Книга - Маленькі жінки. II частина

Маленькi жiнки. II частина
Луiза Мей Олкотт


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Друга частина непiдвладних плину рокiв «Маленьких жiнок» Луiзи Мей Олкотт занурюе читачiв у доросле життя сестер Марч. Чи пiдбере ключi до щастя Мег? Який вибiр зробить бунтiвна Джо? Як складеться доля Бет? Що похитне, здавалося б, усталенi погляди Емi?

У дiвчат настав неповторний перiод життя, пiд час якого вiдбуваеться становлення особистостi i на який водночас припадае чи не найбiльше душевних переживань – юнiсть. Письменниця описуе його передовсiм через проникливе змалювання внутрiшнього свiту героiнь, iхньоi реакцii на непростi, а iнколи – трагiчнi виклики.





Луiза Мей Олкотт

Маленькi жiнки





© Б. Носенок, переклад украiнською, 2019

© Т. Калюжна, iлюстрацii, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010





Частина друга








Роздiл перший

Напередоднi


Наша оповiдь починаеться знову, тож варто нагадати, що в нiй ми передовсiм обiцяли розповiсти про весiлля Мег. Водночас, ймовiрно, доречно трохи потеревенити про те, як загалом ведеться родинi Марч, щоправда, попередньо зазначивши таке. Якщо будь-хто з представникiв старшого поколiння, читаючи цю iсторiю, вважатиме, що в нiй надто багато «любовного» (навряд, щоб таке закинули нам юнi читачi!), то в такому разi варто лише процитувати панi Марч: «Чого ж ще можна очiкувати, якщо в будинку четверо життерадiсних дiвчат, а ще е запальний i енергiйний молодий сусiд?».

Отже, минуло три роки, проте вони не надто змiнили спокiйне життя знайомоi нам родини. Вiйна скiнчилася, тож пан Марч, повнiстю одужавши, зайнявся своiми книжками i справами ввiреного його турботам маленького приходу. Вiряни щораз переконувались, що iхнiй пастир тут за покликанням i Божою благодаттю, а ще скромний, безкомпромiсно чесний, працьовитий, мудрий (а мудрiсть, як ми знаемо, цiннiша за ерудицiю), чуйний чоловiк, котрий поважае та любить своiх пiдопiчних. Пан Марч був багатий тим благочестям, яке стае основою характеру, викликаючи повагу i любов оточуючих.

І хоч цi якостi не сприяли досягненню мирських успiхiв, але водночас вабили до пана Марча безлiч чудових людей, як запашнi квiти ваблять до себе бджiл, i вiн давав iм нектар мудростi, в який п’ятдесят рокiв важких життевих випробувань не влили жодноi краплi гiркоти.

Серйозна й щира молодь бачила, що iхнiй сивочолий учений друг так само молодий душею, як i вони. Замученi турботами жiнки йшли до нього зi своiми тривогами, впевненi, що зустрiнуть найглибше спiвчуття, отримають наймудрiшу пораду. Грiшники сповiдалися чистому серцем духовнику, отримуючи одночасно i докору, i порятунок душi. Талановитi люди знаходили в ньому цiкавого спiврозмовника. Честолюбцям вiдкривалося iснування прагнень куди шляхетнiших за iхнi власнi. І навiть люди, цiлком заглибленi в земнi iнтереси, визнавали, що його переконання красивi й справедливi, хоч «за них мало платять».

На погляд стороннього спостерiгача, всiм у родовому обiйстi Марчiв заправляло п’ятеро енергiйних жiнок. Так воно було насправдi щодо багатьох домашнiх справ, але скромний мудрець, який перебував серед своiх книжок, як i ранiше, залишався главою i совiстю сiм’i, якорем порятунку й утiшником. І до нього незмiнно зверталися у скрутну хвилину цi постiйно зайнятi, стурбованi жiнки, як до чоловiка i батька – у повному розумiннi цих священних слiв.

Серця дiвчаток були вiдкритi матерi, а iхнi душi – батьковi. І обох iх дочки обдаровували любов’ю, що росла разом iз ними й пов’язувала всю сiм’ю найнiжнiшими й найдорожчими узами – саме тими, що роблять життя щасливим i котрi не в силах зруйнувати навiть смерть.

Панi Марч не втрачала бадьоростi й енергiйностi, хоч у волоссi ii побiльшало сивини вiдтодi, як ми бачили ii востанне. Нинi вона настiльки переймалася справами Мег, що в госпiталях, де ще залишаеться багато поранених «хлопчикiв», i в домiвках солдатських вдiв явно не вистачае ii материнськоi турботи i благодiйних вiдвiдувань.

Джон Брук протягом року мужньо виконував свiй обов’язок перед краiною, був поранений i вiдправлений додому – повернутися на фронт йому не дозволили. Вiн не отримав нi чинiв, нi нагород, хоч цiлком заслужив iх, бо з готовнiстю ризикував всiм, що мав, а життя i любов надзвичайно дорогi, коли i те й те – у повному розквiтi.

Змирившись iз своею вiдставкою, чоловiк присвятив усi сили тому, щоб вiдновити здоров’я i пiдготуватися до новоi роботи. Джон прагнув купити будинок, де вони з Мег могли б оселитися. Однак, покладаючись на свiй здоровий глузд, вiн вiдмовився вiд значно привабливiших пропозицiй пана Лоуренса-старшого i заступив на скромну посаду бухгалтера у його фiрмi, вiдчуваючи глибоке задоволення вiд того, що починае свою кар’еру з чесно заробленоi платнi, а не з банкiвськоi позики на ведення якоiсь ризикованоi справи.

Мег проводила час не тiльки в очiкуваннi майбутнього щастя, а й у стараннiй працi, дедалi бiльше набуваючи рис дорослоi жiнки, опановуючи мистецтво ведення домашнього господарства. Кожний день додавав iй привабливостi, оскiльки любов – могутнiй союзник вроди. І все-таки ii не полишали колишнi бажання й надii, тож вона не могла позбутися певного розчарування вiд того, як скромно починаеться ii нове життя.

Тим паче, що недавно Нед Моффат одружився iз Саллi Гардiнер, i Мег не могла не порiвнювати iхнiй чудовий будинок, розкiшний екiпаж, безлiч весiльних подарункiв i прекраснi вбрання нареченоi зi своiми власними, потай страждаючи вiд того, що не може мати всього цього. Але заздрiсть i незадоволення одразу зникали, варто було iй лише подумати про терпiння, любов i працю, вкладенi Джоном у придбання маленького будиночка, який чекав на свою господиню. А коли вони сидiли вдвох у сутiнках, обговорюючи своi нехитрi плани, майбутне незмiнно уявлялося таким прекрасним i яскравим, що вона забувала про заможнiсть Саллi й почувалася найкрасивiшою i найбагатшою дiвчиною пiд цим доброзичливим сонцем Христового пiклування.

Джо так i не повернулася до обов’язкiв компаньйонки тiтоньки Марч: старiй дамi так сподобалася Емi, що вона доклала всiх зусиль, аби пiдкупити ii, запропонувавши оплачувати уроки малювання в одного з кращих вчителiв, а на таких умовах Емi погодилася б служити й набагато нестерпнiшiй панi. Тож Емi вiддавала ранковi години спiлкуванню з родичкою, а вечiрнi – задоволенню, i все йшло чудово.

Тим часом Джо присвятила себе заняттям лiтературою й доглядом за все ще дуже слабкою Бет. Поволi вiдступивши, хвороба залишила iй свою мiтку: колись квiтуча дiвчинка виглядала змарнiлою. Однак вона не змогла забрати в неi надii, щастя й безтурботностi. Постiйно зайнята виконанням своiх скромних домашнiх обов’язкiв, однаково мила до всiх членiв сiм’i, вона перетворилася на доброго янгола цього будинку ще задовго до того, як це зрозумiли навiть тi, хто любив ii бiльше за все на свiтi.

Видавець «Небесного Орла» платив Джо один долар за кожне надруковане «смiття» (ii власний вислiв), що давало iй пiдстави вважати себе забезпеченою жiнкою, тож вона невпинно писала маленькi романтичнi iсторii. Але ii гострий розум й честолюбна душа таiли великi плани, а в старому бляшаному ящику на горищi повiльно росла купа аркушiв покресленого й поплямованого чорнилом рукопису, котрий мав долучити прiзвище «Марч» до низки найвiдомiших iмен американськоi лiтератури.

Лорi слухняно вiдправився в унiверситет, щоб зробити приемнiсть дiдусевi. Натомiсть намагався провести чотири роки навчання якомога яскравiше, щоб зробити приемнiсть самому собi. Улюбленець будь-якого товариства завдяки грошам, манерам, талантам i доброму серцю, котре, однак, постiйно втягувало його в неприемнi iсторii при кожнiй спробi допомогти iншим iз подiбних iсторiй викрутитися, Лорi щораз наражався на величезну небезпеку перетворитися на зiпсованого гульвiсу.

Ймовiрно, вiн i перетворився б на нього, як i чимало iнших перспективних хлопчикiв, аби не талiсман, що оберiгав вiд усякого такого зла. Що це за талiсман, запитаете ви? О, все просто: це не що iнше, як спогади про доброго старого, який живе лише його успiхами, про турботливу жiнку, яка стежить за ним, немов за власним сином, i – останне у списку, але перше за значимiстю – про чотирьох простодушних дiвчат, якi люблять його, захоплюються ним i вiрять в нього всiею душею.

Як дуже молода людина, вiн, зрозумiло, пустував i флiртував, ставав то франтом, то любителем водного спорту, то сентиментальним, то спортивним, залежно вiд того, що пропонувала студентська мода, зло жартував над iншими, так само, як iншi над ним, вживав жаргоннi слiвця, а iнколи навiть небезпечно наближався до виключення з унiверситету. Але оскiльки основною причиною всiх його витiвок був пiднесений настрiй i любов до забав, то завжди примудрявся врятувати становище щирим каяттям, чесною спокутою провини або чарiвною силою переконання – мистецтвом, яким вiн володiв досконало.








Лорi, мабуть, навiть пишався тим, що так часто опинявся за мить вiд провалу, йому подобалося, коли дiвчата тремтiли вiд його розповiдей про своi перемоги над розгнiваними молодшими викладачами, важливими професорами й небезпечними ворогами. Чоловiки «нашого класу» були героями в очах дiвчаток, якi нiколи не втомлювалися слухати про подвиги «наших хлопцiв» i яким часто траплялася нагода заслужити прихильнi усмiшки цих великих людей, коли Лорi привозив однокурсникiв погостювати у великому особняку Лоуренсiв.

Найчастiше особливоi прихильностi героiв удостоювалася Емi, бо з дитинства вiдчула силу своеi чарiвностi й навчилася нею користуватися. Мег була занадто поглинена своiм единим i неповторним Джоном, щоб придiляти увагу iншим представникам сильноi статi, а боязка Бет могла лише крадькома кидати погляди на студентiв i дивуватися, як це Емi наважуеться так командувати ними.

Джо вiдчувала себе в своiй стихii, i iй було нелегко втриматися вiд того, щоб не наслiдувати чоловiчих манер, промов i героiчних вчинкiв, якi здавалися iй природнiшими, нiж усi пристойностi, в рамках яких наказано триматися юним ледi. Тож вона неймовiрно подобалася всiм хлопцям, але жоден iз них не був закоханий у неi, тим часом лише мiзерна кiлькiсть iх утримувалася вiд принесення нiжноi данини у виглядi одного-двох сентиментальних зiтхань на вiвтар краси Емi.

Оскiльки мова зайшла про сентименти, тож можемо цiлком природно перейти до розповiдi про «голуб’ятню». Так називався маленький, пофарбований коричневою фарбою будиночок, який пан Брук приготував для себе i Мег. Назву придумав Лорi, бо вважав, що вiн якнайкраще пiдходить для житла молодих закоханих, якi «постiйно воркують i цiлуються, немов голубок i горлиця». Це було крихiтне помешкання, до якого позаду притулився маленький садочок. Попереду нього також була дiлянка, розмiром трохи бiльше носовоi хустинки.

Проте Мег планувала розмiстити тут фонтан, обсаджену деревами й кущами алею, а також галявину з яскравими квiтами. Поки що замiсть фонтана бовванiла стара кам’яна ваза, що потемнiла вiд негоди й нагадувала надбиту полоскальницю, алею замiнили кiлька молоденьких модрин, котрi ще не вирiшили, боротися iм за життя чи померти, а щодо моря квiтiв, то на iх майбутню присутнiсть вказували лише рiвнi й частi борозенки на землi, в якi вкинули насiння.

Однак всерединi будиночок виглядав чарiвно, i щаслива наречена не бачила вад нiде – нi на горищi, нi в льосi. Щоправда, передпокiй був настiльки завузьким, що, скажiмо, фортепiано, навряд чи занесли б у будинок повнiстю – лише частинами. Та його, на щастя, у молодят i не було. В iдальнi знайшлося мiсце лише столу, який заледве вмiщав шестеро осiб. А кухоннi сходи, здавалося, спецiально розташували в такий спосiб, щоб забезпечити падiння i слуг, i посуду прямо в засiк з вугiллям.

Втiм, варто було звикнути до цих незначних недолiкiв, як жоден iнший будинок вже не мiг здатися досконалiшим житлом, оскiльки тi, хто обставляли його, керувалися здоровим глуздом i хорошим смаком, тож результат цих зусиль можна назвати надзвичайно задовiльним.

У вiтальнi не було нi мармурових столикiв, нi високих дзеркал, нi мереживних завiс, зате були простi меблi, безлiч книжок, кiлька хороших картин, пiдставка для квiтiв в еркерi й чимало красивих дрiбничок – зроблених вмiлими руками подарункiв, котрi здавалися ще витонченiшими вiд того, що несли на собi печать глибокоi любовi.

Гадаю, що Психея[1 - Тут i далi примiтки перекладача.Психея – героiня давньогрецького мiфу, прекрасна дiвчина, закохана в бога любовi Ерота, сина богинi Афродiти. Психея стала дружиною Ерота та народила йому дiтей.] iз пароськоi порцеляни – подарунок Лорi – анiтрохи не втратила шарм дорогоi красивоi речi вiд того, що Джон поставив ii на саморобну консоль. Впевнена також, що будь-який шпалерних чи драпiрувальних справ майстер не змiг би прикрасити скромнi муслiновi фiранки бiльш витончено, нiж це зробила вмiла рука Емi. Або що якась iнша комора зберiгала б бiльший запас добрих побажань, веселих слiв i щасливих надiй, нiж та, до якоi Джо i панi Марч склали нечисленнi коробки, ящики й пакунки з приданим Мег.

Поза сумнiвом, чистенька, абсолютно нова кухня не виглядала б такою затишною й акуратною, якби Ханна з десяток разiв не переставила кожну каструлю й пательню, вибираючи для них найкраще мiсце, i не облаштувала б пiч на свiй розсуд, щоб все було готово до того моменту, коли «панi Брук прийде до себе додому».

Навряд, що якась юна мати сiмейства починала колись подружне життя з таким запасом ганчiрок для витирання пилу, рiзноманiтних прихваток i клаптевих мiшечкiв. Бет приготувала iх у такiй кiлькостi, що Мег мае вистачити цих речей до срiбного весiлля. На додачу любляча молодша сестра навiть винайшла три види ганчiрок особливоi форми спецiально для миття предметiв весiльного сервiзу.

Тi, хто замовляе виготовлення подiбних речей стороннiм, не розумiють, що при цьому втрачають, бо навiть найпростiшi та найневибагливiшi предмети красивi, коли зробленi з любовною дбайливiстю, i Мег знайшла чимало пiдтверджень цiй iстинi. В ii маленькому затишному гнiздечку все, вiд кухонноi качалки до срiбноi вази на столi у вiтальнi, красномовно свiдчило про родинну любов i нiжну, застережливу передбачливiсть.

Як весело проводили вони час, спiльно складаючи плани, як урочисто вiдправлялися всi разом в магазини, якi смiшнi помилки робили, якими вибухами реготу зустрiчали безглуздi покупки Лорi! У тому, що стосувалося витiвок, ця молода людина, хоч i набуваючи унiверситетську освiту, залишалася справжнiсiньким хлопчиськом. Його останньою примхою було, повертаючись додому на вихiднi, привезти iз собою якiсь новi, кориснi й хитромудрi подарунки, вкрай потрiбнi юнiй домогосподарцi.

Одного разу це був комплект чудових зажимiв для бiлизни, котрi нiчого взагалi не затискали, згодом – дивовижна терка для мускатних горiхiв, що розвалилася на частини за першоi спроби використати ii, то пристосування для чищення ножiв, котре навпаки iх затуплювало, то щiтка, яка мала акуратно знiмати з килима ворс, але натомiсть лише залишала смiття, то мило, котре мало полегшувати прання, але вiд нього шкiра просто злазила з рук, то найнадiйнiший клей, який намертво приклеювався тiльки до пальцiв обманутого покупця, то рiзноманiтнi залiзнi товари – вiд iграшковоi скарбнички для мiдякiв до чудесного бака, котрий нiбито мие посуд паром i загрожуе вибухнути пiд час цiеi процедури.

Марно Мег благала його зупинитися, Джон смiявся над ним, а Джо називала «паном Тудлем»[2 - Пан Тудль – персонаж роману «Домбi та син» (1848) англiйського письменника Чарльза Дiккенса (1812–1870). Пан Тудль був батьком численного сiмейства.]. Вiн був одержимий прагненням надати пiдтримку винахiдливим янкi й забезпечити своiх друзiв на майбутне всiма необхiдними для життя пристосуваннями. Тож кожен вiкенд приносив який-небудь новий безглуздий сюрприз.

І ось нарештi все було готово, аж до мила, дбайливо пiдiбраного Емi в тон кольору шпалер у кожнiй спальнi, й стола, накритого Бет для першоi вечерi молодят у новому будинку.

– Ти задоволена? Ти вiдчуваеш себе тут по-домашньому? Як гадаеш, ти будеш тут щасливою? – запитувала панi Марч, коли попiдруки з Мег обходила нове «царство» дочки. Нинi, здавалося, вони довiряли одна однiй ще бiльше, нiж ранiше.

– Так, мамо, я абсолютно задоволена завдяки вам усiм… i така щаслива, що й сказати не можу, – вiдповiла Мег, i погляд ii говорив бiльше за слова.

– Аби ж тiльки в неi була одна або двi служницi, тодi все було б гаразд, – сказала Емi, виходячи з вiтальнi, де намагалася вирiшити важливе питання: куди краще поставити бронзового Меркурiя[3 - Меркурiй – у давньоримськiй мiфологii бог красномовства, торгiвлi, дорiг, а також вiсник богiв.] – на етажерку чи камiнну полицю.

– Ми з мамою вже говорили про це, i я вирiшила спочатку спробувати вести господарство так, як вона радить. Роботи тут буде небагато, тож, якщо я зможу посилати Лоттi з рiзними дорученнями та зрiдка попрошу ii допомогти по господарству, в мене буде рiвно стiльки справ, щоб не нудьгувати й не тужити за домом, – спокiйно вiдповiла Мег.

– У Саллi Моффат чотири служницi, – почала було Емi.

– Якби в Мег було стiльки ж, всi не помiстилися б у будинку i господарям довелося б оселитися в саду в похiдному наметi, – перебила сестру Джо, яка, надiвши величезний синiй фартух, доводила до остаточного блиску мiднi двернi ручки.

– Чоловiк Саллi – небiдна людина, i в ii величезному будинку присутнiсть безлiчi покоiвок цiлком виправдана, – сказала панi Марч. – Мег i Джон починають скромно, але щось менi пiдказуе, що в цьому маленькому будиночку на них чекае не менше щастя, нiж можна знайти в найпрекраснiшому палацi. Молодi дiвчата роблять велику помилку, коли не залишають собi iнших занять, крiм нарядiв, плiток i розпоряджень по дому. Одразу пiсля замiжжя менi дуже хотiлося швидше зносити або порвати моi новi наряди, щоб мати задоволення лагодити iх, бо я вже знемагала вiд вишивання та прикрашання свого носовичка.

– Чому ж ти не пiшла на кухню, щоб трошки там попустувати? Саллi каже, що iнодi робить це для розваги, хоч страви виходять неiстiвними, а слуги смiються над нею, – усмiхнулася Мег.

– Я вирушила на кухню через деякий час, але не для того, щоб «попустувати», а для того, щоб навчитися в Ханни, що i як слiд робити, щоб слугам не довелося смiятися надi мною. Тодi я дивилася на це заняття, як на гру, але пiзнiше, коли ми вже не могли дозволити собi наймати прислугу, я дуже тiшилася, що маю не тiльки бажання, але й умiння готувати просту, здорову iжу для моiх маленьких дочок. Ти, Мег, починаеш не так, як починала я, але те, чого ти вчишся зараз, стане в пригодi тобi й тодi, коли Джон стане заможнiшою людиною, бо господиня будь-якого будинку, нехай навiть найкращого, якщо вона хоче, щоб iй служили добре й чесно, мае знати, як правильно виконувати ту чи ту домашню роботу.

– Звичайно, мамо, ти маеш рацiю, – сказала Мег, шанобливо вислухавши це маленьке повчання, адже будь-яка жiнка охоче мiркуе над захоплюючою темою ведення домашнього господарства. – А ось ця кiмната мого лялькового будиночку подобаеться менi найбiльше, – продовжила Мег хвилину потому, коли пiднялася разом iз матiр’ю на другий поверх i зазирнула у свою маленьку гардеробну.

Там стояла Бет, яка викладала на полицi стопи снiжно-бiлоi бiлизни й бурхливо радiла такiй безлiчi усiляких дрiбничок. Всi три жiнки засмiялися, оскiльки ця тема вже давно була в родинi предметом жартiв.

