Книга - Венера в хутрі

Венера в хутрi
Leopold von von Sacher-Masoch


Зарубiжнi авторськi зiбрання
До книжки ввiйшли три повiстi – «Дон Жуан iз Коломиi», «Венера в хутрi» та «Мiсячна нiч», – варто прочитати хоча б iз цiкавостi: цiкаво ж дiзнатися, що розповiла людина, чиiм iм’ям згодом назвуть психiчне вiдхилення. Концепцiю новоi прози майбутнiй автор побачив крiзь щiлину у шафi, волею долi опинившись у спальнi тiтки. Пристрасть, батiг, хутра, у яких любила гуляти гола графиня, перетворилися на три кити, на якi сперлася його творчiсть. У повiстi «Венера в хутрi» описано факт з особистого життя автора. Вiн i його нова коханка уклали письмовий контракт, згiдно з яким, на шiсть мiсяцiв професор iсторii Львiвського унiверситету перетворювався на раба за умови, що баронеса завжди… носитиме хутра. Проте ця повiсть насамперед про безмежне, фанатичне, одержиме кохання й божевiльне почуття чоловiка до жiнки. Чоловiка, який ладен був пожертвувати всiм i, зокрема, власним життям заради свого кохання. Та про жiнку, яка спочатку не могла зрозумiти сутi вигаданоi гри, а потiм вмiло нею користувалася…





Леопольд фон Захер-Мазох

Венера в хутрi



© Н. Р. Іваничук, переклад украiнською, 2008

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019


* * *




Дон Жуан iз Коломиi


Ми iхали з повiтового мiста Коломиi[1 - Повiт i повiтове мiсто у схiднiй Галичинi. Назва мiста «Коломия» походить вiд латинського слова Colonia. Нинiшнiй повiтовий центр, розташований на мiсцi стародавнього римського мiста (тут i далi – примiтки автора; примiтки перекладача зазначено окремо).] на село. Був вечiр, i була п’ятниця. Поляки кажуть: «П’ятниця завжди добра на початок», але мiй кучер-нiмець, колонiст iз Марiагiльфа[2 - Село нiмецьких (швабських) колонiстiв поблизу Коломиi.], вважав п’ятницю нещасливим днем, бо саме в п’ятницю помер наш Господь на хрестi, започаткувавши тим християнство. Цього разу нiмець мав рацiю, бо за пiв години iзди вiд Коломиi нас зупинила селянська варта.

– Гов! Пашпорт!

Ми зупинилися. Але ж пашпорт! Моi папери, щоправда, були в порядку, та хто ж думав за мого шваба. Той сидiв собi на передку так, нiби винайдення пашпорта було справою ще неблизького майбутнього, лускав батогом i закладав губку у свою куцу люльку. Мiг бути й змовником! Його безсоромно вдоволене обличчя дратувало русинiв-селян[3 - Уся Схiдна Галичина, починаючи вiд Сяну, заселена здебiльшого украiнцями чисельнiстю до трьох мiльйонiв мешканцiв, якi належать до унiатськоi, греко-католицькоi церкви. Разом iз населенням Пiвденноi Росii та козаками вони утворюють велику двадцятимiльйонну нацiю, яка з-помiж усiх слов’янських племен вирiзняеться фiзичною вродою, благородними рисами обличчя, духовними задатками, милозвучнiстю мови та багатством народноi творчостi.]. Пашпорта вiн не мав – правильно? – тож селяни знизали плечима – i це теж правильно.

– Змовник, – був висновок.

– Але ж, хлопцi, подумайте!

– Даремно.

– Змовник!

Мiй шваб йорзнув знiчено на своему передку й даремно спробував щось пояснити, калiчачи русинську мову. Все надаремне. Селянська варта[4 - Прагнення до самозахисту та самоврядування з давнiх-давен вирiзняло украiнцiв (пiвденних русинiв) з-помiж iнших европейських народiв. Це прагнення й спонукало демократичну селянську громаду Галичини (за зразком комунiстичних i соцiалiстичних громад Росii) створити селянську варту, своерiдну нацiональну гвардiю, яку 1846 року офiцiйно визнав австрiйський уряд i яка в кодексi законiв була надiлена такими самими правами застосування зброi, як i кайзерськi вiйська та жандармерiя. Зважаючи на те, що украiнцi ворогували з поляками, служба безпеки на галицькiй рiвнинi пiд час усiх польських революцiй була довiрена селянськiй вартi, яка чудово виправдовувала довiру. Те саме вiдбувалося 1863 року, про подii якого мовиться в нашiй повiстi.] знае своi обов’язки. Чи хтось зважився б запропонувати iй грошi? Тiльки не я. Отож нас з усiма манатками запровадили до найближчого шинку, за якихось сто крокiв вiд варти.

Здалеку начебто само собою щось зблискувало. Це була прибита на кiсся коса одного селянина, який вартував перед дверима шинку, а просто над димарем завис мiсяць i поглядав на селянина та його косу. Мiсяць заглядав через маленьке вiконечко до шинку, шпурляючи досередини блищики, наче пригорщу срiбних монет, наповнював срiблом калюжi, дражнячи скупого еврея. Я маю на увазi шинкаря, який стрiв нас на порозi й свою нестримну радiсть перед такими поважними гостями висловлював монотонним вайканням.

Шинкар вийшов перевальцем, наче качка, поцiлував мiй правий рукав, залишивши на ньому масну пляму, а тодi – задля симетрii – i лiвий, лаючи селян за те, що вони «такого пана», «такого пана» – годi йому було знайти якусь незвичайну ознаку в менi – «такого пана» арештували, такого цiлком, цiлком чорно-жовтого пана, пана, який з обличчя цiлком чорно-жовтий, i душа якого цiлком чорно-жовта, – вiн готовий присягнутися в цьому на торi! Шинкар сварився й поводився так, нiби селяни йому особисто завдали не знати якого зла.

Я ж тим часом полишив свого шваба бiля коней – селяни пильнували його – i спрямував свою чорно-жовту душу до шинку, де вона простяглася собi на дерев’янiй лавi попiд великою пiччю.

Швидко я знудився, бо друзяка Мошко[5 - Мошко – глузливе прiзвисько еврея.] мав iз бiса роботи – подавав гостям горiлку та останнi плiтки – i тiльки зрiдка вистрибував, наче блоха, з-за своеi широкоi ляди до мого столу, присмоктувався моцно i намагався зав’язати освiчену бесiду про полiтику та лiтературу.

Та все ж я нудився й роззирався довкола.

Тут усюди панував зеленкуватий колiр мiдноi патини. Економно скрученi гноти гасових ламп наповнювали шинок зеленавим свiтлом. Зелене мерехтiння на стiнах, велика зелена квадратова пiч, наче вкрита патиною, зелений мох проростав крiзь камiння долiвку Ізраiлю. Зеленi денця чарок, справжня патина на маленьких мiдних пугарчиках, з яких пили селяни; вони пiдходили до шинквасу й клали своi мiднi монети. Зеленава плiснява вкривала сир, що його поставив передi мною Мошко. Мошкова жiнка у жовтому шляфроку з великими кольору патини квiтами сидiла за пiччю й присипляла свое зеленаво-блiде маля. Зеленава патина на скрушному обличчi еврея, зеленава патина довкола його маленьких неспокiйних очиць, навколо його тонких, рухливих нiздрiв, навколо його гiрких, насмiшкувато скривлених кутикiв уст.

Бувають обличчя, якi з часом вкриваються мiдною патиною, бувають такi… Саме таким було воно i в мого еврея.

Шинквас стояв помiж мною та завсiдниками шинку. Селяни, здебiльшого мiсцевi, сидiли за довгим вузьким столом, вони стиха розмовляли, схилившись докупи своiми стрепiхатими, тоскно-зеленими головами. Один видався менi дяком. Вiн заправляв розмовою, мав перед собою велику чарку, з якоi – задля доконечного респекту – час вiд часу потягав, i читав щось рештi присутнiх iз напiвзотлiлоi зеленоi русинськоi газети.

Усе це тихо, серйозно, гiдно, а надворi варта спiвала якоiсь сумноi пiснi, звуки якоi, здавалося, долинали з далекоi далечi. Мов духи, вилiтали тi звуки довкруж шинку, й скаржилися, i нiяк не важилися вплинути досередини, помiж людських шепотiв.

Смуток просочувався крiзь усi шпарини, як тлiн; мiсячне свiтло й пiсня. Моя нудьга теж перейшла у смуток, у той смуток, котрий так притаманний нам, украiнцям, в упокорення, у вiдчуття неминучостi. І моя нудьга була такою самою неминучою, як сон i смерть.

Дяк саме дiйшов у газетi до оголошень про померлих, народжених, про заручини, про розклад поiздiв, коли раптом знадвору долинув лемент, ляскання батога, кiнський тупiт i людськi голоси.

Потiм стало тихо.

Тодi почувся якийсь голос, що змiшався з голосами вартових. То був смiхотливий чоловiчий голос, у ньому вчувалася музика, зухвала, погiрдлива музика, яка не сахнулася й не змовкла перед людьми у шинку. Вона лунала все ближче, аж доки прибулець став на порозi.

Я витягнув шию, але побачив тiльки високу струнку постать, бо чоловiк спинився на порозi шинку спиною до мене, весело перемовляючись iз селянами.

– Але ж, друзяки! Зробiть менi ласку, хiба не впiзнаете мене? Хiба я схожий на емiсара? Гляньте на мене! Хiба iздять державнi урядовцi четвериком коней по цiсарських дорогах без пашпорта? Чи швендяе державний урядовець iз люлькою в зубах, як я? Браття! Явiть менi ласку, будьте мудрi!

Тепер стало видно кiлька селянських голiв, i стiльки ж рук, якi чухали цi голови, що мало б означати: «Ласки ми тобi не виявимо, братчику!..»

– Не згоднi? Та на Бога, де ваш розум!

– Так не буде.

– Та хiба ж я поляк? Чи ви хочете, може, щоб моi батьки перевернулися у своему гробi на цвинтарi бiля церкви у Чернiвцях? Чи ж не воювали моi предки з Богданом Хмельницьким i козаками проти полякiв? Тих битв не перелiчити. Пiд Пилявцями, Корсунем, Батогом, пiд Жовтими Водами. Брали з ним в облогу Збараж, у якому були i поляки, лежали, стояли чи сидiли, не знаю, як кому того хотiлося. Ну, на милiсть Божу, дайте менi проiхати.

– Нi.

– Навiть якщо мiй предок разом iз гетьманом Дорошенком брав в облогу Львiв? Тодi, скажу я вам, голови польських магнатiв були дешевшi за грушi, але… бувайте здоровi й пропустiть мене.

– Нi.

– Нi! Справдi, нi?

– Таки нi.

– Що ж добре. Дай Боже вам здоров’я!

Прибулець мужньо скорився долi, не ремствуючи на бiльше. Вiн увiйшов до шинку, – я все ще не бачив його обличчя, – кивнув евреевi, який знову по-качиному став упадати перед новим гостем, i сiв за шинквас, спиною до мене.

Єврейка прислухалася, глянула на нього, поклала сонне маля на пiч i пiдступила до шинквасу. Коли Мошко привiв ii до свого дому, певно, вона була красуня, – ладен дати на вiдсiч голову. Тепер усi риси на ii обличчi очужiли, загострилися. Бiль, ганьба, ляпаси та батожанi побоi довго гуляли по спинi ii народу, аж доки в його очах з’явився оцей палко-зiв’ялий, сумно-насмiшливий, принижений i водночас жадiбний помсти вираз. Єврейка зiгнула свою струнку спину, ii тонкi прозорi руки крутили горiлчану мiрку, ii очi прикипiли до прибульця. Пристрасна, сповнена жадань душа проглядала з цих великих чорних жагучих очей, наче вампiр iз зотлiлоi труни людськоi натури, поглядом присмокталася до вродливого обличчя того чужинця.

То й справдi був вродливий чоловiк, вiн перехилився до неi через шинквас, наче мiсяць, але кинув на стiл справжнi срiбняки й зажадав пляшку вина.

– Вийди! – сказав еврей до жiнки.

Вона зiгнулася ще нижче й пiшла iз заплющеними очима, наче сновида. А Мошко зашепотiв через стiл до мене: «То небезпечний чоловiк, небезпечний чоловiк», – i похитав своею обачною голiвкою з дрiбними масними кучериками над чолом.

Його слова привернули увагу прибульця, вiн швидко обернувся, побачив мене, пiдвiвся, зiрвав iз голови свою округлу баранячу шапку й дуже вишукано вибачився. Ми привiталися. Приязнiсть i чоловiколюбнiсть русинiв так вкоренилася в iхнiй мовi та звичаях, що годi й намагатися перевершити спiврозмовника у витонченiй манерi вести розмову. Ми ж привiталися ще вишуканiше, нiж це зазвичай бувае. Пiсля того, як ми безлiч разiв запевнили один одного у своiй повнiй вiдданостi та поприпадали один одному до стiп[6 - Украiнське та польське привiтання.], «небезпечний чоловiк» сiв навпроти мене й попросив дозволу набити люльку. Курили селяни, курив дяк, врештi й пiч курила, але вiн попросив, i я згодився «з чистого милосердя». Вiн натоптав свою довгу турецьку люльку.

– Ох цi селяни, – сказав вiн весело. – Але я добрий! Ну, скажiть самi, чи могли б ви прийняти мене з вiддалi ста крокiв за поляка?[7 - Ненависть, яка iснуе мiж украiнцями та поляками, найлiпше можуть проiлюструвати приказки. Польська: Jak dluho swiat swiatem, polak nie byl i nie bedzie rusinowi bratem («Як довго iснуватиме свiт, поляк не був i не буде русиновi братом»); украiнська: «Що лях, то враг».]

– Звичайно, нi.

– От бачите, любий брате! – вигукнув вiн у поривi непогамовноi вдячностi, – а спробуйте-но поговорити з ними. – Вiн витягнув iз торби кресало, поклав на нього маленький шматочок губки й став викрешувати вогонь.

– А еврей назвав вас небезпечним чоловiком.

– Он як, – чоловiк дивився на стiл поперед себе й усмiхався. – Мошко гадае – щодо жiнок. Бачили, як вiн вiдiслав геть свою жiнку? Вони швидко спалахують.

Тут спалахнула й губка. Чоловiк заклав ii у люльку, й невдовзi нас оповили сизi хмари диму. Вiн скромно потупив очi й тiльки посмiхнувся.

Я ж, не кваплячись, розглядав його.

Був вiн, видно з усього, помiщиком: добре вбрання, табакерка багато вишита, поведiнка аристократична. З коломийськоi околицi – в кожному разi з коломийського повiту, бо еврей упiзнав його. Русин – про це вiн одразу ж сказав, та й не такий балакучий, щоби взяти його за поляка. Цей чоловiк мiг подобатися жiнкам. У ньому нiчого не було вiд тiеi грубоi сили, вiд тiеi неприкритоi незграбностi, яку в iнших народiв уважають мужнiстю, вiн був наскрiзь просякнутий шляхетнiстю, стрункий i вродливий, однак пругка енергiя, непереборна впертiсть промовляли в кожному його руховi. Каштанове пряме волосся, трохи закучерявлена, коротко пiдстрижена борода кидали густу тiнь на обвiтрене аж до засмаги, проте витончене обличчя.

Вiн уже не був зеленим юнаком, проте мав веселi синi очi хлопчака. Невгасима доброзичливiсть i любов до людей м’яко прозирала з цього засмаглого обличчя, з темних борозенок, якi полишило на ньому життя.

Вiн пiдвiвся й пройшовся по шинку. Широкi штани, заправленi у зморшкуватi жовтi чоботи, попiд широким розстiбнутим сердаком пiдперезаним крайкою, на головi – хутряна шапка. Вiн нагадував тих старих i мудрих бояр, що радили раду з Володимиром i Ярославом, iшли в походи з Ігорем i Романом.

Для жiнок вiн мiг таiти небезпеку, тут я евреевi охоче вiрю. Вiн ходив туди й сюди, усмiхаючись, а я з цiкавiстю його розглядав. З’явилася еврейка з вином, поставила пляшку на стiл, а сама знову примостилася за пiччю, не зводячи з мого спiврозмовника погляду. Мiй боярин саме проходив повз стiл, зиркнув на пляшку – i наче чогось чекав.

– Токай, – мовив вiн весело, – найкращий ерзац гарячоi жiночоi кровi.

