Книга - Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Бiль i гнiв. Книга 2. Чорний ворон. Син капiтана
Анатолiй Андрiйович Дiмаров


Великий роман (Фолио)
У книжцi вмiщено завершальну частину роману «Бiль i гнiв», що розповiдае сповнену трагiзму iсторiю жителiв полтавського села Тарасiвка. Їх не оминули жорна примусовоi колективiзацii, голодомору, репресiй i найчорнiша година – военне лихолiття. Урiзноманiтнюють тему становлення тоталiтарного совка iншi повiстi та оповiдання. У цих творiв нелегка доля: iх або не друкували – скажiмо, «Чорний ворон» двадцять рокiв пролежав у письменницькому столi й уперше вийшов англiйською мовою в Австралii, або щедро нiвечила цензорська рука. Ба бiльше: щоб вони нарештi побачили свiт навiть у такому виглядi, авторовi доводилося спотворювати текст iдеологiчними нiсенiтницями. «Отож i довелося реставрувати цю повiсть, вiдновлюючи вирубанi нещадно епiзоди, що дихали правдою», написав у передмовi до «Сина капiтана» Анатолiй Дiмаров. Видавництво «Фолiо» перевидае твори, якi автор повнiстю вiдновив.





Анатолiй Дiмаров

Бiль i гнiв



© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020




Бiль i гнiв[1 - © Є. Н. Дiмарова, С. А. Дiмаров (правонаступники), 1980, 2004.]





Частина п’ята


Дорого обiйшлася нiмцям, що хазяйнували в Хоролiвцi, смерть старого йолопа Крюгера. Комендант понiс свiй запущений iшiас i п’ятдесят рокiв прямо на фронт: у тiснi та вонючi солдатськi окопи. Начальник гестапо теж потюпав слiдом: розжалуваний у рядовi. Навiть ляндсвiрт не втримався на зiгрiтiй посадi, хоч вiн, здаеться, не мав нiякого вiдношення до цiеi сумноi подii. А найбiльше, звiсно, дiсталося полiцii, бо стрiлочник, як вiдомо, завжди винен: нiмцi розстрiляли всю охорону, яка чергувала в той час, коли Івасюта втiк iз ув’язнення.

Гайдуковi теж свiтила петелька або й куля межи очi, бо чия кадра уколошкала Крюгера? Поки його тягали на допит, перевiвся нiнащо: тiльки губи, та очi, та ще жовна на випнутих вилицях.

Утратив сон, з ночi в нiч вертiвся на лiжку, важко зiтхав. І все бiльш ненавидiв свою половиноньку: спала, хоч би тобi що! Над головою вiшатимуть – очей не розплющить! Хiба вiзьме подушку та натягне на вухо, щоб не чутно було, як рипiтиме шибениця…

Ну, та цiй завжди собаче весiлля! Не стане його, Гайдука, одразу ж знайде iншi обiйми…

Хвойда всесвiтня!

Якось не витримав – стусонув колiном у спину.

Олька зойкнула, зiрвалася з лiжка.

– Ти що?!

– Нiчого… – Гайдука аж за горло здушило. Стримався, щоб не заiхати ще й кулаком. – Лягай досипай… Кор-рова…

Олька почухала спину, знову полiзла в лiжко: тепла, розморена.

– Спи, доки мене не повiсили! – докинув гiрко Гайдук.

– Як не повiсили, то вже не повiсять, – озвалася позiхаючи Олька. Вмостилася, почмокала смачно i одразу ж заснула.

Гайдук на неi вже й дивитись не мiг. Ображено сопучи, зсунувся з лiжка, взяв ковдру, подушку, пiшов до канапи. Закурив, довго лежав, пропiкаючи вогником темряву, блимав понуро. Скнiв у безнадiйних думках, ятрився образою на чорну нiмецьку невдячнiсть, служив iм вiрою i правдою, власного життя не жалiючи, а вони – чоботом у душу!..

За вiщо?

Одне й утiшало, що не посадили одразу ж за грати. Може, все ж урахують його бездоганне минуле, самовiддану службу, а особливо – двi медалi, що висять на мундирi: не за очi красивi iх одержав Гайдук, тричi ходив у самiсiньке пекло, переповзав через кордон, ризикуючи щоразу нарватися на кулю прикордонника чи попастися чекiстам до рук. І невiдомо, що було б краще, бо тодi Гайдуковi пригадали б усе: i банду i активiстiв повiшених, i шпигунство на iноземну розвiдку – залишав на той крайнiй випадок Гайдук ампулу з отрутою: в комiрець, в самий кiнчик, щоб, як до лиха, то одразу вхопити у зуби…

Повертався щоразу – мов з того свiту…

А почалася вiйна – теж довелося перебрати гiркого. Знов по цей бiк, у бiльшовицькому тилу, з приймачем i ракетницею: вишукував цiлi для лiтакiв. Недосипав, недоiдав, помирав од спраги i втоми, ризикував щохвилини, бо спiймали б – на мiсцi й покiнчили б; скiльки разiв вгризався у землю зубами, коли поруч, у темрявi, тупотiли захекано й стривоженi злi голоси боляче били у вуха: «Тут вiн!.. Тут!.. Пильнiше шукайте!.. Звiдси злетiла ракета!..»

Шукали. Проходили поряд, мало не топталися по ньому, а вiн лежав, уже й дихнути не смiючи, i, якби мiг, то зупинив би i серце: боявся – почують. І потiм, коли небезпека минала, довго не мав сили покласти «вальтер» за пазуху: пальцi аж прикипали до рукiв’я розпеченого…

А тепер що: до стiнки i – «фойер»? По медалях, що самi й навiшали?… Нi, медалi зiрвуть, як зiрвав колись хреста нiмецький полковник з нiмецького ж таки офiцерика. Помах руки – i людини не стало. Живий труп iз бiлим, як крейда, обличчям. Покiрна мiшень для карабiнiв…

Ех, життя, будь ти неладне!..

Ранок стрiчав, мов давнього ворога: не чекав нiчого втiшного вiд наступного дня. Зодягався, випивав склянку мiцнющоi кави, плентав у полiцiю – чекати на черговий виклик до слiдчого.

Телефонний дзвiнок iнодi лунав одразу ж, як тiльки переступав порiг кабiнету, а бувало, апарат мовчав аж до вечора. І невiдомо, коли було важче. Сидiв, як прив’язаний, – хоч що робив, вiдчував отой телефон. Наче мiну. Ось-ось вiзьме й вибухне. Ось-ось…

Порятунок прийшов, коли уже й не сподiвався.

Представник гестапо з Полтави, якого всi нiмцi в Хоролiвцi чекали, як смертноi кари, виявився Гайдуковим знайомим. Та не просто знайомим – товаришем: в однiй i тiй же розвiдшколi навчалися перед вiйною, поряд i спали, i iли. І в карцерi якось разом сидiли, коли надумалися провiдати мiсцевих дiвчат.

Вiллi Кофт не забув минулих Гайдукових послуг: як той пiдставляв не раз спину, виконуючи за себе й за нього важку та невдячну роботу. Мив у казармi пiдлогу. Чистив гальюн. Бiгав на пошту за посилками вiд батькiв Вiллi, якi за своiм улюбленим сином свiту не бачили. І хоч вважалися обое курсантами i були наче рiвнею, однак Гайдук уже тодi добре затямив, хто з них слуга, а хто – пан. Тож належно себе й поводив.

Коли по закiнченню школи його вiдразу ж послали на Радянський кордон – на диверсii й розвiдку, а Вiллi забрали в Берлiн, Гайдук i це сприйняв як належне. Бо куди йому, безбатченковi, без роду й племенi, рiвнятися з арiйцем, та до того ж ще й з аристократiв: мав перед прiзвищем приставочку «фон» – золотий отой ключик, що вiдчинятиме дверi до найвищих посад у майбутньому.

Вiллi й зараз уже обiймав солiдну посаду i мав неабиякий чин: штурмбанфюрер СС. І якщо на Гайдукових грудях побрязкувало лише двi медалi, то Кофтiв бездоганно пошитий мундир прикрашували не одна орденська стрiчка, пришпилена з вишуканою недбалiстю улюбленця долi.

За роки, вiдколи вони розлучилися, Вiллi таки дещо змiнився: ледь помiтно посивiв, трохи побрезкло обличчя, вiн ще бiльше посутулiшав. Сидячи за столом пiд час наради, чiпко й строго дивився на присутнiх, наче тепер уже вирiшував, кого на фронт – у штрафбатальйон, а кого на шибеницю. Ось його свiтлi очi зупинилися на Гайдуковi (Гайдук аж дух зачаiв, а в грудях поповз, поповз крижаний холодок), щось у них, у тих очах, ворухнулося, чи то тiльки так здалося Гайдуковi, бо Вiллi одразу ж перевiв погляд на опасистого нiмця, який сидiв поруч. Нiмець засопiв, мов йому забракло повiтря, неспокiйно засовався, червона шия, здавлена тугим комiрцем, враз змокрiла од поту, i Гайдук, переводячи дух, сам себе запитував, упiзнав його Вiллi чи нi, бо жоден м’яз не здригнувся на обличчi високого гостя. І невiдомо, чого б вiн зараз дужче хотiв: щоб Вiллi його упiзнав чи так i лишитися для нього чужою людиною. Бо чи не спитае з нього, як з давнього друга, особливо суворо й нещадно?

Тому навiть не пробував пiдiйти до штурмбанфюрера пiд час перерви.

Вiллi, однак, упiзнав, а може, знав про Гайдука – ще перед поiздкою в Хоролiвку: Гайдук уже виходив з гестапо, як його затримав черговий.

– Пане начальнику полiцii, вас просять зайти у приймальню!

Гайдук аж здригнувся. Виду, однак, не подав: строго насуплений, пiднявся на другий поверх, зайшов до приймальнi.

Тут сидiло повнiсiнько нiмцiв, чекали на виклик. Секретар, як тiльки уздрiв Гайдука, пiдняв трубку, щось тихо сказав. Вислухав, поштиво кивнув головою.

– Зайдiть.

Штурмбанфюрер зустрiв його на порозi. Розвiв широко руками, приязно всмiхнувся.

– A-а, старина!.. Що ж це ти не признаеш своiх друзiв?.. Негоже, негоже.. – Обiйняв за плечi, провiв до невеликого столика, на якому стояло кiлька пляшок. – Вiскi?.. Коньяк?.. – Налив iз пузатоi пляшки, перший пiднiс плескатий келих: – За щасливе побачення!.. Прозiт!.. – Випив, посмакував, похвалив: – Гарний напiй. Що-що, а пити цi французики вмiли. – Наче французiв уже й не iснувало на свiтi.

Гайдук теж вихилив келих – обережно, наче отруту, i хоч нiяк не мiг звикнути до iноземного трунку (тхнув вiн йому чомусь клопами), похвалив i собi. Обережно, щоб не розбити тендiтну посудину, поставив келих на тацю. Сидiв потiм, скутий, напружений, все чекав, що Вiллi от-от поцiкавиться, як воно сталося, що вiн прогавив Івасюту. А Вiллi наче забув, за чим, власне, й приiхав: поринув у спомини. Палив сигарету, розчулено мружився.

Скiльки ж це рокiв минуло, як вiн iз камрадом навчався в тiй школi?.. Ах, якi то були щасливi часи! Навiть карцер викликае зараз розчулення. Чи не так, любий друже?

Гайдук обережно притакував, хоч йому зараз було не до спогадiв: здавалося, що Вiллi в оцих мандрiвках у минуле не зовсiм щирий. Не для того ж приiхав вiн до Хоролiвки, щоб побачитися з ним, з Гайдуком! І чим довше поринав у спогади Вiллi, тим бiльша напруга наростала у Гайдуковi.

Врештi й Вiллi, здаеться, набридли цi спомини, погасив сигарету, скрушно зiтхнув:

– Отак би погомонiти до ранку… Та, на жаль, ми собi не належимо: вiйна, друже, вiйна…

Гайдук напружився, у нього одразу ж спiтнiли долонi.

– З оберстом Крюгером доводилося зустрiчатися?

– Так, – вiдповiв похмуро Гайдук.

– Серйозний чоловiк, – сказав задумливо Вiллi. – Пригрозив, що у справi батька дiйде аж до Берлiна, якщо ми всiх не покараемо. Рицарський хрест – нiчого не поробиш!.. – Обличчя Вiллi стало зовсiм заклопотане, вiн дивився на Гайдука так, наче казав: жаль менi тебе, старий друже, але що маю робити? Служба е служба… – Як ви того бандита не втримали?

Здаеться, й не слухав Гайдука, бо обiрвав на пiвсловi:

– А охорону розстрiляли навiщо? Замiтали слiди?

– То вже гестапо…

– Чому не допитали? – докопувався Вiллi: вiн наче й не чув Гайдука. – Може, серед охорони були його спiльники, що допомогли йому втекти?

– Я тут нi при чiм… То гестапо.

– Йолопи!

Вiллi рвучко звiвся, роздратовано осмикнув кiтель. Гайдук дивився па старого приятеля, дивився й думав, що зараз вирiшуеться його доля. А може, вже й вирiшена? Тiльки Вiллi незручно рубонути з плеча: як-не-як, а колись таки навчалися разом.

Вiллi ж тим часом полiз до кишенi, дiстав портсигар. Золото так i сяйнуло Гайдуковi в очi, бризнуло свiтлом дорогоцiнне камiння. Вiллi натиснув на кнопку – кришка одскочила i тихенька мелодiя залунала в кiмнатi. Срiбнi дзвоники вителенькували щось таке нiжне й розчулене, що Вiллi аж очi замружив, слухаючи той передзвiн.

Дослухавши музику, дiстав сигарету, вгостив Гайдука. Поплескав по плечу, покивав головою:

– Не вiшай носа, камраде! Дякуй долi, що на свiтi е Вiллi, який не забувае старих друзiв.

Знову сiв поряд, спитав:

– Ти знаеш, що з тобою хотiли зробити?

– Догадуюсь, – гiрко вiдповiв Гайдук. – Розстрiляти або й повiсити…

Вiллi ствердно хитнув головою.

– І тебе, друже, вже давно закопали б, аби не я…

– Дякую, Вiллi! – В Гайдука аж сльози навернулися на очi, такий був зворушений.

– Пусте! – махнув недбало Вiллi рукою. – Ми, старi вовки, повиннi триматися один одного, бо iнакше нас кожен баран затовче. – Вiллi дуже любив проголошувати афоризми, Гайдук пам’ятав це по школi. – І я кинувся за тебе у бiй. «Вiллi, – сказав я собi, – якщо ти не врятуеш старого камрада, то яка цiна тобi пiсля цього?» Я захищав тебе, як тiльки мiг. Та, на жаль, я теж не всесильний, – поморщився Вiллi. – Дуже ж багато ви тут накоiли! Розбомблена станцiя, висаджено моста у повiтря… Посеред мiста, на центральнiй площi, повiшено нещасного Крамера… А тепер iз цим старим ослом… Це, звiсно, найгiрше… І то хай би стрiляв якийсь комiсар, збiльшовичений фанатик, а то начальник сiльськоi полiцii! Кому ж тодi накажете вiрити, якщо полiцiя починае нам стрiляти у спини? І кого треба спитати найсуворiше за цю дику акцiю?

Гайдук низько опускае голову. Вiдчувае майже фiзично важкий тягар звинувачень. Якщо так суворо покарали начальника гестапо i коменданта, то що тодi вже говорити про нього!

– Так що тебе теж доведеться зняти з посади, камраде… Єдине, що я змiг для тебе зробити: врятувати од шибеницi.

– Дякую… Вiллi… – Гайдука аж за горло здушило. Вiн щиро розчулений, вiн не знае, що й зробив би зараз для Вiллi. В нього сльози навернулись на очi. І те не сховалось од Вiллi.

– Ну, ну, куди це годиться! – Поплескав по плечу, всмiхнувсь пiдбадьорливо. – Старий вовк – i такi сентименти!.. Ми ще послужимо фатерляндовi й фюреровi, покажемо, на що здатнi справжнi розвiдники!.. А зараз, камраде, тобi треба довести, що ти не такий уже безнадiйний працiвник… Що ми можемо покластися на тебе. Убивство Крюгера не означае, що ми вiдмовимося од маетку. Навпаки! Ми зведемо маеток, незважаючи на всi перешкоди – аж пристукнув кулаком Вiллi. – Це – справа нашого престижу, сам гебiтскомiсар запевнив оберста Крюгера, що вiн справить новосiлля в цьому роцi. Так, у цьому роцi! І це не мае бути звичайне господарство, а взiрцевий маеток, перший у цьому краi. Ми доручили одному з кращих архiтекторiв спроектувати палац, з Берлiна наказано, аби компенсувати гiрку втрату, розширити володiння до чотирьохсот гектарiв. Днями ж у Тарасiвку (що за дикi назви у вашiй краiнi) виiдуть землемiри, а незабаром прибуде наш iнженер, який здiйснюватиме нагляд за спорудженням палацу… І, основне, що стосуеться вже тебе: за все повнiстю вiдповiдатимеш ти! Забезпечення робочою силою, суворе дотримання графiкiв, порядок i дисциплiна – все це стосуватиметься твоеi дiяльностi. Запам’ятай: од того, наскiльки ти з усiм цим справишся, залежатиме подальша твоя кар’ера… Ото так, любий друже.

Знову дiстав портсигар, закурив. Кинув недбало:

– Тобi ж доведеться й очолити мiсцеву полiцiю. Профiльтрувати як слiд, пiдiбрати надiйних людей. І моли Бога, щоб бiльше такого не траплялося. Бо тодi я вже нiчого не зможу для тебе зробити.

– Не станеться! – запевнив Гайдук.

– Будемо надiятись…

Вiллi провiв Гайдука до порога.

– Ми ще зустрiнемось, – пообiцяв. – Нагляд за будiвництвом покладено на мене. Не пiдведеш свого друга?

– Та я…

– Ну, ну… – поплескав по плечу. – До побачення, старий камраде!

Вiллi пробув у Хоролiвцi два днi. І весь оцей час Гайдук не одходив од телефону: сподiвався, що Вiллi його покличе й скаже, що лишае в Хоролiвцi. Але Вiллi не кликав, Вiллi наче забув Гайдука – викреслив iз пам’ятi. Подзвонив лише пiд кiнець. Наказав негайно виiжджати в Тарасiвку, пильнувати будiвництво палацу. «Сам приiду на вiдкриття! – гукнув бадьоро у трубку. – Ми ще вип’емо з тобою, друзяко!..»

Ще тиждень не покидав Гайдук Хоролiвки: здавав справи своему наступниковi. Це був низенький товстун, веселий та привiтний з виду: все усмiхався приязно, називав навiть колегою – прочув, певно, дещо про Вiллi. Гайдук же одразу зненавидiв його, як зненавидiв би будь-кого, хто зайняв його мiсце, i вже сам швидше поквапився залишити Хоролiвку.

Гайдук поiхав у Тарасiвку з новим комендантом, який захотiв подивитися майбутнiй маеток. Комендантовi, мабуть, i досi стояло в очах убивство Крюгера: тепер за сотню метрiв попереду мчали два мотоцикли з кулеметами, а позаду – повна машина солдатiв. «Буде кому закопувати», – похмуро думав Гайдук. Хоч вiн не вiрив, щоб хтось зважився зустрiти iх пострiлами, все ж кожного разу, коли проiжджали мимо торiшнiх стiжкiв, що чорнiли перепрiлою соломою, вiдчував неприемний холодок десь аж пiд ложечкою.

Комендант не поiхав у село – наказав одразу ж повертати на хутiр.

Закинута, заросла донедавна дорога була знову вторована: Крюгер до загибелi щодня ганяв пiдводи з Хоролiвки, i на широкому подвiр’i лежали гори акуратно складеноi цегли, обтесанi свiжi колоди, стояли височезнi козли з товстою сосниною, i в нiй, в тiй соснинi, зависла дворучна пилка: тут розпускали колоди на дошки. Пилка була не наша – нiмецька, бо iнакше б дядьки, якi пиляли, забрали б ii з собою, i сокири, що стирчали в напiвобтесаних колодах, теж були, мабуть, привезенi ще Крюгером, i добрий десяток лопат, складених бiля колодязя. На подвiр’i не було нi душi, комендант, копирснувши ногою жовту тирсу пiд козлами, спитав роздратовано, де подiвся сторож, який мав усе це охороняти.

– Де сторож, бiс вас вiзьми?!

Гайдук мiг би сказати, що вiн же теж оце щойно приiхав, як i пан комендант, однак не став сперечатися: знав, що хтось та мае бути винен, а оскiльки вiн був тут единим представником новоi влади в Тарасiвцi, то й вина падала в першу чергу на нього. Тому вiн сказав, що змотаеться швиденько в село i вияснить, куди подiвся сторож i чи був тут сторож взагалi.

– Давайте негайно! – аж тупнув ногою комендант: подвiр’я, що не охоронялося, дiяло на нього, мов червоне на бугая.

– Яволь! – приклацнув закаблуками Гайдук i поштиво спитав, чи може скористатися машиною. Бо звiдси до села – три кiлометри.

Одержавши дозвiл, пiшов до машини.

– Шнель! Шнель! – заволав комендант, i той крик штовхнув Гайдука образливо в спину: все ще нe мiг звикнутись iз думкою, що вiн тепер всього-на-всього дорфполiцай – особа в очах комендантових зовсiм уже нiкчемна, йому аж щелепи звело вiд отого вигуку… «Ну, брешеш, не дiждешся, щоб я тобi бiгав!» – Гайдук так же повiльно пiдiйшов до машини, одчинив дверцята й буркнув:

– В село!

Їхав i думав, що як знайде сторожа – битиме. Гнатиме перед машиною, як скаженого пса. До самого хутора…

Зайшов до управи, сердито запитав iз порога:

– Пане старосто! Де ви подiли сторожа, бiс побери?!

Приходько, що сидiв за столом (розбирався в якихось паперах), звiвся Гайдуковi назустрiч, поштиво спитав:

– Сторожа? Якого, пане начальнику районовоi полiцii?

Гайдук не став йому пояснювати, що вiн уже не начальник, але пояснив спокiйнiше:

– Того, що мае бути на хуторi. – І додав: – Там – комендант. Вимагае негайно знайти сторожа… І вас кличе, до речi, – додав уже од себе, хоч комендант про старосту й не заiкався. Але йому було вигiдно поставити пiд удар когось iншого, а не себе. Уже майже спокiйно дивився на Приходька, який збирав зi столу папери.

– Поiхали? – Приходько замкнув шухлядку, надiв картуз. Уже виходячи, кинув пiдлiтковi, що чергував коло «бандури»: – Хто питатиме, скажеш – на хуторi.

– Хто сторож? – поцiкавився уже в машинi Гайдук.

– Бородай.

– Де вiн живе?

– Та на виiздi… Якраз по дорозi…

Данько саме обiдав: сидiв за величезною мискою, непоквапом сьорбав борщ. Побачивши нiмця (Гайдук, який був у всьому нiмецькому, зайшов перший), вiн так i закляк, а жiнка, яка дiставала щось iз печi, перелякано охнула.

– Обiдаеш? – запитав лиховiсно Гайдук: злiсть так i закипала в ньому. – Ану, марш до машини!

Данько й не ворухнувся. Розтулив тiльки рота, випустив ложку. Ложка лунко стукнулася об дубову столину, i той звук наче вивiв iз трансу Данькову жiнку – Килину:

– Та куди ж ви його забираете?

Сльози так i бризнули з ii очей, вона кинулася до чоловiка, заголосила:

– Та хазяiне ж мiй дорогий, та куди ж вони тебе забирають?

Жiнчин плач привiв Данька до тями. Одвiв ii руки, спитав перелякано:

– Ви за мною?

– А то за яким iще паном!.. Ану ворушися швидше!.. Замовчи, нiхто твое золото поки що не вiшае! – Бо Килина вже тужила, як над покiйником.

– Так би й сказали… А то кричать – у мене й душа отерпла… Килино, та годi тобi, подай-но краще цiпок.

Килина, все ще схлипуючи, пiшла до печi, дiстала цiпок оту величезну ломаку, що нею ще на початку вiйни зсадив Данько мiлiцiонера з коня.

– Я ж оце щойно звiдти прибiг – пообiдати, – виправдовувався Данько. – А воно, бач, той… вже й поiсти не мона… Та не штовхайтесь у спину, я й так уже йду!

– Йди, йди! Ось комендант тебе нагодуе!

Вийшли з хати. Попереду – Приходько. Данило слiдом, а за ним уже – Гайдук i Килина. Килина, побачивши страшну чорну машину, якою тiльки покiйникiв возити, знову вдарила в голос, але Гайдук так цитькнув на неi, що вона одразу ж подавилася криком.

– Сiдай до машини!

Данько позадкував-позадкував, наставив навпроти Гайдука цiпок:

– А я не сяду. Їдьте самi, а я навпростець.

– Не сядеш?! – Гайдук, звузивши очi, потягнувся до кобури.

– Та сiдайте, Даньку, чого ви? – втрутився Приходько: Гайдук уже дiстав пiстолет. – Бачите, i я з вами iду.

– А чого вони так кричать? Ще i в спину штовхаються! – вже замалим не плакав Данько. – Не мона вже й пообiдати, ге?

До машини, одначе, полiз.

– Та ку-ди-и ж те-ебе повезли-и-и?! – вдарив iм услiд розпачливий голос Килини, вдарив i обiрвався на нотi, тягучiй та болiснiй. «Ото дурна баба! – поморщився Приходько, бо йому аж поза спиною сипонуло од того плачу. – Голосить, наче по мертвому…»

А вийшло, що не дуже й дурна: коли пiдкотили до подвiр’я та вилiзли з машини, комендант зовсiм впав у шал. Червоне обличчя набрякло од гнiву, очi побiлiли. Бризкаючи слиною, налетiв на Данька:

– Донерветер!.. Русiше швайне!..

Розмахнувся, ляснув щосили Данька по обличчi. Та краще був би й не бив: у Данька ж не щетина – щiтка сталева. Комендант аж зойкнув, тiпаючи рукою.

– Ферфлюхтiге швайне!…

Ще щось кричав, плюючись довжелезними фразами, потiм враз заспокоiвся. Походив, походив перед ними трьома, що стояли навитяжку, ткнув у Бородая пальцем, заговорив уже ламаною росiйською мовою:

– Ти ест ошень ледачий скотiна! Ти зараз будеш покараний. Тебе будуть повесiть!.. Льойтнант Грабке, виконуйте!

Кiлька солдатiв пiдбiгло до Бородая, потягнули його до козлiв. Там уже звисала з колоди акуратно припасована петля. Бородай мовчки опирався, босi ноги його аж заривалися в землю, в густий шпориш, вiн усе ще не одпускав цiпок, а солдати, розлюченi, били його по головi, молотили по спинi.

– Пане комендант!

– Що?! – Комендант так i крутнувсь до Приходька. – Ти теж захотiв на шибеницю!

– Пане комендант, сторож не винен… Ви не допустите, щоб нiмецька влада покарала невинного!

– Невинний?! – закричав комендант. Так закричав, що аж солдати, якi волокли Бородая, зупинилися. – Бандит цей не винний?!

– Так, пане комендант, сторож невинний. Сам пан Крюгер дозволив йому ходити на обiд.

– Ти брешеш: Крюгер не мiг це дозволити! – аж затупотiв ногами комендант. І солдати, якi досi стояли, вхопили наляканого Бородая, потягнули його пiд петлю.

– Спитайте все село. Все село вам пiдтвердить. – («А якби й справдi нiмець заходився допитуватись? – журила потiм Приходька Данилiвна. – Ти думав, що казав?» Приходько на це тiльки досадливо плечима здвигне: що про це й говорити!..) – Ви не допустите порушення нiмецькоi справедливостi, пане комендант!

Солдати вже пiдтягнули Бородая пiд колоду, висаджували його на сторч поставлений пень. Бородай мукав, наче нiмий, крутив головою, вислизаючи з петлi, солдати молотили його кулаками. Видерли нарештi цiпок, заломили йому руки за спину, а лейтенант спритно накинув на шию петлю: очевидно, робив це не вперше. Зiскочив на землю, обернувся до коменданта, чекаючи сигналу.

– Пане комендант, ви не повiсите невинного!

– А ви що скажете? – звернувся до Гайдука комендант: вiн уже став вагатися.

Гайдук дозволив собi здвигнути плечима: вiн сам щойно приiхав сюди, тому й знае не бiльше, нiж пан комендант. Може, й справдi Крюгер дозволив сторожевi ходити на обiд…

– Покiйник не мiг дати таке iдiотське розпорядження! – знову закричав комендант. – Пан Крюгер був чистокровним арiйцем, а не якоюсь там росiйською свинею!

Гайдук знову здвигнув плечима: робiть як знаете. І це ще бiльше розлютило коменданта.

– А ти?! – напустився вiн на Приходька. – Як ти стежиш за порядком? Тебе теж треба повiсити!

Приходько мовчав. Вiдчував, що комендант кричить, бо вже не знае, що робити з Даньком. Вiшати наче вже й нi за що, але й милувати, мабуть, не хотiлося. Тож хай покричить, од крику ще нiхто не вмирав, хай собi викричиться, а ми мовчки постоiмо. І Приходько покiрно стояв, усiм своiм видом показуючи, що вiн поштиво слухае нiмця, хоч i не все розумiе: комендант то горлав по-росiйському, то переходив на нiмецьку, коли слiв бракувало.

Накричавшись уволю, комендант iще трохи попирхав, потiм тукнув лейтенантовi притягнути того йолопа назад. І Данько, який, певне, так i не зрозумiв, що вiн щойно був на волосинцi од смертi i врятувавсь лише чудом, знову опирався щосили, зариваючись ногами в землю.

– Вiн е ненормальний? – поцiкавився сердито комендант.

– Та трохи, пробачайте, е… Без десятоi клепки…

– Клепка?.. Що то е – клепка?

Гайдук пояснив по-нiмецькому.

– Я, я, – сказав комендант. – Всi ви без десятоi клепки… Я вставлю вам клепку! – перейшов вiн на крик. Це був, мабуть, останнiй вибух, останнiй, ще не розтрачений заряд, бо одразу заговорив спокiйнiше: – Ви е позбавленi нiмецький дисциплiн – І вже до Бородая, який стояв перед ним зiгнутий у спинi, бо солдати ще заламували йому руки: – Ти заслуговуеш бути повiшеним, але з пошани до покiйного пана Крюгера я тебе цього разу помилую… Однак ти провинився, а жодна провина не повинна лишатися непокараною. Так, так, непокараною… Тому я присуджую тобi двадцять i п’ять шомполiв… Зо, зо, фюнф унд цванцiг… Льойтнант Грабке, виконуйте!

Лейтенант козирнув, кинув коротку команду солдатам. Поки однi повалили Данька на траву (вiн знову опирався щосили, i Приходько мало не крикнув: «Та лягай, чоловiче, лягай!» – боявся, що комендант розгнiваеться – i тодi вже нiщо не врятуе Данька), поки солдати валяли Данька, стягали iз нього штани та задирали сорочку, двое iнших принесли од машини по шомполовi. Потiм один iз солдатiв сiв Даньковi на голову, а другий на ноги. Данько вигнув оголену спину, гострий, як у худющоi шкапи, хребет напнув сiру шкiру, i вона аж посинiла. Комендант махнув рукавичкою, скомандував голосно:

– Починайте!

Солдати iз шомполами ступили крок уперед, i екзекуцiя почалася.

– Айн!.. Цвай!.. Драй!.. – голосно рахував комендант, помахуючи в такт рукавичкою. – Фiр!.. Фюнф!..

Од першого ж удару шкiра на Даньковi спинi трiснула, густо чвиркнула кров. Данько голосно скрикнув, смикнувся щосили, солдати, якi сидiли на ньому, вчепилися в плечi й ноги. Занудливий клубок пiдкотив пiд горло Приходьковi, навiть Гайдук здригнувся, шомполи хвиськали й хвиськали, мов у машинi. Бородай щоразу болiсно скрикував, а комендант аж ногою притупував, рахуючи голосно удари.

– Фiр унд цванцiг… Фюнф унд цванцiг!.. – І з неприхованим жалем: – Г’енуг!

Захеканi солдати опустили шомполи, i з шомполiв одразу ж почала скапувати кров. Тi, що сидiли на Даньковi, звелися, стали обчищати мундири: бризкало аж на них. Данько ж все ще лежав непорушний, лише посiчена, геть закривавлена спина дрiбно тремтiла.

– Пiдведiть його! – наказав комендант.

Солдати пiдхопили Данька, одiрвали од землi. Сорочка опустилася донизу, закриваючи спину, штани ж упали на землю, i Данькова голизна засвiтила комендантовi в очi.

– Одягнися! – бридливо гукнув комендант.

Данько й не поворухнувся: довгi руки його обламано повисли вздовж тулуба, набрякле обличчя спотворилось болем, кров’ю налитi очi дивились безтямно. Вiн зараз навряд чи що й розумiв.

– Одягнiть цього йолопа! – заволав комендант, мов заведений, i солдати взялися натягати на Данька штани.

Коли Данько був споряджений, комендант знов заспокоiвся. Засунув правицю за ремiнь, обличчя його стало поважне й урочисте, мов на молитвi.

– Надiюся, ти добре засвоiв науку. Нiмецький закон строгий, але справедливий. Ми суворо караемо ледарiв i заохочуемо кожного, хто чесно працюе на велику Нiмеччину… А тепер можеш iти…

Вiн уже майже приязно дивився на Бородая, який удостоiвся нiмецькоi науки.

– Ну, йди вже, йди, – додав нетерпляче, бо сторож, здаеться, й не думав рушати з мiсця.

І тут досi застигле обличчя Данькове заворушилося. Вiн повiв очима праворуч, повiв лiворуч, хрипко спитав:

– А де мiй цiпок?

– Вас iст дас – цьiпок? – запитав комендант.

Гайдук пояснив.

– О-о, цьiпок!.. Дерев’яний гвинтiвка!.. Ти е хороший сторож, якщо не забув про гвинтiвка!.. Льойтнант Грабке! Дайте йому цьiпок й одвезiть на машинi додому! До його добрий матка. Я одпускаю його сьогоднi додому… Нiмецький закон строгий, але справедливий. Зо, зо: справделивий i строгий!

Так Данько Бородай сподобився ще раз прокататися в нiмецькiй машинi.

Комендант же ще довго варив воду з Приходька й Гайдука, читав довжелезну нотацiю: як треба привчати тубiльне населення до нiмецького порядку. Пiд кiнець навiть Приходьковi стало зводити щелепи – так хотiлося позiхнути, а Гайдук, той i зовсiм насупився. Та й де ж не супитись, слухаючи протягом години, що цегла е цегла i нею слiд викладати стiни, а не пхати до рота, що нiмецькою пилкою треба пиляти дерево, а не залiзо, а нiмецькими сокирами цюкати по тiй он колодi, а не себе по колiнi. Комендант, напевно, був ще й учителем, i то не просто вчителем, а занудою-вчителем, який щиро вiрить у те, що всi учнi – кретини i iм треба розжовувати найпримiтивнiшi iстини, ще й класти до рота.

Пiд кiнець комендант сказав, що смерть Крюгера нiчого не мiняе. Навпаки: завтра ж мобiлiзувати всiх працездатних, вiд тринадцяти до сiмдесяти рокiв включно, на будiвництво. Вiн, комендант, запевнив представника iз Полтави, що палац буде збудовано ще в цьому роцi, отже, так воно й буде. І кожного, хто здумае саботувати чи ухилятися од трудовоi повинностi, чекатиме зашморг або, на кращий випадок, екзекуцiя шомполами.

– Так – шомполами! – повторив комендант: обличчя його було урочисте й строге. І хай пан староста запам’ятае: вiн власною головою вiдповiдатиме за кожного, хто ухилиться од трудовоi повинностi. – Ви теж! – звернувся до Гайдука вже по-нiмецькому. «Яволь!» – приклацнув Гайдук закаблуками, але вираз його обличчя комендантовi, мабуть, не сподобався, бо вiн одразу ж почервонiв i заволав: – Глядiть: ви вже втратили посаду, щоб не довелося ще втратити й голову! Я й пальцем не поворухну, щоб вас врятувати! Ви розбестили полiцаiв, перетворили iх на бандитiв!.. – У Гайдука аж губи поблiдли од образи, але вiн мовчав, тiльки з кожною образою все бiльше кам’янiв лицем. Васильович же з подивом дивився на коменданта: вiн уперше стрiчав людину, яка так легко зривалася на крик. – Я буду приiжджати щотижня! – розорявся мiж тим комендант. – І якщо пролунае хоч один пострiл, ви обое будете негайно повiшенi на он тiй колодi!.. Ви чуете?! – Бо в Гайдука вже був зовсiм вiдсутнiй погляд. «Яволь», – знову буркнув Гайдук, i комендант врештi представив його Приходьковi:

– Це ест новий начальник полiцii дорф Тарасьiвка. Вiн ест вiдповiдайт за будiвництво й порядок, i ви йому помагайт! Зо, зо, помагайт!..

Комендант помовчав, мабуть, пригадуючи, чи не забув ще чогось сказати. Так i не надумавшись, хитнув головою:

– Все! Ауфвiдерзеен, панове!

Коли вже сiдав до машини, лейтенант запитав, що робити з петлею: лишати чи забрати з собою?

Комендант якийсь час роздумував: йому, мабуть, було жалко знiмати так добре припасований мотуз.

– Знiмiть! – врештi вирiшив вiн. – То е нiмецьке майно.

І лейтенант побiг до козлiв. Спритно видерся на колоду, розв’язав мотузок. Акуратно згорнув, обдмухавши налиплу тирсу, поклав у рожевий пакет. «Скiлькох же вiн перевiшав!» – наче про живу iстоту, подумав про той мотузок Приходько. І весь оцей двiр, з колодами, козлами, цеглою, всi оцi нiмцi, вiд коменданта аж до солдатiв, якi вже сидiли в машинi з металевими горшками на головах, застиглi, мов статуi, на живих iстот i не подiбнi, всi оцi машини, що прикотили нежданi й поiдуть небитi, стали такi йому ненависнi, що аж забракло у грудях повiтря. «Та хто ви такi, щоб вирiшувати, як нам жити i що нам робити? Хто вас кликав, хто вас просив?.. По якому праву ви взялися нас вчити?..» Закривавлена, дугою вигнута спина Данькова з ошматтями шкiри гойднулася перед очима, заслала i коменданта, що саме сiдав до машини, i Гайдука, який щось казав на прощання, i лейтенанта з отим рожевим пакетом, до грудей нiжно притуленим. «І як жить пiсля цього?.. Як жити?..» Вiн аж застогнав, бо не бачив просвiтку, – волiв бути зараз Бородаем, з його обдертою спиною, ким завгодно – тiльки не старостою!

«Як жити пiсля цього?..»

А жити треба було: не для себе – заради людей. Хоча б заради того Данька, якого врятував щойно од смертi. Який навряд чи й зрозумiв, чия рука висмикнула його iз петлi. Який повiк, до самоi смертi своеi пам’ятатиме, як шматували його шомполами i як староста стояв над ним поруч iз комендантом. Який першим кричатиме, коли прийдуть нашi, повiсити старосту. Показуватиме своiм визволителям пошматовану спину як доказ свого звинувачення. Повiсити, розiп’ясти, розстрiляти, спалити, ще й попiл розвiяти, щоб не лишилося й слiду од посiпаки нiмецького! Щоб i земля над ним поросла кропивою!

Та ще бiльше, нiж того майбутнього суду, боявся Васильович iншого: якось у Хоролiвцi, в бургомiстратi, йому розповiли, що в сусiдньому районi повiсили старосту. Заскочили уночi якiсь невiдомi, стягнули з постелi й повiсили. Посеред двору, на журавлевi.

Оцього найбiльше боявся Васильович: нiчного суду неправедного. Коли не дадуть i слова сказати: ввiткнуть кляпа у рот i – в петлю головою! Або й кулю межи очi. Як iм докажеш, що ти – не ти? Хто тобi повiрить, коли навiть рiдня не вiрить? Коли навiть iм не можеш одкритися, щоб не проговорився хто та не докотилося часом до нiмцiв. Бо тодi теж петля, ота акуратно загорнена в рожевий папiр мотузочка.

«То як жити на свiтi?..»

А отак: провiвши коменданта, вертатися з хутора. Разом з Гайдуком, новим начальником полiцii. Заходити з ним у село, йти до управи, мимо зачаених дворiв, насторожених хат, де кожна шибка свiтить у спину пiдозрiло та недовiрливо. Одкривати стiл, дiставати списки всiх тарасiвцiв, бо Гайдуковi, бач, з ходу запекло дiзнатися, скiльки можна уже завтра вигнати на панщину.

– Щоб у селi й душi живоi не лишилося!

– А хворi?

– Вилiкуемо! – І Васильович, глянувши на холодне й нещадне Гайдукове обличчя, про себе подумав: «Цей вилiкуе! Такi лiки припише, що й мертвого на ноги поставить!» Насупився, став перераховувати: хто працездатний, хто – нi. Гайдук, дiставши блокнот, занотовував. Часто цiкавився:

– Погрiбний, це той, що бiля ставу живе?

– Той самий.

– Теж був у активi?

– Який там iз нього актив! – махав рукою Васильович. – За старшого куди пошлють.

– А хто тодi у нас поле одрiзав?

– Погрiбний?! – перепитував Приходько з таким щирим здивуванням, що й Гайдука уже брав сумнiв: Погрiбного вiн бачив у лиху ту годину чи не Погрiбного? – Та куди йому мiряти, як вiн двох пальцiв на своiй руцi полiчити не годен!

– А цей? – дiйшовши до комiрника, запитав Гайдук. – Теж не ходив? Не розкуркулював?

– Цей розкуркулював, – Приходьковi комiрника не жалко нiскiлечки – лайно людина! – Цей i мене розкуркулював – за Івасютами вслiд. Тiльки його тепер голими руками не вiзьмеш…

– Що вiн за цяця?

– Цяця не цяця, а в активiстах нiмецьких. Стараеться, аж спина трiщить.

– Грiхи замолюе?

– Та може, i так.

– А це – теж нiмецький активiст?

– Глекуха? Та цей з колиски – нi риба нi м’ясо. Куди вiтер повiе, туди й нахилиться. Як трава, прости Господи…

Потiм, коли покiнчили зi списками, Гайдук поцiкавився, скiльки лишилося коней, чи взятi на облiк. Дiзнавшись, що не так i багато: на чотири пiдводи од сили – жорстко сказав:

– Впрягайте корiв! На спинах хай носять, а щоб уся цегла за тиждень на подвiр’i була! Чули, що казав комендант?

– Та не позакладало, – скривився Васильович.

– Тож завтра щоб було не менше десятка пiдвiд!

Приходько сам розумiв, що одними кiньми не впораються. Тож доведеться впрягати корiв. Це ж плачу буде та прокльонiв!..

– Все? – запитав Гайдук.

– Та начебто все… От тiльки людей сповiстити…

– Ну, то вже ваша справа, – Гайдук звiвся, потягнувсь, аж хруснуло в спинi.

– Ви що ж, у район? – запитав Приходько: була саме обiдня пора, але йому не хотiлося запрошувати до себе Гайдука.

– Який там район! – з досадою мовив Гайдук. Обличчя його враз стало понуре й сердите. – Буду знайомитись iз полiцiею, подивлюся, хто на що здатний… Та вже й пiзно… Поки доберусь, зовсiм нiч буде.

«Кликати на обiд чи не кликати?» – вагався тим часом Васильович. З одного боку, варто було б запросити: приглянутися пильнiше, може, що й випитати. В однiй же упряжцi вiднинi, з дня у день, то й оступитись не диво. А з другого – не хотiлося, ох не хотiлось Васильовичу вести Гайдука до себе в хату! З Івасютою жодного разу не сидiв за обiднiм столом у власнiй оселi, на що вже той набивався. Раз навiть приплуганився з пляшкою, це коли став пиячити, але й тодi Приходько спровадив iз дому. Не в спину виштовхав – послався на серце… А цього так не вирядиш, це тобi не Івасюта. Бач, на людину нашу й не схожий: так духом нiмецьким i тхне. Набрався по закордонах, забув, мабуть, як по-нашому й думати.

