Книга - Польсько-радянська війна 1919–1921 рр.

Польсько-радянська вiйна 1919–1921 рр.
Степан Миколайович Борчук

Євген Володимирович Лизень

Ігор Анатолiйович Коляда


Знаменитi подii iсторii Украiни
Польсько-радянська вiйна 1919–1921 рокiв – один iз тривалих етапiв Громадянськоi вiйни в Росii. Це була боротьба новопосталих держав – радянських республiк, Украiнськоi i Бiлоруськоi Народноi Республiк, та Польщi – за незалежнiсть i кордони, боротьба, тiсно пов’язана з нацiонально-визвольними рухами у сусiднiх краiнах. Украiнський театр бойових дiй став одним з основних у цiй вiйнi, результати якоi у значнiй мiрi вирiшили долю украiнських земель майже на два десятилiття уперед. Ця книга мае на метi пролити свiтло на витоки цiеi вiйни, ii перебiг та результати.





Ігор Коляда, Степан Борчук, Євген Лизень

Польсько-радянська вiйна 1919–1921 рр



© Ігор Коляда, Степан Борчук, Євген Лизень, 2021

© Є. В. Вдовиченко, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2009




Вiд авторiв


Польсько-радянська вiйна 1919–1921 рокiв – вiйськовий конфлiкт мiж Польщею, з одного боку, та Радянською Росiею й iншими радянськими республiками, з другого, за територii Литви, Бiлорусi та Украiни. Мета Польщi полягала в розширеннi свого кордону на схiд, послабленнi Радянськоi Росii та вiдмежуваннi вiд неi смугою союзних i об’еднаних у федерацiю з Польщею держав (Литви, Бiлорусi та Украiни). Юзеф Пiлсудський прагнув усунення бiльшовицькоi загрози зi Схiдноi Європи та повернення колишньоi Росiйськоi iмперii до стану, який вона мала перед правлiнням Петра І. Своею чергою бiльшовики намагалися принести революцiю на територiю Польщi, сподiваючись «насадити» радянський тип державностi якомога далi на захiд Європи.

Польсько-радянська вiйна була найтяжчим вiйськовим конфлiктом iз сусiдами пiсля Першоi свiтовоi вiйни, адже тiльки вона напряму загрожувала майбутньому iснуванню Польщi. Означена вiйна була спричинена передусiм вiдступом нiмецьких вiйськ з окупацiйноi зони, що вiдокремлювала радянську Росiю вiд Польщi, в лютому 1919 р. i тривала майже без перерви до жовтня 1920 р. Офiцiйно вiйна завершилася пiдписанням 18 березня 1921 р. Ризького мирного договору, який формально закiнчив польсько-радянський збройний конфлiкт 1919–1921 рокiв та санкцiонував подiл украiнських i бiлоруських земель мiж Польщею та Радянською Росiею.

Значення польськоi перемоги у цiй вiйнi не могли не помiтити сучасники. В Захiднiй Європi почуття багатьох людей, якi полегшено зiтхнули тiеi пори, пiдсумував лорд д’Абернон, британський посол у Берлiнi: «Якби Карл Мартел не зупинив сарацинських завойовникiв пiд Туром, в оксфордських коледжах тепер, напевне, вивчали б Коран, а iхнi студенти могли б довести обрiзаному людовi святiсть та iстину одкровень Магомета. Якби Пiлсудський i Вейган не зупинили трiумфальноi ходи Радянськоi армii у Варшавськiй битвi, то не тiльки християнство зазнало б небезпечного удару, а саме iснування захiдноi цивiлiзацii опинилося б пiд загрозою. Битва пiд Туром урятувала наших предкiв вiд ярма Корану, а Варшавська битва, можливо, врятувала Центральну Європу та окремi частини Захiдноi Європи вiд набагато пiдступнiшоi небезпеки – фанатичноi тиранii советiв».




Шлях до вiдбудови польськоi державностi


Польща не може мати нiчого спiльного з вiдновленням староi Росii. Що завгодно, окрiм цього – навiть бiльшовизм.

