Книга - Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Останнi свiдки. Соло для дитячого голосу
Свiтлана Олександрiвна Алексiевич


Маленькi розповiдi маленьких дiтей… Вони мимоволi стали свiдками того, що вiдбувалося в роки Другоi свiтовоi вiйни, i, напевно, немае бiльш страшних спогадiв. «Останнi свiдки» – це iсторii рiзних людей про епiзоди iхнього дитинства, що прийшлося на 1941–1945 роки, iсторii хлопчикiв i дiвчаток, яким довелося подорослiшати добре якщо в 12–14 рокiв, а комусь i в п’ять або в сiм. На iхнiх очах вбивали сусiдiв, друзiв, батькiв, братiв i сестер; iм доводилося турбуватися про молодших дiтей, якi залишалися, вони намагалися вижити в концентрацiйних таборах, не померти з голоду… Свiтлана Алексiевич брала iнтерв’ю у безлiчi людей, хто був дитиною в тi страшнi роки, i книга ця – жахлива правда про ту вiйну, як ii бачили дiти. Дiти, якi раптово були позбавленi всього, що було таким звичним: будинку, тепла, батькiв, iжi… Якi не розумiли, за що вбили iхнiх батькiв, зруйнували iхнiй будинок?.. За що у них вкрали дитинство?..








Светлана Алексiевич

Останнi свiдки. Соло для дитячого голосу



© Светлана Алексиевич, 2013

© Леся Лисенко, переклад украiнською, 2016

© «Дух i Лiтера», переклад украiнською, 2016

© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020


* * *




Пiслямова замiсть передмови


… одна цитата

«Пiд час Великоi Вiтчизняноi вiйни (1941–1945 рр.) – загинули мiльйони радянських дiтей… Росiяни, бiлоруси, украiнцi, татари, латвiйцi, цигани, казахи, узбеки, вiрмени, таджики…»

(Журнал «Дружба народов», № 5, 1985 р.).



… i одне запитання росiйського класика

Якось великий Достоевський запитав: чи може знайтися виправдання свiтовi, нашому щастю i навiть вiчнiй гармонii, якщо заради цього, для мiцностi фундаменту, буде пролито хоча б одну сльозинку невинноi дитини? І сам вiдповiв – цю сльозинку не виправдае жоден прогрес, жодна революцiя. Жодна вiйна. Сльозинка завжди переважить.

Лише одна сльозинка…




«Вiн озирнутися боявся…»


Женя Белькевич – 6 рокiв.

Зараз – робiтниця.



Я запам’ятала… Я була зовсiм маленька, але я все запам’ятала…

Червень сорок першого року…

Останне, що я запам’ятала з мирного життя – казку, мама читала ii на нiч. Мою улюблену – про Золоту рибку. Я завжди в Золотоi рибки теж що-небудь просила: «Золота рибко… Дорогенька Золота рибко…» І сестричка просила. Вона просила iнакше: «Щучим велiнням, моiм хотiнням…». Хотiли, щоб ми поiхали на лiто до бабусi i щоб тато з нами поiхав. Вiн такий веселий…

Вранцi прокинулася вiд страху… Вiд якихось незнайомих звукiв…

Мама з татом думали, що ми спимо, а я лежала поряд iз сестричкою i прикидалася, що сплю. Бачила: тато довго цiлував маму, цiлував обличчя, руки, а я дивувалася, що нiколи ранiше вiн так ii не цiлував. У двiр вони вийшли, тримаючись за руки, я пiдскочила до вiкна – мама повисла в тата на шиi й не вiдпускала його. Вiн вiдiрвав ii вiд себе й побiг, вона наздогнала й знову не пускае i щось кричить. Тодi я теж закричала: «Тату! Тату!»

Прокинулися сестричка та братик Вася, сестричка дивиться, що я плачу, й вона закричала: «Тату!» Вискочили ми всi на ганок: «Тату!!» Батько побачив нас i, як зараз пам’ятаю, охопив голову руками й пiшов, навiть побiг. Вiн озирнутися боявся…

Сонце свiтило менi в обличчя. Так тепло… І тепер не вiриться, що мiй батько того ранку йшов на вiйну. Я була зовсiм маленька, але, здаеться менi, я розумiла, що бачу його востанне. І вже нiколи не зустрiну. Я була зовсiм… Зовсiм маленька…

Так i зв’язалося в мене у пам’ятi, що вiйна – це коли немае тата…

А потiм пам’ятаю: чорне небо i чорний лiтак. Бiля шосе лежить наша мама, розкинувши руки. Ми просимо ii встати, а вона не встае. Не пiдводиться. Солдати загорнули маму в плащ-намет i поховали в пiску, на тому ж мiсцi. Ми кричали i просили: «Не закопуйте нашу мамку в ямку. Вона прокинеться, i ми пiдемо далi». На пiску повзали якiсь великi жуки… Я не могла уявити, як мама житиме пiд землею з ними. Як ми ii потiм знайдемо, як ми зустрiнемося? Хто напише нашому татковi?

Хтось iз солдатiв запитував мене: «Дiвчинко, як тебе звати?» А я забула… «Дiвчинко, а як твое прiзвище? Як звати твою маму?» Я не пам’ятала… Ми сидiли бiля маминого горбочка до ночi, поки нас не пiдiбрали й не посадили на воза. Повний вiз дiтей. Вiз нас якийсь дiдусь, збирав усiх на дорозi. Приiхали ми в чуже село, i розiбрали нас по хатах чужi люди.

Я довго не розмовляла. Тiльки дивилася.

Потiм пам’ятаю – лiто. Яскраве лiто. Чужа жiнка гладить мене по голiвцi. Я починаю плакати. І починаю говорити… Розповiдати про маму й про тата. Як тато бiг вiд нас i навiть не озирнувся… Як мама лежала… Як повзали жуки на пiску…

Жiнка гладить мене по голiвцi. У цi хвилини я зрозумiла: вона схожа на мою маму…




«Моя перша й остання цигарка…»


Гена Юшкевич – 12 рокiв.

Зараз – журналiст.



Сонце… І незвична тиша. Незрозумiла мовчанка.

Ранок першого дня вiйни…

Наша сусiдка, дружина вiйськового, вийшла у двiр вся в сльозах. Вона щось прошепотiла мамi, але показала знаками, що треба мовчати. Усi боялися вимовити вголос те, що трапилося, навiть тодi, коли вже знали, адже вже встигли повiдомити. Але вони боялися, щоб iх не назвали провокаторами. Панiкерами. А це страшнiше за вiйну. Вони боялися… Це я зараз так думаю… І, звiсно, нiхто не вiрив. Що ви! Наша армiя на кордонi, нашi вождi у Кремлi! Краiна надiйно захищена, неприступна для ворогiв! Це я тодi так думав… Я був пiонером.

Крутили радiо. Чекали на виступ Сталiна. Його голос був потрiбен. Але Сталiн мовчав. Потiм виступив Молотов… Усi слухали. Молотов сказав: «Вiйна». Усе одно ще нiхто не вiрив. Де Сталiн?

Налетiли на город лiтаки… Десятки незнайомих лiтакiв. Із хрестами. Вони затулили небо, затулили сонце. Жах!! Посипалися бомби… Безперервно було чути вибухи. Трiскотнеча. Усе вiдбувалося, наче увi снi… Не наяву… Я вже був не маленький, я запам’ятав своi вiдчуття. Свiй страх, що розповзався по всьому тiлi. По всiх словах. Думках. Ми вискочили з будинку, кудись бiгли вулицями… Менi здавалося, що мiста вже немае, самi руiни. Дим. Вогонь. Хтось сказав: треба бiгти на кладовище, тому що кладовище не бомбитимуть. Навiщо бомбити мертвих? У нашому районi було велике еврейське кладовище зi старими деревами. І всi кинулися туди, там зiбралися тисячi людей. Вони обiймали камiння, ховалися за плитами.

Там ми з мамою просидiли до ночi. Нiхто навколо не вимовляв слова «вiйна», я чув iнше слово – «провокацiя». Його повторювали всi. Розмови були такi, що ось-ось нашi вiйська перейдуть у наступ. Сталiн дав наказ. І в це вiрили.

Але всю нiч гули труби заводiв на околицях Мiнська…

Першi вбитi…

Першим… побачив убитого коня… Потiм… убиту жiнку… Це мене здивувало. Я уявляв собi, що на вiйнi вбивають лише чоловiкiв.

Прокинуся вранцi… Хочу зiскочити з лiжка, а потiм згадую – вiйна, й заплющую очi… Не хочеться вiрити.

На вулицях уже не стрiляли… Було тихо. Кiлька днiв тихо. І раптом почався рух… Іде, наприклад, бiлий чоловiк, увесь вiд черевикiв до волосся бiлий. У борошнi. І несе на собi бiлий мiшок. Інший бiжить… У нього з кишень падають консервнi банки, в руках консервнi банки. Цукерки… Пачки тютюну… Хтось несе перед собою шапку з цукром… Кастрюлю з цукром… Не описати! Один тягне рулон тканини, iнший iде весь обмотаний синiм ситчиком. Червоним… Смiшно, але нiхто не смiеться. Це розбомбили продуктовi склади. Великий магазин бiля нас… Люди кинулися розбирати те, що там залишилося. На цукровому заводi кiлька людей потонуло в чанах iз патокою. Жах!! Усе мiсто лускало насiння. Знайшли десь склад iз насiнням. На моiх очах прибiгла до крамницi жiнка… У неi iз собою нiчого не було: нi мiшка, нi сiтки – так вона зняла iз себе комбiнацiю. Рейтузи. І набила iх гречкою. Потягла… Усе це чомусь мовчки. У цi хвилини люди не розмовляли…

Коли я покликав маму, залишалася сама гiрчиця, жовтi банки з гiрчицею. «Не бери нiчого», – просила мама. Пiзнiше вона зiзналася, що iй було соромно, тому що все життя вона вчила мене iншого. Навiть коли ми голодували i згадували цi днi, все одно нi про що не жалкували. Такою була моя мама!

Мiстом… Нашими вулицями спокiйно гуляли нiмецькi солдати. Знiмали все на кiноплiвку. Смiялися. У нас до вiйни була в школi улюблена гра, ми малювали нiмцiв. Малювали iх iз великими зубами. Іклами. А тут вони ходять… Молодi, гарнi… Із гарними гранатами, засунутими в голiнища мiцних чобiт. Грають на губних гармонiках. Навiть жартують iз нашими гарними дiвчатами…

Старший нiмець тягне якогось ящика. Ящик важкий. Вiн покликав мене i показав: допоможи. В ящика було двi ручки, ми взялися з ним за цi ручки. Коли донесли, куди слiд, нiмець похлопав мене по плечу й дiстав iз кишенi пачку цигарок. Ось, мовляв, плата.

Я прийшов додому. Терпцю не стало, сiв на кухнi й закурив. І не чув, як грюкнули дверi, заходить мама:

– Куриш?

– М-м…

– А цигарки чиi?

– Нiмецькi.

– Куриш, та ще й ворожi цигарки. Це зрада Батькiвщини.

Це була моя перша й остання цигарка.

Одного разу ввечерi мама сiла коло мене:

– Я не можу витримати, що вони тут. Ти мене розумiеш?

Вона хотiла боротися. Із перших днiв. Ми вирiшили шукати пiдпiльникiв, ми не сумнiвалися, що вони е. Анi на хвилину не сумнiвалися.

– Я люблю тебе найбiльше за всiх, – сказала мама. – Але ти мене розумiеш? Ти мене пробачиш, якщо з нами щось станеться?

Я закохався у свою маму, тепер я слухався ii беззаперечно. І це потiм залишилося на все життя…




«Бабуся молилася… Вона просила, аби моя душа повернулася…»


Наташа Голик – 5 рокiв.

Зараз – коректор.



Я навчилася молитися… Часто згадую, як пiд час вiйни я навчилася молитися…

Сказали – вiйна, я, i це зрозумiло, у п’ять рокiв не уявляла жодних картин. Жодних страхiв. Але вiд страху, саме вiд страху, заснула. І спала два днi. Два днi лежала, наче лялька. Усi думали, що я померла. Мама плакала, а бабуся молилася. Вона молилася два днi та двi ночi.

Я розплющила очi, i перше, що пам’ятаю, – свiтло. Яскраве-яскраве свiтло, незвичайно яскраве. Менi вiд цього свiтла стало боляче. Чую чийсь голос, пiзнаю: це моеi бабусi голос. Бабуся стоiть перед iконою й молиться. «Бабусю… Бабусю…» – покликала я ii. Вона не озирнулася. Не повiрила, що це я ii кличу… Я вже прокинулася… Розплющила очi…

– Бабусю, – потiм запитувала я, – як ти молилася, коли я помирала?

– Я просила, аби твоя душа повернулася.

За рiк померла наша бабуся. Я вже вмiла молитися. Я молилася й просила, аби ii душа повернулася.

А вона не повернулася…




«Вони лежали на жаринах рожевi…»


Катя Коротаева – 13 рокiв.

Зараз – iнженер-гiдротехнiк.



Розповiм про запах… Як пахне вiйна…

До вiйни я закiнчила шiсть класiв. Тодi був такий порядок у школi, що вiд четвертого класу всi складали iспити. І ось ми склали останнiй iспит. Це був червень, а травень i червень у сорок першому були холодними. Якщо у нас бузок цвiте десь у травнi, то того року вiн цвiв у серединi червня. І ось початок вiйни у мене назажди пов’язаний iз запахом бузку. Із запахом черемхи… Цi дерева завжди пахнуть менi вiйною…

Жили ми в Мiнську, й народилася я в Мiнську. Батько – вiйськовий капельмейстер. Я ходила на вiйськовi паради з ним. Окрiм мене в родинi було ще два старших брати. Мене, звiсно, всi любили й пестили, як найменшу, до того ж iще й сестричку.

Попереду лiто, попереду канiкули. Це було дуже радiсно. Я займалася спортом, ходила в Дiм Червоноi Армii плавати в басейнi. І менi дуже заздрили, навiть хлопчаки в класi заздрили. А я пишалася, що вмiю добре плавати. Двадцять другого червня, в недiлю, мало святкуватися вiдкриття Комсомольського озера. Його довго копали, будували, навiть наша школа ходила на суботники. Я збиралася пiти покупатися одною з перших. Аякже!

