Книга - Аліса в Дивокраї

Алiса в Дивокраi
Льюiс Керролл


Льюiс Керролл – псевдонiм Чарлза Лутвiджа Доджсона (1832–1898), блискучого оксфордського математика, який зажив всесвiтньоi слави своiми фантасмагорiйними творами – «Алiса в Дивокраi» та «Алiса в Задзеркаллi». У 1865 роцi вiн опублiкував iсторiю маленькоi дiвчинки Алiси, яка провалилася у кролячу нору i вiдкрила зовсiм iнший свiт – неймовiрний, дивовижний i повний усiляких небезпек. Вiдтодi розпочалися безсмертнi пригоди Алiси – можливо, найзнаменитiшоi героiнi англiйськоi лiтератури.





Льюiс Керролл

Алiса в Дивокраi



Крiзь лiтнiй золотавий день
Наш човник ледь пливе,
Бо в ручках крихiтних весло
Вертиться, мов живе,
А юнi очi бачать скрiзь
Щось дивне та нове.

Жорстока трiйце! Ви, кого
Не зморить i до ночi,
Про казку просите того,
Хто так спочити хоче!
Та що там важить голос мiй
Супроти трьох дiвочих…

Велична Прима вiддае
Наказ почать скорiше,
Секунда молить: «Будуть хай
Дивацтва там i вiршi!»,
А Терцiя перепиня
Лиш раз на мить, не бiльше.
Та ось вже дивляться вони,
Принишклi i мовчазнi,
Як Дивокраем тихо йде
Дiвчатко увi снi,
І майже вiрять в те, що е
Всi речi цi чуднi.

І раз у раз, коли вогонь
Фантазii загас,
І бiдолаха каже: «Я
Закiнчу потiм сказ»,
Маленькi бестii кричать:
«Прийшов для потiм час!»

Так поставав наш Дивокрай:
Химернi цi мiсця
Творили ми разом, коли
Нас путь втiшала ця.
Та ось додому вже йдемо —
І сказ добiг кiнця.

Алiсо! Казку цю сховай
Туди, де серця стук,
В тi сховки, для яких нема
Нi часу, нi розлук,
І бережи, як в чужинi
Букетик з рiдних лук.[1 - У цьому вiршi втiленi спогади Льюiса Керролла про один iз найщасливiших днiв його життя, 4 липня 1862 року, коли вiн та його приятель Робiнсон Дакворт попливли iз трьома сестрами Лiдделл на прогулянку вгору Темзою. Примою у вiршi автор назвав Лорiну Шарлотту, Секундою – саму Алiсу, а Терцiею – наймолодшу сестру Едiт. Саме цього дня народилися першi пригоди Алiси в Дивокраi, що потiм розвинулися в ту чарiвну книгу, яка вiдома нам сьогоднi.]




Роздiл перший

У глиб кролячоi нори


Алiсi почало вже неабияк набридати отаке сидiння з сестрою на бережку, коли геть нiчим розважитися: раз-другий вона зазирнула до книжки, яку сестра саме читала, та в нiй не було нi малюнкiв, нi дiалогiв. «А що за користь iз книжки, – подумала Алiса, – без малюнкiв i дiалогiв?»

Тож вона мiркувала (наскiльки вже ставало сили, бо вiд спеки чулася сонною та нетямущою), чи так уже захопливо буде сплести собi вiнок iз ромашок, якщо для цього треба ще пiдвестися й пiти iх назбирати, коли раптом бiлий кролик iз рожевими очицями промайнув просто бiля неi.

В цьому не було нiчого ТАКОГО ВЖЕ незвичайного; Алiса не те щоб ТАК УЖЕ здивувалася, почувши, як Кролик мурмотить сам до себе: «Ой лишенько! Ой лишенько! Я запiзнюся!» (Мiркуючи про це згодом, вона подумала, що насправдi-то мусила остовпiти, але на той момент усе виглядало цiлком природно.) Та коли Кролик на додаток ВИТЯГНУВ ГОДИННИКА З КИШЕНІ ЖИЛЕТКИ, глипнув на нього й заквапився далi, Алiса миттю зiрвалася на рiвнi ноги: ii осяяло, що ранiше вона нiколи не бачила кролика з жилетною кишенею або ж iз годинником, якого можна з тiеi кишенi витягти. Тож, палаючи з цiкавостi, дiвчинка припустила за ним через галявину й, на щастя, саме встигла побачити, як вiн шугнув у величеньку кролячу нору попiд живоплотом.








За мить i Алiса стрибнула слiдом, навiть не замислюючись, як же iй потiм звiдти вибратися.

Спершу нора прямувала вперед, наче тунель, а тодi раптово пiрнула вниз – так раптово, що Алiса ще й оком не змигнула, а вже летiла у глибочезний колодязь.

Чи то колодязь був дуже глибокий, чи то падала вона дуже повiльно, а проте в Алiси виявилося досить часу, аби роззиратися на льоту й мiркувати, що тепер буде. Спочатку вона спробувала глянути вниз та роздивитися, куди летить, але внизу було затемно, щоби щось розiбрати; тодi Алiса поглянула на стiнки колодязя й побачила, що вони щiльно завiшанi шафками та полицями; подекуди виднiли мапи й картини, прибитi до стiн кiлочками. З однiеi полички Алiса, пролiтаючи, прихопила жбанок; на ньому був напис «ДЖЕМ ІЗ ПОМАРАНЧІВ», та всерединi, як на зло, виявилося порожньо. Просто кинути посудину вона не захотiла, боячись забити когось унизу, й примудрилася запхати жбанок до якоiсь шафки, яку саме проминала.

«Що ж, – думала Алiса, – пiсля такого падiння загуркотiти зi сходiв буде як раз плюнути. Якою хороброю мене всi вдома вважатимуть! Та я б навiть i не кавкнула, якби зверглася з вершечка будинку!» (І це, треба сказати, було аж занадто схоже на правду.)

Униз, униз, униз. Невже це падiння нiколи не закiнчиться!

– Цiкаво, скiльки миль[2 - Миля (англiйська) – мiра довжини, що дорiвнюе 1,609 км.] я вже пролетiла? – промовила Алiса вголос. – Певно, я маю наближатися до центру Землi. Так, помiркуймо: здаеться, це мусить бути десь чотири тисячi миль углибину… (бо ж, розумiете, Алiса вивчила кiлька таких цiкавинок на уроках у класi, i хоч тепер була НЕ НАДТО добра можливiсть похизуватися знаннями, позаяк бракувало слухачiв, зате можна було повправлятися у повтореннi)…так, вiдстань начебто правильна… але ж цiкаво, на якiй я широтi та довготi? (Алiса зеленого поняття не мала, що таке широта чи довгота, проте вважала, що такi гарнi й величнi слова не грiх i вимовити зайвий раз.)

