Книга - Час second-hand (кінець червоної людини)

Час second-hand (кiнець червоноi людини)
Свiтлана Олександрiвна Алексiевич


Поставши на уламках СРСР, Росiйська нова iiмперiя не поспiшала прощатися зi своiм минулим, яке, крiм усього, чинило диявольський опiр новому часовi. З цього й виникла перехiдна епоха, яку Свiтлана Алексiевич слушно охрестила перiодом second-hand. «Час second-hand» – це монологи людей, яким «пощастило» жити у СРСР та у перiод його розпаду. З цих одкровень – вiд замиловано-ностальгiйних до страхiтливо-муторних – i складаеться мозаiчний портрет «радянськоi людини», яка, незважаючи на складнощi тодiшнього життя – переслiдування з боку влади, iдеологiчний пресiнг, аскетичний побут, – бiльшою мiрою сумуе за тим часом i досить рiдко замислюеться над цiною тiеi «величi». Цi монологи пересиченi людським стражданням, фiзичним та душевним болем, хворобливою тугою за втраченим, прагненням пожалiтися на тяжку долю, розчаруванням у сьогоденнi i романтизацiею якогось нездiйсненого минулого. Разом зi своiми героями письменниця показуе, що перiод ельцинськоi демократii був ширмою, що глибоких соцiальних перетворень не вiдбулося. І радянська система зажадала продовження в iншому монстровi…








Светлана Алексiевич

Час second-hand

(кiнець червоноi людини)



© Светлана Алексиевич, 2013

© Леся Лисенко, переклад украiнською, 2014

© «Дух i Лiтера», переклад украiнською, 2014

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020


* * *




Нобелiвська промова Свiтлани Алексiевич



Про програну битву

Я стою на цiй трибунi не сама… Навколо мене голоси, сотнi голосiв, вони завжди зi мною. З мого дитинства. Я жила в селi. Ми, дiти, любили гратися надворi, на вуличцi, але ввечерi нас, неначе магнiтом, вабило до лавочок, на яких збиралися бiля власних будиночкiв, чи хат, як у нас кажуть, потомленi жiнки. У жодноi з них не було чоловiка, батька, брата, я не пам’ятаю чоловiкiв пiсля вiйни в нашому селi – пiд час Другоi свiтовоi вiйни в Бiлорусi на фронтi й у партизанах загинув кожен четвертий бiлорус. Наш дитячий свiт пiсля вiйни – це був свiт жiнок. Найбiльше менi запам’яталося, що жiнки говорили не про смерть, а про кохання. Розповiдали, як прощалися в останнiй день з коханими, як чекали на них, як досi чекають. Уже роки промайнули, а вони чекали:

«Нехай без рук, без нiг повернеться, я його на руках носитиму». Без рук… без нiг… Здаеться, я з дитинства знала, що таке кохання… Ось лише кiлька сумних мелодiй iз хору, який я чую…



Перший голос:

«Навiщо тобi це знати? Це так сумно. Я свого чоловiка на вiйнi зустрiла. Була танкiсткою. До Берлiна дiйшла. Пам’ятаю, як ми стоiмо, вiн ще менi не чоловiком тодi був, бiля рейхстагу, i вiн менi каже: «Може, одружимося? Я тебе кохаю». А менi так образливо стало пiсля цих слiв – ми всю вiйну в багнюцi, брудi, кровi, навколо самi матюки. Я йому вiдповiдаю: «Ти спочатку зроби з мене жiнку: даруй квiти, кажи лагiднi слова, ось я демобiлiзуюся й сукню собi пошию». Менi навiть ударити хотiлося його через образу. Вiн це все вiдчув, а в нього одна щока була обпалена, в рубцях, i я бачу на цих рубцях сльози. «Добре, я вийду за тебе замiж». Сказала так… Сама не повiрила, що це сказала… Навколо кiптява, бита цегла, одне слово, вiйна навколо…»



Другий голос:

«Жили ми бiля Чорнобильськоi атомноi станцii. Я працювала кондитером, пирiжки лiпила. А мiй чоловiк був пожежником. Ми тiльки-тiльки одружилися, ходили навiть у магазин, взявшись за руки. Того дня, коли вибухнув реактор, чоловiк якраз чергував у пожежнiй частинi. Вони поiхали на виклик у своiх сорочках, домашньому одязi, вибух на атомнiй станцii, а iм жодного спецодягу не видали. Так ми жили… Ви знаете… Усю нiч вони гасили пожежу й отримали дози опромiнення, несумiснi з життям. Уранцi iх на лiтаку одразу вiдвезли до Москви. Гостра променева хвороба… Людина живе лише кiлька тижнiв… Мiй був сильним, спортсменом, помер останнiм. Коли я приiхала, менi сказали, що вiн лежить у спецiальному боксi, туди нiкого не пускають. «Я його кохаю», – просила я. «Їх там солдати обслуговують. Куди ти?» – «Кохаю». Мене вмовляли: «Це вже не кохана людина, а об’ект, який треба дезактивувати. Розумiеш?» А я одне собi повторювала: кохаю, кохаю… Уночi пожежною драбиною до нього пiднiмалася… Або вночi чергових просила, грошi iм платила, щоб мене пропускали… Я його не залишила, до кiнця була з ним… Пiсля його смертi… через кiлька мiсяцiв народила дiвчинку, вона прожила лише кiлька днiв. Вона… Ми так на неi чекали, а я ii вбила… Вона мене врятувала, весь променевий удар вона прийняла на себе. Така маленька… Крихiтка… Але я любила iх обох. Хiба можна вбити коханням? Чому це поряд – кохання i смерть? Завжди вони разом. Хто менi пояснить? Повзаю бiля могили на колiнах…»



Третiй голос:

«Як я вперше вбив нiмця… Менi було десять рокiв, партизани вже брали мене iз собою на завдання. Цей нiмець лежав поранений… Менi звелiли забрати в нього пiстолет, я пiдбiг, а нiмець вчепився в пiстолет обома руками i водить перед моiм обличчям. Але вiн не встигае першим вистрiлити, встигаю я…

Я не злякався, що вбив… І пiд час вiйни про нього не згадував. Навколо було багато вбитих, ми жили серед убитих. Я здивувався, коли через багато рокiв зненацька з’явився сон про цього нiмця. Це було несподiвано… Сон приходив i приходив до мене… То я лечу, i вiн мене не пускае. Ось пiднiмаешся… летиш… летиш… Вiн наздоганяе, i я падаю разом iз ним. Провалююсь у якусь яму. То я хочу встати… пiдвестися… А вiн не дае… Через нього я не можу полетiти…

Той самий сон… Вiн переслiдував мене десятки рокiв…

Я не можу своему синовi розповiсти про цей сон. Син був маленький – я не мiг, читав йому казки. Син уже вирiс – усе одно не можу…»



Флобер говорив про себе, що вiн людина-перо, я можу сказати про себе, що я людина-вухо. Коли я йду вулицею i до мене прориваються якiсь слова, фрази, вигуки, завжди думаю: скiльки це романiв без слiду зникають у часi. У темрявi. Є та частка людського життя – розмовна, яку нам не вдаеться вiдвоювати для лiтератури. Ми ii ще не оцiнили, не враженi й не захопленi нею. Мене ж вона заворожила й зробила своею полонянкою. Я люблю, як розмовляе людина… Люблю самотнiй людський голос. Це моя найбiльша любов i пристрасть.

Мiй шлях на цю трибуну тривав майже сорок рокiв – вiд людини до людини, вiд голосу до голосу. Не можу сказати, що вiн завжди був менi по силi – цей шлях, багато разiв я була приголомшена й налякана людиною, вiдчувала захоплення й огиду, прагнула забути те, що я почула, повернутися в той час, коли я цього ще не знала. Плакати вiд захвату, що я побачила людину прекрасною, я теж доволi часто бажала.

Я жила в краiнi, де нас вiд самого дитинства вчили помирати. Навчали смертi. Нам казали, що людина iснуе для того, щоб вiддати себе, щоб згорiти, щоб пожертвувати собою. Учили любити людину з рушницею. Якби я виросла в iншiй краiнi, то я б не змогла пройти цей шлях. Зло е нещадним, до нього треба мати щеплення. Але ми виросли серед катiв i жертв. Нехай нашi батьки жили в страху й не все нам розповiдали, а частiше нiчого не розповiдали, але саме повiтря нашого життя було отруене цим. Зло весь час пiдглядало за нами.

Я написала п’ять книжок, але менi здаеться, що все це – одна книжка. Книжка про iсторiю однiеi утопii…

Варлам Шаламов писав: «Я був учасником грандiозноi програноi битви за справжне оновлення людства». Я вiдновлюю iсторiю цiеi битви, ii перемог та ii поразки. Як прагнули збудувати Царство Небесне на землi. Рай! Мiсто сонця! А закiнчилося тим, що залишилося море кровi, мiльйони загублених людських життiв. Але був час, коли жодна полiтична iдея XX сторiччя не могла дорiвнятися до комунiзму (та до Жовтневоi революцii як ii символу), не приваблювала захiдних iнтелектуалiв i людей у всьому свiтi сильнiше та яскравiше. Раймон Арон називав росiйську революцiю «опiумом для iнтелектуалiв». Ідеi про комунiзм щонайменше двi тисячi рокiв. Знайдемо ii в Платона – в ученнi про iдеальну та правильну державу, в Аристофана – у мрiях про час, коли «все стане спiльним»… У Томаса Мора й Томмазо Кампанелли… Згодом у Сен-Сiмона, Фур’е та Оуена. Щось е в росiйському дусi такого, що змусило спробувати зробити цi мрiяння реальнiстю.

Двадцять рокiв тому ми провели «червону» iмперiю з прокляттями та зi сльозами. Сьогоднi вже можемо подивитися на нещодавню iсторiю спокiйно, як на iсторичний досвiд. Це важливо, тому що суперечки про соцiалiзм не вгамувалися досi. Виросло нове поколiння, в якого iнша картина свiту, але чимало молодих людей знову читають Маркса та Ленiна. У росiйських мiстах створюють музеi Сталiна, ставлять йому пам’ятники.

«Червоноi» iмперii немае, а «червона» людина залишилася. Продовжуеться.

Мiй батько, вiн нещодавно помер, до кiнця вiрив у комунiзм. Зберiгав свiй партiйний квиток. Я нiколи не можу вимовити слово «совок», тодi менi довелося б так назвати свого батька, рiдних, знайомих людей, друзiв. Вони всi звiдти – iз соцiалiзму. Серед них багато iдеалiстiв, романтикiв. Сьогоднi iх звуть iнакше – романтики рабства, раби утопii. Гадаю, що всi вони могли би прожити iнше життя, але прожили радянське. Чому? Вiдповiдь на це запитання я довго шукала – об’iздила величезну краiну, яка донедавна звалася СРСР, записала тисячi плiвок. Це був соцiалiзм i було просто наше життя. По дрiбочцi, по крихтах я збирала iсторiю «домашнього», «внутрiшнього» соцiалiзму. Те, як вiн жив у людськiй душi. Мене приваблював оцей маленький простiр – людина… Одна людина. Насправдi там усе й вiдбуваеться.

Одразу пiсля вiйни Теодор Адорно був приголомшений: «Писати вiршi пiсля Освенцiма – це варварство». Мiй учитель Алесь Адамович, чие iм’я я хочу назвати сьогоднi iз вдячнiстю, також вважав, що писати прозу про жахи XX сторiччя – це блюзнiрство. Тут не можна вигадувати. Правду потрiбно давати, як вона е. Необхiдна «надлiтература». Говорити повинен свiдок. Можна згадати й Нiцше з його словами, що жоден митець не витримае реальностi. Не пiднiме ii.

Завжди мене мучило, що правда не вмiщаеться в одному серцi, в одному розумi. Що вона якась розпорошена, ii багато, вона рiзна й розсiяна у свiтi. У Достоевського е думка, що людство знае про себе бiльше, набагато бiльше, нiж воно встигло зафiксувати в лiтературi. Що роблю я? Я збираю повсякдення почуттiв, думок, слiв. Збираю життя свого часу. Мене цiкавить iсторiя душi. Побут душi. Те, що велика iсторiя зазвичай оминае, до чого вона ставиться iз зарозумiлiстю. Займаюся пропущеною iсторiею. Не раз я чула й нинi чую, що це – не лiтература, це – документ. А що таке лiтература сьогоднi? Хто вiдповiсть на це запитання? Ми живемо швидше, нiж ранiше. Змiст рве форму. Ламае ii й змiнюе. Усе виходить зi своiх берегiв: i музика, й живопис, й у документi слово вириваеться за межi документа. Немае кордонiв мiж фактом i вигадкою, одне перетiкае в iнше. Навiть свiдок не е об’ективним. Розповiдаючи, людина творить, вона бореться iз часом, як скульптор iз мармуром. Вона – актор i творець.

Мене цiкавить маленька людина. Маленька велика людина, так би я сказала, тому що страждання ii збiльшують. Вона сама в моiх книжках розповiдае свою маленьку iсторiю, а разом зi своею iсторiею – й велику. Що трапилося й вiдбуваеться з нами – це ще не осмислено, треба висловити його. Спочатку хоча б висловити. Ми цього боiмося, доки не в станi впоратися зi своiм минулим. У Достоевського в «Бiсах» Шатов каже Ставрогiну перед початком розмови: «Ми, двое iстот, зiйшлися в безмежжi… Востанне у свiтi. Облиште ваш тон i вiзьмiть людський! Хоча б колись заговорiть людським голосом».

Приблизно так починаються в мене розмови з моiми героями. Звiсно, людина говорить зi свого часу, вона не може говорити з нiзвiдки! Але пробитися до людськоi душi важко, вона засмiчена забобонами сторiччя, його пристрастями й облудами. Телевiзором i газетами.

Менi хотiлося б узяти кiлька сторiнок зi своiх щоденникiв, щоби показати, як рухався час… Як помирала iдея… Як я йшла по ii слiду…


1980–1985 роки

Пишу книгу про вiйну… Чому про вiйну? Тому що ми люди вiйни – ми або воювали, або готувалися до вiйни. Якщо придивитися, то ми всi думаемо по-военному. Удома, на вулицi. Тому в нас так дешево коштуе людське життя. Усе, як на вiйнi.

Починала iз сумнiвiв. Ну, ще одна книжка про вiйну… Навiщо?

В однiй iз журналiстських поiздок зустрiлася з жiнкою, вона була на вiйнi санiнструктором. Розповiла: йшли вони взимку через Ладозьке озеро, ворог помiтив рух i почав обстрiл. Конi, люди йшли пiд кригу. Вiдбувалося все вночi, й вона, як iй здалося, схопила й потягла до берега пораненого. «Тягну його мокрого, голого, думала: одяг зiрвало, – розповiдала. – А на березi виявилося, що притягла величезну поранену бiлугу. Скажено матюкнулася – люди страждають, а звiрi, птахи, риби – за що?» В iншiй поiздцi почула розповiдь санiнструктора кавалерiйського ескадрону, як пiд час бою вона притягла у вирву пораненого нiмця, але те, що вiн нiмець, побачила вже у вирвi, нога в нього перебита, вiн стiкае кров’ю. Це ж ворог! Що робити? Там нагорi своi хлопцi гинуть! Але вона перев’язуе цього нiмця й повзе далi. Притягуе росiйського солдата, вiн непритомний, а коли приходить до тями, хоче вбити нiмця, а той, коли приходить до тями, хапае автомат i хоче вбити росiянина. «То одному по пицi врiжу, то другому.

Ноги в нас, – згадувала, – всi в кровi. Кров перемiшалася».

Це була вiйна, якоi я не знала. Жiноча вiйна. Не про героiв. Не про те, як однi люди героiчно вбивали iнших людей. Запам’яталися жiночi бiдкання: «Ідеш пiсля боя по полю. А вони лежать… Усi молодi, такi вродливi. Лежать i в небо дивляться. І тих, i тих шкода». Оце «i тих, i тих» пiдказало менi, про що буде моя книжка. Про те, що вiйна – це вбивство. Таким це залишилося в жiночiй пам’ятi. Щойно людина усмiхалася, курила – й уже ii немае. Найчастiше жiнки говорять про зникнення, про те, наскiльки швидко на вiйнi все перетворюеться на нiщо. І людина, i людський час. Авжеж, вони самi просилися на фронт у 17–18 рокiв, але вбивати не прагнули. А померти були готовi. Померти за Батькiвщину. З iсторii слiв не викинеш – за Сталiна теж.

Книжку два роки не друкували, ii не друкували до перебудови. До Горбачова. «Пiсля Вашоi книжки нiхто не пiде воювати, – повчав мене цензор. – Ваша вiйна – страшна. Чому у Вас немае героiв?» Героiв я не шукала. Я писала iсторiю через розповiдь нiким не помiченого ii свiдка й учасника. Його нiхто нiколи не розпитував. Що думають люди, просто люди, про великi iдеi – ми не знаемо. Одразу пiсля вiйни людина б розповiла про одну вiйну, через десятки рокiв – про iншу. Звiсно, в неi щось там змiнюеться, тому що вона вкладае у спогади все свое життя. Усю себе. Те, як вона жила цi роки, що читала, бачила, кого зустрiла. У що вiрить. Зрештою, чи щаслива вона, чи не щаслива. Документи – живi iстоти, вони змiнюються разом iз нами…

Проте я абсолютно впевнена, що таких дiвчат, як военнi дiвчата 1941-го року, вже нiколи не буде. Це був найвищий час «червоноi» iдеi, навiть вищий, нiж революцiя i Ленiн. Їхня Перемога досi затуляе собою ГУЛАГ. Я безмежно люблю цих дiвчат, але з ними неможливо було поговорити про Сталiна, про те, як пiсля вiйни ешелони з переможцями йшли у Сибiр, iз тими, хто був смiливiшим. Решта повернулися й мовчали. Одного разу я почула: «Вiльними ми були лише пiд час вiйни. На передовiй». Наш головний капiтал – страждання. Не нафта, не газ – страждання. Це едине, що ми постiйно добуваемо. Увесь час шукаю вiдповiдi: чому нашi страждання не конвертуються у свободу? Невже вони даремнi? Мав рацiю Чаадаев: Росiя – краiна без пам’ятi, простiр тотальноi амнезii, непахана свiдомiсть для критики та рефлексii.

Великi книжки валяються пiд ногами…


1989 рiк

Я – в Кабулi. Я не хотiла знову писати про вiйну. Але ось я на справжнiй вiйнi. Із газети «Правда»: «Ми допомагаемо братському афганському народовi будувати соцiалiзм». Скрiзь люди вiйни, речi вiйни. Час вiйни.

Мене вчора не взяли в бiй: «Залишайтеся в готелi, дiвчино. Вiдповiдай потiм за вас». Я сиджу в готелi й думаю: е щось неетичне в розглядуваннi чужоi мужностi та ризику. Другий тиждень я вже тут i не можу позбутися вiдчуття, що вiйна – породження чоловiчоi природи, для мене незрозумiлоi. Але повсякденнiсть вiйни грандiозна. Я вiдкрила для себе, що зброя – це гарно: автомати, мiни, танки. Людина багато думала про те, як краще вбити iншу людину. Вiдвiчна суперечка мiж iстиною та красою. Менi показали нову iталiйську мiну, моя «жiноча» реакцiя:

«Гарна. Чому вона гарна?» По-вiйськовому менi точно пояснили, що, коли на цю мiну наiхати або наступити ось так… пiд таким кутом… вiд людини залишиться пiввiдра м’яса. Про ненормальне тут говорять, наче про нормальне, те, що саме собою зрозумiле. Вiйна, мовляв… Нiхто не божеволiе вiд цих картин, що ось лежить на землi людина, вбита не стихiею, не фатальною долею, а iншою людиною.

Бачила завантаження «чорного тюльпана» (лiтак, який вiдвозить додому цинковi труни iз загиблими). Мертвих часто одягають у стару вiйськову форму ще сорокових рокiв, iз галiфе, часом i цiеi форми бракуе. Солдати перемовлялися мiж собою: «У холодильник привезли нових убитих. Нiби несвiжим кабаном пахне». Писатиму про це. Боюся, що вдома менi не повiрять. У наших газетах пишуть про алеi дружби, якi саджають радянськi солдати.

Розмовляю iз хлопцями, багато хто приiхав добровiльно. Просилися сюди. Помiтила, що бiльшiсть – iз родин iнтелiгенцii: вчителiв, лiкарiв, бiблiотекарiв, одне слово – книжкових людей. Щиро мрiяли допомогти афганському народовi будувати соцiалiзм. Зараз смiються iз себе. Показали менi мiсце в аеропорту, де лежали сотнi цинкових трун, таемниче блищали на сонцi. Офiцер, який супроводжував мене, не стримався: «Може, тут i моя труна… Засунуть туди… А за що я тут воюю?» Одразу ж злякався своiх слiв: «Ви цього не записуйте».

Уночi менi снилися вбитi, в усiх були здивованi обличчя: як це – я вбитий? Невже мене вбито?

Разом iз медсестрами iздила у шпиталь для мирних афганцiв, ми возили дiтям подарунки. Дитячi iграшки, цукерки, печиво. Менi дiсталося штук п’ять м’яких ведмедикiв. Приiхали до шпиталю – довгий барак, iз бiлизни в усiх самi ковдри. До мене пiдiйшла молода афганка з дитиною на руках, хотiла щось сказати, за десять рокiв тут усi навчилися трохи говорити по-росiйськи, я дала дитинi iграшку, вона взяла ii зубами. «Чому зубами?» – здивувалася я. Афганка вiдкинула ковдрочку з маленького тiльця – хлопчик був без обох рук. «Це твоi росiяни бомбили». Хтось пiдтримав мене, я падала…

Я бачила, як наш «Град» перетворюе кишлаки в перепахане поле. Була на афганському цвинтарi, довгому, наче кишлак. Десь посеред цвинтаря кричала стара афганка. Я згадала, як у селi пiд Мiнськом вносили в дiм цинкову труну, i як голосила мати. Це не людський крик був i не звiриний… Схожий на той, який я чула на кабульському цвинтарi…

Зiзнаюся, я не одразу стала вiльною. Я була щирою зi своiми героями, i вони довiряли менi. У кожного з нас був свiй шлях до свободи. До Афганiстану я вiрила в соцiалiзм iз людським обличчям. Звiдти я повернулася вiльною вiд усiх iлюзiй. «Пробач менi, тату, – сказала я пiд час зустрiчi, – ти виховав мене з вiрою в комунiстичнi iдеали, але досить один раз побачити, як нещодавнi радянськi школярi, яких ви з мамою навчаете (моi батьки були сiльськими вчителями), на чужiй землi вбивають незнайомих iм людей, щоб усi твоi слова перетворилися на порох. Ми – вбивцi, тату, розумiеш!?» Батько заплакав.

Із Афганiстану поверталося чимало вiльних людей. Проте я маю й iнший приклад. Там, в Афганiстанi, хлопець менi кричав: «Що ти, жiнка, можеш зрозумiти про вiйну? Хiба люди так помирають на вiйнi, як у книгах i кiно? Там вони вмирають гарно, а в мене вчора друга вбили, куля потрапила в голову. Вiн ще метрiв десять бiг i ловив своi мiзки…» А через сiм рокiв цей самий хлопець – нинi вдатний бiзнесмен, полюбляе розповiдати про Афган. Зателефонував менi: «Навiщо твоi книжки? Вони занадто страшнi». Це вже була iнша людина, не та, яку я зустрiла серед смертi i яка не хотiла помирати у двадцять рокiв…

Я запитувала себе, яку книжку про вiйну я хотiла би написати. Хотiла би написати про людину, яка не стрiляе, не може вистрiлити в iншу людину, якiй сама думка про вiйну завдае страждання. Де вона? Я ii не зустрiла.


1990–1997 роки

Росiйська лiтература цiкава тим, що лише вона може розповiсти про унiкальний досвiд, через який пройшла колись величезна краiна. У мене часто запитують: чому ви весь час пишете про трагiчне? Тому що ми так живемо. Хоча ми живемо нинi в рiзних краiнах, але скрiзь живе «червона» людина. Із того життя, з тими спогадами.

Довго не хотiла писати про Чорнобиль. Я не знала, як про це написати, з яким iнструментом i з якого боку пiдступитися? Ім’я моеi маленькоi, загубленоi в Європi краiни, про яку свiт ранiше майже нiчого не чув, зазвучало всiма мовами, а ми, бiлоруси, стали чорнобильським народом. Першими доторкнулися до невiдомого. Стало зрозумiло: крiм комунiстичних, нацiональних i нових релiгiйних викликiв, попереду на нас чекають жорстокiшi й тотальнiшi, але до часу ще закритi вiд очей. Щось там уже пiсля Чорнобиля привiдкрилося…

У пам’ятi залишилося, як старий таксист розпачливо вилаявся, коли голуб ударився в лобове скло: «За день два-три птахи розбиваються. А в газетах пишуть: ситуацiя пiд контролем».

У мiських парках згрiбали листя й вивозили за мiсто, там листя ховали. Зрiзали землю iз забруднених плям i теж ховали – землю ховали в землi. Ховали дрова, траву. У всiх були трохи божевiльнi обличчя. Розповiдав старий пасiчник: «Вийшов уранцi в садок – чогось бракуе, якогось знайомого звуку. Жодноi бджоли… Не чутно жодноi бджоли. Жодноi! Що? Що це? І другого дня вони не вилетiли, i третього… Потiм нам повiдомили, що на атомнiй станцii – аварiя, а вона поряд. Але довго ми нiчого не знали. Бджоли знали, а ми нi». Чорнобильська iнформацiя в газетах вся складалася з военних слiв: вибух, героi, солдати, евакуацiя… На самiй станцii працювало КДБ. Шукали шпигунiв i диверсантiв, iшов поголос, що аварiя – запланована акцiя захiдних спецслужб, аби пiдiрвати табiр соцiалiзму. У напрямку Чорнобиля рухалася вiйськова технiка, iхали солдати. Система дiяла, як зазвичай, повоенному, але солдат iз новеньким автоматом у цьому новому свiтi був трагiчним. Усе, що вiн мiг – набрати великi дози опромiнення й померти, коли повернеться додому.

На моiх очах дочорнобильська людина перетворювалася на чорнобильську.

Радiацiю не можна було побачити, помацати, вiдчути ii запах… Такий знайомий i незнайомий свiт уже оточував нас. Коли я поiхала в зону, менi швидко пояснили: квiти рвати не можна, сiдати на траву не можна, воду з колодязя не пити… Смерть зачаiлася всюди, але це вже була якась iнша смерть. Пiд новими масками. У незнайомому образi. Старi люди, якi пережили вiйну, знову iхали в евакуацiю – дивилися на небо: «Сонце свiтить… Немае нi диму, нi газу. Не стрiляють. Хiба це вiйна? А треба ставати бiженцями».

Уранцi всi пожадливо хапали газети й одразу вiдкладали iх розчаровано – шпигунiв не знайшли. Про ворогiв народу не пишуть. Свiт без шпигунiв i ворогiв народу теж був незнайомим. Починалося щось нове. Чорнобиль слiдом за Афганiстаном робив нас вiльними людьми.

Для мене свiт розсунувся. У зонi я почувала себе анi бiлорускою, анi росiянкою, анi украiнкою, а представником бiологiчного виду, який може бути знищений. Збiглися двi катастрофи: соцiальна – занурювалася пiд воду соцiалiстична Атлантида, i космiчна – Чорнобиль. Падiння iмперii турбувало всiх: люди були заклопотанi буднем i побутом, на що купити i як вижити? У що вiрити? Пiд якi прапори ставати? Чи потрiбно вчитися жити без великоi iдеi? А це було нi для кого не знайоме, бо ще нiколи так не жили. Перед «червоною» людиною стояли сотнi запитань, вона переживала iх самотньо. Нiколи вона не була настiльки самотньою, як у першi днi свободи. Навколо мене були приголомшенi люди. Я iх слухала…



Закриваю свiй щоденник…

Що з нами трапилося, коли iмперiя впала? Ранiше свiт дiлився: кати та жертви – це ГУЛАГ, брати та сестри – це вiйна, електорат – це технологii, сучасний свiт. Ранiше наш свiт iще дiлився на тих, хто сидiв i хто саджав, а сьогоднi – подiл на слов’янофiлiв i захiдникiв, на нацiонал-зрадникiв i патрiотiв. А ще на тих, хто може купити i хто не може купити. Оце, я би сказала, найважче випробовування пiсля соцiалiзму, тому що нещодавно всi були рiвними. «Червона» людина так i не змогла увiйти в те царство свободи, про яке вона мрiяла на кухнi. Росiю роздiлили без «червоноi» людини, вона залишилася без нiчого. Приниженою й окраденою. Агресивною й небезпечною.



Що я чула, коли iздила Росiею…

– Модернiзацiя в нас можлива тiльки через «шарашки» та розстрiли.

– Росiйська людина начебто й не хоче бути багатою, навiть боiться. Чого ж вона хоче? А вона завжди хоче одного: щоб хтось iнший не став багатим. Багатшим, нiж вона.

– Чесноi людини в нас не знайдеш, а святi е.

– Небитих поколiнь нам не дiждати; росiйська людина не розумiе свободи, iй потрiбен жандарм i нагайка.

– Два головних росiйських слова: вiйна i тюрма. Украв, погуляв, сiв… Вийшов i знову сiв…

– Росiйське життя мае бути злим, нiкчемним, тодi душа пiдноситься, вона усвiдомлюе, що не належить цьому свiтовi… Що бруднiше й кривавiше, то бiльше для неi простору…

– Для новоi революцii немае нi сил, нi якогось божевiлля. Куражу немае. Росiйськiй людинi потрiбна така iдея, щоби сироти по шкiрi…

– Так наше життя й метеляеться – мiж бардаком i бараком.

Комунiзм не помер, труп живий.

Беру на себе смiливiсть сказати, що ми втратили свiй шанс, який у нас був у 1990-тi роки. На запитання: якою мае бути краiна – сильною чи гiдною, де людям добре жити, обрали перший варiант – сильною. Нинi знову час сили. Росiяни воюють iз украiнцями. Із братами. У мене батько – бiлорус, мати – украiнка. І так у багатьох. Росiйськi лiтаки бомблять Сирiю…

Час надii змiнився часом страху. Час повернув назад… Час секонд-хенд…

Нинi я не впевнена, що дописала iсторiю «червоноi» людини…

У мене три домiвки – моя бiлоруська земля, батькiвщина мого батька, де я прожила все життя; Украiна, батькiвщина моеi мами, де я народилася; й велика росiйська культура, без якоi я себе не уявляю. Вони менi всi дорогi. Але важко за наших часiв говорити про любов.




Нотатки спiвучасника


Жертва i кат однаково вiдразливi, й урок табору полягае в тому, що це – братерство в падiннi.

    Давид Руссе. Днi нашоi смертi

У кожному разi, нам слiд пам’ятати, що за перемогу зла у свiтi вiдповiдають насамперед не його слiпi виконавцi, а духовно видющi служителi добра.

