Книга - Чотири шаблі

Чотири шаблi
Юрiй Іванович Яновський


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Юрiй Яновський (1902–1954) – один з найвизначнiших романтикiв в украiнськiй лiтературi першоi половини ХХ столiття. При згадцi цього iменi постае перед очима «свiт спекотний i шалений, бачиться степ у переблискуваннi шабель, охоплений курявою битви». Роман «Чотири шаблi» (1929), в якому чудово розкрився оригiнальний талант Яновського, належить до кращих творiв про героiку Громадянськоi вiйни.





Ю. І. Яновський

Чотири шаблi



Пустимо стрiлку, як грiм по небу;
Пустимось кiньми, як дрiбен дощик;
Блиснем шаблями, як сонце в хмарi!

    (Колядка. «Нар. Юж.-Рус. П?сни»
    Метлинського, стор. 8).






ЧОТИРИ ШАБЛІ



ПЕРША ПІСНЯ


Голос:

Благословiть почати щирий труд,
Що вiдчинив би далину, як дверi.
Довiрте недостойному перу
Достойне слово ставить на паперi.

Багато в свiтi радостi й принад,
Краiн багатих i зелених вiчно,
На сонцi спiе синiй виноград,
І сине море майори?ть музично.

Чудеснi дива ходять по морях
І манять нас, i закликають нiжно.
Та що нам iхнiй бунтiвливий стяг,
Коли не стяг це нашоi вiтчизни!

Мине? i молодiсть, як золотiнь,
Лиш вiчний труд нiколи не загине,
Коли кладе отак покiрний син
Краiнi милiй – серця тепле вi?но.

На вiтрi рухаються руки рей,
На обрii – омана заозе?рiй…


Хор:

Ми стаемо? плечима до плечей.
І свiт вiдчинено, як дверi!

Вони завмерли, нiби ковтнули мiцноi отрути i вона iм забила дух. Галатiв чуб один ворушився, звисаючи над оком. Подзьобане вiспою обличчя Марченка стало страшним одразу – оббите морською водою обличчя кольору сухого полину. Остюк безтурботно тримав у руцi соняшника i поклав руку на Шахаеве плече. Цей похмуро пригнувся на стiльцi, простягши наперед зцiпленi руки. Вiн наче сидiв на сiдлi. Новенький френч з плямами на плечах, де були погони, солдатськi штани i новi шевровi чоботи з острогами, букет весiльних воскових квiтiв на грудях – так виглядав Шахай.

Це сидiли на скелi орли, напустивши на себе всю поважнiсть завмерлих хвилин. Це – ще не порушена нiчим тиша, яка розiрветься через голосне квилiння стрiл, брязкiт щитiв, iржання коней, i затремтить степ, затрясуться шляхи пiд копитами смiливих вершникiв. Чи знають вони свою силу i волю, замах клинкiв своiх, мужнiсть серць i свiтло очей? Не знають вони нi сили, нi волi, нi мужностi серць, нi замаху клинкiв. Та що iм до таких дрiбниць, коли вони почувають, що живуть! Їх четверо верховодить усiм Новоспаським. Вони лiтають, як птахи, кружляючи над рiдними хатами, вище й вище, на синю скелю неба, ледве помiтними крапками стають там, i насилу впасти може згори завмираючий клекiт. Вони живуть!

– Ворушися, чортова клацалко! – сказав крiзь зуби високий Галат. Проте сам вiн не ворушився, упершись рукою в бiк i одставивши лiву ногу. Наймолодший з чотирьох, вiн був i найнетерплячiший.

Марченко сердито скосив очi на Галата, i в цей момент фотограф клацнув затвором. Так вони й залишилися на платiвцi, цi Марченковi косi очi.

– Готово, – сказав фотограф, грацiйно вклонившись чотирьом друзям.

Вийшли на сiльську вулицю. В повiтрi лiтало довге бiле павутиння. Ранок, чудний ранок Шахаевого весiлля, кiнчився. Галат бiг попереду – довгоногий, тонкий i чубатий. Остюк забирав усю землю пiд себе, ступаючи кривими ногами кiннотника. Вiн розмахнув правою рукою, а лiва ввесь час висiла, не рухаючись, наче нею вiчно притримував Остюк шаблю. На Марченковi була матроська сорочка i капелюх, тiльки славетний кльош було запхано в чоботи. Шахай iшов, нечутно ступаючи по порохнявiй дорозi.

– Ми знялися на карточку, – сказав похмуро Марченко. Вiн трохи гаркавив.

– На карточку! – прокричав Остюк сильним голосом: вiн звик вахмiструвати в ескадронi. – Тепер революцiя!

– Ми забули знятися з шаблями. І з револьверами в руках…

– Ми виходимо на дорогу, – раптом почав Шахай, перебивши Галата, – дайте менi тiльки повiнчатися. Як на карточцi ми разом, так i скрiзь чотири наших голови не виходять з карточки. Ось ми всi нежонатi йдемо, а сьогоднi я повiнчаюсь, i всi ми повiнчаемось, i одружить нас iз собою далека путь та грiзне життя.

Вони дiйшли до ярмарку. Осiнь, найкраща пора, пахла з усiх пiдвiд. Пшениця, ще не продана, стояла в лантухах, i мiдяне зерно поллято сонячним блиском. Вози гарбузiв, кавунiв та яблук, гарби соняшникiв, фортецi з капусти, бурякiв, картоплi, вiнки цибулi, ще яблука, огiрки, баклажани – все, що вродила оброблена гiрко земля.

– Революцiя здала нам козирi у руки. Ми iх тримаемо, доки прийде наша гра. Я не знаю, що буде в мiстах, бо я загубив нитку до тих, що там керують. Але тут у нас ми будемо готовi до того, щоб не дати нiгде, нiкому, нiчого за нас вирiшувати. Наше слово – у нас у пельцi, а в руках шаблi, й кулемети, i тридюймовки, i сам Господь! На колосальнiм безмiр’i вiе зараз вiтер, немае жодноi влади, а кожен ярмарок – настояща революцiя.

Шахай показав рукою навкруги.

– Ось тi, що приiхали на наш клич. Я чекаю з дня на день вiд телеграфiста на станцii повiдомлення про офiцерський ешелон з фронту, який варто було б обеззброiти.

– Може, iм, понiмаеш, теж треба зброi вдома? – сказав Остюк.

– Гасити революцiю? Бач, вони поодинцi не можуть, вони iздять ешелонами! Справедливий i правий лише той, хто перемагае. Годi тобi згадувати за дурну справедливiсть. Сила i воля до життя – ось найсправедливiший закон. Хватай за горлянку i вiдбери зброю, а потiм хай кажуть, де справедливiсть. Мало тобi за твiй вiк бито зуби?

Так розмовляючи, вони дiйшли до валки пiдвiд, що розташувалася осторонь ярмарку. Добрi вiйськовi фургони, конi аж репаються, брезенти зверху, i пiд ними на двох возах кулемети. Хазяi коней поважно ходили навкруги, лускаючи насiння, i груди iхнi розпирало чекання.

– Здоровi були, – сказав Шахай привiтно.

– Здоров, – вiдповiв йому Шворень – рябий гевал, що пишався з свого кулемета, котрого вiн з братом Санькою привiз з фронту.

– Мовчи, дурень! – крикнув на нього Санька, метко пiдбiгши до Шахая. – Ми приiхали, – притишив Санька голос, – приiхали з усiею бандою. Нас двое та Виривайлiв аж четверо, Бубонiв Петро з кулеметом. Василишиних два брати з хутора, дядько Макар-чередник. Отакi ми всi.

– Сила велика, а головне – надiйна, – промовив Шахай, ручкаючися з усiма названими людьми, – я вас запрошую до себе на весiлля сьогоднi.

– А кулемети?

– І кулемети. Галат заведе вас до мого двору, а я пiду ще погомонiти з людьми.

– А ми? – запитали Остюк та Марченко.

– Ви ж дружки. Пiдiть постережiть, щоб нiхто церкви не вкрав.

Шахай пiшов мiж возами, питаючись за цiни, за врожай, за кiлькiсть солдатiв, що поприходили з фронту. Вiн ходив по ярмарку, переступаючи калюжi, нiби широкi рiки, баклажани нагадували йому кров, очеретяне вiниччя бiля яток перетворювалося йому на пишнi бунчуки, плахти на руках – на прапори, i вiтер над ярмарком – на гомiн i шум армiй. Бджола сiла Шахаевi на руку – вiн не прогнав ii, доки та сама не злетiла, вiдпочивши. Пахло свiжою соломою i осiнню.

До церкви люди посходилися, як на Великдень. Церкву колись будували ще запорожцi – вона була тiсна i старовинна. За всiм доглядало, певно, хазяйське око братчика низового, бо мiцнiше зробити церкву не стало б хисту й нинi. Все окували залiзом. Навiть панiкадило було такоi неймовiрноi ваги, що влiтку, пiд час одправ, порипували сволоки, на котрих воно висiло, лускалися дошки, i здавалося, втягне хреста з банi до церкви ця щира запорозька пожертва. Суворi звички Сiчi Запорозькоi вiдбилися на церквi. Ікони було змальовано з братчикiв-будiвникiв, з кошового отамана, з курiнних. В такiй церквi ставало страшно серед вусатих чорних лицарiв, уквiтчаних оселедцями, в козацьких свитах – лицарiв жорстоких та вiдважних. Вони позирали зi стiн, переморгувалися один з одним – часто з презирством до молiльникiв, iнодi – вибачливо, рiдко – з потуранням. Та парафiяни вже позвикали до своiх iкон.

Ой скинемось та й по таляру
Та купiм коня отаману!

Галат мугикав собi пiд нiс, обходячи церкву. Свiчок наявно не хватало. Вусатi iкони гнiвалися зi стiн: iм треба бiльше свiтла. Але церкву не було вже давно й так освiтлено. Хiба що запорожцi, повертаючися з морських походiв, клали вози свiчок перед святими кошовими в церквi i викурювали iм же цiлi шапки росного ладану зi Смiрни.

Ой скинемось та по другому
Та купiм коня з попругою!

Галат незадоволено пересунув кованого ставника з сотнею свiчок – вiд святоi Варвари до iкони Покрови, де в натовпi стояло чимало чорновусих козакiв з булавами й перначами. Його не заспокоiло це регулювання поваги до свого брата-мужчини. Остроги його дзвенiли вздовж i впоперек, по закапелках, по притворах. Вiн не спинявся доти, поки не знайшов десь у схованцi ще оберемок свiчок. Пономар тiльки здалеку слiдкував за Галатом. Жарти поганi, коли справляе весiлля сам Шахай!

Купiм коня та вороного
Та й поiдемо в чисте поле!

Свiчки всi порозтикувано. Церква нiби виповнилася жовтим жаром. Вiн лежав купами на ставниках, перед iконами, ворушився, коливався, наче жив багатобiчним життям серед бiлого дня, пiд промiнням, пасмами свiтла крiзь вiкна.

Поiдемо та в чисте поле,
Та в чисте поле, в дiбровоньку!

Галат зупинився, задоволено оглядаючи свою роботу. Помiтити когось в церквi – того, хто прийшов до Галата, – вiн не помiтив. Люди стояли не похнюпившись, на вiнчаннi церква робиться веселим храмом поганського древнього бога. Це – Дажбог, бог-сонце, бог-година, бог зрозумiлий, простий i гулящий. Дiвчина заступила дорогу Галатовi. Соромлива хупава дiвчина подивилася в його чорнi очi, як у криницю з холодною водою. «Вийдеш, Хомо, на вулицю? Як я за тобою скучила!» – «У церкву несе тебе, Васько», – пробурчав Галат. Узявши за рукав дiвчину, вiн повiв ii на крилас. Там уже стояла пiвча.

