Книга - Дорога до Країни Оз

Дорога до Краiни Оз
Лiман Френк Баум


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Одна з найулюбленiших героiнь казкаря Лiмана Френка Баума – Доротi знову вирушила в мандрiвку. Причому несподiвано для себе. Дiвчинка й гадки не мала, що, здавалося б, випадкова зустрiч з Косматим чоловiчком поблизу своеi домiвки стане передвiсником неймовiрноi пригоди. Адже вона мала тiльки показати незнайомцю шлях до Олiйних полiв, який знала як своi п’ять пальцiв. Однак заплуталася у кiлькох стежках, i навiть вiрний песик Тото не змiг допомогти iй повернутися до рiдноi ферми. Але, зрештою, кожна дорога кудись та доведе, а також подаруе знайомства з новими друзями, якi зробили цю iсторiю ще веселiшою.





Лiман Френк Баум

Дорога до Краiни Оз



Перекладено за виданням:

L. Frank Baum. The Road to Oz.

Reilly & Lee, 1940



© Б. Е. Носенок, переклад украiнською, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010



* * *

Чарiвник Краiни Оз

Чудесна Краiна Оз

Озма з Краiни Оз

Доротi та Чарiвник у Краiнi Оз

Дорога до Краiни Оз

Смарагдове мiсто Краiни Оз

Латочка з Краiни Оз

Тiк-Ток з Краiни Оз

Опудало з Краiни Оз

Ринкитинк у Краiнi Оз

Пропала принцеса Краiни Оз

Залiзний Лiсоруб з Краiни Оз

Чари Краiни Оз

Глiнда з Краiни Оз




До моiх читачiв


Що ж, моi любi, ось те, що ви попросили: ще одна книжка Краiни Оз про дивнi пригоди Доротi. В цiй iсторii е також i Тото, бо ви просили повернути його. Є тут i багато iнших персонажiв, яких ви впiзнаете. Справдi, я намагався якомога ретельнiше розглянути побажання моiх маленьких кореспондентiв. Якщо ця розповiдь не е тим, про що ви мрiяли, то варто помiркувати ось над чим: iсторiя народжуеться перш, нiж ii можна записати, i письменник не може сильно змiнювати ii, не зiпсувавши.

У передмовi до книжки «Доротi та Чарiвник у Краiнi Оз» я сказав, що хотiв би написати кiлька оповiдань, якi не були б iсторiями про Оз. Рiч у тiм, що я писав iсторii про Оз надто довго – принаймнi так менi здавалося. Але з моменту опублiкування цiеi частини мене просто завалили листами вiд моiх маленьких кореспондентiв, якi просили мене «писати бiльше про Доротi» та «бiльше про Оз». А оскiльки я пишу лише для того, щоб порадувати дiтей, то намагаюся поважати iхнi бажання.

У цiй книжцi е кiлька нових персонажiв, якi цiлком заслуговують на життя. Менi дуже подобаеться Косматий чоловiчок, тож сподiваюся, що вiн сподобаеться i вам. Щодо Полiхромii – дочки Веселки та дурного маленького Гудзика-Розумника, то вони, гадаю, зробили цi iсторii про Оз ще веселiшими, тож тiшуся з того, що цi героi опинилися в цiй книжцi. Водночас дуже хочу дiзнатися, чи сподобалися вони вам.

Коли я взявся писати цю книжку, то отримав цiкавi новини з «Краiни Оз». Вiрю, що вони приемно здивують вас, моi любi. Але це така довга й захоплива iсторiя, що ii потрiбно зберегти для ще однiеi книжки, яка, можливо, стане останньою iсторiею, яка розповiдатиме про Краiну Оз.



    ЛІМАН ФРЕНК БАУМ
    Коронадо, 1909 рiк




І. Шлях до олiйних полiв







– Будь ласка, маленька панно, – мовив Косматий чоловiчок, – чи не могла б ти показати менi дорогу до Олiйних полiв?

Доротi придивилася до нього. Вiн виглядав обшарпано, але в очах було щось таке, що робило його напрочуд приемним.

– Звичайно, – вiдповiла дiвчинка. – Я можу вказати тобi шлях. Але це зовсiм iнша дорога.

– Інша дорога?

– Так. Тобi доведеться перетнути велику ферму, потiм йти стежкою до головноi дороги, потiм повернути на пiвнiч i йти до розвилки, де п’ять стежечок розбiгаються в рiзнi боки, а далi… ой, краще менi самiй подивитися…

– Будь ласка, мила панно. Якщо хочеш перевiрити дорогу до самiсiньких Олiйних полiв, – вiдгукнувся халамидник.

– Зверни на стежку за пеньком в’яза або на дорiжку за нiркою ховраха, або…

– І будь-яка пiдходить?

– Звичайно, нi, Косматий чоловiчку. Щоб дiстатися до Олiйних полiв, треба вибрати один-единий правильний шлях.

– А ця дорога, яка веде вiд пенька ховраха, едина або…

– Господи! – вигукнула Доротi. – Доведеться самiй показати тобi, куди йти, ти страшенно дурний. Почекай трохи, я збiгаю додому й одягну капелюшка.

Халамидник залишився один. Вiн повiльно жував вiвсяну стеблинку, наче не мiг знайти нiчого смачнiшого. Потiм звернув увагу на яблуню, що росла бiля будинку, i побачив на землi багато яблук.

Косматий чоловiчок вирiшив, що яблука смакуватимуть набагато краще за вiвсяну стеблинку, тож попрямував до дерева, щоб пiдiбрати iх. Аж раптом з будинку вихором вилетiла маленька чорна собачка з коричневими оченятами й помчала до незнайомця, який встиг пiдiбрати три яблука й засунути iх до однiеi з глибоких кишень, якими повнилося його лахмiття.

Песик з гавкотом кинувся до голодранця, але вiн швидко схопив ii за загривок i запхав в ту саму кишеню, де вже лежали яблука. На землi залишалося ще багато яблук, халамидник пiдбирав iх i опускав у кишеню – кожне яблуко било песика по головi або по спинi, вiд чого той гарчав. Песика звали Тото. Вiн страшенно засмутився, потрапивши в кишеню незнайомця.

Доротi не забарилася. Вона з’явилася на порозi з капелюшком в руках i покликала:

– Ходiмо, Косматий чоловiчку, якщо хочеш, щоб я показала тобi дорогу до Олiйних полiв.








Дiвчинка перелiзла через огорожу. Незнайомець зробив так само. Вiн рухався повiльно, заглиблений у своi думки, раз по раз спотикаючись на невеликих купинах, нiби не помiчаючи iх.

– До чого ж ти розсiяний! – вигукнула Доротi. – В тебе втомилися ноги?

– Нi, маленька панно, справа не в ногах, всьому виною рослиннiсть на моему обличчi: це волосся так заважае в теплу погоду. Хоч би пiшов снiг. А ти зрадiла б снiгопаду?

– Звичайно, нi, – вiдповiла Доротi, суворо глянувши на обшарпанця. – Якщо в серпнi пiде снiг, вiн погубить i кукурудзу, й овес, i пшеницю, дядько Генрi не збере врожай, збiднiе й тодi…

– Нi! – вигукнув халамидник. – Гадаю, снiгу не буде. Це наша стежина?

– Так, – вiдповiла Доротi, долаючи ще через одну огорожу. – Я проведу тебе до головноi дороги.

– Спасибi, мила дiвчинко. Ти хоч i юна, але дуже добра.

– Не кожен знае дорогу до Олiйних полiв, – завважила Доротi, пiдстрибом рушивши по стежцi. – Але я часто бувала там з дядьком Генрi й зумiю знайти ii навiть iз зав’язаними очима.








– Будь ласка, не зав’язуй очi, – з серйозним виглядом попрохав незнайомець. – Ти можеш помилитися.

– Це неможливо, – засмiялася дiвчинка. – Ось головна дорога. А нам потрiбен другий поворот налiво. Нi, третiй. Хоч, нi, мабуть, четвертий… Ану дивiмося… Перша стежка – бiля пенька, друга – бiля нiрки ховрашка, а потiм…

– Що ж потiм? – запитав халамидник, опускаючи руку в кишеню. Тото одразу вкусив його за палець. Незнайомець сказав «Ой!» i миттю витягнув руку з кишенi.