Уранцi у нас було заведено завжди ходити за свiжими булочками. Це вважалося моiм обов’язком. Дорогою я зустрiла подругу, вона менi сказала, що почалася вiйна. На нашiй вулицi було багато садiв, будиночки потопали всi у квiтах. Я подумала: «Яка вiйна? Що це вона вигадала?»

Удома батько ставив самовар… Не встигла я нiчого розповiсти, як почали прибiгати сусiди, й у всiх на губах одне слово: «Вiйна! Вiйна!» А назавтра о сьомiй ранку найстаршому братовi принесли повiстку у вiйськомат. Удень вiн збiгав на роботу, i йому вiддали грошi, вiн розрахувався. Із цими грошима вiн прийшов додому i сказав мамi: «Я йду на фронт, менi нiчого не потрiбно. Вiзьми цi грошi, купiть Катрусi нове пальто». А я тiльки-но перейшла до сьомого класу, стала старшокласницею, мрiяла, що менi пошиють сине бостонове пальто iз сiрим каракулевим комiром. І вiн про це знав.

Я досi пам’ятаю, що, йдучи на фронт, брат дав грошi менi на пальто. А жили ми скромно, дiрок у сiмейному бюджетi не бракувало. Але мама купила б менi це пальто, якщо брат попросив. Нiчого вона не встигла…

Мiнськ почали бомбардувати. Ми переселилися з мамою до мурованого льоху сусiдiв. У мене була улюблена кiшка, дуже дика, далi двору нiкуди не ходила, але, коли починали бомбардувати i я тiкала з двору до сусiдiв, кiшка – слiдом за мною. Я ii жену: «Йди додому!», а вона за мною. Вона теж боялася залишатися одна. Нiмецькi бомби летiли з якимось вищанням, iз воем. Я була дiвчинкою музикальною, на мене це сильно дiяло. Цi звуки… Це так страшно, що в мене були мокрi долоньки. У льосi з нами сидiв сусiдський чотирирiчний хлопчик, вiн не плакав. У нього тiльки очi робилися великi.

Спочатку горiли окремi будинки, потiм загорiлося мiсто. Ми любимо дивитися на полум’я, на вогнище, але страшно, коли горить будинок, а тут вогонь iшов з усiх бокiв, небо й вулицi застлав дим. І мiсцями це сильне освiтлення… Вiд вогню… Пам’ятаю три вiдчиненi вiкна в якомусь дерев’яному будиночку, на пiдвiконнi розкiшнi фiлокактуси. Людей у цьому будинку вже немае, тiльки кактуси цвiтуть… Було таке вiдчуття, що це не червонi квiти, а полум’я. Квiти горять…

Ми тiкали…

Дорогою в селах нас годували хлiбом i молоком, бiльше нiчого в людей не було. А ми без грошей. Я пiшла з дому в хустинцi, а мама чомусь вибiгла в зимовому пальтi й у черевичках на високих пiдборах. Нас годували задарма, нiхто про грошi й не нагадував. Бiженцi текли юрмами.

Потiм хтось переднiй передав, що дорога попереду перерiзана нiмецькими мотоциклiстами. Повз отi самi села, тих самих тiточок iз глечиками молока ми бiгли назад. Прибiгли на нашу вулицю… Ще кiлька днiв тому тут була зелень, тут були квiти, а зараз усе випалено. Навiть вiд столiтнiх лип нiчого не залишилося. Усе було випалено до жовтого пiску. Кудись зник чорнозем, на якому все росло, тiльки жовтий жовтий пiсок… Лише пiсок… Наче стоiш бiля свiжовикопаноi могили…

Залишилися заводськi печi, вони були бiлi, прокалилися в сильному полум’i. Бiльше нiчого знайомого… Згорiла вся вулиця. Згорiли бабусi й дiдусi, й багато маленьких дiтей, тому що вони не втекли разом iз усiма, думали – iх не зачеплять. Вогонь нiкого не пожалiв. Ідеш – лежить чорний труп, отже, стара людина згорiла. А побачиш здаля щось маленьке, рожеве, – це дитинка. Вони лежали на жаринах рожевi…

Мама зняла iз себе хустку й зав’язала менi очi… Так ми дiйшли до нашого будинку, до того мiсця, де кiлька днiв тому стояв наш дiм. Будинку не було. Нас зустрiла наша кiшка, яка дивом врятувалася. Вона притулилася до мене, i все. Нiхто з нас не мiг говорити… Кiшка не нявчала, навiть кiшка кiлька днiв мовчала. Ми всi мовчали.

Побачила перших фашистiв, навiть не побачила, а почула – в них у всiх були кованi чоботи, вони лунко цокотiли. Цокотiли нашою мощеною вулицею. А менi здавалося, що навiть землi боляче, коли вони йдуть.

А бузок так цвiв того року… А черемха так цвiла…




«А я все одно хочу маму…»


Зiна Косяк – 8 рокiв.

Зараз – перукарка.



У сорок першому…

Я закiнчила перший клас, i батьки вiдвезли мене на лiто в пiонерський табiр у Городище пiд Мiнськом. Приiхала, один раз покупалася, а через два днi – вiйна. Нас почали вiдправляти з табору. Посадили в поiзд i повезли. Лiтали нiмецькi лiтаки, а ми кричали: «Ура!». Того, що це можуть бути чужi лiтаки, ми не розумiли. Поки вони не почали бомбити… Тодi зникли всi барви. Усi кольори… З’явилося вперше слово «смерть», усi почали говорити це незрозумiле слово. А мами й тата немае поряд…

Коли iхали з табору, кожному в пошивку що-небудь насипали – кому крупу, кому цукор. Навiть найменших не обминули, всiм давали щось iз собою. Хотiли взяти якомога бiльше продуктiв у дорогу, й цi продукти дуже берегли. Але в поiздi ми побачили поранених солдатiв. Вони стогнали, iм так боляче, хотiлося вiддати все цим солдатам. Це в нас називалося: «Годувати тат». Усiх вiйськових чоловiкiв ми називали татами.

Нам розповiли, що Мiнськ горiв, згорiв увесь, там уже нiмцi, а ми iдемо в тил. Їдемо туди, де немае вiйни. Везли бiльш як мiсяць. Скерують у якесь мiсто, прибудемо за адресою, а залишити нас не можуть, тому що вже близько нiмцi. І доiхали так до Мордовii. Мiсто дуже гарне, там кругом стояли церкви.

Будинки низькi, а церкви високi. Спати не було на чому, спали на соломi. Коли настала зима, на чотирьох були однi черевики. А потiм почався голод. Голодував не лише дитбудинок, голодували й люди навколо нас, тому що все вiддавали фронту. У дитбудинку мешкало двiстi п’ятдесят дiтей, й одного разу – покликали на обiд, а iсти взагалi нiчого. Сидять у iдальнi виховательки й директор, дивляться на нас, i очi в них сповненi слiз. А була в нас кобила Майка… Вона була стара й дуже лагiдна, ми возили на нiй воду. Наступного дня вбили цю Майку. І давали нам воду i такий маленький шматочок Майки… Але вiд нас це довго приховували. Ми не могли б ii iсти… Нiзащо! Це була едина кобила в нашому дитбудинку. І ще двое голодних котiв. Скелети! Добре, думали ми потiм, це щастя, що коти такi худi, нам не доведеться iх iсти.

Ходили ми з величезними животами, я, наприклад, могла з’iсти вiдро супу, тому що в цьому супi нiчого не було. Скiльки менi наливатимуть, стiльки iстиму i iстиму. Рятувала нас природа, ми були наче жуйнi тварини. Навеснi у радiусi кiлькох кiлометрiв… Навколо дитбудинку… Не розпускалося жодне дерево, тому що з’iдалися всi пуп’янки, ми здирали навiть молоду кору. Їли траву, всю пiдряд iли. Нам дали бушлати, у цих бушлатах ми проколупали кишенi й носили iз собою траву, носили й жували. Лiто нас рятувало, а взимку ставало дуже важко. Маленьких дiтей, нас було близько сорока, поселили окремо. Ночами – плач. Кликали маму й тата. Вихователi й учителi намагалися не вимовляти при нас слово «мама». Вони розповiдали нам казки й пiдбирали такi книжки, аби там не було цього слова. Якщо хтось раптом вимовляв «мама», ми одразу починали плакати. Невтiшний плач.

Учитися я знову пiшла в перший клас. А вийшло так: перший клас я закiнчила з похвальною грамотою, але коли ми приiхали в дитбудинок i в нас запитали, в кого «переекзаменiвка», я сказала, що в мене, бо подумала: «переекзаменiвка» – це i е похвальна грамота. У третьому класi я втекла з дитбудинку. Пiшла шукати маму. Голодною та знесиленою в лiсi мене знайшов дiдусь Большаков. Дiзнався, що я з дитбудинку, й забрав до себе в сiм’ю. Жили вони вдвох iз бабусею. Я змiцнiла й почала допомагати iм по господарству: траву збирала, картоплю полола, – все робила. Їли ми хлiб, але це був такий хлiб, що в ньому було мало хлiба. Вiн – гiркий. У борошно намiшували все, що мололося: лободу, квiти горiха, картоплю. Я досi не можу спокiйно дивитися на масну траву i iм багато хлiба. Нiяк не можу його наiстися… За десятки рокiв…

Скiльки я все-таки пам’ятаю. Багато ще пам’ятаю…

Я пам’ятаю божевiльну маленьку дiвчинку, яка залазила до когось на город, знаходила нiрку й пильнувала бiля неi мишку. Дiвчинка теж хотiла iсти… Я пам’ятаю ii обличчя, навiть сарафанчик, в якому вона ходила. Одного разу я пiдiйшла до неi, i вона менi… Розповiла… Про мишку… Ми разом сидiли й пильнували тiеi мишки…

Усю вiйну я говорила й очiкувала, що, коли закiнчиться вiйна, ми запряжемо з дiдусем коня й поiдемо шукати маму. У дiм заходили евакуйованi, я в усiх запитувала: «Ви не зустрiчали мою маму?». Евакуйованих було багато, так багато, що в кожному домi стояв баняк теплоi кропиви. Якщо люди зайдуть, щоб iм було чогось теплого поiсти. Бiльше нiчого було дати… Але баняк кропиви стояв у кожному домi… Я це добре пам’ятаю. Я цю кропиву збирала.

Вiйна закiнчилася… Чекаю день, два, за мною нiхто не iде. Мама за мною не iде, а тато, я знала, в армii. Чекала я так два тижнi, далi чекати не було сили. Залiзла в якийсь поiзд пiд лавку й поiхала… Куди? Не знала. Я думала (це ж дитяча свiдомiсть iще), що всi поiзди iдуть у Мiнськ. А в Мiнську на мене чекае – мама! Потiм приiде наш тато… Герой! Із орденами, з медалями.

Вони пропали десь пiд бобмами… Сусiди потiм розповiдали – поiхали вдвох шукати мене. Побiгли на станцiю…

Менi вже п’ятдесят один рiк, у мене е своi дiти. А я все одно хочу маму…




«Такi гарнi нiмецькi iграшки…»


Таiса Насветнiкова – 7 рокiв.

Зараз – учителька.



Перед вiйною…

Як я себе пам’ятаю… Усе було добре: дитячий садок, свята, наш двiр. Дiвчатка та хлоп’ята. Я багато читала, боялася черв’якiв i любила собак. Жили ми у Вiтебську, тато працював у будiвельному управлiннi. Із дитинства я найбiльше запам’ятала, як тато навчав мене плавати у Двинi.

А потiм була школа. Вiд школи в мене залишилося таке враження: дуже широкi сходи, скляна прозора стiнка й дуже багато сонця й дуже багато радостi. Було таке вiдчуття, що життя – це свято.

У першi ж днi вiйни тато пiшов на фронт. Я пам’ятаю прощання на вокзалi… Тато весь час переконував маму, що вони вiдженуть нiмцiв, але щоб ми евакуювалися. Мама не розумiла: навiщо? Якщо ми залишимося вдома, вiн швидше нас знайде. Одразу. А я все повторювала: «Таточку, рiдненький! Тiльки повертайся швидше. Таточку рiдненький…»

Їхав тато, через кiлька днiв iхали й ми. Дорогою нас весь час бомбили, бомбити нас було легко, оскiльки ешелони в тил iшли через кожнi п’ятсот метрiв. Їхали ми майже без багажу: в мами було сатинове платтячко в бiлий горошок, а в мене ситцевий червоний сарафанчик iз квiточками. Усi дорослi говорили, що червоне добре видно зверху, i лише налiт, усi кидалися в кущi, а мене, чим лише можна, накривали, аби мiй червоний сарафанчик не було видно, бо я наче лiхтарик.

Воду пили з болiт i канав. Починалися кишковi захворювання. Я теж захворiла… Три доби не приходила до тями… Потiм мама розповiла, як мене врятували. Коли ми зупинялися у Брянську, на сусiдню колiю подали вiйськовий ешелон. Моiй мамi було двадцять шiсть рокiв, вона була дуже вродлива. Наш поiзд стояв довго. Вона вийшла з вагону, i iй сказав якийсь комплiмент офiцер iз того ешелону. Мама попросила: «Вiдiйдiть, я не можу бачити вашу усмiшку. У мене дочка помирае». Офiцер виявився вiйськовим фельдшером. Вiн вскочив до вагона, побачив мене й покликав свого товариша: «Швидко принеси чай, сухарi й беладону». Оцi солдатськi сухарi… Лiтрова пляшка мiцного чаю й кiлька таблеток беладони врятували менi життя.

Поки ми iхали в Актюбинськ, увесь ешелон перехворiв. Нас, дiтей, не пускали туди, де лежали мертвi й убитi, нас оберiгали вiд цiеi картини. Ми чули тiльки розмови: там стiльки-то закопали в яму, там стiльки-то… Мама приходила з блiдим-блiдим обличчям, руки в неi трусилися. А я все допитувалася: «А куди подiлися цi люди?».