Ударили в дзвони. Мiдне овкання заходило до церкви крiзь дверi. Зайшов Шахай. Його наречена ще не приiхала, вiн послав по неi дружкiв – Марченка й Остюка. Надiя охоплювала всього Шахая. Широкi степи лежали перед ним i його селом. Велетенський хаос, котрий опанував землю, був як море, що порозбивало човни. Треба йому триматися острова, доки витратить силу шторм i хаос стане пасивний. Тодi – шаблею захищати руiни. Поодрубувати руки всiм, хто потягнеться пiдкоряти вiльний народ, хто захоче рiзати його землю, як хлiб, i iсти, захлинаючись вiд жадоби, вiд страху, що хтось дужчий однiме шматок. Шахаевi приходило на думку царське панування, уся iсторiя народу – славна, гучна i завше великодушна. Козаки-сiромахи проходили довгою валкою: всi чеснотники, хоробрi гультяi, морськi розбiйники гордо ступали на великих землях, всi лицарi честi своеi сiромашноi й мученики. Максим Залiзняк, Семен Неживий, Якiв Швачка, Іван Бондаренко – всi славнi колii, чистi серця 70-х рокiв XVIII вiку, месники за кривду, за бiдних! Вони проходили перед Шахаем, як жорстока пам’ятка, як пересторога, як нагадування про панську вiроломнiсть, царську розправу, про опоганення хлiба-солi дружнього столу, вони проходили з вирваними нiздрями, з клеймами на лобi, несучи в руках своi голови, напханi гречаною половою, вони пропливали, несучи своi ноги, поклавши на плечi поодрубуванi руки. Петро Кальниш – останнiй кошовий Сiчi – цокотiв чотками в самiтному затворi Соловецького монастиря: двадцять сiм рокiв пряв старий степовi думи, дивився на свiй край аж з Бiлого моря, плакав, крiзь туман не добачаючи прийдешнiх вiкiв, радiв сонечку, коли воно проглядало крiзь млу Пiвночi. Шахай клянеться собi, обходячи церкву, зупиняючись перед святим козацтвом на стiнах, клянеться не допустити жалостi до серця. Клянеться, що не вiритиме нiкому, хто лежатиме пiд його шаблею або сидiтиме за його столом. Вiн клянеться i цiлуе в плече сивоусого курiнного. Надiя обволiкае його, як марево, як отруйний фiмiам великих подiй. «Революцiя – велике слово», – думае Шахай i почувае, як по хребту в нього лiзуть комашки. «Всi щасливi, нема царя, правитиме народ, розiллються медовi рiки, щастя й радiсть!»

До церкви пiд’iхала тачанка з молодою. Одразу всi люди в церквi загомонiли. Шахай прокинувся вiд своiх думок i поспiшив до виходу. Там вiн зустрiв молоду i ввiйшов з нею назад. Пiвча заспiвала «Гряди!». Голос Галата далеко вилiтав за крилас. По всiх кутках бринiли шибки вiд спiву Галата. Вийшов з вiвтаря пiп i став вiнчати. Марченко й Остюк переморгувались iз своiми дружками.

Весiлля справляли по-старосвiтському.

Дружки летiли верхи на конях по вулицi, на рукавах бiлiли хустки. По дорозi хутко шикувалися заслони, щоб перепиняти молодих i вимагати викупу. По хатах у молодого й молодоi востанне оглядали столи й перевiряли, чи все е так, «як годиться». Баба-розпорядниця не злазила з печi i звiдти керувала весiльним чином. Вона захворiла, пiшовши до молодоi розплiтати косу i спiвати сумних пiсень: пiснi були навдивовижу дзвiнкi й жалiбнi, а бабина горлянка рипуча, роки бабинi лежали на ii сухих плечах, як гаряча повсть, а нiч осiння – холодна. Пострiлiв пролунало стiльки, скiльки годилося, вiно було повезено до молодого, а тачанка з Шахаем та його дружиною заiхала до тестевого двору.

Скiльки пiсень погублено тепер – старих i розрадних!.. Скiльки мелодiй увiбрала в себе чужа гармошка – захрипла iстеричка, де ноти тьмавi, а пiснi метушливi й неповажнi, де знижуеться мистецька глибина мелодii, гармошка-демагог, багатоголоса перекупка! Ось спiвае скрипка чи розмовляе кобза: одна, ледве помiтна нота простягаеться в повiтрi, i ii коливання таке ж, як i коливання повiтря. Струна дае чистий – до божевiлля – звук. Коливаються вiки?, вузьке коло часу поширюеться на все життя всього народу. Рiвна, прозора, проста до генiальностi нота з’еднуе вiки. Завмирають люди, дрижать iхнi плечi вiд розкритоi таемницi, тремтять вii вiд набiглоi щасливоi сльози. Та скрипка грае далi. Нота мiниться, пролiтають дрiбнi сплески звуку, нiби в скрипцi прориваеться смiх. Обличчя яснiшають. Розчулена до краю душа жадiбно сприймае веселi звуки. Ноги самi стукотять такт. Годi вже iх стримати, коли грае зворушлива скрипка. Старе й молоде рушае в танок. Ходором ходить подвiр’я. Бубон клацае й гупае, як веселий парубiйко. Переплуталися пари: на втiху, на смiх. Та скрипка вже стомилася. Десятки рук частують скрипака, кожний хоче з ним випити, поцiлуватися, кожного скрипак хоче пославити на скрипцi, i постае галас, гомiн.

Помiж трьома дорогами, —

починають легко, поволi дiвочi голоси.

Рано, ра-но! —

допомагають iм хлопцi.

Помiж трьома дорогами, ра-не-сенько!

Дiвчата стоять у гуртi, обнявшися. Хлопцi оточують дiвчат. Пiсня радiсна охоплюе подвiр’я.

Там здибався князь з Дажбогом, рано, рано,
Там здибався князь з Дажбогом, ранесенько.

Сонце спускаеться на вечiр. Воно дивуеться, як можна йому зустрiтися з князем, з молодим. Сонце поломенiе.

Ой ти, боже, ти, Дажбоже, рано, ра-но,
Зверни ж менi з дорiженьки, ранесенько.
Бо ти богом рiк вiд року, рано, ра-но,
А я князем раз на вiку, ранесенько!

Хлопцi пiдморгують дiвчатам. Скрипка вiдпочила й запрошуе знов до танка. По землi розтiкаеться вечiр. Вечiрня тиша опановуе землю. Тiльки на подвiр’i Шахаевого тестя гримить бубон.

П’яна баба-розпорядниця спiвае на печi. За столом точаться розмови, слiпий музика перехиляе чарку для чистого голосу, мостить свою кобзу, настроюе струни. Поважне товариство сидить за столом. Червонощока наречена соромливо поглядае на гостей. Галат тримае голову обома руками, щоб вона не впала на стiл.

Ой у саду голуби гудуть,
Ой у саду голуби гудуть,
Аж в свiтлоньку го-ло-си i-дуть…

Баба спiвае старечим верескливим голосом. Вона згадуе молодiсть. На неi сходять видiння далеких рокiв, молодих бажань:

Порадь менi, моя матiнко,
Порадь менi, моя рiдная,
Кого брати та у бояри?

– Цiкаво, кого треба брати в бояри? – промовив Шахай. – Мабуть, багатих та дужих. Чи, може, козаченькiв з Сiчi?

Усi засмiялися.

Збери, сину, всю родину,
І близькую, i далекую,
І близькую, i далекую,
І вбогую, i багатую.

Нiхто не мiг витримати, щоб не зареготати на всю хату. Бабу почастували чаркою. Вона взяла чарку в руки i доспiвувала пiснi. Де в неi й узявся голос?! Останнi слова, як дорогоцiннi яства й напоi, баба клала просто на стiл, i ще довго радувалася з них захоплена кумпанiя.

Багатую – подарочки не?сти,
Убогую – порядок ве?сти.
Багатую – щоб напитися,
Убогую – пожуритися.

Спiвачка випила чарку так, нiби добра дiвка була, i кинула посуд на долiвку, зухвало вигукнувши: «Гiрко!»

Серед загальноi тишi, котра постала пiсля поцiлунку Шахая, зарипiли легенько струни на кобзi, зашумiли, загули, як веснянi джмелi, як жовтi працьовитi бджоли. Руки торкалися до струн нiжно, i кобза дзвенiла, немов у чеканнi.

– Чого ж ти нам заспiваеш? – запитав молодий. – Про честь чи про хоробрiсть, про обов’язок людський чи про лицарську славу?

– Мало тепер честi мiж людей, – несподiвано басовитим голосом одповiв кобзар, пiдводячи до товариства свою голову з невидющими бiлими очима. Це була замкнена в собi людська iстота: за плямами очей горiв людський мозок i нiколи не мав надii вийти на свiтло.

– Мало честi, – сказав слiпий, – i немае хоробростi. Ходжу я по свiтi, до моря доходив – злодiй народ тепер повiвся. Скiльки разiв мене обкрадали, били й смiялися з моiх пiсень. Од дiда й прадiда пам’ятаю я пiснi, а самому не довелося ще й однiеi скласти. Чутки ходять скрiзь по землi, я дослухаюся до всього, що вiеться по дорогах, до всiх пiсень, до всiх розмов. І – ще нiчого я не почув, люди. Слiпому тяжко, а зрячому – ще тяжче.

– Слухай, дiду, – в голосi Шахая забринiла воля, – ось тобi моя голова, дiду! Клянусь родом своiм чесним, клянусь дiдом крiпаком, прадiдом запорожцем – не загинула iще честь i хоробрiсть. Любов i ненависть, дружба й самопожертва вже пiдносяться з забуття. Революцii ми не приспимо. Яка воля вiе над землею!

Остюк, Галат i Марченко, нiби за командою, перехилили чарки. Вони вiдчували вже вiтер шляхiв на щоках. Звичайнi слова, може, й незрозумiлi iм, збуджували в iхнiх серцях гордiсть. Через це вiрили в зорi i прекраснi iдеi, в чистоту i мужнiсть людськоi душi. Такi люди ходять по сторiнках iсторii, як по своiй хатi, i дивно стае, чому пiсля них постають зруйнованi мiста, кров, пустка, смердючi трупи. Може, завше шукання, людського, справедливого i достойного дае такi наслiдки?

Тим часом Шахай частував гостей: братiв Шворнiв – розумного Саньку й пришелепуватого Митьку; Макара – колишнього чередника, рудого велетня iз страшними вусами, кудлатою червоною головою i з дитячими блакитними очима;

Бубона Петра – найкращого в свiтi наводчика, котрий мiг би набоями обкопати навкруги, мов межею, свое поле з трикiлометровоi дистанцii; братiв Василишиних – незрiвнянних розвiдникiв, телефонiстiв, i – у вiльну годину – музикантiв; Виривайлiв – чотирьох соколiв, що загинули згодом усi, – один по одному – рубаючи шляхту, стрiляючи кадетiв, домучуючи генералiв; Виривайла Івана – генiального сурмача з неймовiрними легенями, котрий мiг перекричати всi стихii, збудити мертвих i виповнити поле бою тривожним, полохливим, зворушливим, переможним сигналом; Виривайла Петра – комбрига кiнноi, майбутнього героя Успенiвськоi операцii, котрому зробив поминки Марченко, наказавши зарубати над його тiлом сотню полонених; Виривайла Семена – першого в армii злодiя, що обкрадав усi кiннi полки i щодня мав нового коня, а його ескадрон – навiть пташине молоко; Семена зарубав третiй ескадрон, оточивши його своiми стодвадцятьма клинками в полi, вислухавши глузування i лайку, давши йому змогу попрощатися з бiлим свiтом; Виривайла Панька – гордiсть пiших i кiнних полкiв, кулеметникiв i гарматникiв, Панька, що складав пiснi – гострi, як бритва, спiвав iх так, що вершники падали з коней вiд реготу, i вивчив солiдно лаятись увесь свiй полк – вiн командував потiм полком.

Було вже по iжi. Стiл пашiв усiма стравами. Пiд горiлку стояли квашенi баклажани – зеленi й червонi, огiрки й капуста, зелена олiя з накришеною дрiбно й посоленою цибулею. Од iзвареноi риби йшла пара.

Найважливiша рiч – вибрати людей. Це Шахай знав, допитливо оглядаючи гостей. Тут були потрiбнi люди. Вони цiлком пiдкоряться волi ватажка i командира. Наполеон i Петро Перший завше стоять прикладами – як треба вибирати людей. Жорстокий Даву, стратег Удiно, Ней, блискучий Мюрат, iнтриган Меншиков, ще сотнi невiдомих – всi й померли б офiцерами, синами скульпторiв, писарями в нотарiв, корчмарями, пирожниками. Їх усiх знайшов державний розум, генiальне передбачення великих людей.

– Хай заспiвае про Супруна-козака, – сказав Панько Виривайло, – ох i пiсня ж грусна!