Рiч у тiм, що тiтонька Марч опинилася в дуже скрутному становищi, коли час заспокоiв ii гнiв та змусив покаятися у своiй клятвi: ви ж пам’ятаете заяви про те, що Мег не отримае вiд неi жодного цента, якщо вийде замiж за «цього Брука». Тiтонька Марч завжди тримала слово, тому iй довелося неабияк поламати голову над тим, як обiйти власноруч створену перешкоду. Нарештi вихiд було знайдено.

Ще одна родичка – панi Керрол, мама Флоренс, отримала грошi й вказiвку купити, замовити пошиття й позначити величезну кiлькiсть столовоi та постiльноi бiлизни, котра мала бути вiдправлена сiмейству Марч як подарунок нареченiй вiд самоi панi Керрол. Розпорядження тiтоньки Марч було сумлiнно виконано, але секрет розкрився й дуже потiшив всю сiм’ю, тим бiльше що тiтонька Марч старанно намагалася зберiгати невинний вигляд i наполегливо повторювала, що не може подарувати Мег нiчого, крiм старомодних перлiв, давно обiцяних першiй нареченiй.

– Це свiдчить про те, що в тебе е смак до ведення домашнього господарства, i менi це дуже приемно. Моя подруга юностi почала вести власне домогосподарство, маючи в запасi лише шiсть простирадл, зате в неi були чашi для ополiскування пальцiв пiсля десерту – i така ситуацiя ii цiлком влаштовувала, – сказала панi Марч, погладжуючи дамастовi скатертини, на дотик оцiнюючи iхню вiдмiнну якiсть.

– У мене немае жодноi чашi для ополiскування пальцiв, але цiеi бiлизни, як каже Ханна, менi вистачить на все життя, – вигляд у Мег був дуже задоволений, що, втiм, не дивно.

– До нас iде пан Тудль! – крикнула знизу Джо, i всi поспiшили назустрiч Лорi, чиi щотижневi вiзити були помiтними подiями в iхньому тихому, спокiйному життi.

Високий широкоплечий юнак iз коротко пiдстриженим волоссям крокував до них дорiжкою. На ньому був плащ, яким грався вiтер, в руцi – плаский фетровий капелюх, схожий на тазик. Хвiртка не чинила для нього жодноi перешкоди: щоб не втрачати часу, вiн просто переступив через низьку кам’яну огорожу i попрямував прямо до панi Марч, протягуючи iй назустрiч руки й гаряче вигукуючи:

– Ось i я, мама! Ну, звичайно, все в порядку, – останнi слова були вiдповiддю на уважний погляд панi Марч – добрий запитальний погляд, який його красивi очi зустрiли так прямо й вiдкрито, що маленька церемонiя вiтання завершилася, як зазвичай, нiжним материнським поцiлунком.

– Для панi Брук – з привiтом вiд виробника. Благослови тебе Господь, Бет! Ну i страшний же вигляд у тебе, Джо, в цьому фартусi. Емi, ти стаеш надто красивою для незамiжньоi особи, – промовляючи все це, Лорi вручив Мег згорток у темному паперi, смикнув кiнчик стрiчки, якою було зав’язано волосся Бет, змiряв поглядом фартух Джо та на мить завмер перед Емi в позi, що демонструе удаване захоплення. Потiм вiн потиснув усiм руки, i почалася розмова «як завжди».

– А де Джон? – запитала стривожено Мег.

– Затримався, щоб отримати лiцензiю для завтрашньоi церемонii, панно.

– Хто виграв останнiй матч? – запитала Джо, яка, незважаючи на своi дев’ятнадцять рокiв, наполегливо проявляла iнтерес до всiх чоловiчих видiв спорту.

– Ми, зрозумiло. Шкода, що тебе там не було – тобi б таке сподобалося.

– Як поживае чарiвна панна Рендл? – запитала Емi з багатозначною посмiшкою.

– Жорстока, як нiколи. Хiба ти не бачиш, що я весь змучився? – й Лорi дзвiнко ляснув себе по широких грудях i видав мелодраматичне зiтхання.

– А що це за черговий жарт? Розв’яжи згорток, Мег, i подивимося, – сказала Бет, iз цiкавiстю розглядаючи його дивну форму.

– Дуже корисний предмет домашнього вжитку на випадок пожежi або спроби пограбування, – завважив Лорi, коли дружний смiх дiвчаток вiтав появу iз згортка великоi трiскачки сторожа. – Щоразу, коли Джона немае вдома, а вам, панно Мег, доведеться чогось злякатися, вiдкрийте вiкно над парадним входом та покрутiть цю рiч над головою – i ви вмить пiднiмете на ноги всiх сусiдiв. Славна рiч, чи не так? – й Лорi продемонстрував можливостi трiскачки так, що всi заткнули вуха.

– І це ваша вдячнiсть? До речi, про подяки, можете заохотити Ханну за порятунок вiд загибелi вашого весiльного пирога. Я побачив, як його вносять до будинку, коли проходив повз, i, якби вона мужньо не виступила на його захист, то неодмiнно вiдхопив би вiд нього неабиякий шмат, бо пирiг був надзвичайно апетитний на вигляд.

– Коли ти нарештi виростеш, Лорi? – сказала Мег тоном поважноi матерi сiмейства.

– Намагаюся щосили, панно, але боюся, що набагато вирости менi вже не вдасться. Майже два метри зросту – це та межа, за яку чоловiки навряд чи зайдуть в наше столiття виродження й занепаду, – вiдповiв молодий чоловiк, чия голова майже торкалася маленькоi люстри пiд стелею. – Вважаю, було б святотатством з’iсти що-небудь у цьому абсолютно новому, бездоганному житлi, але я вмираю вiд голоду i тому пропоную перейти в iншу будiвлю, – додав вiн тут же.

– Ми з мамою збираемося почекати Джона. Тут залишилися ще деякi справи, – сказала Мег.

– А ми з Бет йдемо до Кiттi Браянт, щоб взяти ще квiтiв для завтрашнього дня, – вiдгукнулася Емi, прилаштовуючи капелюшок на своi непокiрнi кучерi й милуючись вiдображенням у дзеркалi.

– Йдемо, Джо, негоже кидати товариша в бiдi. Я до того виснажений, що менi не дiйти до будинку без сторонньоi допомоги. Нi-нi, не знiмай фартух, вiн тобi дуже личить, – сказав Лорi, коли Джо знiмала з себе i згортала предмет його особливоi зацiкавленостi. Засунувши згорток у мiстку кишеню своеi сукнi, вона запропонувала своему ослаблому другу спертися на ii руку.

– Послухай, Теддi, я хочу серйозно поговорити з тобою щодо завтрашнього дня, – почала Джо, коли вони вийшли на дорогу. – Ти повинен пообiцяти поводитися добре й не викидати жодних номерiв.

– Жодного не викину!

– І не говорити нiчого смiшного, коли всi мають зберiгати серйознiсть.

– Що ти! Я нiколи не кажу нiчого смiшного в такi моменти. Це по твоiй частинi.

– І благаю, не дивись на мене пiд час вiнчання. А то я неодмiнно почну реготати.

– Та ти мене й не побачиш! Бо проливатимеш такi ряснi сльози, що все навколо застелить густий туман.

– Я нiколи не плачу… тiльки iнодi, коли в мене велике горе.

– Ось, наприклад, коли приятель iде в унiверситет, – вставив Лорi, лукаво засмiявшись.

– Не будь пихатим павичем. Я можу тiльки трiшки постогнати, щоб скласти дiвчаткам компанiю.

– Ну, зрозумiло. Слухай, Джо, а як там дiдусь на цьому тижнi? Чи не сердитий?

– Анiтрохи. Знову, значить, потрапив у якусь iсторiю i хочеш знати, як вiн до цього поставиться? – запитала Джо досить рiзко.

– Джо, невже ти думаеш, що я мiг би прямо подивитися в обличчя твоiй мамi i сказати: «Все в порядку», якби це було не так? – i Лорi закляк на мiсцi, з обуренням дивлячись на неi.

– Нi, не думаю.

– Тодi звiдки раптом такi пiдозри? Менi просто потрiбнi грошi, – сказав Лорi, умиротворений ii дружнiм тоном.

– Ти дуже багато витрачаеш, Теддi.

– Господь iз тобою, дорога, не я iх витрачаю, вони самi собою розходяться й закiнчуються ранiше, нiж я встигаю помiтити, як це вiдбуваеться.

– Ти такий щедрий i м’якосердий, що всiм даеш у борг i не можеш нiкому сказати «нi». Ми чули про твого приятеля Геншоу i про те, що ти зробив для нього. От якби ти завжди витрачав своi грошi саме так, нiхто б тебе за це не засуджував, – сказала Джо iз теплотою в голосi.

– Дурницi, вiн просто робить iз мухи слона. Ти ж теж не погодилася б дозволити цьому порядному хлопцю змучити себе роботою до смертi тiльки через те, що нiкому трохи пiдтримати його?

– Звичайно, але я не розумiю, навiщо тобi мати сiмнадцять жилетiв i незлiченну кiлькiсть краваток та ще й купувати нового капелюха щораз, коли iдеш додому. Гадала, перiод дендизму в тебе вже позаду, однак ти раз у раз повертаешся до нього по-новому. Зараз ця мода робити iз себе страховисько – голова, як жорстка щiтка, тiсний жакет, помаранчевi рукавички й черевики з грубими квадратними носами на подвiйний пiдошвi. Будь це калiцтво принаймнi дешевим, я промовчала б, але ж воно коштуе чималих грошей, а твiй вигляд не приносить менi жодного задоволення.

Лорi вiдкинув голову назад i так нестримно розреготався, що фетровий тазик звалився на дорогу i Джо ненавмисно наступила на нього. Втiм, ii промова лише дала йому привiд помiркувати про переваги придбаного нашвидкуруч костюма, пiсля того, як вiн засунув сплюснутого капелюха до кишенi.

– Досить нотацiй, перестань, будь паiнькою! Менi й так нелегко довелося на цьому тижнi, i я хочу хоча б вдома провести час весело. Завтра, незалежно вiд того, яких це зажадае витрат, я одягнуся як слiд, i моi друзi дивитимуться на мене з задоволенням.

– Добре, я дам тобi спокiй, але лише за умови, що ти вiдростиш волосся. Я не зарозумiла аристократка, проте не хочу, щоб мене бачили в товариствi молодого чоловiка, схожого на професiйного кулачного бiйця, – промовила Джо з суворим виглядом.

– Цей невибагливий стиль в одязi сприяе навчанню, саме тому ми зробили його своiм, – заперечив Лорi, якого аж нiяк не можна було звинуватити в самозакоханостi, бо вiн добровiльно пожертвував своiми гарними кучерями на вимогу моди, яка наказувала носити волосся довжиною хоча б у сантиметр. – До речi, Джо, схоже, малюк Паркер вiдчайдушно закоханий в Емi. Вiн постiйно говорить про неi, пише вiршi i, пiдозрюю, проводить час у мрiях… Краще б йому придушити в зародку цю маленьку пристрасть, чи не так? – додав Лорi довiрчим тоном старшого брата.

– Звичайно. Ми не хочемо нiяких весiль у нашiй родинi в найближчi роки. Спаси й помилуй, про що цi дiти тiльки думають?! – у Джо був такий обурений вигляд, немов Емi й «малюку» Паркеру ще не виповнилося й десяти рокiв.

– Це таке легковажне столiття, i, чесне слово, не знаю, панно, куди ми йдемо. Ти – немовля, Джо, але наступною будеш ти. Вийдеш замiж, а нас залишиш сумувати, – сказав Лорi, хитаючи головою з приводу сучасного занепаду моралi.

– Не бiйся. Я не з поступливих. Та нiхто й не захоче взяти мене замiж, i це на краще, бо в родинi завжди мае бути стара дiва.

– Ти не даси нiкому можливостi навiть захотiти одружитися з тобою, – зауважив Лорi, скоса кинувши на неi погляд. Рум’янець на його смаглявому обличчi став трохи яскравiшим. – Ти не покажеш нiкому нiжноi сторони своеi душi, а якщо хтось i побачить ii випадково й не зможе втриматися, щоб висловити свое захоплення, ти вчиниш iз ним так само, як панi Гаммiдж[4 - Панi Гаммiдж – персонаж роману Чарльза Дiккенса «Девiд Копперфiлд», вдова компаньйона пана Пеготтi, жiнка, котрiй довелося залишитися в будинку-баркасi в очiкуваннi надiй на повернення старих добрих днiв.] вчинила зi своiм шанувальником, – обiллеш його крижаною водою i станеш такою колючою, що нiхто не наважиться не те що доторкнутися, ба навiть глянути на тебе!

– Не люблю я цього. У мене дуже багато справ, щоб я стала турбуватися про таку маячню. І потiм, гадаю, це жахливо – так розбивати сiм’i. Не будемо бiльше про це говорити. Весiлля Мег зовсiм вибило нас iз колii, i ми не ведемо розмов нi про що iнше, крiм любовi й тому подiбних нiсенiтниць. Я не хочу дратуватися, тож краще змiнiмо тему, – було очевидно, що Джо цiлком готова облити холодною водою того, хто зважиться на найменший виклик.

Хай там якими були почуття Лорi, вiн дав iм вихiд у тихому протяжному свистi та прогнозi, який зробив, розлучаючись iз нею бiля хвiртки:

– Згадай мое слово, Джо, наступною замiж вийдеш ти.




Роздiл другий

Перше весiлля


Червневi троянди бiля ганку, яскравi й гарнi, того ранку прокинулися рано, вiд усього серця радiючи безхмарному небу i сонцю на ньому. Погойдуючись на вiтрi, вони шепотiлися про те, що бачили. Однi з них заглядали у вiкна iдальнi, де накривали святковий стiл, iншi пiднiмалися навшпиньки, щоб покивати й посмiхнутися сестрам, котрi вбирали наречену, третi привiтно махали тим, хто заходив до будинку або виходив з рiзними дорученнями в сад, на ганок чи до передпокою. І всi вони – вiд найяскравiшоi повноквiтноi троянди до блiдого крихiтного бутона – вiддавали своею красою та своiм ароматом шану ласкавiй господинi, яка так любила iх i так довго за ними доглядала.

Мег i сама нагадувала троянду, бо все, що було кращого в ii душi й серцi, наче розквiтло на ii обличчi в той день, надавши його рисам нiжностi й чарiвностi. Вона була вродливiшою, нiж сама краса. Хоч на нiй не було нi шовку, нi мережив, нi флердоранжу.

– Я не хочу виглядати незвично або здаватися надто причепуреною сьогоднi, – сказала Мег. – Менi не потрiбне пишне весiлля, нехай поруч зi мною будуть тiльки тi, кого я люблю, а для них я хочу виглядати природно, бути звичною i знайомою Мег.

Свою весiльну сукню вона пошила сама, вкладаючи в кожен стiбок нiжнi надii й невиннi мрii дiвочого серця. Сестри заплели iй коси i вклали iх у зачiску, а единою прикрасою, яку Мег приколола до сукнi, був букетик улюблених «ii Джона» конвалiй, що здавалися iй найгарнiшими квiтами на землi.

– У цьому вбраннi ти та сама наша рiдна й мила Мег, тiльки ще чарiвнiша й красивiша. Менi так хочеться мiцно обняти тебе, але боюся пом’яти твою сукню! – вигукнула Емi, захоплено розглядаючи сестру, коли та завершила свiй туалет.

– Тодi я можу бути задоволена своiм вбранням. Тiльки прошу вас, обiймiть i поцiлуйте мене, всi-всi, i не звертайте уваги на сукню. Я хочу, щоб багато складок такого штибу з’явилося на нiй сьогоднi, – i Мег розкрила сестрам своi обiйми. Дiвчата на мить завмерли перед нею iз сяючими обличчями, вiдчуваючи, що нова любов не витiснила з серця Мег староi.

– Тепер я збираюся пiти i зав’язати Джону краватку, а потiм провести кiлька хвилин iз татом у його кабiнетi, – з цими словами Мег збiгла вниз по сходах, щоб зробити цi маленькi церемонii, а потiм приеднатися до матерi, чим би та не займалася, бо Мег добре знала, що, незважаючи на усмiшку, у материнському серцi поселився таемний смуток, як бувае завжди, коли перше пташеня покидае рiдне гнiздо.

Саме тепер, коли молодшi дiвчатка стоять разом, завершуючи свiй нехитрий туалет, доречно розповiсти про змiни, що вiдбулися в iхнiй зовнiшностi за минулi три роки. До того ж нинi вони виглядають по-особливому чарiвно.

Джо розпрощалася зi своею незграбнiстю i навчилася рухатися легко, навiть грацiозно. Їi кучеряве волосся вiдросло i вона, як i ранiше, закрутила його у важкий вузол, який виглядав значно привабливiше на маленькiй голiвцi, що вiнчала високу фiгуру, нiж попереднi короткi завитки. На ii смаглявих щоках грав рум’янець, в очах затаiвся теплий блиск, а з гострого язика сьогоднi злiтали тiльки найнiжнiшi слова.

Бет стала сухорлявiшою, блiдою i навiть ще тихiшою, а красивi добрi очi здавалися бiльшими. В них часто з’являвся вираз, що засмучував тих, хто дивився на неi, навiть, якщо не йшлося про сумнi речi. Це – вiдблиск страждання, що переноситься зi зворушливим терпiнням. Бет, як i зазвичай, рiдко скаржилася, натомiсть промовляла з надiею, що «скоро iй буде краще».

Емi по праву вважалася «окрасою сiм’i». У своi шiстнадцять рокiв вона мала вигляд i манери дорослоi жiнки – не красунi, але дiвчини iз невловимою чарiвнiстю, що зветься витонченiстю. Їi помiчаеш у лiнiях фiгури, у формi й рухах рук, у тому, як лягають складки ii сукнi й золотi локони, – у всьому, що не пiддаеться визначенню, але е гармонiйним i настiльки ж привабливим для багатьох людей, як i сама краса…

Нiс досi дошкуляв Емi, оскiльки було зрозумiло, що вiн вже нiколи не стане грецьким. Засмучував i рот, занадто широкий, i гостре пiдборiддя. Однак цi риси, що порушували всi канони краси, надавали неповторнiсть всьому ii обличчю. Але вона не здогадувалася про це й намагалася втiшитися своiм прекрасним кольором обличчя, яскраво-блакитними очима й розкiшними, золотистими, надзвичайно густими кучерями.

Сестри були вдягненi в костюми iз тонкоi срiблясто-сiроi тканини (iхнi кращi лiтнi вбрання), у волоссi й на грудях пломенiли червонi троянди, тож виглядали саме такими, якими й почувалися, – дiвчатками з приемними обличчями й щасливими серцями. На час святкувань вони вiдволiклися вiд повсякденних справ, вiд свого повного працi i турбот iснування, щоб прочитати задумливими i мрiйливими очима цей чудесний роздiл з роману про жiноче життя.

Сiмейство хотiло обiйтися без формальностей та дотримання суворих обмежень етикету, все мало бути якомога простiше, природно i по-домашньому, тож тiтка Марч, котра щойно з’явилася на порозi, була шокована, побачивши, що наречена притьма спускаеться по сходах, щоб вiтати гостю, що наречений прикрiплюе над дверима квiткову гiрлянду, яка щойно впала, а на сходах промайнула постать отця-священника, який крокував нагору з пляшками вина в кожнiй руцi.

– Так що ж це таке! – вигукнула стара дама, зайнявши вiдведене для неi почесне мiсце й розправляючи iз сильним шелестом складки своеi блiдо-лiловоi муаровоi сукнi. – Тебе нiхто не мае бачити аж до останньоi хвилини, дитинко.

– Мое весiлля не вистава, тiтонько, а гостi прийдуть не за тим, щоб розглядати мене, критикувати мою сукню й пiдраховувати, скiльки коштував мiй весiльний снiданок. Я дуже щаслива, що мене не турбують розмови про мое весiлля, i я збираюся зробити його таким, як вважаю за потрiбне. Джон, дорогий, зараз я подам тобi молоток, – i Мег зникла у передпокоi, щоб допомогти «цьому Бруку» в його надзвичайно недоречнiй справi.

Пан Брук навiть не сказав «дякую», але, нахилившись, щоб взяти цей неромантичний iнструмент, поцiлував свою чарiвну наречену з таким виглядом, що тiтонька Марч поспiшила вийняти носовичок, аби витерти сльози, котрi несподiвано навернулися на ii колючi старi очi.

Раптом почувся смiх Лорi, що супроводжувався вигуком, який, здаеться, порушував усi пристойностi:

– Юпiтер Амон[5 - Юпiтер Амон: Юпiтер – верховний бог у римськiй мiфологii (виконуе тi самi функцii, що й давньогрецький Зевс), а Амон – верховний бог Єгипту, його iм’я перекладаеться як «незримий», божество чорного небесного простору та повiтря.]! Джо знову перевернула пирiг!

Це повiдомлення спричинило неабияку метушню, яка ледь вляглася, коли будинок почав заповнювати натовп кузин i «свято прийшло», як зазвичай казала в дитинствi Бет.

– Не дозволяй цьому юному гiгантовi пiдходити близько до мене: вiн докучае менi гiрше за комарiв, – шепнула на вухо Емi тiтонька Марч, коли кiмнати заповнилися гостями, над якими височiла коротко стрижена чорна голова Лорi.

– Вiн обiцяв сьогоднi поводитися дуже добре. Насправдi вiн здатний бути абсолютно чарiвним, коли захоче, – вiдповiла Емi й вислизнула, щоб попередити Геркулеса[6 - Геркулес – у давньогрецькiй мiфологii син бога Зевса i смертноi жiнки Алкмени. Геркулес (вiн же Геракл) був надiлений надзвичайною силою i зробив безлiч подвигiв. Усiм добре вiдомi, зокрема, 12 подвигiв Геракла.] про необхiднiсть триматися подалi вiд дракона, але це попередження призвело до того, що юний герой взявся переслiдувати стару даму з такою самовiдданiстю, що привiв ii до цiлковитого сум’яття.