Нiяких пейзажiв не пам’ятаю. І це дуже дивно, тому що я любила природу. Запам’яталися тiльки тi кущi, пiд якими ми ховалися. Яри. Чомусь менi здавалося, що нiде немае лiсу, що ми iдемо тiльки мiж полями, в якiйсь пустелi. Одного разу я вiдчула такий страх, що пiсля нього вже нiяких бомб не боялася. Нас не попередили, що потяг стоiть десять-п’ятнадцять хвилин. Коротко. Потяг пiшов, а я залишилася… Сама… Не пам’ятаю, хто мене пiдхопив… Мене буквально вкинули у вагон… Але не в наш вагон, а в якийсь передостаннiй… Тодi я вперше злякалася, що залишуся сама, а мама поiде. Поки мама була поруч, нiчого не було страшно. А тут я занiмiла вiд страху. І поки мама до мене не прибiгла, не схопила на руки, я була нiма, нiхто з мене слова не мiг добути. Мама – це був мiй свiт. Моя планета. Якщо в мене навiть щось болiло, вiзьмешся за мамину руку, й уже не болить. Уночi я завжди спала поряд iз нею, що тiснiше, то менше страху. Якщо мама близько, здаеться, що все в нас, як ранiше вдома було. Заплющиш очi – нiякоi вiйни немае. Тiльки мама не любила говорити про смерть. А я весь час розпитувала…

З Актюбинська поiхали в Магнiтогорськ, там жив татiв рiдний брат. До вiйни у нього була велика родина, багато чоловiкiв, а коли ми приiхали, у будинку мешкали самi жiнки. Чоловiки всi пiшли на вiйну. Наприкiнцi сорок першого отримали двi похоронки – загинули дядьковi сини…

Із тiеi зими ще запам’яталася вiтрянка, якою ми перехворiли всiею школою. І червонi штани… На карточки мама отримала шматок бордовоi байки, з неi пошила менi штани. І дiти мене дражнили

«Монах у червоних штанах». Мене це дуже ображало. Трохи пiзнiше отримали на карточки калошi, я iх пiдв’язувала i так бiгала. Бiля кiсточок вони натирали ранки, тому весь час доводилося пiд п’ятки щось пiдкладати, аби п’ятка була вище i не було б цих ран. Але зима була такою холодною, що в мене весь час пiдмерзали руки й ноги. У школi часто псувалося опалення, в класах замерзала вода на пiдлозi, i ми ковзали мiж партами. Сидiли в пальто, в рукавичках, тiльки обрiзали пальчики, щоб можна було тримати ручку. Пам’ятаю, що всi багато читали… Так багато… Як нiколи… Перечитали дитячу бiблiотеку, юнацьку. І нам почали давати дорослi книжки. Іншi дiвчатка боялися, навiть хлопцi не любили, пропускали тi сторiнки, де писалося про смерть. А я читала…

Випало багато снiгу. Усi дiти вибiгали на вулицю й лiпили снiгову бабу. А я не могла вийти з дива: як можна лiпити снiгову бабу й радiти, коли вiйна.

Дорослi слухали весь час радiо, без радiо не могли жити. І ми теж. Радiли кожному салютовi в Москвi, переживали кожне повiдомлення: як там на фронтi? У пiдпiллi, в партизанах? Вийшли фiльми про битву пiд Сталiнградом i пiд Москвою, так ми по п’ятнадцять-двадцять разiв iх дивилися. Тричi пiдряд показуватимуть, i ми будемо тричi дивитися. Фiльми показували у школi, спецiального кiнозалу не було, показували в коридорi, а ми сидiли на пiдлозi. Двi-три години сидiли. Я запам’ятовувала смерть… Мама мене за це лаяла. Радилася з лiкарями, чому я така… Чому мене цiкавлять такi недитячi речi, як смерть? Як навчити мене думати про дитяче…

Я перечитала казки… Дитячi казки… Що я знову помiтила? Я помiтила, як багато там убивають. Багато кровi. Це стало для мене вiдкриттям…

Наприкiнцi сорок четвертого року… Я побачила перших полонених нiмцiв… Вони йшли широкою колоною по вулицi. І що мене вразило, так це те, що люди пiдходили до них i давали хлiб. Мене це так вразило, що я побiгла на роботу до мами запитати:

«Чому нашi люди дають нiмцям хлiб?». Мама нiчого не сказала, вона тiльки заплакала. Тодi ж я побачила першого мертвого в нiмецькiй формi, вiн iшов-iшов у колонi й упав. Колона постояла й рушила далi, а бiля нього поставили нашого солдата. Я пiдбiгла… Мене тягнуло подивитися на смерть зблизька, побути поряд. Коли по радiо оголошували про втрати супротивника, ми завжди радiли… А тут… Я побачила… Людина наче спала… Вiн навiть не лежав, а сидiв, напiвзiгнувшись, голова трохи на плечi. Я не знала: ненавидiти менi його чи жалiти? Це був ворог. Наш ворог! Не пам’ятаю: молодий вiн чи старий? Дуже втомлений. Через це менi було важко його ненавидiти. Я теж мамi про це розповiла. І вона знову плакала.

Дев’ятого травня ми прокинулися вранцi вiд того, що в пiд’iздi хтось дуже сильно кричав. Було ще зовсiм рано. Мама пiшла дiзнатися, що трапилося, прибiгла розгублена: «Перемога! Невже перемога?» Це було так незвично: вiйна скiнчилася, така довга вiйна. Хтось плакав, хтось смiявся, хтось кричав… Плакали тi, хто втратив близьких, радiли вiд того, що все-таки це – Перемога! У когось була жменька крупи, у когось – картопля, у когось – буряки, – все зносили в одну квартиру. Я нiколи не забуду того дня. Отого ранку… Навiть надвечiр уже було не так…

Пiд час вiйни всi чомусь говорили тихо, менi навiть здавалося, що пошепки, а тут усi раптом почали розмовляти голосно. Ми весь час були поряд iз дорослими, нас пригощали, нас голубили й проганяли: «Ідiть на вулицю. Сьогоднi – свято». І кликали назад. Нас нiколи стiльки не обiймали й не цiлували, як того дня.

Але я – щаслива людина, в мене повернувся з вiйни тато. Тато привiз гарнi дитячi iграшки. Іграшки були нiмецькi. Я не могла зрозумiти, як можуть бути такi гарнi iграшки нiмецькими…

Із татом я теж спробувала заговорити про смерть. Як нас бомбили, коли ми з мамою евакуювалися… Як уздовж дороги по обидва боки лежали мертвими нашi солдати. Їхнi обличчя були прикритi гiлками. Над ними дзижчали мухи… Тисячi мух… Про мертвого нiмця… Розповiла про тата моеi подружки, який повернувся з вiйни i через кiлька днiв помер. Помер вiд хвороби серця. Нiхто не мiг зрозумiти: як можна померти пiсля вiйни, коли всi щасливi?

Тато мовчав…




«Одна жменя солi… Усе, що залишилося вiд нашого дому…»


Мишко Майоров – 5 рокiв.

Зараз – кандидат сiльськогосподарських наук.



Пiд час вiйни я любив сни… Я любив сни про мирне життя, про те, як ми жили до вiйни…

Перший сон…

Бабуся впоралася з господарськими справами… Я чекаю на цей момент. Ось вона пiдсувае стiл до вiкна, розстеляе матерiю, накладае на неi вату, накривае ii iншим шматком матерii й починае стьобати ковдру. У мене теж е робота: з одного боку ковдри бабуся вбивае цвяшки, до них по черзi прив’язуе шпагат, який натирае крейдою, а я натягаю його з iншого боку. «Тягни, Мишенько, сильнiше», – просить бабуся. Я натягую – вона вiдпускае: бах – i готова крейдяна смужка на червоному чи синьому сатинi. Смужки перехрещуються, виходять ромбики, по них бiжать стiбки чорних ниток. Наступна операцiя: бабуся розкладае паперовi викрiйки (зараз це називаеться трафаретом), i на зметанiй ковдрi з’являеться малюнок. Дуже гарно й цiкаво. Моя бабуся майстриня й сорочки строчити, особливо комiрцi iй вдаються. Їi ручна машинка «Зiнгер» працюе й тодi, коли я вже сплю. І дiдусь спить.

Другий сон…

Дiдусь чоботарюе. У мене й тут е дiло – готувати дерев’янi шпильки. Зараз усi пiдошви – на залiзних гвiздках, але вони iржавiють, i пiдошва швидко вiдлiтае. Може, й тодi вже використовувалися залiзнi гвiздки, але я пам’ятаю дерев’янi. Із рiвноi, без сучкiв, колодки староi берези треба було напиляти кружки й залишити висихати пiд повiткою, потiм настругати брусочки товщиною близько трьох сантиметрiв i довжиною сантиметрiв iз десять i теж просушити. Із отих брусочкiв легко вiдколоти поперечнi пластинки товщиною два-три мiлiметри. Швецький нiж гострий, i ним легко зрiзати край пластинки з двох бокiв: упреш ii у верстак – жик-жик, i пластинка гостра, а потiм уже колеш гвiздки-шпильки. Дiдусь наколюшкою (таке шевське шило) наколюе отвiр у пiдошвi чобота, вставляе шпильку, стук шевським молотком! – i гвiздок у пiдошвi. Шпильки набивають у два ряди, це не лише гарно, а й дуже мiцно: вiд вологи сухi березовi гвiздки тiльки розбухнуть i ще мiцнiше триматимуть пiдошву, i вона не вiдпаде, аж доки не зноситься.

А ще дiдусь пiдшивае валянки, вiрнiше, робить другу пiдошву на валянках, вони тодi довше служать i можна в них ходити без калош. Або обшивае шкiрою задник валянка, аби в калошах той не швидко протирався. Мiй обов’язок – сучити лляну нитку, смолити варом i вощити воском дратовку, засилювати ii в голку. Але шевська штопальна голка – велика цiннiсть, i тому дiдусь найчастiше користуеться щетиною, найзвичайнiшою щетиною iз загривка дикого кабана, можна i з домашнього, але та м’якiша. У дiдуся такоi щетини – цiлий жмут. Нею можна й пiдошву пришити, й маленьку латочку в незручному мiсцi: щетинка гнучка i де завгодно пролiзе.

Третiй сон…

Старшi хлопцi в сусiдському великому сараi органiзували театр, iде вистава про прикордонникiв i шпигунiв. Квитки по десять копiйок, а в мене немае, i мене не пускають, починаю плакати: я теж хочу «побачити вiйну». Заглядаю тайкома в сарай, «прикордонники» там у справжнiх гiмнастерках. Спектакль приголомшуе…

Далi сни моi обривалися…

Незабаром я побачив солдатськi гiмнастерки в нас удома… Бабуся годувала втомлених i запорошених солдатiв, а вони говорили: «Нiмець пре». Я почав чiплятися до бабусi: «А якi вони, нiмцi?»

Складаемо на воза клунки, мене саджають на них… Кудись iдемо… Потiм повертаемося… У нас у хатi – нiмцi! Вони схожi на наших солдатiв, тiльки в iншiй формi i веселi. Ми з бабусею i мамою тепер живемо за пiчкою, а дiдусь – у сарайчику. Бабуся вже не стьобае ковдри, дiдусь не шевцюе. Одного разу вiдсуваю запону: в кутку бiля вiкна сидить нiмець у навушниках i крутить ручки рацii, чути музику, потiм чiтко росiйською… Інший нiмець у цей час намазував масло на хлiб, побачив мене i махнув ножем бiля самого мого носа, я ховаюся за полог i вже не вилiзаю з-за пiчки.

Вулицею повз наш будинок ведуть чоловiка в горiлiй гiмнастерцi, босого, зi зв’язаними дротом руками. Чоловiк увесь чорний… Потiм я бачив його повiшеним бiля сiльради. Казали, що це наш льотчик. Уночi вiн менi приснився. Увi снi вiн висiв у нас у дворi…

Із тих днiв… Усе пам’ятаеться в чорному кольорi: чорнi танки, чорнi мотоцикли, нiмецькi солдати в чорнiй формi. Я не впевнений, що все це було насправдi тiльки чорним, але я так запам’ятав. Так воно лежить у пам’ятi… Чорно-бiла плiвка… У школу я ще не ходив, але читати й рахувати вмiв. Рахував танки, iх було багато, так багато, що бiлий снiг перетворювався на чорний.

…Мене закутують у щось теж чорне, i ми ховаемося на болотi. Увесь день i всю нiч. Нiч холодна. Кричать страшним голосом незнайомi птахи. Здаеться, що мiсяць свiтить надто яскраво. Страх!! А якщо нас побачать або почують нiмецькi вiвчарки? Інодi долинав iхнiй хрипкий гавкiт. Уранцi – додому! Я хочу додому! Усi хочуть додому, в тепло! Але дому вже немае, тiльки купа димлячих головешок. Погорiле мiсце… Пiсля великого вогнища… Знаходимо в золi велику грудку солi, яка завжди в нас лежала на припiчку. Акуратно зiбрали сiль, потiм i глину, змiшану iз сiллю, зсипали ii у глек. Це все, що залишилося вiд нашого дому…

Бабуся мовчала, мовчала, а вночi заголосила: «Ох, моя ти хатко! Ох, моя ти хатко! Тут я дiвувала-а-а-а… Сюди свати приiжджали-и-и-и… Тут дiтей народила-а-а-а…» Вона ходила нашим чорним двором, наче привид.

Уранцi я розплющив очi – ми спимо на землi. На нашому городi…




«І поцiлувала в пiдручнику всi портрети…»


Зiна Шиманська – 11 рокiв.

Зараз – касирка.



Я озираюся в минуле з усмiшкою… Зi здивуванням. Невже це було зi мною?

