Книга - Озма з країни Оз

Озма з краiни Оз
Лiман Френк Баум


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Лiман Френк Баум (1856–1919) – популярний американський письменник, всесвiтньо вiдомий класик дитячоi лiтератури, який створив чарiвну краiну Оз. Його книжки були неодноразово екранiзованi, на казках Баума виросло не одне поколiння дiтей в усьому свiтi. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його твори «Чарiвник краiни Оз» та «Чари краiни Оз».

Повiсть-казка «Озма з краiни Оз» (1907) – третя книжка серii про героiв цiеi чарiвноi краiни. Цього разу Доротi i Принцеса Озма звiльняють Королеву краiни Ев та ii десятьох дiтей, якi перебувають в ув’язненнi у пiдступного Короля Номiв, котрий перетворив iх на прикраси у своему палацi. А розгадати нещирi намiри Короля i врятувати всiх допоможе кмiтлива Курка Бiлiна, яка вмiе говорити…





Лiман Френк Баум

Озма з краiни Оз



© Г. Г. Лозинська (правонаступниця Ю. Лiсняка), переклад украiнською, 2005

© А. О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010



















Передмова







Ця нова книжка про Оз, як i остання, що звалася «Краiна Оз», написана тому, що цього захотiли моi друзi – дiти. У своiх милих листах вони бажали дiзнатися «iще про Доротi», допитувались: «А що сталося з Лякливим Левом?» або «Що робила Озма потiм?» – звичайно, коли вона стала Правителькою Озу. А деякi навiть пiдказували менi сюжети, як, наприклад: «Будь ласка, пошлiть Доротi ще раз до краiни Оз», – або: «А чому ви не зведете Доротi й Озму докупи, щоб вони подружились?» Якби я мiг зробити все те, про що просять моi маленькi друзi, менi б довелось написати ще кiлькадесят книжок, щоб задовольнити iх. І я хотiв би це зробити, бо писання цих книжок тiшить мене, так само як дiтей, кажуть вони, тiшить читання iх.

Ну, то ось вам «iще про Доротi», i про наших давнiх друзiв Опудала та Залiзного Лiсоруба, i про Лякливого Лева, i про Озму, i про всiх iнших. Є тут також багато й про нових химерних, незвичайних героiв. Один мiй маленький друг, що прочитав цю iсторiю, коли вона була ще не надрукована, сказав менi: «Бiлiна – справдi «озминська», мiстере Баум, i Тiк-Так, i Голодний Тигр теж».

Якщо така думка слушна i всi дiти погодяться, що ця нова iсторiя справдi «озьминська», я буду щиро радий, що написав ii. І можливо, я ще одержу чимало приемних для мене листiв вiд своiх читачiв, у яких вони розкажуть менi, чи сподобалась iм «Озма з краiни Оз». Сподiваюся, що так.



    Л. Френк Баум







Дiвчинка в курячiй клiтцi







Сильний вiтер шарпав поверхню океану, вкриваючи ii брижами. Потiм вiн розколихував вершечки тих брижiв, i вони ставали хвилями, а вiтер розбурхував iз тих хвиль буруни. Тi буруни котилися й котилися, страшенно високi, вищi навiть за дахи будинкiв. Декотрi пiдбивалися так високо, як вершечки високих дерев, i скидались на гори; а западини мiж великими бурунами були схожi на глибокi долини.

Усе це шалене бурхання й плескання вод у безкрайому океанi, яке зчиняв хтозна-нащо й про що бешкетник вiтер, скiнчилося жахливим штормом, а шторм в океанi любить витiвати багато химерних штук i завдавати багато шкоди.

Коли здiйнявся вiтер, у чистому морi далеко вiд суходолу плив корабель. Тiльки-но хвилi почали розгулюватись i здiйматися чимраз вище, корабель стало кидати вгору й униз, i гойдати то на один, то на другий бiк, i жбурляти ним так, що навiть моряки мусили триматися за линви та поруччя, щоб iх не змело з палуби вiтром або не змило в море водою.

А хмари на небi були такi щiльнi, що сонячне свiтло не могло пробитися крiзь них, вдень стало темно, як уночi, i шторм вiд того був iще жахливiший.

Капiтан корабля не боявся, бо це був не перший шторм у його життi, i вiн завжди виводив свiй корабель цiлим. Але вiн знав, що пасажири будуть у небезпецi, якщо спробують зостатись на палубi, тому вiн послав iх усiх до кают i наказав лишатися там, поки не скiнчиться шторм, поводитися мужньо, не лякатись, i тодi все буде добре.

А серед тих пасажирiв була одна маленька дiвчинка з Канзасу. Звали ii Доротi Гейл, i пливла вона зi своiм дядьком Генрi до Австралii, в гостi до родичiв, яких вона ще нiколи не бачила. Треба вам знати, що дядечко Генрi був не зовсiм здоровий: вiн так тяжко працював на своiй фермi в Канзасi, що пiдiрвав здоров’я, став нервовий i часто нездужав. Тому вiн лишив тiтку Ем удома наглядати за фермою, а сам вирушив до Австралii провiдати родичiв i вiдпочити як слiд.

Доротi дуже хотiла поiхати з ним, i дядько Генрi подумав, що це буде йому добре товариство в дорозi, удвох же веселiше, та й погодився узяти ii. А дiвчинка вже була досвiдченою мандрiвницею – адже колись смерч занiс ii так далеко вiд дому, що вона опинилась аж у чудеснiй краiнi Оз, де ii спiткало багато дуже дивних пригод, аж поки вона зумiла повернутися додому, до Канзасу. Тому вона не дуже лякалась негоди, i як почав завивати та свистiти вiтер, а хвилi – гойдати та жбурляти корабель, наша маленька пасажирка зовсiм не сполошилася.

– Звичайно, нам треба лишатися в каютi, – сказала вона дядечковi Генрi та iншим пасажирам, – i поводитись якомога спокiйнiше, поки минеться шторм. Бо капiтан каже: як ми будемо на палубi, нас позмивае в море.

Будьте певнi, що на таку небезпеку нiхто не хотiв наражатися; тому всi пасажири збились у темнiй каютi, прислухались, як реве буря та риплять щогли й рангоут, i намагались не штовхати одне одного, коли корабель хитало з боку на бiк.

Доротi вже майже заснула, коли враз прокинулася стрепенувшись i побачила, що дядечка Генрi поруч немае. Вона й уявити не могла, куди це вiн пiшов, а що вiн був не зовсiм здоровий, то Доротi почала тривожитись i боятися, чи не надумав вiн легковажно вийти на палубу. Якщо так, то вiн буде у великiй небезпецi, хiба тiльки зараз же не спуститься униз.

Насправдi дядько Генрi пiшов i лiг у свою вузеньку корабельну койку, але Доротi цього не знала. Вона тiльки пам’ятала, що тiтонька Ем дуже просила ii наглядати за дядечком як слiд, а тому одразу вирiшила вийти на палубу й розшукати його, дарма що буря саме розбуялася ще дужче i корабель жбурляло так, що просто страх. Дiвчинка над силу пiднялася трапом на палубу, а там вiтер так шарпонув ii, що мало не здер з неi спiдничку. Та Доротi було неначе аж весело боротися зi штормом, i вона, мiцно тримаючись за поруччя, пильно вдивлялась у темряву круг себе. І ось iй здалося, наче вона бачить невиразну постать чоловiка, що тримаеться за щоглу недалеко вiд неi. То мiг бути дядько, i вона як могла голосно покликала:

– Дядечку Генрi! Дядечку Генрi!

Але вiтер завивав i свистiв так шалено, що вона ледве чула свiй голос сама, а той чоловiк напевне не чув ii, бо й не ворухнувся.