Цьому не скажеш, що я тут, може, старший. Бо я таки староста, а ти – начальник полiцii…

Приходька виручив, сам того не вiдаючи, комiрник. Почувши, що в управi сидить якийсь нiмець, не витримав, явився непрошений. Причинив дверi сiнешнi, обережненько голову в щiлину просунув, сюди-туди оком цiкавим повiв. Кивнув у бiк кабiнету:

– Засiдають?

– Та засiдають, – вiдповiв посильний.

– А хто там, окрiм старости?

– Якийсь нiмець з району.

– Ага…

Комiрник бочком пролiз у щiлину, причинив обережненько дверi. Тихенько висякався, пригладив чуба, навшпиньках пiдiйшов до дверей, за якими були Приходько й гiсть iз району. Припав вухом, прислухався: мовби не лаялись. Ну Боже поможи!..

Стукнув пальчиком раз, стукнув удруге:

– Мона? – І, виструнчившись, до Гайдука (упiзнав з першого погляду): – Голова сiльськоi общини з’явився по вашi указанiя!

– Оце ж вiн, наш голова! – з притамованим насмiхом мовив Васильович. Гайдук же пильно подивився на комiрника, потiм спитав:

– Не впiзнаеш?

– Та вродi той… – не знав комiрник, що зараз вигiднiше: упiзнати одразу чи трохи почекати. – Вродi десь i стрiчалися… Пам’ять, звиняйте, у мене: забувать став, як i звати…

– Хитра ж у тебе пам’ять! – усмiхнувся Гайдук. – А Гайдукiв пам’ятаеш?

– Гайдукiв? – Комiрник уже й не знав, що робити: узнавати чи й далi грати в забудька. – Та мов пам’ятаю…

– А як поле iм обрiзав, пам’ятаеш?.. Разом iз Ганжею…

– Я? – зовсiм iсусиком прикинувся той. – Це ви про мене?

– Про тебе, про тебе! – вишкiрився Гайдук, а комiрника аж морозом обсипало од того лиховiсного усмiху. – Ти найбiльше тодi й старався: боявся, щоб, не доведи Господи, зайвого метра нам не лишити… І знаеш, що я тодi подумав про тебе?

Комiрник уже зовсiм онiмiв. Стояв нi живий нi мертвий.

– Подумав, що першим, кого повiшу, як наша вiзьме, будеш ти, – безжалiсно продовжував Гайдук. – Часте-ень-ко я на тебе в думках петельку сукав! – Гайдук ще раз усмiхнувся зовсiм уже обмерлому комiрниковi, послав до кишенi руку. У того вже й очi полiзли на лоба: ну зараз встрелить!.. Гайдук же натомiсть дiстав табакерку вийняв сигарету, постукав нею по кришцi (комiрник аж здригався щоразу). – Ото так, дорогий землемiре… Ви, бачте, думали, що навiки гору взяли, а воно вийшло пшик… Де тепер твоi бiльшовички – за Уралом? – Запалив, затягнувся, пахнув димом комiрниковi прямо межи очi – той боявся ними й зблимнути, потекли тiльки сльози. – Гаразд, живи поки що, користуйся тим, що я добрий… Тiльки гляди… Гляди менi!.. – А що «гляди»– i так було ясно.

– Та я… Та ми… – Голос знову повертався до комiрника, все на ньому аж ворушилося од щастя, що лишився живий. – Та що прикажете, я зараз!

– Спершу взуйся по-людському – обiрвав його безцеремонно Гайдук. Бо на комiрниковi й справдi були черевики, наче в старця позиченi: скупенький, вiн завжди всю взувачку доношував до дiрок у пiдошвах. Та й то: коли вже зовсiм розвалювалися, не викидав, а складав у коморi – ану ж пригодяться! Дехто казав, що уся його взувачка лежить, вiдколи вiн почав i взуватися. – Ти ж голова общини, а не якийсь голодранець.

– Зараз… Я зараз… – заметушився той. – Я ж, звиняйте, не знав. – Повернувся, щоб бiгти, але Гайдук зупинив:

– Гаразд, хай потiм. Тiльки щоб удруге я на тобi цього ошмаття не бачив!

– Та я ж, звиняйте, не нарошне! – виправдовувався комiрник. Дивився з такою вiдданiстю, що накажи зараз Гайдук стрибнути в найглибший колодязь – стрибне i не зблимне. – То якi, мо’, будуть указанiя?

– Указанiя? – Гайдук ще раз пильно змiряв комiрника, наче прикидаючи, чи можна давати йому якiсь вказiвки, потiм сказав: – Указанiя одержиш од старости… А поки що запрошуй нас на обiд. Думаю, що з тебе належиться. Так чи не так?

– Пообiдати? Аякже, мона! – Комiрник заметушився так, мов накривав уже на стiл. – Жiнка там наготувала, та й пляшечка е. Я наче знав – приберiг.

– Що, пане старосто, приймемо запрошення? – зовсiм уже розвеселився Гайдук, – вiн таки, видно, проголодався з дороги. Васильович хотiв уже був погодитись, та враз пригадав Данька, його дутою вигнуту спину.

– Дякую, ви вже якось там без мене…

– Чого так?

– Треба ж людей оповiстити: боюсь, що не встигну.

– Що ж, треба то й треба, – погодився одразу Гайдук. – А ми таки пообiдаемо. Ну, веди, показуй, як ти при новiй владi тут розкошуеш!

І комiрник, радий прислужитись, повiв. Цей не горбився, не ховав голову в плечi: дрiботiв поруч iз Гайдуком, заглядав вiддано в очi, на питання, як живеться, вiдповiдав, аж прицмокував:

– Та живемо – спасибi визволителям нашим!..

– Що, так хлiба багато? – допитувався глузливо Гайдук.

– Та не так щоб i багато…

– Чи салом уже й чоботи змазуете?

– Та й сальця не так щоб i дуже… Воно ж, спасибi властi новiй, свиней колоть заборонено.

– Заборонено, бо нiмецьким воякам теж треба щось iсти! – пояснив строго Гайдук. – Ви як хотiли: щоб нiмецька армiя кров за вас проливала, та ще нiчого й не iла?

– Та ми… Та останнiм шматочком!.. – Комiрник уже й не радий, що ляпнув про свинi. І, до власного двору добравшись, забiг наперед, одчинив перед гостем шановним хвiртку поширше: – Просю!.. – І вже до дружини: – Жiнко! Зустрiчай-но гостей!

У хатi Гайдуковi ударило в нiс застояне прокисле повiтря: маленькi вiконця були намертво вмазанi в стiни, i всi запахи тут нагромаджувалися, вiдколи й оселилися люди. «Азiя! – як про чужу краiну, подумав бридливо Гайдук. – Учити та вчити!» Його дратував i важкий оцей дух, i пiл величезний, де спали господарi, й погано пiдметена долiвка, й бруднi миски на столi, що лишилися, напевне, пiсля снiданку, i жiнка комiрникова, не так жiнка, як одяг на нiй: всi снiданки, обiди, вечерi полишали на тому одязi слiд. «Азiя! – подумав ще раз Гайдук. – Дикуни неотесанi!» А комiрник прибирав уже миски, витирав ганчiркою стiл, та поспiхом, та бiжка, мов на пожежу, а жiнка його дiставала iз скринi втиральник, спецiально для гостя, бо треба ж з дороги умитися.

Поки Гайдук умивався (вийшов надвiр, щоб не нюхати помийне вiдро), комiрник пiшов до комори – одрiзать сальця. Вiн тiльки так завжди i казав: «сальце», «м’ясце», «пшiнце» – бо до всього, що годилося в iжу, ставився з великою ласкою. Одкрае хлiбця шматочок i довго його роздивляеться й нюхае перед тим, як укусити. Тож комiрник пiшов по сальце й довго провозився в коморi, бо все не мiг вирiшити, який шматок винести гостевi: цей чи оцей? Цей мов малуватий, гiсть ще може й образитись, а цей же такий товстий та опасистий, що в комiрника й рука на нього не може пiднятись.

Вибрав нарештi середненький, понiс побожно до хати.

– Оце вже iз денця. – І одразу ж злякався, що Гайдук не повiрить. – Жiнко, давай-но порiж… Рiж увесь, нам для гостя такого нiчого не жаль!

Пили самогоночку – мiцний, мов iз вогню, первачок. Комiрник одразу ж сп’янiв, очi стали маснi та маленькi, мов зерня. Вiн розчулено заглядав Гайдуковi до рота, пригощав та припрошував:

– Кушайте, кушайте: нам для гостя нiчого нe жалько! Mo’, курочку зарiзати? Тiки ж вони всi на учотi…

Гайдук вiдповiдав, що курки не треба: слава Богу, наiвся. Од горiлки, од приемноi ситостi вiн подобрiшав, i навiть хата вже не здавалася такою брудною. Дiстав сигарети, вгостив i господаря. Той курив, аж прицмокував:

– Та й цигарети ж! Що ж то значить – культура! – Хоч сигарета була пiсна, мов солома.

Потiм став обережно допитуватись, коли скiнчиться вiйна.

– Вiйна? – перепитав Гайдук. – А староста хiба нiчого не розповiдав?

– Та наче нiчого… Mo’, i казав що кому, тiки я, звиняйте, не чув.

– І людей не збирав? – продовжував цiкавитись Гайдук: позаминулого тижня, з приводу лiтнього наступу нiмцiв, в районi збирали всiх старост i начальникiв полiцii. Читали лекцiю про подii на фронтi, наказували провести збори по селах.

– Та мов не збирав…

– «Мов», «мов»! – Аж розсердився Гайдук. – Ти прямо кажи: збирав чи нi?

– Та мов не збирав… А мо’, i збирав, тiльки я, звиняйте, не пам’ятаю. Пам’ять у мене…

Гайдук аж сплюнув з досади. Погасив недокурок, поглядом пошукав попiльничку, попiльнички, звiсно, не було. «Азiя!» Роздушив недокурок у тарiлцi, твердо сказав:

– Вiйнi скоро кiнець. Нiмцi вже пiдходять до Волги. Вiзьмуть Сталiнград – iз бiльшовиками буде покiнчено.

– Дай Боже, дай Боже…

– Кiнець бiльшовичкам! – Гайдук звiвся, осмикнувши мундир. Зiрвався на рiвнi й комiрник. Жiнка його, почувши про кiнець вiйни, завмерла коло мисника. – Кiнець! – повторив, як припечатав, Гайдук.

– А як же, звиняйте, iз нами? – поцiкавився комiрник.

– З вами?.. З вами подивимося… Хто допомагатиме нiмецькiй владi, працюватиме чесно, того залишимо. А решту – в табори! Або й на шибеницю.

Комiрник ще хотiв запитати, що нiмцi думають робити з землею – роздавати людям чи лишать у колгоспi, та побоявся: дуже ж бо строгий вид був у Гайдука.

– Ну, спасибi за хлiб-сiль – став прощатися Гайдук. – Пiду знайомитися з полiцаями. Скiльки iх там лишилося? – наче й не знав.

– Та одного ж, що не встерiг пулiмйота, наче повiсили – («Розстрiляли», – уточнив Гайдук). – Еге ж, розстрiляли наче… А двое самi наче втекли…

– Це тi, з полонених?

– Та мовби вони…

– То скiльки ж лишилося?

– Та начеб трое: двiйко наших, а один мов iз Кавказу.

– Не густо… Ну, нiчого, нових наберемо.

Вийшов iз хати. Вже у дворi сказав комiрниковi:

– Працюватимем разом. Хто що скаже проти влади нiмецькоi чи якiсь iншi думки, щоб я знав того ж дня. Як на сповiдi. Довiдаюся, що утаюеш – не прогнiвайся!

– Та Божечку ж мiй!.. Та чи я насмiлюся!..

– Зажди, не божкай! – обiрвав Гайдук: його вже почала дратувати надмiрна запопадливiсть комiрника. – Особливо приглянься до старости. Не забув, на чиему боцi вiн воював пiд час громадянськоi?

Комiрник не забув. Мов не забув.

– Ну, бувай… Так, кажеш, не скликав зборiв пан староста? – І, не чекаючи вiдповiдi, рушив на вулицю: строгий, зiбраний, в чужоземнiм мундирi – нiмець, та й квит!

Гайдук хоча й збирався щойно скликати полiцаiв, та враз передумав: «Встигну, не горить…» Його охопило якесь дивовижне розслаблення, якась нехiть, чи що: може, то захмелена ситiсть подiяла, чи лiтне сонце ласкаве, чи тиша, що облягла все навкруг – така дрiмотлива, така вмиротворена, мов i не було на свiтi вiйни… Тiльки Гайдуковi враз захотiлося опинитися в полi, посеред неосяжного простору, лягти в невисоку й суху степову траву, втупити бездумнi очi в небо, покусуючи гiркувато-солодку стеблину… На нього так i вiйнуло напiвзабутим дитинством, коли вiн був ще Кольком, а не Миколою i пас невелику череду (Гайдуки завжди пасли свою худобу окремо, не довiряючи чужим пастухам, якi нiколи не доглянуть як слiд. Та воно й не дивно: чуже – не свое… Та ще ж iм до того й заплати, й напiй, i нагодуй – оддай, як у прiрву). Тож Гайдуки завжди пасли своiх коней-корiвок окремо, i Колько, якому найчастiше доводилося виганяти на пашу, тримався осторонь пастухiв та пiдпасичiв, щоб не змiтати своеi худоби з чужою, i вже тодi навчився з погордою думати: «Злиднi, що вони можуть!» – i приглядався ревниво до чужоi худоби, й пиховито втiшався: «А нашi ситiшi й нагулянiшi…» І не раз, лежачи голiчерева на травi та мружачи очi в сонцем обласкану синяву, не раз уявляв себе Колько хазяiном оцих усiх ланiв, оцих усiх пастухiв та пiдпасичiв або ще лiпше – царем, щоб iсти i спати на золотi.

«Ховаються», – думае Гайдук, спроквола простуючи вулицею, бо вже помiтив i одне обличчя у вiкнi, й друге, що мелькнуло та й щезло. «Бояться… Мундира мого бояться… А може, вже й дiзналися, хто я такий… А не треба було чiпати, розорять та цькувати…» Тут перед очима Гайдуковими наче випливло з сивого туману: боязким вогником освiтлена хата, вiн, брат i тато з сидорами за плечима i татiв надтрiснутий голос: «Ну, хлопцi, прощайтеся з матiр’ю», – i мати-покiйниця вся у сльозах. «Та сини ж моi, та соколи!..» Гайдуковi аж хлюпнуло в очi, аж звело щелепи судомно, i вiн, ковтаючи гiрку слину, мстиво подумав: «Ховайтесь, ховайтесь, все одно не заховаетесь!» Помiтив згорблену постать, що метнулася попереду в бiк ворiт, голосно вигукнув:

– Хальт!

І сам не знав, чому гукнув по-нiмецькому.

Постать так i вклякла на мiсцi, а Гайдук знову скомандував:

– Ком!.. Ком!.. Шнель!.. – Ще й поманив до себе пальцем.

Дядько пiдходив так (а це був дядько, лiтнiй уже чоловiк, ще й з тиждень не голений, бо зарiс щетиною по самiсiнькi очi)… так пiдходив до Гайдука, наче його тримав хто за поли. Гайдук дивився пронизливо й строго, в дядька, мабуть, уже й жижки трусилися, бо вiн ледь ноги переставляв: пiдходив, наче за власною смертю. Гайдук напустив на себе ще бiльшу строгiсть, його тiшив оцей переляк, i коли дядько пiдiйшов, вiн, нi слова не кажучи, став його роздивлятися.

Дядько заворушив плечима, переступив з ноги на ногу, зiтхнув, як натомлений вiл. Вiн не знав уже, мабуть, що й думати, вiн навiть оглянувся, мов шукаючи пiдтримки, але вулиця довкола була наче виметена – тiльки вiн i оцей, одягнутий у нiмецьке, чужинець, який пiк його поглядом.

– Хто такий? Чого тiкав? – запитав нарештi Гайдук. Спитав уже по-украiнському, тiльки слова пролунали дивно, наче калька з нiмецькоi.

– А бодай вам, як ви мене налякали!

Чоловiк раптом усмiхнувся, переляк враз щез iз його очей, i вони стали такi веселi й цiкавi, що Гайдук уже й не знав: обмирав щойно оцей дядько од страху чи прикидався.

– Чого втiкав? – спитав ще строгiше.

– Я? – здивувався чоловiк. – А чого б це я мав утiкати? Я ж вас признав iще здалеку.

– Упiзнав? І хто ж я, по-твоему?

– Та Гайдук же!.. Чи як вас теперички…

Тепер настав час здивуватися i Гайдуковi. Гайдук ще раз пильно придивився до дядька, i щось у ньому почало мов спливати: якiсь давно знайомi риси пробивалися крiзь густу щетину, зморшками взяту обвiтрену шкiру, товстi веселi губи, цiкавi, як живчики, очi.

– Та я ж Іван Приходько! – вже зовсiм весело вигукнув дядько: вiн був дуже потiшений тим, що Гайдук нiяк не може його впiзнати.

І Гайдук враз пригадав. Пригадав, що оцей Приходько був комнезаможцем. І водився з Ганжою. І iх розкуркулював. А тепер стоiть перед ним – хоч би тобi що!

– Комнезамож Приходько? А де твiй дружок?

– Дружок? – спантеличено заблимав Приходько.

– Ганжа!.. Чи, як почалася вiйна, ти з ним посварився?

– А я нi з ким не сварюся, – вiдповiв безтурботно Іван, i об цю його безтурботнiсть прямо-таки розбивалася Гайдукова суворiсть.

– Чого не втiк? – запитав вiн сердито.

– Куди? – витрiщився дурнувато Іван.

– З бiльшовиками! За Урал, до Сибiру!

– А в мене чоботи зносилися – до Сибiру тiкати… Та й чого б оце я до Сибiру того перся, як мене й тут зашпори беруть. А там, кажуть, i слина замерзае у ротi.

– А як вiзьмемо й посадимо?

– Та за що ж мене садовити?

– А з бiльшовиками хто якшався? Владу радянську пiдтримував?

– А я ще супроти жодноi влади не йшов. От ви прийшли, то я таки знову за вас…

– А де подiвся партквиток? Заховав?

– Сховав би, аби мав що ховати. Мене ж не прийняли! У тебе, сказали, язик як мантачка, ти всi партiйнi секрети по селу рознесеш. В тебе, сказали, в головi сама лиш полова, тебе треба спершу пропустити через вiялку… А що я, дурний: живцем у вiялку пхатися?

– Куди бiг? – перейшов на iнше Гайдук: будь-яка злiсть розбивалася об дурнувату вiдвертiсть цiеi людини.

– До Бородая… Несу ось олiю.

– Замiсть самогонки, чи що?

– Та нi ж – лiкувати! Там списали, кажуть, так, що страшно й глянути. Лежить, кажуть, i поворухнутись не може… А ви не скажете, за що його так?

– Заслужив, – вiдповiв коротко Гайдук: йому вже набридли цi теревенi. – Ну, йди. Іди та лiкуй. Та свою спину побережи!

– То й ви ходiть здоровенькi! – закивав йому привiтно Іван.

І знову Гайдук не мiг зрозумiти: так людина сказала чи на щось натякае. Пiшов далi насуплений: чомусь розмова з Іваном зiпсувала геть настрiй.

Хата ж, в якiй колись жив Твердохлiб, а потiм Івасюта, а вiднинi житиме вiн, не порадувала його своiм видом. Стiни в патьоках од дощiв, бозна-коли й мазанi, вiкна голi, сумнi, якiсь аж ослiплi, бляшаний дах, колись пофарбований у червоне, тепер аж рудий, навiть димар перекособочився: металевий пiвень на ньому дивився не в небо, а сумно нахилився донизу, наче хотiв злетiти на землю та все нiяк не наважувався. Гайдук похмуро пiднявся на ганок, взявся за клямку, але дверей одчинити не змiг: були замкненi. Зiйшов донизу, заглянув у вiкно.

Всерединi було не краще, анiж знадвору. Бiля лiжка валялася ковдра, подушки зiм’ятi, розкиданi, наче ними хтось бився, один стiлець перекинутий, а стiл стояв навскiс. Гайдук вороже подивився на лiжко, широке, двоспальне, на якому спав Івасюта з Олькою i на якому тепер доведеться спати йому. «Викину!.. Спалю, щоб не лишилося й слiду!» Обiйшов ганок, заглянув у друге вiкно: там було наче ще бруднiше. «Свинота! – подумав про Івасюту та Ольку Гайдук, хоч Олька тут давно не жила, а жив один Івасюта. Але Гайдуковi хотiлося так думати, вiн вiдчував од цього якесь аж задоволення мстиве. – Свинота немита!.. Ну, та вона в мене потанцюе! Вона в мене належиться! – пригадав Ольчину звичку майже до обiду валятися в лiжку. – Кожну дошку в пiдлозi вилизуватиме!»

Одiрвавсь од вiкна, пiшов до корiвника. Дверi – навстiж, усерединi – по колiна гнояки, валяються утопленi в гнiй вила. «Азiя! І жити не вмiють по-людському!» – подумав про своiх землякiв. І те, що про них отак подумав, принесло йому втiху, бо вiдчув себе iстотою iншою, вищою вiд усiх оцих дядькiв, тiток, серед яких народився й вирiс i серед яких доведеться тепер йому й жити. «Що ж, поживемо i в Азii», – i, рiшучий та зiбраний, рушив уже до управи.

Застав старосту, який так i не ходив на обiд: все морочився зi списками. З порога хотiв запитати, як так вийшло, що пан староста забув строгу вказiвку: скликати людей, розповiсти про переможний наступ нiмецьких вiйськ, та одразу ж роздумав: «Встигну». Натомiсть поцiкавився:

– Ну що?

Приходько одiрвався од спискiв, розвiв скрушно руками:

– Людей обмаль… Мужикiв… Думаю, думаю, як усi дiрки залатати, а воно й не виходить.

– Де ж ви iх подiвали? – запитав саркастично Гайдук. – У колгоспi ж не плакалися, що немае народу?

– Так вiйна…

– То й що, що вiйна?

– Чоловiкiв майже всiх мобiлiзували, – пояснив терпляче Васильович. – Лишилися пiдлiтки та дiди. Та ще iнвалiди.

– От вони й працюватимуть.

– Та працюватимуть, куди ж iм подiтися. Тiльки ж якби ми знали одне… А то ж ще маеток… Боюсь, що не впораемося.

– Впораемося! – вiдповiв жорстоко Гайдук. – Здихатимуть, а зроблять усе, що належиться. Запам’ятайте, пане старосто: я з-за якогось Миколи чи Ганки не збираюся висiти в петлi! Та й вам, здаеться, ще власна голова не набридла.

– Та не набридла, – зiтхнув Васильович.

– Тож глядiть, щоб не позбулися.

На цьому й покiнчили. Приходько рушив нарештi обiдати, а Гайдук зайшов на ту половину управи, де мiстилася полiцiя.

Всi три полiцаi були на мiсцi: «сiльський телеграф» працював бездоганно. Тож всi три полiцаi сидiли мов на голках, чекаючи нового начальника полiцii, а коли вiн зайшов, зiрвалися мов обпеченi.

Гайдук замiсть вiдповiсти на привiтання втупився в пiдлогу:

– Це що?

Показав на бичок, що його кинув поспiхом один з полiцаiв: недокурок i досi димiв.

Витрiщившись на Гайдука, полiцаi мовчали.

– Що це, питаю? – Гайдук не пiдвищував голосу, але стiльки крижаноi нещадностi було в тому питаннi, що в полiцаiв вже й потилицi стали терпнути.

– Хто кинув?.. Ти?.. – Бо два полiцаi мимоволi подивилися на третього. Той мовчав похнюпившись. – Пiдбери.

Полiцай нахилився, похапцем ухопив недокурок.

– Поклади на стiл, – скомандував Гайдук. – На папiр… А тепер бiжи за лопатою… Бiгом!

Полiцай пробкою вилетiв у дверi.

Гайдук бридливо подивився на двох полiцаiв, що лишилися (вони вже й дихнути боялися), сказав презирливо:

– Ви не полiцаi, ви – потолоч! Як ви одягненi? – (На обох був цивiльний одяг, ще й не дуже новий). – Чому не у формi?

– Дак не видали ж, – насмiлився озватися один з полiцаiв, iз мiсцевих, бо другий не все, мабуть, i розумiв: смагляве обличчя, чорнющi очi, смоляна кучерява чуприна вказували на те, що вiн не мiсцевий.

– Ти звiдки? – поцiкавився Гайдук.

– Єреван.

– Полонений?.. А чого не втiк iз отими двома?

Полiцай мовчав.

– Гаразд, про це поговоримо потiм. – Пiдiйшов до вiкна, провiв по склу пальцем: на сiрому тлi лишилася свiтла дорiжка. Глянув на забруднений палець, скипiв: – Це що? Примiщення полiцii чи свинарник? Ферфлюхтiге швайне!.. Негайно привести жiнок, щоб прибрали й вимили!.. Ну!..

Наступаючи один одному на п’яти, полiцаi метнулися до дверей.

– Назад! – крикнув iм у спину Гайдук.

Полiцаi перелякано повернули назад.

– Що треба сказати?

– Є, пане начальнику! – невпевнено вiдповiв мiсцевий полiцай.

– Не «е», а «яволь»! Пора б уже навчитись розмовляти по-людському!

– Яволь, пане начальнику!

– Йдiть! Щоб за п’ятнадцять хвилин були з жiнками!

Не встигли тi зникнути, як до кiмнати ускочив полiцай, що бiгав по лопату.

– Принiс! – Молоденьке, як у пiдлiтка, обличчя було геть мокре од поту.

Наказавши полiцаевi взяти недопалок, Гайдук повiв його надвiр. Тут же, у дворi, одмiряв два кроки уздовж, крок ушир, коротко кинув:

– Копай! – Закотив обшлаг рукава, глянув на годинника: – Даю двi години. Щоб було два метри углиб.

Обличчя полiцая враз посiрiло, лопата застрибала у руках.

– Дядечку, я бiльше не буду! – Вiн, либонь, подумав, що Гайдук наказуе копати для себе могилу.

Гайдук догадався, про що подумав полiцай, однак не став заспокоювати:

– Рiвно двi години! – Постукав пальцем по циферблату. – Ну!

Схлипуючи, полiцай увiгнав у землю лопату.

Гайдук трохи постояв над ним (важка тiнь падала прямо на згорблену постать), а потiм глянув у бiк ворiт: чи не появилися полiцаi з жiнками. Сам ще не знав, як iх покарае, коли не вкладуться в п’ятнадцять хвилин, але покарае напевне. Варвари, iнакше з ними й не можна!

Полiцаi упоралися ранiше.

– Гут! – похвалив iх Гайдук. Перевiв погляд на чотирьох жiнок з вiниками, ганчiрками й вiдрами, скомандував так, наче жiнки оцi й не були людьми, а худобою: – Ведiть iх у примiщення. Щоб усе блищало й сяяло. Перевiрю через годину.

– Яволь! – закричали полiцаi i потурили переляканих на смерть жiнок до полiцii.

Закипiла робота. Жiнки замiтали, мили, шкребли, полiцаi носили воду, аж хлюпотiло, а той, третiй, заривався у землю, як крiт…

За годину Гайдук зайшов до примiщення: жiнки домивали пiдлогу. Гайдук постояв у дверях, чекаючи, поки вони закiнчать, ткнув пiд ноги пальцем:

– Поклади.

Одна iз жiнок догадалася – послала ганчiрку. Гайдук старанно витер пiдошви, зайшов до кiмнати.

Кiмната сяяла вимитими шибами, сонячнi зайчики одбивалися од столу, гуляли на побiлiлiй пiдлозi. Гайдук дiстав бiлу як снiг хустину, провiв нею по шибцi, по столу, нахиливсь до пiдлоги. Одiрвав, невдоволено буркнув:

– Шлехт!.. Зер шлехт!.. Перемити!

– Та ми ж ii й так шарували! – озвалася одна з жiнок.

Гайдук пильно подивився на неi, спокiйно спитав:

– У в’язницi сидiла?

– Та Бог милував, – злякалася та.

– Сидiтимеш… Перемити! – І вийшов надвiр.

Полiцай, який копав яму, старався, аж груддя летiло. Добрався до глини, твердоi, мов камiнь, хекав, як загнаний кiнь. Гайдук же стояв i мовчки дивився донизу, й для полiцая це було, мабуть, найстрашнiше…

Коли жiнки ще раз вимили пiдлогу й хустина тепер лишилася чистою Гайдук наказав полiцаям вiдвести iх до будинку, що в ньому жив Івасюта: хоч наспiх прибрати, бо гидко туди зайти. То потiм, пiзнiше, вiн подбае про те, щоб будинок вибiлили й усерединi, й зокола, ще й дах пофарбували (не в червоний колiр, вiн його ненавидiв, а в зелений чи синiй), та викине геть усе барахло, щоб i духом Івасютиним не вiяло. Можливо, не викине, а одвезе у Хоролiвку й спродасть. Гайдук не з тих, хто викидае на вiтер добро. Ну, там видно буде. А поки що хай хоч повитирають пилюку, та помиють пiдлогу, та винесуть гнiй iз корiвника…

– Та в нас i так уже ноги гудуть! – почали молити жiнки. – Одпустiть нас, будьте ласкавi, в нас же дiти ще негодованi.

– Но, но! – сказав строго Гайдук, точнiсiнько так, як говорив комендант отам, на подвiр’i нового помiщика. І до полiцаiв: – Ведiть!

– Яволь! – крикнули полiцаi та й потурили жiнок у бiк ворiт.

– Одведете – й одразу ж назад! – гукнув услiд iм Гайдук: вiн уже поглядав у бiк ями, з якоi вилiтала жовта глина. Зачекав, поки минуло рiвно двi години, скомандував: – Вилазь!

– Я ще покопаю! – почав проситися полiцай: так йому, бiдоласi, хотiлося жити. – Ще ж немае двох метрiв.

– Ну, покопай, покопай, – усмiхнувся Гайдук: все одно треба чекати, поки отi двое повернуться. Глянув трохи згодом в бiк вулицi: бiжать. Збивають пилюку, мов конi.

Орднунг. Порядок.

– Вилазь! – скомандував строго.

І коли той вилiз – вибрався з ями, мов на той свiт, наказав пiдняти недокурок, покласти на дно ями. Не вкинути, а саме покласти… Поклавши на дно недокурок, полiцай аж голову в плечi ввiбрав, аж скiмлився весь, чекаючи, певно, пострiлу в потилицю.

– А тепер закопуй, – сказав спокiйно Гайдук. Не став читати нотацiй. Знав: вiднинi кожен iз них скорiше проковтне недокурок, анiж кине на пiдлогу.

Потiм, коли яма була закопана, ще й утрамбована, взявся за полiцаiв. Прискiпливо перевiрив зброю, чи добре почищена. Повiв на луки, за рiчку, поставив мiшень, показав поцiляти в яблучко. Полiцаi чи то хвилювалися, чи не стрiляли нiколи: мазали, аж кулi висвистували.

– Шлехт!.. Шлехт!.. – примовляв щоразу Гайдук. Не сердився, не кричав, однак од голосу його, крижаного, спокiйного, полiцаям ставало аж млосно. Вiдчували: цей не помилуе. В разi чого – стрельне й не зблимне.

Пiд кiнець узяв гвинтiвку в одного з полiцаiв, сам лiг на землю. Прицiлився, випустив п’ять набоiв. Обганяючи один одного, полiцаi побiгли до мiшенi: всi кулi поцiлили в яблучко!

– Так стрiляти! – сказав строго Гайдук. Дiстав портсигар, закурив, мружачи холоднi очi вiд цигаркового диму.

– Яволь! – вигукнули полiцаi.

Щось подiбне до смiху торкнуло твердi Гайдуковi вуста.

– Щодня, з дванадцятоi до першоi, ходитимете сюди й стрiлятимете. Доки не поцiлятимете в яблучко. А зараз iдiть повечеряйте. І щоб в цванцiг нуль-нуль були вже на службi… Дотримуеться комендантська година?

– Дотримуеться, пане начальнику!

– Погано дотримуеться. Населення ходить по вулицях кому коли заманеться, посеред ночi украли кулемета в полiцii – це не комендантська година, а суцiльний бордель!

– А як вони не слухаються, – поскаржився полiцай, що копав яму.

– Що значить – не слухаються? – запитав суворо Гайдук. – Ви хто: полiцаi чи тiльнi корови? Гвинтiвку з плеча i стрiляйте. Одного-двох уб’ете, решта слухатиметься, аж присiдатиме… І зарубайте на носi: я вам не Івасюта!.. Ідiть!

Полiцаi обернулися невмiло, закрокували, мов гуси.

«Вояки! – дивився iм у спини Гайдук. – 3 такими хiба наведеш порядок у селi!» Подумав про те, що варто пiдiбрати ще двох-трьох полiцаiв уже в Хоролiвцi. Серед карних злочинцiв, що сидiли у в’язницi. Злодii? Убивцi? Бандити? А Гайдуковi такi й потрiбнi. Щоб i матерi не пожалiли рiдноi. Головне – прибрати одразу ж до рук, щоб бiльше смертi боялися.

Ну, це вiн зумiе.

І ще про одне думав Гайдук, повертаючись до управи. Коли перевозити Ольку: зараз чи трохи пiзнiше. Врештi вирiшив перевезти, як наведуть сякий-такий лад у хатi. Вибiлять, вишкребуть, пофарбують, аж тодi поiде забирати майно. Забере все до трiсочки, лишить новому начальниковi голi стiни – хай сам наживае.

Аж усмiхнувся, задоволений.

А коли пiзно ввечерi зайшов до прибраноi хати та лiг на застелене старанно лiжко (не роздягаючись лiг, наче на фронтi, ще й кобуру на живiт пересунув, щоб була пiд рукою), коли вмостився як слiд, став думати про Івасюту. Який, мов у воду пiрнув, мов провалився крiзь землю. Знайшли тiльки коня, зловили за десяток кiлометрiв у полi, та наткнулися на мiсце, де одлежувався Івасюта: прим’ята трава, запечена кров, кiлька набоiв загублених, а Івасюти так i не знайшли, хоч обнишпорили всi ярки й переярки, перевернули всi довколишнi села. Привезли навiть собаку, але було пiзно: пройшла злива i позмивала всi слiди.

А вiн же десь е, Івасюта. Десь одлежуеться, зализуе рану: не мiг зайти далеко, не мiг. Все оддав би Гайдук, аби упiймати свого ворога! Що вже не по батьковi – по ньому ударив…

«Начальник сiльськоi полiцii, – аж скрипить вiн зубами. – Дорфполiцай!» – Найнижчий щабель у нiмецькiй драбинi.

Пригадав, як кричав йому в спину комендант, вимагаючи бiгти, i аж кров ударила в голову…

Звiвся, закурив, щоб заспокоiтись. Нерви, друзяко, нерви. Старiемо, чи що?.. Рано… Рано списувати ще Гайдука, Гайдук iще себе покаже, Гайдук iще вибереться з оцiеi смердючоi ями! Не для того вiн скiнчив школу розвiдникiв i заслужив двi медалi, щоб кiнчати кар’еру дорфполiцаем…

«Кiстьми ляжу, а збудую палац! Пiвсела на кладовище спроваджу, а цього року таки справимо новосiлля! А попадеться Івасюта – живим з рук не випущу. Замурую у фундамент, щоб i пiсля смертi катувався».

Іще подумав про Ганжу, який теж десь на Полтавщинi мотаеться. Жаль, що його, Гайдука, не було пiд час облави останньоi – вiн би жодного з тих бандитiв не випустив. Скiльки iх утекло? Десяток, бiльше?.. Ну, хай ховаються, хай ждуть смертноi години своеi. Захотiлося в громадянську погратись – догралися. Спробували, що таке нiмецька нещадна машина. Ця кого завгодно розчавить, не те що якусь там жалюгiдну жменьку фанатикiв…

Докурив, знову лiг. І незчувсь, як заснув.

Прокинувся вранцi од того, що захотiлося iсти: вчора забув повечеряти. Треба сказати старостi, щоб носили молоко, хлiб, яйця i сало: годi побиратися – напрошуватися на обiди й вечерi. Встав, поспiхом умився, лаючи себе, що забув прихопити зубну щiтку й бритву – на пiдборiддi вже пробивалася щетина. «Бракувало ще перетворитися в мiсцевого дядька, – подумав бридливо, – що голиться раз на тиждень, та й то уламком коси. Сьогоднi ж з’iжджу в Хоролiвку, заберу все необхiдне».

Але того дня так i не поiхав.

Вийшов надвiр, став зачиняти дверi й ткнувся носом у бiлий аркуш паперу. Аркуш був видертий з учнiвського зошита, в косу лiнiйку, списаний крупними лiтерами.

«Ти, посiпако нiмецький…»

В Гайдука аж у очах запекло. Оглянувся, пiдсвiдомо вхопився за кобуру.

Довкола нiкого не було. Нi в дворi, нi на вулицi. Однак Гайдук не мiг позбутися вiдчуття, що за ним хтось пiдглядае – стежить, що вiн робитиме далi. Закам’янiв лицем, одiрвав од дверей приклеений аркуш. Про себе вiдзначив, що клеено розведеним борошном перед самiсiньким ранком, бо ще не встигло й висохнути. «Отже, е хлiб! Для нiмецькоi армii немае, а для цього ось е. Ну, я вас нагодую: вимету все до зернини!» Одiрвавши листок, вернувся до хати. Сiв до столу, розгладив аркуш, став читати спочатку:

«Ти, посiпако нiмецький, запроданцю гiтлерiвський, курва фашистська i закордонне лайно!..»

«Лайно» чомусь найбiльше образило. Набрякнувши обличчям, читав далi:

«Якщо ти думаеш, що безкарно нашу землю топтатимеш, то помиляешся: не для того ми ii в панiв вiдвойовували, щоб усяка погань собача лишала на нiй своi вонючi слiди…»

«Полiтграмота!» – посмiхнувся криво Гайдук. Посмiшка торкнулася тiльки губiв, очi ж лишилися крижаними й пильними: вдивлявся в кожну лiтеру так, наче хотiв побачити за нею невiдомого автора.

«Скоро повернеться Червона Армiя, i тодi од таких, як ти, не лишиться i мокрого мiсця!..»

І ще було кiлька фраз – всi в такому ж категоричному стилi. Видно було, що iх автор, чи автори, не мали жодного сумнiву, хто переможе. Гайдук прочитав до кiнця, а потiм став роздивлятися дулю, намальовану нижче, пiд текстом. Невiдомий художник малював ту дулю так старанно, що, мабуть, аж язик висолоплював. Узяв за взiрець не якусь там грушку дитячу, не жiночу, сестрину чи материну, тарапуньку, а чоловiчу, батькову, з добрий гарбуз завбiльшки дуляку. Гайдук мiг би заприсягтися, що аби вишикувати усiх чоловiкiв Тарасiвки та наказати зсукати дулi, то упiзнав би власника оцiеi, намальованоi, з першого погляду.

Це була велика дядькiвська дуля з твердим, як рiг, нiгтем, з такими мiцнющими пальцями, що жодна сила у свiтi неспроможна iх розiгнути, якщо вони вже надумаються скластися в оцю красномовну фiгуру. Важка намозолена дуля, яка вже як складеться, то стае мов iз чавуну. Художник малював ii, не шкодуючи часу, бо в кiлькох мiсцях лишився слiд од гуми: пiдправляв, домальовував, добиваючись найбiльшоi схожостi. І дуля вийшли, наче жива – цiлилася Гайдуковi межи очi нiгтем-копитом, а внизу виведена ще одна фраза:

«А оце-о нюхай щовечора». Спершу поставило крапку, а потiм, мабуть, подумало й додало (чи пiдказали збоку, хiхiкаючи): «Коли спати лягатимеш».

Гайдуковi аж щелепи звело од ненавистi. Ледь утримався, щоб не пошматувати на клаптi папiр, розтоптати ногами. Прибрав сперед очей, довго стояв, ганяючи жовна. Заспокоiвся, взяв папiр, ще раз уважно подивився на текст. Склав акуратно, заховав до нагрудноi кишенi. Не вирiшив iще, що робитиме, але так цього не полишить.

Найпростiше було б одвезти в гестапо, в Хоролiвку. Але Гайдук не знав, як на оцей його крок гляне начальство. Чи не розцiнить, як безпораднiсть? Не мiг сам упiймати якихось соплякiв…

«Шукатиму сам. Ну, а вже як знайду…» – стиснув кулаки, аж кiсточки побiлiли.

Знову вийшов iз хати у двiр. І тут на воротях побачив петлю. Не оту акуратну нiмецьку петельку, з рожевого конверта вийняту, а грубезну, з налигача, ще i в гнояцi. Вимастили, мабуть, навмисне, бо гнiй був свiжий, аж скапував. І поруч бiлiв папiрець. Гайдук одклеiв його, прочитав:

«Це поки що для тебе, а для твого бiснуватого Гiтлера ми знайдемо кращу».

Той же почерк, тi ж косi лiнiйки.

Гайдук i цей папiрець сховав до кишенi. Глянув на зашморг, не знаючи, як до нього пiдступитися. Потiм, сердито насупившись, став одв’язувати мотуз.

Той, хто в’язав, тягнув, мабуть, щосили: вузол не подавався, хоч зубами гризи. Гайдук спершу стерiгся, щоб не закалятися в гнiй, та згодом плюнув на свою в Нiмеччинi набуту охайнiсть i смикав, i шарпав, i рвав, забруднюючи в гнояку випещенi руки. Розв’язавши нарештi, пожбурив налигач вподовж вулицi, пiшов знову до хати: одмивати гнояку.

Та як не мив, як не тер, дух гною так i не вивiтрився. Гайдук одчинив буфет в надii знайти одеколон, але там валялися запиленi порожнi пляшки з кукурудзяними затичками. В однiй ще хлюпотiло на денцi, Гайдук одкоркував, обережно понюхав – у нiс йому так i вдарив прокислий дух самогону. «Свинота проклята!.. Азiя!..» Однак – що мав робити? – вилив на долонi, розтер: хай краще тхне самогоном, анiж гноякою.

Ішов до управи i думав, що вiн зробить з невiдомим художником, як упiймае. Або, вiрнiше, з художниками: Гайдук не мав сумнiву, що iх було кiлька. Бо на обох аркушах – жодноi плями гною: одне стерво клеiло, друге в’язало, а трете стояло на чатах.

«Не менше трьох. Та нiчого, тут одного лише б зловити, а там нитка потягнеться… Потягнеться!» Мимоволi придивлявся до кожного двору, кожноi хати, мимо яких проходив: здавалося, що саме тут, за цими ось стiнами, причаiвся той невiдомий писар. Або ось за цими… Чи за цими…

Перед управою вже стояло кiлька пiдвiд, в однi були впряженi конi, в iншi – корови. Конi стояли покiрно й звично, похнюпивши важкi своi голови, корови ж поривалися вивiльнитися з ярем, глухо ревiли, намагалися пiддiти одна одну рогами. Всi вони були залиганi, й Гайдук уявив раптом у себе на шиi оту смердючу петлю, i його аж заканудило.

У дворi юрмилися люди: чоловiки й жiнки. Бiльше – жiнок, молодих i старих, та ще дiдiв i пiдлiткiв, чоловiкiв же було не так густо: жменька, не бiльше. Всi вони, збившись у гурт, смалили цигарки й слухали Приходька Івана, який щось розповiдав, а забачивши Гайдука, привiтався голосно й радiсно:

– З ясним сонечком вас! То й ви уже встали?

Всi одразу ж замовкли, насторожена тиша нависла над дворищем, лише чутно було мукання впряжених корiв. Гайдук, не вiдповiвши на Іванове привiтання, дивлячись прямо i твердо крiзь натовп, що поспiхом перед ним розступився, пронiс закам’янiле обличчя до ганку, ступив на скрипучi дошки.

