Книга - Полтава. Розповідь про загибель однієї армії

Полтава. Розповiдь про загибель однiеi армii
Петер Енглунд


Книжка вiдомого шведського письменника Петера Енглунда (нар. 1957 р.) присвячена однiй iз скорботних сторiнок в iсторii Швецii – поразцi армii Карла ХІІ 27 червня (8 липня) 1709 року поблизу Полтави вiд армii Петра Першого. Полтавська битва мала далекосяжнi наслiдки для всiеi Європи, але про неi неохоче згадують у Швецii. Ось чому украiнському читачевi буде цiкавий погляд на тi далекi подii «зi шведськоi дзвiницi». Книжка мiстить маловiдомий фактичний матерiал, багато iлюстрована.





Петер Енглунд

Полтава Розповiдь про загибель однiеi армii



Ця книжка присвячена простому пiхотинцевi Ерiковi Моне, що належав до п’ятого капральства[1 - Капральство – четвертина роти на чолi з капралом.] однiеi з рот Упландського полку. Його дружину звали Карiн Матсдотер. Рано вранцi 28 червня 1709 року Ерiку в груди влучило гарматне ядро, i вiн помер. Тiло його й досi лежить поховане на тому мiсцi, де вiн загинув, на полi десь за чотири кiлометри на пiвнiчний захiд вiд украiнського мiста Полтави.

    Петер Енглунд






Пролог


Якби можна було, то ми вiддали б силу в руки справедливостi. Але сила не дозволяе порядкувати собою, як кому заманеться, бо вона – властивiсть, вiдчутна на дотик, а справедливiсть, на противагу iй, – властивiсть духовна, i нею можна порядкувати на свiй розсуд. Отож справедливiсть вiддана в руки сили, i тому ми звемо це обов'язком дотримуватися справедливостi. Звiдси виводять право меча, бо меч робить право реальним.

    Блез Паскаль, Думки (1670)




1. Горностай


Пам’ять – щось дивовижне. Довго пiсля того, як катастрофа досягла трагiчного кiнця, i ще й перед своею смертю в неволi вiн дуже чiтко пам’ятав незвичайний випадок iз горностаем.

Сталося це третьоi доби, задушливого, спекотного лiтнього дня, коли нiде було сховатися вiд сонця. Посiрiлий з утоми, роздратований i вимучений бiгункою та гнiтючою спекою, вiн шукав мiсця, де можна було б украсти собi трохи сну й прохолоди. Хтось, хто чув його нарiкання i бачив, як йому тяжко, влаштував для нього iмпровiзований заслiн вiд сонця: бiля невеликого воза на пару держакiв вiд хоругов напнув плаща. Сповнений вдячностi, вiн скинув iз себе сурдута й камiзельку, йому постелили ще якiсь лахи, а пiд голову поклали капелюха i згорненого плаща.

Дуже швидко йому стало якось незатишно: пiд головою в нього щось ворушилося. Вiн злякано сiв на своiй постелi – адже це могла бути гадюка чи якесь iнше небезпечне страховисько. Уважно оглянувши плаща в головах i нiчого в ньому не знайшовши, вiн вирiшив, що сам спричинив той шурхiт, i знову лiг. Минула якась хвилина, i пiд головою в нього знову щось заворушилося, цього разу дужче. Вiн зiрвався на ноги й обережно пiдняв плаща. Пiд ним, у капелюсi, з’явилася голiвка горностая, з’явилась i швидко сховалася. Вiн миттю схопив руками капелюха за криси, i тваринка опинилася в полонi. Вiн покликав тих, що стояли поблизу, й показав, як полонив живого-живiсiнького горностая. Хтось надяг товсту рукавицю i спiймав дряпуче звiреня. Усi почали зацiкавлено й докладно оглядати його.

Йому сяйнула думка: усi вони, як цей горностай, полоненi. Усi опинилися в пастцi. Як ця тваринка, що ii вони мiцно тримали. Вiн звелiв iм випустити горностая цiлим на волю, а подумки попросив Бога, аби так само, як це полонене звiрятко несподiвано отримало волю, усi вони якимось дивом «iз цього бойовища неушкодженi вийшли».

Того року сталося чимало подiй. Була найхолоднiша зима з усiх, якi тiльки пам’ятали люди, i у Францii знову виник голод. В Англii один чоловiк на прiзвище Рiчард Стiл почав видавати часопис «The Tatler»[2 - «Плiткар» (англ.).], що згодом здобув такого розголосу, а в Італii почали розкопувати Геркуланум. Бiля берегiв Чилi з одного з островiв Хуан-Фернандес якесь судно пiдiбрало залишеного моряка, Александра Селкiрка, що пробув там на самотi чотири роки; йому випало стати прототипом Робiнзона Крузо. Афганцi в Кандагарi пiдняли повстання проти персiв, а в Японii прийшов до влади новий, швидкий на реформи сегун[3 - Сегун – титул вiйськових правителiв у Японii 1192 – 1867 рр., що позбавили iмператора реальноi влади. Вiд самого початку цей титул став спадковим.] Токугава Єнобу. А десь в Украiнi чоловiк випустив на волю спiйманого горностая, немов заклинаючи цим вищу силу вiдвернути катастрофу. Той чоловiк не мiг знати, що не мине й доби, як вiн сам i завершить ту катастрофу.




Готування до битви


У вiцi вiсiмнадцятiм, ранiше,
нiж свiт поймуть тривоги немалi,
Схiд, за сприяння Мiсяця, вiдрiже
у Пiвночi великий шмат землi.
Король в степах далеких бiй програе
i з вiйськом в край пiвмiсяця втече…

    Нострадамус, Пророцтва (1555)




2. У недiлю вранцi


Вiйна шаленiла вже довгих дев’ять рокiв, i тi, хто того лiтнього ранку зумiв би прочитати всi знаки, побачив би, що вирiшальне станеться дуже швидко, може, навiть через день-два. Була недiля, i навколо непоказного украiнського мiста Полтави стояли одне проти одного два великих вiйська – шведське та росiйське. Вони були, мов два дикi звiрi, що завмерли носом до носа, напружено пригнувшись, готовi вмент кинутись одне на одного. Росiйське вiйсько обережно, крок за кроком, наближалося до мiста, яке облягли шведи. Тепер росiйськi полки стояли бiля Якiвцiв, за якихось п’ять кiлометрiв вiд нього. Шведськiй сторожовiй охоронi видно було, як завзято працювали росiяни, щоб укрiпити свiй новий табiр. Шведське вiйсько також старанно готувалося до тiеi запеклоi проби сил. Вiйськовi частини, досi розсiянi по украiнському степу, були стягненi до околиць Полтави й лаштувалися до бою. Дикi звiрi стояли, ляскаючи себе хвостами, ладнi вчепитися один в одного; iшлося тiльки про те, хто, люто пирхаючи, завдасть першого удару.

Протягом минулого тижня двi армii дедалi частiше стикалися одна з одною. Гарячi днi в повнявi лiта минали в постiйних зачiпках. Раз по раз спалахували дрiбнi боi, що iх переважно починали росiяни. Цей день, 27 червня 1709 року, не був винятком. Уже рано-вранцi в розташуваннi шведських вiйськ залунали соннi голоси тривоги. Два ескадрони росiйськоi кавалерii промчали повз зовнiшню варту, вбили кiлькох солдатiв, проникли майже в самий табiр i вернулися назад. Невдовзi здебiльшого вiдновився звичайний лад, а оскiльки була друга недiля пiсля Зелених свят, то близько десятоi години мала початися Служба Божа.

Щодо релiгiйних справ у шведськiй армii дотримувалися дуже сувороi дисциплiни – усi мали ставати до спiльноi молитви вранцi та ввечерi i бути присутнiми на Службi Божiй кожноi недiлi й кожного свята. Цьому звичаевi надавали великоi ваги i вiдступали вiд нього тiльки у найскрутнiших випадках, i то не завжди. Хоч який страхiтливий холод стояв тiеi сувороi зими, хоч багато було таких, що повiдморожували ноги й навiть позамерзали на смерть, вiйсько щодня збиралося на молитву пiд голим небом.

Тiеi недiлi король Карл ХІІ був присутнiй на Службi Божiй лейб-гвардii. Проповiдь виголошував тридцятисемирiчний батальйонний священик Андреас Вестерман. Вiн служив у вiйську п’ятий рiк. Його покликали пiд королiвськi прапори 1705 року, десь через шiсть мiсяцiв пiсля одруження. За цi роки, поки вiн був у походi, дружина i единий син померли, залишивши його самiтним. Чоловiк, що того ранку правив Службу Божу лейб-гвардiйцям, якi стояли навколiшки, був освiчений. Свого часу вiн захистив дисертацiю пiд вишуканою назвою «De Adiaphoria in bello, vulgo neutralitate»[4 - «Про байдужiсть до вiйни, по-простацькому нейтралiтет» (лат.).]. Але тепер вiйна присилувала його занурити руки в бридку i брудну дiйснiсть, дуже далеку вiд учених роздумiв, бучних ювiлеiв та iнших вишуканих академiчних заходiв. Рiк тому пiд Головчином вiн ходив навколо по болотi i причащав умирущих, що криком кричали в баговиннi. Минулоi зими вiн великим зусиллям змушував себе вiдвiдувати шпитальнi бараки, повнi вмирущих i ампутованих, що тхнули гноем i брудом.

Вестерман i його колеги були важливою ланкою в механiзмi Каролiн-ськоi армii. Вони втiшали поранених та вмирущих. Вони суворо наглядали за всiм побутом воякiв i вiдповiдали за дотримування всiх релiгiйних обрядiв. Цих людей можна було зрозумiти, тiльки усвiдомивши, що всi вони були побожнi й релiгiя була невiд’емною частиною iхнього свiтогляду; атеiзм у тi часи практично був неможливий. Люди не могли уявити собi свiту без Бога. Свiт був темний i холодний, а людина – мала й гола, вiддана у своiй недосконалостi на велику всемогутнiсть Бога. Релiгiя була дуже важливим засобом впливу на народ i контролю над ним, чи то були селяни, чи солдати. В армii намагалися додавати вiдваги солдатам i приглушувати iхнiй страх, прищеплюючи iм рiзнi релiгiйнi постулати, частина яких була просто-таки взiрцями чистого фаталiзму. Наприклад, штурм ворожоi батареi завжди був кривавий i пов’язаний з великими втратами, бо гармати мали високу скорострiльнiсть. А солдатам пiд час такого штурму велiли не шукати захистку вiд ворожого вогню. Вони повиннi були йти випростанi, високо пiднiсши голови, i вважати, що «без Божоi волi в солдата не влучить жодна куля, чи вiн iтиме рiвно, чи буде пригинатися». Пiсля бою офiцери, мовлячи про полеглих, знову нагадували, що на все була Божа воля. Отже, можна було сподiватися, що той загiн у новому бою битиметься так само «хоробро й самовiддано». Похiднi священики, такi як Вестерман, вiдiгравали важливу роль у пiдтримуваннi дисциплiни i бойового духу серед воякiв. Вони були немов полiцiя, що наглядала за iхньою душею та тiлом. Релiгiйна дисциплiна, серед iншого й у формi тiеi вранiшньоi молитви, була однiею з ланок дотримування дисциплiни взагалi. Солдати молилися Всевишньому, щоб вiн навчив iх бути вiрними королевi i «ревно виконувати все, хоч би що вiд його iменi загадували менi моi командири». Церковнi слуги мали вiдiгравати також свою роль i в самiй битвi. Звичайно вони йшли на поле бою, щоб пiдбадьорювати свою паству i стежити за нею. Було багато випадкiв, коли священики гинули в бою, наприклад, коли вони намагалися повернути солдатiв, що вiдступали, назад пiд кулi й гарматний вогонь.






Король Карл XII






Обряд причащання



Сувора церковна дисциплiна в армii стане зрозумiлiша, коли ми усвiдомимо, що всi цi люди були твердо переконанi в тому, що Бог безпосередньо впливае на успiхи у вiйнi. В одному статутi пiхоти було чiтко зазначено, що «оскiльки все благословiння походить вiд Всевишнього, то його величне, святе iм’я треба шанувати». Отже, iз Всевишнiм треба бути в добрих стосунках.

Бiльшiсть людей у вiйську були щиро переконанi, що Бог справдi стояв на iхньому боцi, i це засвiдчувала цiла низка перемог, яких досягли шведи, вiдколи добрих дев’ять рокiв тому вибухнула ця вiйна. Щиросердi вочевидь бачили, що Боже благословiння шведськоi зброi було не бездумним пiдбадьорливим вигуком якогось небесного глядача, – навпаки, вважалося, що багато перемог на полi бою протягом минулих рокiв досягнено завдяки безпосередньому Божому втручанню. Коли вiйсько висiдало на берег у Зеландii, розбурхане море пiд поглядом короля стихло; пiд Нарвою Бог послав мокрий снiг, який саме вирiшальноi хвилини сховав вiд ворога шведiв, що рушили в наступ; уся ризикована переправа через Двiну вiдбулася так дивовижно вдало, що ii напевне провадила неземна рука; у битвi пiд Саладом вища сила спрямувала вогонь росiйських гармат не туди, куди треба; пiд Фрауштадтом знов-таки снiг дуже доречно заслiплював очi ворогам i припинився, нiби за помахом чарiвноi палички, коли шведськi батальйони вдерлися на ворожi позицii; навiть вважали, що до перемог бiля П’юг’яйокi та бiля Варти Всевишнiй доклав своiх рук. Думати так i вбачати в усьому нез’ясовному чи нiбито випадковому Боже втручання для людини доiндустрiальноi доби було звичайною рiччю. Цi iдеi активно насаджувало також вище керiвництво. А з ка-зальниць i пiд час похiдних вiдправ священикам, таким як Вестерман, велiли трубити на весь свiт, що шведiв пiдтримуе Бог i що вони – його вибраний народ та його знаряддя. Це була не тiльки гра для галерiйноi публiки, навiть король був твердо переконаний, що то правда. Шведськi вояки, наче сини Ізраiлевi, були наставленi на землi на те, щоб карати вiдступникiв i грiшникiв. На побиття заслуговували негiднi, безбожнi державцi, якi починали вiйну без справедливого приводу. Щоб довести таку вибранiсть, удавалися й до мiстичного штукарства зi словами. Один священик доводив у своему ескадронi, що шведи – це новочаснi iзраiльтяни, бо коли прочитати навпаки слово Ассур (Ізраiлiв ворог Ассирiя), то виходило Русса!

Отож шведських воякiв споряджали в бiблiйний обладунок, що мав додавати iм не тiльки завзяття в бою i впевненостi в перемозi, а й твердостi у ставленнi до ворога. Лютеранська ортодоксальнiсть, що надягла на Швецiю гамiвну сорочку Старого Заповiту, проголошувала думки та iдеi, якi вiдразу втовкмачували в голови солдатiв. Важливим лейтмотивом проповiдей були кара i помста, i над батальйонами, що стояли навколiшки, гримiла заповiдь не виявляти жодноi поблажливостi, бо слово Боже вимагае вiдплати. Воякiв заохочували палити i вбивати в iм’я Господне. На виправдання своiх власних спустошень наводили приклади iзраiльських масових рiзанин зi Старого Заповiту.

Теза, що Бог пiдтримуе шведiв, грунтувалася на одному простому, але хибному доказовi, який був ii найбiльшою силою i найвразливiшим мiсцем. Цей доказ був переконливим у своiй простотi. Про те, що Бог на боцi шведiв, свiдчили iхнi перемоги в битвах, – вважалося, що без Божоi допомоги вони iх не здобули б. Але що було б, якби одного чудового дня шведи зазнали великоi поразки? Тодi постала б загроза цiлковитого краху, iм пiдставила б ногу власна пропаганда. Бог – страшно подумати! – вiдразу показав би, що вiн передав свiй мандат iхнiм ворогам. Були такi, що цього спекотного лiта начебто помiчали ознаки того, що все дiялось не так, як мало дiятися. За неприродно холодною зимою i раптовим потеплiнням вони схильнi були добачати щось бiльше, нiж просто примхи природи. Ану ж Бог надумав покарати Швецiю i шведiв? Може, саме тепер, у червнi 1709 року, Бог вiдвернувся вiд свого обраного народу?

Того ранку Вестермановi не пощастило спокiйно вiдправити Службу Божу. Посеред казання з’явилися козаки на конях, що воювали на боцi росiян. Вони мчали, галасуючи i стрiляючи, й опинилися за двiстi метрiв вiд шведського табору. Кiлька запорожцiв – шведських союзникiв – кинулися назустрiч тим верескливим напасникам i доволi легко вiдiгнали iх. Той напад не був якоюсь дивовижею. Такими дрiбними наскоками росiяни допiкали шведському вiйську. Вiд них не було великоi шкоди, якщо ii вимiрювати людськими та матерiальними втратами, але тим бiльшою була iхня дiя на психiчний стан шведiв. Тi сутички вiдбувалися завжди, i вдень, i вночi. Вони позбавляли шведiв необхiдного iм вiдпочинку, змушували iх бути майже весь час напоготовi, що геть виснажувало армiю. До цього долучалася нестерпна спека, яка недавно настала в Украiнi. Дехто казав, що вона була просто неприродна. У багатьох шведiв почали з’являтися ознаки глибокого виснаження.

Натиск росiян збiльшувався з кожною годиною. Лютi напади на сторожову охорону не припинялися до самого полудня. На лiсистiй височинi, що пролягала вздовж рiчки Ворскли, розташувалася далеко висунута вперед кiнна сторожова охорона, поставлена там, щоб стримувати росiйських патрулiв, якi постiйно вигулькували навколо. Ця охорона встряла в сутичку, i трьох кiннотникiв було вбито. Охорона негайно отримала пiдмогу: двадцять мушкетерiв i ще шiсть кiннотникiв.

Було вiдомо, що швидкi контрзаходи – десь такi, до яких удавалися, мiж iншим, пiд час сутичок у суботу, – могли полегшити становище сторожових охорон. Охорона, що складалася з лейб-гвардiйцiв пiд командою капiтана фон Поля, стояла за невеличким пагорком, заховавшись у кущах. Їi з великоi вiдстанi обстрiляло кiлька козакiв, що воювали на боцi росiян. Четверо кiннотникiв було вбито один за одним. Тодi до лейб-гвардiйцiв пiд’iхав один iз найвищих вiйськових командирiв, генерал Адам Людвiг Левенгаупт. Вирiшено було взяти двадцять мушкетерiв пiд командою вiсiмнадцятирiчного хорунжого Малколма Сiнк-лера, щоб вони спробували заманити тих вправних стрiльцiв у пастку. (Цей молодий хорунжий, на вiдмiну вiд свого начальника фон Поля, залишився живий, i згодом, багато пiзнiше, його доля складеться вкрай химерно. З плином часу вiн здобуде непогане становище, стане членом таемного комiтету риксдагу, i 1738 року його пошлють до Туреччини. Там вiн мав домогтися султановоi пiдтримки в новiй вiйнi з Росiею, що мрiла на обрii. У дорозi додому його вб’ють росiйськi вiйськовики, щоб здобути папери, якi вiн вiз. Цей злочин викличе досить великий вiдгомiн у Швецii. Смерть Сiнклера будуть ревно використовувати у своiй пропагандi «капелюхи»[5 - «Капелюхи» («Партiя капелюхiв») – одна з полiтичних партiй (друга – «Партiя очiпкiв») антиросiйського напрямку у риксдагу ХVІІІ столiття.], що хотiтимуть реваншу, зокрема, iй буде присвячена славетна, на дев’яносто строф «Пiсня про Сiнклера»[6 - Твiр поета i прозаiка Андерса Уделя (1718 – 1773).]. Його доля сприятиме новiй вiйнi з Росiею, що почнеться 1741 року. Отже, вiн залишився живий в однiй вiйнi, щоб – який парадокс! – через багато рокiв викликати ще одну.) Сiнклерiв загiн принишк у засiдцi, ховаючись за кущами. Солдати отримали чiткий наказ не вiдкривати вогню, поки козаки не опиняться в межах досяжностi куль шведських мушкетiв. Пiсля цього Левенгаупт узяв невеличкий загiн драгунiв i рушив проти козакiв. Тi вiдразу вiдступили. (Потiм генерал довiдався, що тi козаки мали завдання вiдвертати увагу шведiв, поки корпус високих росiйських офiцерiв огляне мiсцевiсть.) Шведи спробували заманити козакiв ближче до пастки, трохи вiдступивши й удаючи наляканих. Козаки, побачивши це, посмiливiшали, вiдразу загаласували й помчали вперед, аж курява знялася з-пiд копит iхнiх коней. Тодi шведи знову зупинились i вишикувалися проти них у лаву. Козаки й собi стали i почали стрiляти зi своiх ненависних гвинтiвок iз вiдстанi понад двiстi метрiв. Вони переважно були добрими стрiльцями й мали довгi гвинтовi рушницi, що звалися «турками». З них вони могли влучно стрiляти iз значно бiльшоi вiдстанi, нiж шведи зi своiх незграбних мушкетiв iз гладенькими цiвками. Їхнiй влучний вогонь косив i людей, i коней. Левенгаупт i драгуни ще трохи вiдступили, щоб звабити козакiв до нового нападу. Тi вiдразу кинулися вперед i вже ладналися почати стрiлянину, коли шведи знов зупинилися. Ця гра тривала, аж поки шведам нарештi вдалося заманити козакiв у приготовану пастку i на потрiбну вiдстань. Тiеi митi схованi солдати пiднялися. Гримнули пострiли. Вочевидь нажаханi, але, на диво, не зазнавши втрат, козаки втекли з поля бою. Того дня наскокiв бiльше не було.

Проте пiд час цiеi сутички генерал Левенгаупт помiтив таке, що його неабияк налякало й засмутило: пострiли мушкетерiв не дали жодних наслiдкiв. Вiн бачив, як кулi вганялися в землю, здiймаючи хмарки пiску, десь за двадцять метрiв вiд цiвок мушкетiв. Якщо й решта пороху була така безсила, то це не вiщувало нiчого доброго для боездатностi шведськоi армii. Це була вкрай тривожна ознака, i саме тепер, коли все свiдчило про те, що мае вiдбутися велика битва. В суботу Левенгаупт доповiв про свое спостереження Карловi ХІІ, та король не повiрив йому.

А тепер була недiля, i вiд полудня знову почалися наскоки росiян. Три ескадрони росiйськоi кавалерii виiхали на широке хвилясте поле неподалiк вiд невеличкого села Рибцi. Його садки були пiвнiчною межею довгого шведського кавалерiйського табору. Росiяни почали обстрiлювати сторожову охорону. Кiлька полкiв кавалерii отримали наказ сiдати на коней.






Кавалерiйський чобiт



Першою рушила в бiй сторожова охорона Ест’етського кавалерiйського полку пiд командою двадцятиоднорiчного ротмiстра Акселя Вахтмейстера. Цього разу настирливi напасники пiсля короткоi сутички також вiдступили. Втрати були невеликi: полягло трое шведських кiннотникiв. Серед поранених виявився один iз золотими галунами – королiвський охоронець Ебе Рiдершанц. Вiн був тяжко поранений: шпага прохромила його наскрiзь. Ебе майже випадково опинився в сутичцi, бо, коли наскочили росiяни, саме перебував у тому мiсцi, мабуть, посланий у розвiдку. Напад росiян також був однiею з ланок розвiдки. Хтось бачив майже весь росiйський генералiтет, який зiбрався неподалiк вiд Рибцiв, щоб ближче ознайомитися з розташуванням шведiв.