Невдовзi вона знову заговорила:

– Ото буде дивина, якщо я пролечу просто КРІЗЬ Землю! Певно, весело буде вискочити помiж людей, що ходять догори дригом! Антипати, чи як iх… (зараз Алiса навiть порадiла, що НІХТО ii не чуе, бо слово звучало якось не зовсiм правильно[3 - Алiса, ясна рiч, намагаеться згадати слово «антиподи» – тобто мешканцi дiаметрально протилежноi точки земноi кулi.])…та менi доведеться запитати в них, що то за краiна, до речi. Прошу панi, це Нова Зеландiя чи Австралiя? (Й Алiса спробувала зробити кнiксен… Тiльки уявiть собi, що то за кнiксен, коли перевертом летиш у повiтрi! Думаете, ви б упоралися?) Ще подумае через цi розпитування, що я – якась мала невiгласка! Нi, питати не годиться: може, побачу десь напис.

Униз, униз, униз. Робити було нiчого, тож Алiса невдовзi знову почала говорити:

– Дiна дуже сумуватиме за мною цього вечора, ще б пак! (Дiною звали кiшку.) Сподiваюся, вони не забудуть поставити iй тарiлочку з молоком пiд час вечiрнього чаю[4 - Вечiрнiй чай (tea-time) – традицiйне для англiйцiв чаювання о 17.00, що увiйшло в традицiю саме за часiв королеви Вiкторii, за яких вiдбулися й Алiсинi пригоди.]? Моя люба Дiно! Як би я хотiла, щоби ти була тут, зi мною. Щоправда, в повiтрi зовсiм немае мишей, тому не знаю, що би ти, бiднесенька, iла, – хiба що власних блiшок. Хоча не впевнена, чи смакують кiшкам блiшки?

І тут Алiса почала потроху дрiмати та сонним голосом усе повторювала: «Чи смакують кiшкам блiшки? Чи смакують кiшкам блiшки?» й iнколи: «Чи смакують блiшкам кiшки?», бо ж, погодьтеся, оскiльки вона не знала точноi вiдповiдi на жодне iз цих запитань, то було не так i важливо, як саме вони звучали. Алiса вiдчула, що зовсiм клюе носом, i вже почала снити про те, як походжае з Дiною, тримаючи ii за лапку, i запитуе кицю дуже настирливо: «А тепер, Дiно, скажи менi, будь ласка, правду: ти коли-небудь iла власних блiх?», як раптом – гец! гуп! – вона гепнулася на купу гiлляччя та сухого листя, й падiння нарештi закiнчилося.

Алiса анiтрохи не забилася й уже наступноi митi зiрвалася на ноги; вона поглянула вгору, але там було темно, хоч око вибери; попереду неi знову був довгий коридор, i в його глибинi ще виднiв Кролик, який чимдуж шкварив геть. Не можна було гаяти нi секунди, й Алiса полопотiла за ним швидко, як вiтер, – i саме вчасно, щоби почути, як Кролик буркотить, повертаючи за рiг:

– Ох, моi вушка, моi вусики, вже так пiзно, так пiзно!

Огинаючи рiг, Алiса мало не наступала тваринцi на п’яти, проте коли вискочила з-за повороту, нiякого Кролика вже не було; вона опинилася в довгiй низенькiй залi, освiтленiй численними лампами, що звисали зi стелi.

В залу звiдусiль виходили дверi, та, на жаль, геть усi замкненi; пройшовши вздовж одного, а тодi й уздовж другого боку та поторсавши кожнi, Алiса похнюплено почовгала серединою кiмнати, ламаючи собi голову, як же iй взагалi звiдси вибратися.

Несподiвано вона побачила бiля себе маленький столик на трьох нiжках, всуцiль зроблений зi скла; на ньому не було нiчого, окрiм крихiтного золотого ключика, й Алiсi одразу ж спало на думку, що вiн може бути вiд якихось дверей у цiй залi. Та ба! Чи то замки виявилися завеликi, чи то ключик замалий, та, хоч би як там було, жоднi дверi ним не вiдчинялися. Проте, обходячи залу вдруге, Алiса наскочила на фiраночку, яка запинала щось унизу над пiдлогою i яку вона спершу не помiтила, й за тiеi завiскою знайшлися маленькi дверцята з п’ятнадцять дюймiв[5 - Дюйм – мiра довжини, що дорiвнюе] заввишки. Вона встромила крихiтний золотий ключик у замкову шпарину, й, на ii превелику втiху, вiн пiдiйшов!

Алiса прочинила дверцята й побачила, що вони ведуть до малесенького коридорчика, не бiльшого за пацючу нору; дiвчинка опустилася на колiна й крiзь цей коридор угледiла найпишнiший сад, який лишень можна собi уявити. Як же палко iй праглося вибратися з похмуроi зали й поблукати помiж цих барвистих квiтникiв та свiжих фонтанiв! Але в дверi навiть ii голова не пролазила. «А бодай би голова i пролiзла, – подумала бiдолашна Алiса, – то що за користь була б менi з неi без плечей. Ах, якби ж я вмiла складатися, наче пiдзорна труба! Думаю, я змогла б, знати б лишень, iз чого почати». Бо ж, бачте, через те, що останнiм часом сталося стiльки всього чудернацького, вона почала пiдозрювати, що насправдi не так багато речей у свiтi дiйсно е неможливими.

Схоже, чекати бiля маленьких дверцят не було жодного сенсу, тож Алiса подалася назад до столика, несмiливо сподiваючись знайти там iнший ключ або принаймнi пiдручник зi складання людей на манiр пiдзорних труб. Проте зараз вона знайшла на ньому маленьку пляшечку («Ранiше ii тут точно не було», – сказала Алiса) iз закрученим довкола шийки паперовим ярличком, на якому було гарними, великими лiтерами надруковано: «ВИПИЙ МЕНЕ».








Звiсно, «ВИПИЙ МЕНЕ» – гарна пропозицiя, та мудра маленька Алiса зовсiм не збиралася мерщiй САМЕ ТАК i вчинити.