В постерунку були вже всi три полiцаi – чекали на нього. Зiрвалися на ноги, виструнчилися, iли очима начальство.

– Чого понiмiли? – запитав строго Гайдук. – Не знаете, як треба вiтатись?

Полiцаi не знали.

– Хайль Гiтлер! І праву руку вперед…

Полiцаi гелгекнули: «Хайль!», Гайдук скрививсь невдоволено, але муштрувати не став: не до того було. Натомiсть спитав:

– Нiкого вночi не затримали?

– Так що нiкого, пане начальнику!

– Всю нiч чергували?

– Всю, пане начальнику!

Гайдук недовiрливо гмикнув, але розповiдати полiцаям про петлю i листiвки не став: не довiряв уже й iм. Не сказав нiчого й Приходьковi, який вийшов iз кабiнету, почувши «хайль» полiцаiв; чи не принесла ще кого лиха година? Лише поцiкавився:

– Усiх зiбрали?

– Та начебто всiх…

– Повиннi бути сто три душi, – заглянув до блокнота Гайдук. – А в дворi наче менше…

– Хто хворий, а кого в селi зараз немае, – пояснив Приходько. Вiн тримався спокiйно, якось аж байдуже, i це починало дратувати Гайдука.

– Перевiримо, – сказав вiн якомога строгiше. – Дасте менi списки всiх хворих, я сам iх провiдаю.

В очах Приходькових щось наче зблимнуло.

– А ви й медицину вивчали?

– Я й без медицини iх полiкую, – холодно всмiхнувся Гайдук. І щоб збити старосту зi спокiйного тону, зненацька спитав: – А ви чому людей не збирали? З приводу переможного наступу нiмецькоi армii. Чи вас розпорядження комендатури вже не обходить?

– Чому ж не обходить? – заперечив Васильович. – Ми всi накази виконуемо… А людей думаю зiбрати цеi недiлi – не одривати ж iх од роботи у будень.

– Ну, про це потiм, – насупився Гайдук: вiдчув, що йому не вдалося застукати Приходька зненацька. – Пiшли до людей.

Вийшли на ганок. Гайдук став, широко розставивши ноги: у хромових офiцерських чоботях, у мундирi нiмецькому, з важким парабелумом, у кашкетi з високим дашком, на брови насунутому. Став, узявшись руками у боки – нiмець, та й годi! І отак мовчки стояв, поки в дворi залягла така тиша, що аж у вухах задзвенiло, – навiть корови, i тi, здаеться, завмерли… А Гайдук ще якусь хвилину помовчав, нагнiтаючи тишу, тiльки тодi став говорити.

Говорив, наче лаявся. Як ото нiмцi говорять. Мов i не кричить чоловiк, i не погрожуе особливо, а кожне слово його хльоскае, наче батiг. Простi украiнськi слова, досi близькi й зрозумiлi кожному, в Гайдукових вустах лунали, мовби чужi: це була наша й не наша вже мова, i зрозумiла неначе, а разом до кiнця й не зрозумiла. І люди мимохiть одне в одного перепитували пошепки: «Що вiн сказав? Що сказав?» – хоч чули всi до останнього.

Гайдук же почав iз того, що за бiльшовикiв вони розучилися працювати. Розучилися, розледачiли, розбестилися. Та й до цього, власне, не вмiли, бо тих, що умiли, розкуркулили. Лишилися ледарi й злидарi, яким байдужiсiнько, що росте на землi i чим ii засiвати. Тепер же, слава Богу, настав усьому цьому кiнець. Нiмцi не тiльки визволили вас од бiльшовицького ярма, в якому ви день i нiч гнули спини («Та ти ж щойно казав, що при бiльшовиках ми розледачiли!» – подумала бiльшiсть. Подумала, але промовчала, бо пам’ятала спину Бородая, списану вздовж i упоперек)…Тож нiмцi не тiльки принесли вам волю, але й научать вас, як слiд працювати. Для цього й органiзовують взiрцевий маеток, де ви, всi до одного, пройдете добру науку, щоб посiсти потiм гiдне мiсце в новому суспiльствi. («Уже посiли: не смiемо й яйце з-пiд власноi курки взяти!»)

Іще Гайдук закликав усiх трудитися чесно й не шкодуючи сил. Хто ж спробуе ухилитися од роботи, прикинутися хворим, саботувати, того за законами военного часу чекатиме каторга або й смертна кара.

Згадавши про двi листiвки, що лежали в кишенi, додав:

– І не здумайте прислухатися до рiзних баламутiв, збiльшовичених пiдривних елементiв! Усi вони будуть найближчим часом виявленi й нещадно покаранi! Все!

Обвiв натовп строгим поглядом, спитав:

– Кому що не ясно?

Ясно було всiм. Яснiше ясного.

– То послухайте старосту.

«Послухаем. Що ж iще лишилося нам робити, як не слухати».

Васильович зняв кашкета, пригладив долонею волосся. Одкашлявся:

– Значиться, так… Котрi з пiдводами, рушайте одразу ж до району по цеглу та дерево… Та не дуже грузiться, щоб не пiдiрвалась худоба, бо тодi на спинах носитимете… Нiмцi, як тут було сказано, научать нас працювати. Ну, з пiдводами мов усе ясно…

– А молоко хто за мене здаватиме? – жiночий голос iз натовпу. Гайдук аж навшпиньки зiп’явся, щоб побачити, хто то спитав. Але жiночка й не думала ховатися: аж руку догори пiдняла.

– Ви ж, Марфо, й здаватимете, – вiдповiв Приходько.

– Так де ж я вiзьму того молока, коли в мене вже не корова, а кiнь iз рогами! Коли в мене уже не корова, а трактор!

В натовпi засмiялися, стримано й схвально. Та одразу ж i вмовкли, чекаючи, що скаже староста. А староста й сам, певно, не знав, що вiдповiсти Марфi, бо повернувся до Гайдука, розвiв безпорадно руками: може, ви що нам, темним, пiдкажете?

«Що вiн блазня iз себе корчить?» – блимнув на Приходька Гайдук: йому вже здавалося, що й староста у змовi з людьми. Знову виступив наперед, сказав тоном, що не допускав заперечень:

– Молоко здаватимуть усi! До останнього лiтра! А хто буде займатися бiльшовицькою пропагандою, – тут Гайдук так i вп’явся поглядом у Марфу, – попереджаю: хай потiм не скаржиться!.. Ясно?

Ясно… Ясно i це…

– Тож iз корiвками все вияснено, – продовжував Васильович. – Не будете накладати на вози, щоб аж осi вгиналися, то якось воно обiйдеться. – Знайшов поглядом Данилiвну, яка стояла на вулицi, припавши до Лиски скорботно, вiдкашлявся знов. «Щось у нашого старости голос сьогоднi сiв, – подумали люди. – Та й вид – мов двi ночi не спав». – Тепер далi: всi ми зараз пiдемо на колишнiй хутiр Івасют будувати для нового пана палац. Чоловiки тесатимуть колоди, пилятимуть дошки, а дiвчата й молодицi складатимуть цеглу, розчищатимуть подвiр’я. Поки в полi не наспiла робота, ходитимемо щоденно, окрiм недiлi. Аж поки все побудуемо. – І скрушно зiтхнув: – Так що ця робота од нас, люди, нiкуди не дiнеться.

Ясно i це. Дiждалися панщини!..

– А з своiм же як бути? Свою городину треба упорати? Чи подихати з голоду?

Питав Глекуха Дмитро. Похмуро питав, безнадiйно, мов уже на краю могили стояв.

– І чого ви, Дмитре, переживаете? – Іван Приходько не витримав i тут: жоднi збори без нього не обходилися, то щоб цi обiйшлися! – Вам що, мало нiмецькоi пайки? Пан начальник пояснив же, якi ми ледачi й невдатнi. Пролежали сто лiт на одному боцi, та ще й хочемо, щоб нас хтось пiдгодовував…

– Ти, може, й пролежав… – огризнувся Глекуха, та Іван не дав йому далi й слова мовити:

– І за городом тобi нiчого плакатися, Дмитре, бо пан начальник подбав i про це. Шiсть днiв одробиш на пана, а сьомий – на себе. А не впораешся, то й нiч якусь можна не доспати. Сто лiт же проспав, на сто рокiв наперед виспався. Чи скiки пак буде нiмецька iмперiя? – запитав Гайдука. І такi були в нього очi наiвнi й невиннi, що Гайдук знову не знав: прикидаеться дурнем чи й справдi без клепки десятоi. – А скажiть, якщо ваша ласка: фюрер до Москви на якiй кобилi уiхав? Бо у нас тут замалим не до бiйки доходить: однi кажуть – на бiлiй, а другi – на воронiй…

Дядьки стали опускати голови, ховаючи обережнi посмiшки, а Васильович, сердитий на брата, прокашлявся поспiхом:

– З запитаннями рiзними можна й пiзнiше… От зберемося у недiлю…

– Чому ж! – перебив його Гайдук, i голос його аж задзвенiв. – Можна й вiдповiсти. І про Москву, i про коня… Москву нiмецькi вiйська поки що не схотiли брати – Москва i без цього впаде. От вiзьмуть Сталiнград, дiйдуть до Уралу, i Москва – гнилим яблучком… І слiду од неi тодi не лишиться! Отож кому Москва така мила, – рiзонув Гайдук поглядом Івана, що аж наперед виперся, щоб краще було чути, слухав, ще й головою покивував, – така дорога, спiшiть попрощатися з нею. Бо нiмцi й каменя од неi не лишать. Щоб не плодилася бiльшовицька зараза.

«Ага, – подумали дядьки, – нiмцi таки Москви не взяли. Видать, руки короткi». Заворушилися, загомонiли помiж собою та й посунули на вулицю, бо начальство сказало, що поки що усе.

І йшли вони так: попереду, натовпом – люди, а позаду – Гайдук, староста i три полiцаi. Та ще комiрник пристав по дорозi. Полiцаi ж iз гвинтiвками. Так що люди наче й не ув’язненi, а – пiд сторожею. Нi назад, нi вправо, нi влiво – тiльки вперед. До маетку майбутнього. А там уже до пiзнього вечора. Од дзвiнка до дзвiнка.

Гайдук увесь день теж протовкся на хуторi: наглядав за роботою. Щоб нiхто не промарнував i хвилини. Перед початком ще оголосив розпорядок: до першоi – не розгинатися, а потiм обiд, рiвно година, а тодi аж до вечора.

– Та ми ж i iсти не захопили з собою! – бiдкалися жiнки. – Це ж i в село збiгати не встигнемо.

Спасибi, заступився Приходько Микола Васильович. Сказав, що воно-то так, строгiсть, звiсно, потрiбна, але народ цього разу не винен: його, Приходькова, вина. Не попередив, що на обiд в село не пускатимуть.

– Та й ви ж менi не сказали нiчого.

– А вам треба все казати та пояснювати? – огризнувся Гайдук. Однак погодився вiдпустити людей на обiд. Тiльки не всiх, бо це ж не люди – худоба: розбредуться, до вечора не збереш. Хай видiлять по одному на десять дворiв, i тi вже у село й сходять.

«Оце так! – переглянулись люди. – Маемо панщину».

– А тепер – за роботу! – скомандував Гайдук. І додав, скрививши в посмiшцi вуста: – Звикли мiтингувати, тепер звикайте працювати як слiд.

Стали до роботи. Хто – колоди тесати, хто – пиляти дошки, хто з бур’янами воювати, а ще бiльше подалося в здичавiлий сад: вирубувати вишнi й сливи, яблунi й грушi, що давно уже перестали родити. Та ще й викорчовувати. А вона ж, деревина, росла, здаеться, не стiльки вгору, скiльки донизу: переплелася корiнням, що й сам чорт ногу зламае. Іще переносили цеглу, викладали в акуратнi бурти, бо складали до цього, наче навмисне, – якраз на тому мiсцi, де мае стояти палац.

Васильович, хоч його нiхто й не примушував, теж узявся до роботи: пiшов iз дiдами та пiдлiтками корчувати дерева. І комiрник побiгав та й собi – допомагати жiнкам, що цеглу носили. Не стiльки помагав, скiльки покрикував:

– Давайте, дiвчата, давайте: нiмцi старательних люблять!

– Ви б хоч пiд ногами не плуталися! – розсердилися врештi жiнки. – А то ще цеглину на голову впустимо.

Комiрник одразу ж i одiйшов: од них, божевiльних, всього можна чекати! Понипав, понипав, на Гайдука боязко зиркаючи, а тодi до пильщикiв, якi розпускали на дошки грубезну колоду:

– Ворушiться, хлопцi, ворушiться: нiмцi старательних люблять!

– А ми що, не ворушимося? – скосив на нього око Глекуха, а Йван Приходько, який стояв унизу, одразу ж спитав:

– Пособити прибiг? От спасибi ж тобi! А я думаю, хто б мене пiдмiнив, бо курити хочеться, аж вуха попухли.

– Курити будете, як скомандують! – озвався зверху Глекуха: вiн сердився на Йвана, який водив пилкою, аби тiльки збоку здавалося, що чоловiк пиляе, стараеться. Сам же працював, як машина – поки дошку не розпустить – не перепочине. – А вони хай краще тирсу зберуть.

Комiрник заходився коло тирси: це все ж не руками вниз-угору махати. Як намахаешся, то й плечей не будеш чути. Іван же вичитував Глекуху:

– І хто тебе таким i на свiт породив? Як твоя нещасна Ганка з тобою й живе?

– Живе, – буркав незворушно Глекуха, невтомно водячи пилкою. Лiнькувато якось водив, не поспiшаючи, а спробуй iз ним попрацювати у парi – наплачешся. Одмахае рука отим своiм чирги та чирги, що потiм i цигарки не злiпиш.

– Та чи ти премiю собi заробляеш, що так стараешся?! – не витримав нарештi Іван.

– А що?

– Помiщик, кажу, тобi премiю дасть, що так стараешся?

– А я не стараюсь. Я роблю.

– Тьху! – аж сплюнув Іван.

Не працювали тiльки полiцаi. Гайдук одного погнав одразу ж в управу: чергувати про всяк випадок, а двох уже тут поставив на чатах: одного на дорозi, що вела в село, а другого – з боку левади. Щоб нiхто не здумав непомiтно втекти. Хоч i попередив, що пiсля роботи влаштують усiм перекличку, однак вiд цiеi публiки всього можна ждати.

Ходив то подвiр’ям, то садом, наглядав за роботою. Особливо пильно придивлявся до молодi: чомусь був переконаний, що тiльки вони, оцi сопляки, могли написати отi двi листiвки й повiсити на воротях налигача. «Цей?.. Цей?.. – душив кожного поглядом. – Найду!» – аж зцiплював зуби. Бо вже придумав, як розшукати автора дулi. Був упевнений: знайде. Тiльки од цього поки що не легшало: двi листiвки отi, два ганебнi тi аркушi, мов живi, ворушилися в нагруднiй кишенi – нагадували повсякчасно про себе. Здавалося, що всi уже знають, як вiн возився з налигачем, мараючи руки. Вiдчував увесь час глузливi, в спину, посмiшечки. Забити, загнати в горлянки, щоб подавилися!

Побачив ледь помiтний димок, що пiднiмавсь над колодами складеними, рушив скрадаючись. Хтось кахикнув за спиною, мабуть, попереджаючи, – Гайдук обернувся рiзко, – всi, хто був поблизу, окрiм роботи, здаеться, нiчого не чули й не бачили. Постояв, обводячи важким поглядом людей, знову рушив до колод.

Там сидiв на осоннi парубiйко рокiв шiстнадцяти. Курив. Аж очi заплющив – блаженствував. Гайдук мовчки стояв, впившись у порушника поглядом, йому вже здавалося, що вiн десь його бачив. І оце худе в ластовиннi обличчя, й нерозчесану русяву чуприну, i босi ноги, що вилiзали з куцих штанiв. «Може, цей?» – ворухнулося важко у ньому.

Парубiйко раптом здригнувся, розплющив очi. Побачив Гайдука, занiмiв. У одвислих губах продовжувала димiти цигарка.

– Куримо? – запитав спокiйно Гайдук. – Ану встань… Встань. – Бо парубiйко все ще сидiв, витрiщившись на Гайдука. І коли той звiвся нарештi, натренованим, коротким ударом поцiлив йому прямо у зуби. Страшний той удар кинув парубiйка на землю, з рота чвиркнула кров.

– Вдруге пристрiлю на мiсцi, – процiдив крiзь зуби Гайдук. – Марш до роботи!

Схлипуючи, затуляючи долонею розквашеного рота, парубiйко звiвся над силу i задком-задком – од Гайдука. Гайдук же дiстав хустину, витер бридливо правицю, рушив до саду.

Пiсля цього всi працювали мовчки, мов води в роти понабиравши. Кивне хiба один одному – «Подай!» – та й знову за роботу. І коли врештi була оголошена обiдня перерва i люди заходилися коло iжi, принесеноi з села, кожен iв собi мовчки, мов з примусу. Не збиралися навiть до гурту, як те зроду-вiку водилося на громадських роботах: у полi, на жнивах чи на сiножатях…

Рiвно о дев’ятiй Гайдук подав команду кiнчати. Люди потягнулися мовчазною вервечкою, i попереду майже бiгли жiнки, бо на кожну ж удома чекала непочата робота: i худоба непоена, i дiти негодованi – дай Боже до пiвночi впоратись.

– Завтра щоб пiсля сьомоi в селi не було нi душi! – попередив Гiриходька. – Сам пройдусь перевiрю.

Глянув на сонце. Велике, червоне та чисте, воно уже зависало над обрiем, i просякнутий первозданною тишею степ готувався до сну. Все завмерло, навiть птахи, що досi невтомно висвистували, умовкли, лише iнодi лунав рiзкий посвист байбака, що попереджав про небезпеку. Гайдук колись любив стрiчати отакi передвечiрнi години, женучи з пашi худобу, а зараз не звертав уваги нi на сонце, нi на обрiй задумливий, нi на притихлi поля: знову думав про листiвки, що лежали в кишенi, про iх авторiв… Тому й не зайшов навiть до комiрника, який запросив на вечерю, а подався до управи. Наказав полiцаям обiйти село, зiбрати всi учнiвськi зошити.

– Усi до одного! – І постукав по циферблату годинника пальцем. – Щоб за двi години всi зошити лежали отут на столi. Виконуйте!

Зошитiв набралося достобiса: полiцаi завалили ними весь стiл. І Гайдук, вiдпустивши полiцаiв вечеряти, звiльнив на столi трохи мiсця, почав з крайньоi купи.

Щоб легше було найти, переглянув спершу зошити в косу лiнiйку з видертими сторiнками. Але учнi Тарасiвки, мабуть, тiльки те й робили, що видирали сторiнки, – жодного цiлого зошита, особливо у хлопцiв, i Гайдук, махнувши рукою, став дивитися всi пiдряд.

То була важка й невдячна робота: звiряти почерки. Минула година, а зошитiв мовби не меншало. «Наплодили грамотiiв!» – зло подумав Гайдук, дивлячись на стоси, що чекали на нього. Спершу, переглянувши, одклав на лаву, а потiм став жбурляти на пiдлогу. «Не той… Не той… Не той…» – одкидав Гайдук зошит за зошитом, i йому вже рябiло в очах, i лiтери зливалися докупи – вiн аж головою трусонув очманiло й протер долонями очi. «Як вони i вправлялися?!» – подумав про вчителiв, бо досi вчительський хлiб йому здавався найлегшим.

Вiн уже машинально перегортав зошити, уже й не звiряв, не вдивлявся: погляд – зошит, погляд – зошит, як враз його наче вдарило в очi, i Гайдук поспiхом нахилився за зошитом, що кинув був на пiдлогу.

Розкрив, глянув на першу сторiнку, перевiв погляд на листiвку.

«Невже вiн?»

Викрутив у лампi гнiт, став пильно придивлятися.

«Вiн!»

Тi ж самi косi лiнiйки, те ж характерне написання лiтер, коли вони мов набiгають, мовби навалюються одна на одну, наче той, хто писав, весь час кудись квапився, поспiшав швидше покiнчити з наостогидлою писаниною…

«Та-ак… Спiймалася пташка!»

Аж усмiхнувся потiшено. Перегорнув обкладинку, щоб прочитати напис.

«Федiр Гусак, учень другого класу».

«Федiр… Федько… Що ж ти, Федю, взявся листiвки писати? Сам додумався чи хтось старший навчив?»

Дiстав сигарету. Закурив, усмiхаючись.

Глянув на годинника: пiв на першу. Майнула думка: одкласти на завтра, бо добре-таки натомився, та вiн ii одразу ж прогнав. Знав, що не засне, поки не зустрiнеться з оцим незнайомим поки що Федьком. Узяв зошит, листiвку, пiшов з кабiнету. Ступав прямо по зошитах, з насолодою вчавлюючи iх у пiдлогу «Навчились, писаки!.. Суцiльна грамотнiсть!.. А до волiв – крутити хвости!» Сплив раптом спогад, як заходив до нього в Хоролiвку Приходько – питався, як бути зi школою. Недобре всмiхнувся: «Школу вам!.. Не школу – казарму!»

Вийшов, спитав полiцая, який стояв па сторожi:

– Гусак далеко живе?

– Який Гусак? – запитав полiцай.

– А хiба вiн у вас не один?

– Та в нас же два Гусаки. Один дядько Петро, його тiки вдома немае…

– Де вiн?

– Посадили перед вiйною… А його Степан у нiмецькiй армii служить. Приiжджав узимку додому.

– Знаю, – пригадав Гайдук: Гусак заходив i до нього в полiцiю.

– А другий – дядько Григiр. Тiки й цього немае…

– Теж посадили?

– Та нi, цього вбили. Як забрали на вiйну, то через мiсяць i прийшла похоронка.

– А хто ж тепер вдома?

– Та тiтка Одарка.

– От до неi й веди. – Тому Федьковi бiльш нi в кого бути. Не мiг же вiн бути братом Степана! Довго плутали кривулястою вулицею, аж поки полiцай сказав:

– Осьо iхня хата. Сплять уже.

– Ще б не спали, – буркнув Гайдук. – Вона тебе упiзнае?

– Та, мабуть, що впiзнае.

– Тодi постукай i скажи, що термiнова бумага з управи. – Гайдук побоювався, що Гусачка не одчинить опiвночi. Ще здумае пробi кричати.

Полiцай пiдiйшов до сонного вiкна, затарабанив у шибку:

– Тiтко Одарко!.. Тiтко Одарко!

У хатi довго не озивалося. Гайдук хотiв уже був погрюкати в дверi, як шибка враз мов посвiтлiшала i по той бiк спливла якась бiла пляма.

– Хто там? – донеслось, як з могили.

– Це я, Микола, – з полiцii! Вам термiнова бумага!

Тiтка якийсь час вдивлялася у полiцая, потiм одiйшла од вiкна. Гайдук одразу ж пiшов до дверей, щоб дурна баба, угледiвши двох замiсть одного, не встигла iх зачинити, але по той бiк хоча б шелеснуло.

– Що вона, знову лягла? – спитав роздратовано. – Ану постукай iще раз!

– Каганець засвiтили, – пояснив полiцай.

Гайдук глянув у бiк вiкна. Темнi шибки освiтилися мерехтливо й непевно, по них посунула зламана тiнь.

– Одягаються, – сказав полiцай, заглядаючи у вiкно.

Стукнули хатнi дверi, зачовгало в сiнях. Постояло пiд дверима, пiдозрiло спитало:

– Це ти, Миколо?

– Та я ж!.. Одчиняйте!

– Носить вас посеред ночi! – бубонiла Гусачка, возячись iз засувом. Одчинила нарештi дверi. – Що там горить?

Гайдук одразу ж увiмкнув лiхтарик, вдарив iй свiтлом межи очi. Зробив це навмисне, аби приголомшити, не дати отямитись.

Жiнка охнула, затулилася од свiтла долонями.

– Веди до хати! – скомандував рiзко Гайдук. – Ну!

У хатi йому шибонув той же прокислий, застояний дух, що i в комiрника. Каганець не стiльки свiтив, скiльки зблимував блiдим немiчним вогником, вiн хилитався туди-сюди, мов доживаючи останнi хвилини, й од неспинного того хилитання по ледь освiтленiй хатi конвульсiйно металися тiнi. Гайдук трохи постояв у дверях, оглядаючи хату: злиднi так i випирали з усiх закуткiв, злиднi аж кричали про себе: i стоптаною взувачкою, що стояла бiля порога, й надщербленим посудом у мисниковi, й майже голими стiнами з двома благенькими рушниками довкола якихось фотографiй – темних невиразних плям в отому примарному свiтловi, й широким, на пiвхати полом, на якому всi, хто жив у оцiй хатi, покотом i спали, – там i зараз хтось лежав, Гайдук помiтив чийсь рух, чиiсь очi, що блиснули, мов iз нори. «Чи не Федько? – подумав, як про давнього знайомого. – Та вже ж що Федько, де ж йому подiтися, Федьковi!» – Гайдук так i прикипiв поглядом до постелi, того кубла з ряднин, подушок i ще одежини якоiсь, що правила разом i за вкривачку, а вдень одягалась на плечi, але Федька так i не вгледiв: зарилося од страху, щеня, боiться й дихнути. «Ну, полеж, Федю, полеж – менi не горить. Ще наговоримося. Я почну поки що з твоеi матусi». Гайдук перевiв погляд на жiнку, яка стояла ще й досi отерпла од ляку, i довго дивився на неi – навмисне мовчав, давлячи поглядом, наганяючи страху: хай ввiйде у неi, забереться у серце, у душу, паралiзуе iй розум i волю, тодi вiн робитиме з нею що хотiтиме, тодi вiн витягне з неi усе, що вона знае i чого навiть не знае… «А ти, Федю, полеж… Полеж поки що, полеж…» Гайдук впивався переляком, що метався в розширених жiночих зiницях. Розрахованим рухом дiстав iз кишенi вдвое складений зошит, ткнув межи очi:

– Твого?

Жiнка одсахнулася так, наче вiн пiднiс iй до обличчя гадюку.

– Твого сина зошит? – не давав iй опам’ятатися Гайдук. Розправив, показав палiтурку, ще й освiтив лiхтарем. – Твого чи не твого?

– Та мого ж… – чи то сказала, чи то простогнала Гусачка.

– Та-ак, – сказав лиховiсно Гайдук. – Ану розбуди його!

І тут сталося несподiване: досi застигле обличчя Гусачки ожило, затремтiло, скривилося, а з очей так i бризнули сльози.

– Та його ж уже нiхто не розбудить! – простогнала вона й аж зламалась у станi. – Та лежить же вiн у могилцi i земелькою вушка набив!..

Вона вже ридала, тяжко, надривно, iз стогоном, розпач так i хлюпав iз неi, i Гайдук аж одступив, приголомшений. Все ще не вiрячи, все ще надiючись, що тут сталося дике непорозумiння якесь, що вона оплакуе iншого, вiн закричав:

– Та Федько менi потрiбен! Федько!

– Та Федько ж, синочок мiй золотий! – стогнала-хиталася жiнка.

Гайдук чи не вперше в життi розгубився. Зiбгав непотрiбний тепер зошит, запитав:

– Коли вiн помер?

– Два мiсяцi тому, – вiдповiв полiцай, бо Гусачка неспроможна була мовити й слово.

– А ти чого не сказав?! – визвiрився Гайдук на полiцая: ладен був його зараз убити.

– Дак ви ж не спитали. Сказали ведiть, я i повiв…

Гайдук глянув на жiнку, яка вже не плакала – тiльки сякалася голосно, спитав:

– А то хто в постелi?

– Дочка, пане, Валя, – вiдповiла Гусачка зламано: страх ii змився сльозами, вийшов плачем, вона вже спокiйно дивилася на Гайдука.

– А де ii зошити?.. Чом не дала?..

– Дак вона ж, пане, до школи й дня не ходила. Глухонiма вона в нас.

Гайдук глянув на полiцая – той ствердно кивнув. Тодi вiн кинув погляд на пiл: дiвчина вже сидiла, прикриваючись рядниною, напружений погляд ii не одривався од Гайдукових губiв, а на обличчi застигла ота болiсна напруга, яка бувае в нiмих, коли вони намагаються щось зрозумiти.

– Ну а ти? – повернувся до жiнки Гайдук. – Хоч ти навчилась писати?

– Та коли ж менi, пане, було вчитися? Хрестик поставлю, та й добре.

– Тьху! Пiшли! – сердито до полiцая. І мовчав усю дорогу.

В управу не став i заходити. Наказав тiльки полiцаевi зiбрати всi зошити, сховати до шафи.

– Та замкни, щоб жоден нiкуди не подiвся! – Гайдук все ще надiявся натрапити на автора цiеi листiвки.

Вже одiйшов добрi гони, як згадав, що не попередив полiцая, аби той склав окремо переглянугi зошити. Обов’язково змiшае докупи! «Азiя! Мужва неотесана!» Однак не повернув до управи – так натомився.

Подвiр’я зустрiло його неживою, вимерлою тишею. Будинок стояв онiмiлий, людський теплий дух давно з нього вивiтрився, натомiсть тхнуло цвiллю, наче в погребi. Гайдук поспiшив засвiтити лампу, подумав, що обов’язково завтра поiде в Хоролiвку й привезе сюди Ольку. Згадав, як скривилася Олька, почувши, що його переводять у Тарасiвку, а особливо те, що i iй доведеться сюди повернутись, i аж повеселiшав: «Поiдеш, поiдеш, голубонько. Тут нi перед ким хвостом крутити!» Бо Олька любила, нарядившись, пройтися Хоролiвкою – збирати маснi погляди нiмцiв. Останнiм часом взяла за моду провiдувати його в полiцii: заходила павою, аж полiцаi роти роззявляли, i – був хто в кабiнетi чи не був – iшла прямо до нього. «Чого тобi?» – запитував Гайдук невдоволено. «Нiчого», – вiдповiдала Олька й посмiхалася невиразною посмiшечкою своею. «Ну, йди вже, бачиш, ми зайнятi!» Олька стенала ледь помiтно плечима, i той ii жест означав чи то зневагу, чи то подивування; Олька виходила, незалежна, мов кiшка, а Гайдук довго не мiг заспокоiтись: злився, хоч i сам не мiг би до ладу сказати з-за чого. «Тут ти не дуже находишся! – подумав, уже роздягаючись. – Нi перед ким задницею буде вертiти. Хiба що перед коровами». Дiстав пiстолет, загнав набiй у патронник: береженого Бог береже. Лiг у постiль i ще раз подумав: «Завтра ж i майну до Хоролiвки…»

Одарка ж, Гусачка, провiвши пiзнiх гостей, довго сидiла на лавi. Вогник ритмiчно поблимував, долизуючи олiю, що лишилася на денцi, ставав усе тьмянiший, все тонший, тiнi по закутках гусли, ширшали, сягаючи майже середини хати, а жiнка непорушно сидiла, i згорьованi очi ii тьмянiли застигло, наче у мертвоi.

Нiмiй, яка не зводила з матерi сторожкого погляду, стало аж страшно, але вона не насмiлилася покликати – замугикать до неi, бо ii теж налякали оцi пiзнi вiдвiдини: вона уже знала напевне, для чого показував матерi страшний отой нiмець зошит померлого брата i що в неi питав.

Вогник блимав, блимав, та, врештi спалахнувши востанне, й осiв, наче сховавшись у гнiт. Лиш тодi Одарка поворухнулася. Важко зiтхнула, аж застогнала, потягнулася пальцями до гнота, зчистила жар, вже у темрявi довго щось шепотiла. Нiма хоч i не чула нiчого, але знала, що мати зараз молиться, повернувшись до покутя, де висiли колись образи, а тепер – засклена рама з кiлькома фотографiями, серед яких i ii брата, Федька. Пiсля того як вони поховали Федька, мати стала отак молитися щовечора. Нiма розумiла ii, iй було дуже жалко матерi, саму ж бо душила туга за братом, але тепер вона нетерпляче чекала, поки мати закiнчить молитву, i ляже, i засне. І коли мати нарештi одшепотiла, й лягла, i заснула, нiма одразу ж звелася на лiктi. Ледь торкнулася материного плеча, пересвiдчилася, що та уже спить, стала виповзати з-пiд ряднини. Гнучке п’ятнадцятилiтне тiло ii рухалося на диво спритно: нап’явши спiдницю i кофту, нiма непорушно постояла, повернувшись обличчям у бiк матерi, i якесь почуття, невiдоме людям, обдарованим слухом i мовою, пiдказало iй безпомилково, що мати продовжуе спати.

Тодi нiма навшпиньки рушила до дверей. Намацала клямку, стала натискати на неi тихо й плавно, щоб не стукнуло, пальцi ii аж злилися з залiзом, нiма вiдчувала не тiльки цей кiнець клямки, а й протилежний, який тиснув знизу догори, вивiльняючи дверi. Отак беззвучно, найменшим необережним порухом не потривоживши тишу, нiма одчинила хатнi дверi й сiнешнi та й вийшла надвiр.

Тут було не так темно, як усерединi. Хоч мiсяць ховався за хмарами, розсiяного свiтла все ж вистачало, щоб побачити увесь двiр: i корiвник, де давно уже не стояла корова (батьки продали ii перед вiйною, щоб купити удойнiшу, кращу, та так i не встигли купити), i невеликий, теж порожнiй, хлiвець, i курник, де зараз дрiмало на сiдалi пiвдесятка курей, i порожня будка, в якiй ще недавно доживав свого вiку Полкан, геть сивий од старостi, i якого не так давно пристрелили бавлячись полiцаi – всi цi нехитрi селянськi споруди бовванiли застигло, вони наче дрiмали, як дрiмали двi високi при воротях тополi, як дрiмало село, звично й натомлено.

Нiма застигла на порозi, пильно вдивляючись у бiк вулицi. Вулиця була така ж порожня, як i двiр, однак нiма ще довго вдивлялася з отiею терплячою настороженiстю звiра, що може закам’янiти при найменшiй пiдозрi й на годину, й на двi. Переконавшись нарештi, що на вулицi нiкого немае, нiма одiрвалась од хати.

Босi ноги ii одразу ж узялися росою, лише зараз вiдчула вона, що надворi набагато холоднiше, анiж у хатi, вона аж здригнулася зiгрiтим у постелi тiлом, але й не подумала вернутися – накинути щось теплiше на плечi: отак у тоненькiй кофтинi й пiшла, не в бiк вулицi, а поза хату, в садок, що спускавсь до левади. Бо село за час окупацii потроху-потроху та й розучилося ходити вулицями: лазили через тини, простували городами, щоб не зiткнутися з якоюсь лихою личиною, хоча б з тим же Івасютою, особливо коли наступала комендантська година. Тож i нiма, дотримуючись цiеi новоi традицii, спустилася до левади, на стежку, що, звиваючись понад невеличкою рiчечкою, тонким пояском обперiзувала всеньке село.

Тут, пiд старими крислатими вербами, що розрослися буйно й пишно, було зовсiм темно. Нiма зупинялася часто, завмираючи та вдивляючись перед собою, бо iй все здавалося, що попереду щось мовби рухаеться… оно, за тiею вербою, щось наче бiлiе. Вдивляючись до болю в очах, бо могла покластися лише на зiр, а тут було дуже темно. Іще iй здавалося, що хтось за нею скрадаеться, й вона зупинялась, оглядаючись, та згодом знову рушала вперед, бо треба ж iти, бо нiч же коротка. Вона минула добрий десяток дворiв, позаду лишилися й управа, i школа, до якоi нiма так i не ходила, хоч дуже хотiла, вiдколи себе пам’ятае – хотiла, iй здавалося, що з бажанням отим – ходити до школи – вона й народилася. Дивилася з гострою заздрiстю на iнших дiтей, якi щоранку бiгли до школи, на свого молодшого брата Федька, у якого й навчилася потай од старших писати: вiн сiдав до столу, сiдала й вона, пiдстерiгши хвилину, коли батькiв не було вдома. Вiн виводив першi лiтери, виводила й вона, i цвiла, i мугикала радiсно, й штовхала брата в плече, коли в неi виходило. А потiм, коли Федько кiнчав iз уроками, вона ховала свого зошита пiд пiч, i нiхто в Тарасiвцi не догадувався навiть, що нiма вмiе писати i почерк у неi такий, як у брата. Окрiм однiеi людини, Грицька, шiстнадцятилiтнього Приходьченка, молодшого брата Євгена, що пiшов приймаком до Шульженкiв. З Грицьком вона дружила ще змалечку, коли удвох пасли гусей, потiм за усталеною iерархiею пiднялися до свинопасiв, а згодом стали довiряти iм i корiв – од Грицька у неi не було таемниць, тим бiльше що вiн, один з небагатьох, розумiв ii нiму мову i вмiв розмовляти iз нею на мигах. Тож до Грицька вона зараз i йшла, до хати Приходькiв, вiрнiш, не до хати, а до клунi, куди Грицько щовесни, як тiльки теплiшало, перебирався спати з ще меншим братом Іваськом – було iх у Приходькiв стiльки, що навiть батьки з лiку збивалися.

Нiма завернула на садибу Приходькiв: тут уже не було стежки, та дiвчинi вона, власне, й не була потрiбна. Рушила навпростець, пiдминаючи голими п’ятами молоденьку картоплю – Приходьки, скiльки жили, одну картоплю й садовили – нi помiдори, нi огiрки, нi крiп чи петрушку – тiльки картоплю. Все iнше вважалося забаганками панськими, дарма тiльки землю переводити, от картопля – це дiло: як кущ, так i пiввiдра, картопля – це харч: iж донесхочу! Та ще й до того ж не обкладаеться жодним податком… Тож Приходьки збирали щоосенi цiлу гору картоплi, i вистачало ii аж до нового врожаю: i вареноi, i жареноi, i товченоi. І млинцi з картоплею, й вареники, i супи з картоплею, й борщi таки з нею ж, iз чистою, з жодним м’ясом не змiшаною, жодним салом не засмаженою, бо нащо ii м’ясом-салом псувати, м’ясо-сало тiльки картопляний дух забивае… Отож нiма й пiдминала картопляне бадилля, аж поки дiсталася до хати, а вже звiдти, попiд стiнами, прокралася в двiр та подалася до клунi.

Величезнi, щiльно причиненi дверi одчинялися з великим трудом, бо Приходько Іван все збирався змастити петлi та й забував, а синам було i подавно байдуже: Приходьки на безсоння нiколи не скаржилися, хай вищать, як скаженi – жоден iз них i не поворухнеться, тож нiма, поборовшись iз дверима, трохи iх одхилила та й ступила до клунi.

Тут пахло половою, сiном i мишами – невигубним духом, що ним завжди пахнуть клунi. Було дуже темно, але нiма уже знала, де спали хлопцi, i пiшла прямо в той куток.

Намацала Грицькову ногу (нога була бiльша од Івасевоi на добрий вершок), потягнула щосили. Нога спробувала вiдбрикуватися, ii власник, очевидно, ще не проснувся, вiн щосили чiплявся за сон, але нiма цупила й цупила, аж поки стягнула його геть iз сiна. Аж тодi, як проiхався пузом по твердiй, наче камiнь, долiвцi, Грицько врештi прокинувся. Посмикав ногою, пробуючи ii вивiльнити, спитав невдоволено:

– Хто це?

Нiма замугикала, що то вона.

Грицько нi здивувався, анi обурився на такi пiзнi вiдвiдини. Вiн просто сiв i став люто чухмаритися. Нiма уже знала оцю звичку Приходьченкiв: чухмаритися люто зi сну, тому й не квапила товариша, а терпляче чекала, поки вiн одведе душу. Грицько ж, покiнчивши воювати з чуприною, звiвся й пiшов з клунi, бо там, у абсолютнiй майже темрявi, годi було порозумiтися з нiмою. А надворi таки виднiше.

«Чого прийшла?» – запитав вiн на мигах.

Дiвчина розiграла цiлу пантомiму. Показала, як вони з матiр’ю спали, як постукали до них у вiкно, як зайшов отой нiмець страшний, iз пiстолетом при боцi («у… у…» – показувала нiма, де саме висiв той пiстолет), як потiм допитував матiр, хто написав отi двi листiвки – все, що побачила вона й про що здогадалася, було в отiй пантомiмi. Грицько пильно вдивлявся в ii миготливi пальцi, в рухливе, все в гримасах, обличчя i перепитував часто, вдаючись до жестiв, зрозумiлим тiльки iм двом.

Нiма ота розповiдь тривала досить довго. Потiм Валя розтулила рота й подивилася запитально на Грицька: «Що далi робити?»

Грицько полiз п’ятiрнею в чуприну: обличчя його було похмуре та заклопотане.

Дiвчина нетерпляче ткнула його долонею в груди.

«Зачекай! – одмахнувся од неi Грицько. – Дай подумати!»

«Треба сходити до Женьки», – сказав згодом на мигах.

В нiмоi, яка напружено вдивлялася в хлопця, радiсно спалахнули очi. Закивала, замукала, вхопила його за руку, нетерпляче потягнула од клунi. «Зачекай! – вивiльнився сердито Грицько. – Дай хоч сорочку одiну!» – був у самiй лише майцi.

Рушили, знову спершу городом, а тодi вже й стежиною, i дiвчина, яка швидко йшла попереду, не зупинялася тепер жодного разу, вдивляючись у темряву: тепер вона була не сама, а з Грицьком i тому нiчого не боялася.

До Шульженкiв, що жили аж на тому кутковi, добиралися добрi пiвгодини. Велика, крита соломою хата i вночi свiтила бiлими стiнами, бо нiхто у селi так часто не чепурив, не бiлив свою хату, як жiнота шульженкiвська. І як не прали дощi, якi вiтри не жбурлялись чорноземом, хата завжди стояла, наче лялечка, мов на свято споряджена.

Хата була подiлена на двi великi, через сiни, кiмнати: в бiльшiй, iз пiччю, жили батьки з дiдом Оврамом, а в трохи меншiй, з грубкою – Катря й Євген. Сюди й постукалися Грицько iз нiмою.

Вiдчинила iм Катря: вона завжди одчиняла, оберiгаючи од лихих людей чоловiка. Упiзнала нiму й Грицька, не спитала нiчого, мовчки впустила до хати.

– Хто там? – спитав iз лiжка Євген: голос його був теплий i заспаний.

– Наречена, хто ж iще приб’еться опiвночi! – сказала з досадою Катря: вона ревнувала нiму до Євгена, хоч i розумiла, що це смiшно, а от нiчого не могла iз собою вдiяти. Аби ж ота пришелепа хоч по-iншому дивилася на ii чоловiка! А то так очима i iсть. – Заждiть, зараз позавiшую вiкна та дiстану вогонь! – уже зовсiм сердито сказала вона, бо Євген завовтузився на лiжку, збираючись встати.

Поки Катря завiшувала вiкна та возилася з лампою, Євген похапцем одягнувся. Сидiв на лiжку, звiсивши цiлу ногу додолу, а друга холоша пiдiбрана, дивився на брата й нiму: в усе ще заспаних очах ворушилася тривога.

– Бач, аж свiтиться! – не витримала Катря, бо як тiльки розгорiлася лампа, нiма так i потягнулася до Євгена: вона вже, здаеться, нiкого, окрiм Євгена, й не бачила.

– Катю! – з м’яким докором застерiг дружину Євген i повернувся одразу ж до брата: вiн не хотiв затiвати суперечку з дружиною. – Що сталося?

– Он, – кивнув Грицько в бiк дiвчини. – До них он приходили.

– Хто? – аж нахилився Євген.

– Та отой же, Гайдук… З Сашком-полiцаем… Допитувалися, хто написав листiвки… Федькин зошит показували…

– А ще що питали? – зовсiм уже стривожився Євген.

– Чи не вмiе писати й Валька.

– А вона?

– Що не вмiе.

– Повiрили?

– Та, мабуть, що повiрили, – стенув плечима Грицько. – Не взяли ж…

– От, казала ж я вам! – раптом схлипнула Катря: вона досi прислухалася мовчки, напружено, аж руки на грудях зцiпивши, про що говорять брати. – Казала ж не гратися з вогнем!..

– Катю!