    Юзеф Пiлсудський

Поява реальних можливостей вiдбудови Польськоi держави стала результатом поеднання iсторичних процесiв i подiй, яких у момент вибуху Першоi свiтовоi вiйни 1914 р. ще не можливо було передбачити. Початково навколо польських справ панувала мовчанка, оскiльки проблема здобуття Польщею незалежностi до цього часу не перебувала на мiжнародному порядку денному. Польськi iнiцiативи – полiтичнi (Романа Дмовського в Росiйськiй iмперii) i вiйськовi (польськi легiони Юзефа Пiлсудського, якi воювали на боцi Центральних держав) – не мали жодного результату. Тiльки тривала Велика вiйна та несподiванi внутрiшнi змiни в iмперiях по обидва боки фронту спричинилися до того, що польське питання стало вiдiгравати чимдалi важливiшу роль. Адже вiйна точилася на польських землях, що становили один iз головних театрiв военних дiй, якi велися Нiмецькою та Австро-Угорською iмперiями проти Росiйськоi монархii. Тому держави-загарбницi не могли бути байдужими до нацiональноi позицii полякiв.

Обидва ворогуючi блоки намагались привернути польське населення на свою сторону, таким чином вивiвши польське питання на один iз найвищих щаблiв мiжнародноi полiтики того часу. Вже 14 серпня 1914 р. головнокомандувач росiйськоi армii великий князь Микола Миколайович Романов звернувся до полякiв iз вiдозвою, в якiй йшлося про необхiднiсть об’еднання всiх польських земель «пiд скiпетром росiйського царя» та мiстилось бажання надати цим землям свободу своеi вiри, мови та самоврядування. Цю iнiцiативу росiйського князя в польськiй справi пiдтримували союзники – Францiя та Велика Британiя, якi вiдносили це питання на той момент до внутрiшньоi полiтики Росiйськоi iмперii.

На рубежi 1916–1917 рокiв перспектива неминучостi вiдродження Польщi стала очевидною для очiльникiв провiдних держав свiту, якi прагнули використати польське питання у своiх iнтересах. У пошуку нових резервiв для успiшного завершення вiйни керiвники центральних держав вирiшили реалiзувати проект створення незалежноi Польськоi держави, яка б могла «на знак вдячностi» пiдсилити армii Центральних держав новими людськими ресурсами, а господарство – новим економiчним потенцiалом.

5 листопада 1916 р. у Варшавi урочистим Манiфестом вiд iменi монархiв Нiмеччини – Вiльгельма ІІ i Австро-Угорщини – Франца Йосифа І було задекларовано вiдновлення Королiвства Польського. В ньому, зокрема, проголошувалось створення на польських землях, «вирваних з-пiд росiйського панування», «самостiйноi держави зi спадковою монархiею та конституцiйним ладом». Про кордони мова не йшла, а лише про формування власноi армii, яка була б союзною Нiмеччинi й Австро-Угорщинi.

Частина польського суспiльства та Ю. Пiлсудський позитивно сприйняли цю звiстку. Поляки прагнули з допомогою Центральних держав виступити проти Росii i здобути незалежнiсть.

Краiни ж Антанти тим часом не визнавали акт проголошення Польськоi держави, а уряд Росiйськоi iмперii 15 листопада 1916 р. оголосив його недiйсним. 12 грудня 1916 р. iмператор Микола ІІ в своему наказi до армii та флоту висловився за «вiльну» Польщу, яка б складалася з усiх трьох ii частин. Вiн пообiцяв полякам надати автономiю в складi iмперii з власною законодавчою владою та армiею. Незабаром в сiчнi 1917 р. новий голова Ради мiнiстрiв Росiйськоi iмперii князь М. Голiцин запропонував Миколi ІІ план якнайшвидшоi розробки основ майбутнього державного устрою Польщi. З цiею метою була створена спецiальна комiсiя, яка однак так i не завершила свою роботу в зв’язку з падiнням самодержавства внаслiдок лютневих подiй Росiйськоi революцii 1917 р. Варто зауважити, що позицiя Росii отримала пiдтримку ii союзникiв Великоi Британii та Францii. Бiльше того, президент США Вудро Вiльсон, який до того часу не мав особливих сентиментiв щодо полякiв, пiд час виборчоi кампанii 1916 р. пообiцяв iм деякi поступки у вирiшеннi нацiонального питання. Вiдомий у США пiанiст Ігнаци Падеревський, зумiвши встановити тiснi контакти з найближчим оточенням президента, заохочував його до вирiшення польського питання у пiслявоеннiй Європi. Вже 22 сiчня 1917 р. В. Вiльсон заявив про необхiднiсть створення об’еднаноi, незалежноi i самостiйноi Польщi. Так, у вiйськових таборах, що протистояли один одному, визрiло компромiсне рiшення щодо неминучостi вiдродження Польщi.