Вiн потер долонею груди. Менi здалося, що й у нього щось лежить на серцi.

– У вас, напевно… – я боявся видатись неделiкатним, але вiн сам жваво закiнчив речення.

– Побачення? Маете рацiю!

Чоловiк примружив очi, випустив iз люльки густу хмару диму i кивнув головою.

– Побачення. І що за побачення! Менi щастить на жiнок, розумiете? Незвичайно щастить. Пустiть мене в рай до святих жон i непорочних дiв, i рай стане… борделем. Хай Бог простить менi цей грiх! Можете менi повiрити.

– Охоче вiрю.

– От бачите. Знаете, кажуть: «Те, чого не скажеш своему найкращому друговi та своiй дружинi, скажеш чужаковi на битiй дорозi». Вiдкоркуй, Мошку, вино й принеси двi чарки, а ви зробiть менi ласку, випийте зi мною токаю та послухайте про моi любовнi походеньки, вишуканi, незвичайнi походеньки, найдивовижнiшi з усiх любовних походеньок, раритети, скажу я вам, як-от, наприклад, автограф Голiафа, даний фiлiстеровi, бо ж срiбняки, за якi Юда Іскарiот продав свого учителя, – зовсiм не рiдкiсть. Я – можете повiрити менi на слово – так уже багато побачив по церквах Галичини та по Русi, що направду, то був не такий уже й нездалий гендель. Агов, Мошку!..

Шинкар прибiг пiдстрибом, сплюнув кiлька разiв через плече, вийняв iз кишенi коркотяг, оббив iз пляшки сургуч, здув крихти, а тодi взяв пляшку мiж своi худi колiна й, гучно крекчучи, витягнув корок. А на довершення ще раз подув на пляшку й налив золотистого токаю у двi найчистiшi чарки, якi тiльки б могли знайтися в Ізраiлi. Боярин пiдняв свою чарку.

– За ваше здоров’я.

Вiн бажав менi щиро, одним махом вихилив чарку. Смакошем вiн не був, мав би довше смакувати вино, взяти на язик, потiм на пiднебiння. Єврей, зазираючи йому в очi, вкрадливо казав:

– Це честь менi, що пан благодiйник знову завiтав до мене у доброму здоров’i. – Мошко на цих словах намагався стати в позу лева, ще й уважав за необхiдне розчепiрювати дряблi руки, що були, мов пощербленi вуха помпейських амфор, i переминатися з ноги на ногу, то вгору, то вниз, нiби натискаючи нiжний млинок.

– А як почуваеться милостива панi благодiйниця та любi дiтки?

– Добре! Добре! – мiй боярин налив собi другу чарку й вихилив ii, але робив усе, потупивши очi, немов засоромившись. А коли еврея вже й слiд простиг, вiн знiчено глянув на мене, i я побачив, як вiн почервонiв аж до кiнчикiв вух. Довго мовчав, довго курив, налив менi вина, а тодi ледь чутно сказав:

– Я, напевно, видаюся вам смiшним. Гадаете собi, мабуть, – мае старий осел жiнку й дiтей удома, а менi збираеться оповiдати про своi романи, побачення та любовнi листи. Будь ласка, нiчого не кажiть, я й сам знаю. Але бачите, так приемно iнодi порозмовляти з чужинцем, от я й подумав… а потiм знову… вибачте… це й справдi дивно. Двое людей зустрiчаються, щоб нiколи вже бiльше не побачитися. Можна собi дозволити розкутiсть, мовляв, яке менi дiло, що вiн собi про мене подумае. Але це не так. Принаймнi в мене не так. Я не хочу виставляти себе в кращому свiтлi. Такий ось звабник завжди е поеднанням жаги та честолюбства. Якби про моi пригоди нiколи анiчогiсiнько не було вiдомо, я почувався б найнещаснiшою людиною на свiтi, тому й розповiдаю про них кожному стрiчному, i всi менi заздрять, а сьогоднi я виставив себе на посмiховисько.

Я спробував заперечувати.

– Прошу вас, не треба, так воно е – на посмiховисько, бо ж ви не знаете моеi iсторii. Весь свiт знае, що зi мною трапилося, а ви – нi. Коли подобаешся жiнкам, стаеш смiховинно честолюбним, хочеш, щоб кожен був про тебе доброi думки, роздаеш грошi жебракам на вулицi, а своi iсторii – чужакам у шинку. О! Це справдi смiшно. Що ж, мушу вам усе розповiсти за порядком. Тож будьте ласкавi вислухати мене. Не знаю чому, але маю до вас трохи довiри.

Я подякував.

– Ну, добре. З чого ж ми почнемо? Карт немае!.. Тож я хочу… але нi… i все-таки… Подумайте лишень… добра птиця нiколи не гидить у своему гнiздi. Це скаже вам кожен селянин. Але я не добра птиця. Я така собi легка птиця, весела птиця! Гей, Мошку, ще пляшку токаю! Я хочу розповiсти вам свою iсторiю.

Вiн пiдпер голову руками й замислився. Стало тихо. Знову почулася моторошно-сумна пiсня варти: то з далекоi далечi – наче долинали стогони мерцiв, то зовсiм близько й тихо, мов душа чужинця, що витае серед розпачливих, нестямно-солодких звукiв.

– То ви одруженi? – спитав я нарештi.

– Так.

– Щасливо?

Вiн засмiявся. Його смiх був невинним, наче смiх дитини, але мене вiн покорчив, сам не знаю чому.

– Щасливо? – перепитав вiн. – Що вам сказати? Подумайте на милiсть Божу. Що таке щастя? Ви маете маеток?

– Нi.

– Але розумiетеся трохи на господарствi? Та певно ж. Ось бачите, щастя, скажу я вам, не село i не маеток, що належить комусь одному, це наче оренда. Хто хоче влаштуватися в ньому навiки, той прагне внести в нього порядок. Хто угноюе землю, хто береже лiс, чи плекае молоду поросль, чи прокладае дорогу, – вiн немов у розпачi, обхопив голову руками, – той, о Боже, той вдае, нiби пiклуеться про наступне поколiння. Оренда ж означае – узяти все цього року, або й нинi, тiльки не потiм, не завтра. Це означае: виснажити до решти поле, вирубати лiс, занехаяти пасовиська, дати дорогам зарости травою. Це означае – коли все висотане до краю, а стодоли й стайнi щомитi можуть завалитися, i тiк також. Тим краще! І дiм! Неперевершено! Неперевершено! Ось той мав насолоду, той трiумфував! Ось i маете щастя! Веселися, душе! Вiдкоркували нову пляшку, мiй спiврозмовник зосереджено налив вино у чарки.

– Що таке щастя? – вигукнув вiн. – Це вiддих. Погляньте! – i вiн видихнув повiтря. – Ось воно! Дивiться! Бачите його? – вiн простягнув розчепiренi пальцi. – Де воно тепер? Мить, секунда, на годинку тiльки раз ворухнулася стрiлка – i нема! Пiсня, якоi спiвають там селяни! Чуете останнiй тремтливий звук, що вiн здiймаеться й лине i пливе в повiтрi. Здаеться, не буде йому кiнця й краю. Вiн вiдносить нас усе далi й далi, все далi! А потiм його поглинае нiч, назавжди. Ось це i е щастя.

Ми помовчали.

Урештi я запитав досить бадьорим тоном:

– Хотiв би знати вашу думку, чому всi шлюби нещасливi? Принаймнi бiльшiсть! Що ви менi на це скажете?

– Я? Нiчого! Анiчогiсiнько! Це факт! Але людина, якiй самiй так ведеться, приймае цей факт як належне, не замислюючись i не опираючись, людина – створiння слабке, завжди слабке. Я вважаю, що треба нести свiй тягар, сприймати свою долю як неминучiсть, визначенiсть, як данiсть нам природою, сприймати так, як, скажiмо, зиму або нiч, або смерть. Чому шлюби мають бути неминуче нещасливi? Чи е це – ви ж розумiете мене – неминучiсть, правило, чи – якщо можна так висловитися – це закон природи?

Чоловiк говорив iз пристрастю вченого, який розтлумачуе свiй предмет. Вiн, очевидно, досконало знав свiй фах, але в поглядi його не було й натяку на серйознiсть, натомiсть – люб’язна цiкавiсть.

– Що ж робить бiльшiсть шлюбiв нещасливими? – повторив вiн знову. – Чи розумiете ви мене, брате?

Я щось вiдказав, як то, звичайно, говориться у таких випадках. Вiн не дослухав мене, вибачився й вiв свою розповiдь далi.

– Даруйте, але цього ви набралися з нiмецьких книжок. Так-так. Ви полюбляете iх читати, охоче вiрю. Я також. Власне, з них i набираешся всяких iдей i сентенцiй – ви ж розумiете мене? – на кшталт «своеi жiнки менi було замало» або ж «вона мене не розумiла» i «як жахливо, коли не знаходиш порозумiння», а я такий незвичайний чоловiк, i такому оригiналовi, як я, властивi цiлком оригiнальнi думки й небуденнi поняття, я такий розчарований i нiяк не можу знайти жiнки, яка б мене зрозумiла, ось i шукаю далi свою мрiю – усе це – вигадка, усе це – брехня! Та й узагалi, любий мiй друже, чи ви помiтили, що кожна людина, власне кажучи, е брехуном? Тiльки дiляться брехуни на два види – на матерiалiстiв, якi дурять iнших (так iх називають у книжках), та iдеалiстiв – так iх називають нiмцi, – цi обдурюють самi себе.

Зiзнаюся, що цей чоловiк цiкавив мене дедалi бiльше.

Вiн випив ще чарку токаю, i його вже понесло. Очi блукали, язик у ротi теж заблукав, а слова лилися потоком.

– Ну, то що ж, пане, робить шлюб нещасливим? – спитав вiн i поклав свою руку на мое плече так, нiби хотiв пригорнути мене до свого серця. – Можете собi уявити… дiти!

Я був приголомшений.

– Але, друже, – сказав я, – погляньте на цього еврея, який ледве животiе, та на його жiнку. Хiба ж би не розбiглися вони один вiд одного, як скаженi пси, якби не дiти та не любов до них?

Чоловiк завзято закивав головою i пiдняв руку, нiби збирався мене благословити.

– Усе це так, усе це так, брате. Тiльки це iх тримае, тiльки це! Але вислухайте мою iсторiю. Я був таким собi, як би то вам сказати, глупаком! Я боявся жiнок. От бiля коней я почувався чоловiком. Або ж коли брав у руки рушницю i йшов у поле, у лiс чи в гори. Я зовсiм не маю намiру розповiдати вам тут побрехеньки про своi мисливськi подвиги. Досить хiба сказати, що зустрiвши якось ведмедя, я пiдпустив його зовсiм близько i тiльки мовив: «Гоп, братику!» Ведмiдь звiвся на заднi ноги – я вiдчував його дихання – i я вистрiлив йому прямiсiнько у бiлу латку на грудях. Та досить менi було уздрiти жiнку, i я втiкав геть. Коли ж, траплялося, якась заговорювала до мене, я червонiв, запинався – отакий собi йолоп! Я тодi все ще думав, що жiнка рiзниться вiд нас, чоловiкiв, довшим волоссям i ще довшим одягом, оце й уся вiдмiннiсть. От дурень! Ви ж знаете, як це у нас ведеться. Челядники часто базiкають про такi речi, виростаеш собi, уже й вуса засiялись, а ти й не вiдаеш, чого це, коли зустрiчаеш жiнку, в тебе шалено починае калатати серце. Отакий собi дурень, скажу я вам!

А коли нарештi я довiдався причину, то гадав собi, що вiдкрив Америку або щонайменше якусь нову планету. Подумати лишень, що дiтей не з води виловлюють, наче ракiв. Ну, добре. І ось я раптом закохався. Сам не знаю, як. Але вам, мабуть, нецiкаво?

– Ну що ви! Прошу…

– Гаразд. Отож я закохуюся. Якось мiй покiйний батько надумав пустити нас на танцi – мене й мою сестру. Прийшов маленький француз зi своею скрипкою, поприходили помiщики iз сусiднiх маеткiв зi своiми синами та доньками. Це було веселе товариство сусiдiв. Усi спiлкувалися помiж собою й веселилися, тiльки я тремтiв усiм тiлом. А маленький француз не клопотав собi довго голову й ставив пари, як йому забаглося. Ухопив за рукав мене та дiвчисько наших сусiдiв, ще зовсiм дитину, направду. Вона ще перепиналася через свою сукню й носила довжелезнi русi коси.

Ось так i стояли ми. Вона тримала мене за руку, а я… був ледь живий. Так ми й танцювали. Я не зважувався глянути на неi, тiльки нашi долонi горiли одна в однiй. У кiнцi танцю оголошують: «М’сье», – стаеш перед своею дамою, клацаеш каблуками, опускаеш, наче пiдтяту голову на груди, згинаеш у лiктi руку, береш даму за кiнчики пальцiв i цiлуеш у руку. Кров шугнула менi в голову. Вона ж тiльки робить кнiксен. А коли я пiдвiв голову, вона стояла передi мною геть червона i ii очi… Що то були за очi!

Чоловiк опустив повiки й вiдхилився назад.

– Браво, м’сье! – я був вiльний. Бiльше я з нею не танцював. Вона була донька нашого сусiда. Гарна, що вам сказати, гарна. Гордовита. Щотижня в нас був урок танцiв. Я жодного разу не розмовляв iз нею, але коли вона танцювала козачка, манiрно взявшись руками в боки, я поглядом просто упивався нею… Та досить iй було глянути на мене, як я вiдвертався, посвистуючи собi пiд нiс. Іншi ж молодi панове облизували ii пальчики, наче цукерки, збивали собi руки й ноги, щоби здобути ii хустинку, вона ж вiдкидала своi коси й поглядала на мене.

Коли вона вiд’iжджала, я освiтлював iй сходи, а потiм стояв унизу – тодi я почувався героем. Вона старанно закутувалась, опускала вуаль, приязно кивала всiм, а менi вiд заздростi обпiкало шлунок. Дзвоник уже ледь долинав iз далини, а я все ще стояв, тримаючи свiчку в руцi, яка вже перехнябилася й скрапувала воском. Отакий дурень, як бачите!

А потiм уроки танцiв скiнчилися, i я довго ii не бачив.

Я будився ночами й плакав, сам не знаючи чому. Я вчив напам’ять любовнi вiршi та старанно декламував iх. А деколи насмiлювався пофантазувати, брав гiтару i спiвав, та так, що наш старий мисливський пес вилазив з-пiд печi, задирав писок до неба й починав вити.

Якось навеснi я вирiшив податися на полювання. Блукаю собi в горах, лiг над краем прiрви, лежу собi так, аж чую хрускiт галуззя, i з хащi виходить велетенський ведмiдь, поволi, дуже поволi. Я завмер, i в лiсi все завмерло, тiльки ворон лiтае надi мною й кряче. Раптом мене охоплюе неймовiрний жах, я перехрещуюся й затамовую подих. Коли ведмiдь поминув мене i почвалав геть, я щодуху кинувся бiгти.

А потiм був ярмарок. Вибачте, що я розповiдаю вам так сумбурно. Тож я поiхав на ярмарок, i вона там. Ох! Я ж забув сказати, як вона називаеться: Миколая Зенькiв. Хода в неi була, наче в княгинi, i коси уже не спадали на плечi, а були викладенi на головi, немов золота корона. Вона йшла так легко, мовби пливла, а складки ii сукнi чарiвно шелестiли, уже в сам той шелест можна було закохатися. Гуде ярмарок, торг iде навкруги, там селяни гупають своiми важкими чобiтьми, тут прошмигують крiзь юрбу метушливi евреi, крик, гвалт, смiх, хлопчиська покупували собi маленькi дерев’янi свистки й свищуть. Однак вона мене одразу ж помiтила.

Тодi я набираюся мужностi, озираюся й гадаю собi: «Гов! Ти подаруеш iй сонце! І вона зрадiе, бо що бiльше ти зможеш iй подарувати?»

Вибачте, я не пояснив, такi сонця продають у рундуках, де торгують ласощами. Я ще здалеку помiтив те сонце, i личко у нього було таке здивоване, як у нашого панотця, коли йому доводилося ховати когось задурно. Цього разу смiливостi в мене було, наче в самого чорта. Пiдходжу, кидаю мою двадцятку, мою едину двадцятку, i купую сонце. Потiм бiжу, мов навiжений, хапаю ii за сукню, що, властиво, е дуже непристойно. Але так уже ведеться, якщо хтось закохався, то поведiнка його не завжди бувае пристойною. Тож хапаю ii за подiл сукнi й дарую сонце. І як ви гадаете, що робить моя Миколая?