Доротi нiчого не помiтила. Вона стурбовано дивилася на дорогу, затуляючи долонькою очi вiд сонячних променiв.

– Пiшли, – рiшуче мовила вона. – Залишилося вже небагато, i я тобi покажу, як iти далi.

Незабаром вони пiдiйшли до розвилки, звiдки в рiзних напрямках розходилися п’ять стежечок. Доротi вказала пальцем на одну з них i сказала:

– Ось ця, Косматий чоловiчку.

– Дуже вдячний, мила панно, – сказав незнайомець i попрямував по iншiй дорозi.

– Куди ж ти? – закричала дiвчинка. – Ти пiшов зовсiм не туди.

Вiн зупинився.

– Ти сказала, що ось ця дорога веде до Олiйних полiв, – сказав вiн, нервово сiпаючи пальцями бороду.

– Все правильно.

– А я не хочу потрапити до Олiйних полiв.

– Не хочеш?

– В жодному разi. Я просив тебе показати менi дорогу до Олiйних полiв, щоб не потрапити туди випадково.

– А! Так куди ж ти прямуеш?

– Менi все одно, панно…

Вiдповiдь дивного незнайомця не тiльки здивувала дiвчинку, але й розсердила: виявляеться, всi ii старання намарне.

– Тут багато чудових дорiг, – завважив халамидник, уважно озираючись i нагадуючи повiльними поворотами свого тулуба вiтряк. – Гадаю, звiдси можна потрапити куди завгодно, в будь-яку точку свiту.

Доротi теж озирнулася i з подивом роздивлятися околицi. Звiдси справдi стелилося багато дорiг. Їх виявилося набагато бiльше, нiж ранiше. Дiвчинка спробувала порахувати стежки, знаючи, що iх мае бути п’ять. Але коли вийшло сiмнадцять, то здивувалася так сильно, що перестала рахувати: стежок було стiльки, скiльки спиць у колесi, й вони розбiгалися в рiзнi боки вiд розвилки, де зупинилися дiвчинка та ii дивний супутник. Аби Доротi продовжувала лiк, то, ймовiрно, додавала б деякi стежки по кiлька разiв.

– Боже мiй! – вигукнула дiвчинка. – Тут завжди було тiльки п’ять дорiг – головна та всi iншi. А тепер… де ж головна дорога, Косматий чоловiчку?

– Не можу сказати, мила панно, – вiдповiв незнайомець, сiдаючи на землю, ймовiрно, стомлений довгим стоянням. – Хiба ii тут не було хвилину тому?

– Здаеться, була, – промовила зовсiм збита з пантелику Доротi. – І я бачила нiрку ховраха i пеньок, але тепер iх тут немае. Всi цi стежки дуже дивнi, i iх так багато! Як гадаеш, куди вони ведуть?

– Дороги, – зауважив халамидник, – не ведуть нiкуди. Вони лежать нерухомо на своему мiсцi, й тому люди можуть йти по них.

Вiн засунув руку в кишеню i так швидко витягнув яблуко, що Тото не встиг цього разу вкусити його.

Песик висунув з кишенi мордочку i загавкав так голосно, що Доротi з переляку вiдскочила назад.

– Тото! – вигукнула вона. – Звiдки ти взявся?

– Це я прихопив його, – пояснив Косматий незнайомець.

– Навiщо?

– Щоб вiн стерiг яблука в моiй кишенi, а то раптом iх вкрадуть.

Тут космач однiею рукою взяв яблуко i почав його жувати, а другою витягнув з кишенi Тото й опустив на землю. Зрозумiло, Тото стрiмголов кинувся до Доротi, заливаючись радiсним гавкотом вiд повернутоi свободи. Опинитися на волi було особливо приемно пiсля неволi в темнiй кишенi обшарпанця.

Дiвчинка ласкаво погладила Тото по головi, а вiн сiв перед нею, звiсивши набiк червоного язика й уважно дивлячись iй в обличчя коричневими оченятами, нiби запитуючи: «Що ж ми тепер робитимемо?».

Доротi не могла вiдповiсти на це запитання. Вона тривожно озиралася, намагаючись знайти в навколишньому ландшафтi знайомi прикмети. Але все навколо здавалося iй незвичайним i дивним. Мiж стежками ряснiли зеленi галявини, шелестiли листям дерева й кущi, але куди подiлася ферма, звiдки вона зовсiм недавно вийшла? Та й загалом не було нiчого знайомого – за винятком Тото й Косматого чоловiчка.

На додаток до цих неприемностей Доротi стiльки разiв крутилася на всi боки, намагаючись зрозумiти, куди ж вона потрапила, що тепер уже не могла визначити, в якому напрямку треба шукати ферму. Дiвчинка не на жарт стривожилася.

– Боюся, Косматий чоловiчку, що ми заблукали – глибоко зiтхнувши, сказала вона, дивлячись на незнайомця.

– Тут нiчого боятися, – вiдповiв халамидник, викидаючи недогризок i беручись жувати наступне яблуко. – Кожна зi стежок кудись веде, iнакше iх просто не було б тут. Яка рiзниця, куди вони йдуть?

– Я хочу додому, – сказала Доротi.

– Будь ласка. Чому ж ти не йдеш?

– Тому що не знаю, якою дорогою менi повертатися.

– Це погано, – в замiшаннi похитав головою халамидник. – Дуже хотiв би допомогти тобi, але, на жаль, не можу. Я зовсiм не знаю тутешнiх мiсць.

– Гадаю, що я iх теж не знаю, – сказала дiвчинка i сiла на землю поруч iз ним. – Дивно. Ще п’ять хвилин тому я була вдома i вийшла показати тобi дорогу до Олiйних полiв…

– Щоб я помилково не пiшов по цiй дорозi…

– А тепер я заблукала й сама не знаю, як потрапити додому!

– З’iж яблуко, – запропонував Косматий чоловiчок, простягаючи Доротi рум’яне яблучко.

– Я не хочу iсти, – вiдповiла дiвчинка, вiдштовхуючи його руку.

– Але завтра ти можеш зголоднiти i тодi пошкодуеш, що вiдмовилася.

– Якщо я зголоднiю, тодi й з’iм твое яблуко.

– Але тодi, швидше за все, яблук вже не залишиться, – заперечив халамидник i почав сам жувати рум’яне яблучко. – Інодi собаки краще орiентуються, нiж люди, i швидше знаходять дорогу додому. Може, Тото доведе тебе назад до ферми?

– Тото, ти знайдеш дорогу? – запитала Доротi.








Той енергiйно завиляв хвостом.

– Дуже добре, – промовила дiвчинка. – Ходiмо додому.

Тото озирнувся й побiг по однiй зi стежок.

– До побачення, Косматий чоловiчку, – крикнула Доротi й побiгла за Тото, але той незабаром зупинився й подивився на господиню, нiби щось запитуючи.

– О, не сподiвайся, що я тобi що-небудь скажу, я не знаю, куди нам iти. Ти повинен сам знайти дорогу додому.

Але Тото нiчим не мiг допомогти. Вiн виляв хвостом, сопiв, тряс вухами i знову повертався до того мiсця, де вони залишили обшарпанця. Потiм вiн кидався до iншоi стежки, знову повертався i мчав до наступноi. Проте щоразу дорога здавалася йому незнайомою, i вiн розумiв, що вона не приведе до рiдноi ферми. Нарештi, коли Доротi вже втомилася бiгати слiдом за Тото, захеканий песик сiв поруч iз волохатим незнайомцем й затих, полишивши всi спроби знайти дорогу додому.

Доротi теж присiла й глибоко задумалася. Вона iнодi стикалася з незвичайними подiями, але сьогоднiшня пригода здавалася iй найдивнiшою з усiх. Загубитися поруч з будинком та ще в такому романтичному куточку Канзасу! Доротi була в розпачi.

– Твоi рiднi хвилюватимуться? – запитав косматий супутник, дивлячись на дiвчинку своiми лукавими очима.

– Швидше за все, – зiтхнувши, вiдповiла Доротi. – Дядько Генрi каже, що зi мною завжди щось трапляеться, але врештi-решт я повертаюся додому цiла й неушкоджена. Може, вiн не хвилюватиметься, вирiшить, що я скоро повернуся.

