Книга - Українські землі під польською владою. 1919–1939 роки

Украiнськi землi пiд польською владою. 1919–1939 роки
Євген Володимирович Лизень

Степан Миколайович Борчук

Ігор Анатолiйович Коляда


Знаменитi подii iсторii Украiни
З 1919 р. украiнськi землi склали майже третину всiеi площi Польщi. Нацiональнi меншини, в тому числi 5,6 млн украiнцiв, також становили приблизно третину з 27 млн населення краiни. Украiна та украiнцi стали для Польщi новим джерелом сировини i дешевоi робочоi сили, що й зумовило загострення зовнiшнiх i внутрiшнiх протирiч. Книга докладно описуе полiтику польського уряду – суцiльна полонiзацiя, позбавлення прав на свою мову та культуру, стримування розвитку економiки – i вiдчайдушну боротьбу кращих синiв Украiни за збереження самобутностi нацii.





Ігор Анатолiйович Коляда, Степан Миковайович Борчук, Євген Володимирович Лизень

Украiнськi землi пiд польською владою. 1919–1939 роки



© І. А. Коляда, С. М. Борчук, Є. В. Лизень, 2021

© Є. В. Вдовиченко, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2009




Роздiл перший

1919–1923: роки невизначеностi


По закiнченнi Першоi свiтовоi вiйни на мiсцi нещодавно могутнiх iмперiй народжувались новi нацiональнi держави. Вiдповiдно, у Схiднiй Європi формувався новий полiтичний порядок. Хоча принцип самовизначення нацiй, задекларований американським президентом Вудро Вiльсоном, отримав загальне визнання, вiн, однак, застосовувався не завжди, через що не всi народи здобули державнiсть. Тi ж, що здобули ii, дiстали досить великi та неспокiйнi нацiональнi меншини. Таким чином, у мiжвоенний перiод нацiональне питання залишилося невирiшеним; iз зростанням напруженостi мiж панiвними нацiями та закабаленими меншинами воно ставало вибухонебезпечним. На додаток соцiально-економiчнi проблеми, що терзали цей регiон iще з часiв монархiй, лише поглиблювали гостроту та непередбачуванiсть ситуацii.

Добрих сiм мiльйонiв украiнцiв, в основному колишнi пiдданi Австро-Угорськоi iмперii, виявилися однiею великою нацiею, яка в цей час не завоювала власноi незалежностi. Бiльшiсть украiнцiв увiйшла до складу Польщi (Схiдна Галичина, Захiдна Волинь, Холмщина, Пiдляшшя, Лемкiвщина), решта до Румунii (Пiвнiчна Буковина, Пiвденна Бессарабiя, Хотинщина, Мармарощина) та Чехословаччини (Закарпаття).

З 1919 року пiд польською окупацiею опинилися 125,7 тисяч квадратних кiлометрiв земель Схiдноi Галичини та Захiдноi Волинi, що становило майже третину усiеi площi тодiшньоi Польськоi держави. Згiдно зi статистичними даними 1921 року, в Польщi жило 27 млн осiб, серед яких майже третину (31 %) становили нацiональнi меншини (украiнцi, евреi, бiлоруси, нiмцi та iн.). Украiнцi були тут найчисленнiшою нацiональною групою (пiсля полякiв) – iх було понад п’ять мiльйонiв (15 % вiд усього населення). Згiдно даних перепису 1931 року, на украiнськiй територii, окупованiй Польщею, проживало 8,9 млн осiб, з яких 5,6 млн украiнцiв та 2,2 млн полякiв. Усе це стало для Польщi не тiльки новим джерелом сировини, дешевоi робочоi сили та ринками збуту, а й зумовило появу i загострення зовнiшнiх i внутрiшнiх протирiч, що суттево дестабiлiзувало ситуацiю в краiнi.

Польська внутрiшня полiтика була скерована на тотальне поглинання «схiдних кресiв» – регiонiв iз переважно непольським етнографiчним складом. Поглинання мало бути поетапним: спочатку державним, а вже потiм – етнiчним. Державна полонiзацiя означала пiдпорядкування непольського населення установам, обов’язкам i правилам, якi iснували на теренах усiеi Польщi, а також витiсненням на периферiю суспiльного життя або цiлковиту лiквiдацiю органiзацiй, створених украiнцями на попередньому iсторичному етапi. А ось етнiчна полонiзацiя була розрахована на тривалий перiод i передбачала передусiм вплив на майбутне поколiння украiнцiв.