    Ф. Степун. Що збулося та що не збулося

Ми прощаемося з радянським часом. Із тим нашим життям. Я намагаюся чесно вислухати всiх учасникiв соцiалiстичноi драми…

Комунiзм мав божевiльний план – переробити «стару» людину, «ветхого Адама». І це здiйснилося… може, лише це й здiйснилося. За сiмдесят з гаком рокiв у лабораторii марксизму-ленiнiзму створили окремий людський тип – «homo soveticus». Хтось вважае, що це трагiчний персонаж, а хтось називае його «совком». Менi здаеться, я знаю цю людину, вона добре менi знайома, я з нею поруч, плiч-о-плiч прожила чимало рокiв. Вона – це я. Це моi знайомi, друзi, батьки. Кiлька рокiв я мандрувала всiм колишнiм Радянським Союзом, тому що homo soveticus – це не лише росiяни, а й бiлоруси, туркмени, украiнцi, казахи… Ми тепер мешкаемо в рiзних державах, розмовляемо рiзними мовами, але нас нi з ким не сплутаеш. Впiзнаеш одразу! Усi ми, люди iз соцiалiзму, схожi й не схожi на решту людей – у нас свiй словник, своi уявлення про добро i зло, про героiв i мученикiв. У нас особливi стосунки зi смертю. Постiйно в розповiдях, якi я записую, рiжуть вухо слова: «стрiляти», «розстрiляти», «лiквiдувати», «стратити» або такi радянськi варiанти зникнення, як: «арешт», «десять рокiв без права листування», «емiграцiя». Скiльки може вартувати людське життя, якщо ми пам’ятаемо, що не так давно гинули мiльйони? Ми сповненi ненавистi та забобонiв. Усi звiдти, де був ГУЛАГ i страхiтлива вiйна. Колективiзацiя, розкуркулення, переселення народiв…

Це був соцiалiзм, i це було просто наше життя. Тодi ми мало про нього говорили. А тепер, коли свiт незворотно змiнився, всiх почало цiкавити оте наше життя, й неважливо, яким воно було, це було наше життя. Пишу, розшукую тут i там крихти з iсторii «хатнього»… «внутрiшнього» соцiалiзму. Те, як вiн жив у людськiй душi. Мене завжди приваблюе ось цей маленький простiр – людина… одна людина. Насправдi там усе й вiдбуваеться.

Чому в книжцi так багато розповiдей самогубцiв, а не звичайних радянських людей зi звичайними радянськими бiографiями? Зрештою, накладають на себе руки й через кохання, старiсть, просто так, заради цiкавостi, через бажання розкрити таемницю смертi… Я шукала тих, хто намертво прирiс до iдеi, впустив ii в себе так, що не вiддереш, – держава зробилася iхнiм космосом, заступила iм усе, навiть власне життя. Вони не змогли пiти з великоi iсторii, попрощатися з нею, бути щасливими iнакше. Пiрнути… зануритись i зникнути у приватному iснуваннi, як це вiдбуваеться сьогоднi, коли мале стало великим. Людина хоче просто жити, без величноi iдеi. Такого нiколи не було в росiйському життi, цього не знае й росiйська лiтература. Загалом ми люди вiйни: або воювали, або готувалися до вiйни. Нiколи не жили iнакше. Звiдси военна психологiя. І в мирному життi все було по-военному. Бив барабан, маяв прапор… серце вистрибувало з грудей… Людина не помiчала свого рабства, вона навiть любила свое рабство. Я теж пам’ятаю: пiсля школи ми збиралися цiлим класом поiхати на цiлину, зневажали тих, хто вiдмовлявся, до слiз шкодували, що революцiя, громадянська вiйна – все трапилося без нас. Озирнешся: невже це ми? Я? Я згадувала разом зi своiми героями. Хтось iз них сказав: «Тiльки радянська людина може зрозумiти радянську людину». Ми були люди з однiею комунiстичною пам’яттю. Сусiди по пам’ятi.

Батько згадував, що особисто вiн у комунiзм повiрив пiсля польоту Гагарiна. Ми – першi! Ми все можемо! Так вони з мамою нас i виховували. Я була жовтеням, носила значок iз кучерявим хлопчиком, пiонеркою, комсомолкою. Розчарування прийшло пiзнiше.

Пiсля перебудови всi очiкували, коли вiдкриють архiви. І iх вiдкрили. Ми ознайомилися з iсторiею, яку вiд нас приховували…

«Ми маемо повести за собою 90 мiльйонiв зi ста, якi населяють Радянську Росiю. Із рештою неможливо розмовляти – iх слiд знищити» (Зинов’ев, 1918).

«Повiсити (обов’язково повiсити, аби народ бачив) не менш нiж 1000 запеклих куркулiв, багатiiв… забрати в них увесь хлiб, призначити заручникiв… Зробити так, щоб на сотнi верст навкруг народ бачив, жахався…» (Ленiн, 1918).

«Москва буквально вмирае з голоду (професор Кузнецов – Троцькому). «Це не голод. Коли Тит брав Єрусалим, еврейськi матерi iли власних дiтей. Ось коли я змушу ваших матерiв iсти власних дiтей, тодi ви можете прийти i сказати: “Ми голодуемо”» (Троцький, 1919).

Люди читали газети, журнали й мовчали. На них звалився нелюдський жах! Як iз цим жити? Багато хто зустрiв правду як ворога. І свободу теж. «Ми не знаемо своеi краiни. Не знаемо, про що думае бiльшiсть людей, ми iх бачимо, зустрiчаемо щодня, але про що вони думають, чого хочуть, ми не знаемо. Проте беремо на себе смiливiсть iх учити. Невдовзi дiзнаемося про все – i вжахнемося», – казав один мiй знайомий, iз яким ми часто сидiли в мене на кухнi. Я з ним сперечалася. Це було дев’яносто першого року… Щасливий час! Ми вiрили, що завтра – буквально завтра – почнеться свобода. Почнеться з нiчого, з наших бажань.

Із «Нотатникiв» Шаламова: «Я був учасником великоi програноi битви за справжне оновлення життя». Написала це людина, яка вiдсидiла сiмнадцять рокiв у сталiнських таборах. Туга за iдеалом залишилася… Радянських людей я б подiлила на чотири поколiння: сталiнське, хрущовське, брежневське i горбачовське. Я – з останнього. Нам було легше прийняти крах комунiстичноi iдеi, бо ми не жили за тих часiв, коли iдея була молодою, сильною, з незмарнованою магiею погибельного романтизму й утопiчних надiй. Ми виросли пiд час правлiння кремлiвських дiдуганiв. За пiсних вегетарiанських часiв. Велику кров комунiзму вже було забуто. Пафос лютував, але збереглося знання, що утопiю не можна перетворювати на життя.

Це було за першоi чеченськоi вiйни… Я познайомилася в Москвi на вокзалi з жiнкою, вона була десь iз-пiд Тамбова. Їхала до Чечнi, щоб забрати сина з вiйни: «Я не хочу, щоб вiн помирав. Я не хочу, щоб вiн убивав». Держава вже не володiла ii душею. Це була вiльна людина. Таких людей було небагато. Бiльше було тих, кого свобода дратувала: «Я купив три газети й у кожнiй своя правда. Де ж справжня правда? Ранiше прочитаеш уранцi газету «Правда» – й усе знаеш. Усе розумiеш». З-пiд наркозу iдеi виходили повiльно. Якщо я починала розмову про покаяння, у вiдповiдь чула: «За що я повинен каятися?» Кожен почував себе жертвою, а не спiвучасником. Хтось казав: «я теж сидiв», iнший – «я воював», ще хтось – «я свое мiсто з хаосу пiднiмав, день i нiч цеглу тягав». Це було зовсiм несподiвано: всi п’янi вiд свободи, але не готовi до свободи. Де ж вона, свобода? Тiльки на кухнi, де й далi за звичкою лаяли владу. Лаяли Єльцина та Горбачова. Єльцина за те, що змiнив Росiю. А Горбачова? Горбачова за те, що змiнив усе. Усе двадцяте сторiччя. І в нас тепер буде як в iнших. Як у всiх. Гадали, що цього разу вийде.

Росiя змiнювалася й ненавидiла себе за те, що змiнювалася. «Непорушний Монгол» – писав про Росiю Маркс.

Радянська цивiлiзацiя… Поспiшаю закарбувати ii слiди. Знайомi обличчя. Розпитую не про соцiалiзм, а про кохання, ревнощi, дитинство, старiсть. Про музику, танцi, зачiски. Про тисячi дрiбниць зниклого життя. Це – единий спосiб загнати катастрофу в рамки звичного i спробувати щось розповiсти. Про щось здогадатися. Не втомлююся дивуватися з того, наскiльки цiкавим е звичайне людське життя. Нескiнченна кiлькiсть людських правд… Історiю цiкавлять лише факти, а емоцii залишаються за бортом. Їх зазвичай не впускають в iсторiю. Я ж дивлюся на свiт очима гуманiтарiя, а не iсторика. Здивована людиною…

Батька вже немае. І я не можу закiнчити з ним одну нашу розмову… Вiн сказав, що iм помирати на вiйнi було легше, нiж необстрiляним хлопцям, якi сьогоднi гинуть у Чечнi. У сороковi – вони з пекла потрапляли в пекло. Перед вiйною батько навчався в Мiнську в Інститутi журналiстики. Згадував, що коли вони поверталися з канiкул, часто вже не зустрiчали жодного знайомого викладача, всi були заарештованi. Вони не розумiли, що вiдбуваеться, але було страшно. Страшно, як на вiйнi.

У мене з батьком було мало вiдвертих розмов. Вiн мене жалiв. Чи жалiла я його? Менi важко вiдповiсти на це запитання… Ми були нещадними до своiх батькiв. Нам здавалося, що свобода – це дуже просто. Минуло трохи часу, й ми самi зiгнулися пiд ii тягарем, тому що нiхто не навчав нас свободи. Навчали лише, як помирати за свободу.

Ось вона – свобода! Чи такою ми ii очiкували? Ми були ладнi померти за своi iдеали. Змагатися в бою. А почалося «чехiвське» життя. Без iсторii. Завалилися всi цiнностi, крiм цiнностi життя. Життя взагалi. Новi мрii: збудувати дiм, купити гарну машину, посадити агрус… Свобода виявилася реабiлiтацiею мiщанства, зазвичай зневаженого в росiйському життi. Свободою Його Величностi Споживання. Величi пiтьми. Пiтьми бажань, iнстинктiв – прихованого людського життя, про яке ми мали приблизне уявлення. Протягом усiеi iсторii виживали, а не жили. А тепер военний досвiд уже не потрiбен, його треба було забути. Тисячi нових емоцiй, станiв, реакцiй… Якось раптово все довкола стало iншим: вивiски, речi, грошi, прапор… І сама людина. Вона стала барвистiшою, окремiшою, монолiт пiдiрвали, i життя розсипалося на острiвцi, атоми, чарунки. Як у Даля: свобода-воля… воля-роздолля… простiр. Велике зло перетворилося на вiддалену оповiдку, на полiтичний детектив. Нiхто вже не говорив про iдею, говорили про кредити, проценти, векселi, грошi не заробляли, а «робили», «вигравали». Чи це триватиме? «Неправда грошей у росiйськiй душi невитравна», – писала Цветаева. Але нiби ожили й розгулюють нашими вулицями героi Островського та Салтикова-Щедрiна.

У всiх, iз ким зустрiчалася, я запитувала: «Що це – свобода?» Батьки та дiти вiдповiдали по-рiзному. У тих, хто народився в СРСР, i тих, хто народився не в СРСР, немае спiльного досвiду. Вони – люди з рiзних планет.

Батьки: свобода – вiдсутнiсть страху; три днi в серпнi, коли ми перемогли путч; людина, яка вибирае в крамницi зi ста сортiв ковбаси, вiльнiша, нiж людина, яка вибирае з десяти сортiв; коли людей не шмагають, але поколiнь, вiльних вiд шмагання, нам нiколи не дiждати; росiйська людина не розумiе свободи, iй потрiбен «казак» i канчук.

Дiти: свобода – кохання; внутрiшня свобода – абсолютна цiннiсть; коли ти не боiшся своiх бажань; мати багато грошей, тодi в тебе буде все; коли ти можеш жити так, щоб не замислюватися про свободу. Свобода – це нормально.

Шукаю мову. У людини багато мов: мова, якою говорять iз дiтьми, ще одна, це та, якою говорять закоханi… А ще е мова, якою ми розмовляемо самi iз собою, провадимо внутрiшнi розмови. На вулицi, на роботi, в мандрах – скрiзь лунае щось iнше, змiнюються не лише слова, а й щось iще. Навiть уранцi й увечерi людина розмовляе по-рiзному. А те, що вiдбуваеться вночi мiж двома людьми, зовсiм зникае з iсторii. Ми маемо тiльки iсторiю денноi людини. Самогубство – нiчна тема, людина перебувае на межi буття та небуття. Сну. Я хочу це зрозумiти з ретельнiстю денноi людини. Почула: «Не боiтесь, що сподобаеться?»

Їдемо Смоленщиною. В одному селi зупинилися бiля крамницi. Якi знайомi (я й сама виросла на селi), вродливi, якi славнi обличчя – i яке принизливе, злиденне життя навколо. Розбалакались про життя. «Питаете про свободу? Зайдiть у наш магазин: горiлка стоiть, яка хочеш: «Стандарт», «Горбачов», «Путiнка», ковбаси навалом, i сиру, й риби. Банани лежать. Яка ще свобода потрiбна? Нам цiеi досить». – «А землю вам дали?» – «Хто на нiй буде гарувати? Хочеш – бери. У нас лише Васька Крутой узяв. Молодшому хлопцевi вiсiм рокiв, а вiн поряд iз батьком за плугом iде. У нього, якщо наймешся працювати – не вкрадеш, не поспиш. Фашист!»

У Достоевського в «Легендi про Великого iнквiзитора» вiдбуваеться суперечка про свободу. Про те, що дорога свободи е важкою, страдницькою, трагiчною… «Для чого пiзнавати це чортове добро i зло, коли це вартуе аж стiльки?» Людина повинна за всiх часiв обирати: свобода або добробут i гаразди в життi, свобода зi стражданням або щастя без свободи. І бiльшiсть людей iде другою дорогою.

Великий iнквiзитор каже Христу, Який повернувся на землю:

«Навiщо ж Ти прийшов нам заважати? Адже Ти прийшов нам заважати i Сам це знаеш».

«Настiльки поважаючи ii (людину), Ти вчинив, наче вже iй не спiвчуваеш, тому що забагато вiд неi завимагав… Поважаючи ii менше, менше вiд неi й вимагав би, а це було б ближче до любовi, адже легшим був би ii тягар. Вона слабка й лукава… Чим завинила слабка душа, що не в змозi вмiстити настiльки страшних дарiв?»

«Немае турботи безперервнiшоi й дошкульнiшоi для людини, нiж, залишившись вiльною, вiдшукати чимшвидше того, перед ким уклонитися… й кому би мерщiй передати той дар свободи, з яким ця нещасна iстота народжуеться…»


* * *

За дев’яностих… так, ми були щасливi, до тоi нашоi наiвностi вже не повернутися. Нам здавалося, що вибiр зроблено, комунiзм безнадiйно програв. А все лише починалося…

Минуло двадцять рокiв… «Не лякайте нас соцiалiзмом», – кажуть дiти батькам.

Із розмови зi знайомим унiверситетським викладачем: «Наприкiнцi дев’яностих студенти смiялися, – розповiдав вiн, – коли я згадував про Радянський Союз, вони були впевненi, що перед ними вiдкриваеться нове майбутне. Тепер картина iнша… Сьогоднiшнi студенти вже дiзналися, вiдчули, що таке капiталiзм – нерiвнiсть, бiднiсть, нахабне багатство, перед очима в них життя батькiв, яким нiчого не дiсталося вiд пограбованоi краiни. І вони налаштованi радикально. Мрiють про свою революцiю. Носять червонi футболки з портретами Ленiна та Че Гевари».

У суспiльствi з’явився запит на Радянський Союз. На культ Сталiна. Половина молодих людей вiд 19 до 30 рокiв вважають Сталiна «найбiльшим полiтичним дiячем». У краiнi, де Сталiн знищив людей не менше, нiж Гiтлер, новий культ Сталiна?! Знову в модi все радянське. Наприклад, «радянськi кафе» – з радянськими назвами та радянськими стравами. З’явилися «радянськi» цукерки i «радянська» ковбаса – iз запахом i смаком, знайомими нам з дитинства. І, звiсно, «радянська» горiлка. На телебаченнi десятки передач, а в iнтернетi десятки «радянських» ностальгiйних сайтiв. У сталiнськi табори – на Соловки, в Магадан – ви можете потрапити туристом. Реклама обiцяе, що для повноти вiдчуттiв вам видадуть табiрну робу, заступ. Покажуть вiдреставрованi бараки. А наприкiнцi органiзують риболовлю…

Вiдроджуються старомоднi iдеi: про велику iмперiю, про «залiзну руку», «про особливий росiйський шлях»… Повернули радянський гiмн, е комсомол, тiльки вiн називаеться «Нашi», е партiя влади, що копiюе комунiстичну партiю. У Президента влада, як у Генсека. Абсолютна. Замiсть марксизму-ленiнiзму – православ’я…

Перед революцiею сiмнадцятого року Александр Грiн написав:

«А майбутне якось припинило стояти на своему мiсцi». Минуло сто рокiв i майбутне знову не на своему мiсцi. Настав час second-hand.

Барикада – небезпечне мiсце для митця. Пастка. Там псуеться зiр, звужуеться зiниця, свiт втрачае кольори. Там – чорно-бiлий свiт. Звiдти людини вже не розгледiти, а бачиш лише чорну крапку – мiшень. Я все життя – на барикадах, я б хотiла пiти звiдти. Навчитися радiти життю. Повернути собi нормальний зiр. Проте десятки тисяч людей знову виходять на вулицi. Беруться за руки. У них бiлi стрiчки на куртках. Символ вiдродження. Свiтла. І я з ними.

Зустрiла на вулицi молодих парубкiв у майках iз серпом i молотом i портретом Ленiна. Чи знають вони, який вiн – комунiзм?




Частина перша. Розрада апокалiпсисом





Із вуличного гомону та розмов на кухнi

(1991–2001)





Про Іванка-дурника та золоту рибку


«Що я зрозумiв? Я зрозумiв, що героi певного часу рiдко бувають героями iншого часу, крiм Іванка-дурника. Та Ємелi. Улюблених героiв росiйських казок. Нашi казки – про везiння, про мить, коли «пощастило». Про очiкування чудесноi допомоги, щоб усе до рота саме впало. Лежачи на печi, мати все. Щоб i пiчка сама млинцi пекла, а золота рибка всi бажання виконувала. Хочу те i хочу се. Хочу Царiвну Прекрасну! І хочу жити в царствi iншому – з молочними рiчками та кисiльними бережками. Ми – мрiйники, звiсно. Душа працюе i страждае, а справи ледве рухаються, тому що на них сил уже бракуе. Справи стоять. Загадкова росiйська душа… Усi намагаються ii зрозумiти… читають Достоевського… Що там у них за душею? А за душею в нас сама душа. Побалакати полюбляемо на кухнi, почитати книжку. Головна професiя – читач. Глядач. І водночас вiдчуття власноi особливостi, винятковостi, хоча пiдстав для цього жодних, окрiм нафти та газу. З одного боку, це якраз i заважае змiнити життя, а з iншого боку, дае вiдчуття якогось сенсу. Завжди висить у повiтрi, що Росiя мае створити, показати свiтовi щось надзвичайне. Богообраний народ. Особливий росiйський шлях. Усуцiль у нас Обломови, лежать на диванi й очiкують дива. А не Штольцi. Дiяльних, метких Штольцiв зневажають за те, що зрубали улюблений березовий гай, вишневий садок. Заводики там будують, грошi роблять. Чужi для нас Штольцi…»

«Росiйська кухня… Убога «хрущобна» кухонька: дев’ять – дванадцять (щастя!) квадратних метрiв, за тонкою стiнкою – туалет. Радянське планування. На вiкнi – цибуля в баночках з-пiд майонезу, в горщику – алое вiд нежитi. Кухня для нас – це не лише мiсце для приготування iжi, це i iдальня, й вiтальня, й кабiнет чи трибуна. Мiсце для колективних психотерапевтичних сеансiв. У дев’ятнадцятому сторiччi вся росiйська культура жила в дворянських маетках, а в двадцятому – на кухнях. І перебудова теж. Усе «шiстдесятницьке» життя – це «кухонне» життя. Спасибi Хрущову! Це за його правлiння вийшли з комуналок, отримали власнi кухнi, де можна було лаяти владу, а головне – не боятися, адже на кухнi всi своi. Там народжувалися iдеi, фантастичнi прожекти. Розповiдалися анекдоти… Анекдоти процвiтали! Комунiст – це той, хто Маркса читав, а антикомунiст – це той, хто його зрозумiв. Ми виросли на кухнях, i нашi дiти теж, вони разом iз нами слухали Галича й Окуджаву. Крутили Висоцького. Ловили Бi-бi-сi. Розмови про все: про те, як усе хрiново, i про сенс життя, про щастя для всiх. Згадую кумедний випадок… Засидiлися якось за пiвнiч, наша дочка, iй було дванадцять рокiв, там, на маленькому диванчику, заснула. А ми про щось голосно засперечалися. І вона крiзь сон як заволае: «Не треба далi про полiтику! Знову Сахаров… Солженiцин… Сталiн…» (Смiеться.)

Нескiнченний чай. Кава. Горiлочка. А в сiмдесятi роки пили кубинський ром. Усi були закоханi у Фiделя! У кубинську революцiю! Че в беретi. Голлiвудський красень! Нескiнченнi балачки. Страх, що нас прослуховують, напевно прослуховують. У серединi розмови обов’язково хтось подивиться з усмiшкою на люстру або на розетку: «Ви чуете, товаришу майоре?» Неначе ризик… неначе гра… Отримували навiть якесь задоволення вiд цього брехливого життя. Мiзерне число людей чинили опiр вiдкрито, бiльше було «кухонних дисидентiв». Із дулею в кишенi…»

«Зараз соромно бути бiдним, неспортивним… Не встигаеш, якщо коротко. А я з поколiння двiрникiв i сторожiв. Був такий спосiб внутрiшньоi емiграцii. Ти живеш i не помiчаеш того, що навколо, як пейзаж за вiкном. Ми з дружиною закiнчили фiлософський факультет Петербурзького (тодi Ленiнградського) унiверситету, вона влаштувалася двiрником, а я – грубником в котельню. Працюеш одну добу, двi – вдома. Інженер тодi отримував сто тридцять рублiв, а я в котельнi – дев’яносто, тобто, погоджуешся втратити сорок рублiв, а натомiсть отримуеш абсолютну свободу. Читали книжки, багато читали. Розмовляли. Гадали, що виробляемо iдеi. Мрiяли про революцiю, але боялися – не дiждемося. Замкнено загалом жили, нiчого не знали про те, що дiеться у свiтi. Були «кiмнатними рослинами». Усе собi навигадували, як згодом з’ясувалося, нафантазували – i Захiд, i капiталiзм, i росiйський народ. Жили мiражами. Такоi Росii, як у книжках i на наших кухнях, нiколи не було. Тiльки у нас в головi.

Пiд час перебудови все скiнчилося… Настав капiталiзм… Дев’яносто рублiв стали десятьма доларами. На них не проживеш. Вийшли з кухонь на вулицю, й тут з’ясувалося, що iдей у нас немае, ми просто сидiли весь цей час i розмовляли. Звiдкiлясь з’явилися зовсiм iншi люди – молодики в малинових пiджаках iз золотими перстенями. І з новими правилами гри: грошi е – ти людина, грошей немае – ти нiхто. Кому цiкаво, що ти Гегеля всього прочитав? «Гуманiтарiй» звучало як дiагноз. Мовляв, усе, що вони вмiють – це тримати книжку Мандельштама в руках. Вiдкрилося чимало незнаного. Інтелiгенцiя потворно зубожiла. У нашому парку у вихiднi кришнаiти встановлювали польову кухню й роздавали суп i щось там простеньке на друге. Ставала така черга охайних старих, що спазм у горлi. Дехто з них ховав обличчя. У нас на той час було вже двое малих дiтей. Ми справдi голодували. Почали з дружиною торгувати. Брали на заводi чотири – шiсть ящикiв морозива та iхали на базар, туди, де багато людей. Холодильникiв жодних, через кiлька годин морозиво вже текло. Тодi роздавали його голодним дiтям. Скiльки втiхи! Торгувала дружина, а я то пiднесу, то пiдвезу – все що завгодно був ладен робити, тiльки не продавати. Довго вiдчував себе некомфортно.

Ранiше часто згадував наше «кухонне життя»… Яке було кохання! Якi жiнки! Цi жiнки зневажали багатих. Їх не можна було купити. А зараз часу на почуття нi в кого немае – всi грошi заробляють. Вiдкриття грошей – як вибух атомноi бомби…»




Про те, як ми полюбили й розлюбили Горбi


«Горбачовський час… Величезнi натовпи людей зi щасливими обличчями. Сво-бо-да! Усi цим дихали. Газети хапали, як гарячi пирiжки. Час великих надiй – ось-ось потрапимо в рай. Демократiя – невiдомий для нас звiр. Як навiженi, бiгали на мiтинги: зараз дiзнаемося всю правду про Сталiна, про ГУЛАГ, прочитаемо забороненi «Дiти Арбату» Рибакова та iншi гарнi книжки – i зробимося демократами. Як же ми помилялися! З усiх радiоточок волала ця правда… Мерщiй-мерщiй! Читайте! Слухайте! Не всi виявилися до цього готовими… Бiльшiсть людей не були налаштованi антирадянськи, вони хотiли тiльки одного – гарно жити. Щоб можна було купити джинси, вiдеомагнiтофон i найбiльшу мрiю – автомобiль! Усiм бажалося яскравого одягу, смачноi iжi. Коли я принесла додому солженiцинський «Архiпелаг ГУЛАГ», моя мама вжахнулася: «Якщо ти негайно не пiдеш iз цiею книжкою, то я тебе вижену з дому». У бабусi розстрiляли чоловiка перед вiйною, а вона говорила: «Васьки не шкода. Арештували правильно. За довгий язик». «Бабусю, чому ти нiчого менi не розповiдала?» – питала я. – «Нехай мое життя здохне разом зi мною, щоб ви не постраждали». Так жили нашi батьки та iхнi батьки. Усе було розрiвняно асфальтовим котком. Перебудову зробив не народ, це зробила одна людина – Горбачов. Горбачов i купка iнтелiгентiв…»

«Горбачов – секретний американський агент… Масон… Зрадив комунiзм. Комунiстiв – на смiтник, комсомольцiв – на звалище! Я ненавиджу Горбачова за те, що вiн украв у мене Батькiвщину. Радянський паспорт, як найдорожчу рiч, бережу. Так, ми стояли в черзi за синюшними курчатами та згнилою картоплею, але це була Батькiвщина. Я ii любив. Ви мешкали у «Верхнiй Вольтi з ракетами» а я жив у великiй краiнi. Росiя завжди для Заходу – ворог, ii бояться. Кiстка в горлi. Нiкому не потрiбна сильна Росiя – з комунiстами чи без них. На нас дивляться як на склад – нафти, газу, лiсу та кольорових металiв. Нафту мiняемо на труси. А була цивiлiзацiя без шмаття та мотлоху. Радянська цивiлiзацiя! Комусь було треба, щоб ii не стало. Операцiя ЦРУ. Нами вже керують американцi. Горбачову добряче за це заплатили… Рано чи пiзно його вiддадуть пiд суд. Сподiваюсь, Юда доживе до народного гнiву. Я б охоче прострiлив би йому потилицю на Бутовському полiгонi. (Стукае кулаком об стiл.) Настало щастя, авжеж? З’явилися ковбаса й банани. Порпаемося в лайнi i iмо все чуже. Замiсть Батькiвщини – великий супермаркет. Якщо це називаеться свобода, то менi така свобода не потрiбна. Тьху! Народ нижче плiнтуса опустили, ми раби. Раби! За комунiстiв кухарка, як казав Ленiн, керувала державою: робiтники, доярки, ткачихи – а тепер у парламентi сидять бандюки. Доларовi мiльйонери. Їм у тюрмi слiд сидiти, а не в парламентi. Надурили нас iз перебудовою!

Я народився в СРСР, i менi там подобалося. Мiй батько був комунiстом, навчав мене читати по газетi «Правда». Кожне свято ми з ним ходили на демонстрацiю. Зi сльозами на очах… Я був пiонером, носив червону краватку. Прийшов Горбачов, i я не встиг стати комсомольцем, про що шкодую. Я – совок, так? Моi батьки – совки, дiд i баба – совки? Мiй совковий дiд загинув пiд Москвою в сорок першому… А моя совкова бабка була в партизанах… Панове лiберали вiдробляють свою пайку. Хочуть, щоб ми свое минуле вважали чорною дiрою. Я iх усiх ненавиджу: горбачова, шеварнадзе, яковлева, – напишiть iз малоi лiтери, так я iх ненавиджу. Я не хочу в Америку, я хочу в СРСР…»

«Це були чудовi, наiвнi роки… Ми повiрили Горбачову, зараз уже нiкому так легко не повiримо. Чимало росiйських людей поверталися з емiграцii на Батькiвщину… Був такий пiдйом! Гадали, що зламаемо цей барак. Побудуемо щось нове. Я закiнчила фiлологiчний факультет МДУ i вступила до аспiрантури. Мрiяла займатися наукою. Кумиром тих рокiв був Аверинцев, на його лекцii сходилася вся освiчена Москва. Зустрiчалися й пiдтримували одне в одному iлюзiю, що незабаром буде iнша краiна, i ми за це боремося. Коли я дiзналася, що моя однокурсниця iде в Ізраiль, дуже здивувалася: «Невже тобi не прикро вiд’iжджати? У нас усе тiльки починаеться».

Чим бiльше говорили та писали: «Свобода! Свобода!», тим швидше з прилавкiв зникали не тiльки сир i м’ясо, а й сiль, i цукор. Порожнi крамницi. Страшно. Усе на талони, як за вiйни. Нас врятувала наша бабуся, вона цiлими днями бiгала мiстом i «отоварювала» цi талони. Увесь балкон був щiльно заставлений пральним порошком, у спальнi стояли мiшки з цукром i крупою. Коли видали талони на шкарпетки, тато заплакав: «Це кiнець СРСР». Вiн вiдчув… Тато працював у конструкторському бюро на вiйськовому заводi, займався ракетами, i йому це шалено подобалося. Вiн мав двi вищi освiти. Замiсть ракет завод почав штампувати пральнi машини та пилососи. Тата скоротили. Вони з мамою були завзятi «перебудовники»: писали плакати, розносили листiвки – i ось фiнал… Розгубилися. Не могли повiрити, що свобода – вона ось така. Не могли iз цим змиритися. На вулицях уже кричали: «Горбачову грiш цiна, бережiть же Єльцина!». Несли портрети Брежнева в орденах, а портрети Горбачова – в талонах. Починалося царювання Єльцина: гайдарiвськi реформи й оце осоружне менi «купи-продай»… Щоб вижити, я iздила в Польщу з мiшками лампочок i дитячих iграшок. Повний вагон: учителi, iнженери, лiкарi… Усi з мiшками та торбами. Усю нiч сидимо й обговорюемо «Доктора Живаго» Пастернака… п’еси Шатрова… Як у Москвi на кухнi.

