Книга - Аліса в Задзеркаллі

Алiса в Задзеркаллi
Льюiс Керролл


Льюiс Керролл – псевдонiм Чарлза Лутвiджа Доджсона (1832–1898), блискучого оксфордського математика, який зажив всесвiтньоi слави своiми фантасмагорiйними творами – «Алiса в Дивокраi» та «Алiса в Задзеркаллi».

«Алiса в Задзеркаллi» – продовження знаменитоi казки про пригоди Алiси, можливо, найзнаменитiшоi героiнi англiйськоi лiтератури. У дивовижнiй краiнi-шахiвницi, девсе навпаки, на дiвчинку чекае безлiч загадок i дивних персонажiв – Женчичок i Бренчичок, Бовтун-Товстун, Лев, Однорiг… Та чи справдi це лише ii сон?..





Льюiс Керролл

Алiса в Задзеркаллi



Дитя з осяяним чолом,
Захоплене дивами,
Нехай життя нас розвело
І час пролiг мiж нами,
Зустрiнь усмiшкою, молю,
Сердечну казочку мою.

Не чути смiху вже менi
Твого, що срiблом лився:
Де юностi панують днi,
Менi немае мiсця.
Та казку вислухай мою,
Що я з любов’ю склав, молю!

Ця повiсть якось почалась
У липнi, сонця повнiм,
Неспiшно оповiдь плелась,
І плив маленький човник.
Думки мене туди несуть,
Хоча роки велять: «Забудь!»

Тож слухай, слухай, поки глас,
Зловiсний, невеселий,
Ще не покликав грiзно нас
До скорбноi постелi.
Нам всiм, неначе дiтям тим,
Не хочеться до сну iти.

Надворi снiг, морозу трiск,
Лютуе хуртовина,
А тут – веселий смiх i виск,
І лине жар з камiна.
Лиш казки слово забринить —
І хуга вiдступае вмить.

І хоч у розповiдь сумнi
Вплiтаються зiтхання,
Бо вже далеко лiтнi днi,
І щастя, й сподiвання,
Та горя подих не вкраде
Цю казку, що вiд серця йде.


ЧОРНІ





БІЛІ

Бiлий Пiшак (Алiса) починае та виграе за одинадцять ходiв

1. Алiса зустрiчае Чорну Королеву

1. Чорна Королева ходить на h5

2. Алiса ходить через d3 на d4 до Женчичка i Бренчичка (залiзницею)

2. Бiла Королева ходить на c4 (бiжучи вслiд за шаллю)

3. Алiса зустрiчае Бiлу Королеву (з шаллю)

3. Бiла Королева ходить на c5 (стае Вiвцею)

4. Алiса ходить на d5 (крамниця, рiчка, крамниця)

4. Бiла Королева ходить на f8 (залишае яйце на поличцi)

5. Алiса ходить на d6 (Бовтун-Товстун)

5. Бiла Королева ходить на c8 (тiкаючи вiд Чорного Лицаря (Коня))

6. Алiса ходить на d7 (лiс)

6. Чорний Лицар (Кiнь) ходить на e7 (шах)

7. Бiлий Лицар (Кiнь) бере Чорного Лицаря (Коня)

7. Бiлий Лицар (Кiнь) ходить на f5

8. Алiса ходить на d8 (коронацiя)

8. Чорна Королева ходить на e8 (iспит)

9. Алiса стае Королевою

9. Королеви «рокiруються»

10. Алiса «рокiруеться» (учта)

10. Бiла Королева ходить на a6 (суп)

11. Алiса бере Чорну Королеву та виграе




Передмова автора до видання 1896 року


Оскiльки шахова задача, викладена на попереднiй сторiнцi, поза сумнiвом спантеличила декого з моiх читачiв, буде не зайве роз’яснити, що складена вона цiлком коректно – принаймнi в тому, що стосуеться ХОДІВ. Можливо, ПОЧЕРГОВІСТЬ у ходах чорних i бiлих фiгур дотримана не так суворо, як годиться, до того ж «рокiровка» трьох Королев – просто спосiб показати, що всi вони потрапляють до палацу. Проте кожен, хто завдасть собi клопоту розставити фiгури та розiграти вказанi ходи, побачить, що шах Бiлому Королю на шостому ходi, взяття Чорного Лицаря (Коня) на сьомому та мат Чорному Королю у фiналi вiдбуваються цiлковито за правилами гри.