Не було нiякоi весiльноi процесii, але, коли пан Марч i юна пара зайняли своi мiсця пiд квiтковими гiрляндами, в кiмнатi раптово запанувала тиша. Мати й сестри юрмилися поруч, нiби не бажаючи розлучатися з Мег. Голос батька не раз переривався вiд хвилювання, що, втiм, лише робило службу ще красивiшою й урочистiшою.

Рука нареченого помiтно тремтiла, i його вiдповiдей було майже не чути, але Мег глянула прямо в очi чоловiка й сказала «так» з такою нiжною довiрливiстю в голосi, що серце матерi здригнулося вiд радостi, а тiтонька Марч вголос схлипнула.

Нi, Джо не заплакала, хоч був момент, коли сльози пiдступили до ii очей. Вiд цього прояву почуттiв ii врятувало лише усвiдомлення того, що Лорi пильно дивиться на неi з кумедним виразом лукавих чорних очей – виразом, в якому до веселощiв додавалося глибоке душевне хвилювання. Бет ховала обличчя на плечi в матерi, але Емi стояла велично й нерухомо, немов витончена статуя, а яскравий промiнь сонця торкався ii бiлого чола й червоноi квiтки у волоссi, що, до речi, надзвичайно iй личило.

Те, що вiдбулося згодом, не було прописано в шлюбних церемонiях, але в ту саму хвилину, коли Мег була належним чином повiнчана, вона вигукнула: «Мамi мiй перший поцiлунок!» – i, обернувшись до матерi щиро поцiлувала ii. А протягом наступних п’ятнадцяти хвилин вона була бiльше, нiж будь-коли схожа на троянду, бо кожен iз присутнiх повною мiрою скористався наданим йому привiлеем поцiлувати наречену – вiд пана Лоуренса до староi Ханни, яка, в неймовiрному святковому очiпку, налетiла на неi ще в передпокоi, вигукуючи зi схлипуваннями i смiхом:

– Благослови тебе Бог, дорога, тисячу разiв! І пирiг нi крапельки не постраждав, i все виглядае чудово.

Пiсля цього всi пожвавiшали, й кожен сказав щось блискуче, дотепне або подiбне до цього, чого було цiлком достатньо для загальних веселощiв, бо всi радi посмiятися, коли на душi легко.

Не було демонстрацii весiльних подарункiв, оскiльки всi вони вже були перенесенi в маленький будиночок, який чекав Мег i Джона. Не було й обiду iз безлiчi страв – лише невеликий снiданок, що складався iз пирога i фруктiв.

Пан Лоуренс i тiтонька Марч знизали плечима й переглянулися з усмiшкою, коли чай, лимонад i кава виявилися единими видами нектару, який розливали цi три Геби. Нiхто, однак, нiчого не сказав, поки Лорi, який наполягав на тому, щоб власноруч подати напоi нареченiй, не з’явився бiля неi з навантаженим пiдносом в руцi й спантеличеним виразом на обличчi.

– Невже Джо з необережностi перебила всi пляшки з вином? – запитав вiн пошепки. – Або я просто перебуваю пiд владою iлюзii й жорстоко помиляюся, що бачив кiлька пляшок лише сьогоднi вранцi?

– Нi, твiй дiдусь люб’язно надiслав нам краще вино зi своiх запасiв, i тiтонька Марч теж, але тато залишив лише двi пляшки для Бет на випадок хвороби, а решту вiдправив до шпиталю. Вiн вважае, що вино слiд вживати тiльки пiд час хвороби, а мама каже, що нi вона, нi ii дочки нiколи не запропонують вина жоднiй молодiй людинi в нашому домi.

Мег говорила серйозно, але чекала, що Лорi засмiеться або нахмуриться. Вiн не зробив нi того, нi другого i, лише кинувши на неi швидкий погляд, сказав, як завжди, пiдкоряючись першому пориву:

– Що ж, менi це подобаеться! Я знаю, скiльки бiд приносить вино, i хотiв би, щоб iншi жiнки теж робили так само, як ви.

– Сподiваюся, ти набув такоi розсудливостi не в результатi особистого досвiду? – у голосi Мег прозвучало занепокоення.

– Нi, чесне слово, нi. Але й занадто добре про мене думати не варто: для мене вино не е спокусою. Я рiс там, де воно майже такий же звичайний напiй, як вода, i майже такий же нешкiдливий. Менi не хочеться вина, але, коли красива дiвчина пропонуе, важко вiдмовитися.

– Але ж ти вiдмовишся заради iнших, якщо не заради себе? Обiцяй менi це, Лорi, щоб у мене був ще один привiд назвати сьогоднiшнiй день найщасливiшим у моему життi.

Ця вимога – настiльки несподiвана i настiльки серйозна – змусила молодого чоловiка на мить завагатися. Вiн передбачав, що його обiцянка може викликати глузування приятелiв, а глузування часто важче стерпiти, нiж будь-якi самообмеження. Мег знала, що його слово тверде i вiн стримае його в будь-якому разi, тож, вiдчуваючи свою жiночу силу, постаралася скористатися нею для блага свого друга. Вона мовчки дивилася вгору на нього зi щасливим обличчям i виразною усмiшкою, котра нiби промовляла: «Нiхто i нi в чому не може вiдмовити менi в такий день». Лорi, звичайно, теж не змiг i з вiдповiдною усмiшкою, простягнувши iй руку, дуже сердечно мовив:

– Обiцяю, панi Брук!

– Дякую тобi вiд щирого серця!

– А я п’ю за здiйснення твоiх благих намiрiв, Теддi! – вигукнула Джо зi схвальною усмiшкою, здiйснюючи при цьому своерiдний обряд хрещення: змахнувши своею склянкою, вона ненавмисно хлюпнула на Лорi лимонадом.

Лимонад був випитий, обiцянку було дано й сумлiнно виконано всупереч багатьом спокусам. Так внутрiшне чуття допомогло дiвчаткам скористатися вдалим моментом, щоб надати своему друговi послугу, за яку вiн дякував iм все життя.

Пiсля снiданку всi пiшли в сад, спiлкуючись i радiючи теплу сонця й гостинностi. Мег i Джон випадково зупинилися в центрi галявини перед будинком, i Лорi одразу прийшла в голову iдея, здiйснення якоi стало заключним акордом цього незвичайного весiлля, де все було не так, як прийнято у свiтських колах.

– Усi одруженi й замiжнi беруться за руки i танцюють навколо молодих, як це робиться в Нiмеччинi, а ми, холостяки й дiвчата, розбившись на пари, маемо виробляти курбети за колом! – крикнув Лорi, захоплюючи Емi в танець на садовiй дорiжцi з такою заразливою спритнiстю й веселiстю, що всi iншi без заперечень вирiшили iх наслiдувати.

Спочатку в коло встали пан i панi Марч, тiтка i дядько Керрол, до них приедналися iншi, й навiть Саллi Моффат, повагавшись, перекинула шлейф через руку i залучила до кола Неда. Але довершили загальнi веселощi пан Лоуренс i тiтонька Марч: коли величний старий джентльмен урочисто пiдiйшов до староi ледi танцювальним кроком, вона сунула свою палицю пiд пахву i швидко зашкутильгала по галявинi, щоб, взявшись за руки з iншими, потанцювати навколо молодят, тимчасом як молодь лiтала по саду, немов метелики в лiтню спеку.

Нарештi, коли всi захекались, цей iмпровiзований бал завершився. Незабаром гостi почали розходитися.

– Бажаю тобi щастя, моя дорога. Вiд щирого серця бажаю. Але, гадаю, ти все-таки пошкодуеш про те, що зробила, – сказала тiтонька Марч, а коли наречений вiв ii до екiпажу, додала: – Ви, молодий чоловiче, отримали скарб, дивiться ж, будьте його гiднi.

– Ах, Нед, це найчарiвнiше весiлля з усiх, на яких я була. І не можу зрозумiти, чому. Адже тут не було нi краплi розкошi й шику, – завважила, звертаючись до чоловiка, панi Моффат, коли iхнiй екiпаж уже вiд’iжджав.

– Лорi, мiй хлопчик, якщо коли-небудь ти захочеш влаштувати собi подiбного роду свято, поклич собi на допомогу одну з цих дiвчаток, i я буду цiлком задоволений, – сказав пан Лоуренс, зручнiше влаштовуючись у своему улюбленому крiслi, щоб вiдпочити пiсля ранкових хвилювань.

– Я зроблю все, що зможу, пане, щоб ви були задоволенi, – з незвичною готовнiстю вiдповiв Лорi, акуратно виймаючи з петлицi букетик, який приколола йому Джо.

Маленький будиночок розташувався зовсiм недалеко, тож весiльною мандрiвкою Мег стала тиха прогулянка з Джоном по дорозi вiд старого обiйстя до нового. Коли, переодягнувшись, вона знову спустилася до вiтальнi, схожа у своему сiрому костюмi, iз зав’язаним бiлою стрiчкою солом’яним капелюшком на чарiвну квакерку[7 - Квакерами називаються представники протестантськоi деномiнацii, котрi вiдрiзнялися особливою строгiстю поглядiв та норм зовнiшностi.], вся сiм’я зiбралася навколо неi, i прощання було таким нiжним, немов вона й справдi вiдправлялася в далеку подорож.

– Не думай, нiби я тепер розлучена з тобою, мамо, дорога, що нiби люблю тебе менше вiд того, як глибоко люблю Джона, – сказала вона, обiйнявши матiр, i очi ii на мить наповнилися сльозами. – Я щодня приходитиму сюди, тато. І сподiваюся, що ви любитимете мене, як i ранiше, хоч я тепер i замiжня. Бет збираеться часто проводити час зi мною, та й iншi дiвчатка забiгатимуть у гостi, щоб посмiятися над стараннями i промахами новоспеченоi домогосподарки. Дякую вам всiм за цей щасливий день мого весiлля. До побачення! До побачення!

Вони стояли, проводжаючи ii поглядами, повними любовi, надii й нiжноi гордостi, а вона йшла, спираючись на руку чоловiка, з оберемком квiтiв, i червневе сонце освiтлювало ii щасливе обличчя – так почалося замiжне життя Мег.




Роздiл третiй

Проба пера


Людям потрiбно багато часу, щоб зрозумiти рiзницю мiж талантом i генiальнiстю. Особливо це стосуеться честолюбних молодих чоловiкiв i жiнок. До Емi розумiння цiеi вiдмiнностi прийшло лише в результатi безлiчi випробувань i розчарувань, оскiльки, приймаючи ентузiазм за натхнення, вона з юнацькою зухвалiстю перепробувала всi види мистецтв. Створення «пасочок» (за виразом Ханни) на довгий час було вiдкладено, й Емi присвятила всi своi зусилля виконанню найтонших малюнкiв тушшю й пером, проявивши при цьому такий смак i майстернiсть, що ii витонченi твори принесли iй i задоволення, i дохiд.

Але перевтома очей незабаром змусила художницю вiдкласти перо й туш i зробити смiливу спробу оволодiти мистецтвом випалювання по дереву. Поки тривав цей творчий порив, сiм’я жила в постiйному страху перед пожежею. У будь-який час дня i ночi в будинку вiдчувався запах горiлого дерева, з горища або з дверей сараю часто валив дим, всюди в безладдi валялися розпеченi дерев’яччя, i Ханна нiколи не лягала спати, не поставивши бiля дверей дiжу води й обiднiй дзвiночок на випадок пожежi. На зворотнiй сторонi дошки для тiста було зображено обличчя Рафаеля[8 - Рафаель Сантi (1483–1520) – великий iталiйський живописець та архiтектор. Особливо вiн прославився вмiнням малювати мадонн, а найвiдомiша його робота мае назву «Сiкстинськоi мадонни».], а херувiм, що застиг у мелодiйному спiвi, прикрашав кришку вiдра з цукром. Спроба вiдбити образи Ромео i Джульетти[9 - Ромео та Джульетта – героi однойменноi п’еси англiйського драматурга Вiльяма Шекспiра (1564–1616).] призвела до того, що деякий час сiмейство Марч мало чим розмалювати грубу.

Перехiд вiд випалювання до олiйних фарб був цiлком природним для обпалених пальцiв, тож Емi з тим же запалом захопилася живописом. Знайомий художник забезпечив ii своiми старими палiтрами, пензлями й фарбами, i вона щосили взялася за малювання, виробляючи у величезнiй кiлькостi сiльськi та морськi пейзажi, яких нiхто нiколи не бачив на сушi й на морi.

Їi чудовиська, що мали зображати домашню худобу, ймовiрно, отримали б приз на сiльськогосподарськiй виставцi, а небезпечний кут нахилу ii суден, поза сумнiвом, викликав би морську хворобу у найдосвiдченiшого моряка, в тому разi, зрозумiло, якби цiлковите нехтування всiма вiдомими нормами кораблебудування i розташування оснащення не змусило б його скоцюрбитися в судомах вiд реготу при першому ж поглядi на полотно.

Смаглявi хлопчики i темноокi мадонни, що поглядали на вас iз кутка студii, нагадували творiння Мурiльо[10 - Бартоломе Естебан Мурiльо (1618–1682) – iспанський художник, представник «золотого сторiччя» iспанського живопису, а також очiльник севiльськоi школи.]. Олiйно-коричневi неяснi контури осiб iз вогненною смужкою не в тому мiсцi, де потрiбно, iмовiрно були навiянi Рембрандтом[11 - Рембрандт Харменс ван Рейн (1606–1669) – голландський живописець, неперевершений майстер к’яроскуро (тобто свiтлотiнi).], панi, що пашiли рум’яним здоров’ям, та трохи набряклi вiд пухкостi немовлята – Рубенсом[12 - Пiтер Пауль Рубенс (1547–1640) – фламандський живописець, котрий вiдобразив у своiх полотнах голландський iдеал жiночоi краси.], а Тернера[13 - Тернер Вiльям (1775–1851) – англiйський живописець, автор смiливих по колористицi та свiтло-повiтряним пошукам пейзажiв. Одного разу Тернер навiть прив’язав себе до мачти корабля, щоб iз натури замалювати пожежу в Лондонському парламентi.] можна було знайти у блакитних грозах, помаранчевих блискавках, коричневому дощi й фiолетових хмарах з томатного кольору плямою посерединi, яке могло бути сонцем або маяком, сорочкою матроса або королiвською мантiею – це вже як заманеться глядачевi.

На змiну живопису прийшли портрети вугiллям, i всi члени сiмейства висiли в ряд, такi розпатланi, дикуватi й покритi сажею, наче щойно вилiзли iз засiку з вугiллям. У олiвцевих ескiзах вони стали виглядати краще, бо схожiсть iз оригiналами була помiтнiшою, а волосся Емi, нiс Джо, рот Мег i очi Лорi були названi «просто чудовими». За цим послiдувало повернення до глини й гiпсу: схожi на страшнi примари злiпки ii знайомих заповнювали всi кутки кiмнат i валилися з полиць шаф на голови домашнiм.

Як живi моделi деякий час вдавалося заманювати сусiдських дiтлахiв, проте лише доти, поки iхнi незв’язнi звiти про таемничi манiпуляцii панни Емi не перетворили мисткиню в очах навколишнiх жителiв на якусь подобу маленькоi людожерки. Їi зусилля в цьому напрямку, проте, отримали несподiване завершення в результатi нещасного випадку. Вiн остудив запал Емi.

Через тимчасову вiдсутнiсть iнших моделей вона вирiшила зробити злiпок власноi чарiвноi нiжки, тож одного разу вся сiм’я отримала переляк через грiзний стукiт i вереск, якi долинали з сараю. Кинувшись на допомогу, вони виявили, що юна ентузiастка вiдчайдушно скаче з ногою, мiцно затиснутою в каструлi з гiпсом, який затвердiв iз несподiваною швидкiстю. Звiльнити ногу вдалося з великими труднощами i не без небезпеки для здоров’я, оскiльки Джо так реготала, колупаючи гiпс, що нiж увiйшов занадто глибоко в бiдну нiжку, залишивши довгу пам’ять про цей творчий досвiд.

Пiсля цiеi подii Емi на деякий час заспокоiлася, поки манiя робити ескiзи на пленерi не змусила ii щодня вiдправлятися на рiчку, в поле або в лiс для «вивчення натури» й зiтхати по руiнах, якi можна було б змалювати. Врештi-решт вона застудилася, сидячи на мокрiй травi, щоб занести в альбом який-небудь черговий «чудовий фрагмент», що складався з каменю, пенька, гриба й зламаноi гiлки, або «божественноi маси хмар», яка виглядала в ii альбомi, наче розпотрошена перина.

Емi жертвувала своiм прекрасним кольором обличчя, проводячи спекотнi лiтнi днi, сидячи в човнi посеред рiчки i вивчаючи «свiтло й тiнь». Вона навiть набула вертикальноi зморшки на лобi, намагаючись знайти потрiбний «кут зору», або як там це ще називаеться.

Якщо, як стверджуе Мiкеланджело[14 - Мiкеланджело Буонарротi (1475–1564) – iталiйський скульптор, живописець, архiтектор i поет (його вiршi, зокрема, представлено у фiльмi Ежена Грiна «Мiст мистецтв»). Мiкеланджело вiдомий i як автор розпису стелi Сiкстинськоi капели.], «генiй – це вiчне терпiння», Емi цiлком могла претендувати на опанування цiею божественною властивiстю, бо вперто продовжувала своi шукання, попри всi перешкоди, невдачi й протидii, твердо вiрячи, що з часом обов’язково створить щось таке, що заслуговуватиме на назву «високого мистецтва».

Вона iз задоволенням навчалася й багато чого iншого, бо вирiшила стати привабливою й освiченою жiнкою навiть у тому разi, якщо iй не судитиметься стати великою художницею. У цьому вона досягла куди бiльшого успiху, адже була однiею з тих щасливиць, якi всiм подобаються, всюди заводять друзiв i йдуть по життю так легко й грацiозно, що в менш щасливих людей виникае спокуса повiрити, нiби такi улюбленцi долi народженi пiд щасливою зiркою.

Емi любили всi, бо серед ii талантiв була також i тактовнiсть. Вроджене чуття пiдказувало iй, що буде приемно й правильно, тому вона завжди говорила саме те, що в цей момент потребував ii вiзавi, робила саме те, що було до мiсця й до часу, й вирiзнялася таким самовладанням, що сестри часто говорили: «Якби нашiй Емi довелося вiдправитися в королiвський палац без всякоi репетицii, то вона все одно знала б, що i як там потрiбно робити».

Головною ii слабкiстю було бажання обертатися в «кращих колах», хоч залишалося не зовсiм ясним, якi саме «кола» е кращими. Грошi, свiтськi таланти й вишуканi манери були предметом ii прагнень. Їй подобалося зустрiчатися з тими, хто всiм цим володiв. При цьому вона часто помилково приймала брехню за iстину i захоплювалася тим, що не заслуговувало захоплення. Нiколи не забуваючи, що вона ледi за народженням, Емi старанно культивувала своi аристократичнi смаки i схильностi, з тим, аби за нагоди посiсти те мiсце в суспiльствi, якого нинi позбавляла ii бiднiсть.

«Мiледi», як називали ii друзi, щиро прагнула стати справжньою ледi в усiх вiдношеннях i була такою в душi, але iй ще тiльки належало дiзнатися, що нi за якi грошi не можна купити витонченiсть натури, що положення в суспiльствi не гарантуе його власнику благородства почуттiв i думок i що вихованiсть людини вiдчуваеться, незважаючи на несприятливi обставини, в яких все це виявляеться.

– Я хочу попросити тебе, мамо, про одну послугу, – сказала одного разу Емi, входячи в кiмнату з дуже багатозначним виглядом.

– Так, маленька, що таке? – вiдгукнулася мати, в чиiх очах ця велична юна ледi, як i ранiше залишалася «дитинкою».

– Наступного тижня наш рисувальний клас розпускають на канiкули, i перед тим, як дiвчатка роз’iдуться, я хочу запросити iх до нас на гостини. Вони всi шалено хочуть побачити рiчку, змалювати зруйнований мiст та iншi тутешнi види, якi сподобалися iм у моему ескiзному альбомi. Вони зазвичай були дуже добрi до мене i я iм дуже вдячна за це. Адже всi вони багатi i знають, що я бiдна, проте ставляться до мене як до рiвноi.

– А чому б iм ставитися до тебе iнакше? – панi Марч поставила це запитання з тим виглядом, який дiвчатка добре знали i називали «виглядом Марii-Терезii»[15 - Марiя-Терезiя (1717–1780) – австрiйська ерцгерцогиня з династii Габсбургiв. Вона вiдома як правителька, котра значно розбудувала Габсбурзьку державу, залишившись у пам’ятi людей енергiйною, дiяльною, мудрою та тактовною королевою.].

– Ти не гiрше за мене знаеш, що майже всi пiдкреслюють цю рiзницю, тож не наiжачуй пiр’ячко, моя мамо-курочко, коли твоiх курчат клюють бiльш яскравi пташки. Гидке каченя стане лебедем, ти ж знаеш, – i Емi усмiхнулася без всякоi гiркоти, оскiльки мала веселу вдачу i оптимiстичний погляд на життя.

Панi Марч засмiялася i, заспокоiвши свою материнську гордiсть, запитала:

– Ну, мiй лебiдь, який же твiй план?

– Я хотiла б запросити дiвчаток до нас на другий снiданок, прогулятися з ними по тих мiсцях, якi вони хотiли б побачити, а, може, й покататися на човнi по рiчцi i влаштувати невеличке свято на лонi природи.

– Цiлком можливо. Що ти думаеш подати до столу? Пирiг, бутерброди, фрукти i кава – цього буде досить, я гадаю?

– О, нi, звичайно, нi! Потрiбно подати холодного язика, курку, французький шоколад, а крiм цього – морозиво. Дiвчата звикли до такоi iжi, i я хочу, щоб мiй снiданок був пристойним i вишуканим, нехай я й заробляю собi на життя працею.

– Скiльки ж дiвчаток у твоему класi? – запитала мати вже стриманiше.

