Книга - Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596

Козацькi вiйни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596
С. Леп'явко


Знаменитi подii iсторii Украiни
Козацькi вiйни К. Косинського та С. Наливайка (1591—1596 рр.) залишили яскравий слiд в iсторii козацтва. Вони завершили перше сторiччя його розвитку й розпочали нове, XVII ст., яке цiлком правомiрно можна назвати козацьким сторiччям iсторii Украiни. З кiнця XV ст. (саме цього часу сягае перша згадка про козакiв) козацтво перетворилося з дрiбних ватаг степових авантюристiв-одинакiв на окреме вiйськове угруповання, яке налiчувало тисячi людей i мало власнi, не залежнi вiд держави, збройнi сили. Вiйни кiнця XVI ст. стали демонстрацiею сил i можливостей козацтва, його все зростаючого вiйськового, органiзацiйного, полiтичного й соцiального потенцiалу. Вони поклали початок iсторii боротьби козацтва за своi права, i тому саме вiд них ведуть вiдлiк усiх козацьких повстань i вiйн проти Польщi, якi завершилися бурхливими подiями часiв Хмельниччини.





С. Леп'явко

Козацькi вiйни К. Косинського та С. Наливайка. 1591 – 1596





І. Повстання Криштофа Косинського (1591–1593)


Козацькi вiйни К. Косинського та С. Наливайка (1591–1596 рр.) залишили яскравий слiд в iсторii козацтва. Вони завершили перше сторiччя його розвитку й розпочали нове, XVII ст., яке цiлком правомiрно можна назвати козацьким сторiччям iсторii Украiни. З кiнця XV ст. (саме цього часу сягае перша згадка про козакiв) козацтво перетворилося з дрiбних ватаг степових авантюристiв-одинакiв на окреме вiйськове угруповання, яке налiчувало тисячi людей i мало власнi, не залежнi вiд держави, збройнi сили. Вiйни кiнця XVI ст. стали демонстрацiею сил i можливостей козацтва, його все зростаючого вiйськового, органiзацiйного, полiтичного й соцiального потенцiалу. Вони поклали початок iсторii боротьби козацтва за своi права, i тому саме вiд них ведуть вiдлiк усiх козацьких повстань i вiйн проти Польщi, якi завершилися бурхливими подiями часiв Хмельниччини.

Козацькi вiйни 1591–1596 рокiв можна чiтко подiлити на кiлька етапiв: повстання Косинського (осiнь 1591–1593), молдавськi походи (1594 – лiто 1595), опанування волостi (вересень 1595 – сiчень 1596) i польсько-козацька вiйна (лютий – червень 1596). При цьому назва «повстання» щодо подiй часiв Косинського та Наливайка мае пiзне походження, хоч i е цiлком прийнятною. Так само в лiтературi три останнiх етапи заведено називати повстанням Наливайка. Водночас, за традицiею польських хронiк i козацьких лiтописiв, щодо означених подiй найчастiше вживали назву «вiйни». Кожен iз етапiв можна розглядати окремо, однак насправдi це не зовсiм правильно, адже всi подii були тiсно пов'язанi мiж собою й були логiчним наслiдком попереднiх. У них брали участь переважно тi ж самi дiйовi особи, хоча найвiдомiшi ватажки козацтва частково змiнювалися. Тому розривати рiзнi етапи козацьких вiйн кiнця XVI ст. та розглядати iх окремо е iсторично не зовсiм коректно.

Перше козацьке повстання не спалахнуло раптовим вогнищем, як це не раз бувало в пiзнiшiй козацькiй iсторii. Іскри козацьких зворушень розгорялися довго й повiльно. Вони були пов'язанi з усiею попередньою iсторiею козацтва. Козацтво з'явилося на iсторичнiй аренi наприкiнцi XV ст. як вiдповiдь украiнського народу на початок спустошливих татарських нападiв на украiнськi землi. Польський i литовський уряди, до складу яких входили найбiльшi iсторичнi регiони Украiни, майже не вживали заходiв для оборони вiд степових наiзникiв. Мешканцi прикордоння мусили захищатися самостiйно й протягом багатьох десятирiч виробили такi способи самоорганiзацii та боротьби, якi дозволяли вижити в жахливих умовах. Основною силою, що обороняла степовий кордон у Приднiпров'i та Схiдному Подiллi, стало козацтво. І воно робило це без будь-якоi допомоги з боку держави. У цьому розумiннi можна говорити про те, що козацтво формувалося як недержавнi збройнi сили украiнського народу.

Основними методами боротьби козакiв проти туркiв i татар були прикордонна та вартова служба з метою попередження населення про наближення противника. Це дозволяло значно зменшити втрати мешканцiв украiнського прикордоння, якi встигали приготуватися до зустрiчi з татарською ордою. Тому, як би це не виглядало парадоксально, у разi нападу на населення вiддалених вiд прикордоння земель воно зазнавало значно бiльших втрат, нiж мешканцi прикордоння. Особливо ефективними були й зворотнi напади на турецькi мiста-фортецi (Очакiв, Бiлгород, Бендери та iн.) i татарськi улуси. Це дозволяло бити потенцiйного противника на його територii, пiдривало його економiку й заважало пiдготовцi походiв на украiнськi землi. Наприклад, знищення або крадiж татарських коней призводило до повноi втрати ворогом боездатностi. Із середини XVI ст. козацькi напади все бiльше дошкуляли туркам i татарам та неодноразово викликали дипломатичнi конфлiкти мiж Польщею та Литвою, з одного боку, i Османською iмперiею та Кримським ханством – з другого. Султан i хан вимагали вiд польсько-литовськоi сторони знищити козакiв або якимось чином нейтралiзувати iх. Але татари не припиняли спустошливих нападiв на украiнськi землi.

У 1569 роцi Польща та Литва об'едналися в одну державу – Рiч Посполиту. При цьому всi украiнськi землi потрапили до польськоi частини держави. Перед Польською Короною вiдразу постала та ж проблема оборони украiнських земель вiд татар. Польськi королi (вони ж королi Речi Посполитоi) намагалися контролювати молоде козацтво заради використання у власних iнтересах. У 1578 роцi на державну службу було найнято полк козакiв, що в iсторичнiй лiтературi дiстало назву козацькоi реформи короля Стефана Баторiя. Щоправда, спочатку козакiв вiдправили не на охорону кордону вiд татарських нападiв, а на вiйну проти Московii.