Згадую унiверситетських друзiв… Ми стали ким завгодно, але не фiлологами – топ-менеджерами рекламних агентств, банкiвськими службовцями, «човниками»… Я працюю в агентствi нерухомостi в однiеi панi, яка приiхала з провiнцii, колишнiй комсомольський працiвник. У кого сьогоднi фiрми? Вiлли на Кiпрi та в Маямi? У колишньоi партноменклатури. Це до того, де слiд шукати грошi партii… А нашi лiдери… шiстдесятники… Вони кровi на вiйнi нанюхалися, але були наiвнi, як дiти… Нам слiд було днювати й ночувати на площах. Довершити справу до кiнця – домогтися Нюрнберга для КПСС. Ми занадто швидко розiйшлися по домiвках. Фарцовщики та мiняйла взяли владу. І всупереч Марксовi, пiсля соцiалiзму будуемо капiталiзм. (Мовчить.) Але я щаслива, що жила в цей час. Комунiзм завалився! Усе, вiн уже не повернеться. Живемо в iншому свiтi й дивимося на свiт iншими очима. Вiльне дихання тих днiв я нiколи не забуду…»




Про те, як прийшло кохання, а пiд вiкнами танки


«Я була закохана, нi про що iнше не могла й думати. Жила винятково цим. І ось мама вранцi будить: «Танки – пiд вiкнами! Здаеться, переворот!». Я крiзь сон: «Мамо, це навчання». Дуля з маком! Пiд вiкнами стояли справжнi танки, я нiколи не бачила танкiв настiльки близько. По телевiзору показували балет «Лебедине озеро»… Прибiгла мамина подруга, вона дуже хвилювалася, що заборгувала партiйнi внески за кiлька мiсяцiв. Говорила, що в них у школi стояв бюст Ленiна, вона його винесла в пiдсобку, а тепер – що з ним робити? Усе одразу стало на своi мiсця: цього не можна й того не можна. Диктор зачитувала Заяву про введення надзвичайного стану… Мамина подруга при кожному словi здригалася: «Боже мiй! Боже мiй!» Батько плювався в телевiзор…

Подзвонила Олеговi… «Їдемо до Бiлого дому?» – «Їдемо!» Почепила значок iз Горбачовим. Зробила бутербродiв. У метро люди були мовчазнi, всi сподiвалися чогось лихого. Скрiзь танки… танки… На бронi сидiли не вбивцi, а переляканi хлопцi з винуватими обличчями. Бабусi годували iх вареними яйцями та млинцями. На душi стало легше, коли бiля Бiлого дому я побачила десятки тисяч людей! Настрiй у всiх чудовий. Вiдчуття, що ми все можемо. Скандували: «Єльцин, Єльцин! Єльцин!» Уже формувалися загони самооборони. Записували тiльки молодих, а старшим вiдмовляли, й вони були незадоволенi. Якийсь дiдусь сердився: «У мене комунiсти життя вкрали! Дайте хоча б померти гiдно!» – «Шановний, вiдiйдiть…» Зараз кажуть, що ми хотiли захистити капiталiзм… Неправда! Я захищала соцiалiзм, але якийсь iнший… не радянський… І я його захистила! Я так вважала. Ми всi так гадали… Через три днi танки вирушили з Москви, це вже були добрi танки. Перемога! І ми цiлувалися, цiлувалися…»



Сиджу на кухнi в моiх московських знайомих. Тут зiбралася чимала компанiя: друзi, родичi з провiнцii. Згадали, що завтра чергова рiчниця серпневого путчу.

– Завтра – свято…

– А що тут святкувати? Трагедiя. Народ програв.

– Пiд музику Чайковського совдепiю поховали…

– Перше, що я зробила, взяла грошi й побiгла до крамниць.

Знала: хоч би чим воно закiнчилося, а цiни зростуть.

– Зрадiв: Горбi приберуть! Набрид уже цей базiка.

– Революцiя була декоративною. Спектакль для народу. Пам’ятаю цiлковиту байдужiсть, хоч iз ким не побалакаеш. Вичiкували.

– А я подзвонив на роботу – i пiшов робити революцiю. Вигрiб з буфету всi ножi, якi були в домi. Розумiв, що вiйна… потрiбна зброя…

– Я був за комунiзм! У нас в родинi – всi комунiсти. Замiсть колискових мама спiвала нам революцiйнi пiснi. Й зараз онукам спiвае. «Ти що, з глузду з’iхала?» – кажу. А вона: «Я iнших пiсень не знаю». І дiд був бiльшовик… i бабця…

– Ви ще скажiть, що комунiзм – гарна казочка. У мого тата батьки зникли в таборах Мордовii.

– Я пiшов до Бiлого дому разом iз батьками. Тато сказав:

«Ходiмо. Бо ковбаси й гарних книжок не буде нiколи». Розбирали брукiвку й будували барикади.

– Зараз народ протверезiв, i ставлення до комунiстiв змiнюеться. Можна не приховувати… Я працював у райкомi комсомолу. Першого дня всi комсомольськi квитки, чистi бланки та значки забрав додому i сховав у пiдвалi, потiм картоплю нiкуди було складати. Я не знав, навiщо вони менi потрiбнi, але уявив, як прийдуть опечатувати й усе це знищать, а це були дорогi для мене символи.

– Ми могли пiти вбивати одне одного… Бог оборонив!

– Наша дочка лежала в пологовому. Я прийшла до неi, а вона:

«Мамо, революцiя буде? Громадянська вiйна почнеться?»

– Ну, а я закiнчив вiйськове училище. Служив у Москвi. Дали б нам наказ когось заарештувати, то, без жодних сумнiвiв, ми б цей наказ виконали. І багато хто виконав би його iз завзяттям. Набрид хаос у краiнi. Усе ранiше було чiтко та зрозумiло, все за приписом. Був порядок. Вiйськовi люблять так жити. Взагалi люди полюбляють так жити.

– Я боюся свободи, прийде п’яний мужик i спалить дачу.

– Та якi, людоньки, iдеi? Життя коротке. Нумо, вип’емо!



19 серпня 2001 року – десятирiчний ювiлей серпневого путчу. Я в Іркутську – столицi Сибiру. Беру кiлька блiц-iнтерв’ю на вулицях мiста.

Запитання:

– Що було би, якщо б ГКЧП перемiг?

Вiдповiдь:

– Зберегли б велику краiну…

– Подивiться на Китай, де комунiсти при владi. Китай став другою економiкою у свiтi…

– Горбачова та Єльцина судили б як зрадникiв Батькiвщини.

– Залили би краiну кров’ю… i залюднили би концтабори.

– Не зрадили б соцiалiзм. Не роздiлилися б на багатих i бiдних.

– Не було б жодноi вiйни в Чечнi.

– Нiхто не смiв би говорити, що Гiтлера перемогли американцi.

– Я сам стояв бiля Бiлого дому. І в мене вiдчуття, що мене ошукали.

– Що було б, коли б путч перемiг? А вiн i перемiг! Пам’ятник Дзержинському скинули, а Луб’янка залишилася. Будуемо капiталiзм пiд керiвництвом КГБ.

– Мое життя не змiнилося б…




Про те, як речi дорiвнялися до iдей i слiв


«Свiт розсипався на десятки рiзноколiрних друзок. Як нам хотiлося, щоб сiрi радянськi буднi чимшвидше перетворилися на солодкi картинки з американського кiно! Про те, як ми стояли бiля Бiлого дому, вже мало хто згадував… Тi три днi вразили свiт, але не вразили нас… Двi тисячi людей мiтингують, а решта iде повз i дивиться на них, як на iдiотiв. Багато пили, у нас завжди багато п’ють, але тодi особливо багато пили. Суспiльство завмерло: куди рушимо? Чи буде це капiталiзм, чи буде це гарний соцiалiзм? Капiталiсти гладкi, страшнi – це нам втовкмачили з дитинства… (Смiеться.)

Краiна вкрилася банками i торговельними ятками. З’явилися зовсiм iншi речi. Не якiсь неоковирнi чоботи та старечi сукнi, а речi, про якi ми завжди мрiяли: джинси, дублянки… жiноча бiлизна й гарний посуд… Усе барвисте, гарне. Нашi радянськi речi були сiрi, аскетичнi, вони були схожi на вiйськовi. Бiблiотеки й театри спорожнiли. Їх замiнили базари та комерцiйнi крамницi. Усi захотiли бути щасливими, отримати щастя негайно. Як дiти, вiдкривали для себе новий свiт… Перестали умлiвати в супермаркетi… Знайомий хлопець зайнявся бiзнесом. Розповiдав менi: вперше привiз тисячу банок розчинноi кави – розхапали за кiлька днiв, купив сто пилососiв – теж миттево розмели. Куртки, светри, будь-яка дрiбниця – тiльки дай! Усi перевдягалися, перевзувалися. Змiнювали технiку та меблi. Ремонтували дачi… Закортiло робити гарнi парканчики й дахи… Почнемо iнодi з друзями згадувати, так зi смiху вмираемо… Дикуни! Геть злиденнi були люди. Усього слiд було вчитися… За радянських часiв дозволялося мати багато книжок, але не дорогу машину чи будинок. І ми вчилися гарно вдягатися, смачно готувати, вранцi пити сiк i йогурт… Я до цього зневажала грошi, тому що не знала, що це таке. У нашiй родинi не можна було говорити про грошi. Соромно. Ми виросли в краiнi, де грошi, можна сказати, були вiдсутнi. Я, як усi, отримувала своi сто двадцять рублiв – i менi вистачало. Грошi прийшли з перебудовою. Із Гайдаром. Справжнi грошi. Замiсть «Наше майбутне – комунiзм» скрiзь висiли розтяжки «Купуйте! Купуйте!» Хочеш – мандруй. Можеш побачити Париж… або Іспанiю… Фiеста… бiй бикiв… Я про це читала в Хемiнгвея, читала й розумiла, що нiколи цього не побачу. Книжки були замiсть життя… Так закiнчилися нашi нiчнi чування на кухнях i почалися заробiтки, приробiтки. Грошi стали синонiмом свободи. Це хвилювало всiх. Найсильнiшi й найагресивнiшi зайнялись бiзнесом. Про Ленiна та Сталiна забули. Так ми врятувалися вiд громадянськоi вiйни, а то знову були би «бiлi» та «червонi». «Нашi» – «не нашi». Замiсть кровi – речi… Життя! Вибрали гарне життя. Нiхто не хотiв гарно вмирати, всi хотiли гарно жити. Інша рiч, що пряникiв на всiх не вистачило…»

«Радянський час… Слово мало священний, магiчний статус. І за iнерцiею на iнтелiгентських кухнях ще говорили про Пастернака, варили суп, не випускаючи з рук Астаф’ева та Бикова, але життя весь час доводило, що це вже неважливо. Слова нiчого не значать. У дев’яносто першому… Ми поклали нашу маму до лiкарнi з важкою пневмонiею, i вона повернулася звiдти героiнею, вона там безперервно говорила. Розповiдала про Сталiна, про вбивство Кiрова, про Бухарiна… Їi були ладнi слухати день i нiч. Люди тодi хотiли, щоб iм вiдкрили очi. А нещодавно вона знову потрапила до лiкарнi, й скiльки там була, стiльки мовчала. Рокiв п’ять усього й минуло, а реальнiсть уже розподiлила ролi iнакше. Героiнею цього разу була дружина значного бiзнесмена… Усiм зацiпило вiд ii розповiдей… Який у неi будинок – триста квадратних метрiв! Скiльки прислуги: кухарка, нянька, водiй, садiвник… Вiдпочивати з чоловiком iздять у Європу… Музеi – зрозумiло, а бутiки… Бутiки! Один перстень стiльки карат, а iнший… А пiдвiски… золотi клiпси… Повний аншлаг! Про ГУЛАГ або про щось таке анi слова. Ну, було й було. Що тепер сперечатися зi стариганами?

Я заходила за звичкою в букiнiстичний – там спокiйно стояли всi двiстi томiв «Всесвiтньоi бiблiотеки» й «Бiблiотека пригод», та сама – оранжева, якою я марила. Дивилася на корiнцi й довго вдихала цей запах. Лежали гори книжок! Інтелiгенти розпродавали своi бiблiотеки. Публiка, звiсно, зубожiла, але не через це книжки виносили з дому, не лише через грошi – книжки розчарували. Цiлковите розчарування. Було вже непристойно запитувати: «А що ти зараз читаеш?» У життi занадто багато змiнилося, а в книжках цього немае. Росiйськi романи не вчать, як домогтися успiху в життi. Як стати багатим… Обломов лежить на диванi, а героi Чехова весь час п’ють чай i скаржаться на життя… (Мовчить.) Не дай Бог жити за доби змiн – кажуть китайцi. Мало хто з нас зберiгся таким, яким був. Кудись зникли поряднi люди. Скрiзь лiктi та зуби…»

«Якщо про дев’яностi… Я б не сказав, що це був гарний час, вiн був огидний. Вiдбувся переворот в умах на сто вiсiмдесят градусiв… Хтось не витримав i з’iхав з глузду, лiкарнi для душевнохворих були переповненi. Я навiдував там свого друга: хтось волае: «Я – Сталiн! Я – Сталiн!», а хтось: «Я – Березовський! Я – Березовський». Таких цiле вiддiлення – сталiних i березовських. На вулицях постiйно стрiляли. Повбивали величезну кiлькiсть людей. Щодня вiдбувалися розборки. Ухопити. Встигнути. Доки iншi не встигли. Когось розорили, когось посадили. Із трону – в пiдвал. А з iншого боку, кайф – усе вiдбуваеться на твоiх очах…

У банках стояли черги людей, якi бажали почати свою справу: вiдкрити хлiбну крамницю, продавати електронiку… Я теж був у цiй черзi. І мене здивувало, як нас багато. Якась тiтка у плетеному беретi, хлопчина в спортивнiй куртцi, здоровило, який скидався на зека… Бiльш як сiмдесят рокiв учили: не в грошах щастя, все найкраще в життi людина отримуе безкоштовно. Кохання, наприклад. Але варто було з трибуни промовити: торгуйте, багатiйте – все забули. Усi радянськi книжки забули. Цi люди зовсiм не були схожi на тих, iз ким я сидiв до ранку та бринькав на гiтарi. Три акорди я абияк вивчив. Єдине, що iх об’еднувало з «кухонними» людьми, це те, що iм теж набридли червонi прапори й увесь цей непотрiб: комсомольськi збори, полiтзаняття… Соцiалiзм вважав людину дурненькою.

Я дуже добре знаю, що таке мрiя. Усе дитинство я просив купити менi велосипед, i менi його не купили. Бiдно жили. У школi я фарцював джинсами, в iнститутi – радянською вiйськовою формою плюс символiкою рiзною. Іноземцi купували. Звичайна фарца. За радянських часiв за це саджали на термiн вiд трьох до п’яти рокiв. Батько бiгав за мною з ременем i кричав: «Спекулянт! Я пiд Москвою кров проливав, а виростив оце гiвенце!» Учора злочини, сьогоднi – бiзнес. В одному мiсцi купив цвяхи, в iншому набiйки – упакував у полiетиленовий мiшок i продав як новий товар. Принiс додому грошi. Накупив усього, повен холодильник. Батьки очiкували, що за мною прийдуть i заарештують. (Регоче.) Торгував побутовою технiкою. Скороварками, пароварками… Приганяв iз Нiмеччини машину з причепом цього добра. Усе йшло валом… У мене в кабiнетi стояла коробка з-пiд комп’ютера, повна грошей, я тiльки так розумiв, що це грошi. Береш, береш iз цiеi коробки, а там нiяк не закiнчуеться. Уже начебто все купив: тачку, квартиру… годинник «Роллекс»… Пам’ятаю це сп’янiння… Ти можеш виконати всi своi бажання, таемнi фантазii. Я багато дiзнався про себе: по-перше, що в мене немае смаку, а по-друге, що я закомплексований. Не вмiю з грошима поводитися. Я не знав, що великi грошi мають працювати, вони не можуть лежати. Грошi – це ж випробування для людини, як влада, як кохання… Мрiяв… І я поiхав до Монако. У казино Монте-Карло програв величезнi грошi, дуже багато. Мене несло… Я був рабом своеi коробки. Є там грошi чи нi? Скiльки iх? Їх мае бути бiльше й бiльше. Мене вже не цiкавило те, що цiкавило ранiше. Полiтика… мiтинги… Помер Сахаров. Я пiшов iз ним попрощатися. Сотнi тисяч людей… Усi плакали, i я плакав. А тут нещодавно читаю про нього в газетi: «Помер великий юродивий Росii». І я подумав, що вiн вчасно помер. Повернувся з Америки Солженiцин, усi кинулись до нього. Але вiн не розумiв нас, а ми його. Іноземець. Вiн приiхав у Росiю, а за вiкном Чикаго…

Ким би я був, якби не перебудова? ІТРом iз жалюгiдною платнею… (Смiеться.) А нинi у мене своя очна клiнiка. Кiлькасот людей залежать вiд мене зi своiми сiм’ями, дiдусями, бабусями. Ви длубаетеся в собi, рефлектуете, а в мене цiеi проблеми немае. Я працюю день i нiч. Закупив найновiше обладнання, вiдiслав хiрургiв до Францii на стажування. Але я не альтруiст, я добре заробляю. Усього досяг сам… У мене було тiльки триста доларiв у кишенi… Починав бiзнес iз партнерами, вiд яких ви б зiмлiли, якби вони зараз увiйшли до кiмнати. Горили! Лютий погляд! Тепер iх уже немае, вони зникли, як динозаври. Ходив у бронежилетi, в мене стрiляли. Якщо хтось iсть ковбасу гiршу, нiж я, мене це не цiкавить. Ви ж усi хотiли, щоб був капiталiзм. Мрiяли! Не волайте, що вас ошукали…»




Про те, що ми виросли серед катiв i жертв


«Ідемо ввечерi з кiно. У калюжi кровi лежить чоловiк. На спинi в плащi дiрка вiд кулi. Бiля нього стоiть мiлiцiонер. Так я вперше побачив забиту людину. Невдовзi звик до цього. Дiм наш великий, двадцять пiд’iздiв. Щоранку у дворi знаходили тiло, й ми вже не здригалися. Починався справжнiй капiталiзм. Із кров’ю. Я очiкував, що буду приголомшений, але цього не було. Пiсля Сталiна в нас iнше ставлення до кровi… Пам’ятаемо, як своi вбивали своiх… І про масовi вбивства людей, якi не знали, за що iх убивають… Це залишилося, це присутне в нашому життi. Ми виросли серед катiв i жертв… Для нас нормально – жити разом. Немае кордону мiж мирним i военним станом. Завжди вiйна. Увiмкнеш телевiзор – усi балакають «по фене»: i полiтики, i бiзнесмени, i президент: вiдкати, хабарi, розпили… Людське життя – плюнуть i розтерти. Як у зонi…»



«Чому ми не засудили Сталiна? Я вам вiдповiм… Щоб засудити Сталiна, слiд засудити своiх рiдних, знайомих. Найближчих людей. Розповiм про свою родину… Тата посадили в тридцять сьомому, слава Богу, вiн повернувся, але вiдсидiв десять рокiв. Повернувся й дуже хотiв жити… Сам дивувався, що йому пiсля всього, що вiн бачив, хочеться жити… Так було не з усiма, зовсiм не з усiма… Мое поколiння виросло з батьками, якi повернулись або з таборiв, або з вiйни. Єдине, про що вони могли нам розповiсти, так це про насильство. Про смерть. Вони рiдко смiялися, багато мовчали. І пили… пили… І врештi спивалися. Другий варiант… Тi, кого не посадили, боялися, що посадять. Усе це не мiсяць або два, а роками тривало – роками! А якщо не посадили, то питання: чому всiх посадили, а мене нi? Що я роблю не так? Могли заарештувати, а могли скерувати на роботу в НКВД… Партiя просить, партiя наказуе. Вибiр неприемний, але багато хто мусив його зробити… А тепер про катiв… Звичайних, нестрашних… Донiс на тата наш сусiд… дядько Юра… Через дурницю, як казала мама. Менi було сiм рокiв. Дядя Юра брав на риболовлю своiх дiтей i мене, катав на конi. Ремонтував наш паркан. Розумiете, зовсiм iнший портрет ката виходить – звичайна людина, навiть добра… Нормальна… Заарештували батька й через кiлька мiсяцiв забрали батькового брата. За Єльцина менi дали його справу, там лежало кiлька доносiв, один написала тiтонька Оля… Племiнниця… Вродлива жiнка, весела… Гарно спiвала… Вона вже була стара, я спитав: «Тiтко Олю, розкажи про тридцять сьомий рiк…» – «Це був найщасливiший рiк у моему життi. Я була закохана», – вiдповiла вона менi… Батькiв брат не повернувся додому. Зник. У тюрмi чи в таборi – невiдомо. Менi було важко, але я все ж запитав про те, що мене мучило: «Тiтко Олю, навiщо ти це зробила?» – «Де ти бачив чесну людину за сталiнських часiв?» (Мовчить.) А ще був дядько Павел, який служив у Сибiру, у вiйськах НКВД… Розумiете, немае хiмiчно чистого зла… Це не тiльки Сталiн i Берiя… Це i дядько Юра, i вродлива тiтонька Оля…»



Перше травня. Цього дня комунiсти проходять вулицями Москви багатотисячним маршем. Столиця знову «червонiе»: червонi прапори, червонi кульки, червонi футболки iз серпом i молотом. Несуть портрети Ленiна та Сталiна. Портретiв Сталiна бiльше. Плакати: «В гробу ми видели ваш капитализм!», «Красное знамя – на Кремль!» Звичайна Москва стоiть на тротуарi, «червона» котиться лавиною по проiжджiй частинi. Мiж ними весь час вiдбуваються пересварки, мiсцями доходить до бiйки. Полiцiя безсила роздiлити цi двi Москви. А я не встигаю записати все, що чую…



– Поховайте Ленiна, причому без почестей.

– Американськi лакеi! За скiльки продали краiну?

– Дурнi ви, братове…

– Єльцин i його банда вкрали в нас усе. Пийте! Багатiйте!

Колись це закiнчиться…

– Бояться народу вiдверто сказати, що будуемо капiталiзм?

Зброю ладнi схопити всi, навiть моя мама-домохазяйка.

– Багнетом багато чого можна зробити, але сидiти на ньому незручно.

– А я би буржуiнiв клятих танками давив!

– Комунiзм придумав еврей Маркс…

– Урятувати нас може лише одна людина – товариш Сталiн.

Його б нам на два днi… Розстрiляв би iх усiх i нехай iде, лягае.

– І слава Тобi, Господи! Я всiм святим поклонюсь.

– Сталiнськi с…и! У вас кров на руках ще не остигла. Царську родину навiщо вбили? Не пожалiли навiть дiтей.

– Велику Росiю не зробиш без великого Сталiна.

– Зас…ли народовi мiзки…

– Я проста людина. Сталiн простих людей не чiпав. У нашому роду нiхто не постраждав – усi робiтники. Летiли голови начальникiв, а проста людина жила спокiйно.

– Червона гебня! Швидко договоритесь до того, що жодних таборiв не було, крiм пiонерських. Мiй дiд був двiрником.

– А мiй землемiром.

– Машинiстом…



Бiля Бiлоруського вокзалу почався мiтинг. Натовп вибухав то оплесками, то криками: «Ура! Ура! Слава!» Зрештою вся площа вдарила пiсню на мотив «Варшав’янки» – росiйськоi «Марсельези», з новим текстом: «Сбросим с себя либеральные цепи, / Сбросим кровавый преступный режим». Пiсля цього, згорнувши прапори, хто швидко пiшов у напрямку метро, хтось став у чергу до яток iз пирiжками та пивом. Почалися народнi гуляння. Танцювали й веселилися. Стара жiнка в червонiй хустинi кружляла i тупотiла навколо гармонiста: «Мы весело пляшем / У елки большой. / На Родине нашей / Нам так хорошо! / Мы весело пляшем, / Мы звонко поем, / И песенку нашу / Мы Сталину шлем…» Уже бiля метро мене наздогнали п’янi «частушки»: «От…ися все плохое, при…сь хорошее».




Про те, що нам слiд обирати: велику iсторiю чи банальне життя?


Бiля пивноi ятки завжди гамiрно. Народ рiзний. Тут зустрiнеш професора, робiтника, студента, бомжа… П’ють i фiлософують. Про те саме – про долю Росii. Про комунiзм.

– Я – людина питуща. Чому я п’ю? Менi мое життя не подобаеться. Я хочу здiйснити немислимий кульбiт за допомогою алкоголю та якимось чином перенестися в iнше мiсце. І там всi буде гарно й добре.

– Для мене питання стоiть конкретнiше: де я хочу жити – у великiй краiнi чи в нормальнiй?

– Я любив iмперiю… Для мене життя пiсля iмперii нудне. Нецiкаве.

– Велика iдея потребуе кровi. Сьогоднi нiхто не хоче помирати десь там. На якiйсь вiйнi. Як у тiй пiснi: «Всюду деньги, деньги, деньги. / Всюду деньги, господа…» А якщо ви наполягаете, що ми маемо мету, то яка вона? Кожному – «мерседес» i путiвка до Маямi?

– Росiйськiй людинi потрiбно у щось вiрити… Вiрити у свiтле, пiднесене. У нашiй пiдсвiдомостi сидять iмперiя й комунiзм. Нам ближче героiчне.

– Соцiалiзм змушував людину жити в iсторii… Бути присутньою при чомусь великому…

– Б…!! Ми такi духовнi, ми такi особливi.

– Не було в нас демократii. Якi ми з вами демократи?

– Остання велика подiя в нашому життi – перебудова.

– Росiя може бути тiльки великою або не бути зовсiм. Нам потрiбна сильна армiя.

– Ну на бiса менi велика краiна? Хочу жити в маленькiй, такiй, як Данiя. Без ядерноi зброi, без нафти та газу. Щоб нiхто мене не бив револьвером по головi. Може, тодi ми теж навчимося тротуари шампунем мити…

– Комунiзм – непiдсильне для людини завдання… У нас завжди так: чи то конституцii хочеться, чи то севрюжини з хрiном…

– Як я заздрю людям, у яких була iдея! А ми зараз живемо без iдеi. Хочу великоi Росii! Я ii не пам’ятаю, але знаю, що вона була.

– Була велика краiна з чергою за туалетним папером… Я добре пам’ятаю, як смердiли радянськi iдальнi й радянськi магазини.

– Росiя врятуе свiт! І сама так врятуеться!

– Мiй батько до дев’яноста рокiв дожив. Казав, що у його життi нiчого гарного не було, тiльки вiйна. Це все, що ми вмiемо.

– Бог – це нескiнченне, яке е в нас… Нас створено за образом i подобою…




Про все…


«У менi радянського було дев’яносто вiдсоткiв… Я не розумiла, що вiдбуваеться. Пам’ятаю, як виступав по телебаченню Гайдар: учiться торгувати… ринок нас врятуе… Купив на однiй вулицi пляшку мiнеральноi води й продав ii на iншiй – це бiзнес. Люди слухали нерозумiючи. Я приходила додому. Зачиняла дверi й плакала. У мами iнсульт, настiльки ii все це налякало. Може, вони хотiли щось гарне зробити, але iм не вистачило спiвчуття до власного народу. Нiколи не забуду жебрущих старих, вони шеренгами стояли вздовж дороги. Запранi шапочки, залатанi пiджачки… Бiжу на роботу i з роботи – боюся очi пiдвести… Працювала я на парфумернiй фабрицi. Замiсть грошей видавали нам парфуми… косметику…»



«У нас у класi вчилася бiдна дiвчинка, ii батьки загинули в автомобiльнiй катастрофi. Вона залишилася з бабусею. Увесь рiк ходила в однiй сукенцi. Так от, ii нiкому не було шкода. Якось швидко стало соромно бути бiдним…»



«Про дев’яностi не шкодую… Це був буремний, свiтлий час. Я, що ранiше не цiкавилася полiтикою й не читала газет – пiшла балотуватися в депутати. Ким були прораби перебудови? Письменники, художники… Поети… На Першому з’iздi народних депутатiв СРСР автографи можна було збирати. Мiй чоловiк – економiст, вiн божеволiв вiд цього: «Запалювати словом людськi серця – це поети вмiють. Революцiю ви зробите. А далi, далi – що? Як будуватимете демократiю? Хто? Тепер зрозумiло, що у вас вийде». Смiявся з мене. Ми через це з ним розiйшлися… Але вiн мав рацiю…»



«Страшно стало, тому народ i пiшов у храми. Коли я вiрив у комунiзм, менi не потрiбна була церква. А дружина моя ходить зi мною через те, що в церквi священик каже iй: “Голубонько”».



«Мiй батько був чесним комунiстом. Я комунiстiв не звинувачую, я звинувачую комунiзм. Досi не знаю, як менi ставитися до Горбачова… До цього Єльцина… Черги та порожнi магазини забуваються швидше, нiж червоний прапор над Рейхстагом».



«Ми перемогли. А кого? Навiщо? По телебаченню на одному каналi йде фiльм, де «червонi» б’ють «бiлих», а на iншому – хоробрi «бiлi» б’ють «червоних». Шизофренiя!»



«Увесь час говоримо про страждання… Це наш шлях пiзнання. Захiднi люди здаються нам наiвними, тому що вони не страждають, як ми, в них е лiки вiд будь-якоi вавочки. Зате ми сидiли в таборах, пiд час вiйни землю трупами завалили, голими руками гребли ядерне паливо в Чорнобилi. І зараз сидимо на уламках соцiалiзму. Як пiсля вiйни. Ми такi тертi, ми такi битi. У нас своя мова. Мова страждання.

Пробував поговорити про це зi своiми студентами… Смiялися менi в очi: «Ми не хочемо страждати. Для нас життя – це щось iнше». Нiчого ще не зрозумiли про наш недавнiй свiт, а живемо в новому. Цiла цивiлiзацiя – на звалищi…»




Десять iсторiй у червоному iнтер’ерi





Про красу диктатури й таемницю метелика в цементi


Єлена Юрiевна С. – третiй секретар райкому партii, 49 рокiв



Чекали на мене вдвох – сама Єлена Юрiевна, з якою ми домовлялися про зустрiч, i ii московська подруга Анна Іллiнiчна М., яка приiхала в гостi. Вона одразу ж включилася в розмову: «Давно хочу, щоб хтось пояснив менi, що з нами вiдбуваеться». Нiчого в iхнiх розповiдях не збiгалося, крiм знакових iмен: Горбачов, Єльцин… Але в кожноi був свiй Горбачов i свiй Єльцин. І своi 90-тi.