– Упевнений, що ти повернешся, – усмiхнувся халамидник. – Ти знаеш, хорошi дiвчатка нiколи не потрапляють у бiду. Я теж хороша людина, тож, сподiваюся, й менi не загрожують неприемностi.

Доротi з цiкавiстю глянула на незнайомця. Його одяг був суцiльним дрантям, взуття – роздерте й дiряве, волосся й борода жмутами стирчали в рiзнi боки. Але усмiшка здавалася ласкавою, а очi – добрими.

Доротi спитала:

– А чому ти не хотiв потрапити до Олiйних полiв?

– Рiч у тiм, що там живе людина, яка винна менi п’ятнадцять центiв, i якщо вона зустрiне мене, то неодмiнно захоче повернути борг. А я не бажаю мати грошi, моя мила.

– Чому? – здивувалася Доротi.

– Грошi роблять людей пихатими, а я зовсiм не хочу стати таким. Я хочу, щоб мене любили. Поки в мене е Магнiт Любовi, всi, кого зустрiну на шляху, любитимуть мене.

– Магнiт Любовi! А що це таке?

– Якщо ти нiкому не розкажеш, я покажу його тобi, – вiдповiв Косматий чоловiчок тихим таемничим голосом.

– Тут нiкому розбовтати секрет, крiм Тото.

Халамидник ретельно обстежив одну кишеню, потiм – другу, потiм – третю. Нарештi витягнув маленький пакетик, загорнутий у м’який папiр i зав’язаний мотузкою. Повiльно розв’язав мотузку, розгорнув згорток i дiстав шматочок металу, за формою схожий на пiдкову. Цей предмет, тьмяний i темний, не справляв належного враження.

– Ось чудовий магнiт, що притягуе любов, – схвильовано вимовив Косматий чоловiчок. – Його подарував менi ескiмос iз Сандвiчевих островiв, хоч насправдi там немае нiяких сандвiчiв. Поки магнiт у мене, всi живi iстоти, яких я зустрiну, нiжно любитимуть мене.

– А чому ескiмос не залишив магнiт собi? – з цiкавiстю розглядаючи металевий брусок, запитала Доротi.

– Вiн втомився вiд загальноi любовi до себе й захотiв, щоб його хтось зненавидiв. Тому вiддав магнiт менi, а наступного дня його загриз гiмалайський ведмiдь.

– І ескiмос не пошкодував, що розлучився з магнiтом?

– Не знаю, вiн нiчого не встиг сказати, – вiдповiв Косматий чоловiчок, ретельно загортаючи магнiт, потiм перев’язав пакунок i опустив його в кишеню. – Але ведмiдь зовсiм не здавався засмученим.

– Ти був знайомий з ведмедем? – поцiкавилася Доротi.

– Так. Ми часто грали з ним у м’яч на Ікорних островах. Ведмiдь любив мене, бо в мене був магнiт. Я не дорiкав ведмедю за те, що вiн загриз ескiмоса, оскiльки така його природа.

– Колись я знала голодного тигра, якому дуже хотiлося поласувати вгодованими немовлятами, але вiн нiколи не зачепив жодноi дитини, бо мав Совiсть.

– У гiмалайського ведмедя, – зiтхнув халамидник, – не було Совiстi.

Кiлька хвилин вiн мовчав, мабуть, порiвнюючи випадки з ведмедем i тигром. Весь цей час Тото з великою цiкавiстю розглядав його. Песик, очевидно, згадував про прогулянку в кишенi обшарпанця й розмiрковував про те, як надалi уникнути подiбноi долi.

Нарештi Косматий чоловiчок промовив:

– А як тебе звати?

– Доротi, – вiдповiла дiвчинка й схопилася. – Але що ж нам тепер робити? Ми ж не можемо вiчно тут сидiти!

– Виберiмо сьому дорогу, – запропонував Кошлатий. – Сiм – щасливе число для маленькоi дiвчинки, яку звуть Доротi.

– Сьому з якого кiнця?

– Звiдки ти почала рахувати.

Доротi знову почала рахувати стежки: сьома виглядала так само, як всi iншi. Однак халамидник пiднявся з землi й рушив по нiй, нiби був цiлком впевнений, що саме цей шлях найкращий. Доротi й Тото пiшли за ним.




II. Доротi зустрiчае Гудзика-Розумника







Сьома дорога виявилася досить приемною – вона звивалася по зелених луках i полях, вкритих маргаритками й чемерицею, повз залiски з тiнистими деревами. Але нiде не було видно жодного будинку й жодного разу iм не зустрiлася жива iстота.

Доротi починала побоюватися, що чудова дорога вiддаляе ii вiд рiдноi ферми: вона не бачила навколо нiчого знайомого, звичного. Але, вочевидь, не варто було й повертатися назад, на розвилку, бо iнша стежка могла б вiдвести ii ще далi вiд будинку.

Дiвчинка крокувала поруч з Косматим чоловiчком, який, щоб скоротати час у дорозi, весело насвистував. Так вони йшли, поки не дiсталися тiнистоi галявини, де рiс величезний каштан: тут дорога рiзко повертала. У тiнi каштана сидiв маленький хлопчик у матроському костюмчику i рив землю паличкою. Ймовiрно, малюк сидiв тут досить давно: яма була така велика, що в неi мiг помiститися футбольний м’яч.

Доротi та ii супутники вирiшили вiдпочити. Хлопчик продовжував серйозно й наполегливо рити яму.

– Як тебе звати? – запитала дiвчинка.

Хлопчик спокiйно глянув на неi. Його обличчя з пухкими щiчками дивувало великими, блакитними, дуже серйозними очима.

– Я Гудзик-Розумник, – нарештi вiдповiв вiн.

– А як твое справжне iм’я? – продовжувала допитуватися Доротi.

– Гудзик-Розумник.

– Це не справжне iм’я! – вигукнула дiвчинка.

– Хiба? – запитав малюк, продовжуючи копати землю.

– Звичайно, нi. Це – прiзвисько. У тебе мае бути iм’я.

– Мае бути iм’я?

– Звичайно. Як тебе кличе мама?

Малюк перестав копати й задумався.

– Тато каже, що я сяю, як блискучий гудзик, а мама називае мене iнодi розумником.

– А як звуть твого тата?

– Просто Тато.

– Та нi, як його iм’я?

– Не знаю.

Тут, усмiхаючись, втрутився Косматий чоловiчок:

– Усе це не мае значення. Ми називатимемо молоду людину так, як його звуть тато й мама, – Гудзик-Розумник. Це iм’я нiтрохи не гiрше, а, може, й краще за багато iнших.

Доротi подивилася, як хлопчик копае, а потiм запитала:

– А де ти живеш?

– Не знаю.

– А як ти сюди потрапив?

– Не знаю.

– І зовсiм не знаеш, звiдки ти?

– Нi.

– Напевно, вiн загубився, – звернулася Доротi до Косматого чоловiчка i знову обернулася до малюка:

– Що ж ти збираешся робити?

– Копати.

– Але ти ж не можеш вiчно копати. Що ти будеш робити потiм?

– Не знаю.








– Ти ж повинен знати хоч що-небудь, – почала сердитися Доротi.

– Повинен? – здивувався малюк.

– Звичайно.

– А що я повинен знати?

– Перш за все, що з тобою буде далi.

– А ти знаеш, що буде зi мною?

– Звичайно, нi.

– А що буде з тобою, ти знаеш? – з серйозним виглядом поцiкавився малюк.

– Мабуть, не знаю, – зiзналася Доротi, згадавши про власнi труднощi.

Косматий чоловiчок розсмiявся:

– Нiхто на свiтi не знае всього, Доротi.

– Але хлопчик, здаеться, не знае взагалi нiчого. Чи не так, Гудзик-Розумник?

Хлопчик похитав головою з чарiвними локонами й незворушно вiдповiв:

– Не знаю.

Нiколи ще Доротi не зустрiчала людини, яка повiдомила б iй так мало про себе. У всякому разi, було зрозумiло, що малюк загубився, i рiднi мали б стривожитися. Хлопчик здавався молодшим за Доротi рокiв на два-три, i його чарiвний костюмчик свiдчив про нiжну любов i зворушливу турботу близьких. Яким же чином вiн потрапив на цю безлюдну стежку?