Пiсля успiшного завершення Московськоi (Лiвонськоi) вiйни, у 1582 роцi Стефан Баторiй надав козакам низку привiлеiв: особисту свободу, право на власний суд, звiльнення вiд податкiв i майновi права. Це стало важливим кроком у юридичному оформленнi козацького стану в Украiнi як стану вiйськового, лицарського, iз певними суспiльними привiлеями. Козаки були задоволенi таким розвитком вiдносин iз владою, але надалi все складалося не так, як вони сподiвались. Польська влада широко користувалася допомогою козакiв при охоронi кордону, однак вiдмовлялась утримувати iхнi вiйськовi пiдроздiли, а ще гiрше – не визнавала iхнiх станових прав. Тому козацтво вважало, що не мае зобов'язань перед королiвською владою та воювало й далi на степовому кордонi на свiй страх i ризик. Оскiльки протягом 1580-х рокiв чисельнiсть козацтва значно зросла, iхнi походи проти туркiв i татар набирали дедалi бiльших масштабiв i ставали дедалi ефективнiшими. Як писав польський хронiст Рейнольд Гейденштейн, козаки, «…змiцнившись у силi, почали щоразу частiше нападати на примиренi з Польщею краi». А такими краями були турецьке Приднiстров'я, Кримське ханство та залежна вiд султана Молдавiя.

Уже в 1583 роцi козаки захопили й ущент зруйнували мiсто та фортецю Бендери (Тягин) – найбiльшу турецьку фортецю Пiвнiчного Причорномор'я. Ця подiя мала особливе значення для козацтва. Насамперед вона засвiдчила посилення його можливостей у прикордоннiй вiйнi. Крiм того, зруйнування Бендер уперше зробило козакiв вiдомими в Захiднiй Європi. Протягом XVI ст. османська загроза становила серйозну небезпеку для багатьох европейських краiн. І будь-яка велика перемога над турками вiдразу привертала до себе увагу. Почувши про козакiв, европейськi полiтики почали налагоджувати контакти з ними. Європi були потрiбнi союзники в боротьбi проти туркiв, яка майже безперервно тривала на Балканах i в Середземному морi.

Першим серед захiдних дипломатiв установив контакти з козацькою верхiвкою представник Папи Римського, але справа поки що обмежилась отриманням iнформацii про можливостi козацтва. У тому ж 1583 роцi вперше з'явилися скарги украiнських землевласникiв, магнатiв i шляхти, на те, що козаки вимагають для себе «стацiй» – права на постiй i продовольче забезпечення в королiвських i шляхетських маетках. У Речi Посполитiй утримували вiйськовi пiдроздiли на державнiй службi. Тобто козаки вважали себе повноправними захисниками краiни й вимагали такого ж постачання, як i жовнiри на королiвськiй службi. Польська влада намагалася застосовувати до козакiв метод «батога i пряника». Стефан Баторiй ловив i страчував «непослушних» козакiв, а лояльним до влади обiцяв зберегти привiлеi. Однак така поведiнка давала лише короткочасний результат. Пiсля кiлькох спокiйнiших рокiв козаки розпочали прикордонну вiйну проти туркiв i татар ще з бiльшим запалом. У 1587–1589 роках вони ходили на Очакiв, Бендери, Бiлгород, Козлов (Євпаторiю), намагалися посадити на молдавський престол свого ставленика – i це за винятком дрiбнiших сутичок.

Злива козацьких нападiв викликала болiсну реакцiю в протилежноi сторони. Султан використав цi напади як привiд для тиску на Рiч Посполиту. За його наказом кримський хан рушив у похiд на украiнськi землi. У серпнi 1589 року татари ввiрвалися на Галичину та Подiлля, де завдали великих збиткiв мiсцевому населенню. Та не дрiмали й козаки. Запорожцi перестрiли татар пiд час iхнього повернення з походу понад Днiстром, недалеко вiд молдавського мiста Сороки. На рiчцi Кам'янцi козаки несподiвано напали на кiш (табiр) кримського царевича, який стояв окремо вiд основноi частини вiйська. Козаки знищили кiлька тисяч татар i звiльнили полонених. Коли ж на шум бою прийшов хан iз ордою, запорожцi стали табором, який обклали татарськими трупами, i вiдбили два наступи. Хан, пiд яким навiть поранили коня, був змушений вiдступити. Це була одна з перших переможних битв козакiв проти кримськоi орди на чолi з ханом.

Татарський похiд i загроза вiйни з турками змусили польську владу зайнятися пiдготовкою до оборони кордону. Необхiдно було якось вирiшувати й козацьке питання. З одного боку, турки вимагали покарати козакiв, а шляхта – привести козакiв до порядку. З другого – у разi вiйни козаки були вкрай необхiдними для оборони кордону. Тому в 1590 роцi польська влада видала кiлька документiв, пов'язаних з козацтвом.

У разi вiйни з турками розпочинався набiр козацького вiйська – його чисельнiсть планувалось довести до трьох тисяч. Кiлька козацьких пiдроздiлiв вдалось зiбрати швидко i вони стали на кордонi Подiлля. Для впорядкування козацтва на довший час було обiцяно взяти на постiйну державну службу тисячу козакiв. Їх називали реестровими, оскiльки записували в спецiальнi списки-реестри. Офiцiйним старшим над ними призначили снятинського старосту Миколу Язловецького, а поручником (чинним командиром) – Яна Оришовського, який iз часiв короля Стефана Баторiя вже неодноразово виконував цю роль. За козацьким вiйськом визнавали право володiння Трахтемировом i Борисполем, а трьом тогочасним козацьким командирам шляхетського походження надавали земельнi володiння.

Серед цих осiб був Криштоф Косинський, якому судилося стати одним iз найвiдомiших козацьких ватажкiв. За походженням вiн належав до дрiбноi шляхти iз Пiдляшшя – iсторичного регiону на межi польських, бiлоруських i украiнських земель. Рiд Косинського був небагатим, хоч один iз його представникiв навiть вибився в сенатори Речi Посполитоi. Історики вважають, що перша згадка про Косинського належить до 1586 року, коли якийсь козацький старшина на iм'я Криштоф охороняв переправи на Днiпрi. Очевидно, Косинський мав великий вiйськовий досвiд, здобутий у походах, i авторитет серед козакiв. Десь наприкiнцi 1589 року Косинського помiтили урядовцi i король Сигiзмунд III направив його до козакiв уже як свого посланця. Король розраховував на його лояльнiсть до влади, а за умов пiдготовки до вiйни – i на його вiйськовий досвiд. Косинський брав участь у мобiлiзацii й пiдготовцi козацького вiйська до вiйни, а потiм разом з ним перебував на Подiллi. Можна припустити, що в 1590 роцi Косинський повнiстю справдив надii короля, оскiльки отримав значну матерiальну винагороду – маетки Рокитне та Ольшаниця на Киiвщинi.