Поблизу мiсця, де 17 червня 1709 року був поранений Карл XII



Трохи пiзнiше з’явилася ще одна ознака того, що росiяни готують щось важливе. Королевi, що останнiми днями мав гарячку вiд рани на нозi, в яку йому 17 червня влучила куля, на той час вiдчутно полегшало. Вiн настiльки одужав, що сам – молодий, двадцятисемирiчний чоловiк iз буйним чубом, великим носом, повними устами i владним виглядом, король iз Божоi ласки, який звик, щоб його слухалися, – сидячи на ношах, оглянув одну сторожову охорону, розташовану на пагорку бiля рiчки. Це була та сама охорона, що напередоднi мала сутичку з козаками й опiсля отримала пiдкрiплення. На скасування попереднього наказу король вирiшив просто зняти звiдти сторожову охорону, мабуть, вважаючи, що там вона вже не потрiбна. Один офiцер, маючи на увазi росiйськi наскоки, висловив припущення, що причиною цього рiшення був намiр покласти край «тим наскокам та iншим приниженням». Офiцер вважав, що король надумав кинути всi своi сили в наступ проти велетенського росiйського вiйська, яке чекало всього за кiлька кiлометрiв далi на пiвнiч. Вiн не помилився.




3. Шлях на Полтаву


Шведська армiя стояла в глибинi Украiни, за тисячi кiлометрiв вiд батькiвщини. Яка незвичайна спонука привела ii сюди? Щоб вiдповiсти на це запитання, треба знати бiльше про цю вiйну, – ii пiзнiше назвуть Великою Пiвнiчною вiйною, – а також про чинники, якi стояли за цим конфлiктом, за цiлим явищем шведськоi великодержавностi.

На той час шведськiй великодержавностi було вже пiвтори сотнi рокiв. Розбудова цiеi дивовижноi споруди почалася ще 1561 року. На ту пору розпалася держава Тевтонського ордену i в Прибалтицi утворився вакуум полiтичноi сили. Цим вiдразу скористалися росiяни й почали наполегливо просуватися до Балтiйського моря. Польща й Данiя також пристали до гри. І до шведськоi корони посипалися прохання про допомогу (зокрема, такоi допомоги благали мiщани Ревеля[7 - Давня назва Таллiнна.], бачивши, як багатi прибутки пливуть повз них тому, що вигiдна росiйська торгiвля перенеслася до мiста Нарви, яке захопили росiяни). Вирiшено взяти участь у цьому розхапуваннi ласих шматкiв. На початку лiта 1561 року шведськi вiйська вийшли на берег у Ревелi. Мiщан разом iз дворянами в трьох естонських провiнцiях змушено визнати шведську зверхнiсть. Цим було зроблено стрибок через Балтiйське море. Це стало початком довгоi боротьби за панування у Пiвнiчно-Схiднiй Європi, що тривала пiвстолiття.

Потяглася довга низка воен, в основному мiж Швецiею, Данiею, Польщею та Росiею. Часом пiдписували мир, але вiн нiколи не був справдi довготривалим. Саме на европейських театрах военних дiй почав переважати зовсiм новий тип вiйни. На змiну колишньому типовi короткоi локальноi вiйни прийшли незвичнi, провадженi на великих обширах збройнi конфлiкти: одна вiйна доточувалася до другоi, попередня переважно викликала нову. У бiльшостi тих збройних конфлiктiв на Пiвночi шведська корона мала успiх. Вона вривала собi один за одним клаптi землi, i завжди коштом не таких щасливих сусiднiх краiн (передовсiм трьох вище названих). Отже, Швецii довелося пережити нелегке столiття, перебуваючи майже постiйно в станi вiйни.

Протягом 1660 – 1661 рокiв Швецiя уклала три важливi мирнi угоди – в Олiвi з Польщею, в Копенгагенi з Данiею i в Кардисi з Росiею. З цими трьома мирними угодами закiнчилася наступальна фаза шведськоi великодержавностi, доба грандiозних завойовницьких заходiв минула. Здобич, що ii пощастило хапнути шведам за всi тi роки, була доволi показна, щоб не сказати бiльше. Польщi довелося вiддати Лiфляндiю[8 - Лiфляндiя (Лiвонiя) – частина Балтiйського Поозер’я мiж Ризькою затокою та озером Пейпус, 1919 р. роздiлена мiж Естонiею та Латвiею.]. З нiмецького фундаменту виламано провiнцiю Передня Померанiя, частину Задньоi Померанii, а також Вiсмар, Бремен та Верден. Данiя втратила Ємтланд, Гер’едален, Галланд, острови Готланд i Езель[9 - Езель – колишня назва острова Сааремаа, що тепер належить Естонii.], а також Сконе, Блекiнге i Богуслен. У росiян забрано округу Кексгольм[10 - Кексгольм – мiсто бiля гирла рiчки Ладоги, в давнину належало до Великого Новгорода, потiм до Росii, 1617 – 1721 рр. – до Швецii, тодi знову до Росii, 1811 – 1944 рр. – до Фiнляндii пiд назвою Кокiсальмi, а вiд 1944 року – до СРСР пiд назвою Приозерськ.] та Інгерманляндiю[11 - Інгерманляндiя (давня назва – Іжорська земля) – мiсцевiсть на берегах Фiнськоi затоки та рiчки Неви, у давнину належала до Великого Новгорода, потiм до Росii, 1617 – 1702 рр. – до Швецii, а вiд 1702 року знову до Росii.] i таким чином вiдгороджено iх вiд моря. Тепер настала фаза засвоення, коли шведська держава, немов полоз, зручно вляглася, щоб у тишi й спокоi перетравити здобич, яку вона проковтнула. Почалася пора укрiплення й захисту здобутих земель, що протривала цiле сторiччя.

Годi заперечити, що це було дуже дивне iсторичне явище. Досi непомiтна, незначна держава, розташована на окраiнi Європи, Швецiя швидко вихопилася з-за темних кулiс i здобулася на одну з чiльних ролей на кону великоi европейськоi полiтики. Краiна вiдразу стала однiею з великих держав першого ряду. Якi сили стояли за цим неймовiрним стрибком? Цiлком зрозумiло, що це питання цiкавило багатьох iсторикiв; за довгi роки серед них виникало багато рiзних шкiл, i кожна мала свою вiдповiдь на нього, що залежала вiд тямущостi засновника тiеi школи.

Ранiше це явище пояснювали низкою небуденних подiй, що тодi впливали на безпеку Швецii i бiльшою чи меншою мiрою змушували ii до всiх тих завоювань. Ішлося передовсiм про великi змiни поза межами Швецii: Великоросiя знову почала зростати, давнi владнi структури в Прибалтицi розхиталися (внаслiдок занепаду Ганзи та закiнчення панування там Тевтонського ордену), контрреформацiя також дала певнi полiтичнi наслiдки, вiдчутнi й на пiвночi. До цього можна долучити споконвiчну боротьбу Данii за гегемонiю у Скандинавii. Отже, згiдно з таким поясненням, шведськi завоювання були викликанi тривогою за безпеку краiни вiд рiзних зовнiшнiх загроз. Швецiя створювала буфернi зони проти ворожих зазiхань сусiдiв i шукала того, що звичайно досить умовно визначають як природнi кордони.






Фредрик IV



Надто поквапливо роблять своi висновки тi, хто хоче витлумачити великодержавнiсть Швецii не як наслiдок ii сили, а бiльше як наслiдок слабкостi ii сусiдiв. Вони волiють посилатися на рiзнi зовнiшнi обставини, що сприяли шведськiй експансii. Польща, втрачаючи по клаптю своi володiння, тим самим втрачала i свою потугу та еднiсть, Росiя була знесилена кривавим режимом Івана Грозного: народнi бунти й заплутанi династичнi чвари паралiзували краiну. В Нiмеччинi панувала безпросвiтна, гнiтюча феодальна роздрiбненiсть, i в Данii також становище дедалi погiршувалося. Усе це призвело до того, що бiдна на ресурси Швецiя отримала нагоду збiльшитися за рахунок цих ослаблених краiн.

Проти цього тлумачення висували й цiлком iнше: рушiйною силою завойовницькоi полiтики, яку провадила Швецiя, була насамперед економiка. Шведська корона намагалася здобути монополiю в росiйськiй та пiвнiчноевропейськiй торгiвлi iз Заходом. Цю торгiвлю вона хотiла контролювати i обкладати митом. Коли держава Тевтонського ордену занепала, така нагода з’явилася. Швецiя i Польща (до певноi мiри й Данiя) повели запеклу боротьбу за владу над цими вигiдними торговельними шляхами, а тим часом самi росiяни намагалися здобути доступ до Балтiйського моря, а отже, i безпосереднiй зв’язок iз купцями в Захiднiй Європi. Така економiчна мета помiтна була й у Великiй Пiвнiчнiй вiйнi.

Четверту модель пропонували тi, хто хотiв знайти пояснення шведськоi експансii у ii внутрiшнiх суспiльних стосунках. Вони вважали, що за цим стояло шведське дворянство, феодальний стан, який завдяки вiйнi мiг змiцнiти й розбагатiти коштом шведських селян та чужоземних представникiв свого стану. Про завоювання говорять як про спосiб для шведського дворянства загарбати для себе поза межами краiни те, чого вони не могли здобути вдома. Шведськi селяни були сильнi i здатнi опиратися чи то державi, чи великим землевласникам, коли тi iх надто нещадно визискували. У такому становищi зовнiшнiй визиск у формi вiйни був доброю замiною. Владнi стани добре заробляли на тому, що Швецiя провадила вiйни й дедалi бiльшала. Дворяниновi вiйна давала можливiсть швидко зробити кар’еру i не одну нагоду розбагатiти. Казали, що Швецiю спонукали до завоювань феодали, якi хотiли захистити i збiльшити своi володiння навколо Балтiйського моря. Крiм того, вважалося, що внутрiшня логiка провадження вiйни, а надто коли йшлося про ii фiнансування, мала тенденцiю сама викликати вiйну. Коли якась держава споряджала свою армiю в похiд, то це спонукало ii якомога швидше випровадити ii за своi межi на ворожi терени, сподiваючись, що тодi вона сама себе забезпечить, удаючись до звичних чи майже звичних методiв грабунку. Утримування спорядженоi армii в межах власноi держави означало економiчну катастрофу. Шведське фiнансування вiйни було так побудоване, що, поки власна зброя перемагала, скрiзь було тихо та любо, а кожна невдача перекреслювала всi розрахунки. Мир був справжньою катастрофою.






Август II



Людина, не опанована думкою конче дошукуватися у всьому першопричини, може виявити, що цi, здавалося б, рiзнi погляди до певноi мiри збiгаються. Заперечення, якi можна висунути проти них, часто бувають наслiдком недоречностей, що з’являються, коли хтось пробуе пояснити все, виходячи з одного-единого фактора.

Теорiя вакууму, яка намагаеться пояснити експансiю слабкiстю сусiднiх держав, – це та модель, що каже нам найменше. Може, вона й пояснюе, чому завоювання виявилися такими великими, але, властиво, дуже мало каже про те, чому вони сталися. Що ж до економiчноi теорii – експансiя як спроба контролювати торгiвлю на певному теренi, – то iснуе багато доказiв того, що така економiчна мета справдi багато важила для тих, хто ухвалював, що робити й чого не робити. Та виявляеться, що це не було рушiйною пружиною для всiх важливих стратегiчних ухвал. Мiркування, пов’язанi з торговельною полiтикою, також могли вiдiграти явно другорядну роль проти шляхетнiшоi полiтичноi мети.

За сто рокiв, протягом яких у Швецii розбудовували великодержав-нiсть, перед ii можновладцями поставав строкатий парад рiзних спонук i обставин. Часом, здаеться, провiдною зiркою для них у iхнiх вчинках була торгiвля, часом – шляхетнiша, полiтична пiдстава, пов’язана з безпекою, а бувало, що й обидвi разом. (Треба пам’ятати, що чiтке розмежування мiж полiтичними пiдставами, з одного боку, й економiчними, з другого, – це великою мiрою абстракцiя. Цi сфери сплелися в одне. Щоб оборонити свою державу, треба було провадити вiйну. А новий тип вiйни, який поглинав велетенськi ресурси, змушував збiльшувати i зберiгати свою економiчну потугу.)

Проте немае сумнiву, що внутрiшне становище у Швецii вiдiгравало дуже важливу, щоб не сказати вирiшальну, роль каталiзатора для довгоi низки воен i нечуваноi експансii.

Але не треба уявляти собi, що князi та дворянство вели тi пишнi вiйни тому, що були дурнi чи лихi або, може, одночасно дурнi й лихi. Тi конфлiкти були явищем, що його витворила феодальна система; вiйна за тих часiв була просто найшвидшим засобом отримати великий i раптовий виграш. В економiцi переважало, чи, швидше, гальмувало ii, мляве й вiдстале рiльництво, яке розвивалося так повiльно, що той розвиток часто взагалi важко було помiтити. Територiальнi завоювання i военна здобич були тодi единими шляхами до швидкого досягнення життевих вершин. Це стосувалося i держав, i окремих осiб. Крiм того, е дуже важлива вiдмiннiсть мiж капiталiстичним i феодальним ладом. Типове мiсце для конкуренцii в капiталiстичному ладi перебувае всерединi економiки, всерединi ринку; звичайне ж мiсце феодальноi конкуренцii – поле бою, а найзвичайнiший засiб конкуренцii – шпага. У капiталiстичнiй економiцi суперники можуть одночасно процвiтати й розростатись. У феодальнiй економiцi таке неможливе, центральний творець вартостей, земля, не може збiльшитися в об’емi, вона може тiльки змiнити власника, i така змiна завжди вiдбуваеться зi зброею в руках. Отже, численнi й довгi вiйни переважно були майже неминучим наслiдком феодального суспiльного ладу.

Легко вирахувати, що в цiй кривавiй полiтицi хтось мав бути зацiкавлений. Як кажуть, правди в мiшку не сховаеш, – безперечно, завдяки великодержавностi багатшало саме шведське дворянство. Через свое виховання й освiту дворяни змалку нацiлювалися на вiйськове поле дiяльностi. Для молодих дворян, що дбали про кар’еру, взагалi iснувало тiльки два шляхи, про якi варто було думати: шлях службовця або шлях вiйськового. Із них шлях меча був незрiвнянно привабливiший. Деколи понад 80 вiдсоткiв дворян перебували у вiйську. Варто знати, що тодiшнi люди ставилися до вiйни цiлком iнакше, нiж ставляться теперiшнi. Для них вiйна здавалася не якимось лихом а priori, а насамперед нагодою зробити кар’еру i швидко досягти достатку, дiлом, яке найбiльше личить дворяниновi. Натомiсть мир у iхнiх очах мiг бути прикрою небезпекою, що загрожувала iм деморалiзацiею i матерiальними нестатками. Родовитий дворянин Густаф Бунде сказав колись на вiйськовiй нарадi, що в пережитiй вiйнi «багато лицарiв знайшли свое мiсце i виявили своi здiбностi, чим змогли пiдтримати гiднiсть свого стану, а вдома iм довелося б нидiти в злиднях». Адам Людвiг Левенгаупт, той самий генерал, який влаштовував пастку на козакiв, казав: «На вiйнi й за кордоном найменша втiха важить куди бiльше, нiж тi марнославнi розваги, на якi я, на свiй сором, гаю час удома, на батькiвщинi». І це справдi була загальна думка серед таких, як вiн. (Цей позитивний погляд на вiйну зберiгався й пiзнiше, у XVIII столiттi. Оскiльки доводилося вiчно розштовхувати лiктями iнших, щоб посiсти одну з небагатьох посад мирного часу, то багато дворян зi сльозами на очах оглядалися на минулi часи воен i чвар.)

Серед сучасникiв знаходилося чимало таких, хто пiд час приморозку завойовницьких походiв великодержавностi не вагався засуджувати вiйну як единий спосiб змiцнення становища дворян i збереження в краiнi миру. Мовляв, дворяни наживаються на вiйнi багатьма способами: в подяку за рiзнi заслуги iм роздають найкращi маетки, а на полi бою вони привласнюють военну здобич i отримують платню як найманцi. Тi ж дворяни, що попри все залишалися вдома, могли завдяки спецiальнiй податковiй системi отримувати вiд своiх селян половину тих коштiв, що риксдаг асигнував на збройнi сили. Крiм того, i дворяни, i корона наполягали на застосуваннi рекрутських наборiв до армii як на гнучкому способi спекуватися бунтiвних селян. Дехто заходив так далеко, що вважав, нiби то не вiйна вимагала набору рекрутiв до армii, а потреба набирати рекрутiв як спосiб запровадження дисциплiни спричинялася до вiйни.

Та не варто надто спрощувати й очорнювати образ шведських дворян, вбачати в них однорiдну масу кровожерних собак, що, виючи, постiйно жадали новоi вiйни. Вони здатнi були виявляти неабияку вiдповiдальнiсть за державу й суспiльство, i е iсторики, якi намагаються помалу вкорiнювати думку, що саме шведськi дворяни були найпрогресивнiшi в тодiшнiй Європi. Серед дворян, крiм усiх тих, що робили вiйськову кар’еру, було також багато добрих державних дiячiв, блискучих учених i безлiч тямущих службовцiв, здiбних поетiв i просто освiчених людей. Часто вiйна була тягарем i для дворян, i далеко не всi вони пiдштовхували короля до вiйни (наприклад, до ради належали й такi, що довгий час перебували у вiдвертiй опозицii до експансiонiстськоi полiтики i вперто вимагали миру). Та, незважаючи на це, можна смiливо сказати, що серед дворянства ми знайдемо i бiльшiсть тих, що задумували вiйну, i бiльшiсть тих, що мали з неi користь.

Ознакою тiеi вiйни, Великоi Пiвнiчноi, було те, що вона почалася не так, як решта воен у XVII столiттi, тобто не з нападу шведiв, а навпаки, першi напали сусiднi держави. А проте, як ми побачимо, то була вiдверто реваншистська вiйна. Напади передовсiм були спрямованi на те, щоб вiдiбрати назад землi, що iх шведи захопили в них протягом минулих рокiв. Шведськi вояки змагалися пiд Полтавою за те, щоб зберегти ту здобич. Вiрнi вояки Карла ХІІ билися й помирали за тих, хто наживався на iмперii i тому хотiв ii зберегти, за тих шведських дворян, якi отримували великi, добрi маетки на завойованих землях, за всiлякi торговельно-капiталiстичнi зграi, що наживали великi грошi на схiдноевропейськiй торгiвлi, i за шведську державу, що радо стягала мито й акцизи з тих велетенських прибуткiв. Саме цi дiйовi особи найперше опинилися пiд загрозою, коли наприкiнцi ХVП столiття над Європою почали збиратися лиховiснi хмари i стало видно, що насуваеться нова велика вiйна.




4. Вiйна


Вiйна, що привела велику шведську армiю в серце Украiни, була безпосереднiм наслiдком шведськоi великодержавностi. Шведська влада вперто боронила те, що завоювала за минулу добу. Якщо вiйнами та завоюваннями намагалися досягти безпеки Швецii, то все скiнчилося химерним парадоксом: якраз безпека ii ослабла. Як виявилося, вели-кодержавнiсть значною мiрою розбудовували за рахунок Данii, Польщi та Росii. Нiщо не свiдчило про те, що тi держави мовчки погодяться iз втратами територii, якi iх спiткали. Протягом довгих рокiв iм надто часто наступали на пальцi, i вони ще й досi болiли.

У Данii реваншизм нив, як хворий зуб. Найпершою метою данськоi зовнiшньоi полiтики було вирватися з кiльця, яким ii оточили шведи, й повернути собi втраченi провiнцii. У Польщi також плекали плани вiдвоювати втраченi землi, хоч поляки не казали про них так вiдверто, як данцi. Краiна, власне, мала тiльки один вихiд до моря – через Гданськ. А литовськi i бiлоруськi терени, що належали до Польщi, навпаки, намагалися отримати той вихiд через Ригу у шведськiй Лiфляндii, i поляки сподiвалися скоро домогтися цього. Новий володар, що посiв польський трон 1697 року, курфюрст Саксонii Фрiдрiх Август, якого ще називали Дужим, перед коронуванням у Краковi мав скласти присягу, в якiй було й зобов’язання повернути втраченi землi.

Росiяни також снували пiдступнi реваншистськi плани. Найперше вони були зацiкавленi в тому, щоб повернути Інгерманляндiю, бо через утрату цiеi землi iх вiдрiзано вiд Балтiйського моря. Пiдписуючи мир у Столбовi 1617 року, коли Інгерманляндiя переходила в руки шведiв, росiйськi представники вiдверто сказали: ранiше чи пiзнiше вона знову повернеться до Росii. Уже в серединi XVII столiття росiйська держава почала знову розширюватися. Вступ на трон нещадного, дивовижного Петра І започаткував нову фазу в iсторii краiни, початок велетенськоi працi, спрямованоi на те, щоб зробити вiдсталу й iзольовану Росiю сучасною европейською державою. Життево важливим для росiйськоi держави та росiйськоi торгiвлi був доступ до вiльних вiд криги портiв. Пiсля того як росiянам не пощастило зброею забезпечити собi вiльне плавання в Чорному морi, вони звернули своi погляди на Балтiйське i на шведськi провiнцii на його берегах. Вибiр напряму експансii в такому становищi був цiлком природний. Саме тодi значення балтiйських портiв дуже зросло i насамперед завдяки зростанню торгiвлi певними росiйськими товарами.

Становище було вкрай напружене. Якщо полiтична кон’юнктура згуртуе ворожi Швецii сили до спiльноi дii, у Пiвнiчнiй Європi вибухне велика вiйна. На зламi столiть почали з’являтися ознаки того, що гнiт, який веде до комори з порохом, уже горить, хоч цього ще не видно.

На Великдень 1697 року помер Карл ХІ, вимучений раком шлунка. Його хвороба вже ранiше спонукала до наступу данських дипломатiв. Вони повiдомили зi Швецii про великий голод i про загрозливий внутрiшнiй розбрат. Декотрi з них вважали, нiби вiн зразу почнеться, якщо вибухне вiйна. Тiльки дехто з ворожого табору розумiв, що цi надii вочевидь перебiльшенi й викликанi почасти пропагандою, а почасти схильнiстю сприймати бажане за дiйсне. Дипломати i стратеги вважали, що тепер випадае блискуча нагода напасти на Швецiю.

Почалися таемнi переговори, спершу тiльки мiж Данiею та Росiею, але потiм до тiеi змови було залучено й Польщу. Влiтку 1698 року цар Петро, повертаючись додому, щоб особисто допомогти в тортурах i масових стратах стрiльцiв, якi саме вчинили бунт у Москвi, зустрiвся з Августом ІІ у Равi, мiстечку неподалiк вiд Львова. Пiсля триденноi безпросипноi пиятики вперемiш iз таемними полiтичними переговорами новi друзi обмiнялися зброею та одягом на знак побратимства i розiйшлися. Для обох цих володарiв думка про вiйну зi Швецiею стала ще звабливiшою: обидва вони щойно воювали з Туреччиною i обидва залишилися нi з чим. Август розраховував на загальну пiдтримку полякiв, якщо вiн рушить у похiд i здобуде Лiфляндiю (що також дало б йому привiд i далi тримати в краiнi свое саксонське вiйсько, а це ще дужче змiцнило б його становище в Польщi).