– Дванадцять, але, гадаю, що приiдуть не всi.

– Помилуй, дитинко, тобi ж доведеться брати напрокат омнiбус, щоб катати iх по околицях!

– Ну що ти, мамо! Приiдуть, ймовiрно, шiсть або вiсiм – не бiльш, тож я найму невелику вiдкриту коляску i попрошу пана Лоуренса позичити менi його «черрi-брендi» (так Ханна називала кiнний шарабан[16 - Шарабан – чотирьохколiсний кiнний екiпаж з кiлькома поперечними сидiннями або однокiнний двоколiсний екiпаж.]).

– Усе це обiйдеться дуже дорого, Емi.

– Нi, не дуже. Я все пiдрахувала i за все заплачу зi своiх грошей.

– А ти не думаеш, дорога, що, якщо цi дiвчатка давно «звикли до всього цього», бiльш скромний прийом виявився б для них приемною рiзноманiтнiстю, так i для нас це було б набагато краще, нiж купувати й брати напрокат те, що нам не потрiбно, намагаючись наслiдувати тих, чий спосiб життя не вiдповiдае нашому матерiальному становищу?

– Якщо менi не можна влаштувати все так, як я хочу, то я взагалi не хочу нiчого влаштовувати! Я знаю, що можу прекрасно втiлити мiй план, якщо ти i сестри трохи менi допоможете. Я не розумiю, чому менi не можна це зробити, якщо я готова заплатити за все сама! – сказала Емi з рiшучiстю, яку протидiя може перетворити в упертiсть.

Панi Марч знала, що досвiд – кращий учитель, i, коли це було можливо, дозволяла своiм дiтям вчитися на власних помилках, яких вона охоче допомогла б iм уникнути, аби тiльки вони не вiдмовлялися прийняти ii поради.

– Добре, Емi, якщо ти так цього хочеш i знаеш, як здiйснити свiй задум без надмiрноi витрати грошей, сил i часу, я не заперечуватиму. Поговори iз сестрами, i, яке б рiшення ви не ухвалили, я зроблю все, що в моiх силах, щоб допомогти вам.

– Дякую, мамо, ти завжди така добра! – i Емi пiшла, щоб викласти план сестрам.

Мег погодилася вiдразу i обiцяла свою допомогу, запропонувавши для здiйснення проекту все, що мала, вiд ii маленького будиночка до ii парадних ложечок для солi. Але Джо подивилася на проект загалом несхвально i спочатку навiть не схотiла мати нiчого спiльного з цiею затiею.

– Ну скажи на милiсть, навiщо тобi витрачати своi грошi, турбувати сiм’ю i перевертати догори дригом весь будинок заради купки дiвчат, яким на тебе наплювати? Я гадала, в тебе досить гордостi й здорового глузду, щоб не плазувати перед кожною смертною, яка носить французькi черевики i iздить в каретi, – сказала Джо, яку сестра вiдiрвала вiд написання трагiчноi кульмiнацii роману.

– Я нi перед ким не плазую! І терпiти не можу, коли до мене ставляться так зверхньо, як ти! – роздратовано заявила у вiдповiдь Емi. Сестри i ранiше сварилися, коли виникали подiбнi питання. – Цi дiвчатка люблять мене, а я iх, i в них багато доброти, розважливостi й таланту, незважаючи на те що ти називаеш «свiтською нiсенiтницею». Ти не хочеш подобатися людям, бувати у доброму товариствi, удосконалювати своi манери i розвивати своi смаки. А я хочу. І я маю намiр витягти все, що можна, з кожного випадку, який менi випаде. Ти можеш йти по життю, виставивши лiктi й задерши носа, i називати це незалежнiстю, якщо тобi так подобаеться. Але це не для мене.

Коли Емi давала волю мовi й почуттям, вона зазвичай перемагала в суперечцi, оскiльки здоровий глузд майже завжди опинявся на ii боцi. До того ж Джо справдi довела свою любов до свободи й презирство до умовностей майже до абсурду, тож ii поразка в цiй сутичцi була неминучою. Визначення, яке Емi дала iдеi Джо про незалежнiсть, було настiльки вдалим випадом, що обидвi не втрималися вiд смiху, й дискусiя набула бiльш дружнього перебiгу. Хоч i неохоче, та зрештою Джо дала згоду пожертвувати день на свiтськi умовностi й допомогти сестрi в тому, що продовжувала вважати «безглуздою витiвкою».

Нарештi, запрошення були розiсланi, майже всi iх прийняли, тож наступний понедiлок мав стати днем грандiозноi подii. Ханна вiд цього була не в гуморi, бо ii звичний щотижневий порядок роботи значно порушився, i вона постiйно пророкувала, що «коли не вдалося все випрати й випрасувати вчасно, так i нiщо iнше добре не пiде». Порушення ритму роботи механiзму домашнього господарства погано вiдбилося на починаннi загалом, але девiзом Емi було Nil desperandum (тобто «нiколи не впадати у вiдчай»), i, ухваливши рiшення, вона йшла до мети, незважаючи на всi перешкоди.

А iх було чимало. Напередоднi Бет стало зле i вона злягла в лiжко. До Мег нагодилося незвично багато вiдвiдувачiв, i вона не могла вiдлучитися з дому. Джо була до того занурена у власнi думки, що не контролювала ситуацiю i жодним чином не зарадила численним прикрим збиткам i помилкам.

Куховарство Ханни виявилося на рiдкiсть невдалим: курка – жорстка, язик – пересолений, шоколад – не пiнився. Пирiг i морозиво обiйшлися дорожче, нiж передбачала Емi, так само й оренда екiпажу. Решта витрат, що здавалися спочатку дрiб’язковими, на виходi утворили страшну суму.

У понедiлок Емi встала на свiтанку, змусила всiх домашнiх схопитися з лiжок i наспiх поснiдати, щоб можна було швидше пiдготувати будинок до прийому гостей.

Вiтальня вкотре вразила дiвчину своiм убогим виглядом, але часу на зiтхання не залишилося, тож Емi постаралася витягти максимум можливого з того, що в неi було: розставила стiльцi так, щоб вони закривали потертi мiсця на килимi, прикрила плями на стiнах картинками в плетених рамках i заповнила порожнi кутки скульптурами домашнього виготовлення, що додало кiмнатi вигляду художнього салону, так само як i повнi чарiвних квiтiв вази, якi Джо розставила скрiзь, де тiльки можна було.

Однак стiл, накритий для гостей, виглядав чудово, i, оглядаючи його, Емi всiею душею сподiвалася, що страви сподобаються дiвчаткам, а взятi напрокат скло, фарфор i срiбло благополучно повернуться до своiх господарiв. Екiпажi очiкувалися в строк.

Мама й Мег були готовi зустрiти приятельок Емi. А Бет оговталася настiльки, що могла допомагати Ханнi. Також вдалося переконати Джо бути жвавою i люб’язною, наскiльки це могли дозволити ii неуважнiсть, головний бiль i вкрай несхвальне ставлення до всiх i вся.

Тож коли Емi вже втомлена вбиралася у свою найкращу сукню, то намагалася пiдбадьорити себе думками про ту щасливу мить, коли снiданок благополучно завершиться i вона поiде зi своiми подругами оглядати мальовничi околицi, бо вважала «черрi-брендi» i руiни мосту виграшними моментами свого плану.

Однак недаремно ще одна домовленiсть розлютили Джо i Ханну до краю – гостi повиннi були перенести свiй вiзит на вiвторок, якщо понедiлок виявиться дощовитим. Як на зло, в перший день тижня погода вже зранку була нестабiльною, що зазвичай дратуе куди бiльше, нiж нудний дощ. То мрячило, то свiтило сонечко, то пiднiмався вiтер – небесна канцелярiя нiяк не могла вирiшити остаточно, на чому зупинитися.

Двi години томливоi невизначеностi Емi провела, крокуючи з вiтальнi на ганок i назад, поки, очевидно, думка запрошених змiнювалося разом iз напрямком флюгера на даху. А проливний дощ, що розпочався об одинадцятiй годинi, ймовiрно, позбавив юних художниць будь-якого ентузiазму. Нiхто з гостей так i не з’явився, i о другiй годинi дня змученi очiкуванням члени родини сiли за стiл у променях яскравого сонця, щоб поглинути швидкопсувнi страви i в такий спосiб хоч трохи зменшити збитки.

– Але вже сьогоднi погода не викликае сумнiвiв. Вони, звичайно ж, приiдуть, тож треба якнайшвидше приготувати все необхiдне, – сказала Емi, коли сонце розбудило ii наступного ранку. Вона намагалася говорити бадьоро, але потай шкодувала, що надала подругам можливiсть перенести вiзит на вiвторок, оскiльки ii ентузiазм, так само як i спечений пирiг, давно охолов.

– Нiде не змiг дiстати омара, тож, дочко, доведеться сьогоднi обiйтися без салату, – сказав батько, коли через пiвгодини зайшов до хати iз виразом спокiйноi безнадii на обличчi.

– У такому разi можна використати курку. Те, що вона трохи жорстка, не буде помiтно в салатi, – порадила панi Марч.

– Ханна на хвилиночку залишила курку на столi, й кошенята дiсталися до неi. Менi дуже шкода, Емi, – додала Бет, котра, як i ранiше, залишалася покровителькою кiшок.

– Але без омара не можна, одного лише язика недостатньо, – рiшуче заявила Емi.

– Що, помчати до мiста й купити омара? – запропонувала Джо з великодушнiстю мученика.

– Ти, мабуть, з’явишся, тримаючи його пiд пахвою i навiть не загорнутого в папiр, тiльки щоб досадити менi. Я поiду за ним сама, – вiдповiла Емi, починаючи втрачати самовладання.

Сховавши обличчя пiд густою вуаллю i озброiвшись витонченим дорожнiм кошиком, вона рушила в мiсто, вважаючи, що прохолодне ранкове повiтря заспокоiть ii збентежений дух i додасть наснаги для майбутнiх звершень цього дня. Пiсля нетривалих пошукiв предмет ii прагнень було здобуто, так само, як i пляшка соусу. Щоб уникнути подальшоi втрати часу, вона пустилася у зворотний шлях на омнiбусi.

Оскiльки там був лише ще один пасажир – сонна стара дама, Емi зняла вуаль i коротала нудну дорогу, намагаючись розiбратися, куди пiшли всi ii грошi. Вона так захопилася пiдрахунками, що навiть не помiтила нового пасажира, який заскочив до екiпажу прямо на ходу. Несподiвано чоловiчий голос вимовив: «Доброго ранку, панно Марч», i, пiднявши голову, вона побачила одного з найелегантнiших унiверситетських друзiв Лорi. Гаряче сподiваючись, що вiн вийде з омнiбуса ранiше ii, Емi повнiстю iгнорувала кошик, що стояв бiля ii нiг. Внутрiшньо привiтавши себе з тим, що рiшення вбратися в нову дорожню сукню було правильним, Емi вiдповiла на вiтання молодого чоловiка з усiею своею чемнiстю й гiднiстю.

Бесiда йшла чудово, тож головне побоювання, яке мучило Емi, незабаром зникло: вона дiзналася, що молодий чоловiк виходить першим. Та саме в той момент, коли вона розповiдала щось особливо вишуканим тоном, стара дама пiднялася зi свого мiсця. Шкутильгаючи до дверей, вона перекинула кошик, i – о жах! – омар у всьому своему вульгарному розмiрi й почервонiннi постав перед шляхетними очима пана Тюдора.

– Їй-богу, вона забула свiй обiд! – вигукнув молодий чоловiк, котрий нi про що не пiдозрював, запихаючи багряне чудовисько на мiсце своею паличкою i готуючись передати кошик старiй дамi.

– Будь ласка, не треба… це… це мое, – пробурмотiла Емi, обличчя ii було майже таким же червоним, як i ii улов.

– О, чорт забирай! Прошу вибачення. Неймовiрно гарно, чи не так? – сказав Тюдор iз величезним присутнiстю духу й висловлюючи своiм виглядом стриманий iнтерес, що робило честь його вихованню.

Емi миттево прийшла до тями, смiливо поставила свiй кошик на сидiння i сказала, смiючись:

– Хiба вам не хочеться покуштувати салату, який iз нього приготують, i поглянути на чарiвних юних ледi, якi будуть його iсти?

Що ж, це був спритний хiд, оскiльки вдалося торкнутися двох головних чоловiчих слабкостей: омар був миттево оточений ореолом приемних спогадiв, а цiкавiсть, викликана згадкою про «чарiвних юних ледi», вiдволiкла його вiд того комiчного нещастя, що оце сталося.

– Гадаю, вони з Лорi смiятимуться й жартуватимуть з цього приводу, але я iх не почую. І це втiшае, – сказала собi Емi, коли Тюдор розкланявся й вийшов з омнiбуса.

Удома вона не згадала про цю зустрiч (хоч виявила, що, коли кошик перекинувся, ii нова сукня помiтно постраждала вiд соусу, патьоки якого залишили на спiдницi химернi звивистi слiди), продовживши приготування, якi тепер здавалися бiльш нудними, нiж ранiше. Але до полудня все було готово. Вiдчуваючи, що сусiди вже зацiкавилися ii пересуваннями i маневрами, вона бажала загладити спогади про вчорашню невдачу грандiозним успiхом сьогоднiшнього дня, а тому розпорядилася подати «черрi-брендi» й урочисто виiхала назустрiч гостям, щоб супроводжувати iх на банкет.

– Стук колiс! Вони iдуть! Я вийду на ганок, щоб iх зустрiти. Я так хочу, щоб бiдна дiвчинка добре провела час пiсля всiх цих випробувань, – сказала панi Марч, виходячи з парадних дверей. Але, кинувши на дорогу один-единий погляд, вона вiдступила назад до передпокою з таким виразом обличчя, котрий важко пiддаеться опису: майже загубившись у великому екiпажi, там сидiли Емi та ще одна дiвчинка.

– Бiжи, Бет, i допоможи Ханнi прибрати половину iжi зi столу. Це буде надто безглуздо – виставити снiданок на дванадцять персон перед однiею гостею! – крикнула Джо, роздратована й занадто схвильована, щоб посмiятися над комiзмом ситуацii.

Увiйшла Емi, абсолютно спокiйна й чарiвно люб’язна по вiдношенню до своеi единоi гостi, котра стримала обiцянку i все-таки приiхала. Іншi члени сiм’i, володiючи акторськими здiбностями, так само добре зiграли своi ролi, й панна Елiот знайшла iх досить життерадiсними людьми, оскiльки iм не вдавалося стримувати свою веселiсть. Коли приведений у вiдповiднiсть до числа гостей снiданок був iз задоволенням з’iдений, гостi продемонстрували студiю художницi та сад. Пiд час усiх пересувань жваво точилися розмови про мистецтво. Потiм Емi розпорядилася подати двомiсну коляску (на жаль, не елегантний «черрi-брендi»!) й катала свою подругу по околицях майже до заходу сонця, пiсля чого «свято скiнчилося».

Увiйшовши до будинку з дуже втомленим, але, як завжди, спокiйним виглядом, вона помiтила, що всi слiди злощасного бенкету зникли, крiм пiдозрiлих складок у кутках рота Джо.

– Чудова сьогоднi була погода, якраз для прогулянки в екiпажi, дорога, – сказала мати так само чемно й люб’язно, як i тодi, коли б у прогулянцi брали участь дванадцять чоловiк.

– Панночка Елiот – дуже мила дiвчина i, здаеться, вона залишилася задоволеною, – завважила Бет iз особливою теплотою.

– Чи не дасте менi з собою шматок вашого пирога? Менi вiн стане в пригодi, бо маю дуже багато гостей у цi днi, а такого чудового пирога менi не спекти, – сказала Мег напрочуд серйозним тоном.

– Вiзьми весь. Я тут едина, хто любить солодке, тож вiн встигне заплiснявiти, перш нiж менi вдасться iз ним упоратися, – вiдповiла Емi зiтхнувши, адже думала про ту величезну суму, яку витратила на цей пирiг.

– Шкода, що немае Лорi й нiкому допомогти нам, – почала було Джо, коли вони вдруге приступили до салату й морозива.

Застережливий погляд матерi завадив подальшим висловлюванням на цю тему, i вся сiм’я iла витонченi страви у героiчному мовчаннi, поки пан Марч м’яко не помiтив:

– Салат був одним з улюблених страв у давнину i… – тут загальний вибух смiху перервав виклад «iсторii салатiв», на превеликий подив ученого мужа.

– Склади все це в кошик i вiдправ до Гуммелiв: нiмцi люблять поiсти. Мене нудить вiд споглядання всього цього, i ви не маете вмирати вiд переiдання тiльки через те, що я виявилася такою дурепою! – вигукнула Емi, витираючи сльози.

– Я думала, помру, коли побачила тiльки вас двох у цьому – як там його? – немов два крихiтних зернятка у великий горiховiй шкаралупi. А мама-то чекала цiлу юрбу! – i, насмiявшись, Джо трохи сумно зiтхнула.

– Менi дуже шкода, дорога, що тебе спiткало таке розчарування, але ми всi дуже старалися, щоб ти була задоволена, – сказала панi Марч iз нiжним спiвчуттям.

– Я задоволена. Я зробила те, за що взялася, i не моя вина, що нiчого не вийшло. Цим я й тiшуся, – вiдповiла Емi з легким тремтiнням в голосi. – Я вдячна всiм вам за допомогу i буду ще бiльш вдячна, якщо ви не згадуватимете про те, що трапилося, принаймнi найближчого мiсяця.

Нiхто й не згадував про це протягом кiлькох мiсяцiв, але слова «свято на природi» завжди викликали загальну усмiшку, а на день народження Емi отримала в подарунок вiд Лорi крихiтного коралового омара, щоб носити у виглядi брелока на ланцюжку годинника.

– Якби не мама, я не витримала б усього цього, – оголосила Емi згодом i з вдячнiстю згадувала про допомогу матерi навiть тодi, коли «найкращий жарт сезону» вже був забутий всiма iншими учасниками подiй.




Роздiл четвертий

Лiтературнi уроки


Доля несподiвано посмiхнулася Джо й кинула монетку на щастя прямо на ii шляху. Не золоту, щоправда, але не знаю, чи змiг би цiлий мiльйон принести Джо бiльше щастя, нiж та невелика сума, яку вона заробляла своiм письменництвом.

Кожнi кiлька тижнiв вона закривалася у своiй кiмнатi, одягалася у «письменницький костюм» i «занурювалася у вир», як вона це визначала, пишучи свiй роман i вкладаючи в нього всю душу, бо, поки вiн не був закiнчений, вона не могла знайти спокiй.

«Письменницький костюм» складався iз чорного вовняного фартуха, об який вона могла скiльки завгодно витирати перо, i шапочки з тiеi ж тканини, прикрашеноi веселим червоним бантиком, яка утримувала волосся Джо. Ця шапочка служила маяком для допитливих очей членiв сiмейства, якi в такi перiоди намагалися триматися вiд неi на вiдстанi, лише деколи всовуючи голови у дверi ii кiмнати, щоб спитати з iнтересом: «Ну як, Джо, чи кипить там твiй генiй?».

Втiм, вони не завжди наважувалися поставити навiть це запитання, не вивiдавши попередньо, в якому станi перебувала шапочка. Якщо цей виразний предмет туалету низько насувався на лоба, то був ясний знак, що важка праця тривае. У моменти хвилювання вiн був хвацько зсунутий набiк. А коли вiдчай охоплював авторку аж надто сильно, шапочка зривалася рiшучою рукою й кидалася на пiдлогу. У такi моменти гiсть мовчки зникав, i, поки веселий червоний бантик не з’являвся знову над натхненним чолом, нiхто не насмiлювався потурбувати Джо.

Вона аж нiяк не вважала себе генiем, але коли ii охоплювало творче натхнення, вiддавалася йому з повним самозреченням i вела блаженне iснування, забувши про неприемностi, турботи або погану погоду на той час, поки залишалася в щасливому i благополучному уявному свiтi, де було повно друзiв, майже настiльки ж реальних i настiльки ж дорогих iй, як i будь-який з ii друзiв у плотi.

Сон не турбував ii очей, iжа стояла незаймана, день i нiч були занадто короткi, щоб встигнути насолодитися щастям, яке приходило до неi тiльки в такi перiоди. Заради цих годин варто жити, навiть якщо вони не приносили нiяких iнших плодiв. Божественне натхнення зазвичай тривало тиждень або два, а потiм вона виходила зi свого «виру», голодна, сонна, сердита або сумна.

Джо щойно прийшла до тями пiсля одного з подiбних нападiв, коли ii вмовили супроводити панну Крокер на публiчну лекцiю, i в нагороду за свою ласкавiсть вона отримала нову iдею. Це була загальнодоступна лекцiя про египетськi пiрамiди, i Джо частково здивував вибiр такоi теми для подiбноi аудиторii, але вона погодилася допустити, що якесь величезне соцiальне зло буде виправлено або якась глибока потреба задоволена розкриттям величi фараонiв та iх династiй перед слухачами, чиi думки були зайнятi цiнами на борошно й вугiлля i чиi життя були присвяченi спробам розгадати загадки, складнiшi за таемницi Сфiнкса.

Вони прийшли рано, i, поки панночка Крокер штопала принесену iз собою панчоху, Джо намагалася розважитися, спостерiгаючи за людьми, якi займали одну з ними лаву. Злiва вiд неi сидiли двi матрони з масивними лобами, вдягненi у вiдповiднi капелюшки, що обговорювали жiночi права й одночасно плели мереживо. Трохи далi розташувалася пара скромних закоханих, котрi трималися за руки, поряд – похмурого вигляду стара дiва, що iла м’ятнi льодяники з паперового пакетика, за нею дрiмав якийсь старий джентльмен, накрившись жовтою хусткою, в порядку пiдготовки до майбутньоi лекцii. Єдиним сусiдом Джо справа був вдумливого виду хлопчина, поглинутий читанням газети.