Дii керiвництва Польщi, спрямованi на державну полонiзацiю Схiдноi Галичини, розпочалися одразу пiсля ii окупацii в 1919 роцi. Польсько-радянська вiйна 1919–1921 рокiв перешкодила iх швидкiй реалiзацii, проте уже пiд час ризьких переговорiв Юзеф Пiлсудський розпочав лiквiдацiю дiючоi украiнськоi адмiнiстрацii ЗОУНР (Захiдна Область УНР). Варшава квапилася з цими заходами, щоб поставити Європу перед доконаним фактом й домогтися мiжнародного схвалення на включення Схiдноi Галичини до складу Польськоi держави.

Нетривалий час Схiдна Галичина зберiгала адмiнiстративний статус, успадкований вiд Австро-Угорськоi iмперii. Так, пiсля витiснення Украiнськоi Галицькоi армii (УГА) за Збруч, Тимчасова правляча комiсiя у Львовi передала свою владу до рук призначеного польським урядом 7 березня 1919 року Генерального делегата уряду для колишньоi Галичини, якому визначалася, щоправда, у дещо менших обсягах, компетенцiя колишнього австрiйського намiсника краю. Цю посаду обiйняв колишнiй мiнiстр з питань Галичини в австрiйському урядi Казiмеж Юноша Галецький (1862–1941). Цi функцii вiн виконував до квiтня 1921 року.

Однак незабаром польська влада скасувала iнститут намiсництва й запровадила у Схiднiй Галичинi единий для всiеi держави адмiнiстративний подiл на воеводства. На цих украiнських землях 23 грудня 1920 року було утворено три воеводства – Львiвське, Станiславiвське й Тернопiльське, якi влада почала офiцiйно називати «Маlороlsка Wschodnia» (Схiдна Малопольща), на якiй, у вiдповiдностi iз законом Сейму Польськоi республiки вiд 1922 року (так i не набрав чинностi), планувалося створити автономiю Схiдноi Малопольщi та заборонялося вживати назви «Захiдна Украiна» i «Схiдна Галичина». Рада мiнiстрiв Польщi у жовтнi 1921 роцi подала на затвердження Начальниковi Польщi Ю. Пiлсудському перших «малопольських воевод»: кракiвського – Казiмежа Галецького, львiвського – Казiмежа Грабовського (призначений 23 квiтня 1921 року), Станiславiвського – Едмунда Юристовского (призначений 21 жовтня 1921 року), i тернопiльського – Кароля Ольпiнського (призначений 23 квiтня 1921 року). Офiцiйно воеводства розпочали свое функцiонування 1 вересня 1921 року. Аналогiчно, як i на теренах колишнього Царства Польського, воеводства, у свою чергу, подiлялися на повiти й були органами 2-i iнстанцii.

Адмiнiстративно-територiальний устрiй здiйснювався в такий спосiб, щоб переконати европейських лiдерiв в польському характерi спiрноi територii. Схiднi межi Львiвського воеводства були розташованi за 20–30 км вiд Львова, а захiднi простягалися аж до рiчки Вiслок, неподалiк Кракова. На територii захiдних повiтiв воеводства проживало майже 615 тисяч полякiв i тiльки 36 тисяч украiнцiв.

У червнi 1921 року польський уряд прийняв рiшення провести 30 вересня перепис населення держави, який мав бути проведений i на територii Схiдноi Галичини. Уряд ЗОУНР в емiграцii i украiнськi полiтичнi партii розцiнили цей крок як спробу спотворити етнонацiональну картину регiону. Голова УНРади Євген Петрушевич подав офiцiйний протест, мотивуючи його тим, що Схiдна Галичина перебувае пiд мандатом Антанти. Населення здебiльшого пiдтримало бойкот перепису. В переважаючiй бiльшостi трьох воеводств вiд перепису ухилилося до половини мiсцевих жителiв.

