Книга - Дороті та Чарівник у Країні Оз

Доротi та Чарiвник у Краiнi Оз
Лiман Френк Баум


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Героi багатьох казок Лiмана Френка Баума – Доротi та Чарiвник – знову зустрiлися на сторiнках цiеi книжки. Однак цього разу на них чекають, мабуть, найкарколомнiшi пригоди. Разом з хлопчиком Зебом, кошеням Еврикою, Конем-Ридваном та дев’ятьма крихiтними поросятами вони потрапляють у гiгантську трiщину, яку спричинив потужний землетрус. І опиняються в пiдземнiй чарiвнiй краiнi, мешканцi якоi готовi на все, аби позбутися непроханих гостей. Пошуки шляху додому приводять вимушених мандрiвникiв в багато iнших небезпечних мiсць, але iхня кмiтливiсть зводить нанiвець пiдступнi плани недругiв.





Лiман Френк Баум

Доротi та Чарiвник у Краiнi Оз



Перекладено за виданням:

L. Frank Baum. Dorothy and Wizard in Oz.

Reilly & Lee, 1940



© Б. Е. Носенок, переклад украiнською, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010



* * *

Чарiвник Краiни Оз

Чудесна Краiна Оз

Озма з Краiни Оз

Доротi та Чарiвник у Краiнi Оз

Дорога до Краiни Оз

Смарагдове мiсто Краiни Оз

Латочка з Краiни Оз

Тiк-Ток з Краiни Оз

Опудало з Краiни Оз

Ринкитинк у Краiнi Оз

Пропала принцеса Краiни Оз

Залiзний Лiсоруб з Краiни Оз

Чари Краiни Оз

Глiнда з Краiни Оз




До моiх читачiв


Це марно. Марно i все. Дiти не дозволять менi перестати розповiдати казки про краiну Оз. Я знаю безлiч iнших iсторiй i сподiваюся розповiсти iх через деякий час, але зараз моi люблячi тирани не дозволять менi цього зробити. Вони кричать: «Оз, Оз! Бiльше про Оз, пане Баум!». І що я можу зробити, окрiм як пiдкоритися iхнiм тиранiчним командам?

Це наша книжка – моя i цих дiтей. Бо вони закидали мене тисячами пропозицiй, а я чесно намагався прийняти стiльки цих пропозицiй, скiльки можна було б вписати в одну iсторiю.

Успiх «Озми iз краiни Оз» засвiдчив, що Доротi мiцно вросла в iсторii про Оз. Усi дiти люблять Доротi. Як влучно сказала одна з моiх маленьких подружок: «Без неi iсторiя про Оз не справжня». Тож знову перед нами мила, нiжна й невинна – як нiколи ранiше – героiня черговоi i, я сподiваюся, дивноi пригоди.

Моi маленькi кореспонденти, проте, просили мене, щоб у моiх iсторiях «було бiльше Чарiвника». Схоже, цей веселий стариган здобув багато друзiв у першiй книжцi про Оз, незважаючи навiть на те, що вiн вiдкрито визнав себе «шарлатаном» i «хитрунем». Дiти знали, що вiн пiднявся в небо на повiтрянiй кулi i чекали, коли повернеться знову. Тож що я можу зробити? Передовсiм повинен розповiсти, «що сталося з Чарiвником згодом». Ви знайдете всi вiдповiдi на цих сторiнках, так само, як це було ранiше.

Проте дiти вимагали й неможливого для цiеi книжки: вони просили мене розповiсти про Тото, маленького чорного песика Доротi, який мае багато друзiв серед моiх читачiв. Але з розповiдi стае зрозумiло, що Тото перебувае в Канзасi, а Доротi – в Калiфорнii. Тому iй довелося розпочати свою пригоду без нього. У цiй книжцi Доротi взяла iз собою кошеня замiсть собаки, але в наступнiй оповiдi про Оз, якщо менi дозволять ii написати, я маю намiр розповiсти багато чого про життя Тото.

Принцеса Озма, яку я люблю так само сильно, як i моi читачi, знову з’явиться в цiй iсторii. Також ви зустрiнете тут ще кiлькох наших старих друзiв iз Оза. І познайомитесь iз Джимом – Конем-Ридваном, дев’ятьма крихiтними поросятами та кошеням на ймення Еврика. Менi шкода, що кошеня поводилося не так добре, як мало б. Але, можливо, його просто не виховували належним чином. Доротi знайшла його, але про батькiв Еврики ми нiчого, на жаль, не знаемо.

Я почуваюся, моi любi, найгоноровiшим оповiдачем, який коли-небудь жив. Багато разiв сльози гордостi та радостi нагорталися менi на очi, коли я читав нiжнi, люблячi, теплi листи, що приходили до мене майже з кожною поштою. Це були листи вiд моiх маленьких читачiв. Порадувати вас, зацiкавити вас, завоювати вашу дружбу, i, можливо, вашу любов через моi iсторii, гадаю, то велике досягнення. Це все одно, що стати президентом США. Однак, аби менi дали вибiр, я став би вашим оповiдачем, як зараз, анiж президентом. Так, ви допомогли менi здiйснити мрiю мого життя, тож моя вдячнiсть безмежна, моi дорогi, ii складно висловити словами.

Я намагаюся вiдповiсти на кожен лист моiх юних кореспондентiв, але iнодi iх приходить так багато, що мае пройти певний час, перш нiж вам надiйде послання вiд мене. Тож наберiться терпiння, друзi моi.

Запевняю: вашi листи значать для мене бiльше, нiж проста винагорода за приемне завдання пiдготовки цих книжок. Крiм того, тiшуся з того, що цi книжки – частково вашi, бо саме вашi пропозицii часто скеровують мене у написаннi цих iсторiй, тож, гадаю, що вони не були б i наполовину такими цiкавими без вашоi розумноi та турботливоi допомоги.



    Л. ФРЕНК БАУМ
    Коронадо[1 - Коронадо – мiсто в Калiфорнii, США. Загалом для Баума це мiсто мало особливе значення. Можливо, це пов’язано з iсторiею Коронадо. Зачарований острiв (The Enchanted Island) – так жителi Сан-Дiего називали Коронадо (Coronado). У 1602 роцi священник Себастьян Вiскаiно назвав острiв Los Cuatro Coronados (буквально – «Чотири кoрони») на честь чотирьох мученикiв. Головною визначною пам’яткою острова став готель «Дель Коронадо» (Hotel Del Coronado). Готель, розташований на березi Тихого океану, виходить прямо на пляж, а його червонi дахи видно здалеку. Тут зупинялися знаменитi гостi, серед яких були американськi президенти, герцог i герцогиня Вiндзорськi та iншi королiвськi особи. Тут прийшло натхнення й до Френка Баума i вiн написав книгу The Wizard of Oz («Чарiвник краiни Оз»). У 1920 роцi в готелi зупинявся Едуард, принц Уельський (в майбутньому король Едуард VIII). Висловлювалися припущення, що саме там вiн мiг уперше зустрiтися зi своею майбутньою дружиною, Уоллiс Сiмпсон, через намiр одружитися з якою вiн потiм вiдмовився вiд престолу.], 1908 рiк




І. Землетрус


Потяг iз Фрiско сильно запiзнювався. Вiн мав прибути в Гагсонський парк опiвночi, однак цього разу повiльно наближався до платформи лише о п’ятiй ранку, коли небо на сходi почало свiтлiшати. Заскрипiли гальма. Кондуктор голосно вигукнув:

– Гагсонський парк!

Юна пасажирка пiднялася з мiсця i поспiшила до виходу. В однiй руцi вона тримала плетений саквояж, у другiй – прикриту газетою пташину клiтку, пiд пахвою – парасольку. Кондуктор допомiг iй вийти на перон, машинiст взявся за прилади керування, вагони застогнали, колеса заскрипiли й повiльно рушили по рейках.

Потяг запiзнився, бо всю нiч земля ходила ходуном. Машинiст побоювався, що ще трохи i рейками розiйдуться, тодi не минути лиха. Тому вiн вiв паровоз повiльно й обережно.

Дiвчинка постояла, проводжаючи очима потяг, поки вiн не зник за поворотом, а потiм з цiкавiстю роззирнулась.