Протягом лiта 1699 року температура пiднялася ще на кiлька позначок. Мiж Данiею та Швецiею виникла зовнiшньополiтична криза, i яблуком незгоди, як бувало й ранiше, стала Гольштинiя-Готторп. Цi незалежнi герцогства на пiвдень вiд Данii були тiсно пов’язанi зi Швецiею i мали велике стратегiчне значення. На випадок вiйни з Данiею вони давали шведам можливiсть поставити ютландцiв мiж молотом i ковадлом. Данiя цiлком природно сприймала Гольштинiю-Готторп як постiйну загрозу, як знятий iз запобiжника пiстолет, спрямований у спину данськiй державi. Гольштинськi герцоги мали великий вплив на молодого шведського короля. Шведська зовнiшня полiтика була спрямована на пiдтримку цих герцогiв. У цьому напруженому становищi шведи ухвалили постанову, яка пiдкинула дров у багаття. Частину укрiплень у Гольштинii, зрiвняних iз землею кiлька рокiв тому, мали знов вiдновити, i саме з допомогою шведськоi армii. До Шлезвiга i Померанii послано вiйськове з’еднання. Шведськi дii не викликали вiйни, але мали вплив на розвиток подiй. Вони пришвидшили iнтриги проти Швецii, а водночас i початок вiйни, якому мали б стати на завадi, – ще один парадокс iсторii. Данське керiвництво почало готуватися до вiйни i вiдверто вимахувало прапором агресii при рiзних королiвських дворах Європи. Восени 1699 року в Дрезденi була пiдписана таемна угода. Зацiкавленi краiни, Данiя, Росiя i Саксонiя, домовилися там спiльно напасти на Швецiю. Визначено й час нападу – сiчень або лютий 1700 року.

Сподiвання трьох краiн-змовниць на великi i швидкi перемоги, як невдовзi виявилось, не здiйснилися. Швецiя показала себе пiдготовленою до нападу. За всю свою iсторiю вона нiколи ще не була такою боездатною. Наполегливi реформи Карла ХІ спричинились до того, що краiна мала велику, добре навчену i добре озброену армiю, показний флот (що було не менш важливе), нову систему вiйськового фiнансування, яка могла витримати величезнi початковi витрати. А проте на блискучому спорядженнi, в якому красувалися шведи, де-не-де траплялися бридкi iржавi плями. Оборона прибалтiйських провiнцiй мала чимало вад, багато важливих фортець на кордонi перебували в поганому станi. А ще й захист iз моря був не пристосований до того, щоб вiдбити напад росiян на Фiнську затоку. (Цi вразливi мiсця потiм зiграють фатальну роль у ходi вiйни.)

Вiйну почало Августове саксонське вiйсько. Зразу ж усе пiшло не так. Незграбна спроба в лютому 1700 року раптово напасти на Ригу й захопити ii не вдалася. У березнi у вiйну вступили данцi й зайняли Гольштинiю-Гот-торп. У липнi шведи вiдповiли блискавичною атакою i вибили Данiю з вiйни; з допомогою кораблiв голландського та англiйського флотiв шведська армiя висадилася на схiдному узбережжi Зеландii, усього за кiлька миль[12 - Шведська миля дорiвнюе 10 км.] вiд Копенгагена. Почувши важку ходу шведського вiйська пiд самою столицею, данський король Фредрик вирiшив, що, мабуть, вiн усе-таки дарма надумав почати вiйну, i уклав мир.






Росiйський прапор



Шведи змогли повернути кораблi, гармати i багнети на схiд. На той час там до зграi напасникiв приедналася ще одна краiна, а саме Росiя, що за добрий тиждень пiсля того, як був укладений мир iз Данiею, оголосила Швецii вiйну.

Це свiдчить про неабияку хибу в плануваннi союзу напасникiв, хибу, яка, мабуть, рятувала Швецiю першого року вiйни. Змовники не склали якогось спiльного вiйськового плану. Тому iхнi дii були дуже неузгодженi.

Росiяни затрималися зi вступом у вiйну (вони хотiли спершу закiнчити вiйну з Туреччиною). Крiм того, треба було чимало часу, щоб зiбрати велику, строкату армiю, яку цар мав намiр кинути проти шведiв. Найперше вони спрямували свiй погляд на Нарву i врештi почали облогу мiста. Коли шведське пiдкрiплення на початку жовтня зiйшло на берег у Прибалтицi, усi саксонцi на бiду росiйськоi армii вже вибралися звiдти. Шведська армiя змогла цiлком зосередитися на допомозi Нарвi. 20 листопада 1700 року 10 500 шведських воякiв атакували табiр росiян, що нараховував 33 000 солдатiв (i 35 000 тих, що не носили зброi) i виграли перемогу, таку саму велику, як i несподiвану.

У липнi наступного року головнi сили шведськоi армii переправилися через Двiну, розбили саксонцiв i зайняли Курляндiю[13 - Курляндiя – пiвденно-захiдна частина Латвii, у давнину заселена латиським плем'ям куршiв. У ХІІІ столiттi ii захопив Лiвонський орден. Вiд 1561 року перебувала у складi Польщi, потiм Росii, а вiд 1918 року – Латвii.]. Таким чином усунуто пряму загрозу Лiфляндii з боку саксонцiв. Це означало, що можна було зняти блокаду з курляндських портiв, яка дуже дратувала Англiю та Голландiю. Окупацiя Курляндii, крiм того, давала шведам можливiсть мiцно тримати в руках гирло Двiни, що мало велике значення; i в руки шведiв потрапили важливi терени, що постачали жито, а також було усунено небезпечного торговельного конкурента Риги.






Прапор росiйського Лефортовського полку



Вiйна у Швецii мала достатню популярнiсть, щоб ii можна було починати. Не раз траплялося, що люди за власний кошт перетинали Балтiйське море i приеднувалися до армii. Якщо пiд час Тридцятирiчноi вiйни рекрути звичайно рятувалися вiд вiйська в гiрничопромислових округах, то тепер якимось дивом течiя повернулася у зворотний бiк. Люди тiкали з шахт i майстерень, щоб завербуватися до армii. І тепер, як i пiд час попереднiх вiйськових конфлiктiв, багато хто, особливо серед вищих офiцерiв, вважав, що вiйна – вигiдне комерцiйне пiдприемство. Для прикладу можна взяти одного з ii учасникiв, графа Магнуса Стенбока, якому на початок вiйни минуло тридцять п’ять рокiв i який цiле життя провiв на вiйськовiй службi голландцям, iмператоровi та шведам. Вiн брав участь у бою пiд Нарвою, i вiдразу пiсля наступу йому присвоено звання генерал-майора. Крiм цього стрибка в кар’ерi, початок вiйни принiс графовi багато прибуткiв. Найперше – це безпосередня военна здобич: тисячi далерiв готiвкою, гаманцi, повнi росiйських грошей, i безлiч дорогих речей – ювелiрних виробiв, а також срiбних кухлiв та келихiв. І навiть «iншi дрiбницi», як-от: пiдбитi куничим хутром укривала, сiльнички, зброя, лiжка, церковнi ризи й чашi, розп’яття, свiчники та обшитi галунами сурдути – також знаходили шлях до його маетку. З плином часу набиралися великi суми грошей, якi теж iшли до Швецii i на якi купувалися новi землi. Крiм того, до цiеi здобичi треба додати й непрямi прибутки. Стенбок узявся забезпечувати армiю рiзними необхiдними речами. Йому порадили рiзати свою худобу, пекти хлiб на сухарi iз зiбраного врожаю, а потiм продавати тi продукти вiйськовiй управi. Стенбок, крiм стрибка в кар’ерi, военноi здобичi i постачання армii, мав ще й четверту спонуку до служби у вiйську: оборону родинного маетку у Прибалтицi. У листi додому пiсля битви пiд Нарвою, де його самого поранено, вiн каже у зв’язку з материним маетком на тих теренах, що вiн «ризикував дiстати синець пiд оком задля ii маетку тут у Лiфляндii». Магнус Стенбок – промовистий приклад того, як людина з вищого прошарку суспiльства справдi могла розбагатiти на вiйнi.






Чохол вiд росiйськоi литаври



Проте оцiнювати военну здобич з погляду моралi було б анахронiзмом. І для офiцерiв, i для солдатiв та здобич була важливою рушiйною силою в боротьбi з ворогом, i ii сприймали як законне явище, як щось справедливо здобуте власними потом i кров’ю. Грабунок був засобом, до якого вдавалися, щоб пiдбадьорити воякiв, вiн був цiлком дозволений учасникам битви i докладно регламентований певними параграфами вiйськових статутiв. Власне, единим обмеженням була заборона грабувати, – як i напиватися, – поки ворог не буде розбитий. Усе, що було захоплене на полi бою, належало, за небагатьма винятками, офiцерам та солдатам i мало бути подiлене мiж ними. Винагорода важко пораненого кiннотника в порiвняннi з тим, що отримували його офiцери чи вище командування, була тiльки мiзерними крихтами. Це можна показати на прикладi подiлу здобичi, отриманоi пiзнiше в битвi пiд Саладом 1703 року.

Поранений капiтан отримував 80 рiксдалерiв.

Непоранений капiтан – 40 рiксдалерiв.

Поранений лейтенант або хорунжий – 40 рiксдалерiв.

Непоранений лейтенант або хорунжий – 20 рiксдалерiв.

Непоранений унтер-офiцер – 2 рiксдалери.

Поранений солдат – 2 рiксдалери.

Непоранений солдат – 1 рiксдалер.

Простий солдат нiколи не мiг розбагатiти, вiн був щасливий, що бодай залишався живий. Але натомiсть солдати своiм життям допомагали здобувати маетки вищим офiцерам-дворянам, заплямованi кров’ю родиннi маетки, що подекуди iснують ще й тепер.

Вiйна тривала, i протягом осенi 1701 року шведськi сили виявилися безпосередньо вплутаними у внутрiшню боротьбу мiж рiзними польськими угрупованнями, а в сiчнi другого року шведська армiя вступила до Польщi. Таким чином вiйна подiлилася на два театри бойових дiй. З одного боку – польський фронт, де головнi сили шведськоi армii кружляли по краiнi, намагаючись пригасити невдоволення i пiдкорити ii, i все з однiею метою: пiдготувати грунт для скинення Августа з трону. З другого боку – прибалтiйський фронт, на якому дрiбнi шведськi сили поволi, проте неухильно вiдступали назад перед росiйською армiею, що так само поволi, проте неухильно збiльшувалася i набувала досвiду. Шведських сил, залишених для захисту Прибалтики, було вочевидь недостатньо. Зроблено й ще одну велику помилку – тi сили подiлено на три самостiйнi частини, що не мали якогось спiльного вищого командування. Отже, утворилися три корпуси, з яких кожен зокрема був надто слабкий i якi майже не узгоджували мiж собою своiх дiй. Не дуже покращало становище й вiд того, що вище командування заборонило посилати в прибалтiйськi провiнцii пiдкрiплення; натомiсть iх мали спрямовувати на польський фронт. Поки Карл ХІІ роками кружляв Польщею, шведи втрачали в Прибалтицi один за одним важливi стратегiчнi пункти. Росiяни досягли Фiнськоi затоки, де заходилися розбудовувати свiй флот, а на шведськiй землi почали будiвництво Санкт-Петербурга, що мав стати новою столицею Росii.






Прапор росiйського пiхотного полку



Населення Прибалтики дуже бiдувало, поки йшла вiйна. Забезпечення шведськоi армii великою мiрою було засноване на контрибуцiях, а як казати навпростець, то це означало, що шведи, мов сталева сарана, об’iдали тi терени, якими просувалися. У населення, що вже й до вiйни було на межi голоду, з допомогою погроз, вогню i тортур забирали харчi, а принагiдно й грошi. Важило одне: аби армiя отримала належне, а краiна, за словами самого Карла ХІІ, «нехай страждае скiльки хоче». Високе начальство отримувало вiд найвищого накази «видавлювати, видирати все, що вдасться, i швидко зiбрати його якомога бiльше на добро армii». Тому часто там, де проходила шведська армiя, спалахувала запекла партизанська вiйна; польське населення, не вагаючись, убивало шведського вояка, як вiн траплявся iм самий, а шведи карали iх за це надзвичайно жорстоко. Інструкцii шведськоi головноi квартири грiзно попереджали, що лиходiiв треба страчувати за найменшоi пiдозри «задля постраху i щоб вони знали – коли вже за них узялися, то не буде пощади навiть немовлятi в колисцi».

Як приклад одного з багатьох шведських злочинств можна назвати рiзанину в Нiшавi. У серпнi 1703 року мiстечко Нiшава на пiвденний схiд вiд Торуня було спалене, а всiх його невинних мешканцiв повiшено на кару за те, що хтось у тих околицях напав на шведський загiн.

На пiвночi, у прибалтiйських провiнцiях, росiяни грабували i вбивали принаймнi так само безоглядно, як шведи на пiвднi, в Польщi. Росiйська стратегiя мала на метi цiлком спустошити шведськi провiнцii, щоб надалi вони не могли бути для шведiв базою для ведення з них вiйни. Росiйський генерал Шереметев в одному зi своiх листiв царевi задоволено розповiдав про своi найостаннiшi спустошення: «Я розiслав на всi боки солдатiв, аби вони хапали людей i грабували; нiщо не врятувалося вiд спустошення, все зруйновано або спалено. Солдати забрали iз собою багато тисяч чоловiкiв, жiнок i дiтей, а ще щонайменше 20 000 робочих коней i худоби». (Худоба, що вже була з’iдена чи забита, у ту кiлькiсть не входила; на думку Шереметева, ii було вдвiчi бiльше, нiж тiеi, що вони забрали iз собою.) Росiйська армiя тягла за собою цiлi валки того населення як живу здобич; високе вiйськове начальство забирало собi багато тих людей i використовувало iх як робочу силу у своiх маетках. Решта або були проданi як худоба на брудних ярмарках у Росii, або опинилися в татарському чи турецькому рабствi.

За тi довгi роки, що Карл ХІІ кружляв Польщею, грабуючи ii, вiн нарештi досяг одного конкретного наслiдку. Наприкiнцi 1705 року мiж Швецiею та Польщею укладено мирну угоду. Ця угода цiкава тим, що вона виявила, задля чого воювали шведськi солдати. Це був давнiй кiстяк шведськоi iдеi – Dominium maris Baltici, Панування над Балтiйським морем, – який витягли iз шафи, де вiн був схований, i змели з нього порох. За угодою бiльша частина польськоi торгiвлi повинна була спрямовуватися до шведськоi Риги, водночас поляки мали зруйнувати свiй новий порт Палангу, щоб вiн не мiг конкурувати зi шведськими портами.






Польський кавалерiйський штандарт



Шведськi купцi отримали бiльшi можливостi оселятися в Польщi, i iхнi права там дуже зросли. Угода також забороняла всю росiйську транзитну торгiвлю з рештою Європи. Хоч полякiв i не силувано до якихось територiальних поступок, усе-таки то була тяжка угода, якою шведи дуже зв’язували iм руки.

Улiтку 1706 року пiсля тривалих зволiкань шведи нарештi захопили Саксонiю. (Довелося довго чекати з огляду на великi европейськi держави, що були тодi цiлком поглинутi вiйною за успадкування iспанського трону.) Захоплення Августовоi власноi успадкованоi краiни призвело до швидкого кiнця: у вереснi в маетку Альтранштадт неподалiк вiд Ляйпцiга була укладена мирна угода, згiдно з якою Август вiдмовився вiд польського трону, визнав шведську марiонетку Станiслава Лещинського законним королем Польщi, а також пообiцяв нiколи бiльше не пiдтримувати ворогiв Швецii. Пiсля семи рокiв вiйни двое з трьох членiв напасницького союзу були виведенi з гри. Тепер залишилось тiльки поквитатися з третiм, з Росiею.

Усi цi роки головнi сили шведського вiйська були мiцно вплутанi в затяжну, безглузду вiйну в Польщi. Тому цар Петро отримав дуже потрiбний йому перепочинок. У росiйських збройних силах було проведено реорганiзацiю, вони набули важливого досвiду й вiдновили впевненiсть у своiй силi завдяки довгiй низцi виграних боiв у Прибалтицi. Росiянам пощастило пробитися до Балтiйського моря. Шведськi провiнцii були розграбованi дощенту й опинилися пiд важким гнiтом; такi важливi позицii як Нотеборг[14 - Нотеборг – давня назва фiнського мiста Пекiнесарi.], Нарва й Дерпт[15 - Дерпт – теперiшне мiсто Тарту в Естонii.] уже кiлька рокiв знову перебували в руках царськоi армii. Тепер усе це треба було виправити.

Настала черга царевi Петровi вiдпокутувати за своi пiдступи проти Швецii. Уся Європа була переконана, що впертого кремлiвського володаря чекала нечувана поразка. Москву охопив великий страх, багато чужоземцiв залишали мiсто перед очiкуваним наступом шведiв. Ширилися чутки про бунт i рiзанину.




5. Похiд


Останнiми днями 1707 року шведська армiя перетнула рiчку Вiс-лу й рушила у схiдному напрямку. Тонку кригу змiцнювали соломою, дошками й обливали водою. Ламка пiдстилка прогиналася пiд ногами солдатiв, деколи пiдводи, конi й люди зникали в темнiй прудкiй течii, та загалом усе вiдбувалося за планом. Позаду лишилася цiлком висмоктана Саксонiя i сплюндрована Захiдна Польща, а десь попереду вiдступала росiйська армiя. Шведське вiйсько було велике й сильне, чи не найкраще в Європi. Завдяки найманцям i новому рекрутському наборовi зi Швецii вона розбухла майже до 44 000 чоловiк. Таку численну армiю вбогiй Швецii не часто вдавалося зiбрати в похiд. Вона була добре споряджена й пiдготовлена: нова зброя, новi мундири, вiйськовi каси, повнi по вiнця, i великий запас набоiв, пороху, лiкiв та всього iншого – усе свiдчило, що вона справдi добре пiдготовлена. Цар Петро мав чого злякатися.

І вiн злякався. Пiд час свого просування вперед шведи раз по раз отримували знервованi мирнi пропозицii, але зарозумiлий i впевнений у своiй перемозi Карл вiдкидав iх.

Росiйська стратегiя з огляду на наближення такоi загрози була зрозумiла.

Жовкiвський план, застосовуваний уже понад рiк, виходив з того, що треба будь-що уникати вирiшальноi битви на теренах Польщi, а натомiсть вiдступати перед натиском шведiв i водночас плюндрувати й рокувати на голод тi землi, якими ймовiрно мав рухатися супротивник. Щоб уповiльнити просування шведiв, належало руйнувати дороги й мости, а також чинити опiр у вдало вибраних мiсцях. Треба було виснажувати шведське вiйсько, вдаючись до дрiбних сутичок i перестрiлювання. Нарештi, бiля росiйського кордону належало створити двохсоткiлометрову пустельну зону, де не буде нi людей, нi харчiв. Це був грандiозний, жорстокий план, спрямований на порятунок краiни через ii руйнування.






Цар Петро І



Разом iз вiйною тривали далi муки Польщi. Цiй нещаснiй краiнi довелося тепер платити за свою вiйськову i полiтичну слабкiсть; вона знову стала полем бою для двох могутнiх держав. З одного боку – велике шведське вiйсько, що твердо вирiшило ще раз прогризти собi шлях через геть обдерту вже краiну, а з другого боку – безмiр росiйських загонiв, зацiкавлених тiльки в одному: знищити всього якомога бiльше, поки супротивник досягне тих теренiв. Коли шведське вiйсько перетнуло кордон Сiлезii, воно вiдразу побачило страшну руiну. Росiяни спалили села й мiста, отруiли воду в криницях i вибили цивiльне населення. Тi, що звикли до розкiшного квартирування в багатiй Саксонii, почували себе так, наче iх кинули просто в пекло. Польща була нiби зерно мiж жорнами.

Шведське вiйсько, перейшовши Вiслу, подалося на схiд. Досить несподiвано воно вибрало шлях через Мазурiю, великий лiсисто-болотяний терен поряд iз схiднопрусським кордоном. Тих мiсць нiколи ще не перетинала жодна армiя через iхню непрохiднiсть. Та цим переходом Карл ХІІ сподiвався оминути ворожi позицii i без бою виманити росiян iз-за рiчки Нарви.

Шведське вiйсько трьома колонами вступило в Мазурiю. Іти було важко через поганi дороги i глибокий снiг. Задумуючи цей свiй генiальний вiйськовий хiд, король не врахував населення тих теренiв, яке не вельми хотiло пускати до своiх домiвок зграi голодних шведiв. Спершу селяни спробували почати переговори з армiею, вони хотiли самi визначати, якими дорогами мае йти вiйсько i скiльки вони ладнi вiддати на його утримання, проте селянських уповноважених шведи просто повбивали. Вибухнула коротка, але запекла партизанська вiйна. Населення пiшло в лiси, воно розбирало греблi i влаштовувало пастки на лiсових дорогах. Великi селянськi загони вiдчайдушно намагалися зупинити пересування шведiв через свою землю i щодня нападали на них iз засiдок.

Кара шведiв за це була страхiтливо жорстока. До лiсу вирушали вiйськовi загони з наказом убивати кожного чоловiка, старшого за 15 рокiв, забивати всю худобу, яку не можна було забрати iз собою, а також палити всi села. Проте партизанська вiйна не вщухала, тим часом як армiя, вбиваючи людей i руйнуючи все, прокладала собi шлях далi. Мазурськi села одне за одним зникали у зливi iскор. Найважчим завданням для армii було вичавити з непокiрного населення достатньо харчiв. Тодi не вагалися вдаватись до давнього, випробуваного методу – до тортур. Часто вживали таку вiдмiну iх: запихали пальцi селянина в кремiнний замок пiстоля й затискали в тих примiтивних лещатах доти, доки з пальцiв не бризкала кров. Другий спосiб, до якого вдавалися шведи в Польщi, – обгорнути нещаснiй жертвi голову i палицею скручувати ту обгортку, поки очi не вилiзуть з орбiт. У Мазурii жорстокiсть армii сягнула ще далi: солдати ловили малих дiтей, шмагали iх батогом i вдавали, що хочуть повiсити, аби змусити iхнiх батькiв бути поступливiшими. Декотрi вiйськовi частини виконували погрози i вбивали дiтей перед очима в батькiв.

Коли армiя десь днiв через десять покинула заснiженi лiси Мазурii i вийшла на литовську рiвнину, пiсля неi лишилася пустеля. Одним iз шведiв, що брали участь у цьому, був тридцятидев’ятирiчний драгунський полковник Нiльс Юленшерна. Вiн не без задоволення так пiдсумував те, що сталося: «Багато люду вибито, а все те, що залишилося, спалено та знищено, тож, я думаю, тi, що вижили, не скоро забудуть шведiв».