Доротi вирiшила, що треба дiстатися до нього, тож, вичекавши, коли вiтер на мить трохи ослаб, вона кинулась туди, де стояла прикрiплена линвами до палуби велика клiтка для курей. До клiтки вона добiгла, але тiльки-но вхопилась мiцно за планки великого ящика, в якому тримали курей, як вiтер, нiби розлютувавшись, що така маленька дiвчинка посмiла кинути виклик його силi, враз подвоiв свiй шал. Заревiвши, нiби розлючений велетень, вiн перервав линви, що ними була закрiплена клiтка, й пiдкинув ii високо в повiтря разом iз Дорогi, що вчепилася в планки. Покрутивши клiтку в повiтрi навсiбiч, вiдтепер за мить пожбурив ii далеко в море, де великi хвилi пiдхопили ii й потягли вгору, на запiнений гребiнь, тодi кинув ii вниз, у глибоку вирву, нiби то була просто iграшка для iхньоi розваги.

Доротi, звичайно, геть промокла, але нi на мить не розгубилась. Вона мiцно трималась за грубi планки, а як тiльки змогла витерти воду з очей, зразу побачила, що вiтер зiрвав i вiко з клiтки. Бiдолашнi кури розлетiлися урiзнобiч, i вiтер шарпав iх, поки вони не стали схожi на пiр’янi мiтелки без держачкiв. Дно клiтки було зроблене з товстих дощок, i Доротi побачила, що вона чiпляеться за щось схоже на плiт iз боками з планок, який легко витримував ii вагу. Викашлявши воду й вiддихавшись, вона примудрилась перелiзти через планки й стати на мiцному дерев’яному днi клiтки.

«О, тепер я маю свiй власний корабель», – подумала вона, бiльше потiшена, нiж налякана такою перемiною в життi; а коли клiтку пiдняло на гребiнь великоi хвилi, вона почала жадiбно шукати очима навкруги той корабель, iз якого ii скинуло.

Корабель був уже далеко, дуже далеко. Мабуть, нiхто на ньому ще й не похопився за нею, не знав про ii дивну пригоду. Тим часом клiтка зсунулась у яму мiж хвилями, а коли ii знову пiдняло на гребiнь, корабель уже здавався iграшковим човником – так далеко вiн був. Швидко вiн зовсiм зник у темрявi, й Доротi зiтхнула з жалем, прощаючись iз дядечком Генрi, й задумалася: що ж тепер буде з нею?

Отож ii метляло водами великого океану, а на плаву пiдтримувала тiльки нiкчемна куряча клiтка з дощаним дном та боками з планок, крiзь якi весь час хлюпала вода, щоразу обливаючи Доротi! І iсти не буде чого, коли вона зголоднiе, – а це буде дуже скоро! – i води для пиття нема, й одежi, щоб перевдягтися…

– Ну, скажу я вам! – вигукнула дiвчинка зi смiхом. – У добру халепу ти вскочила, Доротi Гейл! Що правда, то правда! І як ти з неi виплутаешся – не знаю, не знаю!

Нiби додаючи iй клопоту, насувалася нiч, i сiрi хмари над головою робилися чорними, як чорнило. Але вiтер, нiби вдовольнившись нарештi своiми бешкетницькими витiвками, перестав хвилювати цей океан i полетiв збивати буруни кудись в iншу частину свiту, тому хвилi, яких бiльше нiщо не пiдхльоскувало, почали влягатись i поводитися скромнiше.








Гадаю, Доротi дуже пощастило, що шторм ущух, бо iнакше, хоч яка вона була вiдважна, боюся, що вона загинула б. На ii мiсцi багато дiтей розревлись би й впали у вiдчай; та оскiльки Доротi вже зазнала багато пригод i вийшла з них жива й цiла, iй i цього разу навiть на думку не спало дуже злякатися. Вона промокла, iй було дуже незручно, це правда; але пiсля того одного зiтхання, про яке я вже сказав, вона змусила себе заспокоiтись i вирiшила терпляче ждати своеi долi, хай хоч яка вона буде.

Мало-помалу чорнi хмари вiдлетiли, й над головою вiдкрилося сине небо, на якому сяяв срiбний мiсяць, а зiрочки весело пiдморгували Доротi, коли вона стежила за ними. Клiтку вже не захлюпувало, вона гойдалась на хвилях спокiйнiше – майже як колиска, тому дно, на якому стояла Доротi, вже не вихлюпувало воду помiж планками. Побачивши це, геть знесилена тривогами кiлькох останнiх годин дiвчинка вирiшила, що сон найкраще вiдновить ii сили i що це найлiпший спосiб перебути час. Дно було мокре, та й сама вона була мокра як хлющ, але, на щастя, сталося все це в теплих краях, i вона зовсiм не мерзла.

Отож Доротi сiла в куточку клiтки, зiперлася спиною на планки, покивала до привiтних зiрок, перше нiж заплющити очi, й менш як за пiвхвилини заснула.









Руда Курка







Доротi розбудив якийсь дивний звук, i вона, розплющивши очi, побачила, що вже бiлий день i на синьому небi ясно свiтить сонце. Їй снилося, нiби вона вдома, у Канзасi, й граеться в старiй оборi бiля стайнi, а кругом неi телята, свинi та кури. І спочатку, поки протирала очi зi сну, вона думала, що й справдi сидить там.

– Куд-куд-куд-ку-да! Куд-куд-куд-ку-дах!

О, знов цей дивний звук, що розбудив ii. Ну, звiсно, це ж курка кудкудакае! Але широко розплющенi очi насамперед побачили мiж планками клiтки блакитнi води океану, тепер спокiйного й тихого, i думки ii вернулись до минулоi, такоi сповненоi небезпек ночi. І вона почала пригадувати, що стала здобиччю шторму й пливе по зрадливому невiдомому морю.

– Куд-куд-куд-да, куд-куд-куд-дах!

– Що це таке? – вигукнула Доротi, схопившись на ноги.

– Це просто я знесла яйце, от i все, – вiдповiв тихий, але чiткий i виразний голосок, i, озирнувшись, дiвчинка побачила Руду Курку, що сидiла в iншому кутку клiтки.

– Ой-йой-йой! – зойкнула вона зчудовано. – Ти теж весь час була тут?

– Авжеж, – вiдповiла Курка, помахавши крильми й позiхнувши. – Коли клiтку зiрвало з корабля, я вчепилась за планку в цьому кутку пазурами й дзьобом, бо знала, що напевне потону, коли впаду в воду. Я й так мало не потонула в усiй отiй водi, що хлюпала тут на мене. Я ще зроду не бувала така мокра!

– Так, – погодилась Доротi, – я знаю, вночi тут усе заливало водою. Ну, а тепер тобi краще?

– Не дуже. Сонце висушило на менi пiр’я, а на тобi одяг, i я почуваюся краще, вiдколи знесла свое вранiшне яйце. Але я б хотiла знати, що буде з нами – чи ми й далi плаватимемо по цьому великому ставку?

– Я б теж хотiла це знати, – сказала Доротi. – Але поясни менi: як це так, що ти вмiеш говорити? Я думала, що кури вмiють тiльки кудкудакати, сокотiти та квоктати.

– Ну, щодо цього, – вiдповiла Руда Курка замислено, – то я кудкудакала й сокотiла все свое життя. До цього ранку, скiльки себе пам’ятаю, слова не вимовила. Та коли ти хвилину тому спитала: «Що це таке?» – менi здалося найприроднiшою у свiтi рiччю вiдповiсти тобi. Я й заговорила – i, здаеться, говорю далi, як ти i всi люди. Чудне дiло, правда?