Платформа «Гагсонський парк», що служила мiсцевим вокзалом, виглядала голо й порожньо. Крiм староi дерев’яноi лави тут нiчого не було, тож слово «гостиннiсть» аж нiяк не пасувало цiй станцii. Дiвчинка подивилася крiзь м’яке сiре свiтло на мiсто, але не розгледiла там нi будiвель, нi людей. Власне, так i мало бути: туман ховав усе навкруги.

Та через деякий час дiвчинка помiтила неподалiк прив’язаного до дерева коня, запряженого в коляску, який понуро звiсив голову до самоi землi. Вона завважила, що вiн був грузний, високий та кiстлявий, з довгими ногами i великими копитами. Шкiра так обтягувала його ребра, що iх можна було легко перерахувати. Довга голова була явно завеликою для тулуба, а хвiст, навпаки, закоротким.

Упряж у багатьох мiсцях порвана, але дбайливо полагоджена за допомогою мотузок i шматкiв дроту. Зате коляска була майже нова, з лакованим верхом i завiсами по боках. Пiдiйшовши ближче, дiвчинка побачила в нiй хлопчину, який мiцно спав, вiдкинувшись на спинку сидiння.

Вона поставила клiтку на землю i тицьнула у хлопчину парасолькою. Той одразу схопився i почав гарячкувато терти очi.

– Привiт! – сказав вiн нарештi. – Ти Доротi Гейл?

– Так, – вiдповiла дiвчинка, уважно розглядаючи скуйовджену шевелюру й сiрi заспанi очi вiзника. – Ти, мабуть, чекав на мене, щоб вiдвезти на Гагсонську ферму?

– Звiсно, – кивнув той. – А потяг уже прийшов?

– Якщо не прийшов, як би я тут опинилася? – усмiхнулася Доротi.

Їi спiврозмовник розсмiявся весело й доброзичливо. Вистрибнувши з коляски, вiн закинув саквояж Доротi на сидiння, а клiтку прилаштував на пiдлозi.

– Канарка? – поцiкавився вiн.

– Нi, це мое кошеня Еврика. У такий спосiб з ним найкраще подорожувати.

Хлопчик похитав головою.

– Кумедне iм’я для кота – Еврика, – завважив вiн.

– Я так назвала його через те, що вiн – знайда, – пояснила Доротi. – Дядько Генрi каже, що «еврика» означае «я знайшов».

– Ясно. Ну, залазь.

Дiвчинка вилiзла на сидiння, хлопчина – слiдом за нею. Вiн розiбрав вiжки, трусонув ними i прицмокнув:

– Ньо!

Кiнь не ворухнувся, лише ледь повiв обвислим вухом.

– Ньо! – знову гримнув хлопчик.

Кiнь стояв нерухомо.

– Може, треба вiдв’язати його вiд дерева, – припустила дiвчинка.

Хлопчина знову засмiявся i скочив на землю.

– Схоже, я ще сплю, – сказав вiн, одв’язуючи коня. – Зате Джим добре знае свою справу. Правда, Джим? – i вiн поплескав коня по довгiй мордi.

Хлопчик знову сiв у коляску i взявся за вiжки. Кiнь позадкував з-пiд дерев, неквапом розвернувся i почвалав пiщаною дорогою, ледь помiтною в передсвiтанковому туманi.

– Гадав, потяг вже не прийде, – завважив хлопчик. – П’ять годин прочекав на станцii.

– Нас постiйно трясло, – пояснила Доротi. – А ти хiба не вiдчував пiдземних поштовхiв?

– Ну… ми в Калiфорнii до них звикли, – вiдповiв ii спiврозмовник. – Уже й боятися перестали.

– А кондуктор сказав, що на його пам’ятi це був найсильнiший землетрус.

– Правда? Тодi, напевно, я його проспав, – спантеличено мовив хлопчина.

Дiвчинка трохи помовчала. У тишi чулося тiльки цокання копит. Потiм пасажирка поцiкавилася:

– А як поживае дядько Генрi?

– Непогано. Вони подружилися з дядьком Гагсоном.

– Пан Гагсон – твiй дядько? – запитала Доротi.

– Так. Дядько Бiлл Гагсон одружений на сестрi твого дядька Генрi. Виходить, ми з тобою – троюрiднi брат i сестра, – здогадався хлопчик i дуже зрадiв власному вiдкриттю. – Я працюю в дядька на ранчо за десять доларiв на мiсяць i харчi.








– Ти впевнений, що це вигiдна угода? – промовила дiвчинка з деяким сумнiвом.

– Для дядька Гагсона – так, дуже вигiдна, а для мене – нi. Я ж блискучий працiвник: працюю не гiрше, нiж сплю, – додав хлопчина i знову розсмiявся.

– Як тебе звати? – запитала Доротi, подумки зазначивши, що iй до душi цей веселун.

– У мене не надто милозвучне iм’я, – чомусь знiяковiв вiн. – Повне – Зебедi, для своiх просто Зеб. Ти, значить, була в Австралii?

– Так, разом iз дядьком Генрi, – вiдповiла Доротi. – Ми прибули в Сан-Франциско тиждень тому, тiльки дядько Генрi одразу попрямував на Гагсонську ферму, а я на кiлька днiв затрималася у знайомих.

– А як довго пробудеш у нас? – запитав Зеб.

– Тiльки один день. Завтра ми з дядьком Генрi вирушаемо назад до Канзасу. Адже так довго не були вдома, тож дуже скучили за домiвкою.

Хлопчик ляснув батiжком свого великого кiстлявого коня й задумався. Вiн хотiв ще щось сказати своiй супутницi, але навiть не встиг вiдкрити рота, бо коляска раптом почала швидко розгойдуватися з боку в бiк, а земля перед нею вмить здибилася. Наступноi секунди пролунав оглушливий гуркiт, i Доротi побачила, як поруч iз дорогою розверзлася земля, а потiм глибока трiщина зiмкнулася знову.

– О Боже! – закричала вона, вчепившись у залiзнi поручнi. – Що це таке?

– Землетрус, це просто жахливий, великий землетрус… – обличчя хлопчини вмить побiлiло. – Ми з тобою дивом врятувалися, Доротi.

Тим часом кiнь став як укопаний. Даремно Зеб тряс вiжками, пiдганяв його – нiщо не допомагало. Тодi хлопчик почав щосили бити тварину по спинi батогом. Джим невдоволено заiржав i повiльно потрусив по дорозi.








Кiлька хвилин Доротi й Зеб сидiли мовчки. У повiтрi пахло якоюсь великою бiдою. Кожнi кiлька хвилин земля здригалася, двиготiла. Вуха Джима стали сторчма, тiло напружилося, наче струна. Час вiд часу вiн починав тремтiти як осиковий лист, i хоч бiг не дуже швидко, але все одно на боках проступили плями поту.

Небо знову потемнiло, над долиною зi зловiсним плачем-завиванням пронiсся вiтер.

Раптом пролунав сильний трiск, i прямо пiд конем у землi утворилася величезна трiщина. Дико заiржавши вiд жаху, тварина звалилася в ущелину, тягнучи за собою коляску разом з пасажирами.

Доротi мiцно вчепилася за сидiння, хлопчик зробив те саме. Обидва були настiльки враженi, що не вiдразу зрозумiли, що вiдбуваеться.

З усiх бокiв iх оточував морок, i в цiй жахливiй темрявi вони стрiмко летiли вниз, щомитi чекаючи, що впадуть i розiб’ються об гострi скелi, або земля зiйдеться над iхнiми головами й поховае навiки у своiх надрах.

Моторошне вiдчуття падiння в безодню, морок, моторошнi звуки… Це було бiльше, нiж Доротi могла стерпiти, тож на кiлька миттевостей дiвча зомлiло. Зеб, щоправда, не знепритомнiв, але теж був страшенно наляканий i, втиснувшись у сидiннi коляски, щомитi очiкував на страшну розв’язку.




ІI. Скляне мiсто





Коли Доротi отямилася, iхнiй полiт тривав, але швидкiсть зменшилась. Щiльний верх коляски правив за парашут, i тепер вони опускалися плавно, нiби парили в повiтрi, що було б навiть приемно, якби пасажири не думали про смерть, котра загрожувала iм щохвилини, i про те, що чекае iх на днi цiеi величезноi ущелини. Над iхнiми головами лунали розкати грому – це земля сходилася на мiсцi недавньоi трiщини.