Це було дешеве iлюстроване видання, i Джо уважно вивчала найближчий до неi твiр мистецтва, марно намагаючись здогадатися, який невипадковий збiг обставин зажадав мелодраматичного зображення iндiанця в повному бойовому «макiяжi». Той падав у прiрву разом iз вовком, що вчепився йому в горло, а поблизу два розлючених молодика з неприродньо маленькими ступнями й великими очима втикали один в одного ножi, а на задньому планi скуйовджена жiнка з широко розкритим ротом тiкала в лiс. Вiдiрвавшись на хвилину вiд читання, щоб перегорнути сторiнку, хлопчина помiтив, що Джо дивиться на нього, i по-дружньому запропонував iй половину газети, сказавши грубувато:

– Хочеш почитати? Історiя – перший сорт!

Джо взяла простягнутий листок iз усмiшкою – навiть дорослою вона так i не позбулася звички симпатизувати хлопчикам – i незабаром занурилася у звичний лабiринт любовi, таемниць i вбивств, бо ж iсторiя належала до того розряду легкого читання, в якому даеться повна свобода пристрастям, а коли автору не вистачае винахiдливостi, грандiозна катастрофа очищае сцену вiд половини дiйових осiб, залишаючи другу половину радiти з приводу загибелi першоi.

– Непогано, так? – сказав хлопець, коли вона пробiгла очима останнiй абзац частини, що iй дiсталася.

– Гадаю, i ми з тобою змогли б написати не гiрше, якби спробували, – вiдповiла Джо, яку тiшило його захоплення цiею лiтературною халтурою.

– Я вважав би себе щасливчиком, аби умiв так писати. Вона, кажуть, здорово заробляе на таких iсторiях, – i вiн вказав на iм’я панi С. Л. Е. Н. Г. Нортберi пiд заголовком оповiдання.

– Ти ii знаеш? – запитала Джо з раптовим iнтересом.

– Нi, але я читав усi ii розповiдi та знаю хлопця, який працюе в конторi, де друкують цю газету.

– І ти кажеш, що вона добре заробляе на таких iсторiях? – Джо з iще бiльшою повагою поглянула на дикувату групу на малюнку i на знаки оклику, що густо всiяли сторiнку.

– Ще б пак! Вона знае, що людям подобаеться, i iй добре платять за те, що вона пише.

Аж тут почалася лекцiя, та Джо мало що з неi чула, оскiльки, поки професор Сендс розказував про Бельцонi[17 - Джованнi Баттiста Бельцонi (1778–1823) – iталiйський мандрiвник i археолог, вiдомий дослiдник Єгипту. Саме Бельцонi стоiть бiля початкiв великих колекцiй египетського мистецтва, котрi збиралися у Захiднiй Європi.], Хеопса, скарабеiв та египетську писемнiсть, вона крадькома переписала адресу видавця i не тiльки вирiшила взяти участь в оголошеному газетою конкурсi, а й перемогти, отримавши заявлений приз у сто доларiв за кращу сенсацiйну iсторiю.

На той час, коли лекцiя скiнчилася i публiка прокинулася, Джо вже заклала фундамент свого майбутнього багатства (не першого в цьому свiтi багатства, побудованого за допомогою паперу й пера). Тож дiвчина була повнiстю занурена у розробку сюжету, вагаючись щодо того, чи повинна дуель статися до таемноi втечi закоханих або ж пiсля вбивства.

Удома вона нiкому не сказала про свiй план, але наступного дня взялася до роботи – до великоi тривоги матерi, яка завжди хвилювалася, коли «генiй кипiв». Джо ще нiколи не писала в такiй манерi – до цих пiр вона задовольнялася дуже стриманими романтичними iсторiями для «Орла», – але iй знадобилися ii театральний досвiд i начитанiсть, якi дали iй певне уявлення про засоби, що забезпечують драматичний ефект, i допомогли в тому, що стосувалося сюжету, мови й костюмiв персонажiв.

Їi iсторiя була настiльки пронизана безглуздям i вiдчаем, наскiльки дозволяло ii обмежене знайомство iз цими душевними станами, i, зробивши мiсцем дii Лiсабон, вона обрала землетрус як пiдходящу й вражаючу уяву розв’язку. Рукопис був вiдправлений таемно: його супроводжувала записка, де скромно повiдомлялося: якщо iсторiя не отримае приз, якого автор навiть не смiе очiкувати, вона погоджуеться отримати за публiкацiю будь-яку суму, яку видавець вважатиме прийнятною.

Шiсть тижнiв – великий термiн, якщо доводиться чекати, i ще бiльший, якщо потрiбно зберiгати секрет, але Джо терпляче робила i те, й друге i тiльки-но почала втрачати надiю знову побачити свiй рукопис, коли надiйшов лист, вiд якого в неi перехопило подих: вона розкрила конверт, i iй на колiна випав чек на сто доларiв. Десь зо хвилину вона сидiла нерухомо, дивлячись на нього так, наче це була змiя, потiм прочитала листа й заплакала.

Гадаемо, що аби найдобрiший редактор, який писав цю люб’язну записку, знав, яке величезне щастя вiн приносить ближньому, то неодмiнно присвятив би своi вiльнi години, якщо вони в нього були б, цьому приемному заняттю, оскiльки для Джо лист мав куди бiльшу цiннiсть, нiж грошi: вiн був пiдбадьорливим. Пiсля довгих рокiв наполегливоi працi було так приемно виявити, що чогось вона все ж таки навчилася, нехай навiть всього лише писати сенсацiйнi iсторii.

Рiдко можна побачити дiвчину, яка мала б бiльш гордий вигляд, нiж той, що був у Джо, коли, заспокоiвшись сама, вона схвилювала всю родину, з’явившись у вiтальнi з листом в однiй руцi i чеком – в другiй, та оголосила, що виграла приз. Зрозумiло, це було велике торжество, а коли iсторiю надрукували в газетi, всi читали й хвалили ii, хоч потiм батько, зазначивши, що i мова хороша, й сюжет оригiнальний, i трагедiя викликае тремтiння, все-таки похитав головою i сказав, як незворушний безсрiбник:

– Ти можеш писати краще, Джо. Прагни до вищого й нiколи не думай про грошi.

– А я впевнена, що в усьому цьому грошi – найприемнiше. Що ж ти збираешся робити з таким багатством, Джо? – запитала Емi, з благоговiнням дивлячись на магiчний клаптик паперу.

– Вiдправлю Бет i маму на море на мiсяць або два, – вiдповiла Джо не замислюючись.

– О, чудово! – вигукнула Бет, сплеснувши худенькими руками й глибоко зiтхнувши, немов чекала на свiжий океанський бриз, але тут же вiдсунула чек, яким змахнула перед нею сестра. – Нi, я не можу, дорога, це буде жахливим егоiзмом.

– Ти повинна поiхати, я тiльки про це й мрiю. Для цього я й працювала i тому домоглася успiху. У мене нiколи не виходить добре, коли я думаю тiльки про себе, тож якщо працюватиму заради тебе, це менi допоможе, хiба ти не розумiеш? А крiм того, мамi теж потрiбно якось змiнити обстановку, але вона нiзащо не покине тебе – значить, ти маеш поiхати з нею. Як це буде весело, коли ти повернешся додому рожева й пухкенька, як ранiше! Хай живе доктор Джо, яка завжди вилiковуе своiх пацiентiв!

Пiсля довгих дискусiй вони поiхали на море, i хоч Бет повернулася додому не такою «рожевою й пухкенькою», як хотiлося Джо, iй все-таки було набагато краще, а панi Марч оголосила, що вiдчувае себе на десять рокiв молодше. Джо залишилася задоволена вкладенням своiх призових грошей i з бадьорiстю взялася до роботи, твердо вирiшивши заробити ще не один такий чудовий чек.

У той рiк вона заробила iх кiлька i почала вiдчувати себе добувачем в будинку, бо чаклунство пера перетворювало ii «смiття» у зручностi для всiеi родини. «Дочка герцога» оплатила рахунок м’ясника, «Рука привида» розстелила новий килим, а «Прокляття сiмейства Ковентрi» стало благословенням сiмейства Марч у виглядi бакалiйних товарiв i одягу.

Багатство, зрозумiло, надзвичайно бажана рiч, але й у бiдностi е своя свiтла сторона, i найприемнiше, що можна витягти iз життевих труднощiв, – це справжне задоволення, яке приносить плiдна робота розуму й рук. І натхненню, породженому потребами, ми зобов’язанi принаймнi половиною всього розумного, красивого й корисного, що е в цьому свiтi. Джо смакувала це задоволення i перестала заздрити багатшим дiвчатам, втiшаючись тим, що здатна забезпечити своi потреби i iй не потрiбно просити нi в кого жодноi копiйки.

Їi iсторii не привернули уваги широкого загалу, однак знайшли свого читача, i, пiдбадьорена цiею обставиною, вона вирiшила одним рiшучим ударом домогтися i слави, й багатства. Переписавши свiй роман учетверте, Джо прочитала його близьким i друзям, а потiм запропонувала його зi страхом i трепетом трьом видавцям. Вiдповiдь здивувала: його надрукують, якщо вона скоротить його на третину i викине всi мiсця, якими особливо захоплювалася.

– Отже, тепер я повинна або засунути його назад у мiй бляшаний ящик – i нехай вiн там плiснявiе, або заплатити за його опублiкування зi своiх грошей, або обкраяти, щоб задовольнити покупця й отримати за свою працю непоганий гонорар. Слава – рiч приемна, але готiвковi грошi – рiч кориснiша, тож я ставлю це питання на голосування наших зборiв, – сказала Джо, скликавши сiмейну раду.

– Не псуй свою книжку, дiвчинко моя. Ти навiть не знаеш, яка вона хороша. І iдея добре розроблена. Нехай полежить, дозрiе, – так звучала порада батька, який i сам вчиняв у життi так, як проповiдував, терпляче чекаючи дозрiвання власних плодiв i не поспiшаючи зiбрати iх навiть тепер, коли вони стали солодкими i м’якими.

– Гадаю, Джо отримае бiльше користi, пройшовши через випробування, нiж вичiкуючи, – сказала панi Марч. – Критика – найкраща перевiрка для такого роду роботи. Вона виявить несподiванi переваги й недолiки твору Джо i допоможе iй наступного разу написати краще. Ми занадто упередженi, а похвала i осуд стороннiх виявляться корисними, нехай навiть роман принесе мало грошей.

– Так, – сказала Джо, насупивши брови, – я згодна. Я так довго з ним порпалася. Тож уже не знаю – хороший вiн, поганий чи так собi. Менi буде дуже корисно, якщо спокiйнi, неупередженi люди подивляться на нього i скажуть, що думають з цього приводу.

– Я не викинула б з нього жодного слова. Ти все зiпсуеш, якщо пристанеш на вимоги видавця. Те, що вiдбуваеться в умах людей, набагато цiкавiше, нiж iхнi дii, й вийде просто каша, якщо ти викинеш тi пояснення, якi е в твоему романi зараз, – заперечила Мег, яка була твердо впевнена, що книжка Джо – найчудовiша зi всiх коли-небудь написаних романiв.

– Але пан Аллен пише: «Вiдмовтеся вiд усiх пояснень, зробiть розповiдь яскравою й драматичною i дайте самим персонажам розповiсти всю iсторiю», – перебила ii Джо, звертаючись до записки видавця.

– Зроби так, як вiн каже. Видавець знае, що можна продати, а ми – не знаемо. Зроби популярну книжку та отримай стiльки грошей, скiльки дадуть. Потiм, коли зробиш собi iм’я, зможеш дозволити собi не пiдкорятися правилам i вставляти у своi романи всяких фiлософiв i метафiзикiв, – сказала Емi, яка дотримувалася суто практичного погляду на справу.

– Якщо моi героi – «фiлософи й метафiзики», – вiдгукнулася Джо зi смiхом, – це не моя вина. Я нiчого не знаю про подiбнi речi, крiм того, що чую iнодi вiд тата. А якщо я взяла дещо з його мудрих думок i вплела в мiй роман, тим краще для мене. А ти, Бет, що скажеш?

– Я так хотiла б побачити його надрукованим швидше, – ось i все, що сказала Бет, i, кажучи це, усмiхнулася. Але в ii висловi вiдчувся мимовiльний наголос на останньому словi, а в очах дiвчинки, котрi нiколи не втрачали своеi дитячоi простодушностi, з’явився якийсь сумний вираз – i серце Джо на мить стислося вiд страшного передчуття i змусило ii пуститися в свое маленьке комерцiйне пiдприемство «швидше».

Отже, зi спартанською твердiстю юна письменниця поклала свого первiстка на стiл i почала шматувати iз жорстокiстю людожера. У надii догодити всiм вона приймала всi поради, що до неi надходили, i, подiбно до стариганя та його осла у вiдомiй байцi, не догодила нiкому.

Батьковi подобався метафiзичний струмiнь, який непомiтно для неi самоi опинився в романi, тож цьому струменю було дозволено залишитися, хоча Джо й сумнiвалася в правильностi такого рiшення. Мати вважала, що в романi забагато описiв, тому майже всi вони були викинутi, а разом з ними – i багато необхiдних сполучних ланок роману. Мег захоплювалася трагiчними сценами, i Джо взялася нагромаджувати страждання, щоб догодити iй. Емi заперечувала проти жартiв, i з найкращих спонукань Джо прибрала всi веселi сцени, що оживляли цю похмуру iсторiю. Потiм, щоб довершити руйнування, вона викинула одну третину тексту й вiдправила свiй бiдний роман, немов общипану вiльшанку, у великий, кипучий свiт – щоб випробувати долю.

Роман опублiкували, вона отримала за нього триста доларiв i водночас безлiч похвал i докорiв – i те, й те звалилося на Джо в значно сильнiших, нiж очiкувала, висловах. Вони спричинили неабияке замiшання, тож аби прийти до тями, iй знадобився певний час.

– Ти казала, мама, що критика допоможе менi. Але чи можливо це, коли вона така суперечлива, що я не знаю, чи написала багатообiцяючу книжку, чи порушила всi десять заповiдей? – вигукувала бiдна Джо, гортаючи купу газетних вирiзок, уважне читання яких наповнювало ii душу то гордiстю й радiстю, то гнiвом i непiдробним жахом. – Ось ця людина пише: «Виняткова книжка, сповнена правди, краси i впевненостi; все в нiй чудово, чисто, натхненно», – продовжила читати збита з пантелику письменниця, – а наступний читач каже так: «Теорiя книжки порочна; повно нездорових фантазiй, спiритичних поглядiв, неприродних характерiв». Але в мене не було нiякоi «теорii», я не вiрю в спiритуалiзм, а моi характери взятi з життя. Не розумiю, як цей критик може бути правий… Ще один каже: «Це один з кращих американських романiв, що з’явилися за багато рокiв» (у мене досить здорового глузду, щоб так не думати), а наступний стверджуе, що «хоча роман оригiнальний i написаний з великою силою i почуттям, вiн е небезпечною книжкою». Нiчого подiбного!.. Однi смiються, iншi хвалять, i майже всi наполягають на тому, що в мене була глибока теорiя, яку я хотiла розвинути, коли я всього лише писала заради грошей i задоволення. Вже краще б я опублiкувала його цiлком або не друкувала зовсiм, тому що терпiти не можу, коли про мене судять настiльки перекручено.

Домашнi та друзi не скупилися на похвали й слова розради, проте це був важкий час для чутливоi, палкоi Джо, яка хотiла як краще, а вийшло як завжди. І все-таки це випробування принесло iй користь, бо вона почула i критику з боку тих, чия думка була по-справжньому цiнна, – критику, яка служить найкращим уроком для письменника-початкiвця. А коли перше потрясiння минуло, Джо змогла посмiятися над своею бiдною книжкою, все ще, однак, вiрячи в неi i вiдчуваючи себе мудрiшою й сильнiшою пiсля отриманих ударiв.

– Я не генiй, як Кiтс[18 - Джон Кiтс (1795–1821) – англiйський поет-романтик. Дуже рано помер. Як вважало багато його сучасникiв, однiею з причин його ранньоi смертi Кiтса були жорстокi нападки критикiв, бо за життя поета його твори не набули популярностi.], i це не вб’е мене, – говорила вона рiшуче. – Зрештою, не я залишилася в дурнях, бо фрагменти, взятi прямо з реального життя, були оголошенi безглуздими й неможливими, а сцени, якi я створила у своiй власнiй дурнiй головi, названi «чарiвно природними i правдивими». Постараюся втiшитися цим, а коли буду готова, зроблю нову спробу.




Роздiл п’ятий

Мудростi сiмейного життя


Як i бiльшiсть iнших юних матрон, Мег починала свое подружне життя з твердою рiшучiстю стати зразковою господинею. Джон, на ii думку, мав знайти вдома рай: завжди усмiхнене обличчя дружини, добре харчуватися щодня й не знати, що таке вiдiрваний гудзик. Вона вкладала у свою працю стiльки любовi, енергii й оптимiзму, що просто не могла не домогтися успiху. Їi рай був далеко не безтурботним, бо ця маленька ледi старанно поралась, була аж надто схвильована тим, щоб догодити чоловiковi, й метушилася, як справжня Марта[19 - Марта – стара ключниця, персонаж роману англiйського письменника Вальтера Скотта (1771–1832) «Роб Рой» (1818). За текстом роману, Марта була люб’язною та скромною, добре опiкувалася будинком та його жильцями.], обтяжена безлiччю турбот.

Інодi вона так втомлювалася, що була не в силах навiть усмiхатися. У Джона пiсля низки вишуканих страв розладналося травлення, i вiн невдячно вимагав простоi iжi. Щодо гудзикiв, то Мег скоро почала дивуватися, куди вони дiваються, хитала головою з приводу чоловiчоi недбалостi та загрожувала змусити його самого пришивати iх, щоб подивитися, чи будуть вони пришитi настiльки мiцно, щоб витримати нетерплячi ривки й рiзкi рухи його пальцiв.

Вони були дуже щасливi, навiть пiсля того, як вiдкрили, що не можуть жити однiею любов’ю. Джон вважав, що Мег не стала менш красивою тiльки через те, що усмiхалася йому тепер, виглядаючи iз знайомого кавника. Та й Мег цiлком вистачало романтичностi в щоденному прощаннi, хоч ii чоловiк супроводжував поцiлунок нiжним запитанням: «Що надiслати додому до обiду: телятину чи баранину?».

Маленький будиночок перестав виглядати, як поцяцькована альтанка i став просто будинком, а юна пара скоро вiдчула, що цi змiни на краще. Спочатку вони гралися в свое новеньке господарство i радiли, як дiти, але потiм Джон статечно й розмiрено зайнявся справою, вiдчуваючи на своiх плечах весь тягар турбот глави сiмейства, а Мег вiдклала своi батистовi капоти, вдягла великого фартуха i взялася за роботу, вкладаючи в неi, як уже було сказано, бiльше енергii, нiж розсудливостi.

Поки тривало захоплення кулiнарiею, вона проштудiювала вiд початку i до кiнця всю книжку рецептiв панi Корнелiус так, нiби це був арифметичний задачник, i розв’язувала кожне завдання з терпiнням i завзятiстю. Інодi доводилося запрошувати матiр, батька й сестер, щоб допомогти з’iсти аж надто рясний обiд iз вдало приготованих страв, а iнодi Лоттi отримувала таемну вказiвку вiднести додому вузлик невдалих страв, якi можна було приховати вiд всiх у зручних маленьких животиках Гуммелiв.

Вечiр, проведений iз Джоном над записами витрат, зазвичай призводив до тимчасового затишшя в кулiнарнiй дiяльностi й приступу ощадливостi. Тодi бiдного чоловiка тримали на хлiбному пудингу, рагу з пiдливою i пiдiгрiтiй кавi, випробовуючи його терпiння, хоч вiн виносив це з такою стiйкiстю, що заслуговував на похвалу. Однак, перш нiж вдалося знайти золоту середину, Мег додала до свого сiмейного надбання те, без чого юнi пари рiдко обходяться, – сiмейну сварку.

Палаючи господарським бажанням побачити у своiй коморi припаси домашнього приготування, вона взялася варити смородиновий джем. Джон отримав розпорядження замовити десяток маленьких горщикiв i додаткову кiлькiсть цукру, бо смородина в iхньому садку вже дозрiла й слiд було зайнятися нею якомога швидше. Джон твердо вiрив, що його дружина може все, i пишався ii талантами, тому вирiшив, що це бажання слiд виконати i iхнiй единий урожай ягiд мае бути переведений у форму, дуже приемну для вживання взимку. Тож в маленький будиночок було надiслано чотири десятки чарiвних маленьких горщикiв, пiвбочки цукру i маленького хлопчика, який мав зiбрати смородину з кущiв.

Сховавши свое гарне волосся пiд маленький чепчик, засукавши рукава до лiктiв i надiвши картатий фартух, який мав досить кокетливий вигляд, юна господиня взялася за справу, нiтрохи не сумнiваючись в успiху, адже хiба не бачила вона сотнi разiв, як це робила Ханна?

Кiлькiсть поставлених у ряд горщикiв спочатку здивувала ii, але Джон так любить джем, а маленькi баночки так гарно виглядатимуть на верхнiй полицi – тож Мег вирiшила заповнити iх усi. Вона провела цей довгий день, перебираючи, протираючи, процiджуючи смородину. Вона без кiнця метушилася бiля свого джему, стараючись з усiх сил. Мег вдалася до порад панi Корнелiус, напружувала пам’ять, щоб пригадати, що робила Ханна i чого не зробила вона, Мег. Тож джем знову повертався на додаткове кип’ятiння, додавання цукру, процiджування, але огидна смородина все одно не бажала «густiти».

Їй дуже хотiлося побiгти додому прямо у фартусi, й попросити маму допомогти, але вони з Джоном давно вирiшили, що нiколи нiкого не турбуватимуть своiми особистими клопотами, переживаннями або сварками. Останне слово викликало в них навiть смiх, нiби думка, на яку воно наводило, була абсолютно безглуздою.