Цiлком можливо, що Косинський мiг перетворитися на звичайного землевласника, а його прiзвище могло й не потрапити до iсторичних документiв, якби не двi обставини. По-перше, маетки Косинського привласнив князь Олександр Вишневецький, котрий потiм вiдразу продав або передав iх князю Янушу Острозькому. Іншими словами, двое украiнських магнатiв пограбували дрiбного шляхтича, а справу заплутали так, що законним шляхом вiдновити справедливiсть було неможливо. По-друге, козаки, яких Косинський очолював на прикордоннi, не одержали обiцяноi плати. А це означало, що вони зазнали значних фiнансових збиткiв. Адже пiдготовку до вiйни й утримання вiйська пiд час закриття кордону козаки здiйснили власним коштом. У разi вiйни теоретично було можливо компенсувати власнi фiнансовi, матерiальнi витрати за рахунок узятоi в противника здобичi. Однак вiйна не розпочалася, а нападати на туркiв i татар влада заборонила, i козаки залишилися в програшi.

Обурений Косинський став ватажком козацьких заворушень. Його особиста образа на князiв були тим чинником, останнiм поштовхом, без якого не може обiйтися початок будь-якоi справи. Адже для того, щоб повести за собою людей в екстрених обставинах, необхiдно мати не лише здiбностi керiвника, але й переконанiсть у власнiй правотi. Це найкраще вдаеться у тому разi, коли настроi лiдера та людей, яких вiн веде за собою, збiгаються.

Настрiй Косинського повнiстю вiдповiдав тогочасним настроям козацтва. Воно залишилося не лише без плати. Уряд укотре вiдмовився утримувати козацьке вiйсько, хоч козаки й надалi добровiльно обороняли прикордоння вiд татар. І якщо такий метод боротьби, як походи на землi противника, викликав у влади неприйняття, то вартова й розвiдувальна служби завжди давали велику користь i були визнанi необхiдними. Вiдмова вiд утримання козацьких пiдроздiлiв загрожувала й вiдмовою визнавати козацькi права. Тому розпуск козацького вiйська та вiдмова вiд виплати вже заслужених грошей означала для козацтва подвiйний удар. Перший – фiнансовий, i другий, значно болiснiший, – соцiальний, а також новий крах iлюзiй щодо можливостi спiвпрацi з владою.

У подiбному становищi опинилися й польськi жовнiри, яких зiбрали для оборони кордону i яким згодом не виплатили грошi. Збройнi сили Польщi формувалися кiлькома способами. Було невелике професiйне, так зване кварцяне (вiд назви податку для його утримання) вiйсько, а пiд час зовнiшньоi небезпеки до нього додавалися затяжнi роти. У крайньому разi оголошували ще й «посполите рушення» шляхти. Затяжнi роти формувались з власноi iнiцiативи i на добровiльних засадах. Шляхтич iз вiйськовим досвiдом, який мав намiр стати командиром роти (ротмiстром), одержував вiд короля вiдповiдний лист-дозвiл i збирав до себе кiлька десяткiв шляхтичiв, яких називали товаришами. Кожен шляхтич приводив iз собою ще кiлькох людей – «пахолкiв» (вiйськових слуг). Звичайно, загальна чисельнiсть роти становила близько сотнi людей, хоча насправдi нерiдко коливалася вiд п'ятдесяти до трьохсот воякiв. Найважливiшою ж була та обставина, що шляхтичi-товаришi формували вiйсько й утримували пахолкiв власним коштом.

Найчастiше платню за службу видавали пiсля завершення военних дiй. Таким чином, товаришi вкладали власнi кошти в пiдготовку до вiйни та вiйськову кампанiю, сподiваючись на iх повернення, а в разi успiшних дiй – ще й на вiйськову здобич. Якщо ж вiйна не розпочиналася й держава не розрахувалася, то жовнiри-шляхтичi зазнавали значних матерiальних збиткiв. Тому ще з кiнця 1589 року вони почали бунтувати й грабувати королiвськi, а за ними й шляхетськi маетки в Галичинi. На iхнi «шкоди» скаржилися мiсцева шляхта, урядники й навiть королева Анна. Польський хронiст Йоахим Бельський зауважив iз цього приводу, що «з жовнiрами пекла було досить».

Таким же шляхом пiшли й козаки. Вони забирали королiвськi та шляхетськi маетки й вимагали стацiй, а також грошей та зброi. Козаки були впевненi в справедливостi своiх вимог i навiть називали себе не лише низовими козаками, але й жовнiрами Його Королiвськоi Милостi запорозькими. Цим термiном вони пiдкреслювали, що перебували на державнiй службi й мають право на державне забезпечення. Окремi козацькi загони дiйшли навiть до бiлоруських земель – околиць Бобруйська та Слуцька. У Бихiвськiй волостi козацькi старшини Якiв Осовський, Андрiй Рогачовський i Федiр Полоус вiд iменi гетьмана Войтеха Чановицького вимагали виплат на козакiв, зброю i харчi. Не випадково восени 1591 року князь Костянтин Острозький писав, що козаки «вже два роки свавiльно по мiстечках i селах шляхетських не тiльки живнiсть i чиншi грошовi брали, а й люд невинний наiжджали i побирали».

Офiцiйний козацький старший, а насправдi – офiцiйний наглядач за козаками, Микола Язловецький писав до польського канцлера та великого коронного гетьмана Яна Замойського про необхiднiсть заплатити козакам, щоб запобiгти бiдi. А бiда насувалася хоча б тому, що низiвцi, звiльненi поведiнкою королiвськоi влади вiд обов'язкiв перед нею, знову лаштувалися в похiд на «неприятеля Святого Хреста». Частина з них на чолi з Горностаем нiбито збиралася до моря, а кiлька тисяч воякiв пiд керiвництвом Косинського мали намiр йти в Молдавiю. Похiд у Молдавiю не вiдбувся, але згодом козаки все ж насолили туркам i полякам, оскiльки погромили турецьких купцiв, за що татари спересердя навiть арештували польського посла.