Украiнське населення територiй, якi ранiше входили до складу Росiйськоi iмперii, не мало змоги розраховувати на захист та будь-яку допомогу вiд Антанти. Оскiльки за умовами Ризького мирного договору цi украiнськi землi стали частиною вiдновленоi Польськоi держави. 19 лютого 1921 року тут було створене Волинське воеводство з центром у Луцьку, яке офiцiйно розпочало свое фунцiонування 1 березня 1921 року. Першим воеводою 14 березня 1921 року тут було призначено Станiслава Яна Кшаковського. Решта украiнського населення опинилася у Полiському з центром у Брестi та Новогородському воеводствах. Щоби не допустити полiтичного впливу прогресивноi галицькоi iнтелiгенцii на населення Волинського воеводства, польська влада штучно зберiгала так званий «сокальський кордон» мiж Схiдною Галичиною й пiвнiчно-захiдними украiнськими землями. У минулому це був державний кордон мiж Австро-Угорською та Росiйською iмперiями.

Серед схiдних воеводств Польщi Волинь вiдзначалася специфiкою укладу полiтичних, економiчних, нацiональних i мiжконфесiйних стосункiв. На час входження воеводства до складу Польщi на територii дев’яти його повiтiв проживало 1437 907 жителiв. Досить неоднорiдним був нацiональний склад населення Волинського воеводства. На початку 1920-х рокiв тут мешкали представники близько 34 нацiй i народностей. Переважну бiльшiсть мешканцiв воеводства, за даними перепису 1921 року, становили украiнцi. З-помiж 1,4 мiльйона жителiв Волинi iх налiчувалось 983 596 осiб, або 68 % вiд загалу. Другою за чисельнiстю нацiональною групою були поляки – 240 922 осiб (16,7 % жителiв).

Незважаючи на те, що переважна бiльшiсть мешканцiв воеводства не були поляками, на початку 1920-х рокiв правлячий табiр народовоi демократii здiйснював щодо нацiональних меншин (в тому числi украiнцiв) полiтику нацiональноi асимiляцii. Це призвело до рiзкого загострення польсько-украiнських стосункiв у регiонi. В iнтересах «змiцнення польськоi державностi» представники нацiональних меншин (майже 80 вiдсоткiв жителiв воеводства) не допускалися до органiв державного управлiння, в адмiнiстративному апаратi iх налiчувалось одиницi. З 283 осiб, якi працювали у воеводському й повiтових управлiннях в 1923 роцi, 274 були поляками. Лише той, хто давав гарантiю лояльностi, мiг займати другоряднi посади. Украiнцi, наприклад, взагалi не могли працювати в установах зв’язку, на залiзницi та в полiцii. На державнiй службi переважали поляки, вихiдцi з центральних районiв Польщi, якi не знали нi мiсцевих умов, нi украiнськоi мови. Украiнська iнтелiгенцiя могла влаштуватися на державнi посади тiльки за межами украiнських земель.

У перiод невизначеностi з погляду мiжнародного права i держав Антанти, влада Польщi над украiнськими територiями вважалася спiрною. Кожна зi сторiн намагалася вiдстояти своi iнтереси. Польська влада, ретельно маскуючи своi намiри, пiшла шляхом нiбито поступок i обiцянок. На Паризькiй мирнiй конференцii (28 червня 1919 року) Польща зобов’язалася перед державами Антанти гарантувати украiнському населенню автономiю. Навiть польська конституцiя вiд 17 березня 1921 року гарантувала право украiнцiв на рiдну мову в публiчному життi та навчаннi в початкових класах. Березнева конституцiя також обiцяла: «Окремi державнi закони забезпечать меншинам у Польськiй державi цiлковитий та вiльний розвиток iхнiх нацiональних властивостей шляхом дiяльностi органiв автономних меншин публiчно-правового характеру, зокрема органiв загального самоврядування». Крiм цього, закон вiд 26 вересня 1922 року надавав самоврядування трьом галицьким воеводствам: Львiвському, Станiславiвському i Тернопiльському. Однак цi норми конституцii затверджувалися передусiм для привернення уваги мiжнародноi громадськостi. Замiсть ухвалення вiдповiдних державних законiв розпочався потужний наступ на права украiнцiв.

Хоча всi цi закони, норми, гарантii i права так i залишилися на паперi, все ж вони стали вагомими польськими аргументами пiд час остаточного вирiшення долi украiнських земель Найвищою радою Антанти.

Оскiльки повноваження депутатiв, обраних 1919 року, закiнчувалися, на 5 та 12 листопада 1922 року були призначенi вибори в сейм i сенат. Уряд розраховував, що вони стануть своерiдним плебiсцитом, який засвiдчить приналежнiсть Схiдноi Галичини Польськiй державi.