«Нi, я спершу роздивлюся, – вирiшила вона, – й побачу, е на пляшцi напис «Отрута» чи немае»; бо ж Алiса читала кiлька чудових маленьких iсторiй про дiточок, якi обпеклися, стали поживою для диких звiрiв або вскочили в iншi неприемнi халепи тiльки тому, що вони НЕ пам’ятали простеньких правил, яких iх учили iхнi друзi, як-от: розпечена до червоного коцюба обпiкае, якщо тримати ii задовго, а якщо ДУЖЕ глибоко порiжеш руку ножем, то вона зазвичай кровить, а ще Алiса нiколи не забувала, що коли випити багато з пляшечки, на якiй написано «Отрута», це майже напевно тобi зашкодить, рано чи пiзно.

Та хай там як, на цiй пляшечцi не було напису «Отрута», тож Алiса наважилася покуштувати ii вмiст та, оскiльки напiй iй смакував (насправдi його смак був мiшаниною з вишневого пирога, заварного крему, ананаса, смаженоi iндички, iрисок та гарячих грiнок iз маслом), доволi швидко з ним упоралася.


* * *

– Що за дивне вiдчуття! – вигукнула Алiса. – Напевно, я складаюся, як пiдзорна труба.

Так воно й було: тепер вона заледве сягала десяти дюймiв заввишки, й лице ii просвiтлiло вiд думки, що тепер вона саме того зросту, щоби пройти крiзь дверi до чудового садочка. Проте спершу Алiса зачекала кiлька хвилин, щоб зрозумiти, чи не плануе вона й далi зменшуватися; вона трохи нервувалася щодо цього. «Бо ж, погодьтеся, все могло скiнчитися тим, – сказала Алiса сама до себе, – що я б зовсiм розтанула, як та свiчка. Цiкаво, на що б я тодi стала схожа?» І вона почала уявляти собi, який вигляд мае вогник свiчки пiсля того, як сама свiчка вже згасла, бо ж не могла пригадати, щоби колись iй доводилося бачити таку чудасiю на власнi очi.

За деякий час стало зрозумiло, що нiчого бiльше не вiдбуваеться, i вона вирiшила не гаючись iти до садка. Та що за лихо! Вже бiля дверей бiдолаха згадала, що забула маленький золотий ключик, а пiдiйшовши до столу, зрозумiла, що не може його дiстати: вона прекрасно бачила ключ крiзь скляну стiльничку й щосили намагалася вилiзти нагору однiею з нiжок, та нiжка була занадто ковзкою; тож коли нарештi Алiсу геть зморили цi безплiднi зусилля, бiдна крихiтка сiла й розплакалася.

– Ну ж бо, немае сенсу сидiти й отак собi рюмсати, – озвалася Алiса до себе доволi суворо. – Раджу тобi негайно припинити!

Зазвичай Алiса давала собi слушнi поради (хоча й рiдко iм слiдувала), а iнколи лаяла себе так безжально, що аж на очi iй наверталися сльози. Одного разу, пригадуеться, вона намагалася накрутити собi вуха за те, що шахрувала в грi у крокет, в яку грала сама проти себе, бо ж ця дивовижна дитина просто обожнювала вдавати з себе одночасно двох людей. «Але зараз немае сенсу, – подумала бiдолашна Алiса, – вдавати iз себе двох людей. Ба, та мене лишилося так мало, що й на ОДНУ путню людину не настачиш!»

Невдовзi в око iй впала невеличка скляна скринька, що лежала попiд столом: коли Алiса вiдкрила ii, то побачила крихiтний кекс, на якому коринкою[6 - Коринка – чорнi дрiбнi родзинки без кiсточок.] було прегарно викладено: «З’ЇЖ МЕНЕ».

– Що ж, я його з’iм, – промовила Алiса, – i тодi, якщо вiд цього я почну рости, то зможу взяти ключа, а якщо знову малiти, то проповзу попiд дверима; отже, так чи iнак я потраплю до саду, й менi цiлковито начхати, як саме це станеться!

Алiса вiдкусила шматочок i тривожно повторювала сама до себе: «Так чи iнак? Так чи iнак?», поклавши руку собi на макiвку, щоби вiдчути, в який бiк вона росте, й чимало здивувалася, побачивши, що залишаеться того самого зросту; ясна рiч, в основному таке й вiдбуваеться з людьми, що iдять кекс, але Алiса настiльки призвичаiлася вже не чекати нiчого, окрiм якихось чудасiй, що iй здалося доволi нудним i недотепним те, що життя знову стае навдивовижу звичним.

Тож вона хутко взялася до справи й невдовзi покiнчила з кексом.




Роздiл другий

Озеро слiз


– Усе чудернацькiше та чудернацькi- ше! – зойкнула Алiса (вона була така ошелешена, що на мить зовсiм забулася, як треба правильно говорити). – Тепер я розсуваюся, мов найбiльший у свiтi телескоп! Бувайте, моi нiжки! (Бо ж коли вона поглянула вниз, на своi ноги, то iх уже й видко не було, так далеко вони опинилися.) Ох, бiдолашнi моi малесенькi нiжки, хто ж тепер одягатиме вас у черевики й панчохи, моi солоденькi? Гадаю, я вже не спроможуся… Я буду бозна-як далеко, щоб ще й вами опiкуватися, доведеться вам дбати про себе самим…

«Та все ж треба бути до них добрiшою, – подумала Алiса, – а то ще не стануть ходити туди, куди менi треба! Так, помiркуймо: буду надсилати iм пару нових черевичкiв до кожного Рiздва».

І вона взялася прикидати, як би це здiйснити.

«Надсилатиму iх iз розсильним, – вирiшила Алiса. – Мабуть, це страх як кумедно – посилати подарунки власним ногам! А як же дивно виглядатиме адреса:



панi Правiй Нозi Алiси,

килимок перед камiном,

одразу бiля граток…


О Господи, що за дурню я верзу!»

Цiеi митi Алiсина голова торохнулася об стелю зали; насправдi, тепер Алiса була бiльше нiж дев’ять футiв[7 - Фут – англiйська мiра довжини, що становить 30,48 см.] заввишки, тож вона мерщiй ухопила золотого ключика й поквапилася до хвiртки.

Бiдолашна Алiса! Усе, що вона тепер могла зробити, так це вкластися на бiк i зазирнути крiзь дверцята одним оком: протиснутися крiзь них iй зараз було б складно як нiколи. Тож вона сiла й знов заплакала.