– Дякуе вам, напевно.

– Дякуе? Вона… вона смiеться менi просто в обличчя, смiеться i ii батько, смiеться ii мати, смiються ii сестри та кузини, усi Зенькiви смiються! Менi на душi було так, як тодi на краю прiрви, коли до мене поволi пiдходив ведмiдь. Я хочу бiгти, але соромлюся. А родина Зенькiвих регоче собi далi. Вони багатi люди, а ми ж так… зводимо кiнцi з кiнцями. Я запихаю обидвi руки в кишенi й кажу: «Так не гарно, панно Миколае, смiятися. Мiй батько дав менi на ярмарок двадцятку, i я кинув ii на подарунок для вас, як князь кинув би вам до стiп своi двадцять сiл. Тож будьте ласкавi…» Далi говорити я не мiг. Яснi сльози полилися менi з очей. Ой дурень! А панна Миколая бере мое сонце, притискае обома руками до грудей i дивиться на мене. Їi очi – такi великi, такi безкраi – цiлий свiт не здавався менi таким безкраiм, – i такi глибокi, затягували в бездоння, вона просила мене тими очима, уста ii тремтiли… І тодi я крикнув:

– Ох, що я за дурень, панно Миколае! Я хотiв би тепер зiрвати сонце з неба, справжне ясне сонце, та покласти вам до нiг, смiйтеся з мене, смiйтеся!

Тут над’iхав один польський граф. Бричка запряжена шестериком коней, а вiн, сидячи на передку з батогом у руках, летить собi через ярмарок. Як скажено вiн мчав. Почувся крик, якийсь еврей покотився долi. Зенькiви кинулися навтьоки, тiльки Миколая застигла непорушно, руками заслонившись вiд коней. Я ii на руки – i геть звiдти. Миколая обняла мене за шию. Усюди крик, а менi танцювати хочеться з нею в обiймах. Та ось граф зник зi своею бричкою, а дiвчина – з моiх обiймiв, усього тiльки мить, скажу я вам! Надто швидко iхав! Але я дуже детально розповiдаю вам усе, хотiв би бути лаконiчнiшим…

– Нi, нi! Ми, русини, охочi до розповiдей, але й охочi слухати розповiдi iнших. Розповiдайте, – я випростався на лавi, а чоловiк знову наладував свою люльку.

– Усе одно ми тут арештанти, – сказав вiн, – тож вислухайте мою iсторiю до кiнця. Польський граф роз’еднав нас iз бравою сiмейкою. Зенькiви розбiглися на всi чотири боки. Гадаете, я iх шукав? Панна Миколая тримае мене пiд руку, так нiжно, а я веду ii до батькiв, тобто роззираюся довкруги, щоб помiтити iх заздалегiдь i встигнути звернути у якийсь провулок, котрий вiв би геть вiд ярмаркових халабуд. Я гордо несу свою голову, як козак, i ми собi балакаемо. Що ж далi? Он сидить жiнка i продае жбанки. Панна Миколая наполягае, що для води краще годяться металевi жбани, а я кажу, що дерев’янi, – лиш би про щось говорити; вона хвалить французькi книжки, а я нiмецькi; вона любить собак, а я – котiв. Я перечив iй, тiльки б чути ii голос, такий любий! А коли вона сердилася, той голос був, наче музика! Зрештою Зенькiви загнали мене, мов дичину, в кут, не було змоги вiд них вивернутися, ми вскочили татовi Зенькiву просто в руки. Той вирiшив одразу iхати додому. Що ж, добре. Тепер уже мужнiсть не покидала мене, я покликав кучера i сказав йому, як iхати. Спочатку допомiг сiсти мадам Зенькiв, пiдсадив батечка Зенькiва – а той, уявляете, залазив до воза задком, – а потiм став на колiно, а Миколая поставила свою нiжку на друге колiно i стрибнула на свое мiсце. Пiдiйшли ще сестри та кузини, я перецiлував ще з пiвдесятка рук, а тодi кучер луснув батогом по конях, i… бричка зникла.

Ви вже менi вибачте… Якби ж то я мiг… Така вже погана звичка в мене… розповiдати усiм. Але краще я вже продовжу, бо iнакше знову затягну розповiдь. Врештi-решт ми ж арештанти.

Отож ярмарок!

Тодi я себе продав, скажу вам, усього, як був. Я блукав, наче пес, який загубив свого господаря. Я був наче сам не свiй. Наступного дня я поiхав у село до Зенькiвих, там мене добре зустрiли. Миколая була ще серйознiша, нiж звичайно, i трохи сумна. І я посмутнiв, дивився на неi i думав: «Що з тобою? Я твiй, твоя рiч, твiй раб, роби зi мною, що тобi заманеться, я твiй, смiйся!» Я зовсiм не думав, що вона може бажати чогось бiльшого.

Тепер я часто сiдав на коня i приiжджав до Зенькiвих. Якось я сказав Миколаi:

– Дозвольте менi бiльше Вам не брехати. Вона здивовано поглянула на мене.

– Хiба Ви брешете?

– Я кажу Вам, що я ваш раб, що моя душа належить Вам, що я падаю Вам до нiг, цiлую Вашi слiди, але ж я не роблю цього насправдi. Дозвольте ж менi вiдтепер бiльше Вам не брехати.

Вiрите, я… я тоi ж митi перестав брехати… За якийсь час я почув, як старий слуга сказав челядникам: «Наш молодий пан став якийсь пiдозрiлий, у нього на колiнах з’явилися дивнi плями». Ось так. А тепер мушу розповiсти вам про пса.

Село Зенькiвих лежало ближче до гiр, нiж наше. Вони мали великi отари овець, що випасалися собi на волi, попiд лiсом. Пасовисько було обгороджене мiцним парканом. Ночами пастухи розводили ватри, палицi вони мали оббитi залiзом, була в них i стара мисливська рушниця, кiлька вiвчарок. Усе через те, що, як уже мовилося, поряд – гори, а вовкiв i ведмедiв водилося там, наче курей. Було iх страшенно багато й плодилися вони, як евреi.

Служив там чорний вiвчур. Називали його Вугликом. Був вiн чорний, як вугiлля, i очi його блищали, мов двi вуглинки. Вiн був другом моеi… ох, вибачте, що це я кажу…

Чоловiк почервонiв i потупив очi.

– Отож Вуглик був другом панянки Миколаi. Коли вона була ще малям i вигрiвалась у пiсочку, приходив Вуглик – сам ще цуцик – лизав ii, облизував язиком усеньке личко, а дитя клало своi маленькi рученята мiж зубиська й смiялося, i Вуглик усмiхався теж.

Потiм обое виросли. Вуглик став великим i сильним, як ведмiдь, Миколая не встигала рости за ним так швидко, але вони й далi любили один одного. І навiть тодi, як Вуглик пiшов стерегти овець. Нiхто його не вiдсилав, повiрте. Просто вiн був такий великодушний пес вiд природи, завжди мусив когось оберiгати. На всю околицю не було пса, рiвного йому. Якщо вiн вже роздирав пса, то тiльки тому, що той нападав на iншого. Його уникав вовк, обминав i ведмiдь.

Ось тому й захотiлося Вугликовi стерегти овець. Вони ж були такi бiдолашнi, лякливi створiння, якраз таких i потребував оберiгати наш Вуглик. Вiн перейшов жити на пасовисько, а до панськоi господи навiдувався тiльки в гостi. Коли ж вiн повертався, ягнята збивалися навколо нього, вiтали його, а вiн облизував iх направо й налiво своiм червоним язиком, нiби хотiв сказати: «Добре, вже добре! Знаю, знаю». Миколая також навiдувалася до отари. І дiвчинка та пес радiли одне одному. Коли ж Миколая довго не приходила, пес гнiвався i замiсть бiгти до маетку, подавався до лiсу, де забавлявся тим, що вiдбивав у вовка вовчицю.

То був красень-звiр. Досить було з’явитися Миколаi, як вiн пiдганяв iй маленьких ягнят. Вона вмощувалася йому на спину, i вiн нiс ii так легко – та що там легко! – гордо! Вiн знав, кого несе.

Коли я познайомився з Вугликом, вiн був дуже старий, мав поганi зуби, паралiзовану ногу, багато спав, тож час вiд часу в отарi пропадали овечки.

У цю пору в нашiй окрузi багато говорили про одного ведмедя, страхiтливого ведмедя, скажу я вам. Бачили його коло Зенькiв.

Я вiдразу згадав про того ведмедя бiля прiрви й трохи засоромився.

Якось я знову iхав до Зенькiв, аж тут повз мене пробiгли селяни, просто до пасовиська, цiла юрба. Я пришпорив коня. Ще здалеку почув: «Ведмiдь! Ведмiдь!». Страх найшов на мене, я помчав щодуху, зiскочив iз коня, а там уже купа людей. Миколая лежить на землi, тримаючи в обiймах вiвчарку й плаче. Довкола стоять люди й перешiптуються.

Ведмiдь був там, великий ведмiдь, i вхопив ягня. Нi пастухи, нi собаки не ворухнулися, тiльки репетували що було сили, дiвчина закричала, й тодi Вуглик, засоромившись, скочив зi своею паралiзованою ногою через паркан просто на ведмедя. Зуби пса уже затупилися. Вiн схопив ведмедя, той його. Пастухи вибiгли з рушницею, ведмiдь утiк, ягня врятували, а Вуглик поволочив ноги кiлька крокiв i впав – як герой, скажу я вам. Миколая кинулася до пса, пригорнула його до грудей. Сльози капали йому на голову, пес глянув на неi, хапнув повiтря ще раз – i то був кiнець. У мене було таке вiдчуття, наче я вчинив убивство.

– Залиште його, панно Миколае, – кажу я. Вона ж пiдводить своi очi, повнi слiз, й мовить:

– Ви твердий чоловiк, Дмитре (так мене власне звати).

– Це я твердий! Подумати лишень!

Я вiддав свого коня пастухам, узяв довгого ножа, ще раз нагострив його, взяв стару рушницю, витягнув набоi, наново заладував, ще поклав у торбу пригорщу пороху та свинцю i – в гори!

Я знав, що вiн iтиме ущелиною.

– Ведмiдь?

– Атож. Його я й чекав. Я розташувався в ущелинi. Щоб утекти звiдти, не могло бути й мови. Стiни ущелини були кам’янистi й крутi. Вгорi росли дерева, але коренi жодного з них не провисали так низько, щоб можна було ухопитися за них рукою й пiдтягнутися догори.

Йому не втекти, i назад вiн теж не поверне. І я не поверну.

Отак я стою й чекаю його.

Чи бувало вам коли-небудь так самотньо? Чи знаете ви, що це означае, когось чекати? Доволi нестерпне вiдчуття, здатне розшматувати людину. Але я стояв у пустельному пралiсi й очiкував не кого iншого, як ведмедя.

Смiшна обережнiсть, безголова мудрiсть збудження! Я ще раз пiдштовхнув заряд у ствол рушницi, щоб куля мiцно сiла.

Не знаю, як довго я чекав.

Було самотньо, безконечно самотньо.

Угорi, на краю ущелини, зашарудiло листя, крок за кроком, нiби важка хода взутого в чоботи селянина.

Ось вiн щось собi бурчить.

Ось вiн.

Вiн бачить мене й завмирае.

Я виходжу ще крок уперед i натискаю… Але що я натискаю? Я хочу натиснути курок, мацаю й не знаходжу його… Рушниця не мае курка! Я лиш перехрестився, скидаю кептар, обгортаю ним лiву руку, а ведмiдь уже пiдступае ближче.

– Гов, братчику! – але ведмiдь мене не слухае i не дивиться на мене.

– Гов, брате, я навчу тебе розумiти русинську мову!

Я обертаю рушницю iншим боком i з усiею силою б’ю ведмедя по мордi. Той реве, стае на заднi лапи; лiвою рукою я впираюся йому в зуби, а правою заганяю нiж у серце; його лапи стискають мене. Кров хвилею затопила мене, земля пiшла з-пiд нiг…

Чоловiк якусь хвилю сидiв мовчки, пiдперши голову. Потiм вiн легенько ляснув долонею по столу й мовив, усмiхаючись:

– От не хотiв, а розповiв вам мисливську побрехеньку. Бачили б ви його лапи! Я розстiбну сорочку з вашого дозволу…

Чоловiк розгорнув поли сорочки й показав на грудях два шрами, наче вiдбитки двох долонь якогось велетня.

– Добре вiн мене заграбастав.

Чарки спорожнiли. Я кивнув Мошковi, щоби принiс нову пляшку.

– …Знайшли мене селяни, – провадив мiй спiврозмовник, – але досить про це. Я довго пролежав у гарячцi в домi пана Зенькiва. Коли вдень я повертався до свiдомостi, то бачив усю iхню родину довкола себе – моi родичi теж сидiли поряд – наче бiля постелi присмертного, але батечко Зенькiв лиш примовляв: «Усе буде добре». А Миколая смiялася.

Якось пробуджуюся я серед ночi й роззираюся по кiмнатi. Горить лише одна самотня лампа. Миколая вклякла навколiшки й молиться.

Досить про це. Минулося, тiльки часом з’являеться увi снi. Досить. Бачите, я не вмер.

Вiдтепер батечко Зенькiв часто приiжджав на своiй бричцi до нас, а мiй батько бував у них. Нерiдко навiдувалося й жiноцтво. Старшi перешiптувалися, а досить було з’явитися менi, як Зенькiв починав усмiхатися, пiдморгувати менi й простягати чарку.

Миколая… любила мене. Так сердечно! Повiрте менi. Принаймнi я вiрив у це, i нашi старi вiрили в це.

Так вона стала моею дружиною.

Батько передав менi господарство. Зенькiв подарував доньцi цiле село. Весiлля справили у Чернiвцях. Усi повпивалися, мiй батько танцював козачка з мадам Зенькiв.

Наступного вечора – всi все ще шукали, наче небiжчики у Судний день, своi частини тiла й не знаходили iх, – я сам запряг шестерик коней, усi шестеро, бiлi, наче голуби. Блискуче волохате хутро ведмедя, якого я забив, устеляло сидiння, а лапи з позолоченими кiгтями звисали аж до пiднiжок iз кожного боку брички; велика голова з iскристими, наче живими, очицями, лежала в ногах. Моi люди – селяни, козаки на конях зi смолоскипами та вiхтями в руках. Я беру свою дружину – горностаеве хутро накинуте на плечi – й несу до брички. Моi люди святкують; вона сидить, мов королева, на ведмежiй шкурi, поставивши маленькi нiжки на його велику голову.

Моя челядь на конях – довкола нас; так я й увiв молоду господиню в наш дiм.

Рай кохання – ще одна велика дурниця, про яку можна прочитати в нiмецьких книжках, а потiм слiпе обожнювання дiвчини…

– Як писав Шиллер у…

– Ох, прошу вас, я гадаю, ви не збираетеся декламувати менi пана Шиллера? Змилосердiться, Бога ради…

– Тiльки одну строфу, ось пригадайте… Вибачте… «…Злотим паском i серпанком / Диво-з’ява рве навпiл…» – продекламував я невблаганно.

– Мав рацiю той пан Шиллер, – мовив мiй шляхетний спiврозмовник. – Диво-з’ява. Було би диво з див, якби непорочна дiвчина стала вершиною творiння, а любов стала б тим прекрасним слiпим почуттям, яке чоловiк мусив би мати в душi до тоi дiвчини. Диво-з’ява розполовинила i мене.

Щойно тодi, як вона стала моею дружиною, я наважився ii любити, а вона – мене. Тодi вона вiдкинула геть звичаi, умовностi, пристойнiсть, геть усе – разом iз корсетом i пiдтяжками для панчiх – скинула на пiдлогу. Моя любов повнилася ii любов’ю i все росла й росла. Нашi кохання росли, росли, наче близнята.

Паннi Миколаi я цiлував руки, своiй дружинi – ноги, не раз зубами впивався так, аж вона скрикувала й тручала мене ногою в обличчя.

Тепер я розумiв, чому припадають на колiна й моляться перед жiнкою з дитям. Але вони з неi зробили непорочну дiву, покойову тваринку нашого Господа Бога.

