Книга - Вбивство Петлюри. 1926

Вбивство Петлюри. 1926
Дмитро Табачник

Вiктор Миколайович Воронiн


Знаменитi подii iсторii Украiни
Дослiдження iсторикiв Дмитра Табачника та Вiктора Волкова присвячене одному з найбiльш резонансних полiтичних замахiв ХХ сторiччя – вбивству колишнього голови Директорii УНР Симона Петлюри. Воно досi викликае суперечки: чи був убивця головного отамана Шолом Шварцбард месником-одинаком, чи за ним стояли радянськi спецслужби? Залучаючи велику кiлькiсть архiвних документiв, свiдчень сучасникiв подiй, праць зарубiжних та дiаспорних iсторикiв, автори ретельно аналiзують рiзнi версii щодо терористичного акту, судовий процес, який став одним iз найвiдомiших в iсторii права, а також безпосередньо пов’язане з ним питання про вiдповiдальнiсть петлюрiвського уряду за масовi еврейськi погроми.





Дмитро Табачник, Вiктор Воронiн

Вбивство Петлюри. 1926


Следом за синей дивизией волчьей побежкой прошел на померзших лошадях курень Козыря-Лешко, проплясала какая-то кухня… потом исчезло все, как будто никогда и не было. Остался только стынущий труп еврея в черном у входа на мост, да утоптанные хлопья сена, да конский навоз.

И только труп и свидетельствовал, что Пэтурра не миф, что он действительно был… Дзынь… Трень… гитара, турок… кованый на Бронной фонарь… девичьи косы, метущие снег, огнестрельные раны, звериный вой в ночи, мороз… Значит, было.

Он, Гриць, до работы…

В Гриця порваны чоботы…

А зачем оно было? Никто не скажет. Заплатит ли кто-нибудь за кровь?

Нет. Никто.

Просто растает снег, взойдет зеленая украинская трава, заплетет землю… выйдут пышные всходы… задрожит зной над полями, и крови не останется и следов. Дешева кровь на червонных полях, и никто выкупать ее не будет.

Никто.

    М. Булгаков «Белая гвардия»




Temporis filia veritas


Давньоримський поет i оратор Квiнт Горацiй Флакк у І ст. до н. е. у вiдомiй фiлософськiй поемi «Пам'ятник», оцiнюючи бурхливу цезарiанську епоху в iсторii Риму, стверджував: «Temporis filia Veritas», що означае «Істина – це донька часу». І вже тодi сучасники намагалися з ним сперечатися. Видатний полiтичний дiяч, консул Римськоi республiки, полководець i лiтератор Теренцiй Варрон рiшуче висловив свою позицiю iншим крилатим виразом: «Veritas odium parit» – «Істина породжуе ненависть».

І все ж у словах великого Горацiя, здаеться, бiльше правоти й мудростi. Адже звичайно лише з вiдстанi часу iстина стае помiтнiшою, очевиднiшою, аксiоматичнiшою як у полiтицi, так i в науцi. Адже в оцiнцi подiй та осiб минулого, у вивченнi суперечливих i складних або болiсних чи оповитих туманом забуття сторiнок нашоi iсторii справжнi пошуки iстини iнколи вможливленi тiльки через кiлька десятилiть, коли хоча б частково вгамовуються пристрастi, коли йдуть у небуття зацiкавленi свiдки й учасники пам'ятних подiй, коли особистi враження стають лише сторiнками архiвних текстiв. Пошук остаточноi iсторичноi iстини, яка аж нiяк не повинна «породжувати ненависть», твереза, незаангажована оцiнка дiй, звитяг, помилок державних дiячiв минулого, безумовно, необхiднi сьогоднi нам, нащадкам слави й сорому поколiнь увчорашнiх, бо цiкавiсть до свого минулого, рiвень пiзнання його, бажання не просто знати, а й вiдчувати течiю iсторii своеi Батькiвщини – це дуже чутливий, точний i, як правило, безпомилковий барометр, що визначае ступiнь культурностi, цивiлiзованостi й етнiчностi будь-якого народу. Адже невипадково визначний американський фiлософ Джордж Сантаяна вважав, що тi, хто не пам'ятають своеi iсторii, приреченi на ii повторення.

Про подii минулого, хоч якими б неприемними вони були за сьогоднiшнього сприйняття й свiтогляду, ми маемо знати, щоб розумiти, чому тi або тi процеси в суспiльствi йдуть саме так, а не iнакше, щоб не помилятися в сьогоденнi та прогнозувати майбутне. У цiй книзi йтиметься саме про таку подiю, про день, який сколихнув усю Європу, на кiлька мiсяцiв прикував найпильнiшу увагу кореспондентiв найбiльших континентальних й заокеанських газет у европейських столицях та змусив свiт оцiнити надзвичайно складну фiлософську дилему злочину й покарання…

Париж, нiжно-теплий, сонячний травень 1926-го р. І бездонна блакить кришталево-прозорого неба, i омита першими щедрими весняними дощами, смарагдово-мереживна зелень бульварiв, що буяли кожною кроною, i гострi шабельки молодоi трави випещених газонiв, i бiло-рожеве кипiння садiв робили весняну столицю Францii втричi прекраснiшою. Париж ожив пiсля зими. Париж був сповнений посмiшок, квiтiв, надiй, кохання й розваг. Париж радiв сонцю, веснi, чудовiй погодi…

Той день – 25 травня – був теплим, але ще не спекотним. На широких бульварах, як завжди, юрмилося та штовхалося чимало людей. Та неподалiк знаменитого кладовища Пер-Лашез, на вузьких i затишних вулицях, укритих брукiвкою, у пообiднiй час панувала тиша.

Невисокий блiдуватий чоловiк, на вигляд – рокiв п'ятдесяти, у скромному сiрому костюмi, вийшовши пiсля обiду з ресторану Шартье, спокiйною, прогулянковою ходою йшов тротуаром правою стороною вулицi Расiна. «Емiгрант чи безробiтний? – мабуть, лiниво подумала бабуся-консьержка, яка грiлася на сонечку бiля масивноi брами. – Нi, точно емiгрант, бо безробiтний мав би бути завжди брудним i нахабним, а цей – охайний i сумний…» Дiйсно, неквапливiсть у робочий – близько 2-i години дня – час, немодний одяг та черевики, трохи квола, нiбито розсiяна, хода людини, яка нiкуди особливо не поспiшае, безпомилково виказували в ньому або скромного провiнцiала, або емiгранта, адже численнi службовцi в цей час ще знаходилися в своiх конторах, банках i департаментах, справжньому ж парижаниновi не пасував трохи мiшкуватий пiджак, а заможному туристовi чи безтурботному столичному рантье не личив досить скромний костюм. За кiлька метрiв вiд рогу вулицi Расiна i знаменитого студентського бульвару Сен-Мiшель перехожий зупинився бiля столика з книгами книгарнi Жильбер, погортав кiлька томикiв. За деякий час вiн вiдiрвався вiд виставлених книжок, повернувся, пильно й сторожко вдивляючись в обличчя незнайомця, який рiшуче прямував йому назустрiч вулицею з протилежного тротуару, потiм неуважно, швидше машинально, глянув на годинник. Стрiлки показували 14 годину 10 хвилин. Незнайомець, одягнений в робочу бiлу сорочку, без шапки, наближався. Ще кiлька крокiв, ще крок – i перехожi побачили, як вiн вихопив iз кишенi револьвер… Один по одному загримiли пострiли… На чисто вимитому тротуарi розпливалися бордово-гарячi, нiби густi, плями кровi… А вже о 14.15 два полiцейських-ажана вели смертельно блiдого вбивцю до комiсарiату, мiцно скрутивши йому руки. Приблизно так виглядала сцена вуличного вбивства за словами очевидцiв, яких негайно запитали паризькi журналiсти.