Поруч з Гудзиком-Розумником на землi лежав солом’яний капелюх з позолоченим якорем на стрiчцi. Довгi штанцi матроського костюма розширювалися донизу, а на вiльний широкий комiр блузи були нашитi золотi якорi. Хлопчик зосереджено рив яму.

– А ти бачив коли-небудь море? – запитала Доротi.

– Що?

– Ну, чи був ти коли-небудь там, де е вода?

– Так. У нас в саду за будинком колодязь.

– Ти не зрозумiв. Я запитую, чи плавав ти коли-небудь на великому кораблi по океану?

– Не знаю.

– Чому ж на тобi матроський костюмчик?

– Не знаю.

Доротi втратила терпiння:

– Ти жахливо дурний, Гудзик-Розумник!

– Я дурний? – запитав хлопчик.

– Так.

– Чому? – пiдняв вiн на Доротi великi яснi очi.

Дiвчинка хотiла вiдповiсти: «Не знаю», але вчасно схаменулася.

– На це запитання ти маеш вiдповiсти сам.

Косматий супутник Доротi знову вiдкусив яблуко i втрутився:

– Немае сенсу ставити йому запитання. Гадаю, хтось повинен подбати про бiдного малюка. Мабуть, краще б йому вирушити в дорогу разом iз нами.

Тим часом Тото з неприхованою цiкавiстю заглядав у ямку, викопану малюком, та з кожною хвилиною проявляв дедалi бiльше занепокоення i хвилювання. Вiн, ймовiрно, вирiшив, що хлопчик полюе на якусь тварину. Песик голосно загавкав, стрибнув у яму й почав енергiйно працювати лапами, розкидаючи грунт на всi боки. Грудки землi полетiли в малюка. Доротi пiдняла хлопчика й обтрусила його одяг.

– Припини, Тото! – закричала вона. – Тут немае нi мишей, нi бабакiв. Не будь таким дурним.

Тото зупинився, пiдозрiло принюхався i вистрибнув з ями, виляючи хвостом, нiби зробив щось важливе й корисне.

– Гаразд, пiшли, – запропонував Косматий чоловiчок. – А то нiч застане нас у дорозi.

– Куди ти збираешся йти? – запитала Доротi.

– Мабуть, буду схожим на Гудзика-Розумника, коли скажу: я не знаю, – засмiявся Косматий чоловiчок. – Але життевий досвiд пiдказуе менi, що будь-яка дорога кудись веде. Впевнений, мила Доротi, якщо пiдемо вперед, то рано чи пiзно прийдемо куди-небудь. Що це буде за мiсце, ми не можемо зараз навiть припустити, але коли прийдемо туди, то дiзнаемося.

– Маеш рацiю, – погодилася Доротi, – це розумно, Косматий чоловiчку.




III. Дивакувате селище







Гудзик-Розумник з радiстю вхопився за руку Косматого чоловiчка, адже той мав у кишенi Магнiт Любовi, тож малюк вiдразу полюбив дивну кудлату людину. Доротi стала праворуч вiд Косматого чоловiчка, Тото – з другого боку.

Маленька компанiя вирушила в дорогу в бiльш веселому та бадьорому настроi, нiж можна було припустити. Дiвчинка звикла до незвичайних пригод i дуже любила iх. А куди б не пiшла Доротi, Тото майже завжди слiдував за нею, наче ягнятко святоi Марii.

Гудзик-Розумник не виявляв жодних ознак занепокоення або страху, адже вiн все одно заблукав, а в Косматого чоловiчка, швидше за все, взагалi не було рiдного вогнища, й вiн почувався однаково щасливим всюди.

Так вони йшли досить довго. Раптом попереду над дорогою з’явилася велика арка. Коли мандрiвники пiдiйшли ближче, то побачили, що споруда покрита дуже красивим рiзьбленням i розкiшними малюнками. На ii верхнiй частинi розташувалося безлiч павичiв з розгорнутими хвостами, iхне пiр’я було вимальовано з дивовижною майстернiстю.

У центрi арки подорожнi побачили велику лисячу голову, що дивилася на свiт крiзь окуляри з вельми розумним виглядом. Голову лисицi прикрашала маленька золота корона, оздоблена гострими зубами.

Поки мандрiвники з цiкавiстю розглядали арку, з того боку несподiвано з’явилися лисицi, одягненi в солдатську форму. На них були зеленi сорочки й жовтi штани, а маленькi круглi шапочки й високi черевики манили погляд яскраво-червоним кольором. Крiм того, iхнi довгi пухнастi хвости прикрашали великi червонi банти. Кожен солдат нiс дерев’яну шпагу, на гострому кiнцi якоi страхiтливо поблискував ряд вiдточених зубiв. Коли Доротi побачила цi зуби, вона здригнулася.

На чолi колони марширував капiтан. Його форму прикрашали золотi позументи, i вiн виглядав бiльш парадно, нiж простi солдати.

Подорожнi не встигли ще нiчого збагнути, як опинилися в колi лисиць, i iхнiй капiтан закричав:

– Ми оточили вас! Ви – нашi полоненi!

– А що таке полоненi? – запитав Гудзик-Розумник.

– Полоненi, отже, невiльники, – вiдповiв Капiтан-лис, походжаючи з величним видом.

– А що таке невiльники? – знову запитав малюк.

– Це такi, як ти! – вiдповiв капiтан.

Косматий чоловiчок розсмiявся.

– Добрий день, капiтане, – сказав вiн, ввiчливо кланяючись лисячiй командi й особливо – командиру. – Сподiваюся, ви й вашi рiднi в порядку.

Капiтан-лис глянув на Косматого чоловiчка, й рiзкi обриси його обличчя прояснилися й враз стали цiлком приемними.

– Дякую, в нас все добре, – вiдповiв вiн, i Доротi зрозумiла, що Магнiт Любовi подiяв, тож лисицi полюбили Косматого чоловiчка. На жаль, Тото не знав цього: вiн досить сердито загавкав i спробував вкусити Капiтана за ногу у вiдкрите мiсце мiж червоними черевиками i жовтими штанцями.

– Назад, Тото! – закричала Доротi й пiдхопила собаку на руки. – Це нашi друзi.

– Так, ми друзi! – пiдтвердив капiтан дещо здивованим тоном. – Спочатку я вирiшив, що ви вороги, але, здаеться, ви справдi нашi друзi. Вам доведеться вiдправитися разом зi мною до Короля-Лиса.

– А вiн хто? – дуже серйозно запитав Гудзик-Розумник.

– Король Лисеполя, лисячого королiвства, великий i мудрий монарх, який очолюе нашу спiльноту.

– А що таке монарх i що таке спiльнота? – поцiкавився Гудзик-Розумник.

– Малюк, будь ласка, не став стiльки запитань.

– Чому?

– Справдi, чому не ставити запитань? – вигукнув Капiтан, iз захопленням дивлячись на малюка. – Якщо не запитувати, нiчого не дiзнаешся. Це iстина. Менi шкода. Ти дуже розумний, малюк, якщо вдуматися, дуже розумний. А тепер, друзi, пiдемо, мiй обов’язок – супроводжувати вас до королiвського палацу.

Солдати стройовим кроком промарширували пiд арку, i разом з ними рушили Косматий чоловiчок, Доротi, Тото й Гудзик-Розумник. Перед ними постало красиве велике мiсто. Будинки з рiзнобарвного мармуру радували око. В iхньому оздобленнi переважали зображення птахiв i домашнiх пернатих – павичiв, фазанiв, iндикiв, качок i гусей. Над входом до кожного будинку красувалася рiзьблена голова лисицi – зображення мешканця цього будинку. Що ж, вiд побаченого нашi мандрiвники мали дивне, але приемне враження.

Коли вони прямували вулицею, багато лисиць вийшли на веранди й балкони своiх будинкiв, щоб подивитися на незнайомцiв. Всi лисицi були красиво одягненi. Особи жiночоi статi носили сукнi з переплетеного пiр’я, ефектно розфарбованого в найхимернiшi вiдтiнки.

Гудзик-Розумник так пильно розглядав нове мiсце, що очi його стали ще бiльшими й круглiшими. Вiн щораз спотикався i впав би, якби Косматий чоловiчок не стиснув мiцнiше його ручку.