Вони твердо дотримувалися свого рiшення i всякий раз, коли могли обiйтися без сторонньоi допомоги, обходилися без неi, й нiхто не втручався в iхнi справи. Тож Мег продовжувала боротися одна з упертою солодкою масою весь спекотний лiтнiй день. О п’ятiй годинi вечора вона сiла посеред своеi перевернутоi догори дригом кухнi, заломила забрудненi руки i розридалася.

Треба сказати, що в перший час пiсля весiлля, захоплена новим життям, Мег часто повторювала: «Мiй чоловiк вiльний приводити додому друзiв, коли забажае. Я завжди буду готова прийняти iх: не буде нi суети, нi невдоволення, нi сорому, лише прибраний будинок, весела дружина i хороший обiд. Джон, дорогий, нiколи навiть не питай моеi згоди, запрошуй, кого хочеш i будь упевнений в люб’язному прийомi з мого боку». Як це було чарiвно! Джон просто сяяв вiд гордостi, слухаючи ii, й усвiдомлював, яке це щастя – мати таку чудову дружину. Але хоч гостi у них час вiд часу бували, iх прихiд нiколи не був несподiванкою, i Мег досi не мала нагоди якось вiдзначитися.

Таке часто трапляеться: е якась невiдворотнiсть в такого роду подiях, i ми можемо лише дивуватися iй, сумувати i мужньо зносити випробування…

Якби Джон зовсiм не забув про джем, було б, мабуть, неприпустимо з його боку вибрати саме цей день з усiх iнших у роцi для того, щоб несподiвано призвести до обiду гостя. Внутрiшньо вiтаючи себе з тим, що значний запас провiзii був замовлений i вiдправлений додому в той ранок, вiдчуваючи повну впевненiсть у тому, що страви будуть готовi до потрiбноi години, i дозволяючи собi мати приемне передчуття щодо прекрасного враження, яке справить на гостя красива господиня, коли вийде iм назустрiч, Джон вiв друга до свого житла з неприхованою гордiстю юного господаря й чоловiка.

Цей свiт сповнений розчарувань, як виявив Джон, коли пiдiйшов до «голуб’ятнi». Зазвичай параднi дверi були гостинно вiдчиненi – тепер же вони виявилася замкненi, i до того ж на замок, а вчорашнiй бруд все ще прикрашав схiдцi ганку. Вiкна вiтальнi були зачиненi й завiшенi, не було видно красивоi дружини, яка п’е чай на верандi в бiлiй сукнi, зводячи з розуму маленьким блакитним бантом у волоссi, або гостинноi господинi, що вiтае гостя iз сяючими очима i приязною усмiшкою. Власне, не було видно нi душi, крiм хлопчика, на перший погляд закривавленого, який спав пiд кущем смородини.

– Боюся, щось трапилося. Зайдiть в сад, Скотт, а я поки пiднiмуся i пошукаю панi Брук, – сказав Джон, стривожений мовчанкою i безлюднiстю.

Вiн квапливо обiйшов будинок, шлях йому вказував рiзкий запах паленого цукру. Пан Скотт iз дивним виразом на обличчi крокував слiдом за господарем. Коли Брук зник за дверима, гiсть скромно затримався в саду, знаючи, що i так зможе все побачити й почути, i, будучи холостяком, безмiрно радiв такiй перспективi.

У кухнi панували безлад i зневiра. Частина джему тонкою цiвкою перетiкала iз горщика в горщик, iнша – розтiклася по пiдлозi, а третя весело горiла на плитi. Лоттi, з iстинно тевтонським[20 - Тут маеться на увазi стереотип щодо терплячоi та спокiйноi вдачi тевтонiв, тобто нiмцiв.] спокоем, стоiчно iла хлiб, запиваючи його чимось на зразок смородиновоi настоянки, бо джем, як i ранiше залишався в безнадiйно рiдкому станi. Панi Брук сидiла посеред кухнi, закривши обличчя фартухом i вiдчайдушно схлипувала.

– Дiвчинко моя мила, що трапилося? – вигукнув Джон, вриваючись у кухню. Перед його внутрiшнiм поглядом стояли страшнi бачення ошпарених рук, вiн боявся почути несподiвану звiстка про важку втрату i вiдчував таемний жах при думцi про гостя в саду.

– О Джон, я так втомилася, менi так жарко, i я така сердита i засмучена! Я працювала над цим джемом, поки не видихлася остаточно. Швидше допоможи менi, або я помру! – i змучена господиня кинулася йому на груди, забезпечивши чоловiку солодкий, у прямому сенсi слова, прийом, оскiльки ii фартух був окроплений варенням так само, як i пiдлога.

– Що тебе засмутило, люба? Сталося щось жахливе? – запитав стривожений Джон, нiжно цiлуючи верхiвку маленького чепчика, що сидiв зовсiм криво на цiй чарiвнiй голiвцi.

– Так! – i Мег вiдчайдушно заридала.

– То що ж сталося? Скажи менi швидше. Не плач, я винесу все, тiльки не твое мовчання. Говори ж, любов моя.

– Дж… джем не густiшае, i я не знаю, що робити!

Джон Брук тодi засмiявся, хоч згодом уже не наважувався це робити над тим, що трапилося. Іронiчний Скотт, стоячи в саду, теж мимоволi усмiхнувся, почувши реакцiю Джона, яка, щоправда, завдала останнього удару вбитiй горем Мег.

– І це все? Викинь його у вiкно i забудь. Я куплю кiлька кварт готового джему, якщо хочеш, тiльки, Бога ради, не влаштовуй iстерику. Я привiв до обiду Джека Скотта i…

Джон не договорив, бо Мег вiдштовхнула його й, трагiчно заломивши руки, впала на стiлець, вигукнувши так, що в голосi ii змiшалися роздратування, докiр i жах:

– Гiсть до обiду, а все догори дригом! Джон, як ти мiг це зробити?

– Тихiше, вiн в саду! Я зовсiм забув про проклятий джем, але тепер вже нiчого не виправиш, – сказав Джон, з тривогою уявляючи наслiдки цiеi ситуацii.

– Ти повинен був прислати кого-небудь, щоб попередити мене, або сказати менi сьогоднi вранцi. І мав згадати, як я буду зайнята сьогоднi, – продовжила Мег, бо навiть голубка може клюнути, якщо почати наiжачувати iй пiр’ячко.

– Вранцi я ще не знав, що запрошу його, попередити не було часу: ми зустрiлися пiсля роботи. А хiба треба було просити дозволу, адже ти завжди казала менi приводити друзiв, коли хочу. Я нiколи не робив цього ранiше, i будь я проклятий, коли зроблю що-небудь подiбне ще раз! – заявив Джон iз ображеним виглядом.

– Сподiваюся, що не зробиш! Зараз же вiдведи його геть, я не можу вийти до нього в такому виглядi, а в будинку немае нiякого обiду.

– Менi це подобаеться! А де яловичина i овочi, якi я послав додому, i пудинг, який ти обiцяла? – вигукнув Джон, кидаючись до кухонноi комори.

– У мене не було часу готувати. Тож сподiвалася, що ми пообiдаемо у мами. Менi дуже шкода, але я була дуже зайнята, – i з очей Мег знову полилися сльози.

Джон мав напрочуд м’яку вдачу, але водночас був всього лише людиною, а прийти додому пiсля довгого трудового дня втомленим, голодним, повним надiй i знайти будинок у безладдi, стiл – порожнiм, а дружину – сердитою, таке не надто сприяе безтурботностi духу i спокою манер. Вiн, однак, стримався, i маленький шквал, ймовiрно, пронiсся б швидко, якби не одне фатальне слово.

– Ситуацiя неприемна, я згоден, але, якщо ти допоможеш, ми впораемося i, незважаючи нi на що, добре проведемо час. Не плач, люба, зроби маленьке зусилля i приготуй нам що-небудь поiсти. Ми обидва голоднi, як вовки, тож нам все одно, що буде на столi. Дай нам солонини, хлiба й сиру, ми не станемо просити джему.

Джон сказав це добродушно й жартома, але одним цим словом пiдписав собi вирок. На переконання Мег, це було занадто жорстоко – натякати на ii сумну невдачу, тож остання крапля ii терпiння одразу випарувалася.

– Виплутуйся з цiеi ситуацii, як знаеш. Я занадто змучена, щоб «робити зусилля» заради кого б то не було. Як це по-чоловiчому – пропонувати гостю кiстку й вульгарний хлiб iз сиром! Я не бажаю, щоб подiбне вiдбувалося в моему домi. Вiдведи цього Скотта до мами i скажи йому, що я поiхала, захворiла, померла – що хочеш. Я не вийду до нього, i ви з ним можете скiльки завгодно смiятися над моiм джемом. Бiльше ви тут нiчого не отримаете, – i, промовивши це на одному диханнi, Мег скинула фартух i стрiмко покинула поле битви, щоб оплакати себе у кiмнатi.

Що двое чоловiкiв робили в ii вiдсутнiсть, вона так нiколи й не дiзналася, але пана Скотта, звiсно, нiхто не повiв «до мами», а коли Мег спустилася до iдальнi, пiсля того, як вони обидва пiшли, то знайшла слiди приготованоi нашвидкуруч трапези, що викликала в неi жах. Лоттi повiдомила, що вони з’iли дуже багато, й голосно смiялися, а господар велiв iй «викинути все солодке вариво й заховати горщики».

Мег дуже хотiлося пiти i розповiсти про все матерi, але сором за власну поведiнку та вiрнiсть Джону, «який, можливо, i був дуже жорстокий, але нiхто не мав знати про це», утримали ii, й пiсля квапливого прибирання кухнi та iдальнi вона причепурилася i сiла чекати, коли Джон прийде, щоб отримати прощення.

На жаль, Джон бачив справу зовсiм в iншому свiтлi. Вiн постарався вийти з неприемного становища, представивши його Скотту як забавний випадок, вибачився, як мiг, за дружину i так добре грав роль гостинного господаря, що друг отримав задоволення вiд iмпровiзованого обiду й обiцяв прийти ще.

Але насправдi Джон був сердитий, хоч i намагався не показати це гостю. Вiн вiдчував, що Мег спочатку посадила його в калюжу, а потiм кинула в бiдi. «Це нечесно – пропонувати людинi приводити друзiв у будь-який час, а коли вона тобi повiрить, розсердитися, звинуватити в усьому й залишити одного в скрутному становищi, щоб над ним смiялися або жалiли його. Нi, бачить Бог, це нечесно! І Мег повинна це знати».

Протягом усього обiду вiн внутрiшньо кипiв вiд злостi, але, коли всi тривоги й хвилювання опинилися позаду, i провiвши Скотта, вiн попрямував додому, бiльш умиротворений настрiй заволодiв його душею. «Бiдолаха! Я несправедливо строгий до неi, адже вона всiею душею прагнула догодити менi, коли варила цей джем. Звичайно, Мег вчинила неправильно, звинувативши мене, але ж вона така молода. Я повинен бути терплячий, допомогти iй, навчити ii».

Вiн сподiвався, що вона не пiшла до батькiв, адже терпiти не мiг плiток i втручання iнших у його особистi справи. Вiд самоi думки про це на хвилину його знову охопив гнiв. Потiм страх, що Мег захворiе вiд слiз i горя, пом’якшив його серце i змусив прискорити крок. Вiн вирiшив бути спокiйним i добрим, але твердим, абсолютно твердим, щоб показати iй, у чому вона ухилилася вiд свого обов’язку перед чоловiком.

Мег так само вирiшила бути «спокiйною й доброю, але твердою» i показати йому, в чому полягав його обов’язок. Їй дуже хотiлося вибiгти йому назустрiч i попросити вибачення i щоб вiн поцiлував ii та втiшив, що – вона була впевнена – неодмiнно сталося б. Але, зрозумiло, не зробила нiчого подiбного i, побачивши, що Джон наближаеться, почала муркотiти пiсеньку, розгойдуючись у гойдалцi з шиттям у руках, як свiтська дама в години дозвiлля у своiй кращiй вiтальнi.

Джон був трохи розчарований тим, що не знайшов нiжноi Нiоби[21 - Нiоба – у давньогрецькiй мiфологii дружина фiванського царя. Вона хвалилася численним потомством i образила богиню Лiто, матiр Аполлона й Артемiди, в якоi було лише двое дiтей. За це дiти Лiто стрiлами з лукiв перебили всiх дiтей Нiоби, а сама вона скам’янiла вiд горя.], але, вiдчуваючи, що його гiднiсть вимагае, щоб першi вибачення прозвучали з вуст дружини, нiчого не сказав, увiйшов, не поспiшаючи, i лiг на диван iз вельми доречним зауваженням:

– Скоро буде молодий Мiсяць, люба.

– Нiчого не маю проти, – пролунала надзвичайно заспокiйлива вiдповiдь Мег.

Кiлька iнших тем, що становлять спiльний iнтерес, також були порушенi паном Бруком i супроводженi вiдповiдями панi Брук, потiм розмова вичерпалася. Джон сiв бiля вiкна, розгорнув газету й, фiгурально висловлюючись, занурився в неi з головою. Мег сiла бiля iншого вiкна й шила iз такою ретельнiстю, немов бантики для ii домашнiх туфель належали до числа предметiв найпершоi необхiдностi. Обое мовчали, обое мали вигляд абсолютно «спокiйних i твердих», i обое вiдчували себе жахливо нiяково.

«Боже мiй, – думала Мег, – подружне життя таке важке й вимагае поряд iз любов’ю нескiнченного терпiння, як каже мама».

Зi словом «мама» на пам’ять дiвчинi прийшли й iншi ii поради, данi давно й вислуханi тодi зi скептичними запереченнями.

«Джон – хороша людина, але й у нього е недолiки, i ти повинна навчитися бачити iх i миритися з ними, пам’ятаючи про своi власнi. Вiн дуже рiшучий, але нiколи не пручатиметься, якщо ти ласкаво надаси йому своi доводи, замiсть того, щоб нетерпляче заперечувати. Вiн дуже суворий до себе та вимогливий до iнших у тому, що стосуеться правди, – хороша риса, хоч ти й називаеш його “занудою”. Нiколи не обманюй його нi поглядом, нi словом, Мег, i вiн ставитиметься до тебе з довiрою, яку ти заслуговуеш, надаватиме пiдтримку, якоi ти потребуеш. Характер у нього не такий, як у нас (ми спалахнемо – i все пройшло), його гнiв – гнiв чесний i незмiнний, який рiдко розпалюеться, але якщо розпалюеться, погасити його нелегко. Будь обережна, дуже обережна, не викликай у нього гнiв i роздратування проти тебе, адже свiт i щастя у вашiй родинi залежатимуть вiд збереження взаемноi поваги. Стеж за собою, а якщо ви обое вчините неправильно, не бiйся вибачитися першою. Стережися дрiбних сварок, взаемного непорозумiння, поспiшних рiзких слiв, якi часто призводять до великоi бiди».

Мег згадала цi слова саме зараз, коли сидiла з шиттям бiля вiкна у променях втомленого за день сонця. Це була iхня перша серйозна сварка. Їi власнi квапливi слова здалися тепер i дурними й жорстокими, а власний гнiв представлявся тепер дитячим. Думки про бiдного Джона, який прийшов додому, де на нього чекала така сцена, пом’якшили ii серце. Вона глянула на нього зi сльозами на очах, але вiн не дивився на неi. Вона вiдклала рукодiлля i встала, думаючи: «Я перша скажу: “Прости мене!”». Але вiн, здавалося, не чув ii крокiв.

Вона йшла повiльно, бо важко переступити через гордiсть, пройшла через кiмнату i зупинилася поруч з ним, але вiн не повернув голови. На мить iй здалося, що вона не зможе зробити це, але тут же виникла думка: «Це початок. Я пройду свою половину шляху, i менi буде нi в чому дорiкнути собi», i, схилившись, вона нiжно поцiлувала чоловiка в лоб. Сварка була залагоджена – поцiлунок каяття був краще за океан слiв. І через хвилину Джон вже тримав ii на колiнах i нiжно казав:

– Так, це було дуже недобре – смiятися над бiдними маленькими горщиками для джему. Прости мене, моя люба! Я нiколи бiльше так не вчиню.

Але вiн смiявся – о так! – i багато разiв, як i сама Мег, i обое стверджували, що це був найсолодший джем у iхньому життi, бо iм вдалося i в цiй сварцi[22 - В англiйськiй мовi багато слiв мають кiлька значень. Луiза Олкотт, мабуть, полюбляла каламбури, оскiльки «банка» (скляна банка джему) та «сварка», «нервування» тут позначаються одним словом – jar.] зберегти солодкiсть сiмейного життя.

Пiсля цього сама Мег запросила пана Скотта до них у будинок i пригостила першокласним обiдом, без розлюченоi дружини як першоi страви. З цiеi нагоди вона була така весела й мила i все було так чарiвно, що пан Скотт назвав Джона «щасливчиком» i всю дорогу додому хитав головою, розмiрковуючи про тяготи холостяцького положення.

Восени Мег очiкували новi випробування i переживання. Саллi Моффат вiдновила свою дружбу з нею i часто заходила в маленький будиночок поговорити й випити чашечку чаю або запрошувала «милу бiдолаху» зайти i провести день у великому будинку Моффатiв. Це було приемно, бо в похмуру погоду Мег зазвичай вiдчувала себе самотньо: всi домашнi були зайнятi, Джон працював до пiзнього вечора, робити було нiчого, окрiм як тiльки шити, читати або тинятися по будинку.

Цiлком природно, що в Мег стало звичкою ходити в гостi й базiкати iз подругою. Красивi речi Саллi викликали у неi бажання мати такi ж i жалiсть до себе самоi, вiд того, що вона iх позбавлена. Саллi була дуже добра i часто пропонувала взяти ту чи ту вподобану рiч, але Мег не приймала таких подарункiв, знаючи, що Джону це не сподобаеться. А згодом ця дурна маленька жiнка раптом взяла й зробила те, що не сподобалося Джону нескiнченно бiльше.

Вона знала про всi доходи чоловiка до останнього цента, тож з приемнiстю усвiдомлювала, що вiн довiряе iй не тiльки свое щастя, а й те, що деякi чоловiки цiнують бiльше, – своi грошi. Вона знала, де вони лежать, i могла взяти скiльки хоче. Вiн тiльки просив, щоб вона вела записи про кожен витрачений долар, платила за рахунками щомiсяця i не забувала про те, що вона дружина бiдного чоловiка.

Спочатку вона добре проявила себе у закупах, була обачною й економною, акуратно вела домашнi витратнi записи i без страху показувала iх чоловiковi. Але в ту осiнь у рай Мег заповз змiй i спокусив ii, як не одну сучасну Єву, проте не яблуками, а сукнею.

Мег обурювалася, коли ii жалiли, або, хай i не навмисне, але вказували на бiднiсть. Однак вона соромилася визнати, що сердиться, й iнодi намагалася втiшитися придбанням якоiсь гарненькоi дрiбнички, щоб Саллi не думала, начебто iй доводиться економити. Щоправда, пiсля таких покупок вона завжди вiдчувала, що вчинила недобре, бо без цих красивих речей цiлком можна було обiйтися, але вони коштували так мало, що не було пiдстав хвилюватися. Тож пiд час поiздок по магазинах разом iз Саллi Мег вже не була лише пасивною глядачкою, а кiлькiсть витрат на дрiбницi поступово збiльшувалася.

Коли ж наприкiнцi мiсяця вона пiдбила пiдсумок своiх витрат, сума майже злякала ii. Але в той час у Джона було багато роботи, i вiн доручив рахунки iй. Наступного мiсяця вiн був у вiд’iздi, а вже на третiй влаштував день перевiрки квартальних платежiв.

Мег на все життя запам’ятала його. Адже за тиждень до того вона зробила жахливий вчинок, що тягарем лежав тепер на ii совiстi. Саллi купувала шовк, а Мег дуже хотiлося нову сукню – гарну, легку, для вечiрок, бо ii чорне шовкове плаття було таким звичайним, а батист i серпанок на вечiр годяться тiльки для дiвчат.

Тiтонька Марч зазвичай давала сестрам у подарунок на Новий рiк по двадцять п’ять доларiв кожнiй. Чекати залишалося тiльки мiсяць, а тут на розпродажi пропонувався чарiвний лiловий шовк. І грошi в неi були, якщо тiльки наважитися взяти iх. Джон завжди казав, що все, що належить йому, належить iй, але чи подумае вiн, що це добре – витратити не тiльки майбутнi двадцять п’ять доларiв, а й iншi двадцять п’ять iз грошей, вiдкладених на господарство?

Це було ще те питання. Саллi переконувала ii купити шовк, пропонувала позичку i з кращих спонукань спокушала Мег так, що та була не в силах противитися. У недобру хвилину продавець пiдняв чарiвнi складки, що так божественно шарудiли, й сказав: «Майже даром, панi, запевняю вас». Вона вiдповiла: «Я беру його». Тканину було вiдмiряно й вiдрiзано, а рахунок оплачено. Саллi була в захватi, i Мег теж смiялася, немов це було незначна подiя, але поiхала з магазину з таким почуттям, нiби вкрала щось i за нею женеться полiцiя.

Повернувшись додому, вона спробувала пом’якшити докори сумлiння спогляданням чарiвного шовку, але тепер вiн не здавався iй таким неймовiрним, вже не так добре пасував iй, а слова «п’ятдесят доларiв», здавалося, були надрукованi, як вiзерунок, на кожному полотнищi. Вона прибрала покупку до шафи, але тканина наче переслiдувала ii не як чудове бачення новоi сукнi, а як настирливий лякаючий привид безрозсудного вчинку.

Того вечора, коли Джон дiстав витратнi записи, серце Мег завмерло, i вперше у своему подружньому життi вона вiдчула, що боiться чоловiка. Його добрi карi очi здавалися iй суворими, а, оскiльки вiн був незвичайно веселий, то уявила, що провини ii викритi, просто це поки що приховуеться. Всi господарськi рахунки були оплаченi, всi витратнi записи в повному порядку.