Увечерi всi паризькi газети рознесли по свiту сенсацiйну новину: 25 травня 1926 р. на розi вулицi Расiна та бульвару Сен-Мiшель у центрi Парижа о 14 годинi 12 хвилин застрелено колишнього голову украiнськоi Директорii та головного отамана всiх вiйськ УНР Симона Васильовича Петлюру. Ранковi випуски бiльшостi паризьких i великих европейських газет подавали про вбивство на вулицi Расiна вже бiльш докладну iнформацiю – короткi нотатки з бiографii Петлюри, опис його дiянь i полiтичноi кар'ери, яка обiрвалася на 47-му роцi життя, повiдомлялося також, що затримано терориста. Ним виявився мешканець Парижа, власник невеличкоi крамницi годинникiв i майстер-годинникар, французький громадянин Самюель (Шолом) Шварцбард – нiбито колишнiй уродженець i житель Пiвденноi Украiни. Іншi газети наполягали, що вiн родом iз Смоленська. Полiцейськi офiцiйно повiдомили, що розпочато слiдство, хiд якого контролюватиме особисто префект Парижа i начальник управлiння кримiнальноi полiцii.

До речi, iм'я та прiзвище терориста рiзними авторами та в рiзних джерелах подають по-рiзному: Шолом Шварцбард (саме таке iм'я йому дали при народженнi), Шулим Шварцбард, Самуiл Шварцбард, Шолем-Шмуел Шварцборд тощо, що пов'язано з рiзним написанням у росiйських, австро-угорських, французьких документах (на судовому процесi обвинувачений проходив як Самюель Шварцбурд).

Уже на судi терорист так описував убивство: «Коли я побачив, що вiн виходить iз ресторану на вулицi Расiна, то подивився йому в обличчя i крикнув: «Пан Петлюра?» Я дуже боявся помилитися й убити невинну людину. Вiн менi нiчого не вiдповiв, але iнстинктивно повернувся до мене. Пiсля цього я вже був упевнений, що це Петлюра, i знову крикнув: «Захищайся, негiднику!» Вiн нiчого не вiдповiв i замахнувся на мене палкою. Тодi я випустив у нього одну по однiй п'ять куль». (Швацбард стрiляв i шостий раз, але револьвер дав осiчку. – Авт.).

Убивця продовжував так: «Публiка, що знаходилася неподалiк, страшенно злякалась i кинулася бiгти. Я вiддав револьвер полiцейському, котрий пiдiйшов, а натовпу, який збiгся, пояснив, що прикiнчив убивцю. І все ж я сумнiвався, Петлюру я вбив чи когось iншого? Із полегшенням зiтхнув лише в комiсарiатi, коли дiзнався вiд полiцейського, що вбитий е насправдi Петлюрою».

Дуже цiкава з психологiчноi точки зору розповiдь одного зi свiдкiв пострiлiв Шварцбарда – викладача англiйськоi мови англiйця Реджинальда Смiта: «Я сорок рокiв викладаю, сорок рокiв дивлюся в очi людям. Я добрий фiзiономiст. Я нiколи не помилявся. На бульварi Сен-Мiшель я пiдскочив до мiстера Шварцбурда, i глянув йому в очi, i, глянувши, зрозумiв: це не вбивця. Це суддя. Це батiг Божий!»

До речi, мiстер Смiт був единим, хто не кинувся бiгти, коли почалася стрiлянина, а смiливо схопив убивцю за руку (коли вже Петлюра впав на землю) iз криком: «Що ти наробив, негiднику!»

Далi англiець розповiв: «Шварцбурд, бiлий як полотно, по-шекспiрiвськи повiльно та спокiйно вiдповiв менi: «Я вбив убивцю…». Коли я дiзнався, що вiн помстився за погроми – а я знаю, який жах – цi погроми, – я вiдразу змiнив тон i висловив йому спiвчуття. Звичайно, Шварцбурд не винний. Будь-хто на його мiсцi вчинив би так само. Людям, котрi заохочували погроми й iдеологiчно надихали своi банди, не може бути нiякоi пощади. До таких людей я вiдношу Петлюру».

Обвинувачений нiчого про це не сказав (можливо, не пам'ятав), але як розповiв один зi свiдкiв вбивства, перед тим, як почати стрiляти, Шварцбард нiбито вигукнув на iдише: «Ір от фардинг а тейт!» («Ви заслужили смерть!»).

Із офiцiйного полiцейського протоколу й акта судово-медичноi експертизи громадськостi стало вiдомо, що пiсля першоi кулi, яка не була смертельною i влучила в праве плече, зробивши поверхову рану, Петлюра втратив рiвновагу й упав на колiно, а потiм звалився на тротуар. Шварцбард випустив ще п'ять куль у Петлюру, який лежав i ще намагався пiдвестися, – третiй, четвертий i п'ятий пострiли спричинили смертельнi ушкодження внутрiшнiх органiв, вiд яких поранений i загинув. Але загинув не на мiсцi злочину, а приблизно за 35 хвилин пiсля пострiлiв у невеликiй монастирськiй клiнiцi (туди його швидко вiдвезли на санiтарному автомобiлi), що знаходилася в кiлькох хвилинах iзди вiд вулицi Расiна. За деякий час будiвлю клiнiки викупили прихильники Петлюри й вiдкрили там унiатську церкву.

Однак на судi адвокати сiм'i Петлюри й захисника Шварцбарда почали суперечку щодо характеру пострiлiв та акта експертизи. Урештi-решт адвокати загиблого зумiли довести (на основi порiвняння зросту загиблого – 1 м 74 см, зросту вбивцi – 1 м 65 см – та характеру кульових поранень), що експерти помилились i Петлюра впав лише пiсля п'ятоi кулi. Таким чином, вони, найiмовiрнiше, хотiли переконати суд, що Шварцбард – герой-фронтовик, учасник двох воен – дотримувався кодексу честi й нiколи не став би стрiляти в людину, яка вже впала. Адвокат так висловився про свого пiдзахисного: «Вiн солдат i вмiе стрiляти».

Ще трохи доповнимо картину вбивства свiдченнями iнших людей. Деякi з них указували, що, падаючи, Петлюра щось вигукнув незрозумiлою мовою, iншi – що то просто був крик болю, якийсь свiдок зазначив, що Петлюра вигукнув французькою «Допоможи менi, Боже!» (найменш iмовiрний варiант iз огляду на рiвень володiння загиблим французькою мовою). Полiцейський, який першим з'явився на мiсцi вбивства, розповiв, що Шварцбард не зробив анi найменшоi спроби втекти, хоча зробити це було неважко, i вiдразу вiддав у руки ажану револьвер. При цьому вiн сказав: «Знайте, що я вбив великого вбивцю».

Так вiдбулося вбивство Симона Петлюри, котре (як i процес над Шоломом Шварцбардом) лишаеться майже не вiдомою сторiнкою iсторii хiба що для землякiв убитого колишнього головного отамана та його вбивцi. На Заходi ж цьому питанню присвячений великий корпус полемiчноi лiтератури, написанi фундаментальнi науковi дослiдження, грунтовнi працi публiцистiв, якi аналiзують i хiд слiдства, i судове слухання справи, i показання свiдкiв, i змагання талановитих адвокатiв.

