Книга - Чудесна країна Оз

Чудесна краiна Оз
Лiман Френк Баум


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Лiман Френк Баум (1856–1919) – популярний американський письменник, всесвiтньо вiдомий класик дитячоi лiтератури, який створив чарiвну краiну Оз. Його книжки були неодноразово екранiзованi, на казках Баума виросло не одне поколiння дiтей в усьому свiтi.

У видавництвi «Фолiо» вийшли друком твори письменника «Чарiвник краiни Оз», «Чари краiни Оз» та «Озма з краiни Оз».

Повiсть-казка «Чудесна краiна Оз» (1904) – друга книжка серii про героiв цiеi чарiвноi краiни. В нiй маленькi читачi дiзнаються про те, як хлопчина на iм’я Тiп змайстрував дерев’яну людину з гарбузом замiсть голови – Джека Гарбузову Голову i як вони вирушили до Смарагдового мiста, в якому владу захопила генералка Джинджур, скинувши з трона Опудала; про те, як вони протистояли чарам староi вiдьми Момбай i як добра Чародiйка Глiнда нарештi знайшла зниклу принцесу Озму, справжню правительку Смарагдового мiста.





Лiман Френк Баум

Чудесна краiна Оз


АВТОР iз вдячнiстю присвячуе цю книжку чудовим хлопцям i незрiвнянним комiкам Девiду Монтгомерi та Френку Стоуну, чия талановита гра на театральнiй сценi в ролях Залiзного Лiсоруба та Опудала полонила тисячi дитячих сердець по всiй Америцi.



Переклад з англiйськоiІгорь Ільiн та Олександр Кальниченко

© І. В. Ільiн, О. А. Кальниченко, переклад украiнською, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010


* * *

Чарiвник краiни Оз

Чудесна краiна Оз

Озма з краiни Оз

Доротi та чарiвник в краiнi Оз

Мандрiвка до краiни Оз

Смарагдове мiсто краiни Оз

Латочка з краiни Оз

Тiк-Так з краiни Оз

Опудало з краiни Оз

Рiнкiтинк в краiнi Оз

Пропала принцеса краiни Оз

Залiзний Лiсоруб з краiни Оз

Чари краiни Оз

Глiнда з краiни Оз









Вiд автора


Пiсля виходу в свiт книжки «Чарiвник краiни Оз» я почав отримувати листи вiд дiтей, якi дiлилися захопленими враженнями вiд повiстi й просили «написати щось iще» про Опудала та Залiзного Лiсоруба. Спершу я сприймав цi невеличкi послання, попри iхню щирiсть та серйознiсть, лише як милу серцю похвалу. Та листи продовжували надходити протягом не те що багатьох мiсяцiв, а й навiть рокiв.

А одна маленька дiвчинка – до речi, теж на iм’я Доротi – здiйснила далеку подорож лише заради того, щоб зустрiтися зi мною та особисто попрохати написати продовження цiеi книжки, i я iй пообiцяв, що лишень отримаю вiд тисячi дiвчаток тисячу листiв, у яких вони проситимуть продовжити iсторiю про пригоди Опудала та Залiзного Лiсоруба, то таку книжку напишу. Не знаю, чи то маленька Доротi була перевдягнутою феею i змахнула чарiвною паличкою, чи то причиною став успiх театральноi постановки «Чарiвника краiни Оз», та хоч як би там було, а у цiеi iсторii з’явилося багато нових друзiв, адже давно вже на мою адресу надiйшла та тисяча листiв, а за ними ще й ще, й ще.

І ось тепер, перепрошуючи за тривалу затримку, я все ж виконую свою обiцянку й знайомлю з цiею книжкою.



    Л. Френк Баум
    Чикаго, квiтень 1904







Тiп майструе Гарбузову Голову


Украiнi Левконii, що лежить на пiвнiч вiд краiни Оз, жив такий собi хлопець на iм’я просто Тiп. Узагалi-то це далеко не повне iм’я, бо, як стверджувала стара Момбай, повне його iм’я було Тiппетарiус; та навiщо пам’ятати повне, коли вiн вiдгукуеться й на Тiпа.

Батькiв своiх хлопець не пам’ятав, ще малим дитям його вiддали на виховання старiй Момбай, слава про яку, треба чесно визнати, була далеко не найкращою. Це тому, що левконцi мали всi пiдстави пiдозрювати ii у справах чаклунських i тому сторонилися ii.

Утiм, чаклункою у повному сенсi вона не була, бо Добра Чаклунка, що правила цiею частиною Чарiвноi краiни, суворо-пресуворо заборонила будь-яким чаклункам навiть перебувати в ii володiннях. Ось чому Тiпова опiкунка, як би iй не кортiло займатися справжнiм чаклунством, добре розумiла, що чаклунство тут поза законом i про бiльше, нiж мати славу звичайноi ворожки чи хоча б знахарки, годi було й мрiяти.

У домашнi обов’язки Тiпа входило носити з лiсу хмиз, на якому стара розводила вогонь, щоб варити свое зiлля. А ще вiн, звичайно, працював у полi: сапав кукурудзу та ламав качани, а ще – годував поросят; а ще – доiв чотирирогу корову, якою неабияк пишалася стара Момбай.








Та не подумайте, нiби вiн тiльки й знав, що працював не покладаючи рук, бо радше ставився до роботи так: що занадто, те не добре. Отож, коли його посилали до лiсу, то вiн завжди знаходив хвильку-другу залiзти на дерево та набрати пташиних яець, чи поганяти виводок диких кроликiв, чи посидiти iз саморобною вудкою з саморобним гачком на березi рiчки. Потiм похапки вiн набирав оберемок хмизу й волiк його додому. Коли ж вiн мав працювати в полi, а високi стебла кукурудзи ховали його вiд пильного ока Момбай, Тiп частенько забавляв себе тим, що розворушував ховрашинi нори або, якщо був такий настрiй, лягав горiлиць мiж рядками кукурудзи та й куняв собi там. Ось так, докладаючи певних зусиль не робити зайве, вiн i рiс собi i дужим, i здоровим, яким i мае рости сiльський хлопець.

Незвичнi здiбностi Момбай частенько лякали ii сусiдiв, i через те вони ставилися до неi з пересторогою, змiшаною з повагою, а щодо Тiпа, то той терпiти ii не мiг i цього навiть не приховував. Насправдi вiн мiг би й краще ставитись до староi, враховуючи хоча б те, що вона була, що там не кажи, його опiкункою.

У Момбай на кукурудзяних полях деiнде мiж рядками росли гарбузи; золотисто-червонi, вони так i кидалися в очi серед зелених кукурудзяних стеблин. З року в рiк iх садили i ретельно доглядали, аби пiдгодовувати чотирирогу корову взимку. Та одного дня, коли всю кукурудзу вже порубали на силос i Тiп тягав гарбузи до хлiва, вiн раптом вирiшив, що непогано було б вирiзати з гарбуза щось схоже на людську голову, якою потiм добряче налякати стару.

Тож вiн вибрав пiдхожого великого гарбуза з яскравими помаранчево-червоними боками i взявся за роботу. Кiнчиком ножа вiн старанно виколупав двi круглi дiрки, що мали слугувати за очi, потiм трикутником вирiзав нiс, а наостанок – рота, що вигином нагадував мiсяць-молодик. Обличчя, коли воно було завершено, навряд чи можна було назвати вродливим, та посмiшка вийшла така велика й широка i така щира, що навiть Тiп не втримався i розсмiявся, дивлячись на свое творiння.








Хлопець рiс сам i товаришiв не мав, тож не знав, що хлопцi часто бавляться тим, що видовбують iз гарбуза м’якоть i так само вирiзають очi, носа й рота, а всередину вставляють запалену свiчку, аби такою головою когось налякати. Якби вiн це знав, то, може, тим усе це й скiнчилося б, та вiн пiшов далi й вирiшив змайструвати щось таке, що було б схоже на людину, тiльки з гарбузовою головою, i таким страхопудом добряче налякати стару Момбай, коли та зiткнеться з ним носом до носа.

«І тодi, – мовив Тiп сам собi з усмiшкою, – вона заверещить голоснiше, нiж ота бура льоха, коли ii смикнути за хвоста, а тiпати вiд жаху ii буде сильнiше, нiж ото тiпало мене торiк, як злiг вiд лихоманки!»

Часу, аби виконати задум, у нього було бiльш нiж достатньо, бо Момбай пiшла до села, як сама сказала, чогось накупити про запас, а дорога займала добрих два днi.

Із цими думками вiн узяв сокиру, пiшов до лiсу, вибрав два-три мiцних та струнких деревця, зрубав iх та обтесав вiд гiлок i листя. І з тих жердин вирiшив змайструвати руки й ноги свого страхопуда, а для тулуба надер товстоi кори з кремезного старого дерева; не без зусиль вiн скрутив кору в такий собi сувiй пiдхожого розмiру i скрiпив краi дерев’яними кiлочками.