За цiеi ситуацii неабияке значення для розв’язання польського питання мали лютневi подii 1917 р., вiдомi ще як Лютнева революцiя в Росii. Повалення царату створило нову геополiтичну ситуацiю у Європi та свiтi. Тимчасовий уряд Росii, у слiд за Декларацiею про незалежнiсть Польщi, проголошеною ранiше Петроградською радою робiтничих i солдатських депутатiв, оприлюднив аналогiчний документ. Такий пiдхiд Тимчасового уряду у полiтицi щодо розв’язаннi «польського питання» здобув пiдтримку урядiв краiн Антанти.

Прихiд до влади у Росii бiльшовицького уряду, який оприлюднив 15 листопада 1917 р. Декларацiю прав народiв Росii, також вiдкривав полякам можливiсть вiдродження незалежностi Польськоi держави. Але практичне втiлення цього наштовхнулося на плани бiльшовикiв здiйснити свiтову соцiалiстичну революцiю, коли за iхньою концепцiею будь-якi кордони та нацiональнi прагнення незабаром мали втратити будь-який сенс. У цьому ключi красномовними е заяви лiдера бiльшовикiв В. Ленiна: «…Ми не гарантуемо нiчого нi однiй, нi другiй нацii, […] через всi можливi шляхи йдемо до своеi класовоi мети».

За цiеi ситуацii острах великих держав перед бiльшовицьким походом на захiд Європи обумовив змiну ставлення краiн Заходу до вiдродження Польщi. Вона нинi могла стати на завадi бiльшовицькiй навалi.

Подii осенi 1918 р. неухильно прискорювали наближення вiйськовоi поразки Центральних держав. Крах староi довоенноi полiтичноi системи свiту вселив надiю малим народам i нацiям Центральноi i Пiвденно-Схiдноi Європи, що знаходились столiттями пiд колонiальною владою iмперiалiстичних свiтових держав, на вiдродження та становлення власноi державностi.

Коли в 1918 р. зруйнувалась стара будiвля Європи, то малi нацii, якi, здавалося, вже назавжди були викресленi з книги iсторii, знову з’явилися, розпочавши творення нових власних нацiональних держав.

У цих умовах набирав сили польський нацiонально-визвольний рух. Проте, навiть, найсприятливiшi зовнiшнi умови не були вирiшальним фактором у вiдродженнi Польськоi держави. Їхне спiввiдношення створило величезний шанс, використання якого залежало лише вiд самих полякiв.

У жовтнi – листопадi 1918 р. iсторичнi шальки терезiв були на боцi полякiв. І найважливiшим було iснування сильного, дуже добре органiзованого, хоч i диференцiйованого нацiонального руху. Три великi полiтичнi табори – центро-лiвий табiр, що пiдтримував Ю. Пiлсудського, нацiоналiстичний рух, керований Романом Дмовським, який тiсно спiвпрацював iз консервативними та християнсько-демократичними угрупуваннями, а також сильний селянський рух на чолi з Вiнценти Вiтосом – упродовж усiеi вiйни, пропагуючи iдею незалежностi Польщi, здiйснювали рiзноманiтнi заходи щодо вiдродження Польськоi державностi.

Ще однiею передумовою, яка вiдкрила полякам шлях до успiху у вiдновленнi власноi держави, стала здатнiсть полiтичних таборiв, у тому числi й тих, що стояли на протилежних полюсах полiтичноi сцени, до укладання полiтичного компромiсу. Саме це дозволило рiзним полiтичним угрупування, що рiзнилися iдеологiчно, упродовж перших рокiв мiжвоенного перiоду спiвпрацювати у справi творення i змiцнення фундаменту незалежностi.

У вирiшальнi днi 1918 р. польська нацiя мала лiдерiв, якi виявилися здатними повести ii за собою. Серед них: Ю. Пiлсудський, Р. Дмовський, І. Падеревський, В. Вiтос, В. Корфанти, І. Дашинський. Пройшовши загартування в тюрмах, на засланнях, у повсякденнiй роботi в емiграцii, будучи рiзними за своiм соцiальним корiнням i полiтичними вподобаннями, часто вороже налаштованi один проти одного, вони зумiли вiдкинути розбiжностi та консолiдуватися в iм’я вiдродження Польськоi вiтчизни.

Бiльшiсть тогочасних польських iсторикiв та полiтикiв були переконаннi у необхiдностi вiдродження Польськоi держави в iсторичних кордонах Першоi Речi Посполитоi (якi включали в себе Вiтебськ, Смоленськ, Киiв i далi на схiд – ред.). Представники рiзних полiтичних таборiв лише по-рiзному вбачали шляхи вiдродження незалежноi Польськоi держави.