– Що – «Катю»?.. Пострiляють, та й буде вам «Катю»!

– Так уже й пострiляють… – буркнув Грицько, а дiвчина швидко перевела погляд iз обох братiв на Катерину. Грицькова реплiка, а особливо погляд нiмоi мов обпекли Катерину: схопилася з лавки, поповнiле обличчя ii, позначене пологовими плямами, стало зле й некрасиве:

– А ти що, дня дiждатися не мiг?! – напустилася на Грицька. – Привiв серед ночi! – Вона уже з ненавистю глянула на нiму. – Совiсть би мали!

– Катю! – в голосi Євгена забринiв метал.

Але вона вже, мабуть, окрiм себе, нiкого не чула: з великих сердитих очей рясно котилися сльози.

– Доходитесь, поки прийдуть i всiх повбивають!

– Та ми зараз пiдемо… – Знiяковiлий, знiчений, Грицько вже задкував до порога, смикав за руку нiму. – Ми йдемо…

– Зачекай, i я з вами! – Зблiдлий Євген тремтячими руками намацував милицi, а босою ногою човгав по пiдлозi, шукаючи черевика.

– Ідiть, iдiть – пошукайте ще смертi надворi! – вигукнула Катря. І коли вони вийшли, впала головою на стiл. Душила в собi крик, що так i рвався назовнi…

– Сказилася дiвка!

Євген полiз до кишенi по тютюн, та й схаменувся одразу: надворi ж, не в хатi, не вистачало ще, щоб iх помiтили з вулицi! І вiд того, що не можна було закурити, його взяла ще бiльша досада.

– Кричить… А чого?

– Боiться, мабуть, – озвався Грицько. – А ми бiльше до тебе не прийдемо. – В голосi його аж затремтiла образа.

– Ну й дурень! – спалахнув Євген. – Ти до кого ходиш: до мене чи до неi?… А вона покричить, покричить та й замовкне. Не бачиш, що з нею?.. А твоя мати не труситься над тобою?

– То ж мати.

– А це жiнка… От женишся – узнаеш, почiм кiвш лиха! – Євген порипiв милицями, мовив примирливо: – Ну, гаразд… Приходь завтра вдень, поговоримо. Бо й насправдi отут серед ночi… А ii проведи, – кивнув у бiк нiмоi. – Та скажи, щоб ночами не бiгала: ще на кулю нарветься.

– Скажу, – буркнув Грицько: вiн був невдоволений братом. Здавалося, що i Євген уже боiться, страхуеться. Так навiщо ж було тодi затiвати?

– Та приглядайтесь пильнiше, щоб на яку бiду не наскочили, – сказав iм уже в спини Євген. Вiн довго стояв на порозi: до хати вертатися не хотiлося. Знав: не минути сварки з дружиною. Євген же сваритися терпiти не мiг, нелюбов оця була у нього в кровi, од тата, який, як тiльки мати розсердиться, так i намагався швидше щезнути з ii очей. «Будуть тепер сльози до ранку», – подумав похмуро, бо Катерина, понiсши, ставала все дратiвливiшою – вибухнути безпричинним плачем для неi нiчого не варто. А тут iще оцi пiвнiчнi вiдвiдини. Його й самого огортала тривога, хоч вiн себе й переконував, що нiчого не буде… що все обiйдеться… що Гайдук, обпiкшись на Гусаках, плюне на всi отi зошити… А десь у пiдсвiдомостi ворушилася думка: «Ба нi, не плюне!» І як Євген ii не проганяв, вона не щезала.

Все бiльше хотiлося курити. Євген полапав себе по кишенi, мнучи кисет з тютюном, та врештi й не витримав: повернувся до хати. «Разок затягнуся i знову – надвiр, – думав похмуро. – До ранку стоятиму!»

Катерина все ще була при столi, хоч уже й не плакала: сидiла, ввiткнувшись обличчям у лiкоть. Довга коса розпустилася, звисала iй набiк, i вiд усiеi застиглоi постатi вiяло такою розпукою, що в Євгена одразу ж защемiло на серцi. А водночас вiн ще продовжував злитись на неi за отi сльози й крик, тому й не озвався i словом: порипуючи милицями, пiдiйшов до столу, став лаштувати цигарку Тютюн просипався на пiдлогу, бо тремтiли i кiльцi, до того ж Євген, розбалуваний в училищi, а потiм i в армii фабричними цигарками, нiяк не мiг звикнути до дядькiвських самокруток.

Сяк-так зладнавши цигарку, потягнувся до лампи, викрутив гнiт: сiрникiв було обмаль, iх економили люто, як i весь крам, що колись надходив iз мiста: сiль, гас, мило, не кажучи вже про цукор. Люди вже встигли й дорогу до крамницi забути. Тож Євген прикурив, пильнуючи, щоб не закоптiти скло, вкрутив знову гнiт.

Затягнувся, жадiбно ковтаючи дим.

– Ти б хоч у сiни вийшов, – не одриваючи од лiктя обличчя, озвалася Катря. Голос ii пролунав так рiвно й спокiйно, наче вона й не плакала щойно, не кричала, злiстю ламаючи рота. «Пронесло», – зiтхнув полегшено Євген, але не озвався i словом: тепер, коли вона пересердилася, настала його пора покомизитись.

Порипiв мовчки у сiни.

Курив, обпершись об холодний одвiрок, курив i питав сам у себе похмуро, нащо вiн женився удруге. Найшов час зв’язать собi руки: люди воюють, люди життям накладають, а вiн, бач, женився… А тепер ще дитина…

Думка, що вiн невдовзi стане батьком, не приносила радостi – було таке вiдчуття, наче вiн учинив щось недобре, осуду гiдне, i люди весь вiк коситимуться на нього. І гiрко, тривожно було на душi – не легшало навiть од курива.

Кинув бичок, погойдав назад до кiмнати: не стояти ж i справдi до ранку!

Катерина вже лежала у лiжку. Випросталася на спинi, поклала поверх ковдри, вздовж налитого тiла, оголенi руки, мiцно заплющила очi. Але Євген бачив: не спить, чекае на нього.

Погасив лампу, зашкутильгав до лiжка. Роздягнувся, лiг скраечку, намагаючись не торкнутися дружини. Завмер: знав, що вона перша не витримае, почне розмову. Вiн i чекав, i не хотiв тоi розмови: все ще не мiг простити дружинi, як вона кричала на брата й нiму, й оту ненависть, що спотворила Катрине лице, зробила аж чужою якоюсь.

І, може, вперше вiдтодi, як оселився у Катрi, згадав про Зосю. Подумав, що Зося нiколи б не дозволила собi отак безцеремонно вирядити з хати. Хоч хто б прийшов. Нiколи.

– Пiшли? – спитала Катерина. Так спокiйно, буденно спитала, мов i не було недавньоi сцени.

– Пiшли! – буркнув вiн. – Ще б не пiти!

– Хоч би ж хто не перестрiв та не встрелив! – У голосi Катерини стiльки непiдробноi тривоги, що Євген аж зриваеться на лiкоть.

– Вигнала з хати, а тепер за ними i скiмлиш!

– Я, Женю, нiчого… – Катя повернулася, привалилася до нього важким животом, затремтiла всiм тiлом, i Євген подумав: плаче. Плаче мовчки, навiть не схлипуючи, навiть не пробуючи витерти сльози, Євген провiв по ii обличчi рукою, i долоня його одразу ж змокрiла.

– Ну, от, – сказав вiн з досадою, – накричала, а я ще i винен!

– Ти, Женю, нi в чому не винен, – схлипнула Катерина. Притискалася до нього все щiльнiше, все з бiльшою силою, наче хотiла всю себе втиснути в нього – втекти од страшного й моторошного, що стояло за спиною. – Ти, Женю, не винен…

– Так чого ж тодi плакати? – спитав здивовано вiн.

– Бо вони тебе вб’ють…

– Отакоi!.. Та й дурна ж ти у мене! – Євгеновi аж моторошно стало вiд оцих слiв. – Ти чого це заходилася мене хоронити передчасно?.. Та ти що?! – Бо Катря, зарившись головою в подушку, аж зайшлася од глухого безнадiйного плачу. А що Катря не вгавала, вивiльнився з-пiд ковдри, ухопив милицi:

– Зараз води принесу.

Принiс воду, одiрвав од подушки ii голову, приставив кухоль до безвольного рота:

– Пий! Одразу полегшае.

Покiрно пила – цокотiла об вiнчик зубами.

– Годi, – прошепотiла знесилено. І коли вiн однiс кухоль i повернувся, то вона уже спала. «Ну й ну!» – подивувався Євген, i йому знову захотiлось курити. Сон геть щезнув – який тут у бiса сон, хiба можна пiсля такого заснути, тут хоч би й захотiв, то не заснув би! – Євген тихенько знайшов сiрники й кисет та й вийшов у сiни. Намацав невисоку дiжу, що стояла порожньою, вiдколи вiн тут i жив, умостився зручнiше, став лаштувати цигарку.

«Життя!» – усмiхнувся сам до себе невесело. В ньому вже не було нiчого, окрiм жалю до Катерини, якась аж нiжнiсть до неi: що не кажи, а за ним плакала, за нього переживае, отож, бач, так любить… Бач, що надумалася: вб’ють! А що… Можуть i вбити… Можуть запросто вбити. Або й повiсити. Якщо дiзнаються… Уявив себе раптом у петлi й аж покрутив головою, мов вивiльняючи шию. Отак можна й загинути нi за цапову душу. Бо все, що робив досi Євген, – i отi всi листiвки з дулями мальованими, й наквацьованi дьогтем ворота, i потаемнi розмови з братами та ще кiлькома надiйними хлопцями, що годi сидiти склавши руки, треба боротися, – все це здалося зараз таким дрiб’язковим, таким несуттевим, таким несерйозним, що його аж сором обпiк… «Граемося у пiдпiльникiв», – всмiхнувся зневажливо, i дим од цигарки здавався як нiколи гiрким та пекучим. «Живемо – тiльки небо коптимо!.. Хоч би де лампу дiстати!» – подумав вiн тоскно про радiоприймач, що лежав, нiмий, у батьковiй клунi: найбiльше гнiтило Євгена те, що вiн нiчого майже не знав про подii на фронтi. Балачкам нiмцiв та полiцаiв вiн нiскiльки не вiрив: уже тому не вiрив, що вони – вороги, що аби й справдi все сталося так, як вони просторiкують, то йому, Євгеновi, й жити не варто!.. Вiн якось сказав Грицьковi, коли той спитав: «А що ти робитимеш, якщо нiмцi наших подужають?», що коли б це сталося, то не жив би i дня – покiнчив би з собою… І це було не красне слiвце: Євген переконаний, що вiн так i зробить. Тому для нього допустити можливiсть, що завтра можуть перемогти нiмцi, було рiвноцiнним смертi, i Євген не вiрив усьому, що йшло од полiцii та нiмцiв, i дратувався, коли хтось намагався йому переповiсти, – не хотiв навiть слухати. Якось Грицько, який найчастiше заходив до брата, принiс йому газету, що видавалася в Харковi нашою ж, украiнською мовою. Це була убога газетка, надрукована на жовтому паперi (нiмцi навiть паперу пожалiли для неi), сiрим, аж вилинялим шрифтом, – Євген глянув на неi з такою вiдразою, наче брав бозна-яку каку.

– Прибери!.. Щоб я бiльше оцiеi гидоти не бачив!

Хоч Євген i чув про новий лiтнiй наступ нiмцiв, i допускав навiть думку, що всi тривожнi чутки мають якiсь пiдстави, але те, що фашисти зайняли весь Кавказ i вийшли до Волги, вважав iхньою черговою брехнею.

– Та ви самi гляньте! – гарячкував вiн над картою, видертою з пiдручника. – Нiмцi минулого року ось скiльки пройшли… І це минулого, коли вiйна застала нас зненацька. А тепер що: удвое бiльше за два мiсяцi? Та нiмцi здохнуть, а стiльки не пройдуть! – жбурляв карту, а все обличчя його бралося червоними плямами.

– Радiо б нам! – зiтхав котрийсь iз хлопцiв.

Так, радiо, супився ще бiльше Євген. Пiвжиття оддав би за оту лампу прокляту! Безмовний приймач, схований у батькiвськiй клунi, не давав йому спокою. Часто снилося: сидить, надiвши навушники, крутить колiщатко, ловлячи потрiбну хвилю. Просинався, так i не дiзнавшись, чи упiймав: глухо, нiмо, хоч вий од вiдчаю.

Радiо…

Доведеться-таки щось вирiшувати, так далi не можна. Євген хитрував сам iз собою: вiн давно уже вирiшив, продумав усе, – пiсля того, як поговорив iз жiнкою з Харкова.

Жiнка прибилася до iхньоi хати ще взимку, вiрнiше, не взимку, а на початку весни, хоч весняною погоду нiяк не можна було назвати: стояли такi лютi морози, що дерева трiщали, а все птаство позашивалося в стрiхи. Отакого морозяного ранку, коли людина, зайшовши до хати, так уся й огорнеться парою, i появилася вона у Тарасiвцi. Тягнула за собою санчата, не саморобнi – фабричнi, з полозками залiзними, ще й пофарбованi, i люди одразу ж догадалися, що вона щось мiняе: багато iх, таких, виштовхуе голод iз мiста та й ганяе по селах в надii роздобути iстiвне. Жiнка ще не встигла намiняти багато, хоч i пройшла он який шлях, – на санчатах лежав приплесканий вузлик, кiлька торбинок. Закушкана ж вона була так, що тiльки очi свiтилися з-пiд великоi, бiлоi од паморозi хустки, – Євген, коли жiнка зайшла до хати, спершу не мiг i розiбрати, молода вона чи стара.

А виявилася молодою. І дуже красивою. Такою красивою, що в Катерини одразу ж пiдiбралися губи.

Артистка. З театру.

– То ви й зараз там граете? – поцiкавився Євген.

– Якби грала, то сюди не прибилася б, – вiдповiла тихо жiнка. Скинула рукавички i все хукала, хукала на одубiлi пальцi.

Євгеновi вже й нiяково за свое запитання: одклав чобiт (Євген, щоб не сидiти у жiнки на шиi, взявся шевцювати: дiстав сякий-такий iнструмент, кiлька колодок, та й ну молоточком постукувати. І робота у нього пiшла швидко на лад, тим бiльше що народ у Тарасiвцi не дуже вибагливий: аби лише трималося на нозi та не одпадала пiдошва… Тож Євген потроху-потроху та й приловчився до дратви й шила i кожного ранку сiдав на маленького стiльчика: заробляти на снiданок, як жартував, а воно жарти жартами, а якийсь шмат хлiба завжди був у хатi)… Євген, знiяковiвши од нетактовного свого запитання, одклав чобота, сказав Катрi збирати на стiл: гостя, гляди, ще й не снiдала!

– Та я трохи поснiдала, – збентежено вiдмовлялася жiнка.

– Ви, може, снiдали, а ми iще нi! – сказав весело Євген. – То за снiданком про все й потолкуемо.

Катря швиденько поставила на стiл миски, зняла iз плити чавунець, стала розливати суп, а Євген краяв хлiб, що аж розсипався од висiвок: з голодного нiмецького пайка. Видали минулоi осенi по кiльканадцять грамiв на iдока: хочеш – iж, хочеш – дивися. Люди й крутилися, хто як мiг. Той споживав нищечком старi, ще довоеннi приховки, той пiдробляв потроху, як ось Євген, а бiльшiсть збирала до глибоких снiгiв у полях колоски, тягнула до хати все, що тiльки жувати можна було, i тепер жувала: хлiб з остюками, половою, щоб було наiднiше та надовше борошенця хватало, просяники з просяного борошна, ще з врожаю колгоспного: не встигли зiбрати до осiннiх дощiв, – попрiле, гiрке, як смертна кара, але й цьому радi були… Накраявши хлiба, Євген запросив гостю до столу.

Жiночка i iла так, що задивитися можна було: що то значить – людина культурна, мiська, та ще й артистка! Катря поглядала, поглядала на неi, та й на Євгена також, а тодi ложку й одклала. А Євген все розпитував, як там, у мiстi, що чувати.

Гостя розповiдала обережно, з оглядкою: скаже слово й затнеться. Та Євген i за це не був до неi в претензii: звiдки iй знати, хто вони такi. Ану ж, полiцаi чи ще якi шкури продажнi! Надивилася, либонь, пiд час своеi мандрiвки лихоi.

Як у мiстi… Живемо потроху… Нi, пайок усiм не дають, тiльки тим, хто працюе… Нi, не однаковий: кому бiльший, кому менший, це вже хто який заслужить… Нiмцi?… Нiмцi майже не чiпають, вони нас i помiчати не хочуть, ми для них нiщо, мiсце порожне: iде й дивиться крiзь тебе, наче тебе й не iснуе. Вчасно не звернеш, отак через тебе i переступить… А полiцаi чiпляються. Та ще жандармерiя iхня. З отакенними бляхами… Нещодавно повiсили трьох, прямо на вулицi. Ідеш, а вони над головою гойдаються… Хто такi?.. Написали на дощечках, що партизани, а там пiди взнай… Іще забирають у Нiмеччину… Хто молодший. У вас ще не брали?.. По iнших селах уже забирають… ii не забрали поки що: мати хвора i син («Нагуляла!» – скаже потiм переконано Катря, i Євген на неi аж розсердиться. «Так i нагуляла!.. Ти вже як ляпнеш!» – «А чого це ти ii так захищаеш? – спитае тодi Катря. – Чи вона тобi родичка?» – «Ну, родичка! – здвигне вiн плечима. – Просто людина». – «Еге ж, людина! Бачила, як ти з неi очей не зводив!»)… Отож ii поки що не взяли. А iнших беруть. Двi години на збори i – айн-цвай до Нiмеччини!..

Іще розпитував Євген, що можна купити у Харковi. Ну, не купити на грошi, якi можуть бути грошi в селi, а вимiняти. Скажiм, на той же хлiб. Чи на сало.

– Все! – сказала артистка. – За хлiб вам усе оддадуть! – І таким устояним голодом вiйнуло од тих ii слiв, що у хатi все мов аж нахмурилося.

– А що ви хочете вимiняти? – спитала потiм вона. – Може, в мене е, що вам потрiбно.

– Навряд, – похитав головою Євген. – Ви ж колодок не прихопили? Чи залiзних гвiздочкiв?

– Цього в мене немае, – з жалем зiзналась артистка.

– А в Харковi е?.. Можна дiстати?

Артистка знову сказала, що можна дiстати усе. Там такi зараз базари!.. Люди несуть, що тiльки мають. Нiкому ж не хочеться вмирати од голоду.

– А не хочеться, – погодився Євген: вiн уже думав про лампу. До приймача. Раз несуть туди все, то й лампу хтось винести може. Запросто. Бо чого-чого, а приймачiв перед вiйною по мiстах не бракувало. То нiчого, що було розпорядження здати разом з рушницями, коли почалася вiйна. Хто здав, а хто й приховав. А потiм: куди вони подiвалися, зданi? Знову ж розiйшлися по руках. Євген уже знав, як люди в той час, коли нашi пiшли, а нiмцi ще не появилися, тягнули, хто що тiльки мiг. А тепер i виносять потроху – продають з-пiд поли…

І потiм Євген не раз повертався в думках до розмови з артисткою. І бачив лампу до приймача онiмiлого, яку можна дiстати у Харковi.

От тiльки бiда: нiхто до Харкова не думав збиратися. Кому можна б довiритись. Тарасiвцi й до вiйни не дуже роз’iжджали: найдальше – в Хоролiвку. Ну, хiба ще разок у Полтаву. Харкiв же в iхнiй уявi був десь аж на краю свiту, куди не так просто добратися, а повернутися ще важче. Тож до вiйни мало хто в Харковi й бував. А тепер i поготiв…

Євген би поiхав, не побоявся, тiльки ж куди йому на милицях! Поiзди, кажуть, пасажирськi не ходять, треба на товарняках добиратися, проситись в обслуги. Коли й посадять, а коли так iзсадять, що й кiсток не збереш.

– Поiхав би? – запитав якось у брата, в Грицька.

– Коли – зараз?

– Та хоч i зараз.

Грицько покуйовдив чуприну, безтурботно сказав:

– А чого ж не поiхати. Хоть покатаюся.

Тодi нa цьому розмова й урвалася: Євген ще вагався, бо це ж не жарт – на отаке брата послати! Ну, хай добереться благополучно, хай навiть вимiняе, а як упiймають потiм iз лампою? Допитуватимуть, поки й жили всi витягнуть… Та потроху-потроху став думати, що не обов’язково ж упiймають. Лампу можна заховати так, що й сам чорт не знайде. В колодку, наприклад. Видовбати колодку, вкласти лампу, а зверху – дощечку прибити гвiздками. Не будуть же вони кожну колодку обнюхувати!

Про колодку Євген щойно придумав, на дiжi сидячи, в сiнях.

Аж на душi розвиднилося.

Кинув бичок, притоптав, узявся за милицi. Та одразу ж i одставив: подумав про довiдку, яку обов’язково треба дiстати Грицьковi. Без якоi зараз iз села нiкуди не поткнешся. «Аусвайс», чи як там вона називаеться…

«Доведеться до дядька iти», – подумав похмуро: з дядьком йому не дуже хотiлося стрiчатися. А як правду казати, то й зовсiм не тягнуло на зустрiч. Староста ж, посiпака нiмецький. Хоч люди i кажуть, що дай Бог кожному селу такого старосту, що цей не обидить даремно, що он у Князiвцi – не людина, а звiр… хоч Євген i прислухався жадiбно до таких слiв, а все ж не мiг простити дядьковi, що той пiшов служити фашистам. Нiколи не заходив до нього в хату. Уникав зустрiчi навiть на вулицi: забачивши здалеку, намагався пiрнути у перший завулок. І коли батько якось передав, що дядько цiкавиться, чого це племiнник цураеться, може, чимось образив, Євген вiдповiв, як одрубав:

– У мене дядька немае!..

Якось-таки зустрiлися: дядько i Євген. У хатi, на тестевiй половинi. Тесть Євгенiв – столяр, золотi руки, майстер такий, що й з пенька стiлець зробить, а тут треба новi дверi до гамазею повiсити, бо старi зовсiм геть струхлявiли: свiтять, мов решето. А там же зерно – на посiв. Що вдалося зберегти та зiбрати. Дядько й зайшов iз тестем домовитись. І Євгена нечиста сила принесла. Смикнувся назад, та вже було пiзно.

– А, племiнник!.. Що ж це тебе не видно нiде?

Євген, хоч-не-хоч, мусив руку подати. Буркнув, що нездоровиться, тому й не виходить нiкуди.

– А може, молоду жiнку боiшся наодинцi лишити? – посмiювався дядько: Євген тодi щойно перейшов до Шульженкiв. – Щоб якийсь шулiка не вкрав?

Євген не пiддався на жарт – не вiдповiв. Натомiсть звернувся до тестя:

– Я був до вас… Та хай уже потiм.

Хотiв повернути голоблi, так теща ж! Вчепилася, мов три днi не бачились:

– Зачекай осьо та поснiдаемо!

І хоч Євген вiдмовлявся, що вiн снiдав уже – не голодний, не схотiла й слухати: милицi одiбрала й за стiл посадила.

Сидить Євген поруч iз дядьком – у його бiк не гляне. Одмовчувався. А всерединi вже аж кипiло: дядько розповiдав саме, скiльки вдалося зорати й скiльки планують посiяти.

Стараеться! Перед фашистами вислужуеться! На медаль заробляе!

– Сiемо? – врештi не витримав. Од усмiшки недоброi аж губи посiпувалися.

– Сiемо, – вiдповiв дядько спокiйно. – І оремо, й сiемо. Дасть Бог, до кiнця травня i впораемося.

– Бог! – так i фиркнув Євген. – Уже й Бога пiдпрягли? – Вiдчував, що ось-ось нe втримаеться, щось ляпне, але не мiг уже володiти собою: дядькова спокiйна упевненiсть дратувала його до нестями.

Дядько подивився на Євгена, пильно так подивився (тесть i теща аж завмерли, наляканi), усмiхнувся ледь помiтно:

– Пiдпрягли, а чому ж не пiдпрягти! Тягловоi сили ж катма, – i розвiв безпорадно руками.

Тодi Євген запитав рiзко й нещадно:

– А навiщо?

– Це ти, синашо, про що?

– Сiяти навiщо?.. Нiмакiв годувати? – Євген уже плюнув на всi страхи-оглядочки: рубав iз плеча. – Щоб сил набиралися та наших дужче товкли?

Теща аж ойкнула:

– Та не слухайте його, не слухайте, що ти таке кажеш, Євгене?

Дядько ж лише покивав головою, мов з Євгеном i згоджуючись. Примружив очi, спитав:

– А ти що накажеш робити? Не орати, не сiяти?

– А хоч би й так! – буркнув сердито Євген: вiн уже був i не радий, що зiрвався.

– А що ж тодi ви iстимете?

– Ну, хай у вас хоч за мене голова не болить!

– Мусить, синашо, болiти: на те вона над вами й поставлена… От я тебе i питаю: ну, не зоремо, не посiем – що будемо жувати?.. Доiмо, що в кого е, а там i до ями?..

– Нiмцi все одно весь урожай заберуть! – вiдповiв запально Євген. – Минулий же вивезли…

– Вивезли, тiльки не весь, – посмiхнувся дядько хитренько. – Ночi темнi, осiннi: копи довкола розкиданi, до стогiв ще не звезенi – пiди встережи!.. Ти ж iси iще хлiб!

– Їм, тiльки не ваш!

– А чий же? Ось цими руками й посiяний, – показав долонi дядько. – Та руками тестя твого… І сусiди iдять – не пухнугь же з голоду?..

Євген уже мовчав. Не тому, що дядько його переконав, а не хотiв бiльше з ним розмовляти.

– Отак воно, синашо, – звiвся дядько з-за столу. – А сiяти можна по-всякому. В кого совiсть яка, той так i сiятиме…

«Це що: перед нiмцями совiсть?» – знову ледь не зiрвалося з язика у Євгена. Однак змовчав. Не тому, що злякався: щось iнше завадило. Розважливий дядькiв тон, його мова спокiйна? Не знав, не докопувався…

І зараз, пригадуючи оту розмову, думав про дядька: що вiн за людина? Зовсiм нiмцям продався чи ще совiсть не втратив?

Ну, гаразд, годi про це! Ще буде час над цим подумати. Часу тепер у Євгена – хоч у копи складай!..

Знову подумав про брата. Грицько з радiстю поiде, тому тiльки тюкни. А от мати на це як подивиться? Не скажеш же iй, що по лампу. Щось iнше треба придумати…

– А я так утечу, не питаючи, – вiдповiв на те Гриць. Заскочив до брата, як i пообiцяв, раннього ранку, бо треба ж на панщину, на хутiр Іваськiв.

– А з роботи хто тебе вiдпустить?

– І звiдти втечу. Ноги на плечi – й гайда!

– Гайда! – аж скривився Євген невдоволено. – Шомполiв хочеш покуштувати? Бачив, як Бородая розписали? А ти – утечу!

– А що ж тодi робити?

Євген не вiдповiв. Сидiв, потираючи культю («Все ii тре, усе тре, – розповiдала матерi Катря. – А спитаеш, чи болить – каже, що нi… А я ж таки бачу: болить!»), супився задумливо. Зморщив потiм лице, наче кислицю з’iв:

– Треба-таки йти до дядька!.. Ти мимо проходив – у дворi не бачив?

– Бачив… Тiки вони вже в управу пiшли.

– На службу? – криво посмiхнувся Євген. Подумав, що так навiть краще: не родичатися.

– Зачекай, разом пiдемо.

Швиденько зiбрався, сказав Катрi, що зараз i вернеться. Вийшов на вулицю: поношений пiджачок, штанина обтрiпана, стоптаний, з чужоi ноги, черевик i картузик благенький. Ех, Євгене, Євгене, чи давно ти йшов оцiею ж вулицею у формi параднiй? У льотчицькiй, з блакитними, як небо, петлицями?.. Та що там i згадувати!.. Зцiпив вуста, втупився поглядом у стежку, вимахуе милицями…

Грицько провiв брата аж до управи. Кинув: «Бувай!» – побiг навздогiн за гуртом парубчакiв, що тяглися вулицею. «Пацан! – провiв його несхвальним поглядом Євген. – Вiтер у головi!» І одразу ж подумав про матiр. Вирiшив пiсля управи, як усе буде гаразд, зайти одразу ж до неi. Отам уже буде вiйна!

Про батька ж i не згадав: у iхнiй хатi, вiдколи Євген себе й пам’ятав, усе вирiшувала мати.

В управi Євген уже був: тодi, як Івасюта «почистив» йому зуби. Але тодi його сюди привiв полiцай, а тепер, бач, з власноi волi! «Гляди, доживуся, що прийду ще й проситись на службу!» – поглузував сам iз себе.

«Управа!.. Слово ж гидотне яке!.. Управа – розправа!..»

Важко пiднявся на ганок: вiсiм сходинок, вiсiм разiв виважився на милицях, мов на турнiковi… Згадав одразу ж турнiк в далекому звiдси училищi й себе, спритного, дужого: птахом злiтав над перекладиною, i все тiло було пронизане радiстю… І одразу ж iнший турнiк, уже у мiстечку вiйськовому, як вiн, молодий командир, щоранку вибiгав на зарядку, голий по пояс, у будь-яку погоду… Раз-два!.. Раз-два!.. М’язи так i грають пiд шкiрою, вони аж видзвонюють, пiдносячи невагоме Євгенове тiло над турнiком: до неба, до сонця… Потiм – хоп! – одiрвався, класичний зiскок на пружинистi ноги… Ноги! – болiсно усмiхнувся Євген. Виважився на останню сходинку, зупинився, витираючи пiт…

У першiй кiмнатi з’явилася обнова: портрет Гiтлера. Великий, помпезний: весь заднiй фон заставлений прапорами iз свастиками, прапори аж палахкотять од червоного, здаеться, що вони от-от спалахнуть, загоряться, а попереду, в унiформi коричневiй, – Гiтлер. Фюрер iхнiй, вождь усiеi поганi, що ввiрвалася, вдерлася на Євгенову землю. Коричневий мундир, портупея блискуча, сяючi гудзики. І холодне, пиховите обличчя. Із знайомими вусиками, начосом чуприни на лоба низького. Євген з несподiваною для себе цiкавiстю роздивлявся цього, не карикатурного – справжнього Гiтлера, i вiн здався йому ще потворнiшим.

«Наволоч!» – аж задихнувся од ненавистi.

Одвернувся, кивнув похмуро на дверi:

– Староста в себе?

– Тамечки, – охоче вiдповiв черговий. – Тiки ти туди зараз не заходь.

– А то чого?

– Бо вони зараз дуже сердитi… Скублися з отим нiмцем, аж пiр’я летiло.

– З Гайдуком?

– А з ким же iще!

– То вiн i досi там?

– Та нi, вже пiшов… Bони там самi. Тiки ж кажу, що дуже сердитi.

Сердитi?.. Ну, Євгеновi чекати нiколи…

Одчинив, не постукавши, дверi.

– Синашо?.. Заходь!

В дядька й справдi обличчя червоне. І очi ще темнi. Та Євгеновi до того байдуже, Євген iз своiм…

– А чого аж у Харкiв? – спитав недовiрливо дядько. – Хiба в Хоролiвцi аптеки немае… Чи, на крайнiй випадок, у Полтавi?

Євген вiдповiв, що в Хоролiвцi вже пробували… І в Полтавi питали… Сказали, що як е, то тiльки в Харковi.

– І дуже болить?

– Та спасу немае! Всю нiч заснуть не дае… Боюся: не почалася б гангрена…

– Так, дiло серйозне… – Дядько задумався, жуючи кiнчик вуса. – А рецепт у тебе е?

Рецепта у Євгена не було. Та й де ж йому бути, тому рецептовi, коли Євген i хворобу придумав сьогоднi вранцi. По дорозi в управу.

– Тi лiки й без рецепта дають… Я уже знаю.

Дядько якось пильно подивився на Євгена. Спитав:

– Хто ж поiде? Теща чи тесть?

– Грицько згодився з’iздити… Брат… Тож йому й треба довiдку, щоб не чiплялися… Та ще одпустити днiв на п’ять…

– Отож-то й воно, що на п’ять! – сказав з якимось аж докором дядько. – Не мiг про це подумати ранiше.

– Так ранiше не болiло ж!

– Ну, гаразд, переговорю з Гайдуком: вiн тепер над усiма нами i цар, i бог. – І вже коли Євген став прощатися, спитав: – Хрестини вже скоро? – І погляд його посвiтлiшав одразу. – Глядiть, щоб добрий був козарлюга!

Євген знiяковiло щось буркнув у вiдповiдь, а дядько, наче оце тiльки згадавши, додав:

– Зачекай! – Бо Євген рушив був уже до порога. Одчинив дверi, виглянув, чи нiхто не пiдслуховуе, тихо заговорив до племiнника: – Ти от що – будь обережнiший… Не забувай, що ти був командиром. Коли що, то тебе першого й вiзьмуть…

– Про що ви? – зробив невиннi очi Євген.

– Поки що нiчого, – заспокоiв його дядько. – А попередити треба. Знаеш: береженого й Бог береже… Ну, йди, а я спробую з Гайдуком переговорити:

– То коли вас провiдати? – спитав похмуро Євген: йому вже здавалося, що дядько щось знае, тiльки не каже.

– Увечерi.

– Так комендантська ж година!

– Ото, я й забув… Тодi завтра, ранiше. Як продереш очi, так до мене й катай.

– Так я завтра й заскочу.

Євген повернувся, пiшов. Не бачив, як дядько дивився йому в спину: «Лiки!.. Знаемо вашi лiки!..»

Васильович давно уже знав про приймач, захований у клунi: розповiв брат Іван. Ще як верталися з Євгенового весiлля. Жiнки йшли попереду, про щось перемовляючись, а Йвана потягло на вiдвертiсть. Отой приймач муляв йому i вдень i вночi, то з ким же i порадитись, як не з братом!

– Там уже все припасовано – лампи тiки немае… Ну, не бiсовi дiти!

– А нащо ти менi оце розказав? – запитав похмуро Васильович.

– Як нащо? – аж зупинився Іван. – Брат ти менi чи не брат?

– Ти менi от розляпав, а я не витримаю, ще комусь ляпну – от i покотиться по всьому селу, – продовжував осудливо Васильович. – А за пiдпiльний приймач знаеш що буде? Петля!

– Дак вiн же не грае!

– То вже нiмцям будеш доказувати… Тi з тебе як почнуть дерти шкiру, то й стiл твiй заграе… Дожив ти, Іване, до п’ятдесяти лiт, а розум i досi – як у малоi дитини!

Іншим разом Іван не стерпiв би – чимось та одбрив би старшого брата, а зараз мов язика проковтнув. І такий був у нього вид покаянний, нещасний, що Васильовичу його стало й жалко.

– Гаразд… Ти менi нiчого не казав, я нiчого не чув… А Євгеновi скажи, хай постережеться. Це йому не на фронтi: тут не знатиме, хто i продасть… Так i передай…

Передав брат чи нi, Васильович не знав. Не допитувався. Догадувався тiльки, чиi то листiвки з дулею. І коли довiдався, що Гайдук зiбрав зошити, майже всю нiч не спав. Хотiв уже йти до племiнника, пораяти забиратися кудись iз села, але обiйшлося, здаеться: Гайдук нiкого не зачепив, хоч i ходив до Гусачки. Прибiг сьогоднi в управу злий, як собака, одразу ж накинувся, чого досi людей на роботу не вигнали. Розiпсiли, розледачiли, од роботи одвикли!.. Кричав, мов на якогось попихача – Васильович i не витримав – дав одкоша. Що iще сьома тiльки година, а людям же наказано збиратися лише на восьму. Що кричати тут нiчого, що йому оце староство осьо де сидить i якщо його дiло невлад, то осьо вам ключi та печатка, та й будьте здоровi!..

Гайдук одразу ж i охолов. Пiднiс до очей праву руку, подивився на годинника:

– Що ж, почекаемо восьмоi… пане старосто…

І, спокiйний, паче й не лаялись щойно, пiшов на свою половину.

«Це не Івасюта, – подумав Васильович, дивлячись у широку спину Гайдука. – Не Івасюта!»

Гайдук же, хоч i збирався одразу пiсля обiду податися в Хоролiвку, так того дня й не поiхав: подзвонили з комендатури, передали, щоб усе начальство сiльське було на мiсцi. Гайдук одразу ж подумав: хтось приiде. Чи не комендант? Повiсив трубку, зайшов до старости.

– Пане старосто, ходiмо до маетку – гостей стрiчати.

– Яких ще гостей?

– Побачите, – ухильно мовив Гайдук: не мiг же признатися, що вiн i сам не знае.

Йшли завмерлим селом: усi, хто тiльки мiг ворушитися, подалися на хутiр. Мимо кожного двору проходячи, Гайдук питався, хто тут живе i скiльки працездатних. І на ходу – чирк-чирк до записника, до блокнота.

– Нам, пане старосто, про все треба зараз забути – думати тiльки про маеток оберста Крюгера, – повчав Приходька. – І ввi снi думати. Впораемося, заслужимо довiру в нiмцiв, отодi вже можна дбати й про iнше. – Що мав на увазi Гайдук пiд отим «iншим», Васильович не допитувався. – Тому кожна пара робочих рук повинна бути на суворому облiку: ледарiв i симулянтiв карати нещадно! Якщо треба, то й вiддавати до суду… А тут хто живе?.. Ми, пане старосто, повиннi перебудувати психологiю людей, розбещених бiльшовицьким режимом. Бiльшовики знищили справжнiх хазяiнiв, одучили народ працювати по-справжньому, – при словi «народ» Гайдукових губiв торкнулася бридлива гримаса. – Хто сплив наверх за бiльшовицькоi влади? Ледарi, нероби, старцi… А тут хто живе?.. Погрiбний?.. Скiльки працездатних?..

Інодi пропонував: – Зайдемо глянемо. – Заходив до хати не вiтаючись, обводив поглядом старих та малих, так же мовчки виходив. – Ми, пане старосто, повиннi весь час пам’ятати, що нiмцi прийшли сюди не для того, щоб вiддати нам плоди перемоги над бiльшовиками. Тiльки такi придурки, як ваш Івасюта, можуть носитися з мрiею, що нiмцi отак, задарма, подарують iм дiдiвщину, а самi повернуться назад, до Нiмеччини. Нiмцi прийшли сюди назавжди, на вiчнi часи, вони будуть тут господарями, i ми, якщо хочемо вижити, повиннi до них пристосуватися…

– А народ? – спитав тихо Васильович.

– Що – народ?

– Люди?.. Люди нашi куди подiнуться?

– Можете не переживати за ваших людей: нiмцям будуть потрiбнi робочi руки. Той, хто працюватиме чесно й вiддано, той буде жити. Решта ж… – І Гайдук зробив такий жест рукою, мовби змiтав оту решту з землi.

Пройшли мимо школи. Сумноi, порожньоi, в якоi аж стiни посiрiли.

– Школа? – спитав Гайдук, мов до цього й не бачив.

– Та школа ж, – зiтхнув Васильович.

– Учителi лишилися?

– Та е кiлька…

– Учителям давати найважчу роботу! – сказав жорстоко Гайдук. Пригадав, мабуть, оту розмову в Хоролiвцi, коли вiн ще був начальником районноi полiцii, а Приходько приiжджав клопотати про школу. – І забудьте всi вашi прожекти! Викиньте iз голови! Тут вам нiякi бургомiстри не допоможуть – Бач, уже знав, що Васильович ходив i до бургомiстра. – Поки нiмцi остаточно не переможуть бiльшовикiв, про школи нiчого й думати!

– То що: дiти так i ростимуть неграмотними?

– А навiщо iм грамота? – спитав Гайдук роздратовано. – Листiвки писати?.. Орати землю чи доглядати худобу – грамоти великоi не треба. Мiй тато замiсть свого прiзвища хрестик виводив, а хазяйнував – дай Бог кожному!..

– Воно-то так, – зiтхнув знову Васильович. – Тiльки не всiм судилося родитися отакими мудрими, як ваш тато…

– А iншим i грамота не допоможе! – перебив Гайдук. Якийсь час iшов мовчки, потiм продовжив: – Цей народ спершу повинен пройти iншу школу: школу покори i послуху, а тодi вже думати про якусь там науку… І всi бiльшовицькi пiдручники зiбрати й спалити! Усi до одного!..

Вийшли за село, пiднялися на узвишшя. В степ, що розплеснувся, рiвний, як стiл, од краю до краю… Земелька. Земля. Родючий масний чорнозем, якого не знайдеш у цiлому свiтi. Ласий шматок для всiлякоi поганi. Васильович дивився на запустiлi поля, де ранiше пiднiмалися – дружно пшеницi та жита, – такою густою, такою пружною щiткою, що картуза кинь – не прогнеться, а тепер ростуть бур’яни – вовчi притулки… Васильович дивився на все оце запустiння i дикiсть, i його серце краялося болем, i вiн сам у себе допитувався, чи надовго це, i не знаходив вiдповiдi.

Гайдук же, дивлячись на запустiлi поля, питав роздратовано:

– Зорать не могли?.. Засiяти?..

– А чим? – вiдповiв Васильович. – Лишилося ж кiлька коней, та й тi покалiченi. То не знали, за що в першу чергу й хапатися.

– Не знали! З городами, гляди, ще до травня упоралися! А тут не знали!.. Кiнчати з цим треба, пане старосто!

Васильович уже мовчав: не хотiв дратувати Гайдука. Думка про довiдку, про те, як би одпустити племiнника, весь час ворушилася у головi.

Гайдук дiстав цигарки, простягнув одну Приходьковi:

– Закурюйте… Та не сердiться: в ваших же iнтересах вас i повчаю.

– А чого б я мав сердитись? – Васильович прикурив, ковтнув чужоземний димок: солодкий, аж канудить. З якогось ерзацу… Васильович курив i все думав, коли почати про довiдку – зараз чи пiзнiше, вже по обiдi. Коли людина од ситостi стае сонною й доброю. «Ну, цей нiколи добрим не стане! – Покосився на Гайдука, що ступав поруч у мундирi нiмецькому. – Цей iз роду такого, де добротою й не пахло! – Згадав старого Гайдука, сутягу i здирцю. – Цi зроду-вiку не знали, де в них i серце… Хiба що увечерi? Взяти пляшку, шмат сала та в гостi й зайти?.. – Та одразу ж пригадав, що мае приiхати якесь начальство з району, тодi буде не до цього. – Краще вже зараз…»

Почав здалеку. Поскаржився на давню хворобу, од якоi порятунку немае. Де не бував, до яких тiльки лiкарiв не вдавався…

– Лiкарi! – так i фиркнув Гайдук. – Де ви бачили в нас лiкарiв?! Азiя!

– Не помагало нiчого, – продовжував Приходько. – Аж нарештi, перед самою вiйною, на одного таки натрапив: виписав лiки – й одразу ж полегшало. Тiльки от же бiда: поки п’еш, доки й живеш, а кинеш – хоч лягай до могили…

– То й пийте. Хто ж вам не дае?

– Пив би, так питво кiнчилося, – вiдповiв скрушно Васильович. – Учора останню краплю витрусив. Не знаю тепер, що й робити.

– Рецепт маете?

– Рецепт-то е, тiльки до аптеки далеко, iх у Харковi тiльки можуть виготовити. Нi в Хоролiвцi, нi у Полтавi – тiльки у Харковi. Я вже був племiнника вмовив, щоб з’iздив до Харкова, може ж, та аптека не закрилася, тут якраз маеток…

– На скiльки днiв треба звiльнити? – поцiкавився Гайдук.

– Та хоча б днiв на п’ять. Ранiш i за три днi можна було змотатися, а теперечки знаете, як з поiздами…

– Знаю, – вiдповiв Гайдук. Якийсь час мовчки йшов, потiм сказав: – Що ж, нехай iде. Не можемо ж ми допустити, щоб пан староста лiг до могили.

– От спасибi! Не знаю, як вам i дякувати!