Треба обов'язково вiдзначити, що вся захiдна лiтература про вбивство Петлюри – i наукова, i популярна – чiтко подiляеться на двi категорii. До першоi належать працi, написанi прибiчниками Петлюри, якi вважають, що мав мiсце терористичний акт, пiдготований групою вбивць i ретельно спланований за вказiвкою чи ОДПУ, чи Комiнтерну. Другу становлять працi тих дослiдникiв, учених, публiцистiв, якi твердо переконанi, що Шварцбард – це вбивця-одинак, месник за знищених пiд час петлюрiвських погромiв в Украiнi рiдних i близьких, що стрiляв вiн iз вiдчаю i керувався святим i праведним почуттям помсти.

Серед праць, що репрезентують перший, пропетлюрiвський, напрям в iсторичнiй лiтературi, варто видiлити студii кiлькох дослiдникiв – це статтi й книга сучасника та знайомого Петлюри, генерал-хорунжого армii УНР Миколи Шаповала «Про смерть Симона Петлюри», видана 1929 p. y Скрентонi, грунтовна монографiя А. І. Яковлiва «Паризька трагедiя», видрукована в 1930 p. y Празi, та книга професора Василя Іванiса «Симон Петлюра – Президент Украiни», що була опублiкована 1952 p. y Торонто, а також дослiдження захiдних iсторикiв украiнського походження, якi з'явилися вже в 1970-х pp. – Бориса Марченка, Юрiя Кульчицького, Зиновiя Соколюка, Матвiя Стахiва та iн. Чимало цiкавих фактiв мiстить i дослiдження Михайла Середи, присвячене полiтичним аспектам бурхливоi iсторii отаманщини в Украiнi в 1918–1921 роках.

Опоненти цiеi точки зору на питання про вбивство Петлюри та подальший судовий розгляд справи (у тому числi – французькi iсторики) також мають чимало наукових праць на цю тему. І першi такi розвiдки з'явилися ще в 1920-х pp. Перелiк цей вiдкривае досить велика за обсягом та унiкальна за наведеним фактажем книжка вiдомого французького адвоката й публiциста Анрi Торреса «Процес про погроми», видана в 1928 p. y Парижi. Унiкальнiсть цiеi працi насамперед у тому, що ii автор був на цьому процесi захисником Шварцбарда i як нiхто iнший знав усi документи справи. Серед дослiджень антипетлюрiвського напрямку слiд назвати також роботи вiдомих iсторикiв, професорiв Шимона Дубнова й Алана Дерюша, виданi в 1950 – 1960-хрр., а також працю сучасного американського iсторика Юрiя Фiнкельштайна.

Але квiнтесенцiею цих поглядiв слiд уважати велику, на пiвтисячi сторiнок, монографiю iсторика Саула Фрiдмана, видану у Нью-Йорку в 1976 p., сама назва якоi – «Погромник. Убивство Симона Петлюри» – свiдчить про позицiю автора. Грунтовнiстю своеi джерельноi бази й великою кiлькiстю цитованих документiв ця книжка на деякий час припинила дискусiю i змусила ще раз пильно придивитися до паризького процесу 1926–1927 рокiв.

Чимало цiкавих документiв i свiдчень, що безпосередньо стосуються злочину (чи звитяги?) Шварцбарда, зберiгаються в архiвах i бiблiотецi Інституту еврейських студiй у Нью-Йорку, у фондi, який мае назву «Архiв Чериковера», та в паризькiй бiблiотецi iменi Симона Петлюри.

Тож, будучи знайомими з гострополемiчною лiтературою про вбивство колишнього глави Директорii, iншi документи, що проливають свiтло на процес над Шварцбардом, i маючи можливiсть познайомитися безпосередньо iз судовими матерiалами гучного процесу та iншими архiвними матерiалами, ми б хотiли об'ективно розповiсти, як драматично й напружено проходили в 1926–1927 pp. слiдство у справi про вбивство Симона Петлюри та судовий процес над Шоломом Шварцбардом.




Чи вдалося знайти «руку Москви»?


Із тим, що Шолом Шварцбард був праведним месником, рiшуче не погоджуються iсторики украiнськоi дiаспори й дiячi емiграцii. Згiдно з iхнiм твердженням, убивця був звичайнiсiньким агентом ОДПУ, терористом-найманцем Москви, якого вiдрядили на знищення Петлюри, озброiвши та пiдготувавши саме для цього. Таку версiю вони висунули й намагалися обгрунтувати ще в 1926 роцi.

Професор Кульчицький, наприклад, пише: «Украiнцi (маються на увазi дiячi петлюрiвськоi емiграцii. – Авт.) постiйно ставили собi питання, чому забито саме Петлюру, а не Денiкiна, Волинця, Булак-Балаховича чи когось iншого з вiдомих погромникiв, якi тодi постiйно мешкали в Парижi? І вiдповiдь для них очевидна. Система iхньоi аргументацii така: на вiдмiну вiд них Петлюра очолював украiнський нацiонально-визвольний рух i саме цим був для ворога небезпечним. Бiльшовики постiйно переслiдували Петлюру, удавалися також до дипломатичного тиску, змусили його виiхати з Польщi».

Останнiй аргумент, наведений професором, вiдповiдае дiйсностi. Вислання Петлюри, роззброення решти його армii на територii Польщi, припинення терористичних нападiв петлюрiвцiв через кордон справдi активно домагався здiйснити дипломатичним шляхом тодiшнiй голова Раднаркому Украiни Християн Раковський. Згiдно з мирним договором мiж Украiною й Польщею 1921 p., украiнський повпред у Варшавi вимагав вiд польського уряду негайно iнтернувати та роззброiти частини петлюрiвськоi армii, а також заборонити будь-яке пересування петлюрiвцiв через кордон. Хоча петлюрiвцiв активно використовували у своiх цiлях польськi спецслужби, усе ж таки, не бажаючи вiдкритого конфлiкту з Москвою, Варшава змушена була обмежити дiяльнiсть Петлюри та його прихильникiв на своiй територii.

Петлюра мав «певний престиж» у Польщi, Францii й iнших краiнах – продовжуе Кульчицький i зазначае: «Його пiдтримували украiнцi в екзилi й повстанцi в Украiнi, якi продовжували боротися з бiльшовиками в пiдпiллi, усе ще сподiваючись на поворот. Убивши Петлюру, ворог мав намiр знищити украiнський визвольний рух (про правдивiсть цiеi iнформацii розповiмо нижче. – Авт.). Убивство Петлюри було тiльки першим iз цiлоi низки полiтичних убивств украiнських нацiональних провiдникiв i йшло також за лiнiею постанови Комiнтерну про полiтичнi вбивства, яка була пiдписана 9 сiчня 1926 року (такоi постанови взагалi не iснуе. – Авт.). Сам характер убивства дуже нагадуе методи, застосованi бiльшовиками в iхнiй боротьбi з украiнським пiдпiллям в 1921–1926 pp. (методи зi знешкодження антирадянського пiдпiлля аж нiяк не нагадували iндивiдуальний терор. – Авт.). Ще перед убивством Петлюри бiльшовики вдосконалили способи усунення отаманiв, убиваючи iх (у переважнiй бiльшостi випадкiв органи безпеки домагалися добровiльноi здачi або захоплення в полон отаманiв, а не iх убивства. – Авт.) або знеславлюючи iхню честь. У разi такого загрозливого противника (про «загрозливiсть» колишнього головного отамана для радянськоi влади також нижче. – Авт.), яким був Петлюра, вони вживали обох заходiв».