11 листопада 1918 р. свiтова спiльнота зiтхнула з полегшенням – завершилась Перша свiтова вiйна. Цього ж дня особливi вiдчуття переповнювали полякiв: здiйснилась iхня давня мрiя – воскресла Рiч Посполита. Тричi роздiленi iмперiями i десятилiттями рiзного буття польськi терени злились в единий державний органiзм. Свiдок подiй Є. Морачевський писав: «Неможливо передати того стану, тiеi великоi радостi, якi в той момент огорнули польський народ. Пiсля 120 рокiв розлетiлися кордони. Немае “iх”. Воля! Незалежнiсть! Об’еднання! Власна держава! Назавжди! Хаос? Це нiчого. Буде добре… Чотири поколiння даремно чекали цiеi хвилини, п’яте дочекалося. Зранку до вечора збиралися натовпи на площах мiст; робiтник, службовець кидали працю, селянин залишав поле i мчав до мiста… дiзнатися, переконатися, побачити польське вiйсько, польськi написи, орли на установах…»

Два десятилiття успiхiв i невдач, радiсноi ейфорii, пiднесення патрiотизму й розчарування i трагедii мiж двома свiтовими вiйнами стали важливим перiодом продовження iсторичноi традицii, котрий, попри рiзнi складнощi та випробування, ознаменував новiтню добу iсторii Польськоi держави. Проголошення 11 листопада 1918 р. незалежностi Польщi, ставши поворотною подiею, завершило багатолiтнi зусилля полякiв у вiдродженнi державностi краiни, вiдповiвши викликам нацiональноi i европейськоi iсторii. Ю. Пiлсудський 16 листопада 1918 р. розiслав телеграми урядам держав-переможниць та iнших краiн, у яких повiдомляв про створення незалежноi Польськоi Республiки: «Польська держава створюеться за волею всього народу i грунтуеться на демократичних засадах. Польський уряд замiнить панування розпачу, який протягом 140 рокiв тяжiв над долею Польщi – ладом, заснованим на порядку i справедливостi. Спираючись на польську армiю пiд моiм командуванням, маю надiю, що з цього часу жодна чужоземна армiя не вдереться до Польщi, поки не висловимо в цiй справi нашоi формальноi згоди. Я переконаний, що могутня демократiя Заходу надасть свою допомогу i братню пiдтримку вiдродженiй i незалежнiй Польськiй Речi Посполитiй».

Друга Рiч Посполита стала важливим кроком до суверенного самовизначення i самоствердження полякiв як державноi нацii.

Уже на завершальному етапi Першоi свiтовоi вiйни, на мiжнароднiй полiтичнiй аренi склалася сприятлива геополiтична ситуацiя щодо нового передiлу полiтичноi карти матiнки – Європи.

Отже, внаслiдок розпаду трьох монархiй-загарбниць виникла Польська держава, яка вiдразу зiткнулася iз необхiднiстю захисту власних кордонiв.




Схiдна полiтика Польщi в 1919–1921 роках


Нинi Польща практично не мае кордонiв i все, що ми можемо отримати в цьому вiдношеннi на заходi, залежить вiд Антанти i вiд того, чи хоче вона бiльш-менш притиснути Нiмеччину. На сходi – це iнша справа; ось дверi, якi вiдкриваються i закриваються, i це залежить вiд того, хто вiдкрие iх силою i наскiльки широко…

    Юзеф Пiлсудський

Якщо при визначенi захiдних, пiвденних та пiвнiчних кордонiв керiвництво Польщi вимушене було рахуватися з проголошеним на Паризькiй мирнiй конференцii етнiчним принципом, то зовсiм iншою була його полiтика стосовно земель на сходi. Значна бiльшiсть польськоi громадськостi займала позицiю, що вiдроджена Польща мае формальне право на всi територii, що входили до І Речi Посполитоi перед першим ii подiлом 1772 р. Щоправда поляки, усвiдомлюючи нереальнiсть реалiзацii таких планiв, були готовi до поступок, але рiшуче вiдкидали висунутi пiсля 1917 р. проекти будiвництва Польськоi держави в етнiчних кордонах, що обмежувалися до Великопольщi, Захiдноi Галичини i Королiвства Польського. Польський полiтичний iстеблiшмент пiдкреслював, що на значних теренах на схiд вiд рiчок Буг та Сян поляки складали не тiльки суспiльну та майнову елiту, але й значну частину населення. А Вiльно та Львiв належали до найважливiших осередкiв польського полiтичного, культурного й iнтелектуального життя. Попри те такi територiальнi прагнення полякiв зiштовхнулися передусiм iз бажанням украiнцiв та литовцiв до створення власних нацiональних. Суперечки за Вiленщину та Схiдну Галичину вирiшили лише вигранi Польщею военнi дii. Проте тi, хто програли, не побажали миритися з поразкою i готувалися до реваншу.