Загальна мовчанка пiдтвердила, що Панькове бажання припало до серця всiм. Молода встала од столу i сiла поруч слiпця, мовчки торкнула дерев’яну опуклiсть кобзи. Очi молодоi – вогкi й привабливi – були трохи сумнi, як завше сумнi е очi всiх степовикiв, усiх птахiв степового краю, у всiх дiвчат великого степу. Акорд пролунав у хатi. З акордом зайшла знадвору дiвчина й сiла до Галата. Подвiр’я ж танцювало.

Ой не знав козак, —

голос кобзаря нерiшучий, кволий, непевний – козак щиро не знав, —

Ой не знав Супрун,
А як славоньки зажити,
Гей, зiбрав вiйсько славне Запорiзьке
Та й пiшов вiн орду бити.

Струни зайшлися цiлими сплесками звукiв. Згадки, спогади несла iхня хвиля. До берега наче докочувалися цi звуки i ховалися, як хвилi у пiску. Серед тишi народжувалися шелести степiв, тупiт копит кiлькатисячного загону Супруна. Кобзар торкае струни нiжнiш i нiжнiш. Тоншi й тоншi звуки тихо злiтають з його пальцiв. Звукiв меншае – i швидко – одна тенькае струна, i довго в кутках хати чуе напружене вухо ii вiдгомiн i луну.

Ой у недiлю рано-пораненьку
Супрун iз ордою стявся,
А в понедiлок в обiдню годину
Сам в неволеньку попався.

Молода зiтхае. Голос кобзаря став трагiчний, наче вiн розповiдае про рiдного сина. «Сьогоднi недiля, – думае Шахай, – а завтра понедiлок. І обiдня година». Галат щось говорить на вухо своiй дiвчинi, доки звучить мелодiя пiсля останнiх слiв кобзаря. Галатова дiвчина червонiе, i ii очi заволiкае хвиля бажання. Панько Виривайло не мае сили витерпiти. Вiн прикладае долоню до рота i пронизливо виводить божевiльну ноту пiснi.

Ох i ти, козаче, козаче Супруне!

До Панька долучаеться речитатив кобзаря. У нього тремтять губи вiд зворушення. Але слова його твердi й роздiльнi, як докiр:

А де ж твоi прегромкi рушницi?

По паузi обидва голоси – Панькiв i кобзарiв – дружно виводять гiркi слова вiдповiдi. Тихо, похмуро, гiрко говорять вони про свою бiду. Покора людини, що потрапила в горе:

Гей, моi рушницi в хана у свiтлицi,
Сам я, молодий, у темницi.

Знову бреньчить сама кобза. Вона бреньчить, як гiркiсть Супрунового життя. Розчарування i туга за рiдною стороною.

Струни дзенькають, нiби падають у безвiсть дзвiнкi краплi часу.

Ох i ти, козаче, козаче Супруне,
А де ж твоi воронii конi?

Розпачливо допитуються два голоси – мелодiя й речитатив. Вiдповiдь вже iм вiдома, i вони питають Супруна, тiльки щоб поплакати з ним в неволi i пожуритися разом з його пропащою головою.

Гей, моi конi в хана на припонi,
Сам я, молодий, у неволi.

Спiвають самi струни, покiрно хилить голову людська доля. Але що це з ними сталося, з тими струнами? Вони починають грiзно рокотати. Рве пальцями iх незрячий музи?ка. Без жалю б’е iх рука, а вони покiрнi, вже розiйшлися по хатi бадьорими, сильними звучаннями. Іван Виривайло зiтхае на всi своi велетенськi легенi:

Ох, i виведiте мене, виведiте
На Савур-могилу,
Гей, нехай стану, гляну-подивлюся
Я на свою Вкраiну!

Молода спiвае вже дзвiнким голосом. Та й усi присутнi хочуть спiвати i починають iз своiх мiсць. Лунае голосна пiсня, тривожна сила i збуджена радiсть суворостi. Нiби над степами ширяе ii пiсенна величнiсть, прославляючи давнiх мешканцiв степу.

А з тоi могили видно всi краiни,
Сиз орел лiтае,
Гей, стоiть вiйсько славне Запорiзьке
Та як мак процвiтае!

На цьому закiнчуеться весiлля в хатi молодоi. Настае вечiр, i лiзе на небо червоний мiсяць.

Дружина Шахая не могла заснути. Вона чекала чогось бiльшого вiд цiеi ночi. Уява малювала майже божевiльну насолоду. Млость незайманостi п’янила дiвоче серце. Та прийшов такий Шахай, i вже немае дiвочих мрiй, зникла туманна далина, прозоро мiниться обрiй. Бiль, втома i незручнiсть – холодили новонароджену жiнку. Хотiлось плакать вiд розчарування, хотiлось забути цю розкриту таемницю i знову коливатися в повiтрi, як марево, ходити росою по воду i щоразу чекати там чорновусого парубка, котрого вона так гарно вмiла вишити на рушниках. У Шахая немае вусiв, його холоднi тонкi губи цiлували соромно, як нiгде не написано по книжках. Навiть досвiдченi дiвчата – подруги – не казали нiчого подiбного, що так можуть цiлувати губи чоловiка.

Шахай поворухнувся, поклав руку на шию дружинi, i на мить здалось, що вiн прокинеться. Та вiн засвистiв носом ще дужче. Молода злякалася i почала його будити. Напiвсонний Шахай притиснув ii до себе i, вмить спалахнувши нестримним бажанням, удовольнив його. Потiм вiн заснув знову, не випускаючи дружини з обiймiв. Прохолода великоi хати посвiжила чоло жiнки. У неi зростала й зростала нiжнiсть до Шахая. Пливли години першоi ночi людського подружжя.

На подвiр’i вистрелив хтось iз револьвера. Потiм голос Марченка страшно вилаяв Шахая, пролунав ще один пострiл, куля влучила у вiкно хати. Молода злякалася i затремтiла на лiжку. Шахай не прокидався. Молодiй здалося, що вiн мертвий. Вона припала до нього жадiбно, всiм тiлом i охопила його голову голими теплими руками. «Чого тобi, люба? – запитав крiзь сон Шахай. – То, певно, хтось напився з хлопцiв. Спи, голубко». Вiн бурмотiв ще крiзь сон. Нiч проходила тривожно й мертво, як людськi останнi ночi, як останнi сни засуджених. Це була нiч спокiйноi радостi. За пiвгодини молода побачила, що Шахай лежить з розплющеними очима. Не подаючи знаку, вона стала крiзь вii слiдкувати за чоловiком. Вона знала, що не доспить цiеi ночi до ранку, i тому трохи згодом не дивувалася, коли прийшли до Шахая з телеграмою iз станцii.

Розплющенi очi Шахая закрив, затяг туман. Так бувае, коли очi людини повертаються до себе в мозок i розглядають те, що вiдновлюють iм мозковi клiтини: картини вчорашнього, образи давнього, мрii прийдешнього. Шахай побачив смиренного ченця Залiзняка, котрий в темну квiтневу нiч 1768 року вийшов з ватагою з Мотрониного лiсу. Пiдтикавши поли ряси, iхав Максим монастирським жеребцем. Позаду його йшла босими ногами по дорозi ватага. Вона простувала до Медведiвки святити ножi, бо свяченими тiльки й не грiх було колоти. Це – не Мазепа – на край життя свого полiтик, не Сковорода – европейський розум i фiлософська голова, це, нарештi, не загадковий Хмельницький, котрий думав, що вхопив голою рукою жарину щастя. Іде ця анархiчна сила, що тiльки руйнуе, повстае катастрофiчно i зникае за обрiем, як фантастичний вогненний птах. Вiн безпомiчний, цей ватажок. Вiн хоче знайти бiля себе людину, що бачила б ширше й далi; вiн хоче вiрити всiм, не загубити результатiв вiдваги.

Залишае ж по собi тiльки згадку про пожежу, пiсню про тортури та iскру невгасиму, що десь тлiе в нетрях мозку до нового, божевiльного дiла. «Треба спiвати й про таких людей, – думае Шахай, – хай не загине на землi боротьба проти гнобителiв!» «Вони смiливi, цi анархiчнi велетнi, вияв сили i вiдсутнiсть точки, до якоi треба силу спрямувати. А зрячi прийдуть потiм, витопчуть колосистi царини конем i застромлять списа глибоко на межi. Але треба берегтися анархiчних слiпцiв: iхнi дiла вiдсувають перемогу в темряву прийдешнiх вiкiв!» Так снувалася думка в Шахая.

Надворi почала бреньчати кобза. П’яний кобзар здався на прохання Галата i вчив його спiвати пiсню про козака Швачку. Музика знав, що над подвiр’ям висiло нiчне небо, людство спало по своiх хатах, а останнiй гуляка з Шахаевого весiлля давно вже вгомонився там, куди встигли донести його ноги. Проте серед ночi постала кобзарева пiсня. Галат обнiмав кобзаря, щоб той не хилився назад, допомагав тримати кобзу i пiдбадьорював прокльонами. У слiпого повнi очi свiтла вiд мiцноi горiлки, йому було виднiше такоi ночi грати, нiж по дню.

Гей, хвалився та козак Швачка,
Пiд Бiлую Церкву iдучи:
Гей, будем брати, та китайку драти,
Та в онучах топтати!

Галат совiсно проспiвав цього куплета й собi. Слiпий його виправив, показавши, як досягти бадьоростi й безтурботностi в мелодii. Пiсня коливалася, як самотнiй вершник на обрii.

Гей, казав еси козак Бондаренко,
А що славонька буде:
Гей, будем брати, та поли драти,
Та плечi латати!

– Це ви, дiду, про нас, – не витерпiв Галат, i до Шахая долетiло тремтiння його голосу, – бiсовоi душi вiри!

– Ти, Марченко, з нами не поiдеш. Тобi я вiддаю десятьох оцих людей. Хлопцi, слухайте Марченка. Обидва Шворнi, усi Виривайли, Петро Бубон, Василишини й Макар – я залишаю вас Марченковi. Зi мною поiдуть Остюк, Галат та ота сотня охочих, що прийшли сюди на наш клич.

Шахай пройшовся по залу станцii i трохи помовчав. Бiля нього було тринадцятеро людей. Блимала на столi гасова лампа. На перонi гомонiли партизани – iх перехвилював цей туманний ранок, що потроху розганяв темiнь ночi.

– Ми зустрiнемо ешелон на Варварiвцi. Спробуемо його обеззброiти i пустити далi без зброi. Ми не встрянемо в жодний бiй. Нам треба тiльки зброi, i ми ii заберемо в тих офiцерiв, що iдуть з фронту додому. Зброя за всяку цiну! – ось наше сьогоднiшне гасло. У кого в руках зброя, той i буде диктувати подii.

– Понiмаеш, – сказав Остюк, – вони можуть ще перед Варварiвкою повернути праворуч i поiхати iншою колiею. А ми на Варварiвцi iх не побачимо.

– Ця дорога ближча, Остюче, телеграма каже, що вони можуть поiхати тiльки через Варварiвку. Вони хочуть швидше дiстатись додому, щоб захищати своi маетки вiд революцii, i нащо iм iхати не по простiй дорозi?

Остюк згодився, а за ним закивали головами Марченко й Галат. Все передбачив iхнiй друг!

– Та я подумав i про те, чого ти боiшся, Остюче: я не беру з собою цiеi десятки на чолi з Марченком, хочу, щоб Марченко iх повiв до станцii Полтавки i там пересидiв день, чекаючи ешелону. На той випадок, коли ешелон не пiде на Варварiвку, а пiде на Полтавку, ми будемо певнi, що вiн все рiвно вiд нас не втече. Ти вiзьмеш його, Марченко?

Останнiй – ще не зовсiм тверезий пiсля весiлля – заклiпав очима i почухав волохатi груди. Молодший Виривайло осмiхнувся до Шахая i вдарив долонею по плечах Марченка. Остюк клацнув острогами.

– Ти вiзьмеш його, Ничипоре Олександровичу? – повторив Шахай.

Дурний Митька Шворень поплював у руки i крикнув: «Заметем!» Нарештi Марченко пропитим голосом вимовив:

– Даси менi фугасiв зривати рейки? Із ними я й чорта вiзьму.

Шахай погодився i наказав Остюковi вiддати Марченковi те, що той просив.