Тобто головним аргументом уважають пiдвищену небезпеку й загрозу з боку Петлюри для бiльшовицького уряду. І саме тому, твердять дiаспорнi iсторики, головний отаман став жертвою терористичного акту, саме тому його попередньо усунули з територii Польщi, подалi вiд кордонiв СРСР. Правда, залишаеться незрозумiлим, чому чекiсти не могли лiквiдувати колишнього голову Директорii ще в Польщi, що була перенасичена радянською агентурою та iншими людьми, не пов'язаними з ВНК (ДПУ), наприклад, офiцерами-бiлогвардiйцями, якi б радо пiшли на такий терористичний акт.

Опоненти не погоджуються з точкою зору Кульчицького, оскiльки немае жодних серйозних свiдчень, якi б доводили, що Шварцбард мав органiзованих спiльникiв у вбивствi. Понад те, абсурдно стверджувати, що Петлюра був бiльш небезпечним противником бiльшовикiв, нiж, скажiмо, бiлi генерали П. Врангель, О. Кутепов, П. Шатилов, Ф. Абрамов, А. Драгомиров, А. Туркул, Б. Штейфон та iншi, хто обстоював необхiднiсть активноi терористичноi активностi щодо СРСР, але ж вони тодi не стали жертвами замахiв. Крiм того, сам по собi цей аргумент бiльш нiж сумнiвний хоча б тому, що, якби вбивство Петлюри органiзували чекiсти, вони подбали б про те, щоб убивця не потрапив до рук французькоi полiцii i щоб над ним не вiдбувся вiдкритий судовий процес, на якому могло стати вiдомо про причетнiсть ОДПУ до розправи. Радянський Союз, який надзвичайно ревно дбав про свiй мiжнародний престиж, нiколи б не наважився у 1920-х pp. пiти на такий безглуздий i небезпечний крок.

Так чи так, але ще пiд час попереднього слiдства полiцiя наполегливо шукала «московський слiд». І версiю цю всiляко пiдтримувала та роздмухувала французька антикомунiстична преса: iй дуже хотiлося отримати сенсацiйне викриття радянського посольства в Парижi, яке тодi очолював вищезгаданий Раковський. Останнiй у 1919–1924 pp., як голова уряду Радянськоi Украiни, вiв запеклу боротьбу з Петлюрою й уважався одним iз найвпливовiших i найавторитетнiших його супротивникiв пiд час громадянськоi вiйни в Украiнi. Особливого розмаху пошуки «московського слiду» досягай, коли пiд час слiдства, а згодом на процесi, обвинувачений зiзнався, що вiн колись був революцiонером, спiвчував марксистам, але не уточнив свого ставлення до бiльшовикiв.

Пiзнiше ж, коли вбивця зiзнався, що замолоду вiн деякий час був членом австрiйськоi соцiал-демократичноi групи «Функ» («Іскра»), де вiн ретельно вивчав Маркса, Енгельса, Лiбкнехта та Лассаля, права преса зчинила iстерику, волаючи, що Шварцбард – бiльшовик i бiльшовицький терорист. У хiд пiшли навiть неприемнi факти з його юнацькоi бiографii, що не мали жодного стосунку до вбивства Петлюри: арешт Шварцбарда за пограбування крамницi в 1908 p. y Вiднi (яке вiн здiйснив пiд прiзвищем Вальсбергер i за яке вiдсидiв чотири мiсяцi в каторжнiй в'язницi) та його примусове адмiнiстративне виселення з Будапешта в 1909 р. як «небажаноi особи у великому мiстi» за клопотанням дiльничного полiцейського управлiння.

За даними паризького слiдства, особа вбивцi колишнього головного отамана виглядае так. У 1886 р. Шолом Шварцбард народився в Росii, у Смоленську. Вирiс i прожив багато рокiв в Украiнi, у пiвденному мiстечку Балта, куди його батьки переiхали зi Смоленська до родичiв у 1888 чи 1889 р. Нiбито пiсля жорстокого еврейського погрому 19-лiтнiй Шварцбард у 1905 р. нелегально перетнув австро-угорський кордон. За даними французькоi полiцii, у 22 роки вiн, голодуючи у Вiднi, обiкрав магазин, за що дiстав чотири мiсяцi каторжноi в'язницi. Сам Шварцбард пiзнiше перед судом не заперечував факту свого засудження, хоча намагався виправдатися перед присяжними тим, що то був «юнацький анархiзм».

Насправдi французькi полiцейськi зробили багато фактичних помилок. Шварцбард народився не в Смоленську, а в мiстi Ізмаiл Бесарабськоi губернii (у Смоленську народився брат убивцi). Його батько Іцхак (Ісак) Шварцбард – учасник росiйсько-турецькоi вiйни 1877–1878 pp. – був людиною досить освiченою (найiмовiрнiше – унаслiдок самоосвiти) i навчав сина росiйськоi мови, лiтератури, арифметики та iнших предметiв. До Балти родина переiхала, за одними даними, за власним бажанням у пошуку кращого життя, за iншими – тому, що з прикордонноi смуги вiдселялися еврейськi родини.

Систематичноi освiти Шварцбард не отримав – якщо не вважати такою кiлька рокiв перебування в хедерi (еврейськiй початковiй релiгiйнiй школi), де фактично нiчому, крiм талмуда, не навчали. Однак навiть навчання в хедерi довелося залишити: родина жила настiльки бiдно, що Шолом мусив йти працювати з 10 рокiв. Спочатку вiн працював у невеликiй лавцi, згодом опанував професiю годинникаря, якою пiзнiше й заробляв на життя в Парижi. Із початком першоi росiйськоi революцii Шварцбард вступае до загону еврейськоi самооборони Балти, метою якого був захист мiсцевоi еврейськоi громади вiд погромiв. Одночасно Шварцбард захоплюеться соцiалiстичними iдеями й починае проводити революцiйну агiтацiю серед селян. За деякими даними, вiн також брав участь у розповсюдженнi нелегальноi революцiйноi лiтератури та навiть транспортуваннi через кордон зброi для органiзацii повстання. Наприкiнцi 1905 р. Шварцбарда заарештувала полiцiя, але вiн тiкае з-пiд варти та переходить кордон iз Румунiею. Невдовзi вiн опиняеться в австро-угорських Чернiвцях i зближуеться з мiсцевими анархiстами. Із Чернiвцiв молодий анархiст переiжджае до Вiдня, де бере участь у «експропрiацii» за завданням мiсцевоi анархiстськоi групи (однак, як уже ми зазначили, вiн одночасно контактував i з соцiал-демократами), за що був заарештований. На допитi вiн не виказав товаришiв-анархiстiв i, таким чином, був унесений до полiцейськоi картотеки саме як кримiнальний злочинець. Шварцбарда засудили до 4 мiсяцiв каторжноi в'язницi, якi вiн вiдбув повнiстю. Невдовзi пiд час пiдготовки наступного анархiстського «ексу» полiцiя затримуе його в Будапештi, однак полiцейським не вдалося довести пiдготовку злочину i вiн був депортований iз двоединоi монархii без права на в'iзд.

Пiсля депортацii Шварцбард мандруе Європою – поки в 1910 р. не опиняеться в Парижi, де працюе годинникарем i майже вiдразу одружуеться. Наскiльки можна судити з наявних документiв, iз мiсцевими анархiстами вiн у цей перiод уже не контактував. Із початком свiтовоi вiйни Шварцбард iде добровольцем до Іноземного легiону (хоча як iноземець мiг залишитися в тилу), де у складi 363-го пiхотного полку протягом трьох рокiв бере участь у бойових дiях. Воюе вiн хоробро, отримуе вищу вiдзнаку легiону – Бойовий хрест (Croix de guerre), унаслiдок отриманого в 1917 p. y битвi на Соммi важкого поранення його комiсують iз французькоi армii як iнвалiда.