Єлена Юрiевна:

– Хiба вже треба розповiдати про соцiалiзм? Кому? Ще всi – свiдки. Слово честi, я здивована, що ви до мене прийшли. Я – комунiстка… номенклатура… Нам же зараз не дають слова… закривають рота. Ленiн – бандит, Сталiн… Ми всi злочинцi, хоча на моiх руках немае нi краплини кровi. Але на нас тавро, на всiх…

Може, через п’ятдесят або сто рокiв про те наше життя, яке називалося соцiалiзмом, писатимуть об’ективно. Без слiз i проклять. Почнуть розкопувати, як стародавню Трою. Нещодавно взагалi сказати щось добре про соцiалiзм було неможливо. На Заходi пiсля краху СРСР зрозумiли, що марксистськi iдеi не закiнчилися, iх слiд розвивати. Не молитися на них. Маркс не був там iдолом, як у нас. Святим! Спочатку ми його обожнювали, а потiм проголосили анафему. Усе перекреслили. Наука теж принесла людству незчисленнi лиха. Нумо тодi знищувати вчених! Проклянiмо батькiв атомноi бомби, а ще краще – почнiмо з тих, хто порох винайшов! Із них… Хiба я не маю рацii? (Я не встигаю вiдповiсти на ii запитання.) Правильно… правильно, що з Москви вибралися. У Росiю, так би мовити, приiхали. У Москвi коли гуляеш, здаеться, що й ми Європа: розкiшнi машини, ресторани… Золотi банi сяють! А ви послухайте, про що в нас люди говорять у провiнцii… Росiя – це не Москва, Росiя – це Самара, Тольяттi, Челябiнськ… Дупiнськ який-небудь… Що на московських кухнях можна дiзнатися про Росiю? На тусовках? Бла-бла-бла… Москва – столиця якоiсь iншоi держави, а не тiеi, що за кiльцевою дорогою. Туристичний рай. Москвi не вiрте…

До нас приiжджають й одразу: ну, це совок. Люди живуть дуже бiдно навiть за росiйськими мiрками. Лають багатих, зляться на всiх. Лають державу. Вважають, що iх обдурили, нiхто iм не казав, що буде капiталiзм, вони думали, що соцiалiзм почнуть виправляти. Те життя, яке всi знали. Радянське. Доки вони на мiтингах дерли горло: «Єльцин! Єльцин!» – iх обiкрали. Без них подiлили заводи та фабрики. І нафту, й газ – те, що, як то кажуть, вiд Бога. Але це тiльки зараз зрозумiли. А в дев’яносто першому всi в революцiю пiшли. На барикади. Хотiли свободи, а що отримали? Єльцинську… бандитську революцiю… Сина моеi подруги ледь не вбили за соцiалiстичнi iдеi. Слово «комунiст» було образою. Своi хлопцi у дворi ледь парубка не вбили. Знайомi. Сидiли в альтанцi з гiтарами й розмовляли: ось невдовзi, мовляв, пiдемо лавою на комунiстiв, вiшати будемо iх на лiхтарях. Мiша Слуцер – тато його в нас у райкомi працював – вiн хлопчик начитаний, процитував iм англiйського письменника Честертона: «Людина без утопii набагато страшнiша, нiж людина без носа…», i його за це – черевиками… чобiтьми… «А, жидота! Хто революцiю в сiмнадцятому роцi робив?» Я пам’ятаю цей блиск в очах людей при початках перебудови, нiколи його не забуду. Комунiстiв ладнi були лiнчувати, висилати «по етапу»… У контейнерах для смiття валялися книжки Маяковського, Горького… Здавали на макулатуру твори Ленiна. Я пiдбирала… Так! Отак!! Я нi вiд чого не вiдрiкаюся! Нiчого не соромлюся! Не змiнювала мастi й не перефарбовувалася iз червоного кольору в сiрий. Є такi люди: «червонi» прийдуть – вони радо зустрiчають «червоних», «бiлi» прийдуть – вони радо зустрiчають «бiлих». Вiдбувалися неймовiрнi кульбiти: вчора – комунiст, сьогоднi – ультрадемократ. На моiх очах «чеснi» комунiсти перетворювалися на християн i лiбералiв. А я люблю й нiколи не розлюблю слово «товариш». Гарне слово! Совок? Прикусiть язика! Радянська людина була дуже гарною людиною, вона могла поiхати за Урал, у пустелю – заради iдеi, а не за долари. Не за чужi зеленi папiрцi. Днiпрогес, Сталiнградська битва, вихiд у вiдкритий космос – це все вона. Великий Совок! Менi досi приемно писати – СРСР. Це була моя краiна, а зараз я живу не у своiй краiнi. У чужiй краiнi я живу.

Радянською я народилася… Наша бабуся не вiрила в Бога, але вiрила в комунiзм. А наш тато до самоi смертi чекав, що соцiалiзм повернеться. Уже впав Берлiнський мур, розвалився Радянський Союз, а вiн все одно чекав. Навiки розсварився зi своiм найкращим другом, коли той назвав прапор червоною ганчiркою. Наш червоний прапор! Кумачевий! Тато був на фiнськiй вiйнi, за що вони воювали, вiн так i не зрозумiв, але треба було йти, i вiн пiшов. Про цю вiйну мовчали, називали ii не вiйною, а фiнською кампанiею. Але тато нам розповiдав… Тихо. Удома. Рiдко, але згадував. Коли вип’е… Пейзаж його вiйни – зимовий: лiс i метровоi глибини снiг. Фiни воювали на лижах, у бiлих маскхалатах, з’являлися скрiзь несподiвано, мов янголи. «Мов янголи» – це татовi слова… Могли за нiч вирiзати заставу, цiлу роту. Мертвi… У татових спогадах мертвi завжди лежали в калюжах кровi, iз сонноi людини кровi виходить дуже багато. Кровi було стiльки, що вона проiдала метровий снiг. Пiсля вiйни тато не мiг зарiзати навiть курку. Кролика. Дуже засмучувався вiд вигляду будь-якоi вбитоi тварини й теплого запаху кровi. Вiн боявся великих дерев iз густою кроною, на таких деревах зазвичай ховалися фiнськi снайпери, iх називали «зозулями». (Мовчить.) Хочу додати… вiд себе… Пiсля Перемоги наше мiстечко потопало у квiтах, це буяння якесь було. Найголовнiша квiтка – жоржини, ii клубнi взимку треба було зберiгати, щоб не замерзли. Боже борони! Їх закутували, вкладали, неначе малу дитину. Квiти росли бiля будинкiв, за будинками, бiля колодязiв i вздовж парканiв. Пiсля страху особливо хочеться жити, радiти. А потiм квiти зникли, зараз цього вже немае. А я пам’ятаю… Згадала ось… (Мовчить.) Тато… Провоював наш тато лише пiвроку й потрапив у полон. Як вiн потрапив у полон? Вони наступали через замерзле озеро, а артилерiя противника била по кризi. Мало хто допливав до берега, а тi, хто допливав, вони вже були без сил i без зброi. Напiвголi. Фiни iм тодi протягували руки. Рятували. Хтось хапався за цю руку, а хтось… Було чимало таких, хто не приймав допомоги вiд ворога. Їх так учили. А тато схопився за чиюсь руку, його витягли. Я добре пам’ятаю татове здивування: «Вони дали менi шнапсу, щоб я зiгрiвся. Одягли в сухе. Смiялися й ляскали по плечу: “Живий, Іване!”» Тато ранiше нiколи не бачив ворогiв зблизька. Не розумiв, чому вони радiють…

Сорокового року закiнчилася фiнська кампанiя… Радянських вiйськовополонених обмiняли на фiнiв, якi перебували в нас у полонi. Назустрiч однi одним вони йшли колонами. Фiнiв, коли вони порiвнялися зi своiми, почали обiймати, тиснути iм руки… Наших зустрiли не так, iх зустрiли як ворогiв. «Братики! Рiдненькi!» – кинулися вони до своiх. – «Стояти! Крок убiк – стрiляемо!» Колону оточили солдати з вiвчарками й повели iх у спецiально приготованi бараки. Навколо баракiв – колючий дрiт. Почалися допити… «Як ти потрапив у полон?» – спитав слiдчий тата. – «Мене фiни витягли з озера». – «Ти – зрадник! Ти рятував свою шкуру, а не Батькiвщину». Тато теж вважав, що вiн винний. Їх так учили… Не було жодного суду. Вивели всiх на плац i зачитали перед шеренгою наказ: шiсть рокiв таборiв за зраду Батькiвщинi. Вiдправили до Воркути. Там вони будували залiзницю у вiчнiй мерзлотi. Боже мiй! Сорок перший рiк… Нiмцi вже пiд Москвою… А iм не казали, що вiйна почалася – вони ж вороги, радiтимуть. Уже вся Бiлорусь пiд нiмцями. Взято Смоленськ. Коли вони дiзналися про це, одразу всi захотiли на фронт, писали листи начальнику табору… Сталiну… Їм вiдповiдали: ви, мовляв, сволота, працюйте на перемогу в тилу, на фронтi нам зрадники не потрiбнi. І вони… тато… я вiд тата це чула… вони всi плакали… (Мовчить.) Ось iз ким би вам зустрiтися… Але тата вже немае. Табiр йому життя вкоротив. І перебудова. Вiн дуже страждав. Не розумiв, що трапилося. Із краiною, з партiею. Наш тато… У таборi за шiсть рокiв вiн забув, що воно – яблуко i капустина… простирадло та подушка… Тричi на день iм давали баланду, буханець хлiба – на двадцять п’ять осiб. А спали – пiд голову полiно, замiсть матраца – дошки на пiдлозi. Наш тато… Дивний вiн був, не такий тато, як в iнших… Не мiг вдарити коня або корову, штовхнути ногою собаку. Менi завжди було тата шкода. А iншi чоловiки з нього смiялися: «Ну, який ти чоловiк? Баба!» Мама плакала, що вiн… ну, що вiн не такий, як усi. Вiзьме в руки капустину й роздивляеться… Помiдор… Спершу взагалi мовчав, нiчим iз нами не дiлився. Рокiв через десять заговорив. Не ранiше… отак… Якийсь час у таборi вiн возив мертвих. За день збиралося десять-п’ятнадцять трупiв. Живi поверталися в бараки пiшки, а мертвi – на санях. Із мертвих iм наказували знiмати одяг, i мертвi лежали на санях голi, як тушканчики. Це я говорю татовими словами… Плутано в мене виходить… Через почуття… хвилююся, так… Першi два роки в таборi нiхто з них не вiрив, що виживе; про дiм згадували тi, в кого був термiн п’ять-шiсть рокiв, а в кого десять-п’ятнадцять рокiв про дiм мовчали. Нiкого вони не згадували: анi дружин, анi дiтей, анi батькiв. «Якщо почнеш згадувати, не виживеш», – татовi слова. А ми на нього чекали… «Ось тато повернеться… i мене не впiзнае…», «Наш таточко…» Хотiлося ще раз вимовити це слово «тато». І вiн повернувся. Бабуся побачила бiля хвiртки людину в солдатськiй шинелi: «Солдатику, кого ви шукаете?» – «Мамо, ти мене не впiзнала?» Бабуся де стояла, там i впала. Так тато повернувся… Весь був обморожений, ноги й руки вiн нiколи не мiг зiгрiти. Мама? Мама говорила, що тато повернувся пiсля табору добрим, а вона боялася… ii лякали… що звiдти повертаються злими. А наш тато хотiв радiти життю. На всi випадки в нього була приказка: «Крiпися – найгiрше ще попереду».

Забула… Забула, де це вiдбувалося… в якому мiсцi? У пересильному таборi, чи що? На карачках у великому дворi повзали та iли траву. Дистрофiки, пелагрики. При татовi не можна було нi на що поскаржитися, вiн знав: «Аби вижити, людинi потрiбно три речi – хлiб, цибуля та мило». Усього три речi… всього… Цих людей уже немае, наших батькiв… Якщо хто залишився, то iх слiд у музей, пiд скло, руками не торкатися. Скiльки вони всього зазнали! Коли тата реабiлiтували, йому видали двi солдатськi зарплати за всi страждання. Але в нас у домi дуже довго висiв великий портрет Сталiна. Дуже довго… я це добре пам’ятаю… Жив тато без образи, вiн вважав, що це час був такий. Жорстокий час. Будували сильну краiну. І побудували, i перемогли Гiтлера! Татовi слова…

Я зростала серйозною дiвчинкою, справжньою пiонеркою. Тепер усi вважають, що ранiше в пiонерську органiзацiю заганяли. Нiкуди не заганяли. Усi дiти мрiяли бути пiонерами. Ходити гуртом. Із барабаном, з горном. Спiвати пiонерськi пiснi: «Край родной, навек любимый, / где найдешь еще такой!», «У власти орлиной орлят миллионы, и нами гордится страна…» На нашiй родинi все ж була ця пляма, що тато сидiв, мама боялася, що мене не приймуть у пiонери або не одразу приймуть. А менi хотiлося бути з усiма. Обов’язково, так… «Ти за кого: за мiсяць ясний, чи за сонце?» – влаштовували менi допит хлопцi в класi. Тут треба не схибити! «За мiсяць ясний» – «Правильно! За радянський край прекрасний». А скажеш «За сонце» – «За проклятого японця». Засмiють, задражнять. Клялися ми одне одному так: «чесне пiонерське» або «чесне ленiнське». Найбiльша клятва – «чесне сталiнське слово». Батьки знали, якщо я сказала «чесне сталiнське», я не обдурюю. Боже мiй! Згадую не Сталiна, а згадую наше життя… Я записалася в гурток i вчилася грати на акордеонi. Маму за ударну працю нагородили медаллю. Не лише гидота була… i казармене життя… У таборi тато часто бачив освiчених людей. І вже нiде вiн таких цiкавих людей не зустрiчав. Деякi з них писали вiршi, й вони частiше виживали. Як i священики, тi молилися. І тато хотiв, щоб усi його дiти отримали вищу освiту. Мрiя його. Ми всi – нас четверо дiтей – закiнчили iнститути. Але вiн навчив нас i ходити за плугом, i косити траву. Я вмiю подати на вiз сiно, скласти копицю. «Усе може стати в пригодi», – гадав тато. Вiн мав рацiю.

Менi зараз хочеться згадувати… Я хочу зрозумiти те, що прожито. Не тiльки свое життя, а наше… радянське… Я не у захватi вiд власного народу. І вiд комунiстiв теж, i вiд наших комунiстичних лiдерiв. Сьогоднi особливо. Усi здрiбнiли, обуржуазилися, всi хочуть гарно, солодко хочуть жити. Споживати i споживати. Ухопити! Комунiсти теж уже не тi. У нас е комунiсти з рiчним прибутком у сотнi тисяч доларiв. Мiльйонери! Квартира в Лондонi… палац на Кiпрi… Що це за комунiсти? У чому ж iхня вiра? Запитаеш – подивляться, як на несповна розуму. «Не розповiдайте нам радянськi казки. Оцього не треба». Зруйнували таку краiну! Розпродали за безцiнь. Нашу Батькiвщину… щоб хтось мiг лаяти Маркса та iздити по европах. Час такий же страшний, як i за Сталiна… Я вiдповiдаю за своi слова! Напишете це? Не вiрю… (І я бачу – не вiрить.) Уже немае нi райкомiв, нi обкомiв. Попрощалися з радянською владою. А що отримали? Ринг, джунглi… Владу злодiiв… Хапали – хто швидше, пирiг великий. Боже мiй! Чубайс… «прораб перебудови»… Тепер вiн хвалиться, лекцii в усьому свiтi читае. Мовляв, в iнших краiнах капiталiзм складався столiттями, а в нас за три роки. Дiяли хiрургiчним методом… А якщо хтось накрав, то i слава Богу, може, iхнi онуки будуть порядними людьми. Бррр!! І це демократи… (Мовчить.) Американський костюмчик примiряли, слухали дядю Сема. А американський костюмчик не налазить. Криво сидить. Отак!! Не за свободою побiгли, а за джинсами… за супермаркетами… Купилися на яскравi упаковки… Тепер i в нас у магазинах повно всього. Достаток. Але гори ковбаси нiяк не пов’язанi зi щастям. Зi славою. Був великий народ! Зробили з нього крамарiв i мародерiв… лабазникiв i менеджерiв…

Прийшов Горбачов… Заговорили про повернення ленiнських принципiв. Загальне пiднесення. Збудження. Народ давно очiкував змiн. Свого часу повiрили Андропову… Ну, кагебiст, так… Як вам пояснити? КПСС уже не боялися. Бiля пивноi ятки мужики могли партiю материти, а КГБ – нiколи… Ви що! У пам’ятi сидiло… Знали, що залiзною рукою, розпеченим залiзом, «ежовою рукавицею»… Цi хлопцi наведуть лад. Не хочеться повторювати банальнi речi, але Чiнгiсхан гени нам зiпсував… i крiпацтво… Звикли, що бити всiх потрiбно, без биття нiчого не вийде. Андропов iз цього й почав – iз закручування гайок. Усi розсобачилися: в робочий час ходили в кiно, в баню, бiгали магазинами. Чаi ганяли. Мiлiцiя почала рейди проводити, облави. Перевiряли документи i хапали прогульникiв просто на вулицях, у кафешках, магазинах i повiдомляли на роботу. Штрафували, звiльняли. Але Андропов важко хворiв. Швидко помер. Ми iх ховали, ховали. Брежнев, Андропов, Черненко… Найпопулярнiший анекдот до Горбачова: «Передаемо повiдомлення ТАРС. Ви будете дуже смiятися, але помер черговий Генеральний секретар ЦК КПСС…» Ха-ха-ха… Народ на своiх кухнях смiявся, а ми на своiх. На п’ятачку свободи. Кухоннi балачки… (Смiеться.) Чудово пам’ятаю, як пiд час розмов вмикали голосно телевiзор або радiо. Цiла наука. Учили одне одного, як прихитритися, щоб гебiстам, якi прослуховували телефоннi розмови, нiчого не було чути: прокручуеш диск – старi телефони були з дiрочками для цифр – вставляеш в одну з них олiвець i фiксуеш… можна пальцем тримати, але ж палець втомлюеться… Напевно, вас теж учили? Пам’ятаете? Треба щось «секретне» сказати, вiдходили на два-три метри вiд телефону, вiд слухавки. «Стукачi», прослухування – це було скрiзь, у всьому суспiльствi згори i донизу, i ми в райкомi гадали: хто в нас стукач? Як потiм з’ясувалося, пiдозрювала я невинну людину, а донощик був не один, iх було кiлька. Ось на цих я нiколи б не подумала… Одна з них – наша прибиральниця. Привiтна, добра жiнка. Нещасна. Чоловiк – п’яниця. Боже мiй! Сам Горбачов… Генеральний секретар ЦК КПСС… Читала в одному його iнтерв’ю, як пiд час конфiденцiйних бесiд у себе в кабiнетi вiн робив те саме – вмикав телевiзор на всю гучнiсть або радiо. Взагалi, абетка. Запрошував для серйозних розмов на свою дачу за мiсто. І вони там… Там вони виходили в лiс, гуляли й розмовляли. Пташки не донесуть… Усi чогось боялися, боялися й тi, кого боялися. Я боялася.

Останнi радянськi роки… Що я пам’ятаю? Вiдчуття сорому не залишало. За обвiшаного орденами i Зiрками Брежнева й за те, що Кремль у народi прозивали комфортабельним будинком для людей похилого вiку. За порожнi крамницi. Плани виконуемо й перевиконуемо, а в магазинах нiчого немае. Де наше молоко? М’ясо? Я й дотепер не розумiю, куди це все зникало. Молоко закiнчувалося через годину пiсля того, як вiдчинялися крамницi. З обiду продавцi стояли бiля чисто вимитих лоткiв. На полицях – трилiтровi банки березового соку й пачки солi, чомусь завжди мокрi. Кiлька в банках. Усе! Викинуть у продаж ковбасу – ii моментально розметуть. Сосиски та пельменi – делiкатес. У райкомi весь час щось дiлили: цьому заводу – десять холодильникiв i п’ять шуб, а цьому колгоспу – два югославських меблевих гарнiтури й десять польських жiночих сумочок. Кастрюлi та жiночу бiлизну дiлили… колготки… Це суспiльство могло триматися тiльки на страху. На «чрезвичайцi» – чимбiльше стрiляти й чимбiльше саджати. Але соцiалiзм iз Соловками i Бiломорканалом закiнчився. Потрiбен був якийсь iнший соцiалiзм.

Перебудова… Був момент, коли люди знову потягнулися до нас. Вступали в партiю. Великi в усiх очiкування. Усi тодi були наiвнi – лiвi i правi, комунiсти й антирадянцi. Усi – романтики. Сьогоднi за це соромно, за ту свою наiвнiсть. Моляться на Солженiцина. Великий старець iз Вермонта! Не лише Солженiцин, багато хто вже розумiв що так, як ми живемо, жити не можна. Забрехалися. І комунiсти – вiрите ви менi чи нi? – теж це розумiли. Серед комунiстiв було чимало розумних i чесних людей. Щирих. Я особисто знала таких людей, найчастiше вони зустрiчалися в провiнцii. Як мiй батько… Батька не прийняли в партiю, вiн постраждав вiд партii, але вiн iй вiрив. Вiрив партii та краiнi. Кожен ранок у нього починався з того, що вiн розгортав газету «Правда» i прочитував ii вiд i до. Комунiстiв без партквиткiв було бiльше, нiж iз партквитками, вони душею були комунiсти. (Мовчить.) На всiх демонстрацiях несли гасло «Народ и партия – едины!» Цi слова – не вигадка, це була правда. Я нiкого не агiтую, я розповiдаю, як воно було. Уже все забули… Багато хто вступав у партiю по совiстi, а не тiльки через кар’еру або з прагматичних мiркувань: якщо я безпартiйний i вкраду – мене посадять, якщо я вступлю в партiю й украду – мене виженуть iз партii, але не посадять. Я обурююся, коли про марксизм говорять презирливо, насмiшкувато. Мерщiй його – у смiттевий бачок! На звалище! Це велике вчення, воно переживе всi гонiння. І нашу радянську невдачу – теж. Тому що… е безлiч причин… Соцiалiзм – це не тiльки табори, стукачi й залiзна завiса, це i справедливий, ясний свiт: iз усiма дiлитися, слабких жалiти, спiвчувати, а не пiдгрiбати все пiд себе. Менi кажуть: не можна було придбати машину, але нi в кого не було машини. Нiхто не носив костюми вiд Версаче й не купував будинок у Маямi. Боже мiй! Очiльники СРСР жили на рiвнi бiзнесменiв середньоi руки, до олiгархiв iм не дотягти. Куди ж пак! Не будували вони собi яхт iз душем з шампанського. Подумати тiльки! По телевiзору передають рекламу: купуйте мiднi ванни – вартiстю з двокiмнатну квартиру. Для кого вони, скажiть? Позолоченi двернi ручки… Це – свобода? Маленька, пересiчна людина – нiхто, вона – нуль. На днi життя. А тодi вона могла написати в газету, пiти i поскаржитися в райком: на начальника або на погане обслуговування… на зрадливого чоловiка… Були дурницi, не заперечую, але хто сьогоднi цю пересiчну людину взагалi слухае? Кому вона потрiбна? Пам’ятаете радянськi назви – вулиця Металургiв, Ентузiастiв… Заводська, Пролетарська… Маленька людина… Вона була головною… Декларацiя, ширма, як ви кажете, а зараз i ховатися нiкому не треба. Немае грошей – iди геть! Пiд лавку! Вулицi перейменовують: Мiщанська, Купецька, Дворянська… Навiть ковбасу я бачила «Князiвську», а вино «Генеральське». Культ грошей та успiху. Виживае сильнiший, iз залiзними бiцепсами. Але не всi здатнi йти по головах, виривати шматок в iншого. У когось природа така, що вони не можуть, а iншим гидко.

Із нею… (Кивае в бiк подруги.) Сперечаемося, звiсно… Вона менi доводить, що для iстинного соцiалiзму потрiбнi iдеальнi люди, а iх немае. Ідея ця – маячня… казка… Наша людина вже нiзащо не змiнить свою уживану iномарку i паспорт iз шенгенською вiзою на радянський соцiалiзм. А я вiрю в iнше: людство йде в бiк соцiалiзму. До справедливостi. Іншого шляху немае. Подивiться на Нiмеччину… Францiю… Є шведський варiант. А якi цiнностi в росiйського капiталiзму? Зневага до «людцiв»… До тих, у кого немае мiльйона, немае «мерседеса». Замiсть червоного прапора – Христос воскрес! І культ споживання… Людина засинае з думкою не про щось таке високе, а про те, що вона сьогоднi чогось не придбала. Ви думаете, що краiна розвалилася тому, що дiзналися правду про ГУЛАГ? Так думають тi, хто книжки пише. А людина… нормальна людина iсторiею не живе, вона живе простiше: закохалася, одружилася, дiти народилися. Дiм збудувала. Краiна пропала через дефiцит жiночих чобiт i туалетного паперу, через те, що апельсинiв не було. Оцих джинсiв проклятих! Тепер нашi магазини схожi на музеi. На театри. І мене хочуть переконати, що ганчiр’я вiд Версачi й Арманi – це все, що необхiдно людинi. Що iй цього досить. Життя – це фiнансовi пiрамiди та векселi. Свобода – це грошi, а грошi – свобода. А наше життя копiйки не варте. Ну, це… ну, це… розумiете… У мене навiть слiв немае, як назвати… Менi шкода моiх маленьких онучок. Шкода. Їм це по телевiзору щодня вбивають у голову. Я не згодна. Я була й залишаюся комунiсткою.

Перериваемося ненадовго. Незмiнний чай, цього разу з вишневим варенням, звареним за власним рецептом господинi.

Вiсiмдесят дев’ятий рiк… Я на той час уже була третiм секретарем райкому партii. На партроботу мене взяли зi школи, я викладала росiйську мову та лiтературу. Моiх улюблених письменникiв – Толстого, Чехова… Коли запропонували – злякалася. Така вiдповiдальнiсть! Але жодноi хвилини не вагалася, був щирий порив – служити партii. Того лiта я приiхала додому у вiдпустку. Зазвичай я прикрас не ношу, а тут купила собi якесь намисто дешевеньке, мама мене побачила: «Ти – як цариця». Була вiд мене у захватi… ну, не вiд намиста ж! Тато сказав: «Нiхто з нас тебе нi про що просити не прийде. Ти маеш бути чистою перед людьми». Батьки пишалися! Були щасливi! А я… я… що вiдчувала я? Чи вiрила я партii? Чесно вiдповiм – вiрила. І досi вiрю. Із партiйним квитком не розлучуся, хай би що трапилося. Чи вiрила я в комунiзм? Чесно скажу, брехати не буду: я вiрила в можливiсть справедливого влаштування життя. І зараз… я вже казала… вiрю. Менi набридло слухати розповiдi про те, як нам погано жилося за соцiалiзму. Я пишаюся радянським часом! Розкiшного життя не було, але нормальне життя було. Були кохання та дружба… Сукнi та черевички… Жадiбно слухали письменникiв та артистiв, а тепер уже нi. Мiсце поетiв на стадiонах зайняли ворожбити й екстрасенси. Ворожбитам вiрять, як в Африцi. Наше… радянське життя… це була спроба альтернативноi цивiлiзацii, якщо хочете. Якщо з пафосом… Влада народу! Ну, не можу заспокоiтися! Де ви сьогоднi побачите доярок, токарiв або машинiстiв метро? Немае iх – нi на сторiнках газет, нi на екранах телевiзорiв, нi в Кремлi, коли вручають ордени та медалi. Нiде iх немае. Всюди новi героi: банкiри та бiзнесмени, моделi й iнтердiвчата… менеджери… Молодi ще можуть пристосуватися, а старi помирають мовчки, за зачиненими дверима. У злиднях умирають, у забуттi. У мене пенсiя – п’ятдесят доларiв… (Смiеться.) І в Горбачова, я читала, п’ятдесят доларiв… Про нас кажуть: «Комунiсти жили в хоромах, iли чорну iкру ложками. Собi вони побудували комунiзм». Боже мiй! Я вас водила своiми «хоромами» – звичайна двокiмнатна квартира, загальна площа – п’ятдесят сiм метрiв. Нiчого не сховала: радянський кришталь, радянське золото…

– А спецполiклiнiки та спецпайки, «своi» черги на отримання квартир i казеннi дачi… партiйнi санаторii?

– Чесно? Було це… ну, було… але здебiльшого там… (Пiдносить руку вгору.) А я завжди внизу, найнижча ланка влади. Внизу, бiля людей. Завжди на очах. Якщо десь i було… не сперечатимуся… Не заперечую! Читала, як i ви, в перебудовних газетах… що дiти секретарiв ЦК лiтали полювати в Африку. Дiаманти скуповували… Однак не порiвняти це з тим, як живуть зараз «новi росiяни». Із iхнiми замками та яхтами. Подивiться, що набудували вони навколо Москви. Палаци! Двометровi мури, дрiт iз електрострумом, вiдеоспостереження. Озброенi охоронцi. Як на зонi або секретному вiйськовому об’ектi. Що, там Бiлл Гейтс живе, комп’ютерний генiй? Чи Гаррi Каспаров, чемпiон свiту з шахiв? Там живуть переможцi. Громадянськоi вiйни наче не було, а переможцi е. Там вони – за муром. Вiд кого вони ховаються? Вiд народу? Народ думав, що прожене комунiстiв i настане чудовий час. Райське життя. Замiсть вiльних людей з’явилися оцi з мiльйонами та мiльярдами… Гангстери! Стрiляють серед бiлого дня… Навiть у нас одному бiзнесменовi балкон рознесли. Нiкого не бояться. Лiтають у приватних лiтаках iз позолоченими унiтазами, ще й вихваляються. Сама бачила по телевiзору… Один такий демонстрував свiй годинник вартiстю в бомбардувальник. А iнший – мобiльник з дiамантами. І нiхто! Нiхто не крикне на всю Росiю, що це соромно. Гидко. Колись були Успенський i Короленко. Шолохов написав Сталiновi листа на захист селян. Тепер я хочу… Ви у мене запитуете, а я хочу запитати у вас: де наша елiта? Чому я читаю щодня в газетах думки з будь-якого приводу Березовського i Потанiна, а не Окуджави… Іскандера… Як таке трапилося, що ви поступилися своiм мiсцем? Своею кафедрою… І першими побiгли до недоiдкiв зi столу олiгархiв. На послуги. Росiйська iнтелiгенцiя ранiше не бiгала й не прислужувала. А тепер нiкого не залишилося – немае нiкого, хто скаже про дух, окрiм попа. А де перебудовники?