Всi четверо не переставали дивуватися, а Тото був такий схвильований, що йому весь час хотiлося гавкати, гнатися за кожною лисицею, яку вiн бачив, i боротися з нею. Але Доротi не випускала з обiймiв його маленьке тiльце, що постiйно намагалося вирватися, i вмовляла заспокоiтися. Зрештою Тото втихомирився, вирiшивши, що в Лисеполi занадто багато лисиць i з усiма ними неможливо битися.








Незабаром вони дiсталися великоi площi, в центрi якоi височiв палац. Доротi вiдразу зрозумiла, що це палац короля, бо над монументальними вхiдними дверима побачила голову лисицi, точнiсiнько таку, як над аркою. Ця лисиця, едина з усiх, була в золотiй коронi.

Бiля входу стояло багато охоронцiв, але лисицi-вартовi вклонилися капiтану й пропустили його, не ставлячи жодних запитань. Капiтан провiв мандрiвникiв через безлiч кiмнат, де вирядженi лисицi сидiли в красивих золочених крiслах i пили чай, який розносили лисицi-слуги в бiлих фартухах. Нарештi, друзi пiдiйшли до широких дверей, запнутих важкою портьерою з золотоi тканини.

Бiля дверного отвору стояв величезний барабан. Капiтан пiдiйшов до барабана i вдарив по ньому спочатку одним колiном, потiм – другим. Барабан вiдповiв: «Бум-бум».

– Ви всi повиннi постукати по барабану так само, як я, – звелiв Капiтан.

Косматий чоловiчок пiдiйшов до барабана й постукав по ньому спочатку одним колiном, потiм – другим. Доротi й Гудзик-Розумник зробили так само. Хлопчику так сподобався звук, котрий видавав барабан, що вiн спробував вдарити по ньому ще кiлька разiв своiми маленькими пухкими колiнами. Але капiтан зупинив його.

Тото не мiг постукати по барабану колiнами, й у нього не вийшло так загнути хвiст, щоб той дiстав до барабана. Доротi вдарила по барабану замiсть Тото, й пес у вiдповiдь загавкав. Капiтан, почувши його гавкiт, насупився.

Золота портьера розсунулась, щоб пропустити гостей, i Капiтан разом зi своiми супутниками увiйшов всередину.

Широка довга кiмната, куди вони потрапили, виблискувала золотом i сяяла барвистими вiтражами. У центрi, на розкiшному позолоченому тронi, сидiв Король-Лис, оточений лисицями-придворними. У всiх придворних на очах блищали окуляри, що надавало iм серйозного й важливого вигляду.

Доротi одразу впiзнала Короля, бо бачила його зображення на арцi i над входом до палацу. Оскiльки в минулих подорожах дiвчинка вже кiлька разiв зустрiчалася з особами королiвськоi кровi, вона знала, як слiд поводитися. Ледь побачивши Короля, вона привiтала його, низько вклонившись. Косматий чоловiчок теж вклонився, а Гудзик-Розумник кивнув i сказав: «Привiт».

– Наймудрiший i найблагороднiший володар Лисеполя, – урочистим тоном звернувся Капiтан до Короля, – наважуюсь смиренно доповiсти Вашiй Величностi, що цих незнайомцiв я перестрiв на дорозi до ваших володiнь, i, слiдуючи своему обов’язку, привiв iх сюди.

– Так-так, – сказав Король, пронизливо дивлячись на подорожнiх. – Що привело вас у мою краiну, незнайомцi?

– Ваша Величносте, нас привели сюди ноги, – вiдповiв Косматий чоловiчок.

– А що ви збираетеся тут робити? – поставив ще одне запитання Король.

– Йти далi, й чим швидше, тим краще, – знову вiдповiв Косматий чоловiчок.

Король, природно, не мав нi найменшого поняття про Магнiт Любовi, але його чарiвна сила змусила його миттево полюбити кудлатого подорожнього.

– Ви можете залишити мою краiну в будь-яку хвилину, – ввiчливо промовив Король. – Але менi хотiлося б показати вам мою столицю й бути гостинним до вас, поки ви тут. Ми також щасливi приймати в себе Доротi та вдячнi iй за те, що вона вiдвiдала нас. Адже яку б краiну Доротi не вiдвiдала, про це всi дiзнаються.

Слова Короля надзвичайно здивували Доротi.

– Ваша Величносте, звiдки ви знаете, як мене звуть?

– Ну що ти, люба крихiтко, всi знають тебе, – вiдповiв Король. – Хiба ти не здогадувалася про це? Ти стала дуже вiдомою, особливо вiдтодi, як подружилася з Озмою з Краiни Оз.

– Ви знайомi з Озмою? – здивувалася Доротi.

– Із жалем мушу зiзнатися, що не знайомий, – сумно вiдповiв Король, – але сподiваюся незабаром познайомитися. Принцеса вiдзначае день свого народження двадцять першого числа цього мiсяця.

– Невже? – здивувалася Доротi. – А я й не знала.

– О так! І це буде найблискучiша церемонiя з усiх, що вiдбувалися коли-небудь у Чарiвнiй Краiнi. Сподiваюся, ти попросиш Принцесу Озму, щоб вона мене теж запросила?

Доротi задумалася.

– Впевнена, Озма надiшле вам запрошення, якщо я попрошу, але як ви доберетеся до Краiни Оз i до Смарагдового мiста? Адже це так далеко вiд Канзасу.

– Вiд Канзасу! – здивовано вигукнув король.

– Так… а хiба ми зараз не в Канзасi?

– Яка дивна точка зору! – засмiявся Король. – Чому ти думаеш, що це Канзас?

– Ну, бо я пiшла з ферми дядечка Генрi приблизно двi години тому, – вiдповiла Доротi, злегка спантеличена цим запитанням.

– Скажи вiдверто, дорога, чи бачила ти коли-небудь в Канзасi таке прекрасне королiвство, як Лисеполь?

– Нi, Ваша Величносте.

– А хiба ти не добиралася з Краiни Оз у Канзас за одну мить завдяки срiбним черевичкам i Чарiвному Поясу?

– Добиралася, Ваша Величносте.








– Тодi чому ж ти дивуешся, що за годину або двi дiйшла до Лисеполя, розташованого ближче до Краiни Оз, анiж до Канзасу?

– Господи! – вигукнула Доротi. – Невже це знову чарiвна краiна?

– Гадаю, так, – усмiхнувся Король-Лис.

Доротi повернулася до Косматого чоловiчка з серйозним i докiрливим виразом обличчя.

– Ти чарiвник або переодягнений фокусник? Ти зачарував мене, коли питав дорогу до Олiйних полiв?

Косматий чоловiчок похитав головою.

– Хiба ти коли-небудь бачила такого обiрваного чарiвника? Нi, дорога Доротi, повiр, моеi провини в цiй iсторii немае. В менi немае нiчого незвичайного, крiм Магнiту Любовi. А про все iнше я знаю не бiльше, нiж ти. І я зовсiм не хотiв заводити тебе так далеко вiд дому. Якщо хочеш пошукати дорогу на ферму, я iз задоволенням пiду з тобою i постараюся допомогти, чим можу.

– Не варто, – задумливо промовила Доротi. – В Канзасi я нiколи не побачу стiльки цiкавого, як тут, i сподiваюся, тiтка Ем не занадто хвилюватиметься. Адже я не збираюся подорожувати дуже довго.

– Прекрасно, – схвально кивнув Король-Лис. – Мудра людина задоволена своею долею, що б не трапилося. Однак я бачу, в тебе новий друг – вiн виглядае дуже розумним, i подивiться, яка в нього свiтла усмiшка. Вiн сяе, як блискучий гудзик.

– Ви маете рацiю, – погодилася Доротi, а Косматий чоловiчок додав:

– Його iм’я, Ваша Величносте, – Гудзик-Розумник.




IV. Король-Лис







Досить дивно було спостерiгати за виразом обличчя Короля-Лиса, коли вiн розглядав малюка, починаючи вiд солом’яного бриля i закiнчуючи маленькими черевиками. Не менш привабливим був i сам Гудзик-Розумник, котрий, своею чергою, здивовано поглядав на Короля.