Пiсля росiйськоi Лютневоi революцii, у серпнi 1917 р. Шварцбард як перекладач французькоi вiйськовоi делегацii приiздить спочатку до Петрограда, а згодом до Одеси, де й залишаеться. До жовтня 1917 р. вiн працюе годинникарем у рiднiй Балтi, але вихор революцii невдовзi закрутив iнвалiда свiтовоi вiйни. Шварцбард бере активну участь у формуваннi загонiв одеськоi Червоноi гвардii, у складi якоi у груднi 1917 – сiчнi 1918 р. воюе iз загонами Центральноi Ради та австро-нiмецькими вiйськами в районi Тирасполя. Пiсля окупацii Украiни внаслiдок Брестського миру Шварцбард повертаеться до Балти. Знову бере зброю вiн навеснi 1919 р. (за деякими даними, iз початку цього року вiн допомогав становленню мiсцевих радянських органiв): iде добровольцем до загону, що воював iз рiзними бандами та отаманом Григор'евим. У серпнi 1919 р. Шварцбард стае бiйцем Інтернацiональноi дивiзii, що складалася з мiсцевих добровольцiв, колишнiх вiйськовополонених та китайцiв i була одним iз найбiльш боездатних об'еднань у всiй Червонiй армii. У цей час Інтернацiональна дивiзiя воюе з петлюрiвцями й завдае iм надзвичайно великих втрат. Однак у ходi кiлькох боiв iз денiкiнцями дивiзiю було майже повнiстю знищено. Шварцбардовi вдаеться вийти з оточення та дiйти до Одеси, де вiн дочекався приходу бригади Котовського, у якiй недовго завiдував обозом.

Наприкiнцi 1920 р. недавнiй червоноармiець повертаеться до Парижа та звичного ремесла. На цей час припадае й початок його лiтературноi працi. Шварцбард випускае на iдише пiд псевдонiмом Бал-Халоймес («Мрiйник») збiрку вiршiв «Мрii та реальнiсть», у якiй вiдобразилися не тiльки лiричнi мотиви, але й роздуми про громадянську вiйну та побачену на нiй нелюдську жорстокiсть. Його наступна книга вiршiв – «Молодiсть та кохання» – була пiдготована для друку у 1926 p., але пiсля вбивства Петлюри видавець не наважився ii випустити, i вона так нiколи й не побачила свiт.

У Парижi Шварцбард знову зближуеться з анархiстами: серед його знайомих – сам Нестор Іванович Махно, який уже встиг iз грiзного гуляйпiльского батька перетворитися на безправного емiгранта. Також вiн регулярно зустрiчаеться з близькими до Махна анархiстами Аршиновим, Ейхенбаймом, Флешиним i вiдомими дiячами мiжнародного анархiстського руху Моллi Штеймер, Олександром Беркманом та дружиною останнього (звичайно, без офiцiйного оформлення стосункiв, що було принципово неприйнятним для анархiстiв) Еммою Гольдман.

Із колишнiм подружжям Беркман-Гольдман Шварцбарда пов'язували особливо тiснi стосунки, i вони мали значний уплив на формування його свiтогляду. Понад те, не виключено, що iхнiй буремний життевий шлях був далеко не останнiм чинником, завдяки якому Шварцбард прийняв рiшення про замах на Петлюру – i тому доцiльно розповiсти про цих вiдомих свого часу прихильникiв теорii анархiзму.

Олександр (Овсiй Осипович) Беркман народився в еврейськiй родинi у Вiльнi в 1870 p., y 18 рокiв емiгрував до США, де приеднався до анархiстського руху. Пiсля невдалого терористичного замаху на керiвника одного з великих заводiв Генрi Клей Фрика вiн вiдбувае 14 рокiв ув'язнення з 22-х. У цей час Беркман пише книгу «Спогади анархiста у в'язницi», що вiдразу здобула велику популярнiсть у лiвих колах. Наступного разу його з Еммою Гольдман заарештовують в 1917 р. за антивоенну пропаганду й засуджують до двох рокiв ув'язнення. Пiсля звiльнення iх, як громадян колишньоi Росiйськоi iмперii, висилають до Радянськоi Росii, де вони зустрiчаються з Нестором Махно та iншими росiйськими анархiстами. Слiд особливо наголосити на тому, що Беркман та Гольдман пiд упливом Махна невдовзi стали затятими супротивниками бiльшовикiв, якi, на iхню думку, «зрадили революцiю». Ця обставина пiдтверджуе те, що найближче оточення Шварцбарда хоча й було вкрай лiвих поглядiв, але при цьому воно було налаштоване вiдверто антикомунiстично. І з мемуарiв самого Шварцбарда абсолютно зрозумiло, що вiн не став пiд час громадянськоi вiйни прихильником бiльшовизму. Навiть будучи бiйцем Червоноi армii, Шварцбард розглядав бiльшовикiв лише як тактичних союзникiв, але iх соцiально-державна система йому була абсолютно чужою. Саме тому пiсля закiнчення громадянськоi вiйни Шварцбард виiхав iз Радянськоi Росii до Європи, як це зробили й Беркман iз Гольдман у 1921 роцi.

Не менш цiкавою особистiстю була й подруга Олександра Беркмана Емма Гольдман. Вона народилася в еврейськiй родинi в мiстi Ковно (тодi Росiйська iмперiя, зараз Каунас, Литовська республiка) i також у 17 рокiв емiгрувала до США. В Америцi Емма стае активною анархiсткою та починае свою полiтично-терористичну дiяльнiсть. Спочатку Гольдман вiдсиджуе два роки у в'язницi через «заклики до експропрiацii», а у вереснi 1901 р. заарештована за обвинуваченням у причетностi до вбивства президента США Вiльяма Мак-Кiнлi. Рiч у тiм, що 6 вересня 1901 р. американський президент був смертельно поранений пострiлами сина польських емiгрантiв, анархiста Леона Чольгоша. Убивця за кiлька днiв до терористичного акту зустрiчався з «Червоною Еммою» (саме так Гольдман називали в анархiстських колах), i в полiцii були явно не безпiдставнi пiдозри, що саме вона була головною рушiйною силою замаху на главу держави. Однак нiчого довести полiцейськi не змогли, i анархiстка була звiльнена з-пiд варти.

У 1914 р. – нова гучна справа, пов'язана з терористичним замахом. Цього року – на Джона Рокфеллера, якого революцiонери звинувачували в жорстокому придушеннi робiтничого страйку. У квартирi Гольдман четверо терористiв збирали вибуховий пристрiй для вбивства мультимiльйонера, але внаслiдок нещасного випадку (для Рокфеллера, звичайно, щасливого) загинули самi. Однак полiцiя знову не змогла довести, що вона була причетна до пiдготовки замаху. Можна уявити, як зрадiли американськi полiцейськi, коли в 1919 р. вдалося вислати «Червону Емму» до бiльшовикiв. Але, як уже вище вказувалося, перебування в Радянськiй Росii аж нiяк не зробило Гольдман комунiсткою: навпаки, вона виiхала переконаним супротивником радянськоi влади й нiколи не приховувала своiх антикомунiстичних настроiв. Таким чином, було б абсурдно вважати, що через неi та Беркмана могло дiяти ОДПУ.