– Хоч би посоромилася, – казала до себе Алiса, – така доросла дiвчинка (цiлком слушно зауважила вона), а сидиш оце й рюмсаеш. Негайно припини, кому сказано!

Та вона все одно плакала й плакала, сльози лилися з неi галонами[8 - Галон – мiра об’ему рiдин та сипких речовин в Англii, що дорiвнюе 4,546 лiтра.], аж поки довкола не назбиралося чималеньке озерце, дюймiв чотири завглибшки, яке залило залу майже до половини.








Невдовзi вдалинi зачулося тупотiння чиiхось нiжок, i Алiса хутко витерла очi, щоби подивитися, хто там такий. Це повернувся Бiлий Кролик; вiн увесь розчепурився, в однiй руцi тримав пару бiлих лайкових рукавичок[9 - Лайка – сорт м’якоi шкiри; рукавички з такоi шкiри були предметом розкошi.], а в iншiй – вiяло, але так само мурмотiв собi пiд носа:

– Ох! Герцогиня, герцогиня! Ох! Якщо я забарюся, вона просто оскаженiе!

Алiсу посiв такий розпач, що вона вже ладна була просити допомоги в будь-кого, тож, коли Кролик порiвнявся з нею, дiвчинка заговорила тихим, нерiшучим голосочком:

– Перепрошую, пане…

Кролик нестямно пiдстрибнув, випустив рукавички та вiяло й щодуху дременув у темряву.

Алiса пiдiбрала впущенi речi, а оскiльки в залi була страшна задуха, то почала обмахуватися вiялом, примовляючи мiж тим:

– Отакоi! Яке все химерне сьогоднi! А вчора ж усе було, як звичайно. Цiкаво, може, мене вночi пiдмiнили? Так, помiркуймо: чи саме такою я прокинулася сьогоднi вранцi? Здаеться, я таки почувалася трохи по-iншому. Та якщо я вже не та, то виникае запитання: хто я взагалi, заради Бога, така? Ах, ОЦЕ справжня загадка!

І вона стала пригадувати всiх знайомих дiтлахiв свого вiку, щоби пересвiдчитися, чи не стала вона кимось iз них.

– Я напевно не Ада, – мiркувала Алiса, – бо в Ади волосся завиваеться такими довгими кучерями, а в мене взагалi нiяких кучерiв нема. І ще я точно не Мабель, бо я ж знаю силу-силенну речей, а вона! О! Та вона нiчогiсiнько не знае! І крiм того ВОНА – це вона, а я – це я, i… О Господи, як же це все заплутано! Треба перевiрити, чи знаю я все те, що знала ранiше. Так-так, подивимося: чотири на п’ять буде дванадцять, чотири на шiсть буде тринадцять, чотири на сiм буде… о Боже! Я так нiколи до двадцяти не дiйду! Гаразд, таблиця множення – це дрiбнички: треба спробувати географiю. Лондон – столиця Парижа, Париж – столиця Рима, а Рим… Нi, певна, ЦЕ неправильно! Мабуть, я таки перетворилася на Мабель! Зараз зосереджуся та прочитаю «Старанно крихiтка бджола…»[1] (#litres_trial_promo).

І Алiса склала руки на колiнках, наче збиралася вiдповiдати урок, та почала декламувати вiрша, проте голос ii звучав якось хрипко й химерно, а слова були не зовсiм такими, як зазвичай:

Старанно крихта-крокодил
Плекае довгий хвiст:
Вертiти ним на цiлий Нiл
Найкращий мае хист.

Як ревно кiгтi вiн гострить,
Як вправно iкла тре,
І кожна рибка радо вмить
До нього в пащу пре.

– Певна, що це зовсiм не тi слова, – промовила нещасна Алiса, й очi ii наповнилися слiзьми, коли вона повела далi. – Мабуть, я все ж таки Мабель, i менi доведеться пiти й жити в тiй жалюгiднiй тiснiй халупi, а ще в мене зовсiм не буде iграшок, i… Ох, доведеться вчити купу урокiв! Ну нi, я вирiшила: якщо вже я Мабель, то залишуся тут! І даремно всi вони будуть звiшуватися сюди головою вниз та гукати: «Пiдiймайся знову до нас, дорогенька!» Я тiльки погляну вгору та промовлю: «То хто я тепер? Спершу скажiть менi, i якщо я вподобаю бути цiею людиною, то пiдiймуся, а як нi, то залишуся тут, поки не перетворюся на когось iще…» Але ж! – скрикнула Алiса й знову залилася слiзьми. – Нехай би вони тiльки звiсилися сюди донизу головами! Я ТАК утомилася бути тут сама!

Сказавши це, Алiса глипнула на своi руки й здивовано вiдзначила, що, побиваючись уголос над своею долею, натягнула на долоню крихiтну кроликову рукавичку. «Як менi це вдалося? – подумала Алiса. – Напевно, я знову меншаю». Дiвчинка пiдвелася й попростувала до столика, щоби порiвняти з ним свiй зрiст, i виявила, що тепер, наскiльки вона може прикинути, в нiй приблизно два фути й вона стрiмко продовжуе стискатися. Невдовзi Алiса зрозумiла, що все це через вiяло в ii руцi; вона похапцем кинула його, i саме вчасно, бо ще трохи – й щезла б узагалi.

– Ледве встигла! – сказала Алiса, неабияк нажахана такою раптовою змiною, а проте щаслива самим фактом, що вона й досi iснуе. – А тепер до саду!

І вона побiгла до хвiрточки – та марно! Маленькi дверцята були так само замкненi, а золотий ключик так само лежав на скляному столику. «І все жахливо, як нiколи, – подумало бiдне дитя, – бо ж я ще нiколи в життi не була такою крихiтною, нiколи в життi! І я вам скажу, це просто жахливо, отак!»

Щойно вона це промовила, як посковзнулась i за мить уже – хлюп! – опинилась аж по шию в солонiй водi. Спершу на думку iй спало, що вона якимсь дивом шубовснула в море. «А значить, додому зможу повернутися залiзницею», – сказала Алiса сама до себе. (Алiса одного разу побувала на морi й дiйшла висновку, що, куди не подайся на англiйському узбережжi, всюди побачиш кiлька купальних кабiнок, що iх на колесах возять пляжем[10 - В Англii того часу пляжем iздили дерев’янi кабiни, запряженi кiньми. В них можна було увiйти з боку пляжу, роздягтися i з iншого боку кабiни спуститися в воду. Таким чином при купаннi зберiгалася благопристойнiсть, про яку так пiклувалися сучаснi Керроллу англiйцi.], якихось малюкiв, що порпаються в пiску дерев’яними лопатками, тодi рядочок котеджiв, а за ними – залiзничну станцiю.) Та невдовзi вона виявила, що просто плюхнулася в озеро слiз, яке сама й наплакала, поки була дев’ять футiв заввишки.