Того дня, коли почалася вiйна, ми пiшли до цирку. Усiею родиною. На ранкову виставу. Нi про що не здогадувалися. Нi про що… Усi вже знали, а ми нi. Ляскали в долонi. Смiялися. Був там великий слон. Слонище! Танцювали мавпочки… І ось… Вибiгли ми весело на вулицю – а люди йдуть заплаканi: «Вiйна!» Усi дiти: «Ур-ра!!» Зрадiли. Тепер ми себе проявимо, допоможемо нашим бiйцям. Станемо героями. Я над усе любила военнi книжки. Про боi, про подвиги… Мрii там усякi… Я схиляюся над пораненим бiйцем, виношу його з диму. Із вогню… Удома всю стiнку над своiм столом обклеiла военними фотографiями з газет. Там – Ворошилов, там – Будьонний…

Ми з подружкою тiкали на фiнську вiйну, а нашi знайомi хлопцi – на iспанську. Вiйна нам уявлялася найцiкавiшою подiею в життi. Найбiльшою пригодою. Ми про неi мрiяли, ми були дiтьми свого часу. Гарними дiтьми! Моя подружка завжди ходила в старiй будьонiвцi, де вона ii взяла, я вже забула, але це була ii улюблена шапочка. А як ми тiкали на вiйну? Зараз розповiм… Вона залишилася в мене ночувати, звичайно, навмисно, а на свiтанку ми разом потиху вибралися з дому. Навшпиньки… Тс… тс… Захопили iз собою якiсь продукти. А старший брат, певно, вже слiдкував за нами, як ми останнiми днями шепотiлися, щось пхали в мiшечки. У дворi наздогнав нас i повернув. Вилаяв i пригрозився, що викине з моеi бiблiотеки всi военнi книжки. Увесь день я плакала. Ось такими ми були!

А тут справжня вiйна…

Через тиждень у Мiнськ увiйшли нiмецькi вiйська. Самих нiмцiв я не зразу запам’ятала, а запам’ятала iхню технiку. Великi машини, великi мотоцикли… У нас таких не було, таких ми не бачили… Люди онiмiли й оглухли. Ходили зi зляканими очима… На парканах i стовпах з’явилися чужi плакати та листiвки. Чужi накази. Прийшов «новий порядок». Через якийсь час знову вiдкрилися школи. Мама вирiшила, що вiйна вiйною, а переривати навчання не слiд, все одно я повинна вчитися. На першому уроцi географiчка, та сама, яка нас учила й до вiйни, почала виступати проти радянськоi влади. Проти Ленiна. Я сказала собi: вчитися в такiй школi я не буду. Нi-i-i-i… Не хочу! Прийшла додому й поцiлувала в пiдручнику всi портрети… Усi улюбленi портрети…

Нiмцi вривалися у квартири, когось увесь час шукали. То евреiв, то партизанiв… Мама сказала: «Сховай свiй пiонерський галстук». Удень я галстук ховала, а вночi, коли лягала спати, надягала. Мама боялася: а якщо нiмцi постукають уночi? Умовляла мене. Плакала. Я чекала, поки мама засне, стане тихо вдома й на вулицi. Тодi дiставала з шафи червоний галстук, дiставала радянськi книжки. І моя подружка так робила. Вона й будьонiвку берегла.

Тепер сама дивуюся: невже це була я?




«Я iх руками збирала… Вони бiлi-бiлi…»


Женя Селеня – 5 рокiв.

Зараз – журналiст.



У ту недiлю… Двадцять другого червня…

Пiшли з братом за грибами. Уже був час товстих боровикiв-колосовикiв. Лiсок наш невеликий, ми там знали кожний кущик, кожну галявину, де якi гриби ростуть, якi ягоди i навiть квiти. Де iван-чай, а де жовтий звiробiй. Синiй верес… Уже поверталися додому, коли почули громове гудiння. Гуло з неба… Пiдвели голови: над нами штук дванадцять – п’ятнадцять лiтакiв… Вони летiли високо, дуже високо, я подумав, що ранiше нашi лiтаки так високо не лiтали. Було чути гудiння: у-у-у!

Тут же ми побачили нашу маму, вона бiгла до нас – розгублена, iз плачем, голос у неi переривався. Таким i залишилося враження вiд першого дня вiйни – мама не кличе лагiдно, як зазвичай, а кричить: «Дiти! Моi дiти!» У неi великi очi, замiсть обличчя самi очi…

Через два днi, мабуть, до нас на хутiр зайшла група червоноармiйцiв. Запорошенi, спiтнiлi, з пошерхлими губами, вони жадiбно пили воду з колодязя. І як же вони ожили… Як прояснiли iхнi обличчя, коли в небi з’явилися чотири наших лiтаки. На них ми помiтили такi чiткi червонi зiрки. «Нашi! Нашi!» – кричали ми разом iз червоноармiйцями. Але раптом звiдкись виринули маленькi чорнi лiтаки, вони крутилися навколо наших, щось там трiщало, гримiло. Це наче, знаете… Хтось рве клейонку або тканину… Але звук голоснiший… Я ще не знав, що так здалеку або згори трiщать кулеметнi черги. За нашими лiтаками, що падали, потягнулися червонi смуги вогню та диму. Бабах! Червоноармiйцi стояли й плакали, не соромлячись своiх слiз. Я вперше бачив… Уперше… Щоб червоноармiйцi плакали… У военних фiльмах, якi я ходив дивитися в наше селище, вони нiколи не плакали.

А потiм… Потiм… Ще через кiлька днiв… Із села Кабаки прибiгла мамина сестра – тiтонька Катя. Чорна, страшна. Вона розповiла, що в iхне село приiхали нiмцi, зiбрали активiстiв i вивели за край села, там розстрiляли з кулеметiв. Серед розстрiляних був i мамин брат, депутат сiльськоi ради. Старий комунiст.

Досi пам’ятаю слова тiтки Катi:

– Вони йому розбили голову, i я руками мiзки збирала… Вони бiлi-бiлi…

Вона жила в нас два днi. І весь час розповiдала… Повторювала… За цi два днi в неi побiлiла голова.

І коли мама сидiла поряд iз тiтонькою Катею, обiймала ii i плакала, я гладив ii по головi. Боявся.

Я боявся, що мама теж стане бiлою…




«Жити хочу! Жити хочу!»


Вася Харевський – 4 роки.

Зараз – архiтектор.



Вiд цих видовищ, вiд цих вогнiв… Це – мое багатство… Це – розкiш, те, що я пережив…

Менi нiхто не вiрить… Навiть мама не вiрила… Коли пiсля вiйни почали згадувати, вона дивувалася: «Ти не мiг сам це запам’ятати, ти був маленький. Тобi хтось розповiв…»

Нi, я сам пам’ятаю…

Вибухають бомби, а я чiпляюся за старшого брата: «Жити хочу! Жити хочу!» Боявся померти, хоча що я мiг тодi знати про смерть? Ну що?

Сам пам’ятаю…

Мама вiддала нам iз братом останнi двi картоплини, а сама тiльки дивилася на нас. Ми знали, що картоплини цi останнi. Я хотiв iй залишити… Маленький шматочок… І не змiг. Брат теж не змiг… Нам було соромно. Страшенно соромно.

Нi, я сам…

Побачив першого нашого солдата… По-моему, це був танкiст, точно не скажу… І побiг до нього:

«Тату!!» А вiн пiдняв мене на руки до неба: «Синку!» Я все пам’ятаю…

Я пам’ятаю, як дорослi говорили: «Вiн – маленький. Не розумiе». А я дивувався: «Якi дивнi цi дорослi, чому вони вирiшили, що я нiчого не розумiю? Я все розумiю». Менi навiть здавалося, що я розумiю бiльше, нiж вони, тому що я не плачу.

Вiйна – це мiй пiдручник iсторii. Моя самотнiсть… Я пропустив час дитинства, воно випало з мого життя. Я людина без дитинства, замiсть дитинства в мене була вiйна.

Так у життi мене потрясло потiм тiльки кохання. Коли я закохався… Пiзнав кохання…




«Через петельку для гудзика…»


Інна Левкевич – 10 рокiв.

Зараз – iнженер-будiвельник.



У першi ж днi… Вiд самого ранку…

Над нами вибухали бомби… На землi лежали стовпи i проводи. Люди наляканi, всi бiгли з будинкiв. Зi своiх будинкiв усi бiгли на вулицю, але все одно попереджали одне одного: «Обережно – провiд! Обережно – провiд!», щоб нiхто не зачепився, не впав. Ще вранцi двадцять шостого червня мама видавала зарплату, вона працювала бухгалтером на заводi, а ввечерi ми вже були бiженцями. І коли йшли з Мiнська, то бачили, як горiла наша школа. Полум’я лютувало в кожному вiкнi… Так яскраво… Так… Так сильно, до самого неба… Ми ридали, що горить наша школа. Нас було четверо в мами, трое йшли пiшки, а молодша «iхала» в мами на руках. Мама ще хвилювалася, що ключ взяла iз собою, а квартиру забула зачинити. Вона намагалася зупиняти машини, кричала й просила: «Вiзьмiть наших дiтей, а ми пiдемо захищати мiсто». Не хотiла повiрити, що нiмцi вже в мiстi. Мiсто здали.

Страшним i незрозумiлим було все, що вiдбувалося на наших очах. Із нами. Особливо смерть… Бiля вбитих валялися чайники та каструлi. Вражала iхня кiлькiсть. Усе горiло… Здавалося, що ми бiжимо по жаринах… Я завжди дружила з хлопцями. Росла шибайголовою. Менi було цiкаво подивитися: як це летять бомби, як це вони свищуть i як вони падають. І ось я лягала на землю, накривалася пальтом i через петельку для гудзика спостерiгала… Люди бiжать… На деревi щось висить… Коли я зрозумiла, що це щось вiд людини на деревi висить, мене зацiпило. Я заплющила очi…

Сестрi Ірмi було сiм рокiв, вона несла примус i маминi черевички, страшенно боялася загубити цi черевички. Черевички були новi, блiдо-рожевого кольору, з гранчастим каблучком. Мама взяла iх мимоволi, а може, тому, що це була в неi найгарнiша рiч…

І з ключом, i з черевичками ми незабаром повернулися назад у мiсто, де все згорiло. Невдовзi почали голодувати. Збирали лободу, iли лободу. Їли якiсь квiти! Швидко закiнчилися дрова. Нiмцi спалили великий колгоспний сад за мiстом, боялися партизанiв, то всi ходили й обрубували там пеньки – хоча б трохи принести дров. Нагрiти вдома пiч. Із дрiжджiв робили печiнку: смажили дрiжджi на сковорiдцi, й у них з’являвся присмак печiнки. Мама дала менi грошi, щоб я купила хлiба на базарi. А там стара жiнка продавала козенят, i я подумала, що врятую всю нашу сiм’ю, якщо куплю козеня. Козеня пiдросте – й у нас буде багато молока. І я купила козеня, заплативши за нього всi грошi, якi менi дали iз собою. Я не пам’ятаю, як мама мене лаяла, пам’ятаю тiльки, що ми кiлька днiв сидiли голоднi: грошi закiнчилися. Варили якусь затирку, годували нею козеня, я брала його iз собою спати, щоб йому було тепло, але воно замерзало. І невдовзi померло… Це була трагедiя… Ми дуже плакали, не дозволяли його винести з дому. Найдужче плакала я, вважаючи себе винною. Мама винесла його вночi тайкома, а нам сказала, що козеня з’iли мишi.

Але в окупацii ми вiдзначали всi травневi й жовтневi свята. Нашi свята! Нашi! Обов’язково спiвали пiсень, у нас уся родина спiвоча. Нехай це була картопля в мундирах, iнодi один шматочок цукру на всiх, але в цей день намагалися хоча б трошечки краще приготувати, нехай завтра ми будемо голодними, але свята ми всi вiдзначали. Пошепки спiвали мамину улюблену пiсню: «Утро красит нежным светом стены древнего Кремля…» Це обов’язково…

Сусiдка напекла пирiжкiв на продаж i запропонувала нам: «Вiзьмiть у мене за гуртовою цiною, а продайте вроздрiб. Ви молодi, у вас ноги легкi». Я вирiшила взятися за цю справу, знаючи, як мамi важко однiй прогодувати нас. Принесла сусiдка цi пирiжки, ми iз сестрою Ірмою сидимо й дивимося на них:

– Ірмо, тобi не здаеться, що цей пирiжок бiльший за той? – кажу я.

– Здаеться…

Ви не уявляете, як хотiлося спробувати шматочок.

– Давай вiдрiжемо трошечки, а потiм пiдемо продавати.

Посидiли так двi години, i нiчого нести на базар. Потiм сусiдка почала варити подушечки, це такi цукерки, iх давно вже немае чомусь у магазинах. Дала вона нам продати цi подушечки. Знову ми з Ірмою сидимо над ними:

– Одна подушечка бiльша за iншi. Давай, Ірмо, трошки ii полижемо.

– Давай…

У нас було одне пальто на трьох, однi валянки. Ми часто сидiли вдома. Пробували розповiдати одне одному казки… Якiсь книжки… Але це було нецiкаво. А цiкаво нам було мрiяти, як закiнчиться вiйна i як ми житимемо пiсля вiйни. Їстимемо самi пирiжки та цукерки.

Коли вiйна закiнчилася, мама надягла крепдешинову кофтинку. Як у неi залишилася ця кофтинка, я не пам’ятаю. Усi гарнi речi ми вимiняли на продукти. На цiй кофтинцi були чорнi манжети, мама вiдпорола iх, щоб нiчого не було темного, а тiльки свiтле.

Одразу ми пiшли в школу i з перших днiв почали вчити пiснi для параду…




«Тiльки мамин крик чула…»


Лiда Погоржельська – 8 рокiв.

Зараз – кандидат бiологiчних наук.



Я все життя згадую цей день… Перший день без тата…

Хотiлося спати. Мама пiдняла нас рано-вранцi i сказала: «Вiйна!». Який тут сон? Почали збиратися в дорогу. Ще страху не було. Усi дивилися на тата, а тато наш поводився спокiйно. Як завжди. Вiн був партiйним працiвником. Кожному, сказала мама, треба взяти iз собою що-небудь. Я нiчого не придумала взяти, а сестра молодша захопила ляльку. Мама взяла на руки нашого маленького братика. Тато наздогнав нас уже дорогою…

Я забула сказати, що мешкали ми в мiстi Кобринi. Недалеко вiд Бреста. Ось чому вiйна докотилася до нас уже першого дня. Отямитися не встигли. Дорослi майже не розмовляли, йшли мовчки, iхали на конях мовчки. І ставало страшно. Йдуть i йдуть люди, багато людей, i всi мовчать.