Не набагато переконливiшi й iншi намагання хоч якось «прив'язати» Шварцбарда до Луб'янки. На доведення своеi версii про те, що Шварцбард був бiльшовиком, А. Яковлiв у книжцi «Паризька трагедiя» пише, що до Першоi свiтовоi вiйни, «подорожуючи на пароплавi «Мельбурн» до Росii, Шварцбард i кiлька його товаришiв провадили бiльшовицьку пропаганду, були заарештованi й переданi росiйськiй владi по приiздi до Архангельська». Щоправда, рiч у тiм, що нiякоi подорожi Шварцбарда на пароплавi не було взагалi…

Крiм цього, як зауважуе А. Яковлiв, «вiн (тобто – Шварцбард. – Авт.) умiстив своi спомини з перебування в Украiнi 1917–1919 рокiв, причому одверто й не ховаючись описував, як вiн служив у Червонiй бiльшовицькiй армii та як iздив по Украiнi з карними бiльшовицькими загонами». Знову неправда i до того ж така, яку легко перевiрити. Жодного слова про якiсь каральнi загони у спогадах Шварцбарда немае.

А Кульчицький стверджував таке: «Коли його запитали на судi, чи вiн служив в Червонiй армii, Шварцбард вiдповiв, що нi. Насправдi, вiн не тiльки служив в Червонiй армii, але й сам органiзовував жидiвську вiйськову частину, яка складалася з 90 воякiв i пiдлягала вiдомому бiльшовиковi Котовському… Украiнцi переконанi, що Шварцбард був або бiльшовиком, або iхнiм iнструментом i що вiн не один був замiшаний у змовi». Не бiльш правдивий i цей дослiдник: Шварцбард нiколи не служив у нацiональнiй еврейськiй частинi, а в Котовського, як ми вже зазначали, командував невеликим обозом.

Але все це лише мiркування iсторикiв, до того ж iсторикiв вiдверто заангажованих. І довести, що людина е агентом якоiсь спецслужби лише на пiдставi того, що вона колись знаходилася на вiйськовiй службi певноi краiни, звичайно ж, неможливо. Бiльше того, адвокатовi звинуваченого вдалося розшукати й документи, якi свiдчили про те, що Шварцбард служив у Червонiй армii лише iнтендантом у Котовського (про його попередню службу в Червонiй гвардii та Інтернацiональнiй дивiзii вiн не розповiдав, хоча це принципово нiчого не змiнювало). Адвокат Шварцбарда запитав суд, чи кожен, хто служив у бiльшовицькiй армii, обов'язково е бiльшовиком i чи додумалася би бiльшовицька розвiдка посилати на таке завдання людину, у якоi немае абсолютно чистоi для виконання операцii – без кримiналу замолоду та служби в Червонiй армii – бiографii? Кому ж потрiбен провал такого агента пiсля вбивства, яке обов'язково стане европейською сенсацiею? Яка розвiдка допускатиме таку безглузду необачнiсть? І адвокат Шварцбарда наперед виграв логiкою й документами цей мiнi-раунд суду ще пiд час попереднього слiдства.

Але пристрастi на тому не вщухали. Колишнiй генерал-хорунжий петлюрiвськоi армii, який тодi постiйно проживав у Парижi, Микола Шаповал заявив журналiстам, що вiн твердо переконаний у тому, що обвинувачений був замiшаний у таемнiй бiльшовицькiй змовi, яку нiбито очолював знайомий генерала – Михайло Володiй, але зазначив, що конкретнi факти надасть лише офiцiйно, у судових iнстанцiях. Генерал справдi пiзнiше тричi давав свiдчення слiдчому i двiчi виступав на судовому засiданнi, однак жодноi конкретноi iнформацii щодо зв'язку Володiна з ОДПУ не надав, хоча впевнено називав його агентом i навiть резидентом радянськоi розвiдки.

І ось у червнi 1926 р. розпочалося офiцiйне судове слiдство (воно використовувало матерiали попереднього полiцейського, але мало можливiсть значно iх розширити), у якому вже брали участь спецiально запрошенi адвокати обох сторiн. Пiдсудного взявся захищати блискучий паризький адвокат Анрi Торрес, не менш вiдомих i талановитих адвокатiв запросила вiдстоювати iнтереси потерпiлоi сторони й родина Симона Петлюри. Його дружина Ольга Петлюра пiсля кiлькаденних консультацiй iз друзями, знайомими, лiдерами петлюрiвськоi емiграцii назвала своiми адвокатами досвiдчених юристiв Цезаря Кампенсi та Альберта Бiльма. Останнiй – кавалер ордена Почесного легiону, надзвичайно енергiйний i честолюбний професiонал заявив, що «знае всю прокуратуру Францii», а тому обов'язково вiдправить Шварцбарда на шибеницю чи, у кращому разi, на довiчну каторгу.

Початок судових засiдань викликав настiльки велике зацiкавлення, що навiть офiцiйна стенограма процесу констатуе на самому початку: «Бiля Палацу юстицii, де слухаеться справа Шварцбарда, величезна черга з бажаючих потрапити до залу суду. Багато встають в чергу ще з п'ятоi ранку. В самому примiщеннi поставлений трiйний полiцейський контроль».

Судове слiдство почалося, i Альберт Бiльма вiдразу ж запропонував у судi допитати свiдка звинувачення – знайомого вбитого, лiтнього украiнського вченого-емiгранта професора В. Коваля, який заявив, що вiн упiзнае у Шварцбардi одного з трьох осiб (iншими були ще один чоловiк i жiнка середнього вiку), якi постiйно стежили за Петлюрою навеснi 1926 р. Бiльш докладнi свiдчення В. Коваль дати не змiг, оскiльки почував себе надзвичайно погано й на наступний допит не з'явився. За кiлька днiв, ще перед тим, як розпочався судовий процес, професор помер. Однак суд на вимогу адвокатiв родини Петлюри прийняв його свiдчення, що також, мабуть, було помилкою Кампенсi та Бiльма.

Бо на судi, коли прокурор зажадав вiд Шварцбарда пояснення з приводу свiдчень Коваля, адвокат Торрес одним добре продуманим ходом повнiстю дезавуював його розповiдь. Вiн запитав голову суду: «Ваша честь, хiба можна взяти до уваги показання, котрi давала лiтня й надзвичайно хвора людина, давала буквально за кiлька днiв до кончини, стоячи однiею ногою вже в могилi? Хiба не можуть бути такi свiдчення упередженими через поганий настрiй особи, що iх давала, хiба можуть вони бути виваженими, якщо особа, що iх давала, була прив'язана до загиблого i вже не мала змоги повнiстю контролювати своi вчинки, свiй зiр та пам'ять?» І хоча суд не погодився з адвокатом, свiдчення Коваля не зiграли в подальшому жодноi ролi. У ходi слiдства з'ясувалося, що Шварцбард справдi кiлька днiв стежив за Петлюрою, але стежив самостiйно, без будь-яких помiчникiв. Можна, звичайно, поставити логiчне запитання: якщо б справдi професор помiтив спостереження за своiм другом, то чому вiн про це не сказав самому Петлюрi?

Іншим свiдком звинувачення, який також наполягав на тому, що «без Москви не обiйшлося», був уже згаданий генерал Шаповал. Вiн присягнув i на попередньому слiдствi, i на судовому процесi, що йшлося про змову i що головними змовниками були «чекiст» Володiй та вбивця Шварцбард.