Весело насвистуючи, вiн старанно припасував до тулуба руки й ноги, ретельно виструганi. Робота доходила кiнця, як почало смеркати, i Тiп згадав, що йому ще доiти корову та годувати поросят. Майструвати дерев’яного чоловiчка в сутiнках було неможливо, тож вiн звалив його собi на горба й притягнув додому.

Увечерi при свiтлi вогнища на кухнi Тiп старанно закруглив усi гострi кути i застругав усi сучки та задирки. Потому вiн прихилив чоловiчка до стiни та полюбувався на нього. Чоловiчок вийшов на славу: стрункий та високий, навiть як на дорослого чоловiка – в очах хлопчика це було великою чеснотою, бо вiн i сам хотiв би вирости такого ж зросту.

А вранцi, вивчаючи свiй витвiр, вiн виявив, що зовсiм забув про шию, на якiй стирчала би гарбузова голова. Тож вiн знову пiшов до лiсу – добре, що туди було рукою сягнути, i вирубав пару цурок, щоб завершити свое створiння. Удома вiн зробив iз цурок хрестовину, а в перехрестi вивертiв дiрку – встромити шию, щоб голова сидiла на плечах. Цурку, яка мала слугувати за шию, вiн зверху загострив i насадив на неi гарбуза i результатом залишився задоволений: голову можна були повертати як в один бiк, так i в iнший, як забажаеш, а руки й ноги згиналися так, що можна було поставити чи посадити страхопуда у будь-яку поставу за бажанням…

– А ось тепер, – проголосив Тiп iз гордiстю, – вiн вийшов хоч куди i здатен вичавити не один зойк iз староi Момбай! Єдине, що залишаеться, – це добре його вдягнути.

А от iз цим вийшла заминка. Тiпу довелося перетрусити всю велику скриню, в якiй Момбай тримала скарби та дорогий для неi мотлох, i на самому сподi вiдкопав якiсь дивнi пурпуровi штани, червону сорочку та рожеву безрукавку в бiлий горошок. Усе це вiн згрiб докупи й давай виряджати свое створiння, i хоч манаття на того виявилося замале, та дженджик iз страхопуда вийшов хоч куди. Аби вбрання було повним, Тiп начепив на страхопуда в’язанi старi панчохи Момбай та своi власнi, вельми пiдтоптанi черевики i так захопився плодами своеi працi, що аж в танок пустився i залився щасливим хлоп’ячим смiхом.








– Треба дати йому iм’я! – у захватi вигукнув вiн. – Такий славний страхопуд, як цей, безперечно, мусить мати iм’я. А наречу-но я його, – додав вiн, задумавшись на якусь мить, – Джек Гарбузова Голова!




Життедайний порошок







Ретельно все зваживши, Тiп вирiшив, що найкраще поставити Джека на поворотi дороги, що неподалiк вiд дому. Отож узявши страхопуда на плече, Тiп потяг його туди, та нести було тяжко й вельми незручно. Проволiк його по дорозi й зрозумiв, що далеко так не пройдеш, тож вiн поставив його на ноги i, по черзi згинаючи iх у колiнах i пiдштовхуючи в спину, примудрився довести Джека до повороту. Авжеж, не обiйшлося й без падiнь, та Тiп цього разу докладав бiльше зусиль, нiж коли-небудь до роботи у лiсi чи полi, та й шалапутна вдача надавала йому сил, i дуже вже кортiло подивитися на справу рук своiх…

«От так Джек, от так молодець!» – примовляв Тiп сам до себе, тяжко вiдсапуючись вiд незвичноi натуги. Аж тут побачив, що лiва рука Джека, поки вони йшли, десь вiдвалилася. Отож довелося повертати назад i шукати руку, а потiм, ножем вирiзавши новий товстiший чопик, вiн заново прикрiпив руку до плеча, причому мiцнiше, анiж було. А ще вiн помiтив, що гарбузова голова на плечах у Джека перекрутилася i дивиться обличчям назад, та впоратись iз цим було ще легше. Нарештi Джека вдалося встановити просто на поворотi стежини, де мала з’явитися стара Момбай: той виглядав досить природно, аби зiйти за левконiйського фермера, i досить неприродно, аби налякати будь-кого, хто з ним зiткнеться нiс до носа.

Позаяк чекати на повернення староi було ще зарано, Тiп спустився в долинку за господою, де росла лiщина, i почав збирати горiхи.

Проте цього разу стара Момбай повернулася ранiше, нiж зазвичай. Вона зустрiчалася з лукавим i кульгавим вiдьмаком, що мешкав в одинокiй печерi в горах, i обмiняла деякий харч на кiлька маловiдомих чаклунських таемниць.

Отримавши таким чином три нових рецепти, чотири чудодiйних порошки та збiр чар-зiлля на рiзнi випадки життя, вона поспiхом пошкандибала додому, аби якомога скорiше випробувати iхню дiю.








Коли на поворотi дороги Момбай краем ока помiтила чоловiчу постать, то, вся в думках про своi дорогоцiннi набутки, лише кивнула i мовила:

– Добривечiр, добродiю!

Проте за якусь мить, не почувши вiдповiдi, вона кинула допитливий погляд i вiдразу ж збагнула, що перед нею – гарбузова голова, над якою складеним ножиком Тiпа була виконана складна робота: дбайливо вирiзане лице.

– Ти диви, – гмикнула Момбай, – що витворяе цей бешкетник! Ну, добре! Ду-у-же добре! Ох, я йому всиплю перцю, от дiстанеться йому на горiхи – побачить у мене, як стару бабу лякати!

Вона згарячу вже замахнулася костуром, аби одразу розтрощити вщент вишкiрену гарбузову фiзiономiю, аж раптом у неi промайнула думка, вiд якоi костур так i застиг у повiтрi.

– А чи не спробувати менi мiй життедайний порошок просто зараз! – вихопилося у неi. – І я напевно знатиму: чи не надурив мене часом лукавий вiдьмак так само, як я надурила його.

Вона поставила кошика на землю i заходилася в ньому копирсатися у пошуках клунка з дорогоцiнним порошком.

А поки Момбай так вовтузилася, назад повернувся й Тiп iз кишенями, набитими горiхами, i угледiв стару, що копирсалася у своему кошику бiля його страхопуда: вiд переляку вона аж нiяк не верещала i навiть зовсiм не лякалася.

На таке розчарування вiн не очiкував, тож спершу засмутився, та наступноi митi його охопила цiкавiсть, що ж там надумала стара Момбай. Вiн сховався за живоплотом i непомiтно почав спостерiгати за старою.

Попорпавшись у кошику, карга витягла з нього стару перечницю з линялою налiпкою, на якiй рукою вiдьмака олiвцем було виведено: «Життедайний порошок».

– Ага! Ось де вiн! – радiсно вигукнула вона. – Зараз побачимо, чи такий вiн уже чудодiйний, як стверджував старий скнара. Неспроста цей скупердяй дав менi його раз чхнути, та гадаю, що вистачить i на три.

Тiп був дуже здивований, коли пiдслухав цi слова. А ще бiльше здивувався, коли побачив, як стара Момбай пiдняла руку i посипае гарбузову голову його Джека з перечницi, так само як посипають перцем печену картоплю. Порошок сипався просто Джековi на гарбуза, струшувався на червону сорочку, малинову безрукавку та буряковi штани i трохи навiть потрапило на латанi й пiдтоптанi черевики.

Сховавши перечницю у кошик, Момбай пiдняла лiву руку, виставила мiзинець i мовила:

– Тик!

Потiм пiдняла праву руку й виставила догори великий палець i мовила:

– Мик!

Потiм вона пiдняла обидвi руки, розчепiрила всi пальцi й вигукнула:

– Пшик!

На останньому словi Джек Гарбузова Голова вiдсахнувся вiд неi на крок назад та з докором у голосi мовив:

– Чого це ви, бабусю, репетуете! Я ж не глухий!

А стара Момбай у захватi пустилася в скоки та в боки навколо нього, примовляючи:

– Живий! Живий! Ти диви – живий…

На радощах вона пiдкинула до неба свого костура, зловила його у повiтрi, потiм обхопила себе обома руками i навiть спробувала станцювати джигу, при цьому не втомлюючись примовляти:

– Живий! Живий! Ти диви – живий!

Можна й не казати, що Тiп спостерiгав за всiм цим розкривши рота.