У полiтичних колах тодiшньоi Польщi домiнували двi концепцii забезпечення нацiональноi безпеки краiни, яка опинилася мiж Нiмеччиною та Росiею. У таборi керiвника польського нацiоналiзму Романа Дмовського основним ворогом Польщi вважали Нiмеччину. Вiн не вiрив у державотворчий потенцiал украiнського й бiлоруського нацiональних рухiв. Роман Дмовський висловлювався за подiл бiлоруських й украiнських земель мiж Польщею i Росiею бiльш-менш по лiнii кордону перед другим подiлом І Речi Посполитоi 1793 р. Такий пiдхiд мав забезпечити Польщi военно-стратегiчнi переваги та водночас забезпечити реалiзацiю полiтики асимiляцii мiсцевого непольського населення.

Юзеф Пiлсудський, на противагу Роману Дмовському, розумiв значення молодих нацiональних рухiв у Центральнiй i Схiднiй Європi. Вiн розраховував, що, опираючись на iхнi спiльнi побоювання перед росiйським iмперiалiзмом та бiльшовизмом, вдасться збудувати федерацiю народiв мiж Балтiйським i Чорним морями. Так, в основу федералiстськоi концепцii соцiалiста Ю. Пiлсудського було покладено iдею боротьби польськоi армii проти «схiдного панування бiльшовикiв з тим, щоб допомогти европейським народам зберегти свободу i перетворити Схiдну Європу у федерацiю вiльних народiв, що об’еднаються навколо Польщi».

Федеративнi плани Ю. Пiлсудського, хоч i передбачали створення незалежноi Украiни, Литви, Грузii, а можливо навiть Бiлорусi, мали, однак, один прорахунок – вони визначали, що Польща вiдiграватиме провiдну роль у цiй федерацii.

Проте литовцi рiшуче вiдкинули пропозицii стосовно будь-якоi спiвпрацi, а в боротьбi за Вiльно уклали навiть угоду з Радянською Росiею.

Украiнцiв, в особi Симона Петлюри, до союзу з Польщею схилила тiльки мiлiтарна катастрофа УНР. Остаточного удару федеративна концепцiя зазнала пiсля поразки польсько-украiнських вiйськ пiд час Киiвського походу 1920 р. i пiдписання польсько-радянського мирного договору у березнi 1921 р., у якому поляки визнали владу бiльшовикiв у радянських Украiни й Бiлорусi.

Таким чином, Ю. Пiлсудський, намагаючись втiлити в життя федералiстську iдею, врештi-решт доклав немало зусиль до встановлення схiдного польського кордону, лiнiя якого була близькою до бачення Романа Дмовського.




Утворення польсько-радянського фронту


Бiльшовизм – хвороба, властива Росii. Це нiколи не дасть глибоких коренiв у краiнах, якi не е повнiстю росiйськими.

    Юзеф Пiлсудський

Пiсля завершення Першоi свiтовоi вiйни у листопадi 1918 р. збройнi сили Радянськоi Росii та Польщi розпочинають захоплення украiнських, бiлоруських та литовських земель, залишених австро-нiмецькими вiйськами.

17 листопада 1918 р. радянськi вiйська Захiдноi армii перетнули визначену Брестським мирним договором демаркацiйну лiнiю у напрямку на Полоцьк, Могильов, Бобруйськ та Гомель.

16 грудня 1918 р. було проголошено Литовську Соцiалiстичну Радянську Республiку, а 5 сiчня 1919 р. Вiльно (Вiльнюс) проголошено ii столицею. 1 лютого 1919 р. – Бiлоруську Соцiалiстичну Радянську Республiку, а 27 лютого iх було об’еднано у Литовсько-Бiлоруську Соцiалiстичну Радянську Республiку зi столицею у Вiльно.

У сiчнi 1919 р. радянський росiйський уряд розв’язав Другу радянсько-украiнську вiйну. Частини Червоноi армii здiйснюючи наступ проти УНР, займають 7 сiчня 1919 р. – Харкiв, 28 сiчня – Полтаву, 2 лютого – Овруч, а 5 лютого – столицю УНР Киiв.

З усiх режимiв i армiй, якi воювали в Украiнi 1919 р., бiльшовики мали найбiльший вплив i найдовше володiли Киевом: з лютого до серпня 1919 р., а потiм знову в груднi 1919 р.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66793983) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.