28 сiчня 1708 року король iз передовим загоном у 600 чоловiк перетнув Нiман i здобув Гродно. Росiяни, почувши, що наближаеться ворог, виселили мiсто за кiлька годин. Вони вiдступали далi, а шведи йшли за ними. Поганi зимовi дороги давалися взнаки i людям, i коням, i не завжди вони мали дах над головою. Уцiлiлi хати насамперед займали офiцери, iхнi родини й челядь. Простим воякам найчастiше доводилось збиватися докупи на снiгу бiля огорожi садиби або бiля стiни будинку, щоб хоч трохи сховатися вiд вiтру, або юрмитися навколо великого багаття iз запалених колод. Загалом шведи просувалися на схiд так, як планували, але росiйська армiя мала очевиднi труднощi. Їi кiннота не завжди могла дiяти за Жовкiвськими приписами, не робила якихось поважних спроб стримати шведiв, тiльки вiдступала. Крiм коротких сутичок, нiяких военних дiй мiж армiями не було. Шведи просто наступали росiянам на п’яти, i тi врештi встигали тiльки спалювати все на своему шляху. Про iхнiй поспiх свiдчили трупи загнаних коней. Шведи досягали спалених сiл, коли ще обгорiла худоба сiпалася у своiх стiйлах. Але здебiльшого росiяни все-таки вiдступали швидше, нiж iхнi супротивники могли угнатися за ними пiд ненастанним лапатим снiгом i на поганих дорогах. Оскiльки шведам важко було добувати харчi, а конi кiннотникiв ламали собi ноги, гонитва припинилася. Бiля мiстечка Сморгань, осiдку литовських приборкувачiв ведмедiв, шведи на початку лютого зробили зупинку. Армii потрiбний був вiдпочинок.

Шведська армiя простояла там понад мiсяць, розквартирувавшись на багато миль навкруги. Час використовували здебiльшого на наполегливе опанування вiйськовоi справи за новим статутом. У серединi березня через гостру нестачу харчiв, незважаючи на великий холод, армiя знялася з мiсця i за кiлька днiв перебралася миль за п’ять на схiд, в околицi Ра-дошковичiв, що були не такi спустошенi. Там вона майже три мiсяцi без потреби вiдбувала муштру в сльоту й вишукувала в селян останнi крихти харчiв. Населення намагалося сховати те, що в них ще залишилося, у вправно замаскованих ямах. Та шведи за довгi роки навчилися так само вправно вишукувати тi ями. Вони так швидко знаходили iх, що селяни у вiдчаi добачали в цьому якiсь чари. Солдати, наприклад, уже знали, що коли в якомусь мiсцi снiг розтае швидше, нiж на землi навколо нього, то там мае бути потаемна яма. Крiм того, у них були спецiальнi палицi з гаками, якими вони штрикали в землю, i там, де на гаки чiплялася солома, була яма, бо звичайно саме нею накривали iх.

Армiя готувалася до лiтнього походу. Накопичено харчiв та iнших необхiдних речей, а також послано гiнця до Курляндii по генерала Ле-венгаупта. Вiн отримав наказ приготувати свое вiйсько до походу, спорядити його великим запасом усього необхiдного i приеднатися до короля. А все ж головна армiя зазнала пiд час стоянки певних утрат: багато коней загинуло через брак доброго фуражу. Крiм того, пiд весну великi прогалини в полках почали робити хвороби. Особливо тяжко було новобранцям, незвичним до суворих умов похiдного життя. Незважаючи на це, шведам довелося чекати, поки пiдсохнуть вибоiстi розквашенi дороги i встигне пiдрости хоч якась трава, щоб легше було прогодувати безлiч коней. 6 червня 1708 року очiкуванню поставлено край: вiйсько знялося з мiсця. Був залишений тiльки один загiн для охорони новообраного короля Станiслава, а решта, понад 38 000 чоловiк, рушила в дорогу.

Сумнiв, у який бiк мало простувати шведське вiйсько – на пiвнiч, щоб вигнати росiян iз прибалтiйських провiнцiй, чи просто на Москву, – скоро розвiявся. Шлях iшов на схiд, до того мiсця, яке звичайно називали «рiчковою брамою». Двi великi рiчки, Двiна i Днiпро, утворювали майже суцiльну водяну перепону вздовж тодiшнього росiйського кордону вiд Балтiйського моря до Чорного, за винятком вузькоi смуги, де обидвi рiчки звертають на схiд: це й була «рiчкова брама». Через ту смугу пролягала широка головна дорога на Москву. Хоч ii не порушували великi рiчки, але перетинало чимало iхнiх приток. Росiяни мали намiр використати iх як лiнii оборони. Вони роздiлили свое вiйсько на багато частин, що наготувалися зупинити шведiв. З усiх приток найбiльша була Березина, а найкраща переправа через неi – бiля Борисова, отож там аж в очах мигтiло вiд зброi та загонiв, що чекали на супротивника. Проте шведське командування зробило дуже добрий маневр – вибрало шлях трохи пiвденнiше, водночас пославши в напрямку Борисова великий загiн кiнноти. Цей запобiжний маневр дав пiдставу росiянам повiрити, що головний удар шведiв справдi спрямований на Борисiв. Тим часом шведська армiя дiсталася путiвцями до iншоi переправи, практично не-захищеноi. Ще раз шведське вiйсько з найменшими втратами ошукало супротивника. Але не виграло вiд того, як сподiвалося, бо через великий обоз, через поганi дороги й негоду вiйсько рухалося надто поволi. Росiяни мали вдосталь часу, щоб вiдступити й перегрупуватися на новi позицii за невеличкою рiчкою Бабич коло мiстечка Головчина. Там вони хотiли зробити ще одну спробу затримати шведську армiю, що невблаганно посувалася вперед.

А вона вузькими путiвцями також добувалася до Головчина. Ще до того, як надiйшли всi вiйськовi частини, 4 липня почалася атака. Мiсце для нападу вибрано вдало. У запеклому кривавому бою росiян вибито з укрiплень. Тепер шведи остаточно пересвiдчилися, що перед ними вже не така збиранина, яку вони розiгнали навсiбiч пiд Нарвою: росiян полягло близько 5 000 чоловiк, а шведiв – близько 1 200 чоловiк.

Коли ворог утiк iз поля бою, пiхотинцi посiдали вiдпочити, а маркитантки добралися до них iз горiлкою та хлiбом. Навколо ходили по полю священики i причащали смертельно поранених, що стогнали й кричали з болю. (Багато з них помирали дуже швидко. Двадцятирiчний кавалерист Карл Дюваль прожив три довгi доби з розтрощеною головою; йому вiдiрвало носа й половину обличчя.) Шведи напнули намети посеред поля бою, яке мало жахливий вигляд: гори мертвих людей i коней, гармати, наплiчники, мiдянi казани, iжа й поламанi вози, вимащенi глиною, лежали вперемiш моторошними стосами. Мертвих шведiв поховали, вiддавши iм шану, у братських могилах, але бiльшiсть росiян залишилася лежати непохована в лiтню спеку. Скоро над полем поширився густий, нестерпний сморiд гнилих трупiв, витримати там було неможливо. Навколо нишпорили собаки i поiдали розкиданi навкруги голi, розпухлi людськi тiла.

Цар, довiдавшись про наслiдки битви, осатанiв i влаштував вiйськовий трибунал. У командувача цiеi битви вiдiбрано всi звання i присуджено йому оплатити зi своеi кишенi вистрiлянi набоi i втраченi гармати. Солдатiв, поранених у спину, звинувачено в боягузтвi i розстрiляно або повiшено.

Шлях до Днiпра для шведськоi армii був вiльний. 7 липня вона ввiйшла до великого мiста на Днiпрi Могилева. Тут вона стала табором i пробула майже мiсяць. Причиною новоi зупинки була, як завжди, необхiднiсть поповнити запаси харчiв, а головне – почекати, поки прибуде з Курляндii корпус Левенгаупта. Левенгаупт пiдготувався як мiг до походу, але королiвський наказ вирушати вiн отримав щойно – 3 червня. Не так легко було пiдняти корпус у похiд i зiбрати великий запас харчiв, який треба було везти iз собою, тому вiн змiг вирушити аж наприкiнцi мiсяця. Корпус, що складався з 12 500 солдатiв, 16 гармат i велетенського обозу з кiлькох тисяч возiв, посувався повiльно.

Коли шведська головна армiя пiсля мiсячного очiкування знову вирушила в дорогу 5 серпня, Левенгаупт iще не приеднався до неi, але затримка й так тривала надто довго, треба було вiдновлювати наступ. Та армiя пiшла не проти головноi ворожоi сили, що стояла на добре укрiплених позицiях бiля Горок, а повернула на пiвденний схiд до рiчки Сож, iще однiеi притоки Днiпра. Шведи були змушенi триматися поблизу Днiпра, щоб не залишати неприкритим невеликий корпус Левенгаупта. Вони пробували звабити росiян на битву. Роблячи важкi переходи, намагалися встряти в сутичку то з тим ворожим загоном, то з iншим, але тi ухилялися вiд неi, лишаючи за собою пограбовану i спалену землю. Інколи шведи так наздоганяли росiян, що в’iздили просто в табiр, де ще залишалися намети, конi, часом навiть армiйськi повii або такi екзотичнi тварини, як верблюди. Бiля Черикова на Сожi шведи постояли кiлька днiв, перестрiлюючися з росiянами по той бiк рiчки; король, що любив пострiляти, у запалi ходив берегом, брав мушкета то в того, то в iншого вояка i своiми пострiлами поклав багато росiйських солдатiв. Вiдбулося лише кiлька невеличких сутичок, як, наприклад, бiля Доброго 31 серпня i бiля Раiвки 10 вересня, але загалом вони не мали нiяких iнших наслiдкiв, крiм великих утрат живоi сили. Гонитва за росiянами, що вiдступали на пiвнiчний схiд у напрямку мiста Смоленська, тривала далi.

Для найвищого генералiтету вiйна того сльотливого лiта була довгою низкою назв сiл, мiст i рiчок, пов’язаних мiж собою технiчними термiнами вiйськовоi науки: наступ, вiдступ, форсований марш. Для простого солдата дiйснiсть на маршi була iнша. Для нього не iснувало взаемозв’язкiв мiж подiями i великими планами, а було тiльке слiпе, виснажливе чалапання глинистими лiсовими путiвцями, полями та помережаними виярками сiножатями, темними заболоченими лiсами, ненадiйними греблями через мочари i хисткими мостами через рiчки, здебiльшого пiд пронизливим холодним дощем, що, здавалося, нiколи не перестане, – солдат гнався за ворогом, якого майже нiколи не бачив, але про якого йому нагадувала хмара диму, що посувалася вздовж обрiю.

Лiто було холодне i сльотливе. Солдати дуже мучилися. Збiжжя того лiта росло повiльно. Доводилося косити його в полi надзелень i молоти на невеликих жорнах. Тiсто готували в казанах i пекли в наспiх викопаних у землi печах; хлiб з такого тiста виходив чорний i несмачний, а часом i його не було. Крiм того, солдатам важко було взагалi викроiти час, щоб приготувати собi бодай якусь iжу. Перед ними на овидi здiймалися незчисленнi димовi стовпи, а навколо них раз по раз вигулькувала росiйська кавалерiя. Щоб завжди бути напоготовi, солдати переважно спали одягненi, i часто вранцi iх будив крик козакiв. Цi рухливi ворожi вояки постiйно були поблизу, готовi до нападу. Найдужче вони любили нападати на обоз: убивали охоронцiв, вiзникiв, обслугу i хворих, рiзали коней i грабували все, що траплялося пiд руку. Коли шведськi загони ставали в лаву до нападу на них, вони миттю тiкали, а коли шведи пускалися слiдом за ними, то тiльки заганяли своiх коней. Щоб солдати, яким треба було пробиратися по мiсцевостi, не заблукали в незнайомих лiсових хащах, у темрявi i в негоду, iнколи ставили спереду барабанщика, який перестуком паличок провадив iх, голодних, спраглих i втомлених. Пiсля довгого цiлоденного маршу солдати ввечерi часто залишалися не влаштованими як слiд на нiч, бо росiяни або спалювали всi будинки, або так напосiдалися на квартирмейстерiв, що вони нiколи не встигали розподiлити солдатам мiсця для ночiвлi, i через це в лiтнiй темрявi зчинявся великий нелад. Та й сам собою вечiр аж нiяк не означав вiдпочинок. Солдатiв чекало або довге нудне патрулювання, або варта, або якась важка праця, наприклад, iх могли послати роздобувати фураж. Армii потрiбнi були конi, а коням – фураж, i солдатiв посилали збирати його. Для цього доводилося наражатись на небезпеку, довго iздити мочарами й темними лiсами, де було повно козакiв, що воювали на боцi росiян, i де в засiдках на них чигали розлюченi селяни. Солдати проклинали свого недосяжного супротивника, покладаючи на нього вину за своi труднощi й виснажливу працю, i зневажливо прозивали його «болотяним дiдьком». Усi нетерпляче очiкували вирiшальноi битви, що мала принести iм вiдпочинок, а може, навiть мир. Армiя вже неабияк стомилася вiд вiйни.

11 вересня шведське вiйсько зупинилося поблизу Старишiв, прикордонноi мiсцевостi бiля великоi дороги на Москву, звiдки до Смоленська було всього близько восьми миль. Там воно постояло кiлька днiв, немовби хотiло вiдсапатися й вагалося: лишатись надовше чи нi. Росiяни дощенту винищили землi мiж шведським вiйськом i Смоленськом. Здавалося, весь простiр спереду палае багаттями. Обрiй був важкий, сiрий вiд диму пожеж, а вночi небо яскрiло вiд iхнiх вiдблискiв. Становище було дуже непевне. Шведи страждали вiд нестачi харчiв, а наступ у напрямку Смоленська означав, що доведеться й далi йти пустельним згарищем, яке iм усе ще не переставали готувати росiяни. Про те, щоб стояти й очiкувати на Левенгаупта з його корпусом, який усе ще десь далеко долав шлях iз Прибалтики, годi було й думати через брак харчiв. Почастiшали дезертирства i хвороби. Похiд дедалi дужче обертався в боротьбу за виживання. Розв’язанням проблеми стало те, що вони звернули на пiвдень: до неторкнутоi Сiверщини в Украiнi, де на них чекали новi запаси харчiв, а також (як Бог зласкавиться i дипломатiя добре попрацюе) союзники в образi збунтованих козакiв. Захiд почався вдало, та коли iм не пощастить зайняти якiсь виграшнi позицii, усе обернеться на голодний марш через сiверськi лiси.






Гетьман Іван Мазепа



Головна шведська армiя, повернувши на пiвдень, уже не могла прикривати корпусу Левенгаупта, що, обтяжений великим обозом, не здатен був рухатися швидко. Тепер вiн став безборонний перед атаками росiян. Тi почали справжне полювання на маленький корпус i врештi в недiлю 29 вересня, на святого Михайла, догнали його. Вiдбувся запеклий бiй на полi поблизу села Лiсна. Вiн тривав цiлий день, i навiть коли землю, на якiй, наче гнiй, були розкиданi трупи, огорнула темрява i стрiлянина припинилася, шведи все ще трималися бiля села. Аж як синi мундири пiд захистком ночi спробували нишком вибратися з бойовища, усе пiшло шкереберть. У непрогляднiй пiтьмi зчинилася метушня й нелад; бiльшу частину обозу разом iз гарматами довелося кинути, чимало солдатiв, порозбивавши дiжки з горiлкою в залишеному обозi, так повпивалися, що заблукали або зникли без слiду в темних лiсах. Другого дня довелося знищити рештки обозу, а коней подiлити мiж солдатами. Тiльки 11 жовтня тi жалюгiднi залишки з’едналися з головною армiею. З очiкуваних 12 500 воякiв, добре забезпечених артилерiею, боеприпасами i харчами, добралося тiльки понад 6 000, i мали вони iз собою хiба що душу в тiлi та одяг на тiлi. Те, що сталося, росiяни вiдзначили як свою велику перемогу.

Почалися перегони: хто швидше досягне Украiни. І шведи, i росiяни поспiшали на пiвдень, i тi, й тi хотiли захопити якнайбiльшу частину тiеi родючоi провiнцii. Козацький гетьман Мазепа, що вiдступився вiд росiян, запропонував шведськiй армii союз i добре розквартирування. Укладено вiдповiднi угоди. Домовилися спiльно покласти край росiйському пануванню: це також означало, що будуть врахованi певнi шведськi комерцiйнi iнтереси.

Зокрема, був намiр почати працю над тим, щоб спрямувати частину торгiвлi, яка йшла до Європи з Туреччини i з Близького Сходу, через Прибалтику. І тут, на пiвднi, армiя кресала шаблями за шведський торговий капiтал.

На початку листопада шведська армiя переправилася через рiчку Десну й рушила до Батурина, мiста, повного харчiв, за якими вона стужилася i якi Мазепа обiцяв iй передати. Та поки вона дiсталася туди, росiяни взяли штурмом мiсто, сплюндрували його й вирiзали населення на пострах i науку iншим. Це був ще один удар у спину. Пропало багато добра, яке справдi було потрiбне армii, i розвiялася надiя, що населення в Украiнi повстане проти царя; натомiсть единим наслiдком цього став розбрат i громадянська вiйна мiж козаками.

Проте новий театр вiйни мав ту перевагу, що вiн був не сплюндрований, а навпаки, багатий на все те, чого дуже потребувала армiя. Щоб знайти ще краще забезпечення, армiя вирушила далi на пiвдень. Шведам пощастило взяти двое укрiплених мiстечок, Ромни та Гадяч, де вони зробили зупинку, щоб вiдпочити на доброму постоi. Вiйна робилася дедалi запеклiшою i дикiшою. Росiяни все ще допiкали шведам своiми короткими наскоками; вони вбивали також поранених i хворих, якщо тi попадалися iм. А коли росiяни, як звичайно, вiдступали перед натиском синьо-жовтих мундирiв, шведи для захисту намагалися створювати своi власнi пустельнi зони. Кожному полковi визначали певну округу, яку вiн мав пограбувати i спалити. І знов горiли села та мiста.

Перебування в Украiнi виявилося аж нiяк не щедрою на вигоди винагородою за пережитi злигоднi. Почався холод, i невдовзi незвичайно морозяна й люта зима стиснула все в лещатах пронизливого вiтру i криги. Цiла Європа потерпала вiд холоду: Балтiйське море, рiчка Рона, навiть канали у Венецii вкрилися кригою. Та хоч як лютував мороз, военнi дii не припинялися. Шведське командування хотiло вигнати росiйську армiю з поближнiх теренiв, щоб спокiйно пересидiти на зимових постоях до весни. Та цар Петро не давав спокою своему супротивниковi: у серединi грудня росiяни несподiвано напали на Гадяч. Незважаючи на скажений холод, Карл ХІІ наказав знiматися iз зимових квартир у Ромнах: день i нiч вiйсько пробивалося снiгами до мiста, якому загрожувала небезпека.

Похiд обернувся в пекельнi муки. На дорогах залишилося повно замерзлих людей i збучавiлих кiнських трупiв. Найгiрше доводилося вiзникам i обслузi, що правували кiньми. Багато iх замерзало, сидячи на передках, а конi то харапудились i заплутувалися у збруi, то також замерзали. Мертвi кiннотники сидiли випростанi в сiдлах iз поводами, примерзлими до рук, яких не можна було вiдiрвати вiд пальцiв, хiба що разом зi шкiрою. Часом на людей i коней так густо насiдав iнiй, що iх важко було вiдрiзнити вiд укритоi снiгом землi.






Генеральна карта Украiни 1648 р.



Росiяни, як i можна було сподiватися, вiдступали. Шведи тiльки доганяли маленькi загони i знищували iх; тi часом були такi скутi холодом, що давали себе вбивати, навiть не ворухнувши й пальцем. Уже в Гадячi не всi знайшли мiсце пiд дахом. Тi, кому не пощастило заховатися в якусь нору в землi, залишалися в лютий мороз пiд голим небом. Люди гинули в заметах на вулицях мiста. Щоранку збирали сотнi замерзлих солдатiв, обслуги, солдатських дружин i дiтей, i цiлий день iх вивозили, накидавши з горою на сани, до якогось виярка чи улоговини. Фельдшери працювали цiлодобово, наповнюючи дiжку за дiжкою ампутованими кiнцiвками обморожених людей.

23 грудня шведська армiя рушила далi. Вона мала намiр захопити мiстечко Веприк i тим самим ще трохи вiдтiснити ворога. Мiстечко було захоплене швидше всупереч, а не завдяки кривавому, незграбному штурмовi. Пiсля цього минуло майже мiсяць, поки наприкiнцi сiчня 1709 року було вiдновлено наступ. Почався вiн iз коротких атак на Харкiв, Опiшню та Охтирку. Пiд Красним Кутом здобуто невеличку перемогу в сутичцi кавалерiйських загонiв: вали навколо мiстечка й вулицi були вкритi забитими. Мiстечко пiдпалено. Полум’я здiймалося до неба, i крiзь трiщання вогню долинали крик i плач мешканцiв, якi спостерiгали, як усе, що вони мали, оберталося в дим. До iхнього плачу долучалося ревiння худоби, яку шведи гнали снiгом перед собою. Невдовзi несподiвана вiдлига припинила военнi дii. Снiг танув вiд рясних дощiв, i вода спливала стрiмкими пiщаними берегами до ярiв, утворюючи потоки. Солдатам доводилося брести через них, i часто пiсля цього, не маючи дров, щоб нагрiтися, вони, промоклi наскрiзь, ставали табором на полi пiд голим небом. Коли вночi холоднiшало, iхне вбрання оберталося на крижанi панцери.

Пiсля лютневого наступу шведська армiя скупчилася мiж рiчками Пслом та Ворсклою; почався довгий чотиримiсячний перiод оборони. Вiйсько переводило дух, збираючись на силi до лiта. Росiйськi бойовi сили стояли на схiд, на пiвнiчний схiд i на захiд вiд шведiв i не переставали тривожити iх. Перегрупування шведiв iще далi на пiвдень i на схiд найперше мало на метi полегшити зв’язок iз запорозькими козаками. Мазепа провадив iз ними переговори вiд iменi Карла ХІІ. 30 березня вони перейшли на бiк шведiв. Проте стратегiчне становище шведiв крок за кроком погiршувалося, i вони зазнавали великих втрат. Щонайменше п’ята частина армii загинула, хоч вони нiтрохи не наблизилися до мети. Росiйськi втрати були бiльшi за шведськi, та росiяни дiяли у своiй краiнi й легко могли поповнити прогалини у вiйську новими, не змученими рекрутами i новим, чистим спорядженням.

Поки весна вдихала життя в украiнськi лiси, поля та луки, сутички супротивникiв не припинялися. Росiйськi сили робили швидкi, короткi напади то на ту, то на iншу шведську позицiю. Шведське вiйсько весь час перебувало пiд натиском, але не втрачало iнiцiативи. Його командування докладало великих зусиль, щоб отримати пiдкрiплення з рiзних напрямкiв – з Польщi, Туреччини i Криму, а щоб виграти час, шведи 1 травня облягли Полтаву, одне з невеликих украiнських мiст, у якому стояли росiяни.

Оскiльки росiяни пiдступали дедалi ближче до шведiв i раз по раз пробували допомогти обложеному мiстовi, то виникало багато сутичок.