Украiнцi намагалися вiдстояти своi позицii шляхом рiшучих дiй, демонстрацiею активностi. У серпнi 1922 року Є. Петрушевич звернувся до держав Антанти з протестом проти проведення виборiв. Вiн заявив, що рiшенням Паризькоi мирноi конференцii вiд 25 червня 1919 року Польщi була дозволена тiльки окупацiя Схiдноi Галичини до часу вирiшення Антантою державного статусу цiеi територii. Статус Схiдноi Галичини, за його словами, як мiжнародноi територii пiдтверджувався Сен-Жерменським i Севрським мирними договорами. Проведення виборiв, наголошував Є. Петрушевич, рiвноцiнне анексii Схiдноi Галичини Польщею.

Так украiнцi, що проживали на цих теренах, вiдмовлялися визнавати уряд Польськоi держави своiм законним урядом, бойкотували перепис 1921 року i вибори до сейму 1922 року, застосовували тактику терору i саботажу. Проте в бiльшостi випадкiв в основi цiеi активностi украiнцiв Схiдноi Галичини та Захiдноi Волинi лежали вiдчай i приреченiсть. Украiнськi полiтичнi партii та Греко-католицька церква пiдтримали бойкот виборiв. Зi свого боку, польськi властi змiцнили полiцейський апарат i збiльшили чисельнiсть вiйськових гарнiзонiв. Генералу Ю. Галлеру, якого призначили командувачем вiйськових сил регiону, дозволялося видавати розпорядження, обов’язковi до виконання для воевод. Були проведенi превентивнi арешти кiлькох тисяч украiнських полiтичних дiячiв.

Участь у виборах 1922 року в Схiднiй Галичинi взяла тiльки одна угодовська органiзацiя – Украiнсько-руська партiя хлiборобiв («хлiбоiдiв» як ii називали у народi). Коментуючи галицькi результати виборiв, лiдер впливовоi партii польських нацiонал-демократiв Станiслав Гломбiнський iз тривогою констатував: «…духовна еднiсть кресiв з батькiвщиною до цього часу не забезпечена». Попри те, що польський уряд видiлив колосальнi суми для «нацiональноi роботи на кресах».

Польська адмiнiстрацiя розглядала бойкот виборiв як акцiю, що спрямовувалася з УСРР. Це стало приводом до арешту членiв КПСГ (Комунiстична партiя Схiдноi Галичини) та iнших полiтичних дiячiв i посилення контролю на польсько-украiнському кордонi. Репресивнi заходи польськоi влади щодо противникiв виборiв не вплинули на ситуацiю. Спираючись на незначну групу «хлiборобiв», вiд украiнцiв до сейму було обрано лише п’ять депутатiв на чолi з О. Ільковим. Бiльше 60 % населення Схiдноi Галичини, тобто практично всi галицькi украiнцi, участi у виборах не брали.

На противагу украiнцям Схiдноi Галичини, iхнi спiввiтчизники на пiвнiчно-захiдних землях (Волинь, Холмщина, Полiсся, Пiдляшшя) здебiльшого взяли участь у виборах. Вiд них було обрано 20 послiв i 6 сенаторiв. На Волинi депутатськi мандати до сейму здобули 12 украiнцiв. Натомiсть жоден польський кандидат не був обраний до парламенту. 22 листопада 1922 року на зборах украiнських послiв i сенаторiв, що вiдбулись у Ковелi, була створена Украiнська парламентарна репрезентацiя (УПР). Їi першим головою став Антiн Васильчук, вiн ii очолював протягом 1922–1923 рокiв.

З початком роботи Сейму польська влада хотiла схилити украiнських послiв та сенаторiв до порозумiння. Так, прем’ер Владислав Сiкорський пiд час перемовин iз головою УПР А. Васильчуком пропонував украiнцям голосувати за державний бюджет взамiн на територiальну автономiю. Але згодом украiнськi посли пересвiдчилися у справжнiх намiрах полякiв i поступово вiд спiвпрацi перейшли в опозицiю. У iхнiх виступах все частiше звучала вимога територiальноi автономii украiнських земель.