– Дуже, – погодилась Доротi. – Якби ми були в краiнi Оз, менi б це не здалося таким чудним, бо в тiй чарiвнiй краiнi багато звiрiв умiють говорити. Але тут, в океанi, ми напевне дуже далеко вiд Озу.

– А як у мене з граматикою? – спитала Руда Курка трохи занепокоено. – Я говорю цiлком правильно, як ти гадаеш?

– Так, – вiдповiла Доротi. – Як для початку, ти говориш дуже добре.

– Рада це почути, – приязно провадила Руда Курка далi, – бо як уже починаеш говорити, то краще говорити правильно. Наш пiвень часто казав менi, що й кудкудакаю, й сокочу я бездоганно; а тепер менi дуже приемно чути, що я й говорю так само бездоганно.








– Щось менi вже iсти захотiлося, – зауважила Доротi. – Саме час снiдати, а снiданку нема.

– Можеш узяти мое яйце, – запропонувала Руда Курка. – Менi за нього байдуже.

– І ти не хочеш висидiти курча? – здивовано спитала дiвчинка.

– Не хочу. Я висиджую курчат тiльки тодi, коли маю гарне м’якеньке гнiздечко десь у спокiйному мiсцi й тринадцятеро яечок пiд собою. Бо тринадцять – це для курей щасливе число. Тому можеш це яйце з’iсти.

– Та нi, сирого яйця я нiзащо не з’iм, тiльки варене! – вигукнула Доротi. – Але однаково я тобi дуже вдячна.

– Нема за що дякувати, люба моя, – вiдповiла Курка спокiйно й заходилась чистити на собi пiр’я.

Якийсь час Доротi стояла, дивлячись у морську далечiнь. Але вона все думала про яйце i тому врештi спитала:

– А нащо ж ти несеш яйця, коли не хочеш висиджувати курчат?

– Така в мене звичка, – вiдповiла Руда Курка. – Я завжди пишалася тим, що маю свiженьке яечко щоранку, окрiм тоi пори, коли квокчу. Я ж не можу вранцi покудкудакати, поки не знесу як слiд яечка, а без кудкудакання я не була б щаслива.

– Дивно, – в задумi промовила дiвчинка, – але ж я не курка, й вiд мене не можна чекати, щоб я це зрозумiла.

– Безперечно, люба моя.

Доротi знов замовкла. Правда, з Рудоi Курки було сяке-таке товариство, з нею трохи веселiше, i все ж у океанi iй було страшенно самотньо.

Трохи згодом курка пiдлетiла вище й сiла на верхню рейку клiтки, тобто трохи вище вiд голови Доротi, коли та сидiла на днi, як було саме тодi.

– Ой, та ми ж недалечко вiд берега! – вигукнула Курка.

– Де ж вiн? Де? – схвильовано закричала Доротi, зiрвавшись на ноги.

– А он там, трохи далi, – вiдповiла Курка, кивнувши головою у певному напрямку. – Здаеться, нас несе туди, i ще до полудня ми будемо на сухiй землi.

– От добре буде! – сказала Доротi й тихенько зiтхнула, бо ii ноги ще й тепер час вiд часу заливала хвиля, що хлюпала мiж планками.

– Авжеж добре, – вiдповiла ii товаришка, – бо нема у свiтi нiкого нещаснiшого за мокру курку.

Земля, до якоi вони, як здавалося iм, швидко наближалися, бо виднiлася з кожною хвилиною виразнiше, була напрочуд гарна. Такою бачила ii дiвчинка у плавучiй курячiй клiтцi. Понад самою водою тяглася широка смуга бiлого пiску та рiнi, а далi височiло кiлька скелястих пагоркiв, за якими зеленiв рядок дерев – певне, там починався лiс. Але не видно було жодноi оселi й жодного знаку того, що на цiй невiдомiй землi живуть люди.

– Сподiваюся, ми знайдемо щось попоiсти, – сказала Доротi, нетерпляче дивлячись на берег, до якого iх несло. – Адже час снiданку давно минув.

– Я теж трошечки зголоднiла, – зауважила Руда Курка.

– А чого ти не з’iси свого яйця? – спитала дiвчинка. – Тобi ж не треба, як менi, щоб iжа була варена.

– Ти що, маеш мене за канiбалку? – обурено вигукнула Курка. – Я наче не сказала й не зробила нiчого такого, за що ти могла б мене ображати!

– Вибачте менi, панi… панi… до речi, дозвольте запитати: як вас звуть, добродiйко? – спитала дiвчинка.

– Мене звуть Бiл, – вiдказала Руда Курка трохи сердито.

– Бiл? Так це ж хлоп’яче iм’я!

– А яка рiзниця?

– Але ж ви… дама, хiба не правда?

– Звичайно. Та коли я тiльки вилупилася з яйця, нiхто не мiг би сказати, чи з мене виросте курочка, чи пiвник, i хлопчик, що жив на фермi, де я народилася, назвав мене Бiлом, i я стала його улюбленицею, бо в усьому виводку тiльки я одна була жовтенька. А коли я виросла й вiн побачив, що я не кукурiкаю й не б’юся, як пiвники, то вже не схотiв мiняти мое iм’я, i вся худоба в оборi, та й усi люди в оселi знали мене як Бiла. Тому мене завжди звали Бiлом, i Бiл – це мое iм’я.

– Однаково так не годиться, – поважно сказала Доротi, – i я, коли ти не заперечуеш, буду звати тебе Бiлiною. Розумiеш, як додати «iна», iм’я робиться жiноче.

– Ет, менi однаковiсiнько, – вiдказала Руда Курка. – Називай мене як хочеш, аби тiльки я знала, що це iм’я – мое.

– От i гаразд, Бiлiно. А мене звуть Доротi Гейл. Для друзiв я просто Доротi, а для чужих – мiс Гейл. Ти можеш називати мене Доротi, коли хочеш. Ми вже зовсiм близенько вiд берега. Як ти гадаеш, тут глибоко? Я вже можу дiйти вбрiд?

– Почекай iще кiлька хвилин. Сонечко пригрiвае, квапитись нам нiкуди.

– Але ж у мене такi мокрi ноги! – заперечила дiвчинка. – Платтячко на менi вже висохло, але я не зможу почуватися добре, поки в мене мокрi ноги.

Проте вона зачекала, як радила курка, i невдовзi велика дерев’яна клiтка м’яко пристала до пiщаного берега. Небезпечне плавання скiнчилося.

Обом, звiсно, неважко було дiстатися до берега. Руда Курка одразу перелетiла на пiсок, а Доротi треба було перелiзти через високу стiнку з планок. Але для сiльськоi дiвчинки це не складно, i Доротi, ледве опинившись на березi, стягла з нiг мокрi черевички та панчiшки й поклала сушитися на нагрiтому сонцем пiску.

Потiм вона сiла й стала дивитись на Бiлiну, що вже шпорталась гострим дзьобом у пiску, розгрiбаючи його мiцними пазурами.








– Що ти робиш? – спитала Доротi.

– Снiдаю, а що ж iще, – вiдказала Курка, не кидаючи дзьобати.

– А що ти там знаходиш?

– Трохи жирних рудих мурашок, трохи пiщаних кузьок, а часом невеличкого краба. Вони такi гарнi й такi смачнi, повiр!

– Яка гидота! – жахнулась Доротi.

– Що гидота? – перепитала Курка, пiдвiвши голову й дивлячись одним блискучим оком на свою товаришку.

– Ну, iсти живi створiння, та ще отих гидких кузьок i мурашок. Як тобi не соромно!

– О ненько! – спантеличено вiдказала Курка. – Яка ти чудна, Доротi! Усе живе куди смачнiше й кориснiше, нiж мертве, а ви, люди, iсте всiляких мертвих тварин.