У комунiстiв мого поколiння було мало спiльного з Павкою Корчагiним. Із першими бiльшовиками з портфелями та револьверами. Вiд них залишилася тiльки вiйськова лексика: «солдати партii», «трудовий фронт», «битва за врожай». Ми вже не вiдчували себе солдатами партii, ми були службовцями партii. Клерки. Був такий обряд – свiтле майбутне: в актовiй залi висiв портрет Ленiна, в кутку стояв червоний прапор. Обряд… ритуал… Солдати були вже не потрiбнi, потрiбнi були виконавцi: «давай-давай», а як нi – то «партквиток на стiл». Наказали – зробив. Доповiв. Партiя не вiйськовий штаб, це апарат. Машина. Бюрократична машина. Гуманiтарiiв на службу брали рiдко, партiя iм не довiряла вiд часiв Ленiна, який писав про iнтелiгентiв: «Не мозок, а лайно нацii». Таких, як я, було мало. Фiлологiв. Кадри кували з iнженерiв, зоотехникiв, iз тих, чия спецiальнiсть – машини, м’ясо та зерно, а не людина. Кузнi партiйних кадрiв – сiльськогосподарчi iнститути. Потрiбнi були дiти робiтникiв i селян. Із народу. Бувало дуже кумедно: ветеринара, наприклад, могли взяти на партiйну роботу, а лiкаря-терапевта – нi. Не зустрiчала там анi лiрикiв, анi фiзикiв. Що ще? Субординацiя, як в армii… Шлях нагору повiльний, зi щабля на щабель: лектор райкому партii, потiм – завiдувач парткабiнету… iнструктор… Третiй секретар… другий секретар… Я всi щаблi за десять рокiв пройшла. Це зараз молодшi науковi спiвробiтники i завлаби кермують краiною, голова колгоспу чи електрик стае президентом. Замiсть колгоспу – одразу краiна! Це трапляеться тiльки пiд час революцii… (Запитання – чи то до мене, чи то до себе.) Не знаю, як назвати те, що вiдбулося в дев’яносто першому…

Революцiя чи контрреволюцiя? Нiхто не намагаеться навiть пояснити, в якiй краiнi ми живемо. Яка в нас iдея, крiм ковбаси? Що будуемо… Ідемо вперед – до перемоги капiталiзму. Так? Сто рокiв лаяли капiталiзм: страховище… монстр… А тепер пишаемося, що в нас буде, як у всiх. Якщо станемо як усi, кому ми будемо цiкавi? Народ-богоносець… надiя всього прогресивного людства… (Іронiчно.) Про капiталiзм у всiх таке ж уявлення, як нещодавно про комунiзм. Мрii! Судять Маркса… звинувачують iдею… Ідея-вбивця! А я звинувачую виконавцiв. У нас був сталiнiзм, а не комунiзм. А зараз анi соцiалiзму, анi капiталiзму. Анi схiдноi моделi, анi захiдноi. Анi iмперii, анi республiки. Бовтаемося, як… Промовчу… Сталiн! Сталiн! Ховають його… ховають… А закопати нiяк не виходить. Не знаю, як у Москвi, а в нас його портрети ставлять пiд лобову шибу в автомобiлях. В автобусах. Далекобiйники особливо його люблять. У мундирi генералiсiмуса… Народ! Народ! А що народ? Народ сам про себе сказав: iз нього й дубина, й iкона. Як iз дерева… Що зробиш, те й буде… Хитаеться наше життя мiж бараком i бардаком. Зараз маятник посерединi… Пiвкраiни чекае на нового Сталiна. Ось прийде вiн i дасть усьому лад… (Знову мовчить.) У нас… звiсно… в райкомi теж було багато розмов про Сталiна. Партiйна мiфологiя. Їi передавали з поколiння в поколiння. Усi полюбляли розмови про те, як жили за Хазяiна… Сталiнськi порядки були такi: наприклад, завiдувачам секторiв ЦК розносили чай iз бутербродами, а лекторам – просто чай. Запровадили посаду заступника завiдувача сектору. Як бути? Їм вирiшили подавати чай без бутербродiв, але на бiлiй серветцi. Уже вони вiдзначенi… Дiсталися на Олiмп до богiв, до героiв. Тепер треба протиснутися до мiсця бiля корита… Так було i за Цезаря, i за Петра Першого. І так буде завжди. Помилуйтеся своiми демократами… Взяли владу й одразу – куди? До годiвницi. До рога достатку. Годiвниця прикiнчила не одну революцiю. На наших очах… Єльцин боровся з привiлеями й називав себе демократом, а тепер любить, коли його величають царем Борисом. Перетворився на хрещеного батька…

Перечитала «Окаяннi днi» Івана Бунiна. (Бере з полицi книжку. Знаходить закладку й читае.) «Пам’ятаю старого робiтника бiля брами будинку, де ранiше були «Одесские Новости», першого дня входження бiльшовикiв. Раптом вискочила з-пiд брами юрба хлопчакiв зi стосами тiльки-но вiддрукованих «Известий» i з криками: «На одеських буржуiв накладено контрибуцiю в 500 мiльйонiв!» – Робiтник захрипiв, захлинувся вiд гнiву та злорадства: “Мало! Мало!”» Вам це нiчого не нагадуе? Менi… так… Нагадуе… Горбачовськi роки… першi бунти… Коли народ почав сунути на площi й вимагати – то хлiба, то свободи… То горiлки та курива… Страх! Інсульти й iнфаркти в багатьох партпрацiвникiв. «У кiльцi ворогiв», як партiя вчила, жили, в «обложенiй фортецi». До свiтовоi вiйни готувалися… Найбiльше боялися ядерноi вiйни, а розпаду не очiкували. Не очiкували… нiяк… Звикли до травневих i жовтневих колон, до плакатiв: «Дело Ленина переживет века», «Партия – наш рулевой». А тут не колони, а стихiя. Не радянський народ, а якийсь iнший, незнайомий нам. І плакати iншi: «Коммунистов под суд!», «Раздушим коммунистическую гадину!» Одразу згадався Новочеркаськ… Інформацiю було закрито, але ми знали… Як за Хрущова голоднi робiтники вийшли на вулицi… Їх розстрiляли… Тих, хто залишився живим, розпихали по таборах, i досi iхнi рiднi не знають, де вони… А тут… тут уже перебудова… Стрiляти не можна, саджати теж. Слiд розмовляти. А хто з нас мiг вийти до натовпу й виголосити до нього промову? Почати дiалог… агiтувати… Ми були апаратчиками, а не промовцями. Я, наприклад, читала лекцii й капiталiстiв таврувала, негрiв в Америцi захищала. У моему кабiнетi стояло повне зiбрання творiв Ленiна… п’ятдесят п’ять томiв… Але хто його по-справжньому читав? Перегортали в iнститутах перед iспитами: «Религия – опиум народа» та «всякий боженька есть труположество».

Страх був панiчний… Лектори, iнструктори, секретарi райкомiв i обкомiв – усi ми боялися виiжджати до робiтникiв на завод, до студентiв у гуртожиток. Лякалися телефонних дзвiнкiв. А раптом запитають про Сахарова або про Буковського… що вiдповiдати? Вороги вони радянськоi влади чи вже не вороги? Як оцiнювати «Дiти Арбату» Рибакова та п’еси Шатрова? Жодноi команди згори… Ранiше тобi сказали – ти виконав доручення, провiв лiнiю партii в життя. А тут: страйкують вчителi, вимагають пiдвищення зарплатнi, молодий режисер у якомусь заводському клубi репетируе заборонену п’есу… Боже мiй! На картоннiй фабрицi робiтники на тачцi вивезли за ворота свого директора. Горлали. Били шибки. Уночi зачепили залiзним тросом i звалили пам’ятник Ленiну. Крутили йому дулi. Партiя розгубилася… Я пам’ятаю розгублену партiю… Сидiли у своiх кабiнетах за засунутими шторами. Бiля входу до будiвлi райкому вдень i вночi чергував пiдсилений наряд мiлiцii. Боялися народу, а народ ще за iнерцiею боявся нас. Потiм боятися перестали… Збиралися на площi тисячi людей… Плакат запам’ятала: «Даешь 1917 год! Революцию!» Була приголомшена. Петеушники якiсь iз ним стояли… молодi хлопцi… Пташенята! Одного разу прийшли в райком парламентарi: «Покажiть свiй спецмагазин! У вас там всього повно, а нашi дiти вiд голоду непритомнiють на уроках». Жодних норкових шуб i чорноi iкри в нашому буфетi вони не знайшли, але все одно не повiрили: «Дурите простих людей». Усе зрушило з мiсця. Захиталося. Горбачов був слабкий. Лавiрував. Нiби вiн за соцiалiзм… i капiталiзму хочеться… Бiльше думав про те, як сподобатися в Європi. В Америцi. Там йому аплодували: «Горбi! Горбi! Оце так Горбi!» Забалакав перебудову… (Мовчить.)

Соцiалiзм помирав на наших очах. І прийшли цi залiзнi хлопчики.



Анна Іллiнiчна:

– Це було нещодавно, але це було в iншу епоху… В iншiй краiнi… Там залишилася наша наiвнiсть, наш романтизм. Довiрливiсть. Хтось не хоче про це згадувати, тому що неприемно, ми пережили багато розчарувань. Ну, хто сказав, що нiчого не змiнилося? Бiблiю не можна було перевезти через кордон. Це забули? У подарунок iз Москви я возила родичам до Калуги борошно й макарони. І вони були щасливi. Забули? Нiхто вже не стоiть у черзi за цукром i милом. І немае талонiв на пальто.

Я полюбила Горбачова одразу! Тепер його проклинають: «Зрадник СРСР!», «Горбачов продав краiну за пiцу!» А я пам’ятаю наше здивування. Потрясiння! Нарештi в нас нормальний лiдер. Не соромно за нього! Одне одному переказували, як у Ленiнградi вiн зупинив кортеж i вийшов до народу, а на якомусь заводi вiдмовився вiд дорогого подарунка. Пiд час традицiйного застiлля випив лише склянку чаю. Усмiхаеться. Виступае без папiрця. Молодий. Нiхто з нас не вiрив, що радянська влада коли-небудь закiнчиться й у крамницях з’явиться ковбаса, а за iмпортними бюстгальтерами не будуть ставати у кiлометровi черги. Звикли все «по знайомству» дiставати: передплату на «Всесвiтню бiблiотеку», шоколаднi цукерки й ендеерiвськi спортивнi костюми. Дружити з м’ясником, щоб купити шматок м’яса. Радянська влада здавалася вiчною. Вистачить iще на дiтей та онукiв! А вона несподiвано для всiх закiнчилася. Тепер зрозумiло, що й сам Горбачов цього не очiкував, вiн хотiв щось змiнити, але не знав – як. Нiхто не був готовий. Нiхто! Навiть тi, хто довбав цi мури. Я – звичайний технолог. Не герой, нi… й не комунiстка… Завдяки своему чоловiковi, вiн – художник, я рано потрапила в богемне середовище. Поети, художники… Серед нас не було героiв, нi в кого не вистачило смiливостi стати дисидентом, вiдсидiти у в’язницi чи в психушцi за своi переконання. Жили з дулею в кишенi.

Сидiли на кухнях, лаяли радянську владу й розповiдали анекдоти. Читали самвидав. Якщо хтось дiставав нову книжку, вiн мiг прийти в дiм до друзiв о будь-якiй годинi – навiть о другiй-третiй годинi ночi, все одно це був бажаний гiсть. Я добре пам’ятаю те нiчне московське життя… особливе… Там були своi героi… Своi боягузи та зрадники… Свiй захват! Пояснити це людинi непосвяченiй неможливо. Насамперед наш захват я не можу пояснити. І не можу пояснити iнше… Ось це… нiчне наше життя… ну зовсiм воно не було схоже на денне. Анiскiльки! Уранцi ми всi йшли на роботу й ставали звичайними радянськими людьми. Як i вся решта. Гарували на режим. Або ти конформiст, або тобi слiд iти у двiрники чи охоронцi, iншого способу зберегти себе не було. Поверталися зi служби додому… І знову пили горiлку на кухнях, слухали забороненого Висоцького. Ловили крiзь трiскотiння глушилок «Голос Америки». Я досi пам’ятаю це чудове трiскотiння. Крутили нескiнченнi романи. Закохувалися, розходилися. І багато хто при цьому вiдчував себе сумлiнням нацii, вважали, що мають право повчати свiй народ. А що ми про нього знали? Те, що прочитали в «Записках мисливця» Тургенева й у наших «деревенщикiв». У Распутiна… Белова… Я навiть свого батька не розумiла. Кричала йому: «Тату, якщо ти не повернеш iм свiй партквиток, то я з тобою не розмовлятиму». Тато плакав.

У Горбачова було влади бiльше, нiж у царя. Необмежена влада. А вiн прийшов i сказав: «Так далi жити не можна». Його славнозвiсна фраза. І краiна перетворилася на дискусiйний клуб. Сперечалися вдома, на роботi, в транспортi. Через рiзнi погляди сiм’i розпадалися, дiти сварилися з батьками. Одна моя знайома настiльки розсварилася iз сином i невiсткою через Ленiна, що вигнала iх на вулицю, вони жили взимку за мiстом на холоднiй дачi. Театри спустiли, всi сидiли вдома перед телевiзором. Давали прямi репортажi з Першого з’iзду народних депутатiв СРСР. Перед цим була цiла iсторiя, як ми обирали цих депутатiв. Першi вiльнi вибори! Справжнi! У нашому окрузi були двi кандидатури: якийсь партiйний чиновник i молодий демократ, унiверситетський викладач. Пам’ятаю i зараз його прiзвище – Малишев… Юра Малишев. Зараз вiн, я випадково дiзналася, займаеться агробiзнесом – помiдорами й огiрками торгуе. А тодi – революцiонер! Виступав i говорив таку крамолу! Нечувану! Марксистсько-ленiнську лiтературу називав малолiтражною… нафталiнною… Шосту статтю Конституцii вимагав скасувати, а це стаття – про керiвну роль КПСС. Нарiжний камiнь марксизму-ленiнiзму… Я слухала й не могла собi це уявити. Маячня! Хто дасть… дозволить зачепити? Усе розвалиться… Це ж скрiпи… Настiльки ми були всi зомбованi. Я радянську людину видушувала iз себе роками, вiдрами черпала. (Мовчить.) Наша команда… Нас зiбралося близько двадцяти добровiльних помiчникiв, пiсля роботи ми обходили квартири у своему районi й агiтували. Малювали плакати: «Голосуй за Малишева!» І уявiть – вiн перемiг! Із великою перевагою. Перша наша перемога! Потiм ми всi чманiли вiд прямих репортажiв зi З’iзду – депутати висловлювалися ще вiдвертiше, нiж ми на кухнях або не далi двох метрiв вiд кухнi. Усi прикипiли до телевiзорiв, як наркомани. Не могли вiдiрватися. Ось зараз Травкiн iм дасть! Да-а-ав!! А Болдирев? Зараз вiн… Оце молодець!

Неймовiрна пристрасть до газет i журналiв, до преси бiльше, нiж до книжок. Наклад «товстих журналiв» рвонули вгору до мiльйонiв примiрникiв. Уранцi в метро з дня у день перед очима та сама картина: весь вагон сидить i читае. Тi, хто стоiть – теж читають. Обмiнюються одне з одним газетами. Незнайомi люди. Ми з чоловiком передплачували двадцять назв, одну платню цiлком витрачали на передплату. Із роботи я бiгла чимдуж додому, щоб залiзти в халат i читати. Нещодавно померла моя мама, вона казала: «Я помираю, як щур на смiтнику». Їi однокiмнатна квартира нагадувала читальну залу: журнали, газети – стосами на книжкових полицях, у шафi. На пiдлозi й у передпокоi. Безцiнний «Новый мир» i «Знамя»… «Даугава»… Скрiзь – коробки вирiзок. Великi коробки. Я вiдвезла все на дачу. Викинути шкода, вiддати – кому? Макулатура нинi! А все читано-перечитано. Багато пiдкреслень – червоним олiвцем, жовтим. Червоним – найважливiше. Пiвтонни, гадаю, в мене лежить. Усю дачу забито.

Вiра була щира… наiвна вiра… Повiрили, що ось зараз… уже стоять на вулицi автобуси, якi повезуть нас у демократiю. Будемо жити в гарних будинках, а не в сiрих «хрущовках», побудуемо автобани замiсть роздовбаних дорiг, станемо всi добрими. Рацiональних доказiв цьому нiхто не шукав. Їх i не було. А навiщо? Вiрили серцем, а не розумом. І голосували на виборчих дiльницях серцем. Нiхто конкретно не казав, що слiд робити: свобода – i все. Якщо ти сидиш у замкненому лiфтi, то мрiеш про одне – щоб лiфт вiдчинився. У тебе щастя, коли його вiдчинили. Ейфорiя! Ти не думаеш про те, що ти зараз повинен щось робити… Ти нарештi дихаеш на повнi груди… Ти вже щасливий! Моя подруга побралася iз французом, вiн працював у московському посольствi. І ось вiн увесь час вiд неi чув: подивись, мовляв, яка в нас, у росiян, енергiя. «Ти менi поясни, для чого ця енергiя?» – питав вiн у неi. Анi вона, анi я не могли нiчого йому пояснити. Я йому так i вiдповiдала: б’е енергiя – i все. Я бачила навколо себе живих людей, живi обличчя. Якi всi були тодi гарнi! Звiдки взялися цi люди? Вчора ж iх ще не було!

Телевiзор у нас вдома не вимикався… Програму «Новости» дивилися щогодини. У мене щойно народився син, я виходила з ним у двiр i обов’язково брала з собою приймач. Люди собак вигулювали з приймачами. Кепкуемо тепер iз сина: ти в нас iз дитинства – в полiтицi, а йому це не цiкаво. Слухае музику, вивчае мови. Хоче побачити свiт. Іншим живе. Нашi дiти не схожi на нас. На кого вони схожi? На свiй час, одне на одного. А ми тодi… Ой-ой! Зараз Собчак на З’iздi виступае… Усi кидають справи й бiжать до екрана. Менi подобалося, що Собчак у якомусь гарному, здаеться, вельветовому пiджаку, краватка зав’язана «по-европейськи». Сахаров на трибунi… Отже, у соцiалiзму може бути «людське обличчя»? Ось воно… Для мене це було обличчя академiка Лiхачова, а не генерала Ярузельського. Якщо я говорила «Горбачов», то мiй чоловiк додавав «Горбачов… i Раiса Максимiвна теж». Уперше ми побачили дружину генсека, за яку було не соромно. Гарна фiгура, добре вдягнена. Кохають одне одного. Хтось принiс нам польський журнал, де писалося, що Раiса – шик! Як ми пишалися! Нескiнченнi мiтинги… Вулицi потопали в листiвках. Закiнчувався один мiтинг, починався iнший. Люди йшли i йшли, кожен думав, що вiн прийде туди й отримае якесь одкровення. Ось зараз правильнi люди знайдуть правильнi вiдповiдi.. Попереду чекало невiдоме життя, воно всiх приваблювало. Здавалося, що царство свободи вже на порозi…

Але життя ставало дедалi гiршим. Невдовзi крiм книжок нiчого вже не можна було придбати. Самi книжки в крамницях…



Єлена Юрiевна:

Дев’ятнадцяте серпня дев’яносто першого… Приiжджаю в райком. Іду коридором i чую: в усiх кабiнетах, на всiх поверхах увiмкнено радiо. Секретарка передае прохання «першого» зайти до нього. Заходжу. У «першого» голосно працюе телевiзор, сам вiн, похмурий, сидить бiля приймача, ловить то «Свободу», то «Нiмецьку хвилю»… «Бi-бi-сi»… Усе, що можливо. На столi список членiв Державного комiтету з надзвичайного стану… ГКЧП… як його потiм назвуть. «Тiльки Вареннiков, – каже вiн менi, – викликае повагу. Усе ж бойовий генерал. Воював в Афганiстанi». Заходять другий секретар… завiдувач оргвiддiлу… Починаеться в нас розмова: «Який жах! Буде кров. Заллемося кров’ю». – «Усiх не заллють, а заллють кого слiд». – «Давно час рятувати Радянський Союз». – «Навалять гори трупiв». – «Ну, все, Горбач догрався. Нарештi нормальнi люди, генерали, прийдуть до влади. Безлад закiнчиться». «Перший» оголосив, що вранiшню планерку вирiшив не проводити – про що доповiдати? Жодних вказiвок не було. При нас вiн подзвонив у мiлiцiю: «Що у вас чути?» – «Нiчого». Ще поговорили про Горбачова – чи то хворий, чи то заарештований. Усi бiльше схилялися до третього варiанту – втiк iз родиною до Америки. А куди ж iще?

Так увесь день i просидiли бiля телевiзорiв i телефонiв. Неспокiйно: хто там, нагорi, пересилить? Очiкували. Я вам чесно скажу, вичiкували. Усе це трохи нагадувало повалення Хрущова. Мемуарiв уже начиталися… Розмови, звiсно, про одне… Яка свобода? Свобода нашiй людинi – як мавпi окуляри. Нiхто не знае, що з нею робити. Усi цi ятки, базарчики… ну, не лежить до них душа. Я згадала, як кiлька днiв тому зустрiла свого колишнього водiя. Така iсторiя… До нас у райком парубок потрапив одразу пiсля армii. Через якийсь великий блат. Був страшенно задоволений. Але почалися змiни, дозволили кооперативи, i вiн вiд нас пiшов. Зайнявся бiзнесом. Я його ледве впiзнала: стрижений наголо, шкiряна куртка, спортивний костюм. Це в них, як я зрозумiла, унiформа така. Похвалився, що за один день заробляе бiльше, нiж перший секретар райкому партii за мiсяць. Бiзнес безпрограшний – джинси. Орендували з другом звичайну пральню й там роблять «варенки». Технологiя проста (бiда навчить коржi з маком iсти): звичайнi, банальнi джинси кидають у розчин вiдбiлювача або хлорки, додають туди биту цеглу. Кiлька годин «варять» – на штанях смуги, розводи, малюнки… Абстракцiонiзм! Просушують i приклеюють лейбл «Монтана». Мене одразу осiнило: якщо нiчого не змiниться, вони, цi продавцi джинсiв, незабаром нами командуватимуть. Непмани! І нагодують усiх, й одягнуть, як це не смiшно. У пiдвалах заводи побудують… Так воно й сталося. Ось!! Тепер цей хлопець – мiльйонер або мiльярдер (для мене мiльйон i мiльярд однаково божевiльна сума), депутат Держдуми. Один будинок на Канарах… Інший – у Лондонi… За царя в Лондонi жили Герцен i Огарьов, тепер вони… нашi «новi росiяни»… Джинсовi, меблевi, шоколаднi королi. Нафтовi.

* О дев’ятiй вечора «перший» iще раз зiбрав усiх у себе. Доповiдав начальник районного КГБ. Розповiв про настроi серед людей. За його словами, народ пiдтримував ГКЧП. Не обурювався. Горбачов усiм набрид… Талони на все, крiм солi… горiлки немае… Хлопцi з КГБ побiгали мiстом i записали розмови. Сцени в чергах: «Переворот! Що буде з краiною?» – «А що в тебе перевернулося? Лiжко на мiсцi стоiть. Горiлка – та сама». – «Ось i закiнчилася свобода». – «Отож! Свобода з лiквiдацii ковбаси» – «Комусь захотiлося жуйки. «Мальборо» курити». – «Давно час! Краiна на межi краху!» – «Іудушка Горбачов[1 - Іудушка Горбачов – це прiзвисько перегукуеться з вiдомим персонажем книги Салтикова-Щедрiна «Панство Головльови» Іудушкою Головльовим, який е символом прихованого за доброзичливiстю крутiйства. – Прим. пер.]! Хотiв продати Батькiвщину за долари». – «Крiвця потече…» – «А без кровi в нас неможливо…» – «Щоб урятувати краiну… партiю… потрiбнi джинси. Гарна жiноча бiлизна й ковбаса, а не танки». – «Гарного життя закортiло? Хрiн вам! Забудьте!» (Мовчить.)

* Одне слово, народ очiкував… як i ми… У партбiблiотецi детективiв до кiнця дня вже не було, всi розiбрали. (Смiеться.) Ленiна би нам всiм читати, а не детективи. Ленiна й Маркса. Наших апостолiв.

Запам’ятала прес-конференцiю ГКЧП… У Янаева тремтiли руки. Стояв i виправдовувався: «Горбачов заслуговуе всiлякоi поваги… Вiн – мiй друг…» Очi бiгають… наляканi очi… У мене впало серце. Не тi це люди, якi б могли… на яких чекали… Пiгмеi… звичайнi партапаратчики… Рятувати краiну! Рятувати комунiзм! Нема кому рятувати… На екранi: московськi вулицi – море людей. Море! На поiздах, примiських електричках народ рвонув до Москви. Єльцин на танку. Роздае листiвки… «Єльцина! Єльцина!» – скандуе натовп. Трiумф! (Нервово мне край скатерки.) Скатерка ось… китайська… Увесь свiт заповнено китайськими товарами. Китай – краiна, де ГКЧП перемiг… А де ми? Краiна третього свiту. Де тi, хто кричав: «Єльцин! Єльцин!»? Вони гадали, що житимуть, як в Америцi та Нiмеччинi, а живуть – як у Колумбii. Ми програли… програли краiну… А нас, комунiстiв, на той час було п’ятнадцять мiльйонiв! Партiя могла… ii зрадили… На п’ятнадцять мiльйонiв не знайшлося жодного лiдера. Жодного! А на тому боцi лiдер був. Був – Єльцин! Бездарно все програли! Пiвкраiни очiкувало, що ми переможемо. Однiеi краiни вже не було. Уже було – двi.

Тi, хто називав себе комунiстами, раптом почали зiзнаватися, що вони ненавидiли комунiзм iз пелюшок. Здавали своi партквитки… Хтось приносив i залишав партквитки мовчки, а хтось хряпав дверима. Пiдкидали вночi до будiвлi райкому… як злодii. Попрощайтеся з комунiзмом чесно. Нi – тайкома. Уранцi двiрники ходили i збирали у дворi – партквитки, комсомольськi посвiдчення – i приносили нам. Приносили в пакетах, у великих целофанових торбах… Що з цим робити? Куди здавати? Команди немае. Згори – жодних сигналiв. Мертва тиша. (Замислилася.) Такий це був час… Люди почали змiнювати все… Абсолютно все. Начисто. Деякi вiд’iжджали – змiнювали Батькiвщину. Іншi змiнювали переконання та принципи. А хтось змiнював речi в домi, речi змiнювали суцiль. Старе радянське викидали, купували всi iмпортне… «Човноки» одразу всього навезли: чайники, телефони, меблi… холодильники… Звiдкiлясь усього з’явилося навалом. «У мене пральна машина “Бош”». – «А я купив телевiзор “Сiменс”». У кожнiй розмовi лунало: «Панасонiк», «Сонi»… «Фiлiпс»… Зустрiла сусiдку: «Соромно радiти нiмецькiй кавомолцi… А я щаслива!» Вона ж тiльки-но… ось тiльки-но… нiч стояла в черзi за книжкою Ахматовоi, тепер божеволiе вiд кавомолки. Вiд якоiсь дурницi… І з партквитком прощалися – як iз непотрiбною рiччю. Важко було повiрити… але за кiлька днiв усе змiнилося. Царська Росiя, як читаеш у мемуарах, випарувалася за три днi, й комунiзм також. За кiлька днiв. У головi не вкладалося… Траплялися, щоправда, й такi, хто ховав своi червонi книжечки, приберiгав про всяк випадок. Нещодавно в однiй родинi менi дiстали з антресолi бюст Ленiна. Зберiгають… раптом iще згодиться… Повернуться комунiсти, вони першими причеплять червоний бант. (Мовчить довго.) У мене на столi лежали сотнi заяв про вихiд iз партii… Усе це невдовзi згребли й винесли, як смiття. Згнило на звалищi. (Щось шукае в папках на столi.) Я кiлька аркушикiв зберегла… Колись iх попросять у мене для музею. Шукатимуть… (Зачитуе.)

«…Я була вiдданою комсомолкою… зi щирим серцем вступила до партii. Тепер хочу сказати, що партiя вже не мае жодноi влади надi мною…»

«…Час змусив мене схибити… Я вiрила у Велику Жовтневу революцiю. Прочитавши Солженiцина, я зрозумiла, що «прекраснi iдеали комунiзму» всi в кровi. Це обман…»

«…Мене змусив вступити до партii страх… Ленiнськi бiльшовики розстрiляли мого дiдуся, а сталiнськi комунiсти знищили в мордовських таборах моiх батькiв…»

«…Вiд свого iменi й вiд iменi мого покiйного чоловiка заявляю про свiй вихiд iз партii…»

Це слiд було пережити… Не сконати вiд жаху… У райкомi стояли черги, немов у крамницi. Черги тих, хто бажав повернути партквитки. До мене пробилася проста жiнка. Доярка. Вона плакала: «Що менi робити? Як чинити? У газетах пишуть, що партквитки слiд викидати». Виправдовувалася вона тим, що в неi трое дiтей, вона за них боiться. Хтось пустив чутки, що комунiстiв судитимуть. Засилатимуть. Уже ремонтують у Сибiру старi бараки… У мiлiцiю надiйшли наручники… хтось бачив, як iх виносили з вантажiвок, накритих брезентом. Моторошно! Але я запам’ятала i справжнiх комунiстiв. Вiдданих iдеi. Молодого вчителя… Незадовго до ГКЧП його прийняли до партii, але квиток не встигли вручити, вiн просив: «Вас незабаром опечатають. Випишiть менi зараз партквиток, а то я його нiколи не отримаю». У цей момент люди особливо яскраво проявлялися. Прийшов фронтовик… Увесь у бойових орденах. «Іконостас» на грудях! Повернув вiн партквиток, який йому вручили на фронтi, зi словами: «Не хочу бути в однiй партii iз цим зрадником Горбачовим!» Яскраво… яскраво… люди показували себе. І чужi, i знайомi. І навiть родичi. Ранiше зустрiнуть: «Ах, Єлено Юрiевно!», «Як ваше здоров’я, Єлено Юрiевно?» А тут побачать здаля й переходять на iнший бiк вулицi, щоб не привiтатися. Директор найкращоi школи в районi… Незадовго до всiх цих подiй ми проводили в нього у школi наукову партконференцiю по книгах Брежнева «Мала земля» i «Вiдродження». Тодi вiн виступив iз блискучою доповiддю про керiвну роль комунiстичноi партii в роки Великоi Вiтчизняноi вiйни… i особисто товариша Брежнева… Я йому вручила грамоту райкому партii. Вiдданий комунiст! Ленiнець! Боже мiй! Мiсяця не минуло… Зустрiв мене на вулицi й почав ображати: «Закiнчився ваш час! За все вiдповiсте! Насамперед – за Сталiна!» Менi дихання перехопило вiд образи… Це вiн – менi! Менi? Менi, в якоi батько в таборi сидiв… (Кiлька хвилин заспокоюеться.) Сталiна я нiколи не любила. Батько пробачив, а я нi. Я не пробачила… (Мовчить.) Реабiлiтацiю «полiтичних» почали пiсля Двадцятого з’iзду. Пiсля доповiдi Хрущова… А це… А це вже було за Горбачова… Мене призначили головою районноi комiсii з реабiлiтацii жертв полiтичних репресiй. Я знаю, що спочатку пропонували iншим: нашому прокуроровi та другому секретарю райкому партii. Вiдмовилися. Чому? Може, побоялися. У нас досi бояться всього, що пов’язане з КГБ. А я жодноi хвилини не вагалася – так, я згодна. У мене батько постраждав. Чого менi боятися? Першого разу повели кудись у пiдвал… Десятки тисяч папок… Одна «справа» – два аркушики, а iнша – том. Як у тридцять сьомому роцi був план… розверстка… з «виявлення i викорчування ворогiв народу», так у вiсiмдесятi роки по районах та областях «спускали цифри» щодо реабiлiтацii. План слiд було виконати й перевиконати. Стиль сталiнський: наради, накачки, догани. Давай-давай… (Хитае головою.) Ночами сидiла й читала, гортала томи. Чесно… чесно скажу… Волосся сторч ставало… Брат писав на брата, сусiд на сусiда… Полаялися через город, через кiмнати в комуналцi. Заспiвав на весiллi: «Спасибо Сталину-грузину, що обул нас всiх в резину». Цього було досить. З одного боку, система нищила людину, а з iншого, – люди не жалiли одне одного. Людина була готова…

Звичайна комуналка… Живуть разом п’ять родин – двадцять сiм осiб. Одна кухня й одна вбиральня. Двi сусiдки дружать: в одноi дiвчинцi п’ять рокiв, а друга самотня. У комуналках, звiсна рiч, стежили одне за одним. Пiдслуховували. Тi, в кого кiмната – десять метрiв, заздрили тим, у кого вона – двадцять п’ять метрiв. Життя… воно таке… І ось уночi приiжджае «чорний ворон»… Жiнку, в якоi маленька дiвчинка, заарештовують. Перед тим, як ii забрали, вона встигнула вигукнути подрузi: «Якщо не повернуся, вiзьми мою дочку до себе. Не вiддавай у дитячий будинок». І та забрала дитину. Переписали iй другу кiмнату… Дiвчинка почала називати ii мамою… «мамою Анею»… Минуло сiмнадцять рокiв… Через сiмнадцять рокiв повернулася справжня мама. Вона цiлувала руки й ноги своiй подрузi. Казки зазвичай закiнчують ся на цьому мiсцi, а в життi була iнша кiнцiвка. Без хепi-енду. За Горбачова, коли вiдкрили архiви, у колишньоi табiрницi запитали: «Ви хочете подивитися свою справу» – «Хочу». Взяла вона свою папку… розгорнула… Згори лежав донос… знайомий почерк… Сусiдка… «мама Аня»… написала донос… Ви щось розумiете? Я – нi. І та жiнка – вона теж не змогла зрозумiти. Прийшла додому й повiсилася. (Мовчить.) Я – атеiстка. У мене до Бога багато запитань… Я пам’ятаю… Я згадую татовi слова: «Табiр пережити можна, а людей нi». Іще вiн казав: «Умри ти сьогоднi, а я завтра – цi слова я не в таборi вперше почув, а вiд нашого сусiда. Вiд Карпушi…» Карпуша все життя лаявся з батьками через наших курей, якi ходили його грядками. Бiгав пiд нашими вiкнами з мисливською рушницею… (Мовчить.)