– А ми з чим поiдемо? – промовив Остюк. – У нас iх штук п’ять усього е.

– У нас сила бiльша, ми без фугасiв i кулеметiв обiйдемось, а Марченко мусить мати i пiдривнi засоби, й обидва нашi кулемети.

Цю фразу було сказано таким тоном, що нiхто не посмiв пiднести голосу, щоб заперечити. В голосi Шахая бринiли ноти непохитноi волi i чувся металевий тембр.

– Тiльки виiзди зараз же до Полтавки, – сказав Шахай, – туди рахують сорок верстов з гаком. Щоб ти не спiзнився менi, Марченко!

З цими словами Шахай пiшов на перон. Там стояв пiд парою паровоз з кiлькома вагонами i висiв у повiтрi пасмами туман. Люди заклопотано снували на перонi, чекаючи свого Колумба. Мета iм була темною й невиразною в такому скаженому туманi, що, нiби море, затопив степ i цю непомiтну станцiю. Чи е та загадкова земля, до якоi простував iхнiй ватаг, чи нема ii за безлiччю хвиль таемного та грiзного моря? Люди цього не знали, i стояв туман над ними i над станцiею, туман ранковий, котрий втрое оманнiший за нiчну темряву. Застережливо стискалося серце, руки матерiв ввижалися в туманових хвилях. Проте всi пестили свою зброю: одрiзана, карабiна чи гостру косу – i марили прийдешнiми радостями невiдомоi землi.

– Брати! – виголосив Шахай, ставши на драбинку, що вела до товарового вагона. – Схилiмо нашi голови перед тими, що впали на фронтах! Перед пам’яттю тих, кого розтерзав царський устрiй! Хай буде iм вiчна пам’ять!

Партизани познiмали шапки i тримали iх нiяково в руках. Кожний згадував брата чи товариша i розтоплювався, як лiд.

– Вам уже казали, куди ми йдемо. Ми йдемо здобувати зброю, щоб не повернулося нiколи назад те, що було. Нi кривавi фронти, нi вовкулаки-царi, нi проклятi пани. Ешелон iде з фронту i везе багато зброi, котру ми мусимо вiдiбрати…

– А з чим? – несподiвано озвавсь хтось в натовпi.

Шахай блискавично зрозумiв, що програв ефект промови. Вiн занадто вже здався на вплив свого авторитету.

– На Варварiвцi нас чекае тридюймовка з Оситняга i оситнязькi партизани. Ми перекопаемо колiю i перерiжемо дорогу ешелоновi. Вiн не знае, скiльки нас усього е…

– А нащо то нам стiльки зброi? – озвався той же голос.

– Товариство! – закричав Шахай. – Хай вийдуть наперед усi тi, хто боiться або плаче за маминою спiдницею. Хай ми на них подивимось i поглузуемо з пiдлих боягузiв! А потiм ми проженемо iх вiд нас, бо ми всi прийшли сюди тiльки своею волею, по своiй охотi. Витрiть сльози страху тим своiм сусiдам, котрi рюмають уже, сiдаючи тiльки до вагонiв! А ти, Грицьку, ти хiба знаеш, скiльки нам треба зброi? Чи, може, ти не чув, скiльки пудiв пшеницi коштуе гвинтiвка? Ти боiшся гранати i хочеш маминоi цицi?

Шахай вiдчув, що слухачi знову стали його вiрними. Легкий регiт пройшов по натовпу, Грицьковi насунули його чорну кудлату шапку аж на очi.

– Сiдайте до вагонiв! – скомандував Шахай, i все товариство, товплячись, регочучи й лаючись, полiзло до теплушок. Стояв туман.

Проiхали двi станцii, на котрих паротяг брав воду. Туман рiдшав. Поiзд нiби виiздив з долини, де вiчно снували тумани. Інодi проглядало сонце, зараз же ховаючись за хмару;

часом розривалася сiра хвиля надвое, i мiж стiнами такоi земляноi пари простягався осiннiй степ, як лiсовий просiк. Нарештi й Варварiвка – самiтний полустанок, безлюдний острiв серед моря-степу й моря-туману.

– Вигрузимось, а потяг свiй пошлемо назад, щоб вiдрiзати шлях до вiдступу, – сказав Шахай Остюковi, виходячи з своеi теплушки, де iх iхало лише трое – з Галатом. Дорогою вони переговорили про все, i тепер кожний знав, що йому робити. Нiякоi гармати з Оситнягiв не чулося поблизу, це не здивувало Шахая, бо гармата була витвором його мiтингового запалу. Із станцii повиходило кiлька службовцiв – переляканих, мовчазних.

– Вигружайсь! – закричав Остюк, i трое друзiв швидко мали перед собою армiю з восьми людей: дев’яносто два партизани повтiкали дорогою. Галат почервонiв, його вуха i навiть руки набрякли вiд кровi. Остюк поворушив головою, нiби йому муляв комiр френча. Шахай витягся увесь, стаючи струнко. Нiхто не рухався. В цю хвилину десь здалеку почувся гудок i чахкання паротяга.

– Усi по мiсцях! – подав команду Шахай i махнув машинiстовi забрати потяг.

Потяг пiшов, усе збiльшуючи швидкiсть, а десятеро людей на чолi з Остюком та Галатом побiгли понад колiею до насипу, заховалися за ним.

Їх усiх закрила хвиля туману, що ii прикотив чи присунув вiтер. З протилежного боку виразно чулося, як наближаеться до Варварiвки ешелон.

Шахай зустрiв його, стоячи на перонi, тримаючи руки за спиною: такий вигляд мае вчитель, коли вiн стоiть в кiмнатi й вибачливо чекае, доки розсядуться учнi. Ледве спинився ешелон, як Шахай став походжати вздовж його, рахуючи вагони i записуючи щось до записноi книжки, котру вiн вийняв з кишенi. Його оточила юрба. Та вигляд у Шахая був такий, що нiхто не насмiлився заступити йому дорогу. На гамiр виглянув офiцер з пасажирського вагона, i всi йому стали гуртом кричати, зчинивши неймовiрний гвалт.

– В чом дело? – закричав офiцер.

– Комендант? – почули всi серед тишi голос Шахая. Офiцер ствердив це махом голови.

– Хай комендант ешелону та командири окремих частин зайдуть для переговорiв про капiтуляцiю, я чекатиму на вас десять хвилин.

Шахай пiшов помалу до станцii i, сiвши в кiмнатi бiля каси, став чекати.

На перонi наче розпочався ураган. Кричали всi разом, обурено клацали затворами гвинтiвок, i крiзь вiкно Шахай помiтив, що в дверях деяких теплушок з’явились кулемети. Пiсля п’ятихвилинного чекання зайшло шестеро офiцерiв. Вони розгублено i в той же час суворо оглянули Шахая. Останнiй не запросив iх сiсти, i так пройшла вся розмова, сидiв тiльки Шахай.

– В чом дело? – повторила людина, котра перед цим виглядала з вагона. – Хто ви i чого вам треба? Ми вас розстрiляемо, не виходячи з кiмнати…

Шахай витримав паузу i лiнькувато подивився на того, що говорив.

– Я вам даю п’ятнадцять хвилин на роздум. Замiтьте собi – тiльки п’ятнадцять хвилин. Всю вашу зброю ешелон мусить здати менi, а вас я пропущу тодi iхати далi. Я – командувач цього району. Через, – Шахай удав, що дивиться на годинника, – через дванадцять хвилин моi гармати рознесуть усю станцiю разом з ешелоном. Дорогу далi перегороджено.

– Ми не можемо здати цiеi зброi – ми веземо ii, щоб здати там, де будуть розформовувати нашу частину. Це – казенне майно.

– Я не випускаю нiкого вiд себе зi зброею.

– Ми мусимо ще порадитись. Зараз прийде наш полковник.

– Ви маете ще дев’ять хвилин. Але потiм – буде пiзно. Офiцери не знали, що iм робити. Вони вже погодилися з неминучiстю i тепер лише хотiли просити Шахая, щоб вiн iм залишив зброi для самоохорони.

– Нiяких уступок, – сказав Шахай i встав iз стiльця.

До кiмнати забiг розхвильований Остюк. Вiн став струнко перед Шахаем i похапцем вимовив кiлька слiв, дивлячись просто в вiчi останнього.

– Пане генерале, гарматники хвилюються! Вони не можуть довше чекати. Вони думають, що вас тут тримають.

– Дурницi, – одповiв Шахай, – вони ж мають мого наказа? Хай почнуть тодi, як я наказав.

– Слухаю. Але дозвольте просити вас вийти на хвилиночку – там стоiть делегат вiд батареi.

– Хай зайде сюди, – вирiшив Шахай, але, побачивши в Остюкових очах щось йому незрозумiле, не закiнчив фрази i вийшов з кiмнати. Остюк побiг за ним. «Тiкаймо звiдси, – прошепотiв Остюк, – на станцii iм сказали, що нiкого поблизу немае. Ще похлопають нас тут!» Вони зустрiли по дорозi роздратованого полковника, що закричав до них:

– Де вiн тут, самозванець?!

– Там чекае, – вiдповiв Остюк, – я бiжу за хлопцями. Друзi повернули до якихось сiнець, перебiгли помешкання начальника Варварiвки i вибiгли до двору. На iхне щастя, знову впав на землю туман. Вони бiгли доти, доки не опинилися за насипом, де мали бути партизани. Там лежав Галат i стиха лаявся, погрожуючи комусь ручною гранатою.

– Де ж люди?

– Повтiкали, гади, боягузи, сволочi!

Шахай i Остюк посiдали коло Галата i засмiялися. Потiм вони смiялися вже втрьох. Їм приходили на думку рiзнi веселi дотепи. Нарештi вони полiзли насипом вище i, лежачи, почали дивитися вниз на колiю, де лежало впоперек кiлька шпал. На станцii стояв гамiр. Пролунало чимало пострiлiв. Хтось говорив промову, за щось агiтуючи. Потроху все там уляглося, i ешелон рушив в напрямку до Шахая, Галата й Остюка. З наказу першого Галат кинув униз гранату, котра там голосно дуже вибухла. Машинiст випустив зайву пару, i ешелон зупинився майже перед самими шпалами, що лежали на рейках.

– Бувають на свiтi пригоди, – почав Шахай i подивився на весiльнi восковi квiти, що iх було приколото до його френча, – пригоди, кажу я вам, коли можна поплутати весiлля з похороном. Я пригадую, як одружувався мiй товариш на фронтi. Наречена приiхала до нього, щоб повiнчатися, а повезла його додому в цинковiй домовинi, i куль у нього був повний живiт.

– Важко iй було його везти, – вирiшив Галат, – а як вони не помiтили, що ти бiльше скидаешся на молодого, нiж на генерала? Чого б це генерал став колоти собi на груди весiльного букета?

– Не смiйся так голосно, – сказав Остюк, – скажеш своiй матерi, що в неi дурний син колись вродився.

– Коли приiдемо додому, – продовжував Шахай, – ми скажемо, що билися до останнього й встелили трупом рейки.

– Ну й возяться вони там! Аж огидно стае за цей ешелон дурнiв.

– Не хвилюйся, Остюче, це загальна людська хвороба. Диви, як вони заколотилися, нiби до вечора збираються мiтингувати. Колись у нас в шахтi жив цап. Їв вiн у стайнi бiля коней – стайня глибоко пiд землею була, спав по забоях i так наловчився звертати з дороги коногонам, що ми його прозвали «шахтарем». Ходив вiн тiльки рейками, i часто в темрявi цокотiли його копитця по залiзних шпалах. Певно, вiн почував себе вагоном, бо переступити через дошку, коли вона лежала впоперек, не мiг. Вiн завше терпляче чекав, доки коногони приймали перечепу.

– Цiкаво, – закiнчив Шахай, коли ешелон раптом пiшов назад i за ним побiгли тi, що не встигли сiсти, – чи Марченко не проспить цього ешелону? Нас тут усього трое, а в нього ж там аж одинадцятеро – всi надiйнi та вiрнi. Коли не проспить – йому буде багата пожива.

Галат скочив на ноги, став шпурляти грудками вслiд ешелоновi i протанцював халяндри. Потiм всi трое пiшли по шпалах додому.

– Поiхали! – закричав Галат. – А ми, як переможцi, пiдемо пiшки верстов iз тридцять! Звоювати – звоювали, та до рук не попало. Заспiваймо, чи що?