Генерал-хорунжий свiдчив, що Володiн, який мешкав до Парижа в Чехii, був членом Спiлки росiйських максималiстiв (органiзацii з такою назвою не iснувало, можливо, iшлося про якусь невеличку лiворадикальну групу зi схожою назвою) i що вiн приiхав iз Нiмеччини на конгрес соцiалiстичноi партii Францii, що вiдбувся 8 серпня 1925 р. Оскiльки Володiн не мав де зупинитися в Парижi, був обмежений у коштах i до того не знав французькоi мови, Шаповал на прохання одного вiдомого французького соцiалiста (за даними французькоi преси, це був професор Нейман), якого вiн не може назвати, щоб не кидати тiнь пiдозри на його добре й чесне iм'я, прийняв останнього до свого помешкання. Володiн мав пробути в нього у квартирi лише короткий час, але чомусь затримався в Парижi, i його перебування у Шаповала тривало два-три мiсяцi. Згодом, як продовжував Шаповал, Володiн перейшов жити до професора Неймана, але з Парижа все не iхав. Із сiчня 1926 p., приблизно з Рiздва Христового, Володiн регулярно вiдвiдував Шаповала, а в лютому заходив до нього майже щодня на склянку чаю, а iнодi з'являвся навiть двiчi на день.

Шаповал також заявив пiд присягою, що Володiн брав активну участь у терористичних акцiях на Далекому Сходi ще в 1920–1921 pp. (але генерал так i не змiг пояснити, звiдки в нього ця iнформацiя). Потiм, за словами генерала, iз 1922 р. Володiн працював у бiльшовицькiй дипломатичнiй мiсii в Празi (архiвнi документи це не пiдтверджують), де допомiг органiзувати ще повстання комунiстiв в Кладнi, що недалеко вiд Праги. Згодом Володiн мусив негайно виiхати з Чехословаччини й опинився в Берлiнi, де знову нiбито працював у бiльшовицькiй мiсii (i знову ж таки архiвнi документи цього не пiдтверджують), а потiм нелегально переiхав до Францii й оселився в Парижi. Саме через це вiн поневiрявся по квартирах знайомих i не мiг оселитися в готелi або знайти якусь кiмнату в пансiонi, де потрiбно було подавати паспорт до полiцii. «Окрiм мене, – продовжував Шаповал, – Володiн часто заходив до одного приятеля, який мешкав поблизу цвинтаря Пер-Лашез». А годинниковий магазин Шварцбарда якраз знаходився бiля цього кладовища. Оскiльки ж Володiн завжди «викручувався й уникав розмови на цю тему» i вiдмовлявся назвати свого приятеля на iм'я, то Шаповал аж до самого вбивства не знав, що цим приятелем Володiна був саме Шварцбард.

За словами генерала, Володiн часто розпитував про Петлюру, цiкавився його життям, уподобаннями, захопленнями, запевняючи, що вiн був близько знайомий iз одним давнiм приятелем колишнього голови Директорii, який би дуже бажав, якщо це можливо, знову зустрiтися iз Симоном Васильовичем. Коли Шаповал запропонував улаштувати таку зустрiч, Володiн подякував, але вiдмовився. Знаючи, що 23 травня 1926 p. y Парижi мав розпочати роботу представницький з'iзд украiнських емiгрантських органiзацiй за участю Петлюри, Володiн попросив квитки для себе та для свого приятеля.

Бо Володiй, мабуть, хотiв (наполягав у судi генерал), щоб Шварцбард зблизька побачив, «як ходить Петлюра».

А 26 травня, у день убивства, Володiн зайшов до Шаповала i вони разом вирушили до пекарнi купити свiжого хлiба. Був пообiднiй час, i вже там Шаповал довiдався, що застрелено якогось вiдомого «росiйського генерала», яких тодi в Парижi було надзвичайно багато. На цю звiстку, як стверджуе генерал, Володiн зреагував спонтанно: «Це, певно, убили Петлюру», а потiм попросив Шаповала, щоб той не казав своiм гостям, яких вони чекали ввечерi, Стасiву та Карбовському, що вiн випадково назвав Петлюру й угадав. Наступного дня, 27 травня, Стасiв i Карбовський знову зайшли провiдати Шаповала. Зайшов i Володiн. Вiн заявив, що щойно довiдався про смерть Петлюри з росiйськоi газети, бо вiн не знае мови й тому французьку пресу не переглядае. Коли пiд час розмови було згадано, що Шварцбард мешкав поблизу кладовища Пер-Лашез, Володiн нiбито сильно зблiд i тiльки пiзнiше зiзнався Шаповаловi, що вбивця був його приятелем, але зовсiм не близьким: вони вiталися тривалий час, навiть не знаючи прiзвищ один одного. Шаповал твердив на слiдствi й на судi, що пiсля всього вiн продовжував грати й зображував приязнь до Володiна, щоб якомога бiльше «довiдатися вiд нього про змову».

Наприкiнцi липня 1926 р. Шаповала викликали до суду, на якому вiн вiдразу видав увесь каскад своiх свiдчень i звинувачень, а ще, крiм того, зауважив, що неодноразово помiчав i звертав увагу на пiдозрiлих людей, якi крутилися навколо Петлюри. «Це були змовники, змовники», – пристрасно твердив генерал, але заявив, що, оскiльки вiн був полiтичним опонентом, понад те – противником Петлюри, вiн не передав цю iнформацiю та своi пiдозри безпосередньо колишньому головному отаману, а сповiстив його про своi сумнiви щодо його безпеки через Норича Карбовського тижнiв за два-три до вбивства.

Шаповал так само свiдчив, що невдовзi пiсля вбивства до нього на квартиру зайшов Елiй Добковський i розповiв йому багато, присягаючись, що все це правда, про самого Володiна i про Шварцбарда, i запевняючи, що Володiн був спiльником у цiй кривавiй змовi. Пiзнiше i професор Нейман нiбито довiрився Шаповаловi, розповiвши, що Володiн повiдомив йому з дружиною про вбивство ввечерi того ж дня, коли Шварцбард застрелив Петлюру. Таким чином, пiдсумовували на судi адвокати Петлюри, четверо рiзних осiб почули про смерть Симона Петлюри першого ж дня вiд Володiна: Стасiв, Карбовський, Нейман i його дружина. «Але це ще нiчого не доводить, – утрутився адвокат звинуваченого. – Вiд будь-якого салонного базiки чи хлопчика, який продае свiжi газети, того ж дня довiдалося про вбивство Петлюри значно бiльше людей, нiж згаданi четверо осiб. До того ж знання вiдомостей про вбивства, навiть знання абсолютно всiх модних плiток Парижа, ще аж нiяк не свiдчить про найменшу причетнiсть людини до скоеного злочину».

Показово, що всi тi, хто намагався стверджувати про наявнiсть зв'язку мiж Шварцбардом та ОДПУ, нiяк не могли спростувати те, що фактично терористичний акт проти колишнього головного отамана вiдбувся через випадковiсть. Як ми вже вказували, слiдство не встановило будь-яких ознак того, що за Петлюрою вiв спостереження хтось, крiм Шварцбарда. Як удалося з'ясувати, Шварцбард не знав навiть адреси Петлюри та мiсць розташування рiзних емiгрантських органiзацiй, де останнiй регулярно з'являвся, хоча отримати таку iнформацiю за наявностi величезноi кiлькостi емiгрантiв iз Украiни було дуже легко.

Пiдсудний розповiв про те, як йому вдалося знайти екс-главу Директорii: «Із однiеi газети я взнав, що Петлюра живе в Парижi. Я розпитував знайомих, де саме живе Петлюра, але вони цього не знали. Якось менi до рук потрапило його фото, надруковане в якiйсь газетi: я взяв його й почав носити з собою револьвер. 25 травня 1926 року я зустрiв цього садиста». Потiм Шварцбард розповiдав про своi спроби дiзнатися адресу Петлюри: «Я почав пошуки, розпитував усiх знайомих, але всi, навiть росiяни, iз вiдразою ухилялися вiд розмови пiсля згадування прiзвища Петлюри. Утративши надiю знайти його, я вирiшив припинити пошуки. Але тут на допомогу менi прийшов випадок».