Царськi солдати намагалися то в тому, то в iншому мiсцi перейти Ворсклу, та iм не щастило. Але вночi 16 червня росiяни таки перебралися через Ворсклу бiля Петрiвки, на пiвнiч вiд Полтави, i створили там собi плацдарм. А 21 червня через рiчку бiля Петрiвки перейшов iз головними силами своеi армii цар. Другого дня вони, не зустрiчаючи опору, пiдступили ближче до Полтави. У суботу 26 червня росiяни посунулися ще трохи вперед i влаштували свiй табiр не далi як за пiвмилi вiд обложеного мiста.

Околицi Полтави були нашпигованi вiйськовими загонами, кiньми та гарматами, повiтря наелектризоване, мiсцевiсть мала вигляд арени великоi вирiшальноi битви. Зрештою, таке тут було не вперше. 1399 року на цих теренах зiткнулися вiйська войовничого великого князя Литви Вiтовта й Тамерланового полководця Едигея. Тамерлановi вiйська, руйнуючи все на своему шляху, рухалися тодi на захiд, щоб вiдновити державу Чингiсхана, яка перестала iснувати. На цьому мiсцi схiдна вiйськова потуга 310 рокiв тому вщент розбила лицарiв захiдних народiв.




6. Анатомiя поля бою


Схiдною межею арени була рiчка. Ворскла обережно торувала собi шлях на пiвдень, де впадала в Днiпро. Вона текла не зовсiм рiвно i звивалася, дiлилась, тодi ii численнi закрути й рукави знову збiгалися докупи, а ще до неi долучалося безлiч маленьких рiчечок та струмкiв, що, перш нiж злитися з нею, тяглися вздовж низького болотистого рiчища, яке утворювало невелику долину вiд одного до двох кiлометрiв завширшки. Ширина самоi рiчки, залежно вiд того, де саме вона текла, у найширших мiсцях вiд берега до берега була десь сто метрiв. Береги або затiняли рiчку лiсами, що доходили до самоi блакитно-зеленоi води, або обрамляли ii вiдкритими заболоченими луками, або спадали до неi стрiмкими пiщаними кручами. Вiд цiеi рiчки, що, наче безконечно довгий, вибагливий пiдпис, звивалася долиною, розлягалася на захiд украiнська рiвнина, утворюючи пласку височину.

Пiвденною межею арени було саме яблуко незгоди – Полтава з навколишнiми ярами та селами. Мiсто лежало зовсiм близько вiд рiчки, на височинi поряд зi стрiмким берегом. Воно виросло там, де давня дорога, що з’еднувала Киiв iз Харковом, перетинала Ворсклу. Полтава була невелика: разом зi своiми околицями вона займала трохи бiльше нiж один квадратний кiлометр площi. Як i бiльшiсть поселень на цих теренах, вона була укрiплена. Сама фортеця з мiськими будiвлями всерединi ii стiн являла собою прямокутник площею приблизно одну тисячу на шiстсот метрiв. Цю площу дiлив на двi частини один iз численних ярiв, притаманних тим теренам. Із тих двох укрiплених частин пiвнiчна, бiльша, власне, i була самим мiстом, а пiвденна – передмiстям Мазурiвкою. Узбiччя яру з боку Мазурiвки все було у вишневих садках, в яких уже доспiвали вишнi. Вiдразу на пiвнiчний захiд вiд фортецi на височинi було ще одне передмiстя, яке знов-таки оточував дугою довгий земляний вал.






Типове облаштування шведськоi траншеi



Будинки там були спаленi пiд час облоги, i тепер вiд цiеi частини Полтави залишилися тiльки камiння, недопалки й попiл.

Полтава була досить слабкою фортецею. Росiяни помiтили це й вiд грудня попереднього року ревно працювали, щоб полiпшити обороноздатнiсть мiста. Передню стiну ii, обернену вниз до рiчки, ранiше майже незахищену, тепер укрiпили. Росiяни також впровадили до мiста додаткову артилерiю, тож у його арсеналi тепер було 28 гармат. Самi фортечнi стiни були найпростiшоi будови: земляний вал iз дерев’яним частоколом, а перед ними – неглибокий рiв. На той час фортеця вже вiдчутно пiдупала, частокiл був пощерблений i поколений гарматними пострiлами, а вал у багатьох мiсцях перекопаний. Над однiею з мiських брам здiймалася чимала дерев’яна вежа, а крiм того, навколо фортецi було ще кiлька менших бастiонiв, декотрi з блокгаузами. Залога складалася з 4 200 чи трохи бiльше солдатiв, з яких хiба сотня були артилеристами. Крiм того, на оборону мiста взято близько 2 600 чоловiк навколишнього населення й мiщан. Керував тим строкатим стовпищем Олексiй Степанович Келен, якому з кiнця квiтня щастило витримувати шведську облогу. Та це було не таке вже й велике досягнення, як можна подумати, тому що облога вiд самого початку мала одну мету: виграти час, отже, й провадили ii на пiвсили.

Шведськi облоговi споруди були розташованi вiдразу на пiвдень вiд мiста i спрямованi проти пiвденноi частини фортецi та передмiстя Ма-зурiвки. Облога як така була вкрай складним заходом, i ii провадили переважно за суворо визначеними правилами. Існувала формула, якоi належало в таких випадках дотримуватися. Вона звалася Вобанським нападом, вiд прiзвиша французького маркiза, який опрацював новi, вдосконаленi типи укрiплень i водночас, щоб бути послiдовним, вигадав такi самi досконалi способи здобуття тих своiх витворiв. Найперше треба було спорудити укрiпленi лiнii навколо i навпроти валiв, щоб захиститись i вiд нападу ворога з-поза фортецi, i вiд його наскокiв з фортецi. Для цього треба було вночi викопати на вiдстанi 600 метрiв те, що фаховою мовою звалося першою паралеллю, на якiй, серед iншого, мала стояти важка артилерiя. Потiм треба було посуватися все ближче. На вiдстанi десь 300 метрiв належало спорудити другу паралель, також iз гарматами, i, врештi, третю паралель закласти майже бiля фортечного валу. Мiж цими паралелями копали апрошi – траншеi, що йшли зигзагом. Якщо й тодi фортеця не здавалася, можна було викопати сапи – пiдземнi переходи, кожен з яких вiв до того мiсця у стiнi, де артилерiя мала пробити великий отвiр. (Тi, що облягали, могли також пiдкопатися пiд ворожий вал, закласти туди потужну вибухiвку або мiни й висадити все в повiтря, щоб у такий спосiб пробити отвiр.)

Шведи багато в чому дотримувалися тiеi формули, хоч i в меншому обсязi. Викопано три паралелi з апрошами та всiм iншим, поставлено батареi, навiть були спроби закласти пiд частокiл мiни. Спершу король твердо заборонив штурмувати фортецю, але, щоб посилити тиск на обложених, 12 травня вчинено напад. Тодi була пробита прогалина в укрiпленнi й захоплений шмат частоколу, де згодом поставлено невелику батарею. Шведи постiйно, хоч i не дуже завзято натискали на це мале мiсто; вони не витрачали ядер на нищiвний обстрiл, проте й далi пiдкопувалися пiд вали та закладали новi мiни. Залога влаштовувала невеликi вилазки, а росiяни робили з другого берега надаремнi спроби допомогти обложеним. Усе вiдбувалося так, як i належало пiд час облоги.






Пам'ятник коменданту фортецi Полтава



З плином часу становище всерединi фортецi погiршувалося. Тiеi недiлi закiнчилися харчi та боеприпаси, i через брак куль росiяни використовували шматки залiза й камiнцi. (Принаймнi не менше значення мало й те, що в Келена не було чим платити солдатам. Ця нестача була дуже небезпечна, бо солдати, не отримуючи платнi, не мали й бажання боротися на повну силу.) Оскiльки бракувало також олива та iншого матерiалу на ручнi гранати, росiяни кидали з валiв на шведськi позицii камiння, дерев'янi оцупки, трухляве корiння i здохлих котiв. Шведи у вiдповiдь i собi шпурляли в них камiнцями, так близько один вiд одного стояли супротивники. Одного разу росiяни влучили здохлим котом у плече самому королевi. На цю нечувану образу шведи закидали росiян градом ручних гранат, i тi кiлька днiв не зважувалися виявляти такого зухвальства. Проте бiльшiсть iхнiх дiй не були такi невиннi. Росiяни нишком пiдкрадалися i стрiляли в солдатiв та обслугу в траншеях. Не минало й дня, щоб не згасло чиесь життя. На одному посту протягом дня загинуло п'ять шведських солдатiв. Усi впали вiд влучних пострiлiв, що розчерепили iм голови. Праця в апрошах була дуже небезпечна й надто одноманiтна. Траншеi пiд час дощу наповнювались водою, i солдатам доводилося бродити у рiдкiй грязюцi, що сягала iм вище колiн, до того ж у iхнi намети теж затiкала вода, i всi речi були мокрi. Єдина вигода вiд злив була та, що вони звичайно змивали геть великi смердючi кiнськi трупи, якi лежали по всьому полю i на пагорбах.

Вiдразу на схiд вiд фортецi стрiмкi, зарослi лiсом пагорби збiгали вниз до рiчки та лугу завбiльшки десь iз квадратний кiлометр, який щороку затоплювала вода. Майже на цiлу весну луг обертався в мочар, а пiд осiнь висихав i ставав добрим пасовиськом для тамтешньоi худоби. На цьому лузi, як i в iнших мочарах уздовж рiчки, того року розплодилася сила-силенна всяких жаб, що своiм кумканням i кваканням не давали багатьом спати. Ще одними нiчними звуками було голосне перегукування росiйських вартових; вони звичайно кричали: «Добрий хлiб, добре пиво», дратуючи i спокушаючи своiх супротивникiв.

На пiвдень вiд мiста, за кущами i обробленими нивами, що iх облоговi укрiплення порiзали на дрiбнi клаптi, пролягав один iз багатьох ярiв, якi скрiзь перетинали Полтавську рiвнину. Цей яр, здебiльшого зарослий лiсом, раптово уривався i переходив у довгу, голу, суху балку, що мала багато вiдгалужень. По дну балки протiкав струмок. Подекуди в балцi стояли купки хат, i там же облаштувалися тi вiйськовi частини, що тiеi недiлi перебували в траншеях, – Седерманландський i Крунубергський пiхотнi полки. Внизу балки купчилися iхнi намети мiж лозових куренiв та iнших вигод, якi пiсля себе залишили тi частини, що стояли тут до них. Трохи пiвденнiше вiд цього мiсця мали свiй табiр украiнськi союзники шведiв, запорозькi козаки. Пiд час облоги вони виконували рiзну важку роботу, а також були мiшенню для росiян, що стрiляли в них iз мiського валу. У той перiод облоги запорожцi зазнавали бiльших втрат, анiж шведи. Їхня боротьба за звiльнення з-пiд росiйського гнiту, гiдна спiвчуття, мала тепер далеко не почесну форму – вони кололи дрова, копали шанцi й носили вантажi. Їхнiй бунт проти царя завдав iм великого лиха, а невдячна важка праця в траншеях вимагала великих жертв. Настрiй запорожцiв опустився до найнижчоi позначки. Важко було присилувати iх слухатись наказiв.






Хрестовоздвиженський монастир у Полтавi



Рiвнину на пiвнiч вiд мiста також розтинав довгий i широкий яр. Вiн iшов iз пiвночi на пiвдень i зникав невдовзi у великому Якiвчан-ському лiсi з виярками, струмками та схованими мiж деревами озерцями, що простягався мiж шведськими позицiями навколо фортецi та великим росiйським табором за кiлька кiлометрiв далi. Десь за кiлометр на пiвнiчний захiд вiд мiста, на другому боцi багнистоi, зарослоi вiльхою улоговини, здiймався довгастий пагорб. Вiн межував iз зеленим морем Якiвчанського лiсу, а на його схилах буяли виноградники та вишневi садки. На пiвденному кiнцi цього пагорба стояв монастир, збудований 1650 року, де розташувалося шведське командування. Там були король i його штаб, похiдна канцелярiя i драбанти – особистi охоронцi короля, а також уся двiрська челядь. Там же, на монастирському пагорбi, серед вишень i кущiв винограду, стояла табором тiеi недiлi вся шведська пiхота, крiм тiеi, що брала участь в облозi. Вона стояла, полк за полком, довгими рядами: ряди складених у високi пiрамiди списiв, рушниць пiд спецiальним накриттям, ятки маркiтанток, багаття i виходки, певна рiч, окремi для командирiв i для солдатiв. Через те, що ця мiсцевiсть зi своiми пагорками, лiсом i садками була дуже незручна для розташування на нiй табору, вiн, оскiльки не мiг бути суворо геометричноi форми, чого звичайно намагалися досягти, справляв враження якогось домашнього неладу. Гвардiя вже ранiше отаборилася бiля монастиря, але iншi вiйськовi частини стали тут на вiдпочинок тiльки п’ять днiв тому. Солдати спали пiд голим небом, намети були непотрiбнi за такоi вологоi спеки.






Карл Реншельд



За чотири кiлометри на захiд вiд безладного табору пiхоти, на хвилястiй рiвнинi мiж безлюдними селами Рибцi та Пушкарiвка, витягся далеко в довжину табiр шведськоi кавалерii. Крiм трьох кавалерiйських i двох драгунських полкiв, що стояли в iнших мiсцях, тут перебувала вся шведська кавалерiя, розташована в довгому ряду систематично згрупованих окремих квадратiв упритул до бiльшоi, природноi системи лiсистих ярiв. Табiр розпланував фельдмаршал Реншельд власною високою особою.

На пiвдень вiд Пушкарiвки розташувалася бiльша частина шведського вiйськового обозу пiд охороною двох драгунських полкiв. Там стояли тисячi й тисячi пiдвiд i бричок, трохи захищених глибоким яром, який вважали «inaccessible»[16 - Неприступним (англ.)]. Позад обозу терен розтинала глибока ущелина. (Мабуть, мiсце пiд обоз було вибране так, щоб воно на випадок вiдступу могло стати опорним пунктом цiлоi армii: тут, завдяки широкому розгалуженню ярiв, можна було б зупинити наступ росiян, а обоз тим часом перевести далi на пiвдень дорогою на Кобеляки i аж до Днiпра.) Те, що шведське вiйсько, навiть у такому становищi, коли воно було скупчене навколо Полтави, так розкидало своi табори, зроблено свiдомо. Шведська армiя намагалася не тримати всiх своiх сил в одному мiсцi, бо це скоро призвело б до збiльшення смертностi. Адже серед смороду i бруду велетенських таборiв квiтли хвороби. Таке розпорошення вiйськових частин по рiзних таборах було найлегшим способом стримувати iх.

Дiйовi сили шведськоi армii тiеi червневоi недiлi нараховували близько 24 300 чоловiк. Це було ядро армii. Крiм того, в нiй перебувала велика кiлькiсть таких, що не брали участi в боях i що iхне щастя й нещастя цiлком залежало вiд примхливих змiн военного успiху. Насамперед це було приблизно 2 250 поранених, хворих i калiк, потiм приблизно 300 артилеристiв, що не брали участi в атаках, i ще 1 100 iнтендантiв i канцеляристiв. Необхiдною групою, про яку часто забувають, хоч без неi нiколи не могла б дiяти армiя, були численнi конюхи, iхнi помiчники, вiзники, робiтники та челядники в обозi, що часто виконували найгiршу працю: iх нараховувалося приблизно 4 000 чоловiк. У вiйську була ще одна група, про яку часто забувають, – жiнки й дiти. Особливо серед офiцерiв було заведено брати iз собою в похiд цiлу родину – дружину, дiтей, багато служникiв, а часом i вмеблювання. Навiть простих солдатiв могли супроводжувати iхнi родини. Оздобою цього мандрiвного наметового мiста того ранку були приблизно 17 000 дружин, служниць i дiтей. Серед жiнок були, наприклад, двi куховарки, Марiя Бок i Марiя Югансдотер, якi дбали, щоб на столi в короля була iжа; серед iншого вони повиннi були допомагати розбирати дичину, яку двiрський мисливець Кристофер Бенгт притягав до королiвського столу. Були й такi жiнки, як двадцятиоднорiч-на дружина сурмача Марiя Кристiна Спаре з Померанii або Гертруда Лiн-сен, одружена з одним лейтенантом iз драгунського полку Дюкера. Ще однiею такою жiнкою була Бригiта Шерценфельдт, що народилася 1 червня 1684 року в королiвському маетку Бекаскуг неподалiк Кристiанстада в Сконе. Їi батько, лейтенант кавалерii, i мати померли, коли вона була ще дитиною, i Бригiту пiсля цього виховували родичi. В ii вихованнi не було чогось особливого. Вона отримала релiгiйну освiту, i, певна рiч, ii навчено звичайноi жiночоi працi, або, як написано в ii життеписi, «таких ремесел i мистецтв, якi личили ii становищу i статi». Усього п’ятнадцятирiчною, 1699 року, вона за згодою родичiв одружилася з вiзником при лейб-гвардii Матсом Берновом. У них народився син. Але десь тодi ж таки Матса покликано до вiйська й послано до Польщi. Бригiта поiхала за ним i замешкала в Ризi. Потiм ii спiткало горе за горем: помер хлопчик, i, крiм того, невдовзi надiйшла звiстка, що Матс полiг пiд Торунем. Це було 1702 року. Оскiльки всi ii родичi у Швецii на той час уже повмирали, Бригiта вирiшила залишитися в Ризi. За кiлька рокiв вона знову вийшла замiж, також за вiйськового, фельдфебеля Юнаса Лiндстрема. Лiндстрем служив у Курляндському корпусi Левенгаупта i був одним iз тих, кого послано на схiд. Бригiта не знала, що iй робити. Поганi дороги додому до Швецii i любов до чоловiка спонукали ii iхати з ним на вiйну, незважаючи на труднощi та небезпеки. Тепер, у своi двадцять п’ять рокiв, вона разом зi своiм Юнасом опинилася в дивному чужому краю бiля обгородженого частоколом мiста пiд назвою Полтава.






Часто шведськi жiнки супроводжували своiх чоловiкiв у вiйськових походах



Оскiльки таких, хто взяв iз собою на вiйну дружину, було все-таки мало i неодружених жiнок також було не багато, можна вважати, що в армii вiдчувався великий сексуальний голод. Цiлком зрозумiло, що в джерелах важко знайти щось iз цього питання. Можемо спокiйно припустити, що у вiйську були повii, хоч iх швидше за все не вистачало. Декотрi чоловiки зверталися один до одного, хоч за гомосексуалiзм загрожувала страта. Те, що до такого «содомського грiха» вдавалася принаймнi частина офiцерського складу, ми знаемо. Траплялося i скотолозтво, хоч за нього також належала страта. У цьому останньому випадку винного чекало таке безглуздя, як потрiйна страта. (Про одну таку страту солдата, яка сталася пiд час походу, розповiдали, що його «спершу повiсили, тодi поклали в багаття i ще мали вiдрубати йому голову, та кат не мав чого рубати».)

Те, що командири, а часом i солдати могли брати в похiд родину, – цiкавий факт, який дещо каже про умови життя воякiв. Вiн також дозволяе нам припустити, що точка зору цих людей на вiйну дуже вiдрiзнялася вiд теперiшньоi. Навiть якщо вiйна з багатьох поглядiв була для них таким самим лихом i прокляттям, як для нас, усе ж е певна рiзниця. Для бiльшостi офiцерiв, а також для частини солдатiв вона, як уже згадувано, була годiвницею i полем для кар’ери. Для багатьох вiйна не була суцiльним, безумовним лихом, що пожирае все i всiх, у нiй можна до певноi мiри лишатися збоку й самому вирiшувати, наскiльки ти в неi встрянеш. Обов’язки служби були тодi меншi, нiж тепер, i для тих, хто дивився на вiйну як на годiвницю, вона була, звичайно, майже нормальним станом, у сумних рамцях якого знаходилося мiсце i для родинного життя. Що такий вiдсторонений погляд на вiйну мали й простi люди, свiдчить те, що битва iнколи могла бути для них справжнiм видовищем. Бувало, що цiлi валки цивiльного населення вибирались подивитися на якусь битву, наче йшлося про велетенську театральну виставу. (Зрештою, таке iснувало ще i в ХІХ столiттi.)

Унизу, в прибережнiй долинi Ворскли, з того боку, де було мiсто, тяглася низка шведських польових оборонних споруд, серед них – три редути, пов’язанi мiж собою довгими ходами сполучення та валами. Цi споруди з’явилися в серединi травня як безпосереднiй вiдгук на спробу росiян саме в цьому мiсцi перейти Ворсклу. Обидва супротивники зiбрали своi сили навколо цього гарячого мiсця й почали завзято копати шанцi та вiдповiдно змiцнювати своi позицii. Потiм стався обмiн потужними ударами. Якийсь час здавалося, що боротьба набувае форми справжньоi позицiйноi вiйни, учасники ii кожен зi свого боку рiчки копали в чорноземi один за одним шанцi. Це було спортивне змагання з боротьби, яке росiяни десь через мiсяць програли: вони вiдмовилися вiд спроби звiльнити обложене мiсто в такий спосiб i натомiсть перейшли рiчку далi на пiвнiч. (Шведськi загони, яких послали на другий берег до щойно залишених росiйських укрiплень, зруйнували iх i забрали iз собою як здобич усього потроху: залiзнi й дерев’янi лопати, барила з горiлкою i кiлькох «болотяних дiдькiв», що забагато хильнули, позасинали, i потiм про них у загальному шарварку забули.)

Вiд пiвнiчного й захiдного краiв Якiвчанського лiсу, до яких причепилися двое чи трое сiл i кiлька розкиданих невеличких хат, вiдхиляла свое незворушне обличчя рiвнина. Суха пiщана земля стелилася в далину легкими, спокiйними хвилями. Подекуди на нiй траплялися невисокi пагорби, кряж або улоговини. Шведським солдатам, народженим у суцiльних лiсових хащах, цi степи, що розляглися до самого обрiю, мабуть, здавалися дивом. Один iз них, Андерс Пiльстрем, хорунжий Далекарлiйського полку, писав у своему щоденнику про новий для них краевид, який вони побачили тут, в Украiнi, i, мiж iншим, зазначив, як легко заблукати на «неоглядних пласких полях» цiеi краiни. Але тут, поблизу рiчки, мiсцевiсть не була рiвна, мов пiдлога в бенкетнiй залi. Вiд найвищого мiсця бiля самих берегових круч, що спадали до води поблизу села Патлаiвки, вона поступово знижувалася на захiд i на пiвдень. Кряжi й улоговини тут закiнчувалися й переходили у спокiйнi обриси рiвнини. На нiй далеко не з кожного мiсця вiдкривався широкий овид, що варто запам’ятати, бо це найближчими днями матиме важливе значення. А ще на цiй рiвнинi в певних мiсцях можна було сховатися в балках; навiть найнепоказнiшi кряжi могли заступити овид i неабияк обмежити поле зору для розвiдника. Через це часто доводилося дiяти наослiп i наражатися на прикрi несподiванки.