– Нi! – заперечила Доротi. – Не iмо!

– Їсте, iсте, – наполягала Бiлiна. – Ви iсте ягнят, овечок, корiв, свиней i навiть курей.

– Так ми ж iх варимо! – переможно вигукнула Доротi.

– Яка рiзниця?

– Дуже велика, – сказала Доротi вже поважнiше. – Я не можу пояснити, яка саме, але рiзниця е. І нiколи в свiтi ми не iмо такоi гидоти, як кузьки.

– Зате ви iсте курей, а тi iдять кузьок, – вiдказала Руда Курка, якось чудно кудкудакнувши. – Отож ви нiчим не кращi за нас, курей.

Над цими словами Доротi замислилась. Те, що казала Бiлiна, було, звiсно, правдою, i це майже вiдбило iй охоту снiдати. Ну а Руда Курка й далi щось старанно видзьобувала з пiску й була наче цiлком задоволена своею долею.

Врештi бiля самоi води Бiлiна встромила дзьоб глибоко в пiсок, та враз висмикнула його й здригнулась.

– Ой! – зойкнула вона. – Цього разу я дзьобнула метал i трохи не поламала дзьоба.

– А може, то камiнь? – недбало спитала Доротi.

– Дурниця. Хiба я не знаю, де камiнь, а де метал? – вiдказала Курка. – Вони ж зовсiм рiзнi на дотик.

– Але ж на цьому дикому безлюдному березi не може бути металу! – наполягала дiвчинка. – Де ти дзьобнула? Зараз я розрию там, i ти сама побачиш, що правда моя.

Бiлiна показала iй те мiсце, де вона «цюкнула дзьобом», як вона висловилась, i Доротi розгрiбала пiсок, поки вiдчула щось тверде. Тодi, застромивши туди руку, витягла той предмет i побачила, що то великий золотий ключ – досить старий, але ще блискучий i цiлiсiнький.

– А що я казала? – вигукнула Курка, переможно кудкудакнувши. – Можу я впiзнати метал, коли стукнусь об нього, чи це справдi камiнь?

– Метал, авжеж метал, – вiдповiла дiвчинка, замислено дивлячись на ту дивну рiч, що вона знайшла. – По-моему, це щире золото, i лежить воно тут, у пiску, дуже давно. Як ти гадаеш, Бiлiно, звiдки вiн тут узявся? І що, по-твоему, вiдмикае цей таемничий ключ?








– Не знаю, – вiдказала Курка. – Ти ж, мабуть, бiльше за мене знаеш про ключi та замки.

Доротi оглянулась круг себе. Нiде в тiй мiсцевостi не було й знаку оселi, а вона думала, що кожен ключ повинен пасувати до якогось замка, а кожен замок мае щось замикати. Мабуть, ключа загубив тут хтось такий, хто живе далеко, але чомусь побував на цьому березi.

Мiркуючи про цi речi, дiвчинка поклала ключ у кишеню, а потiм неквапливо надiла панчохи й узула черевики, бо сонце вже висушило iх.

– Мабуть, i я, Бiлiно, – сказала вона, – пройдуся тут поблизу, може, знайду щось на снiданок.




Лiтери на пiску







Вiдiйшовши трохи вiд води до невеликого гайка, Доротi натрапила на рiвну латку бiлого пiску, на якiй виднiли дивнi знаки, неначе хтось писав по пiску палицею.

– Що тут написано? – спитала вона в Рудоi Курки, що виступала поруч неi з досить-таки гордим виглядом.

– Звiдки я знаю? – вiдказала Курка. – Я не вмiю читати.

– Невже?

– Звичайно, не вмiю, я ж не ходила до школи.

– Ну, а я ходила, – зiзналася Доротi. – Але тут лiтери дуже великi й рiдко розкиданi, i з них важко скласти слова.

Та вона уважно роздивилась кожну лiтеру i врештi розiбрала, що на пiску написано такi слова:

СТЕРЕЖІТЬСЯ КОЛЕСУНІВ!

– Це щось дивне, – заявила Курка, коли Доротi прочитала цi слова вголос. – А хто такi Колесуни, як ти гадаеш?

– Мабуть, люди, що iздять на колесах. Вони возять тачки, дитячi коляски або ручнi вiзки, – сказала Доротi.

– А може, це автомобiлi, – висловила здогад Руда Курка. – Чого стерегтися тачки чи дитячоi коляски? А от автомобiлi – то небезпечна рiч. Декого з моiх приятельок вони задавили.

– Це не можуть бути автомобiлi, – заперечила дiвчинка. – Адже тут нова, дика краiна, тут нема нi канатних дорiг, нi телефонiв. Люди iх iще не вiдкрили, я певна, – якщо взагалi тут е люди. Тому навряд чи тут можуть бути автомобiлi, Бiлiно.

– Може, й так, – погодилася Курка. – А куди ти йдеш?

– Он до отих дерев, може, знайду там якiсь плоди або горiхи, – вiдповiла Доротi. Вона ступала по пiску повз один iз тих кам’янистих пагоркiв, що височiли поблизу, i скоро дiйшла до гайка.

Спочатку вона була розчарована: в гайку росли самi гранатовi дерева, тополi та евкалiпти, нiяких плодiв чи горiхiв там не було. Та врештi, коли вона вже майже була у розпачi, iй трапилося трое дерев, що мали вдосталь забезпечити ii харчами.

Одне дерево було геть усе обвiшане картонними коробочками, що росли гронами на всiх гiлках; на найбiльших, найспiлiших коробках виднiли акуратнi опуклi лiтери: «Снiданок». Це дерево, як видно, родило цiлий рiк, бо на деяких гiлках ще тiльки розпукувались квiтки, а на iнших зеленiли маленькi коробочки, очевидно, неiстiвнi, поки не виростуть та не достигнуть.

Замiсть листя на цьому деревi були паперовi серветки, i все воно виглядало дуже втiшно для голодноi дiвчинки.

Але друге дерево, що росло поряд, було ще дивовижнiше, бо на ньому росло безлiч бляшаночок з обiдом, таких повних i важких, що товстi гiлки аж вгиналися пiд iхньою вагою. Однi були маленькi й темно-брунатнi, бiльшi мали колiр потьмянiлоi бляхи; а зовсiм стиглi – з ясноi новоi бляхи, що блищала в сонячному промiннi, яке падало на неi. Доротi була в захватi, i навiть Руда Курка зiзналась, що вона здивована.








Дiвчинка зiп’ялась навшпиньки й зiрвала одну з найкращих i найбiльших коробок зi снiданком, а потiм сiла на землю й нетерпляче розкрила ii. В коробцi вона знайшла акуратно загорненi в бiлi папiрцi бутерброд iз шинкою, скибку пухкого кексу, маринований огiрочок, скибочку сиру i яблуко. У кожноi речi був окремий хвостик, за який ii можна було витягти з коробки. Доротi те здалося таким чудовим, що вона все гарненько поiла.

– Дома я звикла не до такого снiданку, – сказала вона Бiлiнi, що сидiла поряд i з цiкавiстю дивилась на неi. – Але як зголоднiеш, то можна й вечерю з’iсти вранцi, не нарiкаючи.

– Сподiваюся, що твоя коробка була зовсiм достигла, – стурбовано зауважила Руда Курка. – А то вiд зеленого часто живiт болить.

– Та нi, я певна, що все було спiле, – вiдказала Доротi, – окрiм хiба огiрочка, але ж огiрки, Бiлiно, i iдять зеленими. А смачнюще все було – наче на пiкнiку. Тепер треба зiрвати бляшанку з обiдом, щоб було що iсти, коли знов зголоднiю, а потiм ми пiдемо далi й роздивимось тут усе – може, побачимо, де ми.