Бачте, дiвчина е своерiдною рабою у своему домi. Батьки нерiдко вважають доньку своею власнiстю. А от жiнка – уже щось зовсiм iнше, щомитi вона може мене покинути. Чи не так? Вона мае таке саме право вибору, як i я. Тому й поставили на вiвтар непорочну дiву. Яка нiсенiтниця! А потiм кажуть: «О чарiвне дитя!». Отаке собi жовтороте курчатко й мае бути менi рiвнею. Подумайте про це, будьте ласкавi.

Любов чоловiка i жiнки – шлюб, але я маю на увазi той шлюб, який освячуе природа.

Та й взагалi, що це таке?

Погляньте на це життя. Дивовижна книжка!.. – якусь мить вiн прислухався до пiснi вартових. – …Ця мелодiя! Нiмцi мають «Фауста», i в англiйцiв е така книжка. А в нас це знае кожен селянин. Збагнути життя йому допомагае якесь чуття, iнтуiцiя.

Що робить наш народ таким меланхолiйним? Рiвнина.

Вона розпросторилася, наче море, й хвилюеться на вiтрi, наче море. Небо поринае в неi, наче в море. Вона мовчазно обгортае людину, мов нескiнченнiсть. Чужа, як i природа.

Людинi завжди хотiлося промовляти до неi i почути вiдповiдь. Як крик болю, вириваеться пiсня з ii грудей, i, не знайшовши вiдзвуку, вмирае, як зiтхання.

І людськiй iстотi стае тодi незатишно. Хiба вона не належить рiвнинi? Хiба не рiвнина ii створила? Хiба рiвнина лиш пiдкорила ii собi? Чи рiвнина вiдштовхнула ii вiд себе?

Мовчить рiвнина, не дае вiдповiдi.

З узголiв’я могили виростае дерево, на його гiллi щебечуть горобцi. Може, це i е вiдповiддю?

Чоловiк приглядаеться до мурашок, як тягнуться вони вервечками, наладованi личинками, чимчикують туди й сюди по теплому пiску. Тут у них свiй свiт. Метушня на маленькому клаптику простору, невтомна боротьба за… За нiщо. Чоловiк почуваеться покинутим, йому мариться, нiби щомитi вiн може забути про те, що живе.

Тодi природа промовляе до нього в образi жiнки: «Ти мое дитя. Ти боiшся мене, наче смертi, але я тут, i ти тут. Цiлуй мене! Я кохаю тебе, ходи, творитимемо разом чудо життя. Якого ти так боiшся. Іди до мене, я кохаю тебе!».

На якусь мить вiн замовк, а потiм знову повiв далi свою розповiдь:

– Ми з Миколаею були такими щасливими! Батьки чи сусiди, якi бували в нас у гостях, бачили, як верховодила вона в домi, i як усi iй корилися. Челядь, досить iй було зиркнути на когось, лиш головою одразу ж кивали, кланяючись, наче качки на ставу. Якось мiй молодий козачок розбив iз десяток тарiлок. Наклав iх собi на руки аж до самого пiдборiддя та й не втримав. Моя жiнка вiдразу ж до батога! «Ну, якщо мене батожитиме сама господиня, – каже вiн, – то я згоден щодня бити тарiлки». Розумiете? І вони обое засмiялися.

Приходили й сусiди.

Ранiше вони заходили до мене тiльки на свята, наприклад, на Великдень, покуштувати свяченого, а тепер стали бувати за будь-якоi нагоди. Усi приходили, скажу я вам.

Бував Мак, лейтенант у вiдставцi, вiн знав напам’ять усього Шиллера. Добрий був чоловiк. Бiда тiльки в тому, що дуже полюбляв випити. Не подумайте, вiн не так напивався, щоб валятися пiд канапою. От уявiть собi. Маленький, грубий, червонопикий чоловiчок ставав на середину кiмнати i декламував про битву з драконом, а тверезий – уявляете – переповiдав нам геть усi французькi вiйни. Ну, посудiть самi, хiба можна на такого гнiватися.

Приходив i барон Шебiцький. Знаете його? Власне кажучи, старого пана звали Шебiг, Соломон Шебiг. Був вiн еврей, ходив з вузликом за плечима, купував i продавав, нажив собi маеток i став зватися Шебiгштайном. Якщо хтось там може називатися Лiхтенштайном, казав вiн, то чому менi не бути Шебiгштайном? А його син зробився бароном i називаеться Рафаель Шебiцький. Завжди вiн смiеться. Скажете йому. «Виявiть менi честь, приходьте з вiзитом!» – вiн регоче. А покажете на дверi: «Геть звiдси! Пiшов!» – теж регоче. А кожнiй вродливiй жiночцi вiдразу ж обiцяе сукнi з Бродiв або шаль iз Парижа; п’е саму лиш воду, щодня париться в лазнi, носить масивний золотий ланцюг поверх оксамитовоi камiзельки й хреститься перед трапезою та пiсля неi.

Бував шляхтич Домбовський; довготелесий поляк з червоними очима, сумними вусами та порожнiми кишенями, який завжди збирав пожертви для бiдних емiгрантiв; кожного чоловiка, якого бачив удруге, вiн кидався несамовито обнiмати i нiжно цiлувати. Випивши зайве, починае проливати потоки слiз й спiвае «Єще Польська не згiнела»; першого стрiчного бере попiд руку, щоб довiрливо повiдати тому все про польську змову; а коли врештi надудлиться, то викрикуе: «Вiват! Хай живе!» i п’е з брудних жiночих черевичкiв.

Преподобний пан Мацек, сiльський священник – втiлення справедливостi, вiн завжди знайде слова потiхи для всiх i в усьому, чи то стосуеться народження, чи смертi, чи одруження. Найбiльше цiнуе вiн тих, хто спочив у Бозi, i панахиду по них правив за найвищою таксою. Коли панотець що-небудь комусь доводив, то промовляв: «Присягаюсь чистилищем!», тодi як iнший на його мiсцi сказав би: «Присягаюсь Богом» чи «Слово честi!»

А ще бував у нас учений Тадеуш Кутерноя, котрий ось уже одинадцять лiт намагаеться здобути ступiнь доктора, та ще й – подумати тiльки! – доктора фiлософii.

А ще помiщик Леон Бодошкан, справжнiй друг. Та iншi веселi панове.

Веселе товариство! Веселе, як бджолиний рiй, а от перед нею усi вiдчували респект.

Жiноцтво теж приходило до неi в гостi; добрi подруги, якi забiгали погомонiти, солодко усмiхалися, щохвилi присягалися в любовi та дружбi, а потiм… та ви й самi знаете. Ось так ми й жили з нашими сусiдами, я пишався своею жiнкою, коли вони пили з ii черевичкiв i декламували iй вiршi, а вона поглядала на них, немов кажучи: «Чого вам усiм треба?».

Найлюбiше нам було залишатися наодинцi iз собою.

Таке велике господарство, як наше, приносить, знаете, клопоти й своi радощi. Жiнка сама взялася до справи. Ми самi будемо керувати, казала вона, а не нашi мiнiстри. А мiнiстром був мандатор Крадулинський, старий поляк, чоловiк, скажу я вам, послiдовний – на своiй головi не мав анi волоска, а у своiй бухгалтерii анi единого рахунку, що був би в порядку. Потiм – лiсничий Фрайдель. Нiмець, як ви могли, певно, виснувати. Маленький зростом, мав маленькi очицi, великi прозорi вуха та високого та й тонкого, аж прозорого гончака.

Моя дружина спрягла iх усiх докупи. Ба! Певний, що вона б i батогом iх потягнула, якби вони iхали не так, як iй того хотiлося.

А що вже казати за селян. Ішли ми собi полями. «Слава Ісусу Христу!» – «Слава навiки Богу! Амiнь!» – i все це так радiсно. А на обжинках на нашому подвiр’i аж вирувало вiд людей, челядi, косарiв. Моя Миколая стояла на сходах, а вони клали iй до нiг снопи з нового врожаю. Веселилися, спiвали, танцювали. Вона брала в руки чару вина: «Будьмо здоровi!» – i випивала до дна.

Челядь цiлувала iй ноги, присягаюсь.

І на прогулянки верхом вона також зi мною виiжджала. Я простягав руку, вона ставала на долоню – i вже була в сiдлi. Для верховоi iзди у неi була смушкова козацька шапка iз золотою китицею, що витанцьовувала на всi боки, а кiнь iржав, роздуваючи нiздрi, коли вона поплескувала його по шиi. Потiм я навчив ii обходитися з рушницею. Була у мене така маленька рушниця. Стрiляв нею горобцiв, коли був малим. Перекинувши ii собi через плече, вона бродила зi мною лугами й стрiляла перепелiв. Розкiш то була, скажу я вам, розкiш! Якось внадився яструб до моiх курей, вхопив у Миколаi з-перед очей чорну квочку з бiлим чубчиком. Я чатував на нього. Аякже!

Одного разу повертався я вiд ями, де прикопують на зиму яблука. Аж вiн тут як тут. Ячить й кружляе над подвiр’ям. Я ж тiльки лаюся. І раптом пострiл. Яструб ще раз змахуе крилами й падае додолу.

Хто стрiляв?

Моя дружина.

– Бiльше не крастиме у мене квочок, – каже й прибивае птаха на дверях стодоли.

Приходить фактор[8 - Кожний великий власник маетку мав свого еврейського агента, родинного еврея, якого називали фактором.], випаковуе своi манатки, голосно вайкаючи. Єврей тiльки зiтхае щоразу: «Строга панi!» – i цiлуе ii лiкоть.

Або ж iду до мiста. Йде панi старостиха[9 - Староста – королiвський службовець, який урядував у повiтовi. Посада вiдповiдала посадi австрiйського крайсгауптмана.] в блакитнiй сукнi з бiлими мушками. Мода е мода. Куплю i я таку саму. Моя Миколая червонiе.

Якось вибираюся в Броди, приводжу оксамиту всiх барв, шовки, хутра – та якi хутра! Серце ii мало не вискочить iз грудей, скажу я вам. Але ж одяглася вона – очей не вiдiрвати!

Була в неi кацабайка[10 - Гуцульський жiночий верхнiй одяг.], зелена, справдi, соковито-зелена, оторочена сибiрською сiрою бiлкою – росiйська цариця не мала кращоi – а бiлка завширшки з долоню. І вся кацабайка пiдбита срiбно-сивим хутром, така м’якенька.

Бувало, лежала вона собi довгими вечорами на канапi, заклавши руки пiд голову, а я читав iй уголос. Полум’я потрiскуе, самовар спiвае, цвiркун цвiркоче, шашиль шарудить, миша спокiйно гризе щось у кутку, бо бiлий кiт лежить собi на припiчку й пряде пiсеньку.

Читаю iй романи. У Коломиi, знаете, е випозичальня, та й у сусiдiв – у того чи iншого – знайдеться якась книжка.

Вона лежить iз заплющеними очима, а я у – фотелi, i лиш поглинаемо книжки. Довго не можемо заснути. Сперечаемося, чи дiстанеться героiня героевi, чи нi. Часом трапляються мелодраматичнi iсторii, i тодi моя Миколая аж паленiе вiд лютi, до самих кiнчикiв вух. Вона пiдводиться з подушки, пiдпираеться рукою i каже менi так, наче це я той роман написав: «Вона не мае права так робити, чуеш?» – а сама мало не плаче.

Жiнки у цих романах, знаете, завжди страшенно шляхетнi, коли коханий у небезпецi, вони тут як тут, щоб жертвувати собою. Подумайте лишень! Чорти б iх ухопили! Якось була, щоправда, така сцена, де жiнка вiдступаеться вiд чоловiка, щоб урятувати дитину. Дурна iсторiя, скажу я вам. «Сила материнськоi любовi», так вона, здаеться називаеться. Дурна iсторiя, але Миколая аж тремтiла з хвилювання i довго про нiяку iншу книжку й чути не хотiла.

Часто бувае стрибае вона з лiжка, жбурляе менi книжку просто в обличчя i показуе язика. І ми гасаемо одне з одним, як дiти. Я ховаюся за дверима й лякаю ii.

Або ж вона починае розiгрувати зi мною щойно прочитану iсторiю. Йде до своеi кiмнати. «Коли повернуся, то будеш моiм рабом». Потiм перевдягаеться султаншею, одним шалем обвивае стегна, а другим – голову у формi чалми. Мiй черкеський кинджал – за пасок, уся оповита бiлим серпанком – i виходить до мене. Жiнка! Де там… Богиня!

А коли вона спала, я мiг годинами дивитися на неi, прислухатися до ii дихання. Часом вона зiтхала увi снi, i менi ставало так боляче, нiби я завдавав iй якоiсь муки, i страх охоплював мене, що вона, може, вже не моя, що вона померла. Тодi я кликав ii, вона сiдала в постелi, дивилась на мене великими очима, й смiялася.

Та найкраще iй вдавалася роль султаншi. Анi один м’яз не ворухнеться на ii обличчi. Коли я казав: «Але ж, Миколае!» – я пiдсмiювався з неi, вона ж тiльки зводила догори своi брови, упивалася в мене очима так, що я замалим почувався, мовби на палi. «Чи ти у своему розумi, рабе!» – i не було на те ради. Я був ii рабом, а вона повелiвала, як султанша.

Отак жили ми, мов пара ластiвок, сидiли рядочком й голубилися. Солодка надiя помножила нашу радiсть. Та все ж, як боязно менi було за дружину. Я часто вiдгортав ii волосся з чола, просто так, i сльози пiдступали менi до очей. Вона розумiла мене, обнiмала за шию i плакала.

Проте все сталося так несподiвано, прийшло, як щастя. Я поiхав до Коломиi за лiкарем, а коли повернувся, вона простягнула менi на руках дитя.

Нашi батьки просто танули з радощiв, а челядь… гуляла й веселилася, всi були п’янi, а на стодолi стояв собi в задумi лелека на однiй нозi.

Було тепер про що думати, про що турбуватися, i кожна важка година пов’язувала нас ще мiцнiше.

Однак так тривало не вiчно…

…Голос мого спiврозмовника став м’яким i тихим, вiн аж тремтiв у повiтрi, легенько, наче димок вiд його люльки…

– …А вiчно бути так не могло. О прошу вас… i потiм… так чи iнак… зрозумiйте мене. Таке вже правило… Точнiше, я гадаю, така природа. Я часто думав про це. А ви що скажете?

Був у мене друг Леон Бодошкан. Вiн надто багато читав, то й захворiв через те. Так ось вiн часто казав менi…

Але навiщо все це? Я можу вам…

Вiн витягнув з-за пазухи пожовклу смужку паперу.

– …Вiн i писав багато. Не був знаменитим, але знав усе… Дивився, наче у воду. Вiн заглядав у людину, всередину, наче в розiбраний годинник, чи все там на мiсцi. Й вiдразу ж казав, чого там бракуе. Вiн розумiв про що, наприклад, розмовляють помiж собою коти, смiявся й переповiдав iхнi балачки. Або ж брав квiтку i показував нам, як вона живе, як живиться. Вiн часто говорив про жiнок. Жiнки й фiлософiя привели його до загибелi.

Вiн часто щось занотовував, а коли йшов до лiсу, то все написане викидав геть. Папiр лякав його.

Стривайте, бо я забуду…

Вiн казав, хто може записати свою любов на паперi, той не здатний любити. Вiн читав грубезнi фолiанти в оправi зi свинячоi шкiри, усього Нестора, але вiд любовного листа тiкав свiт за очi. Тож слухайте…

З цими словами вiн поклав на стiл засмальцьовану смужку паперу.

– Нi, це рахунок, – чоловiк сховав клаптик до кишенi. – Ага, ось тут.

Вiн вiдкашлявся й почав читати:

– «Що таке наше життя? – Страждання, сумнiви, страх, розпач.

Чи знаеш ти, звiдки взявся? Хто ти? Куди прямуеш?

Не мати жодноi влади над природою i не знаходити вiдповiдi на це прокляте запитання. Уся наша мудрiсть, врештi-решт е самовбивством. Але природа надiлила нас стражданням, найстрахiтливiшим у життi людини, – любов’ю.