– Якби ж я рюмсала менше! – сказала Алiса, плаваючи туди-сюди в пошуках дороги на сухе. – Тепер мене покарано – я втоплюся у власних сльозах! Це буде дуже химерно, якщо чесно! А втiм, сьогоднi все химерно.

Одразу по цих словах Алiса почула, як щось плюскоче в озерi неподалiк, i попливла ближче, аби дiзнатися, що там таке. Спершу вона подумала, що це морж або гiпопотам, але потiм згадала, якою стала крихiткою, i невдовзi додивилася, що то всього лише мишка, яка послизнулася й упала в воду, достоту як вона сама.

«Так, чи не варто менi, – подумала Алiса, – заговорити до цiеi мишки? Тут усе таке чудернацьке, що, думаю, вона може запросто вмiти розмовляти; та хай воно як, спробувати не зашкодить». Отож Алiса заговорила:

– О люба Мише, чи не знаете ви, як вибратися з цього озера? Я так утомилася плавати туди-сюди, о Мише! (Алiсi здавалося, що саме так i треба говорити з мишею; ясна рiч, вона нiколи не робила цього ранiше, зате колись бачила у братовому пiдручнику з латини таке: е миша – немае мишi – давати мишi – бачити мишу – о мише!)

Миша подивилася на дiвчатко начеб iз цiкавiстю. Алiсi навiть здалося, що тваринка пiдморгнула одним зi своiх крихiтних оченят, проте нiчого не сказала.

«Може, вона не розумiе англiйськоi, – подумала Алiса. – Голову на вiдсiч даю, це французька миша, що прибула до нас разом з Вiльгельмом Завойовником[11 - Вiльгельм Завойовник – Вiльгельм, герцог Нормандський, що в 1066 роцi на чолi нормандського вiйська завоював Англiю i став англiйським королем Вiльгельмом І.]». (Бо ж, при всiх своiх чудових знаннях з iсторii, Алiса не надто чiтко уявляла, як давно вiдбувалися тi чи iншi речi.) Отож вона озвалася знову:

– O? est ma chatte?[12 - Де моя кiшка? (Фр.)] (Це була перша фраза з ii пiдручника французькоi.)

Миша аж пiдскочила у водi й, здавалося, вся затрусилася вiд жаху.

– Ох, даруйте менi, – квапливо закричала Алiса, побоюючись, що образила почуття бiдноi тваринки. – Я зовсiм забула, що ви не любите котiв.

– Не люблю котiв?!! – пронизливо й лю-то верескнула Миша. – А хiба ТИ любила б котiв, якби опинилася на моему мiсцi?

– Ну, напевно, нi, – примирливо вiдказала Алiса. – Не треба так сердитися. Проте хотiла б я показати вам нашу кiшку Дiну: думаю, ви негайно захопилися б кiшками, щойно ii побачивши. Вона така гарнюня, така манюня, – неквапно плаваючи озерцем, продовжувала Алiса частково вже до самоi себе. – А як вона премило муркоче бiля вогню, вилизуючи лапки та вмиваючи мордочку… І пестити ii – саме задоволення, така вона в нас м’якенька… А як вона вправно полюе на мишей!.. Ох, вибачте менi, будь ласочка! – знову зойкнула Алiса, бо цього разу Миша вся наiжачилася, й дiвчинка ясно вiдчула, що та тепер уже справдi образилася. – Ми не будемо про неi бiльше говорити, якщо вам це не до вподоби.

– Ми?!! – вискнула Миша, тремтячи аж до кiнчика хвоста. – Нiби я стала б говорити на таку тему! Наш рiд завжди НЕНАВИДІВ котiв – цих бридких, ницих, похабних звiрюг! Не хочу бiльше й чути про них!

– Я не буду, чесно! – сказала Алiса, поспiшаючи змiнити тему розмови. – Може, вам… може, ви… полюбляете… е… полюбляете собак?

Миша не вiдповiла, тож Алiса бадьоро повела далi:

– Поблизу нашого дому живе пречудовий собачка, якого я дуже хотiла б вам показати! Маленький жвавий тер’ер, такий, знаете, з довжелезною, кучерявою брунатною шерсткою. І вiн приносить вам рiзнi речi, якi ви йому кидаете, i ще сiдае на заднi лапки й просить iсти, i всякi iншi штуки виробляе… я й половини згадати не можу… І знаете, це собака фермера, й хазяiн каже, що вiд нього дуже багато користi, що вiн сотню фунтiв[13 - Фунт (або фунт стерлiнгiв) – грошова одиниця в Британii.] коштуе! Вiн каже, песик усiх пацюкiв передушуе i… О Господи! – розпачливо скрикнула Алiса. – Боюся, я знову ii образила.

Адже Миша чимдуж гребла вiд неi подалi, шалено збурюючи воду в озерi.

Тож Алiса сумирно гукнула iй услiд:

– Мишко, дорогенька! Повертайтеся назад, i ми не будемо говорити нi про котiв, нi про собак, якщо ви iх так не любите!

Зачувши це, Миша розвернулася й потихеньку пiдпливла до Алiси; ii мордочка була геть блiда (вiд гнiву, подумалося Алiсi). Тремким голосом вона промовила:

– Давай виберемося на берег, i я розповiм тобi свою iсторiю; тодi ти зрозумiеш, чого я ненавиджу котiв та собак.

Вибиратися вже давно був час, бо озеро вщерть загромадилося птахами й тваринами, якi в нього впали: тут були Качур i Додо[14 - Додо (або дронти) – вимерлi птахи, що мешкали на Маскаренських островах (Індiйський океан) i в XVII–XVIII столiттях були винищенi европейськими колонiстами.], Лорi[15 - Лорi – рiзновид папуг, що вирiзняеться дуже яскравим оперенням.] та Орленя, й iще кiлька кумедних тваринок. Алiса попливла попереду, й усе товариство попрямувало до берега.




Роздiл третiй

Партiйнi Перегони та правдива iсторiя


На березi скупчилося воiстину чудернацьке товариство: птахи iз випацяним пiр’ячком, тварини з прилиплим до бокiв хутром, i геть усi мокрi мов хлющ, злi та знiяковiлi.