Гайдук рукою махнув: дрiбницi! Нам про iнше треба думати, пане старосто! День i нiч думати! І, пiдходячи до двору, повного люду, так очима й занишпорив: чи всi, як належить, трудяться? Нiхто не огинаеться?

Але люди, що давно iх помiтили, вже снували мурахами: тi переносили цеглу, тi прибирали в дворi, а з саду доносився заповзятий цюкiт сокир: рубали дерева. Навiть полiцаi, якi пригнали людей та одлежувалися в холодочку пiд старезною тополею, навiть вони пiдхопилися й похапали гвинтiвки. Комiрник же, який був тут за старшого, вибiг аж на дорогу, назустрiч. Зiрвав картуз, засяяв усмiшкою, нiби найдорожчих для себе людей зустрiчав!

– Ну як? – спитав строго Гайдук.

– Все у порядку! – Комiрник дрiботiв уже поруч, вiддано заглядав Гайдуковi в обличчя.

– Усiм е робота?

– Аякжечки!.. Трудяться всi до одного…

Гайдук пройшовся подвiр’ям (люди уникали стрiчатися з ним поглядом – дивилися тiльки у спину), заглянув у сад: причепитися було нi до чого. Нiхто не стояв, не одсиджувався. «Пошептало». Усмiхнувсь, задоволений, згадав ще про школу.

– Вчителi теж вийшли? – спитав Приходька.

– Вийшли усi.

– Хто?

– Свiтлична та Козачки: Козачок оно бiля дерева, а його жiнка з Свiтличною на цеглi.

Гайдук глянув на Козачка, що саме згорбився, вчепившись у пеньок. Козачок йому був незнайомий. «Познайомимось!» – подумав недобре. А прiзвище Свiтличноi вiн мов уже десь чув. От тiльки де, нiяк не мiг пригадати.

– Свiтлична – хто вона?

– Та Івасюти ж колишня жiнка. Оксена…

– Івасюти?..

Чомусь подумав одразу ж не про старого Оксена – про його сина Йвана подумав. У грудях у нього аж ворухнулося важке i недобре. – Як вона, не ледарюе? – спитав уже комiрника.

– Та мовби нi…

– Ану пiшли подивимося.

Пiдiйшли до цегли, бiля якоi поралося кiлька жiнок.

– Ось вони! – тицьнув комiрник пальцем у вчительок. – Оце ось Свiтлична!

Обидвi жiнки аж здригнулися, але працювати не перестали.

Гайдук пiдiйшов до Свiтличноi. Тiнь од нього впала на вчительку, на ii згорблену спину, рухи ii одразу ж стали нервовi й непевнi, вона, мабуть, уже й не бачила, куди кладе цеглу, бо промахнулася, i цеглина впала на землю. Свiтлична нахилилася поспiхом за тiею цеглиною, та все не могла ii ухопити… Нарештi взяла, поклала на ношi… Гайдук же стояв i дивився, стояв i мовчав, i холоднi очi його крижинами ковзали по спинi учительки.

Ось вони врештi наклали повнi ношi. Козачкова, метнувши зляканий погляд на Гайдука, шепнула: «Понесли», бо Свiтлична все клала й клала цеглу – нiяк не могла розiгнутися, придушена важкою Гайдуковою тiнню. Поклавши останню цеглину, Свiтлична вхопилася за ношi, i тодi Гайдук спокiйно сказав:

– Мало. Кладiть iще.

Козачкова одсмикнула руки од нош так, мов обпеклася, поспiхом потягнулася за цеглою. Поклали ще з десяток цеглин.

– Мало, – сказав знову Гайдук.

Гора на ношах росла й росла, цегли було вже вдвiчi бiльше од норми, жiнки, якi працювали поруч, перелякано дивилися на ту гору, а Гайдук все не казав кiнчати i нести. Аж коли ношi стали потрiскувати, скомандував:

– А тепер можете нести.

Учительки схопилися за ношi, спробували пiдняти – ношi мов приросли до землi. Козачкова аж схлипнула, Свiтлична ж мовчала: клонила голову так низько, що Гайдук хоч би й захотiв, не змiг би заглянути iй у обличчя. Вчепившись щосили у ношi, вона намагалася одiрвати iх од землi, i згорблена спина ii так напружилася гострим, що випинався з-пiд плаття, хребтом, що, здавалося, вiн от-от вiзьме й зламаеться.

Врештi ношi одiрвалися од землi, учительки рушили вперед. І по тому, як вони аж хиталися, було видно, як iм важко iти.

Аж тепер Гайдук побачив обличчя Свiтличноi: болiсно напружене, з закушеними губами. Ішов поруч, не спускав з неi погляду. І витримати це було, мабуть, Свiтличнiй найважче. Важче од ношi.

На пiвдорозi Козачкова спiткнулася, замалим не впустила ношi. Кiлька цеглин глухо впало на землю, i комiрник, який дрiботiв за Гайдуком, одразу ж iх пiдiбрав, поклав на мiсце. Учительки якусь хвилину постояли, запалено дихаючи (ношi погойдувалися, наче вони iх приколисували), потiм знову смикнулися вперед.

Йшли, важко переставляючи ноги, i плаття, що потемнiшали од поту, вже прилипали до тiл, i жили понабрякали на скронях, а довкола, завмерши, стояли люди: всi, хто був у дворi. Рухалися тiльки вчительки, та Гайдук, та ще комiрник, який намагався i не вiдставати од Гайдука, але й не забiгати наперед. І коли вчительки добралися нарештi до акуратно викладеноi цегляноi гори й опустили ношi на землю (здавалося, що вони зараз i впадуть поруч з ними) – весь двiр аж зiтхнув полегшено, мов кожен iз них пер важкеннi тi ношi i щойно звiльнився од них.

– От по стiльки й носити! – обернувся до комiрника Гайдук. – Припильнуй.

Комiрник, радий старатися, закивав головою. Кинувся до вчительок, якi все ще стояли в нестямi: «Ану давайте, згружайте!» – i перший ухопив iз нош цеглину…

Гайдук прочекав гостей до обiду. Все бiльше нервував, все частiше поглядав на годинник. Аж коли сонце повернуло на захiд, не витримав, вирiшив подзвонити в Хоролiвку.

– Лишайтеся тут, – сказав Приходьковi. – Як появляться, скажiть, що я швидко буду. – Хоча розминутися з гостями очiкуваними не мiг нiяк: дорога з Хоролiвки спершу вела у село, а тодi вже на хутiр.

Довго додзвонювався до комендатури. Крутив ручку «бандури», роздратовано думав: «Азiя! Навiть телефон не могли людський поставити!» Та коли б навiть на мiсцi «бандури» висiв iнший, сучаснiший, вiн все одно викликав би роздратування: здавна, ще там, за кордоном, Гайдук перейнявся зневагою до всього вiтчизняного. Зневага була така глибока й устояна, що Гайдук i сам уже не вважав себе украiнцем, земляком оцих селян, а людиною з iншого, вищого свiту, i перший-лiпший нiмець, хоч яким би вiн був плюгавим та миршавим, стояв у очах Гайдукових на сто щаблiв вище од найрозумнiшого його земляка. Бо то ж – Європа, а це – Азiя! Тож Гайдук крутив ручку з такою вiдразою, мов та ручка не вiд телефону була, а вiд нужника.

Врештi комендатура озвалася й повiдомила, що гостi сьогоднi не приiдуть. Гайдук же мае явитися до пана коменданта завтра вранцi. О дев’ятiй нуль-нуль. Рiвно о дев’ятiй.

Отже, йому треба негайно вирушити в Хоролiвку. Подумав про пiдводу, але всi конi ще зранку були посланi по цеглу. І Гайдуковi не лишилося нiчого iншого, як рушити пiшки.

В Хоролiвку добрався пiзнього вечора. На темних, вимерлих вулицях стрiчалися тiльки патрулi: дiяла комендантська година. Нiмцi ще здалеку кричали Гайдуковi: «Хальт!», питали пароль. Освiтлювали лiхтарями, вимагали документ. «Боiться», – подумав про нового коменданта Гайдук, i ця думка принесла йому втiху.

Вiн таки добре втомився, давно уже отак не ходив, тiльки з дому на службу, а тут довелося одмахати не один десяток кiлометрiв. Всi пiдводи, як на зло, рухалися тiльки в один бiк – з Хоролiвки: була пiсляобiдня пора, i всi поспiшали повернутися додому. Стрiв Гайдук i тарасiвськi, вантаженi цеглою, вiн одразу ж iх по тiй цеглi й упiзнав: спершу три пiдводи, запряженi кiньми, а потiм уже далеко позаду – ще чотири, з коровами. На пiдводах iз кiньми сидiли пiдлiтки, i те, що вони iхали, а вiн, Гайдук, iшов, його розлютило. Зупинивши передню пiдводу простягнув вимогливо руку:

– Батiг!

Пiдлiток простягнув батiг, i Гайдук, перехопивши його за пужално, з усiх сил, навiдмаш, хльоснув хлопця по головi. Кепочка так i злетiла, хлопець зойкнув, ухопився за голову, а Гайдук знову уперiщив його: по зiгнутiй спинi, по гострих наставлених лiктях. Бив i бив, поцiляючи в найболючiшi мiсця, i пiдлiток, голосно зойкаючи, метався пiд ударами, аж поки звалився на дорогу.

– Встати! – скомандував рiзко Гайдук.

Хлопець, що лежав у пилюцi, заворушився. Схлипуючи, розмазуючи по лицю ряснi сльози, вiн став зводитись. Все обличчя було списане кривавими смугами.

– Можеш рушати! І не здумай бiльше сiдати на воза!

Пiдлiток пiдiбрав вiжки, все ще схлипуючи, нокнув на коней. За ним одразу ж рушили й тi двi пiдводи: хлопцi уже йшли, iх вiтром поздувало з возiв, i, проходячи мимо Гайдука, аж вбирали голови в плечi. Але Гайдук iх не зачепив: вiн уже збив охоту на першому, хоча й цих годилося б провчити. Дiстав блокнот, записав iхнi прiзвища, хоча ще не знав, як iх покарае.

Жiнок не зачепив: жалiючи своiх корiвок, вони всi до одноi йшли поруч з пiдводами. Поцiкавився лише, чому так мало наклали цегли.

– Та де ж мало! – заперечила йому найрозбитнiша, iз злим, весь час готовим до сварки обличчям. – Вони й так он ледве тягнуть! На вас би навалити стiльки!

– Прiзвище? – дiстав блокнота Гайдук.

– Та нащо вам мое прiзвисько?.. Ото, уже й слова сказати не можна!..

– Прiзвище! – гаркнув Гайдук.

– Та пишiть, як вам бумаги не жалко: Бородай Килина мое прiзвисько! – Голос ii теж зiрвався на крик. – Чоловiковi моему всю спину списали, то теперечки пишiть… Отака правда на свiтi, хто тягне, того й поганяють!..

– Рушайте! – махнув на неi рукою Гайдук: уже й не радий був, що зв’язався. Знав цю породу ротату: поки не викричиться – не заспокоiться. Вже вiдiйшов добрi гони, а голос Килинин усе нiсся йому навздогiн.

«Азiя! Навчилися за бiльшовикiв мiтингувати! – хоч тарасiвськi жiнки умiли «мiтингувати» споконвiкiв. – Ну, зачекайте, я вам язики повкорочую!»

Завернув у знайомий завулок, пiдiйшов до свого двору. Будинок чорнiв з-за високого паркану цегляними стiнами, у дворi було сонно й тихо, але з вiкна, що у свiтлицi, крiзь щiльно причиненi ставнi пробивалося свiтло. Вузенька, як нiж, смужечка прорiзала темряву, i Гайдук аж зупинився, подивований: Олька вкладалася рано, щойно наставали сутiнки, а тут же нiч.

Вiдчинив хвiртку, пiднявся на ганок. Постукав у дверi.

Нiхто не озивався, не виходив. А видно ж: не спали, бо свiтло горiло й на кухнi. «Поглухли, чи що?»

Уже щосили загамселив у дверi.

Аж тодi по той бiк клацнуло, Ольчин голос спитав:

– Хто там?

– Я, одчини! – сердито смикнув за клямку Гайдук: лише зараз вiдчув, як утомився. Аж колiна понабрякали. А вона ще й допитуеться.

Олька довго возилася, одчиняючи дверi. І коли нарештi ступив у коридор, то одразу ж зрозумiв причину отого возькання: вона була п’яна.

– Ти що?

Олька чи то схлипнула, чи то засмiялася. Хитнувшись, пiшла поперед нього в свiтлицю.

І тут на Гайдука чекала ще одна несподiванка: за столом, заставленим наiдками-напоями, сидiв офiцер. У зеленому, бездоганно пошитому мундировi, з старанно прилизаним чубом на маленькому черепi. Офiцер був дуже молодий, вiн ще не встиг, мабуть, побувати й на фронтi: жоден хрест чи медаль не прикрашували його мундир; це, мабуть, була одна з отих пташок, якi вважають за краще вiдсиджуватися в тилу, анiж лiзти пiд кулi… Гайдуковi навiть здалося, що вiн його вже десь стрiчав, цього офiцерика… Чи не з тих, що появилися з новим комендантом? Ну, бiс iз ним, це зараз Гайдука найменше цiкавило. А от як вiн тут, за оцим столом опинився?.. Хоча й це було ясно, досить глянути на Ольку, яка стояла, мов i вона не вона, мов i не сидiла тiльки що поряд з оцим зальотним чмендриком, не iла з ним i не пила… Он же поруч i стiлець, одставлений поспiхом. Бач, стоiть, святiша святоi, а сукню надiла: викот такий, що за пазуху хоч возом уiжджай… Гайдук одвернувся од Ольги, ступив до столу, до гостя непрошеного (чи, може, i прошеного), i той, догадавшись нарештi, хто перед ним, пiдхопився, хитнувся, з трудом знайшов рiвновагу. Нахилив, рекомендуючись, свою дитячу голiвку з iдеальним продiлом:

– Курт Апiтц!

Нi сум’яття, нi страху не вловив Гайдук у його свiтлих очицях, обрамлених бiлими вiями… Чистокровний арiець, аякже! Чого мае боятися представника нижчоi раси! В Гайдука аж вилицi заболiли, мов його хто вдарив щосили, але вiн нiчим не видав себе: теж схилив голову, клацнув закаблуками, назвався.

Нiмець одразу ж став збиратися, бо вiн таки засидiвся, проте Гайдук i не подумав його вiдпускати. Нi, нi! Гер офiцер хоче його смертельно образити? Це ж така честь: повечеряти разом з нiмецьким офiцером! Ось вiн лише трохи умиеться – змие дорожню пилюку – i до послуг високого гостя. Гайдук вийшов на кухню, де досi горiло, й шкварчало, i смажилося, i сидiла сонна прислуга, оте дiвча недорозвинене, що на нього колись поглядав жалiсливо Васильович. Побачивши хазяiна, вона пiдхопилася, очi ii стали круглi й наляканi.

– Води! – скомандував рiзко Гайдук. Тут уже нi перед ким було прикидатися, привiтний вираз одразу зiйшов з обличчя. Прислуга, кваплячись, ухопила цеберку, стала наливати в умивальник. Перелила через вiнця, вода хлюпнула на пiдлогу. – Витри! – Гайдук почекав, поки вона, хапаючись, витерла, став умиватись.

Довго пирхав, охолоджуючи розпашiле обличчя, а дiвча вже стояло завмерши, з утиральником поруч: гiривчилося-таки до порядку, хоч не раз доводилося скубти за вухо. Орднунг, порядок, так iх i вчити, так iз них i робити людей! Гайдук, втершись, знову пiшов до вiтальнi i знову нап’яв, паче маску, приемну усмiшку на свое щойно суворе обличчя.

Так що ми будемо пити?.. Коньяк, шнапс, горiлку?.. З гера офiцера вже досить?.. Гер офiцер не хоче?.. За вiщо така образа господаревi? Вiн, Гайдук, спати не буде, якщо не вип’е iз гером офiцером по келиховi! У нього е пляшка такого напою, що гер офiцер, ручуся, не куштував зроду-вiку. Приберiг на iменини, але заради такого випадку…

Звiвся, пiшов до буфета. Серед батареi пляшок вибрав потрiбну: настояний на тютюновi первак, яким можна й слона з нiг звалити, понiс урочисто на стiл.

Гер офiцер скуштуе ось цього напою, а вiн, Гайдук, налле собi шнапсу. В знак любовi й поваги до фатерлянду гера офiцера…

Налив повен келих жовтоi рiдини, пiдсунув до гостя.

Фрау Ольга? Гайдук думае, що з фрау Ольги досить. Жiнка, як-не-як…

– А я хочу випити! – вередливо сказала Олька, i на обличчi ii виник вираз отiеi вiдчайдушностi, яка аж кричить: менi тепер все одно.

Гайдук пильно глянув на Ольку, але не став заперечувати. Що ж, коли фрау хоче… Ми, як справжнi лицарi, повиннi скорятися дамам. Чи не так, гер офiцер? Налив i iй – уже не самогонки чи шнапсу – вина. П’яна Олька була йому непотрiбна: мав iще розмову до неi. Пiзнiше.

Так за що ж вони вип’ють? Вони вип’ють за великий нiмецький народ i обожнюваного ним фюрера.

– Хайль Гiтлер!

Офiцерик пiдхопився, мов на пружинi, пiвником вигукнув: «Хайль!» І вихилив весь келих до дна.

Його одразу ж i зварило. Очi взялися каламуттю, старанно прилизана чуприна обвисла на лобi. Хотiв поставити келих на стiл i промахнувся: брязнуло скло, келих розлетiвся на друзки.

– Де п’ють, там i б’ють! – зовсiм уже розвеселився Гайдук. – Гер офiцер не може втриматися на стiльцi?.. Гер офiцер хоче на свiже повiтря, додому!.. Ну що ж, не будемо затримувати високого гостя…

– Кашкета геру офiцеровi!

Нап’яв на нього кашкета, вивiв попiдруки з будинку. П’яний у дим офiцерик навалювався важко на нього, чiплявся ногами за землю.

– От сюди… сюди… Так… Так…

Одвiв подалi од свого двору, притулив до паркану. Кашкет одразу ж звалився, але Гайдук i не подумав його пiдбирати!

– Ауфвiдерзеен, гер офiцер! Приходьте iще, будемо радi!

Але той уже, мабуть, нiчого не чув: ганчiркою висiв на паркановi.

«Отак, женишок! – вишкiрив зуби Гайдук. – Довго ж ти пам’ятатимеш цi вiдвiдини!»

Веселий повергався до хати. Голова була ясною i свiжою, хоч i випив щойно повен келих шнапсу: в далекiй тiй школi навчився Гайдук пити i не п’янiти.

«Тепер з фрау Ольгою… Фрау!..»

Олька все ще сидiла за столом. Вiдкинулася на спинку стiльця, не зводила очей з келиха, що тримала у правiй руцi. Хилила його то вправо, то влiво, й недопите вино рубiновим язичком лизало кришталеву стiнку посудини. Вона вся була поглинута тим спогляданням – навiть не оглянулася, коли Гайдук важко зайшов до кiмнати.

Вiн же сiв прямо до столу, став жадiбно iсти: з снiданку крихти в ротi не мав. Рвав шматки м’яса, спльовував на тарiлку дрiбнi кiсточки.

– Я нiкуди звiдси не поiду! – раптом сказала Олька: обличчя ii стало вперте i зле.

Гайдук одклав обгризену кiстку, пошукав очима, що б з’iсти iще. Побачив холодець, потягнув до себе тарiлку.

– Принеси хрiн!

Олька неохоче звелася, хитаючи налитими стегнами, вийшла на кухню.

– Я нiкуди не поiду! – повторила згодом вона. – Їдь сам, а мене не чiпай!

Гайдук мовчки доiв холодець. Нiчого, окрiм iжi, його, здаеться, зараз не цiкавило.

Потiм запалив сигарету. Похитуючись на стiльцi, вперше глянув на Ольку.

– Ти чуеш, я не поiду! – вже з ненавистю закричала вона.

– Не поiдеш, – озвався благодушно Гайдук. Дiстав складаний ножик, висипав на стiл сiрники. Вибрав один, став ножиком зрiзати головку.

– Я краще замiж вийду!.. За першого нiмця!.. – З Олькою вже починалася iстерика.

– І замiж вийдеш… За нiмця…

Гайдук продовжував стругати сiрник. Загострив старанно кiнчик, розглядав навпроти свiтла.

– Я до коменданта пiду! – вереснула Олька.

– І до коменданта пiдеш… – Ще раз пiднiс до свiтла сiрник. Видно, лишивсь задоволений: склав ножик, непоспiхом сховав до кишенi. І враз досi благодушне обличчя його стало крижане i нещадне. – Руки!.. Руки на стiл!..

Олька шарпнулася, спробувала зiрватися з стiльця, але ii права рука з iдеальними, старанно наманiкюреними нiгтями вже була припечатана важкою Гайдуковою долонею. Ухопив, притиснув щосили i блискавичним натренованим рухом загнав сiрник пiд наманiкюрений нiготь.

Й одразу ж одпустив.

– Отак буду щовечора заганяти по сiрниковi. Як вечiр, так i сiрник. Поки не поiдеш зi мною…

Звiвся, оддуваючись сито, пiшов у спальню. Слухав дикий Ольчин вереск, посмiхався: повищи, повищи! А ти ж що, голубонько, думала? Жартувати з Гайдуком? Гайдук сам жартувати вмiе!

Роздягнувся, повiсив акуратно мундир, лiг у свiжо постелене лiжко. «Для нiмця старалася… Що ж, ми не гордi, – поспимо й на постелi, для iншого засланiй… А ти повищи…»

З насолодою випростався, натягнув подушку на голову. І одразу ж заснув…

Олька в спальню так i не прийшла: лягла у вiтальнi на канапi. Гайдук застав ii ще сонною: обличчя опухло вiд слiз, права рука лежить на подушцi, бiлiе оббинтованим пальцем. Намотала бинта – на сто пальцiв вистачило б.

Будити Ольку не став – вийшов тихенько на кухню.

Снiдаючи, згадав офiцерика, як той висiв учора на парканi. Пiсля такого напою повиснеш: тиждень власнi кишки пiдбиратимеш! Вдруге не потягне до чужих молодичок у гостi.

Посмiхнувся вдоволено, допив каву, звiвся. Одягаючи кашкет, строго сказав до прислуги:

– Хазяйцi, як проснеться, передай: хай збираеться. Будемо переiжджати в село. – Хотiв додати, щоб збиралася й вона, прислуга, та враз передумав: обiйдеться! І без прислуги буде хороша. Менше про офiцерикiв думатиме. Отак, фрау Ольго!..

У комендатурi вже на нього чекали: як тiльки Гайдук появився в приймальнi, черговий одразу ж показав йому на дверi кабiнету: заходь. У кабiнетi вже були комендант, бургомiстр, начальник районноi полiцii i якийсь низенький опасистий нiмець у цивiльному: свiтлий, спортивного крою пiджак, картатi штани галiфе, високi краги з жовтоi шкiри. Побачивши Гайдука, комендант невдоволено глянув на годинника, але нiчого не зауважив. Натомiсть сказав, звертаючись до нiмця в цивiльному:

– Перед вами начальник полiцii дорф Тарасiвка. Вiн буде вашим помiчником i охоронцем.

– Дуже приемно! Дуже приемно! – Нiмець простягнув Гайдуковi пухку холодну долоню: – Генрiх Мольтке. Архiтектор.

– Гер Мольтке здiйснюватиме особистий нагляд за побудовою палацу, – пояснив комендант.

– Маетку, пане комендант, маетку!

– Пробачте, маетку… А зараз, панове, гер Мольтке познайомить нас iз проектом. Бiтте, гер Мольтке.

Мольтке взяв указку, що лежала на столi, пiдiйшов до стiни, увiшаноi величезними аркушами ватману:

– Прошу, панове, сюди! – Панове, на чолi з комендантом, посунули слiдом за Мольтке. А той пiдняв указку, ткнув нею в найбiльший аркуш ватману: – Перед вами загальний вигляд майбутнього маетку оберста Крюгера. Як ви уже знаете, шановнi панове, маеток цей мае бути взiрцевим. Вiн стане взiрцевим для громадян Великонiмеччини, якi в недалекому часi зголосяться господарювати на вiдвойованих у бiльшовикiв схiдних землях. Це будуть у першу чергу воiни нашоi звитяжноi армii, офiцери й солдати, i ми повиннi насамперед подбати про те, щоб вони почувалися тут, як в рiдному фатерляндi. Це, панове, не тiльки моi думки – я переповiдаю насамперед слова гауляйтера Коха, який особисто дав менi завдання розробити проект показового нiмецького маетку… Отже, що ми тут бачимо?.. Ми бачимо насамперед великий двiр, обнесений цегляним високим парканом, втиканий гострими металевими списами. Суцiльним муром охопить вiн подвiр’я, надiйно охоронятиме господу вiд можливих злочинцiв, якi насмiлилися б забратися досередини, списи, як бачите, розташованi так, щоб мiж ними не змогла прослизнути навiть дитина… Окрiм того, ми передбачаемо пустити по зовнiшньому ободовi паркану колючий дрiт, а також дрiт пiд напругою. Всi ви розумiете, що це захiд тимчасовий, але необхiдний. Згодом, коли вдасться привчити до порядку й покори мiсцеве населення, дрiт буде знято… Отже, ви входите чи в’iжджаете крiзь високi ворота до широкого двору, вимощеного свiтлiшими плитами з обтесаного гранiту. Що ви насамперед бачите, панове?… Двоповерховий будинок у готичному стилi, де мешкатиме гер оберст з сiм’ею: на першому поверсi – параднi кiмнати для прийому гостей та бенкетiв, а вже на другому – власне житло. Передбачено всi вигоди, аж до окремих ванн i туалетiв для членiв родини й гостей. Ви це, панове, побачите, коли ознайомитесь з проектом самого будинку, а зараз пiдемо далi… Всi господарськi будiвлi сплановано так, щоб гер оберст, вийшовши на балкон, одразу ж мiг охопити iх зором. Це мае велике значення, адже обслуга набиратиметься з мiсцевого населення, ледачого й розбещеного, i постiйний нагляд господаря просто-таки необхiдний… Отже, праворуч: стайня, корiвник, свинарня, пташарня. Лiворуч: примiщення для сiльськогосподарського знаряддя, для зберiгання зерна й iнших продуктiв, погрiб-льодник i, нарештi, житло для прислуги. Гер оберст назвав приблизну цифру: двадцять п’ять душ, але я розробив проект з таким розрахунком, щоб там змогли поселитися всi п’ятдесят: цьому сприятимуть двояруснi нари… За всiма цими будовами буде розбито сад… Звернiть увагу, панове, на ось цi двi квадратнi споруди, – указка Мольтке поповзла донизу, майже до рiчки, – Оце – генераторна, що даватиме струм, а це – карцер на п’ять осiб… Трохи нижче, по рiчцi, буде насипана гребля. Утвориться досить глибокий ставок, де гер оберст з родиною зможе вiдпочивати й купатися. Тому мною передбачена й купальня: ось вона, перед вами, панове. Це буде напiвзакрите примiщення, де можна роздягатися як панам, так i дамам, дерев’яний помiст, що вестиме у воду, пляж iз насипного пiску… Гер оберст особливо наполягав на тому, щоб пiсок завезли чистий, рiчковий… Оце, здаеться, панове, i все, – Мольтке одступився, щоб присутнi мали можливiсть помилуватись ескiзом.

Милуватися й справдi було чим: ескiз виконано таки майстерно, не упущено жодноi деталi, ще i в кольорах. Викладений з червоноi цегли палац з високими готичними вiкнами, високий гостроверхий дах з червоноi черепицi, добротнi господарськi споруди довкола широкого двору, вимощеного гранiтними плитами, гострими списами ошкiрився високий та масивний паркан, бiльше схожий на фортечний мур, – так надiйно й мiцно, мабуть, будували своi фортецi хрестоносцi нiмецькi на колись завойованих землях. На вiки, на тисячолiття.

Навiть людей, майбутнiх мешканцiв цiеi оселi, зобразив архiтектор. На балконi, що пiдносився над парадним входом, стояв сам оберст Крюгер, не в мундирi, щоправда, а в халатi, у в’язанiй шапочцi з китицею, з люлькою в зубах. Ляльковий той оберст, мабуть, щойно поснiдав i вийшов на балкон, щоб кинути господарським оком на ляльковий свiй двiр, де вже метушилися слуги-ляльки: один, у шкiряному фартуховi, запопадливо вимахував мiтлою, пiдмiтаючи двiр, двое iнших перли величезну баддю, мабуть, з пiйлом для худоби, ще один накидав гнiй на акуратний нiмецький вiзок, що в нього був упряжений нiмецький вислозадий битюг iз товстими, як колони, ногами, а ще один бiг кудись iз сокирою. Не забув архiтектор i слуг жiночоi статi: цi поспiшали од пташника з кошиками, повними яець, поверталися од корiвника, несучи дiйницi з молоком, бiгли в погрiб по морожене, солене, квашене, уже, мабуть, на обiд, бо сiм’я ж гера Крюгера щойно поснiдала, чого не можна було сказати про слуг… І навiть карцер не був забутий архiтектором: якийсь нiмець, певно, управитель, волiк за комiр покiрно схилену постать. Мабуть, п’ятого, для повного рахунку…

Нiмцi: комендант i начальник гестапо аж прицмокували, роздивляючись той ескiз, очi iхнi так i сяяли, а обличчя розчервонiлися. «Колоссаль! Колоссаль!» – захоплено бубонiли вони, кожен iз них, мабуть, уже бачив себе на мiсцi оберста Крюгера, на отакому ж балконi, в халатi i в’язанiй шапочцi, – одвiчнiй мрii всiх добропорядних бюргерiв, палких сучасних прихильникiв нового порядку. Решта теж прицмокувала, хоча не так захоплено й голосно, прицмокувала мовби iз примусу бо не могла, та й не насмiлювалась, уявити себе на балконi, на мiсцi оберста Крюгера, як не старалася, хiба що, у кращому випадку, на мiсцi отого нiмця, що цупив якогось бiдолаху до карцера, – вони радше б, може, мовчали, але мусили тягнутись за нiмцями, бо на iхньому, на нiмецькому возовi iхали, а на чиему возi сидиш, того й пiсню спiвай. І тиснули слiдом за комендантом та начальником гестапо холодну й пухку архiтекторову руку, й примовляли: «Зер гут!.. Колоссаль!» – удавали, що вони не знати як захопленi, хоч кожного по серцю, – кого дужче, кого легше – вдряпнула чорним кiгтиком кiшечка: «А де ж менi буде мiсце в отому ескiзовi?» І, прощаючись, вже не дивилися один одному в очi й намагалися швидше одiйти один вiд одного, як ото розходяться добродii, якi збиралися нагрiти руки на чомусь i раптом побачили, що вони пошилися в дурнi.

Гайдук полишив комендатуру останнiм: мав домовитись iз архiтектором, коли виiжджати в Тарасiвку. Добре обiзнаний з планами Гiтлера щодо схiдних територiй та слов’ян, якi iх заселяють, вiн не тiшив себе iлюзiями, а всього нацiлив на те, щоб вислужитись, стати необхiдним для нiмцiв, посiсти надiйне мiсце на службовiй драбинцi, був упевнений, що роботи йому вистачить на весь вiк, бо не так просто упокороти, зiгнути, перетворити на безсловесних рабiв усiх його землякiв, тож нiмцi без нього нiяк не обiйдуться, а раз так, то й змушенi будуть поступатися мiсцем за столом переможцiв.

І хоч вiн нещодавно зiрвався з драбини службовоi й замалим не шаснув донизу – вчепився за останню щабельку, однак не збирався просидiти на нiй все свое житгя, а мав намiр уперто видиратися вгору. Допомогти йому в цьому мае оцей взiрцевий маеток, за спорудження якого Гайдук мае вiдповiдати головою. І вiн його зведе, що б там не сталося, наперекiр усьому зведе, кiстьми покладе половину тарасiвцiв, а зведе – в цьому Гайдук не сумнiвався нi на мить.

Вже виходячи з комендатури, знову пригадав Ольку. Надумалася iхати чи й досi ще не вiдмовилась од намiру ловить женишкiв?.. Тодi доведеться загострити ще один сiрник: вiн не мав намiру одступатися вiд Ольки. Не тому, що любив: скiльки себе пам’ятае, до жiнок ставився розсудливо й холодно, бо наперед бачив усi iхнi вади, знав, чого од них можна чекати… Тож жодна красуня не зумiла заполонити його серце, не заполонила й Олька, i коли б iм довелося розстатися, вiн навряд чи й довго журився б за нею. Однак зараз вiн не бачив жодноi жiнки, яка могла б замiнити Ольку, а скнiти наодинцi в порожньому будинковi Гайдук не збирався. Волiв повертатися щовечора з служби в затишну й охайну господу, бачити на столi смачну й свiжу страву, лягати в зiгрiту жiночим тiлом постiль. Олька ж була щодо другого й третього вдатна од роду: готувала смачно й охоче i постiль зiгрiвала як слiд, то який йому сенс вiдмовлятись од неi?.. До того ж вона насмiлилася збунтуватися проти нього, а тут уже Гайдук не мiг поступитись нiяк. Мусив зламати ii, обрубати, як то кажуть, хвоста. Вiн аж усмiхнувся подумки, пригадавши, як вона вищала учора, i сьогоднiшнiй демонстративно обмотаний палець. Не скуштувала ти, голубко, того, що iншi куштують!.. Гайдук згадав покiйного Крамера i його «стоматологiчний кабiнет», згадав глибокий склеп у полiцii, де орудували такi майстри – мертвого танцювати змусять, i жорстока посмiшечка торкнула його холоднi вуста.

За думками про Ольку ледь не минув оголошення. Вже пройшов був, та якась деталь, що пiдсвiдомо впала в око, змусила його зупинитися. Якесь слово, чи що?..

То був великий, розмiром з добру газету, аркуш паперу. Вiн бiлiв, видiляючись рiзко на сiрому дощаному паркановi, – спецiально був прилаштований так, щоб впадати в око ще здалеку. Нiмцi щодо цього мастаки, нiчого не скажеш.

Пiдiйшов, став уважно читати.

Це був заклик полтавського коменданта до мiсцевого населення. На територii Полтавщини дiе банда злочинцiв, комiсарiв-фанатикiв, яка являе серйозну загрозу насамперед життю й майну мiсцевих мешканцiв. Нiмецька влада докладе всiх зусиль, щоб знищити цю банду найближчим часом, але й самi жителi не повиннi стояти осторонь, а мусять посприяти нiмецьким органам швидше виявити й знешкодити небезпечних злочинцiв. Особливу небезпеку становлять керiвники банди: Свiтличний Федiр Олексiйович та Ганжа Василь Панасович. Кожному, хто iх виявить i вчасно повiдомить вiдповiднi нiмецькi органи, буде виплачена грошова премiя в розмiрi 10 000 окупацiйних марок або нарiзано 5 гектарiв землi.

Цифра «10 000» була видiлена крупним жирним шрифтом. Як i «5». Одразу видно було, якi високi надii покладали автори оголошення на цi двi цифри.

Але не на них дивився Гайдук, хоч вiн не вiдмовився б, звiсно, од кругленькоi суми. Грошi е грошi, за них усе можна купити, навiть прихильнiсть начальства. Гайдук у цьому переконався давно, але не отi «десять тисяч» прикували його увагу, а прiзвище Свiтличного… Хто такий Ганжа, вiн добре знав, не мав жодного сумнiву, що це той самий Ганжа, голова комнезаможу, лютий ворог iхнього роду, а от Свiтличний… Десь вiн уже це прiзвище чув, десь стикався з ним, зовсiм недавно стикався… Стривай, стривай!.. Та ж ота вчителька – Свiтлична! Так, так, Свiтлична, колишня дружина Івасюти Оксена, а оцей, Федiр Свiтличний, ii брат. Той, що в двадцять п’ятому розправився з ними, отой чорний вершник, який шаблюкою розвалив його брата майже навпiл…

Так от де вони зустрiлися нинi!

Свiтлична!.. Так, так, Свiтлична… Ну що ж, голубко Свiтлична, доведеться нам порозмовляти з тобою. Погомонiти про дещо. От хоча б про оце: де зараз твiй брат? Коли ти з ним востанне зустрiчалась, куди вiн подався? Не може ж того бути, щоб рiдний братуньо не провiдав сестру! Хоча б отiеi ночi, коли так таемниче згорiла нiмецька молотарка й безслiдно зникнув сторож. Не зовсiм, щоправда, безслiдно: лишилися кiнськi слiди. А твiй брат, якщо не зраджуе пам’ять, з кiньми не розлучався нiколи. То на якому кониковi заiжджав вiн останнього разу? На бiлому?.. Чорному?..

Гайдук аж пiдбираеться внутрiшньо. Знайоме вiдчуття, коли нападав на вдалий слiд. Висмикував ниточку, яка обiцяла розмотати клубочок…

«Гестапо, звiсно, не знае, – думав дорогою додому. – Інакше воно давно зацiкавилося б учителькою… Що ж, тим краще для мене. Спробую розiбратися сам». – Не мав жодного сумнiву, що розбереться: умiв не тiльки сiрники заганяти пiд нiгтi.

Аж зупинився: пригадав, що учителька живе в Приходька. Живе спокiйнiсiнько в самого пана старости!..

«Цiкаво, цiкаво…»

Не помiтив, як минув власний двiр. Сам до себе похитав головою: розпалився, мов дитина! Потерпи, брате, до завтрого. Хоча б, якби не отой архiтектор, вiн негайно рушив би в Тарасiвку…

Наступний день збiг, як година. Раннього ранку Гайдук схопився з постелi, щоб встигнути до комендатури, де на нього чекатиме машина. Розбудив Ольку, ще раз сказав iй збиратися, бо, можливо, завтра пришле пiдводи. Вони вже помирилися (нiч кого не помирить!), i Олька, протираючи припухлi зi сну очi, спитала, як бути з прислугою.

– Дiвку одряди додому. Сьогоднi ж.

– А що я там сама робитиму?

– Буде видно, – вiдповiв непевно Гайдук. – Придумаю щось. – Про себе ж подумав, що слiд повернути корову, яка стояла у комiрника («На сохраненiе взяв! – божився наляканий комiрник. – Щоб нiхто не попользувався!»), вкинути до сажа пiдсвинка, а то й пару, завести курей, качок i гусей. Адже тепер частенько доведеться приймати гостей iз району, а нiмцi люблять поiсти: що не поставиш – усе пiдметуть, та й сам Гайдук не збирався жити упроголодь. «Як намотаешся по хазяйству, то й про женишкiв забудеш! – подумав злорадно. – Отак-то, голубонько!»

Машина вже чекала на нього, хоч Гайдук i прийшов на пiвгодини ранiше. Вони одразу ж поiхали за архiтектором: той викотив з двору, де жив комендант, як тiльки загуло на вулицi.

– Гутен таг, гер Гайдук!

Був веселий, життерадiсний, ситий: по машинi так i вiйнуло смачною стравою, дорогим коньяком. Всю дорогу не затуляв рота: вихвалявся, скiльки збудував палацiв, для яких вельможних панiв. А не встигли зупинитися – вискочив iз машини. Оббiг увесь двiр, у кожну шпарку заглянув i все: гут, гут, – подобалося чи не подобалося.

– Транспорту обмаль. Три пари коней всього…

– Гут.

– Я вже доповiдав комендантовi, поки що безрезультатно.

– Гут.

– Циркулярку треба б поставити… Чиргикатимемо до першого снiгу.

– Гут.

Кругом «гут», на що Гайдук не поскаржився б. Бiс його й зна, що за людина!

І, водячи нiмця з одного кiнця двору в iнший, все йому показуючи та пояснюючи, не забував Гайдук про Свiтличну нi на хвилину. Навiть не дивлячись в ii бiк, мiг би сказати напевно, де вона зараз.

А коли Мольтке нарештi поiхав – недовго й був, не лишився навiть на обiд, хоч Гайдук i запрошував, пообiцяв лише на прощання все погодити з комендантом, хай пан Гайдук не переживае, все буде «Гут», – коли архiтекор поiхав, Гайдук не раз пiдходив до Свiтличноi. Стояв, мовчки дивився, як вона бере цеглу, а потiм так же мовчки, не зронивши й слова, одходив, щоб за якiсь пiвгодини знову повиснути над нею. Люди вже те помiтили й перешiптувалися стривожено (одразу ж, як появився Гайдук, розмовляли тiльки впiвголоса, та й то не розмови – окремi слова. Буркне одне одному «подай» чи «принеси» – та й по розмовi), люди вже крадькома перешiптувалися, чому це Гайдук так зацiкавився вчителькою, – неспроста це, ой неспроста! Свiтлична ж ще нижче хилила голову, не смiючи й очей звести – Гайдук бачив, що вона вiдчувае його присутнiсть, його погляд важкий, i навмисне подовгу стояв, стояв нерухомо й безмовно. Стояв, поки в неi починали вже й руки тремтiти, i вона все частiше впускала цеглини, й одного разу так стукнула себе по пальцю, що вiн одразу ж розпух i посинiв. Але й тодi вона не розiгнулася, не спробувала затамувати бiль: брала цеглини й клала на ношi, мов бездушна машина. Аж поки Козачкова, в якоi й душа була вже у п’ятках, шепотiла, що досить.

Пiд вечiр Гайдук гукнув полiцая – не тарасiвця, тарасiвським вiн не довiряв, а гукнув Абагяна Ашота, вiрменина, й сказав йому, показавши на Свiтличну рукою:

– Бачиш цю жiнку?.. Приведеш одразу ж пiсля роботи в полiцiю! Разом з ii вилупком, – молодший син Свiтличноi, Івась, був тут же, в групi пiдлiткiв.

Сказав це навмисне голосно, щоб почула й Свiтлична. Хай терпне од страху, губиться в здогадках, впада у вiдчай – дозрiвае для наступного допиту.

Розкажеш, голубко, усе… Нiде ти од мене не дiнешся.

З хутора, однак, одразу ж у полiцiю не пiшов: хай почекае кiлька годин. Це теж був один iз методiв допиту, коли жертву навмисне по кiлька дiб не викликають до слiдчого, дають iй дозрiти – багато чого навчився Гайдук i в школi розвiдникiв, i на численних курсах, i вже на роботi в полiцii. Тож хай сидить, голодна i зморена, хай дозрiвае потроху, а вiн поки що повечеряе добре та подрiмае з годинку, i вже потiм, виспаний, ситий, умитий, повний сил i енергii, зiйде на ганок управи. Зiйде, одчинить з грюкотом дверi, щоб жiнка там аж здригнулася, зайде в кабiнет, накаже привести заарештовану. Поки що без сина, одну. Вдасть, що дуже заклопотаний, що йому не до неi, а ось до цих-о паперiв, якi лежать на столi; довго iх вивчатиме, нагнiтаючи тишу, так довго, що Свiтлична врештi не витримае: чи то зiтхне, чи застогне несмiливо, – аж тодi одiрветься од паперiв, гляне на неi просто у вiчi.

– Так коли ви стрiчалися востанне з братом? – наче вона вже в усьому зiзналася i вiн просто ii перепитуе, щоб уточнити.

…Свiтлична аж похитнулася. Судорожно ковтнула повiтря.

– Ну?! – впився у неi поглядом Гайдук. – Коли вiн вас востанне провiдував?

– Брат? – врештi перепитала вона. Ворухнула вустами з такою натугою, наче оце слово завдавало iй бозна-якого болю.

– Брат!.. Братуньо!.. Федiр Свiтличний!..

Свiтлична ще раз натужно ворухнула вустами.

– Вiн мене… не вiдвiдував…

– Як не вiдвiдував? – весело здивувався Гайдук. – Щоб брат та не провiдав сестру? Та хто ж цьому повiрить?.. То ж коли ви з ним бачилися востанне?

Свiтлична наморщила лоба: марне силкування удати, що вона щось пригадуе.