Однак загалом тепер козацька енергiя була спрямована в iнше русло – на волость (так козаки називали територiю украiнських воеводств) i, конкретнiше, проти князiв Острозьких. Для такоi персонiфiкацii козацького невдоволення були своi причини. Того часу на украiнських землях рiд Острозьких (Костянтин Острозький та його сини Януш i Олександр) утiлював офiцiйну владу. Костянтин Острозький обiймав посаду киiвського воеводи, його син Януш, а пiсля нього Олександр – волинського. Тобто Острозькi тримали в своiх руках управлiння найбiльшими регiонами Украiни, а також у iхнiй владi перебували уряди численних старост. Разом iз тим Острозькi були найзаможнiшими магнатами не лише на украiнських землях, але й у всiй Речi Посполитiй. Їм належали величезнi латифундii, насамперед на Волинi, а також на Киiвщинi, Подiллi, у Галичинi, Польщi й Угорщинi. Костянтина Острозького навiть уважали одним iз реальних претендентiв на польський престол у тому разi, якщо вiн змiнить православ'я на католицизм. Цього вiн робити не збирався, а навпаки, був найбiльшим покровителем православноi церкви та культури i мав великий вплив i авторитет на украiнських землях. Його навiть називали некоронованим королем Русi.

Острозькi, як i решта украiнських князiв, протягом багатьох десятирiч пiдтримували тiснi стосунки з козацтвом у питаннях захисту вiд татар. Однак iз 1580-х рокiв князi, володiння яких знаходилися переважно на Волинi, почали рiзко розширювати своi маетки в Приднiпров'i. Це призвело до конфлiктiв з козацьким населенням Киiвщини через землю. Тому суперечка Косинського з Острозькими через маетки Рокитне та Олыпаниця зумовила персонiфiкований конфлiкт козацтва з украiнськими князями-магнатами. Крiм того, Костянтин Острозький, поряд з iншими украiнськими урядовцями, у прямому значеннi слова став поперек дороги козакам, перекривши iм шлях до Молдавii своiми вiйськовими залогами на прикордоннi. Можливо, Острозький i не робив би цього, однак вiн, як киiвський воевода, був зобов'язаний виконати наказ короля.

З активiзацiею козакiв у волостi зростала й особиста ворожiсть Острозьких до них. Адже надзвичайна розгалуженiсть князiвських земельних володiнь вела до того, що дiяльнiсть козацтва обов'язково зачiпала iхнi маетки. Тому поступово Острозькi стали першими й найзапеклiшими противниками козацтва, хоча й зовсiм не прагнули цього.

Унiкальним джерелом для вивчення початкового етапу козацького повстання е лист Костянтина Острозького до сенаторiв Речi Посполитоi у вереснi 1591 року. Князь скаржився, що козаки Криштофа Косинського зайняли мiстечко Пикiв, у якого забрали зброю та майно. Із Пикова Косинський надiслав листа своiм «ласкавим панам-товаришам» до якоiсь iншоi мiсцевостi, запросив iх до об'еднання, нагадував, що влада вже другий рiк дурить iз платнею, i наголошував, що «мусимо самi промишляти». Очевидно, iшлося про самовiльну компенсацiю невиплачених грошей за рахунок майна з королiвських замкiв i маеткiв. У розвитковi козацького руху важливим було те, що платню не отримали як реестровцi, так i низовi козаки. Тому в цьому питаннi Косинський апелював до обох складових частин козацтва.

Найближчим часом козаки захопили Бiлогородку, Чуднiв, Бiлу Церкву, Переяслав. До Бiлоi Церкви прибуло п'ятитисячне (за даними Острозького) вiйсько на чолi з Косинським. Вiн наказав бiлоцеркiвцям присягнути собi, як козацькому гетьману. Коли ж п'ятеро осiб, очевидно шляхтичiв, «присягати i пiд страхом смертi не хотiли, бо вже Його Королiвськiй Милостi присягали, тих п'ятьох перед собою зараз казав розстрiляти». Майже одночасно мали присягнути Косинському жителi Канева та Черкас. Потiм Косинський вiдрядив своiх людей приймати присягу вiд жителiв Богуслава, Корсуня та Переяслава. Вимагав Косинський i грошей на свое вiйсько, зокрема, у Паволочi i Фастовi.

А згодом, коли до козакiв приiхав комiсар у козацьких справах, теребовлянський староста Якуб Претвич, привiзши-таки частину королiвськоi платнi, Косинський роздавав ii разом iз зiбраними в мiстах i селах податками. Пiзня королiвська подачка вже не могла зупинити козацтво. Було вiдомо, що Косинський збираеться вирушати на Киiв. Коли ж умовляти бунтiвникiв до скорення владi приiхав авторитетний у козацьких колах Ян Оришовський, то «мало його не устрiляно, аж ледве з Бiлоi Церкви втiк».

Швидке й несподiване розгортання подiй у волостi стурбувало старого Костянтина Острозького. Вiн зi своiм сином Янушем неодноразово просив короля i сенаторiв дати якусь раду козакам. Острозький попереджав, що можна «з такого запалу якогось вогню сподiватися», бо «щодня ганебна мiць того гультяйства до нього (Косинського. – С. Л.) прибувае», i заявляв, що сам не може «тому запобiгати жодним способом». Згодом, у листопадi 1591 року, до короля iздив Януш Острозький, «…просячи, аби К. Й. М. як зверхнiй Пан вiд тих злих людей боронив або хоч би руки розв'язав, аби мiг тому гвалтовi дати вiдсiч». Король наказав урядникам украiнних воеводств, тобто насамперед тим же Острозьким, «тому свавiллю запобiгати». Але це були лише слова, не змiцненi жодними дiями, хоча б тому, що король не мав у своему розпорядженнi вiйська, оскiльки жовнiри в Галичинi також бунтували.

