Книга - Весна

Весна
Юрiй Яновський


«…Трьох дiвчат вважали в унiверситетi за нерозлучних подруг, хоч i вчилися вони на рiзних факультетах. Вiку були не зовсiм похилого – близько шести десяткiв лiт, коли брати загальну суму iхнiх рокiв. Звали iх Воля, Рада й Алiна, причому – перша була математик, друга – бiолог, а третя вчилася на фiлологiчному. Одностайнiсть, iз якою вони зневажали проблеми кохання й висмiювали чоловiчу стать, створила iм мiж товаришами сумну славу «старих дiв», що, як вiдомо, належить до дуже маловживаного лексикону…»





Юрiй Яновський

Весна



Стислiсть, iз якою звичаем оповiдаеться, повинна мати межi, бо часто ii позитивнi якостi можуть обернутися проти неi самоi: схема не здатна передати живу тканину слова. А часто бувае, що тканина мови оживае тiльки на кiнець, створюеться настрiй, формуеться ритм по довгiй передмовi, яка й виявляеться тодi зовсiм не передмовою, а щирiсiнькою дiею. В усьому ж iншому повинно керуватися золотим правилом Пушкiна: «Точность и краткость, вот первые достоинства прозы».

Трьох дiвчат вважали в унiверситетi за нерозлучних подруг, хоч i вчилися вони на рiзних факультетах. Вiку були не зовсiм похилого – близько шести десяткiв лiт, коли брати загальну суму iхнiх рокiв. Звали iх Воля, Рада й Алiна, причому – перша була математик, друга – бiолог, а третя вчилася на фiлологiчному. Одностайнiсть, iз якою вони зневажали проблеми кохання й висмiювали чоловiчу стать, створила iм мiж товаришами сумну славу «старих дiв», що, як вiдомо, належить до дуже маловживаного лексикону.

Чи можливе в унiверситетi кохання? Сама така постановка питання заслуговуе на суворий осуд. Та й чи в головi ж ото нашому заклопотаному студентству якiсь позапрограмнi предмети? Тут аби встигати з однiеi лекцii на другу, з гуртожитку до iдальнi, з бiблiотеки до книжковоi крамницi. А концерт у колоннiм залi фiлармонii? А Володимирська гiрка в мiсячнiм сяйвi? А Голосiiвський лiс iз весняними солов'ями? Де вже там студентовi до кохання, на це ж не передбачено програмами жодноi митi!

Воля народилася в професорськiй родинi. Дiд – математик, батько – астроном. Вона сама пiдрахувала, виходячи з теорii ймовiрностi, скiльки iй шансiв було на те, щоб не остогидла математика з дитинства, – i одержала дуже мiзерну величину, порядку безконечно малих. До речi, цей пiдрахунок зробила, вже перебуваючи на математичному факультетi.

«Розумiете, дiвчата, – сповiдалася часом Воля Алiнi й Радi, – кажуть, що дiвчинi незручно любити математику, але я не уявляю собi нiчого бiльш поетичного! І берусь вам довести, що найдужче можна висловити почуття тiльки формулою… Шкода, не дiйшло до нас: я певна, що Шекспiр був математик!..»

Воля була красива, хоч i кирпатенька трохи, – в уявi хлопцiв ii зовнiшнiсть аж нiяк не в'язалася зi сторiнками запаморочливих цифр. Скiльки разiв, мов метелики на вогонь, летiли на ii синi очi зацiкавленi особи! Але варто iй було прочитати жертвi крихiтного реферата про поетичнi якостi рiвнянь i формул, як метелик одчайдушно змахував обсмаленими крильцями й летiв геть, до iнших факультетiв…

Дiдовi-математиковi подобалась така онука, але й вiн часом бурчав i роздратовано жував бiлi вуса, коли Воля, сидячи бiля вiкна, прочиненого просто в кущ квiтучого бузку, iз захопленням борсалася серед нескiнченних цифр. Професор лазив тодi по палiсадничку, притримуючи пенсне, яке падало з носа, ловив земляну жабку й, потихеньку пiдкравшися, клав перед Волею на папiр. «Рятуйте, – верещала онука, скочивши з ногами на стiлець, – ну й дивна в тебе, дiду, манера залицятися!..»

Дiд перший почав замислюватись про Воличчину матримонiальну долю. Повернувшись до Киева з евакуацii, вiн плекав гордовиту мрiю погойдати на руках ще й правнука, перед тим як закiнчити свiй життевий шлях. Зрозумiло, що подiбнi мрii тримав при собi, але робив усе вiд нього залежне, щоб онука не засидiлася в дiвках. Вiн полюбляв, щоб до Волi приходили гостi, зокрема Рада й Алiна, урочисто тодi вносив iм до кiмнати гарячого самовара, заводив пiсень i зовсiм не був схожий на традицiйного професора-математика. «О, плем'я молоде, – декламував вiн, пiдносячи руку iз затиснутим мiж пальцями пенсне, – мiй час, гай-гай, минув, та б'еться в унiсон оце старече серце!»