Найбiльше всiх, ясна рiч, турбувало, як би iм висохнути: щодо цього вчинили цiлу нараду, й незабаром Алiса вже запросто теревенила з усiма, начеб знала iх усе свое життя. Вона встряла в доволi тривалу суперечку з Лорi, який пiд кiнець зовсiм спохмурнiв i тiльки й мiг казати: «Менi виднiше, бо я за тебе старший». Алiса з цим не погоджувалася, бо не знала, скiльки ж Лорi рокiв, а позаяк папуга навiдруб вiдмовився оголосити свiй вiк, то на тому розмова й урвалася.

Зрештою Миша, яка, схоже, була тут не останньою особою, гукнула:

– Ану сядьте всi долi й послухайте мене! Я вас швиденько зараз висушу.

Усi хутко посiдали великим колом, у центрi якого опинилася Миша. Алiса уважно вп’ялася в неi поглядом, адже безпомильно вiдчувала, що пiдхопить тяжку застуду, якщо зараз швиденько не висохне.

– Гм, – гмикнула Миша з поважним виглядом, – то що, всi готовi? Ось найсухiша рiч, яку я знаю. Тиша, прошу тишi! «Вiльям Завойовник, планам якого протегував папа, невдовзi пiдкорив англiйцiв, що потребували лiдерiв i в останнi часи чимало звикли до узурпацiй та загарбникiв. Едвiн та Моркар, графи Мерсiйський i Нортумбрiйський…»

– Кхе-кхе, – кашлянув Лорi, не в змозi приборкати лихоманкове тремтiння.

– Перепрошую? – суворо, але гречно запитала насуплена Миша. – Ви щось сказали?

– Я не казав, – спiшно вiдповiв папуга.

– А менi здалося, що так, – промовила Миша. – Тож я продовжу… «Едвiн та Моркар, графи Мерсiйський i Нортумбрiйський, висловили Вiльяму свою пiдтримку, i навiть патрiотично налаштований Стiганд, архiепископ Кентерберiйський, схилився до того…»

– Схилився до ЧОГО? – спитав Качур.

– До ТОГО, – вiдказала Миша доволi роздратовано. – Сподiваюся, ви знаете, що таке «те»?

– Я знаю, що таке «те», доволi добре, коли до нього схилюся, – сказав Качур. – Переважно я хилюся до черв’ячкiв i ще до жабенят. От i питання: а до чого схилився архiепископ?

Миша на запитання не зреагувала нiяк, натомiсть поквапом повела далi:

– «…схилився до того, щоб виiхати разом iз Едгаром Ателiнгом назустрiч Вiльямовi та запропонувати йому корону. Правлiння Вiльяма спершу було доволi помiркованим. Але зухвалiсть його воiнiв-нормандцiв…» Ну, то як тобi тепер, дорогенька? – несподiвано продовжила Миша, повернувшись до Алiси.

– Так само вогко, як i ранiше, – похмуро сказала та. – Не схоже, щоб я вiд вашоi оповiдки хоч трохи пiдсохла.

– У свiтлi цього, – урочисто проголосив Додо пiдводячись, – пропоную оголосити засiдання закритим для негайного застосування бiльш ефективних заходiв…

– Говори англiйською! – перервало його Орленя. – Я не розумiю й половини тих довжелезних слiв i до того ж не надто вiрю, що ти й сам щось тямиш!

І Орленя запхало голову пiд крило, ховаючи посмiшку, а дехто з птахiв захихотiв уголос.

– Я збирався сказати, – ображено мовив Додо, – що найкраща штука, щоб висохнути, – це Партiйнi Перегони.

– А що це – Партiйнi Перегони? – спитала Алiса (не те щоб iй справдi так уже кортiло дiзнатися, але Додо зробив таку паузу, начеб чекав чиiхось слiв, та нiхто iнший, здаеться, не збирався розтуляти рота).

– Ну, – сказав Додо, – це простiше показати, нiж пояснити.

(А якщо ви захочете якось i самi спробувати цю штуку зимовоi днини, то я розкажу вам, як Додо усе це влаштував.)

Спершу вiн намiтив маршрут – таке собi коло («Насправдi форма не мае значення», – запевнив Додо), а тодi розташував усе товариство тут i там уздовж дистанцii. Не було нiяких «На старт! Увага! Руш!», натомiсть кожен починав бiгти, коли йому спадало на думку, й так само сходив з дистанцii, коли йому було до вподоби, тож було нелегко визначити, коли саме змагання закiнчиться. Проте пiсля пiвгодинки бiганини, коли всi вже майже повнiстю висохли, Додо несподiвано вигукнув:

– Перегони закiнчено!

Усi скупчилися довкола нього, вiдсапуючись та запитуючи: «Ну, так хто ж перемiг?» Щоб вiдповiсти на це запитання, Додо був змушений поринути в тяжкi роздуми й довгенько стояв, притиснувши пальця до чола (в такiй позi можна часто побачити Шекспiра на портретах), поки iншi чекали, затамувавши подих. Перегодом Додо сказав:

– УСІ перемогли, й усi мають отримати призи.

– Але ж хто мае нам тi призи вручити? – поцiкавився цiлий хор голосiв.

– Ну, ясна рiч, що ВОНА, – вiдповiв Додо, тицяючи пальцем в Алiсу.

Усi одразу ж з’юрмилися довкола неi, навперебiй вигукуючи: «Призи! Призи!» Алiса зовсiм розгубилася, розпачливо засунула руку в кишеню й витягла звiдти коробку з цукатами (на щастя, солона вода не потрапила досередини), якими й почала нагороджувати бiгунiв. Цукатiв виявилося рiвно по одному на кожного.

– Але ж чекайте, вона сама теж мае отримати нагороду, – зауважила Миша.

– Само собою, – розважливо погодився Додо й повернувся до Алiси. – Що iще завалялося у твоiх кишенях?

– Тiльки наперсток, – невесело вiдповiла та.

– Давай-но його сюди, – скомандував Додо.

Усi знову скупчилися довкола Алiси, тодi як Додо урочисто вручив iй наперсток зi словами:

– Чи не зволите ви прийняти в дарунок цей елегантний наперсток?

На завершення цiеi коротенькоi промови всi загукали Алiсi привiтання.