Дiйсно, допомiг Шварцбардовi тiльки випадок. Як з'ясувалося, майбутнiй месник випадково зустрiв на бульварi Сен-Мiшель групу украiнцiв, якi голосно розмовляли один iз одним. Зацiкавившись розмовою, Шварцбард пiшов за ними до готелю на бульварi Семерар, звiдти вийшла людина, схожа на Петлюру. Шварцбард тодi розгубився, але за кiлька днiв побачив знову, як колишнiй головний отаман виходив iз ресторану Шартье на вулицi Расiна. Шварцбард пiдiйшов до ресторану наступного дня i знову побачив цю людину. Але все ж таки, не будучи остаточно впевненим, що це Петлюра, Шварцбард не стрiляв (що зайвий раз переконуе в непричетностi до замаху радянських спецслужб) i продовжував вагатися. За кiлька днiв спостереження вiн дiзнався про те, що схожа на Петлюру людина заходить завжди до ресторану рiвно о першiй i виходить також рiвно за годину. Інколи вiн приходив сам, iнколи – iз якоюсь жiнкою. Шварцбард дедалi бiльше переконувався, що це все ж таки саме Петлюра, i нарештi прийняв рiшення стрiляти, але за умови, що бiля його майбутньоi жертви нiкого не буде. Тому, коли в день убивства вiн побачив, як Петлюра один зайшов до ресторану, у нього було цiлком достатньо часу, щоб збiгати й кинути до пневматичноi (термiновоi мiськоi) пошти лист до дружини, що вiн останнiми днями постiйно носив iз собою. Лист мiстив тiльки одне речення: «Не можу бiльше жити, не помстившись».

Тобто ще раз пiдкреслимо: якби не випадкова зустрiч на бульварi Расiн, то, можливо, бажання помсти нiколи б не було реалiзоване. Свiдчення та факти, якi зiбрало слiдство, повнiстю пiдтвердили слова вбивцi: вiн справдi не мав анi найменшого уявлення, де шукати головного отамана, i йому справдi просто поталанило. Нiчого пiдозрiлого не було знайдено й пiд час обшуку в квартирi Шварцбарда – тiльки велика кiлькiсть книг iз еврейськоi iсторii та культури, анархiстська лiтература, поезiя, Нiцше, Троцький.

Зрозумiло, що якби за терористом стояло ОДПУ з його величезними можливостями, то у Шварцбарда не було б проблем зi встановленням адреси Петлюри, не кажучи вже про фотографiю колишнього голови Директорii. Узагалi, незграбнi, дилетантськi дii Шварцбарда, який покладався винятково на вдачу, аж нiяк не нагадують високопрофесiйних операцiй чекiстiв проти полiтичних супротивникiв СРСР. При цьому слiд особливо вiдзначити, що пiсля закiнчення громадянськоi вiйни й до початку полювання на Троцького, його найнебезпечнiших прихильникiв i чекiстiв-зрадникiв Луб'янка практично не застосовувала полiтичних убивств за кордоном. Якщо взяти найвiдомiшi операцii радянськоi розвiдки 1920 – 3019-х pp. – проти керiвника «Союзу захисту Батькiвщини i свободи» Бориса Савiнкова, знаменитого англiйського розвiдника Сiднея Рейлi, отамана Юрка Тютюнника, генерала Вiктора Покровського (готував групи терористiв для засилання на радянську територiю), керiвникiв бiлогвардiйського РОВСу (Росiйського загальновiйськового союзу), генералiв Олександра Кутепова та Євгена Мiллера, то завжди йшлося про рiзнi форми викрадення та затримання, а не вбивства. Це при тому, що СЗБС та РОВС були вкрай небезпечними для СРСР органiзацiями, якi проводили активну терористично-повстанську роботу. Однак чекiсти вважали, що незрiвнянно важливiшою е не лiквiдацiя лiдерiв цих терористичних органiзацiй, а саме iх викрадення. Логiка була простою: убитий лiдер стае iконою, а викрадення вождя, як правило, мае наслiдком розвал органiзацii.

На вiдмiну вiд керiвникiв СЗБС та РОВСу, Петлюра жодноi реальноi небезпеки для радянськоi влади в 1926 р. не становив. Нiкого, крiм небагатьох прихильникiв у Парижi, колишнiй голова Директорii не контролював. Захiдним державам полiтичний банкрут був не потрiбен, бiльше фiнансувати його вони не хотiли, i Петлюра вже не мiг засилати до СРСР не тiльки загони для пiдняття повстань, але й окремих терористiв: для цього в нього не було людей, зброi та коштiв.

Показовий факт: коли Петлюра створив органiзацiю з назвою «Союз украiнських емiгрантських органiзацiй Францii», то ii членами стали лише кiлькасот його найближчих прихильникiв, хоча украiнська емiграцiя в цiй краiнi налiчувала десятки тисяч людей. Для порiвняння: органiзацii украiнськоi емiграцii, що конкурували (наприклад, «Украiнска громада» генерала Шаповала), були в кiлька разiв бiльшими. До того ж колишнього головного отамана не сприймала бiльшiсть полiтичних та вiйськових дiячiв емiграцii: так, вiн був принципово неприйнятною фiгурою для тiсно пов'язаного з Нiмеччиною впливового гетьманського угруповання.

Понад те, живий i полiтично активний Петлюра був вигiдний Радянському Союзу. Його невгамовнi амбiцii та жадоба влади розколювали нацiоналiстичну емiграцiю, що знижувало небезпеку ii дiй.

Також слiд вiдзначити, що немае жодних архiвних свiдчень щодо причетностi ОДПУ до вбивства Шварцбарда, хоча практично всi документи з дiяльностi радянськоi розвiдки в 1920–1930 pp. вiдкритi для дослiдникiв. Давно оприлюдненi всi матерiали з «активних» операцiй проти Ю. Тютюнника, В. Покровського, Б. Савiнкова, С. Рейлi, О. Кутепова, Є. Мiллера, Є. Коновальця, Л. Троцького, i було б абсолютно нелогiчним уважати, що чомусь приховують документи тiльки щодо колишнього голови Директорii. Немае жодних фактiв, якi б пiдтверджували належнiсть до ОДПУ не тiльки Шварцбарда, але й Володiна. Це при тому, що в архiвi ІНО (iноземного вiддiлу) ОДПУ достатньо матерiалiв iз дiяльностi Петлюри в Парижi, iз яких абсолютно зрозумiло, що чекiстiв цiкавила винятково iнформацiя щодо його дiяльностi, i жодних планiв iз його лiквiдацii чи викрадення взагалi не розглядали. Чекiсти добре знали те, що Петлюра вже майже не мав можливостей проводити реальну пiдривну роботу проти СРСР i жодних полiтичних перспектив. Це було легше зрозумiти тому, що ІНО мав поiнформовану агентуру в найближчому оточеннi колишнього голови Директорii i кожний його крок був вiдомий. Із документiв ІНО випливае, що Петлюра був достатньо периферiйним об'ектом уваги паризькоi як легальноi, так i нелегальноi резидентур. У всякому разi iнтерес до нього навiть не можна порiвняти з тiею величезною зацiкавленiстю, що ii висловлювали обидвi резидентури до бойових бiлогвардiйських органiзацiй i савiнкiвцiв.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/v-ktor-voron-n/vbivstvo-petluri-1926/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.