Повз коляску раз по раз пролiтало камiння та грудки глини. Дiти не бачили iх, тiльки чули, як вони барабанили по даху, а ще як верещить майже по-людськи Джим, коли його наздоганяе черговий камiнь. Хоч насправдi тваринi було радше страшно, нiж боляче.

Довго чи недовго тривало падiння, Доротi не знала. Вiд подиву й переляку вона випала з плину часу. Поступово, поборовши страх, дiвчинка зважилася подивитися вниз, у чорну безодню. Зовсiм поруч маячили ледь помiтнi обриси коня: задерта догори голова, вуха, що стояли сторчма, довгi ноги, розчепiренi в рiзнi боки. Потiм Доротi пересвiдчилася, що хлопчик, котрий вiд страху онiмiв, як i вона сама, сидить поруч.

Дiвчинка зiтхнула з деяким полегшенням. Гiршого, здаеться, вдалося уникнути. Навпаки, починалася нова пригода, яка обiцяла бути не менш дивною й чудесною, нiж тi, що iй вже довелося пережити.

Ця думка пiдбадьорила Доротi, i вона ще раз виглянула з коляски, щоб дiзнатися, звiдки виходить дивне свiтiння, котре дедалi потужнiше розганяло каламутну iмлу мороку. Далеко внизу вона помiтила шiсть величезних сяючих куль, що нiби висiли в повiтрi.

Середня, найбiльша, була бiлого кольору й походила на сонце. Навколо неi розташувалися ще п’ять: рожева, фiолетова, жовта, блакитна й помаранчева. Вiд цього розкiшного сiмейства рiзнокольорових свiтил розходилися на всi боки райдужнi променi. Вони переливалися нiжними вiдтiнками, заповнюючи весь навколишнiй простiр слiпучою, чарiвною, барвистою грою свiтла.

Вiд подиву Доротi заклякла, мовчки спостерiгаючи, як одне вухо Джима стае фiолетовим, друге – рожевим, хвiст забарвлюеться в жовтий колiр, а тулуб – у блакитнi й помаранчевi смужки, подiбно до зебрових. Вона озирнулася на Зеба, чие обличчя стало блакитним, а волосся рожевим, й розгублено захихотiла:

– Ну й кумедно!..

Хлопчик теж дивився на неi, широко розкривши очi. Через обличчя Доротi пролягла зелена смуга, потiм одна його половина стала блакитною, а друга – жовтою. Тут, мабуть, i злякатися можна було б.

– Я н-не б-бачу н-нiчо-го к-ку-медно-го! – заiкаючись, пробурмотiв Зеб.

У цей момент коляска хитнулася i разом з конем плавно лягла на бiк. Вони, однак, продовжували падати, тож дiти не вiдчули бiльшого страху, оскiльки залишились сидiти в колясцi на своiх мiсцях. Потiм коляска перевернулася догори дном i продовжувала повiльно крутитися, аж поки нарештi не повернулася в нормальне положення. Пiд час цих карколомних перевертань Джим вiдчайдушно дригав i молотив у повiтрi ногами, а коли вирiвнялися, з полегшенням видихнув i сказав:

– Ну, так-то краще!

Доротi й Зеб здивовано переглянулися.

– Твiй кiнь умiе розмовляти? – запитала Доротi.

– Ранiше я за ним такого не помiчав, – вiдгукнувся хлопчик.

– Це першi слова в моему життi, – промовив кiнь. – Звiдки вони в мене взялися – не можу пояснити, i не просiть. В гарненьку халепу ви мене втягнули, нiчого й казати.

– Ми й самi в неi потрапили, – примирливо сказала Доротi. – Не хвилюйся, дуже скоро це чим-небудь мае закiнчитися.

– Ще б пак, – пробурчав кiнь, – боюся тiльки, кiнець буде не дуже веселим.

Зеб весь тремтiв. Все, що вiдбувалося, було жахливим, фантастичним i рiшуче не вкладалося в головi – хлопчина був на межi вiдчаю!

Незабаром вони майже впритул наблизилися до незвичайних кольорових свiтил i пропливли повз них. Свiтло стало таким яскравим i так рiзало очi, що дiти закрили обличчя руками, щоб не ослiпнути.

Спеки, однак, зовсiм не вiдчувалося, i, коли верх коляски закрив вiд них пронизливi променi, дiти знову змогли вiдкрити очi.

– Коли вже дiстанемося дна? – запитав Зеб, глибоко зiтхаючи. – Не можна ж падати вiчно.

– Звичайно, нi, – погодилася Доротi. – Гадаю, ми тепер приблизно посерединi Землi й не iнакше, як ось-ось випадемо з протилежного боку. Нiчого собi дiра, га?

– Жах просто, яка глибока, – погодився хлопчик.

– Там внизу щось виднiеться, – оголосив раптом кiнь.

За цими словами обидва пасажири виглянули з коляски i подивилися вниз. І точно, пiд ними, вже не особливо далеко, лежала земля. Але падали вони тепер дуже повiльно – так повiльно, що це навряд чи можна було назвати падiнням. Тому в них було достатньо часу, щоб заспокоiтися i роззирнутися довкруж.

Пiд ними лежали рiвнини i гори, озера й рiчки, дуже схожi на тi, що зустрiчаються на поверхнi Землi, проте вся панорама була дивно забарвлена строкатими променями шести свiтил. Тут i там виднiлися групи будинкiв, споруджених, схоже, з чистого скла – аж надто яскраво вони блищали.

– Я впевнена, що боятися нам поки нiчого, – бадьоро сказала Доротi. – Ми спускаемося так повiльно, що не можемо розбитися при приземленнi, а мiсцевiсть тут, гадаю, дуже мила.

– Але ми ж нiколи не повернемося додому, – простогнав Зеб.

– А ти не пророкуй, – заперечила дiвчинка. – Та й чи варто про це турбуватися тепер, Зеб? Зробити ми все одно поки нiчого не можемо, а немае нiчого гiршого, нiж даремно сумувати.

Хлопчик замовк, цiлком переконаний цими вельми розумними словами. Незабаром дiти, забувши про все, розглядали дивнi картини, якi враз розгорнулися перед ними.

Вони падали прямо в центр великого мiста, де було багато високих будiвель зi скляними вежами i гострими шпилями. Шпилi нагадували наконечники величезних пiк, i впасти на один iз них було б ой як неприемно.

Джим теж тривожно поглядав униз, настовбурчуючи вiд страху вуха. Доротi й Зеб затамували подих в очiкуваннi неминучоi розв’язки. Але нiчого страшного не сталося: вони плавно опустилися на широкий плаский дах.

На цьому полiт завершився.

Коли Джим, нарештi, ступив на тверду поверхню, ноги в бiдолахи ледь не пiдкосилися. Але Зеб негайно вистрибнув iз коляски, щоправда, так поспiшно i незграбно, що зачепив ногою клiтку Доротi. Клiтка випала й покотилася по даху. Дно в неi вiдвалилося, i з перевернутоi схованки вилiзло рожеве кошеня. Воно сiло на скляний дах, солодко позiхнуло й заклiпало круглими очима.

– А ось i Еврика, – зрадiла Доротi.

– Вперше в життi бачу рожеве кошеня, – заявив Зеб.

– Еврика не рожева, а бiла. Вона тiльки здаеться рожевою в цьому дивовижному свiтi.

– Де мое молоко? – поцiкавився котик, заглядаючи знизу в обличчя Доротi. – Я вмираю з голоду.

– О, Еврико, невже й ти вмiеш розмовляти?

– Розмовляти? А я хiба розмовляю? Боже милостивий, i справдi! Ну чи не смiшно?

– Усе тут якесь несправжне, – статечно розсудив Зеб. – Тварини не мають розмовляти. А ось диви, старина Джим, i той раптом заговорив.

– Не бачу тут нiчого несправжнього, – грубувато вiдгукнувся Джим. – У всякому разi, це не менш реально, нiж все, що нас тут оточуе. Але що з нами буде?

– Й гадки не маю, – вiдповiв хлопчик, з цiкавiстю роззираючись навколо.

Всi будинки в мiстi були побудованi зi скла, такого чистого й прозорого, що стiни наче продовжували вiкна. Пiд дахом, на який вони приземлилися, Доротi бачила кiмнати, де по кутках були купою зваленi якiсь дивнi предмети.