І вiн почав:

Гей, хвалився та козак Швачка,
Пiд Бiлую Церкву iдучи:
Гей, будем брати, та китайку драти,
Та в онучах топтати!

Потiм пiдморгнув Остюковi й Шахаевi i заспiвав зовсiм весело:

Гей, казав еси козак Бондаренко,
А що славонька буде:
Гей, будем брати, та поли драти,
Та плечi латати!

На пiсках росте вощанка менша; на водi – конюшина бiла, ситник ясноплодий, осока; на скелях – перстач альпiйський, шеломниця хмелювата, нечуй-вiтер, тонконiг i миколайчики; на степах – чистотiл, чебрець, деревiй голий, ковила, хизуеться грудниця жовта, щириця, серпiй променястий та любочки осiннi, похитуеться змiячка – жовта, як кульбаба, тiльки висока, головатень степовий; а слава людська росте з едностi та вiдваги!


                ДРУГА ПІСНЯ


Голос:

Пiдiбрано до рей i збито паруси,
Чекае вся команда аборда?жу.
На марсi варта дивиться у синь,
Зiперлась лiктями на снастi ла?жi.

Над парусами – мак небесних карт,
Гойдае реi рiвний бриз-бродяга.
Серед навах, мушкетiв i бомбард
Пере?д веде гнучка толедська шпага.

Три шаблi, як сторожа трьох сторiн,
І шпага, що замкне крицеве коло, —
На всiх морях, на крилах бригантин
Розносять перемогу суходолу.

Три шаблi не погнуться й не впадуть,
У серце враже буде шпаги за?мiр.
Коли повстане раптом, як редут,
Ворожий бриг iз моря перед нами.

Готуй гаки: лягае бриг у дрейф!
На аборда?ж, брати! Гори, кора?бле!


Хор:

Ми стаемо плечима до плечей, —
І на чотири боки ша?блi!

Ничипiр Марченко, котрого судив трибунал за самовiльнi розстрiли i вiдiбрав партизанську армiю, – його врятував вiд шльопки тiльки Шахай, – сидячи перед судом в концентрацiйному таборi, так оповiдав камерi про дiло пiд Полтавкою, коли йому довелося зустрiти й обеззброiти офiцерський ешелон, якого повернули на Полтавку з Варварiвки Шахай, Остюк i Галат.

«Мiй полтавський бiй, – казав Марченко, – дав стiльки зброi, що я смiливо через п’ять хвилин закомандував фронтом. Ближчi села збезлюдiли, коли дiзналися про зброю. Менi довелося формувати по одному полку з кожного села. Швидко ми переiхали на вузлову станцiю, назбирали духовоi музики i стали готуватися до походу на французiв, на грекiв i на увесь свiтовий капiтал. Ви знаете, чим це скiнчилося, i я ось сиджу за свою славу i за це поруч iз вами – барахольниками, бандитами, спекулянтами й буржуями. Слухайте ж уважно про мiй полтавський бiй.

Ми не дали коням старiтися в Новоспаському i миттю промчали сорок верстов до Полтавки. На пiдводах у нас гуркотiло двi бочки – вiдер по сорок, одна бодня, зо два перерiзи. Тi баби, що ми в них полюбовно забрали посуд, довго бiгли за нами, кленучи нас i наших родичiв. На станцii ми вiдшукали iнструмента i зiпсували аж чотири одрiзани: ми майже по рамку одпиляли рурки. Таким чином у нас готовi були гармати рiзного калiбру. Ми заперли усiх станцiйних в одну хату, щоб вони цiлий день не виходили, а самi поробили для гармат позицii. З бочок повибивали днища, залишили по одному. В центрi прорiзали дiрки для одрiзанiв. Дурний Митька Шворень вистрелив, бочка затремтiла й загавкала, таку луну пустила по степу й по ярах, що покрила найкращу тридюймовку. Я призначив орудiйних начальникiв, вибрав тих, що керуватимуть вибухами набоiв, своею рукою порозгвинчував рейки i лiг у станцii на лаву – виспатися пiсля Шахаевого весiлля. Брати Виривайли заспiвали на перонi якоiсь пiснi, здаеться, «Незабудочку-цвiток». Я iх залишив собi ад’ютантами – усiх чотирьох, дiда Макара посадив бiля телеграфiста, а решту – п’ятьох – поклав на позицii.

Шанувавши слухи вашi, я не розповiм вам усього, що приснилося менi тодi на лавi. Прийшов до мене пiп i давай кропити свяченою водою. Я його проганяю – вiн не йде. Я йому зрубав голову, а вiн умочив ii в воду i кропить мене нею знову. Я його схватив i почув, що то не пiп, а дiвчина – туга i пружнаста. Я притиснув до себе, затуляючи рота iй, щоб не кричала й не кусалась. Вже я вiдчув, що вона обм’якла в моiх обiймах, знепритомнiла, чи що. Я несу ii до лiжка, а воно вiдходить далi, на його мiсцi вимальовуються в стiнi дверi. Я вiдчиняю дверi, бачу лiжко, iду до нього з дiвчиною, воно знову одходить од мене й одходить, ще дверi постають на моему шляху, дверi, дверi… безконечна кiлькiсть дверей. Я iду, поспiшаю, дiвчина вже прокинулась i пручаеться. Вона душить мене за горлянку. Я ii кидаю на пiдлогу i нахиляюся до неi – на пiдлозi хлюпаеться вода, дiвчина тоне в водi. Я упiрнаю пiд воду, пливу за дiвчиною, хочу ii догнати, кличу ii. Вода набираеться менi до рота, менi немае чим дихати, я раптом гублю свiдомiсть i прокидаюся на березi серед чотирьох озброених людей. Я знаю, що у мене е десь армiя, а цi люди хотять мене полонити. Удаю, що я непритомний, i слухаю iхнi розмови, якi менi можуть з’ясувати, до кого я потрапив. Вони мене несуть довго степом, лаються, що я важкий, i крекчуть, кладучи мене на землю, щоб самим вiдпочити. Я чую iхнi розмови: це моi вороги, вони несуть мене на страту. Я затримую дихання, мое серце ледве не вискакуе з грудей, я жахаюся того, що може трапитися з моею армiею, бо мене так несподiвано та безглуздо полонили. Вони розмовляють про нагороду, характеризують мене – так, мене, Марченка, вони знають, що це я до них потрапив.

Мене довго несли до потяга й посадовили до вагона. Я побачив крiзь вii вiкно, за вiкном свiтило яскраве сонце, що стояло над самим обрiем. У мене з’явилася думка, що проти сонця важко цiлитися й стрiляти. Я вибрав хвилину i вискочив у вiкно. Сонце заслiпило менi очi одразу. Я протер iх рукою i побачив, що лежу на лавi в темнiй кiмнатi Полтавки i хтось свiтить менi лiхтарем просто в обличчя.

– Чернець-молодець, по колiна в золотi стоiть, – каже незнайомий голос, – що це таке буде, Марченко?

Я схватився за зброю i хотiв прострелити лiхтаря. Свiтло метнулося вгору, я побачив обличчя старшого Виривайла – Івана.

– Надворi нiч чи день? – запитав я.

– Вечiр i туман, хоч у око бий. Спарувать та й чортовi подарувать.

– Ешелона не проспали?

– Коли iгумен за чарку, то братiя за ковшi. Ти спав, а ми що ж – гiршi?

– Я упiзнав тебе, Панько, – перебив я, – оце менi Виривайлове насiння! Добрi ви гостi, та в середу трапились!

– З голови – дiвка, а далi не знаю. В степу хрущ м’ясо i Виривайло – людина.

– Хай тобi чорт, – зупинив його я, – ти своiми приказками менi й сон прогнав. Твою загадку дитина вгадае – це горщик у печi й жар.

– А що таке: iде лiсом – не шелестить, iде водою – не плюскотить?

Ми посiдали всi на лаву i почали вгадувати. Та тут прибiг Макар i сповiстив нас, що йде ешелон… Я послав Виривайлiв у чотири боки за станцiю, а сам з Макаром залишився на перонi. Коли кому набридло мене слухати – пропоную лягти на нари i не дихати. Зараз вам розповiдае Марченко, командир революцiйноi армii, i вiн не звик повторювати чогось двiчi. Струнко, барахольщики! Шестая, бандити! Здохнiть, спекулянти й буржуi! Ви думаете – легко менi з вами сидiти? Я навiть стрiчки своi поспорював з френча, бо я знаю, яких грiхiв я наробив. Людина любить життя, а я любив свою армiю, у мене в головi лежали сiдла, iржали конi i скреготали зубами боягузи-бiйцi. Да, я iх стрiляв, гадiв, i завше буду стрiляти своею рукою, бо я сам робив свою армiю, сам iй суддя – ii люблю i вмру за неi сто разiв, i хай з мене здирають шкуру!..

Значить, я ходив по перонi, доки прийшов ешелон. Я запропонував iм здати зброю. На мое здивовання вони довго смiялися, показуючи на мене пальцями. Потiм покликали командирiв.

– Знову самозванцi? – запитав грiзно один, пiдiйшовши до мене.

– Пропоную здати зброю, – сказав я.

– І холодну, i гарячу? – насмiшкувато перепитав офiцер.

– Усю зброю.

– Може, ви дозволите нам так проiхати? – виступив наперед солдат з ластовинням на всьому тiлi. – Ми нiколи в життi вже не будемо воювати. Це – зброя для полювання. Ми будемо з тридюймовок гатити качок на лиманах. Прошу вас, – упав на колiна солдат, – змилуйтесь над бiдними, нещасними! Ми – сироти безрiднi, скривдженi!

Навкруги нас iз Макаром зiбрався натовп. Регiт поставав пiсля кожного слова солдата, що поступово входив у роль i пускався в плач. Ми нiчого не розумiли.

– Та братики ж ви моi рiднесенькi! – голосив солдат з ластовинням. – Та дайте ж хоч на свiт божий надивитисянаглядiтися! Прости, свiте, простiть, добрi люди, що завинив, може, чим, простiть хоч перед смертю. Із’iдять мене хижi звiрi без зброi, iз кiсточками пошамають!..

Я крикнув, щоб ця мавпа замовкла. Мiй голос наче налякав юрбу.

– Доки ти нас будеш дурити? – суворо запитав мене старший офiцер ешелону, проштовхуючись наперед. – Просто дивно стае, скiльки розплодилося шахраiв! На кожнiй тобi станцii вони виходять до нас i пропонують здати зброю! Чи ви тут показилися, чи не вiрите, що ми прекрасно можемо вас розстрiляти! Вiдповiдай, коли питаю!

Я попросив тишi i, догадавшися, що цей ешелон вже, певно, розстрiляв моiх трьох друзiв – Шахая, Галата й Остюка, – заклав пальцi до рота й свиснув. Я свиснув так гостро, що наче порiзав свистом губи. Свистiти я вмiю, ось слухайте, слухачi, як я свисну. Фiу-у-вiть!!! На хвилину я замовкну, бо зараз до камери загляне наглядач i подивиться, чи не обвалилася стiна вiд такого звуку. Я радий, що ви поглухли. Це зараз мине. Рiдко хто так зумiе свиснути, братва. Наше военне життя без свисту не обходиться, а ваше, бандити, i зовсiм стоiть. Бач, як буржуйчик тре вухо рукою! Вiн, певно, згадав, як його клали на землю отаким посвистом.

Да, свиснув я два рази. Четверо Виривайлiв почуло мiй знак i стало виконувати iнструкцiю. Застрочило два кулемети, двi гвинтовки. Кулi засвистiли над ешелоном, як навiженi, i всi люди попадали на землю. Виривайли перестали стрiляти. Настала тиша. І потiм заговорила моя артилерiя. Ба-бах! – гавкнув одрiзан з бочки, i ававакнула луна по степу. Б-бах! – вибухнув за пiвверстви вiд гармати фугас. Ба-бах! – друга. Б-бах! – фугас. Канонада, як часи.

Я вже вам сказав, що був вечiр i туман. Ешелон ми забрали, як пташок. Вони спробували кинутися на мене, та я ручкою нагана вдарив полковника по лобi. Я свиснув тричi, аж заколивався туман. Четверо Виривайлiв пiдхопили мiй свист, i менi здалося, що засвистiло все навкруги. Ще раз вибухла гармата i розiрвався фугас.