– А ти хоч здогадуешся, що це за краiна? – спитала Курка.

– Де там! Та послухай: я певна, що це краiна чарiвна, бо де iще на деревах ростуть такi речi, як коробки зi снiданком та бляшанки з обiдом? Крiм того, Бiлiно, у цивiлiзованiй краiнi, як-от Канзас, де немае чарiв i чародiiв, кури не вмiють говорити.

Курка подумала й сказала:

– А може, ми в краiнi Оз?

– Нi, цього не може бути, – заперечила дiвчинка, – бо в краiнi Оз я була, i вона оточена жахливою пустелею, через яку нiхто не може перейти.

– А як же тодi ти вернулася звiдти додому? – спитала Бiлiна.

– У мене були срiбнi черевички, що перенесли мене повiтрям, – вiдповiла Доротi, – але я iх загубила.

– Ти ба, – тiльки й мовила Курка недовiрливо.

– А крiм того, в краiнi Оз нiде нема морського берега, – докiнчила дiвчинка, – отже, ми в якiйсь iншiй чарiвнiй краiнi.

Говорячи все це, вона вибрала блискучу гарну бляшанку з обiдом, яка, наче вiдерце, мала мiцну дужку, й зiрвала ii з гiлки. А потiм вийшла iз затiнку дерев i попростувала до моря. Курка дрiботiла за нею.

Вони вже пройшли по пiску чимало, коли Бiлiна раптом перелякано вигукнула:

– Ой, що це?

Доротi швидко озирнулась i побачила, що на стежцi, яка вибiгае з-помiж дерев, з’явилось таке химерне створiння, якого вона ще зроду не бачила.

Воно мало подобу людини, тiльки рухалось – а власне, котилося – на всiх чотирьох. Руки й ноги в нього були однаковоi довжини, i тому воно скидалося на звiра з чотирма лапами. Але Доротi побачила, що то зовсiм не звiр, бо створiння було дуже пишно вбране у барвистi гаптованi шати, а на головi мало солом’яного бриля, хвацько збитого набакир. Та вiд людей воно вiдрiзнялося тим, що на руках i ногах замiсть пальцiв i ступнiв мало круглi колiщата i за допомогою тих колiщат котилося по рiвнiй землi дуже швидко. Згодом Доротi дiзналася, що цi химернi колiщата були з тiеi самоi твердоi речовини, з якоi складаються нашi нiгтi, i що цi химернi створiння такими й народжуються. Та коли наша дiвчинка вперше побачила iстоту, якiй судилося завдати iй багато клопоту, вона подумала, що цей пишно вбраний чоловiк iде на роликових ковзанах, прикрiплених йому до рук i до нiг.








– Тiкаймо! – вереснула Руда Курка, перелякано залопотiвши крильми й злетiвши в повiтря. – Це ж Колесун!

– Колесун? – вигукнула Доротi. – Який Колесун?

– А ти забула, що на пiску прочитала: «Стережiться Колесунiв?» Тiкай, чуеш? Тiкай!

Доротi кинулась тiкати, а Колесун пронизливо, люто закричав i щодуху погнався за нею.

Оглядаючись через плече, дiвчинка побачила, що з лiсу викочуеться цiла вервечка Колесунiв – кiлька десяткiв, i всi в розкiшних, туго обтягнених убраннях, i всi з лютим, дивним криком швидко котяться за нею.

– Вони нас упiймають! – засапано гукнула дiвчинка, що не пускала з рук важкого вiдерця з обiдом. – Я вже не можу бiгти, Бiлiно!

– Дерись на гору – швидше! – сказала Курка, i Доротi побачила бiля себе велику купу гострого вугластого камiння, яку вони минули, коли йшли до лiсу. Руда Курка саме злетiла на тi каменюки, i Доротi з останнiх сил полiзла за нею, спотикаючись на крутому нерiвному схилi.

І саме вчасно, бо переднiй Колесун уже наздоганяв ii; та коли дiвчинка полiзла на камiння, вiн зупинився пiд пагорком, аж виючи з лютi й розчарування.

Доротi почула, як Руда Курка по-своему, по-курячому смiеться кудкудакаючи.








– Не поспiшай так, люба! – гукала Бiлiна. – Сюди, на це камiння, вони за нами не покотяться, тут ми в безпецi!

Доротi зразу спинилась i сiла на широкий камiнь, бо вже геть засапалась.

А до пiднiжжя пагорба вже докотилися всi Колесуни, проте було видно, що iхнi колiщата не покотяться по нерiвному й гострому камiнню i вони нiяк не зможуть дiстати Доротi й Курку там, куди тi втекли. Але вони весь час кружляли довкола пагорка, так що дiвчинка й Бiлiна були майже бранцями й не могли спуститися вниз, щоб не попастися iм у руки.

Потiм цi створiння заходилися погрожувати Доротi переднiми колесами, виявилося, що вони вмiють i говорити, а не тiльки розлючено кричати, бо деякi з них вигукнули:

– Ми вас iще спопадемо, так i знайте! А коли спопадемо, то роздеремо на маленькi шматочки!

– Чого ви такi лихi на мене? – спитала Доротi. – Я чужинка у вашому краю i нiчого поганого вам не зробила.

– Не зробила?! – обурився один – як видно, iхнiй ватажок. – А хто зривав нашi коробки зi снiданком та вiдерця з обiдом? Он же в тебе й досi в руках краще вiдерце!

– Я зiрвала тiльки один снiданок i один обiд, – вiдказала Доротi. – Я була голодна й не знала, що тi дерева вашi.








– Це тебе не виправдовуе, – заперечив ватажок, убраний найпишнiше. – Закон такий: хто зiрве вiдерце з обiдом без нашого дозволу, той повинен негайно вмерти.

– Не вiр йому, – сказала Бiлiна. – Я певна, що тi дерева не належать цим жахливим створiнням. Вони взагалi лихi й жорстокi, i я гадаю, що вони постарались би вбити тебе, навiть якби ти не зiрвала вiдерця з обiдом.

– І я так гадаю, – погодилась Доротi. – Але що нам робити зараз?

– Сидiти тут, – вiдказала Курка. – Ми в безпецi вiд Колесунiв – принаймнi поки не повмираемо з голоду; а доти може статися ще багато чого.




Тiк-так – Механiчний Чоловiк


Через якусь годину бiльша частина ватаги Колесунiв покотилась назад до лiсу, залишивши тiльки трьох стерегти пагорок. Тi трое поскручувалися калачиком, як великi собаки, i вдавали, нiби сплять на пiску; але цим вони не одурили нi Доротi, нi Бiлiни, i тi сидiли в безпецi серед камiння, не звертаючи уваги на своiх хитрих ворогiв.

Нарештi Курка, пiдлетiвши над пагорком угору, вигукнула:

– Ой, тут е стежка!

Тодi Доротi вмить видерлась туди, де сидiла Бiлiна, i справдi побачила там гладеньку стежку, вирубану мiж камiнням. Стежка обвивала схил вiд низу й до вершини, подекуди звиваючись мiж великими каменями, але весь час лишалась похилою i гладенькою.

Спершу Доротi здивувалась, чому Колесуни не покотилися цiею стежкою на пагорб, але, спустившись нею до пiднiжжя, побачила, що там ii початок завалений кiлькома великими брилами, якi перешкоджали сторонньому побачити ii i, таким чином, не давали Колесунам скористатися нею й пiднятись на пагорби.

Доротi пiшла стежкою вгору i дiйшла на самий вершечок пагорка, де стояла велика кругла брила, бiльша вiд усiх довкола. Стежка кiнчалась якраз перед цiею брилою, i дiвчинка на мить розгубилася: коли так, нащо ii взагалi прокладали, ту стежку? Але Курка, яка поважно дибала за нею всюди й тепер сидiла на гострому вершечку каменя за спиною в Доротi, раптом зауважила:

– Це трохи схоже на дверi, правда?