Спочатку вiн так перелякався, що ладен був накивати п’ятами, та ноги в нього тремтiли й дрижали з такою силою, що про втечу годi було й думати. Аж раптом вiн глянув на подiю iншими очима, i вона видалася йому навiть потiшною; особливо ж кумедним йому здався вираз обличчя на гарбузовiй головi – такий комiчний, що й втриматися вiд смiху було неможливо. Отож, ледве очунявши вiд страху, Тiп не витримав i хiба що не покотився вiд реготу; i переливи його дзвiнкого смiху долинули до вух староi Момбай; та стрепенулася й швиденько пошкутильгала до живоплоту i, схопивши Тiпа за барки, потягла його назад, туди, де залишила кошик та Гарбузову Голову.

– Ах ти поганець, ах негiдник, та ще й нишпорка! – злостиво лементувала вона. – Я покажу тобi, як пiдглядати за мною! Я навчу тебе, як робити з мене посмiховисько!

– Нiякого посмiховиська я з вас не робив, – заперечив Тiп. – То я смiявся не з вас, а з мого приятеля, Гарбузовоi Голови! Ви тiльки гляньте на нього! Ну хiба не гороб’яче одоробло!

– Сподiваюся, ви викладаете своi погляди не з приводу мого вигляду, – зауважив Джек, i було так кумедно чути його поважний голос тодi, коли з його обличчя не сходила усмiшка по самi вуха, i Тiп знову так i заллявся смiхом.

Навiть Момбай виявила певну цiкавiсть до страхопуда, якого ii чари оживили, бо, уп’явшись у нього пильним поглядом, вона раптом запитала:

– А що ти взагалi знаеш?

– Ну, поки складно сказати, – вiдповiв Джек. – Бо хоч менi й здаеться, що я знаю багато, та я ще не знаю, скiльки я ще не знаю. А от щоб це з’ясувати, потрiбен якийсь час.

– Оце точно, – заглиблена у своi думки, пiдтвердила Момбай.

– І що ж ви тепер робитимете з ним, коли вiн живий та ще й, здаеться, сповна розуму? – поцiкавився Тiп.

– Я ще подумаю, – вiдповiла Момбай, – та спершу всiм час додому, бо вже смеркае. Допоможи Гарбузовiй Головi йти.

– Не треба менi допомагати, – вiдповiв Джек. – Я сам. Я можу ходити так само, як ви. Адже у мене е руки й ноги i вони згинаються.

– Це так? – запитала стара, звертаючись до Тiпа.

– Авжеж. Моя робота, – вiдповiв iз гордiстю хлопець.

Отож вони попрямували додому, а коли зайшли на подвiр’я, стара Момбай завела Гарбузову Голову до хлiва i запхала його у вiльне стiйло, а вхiднi дверi надiйно замкнула знадвору.

– З ним я розберуся пiзнiше, а спершу займуся тобою, – кивнула вона головою у бiк Тiпа.








Вiд ii слiв хлопцевi стало якось зле, бо вiн добре знав недобрий мстивий норов староi, здатноi на будь-яке зло, i сумнiвiв вона при тому не мала.

Вони увiйшли до господи. Уже в хатинi, круглiй будiвлi з макiвкою-дахом, як майже всi фермерськi оселi в краiнi Оз, Момбай наказала хлопцю запалити свiчку, поки сама ховала кошика в шафу та чiпляла свiй плащ на кiлочок на вiшалцi.

Тiп поспiшив виконати наказ, бо боявся староi. Коли в господi стало свiтло, Момбай велiла йому розпалити вогнище, а сама тим часом сiла до вечерi. Коли вогонь розгорiвся i весело затрiщали дрова, Тiп пiдiйшов до староi й попросив i собi трохи хлiба iз сиром, але Момбай пропустила його слова повз вуха.

– Я ж голодний! – мовив Тiп ображено.

– Незабаром свое отримаеш, – вiдповiла стара з кам’яним обличчям.

Їi слова Тiпу не сподобалися, бо в них чулася погроза, та вiн вчасно згадав, що кишенi в нього набитi горiхами, отож наколов трохи й поiв, а стара тим часом встала з-за столу, струсила з фартуха крихти й поставила на вогонь чорний казанок. Потiм вона вiдмiряла рiвнi долi молока та оцту й плеснула iх у казанок. Потому дiстала кiлька торбинок чар-зiлля та порошкiв i один за одним вiдмiряла та пiдсипала у свое вариво. Час вiд часу вона брала свiчку в руку й пiдносила ii до жовтого папiрця, звiряючись iз рецептом зiлля, яке варила.

Чим довше Тiп за нею спостерiгав, тим бiльше непокоiвся.

– І для чого ж це? – запитав вiн.

– Не для чого, а для кого, – сказала як вiдрiзала Момбай.

Тiп неспокiйно засовався на лавцi й утопив погляд у казанок, що саме почав булькати. Далi вiн перевiв погляд на суворе зморшкувате обличчя чаклунки, i йому страх як закортiло опинитися деiнде, тiльки не в цiй напiвтемнiй закiптявленiй кухнi, де навiть тiнi вiд свiчки на стiнах наганяли жах. Так у гнiтючiй тишi, яку порушували лише булькання казанка та потрiскування дров у вогнi, минула майже година.

Аж ось Тiп набрався смiливостi й перервав мовчанку.

– То що, ви це готуете для мене? – запитав вiн, кивнувши в бiк казанка.

– Атож, – коротко вiдповiла Момбай.

– А воно менi не зашкодить? – запiдозрив Тiп неладне.

– Та як сказати… Якщо я нiчого не наплутала, – вiдповiла Момбай, – то ти обернешся на мармурову статую.

Тiп рукавом витер раптом спiтнiле чоло.

– Але я не хочу обертатися на мармурову статую! – заквилив вiн.

– А тебе нiхто не питае! – вiдказала стара, недобре стрельнувши оком у бiк хлопця. – Головне, що цього хочу я.

– А яка тодi буде з мене користь? – заходився вiдмовляти Тiп. – Тодi ж н?кому буде на вас робити.

– А Гарбузова Голова навiщо? – вiдрубала Момбай.

Тiп знову заквилив.

– А чом вам не обернути мене на цапа чи хоча б на курча? – запитав вiн занепокоено. – Який вам зi статуi пожиток?

– А ось який, – вiдповiла Момбай. – Наступноi весни я розiб’ю квiтник, а посеред клумби поставлю мармурову статую для краси. Сама дивуюся, що це якось не спало менi на думку ранiше. Як же ти менi остогид за всi цi роки!

Вiд ii слiв Тiп вiдчув, що обливаеться холодним потом, але й далi боявся поворухнутися i лише з дрижаками в колiнцях стривожено поглядав на казанок.

– А може, воно не подiе, – пробубонiв вiн ледь чутно безутiшним голосом.

– Ще й як подiе! – вiдповiла Момбай бадьоро. – Я рiдко коли помиляюся.

І знову запанувала тиша, така довга й гнiтюча, що коли Момбай нарештi зняла свого казанка з вогнища, була вже майже пiвнiч.

– Вживати мiй чудесний напiй треба охолодженим, – оголосила стара вiдьма, яка, попри всi закони, не кинула свого заняття чаклунством. – Отож лягаймо спати, а на свiтанку, коли прийде час перекидатися на статую, я тебе покличу.

І з тими словами вона пошкандибала до своеi кiмнати, виносячи з собою паруючий казанок. Тiп почув, як зачиняються дверi i гримить засув.

Та спати, попри наказ, хлопець не мiг. Вiн усе сидiв i дивився, як загасаючи жеврiють у вогнищi вуглинки.









Втеча







Тiп надовго замислився.

«Ох i тяжко бути мармуровою статуею, – з’явилися у нього бунтiвнi думки. – Але я стояти статуею не буду! За всi цi роки я iй остогид, каже вона, отже, збираеться спекатися мене. Невже легшого засобу не знайшлося, як обернути мене на статую? Який хлопець погодиться статуею стовбичити посеред клумби все свое життя? Залишаеться одне: дати дьору! І зробити це краще до того, як вона почне напувати мене своiм бридким зiллям».

Вiн почекав, допоки хропiння староi вiдьми не сповiстило про те, що та мiцно спить, тихенько встав i прокрався до буфета, аби взяти з собою чого-небудь у дорогу.

«Як же вирушати в дорогу без запасiв?» – вирiшив вiн, нишпорячи на вузьких полицях.

У буфетi вiн знайшов лише кiлька засохлих скоринок хлiба, тому заглянув до кошика Момбай i намацав там сир, що стара принесла iз села. Порпаючись у кошику, вiн натрапив i на перечницю, де замiсть перцю був «Життедайний порошок». «А прихоплю-но я i його, – змiркував вiн, – а то Момбай ще наробить лиха».

З цiею думкою вiн засунув перечницю в кишеню разом iз сухарями та сиром.

Тiп обережно вийшов iз хати i замкнув на клямку дверi. Надворi яскраво свiтив мiсяць i переливалися зорi. Пiсля затхлоi та сморiдноi кухнi нiч здавалася напрочуд свiжою та лагiдною i кликала в дорогу.