Лисячий Король нiколи ще не бачив чистого прекрасного дитячого обличчя, а малюк не чув, щоб лисицi розмовляли. Та й загалом нiколи не зустрiчав лисиць настiльки ошатно вдягнених та ще й лисиць-володарiв великого королiвства. Схоже, що нiхто не розповiдав малюковi й про рiзнi чарiвнi iсторii, якi iнодi трапляються з живими iстотами. Тож неважко зрозумiти, як здивувала i навiть налякала Гудзика-Розумника ця дивна пригода.

– Що ти думаеш про нас? – запитав Король.

– Не знаю.

– Зрозумiло, ми ще занадто мало знайомi. А ти знаеш, як мене звуть?

– Не знаю.

– Невже? Гаразд, я скажу тобi. Мене звуть Лис, але короля не можна називати по iменi. До короля можна звертатися тiльки офiцiйно. Отже, мое офiцiйне iм’я Його Королiвська Величнiсть Лисиця, Четвертий Король-Лис. Лисиця – з наголосом на другому складi «си».

– А що таке «си»? – запитав Гудзик-Розумник.

– Ну до чого ж розумна дитина! – вигукнув Король, з усмiшкою обертаючись до своiх радникiв. – Цей малюк справдi дуже милий. Вiн запитуе, що таке «си». Зрозумiло, «си» саме по собi нiчого не означае. Так, справдi, малюк надзвичайно розумний, майже, як лисеня.

– Усе питання в тому, що Ваша Величнiсть вкладае в поняття «лисеня», – глибокодумно промовив один iз радникiв короля, стара сiра лисиця.

– Зрозумiло, – погодився Король i, повернувшись до Гудзика-Розумника, запитав:

– А тепер, коли ти знаеш мое iм’я, як ти мене називатимеш?

– Король-Лис, – вiдповiв хлопчик.

– Чому?

– Тому що «си» нiчого не означае.

– Дуже добре! Чудово! В тебе блискучий розум. А ти знаеш, чому два на два буде чотири?

– Нi.

– Розумник! Який розумник, справдi. Звичайно, ти не знаеш. Нiхто цього не знае. Нам тiльки вiдомо, що два на два – чотири, а чому – нiхто вiдповiсти не може. Милий Гудзик-Розумник, твоi кучерi та блакитнi очi не поеднуються з такою мудрiстю. Через них ти виглядаеш занадто юним i твоя мудрiсть приховуеться. Я вирiшив надати тобi велику честь. Я дарую тобi лисячу голову, щоб ти i зовнi виглядав розумним i чарiвним.

Із цими словами Король змахнув лапою, i в одну мить чарiвнi кучерi й свiже кругле личко з величезними блакитними очима зникли, а на плечах Гудзика-Розумника з’явилася лисяча голова з гострим носом, загостреними вухами i пронизливими маленькими очима.

– О, будь ласка, не робiть цього! – закричала Доротi злякано, вiдскочивши вiд малюка, котрий змiнився невпiзнанно.

– Пiзно, моя мила, справу зроблено. Тобi теж не завадила б лисяча голова, якщо, звичайно, ти зумiеш довести, що так само розумна, як Гудзик-Розумник.

– Не хочу, вона така страшна! – вигукнула Доротi.

Почувши це, малюк розплакався.

– Як ти можеш називати цю чарiвну голову страшною? – запитав Король. – Гадаю, нове обличчя малюка набагато красивiше, нiж колишне, а моя дружина стверджуе, що в мене чудовий смак. Не плач, лисеня. Тобi надали високу честь – ти маеш пишатися нею i бути веселим. Ну, подобаеться тобi нова голова, Гудзик-Розумник?

– Н-не з-з-на-ю! – заiкаючись пробелькотiв малюк.

– Будь ласка, ну, будь ласка, Ваше Величносте, повернiть йому колишню голову! – благала Доротi.

Король-Лис похитав головою:

– Не можу. Навiть якщо захотiв би, в мене немае влади на зворотне перетворення. Гудзику-Розумнику доведеться залишитися з лисячою головою, i, впевнений, вiн полюбить нове обличчя, коли звикне до нього.

І Доротi, i Косматий чоловiчок дуже засмутилися, що в iхнiй маленькiй дружнiй компанii сталася така неприемнiсть. Тото навiть загавкав на хлопчика-лиса, не впiзнавши в ньому свого друга. Але Доротi ляснула Тото i змусила його замовкнути. Навпаки, всi лисицi вважали, що нова голова дуже пiдходить малюковi, а Король надав йому велику милiсть.

Напевно, комусь кумедно було спостерiгати, як малюк обмацував свiй гострий нiс i широкий рот. Вiн смiшно поводив вухами, а в його маленьких чорних оченятах блищали сльози.

У цей момент у кiмнату впурхнули три маленькi лисички-принцеси, дочки Короля. Коли вони побачили Гудзика-Розумника, одна з них вигукнула:

– Ой, який вiн чарiвний!

А друга в захватi додала:

– Який милий!

Третя принцеса радiсно заплескала в долонi й закричала:

– Який вiн гарний!

Гудзик-Розумник перестав плакати i невпевнено запитав:

– Це правда?

– Такого милого личка немае бiльше нi в кого на свiтi, – рiшуче заявила старша принцеса.

– Ти повинен стати нашим братом i залишитися жити в нас! – вигукнула ii сестра.

– Ми нiжно любитимемо тебе, – додала третя принцеса.

Пiсля цих визнань малюк повеселiшав i навiть спробував усмiхнутися. На жаль, у нього вийшла лише жалюгiдна подоба усмiшки, бо вiн ще не звик до нового обличчя. Доротi подумала, що усмiшка на лисячiй мордочцi виглядае жахливо.

– По-моему, нам треба йти далi, – несмiливо запропонував Косматий чоловiчок. Щиро кажучи, вiн злякався: невiдомо, що ще може спасти на думку Королю-Лису.

– О, благаю, не покидайте нас так швидко, – почав просити Король. – Я хочу влаштувати свято на вашу честь.








– Будь ласка, влаштуйте його пiсля того, як ми пiдемо, в нас немае часу, – ввiчливо попросила Доротi. Але побачивши, як насупився Король, додала:

– Якщо ви хочете отримати запрошення вiд Озми на день народження, я повинна потрапити до неi якомога швидше.

Хоч Лисеполь був дуже гарний, а його жителi чудово одягненi, й Доротi, i Косматий чоловiчок вiдчували себе тут беззахисними i мрiяли швидше забратися геть.

– Але вже пiзно, – нагадав Король. – В будь-якому разi вам доведеться почекати до ранку. Запрошую вас на вечерю, а пiсля вечерi – до театру, в королiвську ложу. А завтра, якщо не передумаете, можете продовжити подорож.

Друзi погодилися, i лисицi-слуги показали гостям розкiшнi покоi королiвського палацу.

Гудзик-Розумник боявся залишатися один, i Доротi довелося вiдвести його в свою кiмнату. Поки лисиця-служниця розчiсувала Доротi (а треба сказати, за час подорожi ii волосся сильно сплуталося) i вплiтала iй чистi яскравi стрiчки, iнша покоiвка розчесала волосся на обличчi та головi нещасного малюка, ретельно пригладила його зачiску, а потiм пов’язала на його гострi вушка рожевi банти. Покоiвки хотiли також вбрати дiтей у чарiвнi костюмчики з пiр’я, щоб вони були одягненi, як усi лисицi, але дiти вiдмовилися.








– Матроський костюм нiяк не пiдходить до лисячоi голови, – сказала покоiвка, – i я щось не пригадую, щоб хоч одна лисиця коли-небудь була матросом.

– Я не лисиця! – закричав Гудзик-Розумник.

– На жаль, ти маеш рацiю, – погодилася покоiвка. – Але на твоiх худих плечах сидить чарiвна лисяча голiвка, а це майже так само добре, аби ти був лисицею.

Малюк, згадавши про свое нещастя, знову заплакав. Доротi втiшала Гудзика-Розумника i пообiцяла придумати спосiб повернути його рiдну голову.

– Якщо нам вдасться потрапити до Принцеси Озми, вона вмить поверне тобi колишнiй вигляд, – пообiцяла дiвчинка. – Тому не засмучуйся, мiй милий, i постарайся пристосуватися до цiеi головi. Звичайно, вона не така красива, як твоя, що б там не говорили лисицi, але ж ти можеш потерпiти ще трохи, правда?