Двадцять третього серпня… Заарештували членiв ГКЧП. Застрелився мiнiстр внутрiшнiх справ Пуго… Перед цим вiн застрелив свою дружину… Люди радiли: «Пуго застрелився!» Повiсився у своему кремлiвському кабiнетi маршал Ахромеев. Ще було кiлька дивних смертей… Керуючий справами ЦК Нiколай Кручина випав iз вiкна п’ятого поверху… Самогубства чи вбивства? Гадають i досi… (Мовчить.) Як жити? Як вийти на вулицю? От просто вийти на вулицю й кого-небудь зустрiти. Я тодi… Уже кiлька рокiв я жила сама. Дочка вийшла замiж за офiцера, поiхала у Владивосток. Чоловiк помер вiд раку. Увечерi поверталася в порожню квартиру. Я не слабка людина… але думки всiлякi… жахливi… вони з’являлися… Чесно скажу… були, аякже… (Мовчить.) Ще якийсь час ми ходили на роботу в райком. Зачинялися там у своiх кабiнетах. Дивилися телевiзiйнi новини. Чекали. На щось сподiвалися. Де наша партiя? Наша непереможна ленiнська партiя! Свiт завалився… Дзвiнок з одного колгоспу: селяни з косами та вилами, з мисливськими рушницями – в кого що було, зiбралися бiля контори захищати радянську владу. «Перший» наказав: «Вiдправте людей додому». Злякалися… ми всi злякалися… А люди були налаштованi рiшуче. Я кiлька таких фактiв знаю. А ми злякалися…

І ось… цей день… Подзвонили з райвиконкому: «Ми зобов’язанi опечатати вашi кабiнети. У вас двi години, щоб зiбрати своi речi». (Не може говорити вiд хвилювання.) Двi години… двi… Кабiнети опечатувала спецiальна комiсiя… Демократи! Якийсь слюсар, молодий журналiст, мати п’ятьох дiтей… Я ii вже знала з мiтингiв. Із листiв у райком… До нашоi газети… Мешкала вона з великою родиною в барацi. Скрiзь виступала й вимагала квартиру. Кляла комунiстiв. Я запам’ятала ii обличчя… Вона в цей момент трiумфувала… Коли вони прийшли до «першого», вiн кинув у них стiлець. У мене в кабiнетi одна з членiв комiсii пiдiйшла до вiкна й демонстративно розiрвала штору. Щоб я додому ii не забрала, чи що? Боже мiй! Змусили вiдкрити сумочку… Через кiлька рокiв я зустрiла на вулицi цю матiр п’ятьох дiтей. Навiть iм’я ii зараз згадала – Галина Авдей. Я ii запитала: «Отримали ви квартиру?». Вона насварилася кулаком убiк будiвлi обласноi адмiнiстрацii: «І цi негiдники мене обдурили». Далi… Далi – що? На виходi з будiвлi райкому на нас чекав натовп: «Комунiстiв – пiд суд! Тепер iх – у Сибiр!», «Узяти б зараз кулемети й шарахнути по вiкнах». Озираюся – за спиною в мене двое пiдпилих чоловiкiв – це вони… про кулемет… Вiдповiдаю: «Тiльки врахуйте, я буду вiдстрiлюватися». Поруч стояв мiлiцiонер i робив вигляд, що вiн нiчого не чуе. Знайомий мiлiцiонер.

Увесь час було вiдчуття… неначе чую за спиною: у-у-у… Не лише я так жила… У школi до дочки нашого iнструктора пiдiйшли двi дiвчинки з ii класу: «Ми з тобою дружити не будемо. Твiй тато в райкомi партii працював». – «Мiй тато хороший». – «Хороший тато не мiг там працювати. Ми вчора на мiтингу були…» П’ятий клас… дiти… Уже вони – гаврошi, ладнi пiдносити патрони. Інфаркт у «першого». Вiн помер у машинi «швидкоi», до лiкарнi не довезли. Я думала, що, як ранiше, буде багато вiнкiв, оркестр, а тут – нiкого й нiчого. Йшли за труною кiль ка людей… група товаришiв… Його дружина замовила, щоб на пам’ятнику вибили серп i молот i першi рядки радянського гiмну: «Союз нерушимый республик свободных…» Із неi кепкували. Я весь час чула цей шепiт: у-у-у… Думала, що збожеволiю… Незнайома жiнка в крамницi: «Ну що, комуняки, просрали краiну!» – менi в обличчя.

Що рятувало? Рятували дзвiнки… Дзвiнок вiд подруги: «Якщо зашлють у Сибiр, ти не бiйся. Там гарно». (Смiеться.) Була вона там у турпоiздцi. Їй сподобалося. Дзвiнок вiд двоюрiдноi сестри з Киева: «Приiжджай до нас. Я дам тобi ключi. Зможеш сховатися в нас на дачi. Тебе там нiхто не знайде». – «Я – не злочинниця. Не буду ховатися». Батьки дзвонили щодня: «Що поробляеш?» – «Консервую огiрки». Цiлими днями банки кип’ятила. Закручувала. Не читала газет i не дивилася телевiзора. Читала детективи, одну книжку закiнчувала й одразу ж починала iншу. Телевiзор жахав. Газети також.

Довго не могла влаштуватися на роботу… Усi вважали, що ми подiлили грошi партii, й у кожного з нас – шмат нафтовоi труби чи, щонайменше, маленька автозаправка. Немае в мене нi автозаправки, нi крамнички, нi ятки. Їх тепер «комками» називають. «Комки», «човники»… Великоi росiйськоi мови не впiзнати: ваучер, валютний коридор… транш МВФ… Іноземною мовою розмовляемо. Я повернулася до школи. Перечитую з учнями улюбленого Толстого та Чехова. Як в iнших? Доля в моiх товаришiв склалася по-рiзному… Один наш iнструктор наклав на себе руки… У завпарткабiнету був нервовий розлад, лежав тривалий час у лiкарнi. Хтось перетворився на бiзнесмена… Другий секретар – директор кiнотеатру. А один iнструктор райкому – священик. Я з ним зустрiчалася. Розмовляла. Живе людина друге життя. Позаздрила йому. Згадалося… Я була в художнiй галереi… На однiй картинi, пам’ятаю, багато-багато свiтла – i жiнка стоiть на мосту. Дивиться кудись у далину… багато-багато свiтла… Не хотiлося вiд цiеi картини йти. Пiду – i знову повернуся, мене до неi тягне. У мене теж могло бути iнше життя. Не знаю тiльки – яке?



Анна Іллiнiчна:

– Я прокинулася вiд гудiння… Вiдчиняю вiкно… У Москвi! У столицi повзуть танки i бетеери. Радiо! Мерщiй увiмкнути радiо! По радiо передавали звернення до радянського народу:

«Над Батькiвщиною нависла смертельна небезпека… Краiна занурюеться в пучину насильства та беззаконня… Очистимо вулицi вiд злочинних елементiв… Покладемо край непевним часам…» Було незрозумiло – чи то Горбачов пiшов у вiдставку за станом здоров’я, чи то його заарештували. Телефоную чоловiковi, вiн на дачi: «У краiнi державний переворот. Влада в руках…» – «Дурна! Поклади слухавку, тебе зараз заберуть». Вмикаю телевiзор. По всiх каналах – балет «Лебедине озеро». А в мене перед очима iншi кадри, всi ми дiти радянськоi пропаганди: Сант’яго в Чилi… Палае президентський палац… Голос Сальвадора Ал’енде… Почались телефоннi дзвiнки: у мiстi повно вiйськовоi технiки, танки стоять на Пушкiнськiй площi, на Театральнiй… У нас в цей час гостювала свекруха, вона страшенно злякалася: «Не виходь на вулицю. Я жила за диктатури, я знаю, що це таке». А я не хочу жити за диктатури!

Пiсля обiду чоловiк повернувся з дачi. Сидiли на кухнi. Багато курили. Боялися прослуховування телефону… Поклали на телефон подушку… (Смiеться.) Начиталися дисидентськоi лiтератури. Наслухалися. Тепер ось воно згодилося… Дали трохи подихати, а зараз все закриеться. Заженуть назад у клiтку, вмажуть нас знову в асфальт… Будемо, як метелики в цементi… Згадували нещодавнi подii на площi Тяньаньмень. Як саперними лопатками в Тбiлiсi розганяли демонстрацiю. Штурм телецентру у Вiльнюсi… «Поки ми читали Шаламова i Платонова, – сказав чоловiк, – почалася громадянська вiйна. Ранiше сперечалися на кухнях, ходили на мiтинги, а тепер будемо стрiляти одне в одного». Настрiй був такий… Щось катастрофiчне близько… Радiо нi на хвилину не вимикали, крутили-крутили – скрiзь передавали музику, класичну музику. І раптом – диво! Запрацювало «Радiо Росii»: «Вiдсторонено вiд влади законно обраного Президента… Здiйснено цинiчну спробу перевороту…» Так ми дiзналися, що тисячi людей уже вийшли на вулицю. Горбачов у небезпецi… Іти чи не йти – це навiть не обговорювалося. Іти! Свекруха спочатку мене вiдмовляла: подумай, мовляв, про дитину, ти божевiльна, куди ти попхаешся? Я мовчала. Ну, вона бачить, що ми збираемося: «Якщо ви такi iдiоти, то вiзьмiть iз собою хоча б содовий розчин, будете намочувати марлю i прикладати до обличчя у випадку газовоi атаки». Я приготувала трилiтрову банку цього розчину, розiрвала одне простирадло на клаптi. Ще ми взяли з собою все, що в нас було з iжi, я вигребла з буфета всi консерви.

Багато людей, як i ми, йшли до метро… А хтось стояв у черзi за морозивом… Купував квiти. Проходимо поруч веселою компанiею… Ловлю слова: «Якщо завтра через танки не потраплю на концерт, то я iм цього нiколи не подарую». Бiжить назустрiч чоловiк у трусах i з авоською, а в авосьцi – порожнi пляшки. Порiвнявся з нами: «Вулиця Будiвельна – не пiдкажете?» Я показала йому, де слiд повернути праворуч, i далi – прямо. Вiн: мовляв, дякую. Йому все «по барабану», аби пляшки здати. А що, 1917 року було iнакше? Хтось стрiляв, а хтось на балах танцювали. Ленiн на броньовику…



Єлена Юрiевна:

– Фарс! Розiграли фарс! Перемiг би ГКЧП, сьогоднi жили би в iншiй краiнi. Якщо б Горбачов не злякався… Не видавали б зарплатню шинами та ляльками. Шампунем. Випускае завод цвяхи – цвяхами. Мило – милом. Усiм кажу: погляньте на китайцiв… У них свiй шлях. Нi вiд кого не залежать, нiкому не уподiбнюються. І увесь свiт сьогоднi боiться китайцiв… (Знову до мене iз запитанням.) Я впевнена – моi слова ви викреслите.



Я обiцяю – розповiдi буде двi. Хочу залишитися витриманим iсториком, а не iсториком iз запаленим смолоскипом. Нехай суддею буде час. Час справедливий, але вiддалений час, а не близький. Час, який уже буде без нас. Без наших упередженостей.



Анна Іллiнiчна:

– Можна iз цих днiв покепкувати, назвати оперетою. Стьоб у модi. А тодi все вiдбувалося серйозно. Чесно. Усе було справжне, й усi ми були справжнiми. Беззбройнi люди стояли перед танками й були ладнi померти. Я сидiла на цих барикадах i бачила цих людей, вони приiхали з усiеi краiни. Якiсь бабульки московськi, на чому тiльки душа тримаеться, котлетки приносили, теплу картоплю, загорнуту в рушник. Пiдгодовували всiх… i танкiстiв теж: «Їжте, хлопчики. Тiльки не стрiляйте. Невже будете?» Солдати нiчого не розумiли… Коли вони вiдкрили люки й вилiзли з танкiв, то очманiли. На вулицях – уся Москва! Дiвчата залазили до них на броню, обiймали, цiлували. Пригощали булочками. Солдатськi матерi, в яких сини загинули в Афганiстанi, плакали: «Нашi дiти загинули на чужiй землi, а ви що – приiхали на своiй землi помирати?» Якийсь майор… коли його оточили жiнки, в нього здали нерви, вiн кричав: «Та я сам – батько. Я не буду стрiляти! Клянусь вам – не буду! Проти народу – не пiдемо!» Там було безлiч кумедних речей i зворушливих до слiз. Раптом вигуки у натовпi: «Чи е в кого-небудь валiдол, людинi тут погано». Вiдразу знайшовся валiдол. Стояла жiнка з дитиною в колясцi (бачила б це моя свекруха!), вона дiстала пелюшку, щоб намалювати на нiй червоний хрест. Чим? «У кого е помада?» Їй почали кидати дешеву помаду й ланкомiвську… Крiстiан Дiор… Шанель… Нiхто це не знiмав, не зафiксував у деталях. Шкода. Дуже. Гармонiйнiсть подii, ii оздоблення… вони з’являються потiм, оцi прапори та музика… І все вiдливаеться в бронзу… А в життi все розпорошено, брудно й тьмяно: люди сидiли всю нiч бiля вогнища просто на землi. На газетах i листiвках. Голоднi, злi. Матюкалися й випивали, але п’яних не було. Хтось привозив ковбасу, сир, хлiб. Каву. Казали, що це кооператори… бiзнесмени… Одного разу я навiть бачила кiлька банок червоноi iкри. Ікра зникла в когось у кишенi. Сигарети роздавали теж безкоштовно. Поряд зi мною сидiв хлопець у зекiвських наколках. Тигр! Рокери, панки, студенти з гiтарами. І професура. Усi були разом. Народ! Це був мiй народ! Я зустрiла там своiх друзiв з iнституту, яких не бачила рокiв п’ятнадцять, якщо не бiльше. Хтось мешкав у Вологдi… Хтось у Ярославлi… Але вони сiли на поiзд i приiхали до Москви! Захищати щось важливе для всiх нас. Уранцi ми забрали iх до себе додому. Помилися, поснiдали й повернулися назад. На виходi з метро кожному вже давали шмат арматури або камiнь. «Булыжник – оружие пролетариата», – смiялися ми. Будували барикади. Перекидали тролейбуси, пиляли дерева.

Уже стояла трибуна. Над трибуною повiсили плакати: «Хунте – нет!», «Народ – не грязь под ногами». Промовцi говорили в мегафон. Починали вони своi виступи нормальними словами – i звичайнi люди, й вiдомi полiтики. Через кiлька хвилин нормальних слiв уже бракувало всiм, й тодi починалися матюки. «Да мы этих мудаков…» i матюк! Добiрний росiйський матюк! «Закiнчився iхнiй час…» i – велика, потужна росiйська мова! Матюк як бойовий заклик. І це було зрозумiло всiм. Вiдповiдало моменту. Хвилини такого пiдйому! Такоi сили! Старих слiв не вистачало, а новi ще не народилися… Постiйно очiкували штурму. Тиша, особливо вночi, була неймовiрна. Усi жахливо напруженi. Тисячi людей – i тиша. Пам’ятаю запах бензину, який розливали в пляшки. Це був запах вiйни…

Там стояли чудовi! Там стояли прекраснi люди! Зараз багато про горiлку пишуть i наркотики. Мовляв, яка це революцiя? П’янi та наркомани пiшли на барикади. Брехня! Усi чесно прийшли помирати. Ми знали, що ця машина перемелювала людей на пiсок сiмдесят рокiв… Нiхто не думав, що вона так легко зламаеться… Без великоi кровi… чутки: мiст замiновано, незабаром пустять газ. Хтось зi студентiв медичного iнституту пояснюе, як поводитися пiд час газовоi атаки. Ситуацiя змiнювалася щопiвгодини. Страшна звiстка: трое хлопцiв загинули пiд танком… Але нiхто не похитнувся, не пiшов iз площi. Настiльки важливо це для твого життя, хай би як потiм все склалося. Хай би скiльки було розчарувань. Але це ми пережили… Ми такi – були! (Плаче.) Пiд ранок над площею: «Ур-ра! Ура!» Знову матюки… сльози… крики… Ланцюжком передали: армiя перейшла на бiк народу, спецпризначенцi iз загону «Альфа» вiдмовилися брати участь у штурмi. Танки йдуть зi столицi… А коли оголосили, що путчистiв заарештовано, люди кинулись обiймати одне одного – це було таке щастя! Ми перемогли! Ми оборонили свою свободу. Разом ми це змогли! Отже, можемо! Бруднi, змоклi пiд дощем, довго ще не хотiли розходитися до домiвок. Записували адреси одне одного. Клялися пам’ятати. Товаришувати. Мiлiцiонери в метро були дуже ввiчливими, нiколи анi до того, анi пiсля того я не бачила таких ввiчливих мiлiцiонерiв.

Ми перемогли… Горбачов повернувся з Форосу в цiлком iншу краiну. Люди ходили мiстом i усмiхалися одне одному. Ми перемогли! Довго мене не залишало це вiдчуття… Я ходила й згадувала… Перед очима сцени… як хтось вигукнув: «Танки! Танки йдуть!» Усi взялися за руки i встали ланцюжком. Десь година друга чи третя ночi. Чоловiк поряд зi мною дiстав пачку печива: «Хочете печива?» – й усi беруть у нього це печиво. Чомусь регочемо. Хочеться печива… хочеться жити! Але я… досi… Я щаслива, що там була. Із чоловiком, iз друзями. Тодi всi були ще дуже щирими. Шкода нас тих… Що ми вже не такi… Особливо ранiше було шкода.



Прощаючись, запитую в них: як iм вдалося зберегти свою, як я дiзналася, ще унiверситетську дружбу?



– У нас угода – не зачiпати цi теми. Не робити одна однiй боляче. А колись ми сперечалися, розривали стосунки. Роками не спiлкувалися. Але це минуло.

– Тепер говоримо тiльки про дiтей та онукiв. Що в кого на дачi росте.

– Зберуться нашi друзi… Також анi слова про полiтику. Кожен своiм шляхом прийшов до цього. Живемо разом: «Господа» i «товаришi». «Бiлi» й «червонi». Але нiхто вже не хоче стрiляти. Досить кровi.






Про братiв i сестер, катiв i жертв… та електорат


Александр Порфир’евич Шарпiло – пенсiонер, 63 роки




Із розповiдi сусiдки Марини Тихонiвни Ісайчик:



– Чужi люди, що вам потрiбно? Ходять i ходять. Ну… смерть без причини не бувае, причина завжди е. Смерть знайде причину.

Горiла людина на своiй грядцi з огiрками… Облив голову ацетоном i пiдпалив сiрником. Сиджу, телевiзор увiмкнула, чую – крики. Старий голос… знайомий… Сашкiв, наче, голос, i якийсь молодий. Ішов собi студент, технiкум у нас тут поблизу, i бачить – людина горить. Ну, що ти скажеш! Прибiг, почав гасити. Сам обгорiв. Коли я прилетiла, Сашко вже на землi лежав, стогнав… голова жовта… Чужi люди, ну, що воно вам… Що вам чуже горе?

Усiм на смерть подивитися кортить. О-ой! А взагалi… взагалi… У нашому селi, де я дiвувала в батькiв, був старий, вiн полюбляв приходити й дивитися, як умирають. Баби соромили, гнали його з хати: «Іди геть, чортяко!», а вiн сидить. Жив довго. Може, i справдi чорт! Що тут дивитися? Куди… в який бiк? Пiсля смертi нiчого немае. Помер – i все, закопали. А живий, хай i нещасний, i по вiтерцю походить, i по садочку. А коли дух вийшов, немае людини, е земля. Дух – це дух, а вся решта – земля. Земля – i все. Хтось у колисцi вмирае, а хтось до сивини живе. Щасливi люди не хочуть помирати… i тi… тi, кого люблять, теж не хочуть. Вiдпрошуються. А де вони, щасливi люди? По радiо колись говорили, що пiсля вiйни всi щасливi будемо, i Хрущов, пам’ятаю, обiцяв… що скоро комунiзм настане. Горбачов клявся, дуже гарно говорив… Доладно. Тепер Єльцин клянеться, на рейки грозився лягти… Чекала й чекала я на гарне життя. Маленькою чекала… i коли пiдросла… Тепер уже стара… Якщо коротше, всi обдурили, життя ще гiршим стало. Почекай-потерпи та почекай-потерпи. Почекай-потерпи… Чоловiк помер. Вийшов на вулицю, упав i все – вiдмовило серце. Анi метром не перемiряти, анi на вагах не переважити, скiльки ми всього пережили. А ось – живу. Живу. Дiти роз’iхалися: син – у Новосибiрську, а дочка в Ризi з родиною залишилася, тепер, вважай, за кордоном. На чужинi. Там уже росiйською не говорять.

Іконка на покутi в мене, й песика тримаю, щоб було з ким поговорити. Одна головня й уночi не горить, а я намагаюся. Отакоо-о… Добре, що Бог дав людинi й собаку, й кiшку… i дерево, i птаха… Дав для того Вiн оце все, щоб людина радiла й життя не здалося iй довгим. Не набридло. А менi одне, що не набридло – дивитися, як пшениця жовтiе. Наголодувалася я за свое життя так, що найбiльше люблю, як зерно половiе, колосся гойдаеться. Менi це – як вам картина в музеi… І зараз не женуся за бiлою булкою, а смакуе найкраще чорний посолений хлiб iз солодким чаем. Почекай-потерпи… та почекай-потерпи… Вiд усякого болю один у нас засiб – терплячiсть. Так i життя минуло. От i Сашко… наш Порфирич… Терпiв, терпiв, та й не витерпiв. Ось як! Тут плачемо… i коли йдемо, теж плачемо…

Знову люди почали в Бога вiрити, бо немае iншоi надii. А колись нас у школi вчили, що Ленiн – бог, i Карл Маркс – бог. Зерно в храми засипали, буряки звозили. Так було, поки вiйна не почалася. Почалася вiйна… Сталiн церкви вiдчинив, щоб молитви правили за перемогу росiйськоi зброi, i звернувся до народу: «Брати та сестри… друзi моi…» А до того – хто ми були? Вороги народу… куркулi й пiдкуркульники… У нашому селi всi мiцнi родини розкуркулили, якщо двое коней i двi корови у дворi – це вже куркулi. До Сибiру iх вивозили, кидали там у голу тайгу… Жiнки душили своiх дiтей, щоб тi не мучилися. Ой, горя… слiз людських… було бiльше, нiж на землi води. А тут Сталiн попросив: «Брати та сестри…» Повiрили йому. Пробачили. І Гiтлера перемогли! А Гiтлер у бронi до нас прийшов… у залiзi… Все одно перемогли! А тепер – хто я? Ми? Електорат… Я телевiзор дивлюся. Новини не пропускаю… Тепер ми – електорат. Наша рiч – пiти проголосувати правильно – i годi. Я одного разу хворiла, не пiшла на дiльницю, так вони самi до мене приiхали на машинi. Із червоною скринькою. Цього дня про нас згадують… Ота-а-ак…

Як живемо, так i вмираемо… Я й у церкву ходжу, i хрестика ношу, а щастя як не було, так i немае. Не зiбрала я щастя. І вже не допитаешся. Швидше б умерти… Швидше би Царствiе Небесне, набридло терпiти. Так i Сашко… Лежить тепер на кладовищi… вiдпочивае… (Перехрестилася.) Із музикою поховали, зi слiзьми. Усi плакали. Цього дня багато плачуть. Шкодують. А чого каятися? Пiсля смертi хто почуе? Залишилося: двi кiмнатки в барацi, одна грядка, червонi грамоти й медаль «Переможець соцiалiстичного змагання». У мене така ж медалька у шафi лежить. І стахановкою була, й депутатом. Поiсти не завжди вистачало, а червону грамоту дадуть. Сфотографують. Нас тут три родини в цьому барацi. Поселилися молодими, думали – на рiк-два, а прожили все життя. У барацi й помремо. Хто двадцять, хто тридцять рокiв… стояли в черзi на квартиру, чекали… Тепер об’явився Гайдар i смiеться: iдiть – купуйте. За якi такi статки? Грошi нашi пропали… одна реформа, друга… обiкрали нас! Таку краiну спустили в унiтаз! У кожноi родини – двi кiмнатки, сарайчик i грядка. Ми однаковi. Ото заробили! Забагатiли! Усе життя вiрили, що коли-небудь будемо добре жити. Омана! Велика омана! А життя… краще й не згадувати… Терпiли, працювали i страждали. А тепер уже не живемо, а днi проводжаемо.

Ми iз Сашком iз одного села… Тут… пiд Брестом… Бувало, сядемо з ним увечерi на лавочцi та згадуемо. А про що ще говорити? Гарною вiн був людиною. Не пив, не п’яниця… нi-i-i… хоча самотою жив. Що робити самотньому чоловiковi? Випив – поспав… випив… Ходжу собi двором. Тупцяю. Ходжу й думаю: земне життя – не всьому кiнець. Смерть – душi простiр… де вiн там? Наостанок про сусiдiв подумав. Не забув. Барак старий, одразу пiсля вiйни побудували, дерево всохло i, як папiр, загорiлося б, запалало. Умить! негайно! Згорiли б до трави… до пiску… Написав записку дiтям: «Виховуйте онукiв. Прощавайте» – i поклав на помiтне мiсце. Пiшов на город… на свою грядку…

Ой-ой! Взагалi… взагалi… Приiхала «швидка», на ношi його кладуть, а вiн зопалу встае, хоче сам iти. «Ти що, Сашку, накоiв?» – проводжала я його аж до машини – «Утомився жити. Синовi подзвони, нехай у лiкарню приiде». Вiн iще зi мною розмовляв… Пiджак обгорiлий, а плече бiле, чисте. П’ять тисяч рублiв залишив… Колись були великi грошi! Зняв з ощадкнижки i на стiл поклав поруч iз запискою. Усе життя збирав. До перебудови за такi грошi можна було купити машину «Волга». Найдорожчу! А зараз? Вистачило на новi черевики та вiнок. Ось як! Лежав на ношах i чорнiв… Чорнiв на моiх очах… Забрали лiкарi й того хлопця, який його рятував, хапав з мотузки мокрi моi простирадла (я вдень випрала) й кидав на нього. Чужий хлопець… студент… проходив поблизу i бачить – людина горить! Сидить на грядцi, зiщулився й горить. Димить. Мовчить! Так потiм вiн нам i розповiдав: «Мовчить i горить». Жива людина… Уранцi син до мене постукав у дверi: «Тато помер». У трунi лежав… голова вся спалена i руки… Чорний… чорний… Руки в нього були золотi! Усе вмiв. І за столяра, й за муляра. Тут у кожного про нього пам’ять залишилася – у кого стiл, у кого книжковi полицi… етажерочки… До ночi, бувало, стоiть у дворi й стругае, як зараз бачу – стоiть i стругае. Любив дерево. Розрiзняв дерево за запахом, за стружкою. Кожне дерево, казав, по-своему пахне, наймiцнiший запах у сосни: «Сосна – як гарний чай пахне, а клен мае веселий запах». До останнього дня працював. Справедлива приказка: поки цiп у руках, так i хлiб у зубах. На пенсiю нiяк зараз не прожити. Я сама в няньки найнялася, чужих дiтей доглядаю. Копiйку дадуть, так i цукру куплю, i докторськоi ковбаски. А що наша пенсiя? Купиш хлiба та молока, а капцi на лiто вже не купиш. Не вистачить. Старi ранiше сидiли на лавочцi на подвiр’i безтурботно. Балакали. А тепер нi… Хтось порожнi пляшки мiстом збирае, хтось бiля церкви стоiть… у людей просить… Хтось насiнням або сигаретами на автобуснiй зупинцi торгуе. Талонами на горiлку. У нас затоптали у винному вiддiлi людину. Насмерть. Горiлка тепер дорожча вiд цього… як його? Ну, цього – американського долара. За горiлку в нас все купиш. І сантехник прийде, й електрик. А так – не докличешся. Взагалi… взагалi… Життя промайнуло… Єдине, що час нi за якi грошi не купиш. Плач перед Богом чи не плач, не докупишся. Так задумано.

А Сашко сам не захотiв жити. Вiдмовився. Сам повернув Боговi квиточок… Ой, Бо-о-же! Їздить та iздить тепер мiлiцiя. Розпитують… (Прислухалася.) Ото-о-о… Поiзд гуде… Це – московський – Брест – Москва. Менi й годинника не треба. Встаю, коли варшавський крикне – о шостiй ранку. А там мiнський, перший московський… Уранцi й уночi вони рiзними голосами кричать. Усю нiч, бува, слухаю. На старiсть сон вiдлiтае… Із ким менi тепер розмовляти? Тепер сама на лавочцi сиджу… Я його втiшала: «Сашку, знайди добру жiнку. Оженися». – «Лiзка повернеться. Чекатиму». Я сiм рокiв ii не бачила, як вона вiд нього пiшла. З офiцером якимось зв’язалася. Молода… Молодша за нього на багато рокiв. Кохав вiн ii сильно. Билася в труну головою: «Це я Сашковi життя поламала». Ой-ой! Взагалi… Кохання – не волосина, швидко не вирвеш. І хрестом кохання не зв’яжеш. Чого потiм плакати? Хто тебе почуе з-пiд землi… (Мовчить.) Ой, Бо-оже! До сорока рокiв можна все робити, й грiшити можна. А пiсля сорока слiд каятися. Тодi Бог простить.