«Не гадав я, що тiкати з дому – така насолода, – мовив сам до себе Тiп. – Бо вже кого-кого, а Момбай я нiколи не шанував. Сам дивуюся, як це я умудрився потрапити до ii лап».

Вiн плентав непоквапом до дороги, аж коли у нього промайнула думка, яка примусила зупинитися.

«От не можу я залишити мого Джека на поталу старiй Момбай, та й край! – пробурмотiв вiн сам собi. – І чий же вiн, як не того, хто його створив, а посипати когось перцем – великого розуму не треба».

Вiн хутко повернувся до хлiва i вiдчинив дверi стiйла, де Момбай замкнула Гарбузову Голову.

Джек тихо стояв собi посеред стiйла, i в мiсячному сяйвi Тiп побачив, що той життерадiсно усмiхаеться, як i завжди.

– Ходiмо! – кивнув надвiр Тiп.

– Куди? – запитав Джек.

– А це ми дiзнаемося разом, – вiдповiв Тiп, мимоволi усмiхаючись у вiдповiдь, – бо пiдемо свiт за очi.

– Добре, – просто вiдповiв Джек i перевальцем почалапав iз хлiва пiд зоряне небо.

Вийшовши з двору, Тiп повернув до дороги, а Джек подибав слiдом. Вiн шкандибав накульгуючи, бiльше того, час вiд часу то одне колiно, то iнше у нього пiдгорталося назад, i вiн ледве не валився з нiг. Утiм, Гарбузова Голова швидко помiтив цей свiй гандж i став докладати зусиль ходити доладно i не оступатися на рiвному мiсцi. Тiп простував стежиною, не зупиняючись анi на мить. Йти швидко вони не могли, але йшли без упину, i коли зайшов мiсяць i з-за пагорбкiв визирнуло сонце, вони вже подолали чималу путь, так що хлопець погонi вже не боявся. Бiльше того, про всяк випадок заплутуючи слiди, вiн звертав то на одну стежку, то на iншу, так що й сам би себе не знайшов, якби пустився навздогiн.








Переводячи дух вiд того, що уник хоча б на якийсь час перетворення на мармурову статую, хлопець нарештi зупинив свого супутника, а сам утомлено бухнувся на валун край дороги.

– Ну що ж, сiдай поснiдаемо, – мовив Тiп.

Джек Гарбузова Голова з цiкавiстю огледiв Тiпа з сухариком, та приеднатися до трапези вiдмовився.

– Здаеться, у мене трохи iнша будова, – мовив вiн.

– Звiсно, iнша, – вiдповiв Тiп. – Кому, як не менi, це знати, я ж сам тебе змайстрував.

– Невже? – запитав Джек.

– Авжеж. Своiми руками зiбрав. А ще зробив тобi очi, i нiс, i вуха, й рота, – сказав Тiп iз гордiстю. – Та ще й одягнув як мiг.

Джек вимогливо оглянув себе.

– Мене просто потрясае витонченiсть вашоi роботи, – зауважив вiн.

– Та так собi, – скромно вiдмахнувся Тiп, який i сам уже став помiчати певнi хиби в будовi свого страхопуда, вiд яких того трясло всю дорогу. – Якби я тiльки знав, що на нас чекають мандри, я, мабуть, ретельнiше пiдiйшов би до справи.

– Це ж що виходить? – вигукнув Гарбузова Голова. В його голосi чулося щире здивування. – Якщо ти мене створив, то ти мiй творець i я мушу називати тебе батьком!

– Ну, це голосно сказано. Я б сказав – майстром! – розсмiявся хлопець. – Авжеж, синку, я й справдi тебе склепав.

– Тодi я мушу тебе у всьому слухатися, а ти маеш мене… пiдтримувати.

– Саме так, – оголосив Тiп i скочив на ноги. – Що ж, ходiмо.

– А куди ми йдемо? – запитав Джек уже дорогою.

– Ну, я напевно не знаю, – мовив хлопець, – але гадаю, що на пiвдень, i якщо так, то рано чи пiзно ми прийдемо до Смарагдового мiста.

– А що це за мiсто? – поцiкавився Гарбузова Голова.

– О, це – столиця краiни Оз, найбiльше мiсто в усiй краiнi. Сам я там нiколи не бував, але чув про нього немало. Збудував його могутнiй та незвичайний чародiй на iм’я Оз, i геть усе там зелене, так само як у Левконii – усе лiлове.

– Тут що… усе лiлове? – запитав Джек.

– Звiсно. Невже сам не бачиш? – вiдповiв хлопець.

– Здаеться, я не розрiзняю кольорiв, – вiдповiв Гарбузова Голова, коли подивився навкруги.

– Це ж очевидно: трава – лiлова; лiловi дерева та й паркани з будиночками – теж, – пояснив Тiп. – Навiть грязюка на дорозi – i та лiлова. А от у Смарагдовому мiстi все зелене, так само як тут – лiлове. А якщо потрапити до жвакунiв, то в iхньому краi, що на сходi, – кругом блакить, а в краiнi пiвденцiв – усе яскраво-червоне, а в краiнi моргунiв, на Заходi, де править Залiзний Лiсоруб, усе – жовте.








– Ти ба! – здивувався Джек i, трохи подумавши, запитав: – Так кажеш, Залiзний Лiсоруб править моргунами?

– Саме так, вiн-бо був серед тих, хто з Доротi позбавив моргунiв Лихоi Вiдьми Заходу, i вдячнi моргуни покликали його за свого правителя. А мешканцi Смарагдового мiста так само запросили до себе Опудала.

– Отакоi! – вигукнув Джек. – Ох i заплутана ця iсторiя! А Опудало – це хто?

– Ще один iз друзiв Доротi, – вiдповiв Тiп.

– А хто така Доротi?

– Доротi – це дiвчинка з Канзасу, далекого краю десь у великому потойбiчному Свiтi. А занесло ii до краiни Оз ураганом. І доки вона була тут, Опудало та Залiзний Лiсоруб були поруч iз нею у мандрах.

– А де вона тепер? – запитав Гарбузова Голова.

– Глiнда Добра, яка править пiвденцями, повернула ii додому, – пояснив хлопець.

– Ага. А що сталося з Опудалом?

– Я ж тобi вже казав. Вiн править Смарагдовим мiстом, – вiдповiв Тiп.

– Менi здалося, ти перед цим казав, що мiстом править якийсь дивовижний чарiвник, – заперечив Джек, який, судячи з усього, дедалi бiльше плутався.

– Авжеж, казав, та не так. Слухай уважно, i я все тобi розтовкмачу, – мовив Тiп, карбуючи кожне слово i заглядаючи просто в очi Джеку, який широко усмiхався, утiм, як i завжди. – Доротi йшла до Смарагдового мiста з надiею, що Чарiвник поверне ii додому, до Канзасу, а Опудало й Залiзний Лiсоруб пiшли разом iз нею. Але Чарiвник не зумiв повернути ii додому, бо виявився не таким уже й чарiвником, за якого себе видавав. Тодi вони розсердилися на того Чарiвника i пригрозили зiрвати з нього машкару. Отож Чарiвник зробив велику повiтряну кулю – i тiльки його й бачили. І справдi вiдтодi його нiхто нiколи не бачив.

– Напрочуд цiкава iсторiя, – мовив Джек, широко усмiхаючись. – Я зрозумiв майже все, окрiм пояснень.

– Ось i добре, – вiдповiв Тiп. – Пiсля того як Чарiвника i слiд загув, жителi Смарагдового мiста визнали Його Величнiсть Опудала своiм правителем. І я чув, що кращого правителя годi й шукати.

– А ми зустрiнемося з цим дивним правителем? – зацiкавився Джек.

– А чом би й нi, – вiдповiв хлопець. – Якщо не буде чогось важливiшого.

– Авжеж, любий тату, – мовив Гарбузова Голова, – я охоче пiду за тобою, куди б ти не пiшов.









Як Тiп випробовував чародiйство







Невисокий i досить-таки тендiтний на вигляд хлопчина, здаеться, дещо знiчувався, коли кремезний та вайлуватий чолов’яга з гарбузовою головою називав його «татком», та заперечувати, що вони рiдня, означало б довгi та нудотнi пояснення, тому, аби змiнити тему, вiн раптово запитав:

– Що, стомився?

– Анiскiльки, – вiдповiв Джек. – Але, – трохи помовчавши, поновив розмову, – ясна рiч, якщо я так чимчикуватиму i далi, моi дерев’янi суглоби зiтруться.

Дорогою Тiп мiркував, що страхопуд таки мае рацiю, i пошкодував, що зробив йому руки-ноги, як то кажуть, абияк. Але ж звiдки йому було знати, що це чуперадло, яке вiн змайстрував, аби тiльки налякати стару Момбай, вiзьме та й оживе за допомогою чародiйного порошку iз староi перечницi? Тож вiн перестав картати себе i заходився гадати, як же усунути слабкiсть у колiнах Джека.