Коли тато нас наздогнав, ми трохи заспокоiлися. Тато в нас у сiм’i в усьому був найголовнiший, тому що мама була дуже молодою, вона в шiстнадцять рокiв вийшла замiж. Вона не вмiла навiть готувати. А тато – сирота, вiн усе вмiв. Я пам’ятаю, як ми любили, коли в тата був час, i вiн мiг що-небудь смачненьке нам приготувати. Для всiх – свято. Менi й зараз здаеться, що немае нiчого смачнiшого вiд манноi кашi, яку варив тато. Скiльки ми iхали без нього, стiльки ми на нього чекали. Залишитися пiд час вiйни без тата – цього ми уявити не могли. Така в нас була сiм’я.

Обоз вийшов великий… Рухався повiльно. Інодi всi зупинялися й дивилися на небо. Шукали очима, де нашi лiтаки… Шукали даремно…

Серед дня побачили колону якихось вiйськових. Вони iхали на конях i були одягненi в новеньку червоноармiйську форму. Конi ситi. Великi. Нiхто не здогадався, що це диверсанти. Вирiшили: нашi! Зрадiли. Тато вийшов до них назустрiч, i я почула мамин крик… Пострiлу я не чула… Тiльки мамин крик: «А-а-а-а! І-i-i…» Мамин чи не мамин голос? Мамин! Я пам’ятаю, що цi вiйськовi навiть не злiзли зi своiх коней… Коли мама закричала, я побiгла. Усi кудись побiгли… Бiгли мовчки. Я чула тiльки, як наша мама кричить… Я бiгла, поки не заплуталася й не впала у високiй травi…

До вечора нашi конi стояли. Чекали. А ми всi повернулися на це мiсце, коли темнiти почало. Мама сама там сидiла й чекала. Хтось промовив: «Ви погляньте, вона сива». Пам’ятаю, як дорослi копали яму… Як потiм нас iз сестричкою пiдштовхували: «Ідiть. Попрощайтеся з батьком». Я ступила два кроки, а далi йти не змогла. Сiла на землю. А сестричка поруч зi мною. Братик спав, вiн був зовсiм маленький, нiчого не розумiв. А мама наша лежала на возi непритомна, нас до неi не пускали.

Так нiхто з нас i не бачив тата мертвим. І не запам’ятав його мертвим. Я завжди, коли згадувала його, чомусь згадувала в бiлому кителi. Молодого й гарного. Навiть зараз, а зараз я вже старша за нашого тата.

У Сталiнградськiй областi, куди нас евакуювали, мама працювала в колгоспi. Мама, яка нiчого не вмiла, не знала, як полоти грядки, не вiдрiзняла вiвса вiд пшеницi, стала ударницею. У нас не було тата, й у когось ще не було тата. У когось не було мами. Або брата. Або сестри. Або дiдуся. Але ми сиротами себе не вiдчували. Нас жалiли й ростили всi. Пам’ятаю тiтоньку Таню Морозову. У неi загинуло двое дiтей, вона жила сама. І вона вiд себе вiдривала все для нас, наче наша мама. А це ж була абсолютно чужа людина, але за вiйну стала рiдною. Братик, коли пiдрiс, казав, що в нас немае тата, зате в нас е двi мами: наша мама й тiтонька Таня. Так ми всi й росли… Із двома, з трьома мамами…

Ще пам’ятаю, як нас дорогою в евакуацiю бомбили, i ми бiгли ховатися. Ми бiгли ховатися не до мами, а до солдатiв. Закiнчиться бомбардування, мама нас лае, що ми вiд неi тiкаемо. Але все одно, як знову почнуть бомбити, бiжимо до солдатiв.

Коли звiльнили Мiнськ, вирiшили повертатися. Додому. У Бiлорусь. Мама наша – корiнна мiнчанка, але коли ми вийшли на Мiнському вокзалi, вона не знала, куди йти. Це було iнше мiсто. Самi руiни… Пiсок iз камiння…

Я вже навчалася в Горецькiй сiльгоспакадемii… Мешкала в гуртожитку, було нас в кiмнатi вiсiм осiб. Усi – сироти. Нiхто нас окремо не поселяв, не збирав – нас було багато. Не одна кiмната. Пам’ятаю, як ми вночi всi кричали… Я могла зiрватися з лiжка й стукати у дверi… Кудись рвалася… Дiвчата мене ловили. Тодi я починала плакати. І вони за мною. Усiею кiмнатою ревма ревiли. А зранку треба йти на заняття i слухати лекцii.

А одного разу я на вулицi зустрiла чоловiка, схожого на тата. Наче мiй тато. Довго йшла за ним… Я ж не бачила тата мертвим…




«Ми грали, а солдати плакали…»


Володя Чистоклетов – 10 рокiв.

Зараз – музикант.



Це був гарний ранок…

Ранкове море. Сине i спокiйне. Першi днi, як я приiхав у дитячий санаторiй Совет-Квадже на Чорному морi. Почули гудiння лiтакiв… Я пiрнув у хвилi, але й там, пiд водою, було чути це гудiння. Ми не злякалися, а почали гратися «у вiйну», не знаючи, що десь уже йде вiйна. Не гра, не вiйськовi навчання, а вiйна. Через кiлька днiв нас вiдправили додому.

Я – в Ростов. На мiсто вже падали першi бомби. Усi готувалися до вуличних боiв: копали щiлини, будували барикади. Училися стрiляти. А ми, дiти, вартували ящики, в якi складали пляшки iз запалювальною сумiшшю, пiдвозили пiсок i воду на випадок пожежi.

Усi школи перетворилися на госпiталi. У нашiй сiмдесятiй школi було розташовано армiйський польовий госпiталь для легкопоранених. Туди скерували маму. Їй дозволяли й мене брати iз собою, щоб не залишався сам удома, а коли вiдступали, куди iхав госпiталь, туди iхали й ми.

Пiсля чергового бомбардування запам’ятав купу книжок серед розбитого камiння, пiдiбрав одну, вона називалася «Життя тварин». Велика, з гарними картинками. Усю нiч не спав, читав i не мiг вiдiрватися… Пам’ятаю, що военних книжок я не взяв, читати про вiйну вже не хотiлося. А ось про тварин, про птахiв…

У листопадi сорок другого… Начальник госпiталю наказав видати менi форму, щоправда, ii довелося термiново перешивати. А чоботи на мене не могли знайти цiлий мiсяць. Так я став вихованцем госпiталю. Солдатом. Що робив? Самi бинти могли звести з розуму. Їх завжди бракувало. Доводилося прати, сушити, скручувати. Спробуйте скрутити тисячу штук на день! А я наловчився ще швидше за дорослих. Зграбно вийшла й перша самокрутка… У день мого дванадцятилiття старшина з усмiшкою вручив менi пачку махорки, як повноправному бiйцю. Покурював… Тайкома вiд мами… Випендрювався, звiсно. До того ж i страшно… Я ледве до кровi звик. Боявся обгорiлих. Із чорними обличчями…

Коли розбомбили вагони iз сiллю та парафiном, i те, й iнше придалося. Сiль – кухарям, парафiн – менi. Довелося опанувати спецiальнiсть, не передбачену жодними вiйськовими списками – робив свiчки. Це ще гiрше за бинти! Моiм завданням було, щоб свiчки довго горiли, ними користувалися, коли не було електрики. Пiд час бомбардувань. Лiкарi не припиняли операцiй анi пiд бомбами, анi пiд обстрiлом. Уночi лише зачиняли вiкна. Завiшували простирадлами. Ковдрами.

Мама плакала, а я все одно мрiяв утекти на фронт. У те, що мене можуть убити, не вiрив. Послали одного разу за хлiбом… Трохи проiхали, почався артобстрiл. Били з мiнометiв. Сержанта вбило, вiзника вбило, мене контузило. Я втратив мову, а коли через якийсь час заговорив, усе одно залишилося заiкання. Воно й зараз у мене е. Усi дивувалися, що я залишився живим, а в мене було iнше вiдчуття – хiба мене можуть убити? Як це мене можуть убити? Проiхали ми з госпiталем усю Бiлорусь. Польщу… Я вивчив польськi слова…

У Варшавi… Серед поранених виявився чех – тромбонiст Празькоi опери! Начальник госпiталю зрадiв йому i, коли той почав видужувати, попросив пройти палатами, пошукати музик. Оркестр вийшов чудовий. Мене навчили грати на альтi, на гiтарi навчився вже сам. Ми грали, а солдати плакали… Грали ми веселi пiснi…

Так доiхали до Нiмеччини…

У розбитому нiмецькому селищi побачив: дитячий велосипед валяеться. Зрадiв. Сiв i поiхав. Гарно так iде! Я за вiйну жодноi дитячоi речi не бачив. Забув, що вони десь iснують. Дитячi iграшки…

Я забув… Забув, тому що вирiс на вiйнi…




«На кладовищi покiйники лежали нагорi… Неначе ще раз убитi…»


Ваня Тiтов – 5 рокiв.

Зараз – мелiоратор.



Чорне небо…

Чорнi товстi лiтаки… Вони гудуть низько. Над самою землею. Це – вiйна. Як я пам’ятаю… Пам’ятаю окремими спалахами…

Нас бомбили, а ми ховалися в саду за старими яблунями. Усi п’ятеро. У мене було ще четверо братикiв, найстаршому – десять рокiв. Вiн навчив, як треба ховатися вiд лiтакiв – за великими яблунями, де багато листя. Мама збирала нас i несла у льох. А в льосi було страшно. Там жили щурi з маленькими пронизливими очицями, якi палали в темрявi. Палали неприродним блиском. Ще щурi вночi повискували. Гралися.

Коли нiмецькi солдати зайшли в хату, ми сховалися на пiчцi. Пiд старим ганчiр’ям. Лежали iз заплющеними очима. Не так страшно.

Спалили наше село. Розбомбили сiльський цвинтар. Прибiгли люди туди: покiйники лежали нагорi… Вони лежали, неначе ще раз убитi… Наш дiдусь лежав, який нещодавно помер. Їх знову ховали…

І пiд час вiйни, i пiсля вiйни ми гралися «у вiйну». Коли набридало «у бiлих i червоних», «у Чапаева», гралися «в росiян i нiмцiв». Воювали. Брали у полон. Розстрiлювали. Надягали на голови солдатськi каски, нашi й нiмецькi, каски валялися скрiзь – в лiсi, на полях. Нiхто не хотiв бути нiмцем, через це ми навiть билися. Гралися у справжнiх блiндажах та окопах. Воювали з палицями, кидалися в рукопашну. А матерi хитали головами, iм не подобалося. Плакали.

Ми дивувалися, тому що ранiше… До вiйни вони нас за це не лаяли…




«І зрозумiв – це батько… У мене тремтiли колiна…»


Льоня Хосеневич – 5 рокiв.

Зараз – конструктор.



У моiй пам’ятi залишився колiр…

Менi було п’ять рокiв, але я прекрасно пам’ятаю… Будинок свого дiда – жовтий, дерев’яний, за парканом на травi колоди. Бiлий пiсок, в якому ми гралися, наче випраний. Бiлий-бiлий. Ще пам’ятаю, як мама нас iз сестричкою водила фотографуватися кудись у мiсто, i як Елочка плакала, i я ii втiшав. Фотографiя ця збереглася, едина наша довоенна фотографiя… Вона чомусь запам’яталася зеленою.

Потiм усi спогади у темному кольорi… Якщо цi, першi, у свiтлому тонi – трава зелена-зелена, така свiтла акварель, i пiсок бiлий-бiлий, i паркан жовтий-жовтий… То потiм усе в темних барвах: я задихаюся вiд диму, мене кудись виносять, на вулицi – нашi речi, клунки, чомусь стоiть один стiлець… Вiн порожнiй… Люди стоять бiля нього i плачуть. І ми з мамою довго йдемо вулицями, я тримаюся за спiдницю. Усiм, кого мама зустрiчае, вона повторюе одну фразу: «У нас згорiв дiм».

Ночували в якомусь пiд’iздi. Менi холодно. Грiю руки в кишенi маминоi кофтини. Намацую там щось холодне. Це – ключ вiд нашого дому…

Раптом – мами немае. Мама зникае, залишаються бабуся й дiдусь. У мене з’явився друг, на два роки старший, – Женя Савочкiн. Йому сiм рокiв, менi – п’ять. Мене вчать читати по книжцi казок братiв Грим. Учить бабуся за своею методикою, вiд неi можна отримати й прикрого ляща по лобi: «Ех, ти!!», й учить Женя. Читаючи книжку, вiн показуе лiтери. Але бiльше я люблю слухати казки, особливо коли розповiдае бабуся. Їi голос схожий на мамин. Одного вечора приходить вродлива жiнка i приносить щось дуже смачне. Я розумiю з ii слiв, що мама жива, вона, як i тато, воюе. Кричу щасливий: «Мама швидко повернеться!» Хочу вискочити у двiр i подiлитися новиною зi своiм другом. Отримую вiд бабусi ременя. За мене заступаеться дiд. Коли вони вляглися спати, я зiбрав усi ременi в домi й закинув за шафу.