Дiвчинцi все це здалося зовсiм безглуздим, але всi вони мали такий поважний вигляд, що засмiятися Алiса не наважилася, а оскiльки не знала, що сказати, то просто кивнула головою i взяла наперсток з усiею врочистiстю, на яку лишень спромоглася.

Наступною проблемою стало поiдання цукатiв, позаяк великi птахи жалiлися, що навiть не розкуштували своi, зате меншi пташечки похлиналися, i iх доводилося ляскати по спинах. Та хоч би як там було, врештi все закiнчилося, й товариство знову розсiлося колом i почало вмовляти Мишу розповiсти iм щось iще.

– О, ви ж обiцяли менi розповiсти свою надзвичайну iсторiю, – згадала Алiса, – i пояснити, як так сталося, що ви ненавидите… К. та С., – завершила вона майже пошепки, трохи побоюючись, чи не образилася Миша знову.








– У цiй iсторii все ясно й правдиво, – бундючно вiдказала Миша. – Тут уже нiхто мене не впiймае, навiть софiст[16 - У Давнiй Грецii софiстами називали майстрiв красномовства та суперечки. Така освiчена панi, як Миша, знала напевно, що софiст, як нiхто iнший, мiг би упiймати ii на неточностях в оповiдi.].

– Чого ж вас хтось тут ловитиме, – розгубившись, сказала Алiса i здивовано поглянула на Мишу, – тим бiльше за хвiст?

І поки Миша оповiдала, Алiса не припиняла дивуватися ii незрозумiлим словам, тож уявлення про мишчину iсторiю в неi склалося таке:

Злапав мишку Зуба —
тий, що заскочив до
хати, каже: «Ну ж
бо, негайно щоб
була на судi! Я вiд —
мов не приймаю i
тебе позиваю, бо
ж сьогоднi не
маю я розваги
собi». Каже миша
дворнязi: «Що ж
за суд це наразi:
нi суддi, нi при —
сяжних, все
порожнi сло —
ва?» Злодiй
знову до неi:
«Буду сам
я суддею,
i такий
тобi при —
суд, що не
будеш
жи —
ва!»






– Ти не слухаеш! – холодно проказала Миша до Алiси. – Про що це ти замислилася?

– О, я перепрошую, – присоромлено вiдповiла Алiса. – По-моему, ви щойно дiйшли до п’ятого закруту, чи не так?

– Не зли мене тут! – верескнула Миша, пронизливо й доволi розлючено.

– Вузли у вас тут? – стривожилася Алiса, щомитi готова допомогти. – О, дозвольте, я розплутаю!

– І не подумаю, – буркнула Миша, що встала й подрiботiла геть. – Ти мене ображаеш цими своiми нiсенiтницями!

– Я не хотiла! – благально вигукнула нещасна Алiса. – Але ж ви така вразлива!

У вiдповiдь Миша тiльки фиркнула.

– Будь ласочка, повернiться й закiнчiть вашу iсторiю! – гукнула Алiса iй услiд, i всi iншi також загукали хором: «Будь ласка, повернiться! Закiнчiть!», але Миша тiльки роздратовано струснула головою i закрокувала швидше.

– Як шкода, що вона не захотiла лишитися, – зiтхнув Лорi, коли Миша зникла з очей, а стара Рачиха скористалася нагодою сказати своiй донi:

– Ось, дорогенька, тобi добрий урок, як погано виходити з СЕБЕ!

– Припни язика, ма! – не надто гречно вiдповiло Раченя. – На тебе навiть в устрицi терпцю не стане!

– От якби тут була Дiна, я б знала, що робити! – уголос промовила Алiса, не звертаючись, проте, нi до кого зокрема. – Вона б швиденько принесла Мишу назад!

– А хто, з вашого дозволу, ця Дiна? – поцiкавився Лорi.

Алiса пожвавилася, бо ж могла базiкати про свою улюбленицю коли завгодно:

– Це наша кiшка. Ви просто не повiрите, яка вона майстриня ловити мишей! А як вона дае собi раду з пташками! Та вона щойно пташку побачить – уже й проковтнула!

Промова виявилася для товариства просто-таки сенсацiйною. Дехто з птахiв миттю заквапився невiдь-куди: старенька Сорока мерщiй стала кутатися ретельнiше, наголошуючи: «Менi вже справдi час вибиратися додому, моему горлу страх як шкодить нiчне повiтря»; Канарка тремким голоском загукала до дiтей: «Ми йдемо, дорогенькi! Вже пiзно, i вам давно час до лiжка!» З рiзними вiдмовками всi вони невдовзi забралися геть, i Алiса залишилася сама.

– Навiщо я згадала про Дiну? – сумно сказала вона сама до себе. – Схоже, тут ii нiхто не любить, але я певна, що вона найкраща кiшка на свiтi. О люба моя Дiно! Чи побачу я тебе колись iще?

І Алiса вкотре розплакалася, бо вiдчула себе страшенно самотньою й зневiреною. Проте невдовзi дiвчинка знову зачула вдалинi лопотiння крихiтних лапок i стала щосили видивлятися: може, це Миша передумала i повернулася, щоб розповiсти до кiнця свою iсторiю.




Роздiл четвертий

Кролик засилае в димар Крихiтку Бiлла


Це був Бiлий Кролик, що помалу брiв назад i стурбовано роззирався навсiбiч, нiби щось загубив. Алiса почула, як вiн белькоче собi пiд носа: «Герцогиня! Герцогиня! Ох, моi хорошi лапки! Ох, моя шубка, моi вусики! Вона мене покарае, не будь тхори тхорами, покарае! Та де ж я iх упустив, от лихо!»

Алiса притьмом здогадалася, що Кролик шукае свое вiяло та пару бiлих лайкових рукавичок, i з доброго серця стала також нишпорити за ними туди й сюди, однак пропажi нiде не було видко. Схоже, пiсля ii плавання озером усе довкола геть зовсiм змiнилося: велика зала безслiдно щезла разом зi скляним столиком та маленькими дверцятами.

За хвильку Кролик помiтив Алiсу й гримнув на неi доволi сердито:

– Так, Мерi Енн, ЩО це ти тут робиш? Ану швидко додому й притягни менi вiяло та пару рукавичок! Ну, бiгцем!

Алiса була така налякана, що миттю дременула туди, куди показував Кролик, навiть не спробувавши пояснити йому, що вiн помилився.

– Вiн прийняв мене за покоiвку, – казала вона сама до себе на бiгу. – Ото Кролик здивуеться, коли виявить, хто я така! Та все ж краще принесу йому вiяло з рукавичками… авжеж, якщо знайду.