– Вилазь з вагонiв! – закричав я.

В туманi соталася велика сила людей. Ми поставили iх усiх у купу. Виривайли направили на них кулемети. Небавом, причепивши кiлька порожнiх вагонiв до паротяга, ми напхали туди наших полонених i вiдправили далi з мiсця Полтавського бою. Я оголосив себе командиром партизанськоi армii, оглядаючи вагони зброi й набоiв, гармати на площадках й iншi вiйськовi своi трофеi.

– Хлопцi, здаеться, наших трьох на Варварiвцi розшифровано? Проте вони, мабуть, встигли зiпсувати так рейки, що ешелон не мiг полагодити i повернув на нас. Правду я кажу?

Панько Виривайло розбив ящик з ручними гранатами, повiсив iх чотири собi на пояс i вiдповiв:

– Я iм не заздрю. Там було так багато людей, що легко могла зчинитися панiка. У Шахая хтось-таки пiшов до бога вiвцi пасти.

Так ми всi турбувалися за Шахая, Остюка й Галата, котрi згодом в Успенiвцi прославили себе на увесь рiд. Крiзь туман вгорi прорвалося пасмо мiсячного сяйва.

– Ось, – сказав я, – прийшла нарештi й одгадка: це мiсячне сяйво – iде лiсом – не шелестить, iде водою – не плюскотить!

На станцii стояло одинадцять панцерних потягiв Галата. На цiй вузловiй станцii, куди потрапив Шахай через мiсяць пiсля Марченкового дiла на Полтавцi, стояв неймовiрний, розхристаний, рiзномастий хаос. Всi колii забито ешелонами, невiдомо, де iх набрав Марченко, звiдусiль лунае гармошка, переплiтаються пiснi. В обнiмку ходять на рейках партизани i горлають. Велетенський бедлам повстав над станцiею, в ньому дзвенiла кожна голова. Партизани говорили голосно, нiби спiвбесiдники були глухi на обидва вуха. Жива людська хвиля перекочувалась пiд теплушками, по перонi; маневрували ешелони, манiпулюючи з вагонами; кукурiкали стрiлочники, гавкав паровоз, шипiв, випускаючи пару. Це була нестримна анархiя звукiв, руху, настроiв.

Панцернi потяги Галата стояли осторонь, займаючи двi колii. Кожний потяг мав паровоза, одного вагона й двi площадки на вугiлля, на яких стояло по однiй гарматi. Панцер був непевний – дощатий: подвiйнi стiнки, мiж якими насипано пiску. Шахай пройшов повз цi потяги, шукаючи Марченка. Галата теж не було бiля панцерникiв. Шахая непривiтно оглядали партизани – на ньому не висiло зброi, i вiн, очевидно, не був своiм. Чорнi прапорцi виглядали з декотрих теплушок. Навiть на головному панцернику Галата, на паровозi, гордо чорнiв прапор. Шахай злякався цього крила анархii. Вiн iшов колiями, пролазив пiд теплушками, оглядав усе й примiчав. Жодного знайомого обличчя! Де подiлися його партизани, де його жменя командирiв i землякiв?

– Чие це все вiйсько? – запитав вiн бiля однiеi теплушки.

– Це вiйсько отамана Шахая, – погордливо вiдповiв партизан.

– А який вiн iз себе – ваш отаман?

– Трохи вищий за вас, обличчя у вiспi i гаркавий.

– Де його можна знайти?

– Поiхав конем у поле за станцiю приймати новобранцiв.

– А Галат?

– Галат не вилазить iз свого вагона з братами Виривайлами, п’ють без просипу i стрiляють у вiкна. А вам нащо його треба?

Шахай не вiдповiв партизану. Вiн пiшов далi. Це було номiнально – його вiйсько, i фактично – Марченкове. Траплялося багато п’яних людей, що блукали, неохайно тримаючи набитi рушницi, необережно розмахуючи гранатами, рубаючи дошки шаблями, замiсть сокир. Пiдперезавшися кулеметними стрiчками, партизани виглядали дуже грiзно. Шахай машинально пiдраховував кiлькiсть людей – судячи по ешелонах, iх мало бути тисяч п’ять. Зброi хватало на всiх, гармати зеленiли де-не-де на площадках, виглядали з теплушок конi – всього, як у доброго хазяiна, вдосталь. Тiльки не видко жодного порядку – метушлива отара замiсть вiйська.

Вештаючися серед партизанських юрб, Шахай побачив Остюка, що галопом примчав до станцii i поiхав до своеi кiнноти, яка стояла в теплушках бiля семафора. Остюк був похмурий i немилосердно бив острогами коня. Шапка-кубанка покривала йому голову – ранiш Остюк носив тiльки картуза. Шахай не зупинив його: треба було знайти Марченка. За станцiею на полi чорнiла юрба людей – Шахай попростував туди. Здалеку можна було упiзнати Марченка, котрий крутився на конi перед новобранцями. Пiшi й кiннi – вони часто кричали щось, вiдповiдаючи Марченковi. Бiля нього сидiли на конях якiсь юнаки, що, можливо, чекали своеi черги говорити. Осторонь стояв оркестр. Шахай пiдiйшов у юрбi партизан.

– Хлопцi, – кричав Марченко, – нам не треба нiякоi влади! Ми самi собi даватимемо раду. Я вiтаю вас у лавах моеi чорноi армii. Слава!

– Слава батьковi Шахаю! – вiдповiли новобранцi.

Оркестр заграв бравурного марша – вiн нагадав Шахаевi оперу. Осiннiй день стояв, як бадьорий запах. Затужавiла земля наче тремтiла, – це надходило осiнне дрижання. Звуки стелилися тонкою пеленою по землi, хвилювалися, пiзнiшi поганяли попереднiх. Пiд оркестр новобранцi сунули строем до станцii, щоб там розсмоктатися по теплушках. Шахай наблизився до Марченка i взяв рукою за повiд його коня. Запах горiлки ударив у нiс Шахаевi.

– Тобi чого? – запитав Марченко, не дивлячись i не пiзнаючи.

– Де твiй штаб, Марченко? – тихо одповiв Шахай i випустив повiд.

Марченко шарпнув коня, трохи не наiхав на Шахая i не знав, що сказати. Потiм вiн замахнувся нагаем, ударив коня i пустив скаженим галопом. Так тiкае звiр, зачувши пострiл.

Шахай не пiшов до штабу Марченка. Поведiнка останнього викликала небезпеку. Коли вовк перекусить горлянку телятi, вiн не одiйде вiд теплоi кровi навiть з-пiд навислого над ним ножа. Марченко жадiбно пив теплу кров влади. Шахай, вештаючись помiж партизанiв, непомiтно добрався до теплушок з Остюковою кiннотою. Першого вiн зустрiв старого Макара, що стояв у теплушцi i розмовляв з сiрим конем. Іншi конi теплушки простягали до Макара морди, маючи надiю й собi поласувати тим вiвсом, що його тримав Макар у шапцi. «Сучий син, – казав Макар, – ти, мабуть, i здохнеш без хазяiна. Михайло Остюк тебе жалуе, Галат з Виривайлами приходять тебе поляскати по шиi, Санька Шворень подарував сiдло, Петька Бубон зробив обротьку тобi, як картинку, я тебе вичiсую, собаку, i носю тобi вiвса, тiльки Марченко Ничипiр Олександрович за тебе не знае i не бачив у вiчi. Остюк тебе береже для хазяiна, розумiеш, Сiрий? Стерво ти гладке!»

– Добридень, дядьку, – привiтався Шахай.

Макар здивувався тiльки на мить. Потiм вiдповiв на привiтання. Шахай вилiз до теплушки i поздоровкався. Макар одв’язав повiд Сiрого, взяв його полою шинелi i передав у полу Шахаевi, котрий iзгадав одразу ярмарковi прикмети, вiдчув легке хвилювання вiд такого подарунка. Кiнь обнюхав нового хазяiна i простяг губи, як до свого.

– Гарний кiнь, – сказав Шахай, – а пiдiть покличте менi тихенько сюди Остюка. Тiльки щоб тихо.

Макар зiскочив на землю, i Шахай чекав ще кiлька хвилин, стоячи бiля свого коня, котрого вiн до цього разу не бачив ще у вiчi. Остюк прийшов iз Санькою Шворнем. Цьому Шахай потиснув руку, а з Остюком поцiлувався. Двое друзiв подивилися у вiчi одне одному i, переконавшися чогось, – з полегшенням посмiхнулися.

– Саня, – сказав Остюк, – пiди поклич Галата з Виривайлами. Щоб тихо й непомiтно. Скажи iм без свiдкiв. Ідучи сюди, заведи iх пiд водокачку, хай посвiжать п’янi голови. Макаре, пiди до мене, принеси горiлки i чогось попоiсти. Ти не голодний, хазяiне?

– Я чогось iз’iв би, – одповiв Шахай, – а кого слухають твоi кiннотники, Остюче?

– Моi кiннотники знають одного бога, i той бог – я, Остюк! Моiх п’ять полкiв на вiсiмсот шабель – тiльки моi i нiчиi бiльше. Хочеш, я тобi iх виставлю зараз, як iдолiв, отут перед теплушкою, i ти поведеш нас на дiло, на того ворога, котрого я ще не знаю? Я не побоюся гаркавого Ничипора, скаженого Марченка, що вивiсив скрiзь чорнi прапори i не знае, куди нас вести!

– Це добре, що кiннотники твоi, а Галатовi панцерники? Як, на них можна покладатися?

– Там хазяiнують Виривайли, головним чином Петро. Та всi вони дихнуть не можуть без Галата, котрий перепивае iх щодня. Уся ця половина станцii – цiлком твоя.

– Я знаю, що Марченком заволодiла група анархiстiв: вони його розкладають тим, що величають, напувають до ригачки i тримають тут для темноi мети. Я звик бути першим, а не другим, Остюче, i я не прийшов би сюди, коли б бачив, що Марченко стоiть на правильному шляху. Я органiзував би собi iншу армiю. Я б пестив собi свою дружину доти, доки ви, моi друзi, не покликали б мене до спiльноi борнi. Тепер я прийшов повести вас туди, де з’явився вже ворог! Вiн погрожуе нам i нашiй краiнi, вiн хоче повернути панську сваволю i каторжне життя.

Шахай перечекав, доки заходили: Галат, четверо Виривайлiв, Санька, Макар. У Галата були червонi очi з похмiлля i мокра голова. Проте тримався вiн достойно, як i слiд було командировi панцерникiв i друговi Шахая.

– Я прийшов до вас, переломивши свою гордiсть, бо надходить славний момент, коли треба класти голови за революцiю i розбивати груди об ворожий панцер. Я оголошую себе вашим командиром i наказую слухати тiльки мене.

– Понiмаеш, усi знають, що це вiйсько Шахая, а ми знаемо, що ти е сам Шахай. Моя кiннота салютуе тобi, командире, – Остюк витяг до половини свою шаблю i засунув ii знов у пiхви.

– Панцерники – твоi теж, – сказав Галат, – правда, хлопцi?

І усi Виривайли закивали головами.

– Ми зараз пiдемо i вiзьмемо Марченка…

– Я прийшов сам, – сказав Марченко i став перед дверима теплушки, – стрiляйте мене, землячки?!

– Заходь, Марченко, – простяг йому руку Шахай, – ти умiеш вертатися до друзiв. Нам довелося б тебе приборкати за анархiю, та тепер ти сам виженеш од себе радникiв. Ти – хоробрий, Марченко, i за це я залишаю тебе командиром. Партизани знають, що ти Шахай, – будь же Шахаем в тому жорстокому дiлi, на котре ми пiдемо всi. Бiля тебе стоятиму я, я буду твоiм комiсаром, мое прiзвище Марченко, i треба зараз вивiсити червонi прапори.

Шахай придивився до Марченка й одвернувся. Галат розгублено оглядав коней. Остюк пiдтяг халяви на ногах вище i, розгинаючись, пiдрахував Марченкову зброю. Виривайли, Макар, Санька – повискакували з теплушки, за ними вийшли поважно четверо старших – i всi пiшли до Остюка. Дорогою згадали, що у Галата е кращий вагон, i повернули до нього.

– Ми зараз подивимось мапу, – сказав Шахай, увiходячи до вагона.