Неподалiк вiд мiсця iхнього приземлення зiяла величезна дiрка, навколо неi валялися гори уламкiв. А найближчий до них шпиль позбувся свого наконечника. Стiни iнших будiвель були розсiченi трiщинами, подекуди повiдбивалися кути у стiнах, але навiть цi ушкодження не позбавили будiвлi iхньоi колишньоi розкiшностi. Райдужнi променi шести сонць м’яко освiтлювали скляне мiсто, фарбуючи його в нiжнi та м’якi вiдтiнки, в кольори, що радували око.

Вiд моменту висадки мандрiвникiв жоден звук не порушив тишi, крiм iхнiх власних голосiв. Вони вже почали роздумувати, куди подiлися мешканцi прекрасного пiдземного мiста, аж раптом через дiрку в сусiдньому даху вилiз чоловiк. Вiн був невисокий на зрiст, мав добру статуру, спокiйне i безтурботне, нiби намальоване, обличчя. Костюм з красивоi яскраво-зеленоi тканини, яка переливалася всiма кольорами веселки, – чи то на сонцi, чи то сам по собi, сидiв на ньому, як влитий.

Чоловiк зробив кiлька крокiв по скляному даху, але, помiтивши чужинцiв, рiзко зупинився. На його спокiйному обличчi не вiдбилося нi страху, нi подиву, хоч вiн був, напевно, i вражений, i наляканий. Коли ж його погляд упав на коня, вiн розвернувся i квапливо попрямував до дальнього краю даху, не вiдриваючи, проте, очей вiд тварини.

– Стережись! – гукнула Доротi, помiтивши, що красень зовсiм не дивиться собi пiд ноги. – Обережнiше, впадеш вниз!

Але той не звернув на ii крик жодноi уваги. Дiйшовши до краю високого даху, вiн ступив з нього i пiшов далi.

Вражена дiвчинка пiдбiгла до краю й побачила, що чоловiк швидко спускаеться вниз по повiтрю, як по сходах. Незабаром вiн був уже на брукiвцi та зник за дверима однiеi зi скляних будiвель.

– Як дивно! – вигукнула Доротi, насилу переводячи подих.

– Може, й дивно, зате страшенно кумедно, – пропищав тоненький голосок кошеняти, й Доротi, озирнувшись, виявила, що ii улюблениця теж гуляе по повiтрю поблизу даху.

– Назад, Еврико! – закричала вона з жахом. – Ти ж вб’ешся!

– У мене ж дев’ять життiв, – промуркотiло кошеня, роблячи коло по повiтрю i повертаючись на дах. – Але я жодне з них не ставлю пiд загрозу, бо не зможу впасти, навiть якщо захочу.

– Тебе тримае повiтря? – здивувалася дiвчинка.

– Ти хiба сама не бачиш? – кошеня знову перетнуло межi даху.

– Чудеса! – зрадiла Доротi.

– Нехай Еврика спуститься на вулицю й покличе кого-небудь на допомогу, – запропонував Зеб, який був не менше за неi вражений цим дивним явищем.

– А раптом ми теж можемо ходити по повiтрю? – припустила дiвчинка.

Зеб здригнувся i вiдсахнувся.

– Я б не наважився, – сказав вiн.

– Може, Джим спробуе? – запропонувала Доротi, озирнувшись на коня.

– Може, так, а може, й нi, – вiдповiдав Джим. – Я достатньо наперекидався в повiтрi, менi й на даху добре.

– Ми ж не впали на дах, – мiркувала дiвчинка. – Ми парили в повiтрi. Та я майже впевнена, що могли б опуститися плавно до самоi брукiвки без будь-якоi небезпеки. Он Еврика, дивiться, прекрасно ходить по повiтрю.

– Еврика важить пiв фунта, – презирливо пирхнув Джим. – А я – не менше пiв тонни.

– Ти важиш не так багато, як хотiлося б, Джим, – похитала головою дiвчинка, окинувши коня поглядом. – Ти жахливо худий.

– Що робити, я старий, – зiтхнув кiнь, похнюпившись. – Я мало хорошого бачив у життi, до того ж у минулому менi довелося потягати коляску вулицями Чикаго, а це не та робота, де можна розтовстiти.

– Зате тепер вiн iсть за трьох, нiби надолужуе втрачене, – вставив хлопчик.

– Я iм? Щось не пригадую, щоб я сьогоднi снiдав, – пробурчав Джим, якого слова Зеба зачепили за живе.

– Нiхто з нас не снiдав, – сказав хлопчик. – Та й чи варто базiкати про iжу, коли нам загрожуе небезпека.

– Немае небезпеки страшнiшоi за голод, – знову пирхнув кiнь, пропустивши повз вуха докiр свого юного господаря. – Хотiв би я знати, чи росте в цьому дивному мiсцi овес, а якщо росте, то скляний вiн чи нi?

– Звичайно, нi! – вигукнула Доротi. – Я бачу околицi мiста, сади й поля – нам би тiльки дiстатися до землi!

– Тож чому вам не зiйти вниз? – здивувалася Еврика. – Я голодна, як кiнь, i дуже хочу молока.

– Нумо, Зебе, спробуй, – запропонувала дiвчинка, повернувшись до товариша.

Зеб вагався. Надзвичайна пригода зовсiм вибила його з колii. Однак вiн не хотiв, щоб Доротi визнала його за боягуза, i повiльно рушив до краю даху.

Тримаючись за руку Доротi, Зеб вiдiрвав вiд даху ногу i ступив у порожнечу. Як не дивно, вiн вiдчув пiд ногою тверде опертя. Набравшись мужностi, вiн зробив крок i другою ногою. Не випускаючи його руки, Доротi пiшла за ним, i незабаром обидва вже гуляли по повiтрю поруч iз грайливим кошеням.

– Джим, – покликав хлопчик. – Боятися нiчого!

Джим обережно наблизився до краю даху. Як розсудливий i принциповий кiнь, вiн не мiг не визнати, що нiщо не заважае йому пiти за iншими. З пирханням та iржанням, помахуючи коротким хвостом, вiн потрусив iз даху вниз до вулицi. До того ж через свою велику вагу спускався швидше, нiж дiти, обiгнавши iх на пiвдорозi. Його приземлення на скляну брукiвку було таким м’яким, що страх не встиг ним оволодiти.








– Ну й ну! – сказала Доротi, переводячи подих. – Що за дивне мiсце!

Зi скляних дверей почали виходити люди, щоб подивитися на прибульцiв. Незабаром на вулицi зiбрався натовп чоловiкiв i жiнок. Вони були стрункi та добре вбранi, мали правильнi та приемнi риси обличчя. Власне, в натовпi не було жодноi потворноi людини, але й красивими Доротi iх не назвала б: занадто байдужими були цi ляльковi фiзiономii.

Їхнi обличчя не вiдображали нi радостi, нi переляку, нi подиву, нi цiкавостi, нi приязнi. Вони просто дивилися на чужинцiв, найбiльше роздивляючись Джима та Еврику – очевидно ранiше нiколи не бачили нi коней, нi котiв. Дiтей у натовпi не було, тож вони не вiдрiзняли iх вiд дорослих.

Незабаром до присутнiх пiдiйшов незнайомець, у темному волоссi якого прямо над чолом виблискувала зiрка. Схоже, це була шанована тут людина, бо iншi розступилися, щоб дати йому дорогу. Обвiвши безтурботним поглядом спочатку тварин, потiм дiтей, вiн звернувся до Зеба, який зростом був трохи вище за Доротi.

– Скажiть менi, зловмисники, це ви викликали дощ iз каменiв?

Хлопчик на якийсь час розгубився, бо не розумiв, що маеться на увазi пiд цим запитанням. Тодi, згадавши камiння, що впало разом iз ними та, мабуть, досягло землi ранiше, нiж вони, вiдповiв:

– Нi, сер. Ми нiчого не викликали. Це був землетрус.

Чоловiк iз зiркою якийсь час постояв, тихо роздумуючи над цiею заявою. Потiм запитав:

– А що таке землетрус?

– Не знаю, – сказав Зеб, який все ще був дуже розгублений.

Але Доротi, побачивши подив чоловiка iз зiркою, вiдповiла:

– Це тремтiння землi. Пiд час цього землетрусу утворилася велика трiщина, i ми провалилися в неi – кiнь i коляска, i все разом… камiння розсипалося й впало разом iз нами.