Тим часом дорога вивела iх до лiсу; просто на узлiссi Тiп побачив стару козлу, яку колись, мабуть, залишили лiсоруби, i сiв на неi перевести дух.

– А ти чого не сiдаеш? – спитав вiн у Джека.

– А це моiм колiнам не зашкодить? – замiсть вiдповiдi спитав той.

– Звiсно, нi. Це iх лише розслабить, – оголосив хлопець.

Слухняний Джек спробував було сiсти, та щойно його колiна зiгнулися бiльше, нiж до цього при ходьбi, як ноги теж зiгнулися, i вiн просто рухнув на землю, та ще й з таким трiском, що Тiп аж перелякався: чи не зламався той бува зовсiм? Вiн одразу ж кинувся до Джека, пiдвiв його на ноги, поставив «стовпчиком» i давай обмацувати голову – чи все гаразд. Та, здаеться, нiчого страшного не трапилося, та й Джек усмiхався, як i завжди.








– Знаеш, а тобi все ж краще стояти, – похитав головою Тiп. – І тобi безпечнiше, i менi спокiйнiше.

– Добре, любий татку, як скажеш, – вiдповiв усмiхнений Джек, анiтрохи не засмучений своiм падiнням.

Тiп, зiтхнувши з полегшею, знову сiв. І тут Джек зненацька запитав:

– А що то за штука на чотирьох ногах, на якiй ти сидиш?

– Та це козла, – безтурботно вiдмахнувся хлопець.

– А що таке козла? – не вгамовувався Джек.

– Козла? Ну, дивись, е козли i е козли?, – трохи знiтився Тiп, не знаючи, що й сказати. – Козли? – вони живi. Мають чотири ноги, голову та хвiст. А от користi вiд них небагато.

– Зрозумiв, – усмiхнувся Джек. – Виходить, ти сидиш на козл?.

– А от i нi, – тут же заперечив Тiп.

– Як це нi? Ось дивись: чотири ноги, голова i хвiст. І користi небагато.








Тiп придивився уважнiше i впевнився, що Гарбузова Голова тут не помиляеться. Козлу зробили зi стовбура, залишивши з одного кiнця галузину, що стирчала, наче хвiст, а з iншого – в колодi виявилися два вiчка, що нагадували очi, та ще жартома хтось вирубав клин, залишивши виiмку, що нагадувала рота. Нiжки в козли були з чотирьох мiцних i прямих гiлок, широко розставлених, щоб козла не завалилася, коли на неi кладуть важку колоду, як рiжуть дрова.

– Ця козла нагадуе справжнього козла. Бiльше, нiж я уявляв, – сказав Тiп, усе ще пiдшукуючи слова для пояснення. – Але справжнiй живий козел бiгае, буцкаеться i брикаеться, полюбляе капусту, а ось це – просто козла, зроблена з дерева, а користь вiд неi та, що на нiй пиляють дрова.

– А от якби вона була жива, вона теж бiгала б, буцкалася та полюбляла капусту? – уперто допитувався Джек.

– Може, й бiгала б, може, й буцкалася б, а от щодо капусти – не певен, – вiдповiв хлопець, давлячись вiд смiху вiд однiеi думки про козлу i капусту. – І звiдки iй бути живою, як вона – дерев’яна?

– Так i я – дерев’яний, – знизав плечима Джек.

Тiп здивовано подивився на нього.

– А й справдi: дерев’яний, але – живий! – вигукнув вiн. – А живим тебе зробив чарiвний порошок. А де той порошок, як не в мене в кишенi!

З тими словами вiн витяг з кишенi перечницю i задумливо покрутив ii в руках.

– Цiкаво, – протягнув вiн, – а чи зможе цей порошок оживити й козлу?

– Якщо так, – стримано зауважив Джек, якого, видно, нiщо не могло здивувати, – то я мiг би iхати на нiй верхи, i тодi моiм колiнам нiчого б не загрожувало.

– Тодi спробуемо, – пiдскочив Тiп. – Згадати б тiльки чарiвнi слова, що iх казала стара Момбай, та не забути при цьому ii рухи.

Добру хвилину хлопець стояв мовчки, пригадуючи, як ховався за живоплотом, пильно спостерiгаючи за кожним рухом староi вiдьми та ловлячи кожне ii слово. Нарештi вiн вирiшив, що готовий.

Почав Тiп iз того, що витряс дрiбку порошку з перечницi на козлу. Потiм вiн пiдняв лiву руку, вип’яв мiзинець i гукнув:

– Тик!

– Що це значить, татку? – не проминув запитати Джек.

– Сам не знаю, – вiдмахнувся Тiп. Далi вiн пiдняв праву руку, виставив догори великий палець i мовив:

– Мик!

– А це до чого, тату? – не вгамовувався Джек.

– А до того, щоб ти хоч трохи помовчав! – пiдвищив голос хлопець вiд того, що його перебивають у таку важливу мить.

– Хто мовчить, той не перечить! – зауважив Джек зi своею одвiчною посмiшкою.

А Тiп пiдняв обидвi руки над головою, розчепiрив усi пальцi й вигукнув:

– Пшик!

Тiеi ж митi козла поворушилася, потупцяла ногами, позiхнула й ворухнулася, струсивши кiлька життедайних порошинок на землю. Але решта порошку просто на очах всоталася в ii тулуб.

– От i добре, – озвався Джек, поки хлопець у нiмому подивi клiпав очима. – З тебе здiбний чарiвник, татку!









Пробудження Козли







Щойно Козла второпала, що вона насправдi жива, то, здаеться, здивувалася ще бiльше за Тiпа. Вона покрутила очницями, роздивляючись дивовижний навколишнiй свiт, невiд’емною частиною якого вона тепер себе вiдчувала. Потiм зробила спробу роздивитися саму себе, та позаяк шия у неi не поверталася, то всi ii спроби призвели до безплiдного кружляння навколо себе. Ноги у неi були незграбнi, бо негнучкi, адже не мали колiнних суглобiв, так що невдовзi вона наскочила на Джека Гарбузову Голову та й звалила його на м’який, на щастя, мох край дороги. Ця подiя неабияк збентежила Тiпа, так само як i несподiвана схильнiсть Козли бездумно гасати колом, i вiн спробував ii угамувати: «Тпр-р-р, тпру-у-у!»

Та Козла на окрик i вухом не повела i вже наступноi митi наступила Тiпу на ногу з таким завзяттям, що той аж пiдскочив вiд болю i протанцював на безпечну вiдстань, а вже звiдти заволав ще дужче: «Тпру, тпру! Кому кажу!»

Тим часом Джеку вдалося пiдвестися, i тепер вiн вивчав Козлу з непересiчною допитливiстю.

– Судячи з усього, тварина просто нiчого не чуе, – зауважив вiн.

– Я ж досить-таки голосно кричав, хiба нi? – все ще спересердя огризнувся Тiп.

– Ще й як голосно, але ж у Козли вух немае, – вiдзначив усмiхнений Джек.

– Ти ба! І справдi! – вигукнув Тiп, зробивши важливе вiдкриття. – То як же до неi догукатися?

Та тут, нарештi збагнувши, що, гасаючи колами, себе не побачиш, Козла зупинилася й сама по собi. Однак вона побачила Тiпа, пiдiйшла ближче i витрiщилася на нього, як цап на новi ворота. Побачивши, як вона пересуваеться, важко було втриматися вiд смiху, бо вона водночас переставляла обидвi правi ноги, а потiм – лiвi, як той кiнь-iноходець, вiд чого ii гойдало з боку в бiк, наче колиску з немовлям.

Тiп доброзичливо поплескав ii по «холцi», примовляючи: «Добра конячка! Молодчага!», пiсля чого Козла погарцювала далi витрiщатися на Джека Гарбузову Голову.

– Перш за все Козлi потрiбна вуздечка, – дивлячись на ii вибрики, мовив Тiп i вивудив iз кишенi моток мiцноi мотузки. Розмотавши ii, вiн зробив петлю i накинув ii на Козлу, пiсля чого iнший кiнець мотузки прив’язав до великого дерева. Не розумiючи, що й до чого, Козла позадкувала, i мотузка лопнула; утiм, втiкати Козла не збиралася.

– Ти диви! Вона дужча, нiж менi здавалося, – мовив хлопець, – та ще й вперта.

– А чи не зробити iй краще вуха? – спитав Джек. – Тодi можна буде iй наказувати.

– Слушна думка! – вигукнув Тiп. – Як же ти до неi додумався?








– А тут i додумуватися не було чого, – вiдповiв Гарбузова Голова. – Це перше, що спадае на думку.