З цими словами Алiса домчала до чистенького крихiтного будиночка, на дверях якого сяяла латунна табличка з гравiйованим написом: «Б. Кролик». Вона увiйшла не постукавши i заквапилася вгору сходами, стривожена тим, що може зустрiти справжню Мерi Енн, яка виставить ii з будинку, перш нiж iй удасться знайти вiяло та рукавички.

– Доволi дивно, – пробурмотiла Алiса до себе, – бути на побiгеньках у Кролика. Так мною невдовзi Дiна попихати почне!

І вона почала фантазувати, що б через це могло статися: «Мiс Алiсо! Негайно йдiть сюди й приготуйтеся до прогулянки!» – «Уже бiжу, нянечко! Але я маю попильнувати цю нiрку, поки не прийде Дiна, i простежити, щоб миша не вискочила звiдти!»

– От тiльки не думаю, – продовжила Алiса, – що Дiнi дозволили б залишитися в домi, якби вона стала так заправляти людьми.

Тим часом Алiса потрапила до малесенькоi кiмнатки зi столиком попiд вiкном, на якому, як вона й сподiвалася, лежало вiяло та кiлька пар крихiтних бiлих лайкових рукавичок. Вона взяла одну пару та вiяло й уже збиралася вийти, як в око iй упала пляшечка, що стояла бiля люстерка. На цiй не було нiяких написiв на кшталт «ВИПИЙ МЕНЕ!», проте Алiса все одно витягла корок i пiднесла шкалик до рота.

– Я знаю, варто менi випити щось чи з’iсти, – сказала вона сама до себе, – як одразу стаеться щось цiкавеньке. Просто подивлюся, що саме робить ця пляшечка. Сподiваюся, вона знову мене виростить, бо я вже справдi втомилася бути такою крихiтною!

Пляшечка так i подiяла, й навiть ранiше, нiж Алiса чекала: вона ще не випила й половини, як ii голова вже гупнулася в стелю, й Алiсi довелося зiщулитися, щоб не зламати шию. Вона похапцем поставила шкалик назад на стiл, примовляючи:

– Досить, цiлком досить… сподiваюся, вище я не виросту… бо я вже й так не пролiзу назад у дверi… нащо ж я стiльки вiдпила?!

Шкода, але бiдкатися було вже пiзно. Алiса все збiльшувалася та збiльшувалася й невдовзi вже змушена була стати навколiшки. За хвильку мiсця забракло i для цього, тож вона спробувала вкластися, одним лiктем упершись у дверi, а другу руку закинувши за голову. Проте рiст усе не припинявся, й Алiса скористалася останнiм шансом якось розмiститися: одну руку виставила у вiкно, ногу запхала в димохiд i по всьому проголосила:

– Бiльше я нiчого не можу вдiяти, що б там не сталося. І що з мене тепер вийде?

На превелике Алiсине щастя, маленька чарiвна пляшечка вже вичерпала всi своi сили, й рости далi не довелося. Проте поза була бiльш нiж невигiдна, а позаяк скидалося на те, що шансiв бодай колись вибратися з кiмнати немае, настрiй в Алiси був, ясна рiч, не бозна-який.

– Удома було краще, – зiтхнула Алiса, – бо не треба було рости туди-сюди й слухатися мишей та кролiв. Я майже шкодую, що стрибнула в ту кролячу нору, а ще… а ще… знаете, воно дуже чудернацьке, таке життя! Цiкаво, що зi мною могло трапитися? Коли я читала казочки, то мрiяла про рiзнi речi, яких насправдi не бувае, i ось будь ласка – я просто в однiй з них! Про мене книжку треба написати, ось що треба! От виросту – i напишу… Хоча я вже достатньо виросла, – сумно закiнчила вона, – принаймнi тут для мене мiсця вже замало.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66772533) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Notes





1


У цьому вiршi втiленi спогади Льюiса Керролла про один iз найщасливiших днiв його життя, 4 липня 1862 року, коли вiн та його приятель Робiнсон Дакворт попливли iз трьома сестрами Лiдделл на прогулянку вгору Темзою. Примою у вiршi автор назвав Лорiну Шарлотту, Секундою – саму Алiсу, а Терцiею – наймолодшу сестру Едiт. Саме цього дня народилися першi пригоди Алiси в Дивокраi, що потiм розвинулися в ту чарiвну книгу, яка вiдома нам сьогоднi.




2


Миля (англiйська) – мiра довжини, що дорiвнюе 1,609 км.




3


Алiса, ясна рiч, намагаеться згадати слово «антиподи» – тобто мешканцi дiаметрально протилежноi точки земноi кулi.




4


Вечiрнiй чай (tea-time) – традицiйне для англiйцiв чаювання о 17.00, що увiйшло в традицiю саме за часiв королеви Вiкторii, за яких вiдбулися й Алiсинi пригоди.




5


Дюйм – мiра довжини, що дорiвнюе




6


Коринка – чорнi дрiбнi родзинки без кiсточок.




7


Фут – англiйська мiра довжини, що становить 30,48 см.




8


Галон – мiра об’ему рiдин та сипких речовин в Англii, що дорiвнюе 4,546 лiтра.




9


Лайка – сорт м’якоi шкiри; рукавички з такоi шкiри були предметом розкошi.




10


В Англii того часу пляжем iздили дерев’янi кабiни, запряженi кiньми. В них можна було увiйти з боку пляжу, роздягтися i з iншого боку кабiни спуститися в воду. Таким чином при купаннi зберiгалася благопристойнiсть, про яку так пiклувалися сучаснi Керроллу англiйцi.




11


Вiльгельм Завойовник – Вiльгельм, герцог Нормандський, що в 1066 роцi на чолi нормандського вiйська завоював Англiю i став англiйським королем Вiльгельмом І.




12


Де моя кiшка? (Фр.)




13


Фунт (або фунт стерлiнгiв) – грошова одиниця в Британii.




14


Додо (або дронти) – вимерлi птахи, що мешкали на Маскаренських островах (Індiйський океан) i в XVII–XVIII столiттях були винищенi европейськими колонiстами.




15


Лорi – рiзновид папуг, що вирiзняеться дуже яскравим оперенням.




16


У Давнiй Грецii софiстами називали майстрiв красномовства та суперечки. Така освiчена панi, як Миша, знала напевно, що софiст, як нiхто iнший, мiг би упiймати ii на неточностях в оповiдi.