Попоiли i випили, полежали на канапах вагона, порахували чорнi прапори, що iх поприносили з усiх ешелонiв, i заспiвали пiснi, яка прийшла тодi на пам’ять комусь iз партизанiв.

Ой нас, братцi, п’ять! Будем пить, гулять!
Коло мене товаришi все вiрнi сидять.

Найгучнiше виводив Панько Виривайло. Вiн проспiвав останне слово. Годилося другий рядок заспiвати двiчi. Шахай пiднiс чарку i повторив другого рядка сам – серед тишi i настороженостi. Марченко голосно засмiявся до Остюка, нiби тамуючи щось iнше.

Коливаються шаленi слова Марченка. Вiн удавано взяв пiд свою руку анархiстiв i дивував навiть iх своею парадоксальнiстю. Їдальня салон-вагона повна людей. Крiм чотирьох анархiстiв, крiм Шахая, Остюка, Марченка, Галата та чотирьох Виривайлiв, сидiли ще i палили цигарки командири всiх полкiв.

Говорив Марченко.

– Треба нам зробити свою чорну республiку. Вибрати центр, а до нього увесь час будуть прилучатися новi краiни. Щоб у кожного в хатi був кулемет i по гвинтовцi на душу. Усi мiста зруйнувати, спалити, i мешканцiв пороздавати селянам за наймитiв. Ми матимемо свiй хлiб i iжу, цукор i полотно, а патронiв ми вимiняемо у тих, що матимуть патрони i не матимуть чого кусати.

– Прошу слова, – командир 1-го новоспаського кiнного полку, – прошу слова i двох загибiв.

Марченко глянув на Шахая, що сидiв проти нього – поруч iз чотирма анархiстами. Шахай дивився просто перед себе на пiдлогу, нiби розглядаючи Марченковi чоботи. Анархiсти переможно оглядали присутнiх партизан i щохвилини зачiсували пальцями назад довгi чуби. Шахай раптом устав i пересiв на iнше мiсце – з другого флангу анархiчноi групи, просто перед вiкном. Його плечi й голова викреслювались на чорному склi, за вiкном було темно i чорно.

Командир кiнного полку зробив загиби з усiм знанням i вправнiстю старого руського солдата, слова з його горлянки набули загрозливого тону.

– Хотiв би я бачити тих дурнiв, що, маючи патрони, мiнятимуть iх нам на хлiб, не спробують патронами поговорити з нами! Вони просто однiмуть усе, що ми випрацюемо, i покладуть на нас ярма i на…уть на нашу дурну республiку.

Комполку подумав i повторив ще раз своiх два загиби.

– Хлопцi, – ворухнувся Галат, – чи не пора вже кiнчати? Нудьга мене бере, як обценьками за серце, хлопцi.

– Не пора, – прошепотiв Остюк так, що на нього глянули всi присутнi, – хай тобi зацiпить, Галате!

Устав Іван Виривайло i зiтхнув на всi неймовiрнi легенi.

– Менi больно, – сказав Іван, – що мене вважають за дурня. Я працював на шахтах, i Шахай працював на шахтах, i Остюк переходив рiзнi мiста i краiни на пiвнiчному фронтi i потрапив до нiмецького брану[1 - Бран – полон.] i втiк знову через фронт до нас. Треба, щоб уся земля була як велике мiсто i на чорноземлi гули тисячi машин, як панцерники на полi атаки. Чи можемо ми гудити еднiсть i органiзованiсть робiтникiв шахт i заводiв? Вони нас переможуть, хлопцi, як пожежа, i шукатимемо ми тодi своiх порозгублених кiсток – скрiзь, по всьому полi, по всьому свiтi.

– Шиба? мене охота, – захвилювався гостроязикий його брат – Панько, – подивитися, як вийде воно на ваше, Ничипоре Олександровичу. Кажуть, була колись правда, пожила та й га?йда! На Юрiя о цiй по?рi, як рак свисне на обо?рi! Не буде в твоiй республiцi нi ножа, нi о?браза, нi зарiзатись, нi помолитись!

Нервово поворухнувся смаглявий анархiст.

– Менi слово, – сказав вiн, наче сам до себе, – слухайте мене, браття-повстанцi! Хiба ми, – закричав анархiст, – не хочемо мати у своiх руках зброi, щоб захищатися вiд усiх тих, що пiдуть на нас? Ми скажемо всiм, що наша республiка залiзом i кров’ю не дасть себе зневолити. Ми будемо працювати, кожний сам собi закон i суддя…

– І командуватимуть розбiйники й душогубцi, бо iм не жалько голови i життя, мають вони зброю, матимуть i хлiб!..

– Надiйшов час, – пiдскочив молодший анархiст, – коли треба всього спробувати! Нехай гинуть мiста i села, хай плавають в кровi тисячi i сотнi тисяч людей. Величних експериментiв доба прийшла! Хай божеволiють нетривкi люди, хай божевiлля розiллеться над землею – таки прийшла пора, пора великоi анархiчноi спроби!..

Галат чхнув. Очi партизан почали горiти недобрим вогнем. Анархiзм вони розумiли тiльки як руйнацiю усього ненависного, як помсту гнобителям, як продовження тiеi своеi професii, що вони набули в траншеях свiтовоi вiйни, серед болiт, вошей i смертi. Вони приймали анархiзм як iнерцiю розбудженого атавiзму.

– Де наш ворог i чого ми тут стоiмо на станцii? – перебив промовця Іван Виривайло.

– Насточортiло вже нам воювати! – крикнув командир чiльного панцерного потяга Галата.

– Говори… Марченко, – прогаркавив Ничипiр Марченко до Шахая.

– Я – за анархiю, – голос останнього не пiднiсся вище за шепiт, але його всi почули, бо десятеро з присутнiх знали, що говорить Шахай, – я – за анархiю, за руйнацiю всього старого, щоб не могло воно воскрести, i вiдродитися, i зацвiсти буйнiше та смертельнiше.

Холодок пройшов по ворогах i друзях. Остюк для чогось вийняв нагана з-пiд френча i почав задумливо перекручувати барабана. Галат слiдкував за Остюком; здавалося, що вiн зараз зiрветься з мiсця i пiде з клинком в атаку. Марченко не рухався, очi його були холоднi та безстороннi, губи щiльно стуленi, щоки зблiдлi, на лобi блищала краплина поту.

– Але божевiлля нам не треба, – ще тихше говорив Шахай, – експериментiв нам не треба. Немае для чого плавати сотням тисяч людей у кровi, мiста i села хай живуть i вiдроджують землю. Не треба божевiлля туди, де буяе велетенська надiя. Надiя охоплюе нас, цiлi мiльйони людства здригаються, повертаеться на кiн iсторii придушена, але жива нацiя, вже грiзно й тривожно вiтають ii сурми. Хто сказав, що нам треба божевiлля?

– Заткни йому горлянку, Шахай, – анархiст показав Марченковi на Шахая, – хто вiн такий i звiдки взявся?

Марченко посмiхнувся, на щоцi у нього з’явилася червона пляма, – вiн хвилювався, потiм подивився на анархiста так, нiби стрiляв йому в вiчi i заранi гидував дивитися на його вибитий мозок.

– Говори, Марченко, – сказав вiн, – говори до краю, бо назавжди нам треба мати карту, i диспозицiю, i прапор, i мету, говори.

– Куди ви ведете Шахая? – анархiсти знали, що «Марченко» говорить до них. – Невже ви думали, що Марченко не з’явиться вчасно i не розкрие йому очей на вашi махiнацii?

Тi, котрi знали, що говорить сам Шахай, засмiялися одне до одного. Панько Виривайло – «Швець заслужив, а коваля повiсили», – сказав неголосно.

– Заткни його, Шахай, – анархiст удав, що йому не страшно, – а то я сам його кiнчу!

– Ми ще й не починали, – обiзвався Остюк журливо i вистрелив у стелю вагона.

Електрика раптом погасла. Страшне око темряви полонило вагон. Панiчний страх охопив усiх. Нечутно було навiть дихання. Все мовчало, бо нiхто не хотiв притягати до себе мушки нагана. Секунди йшли i складалися в хвилини. Навкруги вагона був стукiт, брязкiт, спiви полкiв i сотень. Чекати далi ставало неможливо. Секунди вилуплювалися з темряви, обростали нею, як волохатi, круглi опуки, гойдалися в повiтрi, торкалися до облич людей у вагонi. Хвилини наростали, як чорнi гори, волохатi, задушливi, що ховають кожний звук. Вiд того мiсця, де сидiв поруч iз анархiстами Шахай, рипнув стiлець. Легенький вiтрець пройшов по вагонi – його вiдчули всi. За цим виразно клацнув курок револьвера i, раз повз раз, револьвер став стрiляти, щоразу освiтлюючи мiнливим вогнем вибухiв силует Марченка. З останнiм пострiлом – останнiм в барабанi – засвiтилася електрична лампа, i всi побачили, що лежать вони на пiдлозi, притисши голови до неi, Марченко стоiть i тримае револьвера, з револьвера ще йде смердючий дим, мiсце Шахая порожне, побите кулями, кулями побито вiкно, на котрому перед цим викреслювалася голова Шахая, а сам Шахай стоiть позаду Марченка i, посмiхаючись, каже:

– Ти мене, Ничипоре Олександровичу, трохи не вбив. Анархiсти – он, лiворуч!

Тривогу просурмив Іван Виривайло. Серед темноi ночi розтеклися звуки в чорну безвiсть. Набравши повiтря в легенi, Іван видихнув його все крiзь мiдянi вуста покiрливоi сурми. «По-спi-шай, по-спi-шай! До бор-нi по-спi-шай!» – виводив Виривайло, що нiкому з сурмачiв не мiг поступитися цiею честю – скликати партизанську армiю перед очi Шахая, розбудити армiю глупоi ночi i почати органiзацiю дисциплiнованих полкiв та бригад для близькоi Успенiвськоi операцii.

Нiч лежала i курилася. Навкруги блимали лiхтарi, стукотiли пiдковами конi, перегукувалися полки. Іван Виривайло ще раз проспiвав у сурму. Пiшi й кiннi сотнi вилаштувалися в полi. Команди з Галатових панцерникiв стали на лiвому фланзi. За ними завмерла дисциплiнована кiннота Остюка. Далi стала невеличка група гарматникiв. Пiшi полки отаборилися зовсiм на правому фланзi, вони ворушилися в темрявi, як великi кущi трави або купи гомiнкоi чорноi гробачнi, вони дзижчали, як джмелi, клацали затворами i перебiгали з одного полка до другого. Командири полкiв стояли попереду, бiля них свiтилися лiхтарi. Почав мжичити дощ, подував холодний, осiннiй вiтер, дрiбнi краплi сiялися й сiялися, утворюючи над лiхтарями рожевi й блакитнi нiмби.

Шахай зупинився бiля галатiвцiв. Позад його йшли, як маршали, – Марченко, Галат, Остюк. По боках – Санька Шворень i двое штабних. Галат вибiг наперед i став на чолi свого вiйська поруч iз чотирма Виривайлами, вiддав пошану i скомандував «струнко!». Шахай привiтався з командирами панцерникiв. Марченко – номiнальний командир армii, не ворушився, стоячи позаду Шахая – начальника штабу.

– Скiльки в тебе людей? – запитав Шахай, i двое штабних миттю видобули з кишень олiвцi.

– Одинадцять панцерникiв, – погордо одповiв Галат, молодiсть засяяла в його очах, як чистий вогонь, вiн оглянув Виривайлiв та iнших командирiв.

– У мене пiвсотнi бiйцiв, – промовив командир чiльного Галатового панцерника, – двi гармати польовi, кулемети, i ми нiколи не пiдемо назад – до останнього набою, до останнього серця й пачки махорки. Запиши, штаб.

– Гармат усього десяток на всiх панцерниках, – Петро Виривайло дiстав iз торби всю свою вiйськову канцелярiю, – два десятки кулеметiв та близько чотирьох сотень бiйцiв.

– Набоi, патрони, iжа – е?

– Все е, всього е досить в склепах[2 - Склеп – пакгауз.] на цiй станцii – вiйськового майна. Тiльки одежi нам не хватае.

– Одежi вам не треба – пiхота на першому мiсцi, – сказав Шахай i крикнув голосно, щоб його почули командири панцерникiв, – хто нiколи не служив в армii, право-руч! Десять крокiв – кроком руш!