– Здаеться, перед вiйною… В тридцять восьмому…

– У тридцять восьмому? – недовiрливо гмикнув Гайдук. – І вам ото не сором брехати у вiчi? Ви ж учителька, чого ж ви навчали дiтей? Ви й дiтей отак учили брехати?

– Я не вмiю брехати, – озвалася тихо Свiтлична.

– Бачу, що не вмiете! Не червонiете навiть!.. Оце так учителi!.. Що ж тодi ждати од учнiв, коли вiд вас правди не можна добитися? – Дивився на неi осудливо, скрушно головою похитував. – Не чекав, не чекав… – Переклав папери, мов iще раз iх роздивляючись, висмикнув навмання один, пiднiс до очей (знав: Свiтлична стереже кожен його порух). – Гаразд, – мовив по паузi, – допустимо, що ви вже встигли все на свiтi забути… Допустимо… Тодi я вам нагадаю, – Гайдук звiвся з-за столу, повiльно пiшов до Свiтличноi.. Вона аж прикрилась рукою, коли вiн схилився над нею, як ото роблять дiти, чекаючи вдару. Гайдук не втримався од посмiху, побачивши отой ii жест: був уже переконаний, що незабаром знатиме все. – Я вам допоможу пригадати, – повторив, гостро дивлячись у вiчi вчительцi. – Брат провiдував вас серед ночi… Серед ночi! – повторив вiн, помiтивши, як здригнулася Свiтлична. – І не до вiйни, як ви твердите, а зовсiм недавно. Ви його впустили до хати, а потiм вiн розмовляв iз господарем вашим, iз Приходьком. – Свiтлична мовчала пригнiчено, й Гайдук уже майже був упевнений, що вiн напав на вiрний слiд. – Ну, що тепер скажете?

Свiтлична ворухнулася, стiлець пiд нею болiсно рипнув.

– Вiн мене не вiдвiдував…

Гайдук з досадою випростався, пройшовся сюди-туди по кiмнатi. Сiв знову до столу, жбурнув у шухляду папери, й досi веселе, майже привiтне обличчя його стало лихе й жорстоке.

– Шкода! – мовив вiн сухо. – Я думав, що у вас вистачить глузду в усьому зiзнатися. – Звiв на Свiтличну холодний погляд, спитав: – Знаете, куди ми вас звiдси вiдправимо?.. В гестапо!.. Там вам дадуть можливiсть ще раз зустрiтися з братом. Так, так, iз братом! – помiтив, як знову похитнулася вчителька. – Ви що ж собi думали: нiмцi дозволять йому на волi розгулювати?.. Спiймалася, пташка! Вiн, до речi, виявився мудрiшим од вас: зiзнався в усьому. То як, i пiсля цього будемо все заперечувати?

Свiтлична убито мовчала.

– Ну що ж, – сказав Гайдук. – Якщо вам уже так припекло побувати в гестапо… Тiльки знайте одне: перш нiж вас туди одвеземо, ви тут у всьому зiзнаетесь! Я не збираюся червонiти перед нiмцями!

– Вiн мене не вiдвiдував, – повторила, мов заведена, Свiтлична. Вона, здаеться, зараз тiльки й здатна була вимовляти оцi чотири слова.

– Вiдвiдував! – заперечив жорстоко Гайдук. – І ви в цьому зiзнаетесь самi. Чим швидше, тим краще для вас, – Гайдук знову вийшов з-за столу, затис пiдборiддя Свiтличноi помiж пальцями, впився поглядом у ii очi. – Слухай, ти, бiльшовичко! Я не збираюся ламати з-за тебе кар’еру. Ти менi розкажеш усе!.. Знаеш, що я зроблю?.. Я не зачеплю тебе й пальцем – з мене досить буде твого сина… Отут, на твоiх очах, я ламатиму йому руки й ноги… Ти чула коли-небудь, як трiщать у людини кiстки?.. Завтра почуеш!.. А зараз iди! – Гайдук рiзко одiрвав руку, i голова Свiтличноi обмерло хитнулася донизу. – Іди й добре подумай! Доки е час… Тодi буде пiзно!

Виходила з кабiнету – п’яно хиталася. А позаду – похмурий Ашот.

– Нi пити, нi iсти! – гукнув йому в спину Гайдук. – Не випускати, поки я повернуся!

Встав, потягнувся, аж хруснуло в спинi. Був задоволений. Хоч Свiтлична й не сказала нiчого, не мав уже сумнiву: скаже! Здорово ж вiн придумав з отим ii вилупком… І з братом, який наче сидить у гестапо… І зi старостою…

Був уже майже впевнений, що Приходько в однiй бандi зi Свiтличним. Не мiг не знати, що ii провiдував брат. Знав i мовчав… Як вона здригнулася, коли вiн сказав, що отой бандит заходив i до старости!.. Згадалося, бачте, минуле, знову в громадянську захотiлось погратися?.. Ну, ну…

Вийшов з управи. Нiч тепла, тиха, в небi зорi сяють мрiйливо, i якась аж ласкава дрiмота розлита довкола. Йшов безлюдною вулицею – нiде нi шелесне, тiльки його кроки вiдлунюють. Та ось назустрiч вивалилася постать, розмита у темрявi, крикнула здалеку:

– Хальт!

– Своi, своi, – вiдповiв Гайдук задоволено: бач, уже й зупиняти навчились по-людському. А то: «Стiй!» Чи ще гiрше: «А хто то йде?» «Хальт!» – ось як треба казати. Коротко i ясно.

– Все гаразд? – запитав, порiвнявшись iз полiцаем.

– Усе, гер начальник!

– Гут, молодець. Ферштеен?

– Ферштеен, гер начальник!

– Можеш продовжувати.

Тут полiцай уже не знав, як вiдповiсти по-нiмецькому, а по-вкраiнському не насмiлився. Тому тiльки виструнчився й козирнув. Козирнув теж не по-нашому – п’ятiрнею до лоба дурного, а по-европейському – всього двома пальцями.

«Учiться, хлопцi, учiться, – Гайдуковi аж приемно було, що полiцаi стараються. – Оце – справжня школа, а не вашi парти вонючi! – Вiн саме минав школу, що чомусь завжди його дратувала, коли б не проходив. – Колись, може, й вiдкриемо, – пригадав розмову з Приходьком. – Тiльки не так, як ви сподiваетесь. Тут у головi його зблиснула думка: а й справдi! Зiбрати дiтей та й посадити за парти: вивчати мову нiмецьку. Щоб не однi полiцаi кричали: «Яволь!» Не нiмцям же, не геровi Крюгеровi украiнську освоювати!.. От буде в районi, зайде до коменданта, в гестапо, подiлиться iдеею. Їм це сподобаеться, обов’язково сподобаеться: перша школа на завойованих землях. Для вивчення мови нiмецькоi. Залучення мiсцевого населення до передовоi культури. Взiрцевий маеток i школа взiрцева – звучить непогано! Молодець, гер Гайдук!..

В зовсiм уже рожевому настроi зайшов до порожньоi хати. Засвiтив лампу, взяв хлiба окраець, шмат сала. Треба завтра ж послати пiдводи за Олькою. Бо це чорт-зна що! Але навiть суха iжа не могла зiпсувати доброго настрою: все думав про школу. Обов’язково вчителiв, що володiють нiмецькою… Може, й нiмцiв… А цих – собацi пiд хвiст! На роботи найважчi, мордами в гнiй! Щоб забули, хто вони й що вони…

Й одразу ж згадав про Свiтличну. Цiкаво, як вона там? Спить чи не спить?

Свiтлична не спала.

Коли Гайдук наказав ii вивести (в неi аж у грудях холонуло од його нещадних запитань), коли Ашот понуро сказав iй зводитись та й повiв з кабiнету в коридор, а потiм – у пiдвал, у холодну, вона трималася з останнiх сил, щоб не впасти. Пiдгиналися, пiдламувалися, огидно тремтiли ноги. Свiтлична весь час хапалася за стiни, а внизу, на сходинах, що вели в пiдземелля, вона спiткнулася й, напевно б, упала, аби не Ашот: пiдхопив, пiдтримав, мовчки, без жодного слова. Тетяна аж схлипнула i, притулившись до одвiрка, чекала, знеможена, поки вiн одiмкне дверi в пiдвал.

Ашот довго возився з замком, сердито щось шепотiв, вiн навiть гвинтiвку одставив, бо заважала… Ашот торготiв неслухняним ключем, а Тетяна чiплялася за одвiрок руками: все тiло, кожна жилка в нiй тремтiла й посiпувалася, й нервовий, мов у пропасницi, дрож пронизував од п’ят до потилицi. В головi ii й досi лунали Гайдуковi слова, ота жахлива Гайдукова погроза – вона пекла невгасимо, глушила всi iншi думки – Тетянi вже починало здаватись, що вона божеволiе…

Ашот нарештi вiдiмкнув дверi, буркнув: «Заходи». Тетяна ступила до камери, в темряву, сиру й задушливу, що вiдгонила цвiллю, як у глибокому льосi. Позаду стукнуло, грюкнуло, зацокотiло: Ашот знову возився з замком, а назустрiч Тетянi, од дощаних голих нар, метнулася темна Івасева постать. Обхопив Тетяну так, наче вже й не сподiвався дiждатися матерi, притулився, припав, вiн теж весь тремтiв, i коли Тетяна дiткнулася синового обличчя, воно було мокре. «З мене досить, вашого сина!» – пролунав Гайдукiв голос, рiзонув по самому серцю – Тетяна з такою силою притиснула сина до себе, наче у неi його вже одбирали. А Івась допитувався, чом не поверталася так довго. «Де ти була, ма?.. Вони тебе не били, ма? Ти знаеш, як менi було тут страшно без тебе… Вони нас скоро випустять, ма?..» Сипав i сипав запитаннями, а Тетяна мовчала: болiсна судома звела ii вуста, i вiдчай, такий нелюдський вiдчай терзав ii серце, що коли б вона була не людиною, а вовчицею, – звела б голову до низькоi байдужоi стелi й завила б…

Потiм вони сидiли на нарах, притулившись одне до одного. Поклавши на колiна матерi голову, Івась невдовзi заснув: Тетяна ж сидiла, мов кам’яна, не вiдчуваючи власного тiла: в нiй билася, горiла, пекла, терзала безжалiсно одна й та ж думка: його катуватимуть. Сонний син поклав iй на колiна руку. Тетяну той дотик пронизав, мов вогнем, бо Гайдук нахвалявся поламать йому руки. «Нi, нi, це неможливо, цього не може бути!» – нiмо кричала вона, намертво затиснувши губи, а темрява, лиховiсна й понура, вiдповiдала iй, що так воно й буде. І голос Гайдукiв вiдповiдав, що так буде. «Отодi ти скажеш усе!..» І Тетяна вже знала, що скаже. Що коли стануть катувати Івася, вона або збожеволiе одразу, або скаже iм усе…

Вмощуючись зручнiше на голих дошках, Івась зняв з ii колiн голову. Згорнувся клубочком, сонно посопував. І як тiльки вiн вивiльнив ii колiна, Тетяна одразу ж звелася: вона вже знала, що мала робити.

Гарячково стала зривати iз себе одяг. Мусила поспiшати, доки ii знову не повели до жахливого того кабiнету, поки не настав ранок i не проснувся Івась: Тетяна не знала, рано зараз чи пiзно, iй здавалося, що вона цiлу вiчнiсть просидiла, закам’янiла, на нарах, i от-от настане свiтанок.

Зняла з себе кофту, спiдницю, стала поспiхом звiльнятися од сорочки. Тетяна рвонула ii нетерпляче – аж затрiщало цупке полотно. Вона завмерла, прислухаючись, чи не проснувся Івась… Івась спав, слава Богу, натомилася бiдна дитина… Спи, Івасю, спи, мати не дасть тебе на поталу, мати врятуе тебе од тортур… Тетяна так же поспiхом одягнула кофту й спiдницю, бо вона не хотiла, щоб люди побачили потiм ii голою… Застебнула старанно гудзики, потримала хустку, вагаючись, запинатися чи нi, наче це мало якесь значення… Вирiшила – не треба, хустка лише заважатиме, провела тiльки по головi, чи не розсипалося волосся… І все то поспiхом, все похапцем, бо от-от настане свiтанок – i тодi вона вже нiчого не встигне зробити. Тетяна пiдняла сорочку, що лежала внизу, розпростерта, наче мертва iстота, й стала ii дерти: вподовж, а не впоперек, на широкi, в долоню, смуги, щоб витримало, не обiрвалося, коли вона зависне на гратах… Грубе цупке полотно не пiддавалося, воно наче знало, для чого його роздирають, воно опиралося, воно трiщало так, що Тетяна аж завмирала, боячись розбудити Івася… Спи, Івасю, спи… Завтра вони тебе випустять, завтра ти iм уже не будеш потрiбен… Тетяна дерла i дерла сорочку, заповзято, уперто, ламаючи нiгтi, впиваючись зубами: вона воювала з сорочкою, як iз ворогом лютим, як iз самим Гайдуком, який намiрявся катувать ii сина…

Вона таки видерла три довгi смуги, три стрiчки широкi – буде досить, коли iх зв’язати докупи… Івась раптом заворушився, забубонiв: «Ma, ма, он вони, ма!» – Тетяна так i завмерла, боячись, що син прокинеться i тодi вона нiчого не зможе, тодi вона розкаже усе, що вимагатиме од неi Гайдук, бо iншого iй не дано: або зараз, негайно померти, або розказати все. «Спи, Івасю, спи!» – молила вона, i молитва дiйшла до Івася, i вiн не прокинувся. А Тетяна подумала, що вона бiльше не побачить Івася. Їй так захотiлося подивитися на нього, так захотiлось, що аж запекло в очах, сухих та гарячих, вона пiдступила до нар, до болю вдивляючись в невиразно сiрiючу пляму синового лиця, ii пронизало бажання понести образ сина в свою останню хвилину… «Та що я собi думаю! – схаменулась вона, бо, здавалося, знову цiлiсiньку вiчнiсть простояла, притиснувши подерте полотно до грудей. – Та свiтатиме ж скоро!» Тетяна гарячково стала в’язати вузли, а полотно вислизало з вузлiв.

І тут загострений Тетянин слух уловив якийсь звук. Звук доносився од единих дверей, що були в холоднiй. Хтось спускався по той бiк, обережно i тихо, теж наче прислухаючись, як прислухалася зараз Тетяна. Ось наче завмерло… якийсь час не було нiчого чутно… потiм крок… iще крок… все ближче i ближче… зашелестiло, зашкрябало в дверi…

Тетяна зовсiм уже занiмiла, в неi, здавалося, перестало битися й серце. А по той бiк дверей щось слiпо тикалося, потiм стукнуло, дзвякнуло – металом об метал, заскрипiло iржаво, з натугою, дверi стали прочинятися, жалiсно повискуючи, хтось iх пiдштовхував обережно й тихо – на темному тлi ширшала й ширшала ще чорнiша щiлина.

Ось вона перестала розширюватись, затужавiла, натомiсть зашурхотiло, протискуючись – якась невиразна постать, чорна тiнь на темному тлi. «Хто там?» – хотiла спитати Тетяна, але губи вже не слухались, iй здавалося, що вона уже марить.

– Учителька!.. Учителька!..

Тiнь ii докликалася!

Тетяна судомно ковтнула суху, мов пилюка, слину, i слина застряла iй у горлi.

– Учителька! – Тiнь пiдступала все ближче, темна, розколошкана тiнь, зiбрана в невиразний згусток. – Ти що: не живий?

Аж тепер Тетяна впiзнала Ашота.

– Давай, буди свого сина… Ти що, неживий?.. – Бо Тетяна все ще нерухомо стояла: iй здавалося, що це Гайдук прислав Ашота за нею й за сином.

– Тихо давай… – Ашот обiйшов непорушну Тетяну, схилився над Івасем. – Ей, джигiт, уставай!.. Тiкать нада… Давай, уставай!

Івась пiдхопився, синiв той порух привiв Тетяну до тями. Метнулася до Ашота, вхопила його за руку:

– Ашот!.. Ашот!..

Сльози так i бризнули iз сухих досi очей, потекли по обличчю. Стискала щосили Ашотову руку, а сльози лилися й лилися, i Тетяна не могла нiчого з ними зробити…

– Е-е, нащо, – вивiльняв руку Ашот. – Тiкать треба, швидко треба… Давай, джигiт! – Ухопив вiльною рукою Івася, який уже зiскочив iз нар. – Давай!

Пiднялися з пiдвалу. Тетяна вже трохи оволодiла собою – не плакала. Вона все ще не вiрила, що прийшов порятунок, iй все здавалося, що от-от одчиняться страшнi отi дверi i iм назустрiч вийде Гайдук. Проходячи мимо, вона аж сахнулася й ледь не збила Ашота.

– Тс-с-с, – засичав на неi Ашот – Тихо ходи!..

Вийшли з управи. Нiч була темна, мiсяць, слава Богу, вже заховався, у дворi нiкого, здаеться, не було – вони одразу ж спустилися з ганку. Тетяна з тривогою глянула на схiд, але там iще було темно, отже, в них iще е час, щоб вибратися хоча б

– Швидко ходи! – повторив Ашот, знiмаючи гвинтiвку з плеча.

Вони йшли вулицею, тулячись до невисоких тинiв, прислухаючись та завмираючи при кожному пiдозрiлому звуковi. Звернули в завулок, що спускався до рiчки, i тут уже побiгли: iм аж пекло пошвидше вибратись iз села. Перейшли рiчечку вбрiд (вода по колiна, дно м’яке й мульке), ступили одразу на луг, у високу траву. Та ось скiнчився i луг, далi починалося поле: спершу озимина, що вигналась майже по пояс, – обезсилiле село зорало, скопало, посiяло на найближчих ланах, воно мов одгородилося ними од бур’янiв, що наступали з усiх бокiв, – ось вони, бур’яни, густi та високi, пересохлi торiшнi i вже цьогорiчнi, – чiпляються колючками, трiщать, як скаженi, – iм одразу ж стало жарко, вони важко дихали, продираючись крiзь бур’яни, вони вже втомилися, але треба було йти i йти, i не зупиняючись, треба подалi забратися од села, де незабаром виявлять iхню вiдсутнiсть i кинуться в погоню: перед очима Тетяниними весь час слався той слiд, що вони його полишили в озиминi, – справжня стежка протоптана, Гайдук одразу ж наткнеться на неi, тож iм треба йти i йти, не зупиняючись, поки ще темно i нiхто iх не бачить. Тетяна найбiльше непокоiлася за Івася, що вiн не витримае запаленоi оцiеi ходи, невпинного продирання крiзь бур’яни, що вiн ось-ось стане й заплаче, але Івась уперто продирався вперед, тiльки оглядався час вiд часу на матiр, чи вона не одстала.

Скiльки вони отак iшли, Тетяна не могла б потiм сказати. Коли вже добре розвиднилося i вони наткнулися на позаторiшню скирту, вирiшили перепочити. Попадали на чорну, перепрiлу солому, довго лежали, знеможенi, не в спромозi озватися й словом. Потiм Ашот подерся на скирту, щоб роздивитися довкола, за ним одразу ж полiз i син, хоч Тетяна й гримала на нього: боялася, що ще хтось помiтить. Але Івась нiзащо не хотiв одставать од Ашота, а в Тетяни не було зараз сил воювати з сином.

Потовкшись на скиртi, обое з’iхали донизу. Івась аж сяяв («Ма, ти знаеш, як далеко видно? Хтозна й куди!»). Ашот же сказав, що праворуч якесь велике село («Мабуть, Князiвка», – подумала Тетяна) i що iм треба брати лiворуч. Смагляве обличчя його було серйозне та заклопотане, густi чорнi брови, що сходилися над перенiссям, надавали обличчю суворого виразу.

– Ашот! – сказала Тетяна (в горлi iй запекло). – Спасибi тобi, Ашот!..

– За що спасiба? – спитав Ашот якось аж сердито. – Іти нада, спiшить нада, а не спасiба!

– А я вже подумала, що ти нас до Гайдука одвести прийшов, – продовжувала тихо Тетяна. Та вже й не рада була, що сказала, бо Ашот так i взявся сердитим вогнем:

– Я що, савсем не людина?! Я свиня, да?.. Забув, як ти мене з табору визволяв, да?!

Довго не мiг заспокоiтись, хоч Тетяна вибачалася як могла. Пiдняв сердито гвинтiвку («Нащо вiн ii несе?» – з тривогою думала Тетяна, бо нiколи не чекала од зброi нiчого хорошого)…

– Пiшли! – сказав сердито Ашот, закидаючи гвинтiвку за спину, i вони знову пiрнули в бур’яни, що накрили iх з головою.

А день уже розгорався по-справжньому. Небо ставало високе й чисте, i ще непрогрiта, непропечена сонцем блакить дихала такою свiжiстю, що хотiлося аж припасти до неi вустами i пити, пити, як воду (iм усiм дуже хотiлося пити). Поодинокi хмарини були наче з пуху. Нiжнi та бiлi, вони зависали, не рухаючись, мовби роздумували: пливти? не пливти? Нi вiйне, нi шелесне – Тетяна подумала, що буде дуже жарко, можливо, ще жаркiш, анiж учора, коли вона вбивалася коло отiеi ненависноi цегли. Вчорашнiй день, всi подii у ньому були вже такi далекi, наче оця несподiвана втеча закинула iх на багато рокiв уперед, i Тетяна думала з тугою, яка вона була ще вчора щаслива i як не цiнувала свого щастя: щовечора повертатись додому, хай змореною, хай виснаженою й змученою, але – повертатися i засинати поруч iз сином, втiшаючись думкою, що якось перебудуть, бо: що людям, те й iм. Тепер же i хата, i люди лишилися далеко позаду, а вони продираються крiзь бур’яни, мов звiрi зацькованi; Тетянi не хотiлося думати навiть, що iх чекае попереду, – йшла i йшла, втупившись застиглим поглядом в Ашотову спину, i хоч болiло тiло й навалювалася втома, вона й не подумала зупинитися, щоб перепочити. Бо якщо зараз будуть зупинятися, то що ж тодi робитимуть у спеку, вдень?

Сонце пiднiмалося все вище й вище i вже добре iх припiкало. Ашот скинув пiджак – лишився в гiмнастерцi, зношенiй та вилинялiй, ще й подертiй на спинi. Тетяна звично подумала, що треба ж залатати, але чим залатаеш, як у неi нi голки, нi нитки, все лишилося вдома, – вона тiльки зiтхнула. Івась волiкся за Ашотом i вже не оглядався на матiр. «Бiдна дитина!» – краялася жалем Тетяна, але що ж вона могла зараз зробити: в самоi пiдламувались ноги, стягало болiсно груди. І чим довше йшли, тим частiше думала Тетяна про воду: хоч ковток, хоча б для Івася, вони ж якось обiйдуться. І iй часом здавалося, що вони вже не виберуться з жахливих оцих бур’янiв.

Балка, глибока й розложиста, перетнула iм шлях десь аж опiвднi. Рiзонула очi зеленою, як рута, травою, срiблястим, як мрiя, струмком. На якусь мить вони завмерли, не вiрячи власним очам, а потiм, забувши про все на свiтi, побiгли донизу. І перший, як того й треба було сподiватися, добiг до струмка Івась. Впав на траву, пiрнув з головою у воду. Худенька потилиця тремтiла од насолоди.

З жалем одiрвавсь од струмка, повернув до матерi мокре обличчя:

– Ой мамо, яка смачна вода!

Очi його так i сяяли.

– Правда ж, Ашот?

Тетянi теж здалося, що вона ще не пила нiчого смачнiшого. Набирала повнi долонi, припадала спраглими вустами. Пила – не могла напитися.

А коли вона звела голову, то так i обмерла: за три кроки од неi стояв пастушок. Звiдки вiн узявся, як пiдiйшов, що вона не почула – скрадався, чи що? Тетяна аж ойкнула.

– Цур тобi, як ти нас налякав!.. Хто ти такий? – хоч могла б i не питати: довжелезний батiг i полотняна торба через плече говорили самi за себе. Ашот потягнувся за гвинтiвкою, що був одклав у траву, а Івась так i вп’явся очима в хлопчину.

– Звiдти ти взявся? – продовжувала допитуватись Тетяна: була стривожена, що iх хтось помiтив.

– А звiдти, – вiдповiв пастушок безтурботно та й показав убiк рукою: в нього був дзвiнкий голос, i вiн нiскiльки iх не злякався. Цiкавiсть так i iла його, свiтилася на всiяному ластовинням обличчi.

– Що ти тут робиш?

– Корiв оно пасу, – знову недбалий помах рукою. І, мов на пiдтвердження його слiв, з-за вигину почали витикатися рогатi голови: одна, друга, третя…

– Багато ж у тебе корiв!

– А то не моi.

– Людськi?.

– Не… Старости й полiцаiв… Я iм осiбно пасу.

– То ти в них пастухом?

Пастушок трохи здивовано кивнув головою: що ж тут питати? Хiба й без цього не видно? А очима так i пас Ашота: його гвинтiвку.

– Ви партизани, ге?

– Якi там партизани! – злякалася Тетяна. – Звiдки ти взяв?

Пастушок недовiрливо глянув на неi, кивнув на зброю:

– А ото що? Рушниця ж.

– То вiн пiдiбрав по дорозi.

Знову недовiрливий погляд, хитренька посмiшка.

– А до нас сеi ночi партизани навiдувались!

Тетяну так i пронизала думка про старшого сина Андрiйка. І про Федора, який начебто сидить у фашистiв. Запитала з надiею:

– А ти iх хоч бачив? – А раптом скаже, що бачив: вусатого, смаглявого, на цигана схожого. Чи дiвчину й хлопця: Нелю й Андрiйка

– Не… Я саме спав… Та я й не жалiю…

– Чого?

– Бо вони нехорошi… Вони в тiтки Марфи останню телицю забрали… А полiцаiв i не зачепили… i старосту…

«Отже, не Федiр, – розчаровано подумала Тетяна: щоб Федiр побував у селi i не перестрiляв полiцаiв – такого бути не могло!»

А корови пiдходили ближче й ближче. Щипали траву, дмухали в землю. І вже повiтря наповнювалося дратiвливим запахом молока: всi трое лише зараз вiдчули, як вони зголоднiли. Івась, той очей не вiдривав од пастушковоi торби, де ж повинно бути щось iстiвне. Ашот же сердито возився з гвинтiвкою: пiдтягував ремiнь.

Тетяна дивилась, дивилась на важкi коров’ячi вим’я, врештi не витримала:

– Село ваше далеко?

– Не, – мотнув головою пастушок. – Тiльки вам туди зараз не можна. – Вiн про щось, мабуть, догадувався, а то й просто не вiрив, що вони – не партизани. – Полiцаi вас одразу ж спiймають. Вони знаете, якi зараз злi?

Тетяна вже знала: по Гайдуковi. Однак треба було щось робити: якщо вони не знайдуть що поiсти, то далеко не зайдуть.

– А ти не змiг би сходити в село? – запитала нерiшуче. – Щось принести поiсти?

– Не… у мене ж корови…

– Ми iх попасемо, – продовжувала умовляти Тетяна. – Поки ти збiгаеш… А за це ми тобi ось що дамо. – Тетяна поспiхом зняла з себе жакет, поверх кофти надiтий. – Ось на, передай матерi.

– Не треба, – аж одсахнувся пастушок, обличчя його враз стало якесь ображене. – Мати моi давно вже вмерли…

Подумав, подумав, зблимнув свiтлими вiями: – Я б i так збiгав, так дядько Лука мене вб’е.

– Хто це – дядько Лука?

– А староста… Я у нього й живу…

«У наймитах», – подумала Тетяна. І мов тiльки зараз помiтила, який на ньому одяг – благенький: сорочина подерта, а штаненята ледь прикривають колiна.

– А ви, мабуть, голоднi? – спитав пастушок. І, не чекаючи вiдповiдi, зняв торбу, поклав перед Тетяною: – Осьо вiзьмiть.

– А ти? – запитала ‘Тетяна. – Ти ж теж не iв?

– Не, я поiв! Я уже снiдав… Це менi на обiд.

– Отож i пообiдаеш. Чого це ми тебе об’iдатимемо?

– Та берiть! – В пастушка аж сьози на очах забринiли. – Я й без обiду… Я звичний…

Тетяна безпорадно оглянулася на Івася, який не мiг одiрвати од торби голодного погляду, на Ашота, який продовжував сердито возитись з гвинтiвкою, звела вдячний погляд на пастушка:

– Спасибi, дитино!.. Як же тебе хоч звати?

– А Колько.

– Спасибi тобi, Колю. Щоб же ти був здоровий i щасливий! – Тетяна не знала, що iще побажати Кольковi, а той тiльки носом шморгнув, знiяковiлий.

– Тiки хлiба там мало, – сказав тихо Тетянi. – Зате картоплi багато… Картоплi вони не жалiють: свиням варять, то я беру скiки хочу. – З жалем зiтхнув. – Я i бiльше набрав би, аби знав, що з вами зустрiнуся…

А Тетяна вже дiстала хлiба окрайчик, в лопух дбайливо загорнутий, дев’ять картоплин – весь обiд пастушкiв. Якраз по три картоплини на кожного. Окраець, повагавшись, розламала навпiл: Івасевi й Ашотовi.

– А собi? – ревниво спитав Івась: нiколи не сяде iсти без матерi. Ашот же розламав свою пайку навпiл, простягнув половину Тетянi.

– Бери! – аж сердито. – Ми звiрi, да?.. Ти голодний, а ми ситi?

Мусила дiлити заново: на три рiвнi пайки. Колько ж вiдiйшов убiк: вдае, що його у травi щось зацiкавило.

Почистили картоплю, стали iсти, пильнуючи, щоб не зронити й крихти.

– В школу не ходиш? – спитала Тетяна.

– Не, – крутнув головою Колько. – У нашiй школi полiцiя. І парти вже попалили.

– А вчителi? Вчителi лишилися?

– Лишилися. Тiки вони вже не учать.

«Те, що i в нас», – зiтхнула Тетяна. Доiла останню картоплину – ледь черв’яка заморила. Й Івась: пiдбирае з трави лушпайку тоненьку – чи не лишилася на нiй хоч крихта картопляна?..

Тетяна подивилася на корiв, що паслися поруч, i Колько глянув туди ж:

– А ви подоiть… Он ту, – показав на корову з вим’ям найбiльшим.

– А тобi не перепаде?

– Не…

Тетяна звелася, пiдiйшла до корови. Та одiрвала од пашi важку голову, глянула очима терплячими й сивими.

– Не бiйтесь, вона не б’еться.

Тетяна присiла, помацала вим’я.

– В тебе немае якоiсь посудини?

– Не…

– А куди ж ти доiш?

– А в долоню, – показав складену човником долоню Колько. – Вони менi навмисне посудини не дають, то я у долоню…

Ну, в долоню То i в долоню…

– Пiдставляй, Івасю, пригорщу!

Спершу напився Івась, потiм – Ашот. А вже останньою – Тетяна. Звелася, погладила вдячно корову, i та, мов зрозумiвши, що людям бiльше нiчого не треба од неi, одразу ж потягнулась до пашi.

Тепер, коли вгамували голод, усiм трьом захотiлося спати. Очi злипалися, голови важко опускалися донизу. І – аж дзвенiло у вухах.

– А ви поспiть, – сказав iм Колько. – Сюди нiхто не навiдуеться. Я вас розбуджу, коли що.

Полягали тут же, на травицi, м’якiй та ласкавiй – i перини не треба!

Проснулася Тетяна од того, що сонце стало припiкати у голову. Повiки аж набрякли, голова була важка й несвiжа. Корови вже паслися аж у кiнцi балки, Колько ж сидiв поруч, стережучи iхнiй сон. Ашот теж уже не спав: умивавсь над струмком. Лише Івась i не думав прокидатися. Тетяна зняла хустку, накрила йому голову: хай поспить, невiдомо, скiльки доведеться ще йти. Пiшла до струмка, вмилася – одразу ж полегшало. Запитала Колька:

– Може, й ти поспиш?.. А я пригляну за коровами.

– Не…

Пiдiйшов Ашот, спитав заклопотано, куди йти далi. Але Тетяна не знала й сама. Знала тiльки одне: мали кудись подалi забратися, щоб не потрапити до рук Гайдуковi. Стала розпитувати у Колька, якi села поблизу, щоб хоч якось зорiентуватися, бо в оцих бур’янах недовго й заблукати. Але Колько й сам не встиг iще нiде побувати: свiт його обмежувався лише рiдним селом та довколишнiми пасовиськами.

І Тетяна вирiшила йти прямо на пiвдень. Бо на пiвнiч – Хоролiвка, там повно полiцаiв i нiмцiв, а Гайдук напевно ж усiх попередив.

– Пiшли до Кавказу! – аж повеселiшав Ашот. – Там гори знаеш якi?..

«Ой Ашоте, Ашоте, поки до твоiх гiр доберемося, то й пiдошви постираемо!..»

Розбудили Івася.

– До побачення, Колю! Спасибi тобi, дитино, за все! Ти ж нiкому не кажи, що нас бачив.

– Не…

Скiльки й оглядалася Тетяна, стояв укопаним стовпчиком…

Йшли аж до вечора. Знову смажило сонце, набивалася до рота пилюка, все дужче щемiла подерта, подряпана шкiра на руках та ногах. Івась не витримав, мовчки заплакав, налетiвши на будячище. «А не лови гав! – смикнула його сердито Тетяна. Взяла його руку, витерла кров. – Дивися уважнiше та тримайся Ашота». Син висмикнув руку, пiшов за Ашотом, який продирався крiзь бур’яни, аж трiщало: чутно було хтозна й куди. «Ашот, Ашот, тихiше не можна? – «Можна – крила давай!» – озвався Ашот. Вони йшли до вечора, поки знову наткнулися на скирту й вирiшили ночувати пiд нею. Хотiлося пити i iсти, бо хоч i траплялися села, вони iх оминали стороною, боячись попастися в руки полiцii. Бо ще ж i оця гвинтiвка, що з нею нiяк не хотiв розставатися Ашот. Ну, навiщо вона йому?

«А як на полiцаiв натрапимо?.. Або на нiмцiв?.. Руки вгору й здаватися, да?..»

А багато вiн навоюе отiею гвинтiвкою?

Скiльки зможе. А в табiр бiльше не пiде. Якщо й вiзьмуть Ашота, то тiльки мертвого…

Й Івась дивився на Ашота – очi горiли!

Ой, вояки ви моi дорогi!..

Йшла й думала, що його робити. Забратися б подалi, де б iх нiхто не пiзнав, а там уже якось воно буде: свiт же не без добрих людей. Перебудуть, поки повернуться нашi («А чи повернуться?» – думка ехидна. Тетяна аж головою мотала, ii вiдганяючи), переждуть лиху годину, а тодi знову в Тарасiвку. Не може ж того бути, щоб десь руки робочi не потрiбнi були! Тетяна ладна що завгодно робити, аби тiльки якийсь притулок знайти.

Думала про це, коли й спати вкладалася в перепрiлiй соломi. Та воно, може, й краще: нiхто на таку солому не спокуситься, не прийде по неi, вона i в печi навряд чи горiтиме, – тiльки й того, що од мишей аж ворушиться. Пищать пiд самiсiньким вухом, i чимдужче темнiшае, тим заповзятiше возяться. Здiйняли нарештi такий шарварок, що навiть Івась пiдхопився: замолотив сердито кулаками по соломi. На хвилину мов стихли, а потiм знов за свое.

– А ти не прислухайся! – пораяла Тетяна синовi.

– Еге, не прислухайся! Як вони пищать у самiсiньке вухо!

Врештi не витримали: набрали по оберемку соломи, послались у бур’янi, од скирти подалi. Івась i тут не мiг довго заснути: крутився, вертiвся, потiм тихенько спитав:

– Ma, а гадюки тут е?

Минулого лiта наступив на гадюку (як вона його не вжалила!) i вiдтодi iх дуже боявся.

– Спи: нема тут гадюк.

– А де вони е?

– Бiля води. По болотах.

Івась помовчав, певне, роздумуючи, вiрити чи не вiрити, – мабуть, повiрив, бо спитав зовсiм про iнше:

– Ma, а ми завтра будемо iсти?

– Будемо… Спи…

Покрутився, затихнув.

Спав i Ашот, обiйнявши гвинтiвку. А зорi, лiтнi, великi, яснi, висли над ними. Он Велика Ведмедиця, онде Мала, он гарячий розлив Чумацького Шляху; скiльки зiрок, скiльки свiтiв – кiнця-краю не видно! І серед них, мов пилинка – Земля: здригаеться в конвульсiях воен. Навiщо? Для чого? Невже люди не розумiють, що життя iхне – мить, спалах, секунда нiкчемна супроти оцiеi ось вiчностi? Так нащо ж iще його укорочувати, мучити i вбивать одне одного?

Важко було все те збагнути Тетянi: ось тут, перед лицем неосяжноi вiчностi.

З-за обрiю виткнувся мiсяць: повний, мов iз мiдi почищеноi. І на землю, затихлу та сонну, полилось-полилось свiтло примарне, iз казки неначе. Дзвоники якiсь зателенькали – нiжно, ледь чутно, чи то, може, вчулось Тетянi? Пiдклала пiд голову руку, щоб не так солома кололася, заплющила очi.

Проснулася од якогось звуку. «И-и-и!.. И-и-и!..» – скиглило щось у бур’янах. Наче дитина. Тетяна сiла вслухаючись. А воно iще дужче. «И-и-и!.. И-и-и!..» Мов заведене. І раптом – вереск нелюдський. Такий болiсний крик, що в Тетяни аж заледенiло всерединi. Ашот пiдхопився.

– Що то, Ашот?

– Заець… Лисиця заець схопив… У нас на Кавказi отак заець кричить…

Послухали ще: вже не кричав, бiдолашний.

– Спи, – лягаючи, сказав Ашот. – Рано ще…

Тетяна сама знала, що рано: свiтанок тiльки-тiльки прокльовувався блiденькою смужечкою при самому сходi. Все довкола взялося росою, змокрiла навiть солома. Івась геть зiбгався в клубочок, пiдсмикнувши колiна до пiдборiддя, ще й пiджачок натягнув на самiсiнькi вуха: замерзла бiдна дитина! Тетяна зняла iз себе жакет, вкрила Івася. Передсвiтанкова прохолода, напоена сирiстю, тепер повзла аж по спинi Тетяни. Вона сама стала тремтiти. Не витримала, звелася на ноги, оглянулась сторожко, чи нiхто не появився поблизу, доки вони спали. Не помiтила нiчого пiдозрiлого, тiльки бур’яни губилися в сiрому мороцi та чорнiла громада соломи. Обережно ступаючи, щоб не намочити ноги в росi, Тетяна пiшла до скирти, обiйшла ii довкола, аж терпнучи од страху: iй раптом здалося, що там хтось зачаiвся.

Нiкого.

Поступово свiтало: спершу бралося сизим, потiм повiльно прозорiшало. В небi танули блiднучи зорi. Схiд уже шаленiв, буяв кольорами: синiми, жовтими, зеленими, червоними – такими яскравими й чистими, мовби iх малювала дитина… Ось уже виткнулося й сонце, ясне, червоне, як жар; i всi довкола поля, весь оцей степ неосяжний спалахнув, заграв, заiскрився, зарухався, вiдбитий у мiльярдах росинок, що тремтiли, текли, розсипалися й знову збирались докупи. Тетяна стояла зачарована, пронизана болiсно оцiею красою, iй на хвилину здалося: все, що з нею було, що сталося з нею – наснилось, примарилось, що навiть вiйни немае нiякоi i iй не треба нiкуди тiкати й ховатися. Та ось вона глянула на Ашота, Івася, якi iще спали, i одразу ж повернулася до похмуроi дiйсностi.

В той день iм так i не судилося поiсти.

Траплялися села, але Тетяна остерiгалася заходити; ану ж Гайдук подзвонив у район, а звiдти вже обдзвонили всi села. Тож Тетяна боялася, що iх одразу i схоплять. «Давай я сходжу, ма! – набивався Івась. – Мене нiхто не узнае». – «А як узнають?» – «А я утечу. Я як дремену, то й конем не наздоженуть!» – «Ой сину, куля завжди наздожене!» – думала гiрко Тетяна. Івасевi ж казала, що нiкуди вiн не пiде, що краще це село обiйти, дуже ж бо воно якесь пiдозрiле. А там, гляди, наткнуться на пастушкiв, от iх i попросять. І вони виглядали голодними очима корiв – десь же та мае пастися череда, але корiв не було, люди чи то боялися виганяти iх на пашу, чи втiкачам просто так не везло, а голод терзав усе дужче й дужче i йти ставало дедалi важче.

Врештi наткнулися на дядька.

Дядько накладав саме на воза сiно. Поруч паслися конi: ситi, вгодованi, шкiра на них аж вилискувала, дядько ж був у вiйськовому кашкетi i в полотнянiй сорочцi – поверх новiсiнького галiфе з синього дiагоналю (немало в той час дядькiв нарядилося у вiйськове: нашi, вiдступаючи, покидали його повсюди, а тi, що попали в оточення та пробиралися в бiк фронту, частенько й вимiнювали на цивiльне, щоб не привертати до себе увагу нiмцiв та полiцаiв, якi полювали за такими). Тож дядько був наполовину у вiйськовому, тiльки босий: уминав босими ногами траву перед тим, як пiддати ii на вила, й аж присiдав, щоразу по пiвкопицi пiднiмаючи. Дядько був з роботяг, ще й добрий хазяiн: бач, конi – наче лини, i вiз – хоч на весiлля.

Дядько возився iз сiном, а пришельцi, причаiвшись у бур’янi, дивилися на нього в три пари очей, голодних та насторожених, i все не насмiлювалися йому об’явитися. Ашот все поривався вийти з гвинтiвкою, але Тетяна смикала його за рукав: не смiй! – дуже ж бо ситi в того дядька конi й вiз, мов намальований. Бач, наклада й наклада – усе сiно хоче за одним махом забрати. Може, полiцай або й староста, з таким тiльки зв’яжись, такому тiльки попадися на очi… «Давай я пiду! – сичав сердито Ашот i вже з ненавистю дивився на дядька. – Руки вгору: хлiб давай, сало давай, iсти давай!» – «Не смiй! – хапала його за руку Тетяна. – Чуеш, не смiй!» Бракувало ще появитися дядьковi на очi з оцiею гвинтiвкою! Та вiн усе село на ноги пiднiме!

Дядько ж тим часом упорався з сiном, впряг конi, пiшов поряд з возом, i вони дивилися йому вже у спину, а голод iх терзав iще дужче, i Тетяна жалкувала, що так i не наважилася вийти, а тепер уже пiзно. «Зачем пiзно!» – кип’ятився Ашот i поривався бiгти навздогiн, аж поки Івась сказав, що, може, в того дядька нiчого з собою й немае. «Напевно ж немае! – пiдхопила одразу Тетяна. – Аби що було, вiн перед тим, як рушати, поiв би… Не нести ж додому». І iм усiм аж полегшало, й Ашот уже не так сердився на Тетяну.

Вони йшли весь той день, минаючи села, i знову ночували посеред поля, тiльки мерзли ще дужче, мабуть, од того, що були дуже голоднi, й просиналися часто, навiть Івась прокидався, – бiдна дитина, за що йому отакi муки!.. Тетяна про себе вже вирiшила, що завтра зайде в перше ж село, бо так далi не можна. В неi е жакет, вона його вимiняе на щось iстiвне. На молоко й хлiбину… Обов’язково хлiбину, велику й духмяну, щойно вийняту з печi… Вона вже бачила ii, ту хлiбину, уявляла, наче держала в руках: запашну, гарячу, з рум’яною хрусткою шкоринкою, спечену на кленовому листi, хлiбину, яку вони будуть iсти, запиваючи солодким, як мед, молоком. Тож вона зайде у перше село, до першоi ж хати, де обов’язково пектиметься ота казкова хлiбина…

В село Тетяна, однак, не зайшла: трапився хутiр.