Люди називають ii втiхою, жагою…»

На цих словах мiй друг починав зазвичай гiрко смiятися. «Поглянь, – казав вiн менi, – на вовка, коли той шукае самицю. Як вiн ломиться крiзь хащу, слина тече йому з пащi. Вiн уже не вие, а лиш метляе хвостом. І його любов – хiба це насолода? Це боротьба за життя, вона знекровлюе любов.

Мiй Боже. А чоловiк! Хiба вiн не кладе свою горду голову жiнцi до нiг i не благае: «Топчи мене! Топчи мене своiми нiжками, я хочу бути твоiм рабом, твоiм слугою, тiльки прийди й звiльни мене!».

Так, любов – страждання, а насолода – порятунок. Але це також i влада, коли один повелiвае iншим, це сутичка, у якiй один пiдкорюе собi iншого. Любов – це рабство, i коли любиш, стаеш рабом. Ти вiдчуваеш, що жiнка знущаеться з тебе, а ти розкошуеш у пристрасних виявах ii деспотii та жорстокостi. Цiлуеш ногу, що топче тебе.

Жiнка, яку я люблю, вселяе в мене страх. Я тремчу, коли вона несподiвано заходить до кiмнати, зашелестiвши сукнею. Жест, порух, захопивши мене зненацька, лякае.

Здаеться, поеднався б у шлюбi навiки, на це i на те, потойбiчне життя, злився б воедино. Поринаеш душею у чужу душу, опускаешся вглиб чужоi, ворожоi натури, приймаеш ii благословення. Смiшно, страшенно смiшно, бо так не завжди бувае. Щомитi тремтиш, побоюючись втратити себе. Лякаешся, коли та, iнша людина, заплющуе очi, змiнюе голос. І прагнеш стати Єдиною Істотою. Усi, всi своi святощi, iдеi готов вирвати зi свого ества, щоб повнiстю перелитися в iнше. Вiддаеш себе, як рiч… як сирiвець. Роби з мене свою подобу!

Наче руки на себе накладаеш, кидаешся у чужу суть, доки не повстане власна.

А тодi приходить страх повнiстю себе втратити. Вiдчуваеш ненависть до влади iншого над тобою. Здаеться, що ти вже вмер. Хочеш заслонитися вiд тиранства чужоi iстоти, вiднайди себе знову в собi. Це i е повстання натури».

Мiй спiврозмовник знайшов другий клаптик паперу:

– «…У чоловiка була своя робота, своi справи, своi iдеi й намiри. Вони лопотять над ним крилами, мов голуби, й пiдiймаються, мов орли, угору. Не дають упасти.

А жiнка?

Вона кричить „пробi!”. Їi „я” не хоче вмирати. О нi! І жодного рятунку! Вона ще носить подобу свого мужа пiд серцем, вiдчувае, як дитя росте, рухаеться – живе! І ось нарештi тримае його на руках, пiдiймае догори…

Що тепер вона вiдчувае?

Мрiя? Їi дитя промовляе до неi: „Я – це ти, ти живеш у менi. Глянь на мене, я порятую тебе”.

Вона пригортае дитинча до грудей i… порятована.

Тепер вона плекае те, що в нiй вiдкинули й зневажили, у своiй дитинi. Тримае ii на колiнах i бачить дорослою, усю до решти вiддае себе iй».

Мiй спiврозмовник згорнув клаптики з роздумами свого друга докупи й сховав на грудях. Ще раз помацав iх рукою, пересвiдчуючись, чи вони на мiсцi, i застебнув сердак.

– Зi мною трапилося те саме, – сказав вiн. – Точнiсiнько так. Я, щоправда, не зумiв усе так пояснити, як Леон Бодошкан, але все ж хочу вам розповiсти. Що ви на це?

– Та певно ж розповiдайте, братчику!

– Отож так само було й у мене, так само, так само… Повiрте, так самiсiнько.

Менi захотiлося заохотити мого нового друга, от я й мовив стримано:

– Кажуть, дитина – запорука кохання.

Чоловiк на якусь мить завмер, вигляд у нього був такий, наче я його смертельно образив.

– Запорука кохання! – вигукнув вiн. – Маете рацiю, запорука кохання. Отож я повертаюся додому. В такому господарствi роботи до бiса! Повертаюся втомлений, наче гончий пес. Обiймаю свою дружину, цiлую, ii долоня вмить стирае усi турботи з мого чола. Я лащуся коло неi, як кiт, а вона смiеться, i… раптом поруч кричить «запорука кохання». І вже по всьому. Я вам кажу.

Цiлий ранок воюеш iз мандатором, економом, лiсником. Сiдаеш до обiднього столу, не встиг ще й серветки пов’язати (я завжди пов’язую серветку, все за старими звичаями), як чуеться плач моеi «запоруки кохання», бо дитятi не хотiлося на руки до няньки. Моя дружинонька встае, годуе дитину, але дитя вимагае м’яса й кричить. Я втiкаю до сусiдньоi кiмнати. Його забирають, i я можу обiдати собi сам ще й пiсеньку насвистувати, якщо хочу, наприклад:

Скочив котик
На плотик
Й моргае,
Чи моя пiсеньочка
Вам не набридае?

Або ж iду полювати качок. Цiлий день по колiна у водi. Мрiеш про тепле лiжко. Що ви, примiром, уважаете теплим лiжком? Добрий матрац, чи не так? Теплi подушки, теплу ковдру й гарну жiнку…

Вiн почервонiв i ледь запнувся…

– …Ну ось. Зцiловуеш дружинi щоки, шию, груди, аж вона горить. Гладиш долонями повнi стегна – аж тут кричить «запорука кохання».

Жiнка вистрибуе з лiжка, шасть у пантофлi й ходить туди й сюди, колишучи маля. Ля, ля, ля! – чуеться пiвночi, а ти спиш… сам. Ля, ля, ля!..

Та минув рiк.

Усiм якось незручно. Щось висить у повiтрi. Кожен чуе це i не може назвати, що ж воно.

Усюди чужi обличчя. Польськi помiщики гасають туди й сюди. Цей купуе коня, а той – порох. А вночi – заграва на небi. Селяни збираються перед шинком: «Це – вiйна або холера, або революцiя».

На чоловiка находить, мовби горе. Раптом вiдчуваеш, що в тебе е батькiвщина, i ii межовi стовпи глибоко вгрузли в слов’янську, нiмецьку та ще якусь землю. «Що треба тим полякам?» – гадаеш собi й клопочешся долею орла, що на повiтовому управлiннi, та ще своею стодолою. Вночi ходиш довкола своеi господи, щоб нiкому не закортiло пустити тобi червоного пiвня.

Поговорити б iз кимось. Але з ким? З дружиною. Ха! Ха! Ха! Уже репетуе «запорука кохання», бо йому на носа сiла муха.

Виходжу з дому.

На горизонтi червона заграва пожежi. Повз садибу мчить верховий. «Революцiя!» – кричить i пришпорюе далi худого коня.

У селi б’ють на сполох.

Один селянин прибивае сторч косу, надходять ще двое з цiпами через плече. Іншi завертають у двiр.

– Пане! Поляки йдуть!

Я ладую свiй пiстоль, вiддаю нагострити шаблю.

– Жiнко, дай менi якусь стрiчку на шапку, хоч би й дрантиву, тiльки б була чорно-жовта.

Ха! Ха! Чи повiрите?

– Забирайся, – була вiдповiдь, – моя дитина плаче, вмирае, iдь у село, хай зараз же перестануть дзвонити. Забирайся!

– Ого! Тепер усе по-iншому, я скажу бити на сполох по всiх селах. А пуцьвiрок хай собi плаче – краiна в небезпецi!

Отаке, скажу я вам. Але ж добре…

Врештi вона знаходить хвилинку, щоб побути коло мене. Сидимо собi на канапi, я обiймаю ii рукою за плечi. І тут вона прислуховуеться, чи не ворушиться мале. «Що ти казав?» – питае перегодом. «Нiчого, – кажу, – нiчого». А серце так болить, запевняю вас.

– Де ж твоя кацабайка, Миколае?

– Ах, ти ж сам бачиш, я в хатi, коло дитини.

Та, певно. Волосся як-будь зiбране докупи, одягнена у першу-лiпшу сукню. Хто ж би то одягався гарно в хатi? Справдi! Часом я не впiзнаю цього вродливого личка. Бо дитина, розумiете… «Коли я причепурюся, дитина мене не впiзнае. Хiба ти сам не бачиш?» – «Бачу, все бачу».

Однак щойно гостi на порiг, хай дитя собi плаче, скiльки влiзе. Тодi вона лиш на хвильку забiгае до дитячоi кiмнати, а потiм наливае гостям чай, смiеться, перемовляеться то з тим, то з тим. Чого тiльки не робиться в нас для гостей!

Ого! Тiльки тодi знову з’являеться на свiт Божий яскраво-зелена кацабайка iз сибiрською бiлкою.

– Повинна ж я бути гарною перед гостями.

От бачите! Якось пiсля довгоi перерви я вибрався на ведмедя. Моя дружина саме колише дитину, й коли я цiлую ii, каже: «Ну йди вже, йди, бо мале збудиш». Що менi робити? Збираюся та й iду.

Мiй лiсничий бачив ведмедя. Але що це? Доведеться розповiсти вам ще одну мисливську побрехеньку. Та хай уже. Потрапили ми в бiду – лiсничий i я. Один селянин побiг додому, щоб попередити. Що за переполох був у хатi, скажу я вам. Ось ми приходимо, дружина кидаеться менi на шию, пiдносить менi дитя.

А кров, знаете, тече з голови… дитина кричить… «Йди геть!»

Мiй спiврозмовник зневажливо пересмикнув плечима.

– Не варта та краплина кровi навiть сльози бiдного маляти, але… небезпека для мене уже минула, а жiнки – iстоти дуже практичнi. Добре, йду я змивати кров. Лiсничий, старий солдат, забинтовуе мене. Але що ви собi гадаете, «запорука кохання» кричить – тепер уже через мою бiлу пов’язку.

– Йди, йди геть! Дитина почне заiкатися! Геть!

Що тут вдiеш? Кидаешся на лiжко й лежиш сам, як тодi, коли ще й не спiзнав жiнки.

Чорти ухопили б ту «запоруку кохання»! Хай простить менi Бог мiй грiх!..

Чоловiк перехрестився, сплюнув i вiв далi.

– …Шкуру ведмедя постелив перед лiжком дружини. І що ви собi гадаете? Вона розкричалася: «Забирайся з тою шкурою, вона нагадуе менi переляк мого дитяти». Подумайте собi, не мою кров, не небезпеку, що чигала на мене! Ох, жiнки практичнi! Жахливо практичнi!

– Вибачте, – втрутився я. – Але ви не казали своiй дружинi…

– Е нi, то ви вибачте, – не дав вiн менi говорити, майже люто. Його нiздрi аж роздувалися. – Я казав iй! О!.. Знаете, що вона менi вiдповiла? «Добре, а нащо ж тодi дiти?» Гадаете, вона змогла б? Чоловiк – може бути тiльки рабом такоi жiнки. Чи одразу ж порушити iй вiрнiсть? Нi. А може, стати монахом? Також нi. Що залишаеться? Лиш дозволити себе топтати. О, був час, коли я свою дитину… зрозумiйте?.. Ну ось, наприклад, така сцена.

Курю я собi вранцi люльку, довгу турецьку люльку, як ось ця, з просвердленою металевою покришкою. Дитина, звичайно, вiдразу ж у крик, тягнеться до вогню. Я й байдуже. Моя дружина вже гарячкуе. «Та дай вже йому», – вона мае на увазi кремiнь, я ж простягаю йому червону, розпечену люльку. Дитина хапае та в плач. «Єзус Марiе! Бiдне дитя!» Я ж бажаю дружинi гарноi забави, беру рушницю i йду в луги, а там регочу до пiв смертi з того, що вона зосталася iз заплаканою дитиною, яка попекла собi пальчики.

Тодi моя душа вже не була такою, як ранiше. Та що там? Так уже ведеться. Робиш, що можеш. Ну ось помислiть самi. Наприклад, спинився ваш годинник. Настiнний годинник. Ну ось. Чи дратуе це вас?

– Часом.

– Добре. Отож вас це дратуе. Годинник мае ходити. Тiеi ж митi штовхаете щосили маятник. Пiшов. Але чи довго йтиме! Знову стоiть. Ще стусан. Знову стоiть. Тут уже вас бере нетерплячка, i ви лупите й лупите по ньому. Тепер годинник уже й не думае ходити.

Так ведеться й тому, хто хоче урiвноважити свое серце, його ритм, точнiсiнько так.

От любиш свою дружину, але хочеш чогось бiльшого, нiж саме тiльки лiжко. Бачте, жага до жiнки, то як бiль. З часом вiн минае. Бачиш, що вже звiльнений, i нiчого, крiм того. Бачиш, що все це, власне кажучи, нiщо, що iснуе щось iнше, бiльше. Що чоловiк i жiнка – це щось значнiше, вагомiше, нiж просто вовк i вовчиця. Та все було надаремне.

Уявiть собi, що моя дружина – це книжка. І я радо читав би ii. Але менi весь час доводиться починати спочатку. Врештi я вiдкладаю ii. Хай хтось iнший, якщо схоче, дочитуе.

На початках менi просто хотiлося трохи розвiятися. Неподалiк стояли гусари. Тож я заприязнився з офiцерами. Ото були люди! Банай, примiром, знаете такого?

– Нi!

– Або ж барон Пат. Теж – нi? Або Неметi, зi шпичкуватими вусами, напевне, мусили знати?

Якось iхали ми до одного, iншим разом – до другого. У мене ж вони бували майже щоднини. Ми смалили люльки, пили чай, хтось розповiдав якiсь побрехеньки, а наприкiнцi грали в карти. Часто ходили на полювання. Я навчився тодi стрiляти бекасiв. Моя дружина помiтила, що я вiдбився вiд хати. Якось прийшла до мене, сiла, спершу розмова була тиха, а потiм пiшли докори. Я ж тiльки захищався: «Але ж, люба моя, що менi робити вдома? Тут тiльки й чути крик твого дитяти». Іншим разом з’являеться моя Миколая у яскраво-зеленiй кацабайцi, отороченiй срiблистою бiлкою, з високо зачесаним волоссям, i сiдае серед гусарiв.

Я смiюся, вона хоче викликати в мене ревнощi, крутиться, жартуе, воркуе. Мене й зовсiм не помiчае. Ну, а моi гусари, самi знаете… Хоча у них свiй кодекс честi. Нема чого казати. Та зрештою, у нiкого й бажання не було. Бо навiщо? Накликати собi смерть, чи бiду, чи калiцтво, навiщо? Та й тобi байдуже, бо вже не так любиш свою дружину. Але гусари пiд’юджують мене: «Що ти, братчику на те скажеш, що твоя жiнка так добиваеться наших залицянь?» – «То позалицяйтеся». – «Справдi, можна?» Саме тодi до мене в дiм прийшов новенький, той… але ви його й так не знаете. Я його вiдразу ж незлюбив. Блондин, iз тих, знаете, зовсiм бiлих. Помiщик. Змушував свого камердинера щодня обкурювати фiмiамом собi волосся, читав уголос «Ігоря…», Пушкiна, влаштовував iнсценiзацii тих творiв – ну, справжнiй комедiант, скажу я вам.

Отож вiн… вiн менi не сподобався. А от моiй дружинi припав до серця…

Голос мого спiврозмовника став хрипким. Що бiльше вiн розпалювався, то глибшим, густiшим ставав його голос i здушено виривався з глибини грудей.

– …Але про це згодом.

Тодi ми бенкетували.

Узимку приiжджали помiщики з околицi зi своiми дружинами. Влаштовувалися танцi, маскаради, виiзди на санях, усе, усе було!

І моя дружина веселилася.

А влiтку з’явилася друга дитина. Теж хлопчик, обидва хлопчики. І злагода в нашiй сiм’i трохи вiдновилася.

Я ночами сидiв коло ii лiжка й накривав ковдрою, коли вона скидала ii iз себе. Якось я сказав Миколаi: «Змилосердься надi мною, прошу тебе, вiзьми годувальницю дитинi!» Але Миколая тiльки похитала головою. Ну що менi було робити? Набiгли сльози на очi, i я вийшов геть. Усе було даремно.

Миколая знову майже цiлий рiк опiкувалася тiльки дитиною. Ми зрiдка розмовляли.

Коли менi хотiлося iй щось розповiсти, то мусив починати здалеку, i моя дружина почала нудитися бiля мене. Вона позiхала раз за разом, й очi iй склеплювалися. А як легко ми зчиняли сварку, iй завжди хотiлося отримати верх надi мною.