Чоловiк iз зiркою розглядав ii своiми спокiйними, невиразними очима.

– Дощ iз каменiв завдав великоi шкоди нашому мiсту, – сказав вiн. – І ми притягнемо вас до вiдповiдальностi за це, якщо ви не зможете довести свою невиннiсть.

– Як ми можемо це зробити? – запитала дiвчинка.

– Я не готовий вiдповiсти на це запитання. Це ваша справа, а не моя. Ви повиннi зайти до Будинку Чаклуна, який незабаром вiдкрие нам всю правду.

– Де цей Будинок Чаклуна? – запитала Доротi.

– Я поведу тебе до нього. Ходiмо!

Вiн рушив вулицею. Через мить, трохи вагаючись, Доротi, впiймавши Еврику, полiзла в коляску. Хлопчик сiв бiля неi й сказав:

– Ньо, Джим!

Жителi Скляного мiста розступилися перед коляскою, а потiм усiм натовпом покрокували слiдом. Вони повiльно йшли вулицями, поки не опинилися на широкiй площi, в центрi якоi височiв скляний палац iз вежою посерединi та чотирма високими шпилями по кутах.




III. Прибуття Чарiвника


Вхiд до скляного палацу був досить широкий, коляска заiхала всередину досить легко, i дiти опинилися в чудовому залi з дуже високою стелею. Натовп ввалився слiдом за ними й розташувався вздовж стiн, залишивши в серединi кола тiльки коня, коляску й чоловiка iз зiркою.

– Покажись нам, о Гвiг! – голосно покликав той.

Раптом все навколо заволокло димом. Хмара заклубочилася бiля пiдлоги, потiм пiднялася до стелi, вiдкривши присутнiм дивну фiгуру на скляному тронi, яка виникла невiдомо звiдки прямо пiд носом у Джима. Людина, котра сидiла на ньому, нiчим не вiдрiзнялася вiд iнших мешканцiв цiеi краiни, якщо не брати до уваги одяг яскраво-жовтого кольору. Волосся в чоловiка зовсiм не було, зате на головi, обличчi та тильному боцi долонь росли гострi шипи, на зразок тих, що стирчать на стеблах троянд. Навiть на кiнчику носа в нього примостилася колючка, i це було так смiшно, що Доротi не витримала i розреготалася.

Почувши смiх, Чарiвник змiряв дiвчинку холодним поглядом, який миттево протверезив ii.

– Як ви посмiли непроханими вторгнутися до заповiдноi Землi листелюдей? – суворо запитав вiн.

– Ми це зробили не по своiй волi, – вiдповiдала Доротi.

– Як ви посмiли зловмисно обрушити на нашi оселi руйнiвний дощ з камiння? – продовжував той.

– Ми не робили цього, – заперечила дiвчинка.

– Доведiть! – скрикнув Чаклун.

– Нiчого ми не збираемося доводити! – обурено вигукнула Доротi. – Якщо у вас е хоч крапелька здорового глузду, то повиннi зрозумiти, що трапився землетрус.

– Ми знаемо тiльки, що вчора на нас зiйшов дощ з камiння, який заподiяв великоi шкоди будiвлям i людям. Сьогоднi пройшов ще один такий дощ, а вiдразу за ним з’явилися й ви.

– До речi, – сказав чоловiк iз зiркою, суворо дивлячись на Чаклуна. – Ще вчора ти запевняв, що другого дощу з камiнням не очiкуеться. А вiн все-таки падав i був навiть сильнiшим за перший. Яка користь вiд твого чаклунства, якщо воно раз у раз не справджуеться?

– Мое чаклунство не знае помилок, – заявила поросла колючками людина. – Я передбачив, що випаде один дощ iз каменiв, так i було. Вдруге з неба падали люди, кiнь з коляскою i деякi каменi заодно.








– Чи слiд очiкувати ще дощiв? – запитав чоловiк iз зiркою.

– В жодному разi, мiй Принце.

– Нi з каменiв, нi з коней?

– Жодних, мiй Принце.

– Ти впевнений?

– Цiлком впевнений, мiй Принце. Свiдченням цього е мое чаклунство.

У цей момент до зали вбiг якийсь чоловiк i з низьким поклоном звернувся до Принца:

– У небi знову творяться чудеса, мiлорде, – схвильовано доповiв вiн.

Принц i його свита кинулися на вулицю, щоб на власнi очi побачити, що вiдбуваеться. Доротi й Зеб вистрибнули з коляски i побiгли слiдом за всiма, i тiльки Чаклун спокiйно залишився сидiти на своему тронi.

Над головою вони побачили кулю. Вона висiла в повiтрi нижче, нiж палаюче сузiр’я шести свiтил, i продовжувала опускатися, але так повiльно, що, на перший погляд, здавалася майже нерухомою.

Натовп затих в очiкуваннi. Бiльше iм нiчого не залишалося робити, бо вiдiрвати очей вiд дивного видовища було неможливо, але й прискорити приземлення кулi вони теж не могли. Земнi дiти нiчим не видiлялися в натовпi, бо на зрiст були такими самими, як пересiчний мешканець Землi листелюдей, а кiнь залишився в палацi Чаклуна разом iз Еврикою, що мирно заснула на сидiннi коляски.

Повiтряна куля поступово збiльшувалася в розмiрах, що означало: вона точно опускаеться. Доротi вразила холоднокровнiсть листелюдей, бо ж ii серце мало не вистрибувало з грудей вiд хвилювання! Куля несла з собою нового гостя з поверхнi Землi, а з ним – надiю на допомогу, таку потрiбну iй i Зебу.

Через годину куля опустилася настiльки низько, що можна було розгледiти пiдвiшений пiд нею кошик. Через двi години люди внизу вже бачили голову прибульця над краем кошика, а через три години величезна куля повiльно приземлилася на заповнену натовпом площу.

З кошика вистрибнув невеликого зросту чоловiчок, зняв з голови цилiндр i ввiчливо з усiма розкланявся. Коротун був немолодий, з витягнутою, довгою i зовсiм лисою головою.

– Що? – здивовано вигукнула Доротi. – Та це ж Оз!

Чоловiчок озирнувся на неi, здивувавшись, схоже, не менше за дiвчинку, але одразу усмiхнувся i з поклоном вiдповiв:

– Так, люба, Оз, Великий i Жахливий, власною персоною. Ну а ти, звичайно, Доротi з Канзасу. Я добре тебе пам’ятаю.

– Хто це? Як ти його назвала? – прошепотiв Зеб дiвчинцi на вухо.

– Це Чарiвник Оз. Хiба ти про нього не чув?

Тут до Чарiвника пiдiйшов чоловiк iз зiркою.

– Пане, – звернувся вiн до незнайомця. – Що привело вас до Землi листелюдей?

– Я й не знав, що це за мiсце, синку, – вiдповiдав той iз люб’язною усмiшкою. – Чесно кажучи, вирушаючи в дорогу, зовсiм не збирався сюди прибувати. Я живу на поверхнi Землi, де, з вашого дозволу, не так гарно, як усерединi. Вчора пiднявся на повiтрянiй кулi, а коли став спускатися, провалився у величезну трiщину, що утворилася пiд час землетрусу. З моеi кулi витекло так багато газу, що я не мiг пiднятися знову, а потiм земля над моею головою зiмкнулася. Тож я втрачав висоту доти, поки не потрапив сюди. Якщо ви менi вкажете спосiб звiдси вибратися, я iз задоволенням пiду геть. Прошу пробачити за заподiянi хвилювання, але я не навмисне, чесне слово.








Принц вислухав його дуже уважно. Потiм заговорив знову:

– Ця дiвчина, яка прибула, як i ти, з поверхнi Землi, назвала тебе чарiвником. Чарiвник це щось на кшталт чаклуна?

– Навiть i порiвнювати не можна, – швидко вiдгукнувся Оз. – Один чарiвник вартуе трьох чаклунiв.

– Ну, це тобi ще належить довести, – сказав Принц. – Серед листелюдей зараз живе один iз наймогутнiших чаклунiв, що коли-небудь виростали на кущi, але навiть вiн iнодi помиляеться. Ти коли-небудь помиляешся?

– Нiколи! – самовпевнено заявив Чарiвник.

– Ох, Озе, – засумнiвалася Доротi. – Пам’ятаеться, в чарiвнiй Краiнi Оз тобi траплялося робити помилки, й чимало.