За таких обставин територiя козацькоi вольницi швидко розширилася аж до волинських мiст Костянтинова та Острополя, тобто до кордону мiж Киiвським i Волинським воеводствами. Таким чином, протягом 1589–1590 рокiв козацтво поступово поставило пiд свiй контроль Пiвденну Киiвщину i частково Брацлавщину (Схiдне Подiлля), а згодом, у 1591 роцi, уже загрожувало Волинi. І все це вiдбувалося досить органiзовано пiд керiвництвом Криштофа Косинського. Ким би не був Косинський, якими б мiркуваннями вiн не керувався, розмах його дiяльностi був досить значним i цiлеспрямованим. Якщо грошовi побори з населення, стацii та iншi «шкоди» були досить звичними й для польських жовнiрiв, то iншi дii козацтва – захоплення королiвських замкiв i примушування населення до присяги своему вiйську – дiйсно виходили за межi дозволеного. У дiях козацтва, зовнi схожих на звичайний жовнiрський бунт, вiдразу виявилася його ворожiсть до наявних шляхетських порядкiв i прагнення змiнити iх за власним зразком.

Одним iз небагатьох документiв, якi пiдтверджують описанi Костянтином Острозьким подii, е скарга Януша Острозького. Вiн скаржився, що Косинський забрав його привiлеi та майно з будинку бiлоцеркiвського пiдстарости, князя Дмитра Курцевича-Булиги. Косинський, мовляв, особисто навiдався до комори князя та спустошив ii «мiсяця грудня двадцять дев'ятого дня, виiжджаючи з Бiлоi Церкви». Таким чином, Косинський перебував у Бiлiй Церквi досить довго – iз вересня до грудня 1591 року. Очевидно, мiсто слугувало для нього своерiдною резиденцiею. І це не зовсiм випадково. Ще 1590 року бiлоцеркiвцi виявили непокору до офiцiйноi влади, нападали на королiвських жовнiрiв, не давали iм стацiй, а згодом дiяли разом iз козаками. Та й узагалi, мiщани бiльшостi мiст Киiвщини мали тiснi зв'язки з козацтвом, тому здебiльшого пiдтримували його, – таемно чи вiдверто.

Продемонструвавши свою силу на Киiвщинi, козаки все ж мислили звичними категорiями. Вони були воiнами, козацькi загони формувалися з добровольцiв, якi присвятили свое життя боротьбi в степовому прикордоннi, тому конфлiкти зi шляхтою були не цiкавою для них справою. Оскiльки вiдносини з польською владою знову не склалися, козаки шукали iншi способи продовження вiйськовоi служби.

Козаки вiдрядили посланцiв до московського царя Бориса Годунова й австрiйського iмператора з проханням прийняти iх на службу проти «неприятелiв», маючи на увазi туркiв i татар. Вiдносини козакiв iз австрiйським iмператором поки що не налагоджувалися, однак згодом ситуацiя змiнилася. Московський же цар Борис Годунов швидко вiдгукнувся на таку пропозицiю i висловив готовнiсть узяти козакiв на службу. Очевидно, iшлося про розвiдувальну службу в степу, на пiдступах до пiвденних кордонiв Московii. Московський уряд серйозно займався захистом степового кордону та потребував людей, здатних до цього. Запорозькi козаки, якi мали власну налагоджену систему розвiдки та варти, могли надавати московським прикордонним заставам iнформацiю про татар. Тому спiвпраця з московською владою була вигiдною для обох сторiн. У царськiй грамотi згадано кiлькох козацьких старшин: Яковицького, Бистрицького, Саська, Кизима, Осовського, Солмського та Федорова. Вони належали до впливового кола козацьких ватажкiв того часу, пiдтримували Косинського, що зайвий раз свiдчить про його авторитет.

Поки козаки шукали собi вiйськовоi служби за кордоном, князi Острозькi скаржилися й далi на них королю. І цi скарги нарештi примусили державну владу вжити хоча б якихось заходiв. Король Сигiзмунд III вiдрядив на украiнськi землi спецiальну комiсiю для пошукуй покарання «свавiльних людей», якi нападають на сусiднi держави та порушують суспiльний спокiй. Комiсiю очолив Микола Язловецький, а до ii складу ввiйшли староста черкаський i канiвський Олександр Вишневецький, брацлавський староста Юрiй Струсь, барський староста Станiслав Тульський, представник короля Якуб Претвич та iншi особи. Треба сказати, що комiсiя мала досить поважний склад, оскiльки названi старости були впливовими особами, як з огляду на посади, так i на авторитетнiсть у справах украiнського прикордоння.

Уже на початку березня 1592 року комiсари були у Фастовi i звiдти розпочали переговори з козаками. Фастiв на той час належав киiвському католицькому епископу украiнського походження Йосипу Верещинському, котрий став вiдомим завдяки своiй войовничостi, планам боротьби проти татар, проектам заселення Украiни й тiсними зв'язками iз козацтвом. Можливо, бiскуп узяв на себе посередництво для мирного владнання конфлiкту. Косинський же, дiзнавшись про комiсiю, став у Трипiллi, де укрiпився в замку.

Микола Язловецький запропонував «панам молодцям запорозьким» виказати Косинського, перекласти на нього всi iхнi реальнi чи ймовiрнi провини та на цьому закiнчити справу. В iншому разi козакам погрожували розправою. До речi, уживання звертання «пан» до козакiв, точнiше, до козацькоi старшини, означало, що комiсари визнають, що перед ними особи такого ж шляхетського походження, як i вони. Адже це слово нiколи не вживали в адресацii до представникiв нижчих соцiальних прошаркiв.

Незважаючи на загрозливий тон, анi давнi козаки, анi козацька «збиранина», якi стояли в Трипiллi, на вимоги Язловецького не погодилися. Тодi комiсари рушили до Трипiлля. Однак, дiставшись мiстечка, вони зрозумiли, що не зможуть нiчого вдiяти, оскiльки мали значно менше людей, нiж було в козакiв. Намагаючись виконати розпорядження короля, комiсари продовжили переговори, супроводжуючи iх погрозами розправи. Усе закiнчилося тим, що козаки пообiцяли поводитися сумирно й зняти Косинського з гетьманування. На цьому комiсiя розiйшлася, уважаючи, що закiнчила справу. Зрозумiло, що таке формальне рiшення нiчого не змiнило. Козаки могли й не порушувати угоду, яка вiд них насправдi нiчого й не вимагала. Так само вони могли зняти Косинського з уряду гетьмана, але залишити його своiм керiвником пiд iншою назвою.