Марно пiд вiкнами флiгелька, де жив професор iз сином-астрономом та онукою, лунали вечорами легковажнi звуки гiтари, марно невiдомi закоханi особи жбурляли у вiкна квiти, зiрванi тут же на професорськiй грядцi, – дiвчата невмолимо замикали вiкна, зсовували занавiски й намагалися iгнорувати те, що стукало вже (та ще й як!) до iхнiх юних сердець…

«Дiвчата, – казала серйозно друга подружка – Рада, – науково доведено, бiологiя наука точна, i я вiдповiдаю за своi слова. Нiякого кохання взагалi не iснуе, це все вигадали поети, а бiологiя знае одне – життевi процеси не потребують романтичних мантiй, правда, Волька?»

«Ми вже й так, як бiлi ворони, – вiдгукнулась Воля, не пiдводячи на подружок очей i домальовуючи до формул, якi лежали перед нею на столi, крильцята, прикрашаючи iх навколо ромашками. – Ми – таке нехарактерне явище, що унiверситет смiливо може вважати нас за юнi нулi… Як на мене, то я б, може, й вийшла до отих гiтарникiв, якi топчуть пiд вiкном дiдовi квiти… Але Алiна…»

«Так, Алiна заперечуе, – пiдсумовувала Алiна, говорячи про себе в третiй особi, – Алiна мае смiливiсть вважати себе досить дорослою, щоб розважатися подiбними речами!..»

«Так, Алiно, – Рада зробила паузу, бо за вiкнами з новим завзяттям спiвала гiтара, – менi бiльше подобаеться рояль!..»

Радина мама (тата в неi не було) була вчителька музики i вчителювала з давнiх-давен, коли й сама ще вчилася в гiмназii. Рада обрала бiологiю, можна сказати, з дитячих рокiв. Не кожну дитину, яка з захопленням обривае жуковi крильцята чи пiдбивае горобця з рогатки, можна зарахувати до категорii майбутнiх бiологiв. Радочка нiколи не проходила байдуже повз усе, що повзало поруч, дзижчало, лiтало, крутилося по землi iз задертими вгору лапками, що плигало iй на груди, намагаючись лизнути в носа, що безпомiчно цвiрiнчало, випавши з гнiзда. Гербарii поступалися мiсцем колекцiям пташиних яець, яйця – вiтринам багатоколiрних метеликiв, метелики – збiркам жучиного свiту.

Нiмецько-фашистська окупацiя Киева жахливо вплинула на пiдлiтка Раду. Вони з мамою позбавленi були можливостi вчасно виiхати, i Рада жорстоко картала себе за недостатню наполегливiсть. «Пiшки треба було, мамо, – сказала вона суворо, краючи цим мамине серце, – повзти треба було, а вийти!..» І тiльки згодом, здогадавшися, що мама зв'язана з пiдпiльниками, Рада перестала говорити про евакуацiю. ii душа занурилась в мерзоту, жорстокiсть i звiрячiсть, якi принесли до мiста окупанти, вона мусила закам'янiти, i вона закам'янiла, допомагаючи мамi продавати на базарi рiзнi хатнi речi, щоб не вмерти з голоду. Мама стала за прибиральницю до управи, iй треба було, як пiдслухала Рада, викрадати бланки посвiдчень для працiвникiв пiдпiлля.

З гордо пiднесеною головою йшла Рада виконувати перше мамине прохання – вiднести ноти, серед яких були й iншi папери. Гордо поверталася додому, почуваючи, що ненавидить загарбникiв з кожним днем дужче й дужче. Виконавши доручення, таке небезпечне й лоскiтливо хвилююче для юноi душi, Рада з пiднесеною головою марширувала Киевом, голосно декламуючи:

Кавказ подо мною. Один в вышине
Стою над снегами у края стремнины;
Орел, с отдаленной поднявшись вершины,
Парит неподвижно со мной наравне!..

Тепер мама Радина знову викладала музику, носила партизанську медаль у святковi днi й мрiяла написати спогади про киiвське пiдпiлля. Довго вибирала час, вигадувала цiлий вiльний день, витягала iз старовинноi шкатулки з подвiйним секретним дном цератовий зошит, ходила й ходила з кутка в куток, тяжко зiтхала, сiдала до столу й, не доторкнувшися до пера, довго сидiла нерухомо. Якi ще болючi ii рани! Товаришi й подруги проходили перед очима, i кожне шматувало серце, так недавно це було, такi ще вони живi й коханi! Писати про пiдпiлля – це ж оживляти друзiв, боротися з ними поруч i ще раз втрачати, переживаючи з ними iхнi смертнi муки. Нi, нехай iншим разом, коли зарубцюються рани. І вчителька музики кiнчала тим, що, не записавши й слова, лягала на лiжко серед бiлого дня й зрештою солодко плакала, полегшуючи цим свою душу. За таких випадкiв Рада силомiць вдиралася до кiмнати, бухалася поруч мами, i чимало часу вони вдвох схлипували й згадували страшнi втрати пiдпiлля. Цератяний зошит так i лишався поки що незайманий.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ur-y-yanovskiy/vesna/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.