Вiрнiше, це не був уже й хутiр, а руiни хутора: хати ще перед вiйною перевезли, мабуть, у село, бо з усiх хуторiв тодi зселяли у села; Тетяна як учителька сама брала участь в отiй не дуже веселiй кампанii; ходила вмовляти людей, якi не хотiли зселятися. Бо тут же i сад, i колодязь, тут усе звичне, до чого душею прирiс, а там же гола толока, там i вода гiрка, i земля неродюча, й городина не родитиме – та краще уже вбивайте на мiсцi та отут мене й закопуйте, а переселятись не буду! – всього надивилася й наслухалась Тетяна, агiтуючи хуторян за село… Тож одразу й подумала, що й тут кипiли баталii, а тепер усе вимерло, затихло навiки – лишилися тiльки здичавiлi сади, та тини напiвзруйнованi, та провалля погребiв i колодязiв, та ще одна вцiлiла садиба лишилася, яку чи то не встигли зрушити з мiсця, чи був там хазяiн такий уже впертий, що все начальство одступилось од нього – махнуло рукою.

В хатi й зараз хтось жив, бо iз бовдура пiднiмався легенький димок: готували, напевно, снiданок. Вони довго вдивлялися, в надii побачити когось у дворi, але з хати нiхто не виходив, i Тетяна врештi наважилася:

– Будьте тут. Та не витикайтеся, щоб вас нiхто не помiтив. Як усе буде гаразд, то гукну.

Ступила на дорогу, що вела з хутора в невидиме звiдси село, рушила обережно до хати. Сонце било iй у вiчi, бiлi стiни хати од того здавались аж чорними. Тетяна, мружачись, вдивлялася у вiкна, чи не мелькне там людське обличчя, але вiкна були порожнi, i двiр був порожнiй, тiльки й того, що iз бовдура продовжував струмувати димок. Пильнуючи собаки, вона зупинилася коло ворiт, завагалася: гукати хазяiнiв звiдси чи йти прямо до хати.

Двiр був ясний та розлогий, висланий, мов килимом, густим споришем; яснiсть оту ще бiльше пiдкреслювали старанно побiленi стiни не тiльки хати, а й корiвника, й сажа, i клунi, й комори, – одразу було видно, що хазяйка тут – чепуруха, та ще й, мабуть, веселоi вдачi: пiдперезала он хату такою червоною охрою, що аж горить. І Тетяна, вже не вагаючись, пiшла до хати.

У хатi таки щось варилося. Щось дуже смачне: ще у сiнях iй ударив такий дух iстiвний, що аж слина набiгла до рота. Ковтнувши ту слину голодну, Тетяна взялася за клямку.

– Доброго ранку, – привiталася тихо.

– О Боже, як ви мене налякали!

Жiнка, що поралася коло печi, аж рогача упустила. Дивилася так на Тетяну, наче та з того свiту явилася.

Це була зовсiм молоденька ще жiночка, Тетяна одразу ж дала iй рокiв двадцять два – двадцять три – миловиде обличчя ii аж пашiло гарячим рум’янцем – чи то од печi, де потрiскувало й булькало, чи од молодоi гарячоi кровi, а скорiше – од того й од того. Дивилася на Тетяну свiтлими очима, ясними й блискучими, i в них уже миготiла цiкавiсть: ота одвiчна пружина, що заводить вчинки всiеi на свiтi жiноти.

– Та звiдки ви?

– Звiдти, – невиразно вiдповiла Тетяна, показавши рукою в бiк дороги, по якiй оце йшла. – Чи не можна у вас розжитися чимось iстiвним? Хлiбом або молоком… В мене ось жакет. – І стала знiмати жакет.

– Та що ви, не треба! – аж замахала молодичка руками. – Не треба менi вашого жакета: свого не знаю куди дiвати!

Тетяна стояла розгублена: бiльше не знала, що запропонувати.

– То ви, мабуть, ще й не снiдали? – запитала молодиця. – Сiдайте ж до столу! – Кинулася до столу, витерла, хоч i витирати там було нiчого: стiл аж сяяв дошками помитими. – Я зараз насиплю, саме каша зварилася… Та проходьте ж, чого стоiте на порозi!

– Дякую, але я не одна, – Тетяна, однак, пiдiйшла до столу, сiла на табуретку. Дивилася на бiлу хлiбину, що ii поклала на стiл молодиця, не могла одвести очей.

– Не однi?.. А хто ж ще iз вами?

– Дiти… Двое дiтей…

– То кличте i iх!.. Що ж ви iх полишили на вулицi? – Молодиця вже була метнулася до дверей, а Тетяна хотiла сказати, що дiти не тут, а далеко звiдси, то краще буде, як вона iжу прихопить з собою – як у неi за спиною пролунав чоловiчий насмiшкуватий голос:

– Хо, родичка!.. Якими вiтрами?

Тетяна здригнулась, оглянулася рвучко: вiдхиливши ряднину, що закривала прохiд до iншоi кiмнати, стояв Іван. Дивився здивовано й весело, мов аж радiючи, що зустрiв свою колишню мачуху, йому мов аж приемно було ii тут зустрiти, i повне, помолодiле обличчя так i сяяло усмiхом.

– Оце так зустрiч!.. Ну, здрастуйте!..

Ступив до кiмнати, подав обмерлiй Тетянi тверду, як дошка, долоню. Вiд нього так i вiйнуло здоров’ям i ситiстю, тiльки коли йшов, прикульгував трохи на праву ногу, i Тетяна згадала одразу ж ним убитого нiмця, отого Крюгера, i iй одлягло трохи од серця: вiн ii нiмцям не видасть.

– Яким побитом? – запитав ще раз Іван: стояв перед нею в блискучих хромових чоботях, у новiсiнькому галiфе, у вишитiй бiлiй сорочцi з тонкого, як шовк, полотна, а з обличчя його все ще не сходила ота посмiшка: трохи привiтна, трохи глузлива.

Тетяна не знала, що йому й казати. Знову подумала про вбитого ним нiмця, про те, що вiн утiк iз села i його не один день шукала полiцiя – зважилась:

– Я втекла з-пiд арешту.

– Овва! – щиро здивувався Іван. – Хто ж вас посадив?

– Гайдук… – І пояснила: – Вiн тепер у нас начальником полiцii. На вашому мiсцi.

– Ага, таки погорiв! – аж вишкiрився Іван. – Ото так йому й треба!.. А до вас чого причепився?

Тетяна ледь не бовкнула, що за брата, за Федора, та вчасно схаменулася: хоч Іван уже й не був у полiцii, напевно ж не був, але вона не забула, як вiн допитував ii про Ганжу i про старшого сина Андрiйка. Тому сказала:

– Та за вас же i посадив… Наче я повинна знати, де ви.

Іван аж реготнув.

– А втекти як вам удалося?

Тетяна знову завагалася: казати правду чи нi. Врештi вирiшила казати.

– Нас випустив Ашот… З нами i втiк…

– Ашот?.. Вiрменин?.. Де вiн?

– Там, – хитнула в бiк дороги Тетяна.

– Так кличте ж сюди! – І до молодицi, що стояла, боячись пропустити хоч слово: – Галю, подавай-но на стiл – гостей будемо приймати! – І враз на обличчя його наче хмарина набiгла: зиркнув гостро на Тетяну, пiдозрiло спитав:

– Ви як сюди йшли?

– Дорогою.

– Оцiею? Що iз села?

– Та, мабуть же…

Іван зовсiм насупився, обличчя його стало сердите i зле.

– Знову, зараза, заснула! – вилаявся вiн. – Ну, я ж йому зараз зуби почищу! – Одчинив сiнешнi дверi, гукнув, задираючи обличчя: – Пилипе!

Там довго мовчало. Врештi глухо озвалося:

– Гов!

– Ану злазь сюди!

Зарипiли щаблi драбини, зачовгало в сiнях: до хати увалився Пилип. Парубiйко з гору заввишки: ледь у дверi просунувся. Очi заспанi, обличчя припухле i губи одвислi.

– Знову спав? – запитав грiзно Іван.

– Та чого б я ото спав!

– Тобi дня буде мало?.. А якби не оця жiнка, а нiмцi йшли? Чи полiцаi!

– Та чого б iм ото ходити… – почав був Пилип, та Йван, зовсiм уже роз’юшившись, не дав йому бiльше й слова сказати, ткнув кулаком прямо в зуби.

– Та чого ви б’етеся?! – закричав Пилип, ухопившись за губи рукою.

– Тебе не так треба бити! Спасибi скажи, що чужа людина у хатi!

Тетяна сидiла нi жива анi мертва. А тут знову у неi за спиною голос насмiшкуватий:

– Об чом шум?

Одхиливши ряднину, до кiмнати заглядав голий по пояс чоловiк: таке ж, як i в Івана, галiфе i чоботи хромовi, а на ремiнцевi тоненькому, поцяцькованому срiблом, наган телiпаеться, за рукiв’я шнурочком прив’язаний; а вище того галiфе – густе чорне на грудях волосся, тiльки татуювання на животi, грудях, руках, навiть на шиi, – чоловiк був змальований та списаний весь, не лишалося й мiсця живого. І чого тiльки там не було: й голiвки жiночi, й голi русалки, i серця, проткнутi ножами та стрiлами, i якорi, i навiть гадюки – все те ворушилося, здималось, бугрилось пiд м’язами, а при самому пуповi, живiт обперiзуючи, чорнiв напис «Не забуду мать родную» i ще якiсь там слова – Тетяна вже й не пробувала iх розiбрати: дивилась зачудовано на живу оцю писанку й не знала, що iй далi робити: тiкати свiт за очi, поки жива, чи лишатись нa мiсцi?

– Об чом война? – перепитав чоловiк.

– Та вони ось б’ються!. – плаксиво поскаржився Пилип. Одiрвав долоню од рота, подивився, чи багато кровi, а нижня губа була вся синя й розбухла.

– Ай-я-яй, ребйонка обiдили! Ребйонка побили! – Чоловiк одпустив ряднину, яку досi притримував, ступив до кiмнати. На Тетяну навiть не глянув. – А ребйоночок шьо?

Пилип уже мовчав, натомiсть озвався Іван.

– Ребйоночок спав!

– Спав?.. Ай-я-яй!.. – Чоловiк похитав головою, пiдiйшов упритул до Пилипа: наган телiпався при кожному русi, бив по нозi. – Отак i мiй один кериш: спав, спав, а проснувся без голови.

Пилип одсахнувся налякано, а Йван наказав:

– Лiзь на горище! Та спробуй менi ще раз заснути!

– Biн не засне! – пообiцяв чоловiк за Пилипа. – Вiн тепер i рiднiй мамцi закаже не спати! – Чоловiк усмiхавсь добродушно, а круглi риб’ячi очi були холоднi, як лiд.

– Хоч поiсти дали б, – пробурчав Пилип.

– Ще встигнеш, – вiдповiв йому Йван.

Пилип обернувся, ображеним ведмедем посунув iз хати. А чоловiк удав, що лише зараз помiтив Тетяну:

– О, до нас гостi!

– Моя родичка, – пояснив похмуро Іван: сутичка iз Пилипом зiпсувала йому настрiй.

– Пардон, мадам! – розшаркався чоловiк перед Тетяною. – Пардон, що без фрака й галстука! – Ступив до Тетяни, подав вузьку долоню з довгими пальцями: – Щасливий вас бачити. Жора! – розкланявся, ще й посовав ногою, а з-пiд випещених вусикiв, з-пiд червоних губiв гарячим розсипом блиснуло золото.

– Ну, годi тобi! – зупинив його Йван. І вже до Тетяни: – гукайте Ашота та будемо снiдати.

Поки Тетяна ходила по Ашота й Івася, Галя накрила на стiл. Стояли миски й тарiлки iз смаженим-вареним, квашенi яблука, огiрки й помiдори, лежав щедро накраяний хлiб: видно було, що тут не бiдували. Ще й пляшка iз самогоном, й Іван уже встиг налити у шкалики й кивнув Ашотовi, щоб сiдав поруч, а вiн, бiдолаха, все нiяк не мiг отямитись, хоч Тетяна й попередила, хто чекае на них. Нiзащо нe хотiв розлучатися з гвинтiвкою: так iз нею за стiл i посунув.

– Та одстав ii к бiсу! – аж розсердивсь Іван. – Нiхто тебе тут не зачепить.

– А може, вiн з нами воювати збираеться. – Жора як був голий по пояс, так за стiл i сiв. Дiзнавшись, що Ашот iз Вiрменii, аж пальцями приклацнув – Та це ж те, що нам треба, начальник! – І пiдкладав тепер на тарiлку Ашотовi то картоплю, то м’ясо. – Їж, дорогий, iж та поправляйся пошвидше! – наче збирався його рiзати. Сам же не iв; знехотя копирсався в тарiлцi, допитувався, чи добре Ашот знае Кавказ. Особливо цiкавився дорогами, що ведуть до Туреччини.

– Ах, Туреччина! – закочував пiд лоба очi. – Султани, мiнарети, гареми! Гашиш, кишмиш i фелюги!

Їли довго й сито. Тетяна аж сп’янiла од iжi (чарку вона ледь пригубила), голова стала важкою, одразу захотiлося спати. Івась теж он куня над тарiлкою. Іван стае все похмурнiший (завжди отак вiд горiлки), а Жора все веселiший:

– Ваше здоров’я, мадам! Ваше здоров’я! – свiтив золотими коронками то до Тетяни, то до Галi, хилив чарку за чаркою, навiть губiв не замочуючи. Пiд кiнець розвеселився зовсiм, зiрвався на ноги:

– Музика, туш! Жора показуе танець!

Вийшов на середину, козирем пройшовся по хатi.

Цыпленок жареный,
Цыпленок вареный…
Цыпленок тоже хочет жить.
Его поймали,
Арестовали,
Велели паспорт предъявить…

– А откудова у бедного колхозного цыпльоночка паспорт? – строго заокругливши очi, спитав Жора.

Його ноги вибивали чечiтку – все швидше, швидше – тiльки носки чобiт миготiли, i вже iнша, в такт, пiсенька вилiтала з-пiд випещених вусикiв, з червоних губiв:

Здравствуй, моя Мурка,
Мурка дорогая,
Здравствуй, моя Мурка, и прощай.
Ты зашухерила
Всю нашу малину.
А теперь маслину получай…

Все швидше, швидше шаленiв чечiтковий дрiб, наган пiдстрибував, бивсь, метлявся, чуприна нависала на лоба, на очi, на тонкий, перебитий посерединi нiс. А-та-та!.. – сипався, слався дрiб, – вже он i Галя плечима посмикуе, й Іван пальцями вибивае по столу, й Ашот очима поблискуе, а Івась аж рота розтулив, дивлячись на чудернацького дядька.

Жора ж наостанок так розiйшовся, сипонув таким перебором шаленим, що, здавалося, ось-ось повiдлiтають пiдметки.

Потiм, червоний, розпашiлий, церемонно вклонився, ще й руку до серця притиснув, наче був на естрадi:

– Благодарю за внiманiе!

– Благодарю – мало! – озвався Йван: вiн знову розвеселився, вовчi тiнi пощезали з очей. – Осьо тобi нагорода! – Та й хлюпнув у порожню Жорину чарку, аж полилося через вiнця.

Жора на чарку навiть не глянув. Пiдсiв до Ашота, обiйняв за плечi:

– Вот так Жора гуляет!.. Давай разом з нами! Приставай до нашого табору!

– А вiн уже й без того вмовляння пристав, – вiдповiв за Ашота Іван. – Голос його лунав рiвно й насмiшкувато. – Куди йому ще дiватися?

– Начальник! – вигукнув тодi Жора i знову округлив очi. – Человек перед тобою сидить чи не человек?.. Дай человеку слово сказати!

– Та хто ж йому не дае? Я тiльки одне кажу: йому дiватися нiкуди!

Ашот, розгублений, стискав гвинтiвку так, наче ii хтось збирався у нього вiдбирати. Потiм глянув на Тетяну: благально, запитливо. А Тетяна й сама не знала, що робити, в неi теж голова iшла обертом.

І тут раптом у розмову дорослих втрутився Івась – запитав голосно й дзвiнко:

– А ви партизани?

– Во! – вигукнув захоплено Жора. – Дитя попало в самую точку! – І зареготав, наче Івась сказав щось неймовiрно смiшне.

Посмiхнувся й Іван. Зважився за Івасем i Ашот:

– Ви що: партизани?

– Та вже ж що не нiмцi! – вiдповiв, все ще усмiхаючись, Іван.

В Ашота аж очi зблиснули.

– Тодi на – бери до загону!

– Вот ето порядок! – вигукнув Жора. – Начальник, давай наливай, Жора хочеть слово сказати!

Звiвся над столом, хитнувсь, хлюпнув на Тетяну горiлкою.

– Пардон, мадам!.. Так што такое война? – наче щойно про вiйну мова велася. – Война, когда все, кому только не лень, стреляють друг в друга. І когда я стреляю в кого-то, што, конешно, неплохо. Но когда в меня начiнают стрелять, ето, дорогiе моi сограждане, очень даже нехорошо. Я поднiмаю етот тост за то, штоб ми стрелялi в кого-то, а не кто-то в нас!

– Вип’емо! – сказав твердо Іван. – Ми й будемо стрiляти! – Перехилив до рота горiлку й так припечатав шкалик до столу, що денця як не було. – Я ще iм покажу, де раки зимують… Вони ще не раз пожалкують… – Блиснув недобре очима, повернувсь до Тетяни: – І Гайдук ваш нiкуди од мене не втече!

– Чому вiн мiй? – запитала тихо Тетяна, але Іван iй не вiдповiв: звiвся, рiзко одставив стiлець:

– Ну, поснiдали – й досить!.. Ти, – до Ашота – паняй на горище, пiдмiни Пилипа. З кулеметом обходитись умiеш?

– Умiю.

– Тож пильнуй: як появиться хто – сiчи з кулемета! Потiм будемо провiрять документи. А як кого проморгаеш – нарiкай на себе!

– Зачем проморгаеш – миша не пролiзе!

– Ну, давай… А ви, – повернувсь до Тетяни, – ви поживете поки що з нами. Будете помагати он Галi… І глядiть, щоб iз двору нi ногою! Чуете?

– Та чого ти розвоювався? – озвалася Галя. – Людина не встигла й порiг переступити, а ти вже на неi у крик.

– Хто там кричить, – буркнув уже тихiше Іван. І знову повторив. – Тож будете он iй помагати.

– А вже ж помагатимуть! – вiдповiла весело Галя, ще й обняла Тетяну за плечi: – Ходiмо, хоч покажу, де ви будете жити. – Та й повела Тетяну з Івасем через сiни в кiмнату, де було прибрано так, що страшно й ступити. Тетяна глянула на своi босi ноги, у пилюцi, бруднi, та на порозi й завмерла. – Проходьте, чого ж ви! Ось тут будете й спати! – А «тут» такою рядниною вкрите, такими подушками, що аж очi своею бiлизною вбирають.

– Та ми хоч ноги помиемо, – так i не наважилася ступити до хати Тетяна.

Роздивлялася потiм численнi фото у рамках, пiд рушниками розквiтчаними, цiкавилася:

– Це ваш чоловiк? – Бо на всiх фотографiях поруч iз Галею один i той же мужчина: молодий та красивий з хвацько начесаним чубом. Так i здавалося, що от-от пiдморгне: «Ось ми якi!»

– Та мiй же, – враз посмутнiшала Галя. – Оно й похоронка на нього, – показала на рамку, де вставлений був папiрець, що встигнув уже й пожовкнути. Тетяна й читати не стала: знала, що там написано. А чоловiк Галин на фото мов аж посмутнiшав одразу: слухав разом iз Тетяною, що жiнка розповiдала про нього. – Першою менi й принесли – ножем у серце ударили…

Постояли, пожурилися (Тетяна про Андрiйка вже думала), потiм Галя провела по очах рукою, витираючи тугу, з несподiваною злiстю сказала:

– А теперечки цих чортiв принесло, де вони тiльки на мою голову й узялися!.. Впряжуть свого фаетона та й подадуться свiт за очi, а ти сиди, виглядай нiмакiв або полiцiю…

– Вiн давно вже у вас? – запитала Тетяна, маючи на увазi Йвана.

– Давно… Приповз серед ночi, весь кров’ю заюшений – не виганяти ж iз хати? – Галя мов аж виправдовувалася перед Тетяною. – Три днi не приходив до пам’ятi – все конем якимось марив…

Потiм, пiзнiше, розповiла Галя Тетянi, як виходжувала Йвана, як доглядала, як прибився на хутiр Жора з Пилипом («Вiн усе й баламутить, од нього все йде, ви не слухайте, що Івана називае начальником, той слухаеться його, як дитина мала». – «Дитина?» – з недовiрою перепитала Тетяна: вона добре знала Івана, щоб цьому повiрити). Дiстали десь фаетона, пару коней пригнали, та й зникають майже щодня: на день, а то й два. Де бувають, не кажуть, повертаються тiльки часто пiшки – так на фаетона навалять. І сало, й борошно, i барахло: он повна комора набита, а iм усе мало. Позавчора телицю привели, а спитати: навiщо? У корiвнику ж два бички стоять, окрiм корови, та третього минулого тижня зарiзали. А в хлiвi двi льохи вгодованi – самi пiд нiж просяться. То на все те рук треба та рук: вояки тi зашмарканi нi за холодну воду! А ще iх нагодуй – щодня ж майже гуляють. Думала: хазяiн буде у хатi, а воно чортяка з рогами!

– Та ви самi все побачите! – закiнчила Галя сердито.

І Тетяна побачила. Другого ж дня, у суботу.

З самого ранку Іван був похмурий та сердитий: командував рiзко, покрикував навiть на Жору. Поки Пилип поiв коней (двох буланих жеребцiв, хоч на виставку), поки викочував разом з Ашотом iз клунi фаетона, Іван перевiряв ручний кулемет набивав два диски набоями. Жора йому помагав: мугикав про себе пiсеньку, поблискував золотими коронками.

– Перестань! – буркнув Іван. – Щитать не даеш.

– Пусть вороги нашi щитають! – вiдповiв весело Жора: вiн вирядився, мов у театр. Матроська тiльняшка, стрiчки з набоями навхрест, граната «лимонка» на поясi й наган на шнурковi: гуляй, морська душа!

Іван же поверх сорочки надiв нiмецький френч iз погонами срiбними, з двома хрестами залiзними, пiдперезався нiмецьким теж ременем з важким парабелумом у шкiрянiй жовтiй кобурi, повiсив на плече автомат – теж не наш, а нiмецький. Насунув на самiсiнькi очi офiцерський кашкет з високим дашком, строго попередив жiнок:

– Ви ж тут глядiть: нiкуди нi кроку!

Винесли кулемет, важкий мiшок iз гранатами й дисками, повантажили на фаетон. Сiли удвох на м’яке високе сидiння, а попереду, на передковi, Ашот i Пилип, який щосили вiжки натягував: застоянi конi так i рвали з мiсця.

– Паняй!

Пилип попустив вiжки, конi одразу ж рвонули, аж усi похитнулися, винесли фаетон за двiр, мов пiр’iну. Івась кинувся слiдом: зачиняти ворота. Весь ранок смикав матiр за рукав, тихенько просився, щоб узяли i його, поки Тетяна пообiцяла вгостити вiником:

– Я тебе навоюю!

Насупився, тепер на матiр i не гляне. Куди ж там: горе отаке! Довго стояв у воротях, дивився заздрiсно вслiд. Пiдiйшов потiм до матерi (вирiшив-таки пересердитись), улесливо заглянув у очi:

– Ma, можна, я на горище полiзу?

– Там ще тебе не хватало! – озвалася Тетяна сердито: була переконана, що все горище нашпиговане зброею. – Спробуй тiльки залiзти, я не знаю, що з тобою й зроблю!

Івась знову розсердився на матiр. Забився в куток, надувся, як сич: лишився, нещасний, без зброi!

– Та вони всi однаковi! – втiшала Галя Тетяну. – У мене он брат: самопалом замалим очi не вибив! Як стрельнув, то шротом так лоба i всiяв. І думаете – покаявся?.. Тато iз нього сiм шкур спустили, а вiн знов за свое. Отак i воювали, поки не вирiс…

Галя вже несла до печi солому – зiбралася прати. «Поки тi чорти по головi не товчуться!» Всунула три чавуни величезнi, щоб закипiло. Тетяна взялася iй помагати. Й Івасевi робота знайшлася: од колодязя воду носити.

– На, воюй ось iз вiдрами!

Кривився, але носив.

Впоравшись iз пранням, iсти варили. Потiм годували худобу. Потiм вичищали в корiвнику. Почистили й саж: з-пiд льох, що ледь ворушилися. («Каже: продамо, – лаялася Галя. – А де той у чорта зараз базар?!») Роботи вистачало, аби охота була. Тетяна й незчулася, як день збiг до вечора: склала руки, коли вже зовсiм потемнiшало.

Вечеряли втрьох: притихлi, натомленi, мимоволi прислухалися: iдуть? не iдуть? Й тривога потихеньку заповзала у душу: дуже ж бо моторошно було зараз на хуторi! Бо що вони, двi жiнки й дитина, робитимуть, як до них лихий хто увалиться?

І як вона, Галя, лишалась одна?

– І вам не страшно ото?

– Страшно, – признавалася Галя. – Тiльки куди маю дiватись?

І справдi – куди? От i iй, Тетянi, куди дiватися з дитиною? Свiт, здаеться, широкий, а в ньому – лише глухi закутки. Ускочиш – не виберешся.

– Ну, давайте вже спати, – позiхнула Галя: засидiлися за столом замалим не до пiвночi. – Сьогоднi вже нe повернуться. Видать, в далекi краi покотили.

Тетяна довго не могла заснути: все здавалося, що хтось ходить попiд хатою. А ще наче фаетон стукотить. І конi тупочуть.

Дiждалися iх аж на третiй день, пiсля обiду. Приiхали натомленi, але веселi: особливо Жора та Йван. Пилип, той завжди мов щойно зi сну. Ашот же якийсь аж наляканий: мовчки помагав розпрягати коней.

– Галю, держи!

Іван, зiскочивши на землю, дiставав чемодани. Великi, з жовтоi шкiри, обтягненi ремiнням, в сяючих бляшках i пряжках – Тетяна таких i не бачила. Один… другий… третiй…

– Неси прямо до хати… Там розберемося… А ви чого? – до Тетяни. – Берiть, помагайте!

Тетяна теж узяла чемодан. Важкенний, ледве донесла. Знову вийшла. Жора з Іваном саме дiставали якийсь довгий сувiй, у рядюгу замотаний.

– Сам донесеш? – спитав Івана.

– Донесу.

Іван присiв, завдав сувiй на плече. Пригинаючись, понiс до комори.

– Галю, одмикай!

Галя побiгла по ключ. Тетяна ж дивилася на Жору. Весело насвистуючи, вiн знову полiз на фаетон, дiстав з-пiд сидiння мiшок. Мiшок весь був рудий, аж запечений, важкий млосний дух так i вдарив Тетянi в обличчя. Все ще посвистуючи, Жора зiскочив на землю, пiшов прямо до хати, несучи мiшок трохи на вiддалi, щоб не забруднитися.

– Ти що, зовсiм ненормальний?.. – перейняв його Йван. – Неси за клуню!

– А плоскогубцi?

– Зараз винесу. А в хатi не смiй!

Пiшов до хати, винiс обценьки.

– Інструмент! – вигукнув Жора. Повертiв у руках, пiшов за клуню.

Іван зняв iще один чемодан, маленький, плескатий:

– Цей нате вам. Та не впустiть!

Згодом усi зiйшлися до хати. Ашот мов води в рот набрав. Жора ж повернувся од клунi ще веселiший, а Пилип ожив лише тодi, як побачив на столi паруючу страву.

Їли багато й жадiбно: проголодалися. Жора був заiкнувся про чарку, але Іван не дозволив: потiм, як з усiм покiнчать. Чемодани стояли тут же, коло лави, рядком. Поiвши, Іван наказав:

– Хлопцi, ану на горище! Та пулiмйот захопiть iз собою!.. Стежте за дорогою, поки покличу… А ви, – до жiнок, – походiть по хазяйству… Нам тут треба про дещо пораiтись…

– Пораiтись! – фиркнула, вийшовши з хати, Галя. – Барахло, що в чемоданах, дiлитимуть!

Тетяна одразу ж згадала мiшок i обценьки.

– А нечистий iх знае! – вiдповiла Галя зовсiм уже сердито. – Хiба ж вони скажуть?

Сходили, однак, за клуню. Побачили прим’яту траву, слiди засохлоi кровi. Нi мiшка, нi того, що було в ньому, не знайшли.

Розповiв усе Ашот. Другого дня, зайшовши за Тетяною в корiвник. Виглянув у дверi, чи нiхто не пiдслуховуе, зашепотiв:

– Слушай, ти знаеш, що вiн привiз?

І став розповiдати.

Вони заiхали далеко, кiлометрiв за тридцять. Добиралися весь день, бо минали села: об’iжджали прямо по цiлинi. Аж пiд вечiр Іван наказав зупинитися: «Отут i заночуемо, бо сьогоднi вже пiзно».

Десь недалеко був шлях: чули, як прогуло кiлька машин.

Поки розпрягали й стриножили коней, Іван пiшов у той бiк. Повернувся, як уже зовсiм стемнiло.

«Ну?» – запитав його Жора. «Там, де треба», – вiдповiв коротко Йван. «Далеко?» – «Кiлометр». – «Коней тут лишимо?» – «А де ж?»

Повечерявши, лягли покотом спати. Пилип одразу ж захропiв – завiвся, мов трактор, i то Жора, то Йван штовхали його зозла у спину: «Перевернися, занудо: нiмцi почують!» – «Що? Га?..» – зривався Пилип. І знову – хр-р-р! – поiхав!..

Чи то вiд хропiння Пилипового, чи вiд очiкування того, що мало статися вранцi, Ашот мало й спав. Весь аж тремтiв, тiльки не вiд холоду – од збудження. А уява вже малювала картину майбутнього бою…

Потiм мiцно заснув.

Схопився од того, що хтось його торсав за ноги: «Пiдйом!»

Іван уже встав, Жорка потягався, аж суглоби трiщали, а Пилип усе поривався натягнути на голову пiджак, поки Йван, тихо лаючись, пiддiв його чоботом. Аж тодi Пилип одiрвав од землi голову, очманiло спитав: «Хiба уже ранок?»

Швидко розвиднювалося. В балцi збирався туман, вiн наче стiкав звiдусiль i невдовзi накрив iх з головою. Стало сиро й холодно. Іван наказав добре поснiдати, бо хто його зна, коли доведеться iсти, i вони мовчки поснiдали холодним м’ясом та хлiбом.

«Ну, пiшли! – скомандував потiм Іван. І до Пилипа: – А ти лишайся тут. Як сонце зiйде, впряжи коней i будь напоготовi. Як свисну – коти зразу ж до нас. Чуеш?» – «Та чую, не первина», – буркнув Пилип.

Дорога й справдi була не далi, нiж за кiлометр. Іван привiв iх на пагорб, зарослий густим бур’яном. Встановив кулемет, прицiлився, водячи сюди-туди дулом. Сказав, задоволений: «Отут i чекатимемо». Ждали довго, весь ранок i добрi пiвдня. Мимо проiжджали то пiдводи, то поодинокi вантажнi машини, але Йван iх не чiпав: виглядав цiннiшу здобич. І таки дiждався ще одну машину, тепер уже пасажирську. Спалахуючи лобовим склом, чорна машина швидко котила шляхом, до них наближаючись, а в Івана все вужчали й вужчали очi: вiн уже лежав, притиснувши до плеча приклад кулемета.

«Цю вiзьмемо?» – спитав тихо Жора.

«Цю», – вiдповiв йому Йван. І одразу ж дав чергу. Болiсно верескнувши гальмами, машина юзом сповзла в кювет. Іван дав ще одну чергу, пiдхопив кулемет, побiг донизу. Попереду, розмахуючи наганом, вже вистрибував Жорка.

В машинi (це був «опель-адмiрал», довгий, наче пенал) було всього двое: убитий шофер i живий-живiсiнький офiцер. Офiцер, мабуть, мав неабиякий чин, не менш нашого полковника або й генерала: був уже сивий i дуже товстий. Вiн i не подумав чинити опiр, настiльки був приголомшений, вилiз iз машини, покiрно задер догори руки з пухлими, як ковбаси, пальцями.

«Стережи, щоб не втiк!» – наказав Іван Ашотовi, а сам кинувся до машини: там уже орудував Жорка – дiставав чемодан за чемоданом.

«Зови фаетон!» – гукнув вiн до Йвана.

Іван заклав пальцi до рота, пронизливо свиснув.

Поки Пилип пiд’iхав, вони витягли чемодани i тепер зрiзали шкiру, що нею були обтягненi сидiння. Яскраво-червону, з золотим вiзерунком, Ашот не встиг ii як слiд i роздивитися, бо стерiг нiмця. В того вже трусилися догори пiднятi руки, жирне обличчя стiкало потом. Вiн щось раз по раз казав одне й те ж, але Ашот не розумiв по-нiмецькому, а тут пiдiйшов Іван, крикнув на Ашота: «Ану одiйди!» – став дiставать парабелум.

«Стой, не стрiляй!» – перехопив його Жора. – В нього ж рижйо! – І показав на пальцi, внизанi золотими перснями. Одтягнув нiмцевi губи, наче коневi, вигукнув ще веселiше: – І тут рижйо! Повно риж’я! Давай у фаетон!» – І поволiк зовсiм уже обмерлого нiмця до фаетона.

Поклали його на дно, впоперек, так що голова витикалася з одного боку, а ноги – з другого, повантажили чемодани й шкiру, замотану в рядюгу, вскочили самi – рвонули учвал.

Як од’iхали з добрий десяток кiлометрiв, Іван наказав зупинитися. Довго вслухався, повернувшись у бiк шляху, чи не чутно погонi. Заспокоiвся, скочив додолу. За ним злiз i Жорка, стягнув зовсiм уже обмерлого нiмця, одвiв його вбiк i акуратно зарiзав. Одсiк йому голову й пальцi, поскладав до мiшка…

Аж тепер зрозумiла Тетяна, що було в мiшку й що робив за клунею Жорка. iй стало аж млосно, вона аж за стiну вхопилася, щоб не впасти. Ашот же допитувався збуджено:

– Здесь все так партизанят? Давай чемодани, давай шкiру, давай золото з рота!..

– Замовчи! – простогнала Тетяна: ii вже канудило.

Пiсля того не могла на Жорку й дивитися.

Якось, пiдстерiгши, коли Йван був у доброму настроi i вони лишилися у хатi удвох, обережно спитала:

– Що ви далi збираетесь робити, Іване?

– Воювати, – вiдповiв коротко Йван.

– З ким воювати? – Вчора вони повернулися з далекого села, обдерли якогось дядька як липку.

– Хто пiд руку пiдвернеться.

– А як хтось iз своiх? – допитувалася Тетяна.

Іван насмiшкувато глянув на Тетяну, чвиркнув крiзь зуби:

– А я своiх давно розгубив: менi тепер усi чужi!

– А як скiнчиться вiйна, тодi що робитимете?

– А я що, дурний: ждати, поки кiнчиться? Я ще до того подамся в Туреччину. Або й далi куди… Слава Богу, пiд сонцем ще мiсця вистачае: не однi лишень нiмцi та бiльшовики! Було б золото, а мiсце знайдеться…

Сказав, та, мабуть, одразу ж i розкаявся: блимнув пiдозрiло на Тетяну:

– А чого це ви так допитуетесь? Чи не втiкати надумали? – А що Тетяна мовчала, не знаючи, що й вiдповiсти, продовжував: – Можете хоч зараз забиратися, як у нас не до вподоби. Не бiйтеся, плакать не будемо!.. Не здумайте тiльки Ашота зманювати!.. Чуете?

– Та куди б я утiкала? – вiдповiла нарештi Тетяна. – До кого?

– Отож-то й воно, що до кого! Бiльшовики вже за Уралом, а нiмцi вас не помилують. Так що сидiть поки тут i не рипайтесь…

– А потiм?

– Що – потiм?

– Як ви в Туреччину рушите – ви ж нас не вiзьмете? Куди нам потiм дiватися?

– Ну, там буде видно, – буркнув Іван. Звiвся, пiшов важко з хати. Аж на порозi обернувся до Тетяни. – І ви той… Жорцi не попадайтесь пiд руку… Коли п’яний… Вiн не подивиться, що ви набагато старшi… – Криво всмiхнувся. – Думав не казати, менi все одно, та все ж, як-не-як, родичка.

Тетяну аж вогнем облило. «Господи, цього ще менi не вистачало!» – простогнала у вiдчаi.

Грицько вирушив у дорогу в п’ятницю, щоб у суботу або на крайнiй випадок у недiлю вже бути на мiсцi.

Нiс за плечима важкенький клумак: пуд пшеничного борошна, в мiшечках по кiлограму розваженого, та три шматки сала, – кожен окремо загорнений: два за дорогу оддати, туди i назад, якщо вдасться сiсти на поiзд, а третiй – собi, на прохарч. І хлiбину, велику, важку, Катериною спечену.

– Вистачить? – питався Євген. – Mo’, картоплi ще всипати?

– Не треба – не охляну. Я потроху кусатиму.

– Ну гляди. Та не забудь, що купувати… Дратви – раз, – загинав пальцi Євген. – Смоли – два. І гвiздкiв шевських побiльше. – Це говорилося для Катрi, яка нiчого не знала про лампу. Про лампу ранiше велася розмова, коли Євген дав Грицьковi колодку. Колодка як колодка, нiчого в нiй особливого, хiба що трохи легша од iнших, а пильнiше обмацати: знизу планочка врiзана – акуратно так вставлена, що треба про неi знати, аби помiтити. А пiд планочкою – гнiздо для лампи. «Як тiльки дiстанеш, так одразу ж i сховай у колодку, – повчав Євген. – Бо попадешся iз лампою – нiмцi з тебе шкуру здеруть!»

«Хай деруть, у мене е запасна», – засмiявся Грицько. Та Євген аж розсердився: знайшов час жартувати! «Та колодок купи пар десяток, – продовжував перераховувати Євген. – Розмiрiв рiзних». – Хоч про колодки Євген мiг би й не нагадувати: що-що, а колодки Грицько купить в першу чергу, щоб потiм всi покласти до гурту.

– Про гас нагадай, – додала Катря. – І про сiль.

– Та купи солi, бензину, – повторюе покiрно Євген. – Тiльки добре заткни, щоб не розлив. – Не для лампи, давно уже на блискуни перейшли, а для запальнички, що ii Грицько теж мав за борошно вимiняти. Бо сiрникiв лишилося пiвкоробки, Катря над ними трясеться, пiд подушку од Євгена ховае: тож i чекай – смокчи цигарку холодну, поки розгориться у печi. – Іще перевiриш, щоб запальничка добре горiла… Ага, ледь не забув: камiнцiв до неi з десяток… Не забудеш?

– Запомню.

– Та стережися, щоб не обiкрали! – Це вже Катря. – Там же злодiй на злодiевi, як тi люди в мiстi й живуть!

– Ну, гаразд, давай на дорогу присядемо, – перебив Катрю Євген. – Додому ще заскочиш?

– А нащо? Що я, крику не чув? – Бо мати хоч i одпустила Грицька, але було перед тим крику й плачу. І татовi дiсталося мимоходом. Ну, тато в них за все в одвiтi!

– Довiдка де?

– Осьо, в кишенi.

– Гляди, не посiй. Бо тодi точно посадять.

– Не посiю. – Довiдка не просто в кишенi, а ще й булавкою пришпилена, щоб не випала. І Гриць, до брата йдучи, лап-лап себе по пiджаковi: на мiсцi? На мiсцi…

Посидiли, встали.

– Ну, щасливо, – подав руку Євген. – Нi пуху тобi нi пера!

Стояли, подiбнi один до одного, мов днi краплi води, тiльки обличчя Євгенове передчасними зморшками посiчене, особливо на лобi, ще й чуприна, пишна недавно, порiдшала. Не те що порiдшала, а якось наче посiклася; в Гринька ж обличчя – мов яблуко: приходькiвська нев’януча кров. І очi од тата: безжурнi, веселi, мов усе нам за iграшку, що б там не сталося. Подивилася на них Катря, на Євгенову ногу обрубану, й одразу ж у сльози.

Ну, тепер не скоро розгодиниться. І Грицько, який страх не любив жiночих нюнь, попрощався та пошвидше iз хати.

Вийшов за рiдне село, пiднявся на пагорб, i свiт йому здався безмежним. І не було в тому свiтi нi злоби, нi страху – тiльки радiсне очiкування чогось незвичайного. Сонце ж грiе ласкаво, вiтерець пестить груди (пiджачок на руцi, бо вже й жарко), босi ноги – ляп-ляп по твердому, колесами вбитому, – iшов би та йшов, не зупиняючись, аж до самого Харкова. А що мiшок все важчае й важчае i тонкi лямки вже в’iдаються в плечi, так то дрiбницi: Грицьковi не звикати носити важке. Бiльше донесе, бiльше i виторгуе.

У Хоролiвцi, на великий подив Грицькiв, нiхто його не зупиняв, не питав документи. Нiмцi йшли мимо так, наче Грицька й не бачили. Один лише полiцай, у чорнiм мундирi, що стояв у якихось високих воротях на вартi, втупився у нього.

В Грицька аж у животi похолонуло: ну, зараз учепиться! Не вчепився, провiв лише поглядом, байдужим, аж сонним.

На вокзалi теж повнiсiнько нiмцiв, i нiкому до Грицька дiла немае. Тiльки й того, що поступайся завчасно дорогою: зiб’ють, переступлять i не помiтять.

Аж ось пiдiйшло двое: з гвинтiвками, з бляхами на грудях блискучими. Зажадали суворо:

– Аусвайс!

Грицько одразу ж змикитив, що документа питають: одстебнув булавку, дiстав поспiхом довiдку.

Прочитали i знову:

– Аусвайс!

Грицько тодi iм рецепта, що дав дядько Микола: в аптеку, мовляв, по лiки, мовляв! То рецепт iх зовсiм розгнiвив: штовхнули Грицька у плече, стукнули ребром долонi по шиi:

– Век!

Наче й не сильно, чортяка, стукнув, а в Грицька аж трiснуло щось. І голова пiшла обертом. Ледь у хвiртку потрапив, що вела з перону.

Постояв, мацаючи шию, чи хоч цiла, обiйшов вокзал з iншого боку, але й там те ж саме: повно нiмцiв, а людей щось i не видно. І порадитись нi з ким, що його далi робити.

Виручив його якийсь залiзничник: в засмальцьованому кашкетi, з маленькою валiзкою в чорнiй вiд мазуту руцi. Помiтив погляд благальний Грицькiв, зупинився

– Кого, хлопче, шукаеш?

– Та поiзда…

– І далеко зiбрався?

– Та в Харкiв… По лiки… А вони проганяють, – кивнув у бiк нiмцiв. – Не пускають.

– І не пустять, – ствердив залiзничник. – Той поiзд тiльки для нiмцiв… Хто ж у тебе захворiв, що так далеко по лiки вирядився?

Сказав, що брат. Повернувся з вiйни без ноги, а тепер болить – спасу немае.

– Всi ми зараз обезноженi, – зiтхнув залiзничник. Обличчя його пом’якшало, вiн спiвчутливо дивився на Грицька. – Як же тобi помогти?.. Ну, от що, Петрович хоч i лаеться, та що з тобою поробиш. Бачиш оту вуличку? Так ти нею iди, нiкуди не звертай, аж поки в колiю впрешся. Там одразу ж побачиш вагони, iх саме формують на Харкiв. Розшукай Петровича, вiн там кондуктором, i скажи, що ти од Якимчука… Що я тебе прислав. Од Якимчука – не забудеш?

– Не забуду… Тiки як я його упiзнаю?

– Петровича? По вусах! Бiльше нi в кого таких вусiв не побачиш… Як пiдiйдеш, так одразу ж i скажеш: од Якимчука…

Повеселiлий Грицько подякував, подався в бiк вулички. Довго петляв, поки попереду зблиснула колiя. Та не одна – добрий десяток. А вагонiв, вагонiв – як серед них Петровича того й шукати?