Вiдразу на пiвнiч вiд Якiвчанського лiсу, безпосередньо прилягаючи до крутого берега рiчки i до щойно названого найвищого мiсця на рiвнинi, розташувався росiйський табiр. Вiн був грунтовно укрiплений i дуже великий: неправильний чотирикутник iз дещо заокругленими боками, в якому вмiщалась основна частина пiхоти та артилерii, понад 30 000 чоловiк. (До цiеi цифри треба ще додати невiдому кiлькiсть обозного люду, цивiльних та iнших, як завжди у таких таборах.) На площi, не бiльшiй за один кiлометр, де були й руiни порожнього села, скупчилася велетенська маса людей серед тiсняви наметiв, обозних возiв, гармат, харчiв, господарських речей, амунiцii та всього iншого. Табiр обладнано протягом п’ятницi, укрiплення викопано вночi проти суботи. І спереду, i з бокiв були насипанi вали, а перед ними викопанi рови. Особливого типу укрiплення, що оточували табiр, звалися люнетами. Це були споруди, вiдкритi ззаду, але з великими трикутними вiдрогами, спрямованими назовнi, немов гострi зуби хижого звiра. Отже, загальна лiнiя тих укрiплень – ii називали куртиною – була не суцiльна, а уривалася через рiвнi промiжки, що давало можливiсть вiйськовi вiдносно швидко виходити з табору. (Цi промiжки – маленькi землянi порiжки – вели всередину табору i були одним з його вразливих мiсць.) Великi вали табору пiдсилювали також гармати. Перед самими валами були влаштованi перепони для тих, що нападали, у формi шпалер iз кущiв та рогаток, що стирчали на всi боки.

Табiр був укрiплений тiльки з трьох бокiв. З четвертого боку, схiдного, були кручi майже шiстдесят метрiв заввишки, що спадали до рiчки. Звiдси росiяни не боялися нападу, тому тут не було жодних укрiплень. Із цього боку йшла звивиста дорога вниз, до лiсистоi рiчковоi долини, далi через рiчку до кiлькох менших укрiплень бiля схiдного берега. З цiлком обгрунтованоi поваги до свого ворога росiяни забезпечили тил i лiвий бiк – той, що був найближче до мiста, – облаштувавши табiр у розтинi мiж стрiмкими прибережними кручами та Якiвчанським лiсом. Розташування табору було водночас i безпечним, i вкрай ризикованим. Якби довелося вiдступати, то в них iз цiеi пастки було б тiльки два шляхи, i обидва ненадiйнi. Їм треба було б iти назад тим самим шляхом, яким вони прийшли, – на пiвнiч уздовж рiчки, або вiдступати просто через Ворсклу. Переправа цiлоi армii через рiчку однiею поганою дорогою вимагала б дуже багато часу, якого насправдi не було б у скрутному становищi. Пiд час вiдступу на пiвнiч увесь час iснувала б небезпека, що шведськi загони вiдкинуть iх у рiчкову долину. До того ж, якби шведи зайняли позицii на пiвнiч вiд табору, то цей шлях вiдступу був би взагалi вiдрiзаний. Росiйський табiр безперечно був сильний щодо оборони, та щоб досягти цiеi сили, вони самi загнали себе в таке становище, яке, часом би iх спiткала невдача, могло виявитися катастрофiчним. От тiльки хтозна, чи шведи мали б нагоду скористатися з цього.

Сухе поле, майже степ, зверху з шаром м’якого лесового грунту, що оточувало табiр з пiвночi та заходу, також було вiдносно пласке, але трохи спадало вниз. Приблизно за кiлометр на захiд вiд табору хвилястий терен утворював велику западину. Неподалiк вiд неi був iще один чималий лiс, Будищанський. Вiн простягав своi вiдроги на пiвнiч i великою дугою повертав на пiвнiчний захiд, а там iшов уздовж Івончинського струмка, що повiльно плив невеликою улоговиною. Дно улоговини утворював мулкий мочар, i ще там було кiлька озерець; водяне плесо оторочували дубовi та ясеновi гаi. Уздовж струмка купчилися також невеликi глинянi хати пiд солом’яними стрiхами, оточенi тинами, i по всiх берегах росли вишнi. Вiд частини хат залишилися тепер тiльки стiни й закуренi димарi. Незважаючи на руiни, це була справдi iдилiчна мiсцина, але невдовзi вона мала стати ареною великих страждань i трагiчних подiй.

Мiж двома великими лiсами, Будищанським i Якiвчанським, була прогалина вiд 1 200 до 1 500 метрiв завширшки, не цiлком гола, а поросла кущами й навiть купками дерев. Уздовж неi тяглася невисока смуга пагорбiв. Цей коридор мiж двома лiсами мав велике значення. Вiн був единим шляхом, яким шведськi вiйська могли пройти, щоб напасти на росiйський табiр. (Ушикування вiйськ були майстерним утворенням, що мало вразливi мiсця i, щоб дiяти якнайкраще, потребувало такого рiвного поля, як пiдлога в танцювальнiй залi; лiс для них був цiлком непридатний. Про те, щоб маневрувати на лiсистому нерiвному теренi великими вiйськовими силами, годi було й думати.)

Росiйське командування добре розумiло значення цього коридору, тому вже в п’ятницю вiддало наказ блокувати його польовими укрiпленнями. Спершу облаштовано пряму лiнiю iз шести редутiв упоперек прогалини мiж двома лiсами. Протягом п’ятницi вони були готовi, i в них розмiстили пiхоту та артилерiю пiд командуванням бригадира на прiзвище Айгустов. Другого дня цар Петро оглянув шведський табiр i дiйшов висновку, що оборону в коридорi можна ще дужче змiцнити, а тому наказав спорудити додатковi укрiплення. Малося збудувати чотири нових редути, але не паралельно до попереднiх, а пiд прямим кутом до них у напрямку шведського табору. Тепер цiла система укрiплень набувала форми лiтери Т.






Монумент на мiсцi росiйського редуту



Це був простий, але генiальний хiд. Пiд час нападу шведiв на систему редутiв спрямована пiд прямим кутом лiнiя роздiлила б iх навпiл, немов хвилерiз. Крiм того, ця лiнiя могла б спрямувати дуже небезпечний фланговий вогонь на шведськi загони, якi лавою, – а це тодi був единий бойовий порядок, – наступали б на задню лiнiю редутiв. (Те, що фланговий артилерiйський вогонь, спрямований на загiн, вишикуваний у лаву, завдавав величезних втрат, стане зрозумiлим, коли зважити, що гарматне ядро, вистрiлене проти лави, могло знищити лише чотирьох чоловiк. Коли ж воно влучало збоку саме в лаву, то чисто теоретично могло скосити десь iз 150 чоловiк. Отже, фланговий артилерiйський вогонь по зiмкнутiй лавi мiг призвести в нiй до страхiтливого ефекту падiння один на одного кеглiв, чого не могло б статися, коли б у неi стрiляли спереду.) Якби шведи пробилися через систему редутiв i пiшли далi просто вперед, iх, крiм того, накрив би згубний фланговий вогонь iз гармат, якими були нашпигованi вали. Коли б шведи замiсть цього обрали пряму атаку на табiр iз захiдного боку, iх обстрiляли б iз бокових укрiплень. До того ж, завдяки системi редутiв росiяни добре бачили всю мiсцевiсть перед полем бою, що забезпечувало iм цiлковитий захист вiд якоiсь несподiваноi атаки, якi так полюбляв Карл ХІІ. У кожному разi росiйське командування, видно, вважало, що атака через цю систему призведе шведiв до великих втрат, а це ще збiльшить шанси росiян на перемогу.






Олександр Меншиков



Тiеi недiлi вiсiм iз десяти редутiв були добудованi, укомплектованi й готовi до бою. На двох, найдалi висунутих уперед у поздовжнiй лiнii, ще працювали. Редути трохи вiдрiзнялися один вiд одного за формою та величиною, бiльшiсть iз них були квадратовi (навiть кiлька трикутних), i довжина кожного боку сягала близько 50 метрiв. Це були споруди з високих валiв, iз брустверами для залоги, оточенi з усiх бокiв ровами. Вiдстань вiд дна рову до верхiвки бруствера мала близько п’яти метрiв. Залога кожного редуту сягала чотириста-п’ятсот чоловiк, i можливiсть оборонятися в них була велика. Кожен редут, крiм пiхоти, захищала ще й артилерiя; як правило, в кожному готовому редутi було по двi 3-фунтовi гармати. Стояли там i кiлька важких гармат. Росiяни могли б послати однаковий шквал вогню i з мушкетiв, i з гармат, i з кожного боку редуту.

Тi, що стрiляли, i тi, що ладували iм зброю, стояли б за надiйним захистком брустверiв та валiв, якi важко було б штурмувати. Крiм того, щоб перепинити можливий штурм, укрiплення були оточенi рогатками.

Редути стояли так, що iхнi залоги могли бачити одна одну; у промiжках мiж ними, 150-170 метрiв завширшки, кiлька таких укрiплень спiльно могли розпочати нищiвний перехресний вогонь. Що далi шведи намагалися б посуватися в глиб редутiв, то густiший i влучнiший ставав би перехресний вогонь, спрямований на них. Редути захищала велика вiйськова сила: Бiлгородський, Нечаевський i Неклюдовський пiхотнi полки, загалом близько 4 000 чоловiк, що iх пiдтримували вiд чотирнадцяти до шiстнадцяти 3-фунтових i кiлька важких гармат. До цього треба додати ще головну частину росiйськоi кiнноти, 17 драгунських полкiв: разом 10 000 шабель пiд командою генерала Меншикова. Вони чекали не на виднотi вiдразу за задньою лiнiею редутiв i також мали на пiдмогу тринадцять 2-фунтових гармат. Таким мiцним корком росiяни заткнули шведам единий шлях для наступу.

Росiйськi будiвельники працювали, не покладаючи рук, щоб закiнчити два останнi редути, а солдати iз сусiднiх, виглядаючи з-за брустверiв, у нетерплячому чеканнi спостерiгали iхню працю. Лiтнiй вiтер пiдхоплював стукiт сокир, якими орудували будiвельники, i через розпашiле вiд спеки поле доносив на пiвдень, де його чули шведськi вартовi, якi також чекали, що буде далi.




7. Шведське командування влаштовуе вiйськову нараду


Дедалi бiльша активнiсть росiян протягом недiльного ранку занепокоiла шведське командування. Багато генералiв особисто подалися до переднiх сторож поглянути, що дiеться в росiян. Король, як уже згадувано, звелiв вiднести його до однiеi з тих сторож, яку росiяни недавно атакували i яку вiн наказав був зняти. Генерал Левенгаупт також подався до сторож. Вiн був iз багатьох поглядiв незвичайною людиною. Дуже здiбний вояк, обiзнаний не тiльки у своiй справi, впевнений у собi, щирий християнин, розумний, на диво освiчений як на вiйськового (ранiше його прозивали «полковником-латинiстом»), чим вiн пишався. Генераловi була притаманна велика особиста мужнiсть: пiд час бою вiн завжди тримався спокiйно й незворушно i завжди не вагаючись кидався туди, де найгустiше роiлися кулi. А проте це була складна особистiсть. Вiн мав похмурий погляд на життя i виразну схильнiсть до песимiзму. У спiлкуваннi з iншими вiн не був гнучкий, i через це легко доходило до сварки. Щодо iнтриг, спрямованих проти нього, – дiйсних чи тiльки пiдозрюваних, – вiн мав надчутливий нюх, i це часто надавало його способовi думання ледь параноiдального вiдтiнку. Коли до цього доходило, вiн чи не в кожному кутку бачив наклепникiв. Обличчя в нього виявляло таку саму суперечливiсть, як i вдача: його риси свiдчили водночас про слабкiсть i про силу, очi були великi, наче трохи наляканi, з важкими повiками, що гармонiювали з довгим породистим носом i невеликим, але рiшучим ротом. Народився вiн п’ятдесят рокiв тому, в розпал запеклоi вiйни, у шведському вiйськовому таборi в Зеландii пiд Копенгагеном; його батько, вояк i великий землевласник, а також мати, сестра у других Карла Х, iз чванькуватим прiзвищем цу Гогенлое-Нойштайн унд Гляйхен, рано повмирали, залишивши його сиротою. Пiсля цього до його виховання доклав рук дехто з верхiвки шведського дворянства, зокрема Магнус Габрiель Делагардi та Карл Густаф Врангель, господар замку Скуклостера. Левенгаупт навчався в унiверситетах Лунда, Упсали й Ростока, у цьому останньому захистив дисертацiю.






Адам Левенгаупт



Його метою iз самого початку була дипломатична кар’ера. Та коли вiн повернувся на батькiвщину пiсля навчання в Нiмеччинi, надiя на посаду службовця виявилася такою малою, що йому довелося задуматись над своею подальшою долею. Як уже мовилося, перед молодими дворянами загалом було два шляхи, i якщо шлях пера для Левенгаупта виявився закритим, залишався тiльки шлях меча. Проте новi засади, що дiяли в армii Карла ХІ, де офiцери переважно повиннi були починати службу вiд найнижчих звань i поступово дослужуватися до вищих, анiтрохи не влаштовувала самовпевненого юнака. Як було узвичаено, вiн натомiсть пiшов служити у вiйсько за кордоном. Спершу вiн воював проти туркiв в Угорщинi, а потiм майже десять рокiв маршував пiд нiдерландськими прапорами у Фландрii. Коли 1700 року вибухнула вiйна, вiн став командиром одного з новостворених полкiв. Пiд час запеклих боiв у Прибалтицi Левенгаупт скоро виявив свiй хист. Вiн був единим iз шведських командирiв, якому щастило раз по раз перемагати дедалi численнiше й досвiдченiше росiйське вiйсько. 1705 року Левенгаупта призначено губернатором Риги й вiддано пiд його команду шведськi вiйська в Лiфляндii, Курляндii та Земгалii[17 - Земгалiя – пiвденно-схiдна частина сучасноi Латвii.]. То була дуже швидка кар’ера, безперечно, основана на його великому вмiннi та знаннi.

Вiн цiлком вiдповiдав тодiшнiм патрiархальним уявленням про командира, що мае бути як батьком рiдним своему вiйську, i справдi часто виявляв турботу про своiх солдатiв та офiцерiв, а його пiдлеглi також ставилися до нього добре; генерал любив поговорити про те, як вiн уболiвае за своiх бiдолашних воякiв. На вiйнi вiн був обережний – риса, що за тих обставин часто була чеснотою, але не завжди. Ця обережнiсть iнколи могла обернутися в щось дужче схоже на бездiяльнiсть.

Генерал Левенгаупт закiнчив свiй короткий огляд, повернувся до табору, до свого намету, й лiг спати. Його мучила бiгунка, i вiн не мав апетиту.

Опiвднi король скликав вiйськову нараду. Були запрошенi фельдмаршал Реншельд, королiвський радник граф Пiпер i командир Далекар-лiйського полку, полковник фон Сiгрот. Становище шведськоi армii робилося непевним. Практично тi, що облягли Полтаву, самi опинилися в облозi.

Останнiм часом натиск росiян чимраз дужчав. Вiдрiзанi вiд навколишнього свiту шведи дуже потерпали вiд нестачi майже всього, починаючи вiд харчiв i кiнчаючи бойовими запасами. З останнiми було скрутно. Тобто було досить набоiв до гармат, а от запас до мортир i гаубиць був недостатнiй. Та найбiльше бракувало куль i пороху для ручноi вогнепальноi зброi, а до всього ще й частина дрiбного пороху для мушкетiв була зiпсована й малопридатна. Становище було таке безнадiйне, що видано заборону говорити про нестачу пороху. У марних спробах поповнити запас набоiв, що весь час зменшувалися, багато офiцерiв вiддавали на перетоплювання своi олов’янi сервiзи, а також виливали кулi iз залiза.

Шведи бiгали внизу пiд мiстом i збирали ядра, вистрiленi з росiйських гармат. Ненастаннi дрiбнi сутички з ворогом могли призвести до того, що невеликий запас, який iще був, поволi, але невблаганно вичерпаеться, i тодi вiйсько дуже ослабне чи навiть стане цiлком безборонне перед добре годованою i добре озброеною росiйською армiею. Щодо iнших необхiдних речей, то мiсцевiсть навколо Полтави дедалi бiльше спустошували й висмоктували. Пiдвозити харчi було дуже важко, бо в околицях вiчно роiлися росiйськi загони. Їжi ставало дедалi менше. Крiм того, через страшну спеку тi запаси, що були ще, швидко псувалися, чому сприяла й нестача солi; замiсть неi вживали зiпсований порох. Цiни на те, що ще можна було купити, дуже пiдскочили: за кухоль горiлки треба було заплатити 8 далерiв, за маленький шматок м’яса – 4 далери. Голод почав показувати в армii свое сiре обличчя, а останнi два днi декотрi з’еднання не мали навiть хлiба. До всього, важко стало дiставати чисту воду. Справи з обмундируванням теж були кепськi. (Коли ми думаемо про шведських воякiв пiд Полтавою, то повиннi викликати в уявi образ не бадьорих смiливцiв у ошатних, добротних синiх мундирах, а лави виснажених горопах у зношеному, пошарпаному вбраннi.) Не тiльки люди страждали вiд того, що iм усього бракувало. Важко було також добувати фураж для сили-силенноi армiйських коней, тепер iх годували переважно листям. Була загроза, що через брак фуражу та води вони почнуть масово гинути, а без коней армiя не могла б обходитися. Проблеми з постачанням ще дужче загострилися тепер, коли всi вiйська були стягненi докупи на невеличкий клаптик землi. Що бiльше людей i тварин скупчувалося на тому обширi, то менше ставало ресурсiв. Те велетенське стовпище люду й худоби, яке зiбрали тут, гадаючи, що скоро вiдбудеться вирiшальна битва, у такому катастрофiчному становищi з постачанням могло протриматися тiльки дуже короткий час.

Ще бiльшою загрозою, нiж погане забезпечення, було те, що в армii почав падати бойовий дух.

До тiеi недiлi вiйсько мало за собою дев’ять рокiв виснажливих походiв. Ще коли воно залишало Саксонiю восени 1707 року, солдатiв почало опановувати почуття зневiри i безнадii. Вiдтодi спливло чимало часу, армiя заглиблювалася все далi на схiд, наздоганяючи ворога, що нiяк не давався в руки, ii пiдточували хвороби, голод, уперта партизанська вiйна, погана погода й сумнiв. Вирiшальна битва, що мала принести мир, такий бажаний для багатьох iз них, нiяк не наставала; солдати проклинали ворога, що все тiкав вiд них. Листи додому свiдчили про нескiнченну низку невдач i сумнiв, який дедалi наростав серед солдатiв. Гвардiйський полковник Карл Магнус Посе на початку квiтня 1708 року писав додому своему братовi: «Усi бажають, щоб Господь вiддав зрадливого ворога в нашi руки, пiсля чого, як ми сподiваемося, настане благословенний мир; нехай почуе нас Господь задля смертi Христовоi i його мук, бо ми вже починаемо ненавидiти цi щоденнi труднощi, якi не меншають, а бiльшають». Страхiтлива зима ще дужче знесилила армiю, яка все далi вiдривалася вiд батькiвщини; новi й новi злигоднi разом iз чимраз меншими шансами на перемогу призвели до того, що вже на початку весни бойовий дух шведiв вочевидь пiшов на спад.

Як уже згадувано ранiше, бойовий дух упав i в союзникiв шведiв – запорожцiв. Серед них уже визрiвав бунт. Шведи змушували Мазепу iздити верхи перед лавами зневiрених козакiв i звертатися до них iз теплим, пiдбадьорливим словом.

Однiею з причин падiння бойового духу в армii – але так само i його ознакою – можна вважати поганi знаки та вiщування, про якi багато мовилося протягом останнього пiврiччя. Коли вiйсько наприкiнцi 1708 року розташувалося на кiлька тижнiв в околицях Ромен, про це вiдразу пiшло багато чуток. Почали перешiптуватися, нiбито королевi пророкували, що вiн буде доти непереможним, доки не здобуде Рим. Оскiльки мiж назвами Рим i Ромни була певна подiбнiсть, дехто вважав, що тепер мае здiйснитися пророцтво i король скоро зазнае поразки. Гомонiли i про iншi зловiснi ознаки. (Так само, як ранiше iз вдячнiстю помiчали суцiльнi добрi ознаки для шведiв перед битвами, наприклад, бiля Клi-шова 1702 року чи бiля Фрауштадта 1706 року.) Ми не сумнiваемося, що вiра у вiщування була глибоко укорiнена в армii. Така дуже шанована особа, як, наприклад, священик драбантiв Єран Нурдберг – той, що потiм став iсторiографом короля, – запевняв, що йому було послано справжне знамення стосовно битви пiд Мальтiце за рiк до того, як вона вiдбулася. Вiн побачив ту битву увi снi й наперед визначив i ii дату, i ii перебiг. Такi знаки на небi, як несправжнi сонця, сонячнi затемнення та комети, теж, як правило, спостерiгали з тремтiнням. Саме комети ще й у 80-х роках XVII столiття мали майже незаплямлену славу вiщувань i ознак наближення Судного дня. Проте iхня слава як вiщувань почала блякнути, вiру в комети помалу перемагали вченi та iхня нова механiчна модель Всесвiту. Тодi у Швецii взагалi процвiтала забобоннiсть, у тiй Швецii, де вогнища на вiдьом ледь почали пригасати, але й далi жило багато уявлень iз чарiвного свiту давнiх часiв. Забобоннiсть була поширена в усiх станах суспiльства, сам король був дуже схильний вiрити в надприродне. Карл боявся темряви i залюбки спав у товариствi своiх воякiв, поклавши голову на колiна котромусь солдатовi. Проте в армii намагалися стримувати найгiршi вияви забобонностi, чарувати та «замовляти» зброю було суворо заборонено.

Оцiнювати волю до боротьби армii завжди важко, але в цьому випадку легко собi уявити, як гнiт постiйних невдач, великi втрати i вiдчуття дедалi бiльшого безсилля разом iз поступовою втратою вiри в майбутне пiдточували бойовий дух i солдатiв, i командирiв. До цього слiд додати розпачливе становище з харчами i все вiдчутнiше фiзичне виснаження через постiйнi дрiбнi сутички. Армiя просто-таки знемагала. (Нарiкали всi, i командування зробило спробу пiдняти пiдупалий дух з допомогою чуток: наприклад, мiж солдатами поширювали поголоску, що вже наближаеться велике пiдкрiплення.) Побiльшало дезертирiв. Дiйшло до того, що командир Далекарлiйського полку Сiгрот, який брав участь у нарадi, сказав королевi, що вiн уже не може покладатися на своiх солдатiв.

Таким самим тяжким було стратегiчне становище армii. Бiдолашне вiйсько опинилося в мiшку, замкнене в просторi не ширшому як п’ять миль мiж Днiпром, Пслом i Ворсклою. Пiсля того як бiльша частина росiйськоi армii перейшла Ворсклу й розташувалася укрiпленим табором, почався тиждень удаваного маневрування. Шведське командування даремно намагалося звабити росiян до вiдкритого бою; воно будь-що хотiло уникнути необхiдностi атакувати ворога, що стояв за мiцними укрiпленнями. 22 червня вся шведська армiя вишикувалася, чекаючи атаки росiян, але так i не дочекалася. Шведське командування поширювало також фальшивi рапорти про наближення допомоги i про свое тимчасове знесилення, якi через перекинчикiв мали б попасти царевi до рук i спокусити супротивника вийти зi своiх укрiплень та з-поза валiв i стати до вiдвертого бою. Але тi хитрощi та зваблювання не давали бажаного наслiдку. Росiяни вперто вiдмовлялися починати бiй на шведських умовах. Їхня зустрiчна стратегiя була пiдступна й добре продумана: замiсть приймати виклик до вiдкритого бою вони постiйно збiльшували натиск на пошарпану шведську армiю. Безнастанно покусуючи ii, вони намагалися виснажити шведiв i не дати iм забезпечити себе харчами. Росiянам у цьому щастило. Натиск на шведiв iще збiльшився, коли росiйська армiя наблизилася до Полтави, знову ж таки пiд захист мiцних польових укрiплень.