Киiвщина залишилася в руках козакiв, i весь 1592 рiк вони цiлком «сумирно» господарювали в цьому найбiльшому регiонi тогочасноi Украiни. На той час Киiвщина, або Киiвське воеводство, охоплювала все украiнське Приднiпров'я (сучаснi Киiвська, Житомирська, Черкаська, Полтавська областi та сумiжнi територii). У сферi впливу козакiв перебувала й столиця воеводства – Киiв. Ситуацiя частково стабiлiзувалася на грунтi неофiцiйного компромiсу: козаки тримали Киiвщину, однак не йшли на Волинь, де були основнi володiння украiнських магнатiв. Осторозьким i Вишневецьким, якi обiймали адмiнiстративнi посади на Киiвщинi, довелося звiдти вiдступити, однак князi зберiгали недоторканими своi найбiльшi маетки. Тому, коли козаки намагалися пробратись на Волинь, на них чекав збройний опiр.

У дiях козацтва на Киiвщинi можна простежити бажання взяти за живе насамперед князiв Острозьких. Мiста й маетки, якi захоплювали козаки, у бiльшостi випадкiв належали переважно Острозьким. Проте князi мали так багато володiнь, що iх просто було неможливо обiйти. Тому визначити, наскiльки дii козацтва можна вважати навмисними щодо Острозьких, неможливо.

Ще бiльше, нiж Острозькими, козаки цiкавилися мiсцевими урядовцями. Козаки постiйно мали справу з мiсцевою владою, страждали вiд ii поборiв i утискiв. На мiсцевих урядникiв лягало й виконання всiх нездiйснених постанов уряду про приборкання козакiв. Кампанii зi знищення козацтва через слабкiсть польськоi держави нiяких результатiв не давали, а незадоволення козакiв такими дiями знову-таки спрямовувалося проти мiсцевих урядникiв. Звичайно, тi пристосовувалися до ситуацii, як могли, переважно iгноруючи вказiвки Варшави. Але загалом, давне мирне спiвжиття низiвцiв i мiсцевоi влади все бiльше поступалося мiсцем конфронтацii мiж ними. Це яскраво виявилося, зокрема, у стосунках запорожцiв iз черкаським i канiвським старостою Олександром Вишневецьким.

Для розвитку подiй велике значення мала пасивна поведiнка Костянтина Острозького. Вiн скаржився на козакiв, але не поривався до боротьби, хоча мiг особисто виставити кiлька тисяч слуг i залежноi шляхти. Однак насправдi матерiальнi втрати Острозького вiд козакiв на Киiвщинi були незначними, оскiльки новi маетки ще не давали прибуткiв. Крiм того, старий князь здавна пiдтримував дружнi стосунки з козаками, особливо в справi оборони вiд татар, i не був готовий до вiйськовоi конфронтацii. Вiн також не хотiв розправлятись з козацтвом своiми руками i просив допомоги в польського сейму та короля, а без цього вiдмовлявся нести вiдповiдальнiсть за подii у ввiреному його владi воеводствi.

Щоб якось зменшити тиск свавiльникiв, украiнськi державцi влiтку 1592 року намагалися спрямувати iхню енергiю поза межi Украiни – на спустошення московських кордонiв або походи на татар. Козаки дiйсно кiлька разiв нападали на татарськi улуси й навiть нiбито ходили в морський похiд до Туреччини, де спалили мiсто Бабу (?) та три iнших мiста i навiть дiйшли до околиць Константинополя. Якщо згадки про це вiдповiдають дiйсностi, то вони е першими про морськi походи козакiв безпосередньо до Туреччини. Однак цi походи були нечисленними й не викликали мiжнародного резонансу.

Вiдносний зовнiшнiй спокiй в украiнських воеводствах присипляв пильнiсть центральноi польськоi влади, яка була щодо козацтва стороннiм спостерiгачем. У Варшавi добре розумiли необхiднiсть перебування козацтва на пiвденному кордонi, особливо доки не змiнилася напруга у вiдносинах iз турками. Можливо також, польська влада сприймала козацькi заворушення у волостi як вимушену плату за те, що козацтво не йшло в новi походи за кордон i не створювало цим нових загроз Речi Посполитiй. Тобто державнiй владi було нелегко побачити в козацтвi серйозного внутрiшнього ворога. Крiм того, поширенi в краiнi сутички шляхти з жовнiрами притлумляли сприйняття виступу козацтва як явища незвичайного. Представники влади знали, що не заплатили козакам за службу, тобто не виконали своiх зобов'язань перед ними. Восени 1591 року була виплачена лише частина обiцяноi суми (шiстнадцять тисяч злотих). Ще однiею причиною стриманого ставлення центральноi влади до козацьких заворушень були прохолоднi стосунки мiж панiвними польськими родами та князями Острозькими. Острозькi були наймогутнiшими магнатами краiни, а це викликало заздрiсть i небажання iм допомагати. Тому в козацьких дiях 1591–1592 рокiв вищу державну владу по-справжньому непокоiв лише один принципово важливий момент. На пiдконтрольних територiях козаки намагалися запровадити власний «присуд» (свiй суд) i встановлювати свою владу. Уперше на це звернув увагу Костянтин Острозький. Волинська шляхта теж iз тривогою наголошувала, що «козаки до присяги на послушенство собi примушують, пiдбиваючи… на послушенство свое». Про це добре знали у Варшавi.

В унiверсалi до украiнськоi шляхти король перераховував провини козацтва в такому порядку: «Так далеко розбiглася сваволя низових козакiв, що нашi, панiв сенаторiв i шляхетських людей мiста, мiцно i способом неприятельським добувають, плюндрують, пiдданих мордують, здобутки i речi домовi забирають, а що бiльше, так те, що шляхетського, як i мiського стану людей, до вiддавання собi присяги i послушенства примушують, що е противно достоiнству нашому i покоевi посполитому». Обурення короля зрозумiле, адже, згiдно з законами й традицiею, населення складало присягу лише йому, а в приватних володiннях – ще i iхнiм власникам, магнатам, що символiзувало зверхнiсть сюзерена щодо пiдданих.