Новi слова у вiршi «Казнахтун» викликали деякi розбiжностi у вимовi, тож, напевно, буде непогано i з ЦЬОГО питання дати деякi вказiвки. Слово «бощурки» наголошуеться так само, як «ластiвки», у словi «гризрили» наголос падае на другий склад, а в словi «бурцигалися» – на третiй.

Для шiстдесят першоi тисячi накладу з дерев’яних клiше зняли новi гальваностереотипи (треба сказати, що дерев’янi клiше, якi жодного разу не використовували як друкарськi форми, збереглися в тому самому чудовому станi, в якому були вперше вирiзанi 1871 року). Всю книгу передрукували в новому шрифтi. В тому випадку, якщо комусь здасться, що художне оформлення цього перевидання поступаеться оригiналу, знайте, що це сталося не через брак зусиль автора, видавця чи друкаря.

Користуючись нагодою, оголошую також, що «Алiсу для малюкiв», яка донинi коштувала чотири пенси, вiдтепер можна буде придбати на тих самих умовах, що й звичайнi шилiнговi книжки з картинками, хоч я й певен, що вона в усьому незрiвнянно за них краща (це не стосуеться самого ТЕКСТУ, бо про нього менi судити не годиться). Чотири пенси були для неi чесною цiною, враховуючи величезнi першозатрати, якi довелося менi понести для ii видання; та оскiльки Публiка фактично оголосила: «Ми НЕ СТАНЕМО платити бiльше шилiнга за книжку з картинками, хоч би з яким смаком вона була оформлена», я готовий понести на цiй книзi чистi збитки, аби маленькi читачi, для яких вона й була написана, не залишилися взагалi без неi. Отож тепер я продаю ii за таку цiну, що, можна вважати, просто дарую.



    Рiздво 1896 р.




Роздiл I

Задзеркальний Будинок


Не випадало сумнiватися в одному: БІЛЕ кошеня до цього було не причетне… це була цiлковита провина чорного кошеняти. Адже бiлому протягом останнiх п’ятнадцяти хвилин стара кiшка без упину вилизувала писочок (i воно попри все мужньо це зносило), отож, як бачите, бiле кошеня аж нiяк не могло утнути цю витiвку.

Дiна вмивала своiм дiтлахам личка так: спершу вона однiею лапою притискала бiдолашну iстотку за вухо до пiдлоги, а тодi iншою протирала весь писочок, проти шерстi, починаючи з носа. І саме зараз, як я вже сказав, кiшка натхненно вовтузилася з бiлим кошеням, яке лежало сумирно й навiть намагалося муркати – вiдчуваючи, поза сумнiвом, що все це робиться для його власного добра.

Але з чорним кошеням Дiна розiбралася ще в обiд, i тому, поки Алiса згорнулася калачиком у кутку великого фотеля, почасти базiкаючи сама до себе, а почасти куняючи, кицька зчинила грандiозну веселу метушню з мотком прядива, яке Алiса перед цим намагалася змотати. Вона качала його туди й сюди, доки нитки знову не розмоталися, й тепер вони лежали розволоченi по всьому килимку бiля камiна, а кошеня ганялося за своiм власним хвостом посеред цього безладу.

– Ах ти мала злодюжка! – закричала Алiса, пiдхопила кицюню та злегка поцiлувала ii, аби вона вже напевно зрозумiла, що потрапила в немилiсть. – Чесне слово, Дiна мусила навчити тебе кращих манер! Ти МУСИЛА, Дiно, адже знаеш, що мусила! – додала вона, осудливо поглядаючи на стару кiшку, таким сердитим голосом, на який лишень спромоглася.

Потiм Алiса знову забралася до крiсла, прихопивши з собою i кошеня, i прядиво, та почала наново змотувати моток. Але справа посувалася не надто швидко, бо дiвчинка весь час розмовляла – то з кошеням, то сама з собою. Кицька тихо сидiла в неi на колiнi та вдавала, що дивиться, як дiвчинка змотуе прядиво. Часом кицюня простягала лапку й обережно торкалася мотка: мовляв, я б iз радiстю допомогла, якби мала змогу.