– Що схоже на дверi? – перепитала дiвчинка.

– Та оця трiщина в скелi, прямо перед тобою, – вiдказала Бiлiна, чиi круглi очицi були дуже зiркi й неначе бачили все. – Вона проходить з одного боку вгорi, а з другого – внизу, i по верху, i по споду.

– Що проходить?

– Та трiщина ж. Тому я й гадаю, що це дверi до скелi, хоча й не бачу завiс.

– Так, справдi, – сказала Доротi, тепер нарештi теж помiтивши трiщину в скелi. – А оце хiба не дiрка для ключа, Бiлiно? – i вона показала на глибокий круглий отвiр з одного боку дверей.

– Звичайно. Якби тiльки ми мали ключ, то могли б вiдiмкнути iх i подивитися, що там усерединi, – вiдповiла Руда Курка. – Може, там скарбниця, повна дiамантiв та рубiнiв, або купи блискучого золота, або…

– Це менi нагадало про той золотий ключ, що я пiдняла на березi, – сказала Доротi. – Як ти гадаеш, Бiлiно, пiдiйде вiн до цiеi дiрки?

– Спробуй, то й побачиш, – вiдказала Курка.

Доротi пошукала в кишенi на своему платтячку й знайшла золотий ключ. А коли вставила його в дiрку й повернула, щось рiзко клацнуло, а потiм iз суворим рипiнням, вiд якого в дiвчинки по спинi пробiг мороз, кам’яна плита вiдхилилась уперед, нiби дверi на завiсах, i вiдкрила маленьку темну комiрчину в скелi.








– Ненечко! – скрикнула Доротi, сахнувшись назад, скiльки давала змогу вузька стежка. Бо в тiснiй кам’янiй комiрчинi стояла людська постать – чи принаймнi щось таке, що в сутiнi скидалося на людську постать. Заввишки воно було таке, як сама Доротi, i тулуб у нього був круглий, нiби м’яч, зроблений iз начищеноi мiдi. Голова, руки й ноги теж були мiднi й причепленi чи пiдвiшенi до тiла досить своерiдно: суглоби захищали металевi накривки, нiби в обладунках стародавнiх рицарiв. Воно стояло нерухомо i тiльки блищало, мов щире золото, там, де на нього падало свiтло.

– Не бiйся, – сказала Бiлiна зi свого сiдала, – воно неживе.

– Я бачу, – вiдказала дiвчинка, перевiвши дух.

– Воно зроблене з мiдi, як старий казанок у оборi в нас удома, – провадила Курка, повертаючи голову то в один, то в другий бiк, щоб той предмет могли роздивитись обое ii круглих очей.

– Колись, – сказала Доротi, – я знала чоловiка, зробленого з бляхи, дроворуба на ймення Дiк Рубач. Але вiн був живiсiнький, як i ми, бо народився справжньою людиною й дiстав свое бляшане тiло потроху – зразу ногу, тодi палець, потiм вухо – бо в нього часто траплялись прикрi випадки з сокирою i вiн рубав сам себе дуже необережно.

– Гм, – чмихнула Курка, нiби не вiрила в те, що почула.

– Але цей мiдний чоловiк, – провадила Доротi, дивлячись на нього зачудовано, – взагалi неживий, i менi цiкаво, нащо його зроблено i чому його замкнули в такому чудному мiсцi.

– Це загадка, – зауважила Курка, повернувши голову, щоб поправити дзьобом пiр’я на крилах.

Доротi ввiйшла до комiрчини, щоб обдивитися мiдного чоловiка з усiх бокiв, i раптом побачила картку, що висiла в нього мiж лопатками на мiдному гачку. Вона зняла ту картку з гачка, вернулася на стежку, де було виднiше, й сiла на кам’яну брилу прочитати, що там написано.

– Ну, що там? – зацiкавлено спитала Курка.

Доротi прочитала картку вголос, вимовляючи довгi слова не без натуги. І ось що вона вичитала:




«Коваль, Бляхар i К°

Механiчна людина патентованоi подвiйноi дii, з надшвидкою реакцiею, здатна думати й бездоганно говорити.

Споряджена нашим спецiальним годинниковим механiзмом.

Думае, говорить, дiе, робить усе, тiльки нежива.

Виготовляеться виключно на наших заводах у Евнi, краiна Ев.

Будь-якi пошкодження переслiдуються законом».


– Ото диво! – сказала Руда Курка. – І ти гадаеш, що все це правда, люба моя?








– Не знаю, – вiдказала Доротi; вона ще не дочитала. – Слухай далi, Бiлiно.




«Вказiвки для користування:

Для думання: накрутiть годинниковий механiзм крiзь отвiр пiд лiвою пахвою (позначено «№ 1»).

Для говорiння: накрутiть годинниковий механiзм крiзь отвiр пiд правою пахвою (позначено «№ 2»).

Для ходiння й дiй: накрутiть годинниковий механiзм крiзь отвiр посеред спини (позначено «№ 3»).

Примiтка: гарантiя бездоганноi роботи протягом тисячi рокiв».


– Ну, чудово! – вигукнула Руда Курка в подивi. – Якщо мiдний чоловiк умiе робити хоч половину цього, то вiн таки дивовижна машина. Але я гадаю, це все шахрайство, як усi патентованi вироби.

– Можна накрутити його, – запропонувала Доротi, – та й побачимо.

– А де ж ключ вiд механiзму? – спитала Бiлiна.

– Висить на гачку, де була картка.

– Ну, тодi випробуемо його, – запропонувала Курка, – та й побачимо, що вiн умiе. Гарантiя, кажеш, на тисячу рокiв? Але ж ми не знаемо, скiльки рокiв вiн простояв у цiй скелi.

Доротi вже зняла ключ iз гачка.

– Що накрутити спочатку? – спитала вона, знову прочитавши вказiвки на картцi.

– Та, мабуть, номер один, – порадила Курка. – Тодi вiн почне думати, адже так?

– Атож, – погодилась Доротi й накрутила механiзм номер один, що пiд його лiвою пахвою.

– Щось нiчого не видно, – критично зауважила Курка.

– Певне що нi: вiн же тiльки думае, – сказала Доротi.

– Цiкаво, про що ж вiн думае.








– Зараз накручу його мову, тодi вiн, може, розповiсть нам, – сказала дiвчинка i накрутила механiзм номер два.

Механiчний Чоловiк, ворухнувши тiльки губами, промовив:

– Доб-ро-го ран-ку, дiв-чин-ко. Доб-ро-го ранку, па-нi Кур-ко.

Голос був трохи хрипкий i рипучий, слова вимовлялись химерно, без змiни виразу; але й Доротi, й Бiлiна чудово зрозумiли iх.

– Доброго ранку, пане, – вiдповiли вони чемно.

– Дя-кую вам за по-ря-ту-нок, – провадив Механiчний Чоловiк тим самим монотонним голосом, шо звучав так, наче в грудях у нього працював ковальський мiх. Отак iграшковi ягнята й коти пищать, коли iх надавити.

– Нема за що дякувати, – сказала Доротi. А потiм спитала про те, що ii найдужче цiкавило: – А чого це вас замкнули у такому мiсцi?