Увесь час хочеться iсти. Ходимо з Женею в жито, воно росте просто за будинками. Розтираемо колоски й жуемо зернята. А поле вже нiмецьке, i колоски нiмецькi… Побачили легковий автомобiль, тiкаемо. Буквально з нашоi хвiртки мене висмикуе офiцер у зеленiй формi з блискучими погонами й чи то б’е стеком, чи то ременем шмагае. Зi страху скам’янiв – болi не вiдчуваю. Раптом бачу бабусю: «Паночку, миленький, вiддай онука. Богом прошу, вiддай!» Бабуся – перед офiцером на колiнах. Офiцер iде, я лежу в пiску. Бабуся на руках несе мене в дiм. Я ледве ворушу губами. Пiсля цього довго хворiю…

Ще пам’ятаю, що вулицею iдуть пiдводи, багато пiдвод. Дiд iз бабусею вiдчиняють ворота. І в нас поселяються бiженцi. Через якийсь час вони захворюють на тиф. Їх забирають, як менi пояснюють, у лiкарню. Ще через якийсь час захворюе дiд. Сплю з ним. Худне й ледве ходить кiмнатою бабуся. Іду вдень гратися з хлопцями. Повертаюся ввечерi – нi дiда, нi бабусi не знаходжу вдома. Сусiди кажуть, що iх теж вiдвезли в лiкарню. Менi страшно – я сам. Я вже здогадуюсь, що з тоi лiкарнi, куди вiдвезли бiженцiв, а зараз дiда з бабусею, не повертаються. Страшно жити самому в домi, вночi дiм великий i незнайомий. Навiть удень страшно. Мене забирае до себе дiдусiв брат. У мене новий дiдусь.

Мiнськ бомблять, ховаемося у льосi. Коли я виходжу звiдти на свiтло, очi слiпить сонце, i я глухну вiд гуркоту моторiв. Вулицею йдуть танки. Ховаюся за стовп. Раптом бачу – на баштi червона зiрка. Нашi! Одразу бiжу до нашого будинку: якщо прийшли нашi, то й мама прийшла! Пiдходжу до будинку – бiля ганку стоять якiсь жiнки з рушницями, вони пiдхоплюють мене на руки й починають розпитувати. Одна з них чимось менi знайома. Когось нагадуе. Вона пiдходить до мене ближче, обiймае. Іншi жiнки починають плакати. Я як закричу: «Мама!» Наче кудись провалився потiм…

Незабаром мама привезла з дитячого будинку сестричку, i та мене не визнавала – забула зовсiм. За вiйну забула. А я був такий радий, що в мене знову е сестричка.

Прийшов зi школи i знайшов сплячого на диванi батька, який повернувся з вiйни. Вiн спав, а я витяг у нього з планшета документи i прочитав. І зрозумiв – це батько. Я сидiв i дивився на нього, поки вiн не прокинувся.

У мене весь час тремтiли колiна…




«Заплющ очi, синку… Не дивися…»


Володя Парабкович – 12 рокiв.

Зараз – персональний пенсiонер.



Я рiс без мами…

Нiколи не пам’ятаю себе маленьким… Мама моя померла, коли менi було сiм рокiв. Жив у тiтки. Пас корiв, рубав дрова, ганяв коней на випас. Не бракувало справ i на городi. Зате взимку каталися на дерев’яних саночках i саморобних ковзанах, теж дерев’яних, пiдбитих залiзяками й пiдв’язаних до луб’яних постолiв мотузками, ходили на лижах iз дощок i клепок розсохлих бочок. Усе робив собi сам…

Досi пам’ятаю, як я надягнув першi своi черевики, купленi батьком. І яке було горе, коли подряпав iх сучком у лiсi. Менi так iх було шкода, що я думав: краще було би порiзати ногу – загоiлася б. У цих же черевиках я iшов з батьком з Оршi, коли мiсто бомбардували фашистськi лiтаки.

Вони нас розстрiлювали впритул… Люди падали на землю… У пiсок, у траву… «Заплющ очi, синку… Не дивися…» – просив батько. Я боявся дивитися й на небо – там було чорно вiд лiтакiв, i на землю – скрiзь лежали вбитi. Близько пролетiв лiтак… Батько теж упав i не пiдвiвся. Я сидiв над ним: «Тату, розплющ очi… Тату, розплющ очi». Якiсь люди кричали: «Нiмцi!» – i тягнули мене за собою. А до мене не доходило, що батько вже не встане, i ось так у поросi, на дорозi, я його повинен кинути. На ньому нiде не було кровi, вiн просто мовчки лежав. Мене вiд нього вiдтягнули силомiць, але багато днiв я йшов i озирався, чекав – батько мене дожене. Прокидався вночi… Прокидався вiд його голосу… Я не мiг повiрити, що батька в мене вже немае. Так залишився я сам i в одному сукняному костюмi.

Пiсля довгих поневiрянь… Їхав потягом, iшов пiшки… Забрали мене в дитячий будинок мiста Мелекеса Куйбишевськоi областi. Кiлькаразово намагався втекти на фронт, але щоразу це закiнчувалося невдало. Ловили й повертали. І, як то кажуть, не було би щастя, так нещастя помогло. У лiсi, пiд час заготiвлi дров, я не втримав сокиру, вона вiдскочила вiд дерева i вдарила менi по пальцю правоi руки. Вихователька перев’язала мене своею хустинкою й вiдправила в мiську полiклiнiку.

На зворотному шляху до дитбудинку iз Сашком Ляпiним, якого вiдправили разом зi мною, бiля мiському комсомолу ми помiтили моряка в безкозирцi зi стрiчками, вiн приклеював на дошцi об’яву. Пiдiйшли ближче й побачили, що це правила прийому до школи юнг Военно-Морського Флоту на Соловецьких островах. Школа юнг комплектувалася тiльки добровольцями. Перевагу в наборi вiддавали дiтям морякiв i вихованцям дитячих будинкiв. Наче зараз чую голос цього моряка:

– Ну, що, хочете бути моряками?

Вiдповiли йому:

– Ми з дитячого будинку.

– Тодi заходьте у мiськом i пишiть заяву.

Не передати захвату, який охопив нас у той момент. Адже це був прямий шлях на фронт. А я вже не вiрив, що зможу помститися за батька! Встигну на вiйну.

Зайшли до мiському комсомолу й написали заяву. Через кiлька днiв ми вже проходили медичну комiсiю. Один iз членiв комiсii подивився на мене:

– Дуже вiн худенький i маленький.

А iнший, в офiцерськiй формi, зiтхнув:

– Нiчого, пiдросте.

Нас перевдягнули, ледве пiдiбравши потрiбнi розмiри. Побачивши себе в дзеркалi в морськiй формi, в безкозирцi, я був щасливий. Ще через добу ми вже пливли на пароплавi до Соловецьких островiв.

Усе нове. Незвичне. Глибока нiч… Стоiмо на палубi… Моряки женуть нас спати:

– Ішли б ви, хлопцi, в кубрик. Там тепло.

Рано-вранцi побачили монастир, що сяяв на сонцi, й облитий золотом лiс. Це й були Соловецькi острови, де вiдкривалася перша в краiнi школа юнг Военно-Морського Флоту. Але перш нiж розпочати заняття, ми повиннi були побудувати школу, а точнiше – землянки. Соловецька земля – суцiльний камiнь. Бракувало пилок, сокир, лопат. Навчилися робити все вручну: копати важкий грунт, пиляти сторiчнi дерева, корчувати пнi, теслювати. Пiсля роботи йшли вiдпочивати в холоднi намети, постiллю були матраси й наволочки, набитi травою, пiд ними лежали ялиновi лапки. Накривалися шинелями. Прали самi, вода з кригою, плакали, як зашпори заходили в руки.

У сорок другому роцi… Прийняли вiйськову присягу… Нам видали безкозирки з написом «Школа юнг ВМФ», але, на наш жаль, не з довгими конами на плечах, а з бантиком на правому боцi. Вручили рушницi. На початку сорок третього… Я потрапив для проходження служби на гвардiйський есмiнець «Сообразительный». Для мене все було вперше: гребенi хвиль, в якi заривався носом корабель, «фосфорна» дорiжка вiд гребних гвинтiв, що старанно лопатили солону морську воду… Перехопило дихання…

– Страшно, синку? – запитав командир.

– Нi, – я не замислився анi на мить. – Гарно!

– Якби не вiйна, було б гарно, – сказав командир i чомусь вiдвернувся.

Менi було чотирнадцять рокiв…




«Братик плаче, тому що його не було, коли був тато…»


Лариса Лисовська – 6 рокiв.

Зараз – бiблiотечний працiвник.



Згадую про мого тата… І про мого братика…

Тато був у партизанах. Фашисти його схопили й розстрiляли. Мамi жiнки пiдказали, де iх стратили: тата i ще кiлькох чоловiкiв. Вона побiгла туди, де вони лежали… Усе життя згадувала, що було холодно, крижана кiрка на калюжах. А вони лежали в самих шкарпетках… Чекала нашого братика.

Нам треба було ховатися. Партизанськi сiм’i заарештовували. Забирали з дiтьми… На накритих брезентом машинах…

Довго сидiли в сусiдiв у льосi. Уже починалася весна… Лежали на картоплi, а картопля проростала… Заснеш, а вночi росточок вискочить i лоскоче бiля носа. Наче жучок. Жучки в мене жили в кишенях. У шкарпетках. Я iх не боялася нi вдень, нi вночi.

Вийшли ми з льоху, i мама народила братика. Вiн пiдрiс, почав розмовляти, i згадуемо ми тата:

– Тато був високий…

– Сильний… Як пiдкине мене на руках!

Це ми iз сестрою кажемо, а братик питае:

– А я де був?

– Тебе тодi не було…

Вiн починае плакати, тому що його не було, коли був тато…




«Першою прийшла ця дiвчинка…»


Нiна Ярошевич – 9 рокiв.

Зараз – учителька фiзкультури.



У нас всi переживали велику подiю…

Увечерi до старшоi сестри приходив жених свататися. Усi до ночi обговорювали, коли весiлля, де молодi будуть розписуватися, скiльки покликати гостей. А iз самого ранку батька викликали у вiйськомат. Уже по селу загомонiли – вiйна! Мама розгубилася: що робити? Я тiльки про одне думала: хоч би пережити цей день. Менi ще нiхто не пояснив, що вiйна – це не день i не два, а це може бути дуже довго.

І ось лiто, спекотний день. Хочеться пiти на рiчку, а мама нас збирае в дорогу. У нас був iще брат, його тiльки-но забрали з лiкарнi, там йому зробили операцiю на нозi, i вiн повернувся на милицях. Але мама сказала: «Треба йти всiм». Куди? Нiхто нiчого не знав. Пройшли кiлометрiв п’ять. Брат кульгав i плакав. Ну, куди з ним? Повернулися назад. Удома на нас чекав батько. Чоловiки, якi вранцi пiшли у вiйськомат, усi повернулися, нiмцi вже зайняли наш райцентр. Мiсто Слуцьк.

Летiли першi бомби – я стояла i слiдкувала за ними, поки вони на землю не падали. Хтось пiдказав, що треба вiдкривати рота, щоб не оглушило. І ось вiдкриваеш рота, затуляеш вуха i все одно чуеш, як вони летять. Виють. Це так страшно, що шкiра не лише на обличчi, на всьому тiлi напружуеться. Висiло в нас на дворi вiдро. Коли все вщухло, зняли його: нарахували п’ятдесят вiсiм пробоiн. Вiдро бiле, зверху iм здалося, що це хтось стоiть у бiлiй хустинi, й вони стрiляли…

Нiмцi в’iхали в село на великих машинах, замаяних березовими гiлками. Так у нас прикрашали, коли було весiлля. Наламають-наламають березових гiлок… Ми роздивлялися iх через тин, тодi парканiв не було, а тини. Лозовi. Приглядалися… На звичайних людей наче схожi… Я хотiла побачити, якi в них голови? Чомусь у мене було таке уявлення, що в них нелюдськi голови… Уже йшов поголос, що вони вбивають. Палять. А вони iдуть, смiються. Веселi, засмаглi.

Уранцi робили фiззарядку у дворi школи. Обливалися холодною водою. Закачали рукави, сiли на мотоцикли i поiхали. Веселi, засмаглi…

За кiлька днiв за селом бiля молокозаводу викопали велику яму, i щодня о п’ятiй-шостiй ранку звiдти було чути пострiли. Як почнуть там стрiляти, навiть пiвнi перестають спiвати, ховаються. Їдемо ми з батьком у надвечiр’i на возi, вiн притримав коня недалеко вiд тоi ями. «Пiду, – каже, – погляну». Там i його двоюрiдну сестру розстрiляли. Вiн iде, а я за ним.

Раптом батько повертаеться, затуляе вiд мене яму: «Повертайся. Тобi далi не можна». Я тiльки побачила, коли переступала струмок, що вода в ньому червона… І як ворони пiднялися. Їх було так багато, що я закричала… А батько пiсля цього кiлька днiв нiчого iсти не мiг. Побачить ворону i в хату бiжить, трясеться весь… У лихоманцi…

У Слуцьку в парку повiсили двi партизанськi родини. Стояли великi морози, повiшенi були такi замерзлi, що коли iх хитало вiтром, вони дзвенiли. Дзвенiли, наче замерзлi дерева в лiсу… Цей дзвiн…

Коли нас визволили, батько пiшов на фронт. Пiшов iз армiею. Уже без нього менi пошили першу сукню за вiйну. Пошила ii мама з онучiв, вони були бiлi, вона iх пофарбувала чорнилами. На один рукав чорнил не вистачило. А менi хотiлося показати подружкам нову сукню. І я стояла у хвiртцi боком, тобто гарний рукав показувала, а поганий ховала. Менi здавалося, що я така ошатна, така гарна!

У школi передi мною сидiла дiвчинка Аня. У неi загинули батько з матiр’ю, вона мешкала з бабусею. Вони були бiженцями, з-пiд Смоленська. Школа iй купила пальто, валянки й блискучi калошi. Учителька принесла й поклала все це iй на парту. А ми сидiли принишклi, тому що нi в кого з нас не було нi таких валянкiв, нi такого пальта. Ми заздрили. Хтось iз хлопцiв штовхнув Аню i сказав: «Оце пощастило!» Вона впала на парту й заплакала. Плакала безупину всi чотири уроки.

Повернувся з фронту батько, всi прийшли подивитися на нашого тата. І на нас, тому що до нас повернувся тато.

Першою прийшла ця дiвчинка…




«Я – твоя мама…»


Тамара Пархимович – 7 рокiв.

Зараз – секретарка-друкарка.



Усю вiйну я думала про маму. Маму я загубила в першi днi…

Ми спимо, а наш пiонерський табiр бомблять. Вискочили з наметiв, бiгаемо й кричимо: «Мама! Мама!» Мене вихователька за плечi трясе, щоб я заспокоiлася, а я кричу: «Мама! Де моя мама?» Поки вона мене до себе не пригорнула: «Я – твоя мама».