Отож Тiп дiстав свого ножика i з кори деревця вистругав такi-сякi вуха.

– Надто великi вуха iй не потрiбнi, – пояснив вiн за роботою. – Не можна ж iз Козли робити вiслюка.

– Як це? – поцiкавився Джек зi свого узбiччя.

– Ну, в кози вуха, звiсно, бiльшi, нiж у людини, а у вiслюка – бiльшi, нiж у кози, – пояснив Тiп.

– Виходить, якби менi бiльшi вуха, то я був би козел? – запитав Джек.

– Мiй друже, – зiтхнув Тiп, – нiколи тобi не бути нiким iншим, як Джеком Гарбузовою Головою, якими б великими в тебе вуха не були.

– Ага, – кивнув Джек. – Гадаю, тепер менi все ясно.

– Якщо тобi все ясно, – зауважив хлопець, – то ти якесь диво, хоча немае нiчого поганого в тому, аби гадати, що тобi все ясно. Як на мене, вуха вже готовi. От би ти потримав Козлу, поки я чiпляю вуха.

– Авжеж, якщо ти допоможеш менi зiп’ястися на ноги, – сказав Джек.

Тiп допомiг Джеку пiдвестися; той пiдiйшов до Козли i потримав ii за голову, поки хлопець кiнчиком ножика свердлив двi дiрочки, в якi й встромив вуха.

– З вухами iй набагато краще! – захоплено вигукнув Джек.

Це були першi слова, якi почула в своему життi Козла, та, сказанi просто у вухо, вони радше налякали тварину, нiж обрадували, i та з переляку вирвалася з рук, та так прудко, що вiджбурнула Тiпа в один бiк, а Джека – в iнший i пустилася вчвал, наче переполохана тупотом власних копит.

– Тпру! – щодуху загорлав Тiп, скочивши на ноги. – Стiй-но, скотиняко!

Та Козла, мабуть, i вухом не повела б, якби не втрапила ногою просто у ховрахову нiрку i не полетiла шкереберть, а наступноi митi вже лежала догори дригом, хвицаючи в повiтрi всiма чотирма ногами. Тiп стрiмголов кинувся на допомогу.

– Дивна з тебе коняка, Козло, мушу визнати! – вигукнув вiн. – Куди тебе понесло, коли тобi кричали «тпру!»?

– Хiба «тпру!» означае «стiй!»? – здивувалася Козла, закотивши очi, аби краще розгледiти хлопця.

– Авжеж, – кивнув Тiп.

– А дiрка в землi теж означае «стiй!», чи не так? – не вгамовувалася Козла.

– Ще й як! Якщо не перескочиш, – пояснив Тiп.

– Як дивно тут у вас! – вигукнула тварина, немов зачарована. – Та як би там не було, а що я тут роблю?

– Рiч у тому, що саме я тебе оживив, – вiдповiв хлопець, – та нiчого лихого з тобою не трапиться, якщо ти мене слухатимешся.

– Тодi я тебе в усьому слухатимуся, – сумирно погодилася Козла. – Але що трапилося зi мною якусь мить тому, коли я тебе ще не слухалася? Щось менi не по собi.

– Це тому, що ти – догори ногами, – пояснив Тiп. – І якщо ти перестанеш брикатися, то я знову поставлю тебе на ноги.

– А скiльки нiг треба, щоб стояти? – спитала Козла.

– Це кому як, – коротко вiдповiв Тiп. – А зараз, якщо не хочеш i далi лежати догори дригом, то не брикайся.

Козла нарештi втихомирилася i простягнула ноги, отож Тiпу пiсля кiлькох спроб таки вдалося перекотити ii на бiк, а потiм вже зiп’ясти на ноги.

– О, а зараз, здаеться, менi вже по собi, – з полегшенням зiтхнула курйозна тварина.

– Не зовсiм, – оголосив Тiп, уважно оглянувши Козлу. – Одного вуха як не було. Доведеться ладнати нове.

Хлопець повiв Козлу туди, де Джек марно силкувався зiп’ястися на ноги самотужки. Тiп прийшов Джеку на допомогу, а потiм узявся за нове вухо. І незабаром Козла була з вухами.








– Тепер, – мовив хлопець, звертаючись до свого скакуна, – слухай уважно, що я тобi скажу. «Тпру!» означае «стiй!», «но-о!» – означае «рушай!», а «вйо!» означае – з усiх нiг. Зрозумiло?

– Поки що нiчого складного, – вiдповiла Козла.

– От i гаразд. А тепер ми вирушаемо до Смарагдового мiста на зустрiч з Його Величнiстю Опудалом; а Джек Гарбузова Голова поiде на тобi верхи, бо довга дорога не для його колiн.

– Нехай iде на здоров’я, – погодилася Козла. – Коли я з вами, то все, що добре для вас, добре i для мене.

На тому й порiшили, i Тiп допомiг Джеку залiзти на Козлу.

– Тримайся мiцнiше, – застерiг вiн, – бо ненароком гепнешся – i лусне твоя гарбузова голова.

– Страшно й подумати! – аж здригнувся Джек. – А за що триматися?

– Тримайся-но, – пiсля деяких вагань вiдповiв Тiп, – за вуха.

– Тiльки не за вуха! – збрикнула Козла. – Бо як же я почую ваше «тпру!»?

Сперечатися з цим було важко, тому Тiп замислився.

– Я знаю, що робити! – нарештi мовив вiн.

Вибравши на узлiссi зелене мiцне дерево, хлопець вiдтяв коротеньку гiлочку, загострив один ii край i вставив у дiрочку, яку виколупав у карку Козли. А для вiрностi вiн ще й взяв iз дороги каменюку i помiцнiше забив палю в дiрку.

– Тпр-р-ру! – заволала Козла. – Менi вiд вашого стукоту аж трясця!

– Хiба боляче? – занепокоiвся хлопець.

– Не те щоб боляче, – вiдповiла Козла, – але у мене аж трясця, коли мене трясуть.

– Ну, все вже позаду, – заспокоiв ii Тiп. – Сiдай-но, Джеку, i мiцно тримайся за палю. От i не впадеш.

Отож Джек ухопився за палю, а Тiп скомандував: «Но-о-о!»

Слухняна Козла вiдразу пiдтюпцем побiгла вперед, погойдуючись iз боку в бiк на кожному кроцi.

Тiп бадьоро крокував поруч, радий, що товариства прибуло. Непомiтно для себе вiн навiть почав насвистувати.

– А яка команда стоiть за цим звуком? – запитала Козла, прядучи вухами.

– Не звертай уваги, – вiдповiв Тiп. – То я так – насвистую. А це означае лише те, що я в доброму гуморi.

– Я б i сам радо посвистiв, – зауважив Джек, – от лишень губи в мене в трубочку не складаються. І змушений визнати, любий татку, що це якийсь недогляд.

Тим часом вузька стежина, якою вони прямували, вивела iх на широку дорогу, бруковану жовтою цеглою. На узбiччi Тiп помiтив дорожнiй вказiвник:



СМАРАГДОВЕ МІСТО – 9 МИЛЬ


Та вже смеркалося, i подорожнi вирiшили стати на ночiвлю неподалiк вiд дороги i продовжити шлях iз першими променями сонця. Тiп вiдвiв Козлу на зелений пагорб iз чагарем i допомiг Джеку обережно злiзти на землю.

– Думаю на нiч покласти тебе на землю, – зауважив хлопець. – Так буде безпечнiше для тебе.

– А як бути зi мною? – занепокоiлася Козла.

– А ти можеш i постояти, – вiдповiв Тiп, – а позаяк ти все одно не спиш, то постоiш iще й на чатах: пильнуватимеш, щоб нас зненацька не захопили.

І хлопець простягнувся на травi бiля Джека i, втомлений пiсля довгого дня, вiдразу ж заснув.









Джек Гарбузова Голова iде до Смарагдового мiста







На свiтанку Тiпа розбудив не хто iнший, як Джек. Хлопець продер заспанi очi, поплюскався в ручаi, а потiм поснiдав хлiбом та сиром. Можна було рушати в путь.

– Вирушаймо негайно, – вирiшив вiн, – дев’ять миль – це ого-го яка вiдстань, та подолати ii, якщо, звiсно, нiчого не скоiться, маемо до полудня.

Отож Джек знову всiвся верхи на Козлу, i подорож продовжилася.

Тiп помiтив, що багрянець трав та листя побляк i змiнився на сизий, як лаванда, а невдовзi й той поступився зеленавому, який з кожним кроком до великого мiста, де правив Опудало, все яскравiшав i яскравiшав.

Та не пройшли мандрiвники й двох миль, як дорогу з жовтоi цегли перетяла широка стрiмка рiчка. Тiп почухав потилицю, як же його бути. Аж тут вiн помiтив якогось чолов’ягу, котрий на човнi плив до iхнього берега.