Джон похвалив дружину й розкрив старий гаманець, який вони жартома називали «банком». Тодi Мег, знаючи, що гаманець абсолютно порожнiй, зупинила руку чоловiка, сказавши нервово:

– Ти ще не бачив моi особистi витрати.

Джон нiколи не просив ii показати цi записи, але вона завжди наполягала на тому, щоб вiн зазирнув i туди, бо звикла насолоджуватися його подивом з приводу дивних речей, необхiдних жiнкам. Наприклад, змушувала вгадувати, що таке тасьма, пояснювала, що таке кардиган, або ж смiялася з його подиву, як маленька рiч, що складаеться з трьох рожевих бутонiв, шматочка оксамиту й пари стрiчок, може бути капелюшком i коштувати п’ять або шiсть доларiв.

Того вечора вигляд у нього був такий, нiби i йому подобаеться iз глузливою усмiшкою розбирати ii цифри i прикидатися, нiби вiн жахаеться ii марнотратства, хоч насправдi надзвичайно пишався своею економною дружиною.

Вона принесла маленький блокнот i поклала його на стiл перед Джоном, ставши позаду, нiби розгладити зморшки на його стомленому лобi. І сховавши обличчя в такий спосiб, сказала зi зростаючою тривогою:

– Джон, дорогий, сьогоднi менi соромно показувати тобi мою книжечку через страшенне марнотратство. Розумiеш, я так часто буваю на людях i менi для цього потрiбнi певнi речi, тож Саллi порадила дещо придбати. Грошi, якi я отримаю на Новий рiк, уможливлять частково вiдшкодувати витрати, але ця покупка вже принесла менi багато тривожних переживань, бо знаю, що ти можеш погано про мене подумати.

Джон засмiявся i притягнувши ii до себе, добродушно сказав:

– Іди сюди, не ховайся. Я не буду тебе бити за те, що ти купила пару вбивчих черевикiв. Я пишаюся нiжками моеi дружини й нiчого не маю проти того, щоб вона заплатила вiсiм доларiв за них, якщо вони хорошi.

Це була одна з останнiх куплених нею «дрiбниць», i погляд Джона впав на цей рядок, коли вiн говорив. «Ох, що вiн скаже, коли дiйде до цих кошмарних п’ятдесяти доларiв!» – подумала Мег iз здриганням.

– Це гiрше, нiж черевики. Це шовкова сукня, – сказала вона зi спокоем приреченого, бажаючи одного – щоб найгiрше швидше залишилося позаду.

– Яка ж, люба, ця «клята сума», як каже пан Манталiнi?

Це було так несхоже на Джона. Мег знала, що зараз вiн дивиться на неi тим вiдкритим, прямим поглядом, який вона досi завжди була готова щиро зустрiти. Однак тiльки перегорнула сторiнку i вiдвернулася, вказавши на суму, яка була б занадто велика i без тих злощасних п’ятдесяти доларiв i яка абсолютно жахнула ii, коли всi цифри були складенi. На хвилину в кiмнатi стало дуже тихо, потiм Джон сказав неголосно й повiльно – але вона вiдчула, що йому було потрiбно зробити над собою зусилля, щоб не висловити невдоволення:

– Ну, я не знаю, чи багато це – п’ятдесят доларiв за сукню при тiй кiлькостi воланiв i всього iншого, що вам необхiдно, щоб обробити його по модi.

– Вона ще не пошита й не оброблена, – слабо зiтхнула Мег.

Несподiване нагадування про майбутнi додатковi витрати абсолютно вбило ii.

– Двадцять п’ять ярдiв шовку – чималий шмат, щоб загорнути в нього одну маленьку жiнку. Але я не сумнiваюся, що моя дружина буде виглядати в ньому не менше елегантно, нiж дружина Неда Моффата, – сказав Джон сухо.

– Я знаю, Джон, ти сердишся, але я нiчого не можу вдiяти. Я не хотiла даремно витрачати твоi грошi, але я й не припускала, що всi разом цi дрiбницi коштуватимуть так багато. Я не могла встояти, коли бачила, як Саллi купуе все, що хоче, i шкодуе мене, бо я не можу собi цього дозволити. Я намагалася бути задоволеною тим, що в мене е, але це нелегко, i менi набридло бути бiдною.

Останнi слова були вимовленi так тихо, що вона не була впевнена, чи почув вiн iх. Але Джон почув, i вони глибоко ранили його, адже вiн вiдмовляв собi у багатьох задоволеннях заради Мег. Вона була готова вiдкусити свiй дурний язик, коли цi слова прозвучали, бо Джон раптом вiдштовхнув вiд себе записи i встав, сказавши iз легким тремтiнням у голосi:

– Я боявся цього. Я роблю все, що можу, Мег.

Якби вiн вилаяв ii або навiть струснув, це не поранило б Мег так, як цi скупi слова. Вона кинулася до нього, обхопила за шию й вигукнула зi сльозами каяття:

– О Джон, мiй дорогий, добрий, працьовитий любий, я не хотiла тебе образити. Як я могла таке сказати! Це було гидко, несправедливо, невдячно! О, як я могла це сказати!

Вiн був дуже добрий, охоче простив ii й не вимовив жодного слова докору, але Мег знала, що зробила i сказала те, що не скоро забудеться, хоча вiн, можливо, нiколи не дасть iй це вiдчути. Вона обiцяла любити його в горi i в радостi, а тепер, ставши дружиною, кинула докiр у його бiдностi, пiсля того, як сама ж нерозважливо витратила заробленi ним грошi.

Це було жахливо, а найгiрше те, що пiсля цього Джон поводився так спокiйно, нiби нiчого не сталося, i лише затримувався на роботi довше звичайного i працював вдома в пiзнi нiчнi години, коли вона, наплакавшись, засинала. Тиждень, проведений у постiйних докорах сумлiння, змучив Мег, а звiстка про те, що Джон вiдмовився вiд замовленого для себе нового зимового пальта, привела ii у такий вiдчай, що на неi було важко дивитися. У вiдповiдь на ii розпитування вiн просто сказав: «Я не можу дозволити собi такi витрати, люба».

Мег нiчого не сказала у вiдповiдь, але кiлька хвилин по тому вiн знайшов ii в передпокоi – зануривши обличчя в його старе пальто, вона ридала так, немов ii серце готове було розiрватися.

Вони довго говорили в той вечiр, i Мег навчилася любити чоловiка ще глибше за його бiднiсть, яка зробила його справжньою людиною, дала йому силу й смiливiсть прокладати свiй шлях у життi, навчила його лагiдному терпiнню, котре дозволяло спокiйно переносити як власнi незадоволенi бажання, так i недолiки й слабкостi тих, кого вiн любив.

Наступного дня, сховавши гордiсть у кишеню, вона пiшла до Саллi, розповiла iй правду i попросила надати послугу – купити в неi шовк. Добросердна панi Моффат охоче погодилася, i в неi вистачило делiкатностi не запропонувати його одразу в подарунок.

Потiм Мег оплатила рахунок кравця i розпорядилася надiслати пальто Джона додому. Коли Джон прийшов, вона вбралася в пальто i запитала чоловiка, як йому подобаеться ii нова шовкова сукня. Можна легко уявити, якою була його вiдповiдь, як вiн прийняв подарунок i якими сприятливими були наслiдки.

Джон приходив додому рано, Мег бiльше не бiгала в гостi, нове пальто вдягав уранцi дуже щасливий чоловiк, а ввечерi його допомагала зняти вiддана дружина. Так минув рiк, а лiто принесло Мег новi переживання – найглибшi й найнiжнiшi в життi жiнки.

Одного разу в суботу Лорi зi схвильованим виглядом увiйшов навшпиньках до кухнi «голуб’ятнi», де його звуками литавр зустрiла Ханна, бо намагалася плескати в долонi, тримаючи в однiй руцi каструлю, а в другiй – кришку.

– Як там маленька мама? Де всi? Чому ви не сказали менi нiчого, перш нiж я приiхав додому на канiкули? – почав Лорi голосним шепотом.

– На сьомому небi вiд щастя люба наша! Всi нагорi й радiють. А не говорили, бо нам тут не потрiбнi нiякi урагани. Ідiть-но до вiтальнi, а я сходжу нагору й пришлю iх до вас, – давши цю дещо туманну вiдповiдь, Ханна зникла iз переможним смiхом.

Незабаром з’явилася Джо. Вона з гордiстю несла фланелевий згорток на великiй подушцi. Обличчя в дiвчини було дуже серйозне, але в очах танцювали пустотливi вогники, i щось дуже дивне звучало в ii голосi – якiсь ледве стримуванi почуття.

– Закрий очi та простягни руки, – сказала вона.

Лорi позадкував i сховав руки за спину з благанням:

– Нi, дякую, краще не треба, я впущу його, точно впущу.

– Тодi ти не побачиш племiнника, – сказала Джо рiшуче, повертаючись, щоб пiти.

– Добре, добре! Тiльки коли що-небудь трапиться, ти будеш винна, – i, слухаючись наказу, Лорi мужньо закрив очi, й щось було дано йому в руки. У наступну хвилину вибух смiху Джо, Емi, панi Марч, Ханни i Джона, котрi стовпилися навколо нього, змусив Лорi вiдкрити очi, щоб виявити, що вiн отримав двох немовлят замiсть очiкуваного одного.

Не дивно, що вони смiялися: вираз обличчя в нього був такий веселий, що змусив би будь-якого скоцюрбитися вiд смiху. Лорi стояв i переводив здивований погляд з немовлят, котрi нiчого не вiдали, на глядачiв, що здригалися вiд реготу, iз таким жахом, що Джо сiла на пiдлогу, заходячись смiхом.

– Близнюки, клянусь Юпiтером! – тiльки й зумiв вiн сказати, а потiм обернувся до жiнок iз благальним, комiчно жалiбним виглядом i додав: – Вiзьмiть iх швидше, хто-небудь! А то я зараз розрегочуся i впущу iх.

Джон врятував своiх крихiток i почав ходити по кiмнатi, тримаючи iх по одному на кожнiй руцi, з таким виглядом, нiби був уже посвячений у таемницi догляду за немовлятами.

– Кращий жарт сезону, га? Я не сказала тобi вiдразу, бо дуже хотiла зробити сюрприз. І схоже, можу привiтати себе з тим, що менi це вдалося, – сказала Джо, насмiявшись i перевiвши подих.

– Я в життi нiколи не був бiльш ошелешений. Ну чи не смiшно? Хлопчики? Як ви збираетеся iх назвати? Дайте ще поглянути. Пiдтримай мене, Джо, адже, чесне слово, iх тут дуже багато для мене, – сказав Лорi, дивлячись на немовлят iз виглядом величезного благодушного ньюфаундлендського пса, що роздивляеться двох крихiтних кошенят.

– Хлопчик i дiвчинка. Ну чи не краса? – сказав гордий тато, сяючи усмiшкою i дивлячись на двi маленькi червонi грудочки, що ворушилися в нього на руках, так, немов це були янголи, якi ще не встигли обрости пiр’ям.

– Найчудовiшi дiти, яких я бачив у життi. І хто ж тут хто? – Лорi схилився, як колодязний журавель, щоб розгледiти диво-дiтей.

– Емi пов’язала блакитну стрiчку хлопчиковi, а рожеву дiвчинцi – французька мода, – тож iх завжди можна вiдрiзнити. До того ж у хлопчика карi очi, а у дiвчинки – блакитнi. Поцiлуйте iх, дядечко Теддi, – закликала пустотлива Джо.

– Боюся, iм це може не сподобатися, – вiдповiв Лорi з незвичайною для нього боязкiстю.

– Ой, не сподобаеться! Звичайно ж, сподобаеться, вони вже звикли до цього. Поцiлуйте! Вмить, пане! – наказала Джо, побоюючись, що вiн запропонуе iй передати поцiлунок за дорученням.

Лорi витягнув губи й обережно доторкнувся ними до кожноi маленькоi щiчки, що викликало у глядачiв новий вибух смiху, а в немовлят – пронизливий крик.

– Ну ось, я ж знав, що iм не сподобаеться! Це напевно хлопчисько, дивiться, як брикаеться i махае кулачками, нiби зовсiм великий. Слухай, юний Брук, давай, цiлься краще у чоловiка своiх розмiрiв! – вигукнув Лорi, захоплений отриманим стусаном маленького кулачка, що безладно рухався бiля його обличчя.

– Його назвемо Джон-Лоуренс, а дiвчинку – Маргарет, на честь мами й бабусi. А вдома називатимемо ii Дейзi, щоб не було двох Мег, а малюка – Джон, якщо не придумаемо щось краще, – сказала Емi з зацiкавленiстю тiтки.

– Назвiть його Демiджоном, а для стислостi – Демi, – порадив Лорi.

– Дейзi й Демi – те, що треба! Я знала, що Теддi щось придумае! – вигукнула Джо, плескаючи в долонi.

Теддi справдi придумав вдало, й вiдтодi дiтей завжди називали Дейзi й Демi.




Роздiл шостий

Вiдвiдини


– Ходiмо, Джо, пора.

– Куди?

– Не хочеш же ти сказати, що забула про свою обiцянку нанести разом зi мною п’ять-шiсть вiзитiв сьогоднi?

– У моему життi було чимало необачних дурниць, але не думаю, щоб я коли-небудь була настiльки божевiльна, щоб заявила, нiби зроблю шiсть вiзитiв за один день, коли i один-единий вибивае мене з колii на тиждень.

– Так, ти обiцяла, ми домовилися. Я мала закiнчити малюнок пастеллю – портрет Бет – для тебе, а ти – пiти зi мною й нанести вiдповiднi вiзити сусiдам.

– За хорошоi погоди – це було в договорi, а я стою за букву договору, мiй Шейлок[23 - Шейлок – персонаж п’еси Вiльяма Шекпiра «Венецiанський купець», жорстокий, хитрий та скупий лихвар.]. На сходi громадяться хмари. Погода псуеться, i я не пiду.

– Усе це виверти. Чудовий день, на дощ i натяку немае, а ти пишаешся тим, що тримаеш своi обiцянки. Тож прояви благородство, пiдемо, виконаеш свiй обов’язок – i я дам тобi спокiй на наступнi шiсть мiсяцiв.

У ту хвилину Джо цiлком поглинуло шиття. Вона була головним виробником манто для всiх членiв сiм’i й ставила собi в особливу заслугу вмiння володiти голкою не гiрше, нiж пером. Це було дуже неприемно – прямо посеред першоi примiрки отримати наказ вiдправитися з вiзитами у кращому вбраннi в жаркий липневий день. Вона терпiти не могла формальнi вiзити й завжди ухилялася вiд них, якщо тiльки Емi не змушувала ii умовляннями або пiдкупом. У даному разi вiдкрутитися було неможливо, i, обурено клацнувши ножицями й заявивши, що вiдчувае в повiтрi грозу, вона поступилася: вiдклала роботу i, взявши капелюх i рукавички з виглядом покiрностi долi, сказала Емi, що жертва готова.

– Джо! До чого ти вперта! З тобою i святий згрiшить! Невже ти збираешся вирушити у такому виглядi? – вигукнула Емi, iз подивом оглядаючи ii.

– А чому нi? Я вдягнена акуратно, менi не жарко i зручно. Цiлком вiдповiдний наряд для прогулянки по курнiй дорозi спекотного дня. Якщо для людей важливiше мiй одяг, нiж я сама, то чи варто з ними спiлкуватися? Ти можеш вбратися за двох, щоб твоя елегантнiсть заслiпила всiх i вони на мене не зважали. Тобi приемно бути витонченою, менi – нi, до того ж оборки тiльки заважають.

– О Боже, дай терпiння! – зiтхнула Емi. – Тепер у неi напад впертостi. Господи, вона зведе мене з розуму, перш нiж я зможу привести ii в належний вигляд. Я впевнена, що сьогоднiшнi вiзити не принесуть менi нiякого задоволення, але це обов’язок перед суспiльством, i нiкому сплатити його, крiм нас з тобою. Джо, я зроблю для тебе що завгодно, якщо тiльки ти одягнешся красиво й допоможеш менi виконати цю данину ввiчливостi. Ти, якщо постараешся, можеш так добре вести бесiду, виглядати такою аристократичною у твоiх кращих нарядах i поводитися з таким тактом, що я пишаюся тобою. Менi лячно йти однiй, ходiмо, пiдтримай мене.

– Ах ти, хитра лисиця, лестиш i задобрюеш свою сердиту старшу сестру. Треба ж до такого додуматися! Я й аристократична, i можу поводитися з таким тактом! А ти боiшся йти одна! Одне другого безглуздiше! Добре, я пiду, якщо маю, i зроблю, що зможу. Ти очолюватимеш експедицiю, а я виконуватиму накази. Це тебе влаштуе? – запитала Джо з несподiваним переходом вiд впертостi до покiрноi смиренностi.

– О, Джо, ти янгол! Вдягай свою найкращу сукню, а я скажу тобi, в кого як потрiбно поводитися, щоб у господарiв склалося про тебе добре враження. Я хочу, щоб ти всiм сподобалася, i ти сподобаешся, якщо тiльки спробуеш бути трiшки люб’язнiшою. Причешися красиво i приколи яскраво-червону троянду до капелюшка. Тобi це личить, а то в тебе занадто суворий вигляд у твоему простому костюмi. Вiзьми тонкi рукавички й вишитий носовичок. Ми зайдемо по дорозi до Мег i попросимо позичити нам ii бiлу парасольку, тодi ти зможеш взяти мою парасольку кольору голубиного крила…

Емi вiддавала цi розпорядження, поки вдягалася сама, i Джо виконувала iх, проте не без внутрiшнього протесту. Вона важко зiтхала, з шелестом влiзаючи в нову сукню iз жорсткою серпанку, похмуро супилася, дивлячись на свое вiдображення в дзеркалi, коли зав’язувала стрiчки на капелюсi у бездоганний бант, озлоблено боролася зi шпильками, приколюючи свiй комiрець, зборознила зморшками чоло, поки згортала носовичок, вишивка якого дратувала ii нiс так само, як i майбутня мiсiя – ii почуття, а затиснувши своi руки в тiсних рукавичках iз трьома гудзиками й китицею, що була останнiм штрихом елегантностi, обернулася до Емi з вельми недоумкуватим виразом обличчя i лагiдно сказала:

– Я вiдчуваю себе абсолютно огидно. Але якщо ти вважаеш, що я виглядаю пристойно, я помру щасливою.

– Усе надзвичайно пристойно. Нумо, повертайся i дай менi подивитися уважно.

Джо поверталася, а Емi щось поправляла i, нарештi, вiдкинулася назад i, схиливши голову набiк, схвально помiтила:

– Так, так, досить пристойно. Твоя голова виглядае чудово – кращого я й бажати не могла. З трояндою цей бiлий капелюшок здаеться зовсiм чарiвним. Плечi тримай розгорнуто, а руки – легко, нехай навiть тобi тиснуть рукавички. Є одна рiч, Джо, яку ти можеш робити добре, а я нi, а саме – носити шаль. Я цього не вмiю, але дуже приемно дивитися на тебе. Я так рада, що тiтонька Марч подарувала тобi цю чарiвну шаль. Вона проста, але дуже красива, й цi складки, якi закладаються нижче лiктя, дуже мальовничi. Як там шов моеi пелерини – посерединi? Чи рiвно я пiдняла подiл сукнi? Я хочу, щоб було видно черевики, бо нiжки у мене красивi, на вiдмiну вiд носа.

– Ти зразок краси i джерело вiчноi радостi, – сказала Джо, склавши долонi трубочкою й дивлячись через неi на блакитне перо на тлi золотого волосся – iз виглядом справжнього знавця живопису. – Я повинна волочити подiл моеi кращоi сукнi по курнiй дорозi чи менi слiд його пiдняти, панно?

– Пiднiмай, коли йдеш по дорозi, а коли увiйдемо в будинок, опусти. Тобi личать спiдницi зi шлейфом, тож маеш навчитися носити його красиво й грацiозно. Ти не до кiнця застебнула рукавичку, зроби це зараз же. Твiй наряд нiколи не виглядатиме завершеним, якщо iгнорувати такi дрiбницi: саме вони створюють приемне враження загалом.

Джо зiтхнула й продовжила застiбати рукавичку, майже вiдриваючи гудзики. Нарештi обидвi сестри були готовi й повiльною, плавною ходою вирушили в дорогу, – «прямо диво», як сказала Ханна, що висунулася у вiкно другого поверху, щоб подивитися на них.

– Послухай, Джо, дорога, Честери вважають себе дуже витонченими людьми, тож я хочу, щоб ти звернула увагу на своi манери. Утримайся вiд уривчастих зауважень i не роби нiчого незвичайного, добре? Будь просто спокiйною, стриманою й тихою, це безпечно, i личить ледi. Ти цiлком можеш триматися так протягом п’ятнадцяти хвилин нашого вiзиту, – сказала Емi, коли вони наблизилися до першого будинку, вже позичивши в Мег бiлу парасольку й показавшись з усiх бокiв сестрi, яка тримала по немовлятi на кожнiй руцi.

– Дай подумати. «Спокiйна, стримана й тиха». Так, гадаю, я можу це обiцяти. Менi доводилося грати на сценi манiрну юну ледi, тож я знову примiряю цю роль на себе. Моi акторськi здiбностi, як ти побачиш, великi, так що, не хвилюйся, дитино.

Емi заспокоiлася, але пiдступна Джо зловила ii на словi й впродовж всього першого вiзиту сидiла, грацiозно пiдiбгавши ноги, рiвно розклавши складки сукнi, спокiйна, як море влiтку, холодна, як заметiль, i мовчазна, як сфiнкс.