У мене на лiжку висiли спiдничка, бiла кофтинка i червона краватка. Я iх надягнула, i ми пiшли пiшки у Мiнськ. Дорогою багатьох дiтей зустрiчали батьки, а моеi мами не було. Раптом кажуть: «Нiмцi у мiстi…» Повернули всi назад. Хтось менi сказав, що бачив мою маму – вбитою.

І тут у мене провал у пам’ятi…

Як ми доiхали до Пензи – не пам’ятаю, як мене привезли в дитбудинок – не пам’ятаю… Чистi сторiнки в пам’ятi… Пам’ятаю тiльки, що нас було багато, спали по двое на одному лiжковi. Якщо одна заплакала, то й друга плаче: «Мама! Де моя мама?» Я була маленька, мене хотiла вдочерити одна нянечка. А я думала про маму…

Іду з iдальнi, дiти всi кричать: «Приiхала твоя мама!» У мене у вухах: «Твоя ма-а-а-ма… Твоя маа-а-ма…» Мама менi снилася щоночi. Моя справжня мама. І раптом вона наяву, але менi здавалося, що це ввi снi. Бачу – мама! І не вiрю. Кiлька днiв мене вмовляли, а я боялася до мами пiдходити. Раптом це сон? Сон!! Мама плаче, а я кричу: «Не пiдходь! Мою маму вбили». Я боялася… Я боялася повiрити у свое щастя…

Я i зараз. Усе життя плачу в щасливi моменти свого життя. Заливаюся сльозами. Усе життя… Мiй чоловiк… Ми живемо з ним у любовi багато рокiв. Коли вiн зробив менi пропозицiю: «Я тебе кохаю. Давай одружимося»… Я – в сльози… Вiн злякався: «Я тебе образив?» – «Нi! Нi! Я – щаслива!» Але я нiколи не можу бути до кiнця щасливою. Зовсiм щасливою. Не виходить у мене щастя. Боюся щастя. Менi завжди здаеться, що воно ось-ось закiнчиться. У менi завжди живе це «ось-ось». Дитячий страх…




«Просимо: можна облизати?»


Вера Ташкiна – 10 рокiв.

Зараз – робiтниця.



Перед вiйною я багато плакала…

Помер батько. У мами залишилося семеро дiтей на руках. Жили ми бiдно. Важко. Але потiм, пiд час вiйни, воно здавалося щастям, це мирне життя.

Дорослi плачуть – вiйна, а ми не злякалися. Ми часто гралися «у вiйну», i це слово було нам дуже добре знайоме. Я дивувалася, чому мама всю нiч ридае. Ходить iз червоними очима. Тiльки пiзнiше зрозумiла…

Ми iли… воду… Прийде час обiду, мама ставить на стiл каструлю гарячоi води. І ми ii розливаемо у миски. Вечеря. На столi каструля гарячоi води. Бiлоi гарячоi води, взимку й зафарбувати ii нiчим. Навiть трави немае.

Вiд голоду брат з’iв рiг пiчки. Гриз, гриз щодня, коли помiтили, у пiчцi була ямка. Мама брала останнi речi, iздила на базар i вимiнювала на картоплю, на кукурудзу. Зварить тодi мамалиги, роздiлить, а ми на каструлю поглядаемо, просимо: можна облизати? Облизували по черзi. А пiсля нас ще кiшка лиже, вона теж ходила голодна. Не знаю, що ще iй залишалося в каструлi. Пiсля нас там жодноi крапельки. Навiть запаху iжi вже немае. Запах вилизано.

Увесь час ждали наших…

Коли почали бомбити нашi лiтаки, я не побiгла ховатися, а помчалася дивитися на нашi бомби. Знайшла осколок…

– І де це тебе носить? – зустрiчае вдома налякана мати. – Що ти там ховаеш?

– А я не ховаю. Я принесла осколок.

– Ось уб’е, то знатимеш.

– Що ти, мамо! Адже це вiд нашоi бомби осколок.

Хiба вiн мiг мене вбити?

Я його довго зберiгала…




«…Ще пiв ложечки цукру»


Емма Левiна – 13 рокiв.

Зараз – працiвниця друкарнi.



Того дня менi залишався рiвно мiсяць до чотирнадцяти рокiв…

– Нi! Ми нiкуди не поiдемо, нiкуди. Теж менi вигадали – вiйна! Не встигнемо вiд’iхати вiд мiста, як вона й закiнчиться. Не поiдемо! Не по-i-iдемо! – так казав мiй батько, член партii вiд тисяча дев’ятсот п’ятого року. Не раз вiн сидiв у царських тюрмах, брав участь у Жовтневiй революцii.

Але поiхати все ж довелося. Гарненько полили квiти на вiкнах, квiтiв у нас було безлiч, зачинили вiкна та дверi, тiльки кватирку залишили вiдчиненою, щоб кiшка могла виходити, коли iй треба. Взяли iз собою найнеобхiднiше. Тато всiх переконав: через кiлька днiв повернемося. А Мiнськ палав…

Не пiшла з нами тiльки середня сестра, вона була старшою вiд мене на три роки. Довго ми про неi нiчого не знали. Переживали. А це було вже в евакуацii… В Украiнi… Отримали вiд сестри лист iз фронту, потiм ще i ще. Пiзнiше прийшла подяка вiд командування частини, де вона служила санiнструктором. Кому тiльки мама цю подяку не показувала! Пишалася. Голова колгоспу видав нам на честь такоi подii один кiлограм фуражного борошна. Смачними коржиками мама тодi пригощала всiх.

Робили рiзну селянську роботу, хоча ми зовсiм не сiльськi люди. Але працювали добре. Старша сестра, яка до вiйни працювала суддею, вивчилася на трактористку. Але невдовзi почали бомбардувати Харкiв, i ми поiхали далi.

Уже дорогою дiзналися, що везуть нас у Казахстан. В одному вагонi з нами iхало сiмей десять, в одних була вагiтна дочка. Почали бомбардувати потяг, налетiли лiтаки, нiхто не встиг вискочити з вагону. Тут ми чуемо крик: у вагiтноi вiдiрвало ногу. Цей жах досi сидить у мене в пам’ятi. Жiнка почала народжувати… І рiдний батько почав приймати пологи. І все це на очах у всiх. Гуркiт. Кров, бруд. Дитина народжуеться…

Виiхали ми з-пiд Харкова влiтку, а на кiнцеву нашу станцiю приiхали пiд зиму. Приiхали в казахськi степи. Довго не могла звикнути, що нас не бомблять, не обстрiлюють. І був у нас ще один ворог – вошi! Величезнi, середнi, маленькi! Чорнi! Сiрi! Усякi. Але однаково безжальнi, вони не давали спокою нi вдень, нi вночi. Нi, брешу! Коли потяг рухався, вони нас не так кусали. Поводилися бiльш-менш тихо. Але щойно ми заходили в дiм… Боже мiй, що вони починали коiти… Боже мiй! Уся спина й руки в мене були погризенi, були в гнiйниках. Коли я знiмала кофтинку, менi ставало легше, але в мене бiльше нiчого було надягти. Усе одно довелося кофтинку спалити, така вона була вошива, i я накривалася газетою, ходила одягнена в газету. У мене кофтинка була з газети. Вiдмивала нас хазяйка такою гарячою водою, що якби я зараз помилася такою водою, то в мене б розлiзлася шкiра. А тодi… Це таке щастя – тепла вода. Гаряча!

Мати наша була чудовою господинею, чудовою кулiнаркою. Тiльки вона могла так приготувати ховраха, що його можна було iсти, хоча м’ясо ховраха вважаеться не дуже iстiвним. Лежить ховрах на столi… Вiд нього на версту гидкий запах, неймовiрно гидкий запах. А iншого м’яса нiякого немае, i нiчого в нас немае. І ми iмо цих ховрахiв…

Жила поряд iз нами дуже гарна, добра жiнка. Вона бачила всi нашi страждання i сказала мамi: «Нехай ваша дочка допомагае менi по господарству». Надто вже я була квола. Пiшла вона в поле, а мене залишила з онуком, показала, що де лежить, щоб я його нагодувала i сама поiла. Я пiдiйду до столу, подивлюся на iжу, а брати боюся. Менi здавалося, що якщо я вiзьму що-небудь, то все одразу зникне, що це сон. Не те що iсти, я навiть пальцем боялася крихти торкнутися – тiльки б усе це не перестало iснувати. Я краще дивитимуся, довго дивитимуся. То збоку, то ззаду пiдiйду. Очi боялася заплющити. Так за весь день до рота нiчого не взяла. А в цiеi жiнки були корова, вiвцi, кури. І вона залишила менi масло, яйця…

Прийшла господиня увечерi, питае:

– Їла?

Вiдповiдаю:

– Їла…

– Ну, йди тодi додому. А це мамi вiднеси. – І дае менi хлiбця. – А завтра знову приходь.

Прийшла я додому, i ця жiнка – одразу за мною. Я злякалася: чи не пропало щось? А вона цiлуе мене i плаче:

– Що ж ти, дурненька, нi крихточки не з’iла? Чому все на мiсцi лежить? – І гладить, гладить мене по головi.

Зими в Казахстанi суворi. Топити пiчку немае чим. Рятував коров’ячий гнiй. Рано-вранцi встаеш i чекаеш, коли корови вийдуть iз двору, пiдставляеш вiдро. Бiгаеш вiд корови до корови. І я тут не одна, всi евакуйованi тут. Набереш повне вiдро, виллеш бiля свого дому i швиденько назад. Потiм усе це перемiшувалося iз соломою, висушувалося, i виходили такi чорнi коржi. Кизяки. Цим ми опалювали.

Помер тато… Мабуть, у нього розiрвалося вiд жалю за нас серце. Воно давно в нього було хворе.

Мене взяли в ремiсниче училище. Видали форму: пальто, взуття, i – хлiбну карточку. Я ходила ранiше стрижена, а тут у мене вже вiдросло волосся, я заплiтала кiски. Менi вручають комсомольський бiлет. Сфотографували для газети. Несла бiлет у руках, а не в кишенi. Така дорогоцiннiсть… Боялася в кишеню покласти, раптом загублю. Серце билося: тук-тук-тук. От би тато мене побачив зараз, який би вiн був щасливий.

Зараз думаю: «Який страшний час, але якi чудовi були люди». Дивуюся, якi ми були тодi! Як вiрили! Не хочеться це забувати… Я давно не вiрю в Сталiна, в комунiстичнi iдеi. Цю частину свого життя я хотiла б забути, але я бережу в серцi тi переживання. Ту висоту. Я не хочу забувати своi почуття… Дорогоцiннi… Удома того вечора мама приготувала справжнiй чай, iз заваркою. Аякже, таке свято! А менi дала, як iменинницi, добавку – ще пiв ложечки цукру…




«Домику, не гори! Домику, не гори!»


Нiна Рачицька – 7 рокiв.

Зараз – робiтниця.



Згадуються якiсь уривки… Інодi – дуже яскраво… Як нiмцi приiхали на мотоциклах… У кожного було вiдро, й вони торохтiли цими вiдрами. А ми сховалися… У мене ще було двое маленьких братикiв – чотири i два роки. Ми з ними сховалися пiд лiжко i весь день просидiли там. Поки вони не перестали торохтiти…

Я дуже здивувалася, що молодий фашистський офiцер, який у нас оселився, був в окулярах. А я собi уявляла, що в окулярах ходять лише вчителi. Вiн жив iз денщиком в однiй половинi будинку, а ми – в iншiй. Братик, найменший, у нас застудився й сильно кашляв. У нього була висока температура, вiн весь горiв, плакав уночi. Уранцi офiцер заходить на нашу половину й каже мамi, що якщо кiндер плакатиме й не даватиме йому спати вночi, то вiн його «пуфпуф» – i показуе на свiй пiстолет. Уночi, тiльки-но брат закашляе чи заплаче, мати хапае його в ковдру, бiжить на вулицю i там колише, поки вiн не засне або не заспокоiться. Пуф-пуф…

Забрали в нас усе, ми голодували. На кухню не пускали, варили вони там тiльки собi. Брат маленький, вiн почув запах i поповз на цей запах. А вони щодня варили гороховий суп, дуже чути, як пахне цей суп. Через п’ять хвилин долинув крик мого брата, страшний вереск. Його облили окропом на кухнi, облили за те, що вiн просив iсти. А вiн був такий голодний, що пiдiйде до мами: «Звари мое каченя». Каченя в нього було найулюбленiшою iграшкою, вiн нiкому його ранiше в руки не давав. Спав iз ним.

Нашi дитячi розмови…

Сядемо й розмiрковуемо: якщо зловити мишу (а iх пiд час вiйни розвелося багато – й удома, й у полi), чи можна ii з’iсти? Чи iдять синичок? Чи iдять сорок? Чому мама не зварить суп iз жирних жукiв?

Не давали вирости картоплi, лазили в землю руками й перевiряли: велика вона чи маленька? І чому все так повiльно росте: й кукурудза, й соняхи…

Останнього дня… Перед своiм вiдступом нiмцi пiдпалили наш дiм. Мама стояла, дивилася на вогонь, i в неi нi сльозинки на обличчi. А ми втрьох бiгали й кричали: «Домику, не гори! Домику, не гори!» Винести з будинку нiчого не встигли, я тiльки схопила свiй буквар. Усю вiйну я рятувала його, берегла. Спала з ним, вiн у мене завжди пiд подушкою. Дуже хотiла вчитися. Потiм, коли ми в сорок четвертому роцi пiшли в перший клас, мiй буквар був один на тринадцять дiтей. На весь клас.

Залишився в пам’ятi перший пiслявоенний концерт у школi. Як спiвали, як танцювали… Я вiдбила долонi… Плескала й плескала… Менi було весело, поки якийсь хлопчик не вийшов на сцену й не почав читати вiрш. Вiн читав голосно, вiрш був довгий, але я почула одне слово – «вiйна». Озираюся: всi сидять спокiйно. А в мене страх – тiльки вiйна закiнчилася i знову вiйна? Я це слово чути не могла. Зриваюся й бiжу додому. Прибiгаю, мама щось варить на кухнi: отже, нiякоi вiйни немае. Тодi я – назад, у школу. На концерт. Знову плескаю.