– Нiсенiтниця! – сказав Чарiвник, червонiючи, бо якраз цiеi митi на його обличчя впав червоний сонячний промiнь.

– Йди за мною, – наказав йому Принц. – Я хочу представити тебе нашому Чаклуновi.

Чарiвниковi це запрошення не дуже сподобалося, але не прийняти його вiн не наважився. Тож пройшов разом iз Принцом у величезний вежовий зал, а Доротi, Зеб i весь натовп поспiшили слiдом за ними.

Порослий колючками Чаклун сидiв на тронi. Побачивши його, Чарiвник зi смiшком сказав:

– Що за безглузде створiння!

– На вигляд вiн, може, й безглуздий, – неголосно промовив Принц, – але це один iз найсильнiших чаклунiв. Його единий недолiк полягае в тому, що вiн занадто часто помиляеться.

– Я нiколи не помиляюся, – заперечив Чаклун.

– Зовсiм недавно ти стверджував у моiй присутностi, що з неба бiльше не падатиме камiння або люди, – нагадав Принц.

– Правильно, ну то й що?

– Ось ще одна людина, що впала з неба. Виходить, ти помилився.

– Так це одна, а не багато людей, – заявив Чаклун. – Якби з небес спустилися хоча б двое, ви мали б рацiю, стверджуючи, що я помилився. Але з’явився один чоловiк, тому нiхто не може закидати менi неправду.

– Непогано, – сказав Чарiвник, схвально киваючи головою. – Щасливий засвiдчити, що пiдземнi шахраi нiчим не вiдрiзняються вiд наземних. Ти виступав коли-небудь у цирку, брате?

– Та якось не довелося, – обережно вiдповiв Чаклун.

– А варто було б спробувати, – серйозно порадив маленький чоловiчок. – Я представляю тут Об’еднаний Всесвiтнiй Цирк Байлума i Барнi – три арени в одному наметi та ще зi звiринцем збоку. Запевняю тебе, це дивовижна компанiя.

– А чим, власне, ви займаетеся? – поцiкавився Чаклун.

– Пiднiмаюся на повiтрянiй кулi й кличу публiку в цирк. Щоправда, цього разу менi не пощастило: пролетiв крiзь землю i опустився значно нижче, нiж хотiв. Але можете не хвилюватися, навряд чи хтось ще зможе проникнути до вашоi Землi ластолюдей.

– Листелюдей, – поправив його Чаклун. – Якщо ти справдi чарiвник, мiг би не помилятися в назвах.

– О, я точно чарiвник, можеш не перейматися! Такий же чарiвник, як ти – чаклун.

– Це ми ще подивимося, – вiдрiзав той.

– Якщо ти зможеш довести, що вправнiший за нього, – сказав Принц Озу, – я зроблю тебе в моiй краiнi Головним Чаклуном. А якщо нi…

– Що буде, якщо нi? – квапливо запитав Чарiвник.

– Я перерву твое життя й забороню тебе висаджувати, – вiдповiв Принц.

– Прогноз малоприемний, – завважив Чарiвник, заклопотано роздивляючись зореносну свiтлiсть. – Хоч… не бiда. Будьте певнi, я заткну за пояс цю стару колючку.

– Мое iм’я Гвiг, – повiдомив Чаклун, звертаючи на суперника холодний безсердечний погляд. – Нумо, спробуй зрiвнятися зi мною в могутностi.

Вiн повiв колючою рукою в повiтрi, й почувся нiжний передзвiн дзвiночкiв, що зливалися в чудову мелодiю. З того мiсця, де стояла Доротi, в усьому величезному скляному залi не було видно, проте, жодного дзвiночка.

Листелюди вислухали музику без особливого iнтересу. Цю штуку Гвiг проробляв щоразу на доказ своiх чаклунських талантiв.

Тепер настала черга Чарiвника. Вiн усмiхнувся до присутнiх i запитав:

– Чи не буде хто такий люб’язний позичити менi капелюха?

Вiдповiдi не було з тiеi простоi причини, що листелюди не носили капелюхiв, а Зеб втратив свiй пiд час польоту.

– Гм! – сказав Чарiвник. – Чи не буде тодi хтось такий добрий позичити менi носовичок?

Носовоi хустки також нi в кого не виявилося.

– Ну що ж, – знизав плечима Чарiвник. – Тодi, якщо дозволите, я скористаюся власним капелюхом. Тепер, шановна публiко, стежте за мною уважно. Як бачите, в рукавах у мене нiчого немае i в кишенi теж нiчого не заховано. Ну i капелюх, зрозумiло, порожнiй. – Вiн зняв з голови капелюха, повернув його догори дригом i енергiйно потряс.

– Покажи-но менi, – зажадав Чаклун.

Вiн взяв капелюха, ретельно оглянув його й повернув Чарiвниковi.

– А зараз, – продовжував дiдок, – я з нiчого зроблю щось.

Вiн поставив капелюха на скляну пiдлогу, виконав над ним кiлька ритмiчних па, потiм пiдняв, i – пiд капелюхом з’явилося маленьке бiле порося, розмiром не бiльше за мишу, яке почало бiгати, стрибати i тонесенько верещати.

Публiка стежила за всiм цим, затамувавши подих, бо нiхто з них нiколи не бачив свиней, нi великих, нi маленьких. Чарiвник нагнувся, посадив крихiтне створiння на долоню, вхопив його за голову великим i вказiвним пальцями однiеi руки, а за хвiст – пальцями другоi й роздiлив навпiл, причому кожна половинка одразу перетворилася на порося, цiле й неушкоджене. Потiм Чарiвник пустив одного з них гратися на пiдлозi, а другого знову роздiлив навпiл. Це дивовижне заняття вiн продовжував доти, поки в нього пiд ногами не назбиралося цiлих дев’ять крихiтних поросят, якi то верещали, то кумедно хрюкали.

– Тепер, – сказав Чарiвник, – створивши з нiчого щось, я маю намiр знову повернути його в нiщо.

Із цими словами вiн зловив двох поросят i стиснув iх разом так, що вийшло одне порося. Потiм пiймав ще одне, притиснув його до першого, й воно зникло. Поступово всi дев’ять поросят злiпилися в одне. Чарiвник накрив його капелюхом, зробив над ним таемничий жест, i, коли пiдняв, там нiчого не було.

Дiдок розкланявся перед натовпом, котрий мовчки спостерiгав за цими манiпуляцiями, а Принц промовив своiм незмiнно байдужим голосом:

– Ти й справдi великий чарiвник, навiть могутнiший за мого Чаклуна.

– Недовго йому бути великим чарiвником, – пробурчав Гвiг.

– Чому це? – здивувався Оз.

– Тому що я зупиню твое дихання, – була вiдповiдь. – А ти, як я зрозумiв, настiльки безглуздо влаштований, що не зможеш жити, не дихаючи.

Оз не на жарт стривожився.

– Скiльки часу тобi на це знадобиться? – запитав вiн.

– Близько п’яти хвилин. Отже, я починаю. Дивись на мене уважно.

Вiн почав виробляти дивнi рухи тiла перед носом Чарiвника, але маленький чоловiчок i не подумав на нього дивитися. Замiсть цього вiн розкрив свою шкiряну валiзку, дiстав з неi кiлька гострих ножiв i з’еднав iх один з одним, так що вийшла довга шабля. Залишилося прилаштувати держака, однак Оз вiдчув, що чари Чаклуна почали дiяти й дихати йому стае дедалi важче.








Тодi Чарiвник кинувся вперед зi своею шаблюкою, розмахнувся, крутнув ii разiв зо два над головою i завдав потужного удару, яким розсiк Чаклуна навпiл.

Доротi заверещала вiд жаху й закрила очi, а коли вiдкрила, то побачила двi половинки Чаклуна, що лежали окремо одна вiд одноi на пiдлозi. Всерединi в нього не було нi кiсток, нi кровi. У розрiзаному виглядi його тiло нагадувало скибочки рiпи або картоплi.

– Що за..? Та вiн же овоч! – скрикнув вражений Чарiвник.

– Природно, – погодився Принц. – Ми всi в цiй краiнi – овочi, а ви хiба нi?

– Ми – нi, – вiдповiдав Чарiвник. – Люди з поверхнi Землi складаються iз плотi та кровi. Ваш Чаклун помре?