(Смiеться.) Усе пишеш? Ну, пиши-пиши. Я ще розповiм… У мене горя не один мiшок… (Пiдвела голову.) Оно-о-о… Ластiвки прилетiли… Тепло буде. Правду сказати, до мене одного разу вже приходив кореспондент… Про вiйну розпитував… Я останне з двору винесу, аби тiльки вiйни не було. Жахливiше за вiйну нiчого немае! Пiд нiмецькими кулеметами стоiмо, а нашi хати трiщать вiд вогню. Палають i садки. Ой-ой! Із Сашком ми вiйну щодня згадували… У нього батько зник без вiстi, а брат у партизанах загинув. Зiгнали до Бреста полонених – хмари людей! Їх гнали шляхами, як коней, тримали за огорожею, вмирали вони й валялися, як смiття. Цiле лiто Сашко ходив i шукав там iз мамою свого батька… Почне менi розповiдати… i не може зупинитися… Шукали вони серед мертвих, шукали серед живих. Нiхто вже смертi не боявся, смерть стала звичайною рiччю. До вiйни спiвали: «От тайги и до британских морей / Красная Армия всех сильней…» Гордо ми спiвали! Навеснi крига розтанула… скресла… Уся рiка за нашим селом була забита трупами, голi, почорнiлi, тiльки ременi на поясах блищать. Ременi з червоними зiрочками. Немае моря без води, а вiйни – без кровi. Бог дае життя, а пiд час вiйни його забирае будь-хто… (Плаче.) Ходжу-ходжу двором. Тупцяю. І здасться, що Сашко за спиною стоiть. І голос його почую. Озирнусь – нiкого. Взагалi… взагалi… Що ти, Сашку, накоiв? Таку муку вибрав! Ну, може, одне: на землi горiв, так на небi не буде. Вiдмучився. Десь же зберiгаються всi нашi сльози… Як там його зустрiнуть? Калiки по землi повзають, паралiзованi лежать, нiмi живуть. Не нам вирiшувати… не наша воля… (Хреститься.)

Довiку я вiйну не забуду… Нiмцi увiйшли до села… Молодi, веселi. І такий був гуркiт! Вони в’iхали на величезних машинах, i мотоцикли в них були на трьох колесах. А я до цього нiколи не бачила мотоцикла. Машини в колгоспi були – полуторки, з дерев’яними бортами, низенькi машини. А цi! Як будинок! Я побачила iхнiх коней, не кiнь, а гора. На школi вони написали фарбою: «Червона Армiя вас кинула!» Почалися нiмецькi порядки… У нас жило багато евреiв: Аврам, Янкель, Мордух… Їх зiбрали й повезли в мiстечко. Вони були з подушками, ковдрами, а iх одразу всiх повбивали. Зiбрали з усього району й пострiляли в один день. Скинули в яму… Тисячi… тисячi людей… Розповiдали, що три доби кров iшла нагору… Земля дихала… жива була земля… На тому мiсцi тепер парк. Зона вiдпочинку. Із того свiту нема привiту. Нiхто не крикне… Та-а-ак… Я думаю так… (Плаче.)

Не знаю… як воно було? Самi вони прибилися до неi чи вона iх у лiсi знайшла? Сусiдка наша переховувала в повiтцi двох еврейських хлопчикiв, гарних-прегарних. Янголята! Усiх розстрiляли, а вони сховалися. Утекли. Одному – вiсiм, а другому – десять рокiв. І наша мама iм молоко носила… «Дiти, нi-нi… – просила вона нас. – Нiкому анi слова». А в тiй родинi був старий-престарий дiд, ще ту вiйну з нiмцями пам’ятав… Першу… Вiн iх годуе i плаче: «Ой, дiтки, зловлять вас i будуть мучити. Мiг би, так краще б я сам вас убив». Такi слова… А чорт усе чуе… (Хреститься.) Приiхали три нiмцi на чорному мотоциклi з великим чорним собакою. Хтось донiс… Завжди е такi люди, в них душа чорна. Живуть вони… як без душi… І серце в них медичне, а не людське. Нiкого iм не шкода. Хлопчики побiгли в поле… в жито… Нiмцi нацькували на них собаку… Збирали люди iх потiм по шматочках… по ганчiрочцi… Нiчого було ховати, й нiхто не знав, пiд яким прiзвищем. Сусiдку нiмцi прив’язали до мотоцикла, вона бiгла, поки серце не розiрвалося… (Уже й не витирае сльози.) Пiд час вiйни людина людини боялася. І свого, й чужого. Скажеш удень – птахи почують, скажеш уночi – почують мишi. Мама вчила нас молитов. Без Бога тебе й черв’як проковтне.

Дев’ятого травня… на наше свято… Вип’емо iз Сашком по скляночцi… поплачемо… Важко сльози ковтати… Взагалi… взагалi… У десять рокiв залишився вiн у родинi за батька, й за брата. А менi, коли закiнчилася вiйна, виповнилося шiстнадцять рокiв. Пiшла працювати на цементний завод. Треба мамi допомагати. Тягали мiшки з цементом по п’ятдесят кiло, вантажили на бортову машину пiсок, гравiй, арматуру. А я хотiла вчитися… Боронували й орали на коровi… Корова ревла вiд такоi працi… А що iли? Що iли? Жолудi товкли, шишки в лiсi збирали. Усе одно мрiяла… Усю вiйну мрiяла: закiнчу школу, стану вчителькою. Останнiй день вiйни… було тепло-тепло… Ми з мамою пiшли в поле… Примчав на кавалерiйському конi мiлiцiонер: «Перемога! Нiмцi пiдписали капiтуляцiю!» Гасав полями i всiм кричав: «Перемога! Перемога!» Люди бiгли в село. Кричали, плакали, матюкалися. Найбiльше плакали. А назавтра почали думати: як далi жити? У хатах – порожньо, в сараях – вiтер. Кружки, зробленi з банок консервних… Банки пiсля нiмецьких солдатiв залишилися… Свiчi зi стрiляних гiльз. Про сiль за вiйну забули, ходили, i в усiх кiстки гнулися. Нiмцi, коли вiдступали, кабана в нас забрали, останнiх курей половили. А перед тим партизани вночi корiвку повели… Корiвку мама не вiддавала, так один партизан вистрiлив угору. У дах. Склали в мiшок вони i швейну машинку, i маминi сукнi. Партизани то були чи бандити? Зi зброею… Взагалi… взагалi… Людина жити завжди хоче, й пiд час вiйни також. Пiд час вiйни багато про що дiзнаешся… Немае звiра гiршого за людину. Це людина людину вбивае, а не куля. Людина людину… Ми-и-ла ти моя!!

Покликала мама ворожку… Ворожка наворожила: «Все буде добре». А нам нiчого iй дати. Мама знайшла два буряки в погребi й була рада. І ворожка рада. Поiхала я вступати, як мрiяла, до педучилища. Там слiд було заповнити анкету… Усе я написала й дiйшла до запитання: чи були ви або вашi родичi в полонi або пiд окупацiею? Я вiдповiла – так, звiсно, були. Директор училища покликав мене до кабiнету: «Дiвчино, забери своi документи». Був вiн фронтовик, без однiеi руки. Із порожнiм рукавом. Так я дiзналася, що ми… всi, хто був пiд окупацiею… неблагонадiйнi. Пiд пiдозрою. Уже нiхто не говорив нам «брати та сестри»… Через сорок рокiв тiльки цю анкету вiдмiнили. Сорок рокiв! Життя мое закiнчилося, поки вiдмiнили. «А хто нас пiд нiмцями залишив?» – «Тихо, дiвчино, тихо…» – директор зачинив дверi, щоб нiхто не чув. «Тихо… тихо…» Як ти долю оминеш? Серпом воду рiзати… А Сашко вступав до вiйськового училища… Написав в анкетi, що родина iхня була пiд окупацiею, а батько зник без вiстi. Його одразу вiдрахували… (Мовчить.) Нiчого, що я вам i про себе, i свое життя описую? Ми всi однаково жили. Щоб мене тiльки не посадили за цю розмову. Є ще радянська влада чи вже зовсiм вона пропала?

За горем i добро забула… Як молодими були й любилися. Я на Сашковому весiллi гуляла… Кохав вiн Лiзку, довго залицявся. Вмирав за нею! Бiлу фату на весiлля з Мiнська привiз. Занiс молоду в барак на руках… Старi нашi звичаi… Молодий несе молоду на руках, як дитину, щоб домовик не побачив. Не помiтив. Домовик чужих не любить, проганяе. Вiн же в домi господар, треба йому сподобатися. А-а-а… (Махнула рукою.) Тепер уже нi в що не вiрять. Анi в домовика, анi в комунiзм. Живуть люди без жодноi вiри! Ну може, в кохання ще вiрять… «Гiрко! Гiрко!» – кричали ми в Сашка за столом. А як тодi пили? Одна пляшка на весь стiл, на десятьох людей… Тепер на кожного пляшку став. Корiвку треба продати, щоб синовi або дочцi справити весiлля. Кохав вiн Лiзку… Але серцем не приманиш, та й за вуха не притягнеш. Взагалi… взагалi… Гуляла вона, як кiшка. Дiти виросли, зовсiм вiд нього пiшла. Не озирнулася. Я йому радила: «Сашку, знайди справну жiнку. Зiп’ешся». – «Скляночку наллю. Фiгурне катання подивлюся й спати лягаю». Самому спати – й ковдра не грiе. І в раю нудно самому. Пив, але не запивав. Нi… не запивав, як iншi. О! Тут у нас е сусiд… Вiн i одеколон «Гвоздика» п’е, i лосьйон, i денатурат, i мийнi засоби… І треба тобi – живий! Тепер пляшка горiлки коштуе, як ранiше пальто. А закуска? Пiвкiло ковбаси – половина моеi пенсii. Пийте свободу! Їжте свободу! Таку краiну здали! Державу!! Без единого пострiлу… Я одного не розумiю, чому в нас нiхто не запитав? Я все життя велику краiну будувала. Так нам казали. Обiцяли.

Я i лiс рубала, i шпали на собi тягала… Їздили ми з чоловiком у Сибiр. На комунiстичне будiвництво. Пам’ятаю рiки: Єнiсей, Бiрюса, Мана… Будували залiзницю Абакан – Тайшет. Везли нас туди в товарних вагонах: два яруси збитих нар, анi матрацiв, анi бiлизни, пiд голову – кулак. У пiдлозi – дiрка… За потреби – вiдро (завiшували його простирадлом). Зупиниться поiзд у полi, нагребемо сiна: наша постiль! Свiтла у вагонах не було. Але всю дорогу спiвали комсомольських пiсень! Драли горло. Сiм днiв iхали… Прибули! Глуха тайга, снiгу – в людський зрiст. Незабаром почався скорбут, кожен зуб хитався. Вошi. А норма – ого! Чоловiки, хто охочий, ходили на ведмедя. Тодi в нас з’являлося м’ясо в казанах, а то – каша й каша. Я запам’ятала, що ведмедя б’ють тiльки в око. Жили в бараках – анi душу, анi банi. Улiтку iздили в мiсто й у фонтанi милися. (Смiеться.) Хочеш слухати, додам iще…

Забула розповiсти, як я замiж вийшла… Менi вiсiмнадцять рокiв. Це я вже працювала на цегляному заводi. Цементний завод закрили, i я пiшла на цегляний. Спочатку була глинницею. Тодi глину копали вручну, лопатами… Ми розвантажували машини й укладали глину у дворi рiвним шаром, щоб вона «дозрiвала». Через пiвроку вже катала навантаженi вагонетки вiд пресу до печi: туди – iз сирою цеглою, а звiдти – з обпаленою, гарячою. Цеглу ми самi дiставали з печi… Божевiльна температура! За змiну – чотири-шiсть тисяч цеглин витягнеш. До двадцяти тонн. Працювали самi жiнки… та дiвчата… Були й хлопцi, але хлопцi здебiльшого на машинах. За кермом. Почав один за мною упадати… Пiдiйде, засмiеться… i покладе руку менi на плече… Якось каже: «Поiдеш зi мною?» – «Поiду». Навiть не запитала – куди. Так ми завербувалися до Сибiру. Комунiзм будувати! (Мовчить.) А тепер… ох! Взагалi… взагалi… Усе даремно… даремно мучилися… Це важко визнати й важко з цим жити. Стiльки працювали! Будували. Усе руками. Час суворий! Я на цегляному заводi працювала… Одного разу проспала. Пiсля вiйни за запiзнення на роботу… на десять хвилин запiзнився – в’язниця. Урятував бригадир: «Скажеш, що я тебе в кар’ер вiдправляв…» Донiс би хтось, то i його судили б. Пiсля п’ятдесят третього вже за запiзнення не карали. Пiсля смертi Сталiна люди почали усмiхатися, а до того обачно жили. Без усмiшки.

А… що тепер згадувати? Цвяхи на пожарищi збирати. Усе згорiло! Усе наше життя… все наше пропало… Будували… будували… Сашко на цiлину iздив. Там комунiзм будував! Свiтле майбутне. Казав, що в наметах узимку спали без спальних мiшкiв. У своему одязi. Руки там собi вiдморозив… але все одно пишався! «Вьется дорога длинная, / Здравствуй, земля целинная!» Був у нього партквиток, червона книжечка з Ленiним, дорога йому. Депутат i стахановець, як i я. Промайнуло життя, пролетiло. Слiду немае, вже не знайдеш… Учора три години стояла в черзi за молоком – i менi не вистачило. Нiмецький пакунок в дiм принесли з подарунками: крупа, шоколад, мило… Переможцям – вiд переможених. Менi нiмецького пакунка не треба. Нi-i-i… не взяла. (Перехрестилася.) Нiмцi iз собаками… на собаках шерсть блищить… Ідуть лiсом, а ми – в болотi. У водi по горло. Жiнки, дiтки. І корови стоять разом iз людьми. Мовчать. Корови, як люди, мовчать. Усе розумiють. Не хочу я нiмецьких цукерок i нiмецького печива! Де – мое? Моя праця? Ми так вiрили! Вiрили, що коли-небудь буде гарне життя. Почекай-потерпи… Отож почекай-потерпи… Усе життя по казармах, по гуртожитках, по бараках.

Ну, що ти вдiеш? То й нехай… Усе можна пережити, крiм смертi. Смерть не переживеш… Тридцять рокiв Сашко на меблевiй фабрицi вiдтарабанив. Нагарувався. Рiк тому провели його на пенсiю. Годинник подарували. Але без роботи вiн не залишився. Люди йшли i йшли iз замовленнями. Та-а-ак… А все одно був невеселий. Сумний. Голитися покинув. Тридцять рокiв на однiй фабрицi, вважай, пiвжиття! Там уже дiм рiдний. Із фабрики йому й труну привезли. Багата труна! Уся блищала, а всерединi в оксамитi. У таких тепер лише бандитiв ховають i генералiв. Усi руками мацали – небувала рiч! Коли з барака труну виносили, посипали зерно на порiг. Так треба, щоб живим було легше залишатися. Нашi старi звичаi… Поставили труну у дворi… хтось iз родичiв попросив: «Люди добрi, простiть». «Бог простить», – вiдповiдали всi. А що прощати? Жили дружно, однiею родиною. У тебе нема – я дам, у мене не стало – ти принесеш. Любили нашi свята. Будували соцiалiзм, а тепер кажуть по радiо, що соцiалiзм закiнчився. А ми… а ми залишилися…

Поiзди гудуть… гудуть… Чужi люди, що вам потрiбно? Що? Однаковоi смертi немае… Я першого сина в Сибiру народила, дифтерит – хоп i задавив. Усе одно живу. Вчора до Сашка на могилку збiгала, посидiла з ним. Розповiла, як Лiзка плакала. Билася в труну головою. Кохання рокiв не лiчить…

Помремо… i все добре буде…






Про шепiт i крик… i захват


Маргарита Погребицька – лiкар, 57 рокiв



– Мое свято… Сьоме листопада… Велике, яскраве… Найяскравiше враження мого дитинства – вiйськовий парад на Червонiй площi…

Я в тата на плечах, а до руки в мене прив’язана червона кулька. У небi над колонами величезнi портрети Ленiна i Сталiна… Маркса… гiрлянди й букети з червоних, блакитних, жовтих кульок. Червоний колiр. Улюблений, найулюбленiший. Колiр революцii, колiр пролитоi в ii iм’я кровi… Велика Жовтнева революцiя! Це тепер: военний переворот… бiльшовицька змова… росiйська катастрофа… Ленiн – нiмецький агент, а революцiю зробили дезертири й пiдпилi матроси. Я затуляю вуха, не бажаю чути! Це вище за моi сили… Усе життя я прожила з вiрою: ми найщасливiшi, народилися в небаченiй i прекраснiй краiнi. Іншоi такоi краiни немае! У нас е Червона площа, там, на Спаськiй вежi, б’ють куранти, за якими звiряють час у всьому свiтi. Так говорив менi тато… i мама, i бабуся… «День седьмого ноября – красный день календаря…» Перед цим ми довго не лягали спати, всiею сiм’ею робили квiти з паперу, вирiзали з картону сердечки. Розмальовували. Уранцi мама та бабуся залишалися вдома, готували святковий обiд. Гостi цього дня приходили обов’язково. Вони приносили в авосьцi коробку з тортом i вино… Целофанових пакетiв тодi ще не було… Бабуся пекла своi славнозвiснi пирiжки з капустою та грибами, а мама «ворожила» над салатом «олiв’е» i варила незмiнний холодець. А я – з татом!

На вулицi безлiч людей, на пальтах та пiджаках усi мають червонi стрiчки. Сяють червонi полотнища, грае вiйськовий духовий оркестр. Трибуна з нашими вождями… i пiсня: «Столица мира, Родины столица, / Сверкаешь ты созвездием Кремля, / Тобою вся вселенная гордится, / Гранитная красавица – Москва…» Хотiлося увесь час кричати «Ура!» Із репродуктора: «Слава трудящимся Московского дважды ордена Ленина и Красного Знамени завода имени Лихачева! Ура, товарищи!» – «Ура! Ура!!» «Слава нашему героическому Ленинскому комсомолу… Коммунистической партии… Нашим славным ветеранам…» – «Ур-ра! Ура!!» Краса! Захоплення! Люди плакали, радiсть переповнювала… Духовий оркестр грав маршi та революцiйнi пiснi: «Дан приказ ему на запад, / Ей в другую сторону./ Уходили комсомольцы/ На гражданскую войну…» Я знаю напам’ять слова всiх пiсень, я нiчого не забула, часто iх спiваю. Спiваю сама собi. (Тихо наспiвуе.) «Широка страна моя родная, / Много в ней лесов, полей и рек. / Я другой страны такой не знаю, / Где так вольно дышит человек…» Нещодавно знайшла у шафi старi платiвки, зняла з антресолi патефон, весь вечiр промайнув у спогадах. Пiснi Дунаевського та Лебедева-Кумача – як ми iх любили! (Мовчить.) І ось я високо-високо. Це тато пiдiймае мене на руках… вище, ще вище… Настае найважливiший момент – зараз з’являться i загримлять брукiвкою могутнi тягачi iз зачохленими ракетами, танки, й пiде артилерiя. «Запам’ятай це на все життя!» – намагаеться перекричати галас тато. І я знаю, що запам’ятаю! А дорогою додому ми зайдемо в магазин, i я отримую свое улюблене ситро «Буратiно». Цього дня менi дозволялося все: свищики, цукерки-пiвники на паличках…

Я любила нiчну Москву… цi вогнi… Коли менi було вже вiсiмнадцять рокiв… вiсiмнадцять рокiв! – я закохалася. Коли я зрозумiла, що закохана, я поiхала, нiколи не здогадаетесь, куди я поiхала? Я поiхала на Червону площу, перше, що я захотiла – бути в цi хвилини на Червонiй площi. Кремлiвська стiна, чорнi ялинки в снiгу й засипаний кучугурами Александрiвський сад. Я дивилася на все це й знала, що буду щасливою. Обов’язково буду!

А нещодавно ми з чоловiком були в Москвi. І вперше… Уперше не пiшли на Червону площу. Не вклонилися. Уперше… (На очах сльози.) Чоловiк у мене вiрменин, побралися ми студентами. У нього ковдра, а в мене розкладачка – так ми починали жити. Пiсля закiнчення Московського медiнституту отримали розподiл у Мiнськ. Усi моi подруги роз’iхалися хто куди: одна – в Молдову, iнша – в Украiну, хтось в Іркутськ. Тих, хто поiхав в Іркутськ, ми називали «декабристками». Краiна одна – iдь, куди заманеться! Жодних кордонiв тодi не було, вiз i митниць. Чоловiк хотiв повернутися на Батькiвщину. У Вiрменiю. «Поiдемо на Севан, побачиш Арарат. Спробуеш справжнiй вiрменський лаваш», – обiцяв вiн менi. Але запропонували – Мiнськ. І ми: «Давай в Бiлорусь!» – «Давай!» Це ж молодiсть, попереду ще стiльки часу – здаеться, його на все вистачить. Приiхали в Мiнськ, i тут нам сподобалося. Їдеш i iдеш: озера та лiси, партизанськi лiси, болота та пущi, зрiдка поля серед цих лiсiв. Нашi дiти тут виросли, в них улюбленi страви – драники, бiлоруська мочанка. «Бульбу жарят, бульбу варят…» Вiрменський хаш на другому мiсцi… Але щороку всiею родиною ми iздили в Москву. Аякже! Без цього я не могла жити, я повинна була походити по Москвi. Подихати ii повiтрям. Чекала… Завжди з нетерпiнням чекала на цi першi хвилини, коли поiзд пiдходив до Бiлоруського вокзалу, лунав марш, i серце стрибало вiд слiв: «Товаришi пасажири, наш поiзд прибув до столицi нашоi Батькiвщини – мiста-героя – Москви!» «Кипучая, могучая, никем непобедимая,/ Москва моя, страна моя, ты самая любимая…» Виходиш з вагона пiд цю музику.

Що… де ми? Нас зустрiло чуже, незнайоме мiсто… Вiтер носив вулицями брудний папiр, подранi газети, пiд ногами гуркотiли банки з-пiд пива. На вокзалi… й бiля метро… Скрiзь сiрi ряди людей, усi щось продавали: жiночу бiлизну i простирадла, старе взуття й дитячi iграшки, сигарети можна було купити на штуки. Як у фiльмах про вiйну. Я тiльки там це бачила. На якомусь драному паперi, картонних коробках просто на землi лежали ковбаса, м’ясо, риба. В одному мiсцi все це накривае подертий целофан, а в iншому – нi. І москвичi це купували. Торгувалися. Плетенi шкарпетки, серветки. Тут цвяхи, i тут же iжа, одяг. Мова украiнська, бiлоруська, молдавська… «Ми з Вiнницi приiхали…» «А ми – з Бреста…» Багато жебракiв… Звiдки iх стiльки? Калiки… як у кiно… У мене одне порiвняння – як у старому радянському кiно. Неначе я фiльм дивилася…

На Старому Арбатi, моему улюбленому Арбатi, я побачила торговi ряди – з матрьошками, самоварами, iконами, фотографiями царя та його родини. Портрети бiлогвардiйських генералiв – Колчака, Денiкiна i бюст Ленiна… Матрьошки всiляких рiзновидiв – «горбiматрьошки» та «ельциноматрьошки». Я не впiзнавала своеi Москви. Що це за мiсто? Просто на асфальтi, на якихось цеглинах сидiв старий i грав на акордеонi. З орденами. Спiвав вiн военнi пiснi, бiля нiг – шапка з монетками. Пiснi нашi улюбленi: «Бьется в тесной печурке огонь, / На поленьях смола, как слеза…» Захотiлося пiдiйти… але його вже оточили iноземцi… Почали фотографуватися. Щось йому кричали iталiйською, французькою та нiмецькою. Ляскали по плечах: «Давай! Давай!» Їм було весело, вони були задоволенi. Аякже! Так нас боялися… а тепер… Ось! Купа мотлоху… iмперiя – пшик! Поряд iз матрьошками та самоварами гора червоних прапорiв i вимпелiв, партiйнi та комсомольськi квитки. І бойовi радянськi нагороди! Ордени Ленiна та Червоного Прапору. Медалi! «За отвагу» i «За боевые заслуги». Торкаюся iх… гладжу… Не вiрю! Не вiрю! «За оборону Севастополя» й «За оборону Кавказу». Усе справжне. Рiдне. Радянська вiйськова форма: мундири, шинелi… кашкети iз зiрочками… А цiни – в доларах… «Скiльки?» – запитав чоловiк i показав на медаль «За отвагу». – «За двадцять доларiв продам. А, нехай, давай “штуку” – тисячу рублiв». – «А орден Ленiна?» – «Сто доларiв…» – «А совiсть?!» – мiй чоловiк ладен був у бiйку полiзти. – «Ти що, з дуба впав? Із якоi дiри вилiз? Предмети доби тоталiтаризму». Так i сказав… Мовляв, це вже «залiзяки», але iноземцям подобаються, у них зараз мода на радянську символiку. Ходовий товар. Я закричала… Покликала мiлiцiонера… Я кричала: «Дивiться! Дивiться… А-а-а…» Мiлiцiонер нам пiдтвердив: «Предмети доби тоталiтаризму… до вiдповiдальностi притягаемо за наркотики та порнографiю…» А партквиток за десять доларiв – не порнографiя? Орден Слави… або ось червоний прапор iз портретом Ленiна – за долари? Було таке вiдчуття, нiби ми стоiмо серед якихось декорацiй. Нас розiгрують. Ми кудись не туди приiхали. Я стояла i плакала. Італiйцi поруч мiряли вiйськовi шинелi та кашкети з червоними зiрочками. «Карашо! Карашо!» А ля рус…

Уперше я була в мавзолеi з мамою. Пам’ятаю, що йшов дощ, холодний, осiннiй дощ. Ми простояли в черзi шiсть годин. Сходинки… напiвморок… вiнки… Шепiт: «Проходьте. Не затримуйтесь». Крiзь сльози я нiчого не розгледiла. Але Ленiн… менi здалося, що вiн свiтиться… Маленькою я переконувала маму: «Матусю, я нiколи не помру». – «Чому ти так гадаеш? – питала мама. – Усi вмирають. Навiть Ленiн помер». Навiть Ленiн… Я не знаю, як менi про все розповiсти… А менi треба… я хочу. Я хотiла би говорити… говорити, але не знаю, з ким. Про що? Про те, якими ми були неймовiрно щасливими! Тепер я в цьому абсолютно переконана. Зростали вбогими та наiвними, але про це не здогадувалися й нiкому не заздрили. До школи ми ходили з дешевими пеналами та ручками за сорок копiйок. Улiтку взуеш парусиновi капцi, натреш iх зубним порошком – гарно! Узимку – в гумових ботиках, мороз – ступнi пече. Весело! Вiрили, що завтра буде краще, нiж сьогоднi, а пiслязавтра краще, нiж учора. У нас було майбутне. І минуле. Усе в нас було!

Любили, безмежно любили Батькiвщину – най-найкращу! Перший радянський автомобiль – ура! Неписьменний робiтник винайшов секрет радянськоi нержавiйки – перемога! А те, що цей секрет уже давно вiдомий усьому свiтовi, ми потiм дiзналися. А тодi: першими полетимо через полюс, навчимося керувати пiвнiчним сяйвом… повернемо в iнший бiк гiгантськi рiки… зросимо вiчнi пустелi… Вiра! Вiра! Вiра! Щось вище за розум. Я прокидалася пiд звуки гiмну замiсть будильника: «Союз нерушимый республик свободных / Сплотила навеки Великая Русь…» У школi ми багато спiвали… Я пам’ятаю нашi пiснi… (Наспiвуе.) «Отцы про свободу и счастье мечтали. / За это сражались не раз. / В борьбе создавали и Ленин, и Сталин / Отечество наше для нас…» Удома згадували… Наступного дня, як мене прийняли в пiонери, вранцi заграв гiмн, я пiдхопилася й стояла на лiжку, доки гiмн не закiнчився. Пiонерська клятва: «Я… вступаю в ряды… перед лицом своих товарищей… торжественно обещаю: горячо любить свою советскую Родину…» Удома було свято, пахло пирогами на мою честь. Із червоною краваткою я не розлучалася, прала i прасувала ii щоранку, щоб жодних брижiв. І навiть в iнститутi зав’язувала шарфик пiонерським вузлом. Мiй комсомольський квиток… лежить вiн у мене досi… Додала собi рiк, щоб чимшвидше вступити до комсомолу. Я любила вулицю, там завжди працювало радiо… Радiо – це було наше життя, це все. Вiдчиниш вiкно – ллеться музика, й така музика, що встанеш i крокуеш по квартирi. Наче в шерензi… Може, це була тюрма, але менi було теплiше в цiй тюрмi. Так ми звикли… Навiть у черзi досi стоiмо одне бiля одного, якнайближче, аби разом. Ви помiтили? (І знову тихо наспiвуе.) «Сталин – наша слава боевая, / Сталин – нашей юности полет, / с песнями, борясь и побеждая, / Наш народ за Сталином идет…»

І – так! Так! Так! Найбiльша мрiя – померти! Пожертвувати собою. Вiддати. Комсомольська клятва: «Готова вiддати свое життя, якщо воно знадобиться моему народовi». І це були не слова, нас так насправдi виховали. Якщо вулицею йшла колона солдатiв, всi зупинялися… Пiсля Перемоги солдат був надзвичайною людиною… Коли я вступала до партii, я написала в заявi: «Із Програмою та Статутом ознайомлена та визнаю. Готова вiддати всi сили, а якщо буде потрiбно, то й життя своiй Батькiвщинi». (Уважно дивиться на мене.) А ви що про мене думаете? Ідiотка, авжеж? Інфантильна… Моi деякi знайомi… Так вони вiдверто насмiхаються: емоцiйний соцiалiзм, паперовi iдеали… Так я в iхнiх очах виглядаю. Тупа! Даун! Ви – iнженер людських душ. Хочете мене розрадити? Письменник у нас – бiльше, нiж письменник. Учитель. Духiвник. Це ранiше, а зараз уже не так. Багато людей в церквах на службi стоiть. Тих, якi глибоко вiрують, мало, бiльшiсть стражденних. Як от i я… Із травмою… Я не за каноном вiрю, а за серцем. Молитов не знаю, а молюся… Панотець у нас – колишнiй офiцер, все про армiю проповiдi читае, про атомну бомбу. Про ворогiв Росii та масонськi змови. А я iнших слiв хочу, зовсiм iнших слiв… Не цих. А навколо тiльки цi… Багато ненавистi… Немае мiсця, де можна душею притулитися. Увiмкну телевiзор, i там те саме. Самi прокляття… Усi вiдмовляються вiд того, що було. Проклинають. Мiй улюблений режисер Марк Захаров, тепер я його не так люблю i не вiрю йому так, як ранiше… Вiн спалив, це по телевiзору показували, свiй партквиток… Привселюдно. Це ж не театр! Це – життя! Мое життя. Хiба так можна з ним? Із моiм життям… Не треба цих шоу… (Плаче.)