– Не знаю, – невпевнено сказав малюк, але плакати перестав.

По дорозi до парадноi зали дiти зайшли до свого кудлатого друга i побачили, що той майже не змiнився. Косматий чоловiчок вiдмовився перевдягатися в новий одяг, заявивши, що тодi вже не буде Косматим чоловiчком i йому доведеться заново звикати до себе.

Вiн сказав Доротi, що розчесав i пригладив волосся, бакенбарди i бороду, однак дiвчинка подумала, що радше вiн розчiсував iх у протилежному напрямку, оскiльки все волосся на головi та обличчi залишалося так само скуйовджене, як i ранiше.

Лисицi, якi зiбралися на королiвську вечерю, одяглися ще вишуканiше, нiж ранiше. На тлi iхнiх ошатних нарядiв проста сукня Доротi, матроський костюмчик Гудзика-Розумника i дрантя Косматого чоловiчка виглядали жалюгiдно. Але попри це гостей приймали з великою пошаною, i королiвська вечеря виявилася по-справжньому розкiшною.

Як вiдомо, лисицi люблять курятину й рiзноманiтну дичину. Тому на столi парував курячий суп, нiздрi лоскотали запахи, якi пiднiмалися вiд смаженоi iндички, тушкованоi качки, смажених курiпок i перепiлок, а ще радували око пирiжки з гусячою начинкою. А оскiльки всi страви були чудово приготованi, гостi iз задоволенням скуштували все.

Пiсля вечерi господарi й гостi вирушили до театру, де подивилися п’есу, розiграну лисицями, вбраними в гарнi костюми з яскравого пiр’я. У нiй йшлося про дiвчинку-лисицю, яку вкрали i притягли у свое лiгво злi вовки. У той момент, коли вовки збиралися убити i з’iсти ii, надоспiв загiн лисиць-солдатiв, врятував героiню i перебив усiх вовкiв.

– Чи сподобалась тобi вистава? – звернувся Король до Доротi.

– Дуже. П’еса нагадала менi одну з байок Езопа.

– Благаю, не згадуй при менi Езопа! – вигукнув Король. – Я ненавиджу його. Вiн написав багато iсторiй про лисиць, але завжди зображував iх жорстокими i злими. Але ти ж бачиш, якi ми насправдi ласкавi й добрi.

– Однак у байках Езопа лисицi завжди дуже розумнi, навiть мудрi, вони бiльш проникливi, нiж усi iншi тварини, – завважив Косматий чоловiчок.

– Так, ми саме такi. І, зрозумiло, маемо знань набагато бiльше, нiж люди, – з гордiстю промовив Король. – Але використовуемо свою мудрiсть на добрi справи, а не на шкоду iншим. Тож цей противний Езоп просто не знав, про що пише.

Друзi не стали сперечатися з Королем, оскiльки розумiли, що вiн знае лисячу природу краще, нiж люди.

Пiсля вистави всi вирушили назад до палацу i лягли спати на м’якi, набитi пiр’ям лiжка. Оскiльки лисицi добували для прожитку багато дичини, то пiр’я вони використовували для одягу й матрацiв.

Доротi здивувалася, чому iншi тварини, що населяють Лисеполь, не носять одяг, на вiдмiну вiд лисиць. Коли вона запитала про це в Короля, той вiдповiв, що лисицi надзвичайно цивiлiзованi й культурнi.

– Але ви народжуетеся без одягу i, гадаю, вам вiн не дуже-то й потрiбен, – завважила дiвчина.

– А хiба люди народжуються одягненими? – заперечив Король. – Поки людина не досягла певного рiвня цивiлiзацii, вона ходила голою. Але з розвитком цивiлiзацii люди стали одягатися дедалi ретельнiше й вигадливiше. Кожен намагався одягнутися якомога красивiше, щоб сусiди заздрили йому. Тому цивiлiзованi лисицi, так само як цивiлiзованi люди, витрачають багато часу на свiй гардероб.

– Мене це не стосуеться, – завважив Косматий чоловiчок.

– Не сперечатимуся, – уважно глянувши на гостя, вiдповiв Король. – Але, може, ви не належите до цивiлiзованого свiту.

Пiсля мiцного сну, який надав мандрiвникам бадьоростi, вони поснiдали разом iз Королем, а потiм розпрощалися з ним.

– Ви були надзвичайно добрi, – звернулася до Короля Доротi, – лише бiдному Гудзику-Розумнику не пощастило. Нам дуже сподобалося в Лисеполi.

– Сподiваюся, ти спробуеш отримати для мене, запрошення на день народження Принцеси Озми, – нагадав Король.

– Якщо побачу Озму, обов’язково попрошу, – пообiцяла Доротi.

– День народження Принцеси двадцять першого, i якщо тобi вдасться дiстати запрошення, я знайду спосiб перетнути Згубну Пустелю й потрапити до Краiни Оз. Я завжди мрiяв побачити Смарагдове Мiсто. Яке щастя, що подруга Принцеси Озми вiдвiдала мою краiну i тепер допоможе менi побувати в гостях у Принцеси.

– Якщо побачу Принцесу, неодмiнно попрошу ii про це, – ще раз пообiцяла Доротi.

Король-Лис дав гостям в дорогу смачноi iжi, й Косматий чоловiчок сховав ii в кишеню. Капiтан супроводжував подорожнiх до арки i попрощався з ними там, де вони вперше зустрiлися. Тут друзi побачили безлiч лисиць, якi охороняли дорогу.

– Ви побоюетеся ворогiв? – запитала Доротi.

– Нi, – вiдповiв Капiтан. – Ми дуже пильнi й готовi вiдбити будь-який напад. Але ця дорога веде до краiни, де живуть великi дурнi звiрi. Вони можуть заподiяти нам серйознi неприемностi, якщо подумають, що ми iх боiмося.

– А що це за звiрi? – зацiкавився Косматий чоловiчок.

Капiтан вiдповiв не вiдразу. Якийсь час вiн вагався, а потiм сказав:

– Якщо ви потрапите туди, то дiзнаетеся про них усе. Але в жодному разi не бiйтеся. Упевнений, що Гудзик-Розумник зумiе захистити вас: вiн такий розумний i в нього тепер по-справжньому мудрий вираз обличчя.

Слова Капiтана не заспокоiли Доротi й Косматого чоловiчка, а, навпаки, налякали, бо в них було дещо iнше уявлення про розумовi здiбностi малюка. Попрощавшись iз лисячим капiтаном, друзi продовжили подорож.









V. Дочка Веселки







Тото був цiлковито щасливий. Вiн бiг стежкою, гавкав, коли хотiв, на птахiв i ганявся за метеликами. Навколо буяли польовi квiти, луки змiнювали гаi. Але нi будинкiв, нi людей не було видно. По небу стрiмко проносилися птахи, а у високiй травi й серед зелених кущiв бiгали бiлi зайцi. Доротi розгледiла навiть мурашок, що дiловито снували уздовж дороги, навантаженi насiнням конюшини.

Кiлька годин друзi йшли досить бадьоро. Навiть малюк Гудзик-Розумник виявився хорошим мандрiвником i не втомлювався вiд швидкоi ходьби. Нарештi дорога повернула, i за поворотом подорожнiх чекало дивовижне видовище.

Маленька дiвчинка, струнка, як фея, грацiозно танцювала посеред пустельноi дороги. Вона то повiльно кружляла, то швидко перебирала витонченими нiжками. На нiй була сукня з на диво нiжноi та легкоi тканини, схожоi на павутинку, яка переливалася вiдтiнками фiолетового, рожевого, жовтого, зеленого, блакитного та бiлого кольорiв. Вони створювали чарiвну гаму, плавно переходячи один в один. Волосся дiвчинки було схоже на золотi нитки i хмаркою вилося навколо ii голiвки. Жодне пасмо не трималося шпилькою, прикрасою чи стрiчкою, а вiльно розлiталося в повiтрi.

Нашi друзi, здивованi й захопленi цим видовищем, наблизилися до дiвчинки й застигли, стежачи за ii танцем. Вона здавалася не вище Доротi, але мiнiатюрнiшою, рокiв iй на вигляд було приблизно стiльки ж, скiльки нашiй маленькiй героiнi.