Тато наш з вiйни не повернувся, мамi прислали папiрець, що вiн пропав безвiсти. Пiде мама на роботу, ми зберемося втрьох i плачемо, що тата немае. Перевернули дiм, шукали папiрець, де було про тата. Думали: там не написано, що тата вбили, там написано – тато пропав безвiсти. Порвемо цього папiрця, i прийде звiстка, де наш тато. Але ми папiрця не знайшли. А коли прийшла з роботи мама, вона не могла зрозумiти, чому вдома такий безлад. Вона запитала в мене: «Що ви тут робили?» За мене вiдповiв молодший брат: «Тата шукали…»

До вiйни любила, коли тато розповiдав казки, вiн знав багато казок i вмiв iх розповiдати. Пiсля вiйни казки я вже не хотiла читати…




«Вона прийшла у бiлому халатi, як мама…»


Саша Суетiн – 4 роки.

Зараз – слюсар.



Пам’ятаю маму… Окремими картинками… Перша картинка…

Мама завжди в бiлому халатi… Батько – офiцер, мама працювала в госпiталi. Це потiм уже старший брат менi розповiв. А я пам’ятаю тiльки бiлий мамин халат… Навiть обличчя не пам’ятаю, лише бiлий халат… І ще – бiлу шапочку, вона завжди стояла на маленькому столику, саме стояла, а не лежала, бо накрохмалена.

Друга картинка…

Мама не прийшла… До того, що тато часто не приходив, я звик, а мама ранiше поверталася додому завжди. Ми з братом самi сидимо кiлька днiв у квартирi, нiкуди не виходимо: а раптом з’явиться мама? Стукають чужi люди, одягають i кудись ведуть нас. Я плачу:

– Мама! Де моя мама?

– Не плач, мама нас знайде, – втiшае мене братик, вiн старший вiд мене на три роки.

Ми опиняемося в якомусь довгому чи то будинку, чи то сараi, на нарах. Увесь час хочеться iсти, я смокчу гудзики на сорочцi, вони схожi на льодяники, якi привозив iз вiдряджень батько. Я жду маму.

Третя картинка…

Якийсь чоловiк заштовхуе нас iз братом у куток нар, накривае ковдрою, закидуе ганчiр’ям. Починаю плакати, вiн гладить мене по головi. Я заспокоююсь.

І так повторюеться щодня. Але одного разу менi набридае довго сидiти пiд ковдрою. Починаю тихо, а потiм голосно плакати. Хтось скидае з мене i брата ганчiр’я i ковдру. Розплющую очi – бiля нас стоiть жiнка у бiлому халатi:

– Мама! – повзу до неi.

Вона теж гладить мене. Спочатку по головi… Потiм по руцi… Потiм бере щось iз металевоi коробочки. Але я не звертаю на це жодноi уваги, я бачу тiльки бiлий халат i бiлу шапочку.

І раптом! – Гострий бiль у руцi. У мене пiд шкiрою голка. Не встигаю накричатися, як непритомнiю. Приходжу до тями – надi мною сидить той самий чоловiк, який нас ховав. Поряд лежить брат.

– Не лякайся, – каже чоловiк. – Вiн не мертвий, вiн спить.

– Це була не мама?

– Нi…

– Вона прийшла в бiлому халатi, як мама… – повторюю й повторюю я.

– Я зробив тобi iграшку, – чоловiк простягае менi ганчiр’яний м’ячик.

Беру iграшку i перестаю плакати.

Далi нiчого не пам’ятаю: хто i як нас рятував у нiмецькому концтаборi? У дiтей там брали кров для поранених нiмецьких солдатiв… Дiти всi помирали… Як опинилися ми з братом у дитбудинку, i наприкiнцi вiйни отримали повiдомлення, що батьки нашi загинули? Щось трапилося з моею пам’яттю. Не пам’ятаю облич, не пам’ятаю слiв…

Закiнчилася вiйна. Я пiшов у перший клас. Іншi двiчi-тричi прочитають вiрш – i запам’ятали. А я десять раз прочитаю i не запам’ятовую. Але двiйки менi вчителi чомусь не ставили. Іншим ставили, а менi – нi.

Ось моя iсторiя…




«Тiтонько, вiзьмiть мене на колiна…»


Марина Кар’янова – 4 роки.

Зараз – кiнопрацiвник.



Як я не люблю згадувати… Не люблю. Одне слово – не люблю…

Запитати б у всiх: що таке дитинство? Кожен би сказав щось свое. А для мене дитинство – це мама з татом i цукерки. Усе дитинство я хотiла маму з татом i цукерки. За вiйну жодноi цукерки не те що не спробувала на смак – яка вона, навiть не бачила. Першу цукерку я з’iла через кiлька рокiв пiсля вiйни… Через роки три… Я вже була великою дiвчинкою. Десять рокiв.

Нiколи не розумiла, що комусь може не хотiтися шоколадних цукерок… Ну, як це? Це неможливо…

А маму з татом я не знайшла. Навiть прiзвища свого справжнього не знаю. Пiдiбрали мене в Москвi на Пiвнiчному вокзалi.

– Як звати? – запитали в дитбудинку.

– Мариночка.

– А прiзвище?

– Прiзвища не пам’ятаю…

Записали Марина Пiвнiчна.

Хотiлося весь час iсти. Але ще бiльше хотiлося, аби хтось обiйняв, приголубив. А цього було мало, навколо вiйна, в усiх – горе. Іду вулицею… Попереду мама дiтей своiх веде. Одного вiзьме на руки, пронесе, цього поставить – iншого бере. Сiли вони на лавочку, i вона посадила меншого до себе на колiна. Я стояла, стояла. Дивилася, дивилася. Пiдходжу до них: «Тiтонько, вiзьмiть мене на колiна…» Вона здивувалася…

Я знову ii попросила: «Тiтонько, ну, будь ласка…»




«…І почала колисати, наче ляльку»


Дiма Суфранков – 5 рокiв.

Зараз – iнженер-механiк.



До цього я боявся тiльки мишей. А тут одразу стiльки страхiв… Тисяча страхiв…

Не так по моiй дитячiй свiдомостi вдарило слово «вiйна», як налякало слово «лiтаки». «Лiтаки!» – i мати нас згрiбае з печi. А ми боiмося з печi злiзати, боiмося з хати виходити, поки вона одного знiме, iнший назад лiзе. Нас – п’ятеро. І ще – улюблена кiшка.

Лiтаки нас розстрiлюють…

Менших братикiв… Їх мама рушниками до себе прив’язувала, а старшi самi бiгли. Коли ти маленький… Ти живеш в iншому свiтi, ти не дивишся згори, а живеш близько до землi. Лiтаки ще страшнiшi, бомби ще страшнiшi. Я пам’ятаю, як заздрив жучкам: вони такi маленькi, що завжди можуть де-небудь сховатися, в землю заповзуть… Менi здавалося, що коли помру, то стану звiром, утечу в лiс.

Лiтаки нас розстрiлюють…

Двоюрiдна моя сестра, iй було десять рокiв, несла нашого братика трьох рокiв. Бiгла-бiгла, сил не вистачило, й вона впала. І пролежали вони в снiгу всю нiч, i вiн замерз, а вона жити залишилася. Викопали ямку його поховати, вона не дае: «Мишенько, не помирай! Навiщо ти помираеш?»

Утекли ми вiд нiмцiв i жили в болотi… На острiвцях… Куренi собi збудували i в них жили. Куренi – це такi будиночки: самi голi колоди й дiрка вгорi… Для диму… А внизу – земля. Вода. І взимку, i влiтку там жили. На соснових гiлках спали. Повернулися одного разу з мамою з лiсу в село, хотiли що-небудь у своiй хатi взяти. Там – нiмцi. Хто прийшов, усiх зiгнали в школу. Поставили на колiна й нацiлили на нас кулемети. І ми, дiти, одного зросту з кулеметами.

Чуемо: в лiсi стрiляють. Нiмцi: «Партизани! Партизани!» – i до машин. Швидко поiхали. А ми – в лiс.

Пiсля вiйни я боявся залiза. Лежить осколок, а в мене страх, що вiн ще раз вибухне. Сусiдська дiвчинка – три роки й два мiсяцi… Я запам’ятав… Мама ii над труною повторювала: «Три роки й два мiсяцi… Три роки й два мiсяцi…» Вона знайшла «лимонку»… І почала колисати, наче ляльку… У ганчiрку загорнула й колише. Граната маленька, наче iграшка, тiльки важка. Мати добiгти не встигла…

Пiсля вiйни в нашому селi Старi Головчицi Петрикiвського району ще два роки ховали дiтей. Военне залiзо валялося скрiзь. Пiдбитi чорнi танки, бронетранспортери. Шматки мiн, бомб…

А в нас же iграшок не було… Потiм його почали збирати й вiдправляти кудись на заводи. Мама пояснила, що з цього залiза почнуть вiдливати трактори. Верстати, швейнi машинки… Якщо я бачив новий трактор, я не пiдходив до нього, чекав, що вiн вибухне. І стане чорним, як танк…

Я знав, iз якого вiн залiза…




«Менi вже буквар купили…»


Лiля Мельникова – 7 рокiв.

Зараз – учителька.



Я мала пiти в перший клас…

Менi вже буквар купили i портфель. Я найстарша. Сестрi Раi було п’ять рокiв, а нашiй Томочцi – три роки. Жили ми в Розсонах, батько наш працював директором лiсгоспу, але за рiк до вiйни вiн помер. Жили ми з мамою.

Того дня, коли до нас докотилася вiйна, ми всi трое були в дитячому садку, i найменша теж. І ось усiх дiтей забрали, а ми залишилися, за нами нiхто не приходить. Нам страшно. Мама прибiгла остання. Вона працювала в лiсгоспi, вони палили якiсь папери, закопували. І вона затрималася.

Мама сказала, що будемо евакуюватися, нам дали пiдводу. Треба було взяти iз собою найнеобхiднiшi речi. Пам’ятаю, що в коридорi стояв кошик, поставили ми цього кошика на вiз, сестричка взяла свою ляльку. Мама хотiла ляльку залишити… Лялька була велика… Сестра почала плакати: «Я ii не залишу!» Виiхали за Розсони, й перевернувся наш вiз, розкрився кошик i звiдти посипалося взуття. Виявилося, що ми нiчого не взяли iз собою: нi поiсти, нi змiни одягу. Мама розгубилася й переплутала кошики, взяла той, в який збирала взуття для ремонту.

Не встигли ми зiбрати це взуття, як налетiли лiтаки й почали бомбардувати, обстрiлювати з кулеметiв. Ляльку нашу прострелили наскрiзь, а сестричка залишилася абсолютно цiлою, навiть без подряпини. Плакала: «Я ii все одно не залишу».

Повернулися ми назад i почали жити вже за нiмцiв. Мама носила продавати речi батька, пам’ятаю, що вперше вона вимiняла костюм на горох. Мiсяць iли гороховий суп. Суп закiнчився. Була в нас велика стара ковдра, ватяна. Мама шила з неi бурки, якщо хтось просив, iй платили, як могли. Часом у нас була затирка, часом яйце одне на всiх… А часто – й нiчого не було. Мама тiльки обiйме й погладить…

Мама не говорила, що вона допомагае партизанам, але я здогадувалася. Вона часто кудись iшла й не признавалася – куди. Коли вона йшла щось мiняти, то ми про це знали, а тут вона йшла – i все. Я пишалася мамою й казала своiм сестричкам: «Незабаром прийдуть нашi. Прийде дядя Ваня (це татiв брат)». Вiн воював у партизанах.

Того дня мама налила молоко в пляшку, поцiлувала нас i пiшла, а дверi зачинила на ключ. Ми трое залiзли пiд стiл, зi столу звисала велика скатерка, пiд нею тепло, i гралися в «дочки-матерi». Раптом чуемо трiщання мотоциклiв, потiм страшний грюкiт у дверi, i чоловiчий голос зi спотворенням вимовляе мамине прiзвище. Неправильно. Я вiдчула щось недобре. А в нас пiд вiкном з боку городу стояла драбина, ми непомiтно спустилися по нiй. Швиденько. Я схопила одну сестру за руку, другу посадила на шию, це в нас називалося «ати-бати», i ми вийшли на вулицю.

Там зiбралося багато людей. І дiтей. Тi, хто приiхав за мамою, нас не знали i не знайшли. Вони ламають дверi… А я бачу, що на дорозi з’явилася мама, така маленька, така худенька. І нiмцi ii побачили, вони побiгли на гiрку, схопили маму, заламали iй руки й почали бити. А ми бiжимо й кричимо всi втрьох, кричимо щосили: «Мамо! Мамо!». Заштовхнули ii в мотоциклетну коляску, вона тiльки крикнула сусiдцi: «Феню мила, ти приглянь за моiми дiтьми». Нас сусiди вiдвели вiд дороги, але кожен боявся до себе брати: а раптом прийдуть за нами? І ми пiшли плакати в канаву. Додому не можна, нам уже розповiли, що в сусiдньому селi забрали батькiв, а дiтей спалили, зачинили в будинку i спалили. Боiмося зайти у свiй дiм… Так продовжувалося, мабуть, три днi. То ми в курятнику сидимо, то до городу нашого пiдiйдемо. Їсти хочеться, а в городi нiчого не чiпаемо, тому що мама сварилася, що ми рано рвемо моркву, коли вона ще не виросла, горох обриваемо. Ми нiчого не беремо й кажемо одна однiй, мовляв, наша мама хвилюеться, що ми без неi все понищимо на городi. Звiсно, вона так думае. Вона не знае, що ми нiчого не чiпаемо. Слухаемося. Дорослi передавали, а дiти приносили нам: хто – брукву варену, хто – картоплину, хто – буряк…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/svetlana-aleksievich/ostanni-svidki-solo-dlya-dityachogo-golosu/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.