Марно панi Честер намагалася натякати на ii «чарiвний роман», а обидвi панночки Честер заводили розмову про вiзити, пiкнiки, оперу та моду – вiдповiддю на все це була усмiшка, уклiн i стримане «так» або «нi». Марно Емi «телеграфувала» сестрi: «Говори», намагалася втягнути ii в розмову, тихенько штовхала ногою – Джо сидiла, немов нiчого не помiчаючи. Вiдповiдною характеристикою ii манер були б слова, що описують вдачу Мод[24 - Мод – героiня монодрами «Мод» англiйського поета-сентименталiста Альфреда Теннiсона (1809–1892). Мод описуеться з точки зору ii нареченого: нiжна, вродлива дiвчина, увiнчана бiлими трояндами, але пуста та жорстока. Врештi-решт ii наречений божеволiе.]: «Холодна правильнiсть, чудова порожнеча».

– Яка нецiкава та зарозумiла особа, ця старша панна Марч! – на жаль, голосно прозвучало зауваження однiеi з панночок Честер, коли дверi за гостями зачинялися.

Джо беззвучно смiялася, проходячи через передпокiй, але Емi виглядала роздратованою таким буквальним тлумаченням ii iнструкцiй i цiлком покладала провину за це на Джо.

– Як ти могла так неправильно мене зрозумiти? Я хотiла лише, щоб ти трималася скромно i з гiднiстю, а ти замiсть цього сидiла, як бовдур. У Лембiв постарайся бути бiльш товариською, базiкай, як iншi дiвчатка, прояви iнтерес до суконь, до флiрту, до будь-якоi нiсенiтницi, про яку б там не говорили. Вони обертаються в кращих колах, тож знайомство з ними дуже цiнне для нас. Я дуже хочу, щоб ми справили на них добре враження.

– Я буду дуже люб’язна, базiкатиму й смiятимуся, висловлюватиму жах i захват з приводу будь-якоi дрiбницi. Мабуть, ця роль подобаеться менi бiльше: зображати так звану «чарiвну дiвчину». Я цiлком можу зробити це – зразком менi послужить Мей Честер, я наслiдуватиму ii. Ось побачиш, Лемби скажуть: «Яке живе, миле створiння, ця Джо Марч!».

Емi стривожилася, i не без пiдстав, оскiльки, коли Джо починала пустувати, було невiдомо, як далеко вона може зайти. О, варто було б побачити обличчя Емi, коли ii сестра, увiйшовши до черговоi вiтальнi, експансивно перецiлувала всiх юних ледi, хто був там, люб’язно усмiхнулась усiм юним джентльменам i приедналася до розмови з пожвавленням, яке здивувало нашу спостерiгачку.

Тим часом самою Емi заволодiла панi Лемб, яка дуже ii любила, i Емi довелося вислухати докладний звiт про останнiй напад хвороби панни Лукрецii, тимчасом як три чарiвних молодих чоловiка тинялися поблизу в очiкуваннi паузи, щоб кинутися на допомогу й визволити ii.

За таких обставин вона не мала змоги стежити за Джо, яка, здавалося, була одержима духом пустощiв i базiкала вiдчайдушно, не гiрше самоi староi панi Лемб. Навколо неi вже зiбралася купка слухачiв, i Емi напружувала слух, щоб почути, про що йдеться, бо уривки фраз, якi долiтали до неi, викликали тривогу, круглi очi й пiднятi руки змушували вмирати вiд цiкавостi, а частi вибухи смiху – горiти бажанням роздiлити загальне веселощi. Можна уявити, якi страждання викликав у неi пiдслуханий обривок ось такоi розмови:

– Вона прекрасно скаче верхи – хто ii вчив?

– Нiхто. Вона прив’язувала старе сiдло на велику гiлку дерева i вчилася сiдати верхи, тримати вiжки i зберiгати рiвновагу. І тепер вона може скакати на будь-якому конi, бо не знае, що таке страх. У сусiднiй стайнi iй охоче й дешево дають напрокат коней, бо вона прекрасно тренуе iх для iзди верхи пiд жiночим сiдлом. У неi така пристрасть до верховоi iзди! Я часто кажу iй, що якщо нiчого iншого з неi не вийде, вона цiлком зможе заробляти на життя, об’iжджаючи коней.

Емi ледь стримувалася, слухаючи цю жахливу розмову, адже у слухачiв напевно створювалося враження про неi як про досить вiдчайдушну юну особу, а саме такi особи були предметом ii глибокоi вiдрази. Однак, що вона могла зробити? Стара ледi продовжувала говорити, й задовго до того, як ii оповiдь скiнчилася, Джо продовжувала свою, роблячи ще кумеднiшi визнання i припускаючись iще грубiших помилок.

– Так, у той день Емi була в розпачi, бо всiх хороших коней розiбрали i залишилися тiльки три: одна кульгава, iнша слiпа, а третя така норовиста, що потрiбно було сунути iй у пащу грудку, перш нiж вона зрушила б з мiсця. Прекрасна тварина для приемноi прогулянки, чи не так?

– Якого ж коня вона обрала? – запитав якийсь молодик, а iнший засмiявся, iз задоволенням слухаючи розповiдь Джо.

– Жодного. Вона почула, що вище по рiчцi на однiй фермi е молодий, гарний i гарячий кiнь. І хоч дами нiколи не iздили на ньому, Емi вирiшила спробувати. Їi протистояння з ним було воiстину драматичним. Почати варто з того, що нiхто не додумався принести сiдло, тому iй довелося взяти його вдома, перевезти його на човнi через рiчку, а потiм покласти собi на голову i нарештi зайти в стайню, на превеликий подив старого господаря.

– І вона скакала на цьому конi?

– Звичайно, й чудово провела час. Я думала, коли Емi повернеться, на нiй живого мiсця не буде, але вона впоралася з цим завданням вiдмiнно й була душею компанii!

– Ну й вiдвага! – i молодий панич Лемб кинув схвальний погляд на Емi та з подивом подумав про те, що говорить цiй дiвчинi його мати i чому та виглядае такою червоною i збентеженою.

Вона почервонiла ще густiше й вiдчула себе ще нiяковiше через хвилину, коли несподiвано мова зайшла про вбрання. Одна з юних ледi запитала Джо, де та купила красивий блiдо-жовтий капелюшок, який одягала на пiкнiк, i дурна Джо замiсть того, щоб просто назвати магазин, де два роки тому був куплений капелюшок, знову пустилася в непотрiбнi вiдвертостi:

– Це Емi пофарбувала його в такий колiр. Нiжних вiдтiнкiв не купиш, так що ми самi фарбуемо нашi капелюшки в будь-який колiр, який хочемо. Дуже зручно мати сестру-художницю.

– Що за оригiнальна iдея! – вигукнула панна Лемб, яка знайшла Джо дуже цiкавою особою.

– Це ще дрiбницi в порiвняннi з деякими iншими блискучими iдеями, що теж належать iй. Немае нiчого такого, чого б вона не змогла зробити. Так, вона дуже хотiла блакитнi черевики до весiлля Саллi – i що ж ви думаете? Вона просто взяла й пофарбувала своi старi бiлi туфлi у чарiвного вiдтiнку небесно-блакитний колiр, i вони виглядали один в один, як атласнi, – заявила Джо, явно пишаючись талантами сестри, але це роздратувало Емi до такоi мiри, що iй захотiлося жбурнути в Джо свою сумочку з вiзитками.

– Днями ми читали вашу розповiдь, i вона дуже нам сподобалася, – завважила старша панна Лемб, бажаючи зробити комплiмент лiтературнiй дамi, яка, треба визнати, зовсiм не була схожа на таку в той момент.

Будь-яка згадка про ii «твори» завжди погано дiяла на Джо, яка або ставала суворою, або набувала ображеного вигляду, або ж, як у цьому випадку, рiзко змiнювала тему розмови:

– Шкода, що ви не знайшли нiчого кращого для читання. Я написала цю нiсенiтницю, бо ii легко продати, а пересiчним людям такi речi подобаються. Ви iдете в Нью-Йорк цiеi зими?

Оскiльки панна Лемб сказала, що розповiдь iм сподобалася, така вiдповiдь Джо не була нi люб’язною, нi приемною. Джо одразу помiтила свою помилку, але, побоюючись ще бiльше зiпсувати справу, раптом нагадала собi, що iй належить подати сигнал сестрi до закiнчення вiзиту, i вона зробила це так несподiвано, що трое з присутнiх навiть не договорили початих фраз.

– Емi, нам пора йти. До побачення, люба, приходьте до нас теж, ми прагнемо побачити вас у нашому домi. Я не наважуюся запрошувати вас, пане Лемб, але, якщо ви прийдете, гадаю, ми будемо не в силах вiдпустити вас.

Джо говорила це, так кумедно наслiдуючи балакучу й сентиментальну Мей Честер, що Емi поспiшила вискочити з кiмнати, вiдчуваючи непереборне бажання розреготатися й розплакатися одночасно.

– Ну як? Я впоралася на вiдмiнно? – запитала Джо iз задоволеним виглядом, коли вони вiдiйшли вiд будинку Лембiв.

– Гiрше й бути не могло, – такою була нищiвна вiдповiдь Емi. – Що на тебе найшло? Навiщо тобi знадобилося розповiдати про мое сiдло, капелюхи, черевики та iнше?

– Просто це смiшно i людям цiкаво. Вони й так знають, що ми бiднi, тож чи варто вдавати, нiби в нас е груми, i нiби ми купуемо три-чотири капелюхи щосезону, i всi цi речi дiстаються нам так само легко й просто, як iншим.

– Усе одно, не було потреби розповiдати iм про всi нашi маленькi хитрощi й виставляти напоказ нашу бiднiсть. У тебе немае нi краплi справжньоi гордостi, й тобi нiколи не зрозумiти, в яких випадках треба тримати язик за зубами, а в яких – говорити, – мовила Емi в розпачi.

Бiдна Джо мала знiяковiлий вигляд i мовчки терла кiнчик носа жорсткою носовою хусткою, немов караючи себе за своi грiхи.

– Як менi поводитися тут? – запитала вона, коли вони пiдiйшли до третього дому.

– Як хочеш. Я умиваю руки, – коротко вiдказала Емi.

– Тодi я постараюся зробити собi приемнiсть. У цьому будинку е хлопцi, тож ми славно проведемо час. Чесне слово, менi потрiбна якась змiна – елегантнiсть погано дiе на мiй органiзм, – вiдповiдала Джо похмуро. Вона була явно виведена з душевноi рiвноваги своею невдачею у спробi бути на висотi та зробити приемне Емi.

Захоплений прийом, наданий трьома юнаками й кiлькома милими хлопчиками, швидко заспокоiв ii збентеженi почуття. Залишивши Емi розважати панi та пана Тюдорiв, якi також зайшли в цей будинок iз вiзитом, Джо присвятила себе юним членам сiм’i та знайшла цю змiну цiлющою.

Вона з глибоким iнтересом слухала студентськi новини, покiрно гладила пойнтерiв i пуделiв, вiд душi погоджувалася з тим, що «Том Браун[25 - Том Браун – герой популярних англiйських книжок для юнакiв: «Шкiльнi днi Тома Брауна» i «Том Браун в Оксфордi», написаних англiйським юристом, полiтиком та письменником Томом Хьюзом (1828–1896).] був молодчина», незважаючи на невiдповiдну форму похвали, а коли один iз хлопчикiв запропонував вiдвiдати його черепашачий садок, поспiшила разом iз ним зi жвавiстю, яка змусила матiр сiмейства усмiхнутися iй услiд, поправляючи свiй очiпок i зачiску, яка опинилася в жалюгiдному станi пiсля по-дочiрньому гарячих обiймiв Джо, хай i ведмежих, але бiльш дорогих для господинi будинку, нiж будь-яка бездоганна зачiска, зроблена руками натхненноi модистки-француженки.

Залишивши сестру дiяти на свiй власний розсуд, Емi всiею душею вiддалася задоволенням, якi вiдповiдали ii смаку. Дядько пана Тюдора був одружений з якоюсь англiйською ледi, троюрiдною кузиною справжнього лорда, й Емi дивилася на все сiмейство з великою пошаною, бо, незважаючи на американське походження й виховання, вiдчувала те благоговiння перед титулами, яке переслiдуе навiть кращих iз нас, – благоговiння, що не визнаеться нами вiдкрито, але зберiгае старовинну прихильнiсть королям, котра змусила кiлька рокiв тому навiть найдемократичнiшу нацiю пiд цим теплим сонцем хвилюватися з нагоди прибуття монаршоi бiлявоi ледi. Що ж, це свiдчило про любов – стару, як свiт, про любов, яку дорослий син вiдчувае до владноi матерi, що утримувала його при собi так довго, як могла, i з прощальною лайкою дозволила пiти лише тодi, коли вiн збунтувався.

Але навiть задоволення, яке доставляла Емi бесiда з вiддаленою рiднею британськоi аристократii, не змусила ii забути про час, i пiсля закiнчення належноi кiлькостi хвилин вона неохоче покинула це вишукане товариство й вiдправилася на пошуки Джо, гаряче сподiваючись, що не застане свою невиправну сестру в якомусь незручному положеннi, що може накликати ганьбу на сiмейство Марч.

Звичайно, могло бути й гiрше, але Емi вважала, що i так вже погано: Джо сидiла на травi в оточеннi компанii хлопчикiв, що iз захопленням слухали ii розповiдь про одну iз витiвок Лорi. На шлейфi ii чудовоi святковоi сукнi вiдпочивав пес iз вельми брудними лапами. Один з малюкiв тикав у черепах парасолькою Емi, якою вона так дорожила, iнший iв iмбирний пряник над кращим капелюшком Джо, третiй грав у футбол ii рукавичками. Але всiм було весело, i коли Джо, зiбравши свое пошарпане майно, попрямувала до виходу, ii супроводжувала свита, благаючи прийти ще раз: «Ти так цiкаво розповiдаеш про Лорi!».

– Прекраснi хлопцi, правда? Пiсля такого я знову вiдчуваю себе молодою й бадьорою, – сказала Джо, крокуючи iз закладеними за спину руками, почасти за звичкою, а частково, щоб приховати забризкану брудом парасольку.

– Чому ти уникаеш пана Тюдора? – запитала Емi, розсудливо утримуючись вiд зауважень з приводу розтерзаного виду Джо.

– Менi вiн не подобаеться – величаеться, принижуе своiх сестер, завдае неприемностей батьковi, нешанобливо каже про свою матiр. Лорi називае його безпутним, i я не надто вже хочу водитися з ним, тому й не чiпаю його.

– Ти могла б, врештi-решт, хоча б ввiчливо звертатися до нього. А то тiльки холодно кивнула, хоча перед тим вклонилася й усмiхнулася чи не найлюб’язнiшою усмiшкою Томмi Чемберлену, синовi бакалiйника. Якби ти просто помiняла мiсцями кивок i уклiн, все було б гаразд, – сказала Емi з докором.

– Нi, не гаразд, – заперечила вперта Джо, – Тюдор менi не подобаеться, я не поважаю його й не захоплююсь ним, нехай навiть племiнниця племiнника дядька його дiдуся i е троюрiдною кузиною якогось там лорда. Томмi бiдний, i сором’язливий, i добрий, i дуже розумний. Я хорошоi думки про нього i не соромлюся це показати, тому що вiн все-таки джентльмен, незважаючи на заняття бакалiйною торгiвлею.

– Немае сенсу з тобою сперечатися, – почала було Емi.

– Жодного, – перебила ii Джо. – Тож приймаймо доброзичливий вигляд i занесемо вiзитну картку в цей будинок, бо Кiнгiв явно немае вдома, чому я дуже рада.

Сумочка з вiзитками виконала свiй обов’язок, i дiвчатка пiшли далi. Дiйшовши до п’ятого будинку, Джо знову склала подяку небесам, коли iм сказали, що юнi господинi поiхали в гостi.

– Тепер – додому! До тiтоньки Марч сьогоднi не пiдемо. До неi ми можемо забiгти в будь-який час, i, чесне слово, шкода шкутильгати далi по цiй пилюцi в наших кращих сукнях, коли ми до того ж втомилися й роздратувалися.

– Ми? Говори за себе… Тiтоньцi подобаеться, коли ми висловлюемо iй нашу повагу тим, що наносимо формальний вiзит i вбираемося для неi у своi кращi сукнi. Це зовсiм неважко, але принесе iй задоволення, i я не думаю, що це завдасть бiльше шкоди твоему наряду, нiж бруднi собаки й цi балуванi хлопчаки. Нахилися, дай менi струсити крихти з твого капелюха.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51290437) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Тут i далi примiтки перекладача.

Психея – героiня давньогрецького мiфу, прекрасна дiвчина, закохана в бога любовi Ерота, сина богинi Афродiти. Психея стала дружиною Ерота та народила йому дiтей.




2


Пан Тудль – персонаж роману «Домбi та син» (1848) англiйського письменника Чарльза Дiккенса (1812–1870). Пан Тудль був батьком численного сiмейства.




3


Меркурiй – у давньоримськiй мiфологii бог красномовства, торгiвлi, дорiг, а також вiсник богiв.




4


Панi Гаммiдж – персонаж роману Чарльза Дiккенса «Девiд Копперфiлд», вдова компаньйона пана Пеготтi, жiнка, котрiй довелося залишитися в будинку-баркасi в очiкуваннi надiй на повернення старих добрих днiв.




5


Юпiтер Амон: Юпiтер – верховний бог у римськiй мiфологii (виконуе тi самi функцii, що й давньогрецький Зевс), а Амон – верховний бог Єгипту, його iм’я перекладаеться як «незримий», божество чорного небесного простору та повiтря.




6


Геркулес – у давньогрецькiй мiфологii син бога Зевса i смертноi жiнки Алкмени. Геркулес (вiн же Геракл) був надiлений надзвичайною силою i зробив безлiч подвигiв. Усiм добре вiдомi, зокрема, 12 подвигiв Геракла.




7


Квакерами називаються представники протестантськоi деномiнацii, котрi вiдрiзнялися особливою строгiстю поглядiв та норм зовнiшностi.




8


Рафаель Сантi (1483–1520) – великий iталiйський живописець та архiтектор. Особливо вiн прославився вмiнням малювати мадонн, а найвiдомiша його робота мае назву «Сiкстинськоi мадонни».




9


Ромео та Джульетта – героi однойменноi п’еси англiйського драматурга Вiльяма Шекспiра (1564–1616).




10


Бартоломе Естебан Мурiльо (1618–1682) – iспанський художник, представник «золотого сторiччя» iспанського живопису, а також очiльник севiльськоi школи.




11


Рембрандт Харменс ван Рейн (1606–1669) – голландський живописець, неперевершений майстер к’яроскуро (тобто свiтлотiнi).




12


Пiтер Пауль Рубенс (1547–1640) – фламандський живописець, котрий вiдобразив у своiх полотнах голландський iдеал жiночоi краси.




13


Тернер Вiльям (1775–1851) – англiйський живописець, автор смiливих по колористицi та свiтло-повiтряним пошукам пейзажiв. Одного разу Тернер навiть прив’язав себе до мачти корабля, щоб iз натури замалювати пожежу в Лондонському парламентi.




14


Мiкеланджело Буонарротi (1475–1564) – iталiйський скульптор, живописець, архiтектор i поет (його вiршi, зокрема, представлено у фiльмi Ежена Грiна «Мiст мистецтв»). Мiкеланджело вiдомий i як автор розпису стелi Сiкстинськоi капели.




15


Марiя-Терезiя (1717–1780) – австрiйська ерцгерцогиня з династii Габсбургiв. Вона вiдома як правителька, котра значно розбудувала Габсбурзьку державу, залишившись у пам’ятi людей енергiйною, дiяльною, мудрою та тактовною королевою.




16


Шарабан – чотирьохколiсний кiнний екiпаж з кiлькома поперечними сидiннями або однокiнний двоколiсний екiпаж.




17


Джованнi Баттiста Бельцонi (1778–1823) – iталiйський мандрiвник i археолог, вiдомий дослiдник Єгипту. Саме Бельцонi стоiть бiля початкiв великих колекцiй египетського мистецтва, котрi збиралися у Захiднiй Європi.




18


Джон Кiтс (1795–1821) – англiйський поет-романтик. Дуже рано помер. Як вважало багато його сучасникiв, однiею з причин його ранньоi смертi Кiтса були жорстокi нападки критикiв, бо за життя поета його твори не набули популярностi.




19


Марта – стара ключниця, персонаж роману англiйського письменника Вальтера Скотта (1771–1832) «Роб Рой» (1818). За текстом роману, Марта була люб’язною та скромною, добре опiкувалася будинком та його жильцями.




20


Тут маеться на увазi стереотип щодо терплячоi та спокiйноi вдачi тевтонiв, тобто нiмцiв.




21


Нiоба – у давньогрецькiй мiфологii дружина фiванського царя. Вона хвалилася численним потомством i образила богиню Лiто, матiр Аполлона й Артемiди, в якоi було лише двое дiтей. За це дiти Лiто стрiлами з лукiв перебили всiх дiтей Нiоби, а сама вона скам’янiла вiд горя.




22


В англiйськiй мовi багато слiв мають кiлька значень. Луiза Олкотт, мабуть, полюбляла каламбури, оскiльки «банка» (скляна банка джему) та «сварка», «нервування» тут позначаються одним словом – jar.




23


Шейлок – персонаж п’еси Вiльяма Шекпiра «Венецiанський купець», жорстокий, хитрий та скупий лихвар.




24


Мод – героiня монодрами «Мод» англiйського поета-сентименталiста Альфреда Теннiсона (1809–1892). Мод описуеться з точки зору ii нареченого: нiжна, вродлива дiвчина, увiнчана бiлими трояндами, але пуста та жорстока. Врештi-решт ii наречений божеволiе.




25


Том Браун – герой популярних англiйських книжок для юнакiв: «Шкiльнi днi Тома Брауна» i «Том Браун в Оксфордi», написаних англiйським юристом, полiтиком та письменником Томом Хьюзом (1828–1896).