Коли човен уткнувся в берег, Тiп запитав:

– А чи не переправите ви нас на той бiк?

– Звiсно, коли маете грошi, – непривiтно буркнув перевiзник.

– У мене немае грошей, – вiдповiв Тiп.

– Як? – запитав той. – Узагалi?

– Узагалi, – зiтхнув хлопець.

– Тодi навiщо ж менi у такому разi гнути спину? – рiшуче вiдмовив перевiзник.

– Яка люб’язна людина! – зауважив Джек iз своею незмiнною усмiшкою.

Перевiзник витрiщився на нього, але нiчого не сказав. Тiп нахмурив чоло, намагаючись щось вигадати, бо то була б велика прикрiсть – зупинитися, коли до мети всього-на-всього декiлька миль.

– Менi конче треба потрапити до Смарагдового мiста, – спробував вiн умовити перевiзника. – Але ж як менi дiстатися до того берега, якщо ви не перевезете?

Перевiзник лише розсмiявся у вiдповiдь, та смiх його був недобрий.

– Он та дерев’яна колода, – кинув вiн на Козлу, – та точно попливе. То чом би тобi ii не осiдлати? А той неотесаний блазень iз гарбузовою головою, може, випливе, а може, й нi, у будь-якому разi – втрата невелика.

– Про мене не хвилюйтеся, – Джек обдарував ласкавою усмiшкою неласкавого перевiзника. – Будьте певнi, хвилi мене винесуть.

«Коли так, – подумав Тiп, – то варто спробувати». А Козла, яка взагалi не знала, що таке страх, жодних заперечень не висувала. Отож хлопець завiв ii у воду i всiвся на неi верхи. Джек теж забрiв у воду по колiна i вхопився за хвiст Козли, щоб тримати гарбузову голову над водою.

– Ну ж бо, – сказав Тiп, настановляючи Козлу, – якщо ти перебиратимеш ногами, то, либонь, попливеш; а якщо попливеш, то ми скорiше за все опинимося на тому боцi.

Козла одразу ж заходилася перебирати всiма чотирма ногами, поволi набираючи швидкiсть, i незабаром мокрi мандрiвники вже дерлися зеленою травою, що нею порiс крутий протилежний берег.








Холошi штанiв у Тiпа вимокли хоч викручуй, а черевики хлюпали, проте Козла пливла так вправно, що вище колiн хлопця майже не забризкала, а от пишнi шати Джека просякли до останнього рубчика.

– Нiчого, – махнув рукою Тiп. – На сонцi все швидко висохне. Головне, що ми вже на цьому боцi, цiлi та здоровi i без усякого перевiзника. І тепер можемо продовжити путь.

– А менi плавати навiть сподобалося, – мовила обтрушуючись Козла.

– Та й менi до вподоби, – додав Джек.

Невдовзi вони опинилися на дорозi з жовтоi цегли, що обiрвалася на тому боцi, i Тiп знову пiдсадив Гарбузову Голову на Козлу.

– Якщо мчати з вiтерцем, – сказав вiн, – то одежа вмить обсохне. А я схоплюся за хвоста Козли i побiжу слiдом. Тодi ми швидко всi обсохнемо.

– То нехай Козла швидше переставляе ноги, – сказав Джек.

– Бiгтиму так, як ноги несуть! – радiсно заiржала Козла.

Тiп ухопився за галузину, що правила Козлi за хвоста, i на повний голос гукнув: «Но-о-оо!» Козла рвонула з мiсця навскач, а Тiп припустив слiдом за нею. Та Тiпу здалося, що вони могли б i додати, i вiн скомандував: «Вйо-о-о!». Тут, пригадавши, що це слово е командою бiгти щомога, Козла полетiла дорогою, як стрiла. І тут Тiпу вже було непереливки: бiгти швидше, нiж будь-коли в життi, аби не вiдставати.

Годi й казати, що духу в нього вистачило ненадовго, та коли вiн вiдкрив рота, щоб скомандувати «Тпру!», то виявилося, що в нього й горло перехопило. А потiм трапилося ось що: кiнчик «хвоста», а вiн, як не крути, був сухим сучком, хруснув, i за мить Тiп уже качався у дорожньому пилу, тодi як Козла зi своiм гарбузоголовим наiзником неслася все далi й далi, зникаючи у курявi з-пiд копит.

Поки Тiп оговтався, пiдвiвся на ноги та вiдхекався, аби нарештi вигукнути «тпру!», у цьому вже не було потреби, бо конячки вже i слiд загув.

Уторопавши, що сталося, Тiп зробив едину розумну рiч, що йому залишалася: вiн сiв на узбiччi, вiдсапався i вже без поспiху почвалав слiдом.

«Рано чи пiзно, а я iх все одно дожену, – метикував вiн дорогою, – бо дорога так чи iнакше веде до Смарагдового мiста, от бiля брами ми й зустрiнемося».













Тим часом Джек, цупко чiпляючись за Козлу, хвацько мчав уперед, навiть не пiдозрюючи, що трапилося позаду, бо головою по боках не крутив, а Козла цього й не могла. А от що вiн помiтив, то це те, що трава та дерева навкруги зеленiли яскравiше, анiж перед цим, i про те, що до Смарагдового мiста, мабуть, рукою подати, здогадався ще до того, як у полi зору з’явилися високi мiськi шпилi та шатра.

Нарештi вдалинi забовванiли високi мiськi мури iз зеленого камiння, оздобленi смарагдами. Побоюючись, що Козла сама не здогадаеться спинитися i, чого доброго, лоба собi розiб’е об мiську браму, Джек наважився сам крикнути «тпру!».

Козла разом стала як укопана, i якби Джек не тримався як слiд, то покотився б шкереберть i, чого доброго, сам собi лоба розбив би.

– З вiтерцем домчали, еге ж, любий татку? – вигукнув вiн i, не почувши вiдповiдi, озирнувся. І тут вiн побачив, що «татка» з ними немае.

Його ще нiколи не кидали ось так посеред дороги, i вiн вiдчув деяку тривогу. Але поки вiн розмiрковував, що могло статися i що, виходячи з того, робити далi, мiська брама в зеленому мурi вiдчинилася i звiдти вийшов якийсь чоловiк. Вiн був коротенький i пухкенький, зi здобним обличчям. Одягнений у все зелене, i навiть гостроверхий ковпак на головi у нього зеленiв, навiть окуляри на очах також зеленiли. Вiн уклонився Джеку i сказав:

– Я – Страж мiськоi брами Смарагдового мiста. Дозвольте запитати, хто ви такi i що вас сюди привело?

– Я – Джек Гарбузова Голова, – вiдповiв той зi своею неодмiнною усмiшкою. – А привела нас сюди оця дорога, а навiщо – i сам не знаю.

Страж мiськоi брами немало здивувався такiй вiдповiдi й похитав головою, наче вухам своiм не повiрив.

– Перш за все давайте з’ясуемо: ви – людина чи гарбуз? – запитав вiн чемно.

– Це з якого боку подивитися, – визнав Джек. – Мабуть, i те, й iнше, коли ваша ласка.

– А ця дерев’яна коняка – вона iграшкова чи жива? – засумнiвався Страж.

Козла закотила лупате око i пiдморгнула Джеку, а потiм звелася дибки i приземлилася Стражу просто на ногу.

– Ой! – зойкнув той. – Вибачаюсь, що поставив дурне запитання. Вiдповiдь бiльш нiж переконлива. Дозвольте запитати, у яких справах ви завiтали до Смарагдового мiста?

– Справа, звiсно, завжди мае бути, – розважливо вiдповiв Джек, – а от яка – навiть i уявити не можу. Краще спитати у татка, та справа в тому, що його щось не видно.

– Це темна справа, дуже темна! – оголосив Страж. – Та судячи з вашоi усмiшки, нiчого лихого ви не замишляете. Бо той, хто у темних справах, той i всмiхаеться недобре.

– А от щодо усмiшки, – визнав Джек, – то з нею нiчого не вдiеш. Вона в мене така вiд народження, як тато зробив, така вона й е.

– Гаразд. Прошу за мною до вартiвнi, – пiдсумував Страж, – i ми вирiшимо, як iз вами бути.

Джек заiхав через ворота на Козлi просто у вартiвню. Страж посмикав за мотузку, задзеленчав дзвiночок, i до вартiвнi з iнших дверей увiйшов дуже високий Солдат. Вiн був убраний у зелений мундир, з плеча в нього звисала довжелезна зелена гвинтiвка, i майже колiн сягала доглянута зелена борода.

Страж негайно звернувся до нього:

– Тут до нас дивнуватий добродiй, який певноi мети вiзиту не мае i навiть чого хоче – не знае. І що ж нам iз ним робити?