В цей час А. Васильчук все ж наполегливо закликав до пiдтримки украiнськими послами вотуму довiри уряду В. Сiкорського, створеному пiсля вбивства президента Габрiеля Нарутовiча (грудень 1922 року). В обмiн на це польський прем’ер погодився на певнi поступки щодо украiнського населення Волинського воеводства (зокрема щодо закритих шкiл i православних церков). Попри те, його критикувала частина украiнських дiячiв, якi вимагали опозицiйних дiй щодо Польськоi держави. Коли украiнськi посли невеликою бiльшiстю голосiв вирiшили не брати участi в засiданнях польського сейму, незгодний iз цим рiшенням А. Васильчук 16 травня 1923 року склав повноваження голови УПР.

Участь украiнцiв Волинi у парламентськiй кампанii 1922 року i подальша дiяльнiсть Украiнського парламентського представництва в польському сеймi стала першим досвiдом iх полiтичноi самоорганiзацii. З того часу на Волинi помiтно активiзувалось украiнське громадсько-полiтичне життя. У воеводствi починають дiяти численнi полiтичнi партii, локальнi органiзацii з найрiзноманiтнiшими програмами i методами дiяльностi.

Найсильнiшими на початку 1920-х рокiв були позицii партiй лiвого спрямування. Прорадянськi симпатii значноi частини украiнцiв сприяли поширенню впливiв Комунiстичноi партii Захiдноi Украiни, Украiнського селянсько-робiтничого соцiалiстичного об’еднання (Сельроб), Украiнськоi соцiалiстичноi радикальноi партii (УСРП).

23 сiчня 1923 року на першому засiданнi новообраного сейму заступник голови УПР Самiйло Пiдгiрський (був головою УПР у 1923–1924 роках) виголосив декларацiю. В нiй зазначалося: що «корiннi землi украiнського народу, якi колись входили до складу Киiвськоi Русi, були без згоди мiсцевого населення переданi в Ризi Польськiй державi. Украiнськi парламентарii заявляють, що ставлять собi за мету вiдродження самостiйноi Украiнськоi держави. Визнаючи реальний стан речей, вони погоджуються на спiвпрацю з парламентом Польщi на певних умовах. Польська держава мусить забезпечити кожному народу, який входить до ii складу й посiдае окреслену територiю, вiльний розвиток усiх галузей життя». Це були не просто слова. Ряд украiнських центристських партiй в цiлому пiдтримав це гасло, але по-рiзному бачив спiвжиття з поляками в Польськiй мiкроiмперii, тим бiльше, що остання час вiд часу виявляла свою справжню суть, наприклад злочинне закатування польською полiцiею в нiч на 13 лютого 1924 року Ольги Басараб, однiеi iз знаменитих жiнок – членiв УСС.

Хоча Польща перемогла у военному конфлiктi в Схiднiй Галичинi у 1919 роцi, з точки зору мiжнародного права i держав Антанти ii влада над захiдними украiнцями лишалася спiрною. Тому до 1923 року захiднi держави, насамперед Францiя й Велика Британiя, продовжували обговорювати питання про статус Схiдноi Галичини. Проте вони тимчасово погодились на те, щоб краем опiкувалася Польща, за умови надання йому автономноi адмiнiстрацii та забезпечення нацiональних прав украiнцiв. Своею чергою украiнцi вiдмовлялися визнавати владу Польськоi держави, а поляки, зi свого боку поводились так, начебто Схiдна Галичина е цiлком польським краем. Найкраще передае напруженi стосунки, що iснували у Схiднiй Галичинi мiж украiнською бiльшiстю й новою польською адмiнiстрацiею протягом перiоду 1919–1923 рокiв, вислiв «взаемне невизнання».




Роздiл другий

Рiшення ради послiв Антанти 14 березня 1923 року. Анексiя Схiдноi Галичини


О 16-й годинi 25 червня 1919 року в резиденцii президента США Вудро Вiльсона у Парижi зустрiлися голови урядiв провiдних держав Антанти. Вони затвердили рiшення мiнiстрiв закордонних справ i надiслали польському уряду наступну телеграму: «З метою захистити життя й майно мирного населення Схiдньоi Галичини вiд небезпеки з боку бiльшовицьких банд, Найвища Рада союзних i заприязнених держав вирiшила уповноважити вiйсько Польськоi Республiки вести своi операцii аж до рiки Збруч. Це рiшення жодним чином не впливатиме на подальше визначення Найвищою Радою полiтичного статусу Галичини». Найвища Рада передавала Схiдну Галичину у тимчасове управлiння Польщi з умовою надання iй автономii й проведення плебiсциту.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66793973) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.