Досить менi було похвалити когось iз челядi, як вона вiдразу ж звiльняла того зi служби. Ну i, звичайно, вiдразу ж сварка. Або ж я кажу, що iй личить блакитна хустка. Справдi, личить. Наступноi недiлi вже хтось iз челядi з’явиться у тiй хустцi в церквi.

І все це на людях, так неприемно. Не хочеться завдавати iй прикростi, та все ж я мужчина. І завжди вона стане на бiк iншого в суперечцi. Завжди я не маю рацii, а той, iнший, мае. Ну, що ви на це скажете?..

Чоловiк сердито плюнув.

– …Або ж прошу ii: «Люба Миколае, змилосердися, не роби менi цього». То вона й справдi часом змовчить.

«А милостива панi що скаже?»

«Я скажу те, що мiй чоловiк каже!»

О! Лихо татарське! Їй важко змусити себе погодитися у чомусь зi мною. Як подумаю про те, то й жити не хочеться.

Якось я цiлком несподiвано програв велику суму. Ставки, знаете, були високi, i я, звичайно ж, програв. Одного разу таке вже бувало. Тодi я програв усю свою готiвку, коней, бричку…

Зараз вiн щиро iз цього смiявся.

– …Що поробиш… Але я взявся за голову й сказав собi: це ти зле вчинив. Усе припинилося: друзi, сусiди…

Тiльки отой приходив.

Мене, знаете, це вже бiльше не турбувало. Я почав господарювати, досить успiшно. А коли бачиш, як пiд руками проростае те, що ти посiяв, робота притягуе. Зрештою, господарство також гра. Намiчаеш собi план, як у гру, щоразу треба вмiти його змiнювати залежно вiд обставин, та й випадок грае свою роль. Бурi, град, мороз, спека, хвороби, сарана…

Бувае, сiдаю до чаю, набиваю люльку, а сам думками деiнде: то згадую, що коня треба пiдкувати, або що пора у сад заглянути, щоб з’ясувати, хто ж бере верх: мiй сторож чи моя горiлка. Одягаю шапку, знову виходжу з хати, i не в головi менi бiльше, що моя жiнка сама зосталася вдома з дiтьми.

Отак, як воно мовиться: «Шлюб не гiрший за iншi». Уже сам преподобний Мацек приходив з елеем. Його обличчя, волосся аж виблискували, i комiр хамиди також. Навiть на лiктях i на чоботях виднiлися слiди помазання. Вiн увесь виблискував, наче херувим. Пiдiймав надi мною свою жовту тростину, мов патерицю, а ще вище – голос. «Але ж, преподобний отче! Що вдiеш, якщо ми не любимо бiльше одне одного?» – «Ого-го! Сто чортiв! То ж бо й воно», – i смiявся так, що його преподобний живiт i елейнi щоки аж ходором ходили. «Ого! Сто чортiв! От тобi й християнський шлюб!» – «Панотче, але чи мусимо ми ось так жити? Це ж не годиться!» – «Ого! Сто чортiв! Певно, що не годиться. А нащо ж тодi Церква? Чи знаете ви, шановний, заблуканий друже, що таке християнство?

Якщо ви потiшаетеся собi iз жiнкою без кохання до неi, що про вас скажуть? Розпусник! У християнськiй моралi це само собою зрозумiло.

Якщо ви даете такiй жiнцi легкоi поведiнки грошi або даруете iй щось, скажiмо, хустку чи будь-що iнше, кожен плюне у ii бiк. Продажна курва! Тiльки так розумiеться це в християнському шлюбi! А про що ж веде мову добропорядна дружина-християнка? Може, про свою жагу? Чорта з два! Про свiй ранковий туалет мовить вона та про те, як вбирае та годуе ii добропорядний чоловiк-християнин. Хiба не так?

Любов – це значить: пiклуйся про свою дружину, забезпечуй своiх дiтей i матимеш за це винагороду – подружне ложе. І баста! Ось це i е християнський шлюб, чорти б його вхопили. Ось що я скажу.

Просто ганьба, коли в дiвчисько закохуеться i – на, маеш тобi, – народжуе дитину. Пфi! А тодi плюйтеся собi скiльки влiзе… Боже помагай!

Одружуються з кохання, питаю я вас, чи заради попiвського благословенну? Ну? Коли б одружувалися заради кохання, то на дiдька здалося оте благословення? О! Ось вам моя думка!» – отакий наш панотець.

Усе самотнiше ставало менi вдома, i я втiкав з хати.

Броджу по полю пiд час жнив, залажу собi пiд складенi стрiхою снопи, курю й слухаю, як спiвають женцi. Іду в лiс до лiсорубiв, часом вполюю бiлку. В усьому повiтi немае такого ярмарку, на якому б я не був. Та й до Львова iжджу часто, особливо на контракти[11 - Так у Галичинi називають пору, коли у повiтових мiстах та в столицi збираеться сiльська шляхта, щоб укласти угоду з торгiвцями, здебiльшого евреями, на продаж своеi продукцii.]. Тижнями вдома не буваю.

І врештi-решт приймаеться як належне те, що я свою жiнку… ну, розумiете… тiльки коротко, одне слово, дотримуемося норм християнського шлюбу.

Моему сусiдовi таке, щоправда, й в голову не приходило. Гадае, певно, що можна змушувати свое серце палати, що Божий день. По пiв днини просиджуе у моеi жiнки, особливо тодi, коли мене немае вдома. Тiльки-но я на ярмарок або на полювання, а вiн уже тут як тут.

– Чи мiй друг… – так вiн мене називае, тож дотримуватимемося цього звертання, – чи мiй друг удома?

– Нi.

– О як шкода!

Чуете? Ото тхiр! Умощуеться й декламуе з Пушкiна.

А потiм десь у розмовi: «Але ж його нiколи немае вдома! Гм…» – «Нiколи!» – тiльки й кивае головою моя дружина. О Боже! Уявляете, в усьому йому пiдтакуе. Мовить отак натяками, а вiн лише хитае головою та спiвчутливо сопе носом. Про чоловiкiв каже тiльки загально, розважливо й повчально, не зважуеться одверто ганити, лишень покахикуе собi в хустинку.

А менi, подумайте тiльки, влаштовуе справжнiй скандал, що я занедбую свою жiнку. І яку жiнку! Таку чудову жiнку, з такою душею, такою чистою душею, таку духовно багату, яка читае Пушкiна, наче молитовник.

Легко казати! Ти маеш ii за чашкою чаю, зодягнену в бiляче хутро, жваву й веселу, мов бiлка, а я!.. Ах! Слухайте краще далi.

Отож вiн перечитуе iй купу книжок уголос, а вона собi виношуе якiсь iдеi i зiтхае, коли мова заходить про мене.

Що ж, власне, дiеться? Що ми заподiяли одне одному? «Ми не розумiемо одне одного», – каже вона.

Ось бачите, дослiвно вихопила з якоiсь нiмецькоi книги. Дослiвно, кажу я вам. Маете отi iдеi.

Якоiсь ночi повертаюся я додому з Добромиля, з лiцитацii, знаете. Моя дружина сидить на канапi, нога на ногу, обхопила руками колiно й дивиться поперед себе вiдсутнiм поглядом.

Мiй друг щойно побував тут – на моiй дружинi бiляче хутро, та й зрештою я його нюхом чую. Якусь мить я трохи не розсердився, але потiм облишив те. Моя дружина така менi люба, я цiлую iй руки, голублю хутро на кацабайцi. Раптом вона зводить на мене погляд, i той погляд такий чужий. Я лиш дивуюся.

– Так не може тривати, – каже. Зовсiм несподiвано, ii голос став хрипким. Потiм вона переходить на крик.

– Що з тобою?

– Ти приходиш до мене тiльки вночi! – кричить вона. – До метреси залицяються по-великосвiтськи, а я… я хочу любовi!

– Любовi? Хiба ж я тебе не люблю?

– Нi! – сiдае на коня й геть iз двору.

Я шукаю ii цiлу нiч, потiм день. А коли наступного дня, ввечерi, повертаюся додому, бачу, що ii лiжко стоiть у дитячiй кiмнатi, i я знову сплю сам…

Я мiг би постояти за себе… це правда, але… тодi… тодi я був надто гордий, тодi я подумав, що все ще налагодиться. Ох цi нашi жiнки! Ось був у повiтовiй канцелярii один нiмець-канцелярист. Його дружина одержувала любовнi листи вiд якогось ротмiстра. «Що у тебе за лист, люба?» – бере листа з ii рук, читае i тут же лупцюе свою дружину. Лупцюе ii – та що там казати – лупцюе доти, доки вона знову не починае його любити. Ото був щасливий шлюб!

А я! Я був просто рабом. Умiв би я тодi себе повести… Але тепер це вже не мае значення. Вiдтепер ми казали одне одному «доброго ранку» та «добранiч». І це все! Добранiч! Ото були нiчки! Я мiг би записатися у ранг святих…

Я знову почав ходити на полювання. Цiлi днi проводив у лiсi. Знав я одного лiсничого, називався Ірена Вольк, дивний чоловiк. Любив усе живе, аж тремтiв, забачивши тварину i неодмiнно ii убивав. Потiм тримав здобич у руках i примовляв сумним-пресумним голосом: iй уже добре, iй уже добре! Дане Богом життя вiн уважав за нещастя. Не знаю чому. Дивний чоловiк. Але про нього я розповiм вам iншим разом.

Якось я поклав до своеi торби трохи хлiба, сиру й подався з дому. Розташувався на узлiссi для перепочинку. Ірена пiшов на поле i накопав бульб, розклав ватру й спiк тi бульби у черiнi. Ми добре побенкетували.

Блукаючи безмовним темним пралiсом, можна стрiти вовка чи ведмедя, побачити беркута на гнiздi, надихатися вогко-холодним лiсовим духом, напоеним духмяними запахами. Можна розкластися з обiдом на поваленому стовбурi дерева, спати в гiрськiй печерi, скупатися в чорному озерi, у якому не сягнути дна i яке анi хвилькою не збрижиться, гладка темна поверхня його поглинае променi сонця й сяйво мiсяця. Жодних почуттiв не залишаеться, первiснi чуття заступають усе: iси, бо голодний, любиш, бо жадаеш…

Сонце заходить. Ірена шукае губки. Аж гульк – край стежини сидить якась селянка.

Вицвiла синя спiдниця не прикривае маленьких запорошених нiг. Брудна сорочка, заправлена в спiдницю, зсунулася з плiч, стан перехоплений поясом, а з-поза складок, iз пазухи проглядають перса.

Вона пахне чебрецем. Обхопила голову обома руками, сперлася на колiна лiктями й задивилася поперед себе. Свiтлячок сiв на ii темне волосся. А волосся, нечесане, спливае з-пiд червоноi хустки iй на плечi. Здалеку, на тлi призахiдноi заграви, ii обличчя здаеться темним, профiль гострий, наче висiчений. Їi носик iз тремкими нiздрями, витончений, наче в орлицi. Коли я гукнув ii, вона скрикнула, i крик той теж був схожий на орлиний, зиркнула на мене. Якусь мить ii очi були заволоченi мовби серпанком, сизуватими сполохами нафтового полум’я.

Їi скрик вiдбиваеться луною вiд стрiмкоi скелi, потiм його ще раз повторюе лiсова хаща, i ще раз далекi гори…

Я стою перед цiею жiнкою, i менi недалеко до переляку.

А вона схиляеться, зривае чебрець й прикривае розпашiле обличчя червоною хусткою.

– Що з тобою? – питаю.

Вона не вiдповiдае, лиш мугикае якусь сумну мелодiю, думу, звуки якоi, наче сльози скрапують долi.

– Що з тобою? – кажу я. – У тебе якийсь смуток, бiль? Вона мовчить.

– То що ж iз тобою?

Вона дивиться менi в обличчя, смiеться i знову затуляе очi довгими вiями, мов чорним серпанком.

– Що тобi бракуе?

– Овечого кожушка, – каже тихо.

Я смiюся.

– Почекай, привезу тобi з ярмарку. Вона ховае свое личко.

– Але ж смороду буде! Новий овечий кожушок! Знаеш, краще я привезу тобi сукман[12 - Сукман – довгий верхнiй одяг.]. Що ти скажеш на це? З кроликом, чорним… або нi – з бiлим, молочно-бiлим хутерком…

Вона глянула на мене здивовано, не серйозно, а саме здивовано, примружила очi, а уста навколо великих бiлих зубiв аж у танок пiшли.

Хитринка поволi сповзла з кутикiв ii вуст на щоки, i раптом бешкетливий усмiх засяяв на ii личку.

– Ну i чого ти смiешся?

Мовчить.

– Кажи, хочеш сукмана чи нi? З кролячим хутром, молочно-бiлим хутром?..

Раптом вона встае, обсмикуе спiдницю й поправляе сорочку.

– Нi, – каже. – Якщо вже хочете менi дати сукмана, то хiба зi срiблястим хутром.

– Як це – зi срiблястим?

– Хочу такого хутра, яке носять благороднi панi.

Я лиш глянув на неi.

Самозакоханiсть сонячно покоiлася на ii личку, наче сама невиннiсть, цiлувала ii душу, пестила ii, корилася ii примхам, така бездумна. Так, сама дiвчина бездумно цiлуе образ. Не було в нiй жодного принципу, жодноi думки. Нiчого й схожого! Нею правила мораль хижака та закони лiсу. Християнство було для неi чимось таким же далеким, як i для кiшки, яка, бавлячись, випадково перехрестить лапою носа.

Я справдi привiз iй сукман зi Львова i… ви смiятиметься… Я закохався в ту жiнку.

То був такий роман, схожого не знайдете.

Лунав перший пострiл, i вона вже тут як тут.

Я розчiсував iй пальцями волосся, мив iй ноги в лiсовому струмку, а вона бризкала водою менi в обличчя.

То було незвичайне створiння.

У ii кокетуваннi було щось моторошне. Вона мучила мене, скидаючи в найглибшi провалля приниження, мучила так, як не мучила зневага жодноi благородноi панi.

– Але ж змилосердiться, пане! Милостивий пане! Що ж менi з вами робити? – i врештi робила зi мною, що лиш iй заманеться.

Якийсь час ми обое мовчали…

Селяни та дяк тим часом уже пiшли з шинку. Єврей оперезався молитовним паском i так заснув. Вiн тихенько посвистував увi снi носом i покивував у такт головою.

Його жiнка сидiла бiля шинквасу. Голову опустила на руки, прикусила маленькi пальцi, соннi очi напiвзаплющилися, але погляд ii прикипiв до чужинця.

Мiй спiврозмовник вiдклав люльку набiк. Потягнувся.

– …Розповiсти вам про скандал iз дружиною?.. Ви дозволите менi?.. Моя дружина тодi саме захворiла. Я залишився вдома, читав. За якийсь час вона пройшла кiмнатою, мовила «на добранiч». Я пiдвiвся, але за нею уже й слiд простиг, тiльки дверi луснули. Знову нiчого мiж нами…

На той час я судився з панством Основ’янами. Перш нiж починати тяжбу та запрягати адвокатiв, я подумав собi: запряжи-но лiпше спершу коней i поiдь туди сам.

Кого ж я там знаходжу? Розлучену жiнку, яка живе у своему маетку i зневажае увесь свiт, така собi модерна фiлософиня.

Вона називала себе Сатаною, а була маленьким любим чортеням. За кожним словом вона зривалася з мiсця, i очi в неi горiли, мов два свiтлячки.

Звичайно, я програв процес, зате здобув ii серце, ii цiлунки, ii ложе.

Я все ще любив свою дружину.

Часто я лежав в обiймах iншоi, заплющував очi i уявляв собi ii довге волосся, ii пристраснi, гарячi, сухi уста.

Моя дружина теж гарячкувала вiд ненавистi й любовi до мене. Їi серце, як ота квiтка, що росте в затiнку, бубнявiло нестримною нiжнiстю. Вона зраджувала себе саме тим, що волiла б приховати.

Якось вона поклала менi на стiл листа, якого принiс козачок моеi коханки, i зареготала. Але смiх ii раптом урвався; це було майже гидко.

Я вiдвернувся вiд неi з надмiру любовi, вона кипiла жадобою помсти за пристрасну й зневажену любов.