– Це дов-га iс-то-рiя, – вiдповiв Мiдний Чоловiк. – Але я роз-по-вiм ii ко-рот-ко. Мене ку-пив у фiр-ми «Ко-валь, Бля-хар i Ком-па-нiя», що ви-го-то-вила мене, жор-сто-кий Ко-роль краi-ни Ев Е-воль-до, який мав звич-ку за-би-вати сво-iх слуг до смер-тi. Та мене вiн не змiг уби-ти, бо я не-жи-вий, а щоб умер-ти, треба спершу жи-ти. То-му все йо-го бит-тя ме-нi не шко-ди-ло, а тiль-ки на-чи-щало мое мiд-не тi-ло.

Цей жор-сто-кий Ко-роль мав гар-ну дру-жину i де-ся-тьох пре-гар-них дi-то-чок: п’я-тьох хлоп-чи-кiв i п’ять дiв-ча-ток, – але в на-падi лютi вiн про-дав iх у-сiх Ко-ро-лю Но-мiв, а той сво-iми ча-рами о-бер-нув iх у iн-шi по-до-би й по-ста-вив у сво-ему пiд-зем-но-му па-ла-цi як при-кра-су по-коiв.

По-тiм Ев-ський Ко-роль по-шко-дував за цим жор-сто-ким у-чин-ком i на-ма-гав-ся вер-ну-ти дру-жи-ну й дi-тей вiд Ном-сько-го Ко-ро-ля, а-ле мар-но. То-дi вiн з роз-па-чу за-мкнув ме-не в цiй ске-лi, за-ки-нув клю-ча в оке-ан, сам стриб-нув у-слiд i вто-пив-ся.

– Яке страхiття! – вигукнула Доротi.








– Атож, – погодився Механiчний Чоловiк. – Ко-ли я по-ба-чив, що ме-не ув’яз-не-но, я кри-чав «ря-туй-те», по-ки не скiн-чив-ся го-лос; а по-тiм хо-див по цiй ко-мiр-чи-нi, по-ки не скiн-чи-лась дiя; а по-тiм сто-яв i ду-мав, по-ки не скiн-чи-лось ду-ман-ня. Да-лi я вже не па-м’я-тав нi-чо-го, аж по-ки ви на-кру-ти-ли ме-не знов.

– Дивовижна iсторiя, – сказала Доротi, – i вона показуе, що краiна Ев справдi чарiвна, як я й гадала.

– Зви-чай-но, – вiдповiв Мiдний Чоловiк. – Нав-ряд чи та-ку до-ско-на-лу ма-ши-ну змог-ли б зро-би-ти десь не в ча-рiв-нiй кра-i-нi.

– У Канзасi я не бачила жодноi такоi, – сказала Доротi.

– А де ж ви взя-ли клю-ча, щоб вi-дi-мкну-ти цi две-рi? – спитав механiчний голос.

– Знайшли на березi: мабуть, його винесло туди хвилями, – вiдповiла вона. – А зараз, добродiю, коли не заперечуете, я накручу вашу дiю.

– Ме-нi бу-де ду-же при-ем-но, – вiдказав Механiчний Чоловiк.

Доротi накрутила пружину в отворi номер три, i зразу Мiдний Чоловiк трохи незграбно, смикаючись, вийшов iз кам’яноi печери, скинув свого мiдного капелюха й чемно вклонився, а тодi став перед Доротi навколiшки. І промовив:








– Вiд-те-пер я ваш по-кiр-ний слу-га. Хоч ви що на-ка-жiть, я все о-хо-че зроб-лю – а-би тiль-ки ви ме-не на-кру-чу-ва-ли.

– А як тебе звати? – спитала Доротi.

– Тiк-Так, – вiдповiв вiн. – Так ме-не наз-вав мiй пер-ший ха-зяiн, бо го-дин-нико-вий ме-ха-нiзм у ме-нi весь час цо-ка-е.

– Я й зараз його чую, – озвалась Руда Курка.

– Я теж, – сказала Доротi. – Але годин ти не вибиваеш? – спитала вона трохи занепокоено.

– Нi, – вiдповiв Тiк-Так. – І бу-диль-ни-ка в ме-нi не-мае. Прав-да, я мо-жу го-ло-сом ска-за-ти, кот-ра го-ди-на, а що я нi-ко-ли не сплю, то мо-жу роз-бу-ди-ти вас у-ран-цi о будь-я-кiй го-ди-нi, ко-ли тiль-ки на-ка-же-те.

– Дуже мило, – сказала дiвчинка, – але я нiколи не хочу вставати вранцi.

– Ти можеш спати, поки я не знесу яйця, – озвалась Руда Курка. – А тодi, коли я закудкудакаю, Тiк-Так знатиме, що час будити тебе.

– А ти несешся дуже рано? – спитала Доротi.

– О восьмiй годинi, – вiдповiла Бiлiна. – І, по-моему, на цей час уже всiм годиться вставати.









Доротi вiдкривае вiдерце з обiдом







– А тепер, Тiк-Так, – сказала Доротi, – перше, що нам треба зробити, – це знайти спосiб утекти з цих скель. Бо внизу чатують Колесуни й погрожують убити нас.

– Ко-ле-су-нiв боя-тись не-ма чо-го, – сказав Тiк-Так, вимовляючи слова повiльнiше, нiж звичайно.

– А чому? – спитала вона.

– Бо вони грi… грi… гр-р-р-р…

Вiн загарчав, чи заклекотiв, i враз замовк, махаючи руками, а потiм застиг нерухомо, одну руку пiднявши вгору, а другу простягши вперед i розчепiривши вiялом мiднi пальцi.

– Ой! – злякано зойкнула Доротi. – Що з ним сталося?

– Мабуть, розкрутилася пружина, – спокiйно вiдказала Курка. – Ти, мабуть, накрутила ii не до кiнця.








– Я ж не знала, скiльки треба накручувати, – виправдовувалась дiвчинка. – Другого разу накручу краще.

Вона зайшла за спину Мiдному Чоловiковi, щоб зняти ключ iз гачка, але ключа там не було.

– Нема! – в розпачi скрикнула Доротi.

– Чого нема? – спитала Бiлiна.

– Ключа.

– Мабуть, упав, коли вiн кланявся тобi так низько, – здогадалася Курка. – Подивись:, може, знайдеш.

Доротi стала дивитись, Курка теж допомагала, i врештi дiвчинка вiдшукала ключ, що впав у розколину мiж камiнням.

Вона зразу накрутила Тiк-Такiв голос до кiнця. Це було нелегко, як ви самi можете уявити, коли хоч раз накручували годинника, але першi слова Механiчного Чоловiка запевнили Доротi, що тепер його вистачить принаймнi на двадцять чотири години.

– Ви на-кру-ти-ли ме-не ду-же ма-ло, – спокiйно пояснив вiн, – а я ще роз-по-вiв вам дов-гу опо-вiд-ку про Ко-ро-ля Е-воль-до; тож i не ди-вно, що я зу-пи-нив-ся.

Потiм Доротi накрутила ще механiзм дii, i тодi Бiлiна порадила iй носити ключ вiд Тiк-Такових механiзмiв у кишеньцi, щоб не загубити його знову.

– А тепер, – сказала Доротi, докiнчивши всю цю роботу, – скажи, що ти хотiв розказати про Колесунiв.

– Та iх не-ма чо-го боя-тись, – вiдповiв Механiчний Чоловiк. – Во-ни тiль-ки при-ки-да-ють-ся пе-ред людь-ми, бу-цiм такi страш-нi, а на-справ-дi тi Ко-ле-суни зо-всiм без-печ-нi для будь-ко-го, хто на-смi-е би-ти-ся з ни-ми. Во-ни мо-жуть про-бу-ва-ти скрив-ди-ти та-ку ма-лу дiв-чин-ку, як ви, бо вда-чу ма-ють беш-кет-ли-ву. Але як-би я мав дрю-ка, во-ни б ки-ну-лись тi-ка-ти, лед-ве по-ба-чив-ши ме-не.