Як бачимо, уряд i шляхта чiтко усвiдомлювали, у чому полягае найбiльша загроза наявному ладовi, – у створеннi козацтвом альтернативних владних структур. Не вiдомо, усвiдомлював значення своеi дiяльностi Косинський чи нi, але його робота в цьому напрямi очевидна. Така оцiнка королем козацького руху свiдчить також про те, що останнiй мав соцiально-полiтичний, а не кримiнальний характер, у чому завжди звинувачували козацтво численнi недоброзичливцi. Цим же дiяльнiсть козацтва вiдрiзнялася й вiд iнших зовнi схожих дiй – бунтiв жовнiрiв, численних «рокошiв» (повстань) польськоi шляхти, заворушень селян i мiщан, якi, хоч i завдавали «клопотiв» владi, однак зовсiм не зачiпали наявноi системи суспiльного устрою.

У запровадженнi козацького присуду можна вбачати прояв полiтичних амбiцiй козацтва, пов'язаних з його претензiями на рiвноправнiсть з «народом шляхетським». В украiнському прикордоннi, у тому числi на Запорожжi, козаки давали собi раду самi, мали не лише власне командування, але й власне управлiння та судочинство. Тому самоврядування було звичним способом буття козацьких громад. Тепер же козацтво – уперше в iсторii – почало поширювати своi структури на територii, якi перебували пiд державним управлiнням.

До певноi мiри це було на противагу державнiй владi, що не визнавала за козацтвом його привiлеiв i прав. У будь-якому разi встановлення козацькоi юрисдикцii на волостi означало появу перших паросткiв новоi козацькоi влади, яка з часом перетворила Украiну на козацьку державу.

Однак ситуацiя невизначеностi не могла тривати безкiнечно. Козаки стояли на кордонах Волинi, i волинська шляхта разом iз Острозькими та iншими магнатами була вкрай занепокоена козацьким пануванням на Киiвщинi. Численнi скарги на козакiв нарештi почули у Варшавi. Осiннiй сейм розглянув козацьке питання й запропонував королю розправитися з бунтiвниками. У сiчнi 1593 року король видав унiверсал про «посполите рушення» шляхти Киiвського, Волинського та Брацлавського воеводств проти козакiв. Загальну вiйськову мобiлiзацiю шляхти краiни або певного регiону оголошували в Польщi лише в разi особливоi небезпеки. Рiшення про це приймав король або сама шляхта. Волинська шляхта й прийняла вiдповiдне рiшення. За умов шляхетськоi демократii це означало, що шляхта готова виконати розпорядження короля. У постановах шляхетських сеймикiв указували, що козаки «звичаем неприятельським немало замкiв, мiст i сiл окраiнних повоювавши… тепер з немалим вiйськом, з арматою способом неприятельським аж до воеводства Волинського притягнути, умисливши й далi панства Короля Його Милостi пустошити i плюндрувати». Як вiйськовi адмiнiстратори краю, Костянтин Острозький i його син Януш дiстали змогу провести мобiлiзацiю шляхти.

Наприкiнцi сiчня пiдготовка Острозьких до вiйни проти козакiв завершилася. Крiм шляхетського ополчення та власного вiйська, князi залучили навiть найману угорську пiхоту, яку тодi вважали однiею з найкращих у Європi. Косинський, котрий стояв у Острополi, дiзнався про збори шляхетського вiйська. Тодi вiн рушив трохи далi на схiд – до мiстечка П'ятки. Однак тiкати вiд Острозьких вiн не хотiв. Тому, коли шляхетське вiйсько прийшло до П'яток, вiн не вiдступив, а чекав на нього в мiстi. За свiдченнями сучасникiв, Косинський мав пiд рукою до п'яти тисяч чоловiк. Можна припустити, що й вiйсько Острозьких було приблизно таким же за чисельнiстю. Воно пiдiйшло до мiста й розташувалося табором. Невiдомо, чи противники зробили спробу провести переговори до початку вiйськовоi сутички.

Вирiшальнi подii вiдбулися 2 лютого 1593 року. Косинський передумав сидiти в мiстi й вийшов iз нього табором. Щоправда, невiдомо, для чого це було зроблено: для наступу на Острозьких чи вiдступу. Пiдроздiли Острозьких перекрили йому дорогу. Розпочався бiй. Шляхетськi загони, якi протистояли козакам, почали вiдступати, та тут у бiй вступив Януш Острозький з добiрним загоном кiнноти в шiстсот воякiв. Вiн змiнив хiд битви. Янушевим воякам навiть удалося прорватись у козацький табiр, що досить рiдко траплялося в iсторii козацьких вiйн. Це повнiстю розладнало бойовi порядки Косинського, тому повстанцi почали безладно вiдступати. Кiннота Януша Острозького кинулася за ними навздогiн i, як писав сучасник, «пiсля цього не битва, але забiй i рiзня наступили, а поворот утiкаючим ще сильнiше затруднили глибокi снiги». Частинi козакiв усе ж удалося повернутися до мiста. Можливо, iх урятувало настання темряви.

Напругу й трагiчнiсть битви добре передав придворний поет Острозьких Симон Пекалiд, який присвятив цiй подii цiлу поему:

Табiр острозький в безладдi, зруйнований табiр козацький,
Битва шаленiе всюди, i крики людей i сурм звуки
Аж до зiрок долiтають…
Кров, що розлита усюди, стiкала докупи в калюжi,
Мокрою стала земля, i поля напилися досита…
В траурi никне земля, коли битва лютуе жорстока,
Спiльне усе: i та ж кров, i до смертi та ж сама дорога!..
З вуст запорожцiв убитих тече кров багряним струмочком,
Стогiн i лемент жахливий вiд болю розходиться всюди…

Кiлькiсть убитих козакiв становила, за рiзними даними, вiд двох до трьох тисяч чоловiк. Можливо, це було перебiльшенням, однак немае сумнiвiв, що втрати були значними. Однак Косинський утратив насамперед не давнiх i досвiдчених козакiв, а козацьких новобранцiв, якi приедналися до нього й не мали вiйськового досвiду. Очевидно, саме недосвiдченiсть новобранцiв спричинила прорив противника до табору й поразку. З боку Острозьких утрати були значно меншими. Точнi цифри не вiдомi взагалi, хоч i згадують, що лише вiд козацькоi стрiльби з табору в Острозьких загинуло бiльше двохсот коней.