– Звичайно. Загалом вiн уже мертвий i дуже скоро зiв’яне. Його слiд негайно висадити, щоб проросли новi Чаклуни, – пояснив Принц.

– Як же це так виходить? – запитав здивований Чарiвник.

– Якщо ви пройдете зi мною в громадськi сади, – вiдповiдав Принц, – то я вам вiдкрию i продемонструю таемницi нашого Рослинного Королiвства.




IV. Рослинне королiвство


Пiсля того, як Чарiвник витер iз шаблi картопляний сiк, розiбрав ii та склав у валiзку, чоловiк iз зiркою велiв своiм людям доправити обидвi половинки Чаклуна в громадськi сади.

Джим, почувши, що вони направляються в сади, нагострив вуха i виявив готовнiсть приеднатися до процесii, сподiваючись знайти там щось iстiвне. Зеб опустив верх коляски i запросив Чарiвника приеднатися до iхньоi компанii. Сидiння було широке, на ньому могли вiльно помiститися двое дiтей i доросла людина, а кошеня, коли Джим рушив iз зали, стрибнуло йому на спину i зручно там влаштувалося.

Процесiя повiльно рухалася вулицями мiста. Їi очолив носiй останкiв Чаклуна, за ним слiдував Принц, потiм – Джим, який тягнув коляску з мандрiвниками. Цю урочисту ходу замикав натовп рослинолюдей з байдужими обличчями: не маючи сердець, вони не вмiли нi усмiхатися, нi хмуритися.

Скляне Мiсто складалося з кiлькох красивих густонаселених вулиць. Вiдразу за мiстом розкинулася широка рiвнина, засаджена садами, яким давали життя безлiч балакучих струмкiв. Через сади пролягали дорiжки, а воднi перешкоди долалися завдяки скляним мiсткам надзвичайноi краси. Тож Доротi й Зеб вийшли з коляски i покрокували пiшки поруч iз Принцом, щоб краще розгледiти рослини i квiти.

– Хто побудував цi прекраснi мости? – запитала дiвчинка.

– Їх нiхто не будував, – вiдповiв чоловiк iз зiркою. – Вони самi виросли.

– Як дивно, – сказала Доротi. – А склянi будинки у вашому мiстi теж виростають самi?

– Звичайно! – була вiдповiдь. – Їм, щоправда, потрiбно багато рокiв, щоб пiднятися на повний зрiст. Ось чому ми так засмутилися, коли Дощ iз каменiв побив деякi вежi й поколов дахи.

– Хiба iх не можна полагодити? – запитала Доротi.

– Нi, але з часом вони зростуться самi. Нам залишаеться тiльки чекати.

На околицях мiста траплялося чимало розкiшних квiтникiв, але Доротi нiяк не вдавалося визначити, якi квiти там росли, бо iхне забарвлення постiйно змiнювалося завдяки грi променiв, що виходили з шести свiтил. Квiти були то рожевими, то бiлими, часом блакитними, а iнколи – жовтими. Низькорослим широколистим рослинам теж добре рослося на цiй землi, iх також не обiйшла невпинна змiна кольору.

Коли процесiя дiсталася лугу, Джим поспiшно нахилився до трави i став ii пощипувати.

– Нiчого собi краiна! – бурчав вiн, нi до кого особливо не звертаючись. – Поважний кiнь змушений харчуватися рожевою травою!

– Вона радше фiолетова, – поправив його Чарiвник, висунувшись iз коляски.

– А тепер блакитна, – поскаржився кiнь. – Все одно що веселку жуеш.

– І як вона на смак? – поцiкавився Чарiвник.

– До речi, непогана, – зiзнався Джим. – Було б ii в достатку – я б на колiр не дивився.

Тим часом компанiя досягла краю свiжозораного поля, i Принц, озирнувшись до Доротi, оголосив:

– Ось тут ми висаджуемо рослини.

Кiлька листелюдей зi скляними лопатами вийшли наперед i почали рити яму. В неi вони опустили обидвi половинки Чаклуна i закидали зверху землею. Іншi тим часом принесли води зi струмка i полили грядку.

– Вiн скоро повинен зiйти, – сказав Принц. – А з часом перетвориться на пишний кущ, з якого можна буде зiбрати кiлька добiрних чаклунiв.

– Невже ви всi виростаете на кущах? – запитав вражений хлопчик.

– Звiсно, – вiдповiли йому. – А у вас на поверхнi Землi хiба не всi люди виростають на кущах?

– Ми про таке й не чули.

– Подумати тiльки! Якщо ви пiдете за мною в один iз наших громадських садiв, я розповiм i покажу вам, як ми ростемо в Землi листелюдей.

Виявилося, що мiсцевi жителi, хоч i могли гуляти по повiтрю, вважали за краще все-таки пересуватися по землi. У iхнiх помешканнях не було сходинок, вони iх не потребували, але по пласкiй поверхнi ходили, як звичайнi люди.

Маленька група мандрiвникiв слiдувала за Принцом по дорiжках, часом переходячи через струмки по скляних мостах, поки нарештi не пiдiйшла до саду, оточеного високою огорожею. Джим вiдмовився покинути луг, насолоджуючись травою, тому Чарiвник вийшов з коляски i приеднався до Доротi й Зеба, а кошеня бадьоро почимчикувало за ними.

За огорожею рiвними рядами росли дивного вигляду рослини. Їхне широке листя, витончено вигинаючись, майже торкалося землi. В серцевинi кожного красувалася красиво вбрана листелюдина. Одяг, схоже, рiс прямо на нiй.

Листелюди, котрi зростали на кущах, були рiзного вiку: вiд крихiтного немовляти до цiлком дорослих чоловiкiв i жiнок. На кущi можна було побачити бутони, квiтки, немовлят, пiдлiткiв або юнакiв, але всi вони, навiть цiлком зрiлi, залишалися нерухомими й мовчазними, наче позбавленi життя. Тiльки тепер Доротi стало зрозумiло, чому серед листелюдей вона не бачила дiтей, – обставина, котра досi залишалося для неi загадкою.

– Справжне життя для нас починаеться лише пiсля того, як нас зiрвуть iз куща, – пояснив Принц. – Звернiть увагу на те, що всi листелюди з’еднанi зi своiми рослинами стопами нiг. Досягнувши повноi зрiлостi, вони легко вiддiляються вiд стебла й одразу починають рухатися й розмовляти. Поки вони ростуть, про них не можна навiть сказати, що вони живi, але, будучи зiрваними, всi як один стають добрими громадянами.

– І скiльки ви живете пiсля того, як вас зiрвуть? – запитала Доротi.

– Це залежить вiд догляду, – вiдповiли iй. – За рясного поливу, уникаючи нещасних випадкiв, ми можемо прожити рокiв зо п’ять. Особисто я був зiрваний шiсть рокiв тому, але наша сiм’я славиться довгожительством.

– А чим ви харчуетеся? – поцiкавився хлопчик.

– Харчуемося? Ми взагалi не iмо! Наше тiло досить тверде, тож нам потрiбно не бiльше iжi, нiж картоплi.

– Але картопля iнодi дае ростки, – завважив Зеб.

– На жаль, i з нами бувае таке, – вiдповiдав Принц. – Це страшне нещастя, тодi нас доводиться негайно висаджувати.

– А де ви виросли? – поцiкавився Чарiвник.

– Я покажу вам, – почули вони у вiдповiдь. – Будь ласка, йдiть за мною.

Вони зайшли за невисоку огорожу, де рiс всього один кущ, красивий i пишний.

– Ось, – оголосив Принц, – це королiвський кущ листелюдей. Всi принци й правителi з незапам’ятних часiв виростали на цьому кущi.

Подорожнi в подивi зупинилися перед величною рослиною. На основному стеблi росла струнка дiвчина з такою бездоганною фiгурою й таким милим личком, що Доротi подумала: прекраснiшого створiння вона не бачила ще нiколи в життi. Вбрання красунi спадало м’якими складками, рукава тонули в легкiй мереживний пiнi. Шкiра ii була гладкою, наче полiрована слонова кiстка, а поза виражала гiднiсть i грацiю.

– Хто це? – з цiкавiстю запитав Чарiвник.