Як було насправдi з допомогою, чи iснувала якась можливiсть отримати ii? Шведське командування докладало великих зусиль, щоб здобути собi поповнення. Сподiвалися, що на схiд вирушить iз Польщi корпус Красова та вiйсько польського короля. Шведський мiнiстр у Польщi Вахслагер отримав наказ пришвидшити вiдправлення тих сил на росiйськi терени. Губернаторовi Вiсмара Рiдер’ельмовi звелено вирушити до Польщi зi своiми чотирма полками, з’еднатися з гарнiзонами, що стояли в Познанi та Ельбiнзi, а потiм простувати на Волинь i там чекати подальших наказiв. Якби, крiм того, пощастило втягти у вiйну Туреччину та ii васальну державу Крим, то це дуже змiцнило б шведську армiю. Наприкiнцi березня послано листа кримському хановi, а також через Бендери султановi до Константинополя. Шведи ще очiкували, сподiваючись на цю допомогу; командування покладало на неi великi надii, державний секретар Гермелiн, мiж iншим, сказав: «Ми стоiмо якраз на тому шляху, яким татари звичайно ходять на Москву. Може, й тепер вони приеднаються до нас».

П’ять днiв тому цi надii розвiялися з вiтром. 22 червня, того дня, коли армiя стояла, вишикувана до бою, полковник Сандул Кольца повернувся зi своеi дипломатичноi подорожi в Бендери. Йому товаришив також секретар Отто Вiльгельм Клiнковстрем, що iхав вiд командира шведськоi армii в Польщi Красова. Були й посланцi, що повернулися вiд татарського хана. Повiдомлення, якi привiз iз собою той гурт людей, гiрко розчарували шведське командування.

Виявилося, що корпус Красова i вiйсько польського короля застрягли на заходi Польщi за рiчкою Сяном бiля Ярослава. Мiж шведською армiею i тими силами стояв коло Львова корпус росiйського генерала Гольца (той корпус, крiм того, взаемодiяв iз польсько-литовським вiйськом гетьмана Сенявського). До того ж, шлях мiж Львовом i Полтавою (той, яким мав iти Красов) на переходi через Днiпро осiдлало велике украiнське укрiплене мiсто Киiв, що тодi належало Росii. Вiдстань мiж Ярославом i Полтавою була понад сто миль. Одне слово, пропала вся надiя на допомогу вiд Красова та польського короля Станiслава.

Годi було також сподiватися допомоги вiд туркiв i татар. Певне ж, новий татарський хан Девлет-Гiрей дуже хотiв втрутитися в гру i робив великi приготування до вiйни, але для вiдвертого походу проти росiян вiн повинен був мати згоду Константинополя. Проте султан з остороги перед готовим до нападу росiйським флотом i пiд впливом красномовства пiдкуплених радникiв волiв дотримуватися миру. Тому турецький уряд угамував войовничого хана й не дав йому дозволу вирушити в похiд; турки хотiли почекати й побачити, що буде далi. Вiдомостi, якi принесли посланцi, свiдчили, що на допомогу звiдти найближчим часом годi розраховувати.






Бiй на мостi



До Рiдер’ельма та його вiйська у Вiсмарi наказ виступати на схiд дiйшов аж у серединi березня. Вiд Вiсмара до Полтави було близько пiвтори сотнi миль. Отже, й звiдти розраховувати на допомогу не доводилося.

Усвiдомлення того, що допомоги не буде нiзвiдки, мало вирiшальний вплив на постанову шведського командування. Далi очiкувати не було глузду. У своiх розрахунках доводилося покладатись тiльки на власнi сили. Сидiти й нiчого не робити було неможливо через брак харчiв. До того ж, погане забезпечення загрожувало стати ще гiршим. Козаки в Украiнi були православнi, тож мали щонайменше чотири рази на рiк дотримуватися довгого посту. Саме тепер був другий такий пiст, що трохи полегшував забезпечення армii: населення i союзне вiйсько стримувалося в iжi, тому для шведiв ii залишалося бiльше. Але завтра, в понедiлок 28 червня, пiст закiнчувався[18 - У текстi поданi дати за старим стилем. Пiст перед святом Петра i Павла за новим стилем кiнчаеться 11 липня.]. Хоч загалом рiзниця була зовсiм невелика, а все ж таки це означало маленький крок до цiлковитого краху забезпечення армii. Було просто неможливо залишатися тут довше. Сам Реншельд висловив думку, що стояти пiд Полтавою можна ще хiба кiлька днiв. Становище було загрозливе. Треба було щось робити.

Про наступ за всiма приписами годi було й думати. Іти на Москву було неможливо, насамперед через нестачу набоiв. І артилерiя, i пiхота мали куль i пороху на один великий бiй, пiсля якого, можна сказати, все скiнчиться. (Пiсля бою в цiлiй армii залишиться близько 40 000 набоiв для ручноi зброi – 804 кiлограми подiлити на 20 грамiв, потрiбних на один набiй, – це означае, що кожен солдат отримае по 3-4 набоi, дуже мало, бо за нормального розподiлу на одного припадало десь 40 набоiв.) Єдиною реальною можливiстю було йти назад: вiдступати до Польщi. Але це важко було здiйснити, оскiльки головна росiйська армiя стояла дуже близько. Мавши за собою нерозгромлену ворожу силу, шведи не змогли б переправитися через Днiпро бiля Киева, а були б змушенi шукати переправи далеко пiвденнiше; це, у свою чергу, означало, що вiйськовi довелося б iти через великi порожнi простори. Такий шлях безлюдним краем за нестачi харчiв швидше за все призвiв би до того, що армiя вимерла б з голоду, а дехто вважав, що ii могли б вибити вщент. (Понад сто рокiв пiзнiше Наполеон спробував здiйснити такий масовий вiдступ, коли росiяни насiдали йому на п’яти, i той захiд, як вiдомо, скiнчився катастрофою.) Єдиним способом урятувати армiю в цiй безвиходi i вдало вiдступити до Польщi було завдати росiянам поразки. Тодi шведи вiдiрвалися б вiд ворога, i той не змiг би насiдати на них.

Можливо, – хоч це тiльки припущення, – на короля впливав якийсь дуже незрозумiлий, нелогiчний чинник, коли вiн зважував рiзнi альтернативи. Монарх, що мав усього двадцять сiм рокiв, напевне вiдчував нестерпний тягар безнадiйного становища; може, вiн уже чув помахи крил недалекоi поразки i хотiв уникнути такоi страшноi вiдповiдальностi. Але для нього, людини обов’язку в крайньому ii виявi, був тiльки один спосiб утечi вiд неi – смерть. В армii багато мовилося про те, що в бою король свiдомо шукав смертi. Вiн з’являвся в найнебезпечнiших мiсцях i постiйно пiдставляв себе росiйським кулям. Офiцери й солдати перешiптувалися, що король хоче, аби його застрiлили. Були й натяки на те, що король у тяжкi хвилини поширював свое бажання померти також на все вiйсько. Коли, як уже згадувано, один iз офiцерiв високого рангу зауважив, що на армiю вже не можна покладатися, мимовiльна реакцiя короля була дуже дивна. А саме: Карл сказав, що в такому разi вiн бажае, аби нi вiн сам, нi хтось iнший з армii не повернувся живий iз цього походу. Може, саме такi почуття спонукали короля врештi вiдкинути всяку обережнiсть i поставити все на одну карту. Може, самодержавному монарховi ввижався його особистий Рагнарек[19 - У скандинавськiй мiфологii: загибель богiв i цiлого свiту.]: уся армiя мала бути залучена до його власноi загибелi. Реакцiю короля можна порiвняти з реакцiею його батька, Карла ХІ, пiд час, м’яко кажучи, тривожного початку Сконськоi вiйни в сiмдесятих роках XVII столiття. Тодi Карл ХІ нiбито промурмотiв: «Хоч би й не повернутися звiдти, нiчого, крiм смертi, не жадаю».






План Полтавськоi битви



Постанова прийнята була однозначна: атакувати росiян, а там що буде, те й буде.

Та якщо саме через поганi новини, отриманi 22 червня, ухвалено атакувати росiян, чому ж тодi з виконанням тiеi ухвали зволiкали аж до 27 червня? По-перше, шведське командування все ще намагалося розпочати бiй на власних умовах. По-друге, виконання ухвали вiдкладено тому, що король усi тi днi лежав у великiй гарячцi через запалення рани, якийсь час узагалi здавалося, що вiн помирае. Реншельд, на якого, поки хворiв король, покладено командування армiею, не хотiв брати на себе вiдповiдальнiсть за таку важливу дiю, поки Карл лежав без пам’ятi. Вирiшувати мав лише король, i саме цiеi недiлi вiн на диво отямився вiд свого гарячкового марення. Можливо також, що на ухвалу вплинув i третiй чинник. Шведи бачили, що росiяни й далi споруджують укрiплення. Вночi проти недiлi був висланий принаймнi один розвiдувальний загiн, та й без того видно було, що росiяни далi працюють над укрiпленнями. У рапортах повiдомлялося, що росiяни споруджують новi редути. Подальше зволiкання тiльки означало б, що росiйськi позицii буде ще важче захопити. Навiть час працював на царя Петра.

Ухвала була чiтка: атакувати росiйську армiю. Питання полягало в тому, як воно все вийде. Шведський план бою – наскiльки його можна вiдтворити, – мабуть, складався з двох моментiв: 1) пробiй крiзь росiйську систему укрiплень мiж двома лiсами i 2) пiсля цього штурм укрiпленого табору. Перший момент плану, пробiй крiзь редути, мав бути здiйснений ще вдосвiта пiд захистком темряви. Пiхота повинна була швидко й раптово просто пробiгти крiзь ворожi укрiплення, поки iхнi заспанi захисники встигнуть завдати iй вiдчутноi шкоди. То мав бути комбiнований напад пiхоти й кiнноти. Кiннота потрiбна була на першому етапi для того, щоб зробити прохiд у лiнii укрiплень росiйського табору; вiдразу за задньою лiнiею редутiв, як було сказано ранiше, зосереджувалась ворожа кiннота. Шведська кiннота повинна була раптово напасти на тi сили. Пiсля пробою шведськi ескадрони мали виконати ще одне дуже важливе завдання: вiдрiзати головним росiйським силам единий шлях до вiдступу в пiвнiчному напрямку вздовж рiчки. Шведська пiхота, пробившись крiзь редути, повинна була напасти на укрiплений табiр. Одночасно кiннота мала добутися до пiвнiчного боку того табору. Представник короля Станiслава у шведськiй армii так пiдсумував цей план: «Фельдмаршал iз кiннотою мав напасти на ворога з флангу, а пiхота – з фронту». Пiхота мала завдати головного удару в цьому завершальному нападi на табiр; це був молот, а кiннота вiдiгравала роль ковадла: своею атакою вона мала стримувати росiйське вiйсько i перешкоджати його вiдступовi на пiвнiч. Якби цей план удався (коли вiн справдi був такий, а багато що пiдтверджуе це), уся битва скiнчилася б для росiян нищiвною поразкою. Як уже згадувано, в розташуваннi росiйського вiйська було одне вочевидь вразливе мiсце: мала можливiсть вiдступу. Напад шведiв, згiдно з накресленою вище схемою, перегородив би росiянам бiльшiсть шляхiв до вiдступу; царськiй армii загрожувало б цiлковите знищення.

Притиснута спиною до рiчки з единою благенькою переправою через неi, вона опинилася б замкненою в пастцi.

Але в тому планi було кiлька вразливих мiсць. По-перше, навряд чи пощастило б раптово захопити росiйськi редути. Непомiтно пiдiйти до самих них пiд захистком ночi було нелегко: в темрявi можна було наробити багато помилок. Несподiвано проскочити крiзь редути, як вимагав план, звичайно, теж було важко, але на такий ризик шведи мусили зважитись. Існувала також непевнiсть, чи у шведського вiйська справдi вистачить сили здобути штурмом табiр i розбити супротивника. Що шведiв кiлькiсно було менше, певна рiч, знали всi, але тi, хто тiеi недiлi приймав ухвалу, Карл ХІІ i Реншельд, виходячи з великого досвiду боротьби з росiянами, не вважали, що з таким спiввiдношенням сил iхнiй план безнадiйний. Десять рокiв тому пiд Нарвою з чисто тактичного погляду становище було майже таке саме; тодi шведське вiйсько, кiлькiсно багато менше, атакувало росiйську армiю в добре укрiпленiй фортецi й завдало iй нищiвноi поразки. Навiть пiсля того росiяни не раз дiставали доброго чосу (тобто в тих випадках, коли вони взагалi погоджувалися приймати вiдкритий бiй). Тому шведське командування не вельми високо оцiнювало боездатнiсть росiйськоi армii. Мабуть, воно думало, що чинники, якi колись спрацювали пiд Нарвою, спрацюють знов. А проте росiйська армiя суттево вдосконалилася пiсля 1700 року. Був ризик, що шведи недооцiнювали свого ворога. У планi проглядала недозволено низька оцiнка здатностi росiйськоi армii на iнiцiативу. Вiн був розрахований на пасивнiсть супротивника, що сидiтиме тихо, вилупивши очi, поки шведи елегантно накидатимуть йому зашморг на шию. (Очiкування такоi летаргii росiян не було цiлком невмотивованим, бо й пiд час походу, i протягом останнiх днiв вони займали тiльки оборонну позицiю.) Трете вразливе мiсце плану полягало в тому, що якби, не дай Боже, шведам не повелося, то тим частинам, якi вже пробралися б крiзь редути, важко було б вiдiйти з поля бою. Редути в такому разi перетнули б iм тодi единий вiдкритий шлях на пiвдень, i вони мусили б вiдступати через незручнi лiсовi хащi навколо села Малi Будища. Просто поле бою лежало на такiй мiсцевостi, що створювало труднощi для тiеi армii, котра програвала, незалежно вiд того, чия вона була.

Цей план мав чимало вад. У ньому було багато ризикованого. Та якщо вдалося б застукати росiян зненацька, якщо пощастило б проскочити через систему редутiв i якщо штурм табору був би успiшний, цар Петро зазнав би нищiвноi поразки. Багато було таких «якщо».

Серед росiйського вiйська в недiлю панувало таке саме нетерпляче, напружене очiкування, як i серед шведiв. Солдати та будiвельники поспiшали докiнчити лiнiю редутiв, новi укрiплення поволi пiдiймалися з пiщаного грунту, подекуди зарослого кущами. У пiвденному напрямку раз по раз посилали загони кiнноти й козакiв, щоб вони не давали спокою шведським переднiм сторожам i таборовi. Генералiтет також виiздив зранку особисто оглянути розташування шведiв. Росiяни високо цiнували свого ворога, про що красномовно засвiдчували iхнi повiльнi й обережнi дii аж до цiеi недiлi. Цi численнi укрiплення були тим засобом, що мав захистити iх вiд несподiваних вибрикiв небезпечного ворога. А проте серед верхiвки росiйськоi армii дехто був схильний вважати, що шведи не зважаться в такому становищi йти в атаку.

Генерал Меншиков написав заспокiйливого листа додому своiй дружинi. Настрiй у нього був бадьорий: «Учора табiр перейшов сюди, i хоч це мiсце лежить ближче до ворога, менi здаеться, що воно вибране вдало. До того ж, нашi загони спорудили укрiплення, i думаеться, що супротивник скоро змушений буде покинути цю мiсцевiсть i податися геть, пiсля чого ми сподiваемося налагодити зв’язок iз Полтавою. Зрештою, в нас, дякувати Богу, все гаразд i немае нiякоi небезпеки, оскiльки армiя стоiть тут уся зiбрана докупи». Пiсля полудня цар наказав улаштувати огляд пiхоти й подiлити ii на дивiзii; командування перейшло в iншi руки. Петро Олексiйович iздив верхи з капелюхом у руках i розмовляв iз вищими офiцерами та штабiстами. Останнiм перемiщенням табору й дедалi частiшими наскоками на шведську армiю ii ще дужче прикрутили, немов лещатами. Тепер уже безперечно було досягнуто критичноi межi болю, i росiяни зацiкавлено чекали на iхню реакцiю. Можна було сподiватися, що швед вийде з гри i, присоромлений, поверне до Днiпра, а тодi пiде геть з Украiни. Та за пiвмилi на пiвдень уже почалося приготування до нападу.




8. У недiлю ввечерi


Коли скiнчилася военна нарада, була вже четверта година по пiвднi. Тодi до монастиря покликано генерал-квартирмейстера армii, полковника Акселя Юленкрука. У передпокоi його зустрiв Реншельд i повiв далi до келii короля, що лежав у лiжку. Фельдмаршал оголосив про ухвалу почати напад i наказав Юленкруковi подiлити пiхоту на чотири похiднi колони. Далi Юленкрук отримав вiд Реншельда ordre de bataille, план, що показував, як мають бути розташованi вiйськовi частини пiд час бою. Юленкрук якусь мить постояв бiля монархового лiжка мовчки. Нетерплячий Реншельд рiзко запитав його, чи вiн розумiе, як виконувати завдання, але король ледь роздратовано перебив його: «Так, так, Рен-шельде, вiн усе знае». Саме Реншельд мав бути замiсть прив’язаного до ношiв короля головнокомандувачем у битвi. На його плечi лiг величезний тягар вiдповiдальностi, вiн знав це i реагував на той гнiт дратiвливiстю й похмурою нервознiстю.

Карл Густаф Реншельд був бiлявий, блiдий, iз владними рисами обличчя: гострий нiс, маленький рот i холодний погляд. Кмiтливий i досвiдчений вiйськовик, загартований, вольовий, вiдданий королевi й коронi, сувороi, запальноi вдачi. У стосунках з колегами та пiдлеглими був пiдозрiливий i пихатий. Вiн мав п’ятдесят сiм рокiв, народився у Штральзун-дi у шведськiй Переднiй Померанii, де його батько був членом управи адмiнiстративного суду. Вчився у Грайфсвальдi та Лундi, проте обрав шлях меча. Пiд час Сконськоi вiйни в 70-х роках XVII столiття виявив хист командира i безстрашнiсть у бою. На службi просувався швидко. Пiдполковником став у двадцять шiсть рокiв. Був дуже тямущим полководцем. Мабуть, найбiльшим його успiхом на час Полтавськоi битви була велика перемога бiля Фрауштадта взимку 1706 року, коли один корпус пiд його командою практично знищив невелике саксонсько-росiйське вiйсько. У тiй битвi Реншельд яскраво виявив свою силу як полководець.






Аксель Юленкрук



У тих самих подiях вiн виявив i щось iнше: безогляднiсть, що межувала з жорстокiстю. А саме: пiсля битви вiн наказав повбивати всiх росiян, що потрапили в полон. Наприкiнцi бою ворожi солдати, якi ще трималися на ногах, шпурляли вiд себе гвинтiвки, скидали з голови шапки i благали пощади. Саксонських солдатiв щадили, але до росiйських не мали жодного жалю. Реншельд наказав своiм солдатам стати в коло, а в серединi його зiбрати всiх росiйських полонених. Один очевидець розповiдав, як потiм десь iз 500 полонених «вiдразу без нiякого жалю були там пострiлянi й позаколюванi так, що вони попадали один на одного, наче вiвцi в рiзницi». Трупи лежали в три шари, понiвеченi шведськими багнетами. Частина нажаханих росiян, намагаючись уникнути такоi долi, повивертали своi мундири червоною пiдшивкою назовнi, щоб бути схожими на саксонцiв. Але тi хитрощi були викритi. Другий учасник битви розповiдав: «Коли генерал Реншельд довiдався, що вони росiяни, то звелiв вивести iх перед лаву i кожному прострiлити голову. Моторошне було видовище!» То був страшний, огидний вчинок. Хай навiть супротивники з обох бокiв не раз здатнi були, вочевидь не вiдчуваючи якихось докорiв сумлiння, вбивати беззахисних полонених, хворих i поранених, такоi рiзанини, як бiля Фрауштадта, на той час не було нi за масштабами, нi за холодним розрахунком. Безперечно, можна було вбачати в цьому особливу, жагучу неприязнь, спрямовану саме проти росiян, глибоку неприязнь, що вже тодi мала iсторичне корiння. А все-таки Реншельд, певне, вiддав свiй нелюдський наказ не в станi нервового збудження, а з добре продуманим намiром. Таким чином вiн спекувався обтяжливоi маси полонених, що, на вiдмiну вiд саксонцiв, були мало вартi як пере-вербованi солдати до його власноi армii. Водночас вiн хотiв на прикладi цих нещасних росiйських полонених настрахати й застерегти iнших.

Протягом цих червневих днiв Реншельд, мабуть, дуже страждав вiд наслiдкiв рани, отриманоi пiд час злощасного штурму Веприка в сiчнi, що не полiпшувало його й так прикрого вiд нервування настрою. (Вiд тiеi рани вiн врештi й помер.)

Пiсля того як Реншельд вилив свое роздратування на Юленкрука, той спитав, чи пiхота мае iти праворуч, чи лiворуч. Реншельд вiдповiв «лiворуч», потiм обернувся до Карла, який лежав на лiжку, i сказав, що тепер пiде до кiнноти й органiзуе ii виступ, оскiльки про пiхоту подбае Юленкрук. Потiм спитав короля, чи немае в нього ще якихось наказiв. Карл вiдповiв, що немае, i Реншельд, а за ним i Юленкрук вийшли з келii. Юленкрук прилаштувався в сусiдньому примiщеннi, де мешкав один iз королiвських служникiв, i заходився розподiляти пiхоту на колони.

Ближче до обiду перед монастирем зiбралася бiльша частина вищого командування армii. Левенгаупт також вибрався з-пiд балдахiна свого лiжка i прийшов туди. Коли з примiщення, широко ступаючи, вийшов Реншельд, вiн пiдкликав генерала до себе й запросив його сiсти на лавку пiд вiкном королiвськоi келii. Обидва високi командири були людьми гордими й запальними, обом не треба було великих зусиль, щоб нажити собi недругiв, i тому не було нiчого дивного, що досi вони вже встигли не раз добре погиркатися. Вразливий генерал i владний фельдмаршал були не вельми паристим запрягом i вiддавна вiдчували глибоку взаемну неприязнь. Але тепер цього не видно було, бо обидва намагалися ставитись один до одного з вишуканою чемнiстю. Реншельд швидко перейшов до справи: ухвалено почати атаку, i Левенгаупт повинен командувати об’еднаною пiхотою. Генерал отримав вiдповiднi накази й копiю шикування вiйська до бою: коли почне смеркати, його пiхота вишикуеться в чотири колони. Левенгаупт знав, що вишикувати полки в темрявi буде важко, тим бiльше, що через характер мiсцевостi табiр пiхоти був не цiлком упорядкований. Тому вiн попросив у Реншельда дозволу виводити полки негайно i вiдразу шикувати iх у колони. На це вiн отримав рiшучу вiдмову. Мовляв, тепер ще бiлий день, а щоб напад справдi був несподiваний, нiзащо не можна давати росiянам можливiсть помiтити, що тут щось готуеться. На цьому вони розiйшлися.