Наступного дня взятi в облогу попросили миру. Косинський звернувся до черкаського старости, князя Олександра Вишневецького, iз проханням виступити посередником у переговорах iз Острозьким. Той погодився, оскiльки мав давнi й тiснi зв'язки з козацтвом. Переговори тривали тиждень i закiнчилися пiдписанням 10 лютого угоди мiж Костянтином Острозьким i козаками. Угода передбачала позбавлення Косинського уряду гетьмана, повернення козакiв до «послуху» королю та князю Острозькому як киiвському воеводi, заборону ходити у походи на сусiднi держави, крiм того, козаки мали перебувати за порогами й не ставати на «лежi» в маетках Острозьких, Вишневецьких та шляхти, повернути селян-утiкачiв, майно, коней, худобу, вiдiбрану в маетках князiв та iхнiх прибiчникiв. Угоду закiнчувала патетична клятва: «Я, Криштоф Косинський, ми, сотники, отамани i все рицарство Вiйсько Запорозьке один за одного i кожний з нас за себе присягаемо Пану Богу, у трiйцi единому, який створив небо i землю, на тому, що ми всi i кожний з нас зосiбно, маемо i повиннi всi тii умови на тому листi нам поданi i перелiченi… цiло i ненарушимо, не знайдуючи жодних причин до розрушення, здержати… так нам Пане Боже поможи! А якщо бисьми несправедливо присягали, Пане Боже, скарай нас кожним неприятелем нашим. І скарай нас, Пане Боже, на душах i на тiлах, в цьому i прийшлому вiцi!»

Пiсля пiдписання угоди вiдбулася символiчна церемонiя впокорення Косинського. Вiн пiшки вийшов iз мiста, пройшов до обозу князя, наблизився до Костянтина Острозького, лiг перед ним на снiг, розкинувши руки хрестом, i попросив прощення. Пiсля цього Косинський, сотники, осавули й усi козаки присягнули королю. Коли церемонiя закiнчилася, повстанцi були вiльно вiдпущенi. Таким чином, судячи з наслiдкiв подiй пiд П'ятками й не беручи до уваги вiйськову поразку, ми можемо стверджувати, що покарання козакiв виявилося досить м'яким. Можливо, Острозькi вважали загибель частини козацтва вже достатньою карою за iхню непокору. Що ж стосуеться умов угоди, то й вони не були для козакiв особливо жорсткими. Важливо також те, що угода стосувалася не так минулого, як зобов'язань на майбутне.

Головне зобов'язання козакiв щодо Острозьких – не зачiпати князiвських маеткiв. Це чудово розумiли обидвi сторони. Іншими словами, князь не заперечував, якщо козаки будуть нападати на його противникiв, яких було чимало серед магнатiв. Другорядне значення мала обiцянка не ходити на сусiднi держави, оскiльки протягом багатьох десятирiч козаки органiзовували такi походи за прямоi чи таемноi пiдтримки украiнських князiв. Очевидно, цей пункт угоди з'явився для того, щоб засвiдчити виконання вимог королiвськоi влади. Украiнськi ж полiтики прекрасно розумiли, що походи на туркiв i татар е невiд'емною частиною прикордонноi боротьби i, доки польська влада не органiзуе повноцiнного захисту украiнських земель, такi походи все одно вiдбуватимуться. В iншому прикордоннi, московському, князь Вишневецький розширював своi володiння в Лiвобережнiй Украiнi за рахунок сумiжних земель. І робив це за допомогою козакiв.

Пiсля укладання миру козаки розiйшлися по домiвках i протягом кiлькох мiсяцiв усе було спокiйно. Однак, як виявилося, це був лише зимовий перепочинок i «зализування ран» пiсля поразки. Насправдi козацтво не заспокоiлося, а шукало шляхи продовження активноi дiяльностi. Як вiйськова корпорацiя, козацтво було найбiльш зацiкавлене у вiйськовiй службi. Оскiльки польський король вiдмовляв йому в цьому, воно продовжувало шукати iнших правителiв, якi б оцiнили його вiйськовi можливостi. Олександр Вишневецький iз тривогою писав, що Косинський i козаки пишуть листи до московського царя з проханням узяти iх на службу проти татар. Таке листування, очевидно, час вiд часу дiйсно поновлювалося. Цiкаво, що були й згадки про те, що козаки пропонували своi послуги навiть шведському королю – вороговi польського монарха.

Водночас козацтво не забувало про своi звичнi добровiльнi обов'язки – боротьбу проти татар. Уже 3 березня 1593 року козацька розвiдка донесла Олександру Вишневецькому про пiдготовку татарами нового походу на украiнськi землi. Однак Олександр Вишневецький журився з iншого приводу. «Для порятунку бiдноi Украiни вiд свавiльних i злих людей, козакiв», та для оборони кордону вiн просив у канцлера Яна Замойського надiслати до Черкас кiлька сотень жовнiрiв i збудувати замки в Корсунi та Чигиринi.

Вiдповiдно до джерел, козаки не звинувачували Косинського в поразцi пiд П'ятками, i його авторитет серед них не впав. Невiдомо, чи виконали вони вимогу зняти Косинського з гетьманськоi посади, чи нi. Можливо, i зняли, оскiльки посада гетьмана на той час ще була неусталеною й не мала принципового значення. Можливо, зняли й поновили. У будь-якому разi Косинський i надалi залишався провiдником козацтва.

А за кiлька мiсяцiв, уже в травнi, козаки знову дали про себе знати. До Черкас, якi були пiд контролем Олександра Вишневецького, приiхав Косинський. Про подальшi подii ми маемо рiзну iнформацiю. Вишневецький, котрий мешкав у мiсцевому замку, писав, що козаки всiм вiйськом «притягнулись» до мiста, стрiляли по замку з гармат i готувалися до штурму. Люди Вишневецького нiбито зробили зустрiчну вилазку й у вiдкритому бою вбили Косинського, пiсля чого козаки вiдступили. Інакше подають подii iншi джерела. У польських хронiках зазначено, що Косинський iз невеликим загоном дiйсно прибув до Черкас, але прибув мирно й завiтав до корчми чи то пообiдати, чи на вiдпочинок. І тут на нього несподiвано напали люди Вишневецького, убили його та близько сорока козакiв, якi були разом iз ним. Таким чином, за цими описами, Косинського вбили пiдступно, без вiдкритого бою. Можливо, нервова система у Вишневецького не витримала близького сусiдства з Косинським, i той дiяв на випередження.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/s-lep-yavko/kozack-v-yni-k-kosinskogo-ta-s-nalivayka-1591-1596/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.