Зореносний Принц пильно оглянув дiвчину на кущi. Коли вiн вiдповiдав, у його завжди рiвному й холодному голосi прозвучало деяке здивування:

– Це моя наступниця i, отже, майбутня правителька краiни. Це Королiвська Принцеса. Коли вона цiлком дозрiе, я змушений буду вiдмовитися вiд верховноi влади на ii користь.

– А хiба вона ще не дозрiла? – здивувалася Доротi.

Принц, проте, не поспiшав з вiдповiддю.

– Не зовсiм, – мовив вiн нарештi. – Гадаю, ii треба буде зiрвати через кiлька днiв. Я не дуже поспiшаю пiти у вiдставку на насiння.

– Я вас розумiю, – кивнув Чарiвник.

– Це, мабуть, найнеприемнiше, що е в нашому рослинному життi, – продовжував Принц, зiтхнувши. – Перебуваючи в повному розквiтi сил, ми змушенi поступатися дорогою iншим, нас ховають у землю, щоб ми дали паростки нового життя.

– Я впевнена, що Принцесу вже пора зривати, – заявила Доротi, уважно розглядаючи чарiвну дiвчину на кущi. – Бiльшоi краси й уявити собi не можна.

– Не вигадуйте, – поспiшно вiдгукнувся Принц. – Вона може потерпiти ще кiлька днiв, а я згоден правити доти, доки не врятую краiну вiд вас, непроханих гостей.

– Що ви збираетеся з нами робити? – занепокоiвся Зеб.

– Ще не вирiшив остаточно, бо не дозрiв новий чаклун. Чарiвника, мабуть, залишу при собi. Схоже, вiн вправний у своему ремеслi й може бути корисний нам. Всiх iнших належить знищити – в той чи той спосiб, причому висаджувати вас я не збираюся: нам тут не потрiбнi нi конi, нi кiшки, нi люди iз плотi та кровi!

– Даремно турбуетеся, – сказала Доротi. – Я впевнена, що з-пiд землi ми не зможемо прорости.

– Навiщо ж вам губити моiх друзiв? – запитав маленький Чарiвник. – Чим вони вам заважають?

– Їм тут не мiсце, – вiдрiзав Принц. – Їм взагалi не варто було б перебувати в земних надрах.

– Ми не прагнули сюди потрапити, ми впали випадково, – сказала Доротi.

– Це не виправдання, – холодно заявив Принц.

Дiти подивилися один на одного – з тривогою та розгубленiстю, Чарiвник зiтхнув, а Еврика умила мордочку лапкою i промуркотiла собi пiд нiс:

– Схоже, що мене не доведеться знищувати спецiально: якщо найближчим часом менi не дадуть поiсти, я й сама помру з голоду i таким чином полегшу iм завдання.

– Якщо вiн тебе висадить, то проросте, мабуть, букет iз котячих хвостiв, – гiрко пожартував Чарiвник.

– Не сумуй, Еврико! Може, в райських кущах е рослини, в яких тече молочний сiк, – припустив хлопчик.

– Фi, – пирхнула кiшечка, – я й не доторкнулася б до такоi гидоти.

– Не все ж тобi хлебтати молоко, Еврико, – завважила Доротi. – Насититися можна будь-якою iжею.

– Хто ж менi ii дасть? – пробурчало кошеня.

– Я й сам голодний, – сказав Зеб. – До речi, бiльше нiхто не помiтив в одному з садiв полуницю, а в iншому – кiлька динь? Мiсцевi жителi нiчого не iдять, тож, може, на зворотному шляху вони дозволять нам зiрвати iх?

– Ви даремно турбуетеся про iжу, – перервав його Принц. – Через кiлька хвилин вас знищать, тож вам не доведеться порушувати нашi чудовi полуничнi кущi. Будьте люб’язнi, йдiть за мною. Зараз ви зустрiнете свiй кiнець.




V. Прибульцi зривають Принцесу


Слова рослинного Принца, вiд яких так i повiяло могильним холодом, зовсiм не додали бадьоростi нашим мандрiвникам. Проте, виконуючи його наказ, вони рушили за ним i незабаром вийшли за межi огорожi. Дiти почувались пригнiчено, тож всю дорогу похмуро мовчали. Раптом Чарiвник торкнувся плеча Доротi:

– Стривай-но!

– Що таке? – запитала дiвчинка.

– А чи не зiрвати нам Королiвську Принцесу? – прошепотiв Чарiвник. – Я впевнений, що вона цiлком дозрiла, а щойно оживе i стане правителькою, поставиться до нас куди прихильнiше, нiж безсердечний Принц.

– Блискуча думка! – з полегшенням вигукнула Доротi. – Зiрвiмо ii зараз же, поки не помiтив зоряний правитель.

Вони побiгли назад до Королiвського Куща i взяли чарiвну Принцесу за обидвi руки.

– Три-чотири, тягни! – скомандувала Доротi, й вони потягнули на себе царську красуню. Стебло хруснуло й вiдокремилося вiд ii нiг. Принцеса виявилася такою легкою, що Чарiвник i Доротi змогли м’яко опустити ii на землю.

Чарiвне створiння негайно потерло кулачком очi, причепурило локон, що було вибився iз зачiски, окинуло поглядом сад i, вельми грацiозно кивнувши, сказало мелодiйним, сповненим гiдностi голосом:

– Дякую вам.

– Вiтаемо ваша королiвська високiсть! – Чарiвник став на колiна i поцiлував iй руку.

У цю хвилину почувся голос Принца, який закликав iх поквапитися, а за мить i сам з’явився поблизу в супроводi кiлькох слуг.

Принцеса повернулася до нього, а Принц, побачивши ii, завмер на мiсцi й весь затремтiв.

– Пане, – вимовила царственна дiвчина з великою гiднiстю. – Ви заподiяли менi багато зла i нашкодили б ще бiльше, якби не цi чужинцi. Мене можна й потрiбно було зiрвати ще минулого тижня, i тiльки ваш егоiзм i владолюбство виною тому, що я продовжувала рости нiмою на моему кущi.

– Я не пiдозрював про те, що ви вже дозрiли, – пробелькотiв Принц слабким голосом.

– Подайте менi сюди Королiвську Зiрку! – зажадала вона.

Принц знехотя зняв сяючу зiрку i поклав ii на чоло Принцеси. Всi присутнi негайно ж низько вклонилися красунi, а Принц повернувся i, нiкому вже не потрiбний, поплентався геть. Про те, що з ним сталося, нашi друзi так нiколи й не дiзналися.

Тепер жителi Землi листелюдей вишикувалися в колону й рушили до Скляного мiста, супроводжуючи нову правительку до ii палацу, де повиннi були вiдбутися належнi урочистостi. Бiльшiсть листелюдей крокувала по землi, але Принцеса простувала повiтрям над головами своiх пiдданих – на доказ своеi обраностi й особливоi пiднесеностi.

Тепер нiхто, здавалося, не звертав уваги на мандрiвникiв, тому Доротi, Зеб i Чарiвник вiдстали вiд процесii та пiшли гуляти серед садiв i городiв. Вони не стали переходити струмки по мiстках, а, пiдiйшовши до потiчкiв, легко перестрибували на другий бiк.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51289566) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Коронадо – мiсто в Калiфорнii, США. Загалом для Баума це мiсто мало особливе значення. Можливо, це пов’язано з iсторiею Коронадо. Зачарований острiв (The Enchanted Island) – так жителi Сан-Дiего називали Коронадо (Coronado). У 1602 роцi священник Себастьян Вiскаiно назвав острiв Los Cuatro Coronados (буквально – «Чотири кoрони») на честь чотирьох мученикiв. Головною визначною пам’яткою острова став готель «Дель Коронадо» (Hotel Del Coronado). Готель, розташований на березi Тихого океану, виходить прямо на пляж, а його червонi дахи видно здалеку. Тут зупинялися знаменитi гостi, серед яких були американськi президенти, герцог i герцогиня Вiндзорськi та iншi королiвськi особи. Тут прийшло натхнення й до Френка Баума i вiн написав книгу The Wizard of Oz («Чарiвник краiни Оз»). У 1920 роцi в готелi зупинявся Едуард, принц Уельський (в майбутньому король Едуард VIII). Висловлювалися припущення, що саме там вiн мiг уперше зустрiтися зi своею майбутньою дружиною, Уоллiс Сiмпсон, через намiр одружитися з якою вiн потiм вiдмовився вiд престолу.