Зеленобородий Солдат прискiпливо оглянув Джека. Нарештi вiн рiшуче похитав головою, та так, що бородою пiшли зеленi бурунцi.

– Мiй обов’язок – вiдвести його до Їхньоi Величностi Опудала.

– А що Їхнiй Величностi Опудаловi з ним робити? – поцiкавився Страж.

– А то вже Їхньоi Величностi клопiт, – вiдмахнувся Солдат. – У мене й свого клопоту повна голова. А все, що приходить звiдти, – махнув вiн рукою за мур, – то вже Їхньоi Величностi морока. Тож одягай на хлопця окуляри, i я вiдведу його до королiвського палацу.

Страж вiдкрив велику скриню з окулярами i заходився припасовувати iх до Джекових лупатих баньок.

– Щось у мене в наявностi немае таких окулярiв, аби закривали вам очi, – зiтхнувши, схопився за голову Страж. – Та й голова у вас якась завбiльшки з гарбуз, доведеться ще й мотузкою пiдв’язувати.

– Та навiщо менi взагалi окуляри? – не зрозумiв Джек.

– У нас так заведено, – пояснив Солдат. – Без них тебе може ослiпити блиск та сяйво нашого прекрасного мiста.

– Он воно як! – вигукнув Джек. – Тодi чiпляйте, та найщiльнiше. Чого-чого, а ослiпнути я не хочу.

– І я не хочу! – нагадала про себе Козла. Отож пару зелених окулярiв знайшли й для тих банькуватих сучкiв, що були iй за очi.

Потому Зеленобородий Солдат крiзь внутрiшню браму вивiв iх до мiста, i вони одразу ж опинилися на головнiй вулицi величного Смарагдового мiста. Іскристi зеленi самоцвiти прикрашали фасади чепурних будинкiв, мiських веж та башточок, i навiть зелена мармурова брукiвка виблискувала коштовними камiнцями. Усе це й справдi мало справити незабутне враження на того, хто бачив уперше таку величну красу.

А втiм, анi Джек, анi Козла зовсiм не розумiлися на розкошах та красi й тому звертали мало уваги на дива, що поставали крiзь зеленi окуляри. Вони йшли собi слiдом за Зеленобородим Солдатом i майже не помiчали юрму зеленого люду, який вражено iх розглядав. А коли вискочив зелений собака i задзявкав на них, Козла, не довго думаючи, хвицонула його дерев’яною ногою, i той зi скавучанням забився десь у пiдворiття. Нiчого iншого, що заслуговувало б на увагу, дорогою не трапилося.








Джек хотiв було в’iхати мармуровими сходами просто до приймальнi, та Солдат цього не дозволив. Тому Джек спiшився, хоч i з трудом, а слуга вiдвiв Козлу на заднiй двiр. Самого ж Джека Зеленобородий Солдат припровадив до вiтальнi.

Залишивши подорожнього у вишукано вмебльованiй вiтальнi, Солдат пiшов про нього доповiсти. І вийшло так, що жодних невiдкладних справ у Їхньоi Величностi не було, i бiльше того, – Їхня Величнiсть на той час нудьгували i тому одразу ж повелiли негайно провести вiдвiдувача до тронноi зали.

Джек не вiдчував анi страху, анi трепету перед зустрiччю з правителем цього величного мiста, адже вiн не мав жодного уявлення про якiсь там свiтськi манери. Та коли вiн увiйшов до зали i вперше побачив Їхню Величнiсть Опудала, що сидiв на сяючому тронi, то вiд здивування так i завмер.




Їхня Величнiсть Опудало







Гадаю, всiм читачам цiеi книжки добре вiдомо, що являе собою опудало. А от Джек Гарбузова Голова за свое коротке життя нiколи не зустрiчав iстоту дивовижнiшу за правителя Смарагдового мiста.

Їхня Величнiсть Опудало були вдягненi в линялi блiдо-блакитнi шати, а iхня голова була звичайнiсiньким мiшечком, напханим соломою, на якому широкими мазками були намальованi очi, вуха, нiс та рот, що мали зображати лице. Шати також були напханi соломою, та ще й абияк, так що руки-ноги Їхньоi Величностi були в якихось бугорках. На руках у нього були рукавицi з довгими пальцями, туго набитi ватою. З монаршоi камiзельки, так само як iз шиi та халяв, стирчали жмутки соломи. На головi у нього покоiлася важка золота корона, рясно всипана iскристими самоцвiтами, пiд вагою якоi на чолi збиралися глибокi зморшки, що надавали намальованому обличчю вельми задумливого погляду.

Власне, лише корона була единою ознакою королiвськоi величностi, в усьому iншому Їхня Величнiсть Опудало залишалися просто опудалом: вайлуватим, мiшкуватим та хлипким.

Та якщо дивний вигляд Їхньоi Величностi Опудала справив таке враження на Джека, то не менше враження справив i сам Джек Гарбузова Голова на Їхню Величнiсть. Буряковi штанцi, малинова безрукавка та червона сорочка охляп звисали з дерев’яних палок, з яких Тiп збив Джека, а вирiзьблена в гарбузi усмiшка, що не сходила з обличчя, нiби сповiщала про те, що ii, так би мовити, «носiй» вважае життя найкумеднiшою штукою, яку лише можна уявити.

Спершу, щоправда, Їхня Величнiсть вирiшили було, нiби дивний вiдвiдувач таким чином з нього кепкуе, i навiть збиралися припинити подiбнi вольностi, та недаремно вони зажили слави наймудрiшоi особи в краiнi Оз. Опудало уважнiше придивився до спiврозмовника i незабаром вiдкрив для себе, що усмiшка у того природна: така, як ii вирiзали в гарбузi, i тому журитися Джек просто не в змозi, навiть коли б i схотiв.

Першим мали заговорити Їхня Величнiсть. Огледiвши Джека достатньо, на що пiшла не одна хвилина, вони поставили питання, в якому вiдчувався подив:

– З яких краiв ви такий будете: з одного боку, буцiмто дерев’яний, але ж з iншого – живий?

– Перепрошую у Вашоi Величностi, – вiдповiв Джек, – як це «буду», коли я вже е. Щось я вас, Ваша Величносте, не розумiю.

– Чого саме не розумiеш? – запитав Опудало.

– Мабуть, не розумiю вашоi мови. Я, бачте, прийшов з краiни Левконii, отже, я iноземець, тож i мова у мене iноземна.

– Ой, i справдi! – ляснув себе по лобi Опудало. – Сам я розмовляю мовою жвакунiв, тобто жвакунською, яка також е мовою Смарагдового мiста. А ви, судячи з усього, розмовляете гарбузоголовою?

– Саме так, – з поклоном вiдповiв Джек. – Ось чому нам нiяк не порозумiтися.








– Ось тут нам не пощастило, – задумливо протягнув Опудало. – Без тлумача нам не обiйтися.

– А хто вiн, той тлумач?

– Особа, що розумiе двi мови, у цьому випадку – твою i мою. Коли я щось кажу, тлумач може тобi розтлумачити, що я маю на увазi; i навпаки: коли щось кажеш ти, вiн розтлумачить менi твоi слова. Адже тлумач не лише розмовляе на двох мовах, але ще й розумiе обидвi.

– З його боку це вельми розумно, – вiдповiв Джек, дуже вдоволений тим, що так просто знайшовся вихiд iз майже безвихiдного становища.

На тому Опудало наказав Зеленобородому Солдатовi пошукати серед мiстян того, хто розумiе як мову левконцiв, так i мову власне городян, – i негайно доставити до палацу. Коли Солдат вiдбув, Опудало знову звернувся до Джека:

– А чому б вам не скористатися стiльцем, поки ми чекаемо?

– Ваша Величнiсть забули – я вас не розумiю, – мовив у вiдповiдь Гарбузова Голова. – Коли ви пропонуете менi сiсти, вам краще подати менi зрозумiлий знак.

Опудало спустився з трону, пiдкотив iззаду до нього крiсло i штовхнув його пiд колiна, та так, що Джек упав на подушку як пiдкошений i склався навпiл, наче кишеньковий ножик, i потiм ще йому довелося докласти немало зусиль, аби знову випростатися.

– Чи зрозумiли ви мiй знак? – запитали Їхня Величнiсть з усiею люб’язнiстю.

– Ще й надто, – оголосив Джек, схопившись руками за голову, щоб повернути ii назад, бо вiд штовхана голова його перекрутилася задом наперед.

– Здаеться, вас робили нашвидкуруч, – зауважив Опудало, спостерiгаючи за тим, як борсаеться Джек.

– Здаеться, й на вас багато часу не пiшло, – iз щирою усмiшкою вiдповiв Гарбузова Голова.

– А от рiзниця мiж нами полягае в тому, – зазначив Опудало, – що я гнуся, та не ламаюся, а iнший зламаеться, та не зiгнеться.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51289790) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.