– А знаеш, що завтра буде, Кицю? – почала Алiса. – Ти б здогадалася, якби разом зi мною сидiла сьогоднi на пiдвiконнi, але ж Дiна саме чепурила тебе, тож ти не могла. Я дивилася, як хлопцi збирають хмиз для багаття… а його для багаття треба багато, Кицю! Але хмиз виявився таким холодним, ще й весь у снiгу, тож вони це облишили. Та не хвилюйся, Кицю, ми пiдемо й подивимося на багаття завтра.








Тут Алiса намотала два чи три разки прядива довкола кицьчиноi шиi – просто подивитися, який це матиме вигляд. Це призвело до борюкання, пiд час якого моток скотився на пiдлогу i чимало прядива розмоталося знову.

– Знаеш, я була така зла, Кицю, – заговорила Алiса, щойно вони знову зручненько вмостилися, – коли побачила, що ти витворяеш! Ще трохи, i я б вiдчинила вiкно та виставила тебе просто на снiг! І ти на це заслуговувала, ти, маленька бешкетлива пестунка! Що ти можеш сказати на свое виправдання? То й не переривай мене! – продовжила вона, посваривши пальчиком. – Я збираюся пригадати тобi всi твоi провини. Номер один: ти двiчi пискнула, поки Дiна вмивала твое личко сьогоднi вранцi. І ти не можеш цього заперечити, Кицю: я тебе чула! Що-що ти кажеш? – (Вдаючи, нiби кошеня щось казало.) – Їi лапа потрапила тобi в око? Що ж, це ТВОЯ провина, чого ж ти очi повибалушувала? Якби ти iх заплющила, цього б не сталося. Не треба менi бiльше виправдань, просто послухай мене! Номер два: ти вiдтягла Пiдснiжку за хвоста, щойно я поставила перед нею тарiлочку з молоком! Що, тобi хотiлося пити, так? А звiдки ти знала, чи iй не хотiлося? Тож перейдемо до номера три: ти геть-чисто розмотала прядиво, поки я не дивилася!

Ось три провини, Кицю, i за жодну з них тебе ще не було покарано. Ти ж знаеш, я залишаю всi твоi покарання на кiнець наступного тижня… Думаю, вони теж приберегли всi МОЇ покарання! – продовжила вона, вже бiльше до себе, нiж до кошеняти. – Що ж вони РОБИТИМУТЬ у кiнцi року? Мене б мали послати до в’язницi, напевно, коли цей день настане. Або… дай подумати… здаеться, кожне покарання мало залишити мене без обiду: отож, коли цей нещасливий день настане, менi доведеться залишитися без п’ятдесяти обiдiв водночас! Що ж, я не проти позбутися АЖ СТІЛЬКОХ обiдiв! Краще вже лишитися без них, анiж з’iсти iх усi заразом!

Чуеш, як снiг шурхотить по шибках, Кицю? Який приемний, м’який звук! Нiби хтось обцiловуе вiкно ззовнi. Цiкаво, виходить, снiг ЛЮБИТЬ дерева i поля, якщо цiлуе iх так нiжно? А тодi вiн, уявляеш, укривае iх затишненько бiлою пуховою ковдрою i, можливо, навiть каже: «Засинайте, дорогенькi, поки знов не прийде лiто». А коли вони прокидаються влiтку, Кицю, то вдягаються в зелене й танцюють… щоразу, як дме вiтер… о, це так чудово! – скрикнула Алiса, випускаючи моток прядива з рук, аби заплескати в долонi. – І як би менi ХОТІЛОСЯ, щоб усе це було правдою! Слово честi, лiси виглядають сонними восени, коли iхне листя стае брунатним.