Одiйшло бiля сотнi партизанiв.

– Запишiть iх усiх, – наказав Марченко, що до цього часу не випустив i пари з уст. Вiн почав розумiти намiри Шахая, йому стало досадно, чому це не прийшло йому ранiш на думку.

– У тебе залишиться шiсть панцерникiв, Галате, – решту доведеться розформувати. На кожному в тебе буде по гарматi, по два кулемети i по пiвсотнi людей. Решту зброi й людей я розподiлю по iнших частинах армii. Треба оглянути панцерники, пiдсилити й вiдремонтувати однi, роззброiти i покинути другi. Я в тебе заберу ще Семена Виривайла до пiхоти.

– Шахай, – поворухнувся Галат, бачачи, що Шахай рушив уже йти до Остюковоi кiнноти, – не вбивай мене до краю – дозволь пiти за тобою.

– Добре, – почулося вiд Шахая з темряви, що була безпосередньо за свiтлом лiхтаря, – iди за мною i зрозумiй все, що я робитиму.

– Трохи соб! – закричав збоку Остюк. – Бригада, струнко! Його голос потонув у свистi його кiнноти, у вигуках «слава!», у брязкотi шабель: так зустрiчала кiннота Шахая й Марченка. Остюк сповiстив Шахая, що кiнноти в нього близько тисячi шабель, а точно – вiн не знае скiльки; тих, що не служили нiколи в армii, у нього майже немае, – проте вiн може вiддати сотню-другу в пiхоту. Фураж е, патронiв хватить. Остюк спокiйно сидiв на конi, за ним вчувалася велика маса людей, коней i ненаситних клинкiв.

– Понiмаеш, – сказав Остюк задумано, – я з ними, варварами, i море перепливу.

Позаду його почувся смiх, смiх покотився й залунав далi лавами, i всi кiннотники засмiялися з дотепу свого найстаршого бога. Шахай покликав Остюка до себе i поцiлував його мiцно в губи. По лавах пройшло шепотом – «поцiлував… поцiлував».

– Остюче, ти великий кiннотник. Твоi шаблi купатимуться в кровi ворога. Ти як залiзна стiна, Остюк! Спасибi, бригада!

Лiхтар поплив далi по темрявi, ще кiлька лiхтарiв снувало по боках, в темному полi за лiхтарями йшли командири партизанськоi армii далi, розмовляючи, радячись i не звертаючи уваги на осiнню мжичку, на холодний вiтер ночi.

Вже зовсiм свiтало, коли було сформовано пiшi полки. На чолi iх став сам Шахай, що називався ще Марченком. Полки мали по тисячi багнетiв: Шахай надiявся розгорнути цi полки в бригади. До пiхоти долучили з тисячу бiйцiв кiнноти, панцерникiв, гарматникiв – вийшов цiлий полк. Це був п’ятий залiзний. Взагалi, всю армiю Шахай побудував так, щоб у кожну хвилину прийняти до лав новi й новi партизанськi сотнi. Залiзнi каркаси полкiв, сотень та батарей було розраховано, вони не ламалися й не гнулися, коли знаходились зайвi завзятi бiйцi для сотень, батарей i полкiв. Чужi люди ставали частками армii, вони швидко ставали солдатами, дисциплiнованою машиною ентузiазму. Пiд Успенiвкою така органiзацiя блискуче витримала iспита – вона закликала до себе масу неорганiзовану i невивчену, поставила поруч себе в бою, i маса билася на совiсть, не вiдступаючи й не зариваючись, вмирала, випустивши останнього патрона, кропила свою землю рудою селянською нудьгою, захищалася до нестями i гордо вмирала.

Успенiвку вибрали не випадково. Мапа показувала чудеснi вiзерунки ярiв, прекраснi поля для кiнних атак i навiть лiсок для засiдки. Рiчка петлювала на розлогих луках, текла на такому низькому мiсцi, що всi луки було до трави виповнено водою. Шахай вимiряв i вираховував, офiцер Coca з Саньчиноi артилерii допомагав розставляти гармати. Галат похмуро сидiв i розмiрковував той наказ, що його вiн одержав од Шахая: божевiльний, жорстокий мозок пiдказав Шахаевi такий план. Шiсть панцерникiв Галата мусило загинути, пробивши фронт i розбивши собi голови. На панцерники треба було взяти коней, щоб, загубивши дорогу рейками, пiти з командами панцерникiв, з гарматами й кулеметами в рейд аж до Успенiвки. Три сотнi пiших людей (пiдводи дадуть ближчi села), шiсть гармат, дванадцять кулеметiв, трое Виривайлiв – Іван, Петро i Панько, сам Галат – з такою жменькою треба було виконати божевiльне завдання. Прорватися крiзь фронт, котрий утворили вже французи i греки, наступаючи вiд моря, де ви?сiв на берег iхнiй десант, промчати зi своiми панцерниками в тил, скiльки можна буде, влаштувати героiчний бiй, зiрвати рейки i своi панцерники, зруйнувати станцiю, штаб, телефони i телеграф i потiм летiти з тилу до Успенiвки, тим часом вiдтягаючи на себе ворожу увагу i ворожi набоi.

Шахай вивчав успенiвськi схили i рiвнини, вимiряв шляхи навкруги Успенiвки i розповiдав Марченковi грубу схему свого плану. Вiн говорив тiльки про один план. Проте, про всякий випадок, iнший план склався в його мозковi, розташувався до дрiбниць в його уявi. На той випадок, коли перший план провалиться, – Шахай, не гаючи й хвилини, мусив був виконувати другий, смiливо й рiшуче, тверезо й непохитно.

– Успенiвку ми мусимо змiцнити, як фортецю, – казав Шахай Марченковi, – i за командира цiеi фортецi ти призначиш самого себе. Успенiвськi мешканцi нариють нам траншей, побудують бастiони i замаскують гармати. Ворог боiться степiв i просторонi – вiн не звик до кiлометрiв у своiй вiйськовiй практицi: мiра його вiйськовоi вiдваги – метр. Я пам’ятаю, як на рiцi Іпр кiлька тижнiв билися фронти за будинок поронщика. Газети гордовито сповiщали: «Нашим хоробрим вiйськом забрано iдальню будинку. Є надii вiдбити кухню». Вони й тут подумають, що ми захищатимемо кухню, а ми тим часом здамося на ноги наших коней, на широчiнь безкраiх степiв. Вони нас визволять, Марченко, – нашi конi, нашi степи, нашi клинки i революцiйна честь.

Марченко, продовжуючи тему про фортецю, одповiв похмуро:

– Ти хочеш сам перемогти ворога, а я щоб дивився тiльки i ковтав слину?

Осмiхнувшися, Шахай зробився подiбний до вовка, що ось-ось клацне зубами.

– Ти ще ковтатимеш i своi зуби, – сказав вiн, – коли тобi француз заiде в рота. З яких це пiр яйця почали вчити курку? Сором тобi, Ничипоре Олександровичу, командире Успенiвськоi фортецi! Тiльки б твоi руки вправлялися тримати клинка, тримати партизанiв i тримати переможний наш стяг! Ми стоiмо перед дверима iсторii, ми заходимо до будинку цiеi курви, як рiвнi, ми заходимо, як Наполеон i його маршали, як косоокий, кривавий хан Тiмур, що розмахував мечем на цiлу Азiю й Європу, як Леонiд пiд Фермопiлами, що загинув iз своiми трьома сотнями, захищаючи стежку до Спарти. «Перехожий, скажи, що тут Марченко, Шахай, Остюк i Галат лягли, честь краю боронячи!» – на кам’янiй плитi напише нащадок на мiсцi бою пiд Успенiвкою. Коли ми переможемо – нас потiм прославлять i додадуть нам ще чужоi слави i пiднесуть нас на щитах угору для всiх прийдешнiх поколiнь. Коли нас переможуть – нi?чого нам чекати нi тепер, нi потiм – вiд нас i нашу славу вiдберуть, розтопчуть нашу чесноту й смiливiсть, заплюють нашу мету i нашi очi. Можна або перемогти, або вмерти. Мертвих, може, не здiйметься рука ганьбити. Горе переможеним! Переможця ж судить тiльки вiн сам!

Шахай ще раз осмiхнувся при кiнцi цього свого мотивування про змiцнення Успенiвки i надання iй сили фортецi. Марченко загорiвся з останнiх слiв Шахая. Вони невiдомим i чудесним чином збуджували нелюдську гордiсть i силу клинка в руцi Марченка.

– Шахай, – сказав вiн, i це були нiби найщирiшi слова за все його життя, – коли ми переможемо цих тридцять тисяч, i Успенiвський бiй залунае по всьому свiтi, я вiддаю тобi свою голову i свiй клинок i ляжу пiд копито твого коня.

Шахай промовчав трохи, не дивлячись на Марченка, i потiм нахилився над мапою, над Успенiвкою та ii околицями.

– Дивися, як ми хороше змiцнимо фортецю. Об неi розiб’е голову кожна армiя. Треба тiльки заманити ii на зручнi для нас мiсця. Галат, прорвавшися крiзь фронт, вiдтягне на себе сили, а на решту ми нападемо, вийшовши за Успенiвку. Ми панiчно втечемо з фронту до Успенiвки, полки й дивiзiони тiкатимуть, як опале листя, котитимуться перед французьким вiтром. Ми заманимо iх на рiку, в болото i воду, ми вiддамо на поталу сотню-другу наших партизанiв – i тодi пустимо в дiло гармати, кулемети, резерви пiхоти i резерви нестримних Остюкових шабель. Ми розтрощимо розкидану, схвильовану, спантеличену ворожу силу, заберемо танки i гармати, пiдемо крiзь фронт на допомогу Галатовi – руйнувати i топити десантнi кораблi.

– Я пiшов, – раптом втрутився Галат, устаючи з мiсця, – сьогоднiшнiй день переламав усе мое життя. У мене крутиться в головi i не хватае чим дихати. Менi страшно, Шахай, що ти вибрав мене. Виконаю я твого наказа чи злякаюся i пiду в панiку, загубивши даром панцерникiв, людей i славу?

– Іди, – одповiв Шахай, – i знай, що моя думка буде завше з тобою. Те, що ти зараз боiшся i маеш смiливiсть зiзнатися, – якнайкраще доводить твою хоробрiсть, котра з’явиться до тебе в холодний час. Іди i готуйся.

Марченко задумливо розглядав мапу, зовсiм лiгши на стiл, Coca працьовито вираховував щось на шматковi паперу, Шахай помалу пiдiйшов до вiкна вагона, за вiкном розпочався день – бiлий вiд туману, як молоко.

«Успенiвка близько», – сказав сам собi Шахай i промовчав.

Успенiвка нiколи не бачила такого розмаху i таких масштабiв: всiх мужчин було вигнано на землянi роботи. Ішли без охоти, працювали ще неохотнiше, лопати грузли в беручкiй землi, в глинi, що одволожилася пiсля уночiшнього туману.

– Так i гоноблять, де б сiсти! – пожалiвся Шахаевi Остюк. Шахай встигав одночасно бувати скрiзь. Вiн замислився, щось вирiшив i подякував Остюковi. За годину верхiвець оббiг усе мiстечко i всi траншеi, сповiстив, що отаман Марченко дав наказа платити за роботу i що швидко будуть роздавати матерiю: сукно i шерсть, перкаль i шовк. Начальники робiт зробили своi висновки, i роботи всi зробилися урочними: за блiндаж для гармати давалося штуку сукна, за кулеметне гнiздо – ситець, за сажень траншеi – сажень шерстi. Швидко зачорнiло все поле вiд успенiвських мешканцiв – дiди, жiнки, дiти – кожне хотiло заробити матерii на одежу, жiнки пiдганяли чоловiкiв, дiти поруч з батьками працювали, як дорослi, баби виносили землю на лантухах i не почували втоми, захопившися з ритму велетенськоi роботи. По обiдi розвозили матерiю i скидали бiля кожноi купи робiтникiв – розплата мала бути ввечерi. З-помiж партизан одразу вiдокремилися старi фронтовики. Вони, власне, й показували, як треба копати, як змiцняти, як маскувати. Загальний план фортiв накреслив сам Шахай, i Coca – гарматник, колишнiй офiцер, розмiряв усе на землi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=38572306) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Бран – полон.




2


Склеп – пакгауз.