Ходила вона тепер ривкою ходою, скрикувала увi снi, лупцювала челядь, дiтей.

А потiм враз змiнилася. Стала спокiйною, врiвноваженою. Затримувала на менi свiй погляд якось дивно, вдоволено, i все ж наче болем був пронизаний ii гордий смiх.

Прийшов мiй лiсничий.

– Пан не ходить бiльше до лiсу. А я знаю лисячий сховок на болотi. І знаю, де водяться чудовi бекаси.

Я страшенно любив полювати на бекасiв.

– Та й вона… чекае вас бiля каменя. Зробiть ласку бiднiй жiнцi.

Я беру рушницю, але доходжу до останнього сiльського паркана, як мене раптом охоплюе незрозумiлий страх, я кидаю свого лiсничого й мало не бiжу назад, додому.

Менi соромно – я ступаю навшпиньки i чую…

Мiй спiврозмовник раз по раз вiдгортав iз чола волосся.

– …Ох, цього не розкажеш. Смикаю дверi, а моя дружина лежить…

– Даруйте, що потурбував, – кажу й зачиняю дверi. Що ж я роблю?

Так воно вже в нас ведеться. Нiмець поводиться з жiнкою, як iз рабинею, а ми ведемо з нею бесiди на рiвних, як монарх iз монархом.

Ми ж не думаемо: «Роби все, що тобi заманеться. Але попри те жiнка мае бути задоволена». У нас чоловiк не мае жодних привiлеiв, у подружжi обое на рiвних правах.

Якщо вже ти дозволяеш собi взяти будь-яку шинкову лярву за щiчку. То терпи, коли жiнка приймае упадання iнших. Лежиш в обiймах чужоi дружини, мовчи, коли й твоя жiнка обiймае iншого.

Тож чи мав я право?

Нi, не мав.

Отож я поступився i мiряв кроками кiмнату перед дверима жiнчиноi спальнi.

Я нiчого не вiдчував, усе в менi завмерло, змовкло, стихло. Я тiльки повторював собi без кiнця: «А хiба ти не робив те саме? Не маеш права! Не маеш права!»

Ось вiн виходить.

Я кажу:

– Вибач, друже, я не хотiв вам перешкоджати, але хiба ти не знаеш, що це мiй дiм?

Вiн увесь тремтiв, i голос його тремтiв.

– Роби зi мною що хочеш! – мовив вiн.

– Що ж менi з тобою робити? Чи е в тебе поняття честi? Слiд би нам повправлятися в стрiльбi…

Я ще присвiтив йому на сходах. Потiм поiхав до Леона Бодошкана, вiн мав бути менi за секунданта. Чоловiк похмуро усмiхнувся.

– Глупство це, власне кажучи, – мовив Леон. – Але до завтрашнього ранку все мае бути в порядку. Зроби менi ласку, прочитай за нiч оцi листочки.

І вiн подав менi оцi папери, бачите. Вiдтодi я завжди ношу iх iз собою.

Дивовижний чоловiк!

Я прочитав iх.

Нащо, властиво?

Я кинув виклик коханцевi своеi жiнки, але це ще зовсiм нiчого не означало.

Я був несправедливий, я знав це, але ж честь… та й ви самi знаете. Проте це все нiчого не важило. Я знав, що вiн у мене не поцiлить. З вiддалi десяти крокiв не вмiв вiдрiзнити копицю сiна вiд шпака, а я… Я стрiляю добре.

Я мiг би помститися. Я мiг би його вбити. Нiхто б i слова не сказав, але я не чув за собою такого права. І… промахнувся. Бо я, як уже мовилося, мав за собою таку саму провину, як вiн чи моя дружина.

Пiсля того я подумував розлучитися з дружиною. Але ж дiти! Отож-бо й воно. Вони скували нас докупи навiки. І несло нас бурею, як проклятих у Дантовому пеклi.

Певно, вже й вам десь спадало на думку, як це природа злучае нас коханням. Дозвольте менi, може… ах! Що ж я хотiв сказати? Ага… З правiкiв чоловiк i жiнка створенi ворогами. Сподiваюся, ви не зрозумiете моi слова хибно. Природа прагне подовжити рiд людський. Чого ж iй ще прагнути? Ми ж марнославнi та легковiрнi, уроiли собi, начебто вона дбае про наше щастя.

Аякже… Дуля з маком! Щойно з’являеться на свiт дитя, i кiнець щастю, кiнець коханню. Чоловiк i жiнка опиняються у становищi гендлярiв-невдах, яким не вдався торг, обидвое розчарованi, бо ж одному не вдалося обвести суперника довкола пальця.

А iм усе ще здаеться, що рiч тут тiльки у iхньому везiннi. І ось вони починають тодi трактувати одне одного як найлютiших ворогiв, замiсть того, щоб оскаржувати природу за те, що вона крiм кохання плотського, такого минущого, дала iм ще й iнше почуття, якому у вiках не буде переводу: любов до дiтей.

Отож ми не розлучилися.

Вiн бiльше не переступав порогу мого дому, але вони бачилися у ii подруги. Є ж такi добрi душi на свiтi! А я знову став полювати на своiх бекасiв.

Тепер я почав дивитися на жiнок, як на дичину, полювання на яку важке, але варте докладених зусиль.

Знаете, як полюють на бекасiв? Нi?! Треба знати, як вiн летить. Бекас злiтае, робить три ривки догори, як блукливий вогник. Шуг, шуг! А тодi летить уперед. Оце i е той момент. Я просто вичiкую мить, i вiн – мiй!

Отак i з жiнками.

Пiдеш на пролом – нiчого не вийде, а знайдеш певний пiдхiд, кожну можна здобути…

Удома був мир.

Дiти гасали по дому, i, знаете, я iх тепер любив, бо iх любила моя дружина. Часто я думаю, що це в них, саме тодi, вiдродилася наша любов. Ось вона бiгае, смiеться, i дивно ставало менi на душi.

А потiм на мене знову найшло, наче потьмарення. Я вимагав, щоб дiти любили мене бiльше, нiж матiр, щоб вони любили тiльки мене.

Я сiдав iз ними бiля камiна, гуцав iх на колiнах, розповiдав iм казки, спiвав пiсеньки, як спiвають селяни, переповiдав iм мисливськi побрехеньки. І це справдi було незвичайно. І ось саме тодi… розумiете… народилася ще одна дитина, дитина того чужого чоловiка. Дiвчинка. Ви не повiрите, як вона була схожа на мою дружину, викапана мати.

Звичайно, кажуть, що доньки схожi на батька, а сини – на матiр. У мене такого не було. Один син схожий на дiда, другого я взагалi не знаю, до кого притулити: його моя дружина вичитала, певно, з якогось роману.

Жоден iз моiх синiв не успадкував вiд матерi, тiльки це чуже дитя, дiвчинка.

У цей час дружина думала тiльки про себе та про свою помсту… А дитя полюбило мене, хоча й знало, що нелюбе менi.

Коли я щось розповiдав, воно тихенько просилося послухати, сiдало на стiльчику в темному кутку, завмирало, i тiльки оченята звiдти поблискували.

Я часто гримав на дiвчинку, аж вона трусилася. Коли я йшов геть iз дому, вона ставала десь осторонь i дивилася менi услiд. Коли я повертався, вона першою вибiгала менi назустрiч, i тут же сама лякалася свого вчинку.

Якось синок сказав: «Ведмiдь ще колись роздере тата». Вона зiрвалася на ноги, а очi повнi слiз. Менi тодi здалося, наче це моя дружина боязко тулиться до мене, благае вибачення й плаче.

Одного разу я сказав до дитини: «Ну, ходи до мене». Вона густо зашарiлася i втекла геть. Помалу ми стали нерозлучними друзями.

Жоден iз моiх хлопцiв не успадкував нiчого мого.

– Хотiв би пострiляти лисиць?

– Так, – вiдповiдав хлопчисько. – Лиш би воно так не бахкало. Якось я розповiдав про ведмедя.

– І ось вiн посунув на мене. Як ти гадаеш, що я зробив? А хлопець на те:

– Утiк.

Дiвча ж тiльки розсмiялося.

Часто вона брала вовчу шкуру й лякала обох братiв, а тi ховалися за материну спiдницю.

– Хiба ви не впiзнали сестричку?

– Мамо, – казали вони, – вона ж зовсiм як вовк, i очi в неi горять, i вие вона, як вовк.

Коли мене не було вдома, мала в тривозi вешталася по будинку.

– Тiльки б тато не впав!

– Як же вiн упаде?

– О! Я знаю цих коней, отих гнiдих, вони ж дикi звiрi… А якщо раптом ведмiдь…

– Тато стрiляе просто йому в бiлу латку на грудях, – зi знанням справи каже мiй синок.

– А якщо не влучить?

– Вiн завжди влучае.

Коли дiвчинка пiдросла, вона падала на землю, качалася й плакала, щоб узяти ii iз собою. Врештi я взяв ii.

У мене була маленька рушниця, – дружина колись ходила з нею на полювання, – купив iй ягдташ i взяв iз собою.

Але ж мужностi було у цiеi дiвчинки, хоробростi, як у чоловiка. Нi! Де там чоловiковi до неi! Як би це вам пояснити?

Коли ми пробиралися хащами, кажу iй: «А якщо з нами трапиться щось лихе?» Вона ж тiльки смiеться. «Я ж поруч iз тобою!» Вона боялася тiльки за мене. Коли вона залишалася вдома, ii лихоманило вiд страху, а перед вовком вона почувалася так спокiйно, наче це й не вовк зовсiм, а квочка. Як ми розумiли одне одного! Менi навiть говорити нiчого не треба було, вона розумiла мене з першого погляду, жесту, руху. Проте ми радо вели розмови помiж собою.

Коли зносили впольовану дичину, Ірена ставав коло неi на колiна – бiлував тушу, а потiм ми сидiли разом, i свiт був для нас, наче книга з кольоровими картинками, яку я показував своiй дитинi… І все ж не своiй! Але це була ii донька! І я любив малу.

Моя дружина теж любила ii без мiри. І що бiльше дiвчинка прив’язувалася до мене, то палкiшою ставала материна любов.

Коли я брав дiвчинку iз собою, дружина вклякала коло малоi, цiлувала ii й тихо просила: «Запишися зi мною». Але мала тiльки хитала головою. Я смiявся, i вже далеко вiд дому, в лiсовiй хащi, не раз згадував ту сцену й радiв, що дитина зi мною, а мати аж не тямиться вдома вiд страху.

Часом дружина клала дiвчинцi на колiна якесь шитво, але мала тiльки вдавала, нiби шие, раптом кидала роботу й втiкала геть… чистити мою рушницю. Або ж дружина велiла iй щось зробити. Дiвча дивилося на мене й не рухалося з мiсця.

Якось дружина не стрималася: «Вiн не твiй батько!».

– Тодi й ти не моя мама, – вiдповiло дитя спокiйно. Жiнка зблiдла, але вже мовчала, тiльки зрiдка плакала.

– Що за дурницi! Нащо сльози проливати? Свiт-бо такий веселий!

…Мiй спiврозмовник вихилив останнiй келишок токаю.

– Веселий! Це сказав отой… отой… правильно, отой Карамзiн! Вiн властиво, росiянин, але це не мае значення. Великий Карамзiн! Як же вiн сказав? Не знаете?

Вiн ухопився за волосся, наче хотiв iз голови висмикнути згадку.

– Тепер я мiг би розповiсти вам про своi пригоди. Усi жiнки належать менi, геть усi – селянки, городянки, еврейки, панянки! Усi – блондинки, шатенки, брюнетки, рудi, геть усi! Усi!

Пригоди, пригоди, оце скажу я вам! Пригоди схожi на… на… Ох, на що вони схожi?

Ось i тепер я маю коханку. Як вона мене любить! Дама, справжня дама!

…Щось болить менi голова…

І ще одну коханку я маю. Вона жiнка опришка. Їi чоловiка повiсили, а сама вона… Але що менi до того? Що то мене обходить? Вона не вмiе навiть читати, ми й не розмовляемо багато, зате любимося, як вовк iз вовчицею!

По десять жiнок зараз, щонайменше – трое. Одна – для постелi, друга – для душi, а третя – для серця, але нi, що це я кажу! Серце поза грою, зовсiм поза грою…

Вiн засмiявся по-дитячому, зблиснувши своiми чудовими бiлими зубами.

До чого тут ще й серце? Серце чоловiковi потрiбне для своiх дiтей, друзiв, батькiвщини, а для жiнки?.. Ха! Ха! Нiколи уже жiнцi не вдасться здурити мене, я сам iх усiх обдурюю. Весела комедiя! Слiд дати iм зрозумiти, яким мае бути справжнiй мужчина. Ха! Ха! А як вони всi мене люблять, вiдколи я iх утягнув у свою гру! Всi вони в мене плакали, усi до одноi!

– А вашi стосунки з дружиною? – запитав я, коли вiн раптом замовк.

– Благочестиво живемо пiд одним дахом, – вiдповiв вiн. – Часом, коли я… коли я отак думаю про тi часи… про неi, менi починае болiти голова. Болить голова… Але ж тепер нам весело! Весело! Весело!

Вiн жбурнув пляшкою з-пiд вина в стiну, еврей аж скинувся зi сну i зачепив себе чотками по носi.

– Отак! Ось тепер менi добре! – скрикнув мiй спiврозмовник, розстiбаючи сорочку. – Добре! Весело! Таке життя. Якщо ми веселi, то нам добре. Весело! Весело!

Вiн став посеред шинку, задиркувато взявся в боки i почав танцювати козачка, наспiвуючи по-дитячому нестримну, вакханальну й водночас сумовиту мелодiю.

Вiн то гепав на пiдлогу, вiдкидаючи вiд себе ноги, наче щось зайве й недоладне, то пiдстрибував мало не до стелi й крутився в повiтрi.

І ось вiн стоiть уже без руху, схрестивши на грудях руки та сумно хитае головою. Ось вiн хапае ii долонями, наче хоче зiрвати з плiч, i квилить, як квилить орел, рвучись до сонця.

Раптом дверi рвучко вiдчинилися, i старий статечний селянин у коричневому сiряку[13 - Сiряк – довгий селянський верхнiй одяг з грубого сукна.], з довгим волоссям, меланхолiйними вусами та хитрим поглядом, зайшов до шинку.

То був Семен Острiв, суддя.

Сумна усмiшка освiтила його запале обличчя, коли вiн побачив нас.

– Панове! Чи довго ви вже тут? – спитав вiн доброзичливо. – Певно, довго. Та вже цьому не зарадиш…

– То нам можна iхати далi? – спитав мiй супутник.

– Звичайно.

– Уже надто пiзно, як на те пiшло, – мовив мiй супутник. – Менi вже надто пiзно, а вам, може, й нi. Благослови вас Господь! Бувайте здоровi!

Вiн лагiдно погладив еврейку по щоцi, аж кров шугнула iй до лиця. І пiшов, але ще раз вернувся. Потиснув менi руку.

– Ах! Що там! – вигукнув. – Вода сходиться з водою. А чоловiк iз чоловiком.

Я стояв на порозi шинку, коли вiн вiд’iжджав. Вiн ще раз махнув рукою на прощання та зник. Я повернувся до еврея.

– О! Вiн веселий чоловiк, – заскимлiв той. – Небезпечний чоловiк. Його називають Дон Жуаном iз Коломиi.




Венера в хутрi


Я мав приемне товариство. Навпроти мене перед величезним коминком сидiла Венера, та не якась там свiтська дама, що пiд таким iменем вела вiйну супроти ворожоi статi, як, скажiмо, мадемуазель Клеопатра, а справжня богиня Кохання.

Вона сидiла у фотелi, розпаливши в коминку трiскотливий вогонь, вiдсвiт якого багряними язиками лизав ii блiде обличчя з бiлими очима та час до часу ступнi, коли вона простягала iх до вогню, намагаючись зiгрiти.

Їi обличчя було прекрасним, незважаючи на мертвi кам’янi очi, однак це й усе, що я бачив у нiй. Величава богиня загорнула свое мармурове тiло в розкiшне хутро й, тремтячи вiд холоду, згорнулася клубочком, наче кiшка.

– Нiяк не збагну, вельможна панi! – вигукнув я. – Холоднеча давно минула, вже два тижнi розкошуе чудова весна! Напевно, ви хвилюетесь…

– Красно дякую за таку весну! – озвалася богиня глибоким крем’яним голосом i божественно чхнула, а тодi ще раз. – Слово честi, я не можу цього знести й починаю розумiти…

– Що саме, вельможна панi?