Побачивши людей, дiвчинка перестала танцювати, зупинившись на однiй нозi, нiби збираючись наступноi ж митi полетiти. Доротi страшенно здивувалася, помiтивши, що з фiалкових очей дiвчинки котилися сльози по чарiвних рожевих щiчках. Було дивно, що можна одночасно танцювати i плакати.

Доротi ввiчливо i спiвчутливо звернулася до незнайомки:

– У тебе щось трапилося, крихiтко?

– Так! – вигукнула дiвчинка. – Я загубилася!

– Це ж треба, ми теж, – з усмiшкою вiдповiла Доротi. – Але ми не плачемо.

– Не плачете? А чому?

– Бо я вже губилася багато разiв, але мене завжди знаходили.

– А я нiколи не губилася, – прошепотiла дiвчинка. – Тому менi страшно.

– Але ж ти танцювала, – завважила спантеличена Доротi.

– О, я танцювала тiльки для того, щоб не замерзнути, – швидко вiдповiла дiвчинка. – Запевняю тебе, менi зовсiм не весело.

Доротi уважно розглядала незнайомку. Їi тонка повiтряна сукня справдi не грiла. Втiм, мандрiвники не вiдчували холоду, повiтря було м’яким i ласкавим.

– Хто ти, люба? – ласкаво запитала Доротi.

– Я Полiхромiя, – вiдповiла дiвчинка.

– Поллi… що?

– Полiхромiя, тобто «багатокольорова». Я дочка Веселки.

– О! – здивовано протягнула Доротi. – А я й не знала, що у Веселки е дiти. Втiм, менi слiд було здогадатися: ти не можеш бути нiким iншим.

– А чому? – з цiкавiстю запитала Полiхромiя.

– Тому що ти така прекрасна й мила.

Дiвчинка усмiхнулася крiзь сльози, пiдiйшла до Доротi та вклала своi тендiтнi пальчики в ii мiцну руку.

– Хочеш бути моею подругою? – несмiливо запитала Полiхромiя.

– Звичайно.

– А як тебе звати?

– Доротi. А це мiй друг – Косматий чоловiчок, у нього е Магнiт Любовi. А ось Гудзик-Розумник, але тiльки ти не можеш побачити його справжнього обличчя, тому що Король-Лис необережно замiнив його голову на лисячу. У Гудзика-Розумника дуже приемна зовнiшнiсть, i, сподiваюся, з часом менi вдасться повернути йому колишнiй вигляд.

Маленька дочка Веселки весело кивала, iз задоволенням роздивляючись нових знайомих.

– А це хто? – запитала вона, вказуючи на Тото, що iз захопленням поглядав на гарненьку дiвчинку i вельми доброзичливо виляв хвостом. – Його теж зачарували?

– О нi, Поллi. Можна я буду тебе так називати? Твое повне iм’я дуже важко вимовити.

– Будь ласка, Доротi, якщо хочеш, зви мене Поллi.








– Так ось, Поллi, Тото – звичайний песик, але, мушу зiзнатися, вiн розумнiший за Гудзика-Розумника, i я його дуже люблю.

– Менi вiн теж подобаеться, – сказала Полiхромiя, витончено нахилившись, щоб погладити Тото по головi.

– Але як дочка Веселки потрапила на цю пустельну дорогу й заблукала? – запитав Косматий чоловiчок, котрий iз подивом прислухався до бесiди дiвчаток.

– Сьогоднi вранцi мама розкинула веселку над цiею дорогою, i один кiнець ii торкнувся землi, а я, як зазвичай, танцювала на нiй. Нiхто не помiтив, що я стою занадто далеко вiд вигину дуги. Раптом я почала ковзати вниз, швидше i швидше, поки не опинилася на землi. І тут якраз мама пiдняла веселку, не помiтивши, що я впала. Я спробувала схопитися за промiнь i утриматися, але веселка зникла, i я опинилася одна на холоднiй твердiй землi.

– По-моему, зараз не холодно, Поллi, – завважила Доротi. – Радше ти просто легко вдягнена.

– Я ж звикла жити близько до сонця, – сказала дочка Веселки. – Спочатку менi здавалося, що я тут перетворюся на крижинку. Але танець зiгрiв мене, i тепер я думаю, як повернутися додому.

– Напевно, твоя мама побачить, що ти загубилася, почне тебе шукати й опустить на землю iншу веселку?

– Може бути. Але зараз вона дуже зайнята: в багатьох частинах свiту в цьому сезонi йдуть сильнi дощi, тож iй доводиться опускати веселку в рiзних-рiзних мiсцях. Доротi, що б ти менi порадила?

– Пiдемо з нами, – вiдповiла Доротi. – Я хочу спробувати знайти дорогу в Смарагдове мiсто, яке знаходиться в чарiвнiй Краiнi Оз. Принцеса Озма, правителька Смарагдового мiста, – моя подруга. Якщо нам вдасться потрапити до чарiвноi краiни, я впевнена, що Озма зумiе вiдправити тебе додому до мами.

– Ти впевнена в цьому? – схвильовано запитала Полiхромiя.

– Так.

– Тодi я пiду з вами. До речi, прогулянка пiшки допоможе менi зiгрiтися, а мама знайде мене в будь-якiй частинi свiту, якщо, звичайно, в неi буде час шукати.

– От i добре, пiдемо далi, – весело сказав Косматий чоловiчок.

І вони вирушили в дорогу – вже вп’ятьох. Полiхромiя крокувала поруч з Доротi, мiцно тримаючи ii за руку, наче боялася, що та зникне. Їi характер виявився таким же легким, як ii повiтряна сукня, тому час вiд часу вона бiгла вперед i кружляла в танцi. Потiм поверталася, усмiхнена, з сяючими очима. Вона забула всi своi страхи, забула, що загубилася. До неi повернувся звичний гарний настрiй.

Друзi радiли, що Полiхромiя приедналася до них. Їi танець i смiх – а треба сказати, що ii смiх нагадував дзвiн срiбного дзвiночка, додавали подорожi привабливостi i пiдтримували гарний настрiй.









VI. Звiрине мiсто







Настав полудень, i друзi дiстали пакет iз iжею, яку iм дав Король-Лис. Там вони знайшли пiдсмажену iндичку з журавлинним соусом i хлiб з маслом. Зручно вмостившись на травi, Косматий чоловiчок розрiзав iндичку ножем, котрий носив у кишенi, та дав кожному по шматку.

– А у вас не знайдеться кiлька крапель роси, або печива з туману, або булочки з хмар? – запитала Полiхромiя.

– Ну що ти! Звiдки? – здивувалася Доротi. – Ми тут, на землi, iмо тверду iжу. Втiм, у нас е холодний чай. Хочеш спробувати?

Полiхромiя подивилася на Гудзика-Розумника, який з апетитом гриз iндичу нiжку.

– Смачно? – запитала вона.

Малюк кивнув.

– Ти думаеш, я зможу це з’iсти?

– Нi, це мое, – вiдповiв Гудзик-Розумник.

– Я маю на увазi iнший шматочок?

– Не знаю.

– Гаразд, спробую, я страшенно хочу iсти, – рiшуче сказала Полiхромiя, взявши в руки маленький шматочок бiлого м’яса, який Косматий чоловiчок вибрав спецiально для неi, i шматочок хлiба з маслом. Вона поiла й вирiшила, що iндичка дуже смачна, набагато смачнiша, нiж печиво з туману. Дiвчинцi знадобилося зовсiм небагато iжi, щоб насититися. Вона запила обiд маленьким ковтком холодного чаю.

– Ти iси, як муха, – сказала Доротi, яка щойно розправилася з досить великим шматком iндички. – Втiм, я знаю декого в Краiнi Оз, хто не iсть зовсiм.

– Хто ж це? – зацiкавився Косматий чоловiчок.

– Там кiлька таких. Перший – Опудало, солом’яне опудало, а другий – Залiзний Лiсоруб. У них зовсiм немае апетиту, тому вони нiколи нiчого не iдять.

– А вони живi? – запитав Гудзик-Розумник.

– Звичайно. До того ж вони дуже розумнi й симпатичнi. Якщо ми доберемося до Краiни Оз, я вас обов’язково познайомлю.

– Ти справдi сподiваешся потрапити в Краiну Оз? – запитав Косматий чоловiчок i сьорбнув холодного чаю.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51289397) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.