– А в тебе нема дрюка? – спитала Доротi.

– Нема, – вiдповiв Тiк-Так.

– І тут, серед камiння, ти нiчого такого не знайдеш, – зауважила Руда Курка.

– То що ж нам робити? – спитала дiвчинка.

– На-кру-тiть мо-ю ду-маль-ну пру-жи-ну ту-гi-ше, i я спро-бу-ю при-ду-ма-ти щось iн-ше, – сказав Тiк-Так.

Доротi пiдкрутила його думальний механiзм i, поки вiн думав, вирiшила пообiдати. Бiлiна вже видзьобувала щось iз щiлинок мiж камiнням, а Доротi сiла й вiдкрила вiдерце з обiдом.

Там вона знайшла невеличку баночку з дуже смачним лимонадом. Баночка була закрита чашкою: знiми ii, налий у неi лимонаду й пий. Іще у вiдерцi були три шматки iндичатини, два – холодного язика, трохи салату з омарiв, чотири скибки хлiба з маслом, невелика бабка, помаранча, дев’ять великих полуниць i трохи горiхiв та родзинок. Дивне дiло: горiхи в цьому вiдерцi були вже розлущенi, отож Дорогi не довелось виколупувати зерня.

Вона розiклала всю iжу перед собою на каменi й почала iсти, спершу запропонувавши Тiк-Таковi подiлитися з ним обiдом, але той вiдмовився: мовляв, вiн же тiльки машина. Потiм вона запросила до обiду й Бiлiну, але та тiльки промимрила щось про «мертву iжу» й сказала, що волiе кузьок та мурашок.








– А снiданковi й обiднi дерева справдi належать Колесунам? – спитала дiвчинка у Тiк-Така, пережовуючи iжу.

– Зви-чай-но, нi, – вiдповiв той. – Во-ни на-ле-жать ко-ро-лiв-сько-му ро-до-вi Еву, тiль-ки, зви-чайно, те-пер у Евi не-ма ко-ро-лiв-сько-го ро-ду, бо Ко-роль Ево-льдо стриб-нув у мо-ре, а йо-го дру-жи-ну й дi-тей Ном-ський Ко-роль пе-ре-тво-рив у якiсь при-кра-си. То-му, на-скiль-ки я знаю, те-пер краi-но-ю Ев нiх-то не пра-вить. Мо-же, че-рез це Ко-ле-су-ни й твер-дять, нi-би тi де-ре-ва iх-нi, й зри-ва-ють снi-дан-ки та обi-ди, щоб поi-да-ти iх са-мим, але во-ни на-ле-жать Ко-ро-лю, i ви знай-де-те ко-ро-лiв-ське «Е», ви-тис-не-не на днi кож-но-го вi-дер-ця.

Доротi перевернула вiдерце й одразу побачила на денцi королiвську позначку, як i сказав Тiк-Так.

– А крiм Колесунiв у краiнi Ев живуть ще якiсь люди? – спитала вона.

– Атож. Ко-ле-су-ни засе-ли-ли тiль-ки не-ве-ли-кий клап-тик по цей бiк лi-су, – вiдповiв Механiчний Чоловiк. – Але во-ни зав-жди бу-ли беш-кет-ли-вi й на-хаб-нi, i мiй ко-лиш-нiй ха-зя-iн, Ко-роль Еволь-до, мав звич-ку, вихо-дя-чи з па-ла-цу, бра-ти з со-бою на-гая, щоб у-га-мо-ву-ва-ти iх. Ко-ли ме-не тiль-ки зро-би-ли, Ко-ле-су-ни про-бу-ва-ли на-па-да-ти на ме-не й бу-ца-ти го-ло-ва-ми, але ско-ро зро-зу-мi-ли, що я зроб-ле-ний з над-то твер-до-го ма-те-рi-алу i во-ни не мо-жуть дош-ку-ли-ти ме-нi.

– Так, ти, видно, дуже тривкий, – сказала Доротi. – А хто тебе зробив?

– Фiр-ма «Ко-валь, Бля-хар i Ком-па-нiя» у мiс-тi Ев-нi, де сто-iть ко-ро-лiв-сь-кий па-лац, – вiдповiв Тiк-Так.

– І багато таких, як ти, вони зробили?

– Нi, я еди-на ав-то-ма-тич-на ме-ха-нiчна лю-ди-на, яку во-ни зро-би-ли, – вiдказав Тiк-Так. – То бу-ли диво-виж-нi ви-на-хiд-ни-ки – тi, хто зро-бив ме-не, i всi iх-нi ви-тво-ри до-ско-налi.

– Не сумнiваюся, – сказала Доротi. – Вони й тепер мешкають у мiстi Евнi?

– О-бид-ва за-ги-ну-ли, – вiдказав Механiчний Чоловiк. – Пан Ко-валь був не тiль-ки ви-на-хiд-ник, а й ху-дож-ник i на-ма-лю-вав на кар-ти-нi рiч-ку так при-род-но, що ко-ли тяг-ся з пенз-лем че-рез неi, щоб на-ма-лю-ва-ти якiсь квiт-ки на дру-го-му бе-ре-зi, то впав у во-ду й по-то-нув.

– Ох, як шкода! – вигукнула дiвчинка.

– А пан Бля-хар, – провадив Тiк-Так, – зро-бив дра-би-ну та-ку ви-со-ку, що змiг зi-пер-ти верх-нiй кi-нець на Мi-сяцi, а сам за-лiз на верх-нiй ща-бель i по-чав зри-ва-ти з не-ба ма-лень-кi зiр-ки, щоб ни-ми при-кра-си-ти рiж-ки ко-ро-лiв-ськоi ко-ро-ни. Та ко-ли пан Бля-хар пот-ра-пив на Мi-сяць, йо-му там так спо-до-ба-ло-ся, що вiн ви-рi-шив жи-ти там весь час, пiд-тяг за со-бою дра-би-ну, i бiль-ше ми йо-го не ба-чи-ли.

– Певне, це велика втрата для краiни, – сказала Доротi, що вже доiдала бабку.

– Атож, – погодився Тiк-Так. – І для ме-не, бо як я по-ла-ма-юсь, то не знаю, хто мiг би по-ла-го-ди-ти ме-не, та-кий я склад-ний. Ви не мо-же-те й уя-ви-ти, скiль-ки в ме-нi на-пха-но ме-ха-нiз-мiв.

– Я можу уявити, – запевнила Доротi.

– А те-пер, – сказав Механiчний Чоловiк, – я му-шу при-пи-ни-ти го-во-ри-ти, бо по-чну знов ду-ма-ти, як нам утек-ти з цi-еi ске-лi.

І повернувся боком, щоб йому не заважали думати.

– З усiх, кого я знала, найкраще вмiв думати лише Опудало, – сказала Доротi до Рудоi Курки.

– Вигадуеш! – вiдрубала Бiлiна.

– Нi, це правда, – наполягала Доротi. – Я спiткала його в краiнi Оз, i вiн разом зi мною мандрував до мiста Великого Чародiя з Озу, щоб добути собi мозок, бо голова його була напхана самою соломою. Але менi здавалося, що й до того, як вiн одержав мозок, вiн думав не гiрше.

– І ти хочеш, щоб я повiрила в усю оту маячню про краiну Оз? – спитала Бiлiна, очевидно, трохи сердита, – чи не через те, що iй траплялось мало кузьок.

– Яку маячню? – перепитала дiвчинка, що саме докiнчувала горiхи й родзинки.

– Ну, отi неймовiрнi вигадки, що ти розповiдаеш про тварин, якi вмiють говорити, та про Опудала, який умiе думати.

– Вони там е, – запевнила Доротi, – бо я сама iх бачила.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51287864) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.