– Петровича? – перепитав якийсь парубiйко, теж, мабуть, залiзничник. – Он отой ешелон бачиш?.. Та не цей, а он той! Отож туди й чеши. Там i мае бути Петрович. Та бiжка, бо зараз одправиться.

Грицько i рвонув – забув навiть подякувати. Бiжить по шпалах, аж спотикаеться, мiшок за плечима пiдстрибуе, серце як не вискочить, а в головi думка одна: «Хоча б встигнути!..»

Нарештi добiг. І одразу ж налетiв на Петровича: упiзнав по вусах. Довжелезних, наче у сома.

– Чого, дурню, гнав? – запитав сердито Петрович.

– Дак ви ж… зараз… iдете… – одхекувався Гриць.

– Який це тобi йолоп сказав?

Грицько аж оглянувся: чи не видно того парубiйка. Не видно. Ну ж, зараза, найшов коли жартувати: на Грицьковi усе хоч бери та викручуй!

Почувши про Якимчука, Петрович ще дужче розсердився:

– Йому що: робити бiльше нiчого?! Людей по шпалах ганяти!

– Я, дядьку, багато мiсця не займу! – став благати Грицько. – Я десь у куточку…

– В куточку, – чмихнув, аж розлетiлися вуса, Петрович. – Багато вас таких, закуточникiв! А де я вам тих куточкiв наберу? У мене що: вагони гумовi? Оно всi запломбованi, бачиш? То для тебе пломбу зривати?

Грицько похнюпив голову, повернувся, пiшов. Та не встиг i двох крокiв ступити, як Петрович його зупинив:

– Ану постiй!

І коли Грицько обернувся, спитав усе ще сердито:

– Як тебе звати?

– Грицько.

– Грицько! – знову пирхнув у вуса. – Всi ви Грицьки!.. А чого добиваешся в Харкiв?

Грицько знову розповiв про брата Євгена: якi йому лiки потрiбнi. Згадав про сало, зiрвав клунок поспiшно, став розв’язувати – аж зубами собi помагав. Розсупонив нарештi, намацав шмат сала, вийняв, подав:

– Оце ось вам… за дорогу…

– Що це?

– Та сало ж…

Петрович зважив на долонi сало, гмикнув, не розгортаючи, поклав до чорноi сумки. І в Грицька одразу ж одлягло на душi: раз узяв, то посадить.

– Що ж менi з тобою робити? – набивав собi цiну Петрович. – Ну, гаразд, ходи за мною… Тiки ж гляди: до самого Харкова сиди i не рипайся! Поки сам не випущу!

– Та я, дядьку, й не поворухнуся! – обiцяв повеселiлий Грицько. – Як миша сидiтиму!

Довго йшли вздовж товарних вагонiв, врештi коло одного зупинилися. Важкi дверi зачиненi наглухо, в двi скоби, що зiйшлися докупи, пропущено дрiт, а на кiнцi того дроту – кругла блямба з жерстi, ще на нiй щось i видавлено. Петрович той дрiт посмикав, посмикав, посовав туди та сюди, зняв, не чiпаючи блямби. Одсунув дверi так, щоб ледь людина протиснулася, наказав:

– Залазь!

І тiльки Грицько пролiз до вагона, зачинив за ним дверi.

Стукнуло, грюкнуло, стихло. Грицька так i омила сперта, задушлива темрява, од напечених стiн, од даху пашiло жаром, вiн одразу ж увесь змокрiв, а тут ще темно, хоч око виколи. Врештi зiр став звикати, темрява мов розмивалася, рiдшала, – i ось уже бачить Грицько, що вагон не порожнiй, що вiн тут не один: то одна голова, то друга мов з-пiд води виринали – по всьому вагону. Це були переважно жiнки, i всi вони мовчки дивилися на нього, закляклого бiля дверей, i мовчазне споглядання оте було таке моторошне, що Грицько аж назад одступив: так би з вагона й вискочив, аби не були замкненi дверi.

– Ще один пасажир, слава Богу! – донiсся чоловiчий голос i наче вивiв з отупiння людей, що були у вагонi: вони заворушилися, зашамотiли, як мишi, а Грицька хтось смикнув легенько за полу, й той же голос сказав:

– Сiдай… Чи отак до Харкова стовпом i стоятимеш?

Грицько глянув донизу: там сидiв дядько. Задирав до нього неголене обличчя, а очi були наче в слiпого: непорушнi й засклiлi. Та вiн, мабуть, добре бачив ними, бо одразу ж помiтив сидiр, що висiв за плечима в Грицька:

– А торбу поклади ось сюди.

Грицько сiв коло дядька, але сидора не зняв: боявся, що вкрадуть. А дядько вiдразу ж спитав:

– Скоро поiдемо? – мов Грицько те знав. – А чого не спитав?

Грицько винувато промовчав. Дядько ж дiстав з-за вуха цигарку, поскаржився:

– Курити хочеться, аж на серцi шкребе. – Роздивлявся цигарку i так, i сяк, навiть понюхав, а потiм стромив до рота i заходився люто смоктати: як голодна дитина соску. Поссавши, знову вийняв цигарку, вiдправив за вухо, сердито буркнув, когось передражнюючи: – Нiмцi можуть унюхати… А вони собаки, чи що?

Грицько тим часом роздивлявся по вагону: о-ой-йой, скiльки тут напхано! Петрович не вiдмовляв, мабуть, нiкому: душ iз пiвсотнi, якщо не бiльше. Тi сидять, тi лежать, тi куняють, а тi про щось мiж собою шепочуть – i всi страждають од жари, од задухи, од спраги. В Грицька у самого губи одразу пошерхли, хоч вiн щойно сюди втрапив, а як ото iм? Що сидять, мабуть, не одну вже годину? І душогубки не треба!

Побачив жiнку, вже лiтню, геть зовсiм сиву, в мiське вбрану. Сидiла якась аж байдужа до всього, в щось свое замислена глибоко: видать, не вперше вже, звикла. Хотiв спитати, чи не з Харкова, та не наважився.

Побачив молодицю у великiй хустцi картатiй, з немовлям на руках. Одвернувшись до стiнки, молодиця годувала дитину.

Парубiйка побачив: лежав посерединi вагона на спинi, розкинувши ноги в подраних черевиках, i спав. А обличчя геть мокре од поту.

Іще двох жiнок: схилившись одна до одноi, торкаючись майже лобами, про щось перемовлялися стиха. «А я iй кажу… А вiн менi каже…» – доносився ледь чутний шепiт одноi. А друга головою покивувала i все примовляла: «Отож… Отож…»

І зовсiм уже чудернацьку постать роздивився Грицько: в сiрiй рясi, у високому капелюсi з обчикриженими крисами, увiшаний весь образками, хрестами обшитий, – з-пiд високого того капелюха стирчить гострий нiс, витикаеться гостренька борiдка, а губи весь час ворушаться, мов у молитвi беззвучнiй. І поруч – два клумаки, чимось набитi. Пiп не пiп, монах не монах, Грицько не знав, якi вони й на вигляд, тим бiльше що в них, у Тарасiвцi, церкви нiколи не було, а в навколишнiх селах позакривали ще в тридцятому роцi.

А за ним – молоденька геть дiвчина, чи й не однолiток Грицьковi: ця iде, мабуть, уперше, бо стискае он вузлик, наче його ось-ось почнуть вiдбирати, а обличчя застигло – налякане. Грицько довго ii роздивлявся, i дiвчина вiдчула його погляд: ворухнула неспокiйно плечима, вузлик пiдтягнула аж до грудей. І вiн одразу ж згадав про власний сидiр, що все ще був за плечима…

А жарить, а парить – спасу немае! Вже аж очi щипае од поту солоного… Витирай не витирай, толк один: заливае, i все.

Та коли ж вони рушать?..

А тут iще дитина, ота, що на руках у молодицi: пхинькае, зриваеться на крик. Теж, мабуть, розпарило. Молодиця вже й чукикае ii, й соску до рота дае – не помагае нiчого.

– І нащо ото дiтей iз собою тягати!

– А ви не були дитиною?

– Був, та не такою…

– О Господи, хоть би iхало швидше! Сил уже бiльше немае!

Голоси, голоси – шепiт так i стелеться по всьому вагону, липне до вух, мов павутиння.

І раптом – наростаючий ляскiт металу, ближче, ближче, здригнулось, смикнуло, аж усi похитнулися… зi скрипом, якось мов аж нехотя, повернулись колеса… потiм швидше, швидше – слава Богу, поiхали!

По вагону вiйнуло вiтерцем, духота мов одступила, од даху вже не так пашiло жаром, люди повеселiшали, подобрiшали враз, навiть дитина затихла, а Грицькiв сусiда вихопив з кишенi кресало i став лупити об кремiнь, ловлячи iскри у фiтiль: цигарка вже нетерпляче стрибала в зубах.

Їхали весь день i всю нiч. Кiлька разiв зупинялися – на глухих полустанках, i Петрович щоразу одчиняв дверi. Стромляв до вагона вусате обличчя, цiкавився:

– Усi живi?

– Та живi, – вiдповiдали йому.

А вiн все допитувався:

– Нiхто не задихнувся?

– Та вродi нiхто…

– Ну, як нiхто, тодi вилазьте до вiтру.

Вилазили всi: хто до вiтру, хто в надii напитися води.

Далеко не одходили, боячись, що поiзд от-от рушить i вони одстануть, а отак: жiнки по цей бiк, чоловiки – по той. Тi ж, кого мучила спрага, мчали чимдуж до полустанка, i якщо там був колодязь, то поверталися, витираючи губи, а найбiльш запасливi приносили i з собою: хто в чому мiг.

Почмихавши трохи, паровоз повiльно рушав.

– Це вони з-за нас зупинялися, – пояснювали найдогадливiшi, – Петрович iз ними дiлиться, ото вони й зупиняються.

– Всiм жити треба, – лунало у вiдповiдь.

– Тож i живуть… Я он хустку останню з голови зняла та оддала…

Якийсь час гомонiли, в що кому обiйшлася оця дальня дорога, та згодом спiльна розмова дрiбнилася, розпадалася на окремi вогники, якi то згасали, то знову спалахували: людям уже починало здаватися, що вони бозна-вiдколи й знайомi i iдуть не день усього, а принаймнi тиждень.

Чоловiк, який сидiв поруч з Грицьком, розповiв, що вiн iде до Харкова за дочкою, щоб забрати додому, в село. Дочка вийшла замiж якраз перед вiйною, вийшла не за кого-небудь, а за iнженера, а тепер вiн десь на вiйнi, а вона лишилась одна як палець у мiстi чужому, вiн уже раз до неi iздив, хотiв забрати, бо в селi зараз все-таки легше, в селi хоч городина своя, а там – голий камiнь, так дочка не схотiла, iй, бач, здаеться, що от-от може прийти чоловiк, поранений або й з полону, а ii не застане.

– Любить, значить, – сказала сива жiнка, вбрана по-мiському: вона вже очуняла од глибокоi своеi задуми i охоче вступала в розмови.

– Еге ж, любить, – погодився чоловiк. – Тiки тiею любов’ю ситий не будеш…

То вiн оце i iде… А зять, якщо й прийде, то найде. Можна ж листа лишити в квартирi: так, мов, i так, iдь до батькiв, бо я тут бiльше не змогла, бо тут не життя, а погибель…

– І як ви там живете? – Дядько аж головою покрутив, дивуючись городянам.

– Отак i живемо, – усмiхнулася сумно жiнка. – От у мене: мати хвора, дiтей двiйко… Зiбрала що було, пальто останне взяла та й мiняла на хлiб.

– А як мiняла не стане?

– Не знаю…

– Отож-то й воно, що не знаю! – сказав з якимсь аж докором дядько. Дiстав з-за вуха цигарку (одну докурюе, а друга, скручена, вже за вухом стирчить), припалив од бичка, нацiлився на жiнку оком, од диму прискаленим: – Ну а нiмцi дуже лютують?

– Лютують, – вiдповiла просто жiнка.

– І вiшають?

– Вiшають… Оце недавно двох хлопцiв повiсили. Одному дев’ять рокiв, а другий ще менший.

– За що ж iх? – аж скривився дядько.

– Забрели на кладовище нiмецьке та два шоломи з iхнiх хрестiв i зняли. На голови примiряли… Дiти ж, вони з усього забавку зроблять. – Вона мов виправдовувалася перед дядьком за тих мертвих дiтей. – А нiмцi iх половили та й повiсили. Мати збожеволiла, то вони i ii розстрiляли. Вони всiх божевiльних розстрiлюють…

Дядько бiльше й не розпитував: смоктав цигарку так, наче ii вiк не бачив. А жiнка продовжувала:

– А то ще двох залiзничникiв повiсили. За саботаж. На вулицi нашiй, на балконi… Вони на балконах i вiшають. Як побачать пiдходящий балкон, так на ньому й повiсять. Я, поки iх зняли, i з двору боялась виходити. Добре, що лiто. А взимку висiли по мiсяцю. Ідеш, а вони над головою гойдаються…

Грицько уже був i не радий, що до Харкова iде. Цур йому и пек – ходити попiд мертвими! Добре, що хоч дядько попався душевний: пообiцяв аж до базару довести. Йому все одно по дорозi.

– Стережися тiльки, щоб не обiкрали, – повчав. – Торбу не за плечима – перед собою носи. Там такi майстри, що й пiдметки на ходу позрiзають! Та не дуже розказуй, що в тебе i е… А полiцаiв, тих десятою дорогою обходь: обдеруть, ще й прикладами по шиi надають. Як побачиш чорну шинелю, так у натовп одразу й пiрнай…

Грицьковi од тих повчань ще страшнiше. Хоч бери та вертайся.

Вже по темному прикотили в Полтаву. Довго стояли на якихось манiвцях, вслухалися тривожно в усi звуки, що долинали знадвору. Ось Петрович пройшов, iз кимось голосно лаючись (впiзнали по голосу), потiм унизу, по колесах, молоточком застукало («Букси провiряють», – прошепотiв дядько), а згодом заджеркотало вже не по-нашому: нiмцi! Всi так i завмерли, боячись ворухнутися, а нiмцi вже поруч чутно навiть було, як щебiнь у них пiд ногами скрипiв, i яскраве, нещадне свiтло од лiхтаря, крiзь щiлини пробившись, пронизало навскрiзь вагон. Пересунулося, зупинилося на дверях, затрималось («Ну, зараз одчинять!» – похолонули всi), потанцювало на мiсцi, посунуло далi. І хоч свiтло вже зникло i чужi голоси не доносилися, люди ще довго мовчали зачаено, аж поки знову почули голос Петровича.

– Пронесло, слава Богу, – сказав тодi дядько. – Добре ж, що дитина не пищала. А то було б…

Трохи згодом поiзд рушив. І пiд наростаючий веселий перестук колiс дядько мовив полегшено:

– Ну, теперечки аж до Харкова!.. Давайте-но спати.

Грицько примостив сидiр у головах, обхопив його мiцнiше руками й одразу ж заснув…

Прокинувся од рiзкого скрипу: дверi були вже одчиненi, до вагона разом iз сiреньким свiтанком заглядало таке ж сiре обличчя Петровича:

– Ану, пасажири, вилазьте: приiхали!

Пом’ятi, заспанi, люди полiзли з вагона.

– А де ж Харкiв? – спитав розгублено Гриць: поiзд зупинився в степу, далеко попереду бовванiли будинки.

– А ото що, не бачиш! – вiдповiв сердито Петрович. – Ото тобi й Харкiв. Бери ноги на плечi, та по шпалах i шпар: вони доведуть.

Зачинив з грюкотом дверi, помахав рукою в бiк паровоза – там чмихнуло, шарпнуло, i ешелон, набираючи швидкiсть, поплив мимо людей. Ось простукотiв останнiй вагон, мелькнули вуса Петровича, i перед ними вже прослалася порожня колiя – прямо до Харкова.

– Далеко ще? – поцiкавився Грицько.

– Кiлометрiв десять, – вiдповiла сива жiнка. – Того разу далi пiдвезли, а цi, бач, побоялися.

– Кожному жити охота, – сказав на те дядько. Стромив цигарку до рота, пахнув димом, мов паровоз: – Пiшли, козаче? Наче Грицьковi лишалося щось iнше.

Харкiв зустрiв iх порожнiми вулицями, заспаними вiкнами будинкiв. Спершу будинки були одноповерховi, як у Хоролiвцi, вони ховалися за деревами й високими парканами, а вулицi – зовсiм не брукованi. «Так оце такий Харкiв?», – думав розчаровано Гриць… Та ось почалися дво- i триповерховi будинки, а вулицi вже покритi брукiвкою. Виникла невелика площа з трамвайною колiею, що обперiзувала ii, як петля. Рейки геть поржавiли, а единий трамвай лежав перекинутий, i дно його свiтилось, мов решето.

– Бач, посiкло як, – пробурмотiв дядько, обходячи глибоку вирву од снаряда чи бомби. – І хатам он дiсталося. – Будинки, що оточували площу, теж були подзьобанi густо – до червоноi цегли, а один чорнiв вигорiлими вiкнами. І чимдалi вони йшли, тим частiше траплялися вирви й зруйнованi, обгорiлi будинки, вiд яких i досi тягнуло устояним прогiркло-сумним чадом. На вулицях почали з’являтися люди, вони теж iшли в тому ж напрямi, що дядько й Грицько, i не в одного був клунок за плечима чи кошик у руках, i дядько казав, що цi теж на базар.

Вже перед базаром появилися старцi. Однi мовчки стояли, простягаючи за милостинею руки, iншi хрестилися й кланялись, а тi мало не за поли хапали – вимагали щось дати.

Ось iм наперерiз, наче чортик iз пляшки, вискочив безпритульний: замiсть одягу – суцiльне лахмiття, дашок картуза обiрваний, очi вiдчайдушно-вимогливi:

– Дай хлiба!

– А сала не хочеш? – вiдповiв насмiшкувато дядько.

– Дай, бо оцим ось обсиплю! – І показав пляшечку з чимось сiрим усерединi.

– Що то? – поцiкавився дядько, одступаючи.

– Вошi… Тифознi…

– У нас своiх, хлопче, повно! – вiдповiв йому дядько. – Ану одiйди, бо затопчемо! – Та й одiпхнув безпритульного. – Бачив, якi циркачi? – до Грицька, що аж голову в плечi вбирав: ану ж сипоне вслiд вошвою! – Тут ока треба та ока!..

Довiв до базару:

– Щасти тобi, хлопче!.. Та стережися!

І лишився Грицько один. На весь Харкiв.

Грицьковi вже не було часу оглядатися за дядьком: натовп пiдхопив, засотав, завертiв, стиснув так, що й очi на лоба полiзли, – понiс у ворота. Там чорнiли постатi полiцаiв: кого пропускали, а кого й зупиняли. Якась жiнка стала опиратися, виривати хустку, що вони висмикнули iз кошика, – ii садонули в груди, а кошик пожбурили через голови, аж на брукiвку. Кiлька хусток випало на льоту, i жiнка, ойкаючи, кинулася iх пiдбирати.

– Що несеш? – спитав полiцай у Грицька, коли натовп пiднiс його до ворiт: меткi чорнi очi в сидiр так i вп’ялися.

– Борошно, – ворухнув губами Грицько.

– Розв’язуй!

Грицько, кваплячись, розв’язав. Полiцай заглянув до торби, дiстав два кульки, потiм i третiй, усi поклав до величезного короба, що стояв поруч.

– Проходь!

І Грицько, вже радий, що не одiбрали усе, проскочив у ворота.

А там люду – яблуковi пiде упасти! Мiськi, сiльськi, старi, молодi, дядьки, тiтки, – все це ворушиться, пропихаеться, штовхае у спину й боки, наступае на ноги, смiеться, вигукуе, лаеться, щосили торгуеться, – шарварок такий, що очманiлий Грицько спершу й забув, за чим вiн сюди прийшов: притискав лишень до грудей клунок та пильнував, щоб не збили з нiг. Бо затопчуть – нiхто й не помiтить.

– Чоботи! Чоботи! Ану, кому чоботи!

– Ось платок!.. Оддаю задарма!..

– Камушкi!.. Камушкi!..

– А вот портсiгари!.. Налетай, скоро не будет!..

Вигукують на всi голоси, пхаються з крамом прямо межи очi: бери, не зiвай, а поруч мовчазнi, повнi гордоi зневаги до оцiеi метушнi. Цi стоять непорушно, чекаючи, поки покупець сам на них набiжить. На плечах – пiджак, чи пальто, чи шинеля, а як на головi, то цiла гора картузiв або шапок. Скосить око презирливо, коли запитаеш, почiм, потiм поцiкавиться, наче крiзь зуби чвиркне:

– Купувать чи просто так?

– Та купувати ж!

Знехотя скине з плеча – примiряй.

Крутило-вертiло Грицьком сюди-туди, аж поки й винесло подалi од ворiт. До рундукiв, що обперiзували ринок з другого боку.

Тут було мов трохи просторiше. Продавцi сидiли рядами, розклавши перед собою хто що принiс, а покупцi ходили уздовж, вибираючи та прицiнюючись.

Видивляючись лампи, пiшов i Грицько. Нi в кого не питав, де така рiч продаеться, – не насмiлювався, Євген строго-настрого наказав про лампу нiкому нi слова, бо ще, гляди, й схоплять, намалював тiльки на паперi, яка вона, лампа: «Як побачиш, то й купиш». І Грицько нишпорив очима по безкiнечних рядах, де стояло, лежало усе, що тiльки можна було уявити: i книжки, й самовари, i праски, i посуд, i взуття, й iнструмент, а лампи потрiбноi все не було, лампи Грицько так i не побачив, хоч обiйшов усi ряди – нiг пiд собою не чув.

Повернув, розчарований, назад: купити шевського начиння, що замовив Євген, та запальничку, та бензину, та камiнцiв – знав уже, де що лежить, роздивився, i враз аж у груди ударило: прямо пiд ногами, серед металевого мотлоху, лежала цiлiсiнька лампа!

Точнiсiнько така, як ii намалював Євген.

Як вiн ii не помiтив? Щойно ж мимо пройшов!

Грицько потоптавсь-потоптавсь, заворожено дивлячись на лампу, потiм глянув па продавця: повного чоловiка з якимось аж опухлим обличчям. Той уже помiтив, що Грицька щось зацiкавило, – став перекладати свiй крам, щоб його краще було видно, i коли його рука торкнулася лампи, Грицько не втримав:

– Продаете? – І ковтнув слину.

– Оце? – Дядько зважив на долонi лампу, вирiшуючи, мабуть, продавати чи нi. – Та якщо дадуть добру цiну, то, може, й продам.

– А що ви за неi хочете?

– А що в тебе е?

– Та борошно.

При згадцi про борошно в дядька зблиснули очi. Вiн ще раз зважив на руцi лампу, прицiливсь на сидiр:

– Давай кiлограм!

Грицько не став торгуватися: розв’язав поспiхом сидора дiстав кульок. Ухопив лампу й подалi од дядька: щоб iще хто не вчепився, не став допитуватись, нащо йому лампа.

Тепер лишалося купити замовлене Євгеном i Катрею. Ну, це вже простiше.

Повеселiлий, Грицько знову попхався помiж рядiв, видивляючись колодки та запальничку.

І тут у звичайний гул базарний, у людськi голоси нагло ввiрвався повий звук. Так, наче щось розкололося. Люди, якi були довкола Грицька, одразу ж завмерли, хто як стояв, тиша, незвична й моторошна, запала над морем голiв, повернутими в бiк вулицi. Тим знову щось трiснуло, залилися гавкотнею собаки…

– Облава! – закричав якийсь чоловiк, i всi, що стояли довкола Грицька, кинулися врозтiч. Бiгли прямо по крамовi, що лежав на землi, штовхаючись, збиваючи одне одного з нiг, i якась жiнка iз збитою на плечi хусткою, з перекошеним од жаху обличчям уже закричала пронизливо:

– Ой, пустiть! Ой, пустiть! – наче ii хтось тримав.

Грицько теж побiг – за всiма. Йому одразу ж оддавили ногу, садонули чимось твердим i гострим у бiк, аж в очах потемнiло, та вiн навiть не обернувся: притискаючи клунок, мчав, уже нiчого перед собою й не бачачи, аж поки налетiв на рундук. Якийсь хлопчик пробiг мало не пiд ногами в Грицька, прошмигнув у вузький хiд помiж рундуками, i Грицько, гнаний страхом, полiз слiдом за ним.

І вперся в паркан. Високий, глухий, з гострими вгорi шпичаками.

Хлопця нiде не було, вiн наче провалився крiзь землю. Грицько хотiв був повернути назад, але тут бабахнуло вже поруч, майже над головою, i вiн аж присiв.

– О, ще один доброволець! – пролунав веселий голос.

Грицько ще дужче зiщулився. Вiн аж очi заплющив: у надii, що його не помiтять.

– Ану вилазь!

Грицько не поворухнувся.

– Що там, Федоре? – пролунав iнший голос.

– Та ось – залiз, як слимак!

– А ти його висмикни!

Позаду зашурхотiло, засопiло: хтось пробирався до Грицька.

– Вмерло од страху, чи що? – запитало над головою. Ухопило за комiр, потягнуло, аж затрiщала матерiя, виволокло Грицька, який продовжував упиратися, з вузького проходу.

– Дiстав?

– Та дiстав. Упиралося, аж землю орало!

– Ану повернися! – це вже до Грицька. Чiпка, мов обценьки, рука одпустила комiр, Грицько обернувся i побачив двох полiцаiв у чорному. Двох битюгiв, яких тiльки в гарбу запрягати. – Голову! – скомандував той, що пiдiйшов останнiм. – Голову вище! – І коли Грицько задер голову, вiн, коротко хекнувши, стукнув його кулаком у пiдборiддя. В головi так i бемкнуло, в шиi аж трiснуло.

– Та чого ви б’етеся?! – закричав Грицько болiсно.

– Ти диви, воно ще й кувiкае! – здивувавсь полiцай. – Ану марш до гурту!.. Ну!..

Аж тепер побачив Грицько чималенький гурт посеред спорожнiлого ринку. І постатi в чорних мундирах. Однi стерегли отой гурт, оточивши його з усiх бокiв, iншi ходили площею, перебираючи погублений, покинутий в панiцi крам: що брали, що вiдкидали.

Потiм появився нiмець (Грицька уже впхали до гурту таких же хлопцiв та дiвчат, як i вiн). Нiмець щось рiзко скомандував, полiцаi заметушилися, стали шикувати похмурих, заплаканих бранцiв по чотири у ряд. Їх довго рахували, лаючись та пiдштовхуючи, потiм порахували, i нiмець лишився задоволений, бо сказав голосно: «Гут!»

Пролунала команда рушати.

Погнали через тi ж ворота, тiльки не було вже полiцаiв iз коробами, а стояв ланцюжок нiмецьких солдатiв, багато iз них тримали на ремiнцях собак, здоровенних вiвчарок, що, побачивши колону, стали люто гавкати й рватися до неi, а позаду чорнiли вантажнi машини. Як тiльки колона вийшла на вулицю, солдати посiдали в машини й поiхали, а полiцаi, оточивши колону нiби чорним парканом, погнали ii вулицею.

– Куди нас ведугь? – спитав у сусiдiв Грицько, але нiхто йому не вiдповiв: вони чи то не знали й самi, чи iм не хотiлося й озиватись.

Їх довго вели безлюдною вулицею, потiм завернули на iншу, набагато ширшу, з багатоповерховими по обидва боки будинками, поки й дiйшли до високоi брами, коло якоi на вартi чорнiв полiцай. «Бiржа працi», – сказав хтось у натовпi, хтось, мабуть, мiсцевий, i Грицько став з острахом розглядати багатоповерховий будинок з такими величезними вiкнами, що в них запросто возом можна було в’iхати: будинок сiрiв посеред двору, за брамою.

Ось брама одчинилася, iх погнали через подвiр’я – прямо до сiрого будинку.

– По двое – заходь!

Так Грицько потрапив до величезного залу з високими вiкнами, з чудернацьким якимось помостом в одному кiнцi, з стiнами, щедро обклееними плакатами. Плакати були мов щойно надрукованi, вони так i сяяли веселковими барвами, аж переливалися соковитими кольорами, вони так i лiзли в очi, так i манили до себе. «Велика Нiмеччина чекае на тебе!» – кричав один величезними, яскраво-червоними лiтерами на блакитному фонi. «Ти мрiеш набути гарний фах – записуйся добровольцем до Нiмеччини!» – раяв наполегливо iнший. «Я знайшла тут другу родину!» – повiдомляв третiй: дiвчина у фартушку весело всмiхалася з того плаката, а обiруч стояли такi ж усмiхненi нiмкеня, i нiмець, i кiлька нiмченят, схожих на янголiв, – всi вони всмiхалися любовно до дiвчини, яка знайшла у них другу родину. «Менi тут дуже добре!» вихвалявся четвертий: мордатий парубiйко у вишитiй рясно сорочцi, посеред чистого, як стiл у доброi хазяйки, двору, а позаду, з корiвника, виглядали рогатi голови i теж мовби всмiхалися: «Еге ж, оцьому украiнському парубковi серед нас дуже добре!» «Я щодня сито iм i ходжу в усьому новому!» – аж захлинався п’ятий плакат, i тут уже не лишалося нiчого iншого, як тiльки погодитися, бо в дiвчини на тому плакатi були такi груди i стегна, що iх можна було нагуляти хiба що на заморських харчах.

Поки Гриць недовiрливо й боязко роздивлявся отi плакати, на помостi з’явилося ще одне диво: добродiй, який уже, мабуть, встиг побувати в Нiмеччинi, – такий вiн був одгодований. Шкiра, рожева i чиста, як у молочного поросяти, аж лиснiла, товстi пальцi-ковбаски густо внизанi перснями, костюм шелестiв дорогою тканиною, а блискучi черевики порипували за кожним рухом. Добродiй пiдiйшов на край помосту, розвiв широко руки, наче збирався усiх обiйняти, засяяв привiтним усмiхом:

– Добридень, панове! Прошу сiдати!

«Панове» стали несмiливо займати стiльцi, розставленi в довгi ряди.

– Веселiш, веселiше! – заохочував добродiй. – Не бiйтеся, вони не кусаються! – І единий розсмiявся власному дотеповi: зал понуро мовчав.

Врештi всiлися. Грицько примостився аж у заднiм ряду, скраечку, щоб в разi чого й вискочити одразу, вiн все ще не вiрив у те, що його кудись заберуть, все ще надiявся, що його одпустять, адже вiн нiчим не провинився. Ось дiйде його черга, спитають, звiдки, за чим прийшов, та й одпустять додому. Грицько аж рота розтулив, прислухаючись до отого добродiя, вiн боявся пропустити хоч слово, бо йому все здавалося, що той чоловiк ось-ось скаже: «Хто iз села, той може йти додому».

Та добродiй чомусь не квапився казати отi слова, добродiй говорив про iнше: солов’ем заливався, розписуючи, що iх жде в далекiй Нiмеччинi. Послухати добродiя, так вони, оцi всi хлопцi й дiвчата, повиннi руки цiлувати полiцаям, якi iх похапали на отому базаровi та й пригнали сюди, до широких ворiт, що вели прямо в рай.

– Вам випала щаслива доля: першими прилучитися до передовоi европейськоi культури! – аж захлинався добродiй. – Всi ви там пройдете велику школу й повернетесь до вiдродженоi нашоi краiни, звiльненоi доблесними нiмецькими вiйськами од бiльшовицького ярма, щоб будувати нове, щасливе життя. Я заздрю вам, панове, – тiй щасливiй нагодi, що випадае лише раз у життi!..

– То й iдь замiсть нас! – буркнув хлопець, що сидiв поруч з Грицьком.

Добродiй так i не сказав, що хтось може вертатися додому. Натомiсть повiдомив, що всi мають пройти медогляд, перед тим як iх повезуть до Нiмеччини.

– Бажаю вам, панове, щасливоi дороги!

Розцвiв у посмiшцi, помахав ручками, замалим не пурхаючи, пiшов iз помосту.

А замiсть нього появився вже полiцай: цей не усмiхався, не пробував обiйняти весь зал – дивився спiдлоба.

– Так от: дiвчата – вон в отi дверi, – показав рукою лiворуч. – А хлопцi – вон у тi. – Почекав кiлька хвилин, бо нiхто й не ворухнувся. – Ви що, поглухли?! Ану починайте з першого ряду!

Почали, бо куди ж мали дiватися? Зникали у дверях: однi йшли аж згорбленi, iншi вiдчайдушно – ех, була не була! – Грицько ж запитав у сусiда зовсiм уже розгублено:

– І менi треба йти?

– Нi, ти почекай особистого запрошення! – вiдповiв глузливо сусiд. Звiвся, приплеснув картузик, що ледь тримався на непокiрнiй чупринi, сам до себе сказав: – Пiшли, Сашо?

– Я Грицько, – не зрозумiв його Гриць. Вiн теж звiвся, боячись одстати од сусiда: все ж якийсь знайомий.

– Ти що: й справдi намаханий? – оглянувся на нього сусiд.

Грицько навiть не образився: наступаючи майже на п’яти, пiшов за Сашком.

Так разом i пропхнулися в дверi, для хлопцiв призначених.

– Сюди! – сказав iм полiцай, що стояв у коридорi.

Зайшли ще в однi дверi, до великоi кiмнати. Тут, прямо на пiдлозi, лежав купками одяг, а бiля ще одних, навпроти, дверей застигло кiлька голих постатей.

– Роздягайтесь!

– Зовсiм? – аж злякався Грицько.

– Нi, тiльки до шкiри! – реготнув полiцай.

Грицько одiйшов у найдальший куток, став роздягатися. Сидора поклав на спiд, прикрив старанно одягом, щоб не було помiтно. Шкiра одразу ж покрилася дрiбненькими прищиками, не стiльки од холоду, скiльки од сорому, зiгнувшись, щоб не так було видно, вiн побiг до дверей, де вже стояв голий, у чому мати родила, Сашко.

Дверi одчинилися, вийшло кiлька хлопцiв: у кожного на шиi телiпалася бирка з номером.

– Забрали? – поцiкавився Сашко.

Хлопцi не вiдповiли: пригнiчено пiшли до одягу.

– Слiдуючий! – гукнуло з-за дверей.

Ця, мов iще бiльша, кiмната була вся заставлена столами. І за кожним – постать у бiлому. Хлопцiв спершу погнали праворуч, де стояли медичнi ваги, вони так i йшли табунцем, голi, нещадно освiтленi сонцем, ховаючись один за одного, i дядько, який стояв при вагах, теж у бiлiм халатi, з рукавами засуканими, мов у рiзника, став кричати на них, щоб не перлись гуртом.

– Як барани, прости мене Господи! – Вибирав поглядом, тицяв товстим пальцем у груди: – Ти!.. Тепер ти… Та не топчись – не в конюшнi! Стiй смирно!

Став на ваги i Грицько. Дядько посовав гирками, голосно крикнув:

– Шiстдесят сiм! Добрий бичок! – І ляснув Грицька по згорбленiй спинi.

Потiм Грицько переходив од столу до столу i його вислуховували, стукали молотком по колiнi, заглядали, мов коневi, до рота. Врештi вiн опинився перед найбiльшим столом, що за ним сидiв якийсь поважний нiмець у мундирi, з накинутим наопаш халатом, а поруч – молодесенька жiночка з нiжним, як у дитини, обличчям i такими довгими вiями, що аж вiтер iшов, коли вона ними зблимувала. Грицько ii як побачив, так до столу й полiз – грiшне тiло прикрити, i нiмець враз заджеджиркав, махнув сердито рукою.

– Одiйди! – переклала дамочка: дивилася на голого Грицька i хоча б тодi зблимувала. – Не налазь!

Грицько одклеiвся од столу, прикрився долонями. Нiмець знову проджеркотiв щось сердито, i дамочка наказала опустити руки.

– А ви не дивiться! – буркнув Грицько, ще мiцнiше притискаючи долонi. Дамочка всмiхнулася, не зводячи безсоромних очей iз Грицька, щось прощебетала до нiмця, той муркнув, але не став бiльше вимагати, щоб Грицько розтулився.

Натомiсть запитав, i дамочка ж переклала:

– Фах маеш?

– Що? – не зрозумiв Грицько.

– Ким працював?

– Я iз села…

Дамочка повернулась до нiмця, той щось коротко буркнув. Взяв листок, на якому всi отi люди у бiлому записували щось про Грицька, черконув по ньому пером.

– Можеш iти, – сказала дамочка, й Грицько, все ще не одриваючи рук, пiшов до дверей. Тут, уже в дверях, його перехопив ще один чолов’яга в халатi: повiсив па шию бирку з номером.

– Не загуби! – попередив. – Це тобi документ, поки й до Нiмеччини довезуть.

Грицько проскочив у дверi, кинувся притьмом зодягатися. Все нiяк не мiг поцiлити погою в холошу: його аж тiпало.

Ночували тут же, тiльки хлопцiв оддiлили од дiвчат («Щоб не наробили дiтей!» – заiржав полiцай). І Грицько вже уночi, коли всi спали, обережно розв’язав торбу, намацав лампу, шевську колодку i великим гвiздком, що його висмикнув iще вдень, пiдважив планочку. Вклав у видовбане Євгеном гнiздечко лампу, припасував планочку в колодцi на мiсце, сховав у клумак i аж тепер трохи заспокоiвся: весь день боявся, що хтось полiзе до сидора. А Грицько – кров iз носа! – мусив принести лампу додому: про себе вже вирiшив, що Нiмеччина його не побачить. Йому нiяк не можна iхати до Нiмеччини. Хай вона iм западеться, ота фашистська Нiмеччина!.. Грицько втече по дорозi… Як, не знав ще й сам, але що втече – був переконаний…

З думкою про втечу й заснув.

Проснувся за сiльською звичкою рано – ледь починало свiтати. Звiвся, оглянувся.

Довкола лежали скоцюрбленi постатi, i сон в усiх, мабуть, був дуже неспокiйний, тривожний, бо хто стогнав, хто ворушився, а хто бурмотiв. У великому примiщеннi з голими, обдертими стiнами було так похмуро й незатишно, що в Грицька аж стиснулося в грудях. А тут вiн iще пригадав рiдну хату, i братiв, i батька, i матiр, i йому так захотiлося додому, так захотiлось…

Глянув на дверi – вони були трохи прочиненi. Тодi вiн обережно звiвся, щоб не потривожити сонних, пiдняв клумак, пiшов до дверей, переступаючи по пiдлозi тiла.

За дверима, в довжелезному коридорi, нiкого не було. Лише мерехтiли лампочки високо пiд стелею. Постояв, рушив сторожко далi…

Коридор круто вигинався лiворуч, а там були вже величезнi дверi, що вели надвiр: Грицько iх запам’ятав iще вчора. Пiдiйшов навшпиньки, прислухався: по той бiк наче нiкого не було. Вiдчуваючи, як серце стукотить аж пiд горлом, узявся за масивну бронзову ручку, натиснув донизу. Ручка виснула, мов iй зуба зламали, Грицько так i обмер, а по той бiк почувся якийсь рух. Дверi стали одчинятися, одчинятися вже самi собою – в свiтлому прорiзi виросла чорна постать полiцая.

– Яка тут нечиста сила товчеться?

– Менi, дядьку, до вiтру, – знайшовся Грицько.

– А ти що, до ранку почекати не можеш?

– Так уже й свiтае!.. Пустiть, дядечку, бо терпiти несила! – скривився, от-от заплаче Грицько.

– Бiжи, тiки недовго розсиджуйся! – змилостивився полiцай. – Бо менi скоро змiнятися.

Грицько, поки полiцай не роздумав, – у двiр, побiг за будинок. Знайшов ту споруду, до якоi просився, зайшов, хоч i не дуже хотiлося: здавалося, що полiцай дивиться в спину. Сторожко виглянув потiм: нiкого не видно. Пiшов, пригинаючись, попiд стiною високою, з дротом колючим угорi, наткнувся на порожнi дiжки. Дiжки лежали одна поверх одноi, при самiй стiнi, – Грицько, не роздумуючи, протиснувся мiж стiною й дiжками, заповз у одну, зачаiвся: лише б пересидiти, поки поженуть у Нiмеччину, а там уже якось вирветься iз цього двору страшного. Грицько лежав, скоцюрблений, у бочцi i чув, як виганяли полiцаi хлопцiв та дiвчат, як шикували, лаючись, у колону, як рахували, щоразу збиваючись та починаючи знову, i його аж пiт циганський приймав: ось-ось недорахуються та й почнуть його шукати… Та врештi пролунала команда i тупiт, почав вiддалятися, а потiм така тиша запанувала, що Грицьковi стало по-справжньому страшно: уявив, що б йому зробили нiмцi, аби знайшли.

Згодом виповз iз дiжки, обережно виглянув у двiр. Було тихо й порожньо, у вiдчинених навстiж воротах – жодноi постатi. І Грицько, присiдаючи од страху, попiд стiною, попiд будинком та швидше на вулицю…

Два тижнi добирався додому: ночував здебiльшого в полi, оминаючи великi села. Якось вийшов до лугу, прорiзаного невеликою рiчкою, довго стояв пiд березами, не знаючи, що його насторожило. Може, те, що трава стояла досi некошена, а може, й вигляд самоi трави, – отого зеленого килима, щедро затканого квiтами, – нiяк не мiг зрозумiти, що ото за темнi плями на ньому… луг був наче подовбаний вiспою… Врештi спустився донизу, пiрнув у траву, та одразу й заклякнув: пiд ногами, обрамлене густою, аж чорною, мовби прим’ятою травою, виглядало обличчя мерця. Пергаментна шкiра, темнi провалля очниць, моторошний вишкiр зубiв. Далi ж якась бура маса, щось у кiнець перетлiле, швидше бугорок невисокий землi, анiж тiло, та обручем довкола тонкоi, аж чорноi шиi вигорiлий комiрець гiмнастерки з ледь помiтними смугами колись червоних петлиць.

Грицько одiрвав погляд од мертвого, оглянувсь довкола. Повсюди: праворуч, лiворуч, позаду, попереду – темнiли провалля. І вiн уже знав, що в кожному з них.

Скiльки ж iх тут накошено!..

Вiн iшов лугом, минаючи западини, що густо чорнiли довкола, а пiд ноги попадалося якесь ошмаття, якесь вiйськове начиння, – часом перетлiле та здеформоване так, що вже важко було й здогадатися, що то таке. То сумки з протигазами, то шинелi, то кирзовi чоботи, то гвинтiвки з побитими ложами чи без затворiв, а то й патронташi з набоями. Ось Грицько заплутався в ремiняччi й замалим не впав… Нахилився, потягнув за ремiнь рукою – iз трави висмикнулася рука мерця, а потiм уже автомат, що лежав пiд тiею рукою. Грицько смикнув, рука з глухим шелестом упала в траву, вивiльнила зброю.

Автомат був цiлiсiнький, хоч i геть поiржавiлий: в Грицька очi так i загорiлися од несподiваноi знахiдки. Спробував одвести затвор, але сталь прикипiла до сталi, червона iржа намертво зцементувала ii. – «Нiчого, одчистимо», – Грицько уже нiзащо в свiтi не розстався б iз автоматом, вiн уже вирiшив, що принесе його додому. Бач, i диск на мiсцi, теж чистити треба. Ну, за цим дiло не стане, Грицько уже знав, що зброю найкраще одчищати у гасi або в бензинi. А гас чи бензин вiн обов’язково дiстане, хiба ж мало траплялося по дорозi пiдбитих танкiв чи машин. Вiн просто до них не заглядав – обходив стороною, а тепер жодного не пропустить, а бензину дiстане… Грицько пiдiбрав клапоть якоiсь брезентини, став витирати iржу. Ось так, витре хоч трохи та й сховае до сидора – добре, що торба велика, що завгодно можна упхати. Грицько зараз не думав, що його можуть десь зупинити, поцiкавитись, що вiн несе… Та й що вiн, дурний – пхатися з автоматом на очi! Вiн що, його заховати не може, щоб потiм знову пiдiбрати?..





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66793943) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


© Є. Н. Дiмарова, С. А. Дiмаров (правонаступники), 1980, 2004.