Я не встигаю… Із тих я, хто не встигае… Із поiзда, який летiв у соцiалiзм, всi швидко пересiдають на поiзд, що несеться в капiталiзм. Я запiзнююсь… Насмiхаються iз «совка»: вiн i бидло, вiн i лох. Із мене насмiхаються… «Червонi» – вже звiрi, а «бiлi» – лицарi. Серце мое i розум – проти, на фiзiологiчному рiвнi не приймаю. Не впускаю в себе. Не можу, не здатна… Горбачова я вiтала, хоча критикувала… Вiн був… тепер це зрозумiло, як i всi ми, вiн був мрiйником. Прожектером. Можна сказати так. Але до Єльцина я була не готова… До реформ Гайдара. Грошi зникли в один день. Грошi… i наше життя… Усе миттево знецiнилося. Замiсть свiтлого майбутнього почали говорити: збагачуйтеся, любiть грошi… Вклоняйтеся звiровi цьому! Увесь народ був до цього не готовий. Нiхто не мрiяв про капiталiзм, за себе точно скажу, що я не мрiяла… Менi подобався соцiалiзм. Це були вже брежневськi роки… «вегетарiанськi»… «Людожерських» рокiв я не застала. Спiвала пiснi Пахмутовоi: «Под крылом самолета о чем-то поет зеленое море тайги…» Готувалася мiцно дружити i будувати «блакитнi мiста». Мрiяти! «Я знаю – город будет…», «здесь будет город-сад…» Любила Маяковського. Патрiотичнi вiршi, пiснi. Це дуже важливо було тодi. Дуже багато для нас значило. Нiхто мене не переконае, що життя даеться лише для того, щоб смачно iсти та спати. А героем е той, хто придбав щось в одному мiсцi, а продав в iншому – на три копiйки дорожче. Нам зараз це навiюють… Отже, дурнями були всi тi, хто вiддав свое життя за iнших. За високi iдеали. Нi! Нi! Стою вчора у крамницi до каси… Бабуся попереду рахуе копiйки в гаманцi, перераховуе, i зрештою купуе сто грамiв найдешевшоi ковбаси… «собачоi»… i два яйця. А я ii знаю… вона все життя пропрацювала вчителькою…

Не можу я радiти цьому новому життю! Менi не буде в ньому добре, менi нiколи не буде добре самiй. Самiй-однiй. А життя тягне, тягне мене на цю глину. На землю. Моiм дiтям уже жити за цими законами. Я iм не потрiбна, я кумедна. Усе мое життя… Перебирала нещодавно папери i натрапила на свiй юнацький щоденник: перше кохання, перший поцiлунок i цiлi сторiнки про те, як я люблю Сталiна й ладна померти, щоб його побачити. Нотатки божевiльноi… Хотiла викинути – не змогла. Сховала. Страх: тiльки б вони нiкому на очi не потрапили. Жартуватимуть, смiятимуться. Нiкому не показала… (Мовчить.) Я пам’ятаю чимало речей, яких не поясниш при здоровому глуздi. Рiдкiсний екземпляр, авжеж! Кожен психотерапевт потiшився б… Чи не так!? Вам зi мною пощастило… (І плаче, i смiеться.)

Запитайте… Ви повиннi запитати, як це поеднувалося: наше щастя й те, що за кимось приходили вночi, когось забирали? Хтось зникав, хтось ридав за дверима. Я цього чомусь не пам’ятаю. Не пам’ятаю! А пам’ятаю, як цвiв навеснi бузок, i масовi гуляння, дерев’янi тротуари, нагрiтi сонцем. Запах сонця. Слiпучi паради фiзкультурникiв i сплетенi з живих людських тiл i кольорiв iмена на Червонiй площi: Ленiн – Сталiн. Я й мамi ставила це запитання…

Що пам’ятаемо ми про Берiю? Про Луб’янку? Мама мовчала… Одного разу згадала, як улiтку пiсля вiдпустки вони з татом поверталися з Криму. Їхали Украiною. Це тридцятi роки… колективiзацiя… На Украiнi був великий голод – Голодомор. Мiльйони померли… цiлими селами помирали… Ховати було нiкому… Украiнцiв вбивали за те, що вони не хотiли йти в колгоспи. Убивали голодом. Тепер я це вже знаю… Колись у них була Запорiзька Сiч, народ пам’ятав свободу… Там така земля – кiлок устромиш, i виросте дерево. А вони помирали… здихали, як скотина. У них все забрали, до маковоi зернини вивезли. Оточили вiйськами, як у концтаборi. Тепер я вже знаю… Я дружу на роботi з однiею украiнкою, вона вiд бабусi своеi чула… як у iхньому селi мати сама одну дитину зарубала сокирою, щоб варити й годувати нею решту. Свою дитину… Це все було… Дiтей iз двору боялися випускати. Як котiв i собак, виловлювали дiтей. Черв’якiв на городах копали та iли. Хто мiг, повзли в мiсто, до поiздiв. Чекали, що хтось iм кине шкоринку хлiба… Солдати штурхали iх чобiтьми, били прикладами… Поiзди мчали повз них, мчали на повнiй швидкостi. Провiдники зачиняли вiкна, «задраювали» шторки. І нiхто нi про що нi в кого не запитував. Приiжджали до Москви. Привозили вино, фрукти, пишалися засмагою i згадували море. (Мовчить.) Я любила Сталiна… Довго його любила. Навiть тодi любила, коли почали про нього писати, що вiн був маленький, рудий, iз усохлою рукою. Застрелив свою дружину. Розвiнчали. Викинули з мавзолею. А я все одно його любила.

Я довго була сталiнською дiвчинкою. Дуже довго. Дуже… Так, це було! Зi мною… з нами… i без того життя я залишусь iз порожнiми руками. Без нiчого… жебрачкою буду! Я пишалася нашим сусiдом, дядею Ванею – герой! Вiн повернувся з вiйни без обох нiг. Їздив двором на дерев’янiй саморобнiй колясцi. Нази вав мене «моя Маргаритка», лагодив усiм валянки та чоботи. П’яним спiвав: «Дорогие братишки-сестренки… / Я геройски сражался в бою…» Через кiлька днiв пiсля смертi Сталiна приходжу до нього: «Ну що, Маргаритко, здох оцей…» Це вiн – про мого Сталiна! Я вихопила своi валянки: «Як ви смiете? Ви – герой! Із орденом». Два днi вирiшувала: я – пiонерка, отже, я повинна пiти в енкаведе i розповiсти про дядю Ваню. Зробити заяву. І це абсолютно серйозно… Отак! Як Павлiк Морозов… Я могла донести й на свого батька… на матiр… Я могла… Так! Я була готова! Повертаюся зi школи, а дядя Ваня п’яний валяеться у пiд’iздi. Перевернувся зi своею коляскою i не може пiдвестися. Менi стало його шкода.

І це я… Я сидiла, притиснута вухом до репродуктора, i слухала, як щогодини передавали бюлетень про здоров’я товариша Сталiна. І плакала. Усiм серцем. Було! Це було! Був сталiнський час… i були ми, сталiнськi люди… Моя мама – з дворянськоi родини. За кiлька мiсяцiв до революцii вона вийшла замiж за офiцера, згодом вiн воював у бiлiй гвардii. В Одесi вони розлучилися – вiн емiгрував iз залишками розбитих денiкiнських частин, а вона не могла залишити паралiзовану матiр. Їi забрали в чека як дружину бiлогвардiйця. Слiдчий, який вiв справу, закохався в маму. Якось врятував… але змусив вийти за нього замiж. Пiсля служби вiн повертався додому п’яний i бив ii револьвером по головi. Потiм кудись подiвся. І ось ця моя мама… красуня… яка обожнювала музику, знала кiлька мов, вона до нестями любила Сталiна. Погрожувала татовi, якщо вiн чимось був незадоволений: «Пiду в райком i скажу, який ти комунiст». А тато… Тато брав участь у революцii… 37-го був репресований… Але його швидко звiльнили, бо за нього заступився хтось iз вiдомих бiльшовикiв, хто знав його особисто. Поручився. Але в партii тата не поновили. Удар, який вiн не мiг пережити. У тюрмi йому вибили зуби, проломили голову. Усе одно тато не змiнився, залишився комунiстом. Пояснiть менi це… Вважаете, нерозумнi? Наiвняк? Нi, це були розумнi й освiченi люди. Мама читала в оригiналi Шекспiра та Гете, а тато закiнчив Тимiрязiвську академiю. А Блок… Маяковський… Інеса Арманд? Моi кумири… моi iдеали… з ними я виросла… (Замислилася.)

Колись я вчилася лiтати в аероклубi. На чому ми лiтали, тепер дивуешся: як ми живими залишилися!? Не планери, а саморобки – дерев’янi реечки, обтягненi марлею. Керування – ручка i педаль. Зате, коли летиш, бачиш птахiв, бачиш землю з висоти. Вiдчуваеш крила! Небо змiнюе людину… висота змiнюе… Розумiете, про що я? Я про те наше життя… менi шкода не себе – менi шкода всього того, що ми любили…

Усе чесно згадала… i не знаю навiть… Чомусь тепер соромно все це комусь розповiдати…

Полетiв Гагарiн… Люди вийшли на вулицю, смiялися, обiймалися, плакали. Незнайомi люди. Робiтники в спецiвках просто iз заводiв, медики в бiлих шапочках, пiдкидали iх у небо: «Ми – першi! Наша людина в космосi!» Це не можна забути! Це було щось неймовiрне, таке здивування. Я досi не можу спокiйно слухати пiсню: «И снится нам не рокот космодрома, / Не эта ледяная синева, / А снится нам трава, трава у дома. / Зеленая, зеленая трава…» Кубинська революцiя… Молодий Кастро… Я кричала: «Матусю! Татку! Вони перемогли! Вiва Куба!» (Наспiвуе.) «Куба, любовь моя! / Остров зари багряной, / Песня летит над планетой, звеня, / Куба – любовь моя!» У школу до нас приходили ветерани боiв в Іспанii… Разом ми спiвали пiсню «Гренада»: «Я хату покинул, пошел воевать, / Чтоб землю в Гренаде крестьянам отдать…» У мене над столом висiла фотографiя Долорес Ібарурi. Так… ми мрiяли про Гренаду… потiм про Кубу… Через кiлька десяткiв рокiв iншi хлопчики так само марили Афганiстаном. Нас легко було обдурити. Але все одно… Все одно! Я цього не забуду! Я не забуду, як iхав на цiлину весь наш десятий клас. Вони йшли колоною, з рюкзаками, над ними маяв прапор. У деяких за спиною гiтари. «Оце – героi!» – думала я. Чимало з них потiм повернулися хворими: на цiлину вони не потрапили, а будували десь у тайзi залiзницю, тягали на собi рейки по пояс у крижанiй водi. Бракувало технiки… Їли гнилу картоплю, всi перехворiли на скорбут. Але вони були, цi юнаки та юнки! І була дiвчинка, яка захоплено iх проводжала. Це – я! Моя пам’ять… Я ii нiкому не вiддам – анi комунiстам, анi демократам, анi брокерам. Вона – моя! Тiльки моя! Я без усього можу обiйтися: менi не треба багато грошей, дорогоi iжi й модного одягу… шикарноi машини… Ми на своiх «Жигулях» об’iздили весь Союз: я побачила Карелiю… озеро Севан… i Памiр. Це все була моя Батькiвщина. Моя Батькiвщина – СРСР. Я без багато чого можу прожити. Не можу тiльки без того, що було. (Довго мовчить. Настiльки довго, що я звертаюся до неi.)

Не бiйтеся… Зi мною все гаразд… уже все гаразд… Сиджу наразi вдома… кiшку погладжу, рукавички пов’яжу. Така проста дiя, як в’язання, допомагае найлiпше… Що втримало? До кiнця я не дiйшла… нi… Як лiкар, я все уявляла… в усiх деталях… Смерть огидна, вона не бувае гарною. Я бачила повiшеникiв… В останнi хвилини в них трапляеться оргазм, або вони в сечi, в калi. Вiд газу людина синя… фiолетова… Одна ця думка для жiнки жахлива. Жодних iлюзiй про гарну смерть у мене не могло бути. Однак… тебе щось кинуло, пiд’юдило, змусило рвонутися. Ти в розпачливому ривку… е дихання i ритм… i е ривок… А там уже важко втриматися. Зiрвати стоп-кран! Стоп! Я якось утрималася. Кинула бiлизняну мотузку. Вибiгла на вулицю. Змокла пiд дощем, яка радiсть пiсля всього змокнути пiд дощем! Як приемно! (Мовчить.) Я довго не розмовляла… Вiсiм мiсяцiв лежала в депресii. Розучилася ходити. Та зрештою встала. Навчилася ходити знову. Я е… знову я на твердому… Але менi було погано… мене проштрикнули, наче кульку… Про що це я? Досить! Ну, годi… (Сидить i плаче.) Годi…

Дев’яностий рiк… У нашiй мiнськiй трикiмнатнiй квартирi жило п’ятнадцятеро осiб, до того ж i немовля. Першими приiхали з Баку родичi чоловiка – сестра з родиною та його двоюрiднi брати. Вони не в гостi приiхали, вони привезли iз собою слово «вiйна». Із криком увiйшли в дiм, зi згаслими очима… Це десь восени чи взимку… було вже холодно. Авжеж, восени вони приiхали, тому що взимку нас уже було бiльше. Узимку з Таджикистану… Із мiста Душанбе приiхала моя сестра зi своею родиною та батьками чоловiка. Саме так i було… Так… Спали скрiзь, улiтку спали навiть на балконi. І… не говорили, а кричали… як вони бiгли, а вiйна штурханами наздоганяла. П’яти палила. А вони… всi вони, як i я, радянськi… абсолютно радянськi. Стовiдсотково! Цим пишалися. І раптом – нiчого цього немае. Ну, немае! Прокинулися вранцi, глянули у вiкно – уже вони пiд iншим прапором. В iншiй краiнi. Уже – чужi.

Я слухала. Слухала. Вони говорили…

«…А який був час! Прийшов Горбачов… i раптом пiд вiкнами – стрiлянина. Господи! У столицi… в Душанбе… Усi сидiли бiля телевiзора й боялися пропустити останнi новини. У нас на фабрицi жiночий колектив був, здебiльшого росiянки. Я питаю: «Дiвчата, що буде?» – «Вiйна починаеться, вже росiян рiжуть». Через кiлька днiв одну крамницю вдень розбили, розтягли… другу…»

«…Першi мiсяцi я плакала, а потiм припинила. Сльози швидко закiнчуються. Найбiльше боялася чоловiкiв, i знайомих, i незнайомих. Затягнуть у будинок, в машину… «Красуню! Дiвчино, давай по…мося…» Сусiдську дiвчинку однокласники згвалтували. Таджицькi хлопцi, яких ми знали. Їi мати пiшла до родини одного. “Навiщо сюди приiхала? – кричали на неi. – Тiкай у свою Росiю. Незабаром вас, росiян, тут взагалi не залишиться. В самих трусах втечете”».

«…Навiщо ми туди поiхали? За комсомольською путiвкою. Будували Нурекську ГЕС, алюмiнiевий завод… Я вивчала таджицьку мову: чайхана, пiала, арик, арча, чинара… «Шуравi» називали нас. Росiйськi брати».

«…Менi сняться рожевi гори – цвiте мигдаль. А прокидаюся вся в сльозах…»

«…В Баку… Жили ми в дев’ятиповерховому будинку. Уранцi вивели вiрменськi родини у двiр… Усi навколо них зiбралися, i скiльки було людей, стiльки пiдiйшло до них, кожен чимось вдарив. Маленький хлопчик… рокiв п’яти… вiн пiдiйшов i вдарив дитячою лопаткою. Стара азербайджанка його погладила по головi…»

«…А нашi друзi, вони теж були азербайджанцi, але вони нас ховали у себе в пiдвалi. Закидали мотлохом, ящиками. Приносили вночi iжу…»

«…Уранцi бiжу на роботу – на вулицях трупи лежать. Валяються або сидять бiля стiни, сидять, наче живi. Когось накрили дастарханом (скатертиною), а когось нi. Не встигли. Бiльшiсть лежали роздягнутими… І чоловiки, i жiнки… Тих, якi сидiли, тих не роздягали, адже iх не розiгнути…»

«…Ранiше я думав, що таджики – як дiти, нiкого не образять. За пiвроку, може, навiть менше часу минуло, Душанбе було не впiзнати, й людей не впiзнати. Морги переповненi. Уранцi на асфальтi, поки не затопчуть, згустки застиглоi кровi… як холодець…»

«…Цiлими днями вони йшли повз наш будинок iз плакатами: «Смерть вiрменам! Смерть!» Чоловiки i жiнки. Старi й молодi. Розлючений натовп, жодного людського обличчя. Газети були забитi об’явами: «Мiняю трикiмнатну квартиру в Баку на будь-яку квартиру в будь-якому мiстi Росii…» Свою квартиру ми продали за триста доларiв. Як холодильник. А не продали би за цi грошi, могли б убити…»

«…А ми за свою квартиру купили: менi – китайський пуховик, а чоловiковi – теплi черевики. Меблi, посуд… килими… все залишили…»

«…Жили без свiтла та газу… без води… На базарi цiни жахливi. Бiля нашого будинку вiдкрилася ятка. Там продавали квiти i похороннi вiнки. Тiльки квiти й вiнки…»

«…Вночi на стiнi сусiднього будинку хтось написав фарбою: «Бiйся, росiйська сволото! Твоi танкiсти тобi не допоможуть». Росiян знiмали з керiвних посад… Стрiляли з-за рогу… Мiсто швидко стало брудне, як кишлак. Чуже мiсто. Не радянське…»

«…Убивали за все… Не там народився, не тiею мовою розмовляеш. Не сподобався комусь iз автоматом… А до того як ми жили? На свято i перший тост у нас був «за дружбу» – «ес кес сирум ем» (вiрменською – я тебе люблю). – «Ман сани севирам» (азербайджанською – я тебе люблю). Жили спiльно…»

«…Простi люди… Нашi знайомi таджики зачиняли своiх синiв на ключ, не випускали з дому, щоб iх не навчили… не змусили вбивати».

«…Виiжджаемо… Сiли вже в поiзд, уже пара з-пiд колiс. Останнi хвилини. Хтось дав по колесах чергу з автомата. Солдати стояли коридором, затуляли нас. Якби не солдати, то ми б живими навiть до вагонiв не добiгли. І коли зараз я бачу, що показують вiйну по телевiзору, я одразу вiдчуваю… цей запах… запах пiдсмаженого людського м’яса… Нудотний… конфетний запах…»

Через пiвроку в чоловiка перший iнфаркт… Іще через пiвроку – другий… У його сестри iнсульт. Вiд усього цього… Я втрачала глузд… А ви знаете, як втрачае глузд волосся? Воно стае цупким, як волосiнь. Волосся втрачае глузд першим… Ну, хто ж витримае? Маленька Карина… Удень нормальна дитина, а починае темнiти за вiкном, вона тремтить. Кричить: «Мамо, не йди! Я засну, а вас iз татком уб’ють!» Я бiгла вранцi на роботу й просила, щоб мене вбило машиною. Нiколи не ходила до церкви, а тут годинами навколiшки стояла: «Пресвята Богородице! Ти мене чуеш?» Перестала спати, не могла iсти. Я – не полiтик, я в полiтицi не тямлю. Менi просто страшно. Що ви ще хочете в мене запитати? Я все розповiла… Все!!




Про самотнього червоного маршала та про три днi забутоi революцii


Сергiй Федорович Ахромеев (1923–1991), маршал Радянського Союзу, Герой Радянського Союзу (1982). Начальник Генштабу Збройних сил СРСР (1984–1988). Лауреат Ленiнськоi премii (1980). 1990–1991 рр. вiйськовий радник Президента СРСР


Із iнтерв’ю на Червонiй площi

(грудень 1991 року)



«Я була студенткою…

Усе вiдбулося дуже швидко… Через три днi революцiя закiнчилася… По телевiзору в оглядi новин передали: членiв ГКЧП заарештовано… мiнiстр внутрiшнiх справ Пуго застрелився, маршал Ахромеев повiсився… У нашiй родинi це довго обговорювалося. Пам’ятаю, тато сказав: «Це – военнi злочинцi. Їх мала спiткати доля нiмецьких генералiв Шпеера та Гесса». Усi очiкували Нюрнберга…

Ми були молодими… Революцiя! Я почала пишатися своею краiною, коли люди вийшли на вулицi проти танкiв. До цього вже були подii у Вiльнюсi, Ризi, Тбiлiсi. У Вiльнюсi литовцi захистили свiй телецентр, нам усе це показували, а ми що – бидло, чи як? На вулицю вийшли люди, якi ранiше нiкуди не ходили – сидiли на кухнях i обурювалися. А тут вони вийшли… Ми з подругою взяли iз собою парасольки: i вiд дощу, i щоб битися. (Смiеться.) Я пишалася Єльциним, коли вiн стояв на танку, я зрозумiла: це – мiй президент! Мiй! Справжнiй! Там було багато молодi. Студентiв. Усi ми виросли на «Огоньку» Коротича, на «шiстдесятниках». Це нагадувало военнi дii… У мегафон хтось кричав, благав чоловiчий голос: «Дiвчата, йдiть звiдси. Стрiлятимуть i буде багато трупiв». Поряд зi мною хлопець вiдправляв додому свою вагiтну дружину, вона плакала: «Чому ти залишаешся?» – «Так треба».

Я пропустила найважливiше… Як почався цей день… Уранцi я прокинулася вiд того, що мама голосно плакала. Ридала. Мама питалася в тата: «Що таке надзвичайний стан? Як ти гадаеш, що вони зробили з Горбачовим?» А бабуся бiгала вiд телевiзора до радiо на кухнi: «Нiкого не заарештували? Не розстрiляли?» Народилася бабуся у двадцять другому роцi, все ii життя стрiляли й когось розстрiлювали. Арештовували. Так життя минуло… Коли бабусi не стало, мама вiдкрила родинну таемницю. Пiдняла завiсу… цi штори… У п’ятдесят шостому привезли бабусi й мамi з табору батька, це був мiшок кiсток. Із Казахстану. Приiхав вiн iз супроводом, настiльки був хворий. І вони нiкому не зiзнавалися, що це батько… це чоловiк… Боялися… Говорили, що вiн iм нiхто, якийсь далекий родич. Пожив вiн iз ними кiлька мiсяцiв, i його поклали в лiкарню. Там вiн повiсився. Менi треба… Тепер менi треба якось iз цим жити. Із цим знанням. Менi треба це зрозумiти… (Повторюе.) Якось iз цим жити… Найбiльше наша бабуся боялася нового Сталiна та вiйни. Усе життя вона очiкувала арешту та голоду. Вирощувала на вiкнi цибулю в ящичках, квасила великi каструлi капусти. Купувала про запас цукор i масло. Антресолi в нас були забитi рiзноманiтною крупою. Перловкою. Завжди вона мене навчала: «Ти мовчи! Мовчи!» У школi мовчи… в унiверситетi… Так я зростала, серед таких людей. Нам не було за що любити радянську владу. Ми всi – за Єльцина! А мою подружку мама не випускала з дому: «Тiльки через мiй труп! Ти хiба не розумiеш, що все повернулося?» Ми навчалися в унiверситетi дружби народiв iменi Патриса Лумумби. Там навчалися студенти зi всього свiту, чимало з них приiжджали з думкою, що СРСР – це краiна балалайок i атомних бомб. Нас це ображало. Ми хотiли жити в iншiй краiнi…»



«Я працював слюсарем на заводi…

Про путч дiзнався у Воронезькiй областi… Гостював у тiтки. Усi цi волання про велич Росii – повне лайно. Патрiоти перерядженi! Сидять перед зомбоящиком. Вiд’iхали б на п’ятдесят кiлометрiв вiд Москви… Подивилися б на будинки, на те, як люди живуть. Якi у них свята хмiльнi… На селi чоловiкiв майже немае. Вимерли. Свiдомiсть на рiвнi худобини – п’ють страшенно. Поки не попадають. П’ють усе, що горить: вiд огiркового лосьйону до автобензину. П’ють, а потiм б’ються. У кожнiй родинi хтось у тюрмi сидiв або сидить. Мiлiцiя не може впоратися. Лише жiнки не здаються, порпаються на городах. Якщо залишилося кiлька чоловiкiв непитущих, то вони поiхали на заробiтки до Москви. А единому фермеровi (в тому селi, куди я iжджу) тричi пускали «червоного пiвня», поки не виiхав геть до бiса! Аж закурiло! Натурально ненавидiли… фiзично…

Танки в Москвi… барикади… У селi нiхто особливо з цього приводу не колотився. Не заморочувався. Усiх бiльше турбував колорадський жук i капустяний мiль. Вiн живучий, цей колорадський… А в молодих хлопцiв насiння й дiвчатка на думцi. Де пiд вечiр хильнути? Але народ усе ж частiше висловлювався за ГКЧП. Я так зрозумiв… Вони не всi були комунiстами, але всi за велику краiну. Боялися змiн, тому що пiсля всiх змiн мужика в дурнi пошивали. Пам’ятаю, як наш дiд казав: «Ранiше ми жили ху…во, ху…во, а потiм усе гiрше та гiрше». До вiйни й пiсля вiйни жили без паспортiв. Селянам паспорта не давали, не випускали в мiсто. Раби. Арештанти. Повернулися з вiйни в орденах. Пiв Європи завоювали! А жили без паспортiв.

У Москвi дiзнався, що моi друзi всi були на барикадах. Брали участь у колотнечi. (Смiеться.) І я медальку мiг отримати…»



«Я – iнженер…

Хто вiн, маршал Ахромеев? Фанатик «совка». Я жив у «совку», менi знову в «совок» не хочеться. А це був фанатик, людина, щиро вiддана комунiстичнiй iдеi. Це був мiй ворог. Вiн викликав у мене ненависть, коли я слухав його виступи. Я розумiв: ця людина битиметься до кiнця. Його самогубство? Ясно, що вчинок неординарний, i вiн викликае повагу. Смерть слiд поважати. Але я запитую себе: а якщо б вони перемогли? Вiзьмiть будь-який пiдручник… Жоден переворот в iсторii не обiйшовся без терору, обов’язково все закiнчувалося кров’ю. Вириванням язикiв i виколюванням очей. Середньовiччям. Тут не треба бути iсториком…

Почув уранцi по телевiзору про «нездатнiсть Горбачова керувати краiною внаслiдок важкоi хвороби»… Побачив пiд вiкнами танки… Телефоную друзям – всi за Єльцина. Проти хунти. Захищатимемо Єльцина! Вiдчиняю холодильник – поклав шмат сиру собi в кишеню. Бублики лежали на столi – згрiб бублики. А зброя? Щось слiд iз собою взяти… На столi лежав кухонний нiж… потримав його в руках i поклав на мiсце. (Замислився.) А якщо б… а якщо б вони перемогли?

Зараз показують у телевiзорi картинки: маестро Растропович прилетiв iз Парижа й сидить iз автоматом, дiвчата пригощають солдатiв морозивом… Букет квiтiв на танку… Моi картинки iншi… Московськi бабусi роздають солдатам бутерброди й водять до себе додому в туалет. Ввели танкову дивiзiю в столицю – анi сухих пайкiв, анi туалетiв. Стримлять iз люкiв тоненькi шийки хлопцiв, i в них – ось такi! – переляканi, здивованi очi. Вони нiчого не розумiють. На третiй день уже сидять на бронi – злi, голоднi. Невиспанi. Жiнки беруть iх у кiльце: «Синочки, i ви в нас стрiлятимете?» Солдати мовчать, а офiцер як гаркне: «Накажуть – i стрiлятимемо». Солдатiв наче вiтром знесло, поховалися в люках. Ось як! У мене картинки з вашими рiзняться… Стоiмо в загородженнi, чекаемо на атаку. Чутки: зараз гази пустять, снайпери на дахах… Пiдходить до нас жiнка, в неi орденськi планки на кофтинцi: «Кого захищаете? Капiталiстiв?» – «Та ти що, бабусю. Ми за свободу тут стоiмо». – «А я за радянську владу воювала – за робiтникiв i селян. А не за яточки та кооперативи. Дали б менi зараз автомата…»

Усе висiло на волосинi. Кров’ю пахло. Свята я не пам’ятаю…»



«Я – патрiот…

Дайте менi висловитися. – Пiдходить чоловiк у розстебнутiй дублянцi з масивним хрестом на грудях. – Ми живемо в найганебнiший час нашоi iсторii. Ми – поколiння боягузiв, зрадникiв. Такий присуд нам винесуть нашi дiти. «Велику краiну нашi батьки продали за джинси, Мальборо та жуйку», – скажуть вони. Ми не змогли захистити СРСР – нашу Батькiвщину. Страшний злочин. Продали все!! Нiколи не звикну до росiйського триколору, в мене перед очима завжди буде червоний прапор. Прапор великоi краiни! Великоi перемоги! Що ж це було треба зробити з нами… з радянськими людьми… щоб ми заплющили очi й побiгли в цей йобаний капiталiстичний рай? Купили нас фантиками, ковбасними крамницями, яскравими обгортками. Заслiпили, забалакали. Ми промiняли все на тачки та шмаття. І не треба казок… що це ЦРУ розвалило Радянський Союз, iнтриги Бжезинського… А чому КГБ не розвалило Америку? Не тупi бiльшовики прос…ли краiну, i не iнтелiгентна сволота ii знищила, щоб iздити закордонами i читати «Архiпелаг ГУЛАГ»… i не шукайте жидо-масонськоi змови. Усе ми знищили самi. Своiми руками. Мрiяли, щоб у нас вiдкрили «Макдональдси» з гарячими гамбургерами та щоб кожен мiг купити собi «мерседес», пластиковий вiдеомагнiтофон. І щоб у кiосках продавалися порнофiльми…

Росii потрiбна мiцна рука. Залiзна. Наглядач iз палицею. Тож – великому Сталiновi ура! Ура! Ахромеев мiг стати нашим Пiночетом… генералом Ярузельським… Велика втрата…»



«Я – комунiст…

Я був за ГКЧП, точнiше, за СРСР. Я був запеклим гекачепiстом, бо менi подобалося жити в iмперii. «Широка страна моя родная…» У вiсiмдесят дев’ятому роцi вiдправили мене у вiдрядження до Вiльнюса. Перед вiд’iздом викликав до себе головний iнженер заводу (вiн там уже бував) i попередив: «Ти росiйською з ними не розмовляй. Сiрникiв у крамницi не продадуть, якщо попросиш росiйською. Ти свою украiнську не забув? Розмовляй украiнською». Я не повiрив – що за дурниця? А вiн: «Обережно в iдальнi – можуть отруiти або пiдсиплють бите скло. Ти там тепер окупант, розумiеш?» А в мене в головi дружба народiв i все таке. Радянське братерство. Не повiрив, доки не приiхав на вiльнюський вокзал. Вийшов на перон… iз першоi хвилини менi дали зрозумiти, почувши росiйську мову, що я потрапив до чужоi краiни. Я був окупантом. Із брудноi, вiдсталоi Росii. Росiйський Іван. Варвар.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/svetlana-aleksievich/chas-second-hand-kinec-chervonoyi-ludini/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Іудушка Горбачов – це прiзвисько перегукуеться з вiдомим персонажем книги Салтикова-Щедрiна «Панство Головльови» Іудушкою Головльовим, який е символом прихованого за доброзичливiстю крутiйства. – Прим. пер.