Юленкрук закiнчив подiл на колони, повернувся до короля й подав йому папери. «А фельдмаршал думав, що ви не спроможетесь скласти колони», – мовив, усмiхнувшись, король. Швидко переглянувши папери, вiн наказав роздати iх генералам. Коли генерал-квартирмейстер вийшов iз монастиря, Реншельд уже поiхав. Проте Левенгаупт i далi сидiв на лавцi пiд вiкном королiвськоi келii, зiбравши бiля себе генерал-майорiв пiхоти. Юленкрук передав йому папери й попросив його зайти до короля по новi накази. Коли Левенгаупт вийшов вiд короля, вислухавши тi накази, вiн зразу разом iз генерал-майорами подався до намету, що правив королевi за iдальню. Там, у холодку, вищi офiцери переписали собi плани.

Реншельд поiхав полем у захiдному напрямку до витягненого в довжину табору кавалерii, розташованого десь за пiвмилi вiд мiста. Прибувши туди, вiн знайшов командирiв i дав iм iнструкцii: малося використати пiд час атаки всю кавалерiю (крiм сiмох полкiв, що повиннi були залишитися й захищати обоз). Рухатися вона мала шiстьма колонами. Коли почне смеркати, буде наказано сiдлати коней i водночас переводити весь обоз, дотримуючись ладу i тишi, на нове мiсце, за кiлька кiлометрiв далi на пiвдень, бiля села Пушкарiвки. Решта кавалерii мала стояти, чекаючи наказу вирушати колонами через поле в напрямку росiйського вiйська та його укрiплень.

Вiддавши цi накази, Реншельд поiхав назад до монастиря. Сонце вже хилилося до заходу. Генерал-майор Карл Густаф Крейц, призначений командувати правим флангом кавалерii, добре знав, яка безпросвiтно темна бувае украiнська нiч, тому спробував трохи пiдготуватися до важкого нiчного маршу. Вони з ротмiстром поiхали на невеликий огляд мiсцевостi, щоб визначити собi кiлька добрих орiентирiв. Усiм командирам полкiв також роздано копii шикування вiйська до бою. Тiеi ночi не можна було нi в чому помилятися.

Повернувшись до головноi квартири, Реншельд пообiдав разом з iншими вищими офiцерами в королiвськiй iдальнi. Король обiдав сам. Натиснуто на пускову кнопку, i военна машина вже почала здригатись i чмихати. Магiчнi слова про те, що король вирiшив напасти на росiян, i пов’язанi з цим нападом накази швидко поширювалися вiд сходинки до сходинки вiйськовоi iерархii, вiд командуючих флангами та полками через батальйонних i ротних до нижчих командирiв i врештi до солдатiв, обслуги, обозних i всiх цивiльних. Усюди, де стояло вiйсько, у наметах, пiд голим небом i в неогляднiй тiснявi обозних пiдвод почалася гарячкова робота. Вiдсiювано солдатiв, непридатних до бою. Тiльки-но почне смеркати, хворих, калiк i поранених, а також безкiнних кавалеристiв, разом з усiм обозом, цивiльними, тими, хто випадково опинився в таборi, та майже всiею артилерiею вiдправлять до села Пушкарiвки. Вiйськовi, що мали iз собою родини, також вiдсилали iх до того мiсця збору. Одним iз них був сорокап’ятирiчний пiхотний капiтан Генрик Споре з парафii Нордендаль на пiвнiчний захiд вiд мiста Обу[20 - Обу – шведська назва фiнського мiста Турку.]. Вiн дуже хвилювався за свого сина-пiдлiтка Генрика Югана й вiдiслав його до Пушкарiвки. У своему щоденнику вiн пояснив цю розлуку коротко: «Нехай йому допоможе Бог». Спливе багато рокiв, поки вiн знову побачить сина. У мiсцi збору мали влаштувати для захисту огорожу з возiв. Видiлено також людей для охорони обозу: це були, крiм уже згаданих кавалеристiв та артилерii, ще близько 3 000 запорожцiв.

Серед багатьох тисяч хворих i поранених був гвардiйський хорунжий Густаф Абрагам Пiпер, що мав усього лише сiмнадцять рокiв. Рiк тому вiн пiшов до армii, якраз вчасно, щоб узяти участь у походi на Росiю. Похiд виявився для юнака аж нiяк не парадним маршем. Вiд самого початку його опосiли хвороби, а що вiн довго не мав iншого харчу, крiм твердих сухарiв, рiпи, брусниць та горiлки, йому не легшало. Перед Новим роком йому стало так погано, що довелося везти його в каретi. Уночi проти 23 грудня Пiперова карета застрягла в купi залишених возiв, заплутаних у збруi коней та закляклих трупiв пiд Гадячем. Було страхiтливо холодно. Його вiзник замерз, а сам хлопець сидiв закутаний у ватяну ковдру, накинувши на голову плаща. За якийсь час до нього приеднався служник його полковника, що не мав куди приткнутися у снiгу, темрявi й холодi. Але вiн швидко пiшов, забувши знов затягти за собою завiсу, тож у карету вiяв, аж свистiв, холодний вiтер. Отак пiд вiтром Пiпер просидiв аж до Свят-вечора, поки врештi прийшов його власний служник i допомiг йому добратися до мiста й полкового шпиталю. Виявилося, що вiн обморозив ноги. Скоро з них почало вiдпадати почорнiле м’ясо. Пальцi на ногах довелося вiдщипувати щипцями. Йому пощастило уникнути бiльшоi ампутацii, але цiною великих мук: йому довго вирiзували й вiдщипували вiдмороженi мiсця на п’ятах. Вiдтодi через покалiченi ноги його перевозили, немов мiшок. Тепер Густаф Абрагам звелiв покласти себе в карету. Разом з iншими людьми в обозi вiн мiг тiльки напружено чекати подальших подiй i нашорошувати вуха, щоб почути, коли почнеться наступ.

Повiдомлено пароль, яким будуть користуватися пiд час битви. Вiн мiг придатися, якщо буде важко в бою вiдрiзнити свого вiд ворога; в однiй армii мундири окремих частин досить рiзнилися мiж собою, а видимiсть часто була погана. Як звичайно, пароль був: «З Божою допомогою». Послано вiстових до рiзних невеличких сторож iз наказом, щоб вони повернулись i негайно приедналися кожна до своеi частини. Одна з таких сторож перебувала бiля Буланiвки, оточеного лiсом села за двадцять кiлометрiв на пiвдень вiд Полтави, близько вiд Ворскли. Та сторожа складалася з тридцяти драгунiв iз полку Єльма, а командував нею двадцятичотирирiчний пiдпоручник зi Стокгольма Карл Роланд. Їi завданням було добувати харчi для свого полку i водночас тримати на вiдстанi роз’iзди козакiв iз ворожого табору, що вигулькували навколо. Саме коло Буланiвки був один iз найкращих бродiв через Ворсклу, i цей маленький загiн доти мав на своему рахунку чимало сутичок iз ворогом. До Буланiвки помчав верхи один iз генерал-ад’ютантiв, – до речi, це одна iз безперечно найнебезпечнiших посад у вiйську пiд час бою, – молодий капiтан Нiльс Бунде. Вiн повiдомив Роланда та його загiн, що вони повиннi негайно повертатися пiд Полтаву. Для Роланда цей наказ прийшов дуже невчасно. Рiч у тому, що вiн не додумався взяти до Буланiвки своiх коней на змiну, а тепер не мав коли iх забрати. (У бiй усi офiцери звичайно брали iз собою коней на змiну або запасних, пiд наглядом своiх служникiв. Ними замiнювали поранених чи вбитих коней.) Отже, Карл Роланд залишився в бою без запасних коней, i, хоч вiн тепер, вертаючись назад, як йому наказано, ще не знав цього, скоро та обставина мало не коштувала йому життя.

Коли король закiнчив обiд, почалося казання. Потiм вiн, лежачи на похiдному лiжку, оточений численними вiдвiдувачами, звелiв, щоб його винесли з келii. Лiжко з королем обнесли навколо, щоб вiн сам мiг поглянути на приготування до наступу. Через якийсь час носii зупинилися на луцi нижче вiд монастиря, де була розташована гвардiя. Король поговорив то з тим, то з iншим гвардiйцями. Його поранену ногу оглянула група спецiально вибраних лiкарiв, що мали лiкувати рану пiд час очiкуваноi битви. Головним серед них був Мельхiор Нейман, медик, який уже лiкував короля й ранiше, пiсля злощасного перелому ноги пiд Краковом 1702 року. Двое iнших були Якоб Шульцен i полковий лiкар Густаф Бультенгаген. Коли королевi перев’язували ногу, вiн клав ii на колiно служника, що накривав стiл, Югана Гультмана. Юган був старим, вiдданим служником, що звичайно розважав монарха рiзними переказами та оповiдками, а того вечора йому доручили нести необхiднi лiки свого пана.






Мушкет, пiстоль та шпага



О восьмiй годинi до людей, що оточували ношi короля, приеднався загiн гвардiйцiв – двадцять чотири спецiально вiдiбраних надiйних хлопцiв. Серед них був солдат Нiльс Фрiск, що вже раз носив був королiвськi ношi, пiсля згадуваного перелому ноги. Фрiск ходив пiд бiлими прапорами гвардii вiд самого початку вiйни i як бувалий вояк отримав свою пайку болячок i ран, що iх вона так щедро роздае своiм учасникам. Його й досi мучила прикра вогнепальна рана в лiвому стегнi, отримана в боях на Двiнi 1701 року; в битвi пiд Головчином понад рiк тому росiйська куля прохромила йому праву кисть (треба сказати, що калiбр тогочасних мушкетiв був дуже великий, близько двадцяти мiлiметрiв), тож вiдтодi мiзинець та пiдмiзинний палець тiеi руки були паралiзованi. Нiльс Фрiск i його двадцять трое товаришiв разом iз п’ятнадцятьма лейб-драбантами пiд командою лейтенанта Югана Єрти мали служити особистою охороною короля. Простi синi плащi з жовтими закаврашами та жовтою пiдшивкою солдатiв лейб-гвардii разюче вiдрiзнялися вiд розкiшних, блакитних iз золотим мундирiв лейб-драбантiв. Завданням цих солдатiв було насамперед утворювати навколо Карла живу заслону вiд куль; так само як у пiхотi спецiально призначенi гренадери звичайно мали йти спереду або з бокiв командира, гвардiйцi та драбанти своiми тiлами повиннi були ловити кулi, призначенi для iхнього найвищого зверх-ника – короля. Це доводить, що у вiйську не вельми вiрили поголоскам, нiби куля не бере короля i його не можна поранити. (Ішли чутки, що його хлопцем зачарувала одна вiдьма, зробивши невразливим до куль.) Завдання, яке виконували Фрiск i його товаришi, було вкрай небезпечне, iх мали нiвечити i вбивати замiсть короля. Король був самодержавним монархом, що отримав найвищу владу на землi вiд самого Господа Бога. Його радощi i болещi в очах генералiв i, може, також в очах багатьох солдатiв важили безмiрно бiльше за жалюгiдне життя кiлькох нещасних солдатiв: ними можна було пожертвувати.

Короля не понесуть у бiй, а натомiсть його повезуть бiлi конi на ношах, що iх змайстрували хлопцi з Мури, Далекарлiйського полку. Ношi були прив’язанi мiж двох коней, що утворювали своерiдний тандем, а на них можна було пiдняти похiдне лiжко з шовковими матрацами, самодержавним королем i всiм iншим. Обiч цього повозу буде поставлено по вiсiм солдатiв. Переднього коня мав вести не якийсь там вершник чи конюх iз королiвських стаень, а сам Нiльс Фрiск.

Пiсля таких приготувань залишилося чекати. Сiрий присмерк над землею почав густiшати. Граф Пiпер приеднався до людей, що оточували короля. Разом iз Реншельдом вiн сiв на землю. Навколо ношiв юрмилася бiльша частина генералiтету й вищих офiцерiв. Люди сидiли на землi, загорнувшись у своi плащi, або сяк-так поприлягали, щоб урвати хвилину сну. Конi стояли осiдланi, готовi вирушати. Тим часом як тiнi оберталися в сутiнки, а сутiнки згущувалися в темряву, люди навколо, в лiсах i на луках, у бiвуаках i в наметах, чекали на сигнал до виступу.

Єдиним гучнiшим звуком за тi довгi години чекання в темрявi була луна окремих пострiлiв iз пiвнiчного боку, ближче до рiчки. Валашський полк, частина легкоi кавалерii пiд командою полковника Сандула Кольци, що нараховував близько тисячi шпаг, зайняв позицiю вздовж гребеня узвишшя, яке тяглося паралельно Ворсклi в напрямку села Якiвцi вiдразу на пiвдень вiд укрiпленого табору. Там стояло з’еднання росiйськоi пiхоти й кiнноти. (Можливо, ще й рота вiстових, легкий загiн iз ста тридцяти солдатiв, який часто використовували для розвiдки.) Метою всього цього маневру було вiдвернути увагу росiян вiд пересування армii. А взагалi панували тиша, темрява лiтньоi ночi й очiкування.






Ordre de bataille



Близько одинадцятоi тих, хто спав, збудили. Тишу розiтнув клич, що полинув над головами солдатiв, якi ще не зовсiм прочунялися зi сну: «Вставайте, виступаемо!» Цього сигналу чекали. Послано вiстових у рiзнi табори пiхоти й кiнноти з наказом виступати. Левенгаупт, що був задрiмав, прокинувся вiд того кличу i вмент пiдвiвся. Вiн гукнув своiх служникiв i наказав бiгти до його коней та доглянути, щоб вони були готовi. Генералова квартира, з кiньми й солдатами, була за чотириста метрiв звiдти. Прийшовши туди, вiн сiв на коня й помчав назад, щоб спiймати Реншельда. Звичайно, у суцiльнiй темрявi вiн його не знайшов. Вихiд пiхоти з мiсць постоiв не минув без ускладнень, i впорядкування колон також скоро було геть порушене. За планом кожен батальйон мав свое мiсце в однiй iз чотирьох колон. У темрявi важко було дотримуватися ладу, i частина з’еднань опинилася не на своiх мiсцях. Тому Левен-гаупт вiдразу наказав зупинити початий уже марш i провiв перерозподiл з’еднань у колонах, щоб вiн цiлком вiдповiдав плановi. Цей захiд може здатися формалiзмом, а проте вiн був украй необхiдним. План розташування вiйська для ведення битви, ordre de bataille, був складений, виходячи з того, якi саме частини утворюватимуть кожну окрему колону. Якби сталася помилка, то вишикувати iх до бою було б важко i згаялося б багато часу, а цього, певна рiч, не можна було допустити в становищi, коли вирiшальне значення мала швидкiсть. Поки вiдбувався перерозподiл, iз темряви вигулькнув Реншельд, до краю обурений такою, на його думку, нiчим не обгрунтованою затримкою. Вiн знайшов Левенгаупта й сердито накинувся на нього: «Де ви, в бiса, вештаетесь? – І додав: – Нiхто не може вас знайти, ви хiба не бачите, який зчинився розгардiяш?» Левен-гаупт, виправдуючись, послався на темряву та на плутанину в таборi й додав, що вiн, до речi, цiлий вечiр пробув бiля ношiв короля. Реншельд вiдмахнувся вiд його виправдувань, а натомiсть запитав, котрий полк зараз iтиме в колону. Генерал вiдповiв, що не знае, мовляв, вiн щойно прийшов сюди й сам мусить довiдатися про це. Така вiдповiдь, мабуть, iще дужче розсердила запального Реншельда: «То он ви який, нi про що не дбаете. Я не маю вiд вас нiякоi допомоги чи користi, зроду не подумав би, що ви можете виявитися таким, я вважав вас за iншого, а тепер бачу, що дарма». Левенгаупт намагався урвати його тиради, мляво захищався, казав, що не заслужив таких звинувачень. Вiн пообiцяв, що негайно зробить те, що хоче Реншельд, хай тiльки той скаже, чого саме вiн хоче. Фельдмаршал нечемно й сердито урвав його мову словами: «Краще я сам усе зроблю», – пiсля чого залишив ображеного й невдоволеного Левенгаупта. (Усупереч його виправданням, генералова вина у плутанинi пiд час виходу з табору та пiд час розподiлу полкiв у колони, звичайно, була чимала. Вiн вочевидь злегковажив цей свiй обов’язок. Години перед виступом, коли вiн гаяв час у пасивному очiкуваннi, навiть не подбавши про спорядження своiх коней, явно свiдчили про його флегматичну вдачу.) Невдовзi офiцери впорядкували колони, i вони були готовi до маршу. Обоз i вiльнi вiд обов’язкiв люди були вже або в Пушкарiвцi, або недалеко вiд неi. Лише деякi невеликi гурти ще й досi трималися поблизу монастиря.






Шведське церковне начиння



Хоч i було згаяно багато дорогого часу, але проказали молитву. Це була головна й дуже важлива частина психологiчного готування до бою. Тим, хто останнiми днями не причащався, у таких випадках звичайно велiли приступити до причастя. Була навiть спецiальна молитва, яку належало проказувати «перед походом або в iнших небезпечних випадках»: «Дай менi й усiм тим, хто зi мною проти ворога нашого стане, вiдвагу, щастя в бою i перемогу, аби нашi недруги бачили, що ти, Господи, з нами, i змагаешся за тих, хто покладае надiю на тебе». Крiм того, перед самим початком бiльших боiв завжди спiвали псалом 96, вiрш 6:

Господь, неживого й живого творець,
Дае нам снагу i розраду,
Вiн мужнiсть вдихае до наших сердець
І не залишить нас на загладу.
Тверда наша вiра, спонука до дiй,
Несхитна основа всiх наших надiй,
Ми з нею усiх переможем.

Головною темою молитов i псалмiв, до яких удавалися перед боем, був саме заклик до вiдваги, а також прохання, щоб Бог дав щастя в бою i змiцнив серце у грудях солдата; страх мав бути приглушений. А протягом тих темних нiчних годин його безперечно вiдчував кожен. Боi завжди були дуже кривавi. (Навiть ветеранам iхнiй досвiд не вельми допомагав, адже боi вiдбувалися досить рiдко. У середньому вояк, мабуть, за цiле свое життя брав участь у трьох-чотирьох битвах. Часто мiж ними минали довгi роки, отже, вояки не мали нагоди навчитись дивитися на бiй, з його смертельними небезпеками, як на звичайну буденну рiч.) Завданням таких коротких молитов було також прищепити солдатам вiру в те, що вiйна i битва вiдбувалися з Божоi волi й що саме Бог урештi визначае, хто мае перемогти в бою i кому судилося загинути. Треба було, щоб вояки приймали те, що станеться, щоб у них не взяло гору здорове природне бажання ухилитися й утекти.






Аксель Спаре



Коли о першiй годинi ночi молiння скiнчилося, пiхота знову рушила з мiсця. Рота приеднувалася до роти; тихо, не користуючись своiми iнструментами, попереду йшли барабанщик i горнiст, за ними капiтан на чолi перших загонiв мушкетерiв десь по п’ятдесят чоловiк у кожному. Потiм iшли двi групи списоносцiв; мiж ними йшов хорунжий, що нiс ротну хоругву. А за ними решта два загони мушкетерiв на чолi з лейтенантом. Десь такий вигляд мали всi сiмдесят рот пiхоти, що складали вiсiмнадцять батальйонiв. Колона за колоною тихо йшли вперед. Першою колоною пiхоти командував генерал-майор Аксель Спаре; до неi входили два батальйони Вестманландського полку, разом 1 100 чоловiк; Нерке-Вермландський полк, також по два батальйони, що разом нараховували 1 200 чоловiк; за ними йшов грунтовно перемолочений Єнчепiн-зький полк, единий батальйон якого нараховував усього 300 чоловiк. Друга колона, пiд командою генерал-майора Берндта Отто Стакельберга, складалася з двох слабких батальйонiв Вестерботен-ського полку приблизно по 600 чоловiк кожен, так само слабкого Ест’етського полку, що складався всього з 380 чоловiк, зiбраних в один батальйон, i двох батальйонiв Упландського полку по 690 чоловiк кожен. Вiдразу за ними йшов генерал-майор Рос i його третя колона, яку очолювали два батальйони Далекар-лiйського полку, разом 1 100 солдатiв; вiд них не вiдривалися два батальйони пiхотинцiв лейб-гвардii. Четверту й останню колону, пiд командою генерал-майора Лагеркруни, складали решта два батальйони лейб-гвардii. Лейб-гвардiя нараховувала загалом 1 800 солдатiв. Посеред лейб-гвардii iхав на своiх бiлокiнних ношах король, тiсно оточений охоронцями й численним почтом. Останнiми йшли Кальмарський i Скараборгський полки, кожен з яких складався з единого батальйону приблизно з 500 чоловiк. Пiхотинцi, яких разом було приблизно 8 200 чоловiк, важкою ходою простували в нiч.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=45165332) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Капральство – четвертина роти на чолi з капралом.




2


«Плiткар» (англ.).




3


Сегун – титул вiйськових правителiв у Японii 1192 – 1867 рр., що позбавили iмператора реальноi влади. Вiд самого початку цей титул став спадковим.




4


«Про байдужiсть до вiйни, по-простацькому нейтралiтет» (лат.).




5


«Капелюхи» («Партiя капелюхiв») – одна з полiтичних партiй (друга – «Партiя очiпкiв») антиросiйського напрямку у риксдагу ХVІІІ столiття.




6


Твiр поета i прозаiка Андерса Уделя (1718 – 1773).




7


Давня назва Таллiнна.




8


Лiфляндiя (Лiвонiя) – частина Балтiйського Поозер’я мiж Ризькою затокою та озером Пейпус, 1919 р. роздiлена мiж Естонiею та Латвiею.




9


Езель – колишня назва острова Сааремаа, що тепер належить Естонii.




10


Кексгольм – мiсто бiля гирла рiчки Ладоги, в давнину належало до Великого Новгорода, потiм до Росii, 1617 – 1721 рр. – до Швецii, тодi знову до Росii, 1811 – 1944 рр. – до Фiнляндii пiд назвою Кокiсальмi, а вiд 1944 року – до СРСР пiд назвою Приозерськ.




11


Інгерманляндiя (давня назва – Іжорська земля) – мiсцевiсть на берегах Фiнськоi затоки та рiчки Неви, у давнину належала до Великого Новгорода, потiм до Росii, 1617 – 1702 рр. – до Швецii, а вiд 1702 року знову до Росii.




12


Шведська миля дорiвнюе 10 км.




13


Курляндiя – пiвденно-захiдна частина Латвii, у давнину заселена латиським плем'ям куршiв. У ХІІІ столiттi ii захопив Лiвонський орден. Вiд 1561 року перебувала у складi Польщi, потiм Росii, а вiд 1918 року – Латвii.




14


Нотеборг – давня назва фiнського мiста Пекiнесарi.




15


Дерпт – теперiшне мiсто Тарту в Естонii.




16


Неприступним (англ.)




17


Земгалiя – пiвденно-схiдна частина сучасноi Латвii.




18


У текстi поданi дати за старим стилем. Пiст перед святом Петра i Павла за новим стилем кiнчаеться 11 липня.




19


У скандинавськiй мiфологii: загибель богiв i цiлого свiту.




20


Обу – шведська назва фiнського мiста Турку.