– Я починаю вiрити в неймовiрне, осягати незбагненне. Я раптом зрозумiла нiмецьку жiночу добропоряднiсть i нiмецьку фiлософiю. Мене вже зовсiм не дивуе, що ви, на пiвночi, не спроможнi кохати, ба, навiть уявлення не маете, що таке Кохання.

– Дозвольте, мадам! – спалахнув я обурено. – Я направду не давав вам жодного приводу…

– Так-так, ви… – богиня чхнула втрете, з неповторною грацiею стрiпнувши плечима. – Саме тому я завжди прихильно до Вас ставилася i навiть провiдую час до часу, хоча щоразу, незважаючи на своi хутра, застуджуюся. Пригадуете, як ми вперше зустрiлися?

– Як таке забути! Ви мали тодi пишнi каштановi кучерi, карi очi, пурпуровi уста, але я одразу впiзнав вас за витонченими рисами обличчя та оцiею мармуровою блiдiстю. Ви завжди носили фiалкового кольору оксамитову кацабайку, оздоблену бiлячим хутром.

– Так, вас заворожило мое вбрання, а як швидко ви вчилися…

– Це ви навчили мене Кохання. Ваше життерадiсне богослужiння змусило мене забути про все на свiтi!

– А якою несхитно вiрною я вам була!

– Гм, щодо вiрностi…

– Невдячний!

– Я не маю намiру вам докоряти. Хоч ви й божественна жiнка, та все ж жiнка, тож у коханнi жорстока, як усi жiнки…

– Ви називаете жорстокiстю, – жваво пiдхопила богиня, – те, що е стихiею чуттевостi, радiсного кохання, природою жiнки, зрештою: вiддаватися, коли кохаеш, i любити все, що припадае до вподоби…

– Хiба для серця, яке кохае, може бути щось жорстокiшим, нiж невiрнiсть коханоi? – запитав я.

– Ах! – нетерпляче вигукнула вона. – Ми вiрнi, доки кохаемо. Ви ж вимагаете вiд жiнки вiрностi й без кохання, пристрастi без насолоди… То хто жорстокiший – жiнки чи чоловiки? Ви тут, на пiвночi, занадто поважно, занадто обтяжливо сприймаете кохання. Говорите про обов’язки там, де мова може йти тiльки про задоволення.

– Так, мадам. Зате в нас дуже трепетнi й добропоряднi почуття, а ще – тривалi стосунки…

– А попри все – вiчна непогамовна, ненаситна туга за голим, неприкритим язичництвом, – урвала мене мадам. – Однак те кохання, що е найвищим трiумфом, що несе в собi неперевершену радiсть, вам, дiтям сучасностi, схильним до копирсання в собi, не годиться! Таке кохання для вас катастрофа! Тiльки-но вам закортить невимушеностi, ви стаете вульгарними. Природнiсть видаеться вам чимось ворожим, з нас, розвеселених богiв Грецii, ви поробили демонiв, а з мене чортицю! Мене ви спроможнi хiба лаяти й проклинати або ж приносити в жертву самих себе, охоплених вакханальним безумством, на мiй вiвтар. Якщо ж комусь iз вас вистачить мужностi поцiлувати моi вишневi уста, смiливцевi стелиться одна дорога – босонiж у покаянному рубищi на прощу до Риму зi щирим сподiванням у душi, що пiсля каяття нараз забуяе цвiтом сухий штурпак, тодi ж, як пiд моiми ногами дружно розпускаються троянди, фiалки та мирта, та вам не дано вiдчути iхнiх пахощiв. Що ж, задихайтеся у своiх пiвнiчних туманах i димах християнських кадил; дайте нам, язичникам, упокоiтися пiд камiняччям, пiд лавою; не вiдкопуйте нас! Не для вас будували Помпеi, нашi вiлли, нашi купальнi та храми! Вам не потрiбнi жоднi боги! Нам холодно у вашому свiтi!

Мармурова красуня закашлялася i щiльнiше обгорнула плечi темним соболиним хутром.

– Красно дякуемо за класичну лекцiю! – озвався я. – Але ви не можете заперечувати того, що чоловiк i жiнка у вашому веселому сонячному свiтi, так само, як у нашому, туманному, за природою вороги; що кохання лише на короткий час поеднуе iх в одне цiле, в iстоту з единим помислом, единим вiдчуттям, единою волею, щоб згодом ще бiльше роз’еднати, i – це ви знаете не згiрш за мене – той, хто не зумiе взяти гору, дуже швидко вiдчуе на своiй шиi ногу iншого…

– Зазвичай, це – нога жiнки на шиi чоловiка, – глузливо зауважила панi Венера. – Про що ви, знову ж таки, знаете не згiрш за мене…

– Ваша правда, тому я не створюю собi жодних iлюзiй…

– Треба гадати, що тепер ви мiй раб без iлюзiй, i я можу топтати вас без жалю?

– Мадам!

– Хiба ви ще мене не знаете? Так, я жорстока – якщо вже так вам до смаку це слово – хiба ж не маю права такою бути? Чоловiк жадае, а жiнка – жадана; оце й уся, однак вирiшальна, перевага жiнки. Природа вiддала чоловiка iй на поталу за його хiть, а жiнцi, яка не зумiла зробити чоловiка своiм лакеем, своiм рабом, своею iграшкою, зрештою, щоб потiм легко, потiшаючись, його зрадити, просто бракуе розуму.

– Але й принципи у вас, шановна! – вибухнув я, щиро обурений.

– За ними – тисячолiтнiй досвiд, – насмiшкувато вiдповiла богиня, перебираючи бiлими пальчиками темне хутро. – Що вiдданiшою задемонструе себе жiнка, то швидше протверезiе вiд кохання чоловiк i стане владним самодуром. І навпаки: що жорстокiше й зрадливiше вона поводитиметься, що бiльше збиткуватиметься з чоловiка, що фривольнiше гратиметься його почуттями, що менше виказуватиме милосердя, то пекельнiше розпалюватиме його жагу – вiн буде обожнювати й кохати ii усiм серцем. Так було споконвiку, вiд Гелени та Далiли аж до Катерини II та Лоли Монтес.

– Не можу заперечувати, – вiдповiв я. – Найзвабливiшим для чоловiка е образ прекрасноi, пристрасноi, жорстокоi деспотки, яка заради примхи погордливо й без жалю мiняе своiх коханцiв…

– Та ще й зодягнена в хутра, – додала богиня.

– Як ви здогадалися?

– Я ж бо знаю вашi смаки…

– А знаете, вiдтодi, як ми бачилися з вами востанне, ви стали кокетливiшою, – зауважив я.

– Наскiльки, смiю запитати?

– Я веду до того, що прекраснiших за ось це темне хутро шатiв для вашого бiлого тiла годi й шукати i що вам…

Богиня засмiялася.

– Вам наснилося! – голосно вигукнула вона. – Прокиньтеся! – i схопила мене за руку своею мармуровою долонькою. – Та прокиньтеся ж! – знову прогримiв менi над вухом ii глибокий грудний голос.

Я насилу розплющив очi й побачив руку, що мене термосила, однак рука ця мала, на диво, бронзову засмагу, а голос виявився охриплим проспиртованим голосом мого козачка, що стояв передi мною у повний зрiст – майже шiсть футiв заввишки.

– Уставайте ж бо! – не вгавав вiн. – Ото сором який!

– Чому сором?

– Сором засинати в одязi та ще й iз книжкою, – козачок обтер оплавлений вiск зi свiчок i пiдняв томика. – 3 книжкою… – вiн розгорнув обкладинку – Гегеля. До того ж найвищий час збиратися до пана Северина. Вiн чекае нас на чай…


* * *

– Дивний сон, – мовив Северин, коли я закiнчив розповiдь, оперся лiктями на колiна, поклавши обличчя на витонченi руки, помережанi нiжними жилками, i поринув у задуму.

Я знав, що тепер вiн довго не поворухнеться, навiть не дихатиме – так воно й було. Його поведiнка анiтрохи мене не дивувала, ми приятелювали вже майже три роки, тож я звик до всiх його дивацтв. А дивакуватим Северин таки був, цього не заперечиш, хоча аж не тим небезпечним шаленцем, за якого його мали не лише найближчi сусiди, а й увесь Коломийський повiт. Цей чоловiк був менi не просто цiкавим – за що й мене вважали трохи несповна розуму, – а ще й надзвичайно симпатичним.

Як на галицького дiдича шляхетного роду i як на його вiк – Севериновi ледь перейшло за тридцять – вiн вiдзначався надзвичайно тверезим розумом, поважнiстю, ба, навiть педантичнiстю. Жив за напiвфiлософською-напiвпрактичною системою, якоi скрупульозно дотримувався, ледь не за годинником, а ще за термометром, барометром, аерометром, гiдрометром, Гiппократом, Гуфеландом, Платоном, Кантом, Кнiгге та лордом Честерфiлдом. Правда, Северин iнколи страждав непогамовними нападами жаги, коли вiн готовий був головою проламати стiну. Такоi митi нiхто не хотiв би опинитися йому на шляху.

Доки вiн ось так нiмував, у коминку виспiвував вогонь, спiвав великий статечний самовар i старовинне, успадковане вiд пращурiв, крiсло-гойданка, у якому я курив сигару, i цвiркун у старих стiнах виспiвував також. Я обводив поглядом небачене начиння, скелети тварин, опудала птахiв, глобуси, гiпсовi фiгурки, якими напхом була напхана Северинова кiмната, аж доки випадково менi впала в око картина, яку я не раз уже бачив, та щойно сьогоднi в червоних вiдблисках вогню з коминка вона мене неймовiрно вразила.

То було велике полотно, намальоване олiйними фарбами у виразнiй, насиченiй барвами манерi бельгiйськоi художньоi школи. Саме зображення було доволi дивне.

Вродлива жiнка – сонячний усмiх на витонченому обличчi, зiбране тугим античним вузлом волосся, наче iнеем, припорошене бiлою пудрою, голе тiло загорнене в темне хутро – спочивала, опершись на руку, на канапi; правою рукою вона гралася нагайкою, недбало поклавши босу нiжку на чоловiка, який лежав перед нею, немов раб, немов пес, i цей чоловiк iз гострими, однак витонченими рисами обличчя, на якому лежала печать нестерпного смутку й палкоi жаги, який дивився на неi полум’яним мрiйним поглядом мученика – цей чоловiк, що правив за ослiнчика для нiг дiви, був Северином, але без бороди i, як видавалося, рокiв на десять молодший за нинiшнього.

– «Венера в хутрi»! – скрикнув я, показуючи на картину. – Такою я бачив ii увi снi!

– Я – теж, – вiдповiв Северин. – Тiльки сон той був наяву.

– Як?

– Ах! Така безглузда iсторiя!

– Мабуть, твоя картина навiяла менi мiй сон… – вiв я далi. – Розкажи менi нарештi, у чому рiч. Вочевидь, ця жiнка вiдiграла якусь роль у твоему життi, до того ж, вагому, як я собi мислю, але сподiваюся почути вiд тебе докладнiшу розповiдь…

– Поглянь ось на цю картину, – сказав мiй дивакуватий друг, проiгнорувавши мое запитання.

Інша картина була чудовою копiею «Венери з люстерком» Тицiана з Дрезденськоi картинноi галереi.

– То що ти хочеш цим сказати? – поцiкавився я. Северин пiдвiвся i тицьнув пальцем у хутро, у яке Тицiан одягнув свою богиню кохання.

– Тут також «Венера в хутрi», – мовив вiн, усмiхаючись. – Не думаю, що старий венецiанець зробив це з намiром. Вiн просто намалював портрет якоiсь вельможноi куртизанки, а що був чоловiком гречним, то люстерко, у якому вона з холодною пихою розглядала свою величаву вроду, змусив тримати Амура, що, вочевидь, нудився вiд такоi роботи. Ця картина – майстерне пiдлабузництво на полотнi. Пiзнiше якийсь «знавець» епохи рококо охрестив даму Венерою, а хутро деспотки, у яке загорнулася красуня-модель Тицiана радше зi страху пiдхопити нежить, нiж зi цноти, стало символом тиранii i жорстокостi, що криються в жiночому ествi та вродi. Та досить про це! Цей варiант портрета постае перед нами найдошкульнiшою сатирою на наше кохання. Венера, яка десь, на абстрактнiй пiвночi, у холодному християнському свiтi, змушена загортатися у важке просторе хутро, щоб, бува, не застудитися…

Северин засмiявся i прикурив цигарку.

Тiеi митi розчахнулися дверi й до кiмнати увiйшла гарна повнотiла бiлявка з розумними привiтними очима, одягнена в чорну шовкову хламиду. Вона принесла нам холодне м’ясиво та варенi яйця до чаю. Северин взяв одне яйце i надбив його ножем.

– Хiба я не казав тобi, що люблю яйця, зваренi на м’яко?! – гаркнув вiн так роздратовано, що молода жiнка аж затремтiла.

– Але ж, Северку, любчику… – прожебонiла вона перестрашено.

– Що – Северку! – закричав мiй приятель. – Ти повинна мене слухатися, слухатися, розумiеш? – i вiн зiрвав iз цвяха канчука, який висiв поряд iз його зброею.

Вродлива жiнка, немов налякана лань, притьмом вибiгла з покоiв.

– Чекай-но лишень, я тебе ще впiймаю! – гукнув Северин iй навздогiн.

– Ой, Северине! Як ти можеш так поводитися з таким гарним дiвчам? – дорiкнув я, поклавши долоню на його руку.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/leopold-zaher-mazoh/venera-v-hutri/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Повiт i повiтове мiсто у схiднiй Галичинi. Назва мiста «Коломия» походить вiд латинського слова Colonia. Нинiшнiй повiтовий центр, розташований на мiсцi стародавнього римського мiста (тут i далi – примiтки автора; примiтки перекладача зазначено окремо).




2


Село нiмецьких (швабських) колонiстiв поблизу Коломиi.




3


Уся Схiдна Галичина, починаючи вiд Сяну, заселена здебiльшого украiнцями чисельнiстю до трьох мiльйонiв мешканцiв, якi належать до унiатськоi, греко-католицькоi церкви. Разом iз населенням Пiвденноi Росii та козаками вони утворюють велику двадцятимiльйонну нацiю, яка з-помiж усiх слов’янських племен вирiзняеться фiзичною вродою, благородними рисами обличчя, духовними задатками, милозвучнiстю мови та багатством народноi творчостi.




4


Прагнення до самозахисту та самоврядування з давнiх-давен вирiзняло украiнцiв (пiвденних русинiв) з-помiж iнших европейських народiв. Це прагнення й спонукало демократичну селянську громаду Галичини (за зразком комунiстичних i соцiалiстичних громад Росii) створити селянську варту, своерiдну нацiональну гвардiю, яку 1846 року офiцiйно визнав австрiйський уряд i яка в кодексi законiв була надiлена такими самими правами застосування зброi, як i кайзерськi вiйська та жандармерiя. Зважаючи на те, що украiнцi ворогували з поляками, служба безпеки на галицькiй рiвнинi пiд час усiх польських революцiй була довiрена селянськiй вартi, яка чудово виправдовувала довiру. Те саме вiдбувалося 1863 року, про подii якого мовиться в нашiй повiстi.




5


Мошко – глузливе прiзвисько еврея.




6


Украiнське та польське привiтання.




7


Ненависть, яка iснуе мiж украiнцями та поляками, найлiпше можуть проiлюструвати приказки. Польська: Jak dluho swiat swiatem, polak nie byl i nie bedzie rusinowi bratem («Як довго iснуватиме свiт, поляк не був i не буде русиновi братом»); украiнська: «Що лях, то враг».




8


Кожний великий власник маетку мав свого еврейського агента, родинного еврея, якого називали фактором.




9


Староста – королiвський службовець, який урядував у повiтовi. Посада вiдповiдала посадi австрiйського крайсгауптмана.




10


Гуцульський жiночий верхнiй одяг.




11


Так у Галичинi називають пору, коли у повiтових мiстах та в столицi збираеться сiльська шляхта, щоб укласти угоду з торгiвцями, здебiльшого евреями, на продаж своеi продукцii.




12


Сукман – довгий верхнiй одяг.




13


Сiряк – довгий селянський верхнiй одяг з грубого сукна.