Кицю, ти вмiеш грати в шахи? Ну не посмiхайся, моя дорогенька, я ж серйозно запитую. Бо коли ми оце щойно грали, ти дивилася достоту так, нiби все розумiла, а коли я сказала: «Шах!», ти замуркотала! Так, це БУВ прекрасний шах, Кицю, i я справдi могла б виграти, якби не цей осоружний Король, який прийшов i розштовхав усi моi фiгури. Кицю, дорогенька, а давай будемо удавати, що…

І якби ж я тiльки мав змогу оповiсти вам бодай про половину тих речей, якi Алiса зазвичай казала пiсля своеi улюбленоi фрази: «А давай будемо удавати…» Вона мала доволi довгу суперечку iз сестрою напередоднi, а все через те, що Алiса розпочала так: «Давай будемо удавати, що ми королi й королеви». Їi ж сестра, яка любила в усьому бути бездоганно точною, засперечалася: мовляв, у них це нiяк не вийде, адже iх тiльки двое. Зрештою Алiсi довелося змиритися, сказавши: «Що ж, тодi ТИ можеш бути однiею з них, а Я буду всiма iншими». А iншого разу вона добряче налякала свою стареньку няню, загорлавши iй несподiвано на вухо: «Няню! Давайте будемо удавати, що я голодна гiена, а ви – кiстка».

Але нам не варто вiдволiкатися вiд Алiсиноi промови до кицьки.

– Давай будемо удавати, що ти Чорна Королева, Кицю! Знаеш, я думаю, що якби ти сiла й склала лапи на грудях, то виглядала б достоту як вона. Ну, спробуй, будь хорошою кицькою!

І Алiса зняла Чорну Королеву зi столу та поставила перед кошеням, як зразок для наслiдування. Проте пуття з того не вийшло: якщо вiрити Алiсi, через те, що кошеня нiяк не могло скласти лапи як слiд. Тож, аби покарати, вона пiднесла кицьку до Дзеркала, щоб та побачила, яка вона набурмосена.

– І якщо ти миттю не почнеш слухатися, – додала Алiса, – я поставлю тебе туди, до Задзеркального будинку. Як тобi ЦЕ сподобаеться?

Зараз, якщо ти просто посидиш та послухаеш i припиниш без угаву базiкати, я подiлюся з тобою деякими думками щодо того будинку за Дзеркалом. По-перше, е кiмната, яку ти можеш бачити крiзь Дзеркало… вона геть подiбна до нашоi вiтальнi, от тiльки все в нiй навпаки. Я можу бачити ii цiлком, якщо заберуся на стiлець… окрiм маленькоi латочки спереду камiна. О! Як би я хотiла побачити саме ЦЮ латочку! Так пече дiзнатися, чи розводять вони взимку вогонь: нiколи не можна сказати напевно, бачиш, хiба що коли наш вогонь димить, i тодi дим пiдiймаеться i в тiй кiмнатi теж… але ж це може бути просто вистава, може, вони тiльки удають, нiби в них там горить вогонь. Також iхнi книжки щось на зразок наших, тiльки слова в них написанi навспак. Я це знаю, бо пiднесла до Дзеркала одну з наших книжок, а вони пiднесли одну зi своiх.

Як би тобi сподобалося жити в Задзеркальному будинку, Кицю? Цiкаво, чи давали б вони тобi там молоко? Може, задзеркальне молоко не надто смакуе… але ось, Кицю! Ми пiдходимо до передпокою. Ти можеш побачити самiсiнький КРАЄЧОК передпокою Задзеркального будинку, якщо залишиш дверi нашоi вiтальнi широко прочиненими. Вiн дуже схожий на наш передпокiй – настiльки, наскiльки сягае око, але ж розумiеш, далi-то вiн може бути зовсiм iншим. О Кицю! От було б чудово, якби ми могли пробратися до Задзеркального будинку! Я певна, там е – о! – такi прекраснi речi! Давай будемо удавати, що е шлях, яким туди можна пробратися, який-небудь, Кицю. Давай будемо удавати, що Дзеркало раптом стало м’яке, наче туман, i ми можемо пройти крiзь нього. Ого, воно перетворюеться на якийсь серпанок, присягаюся! Буде зовсiм неважко крiзь нього пробратися…








З цими словами вона опинилася на камiннiй полицi, хоч i не розумiла, як взагалi туди потрапила. А дзеркало, поза сумнiвом, ПОЧИНАЛО танути, нiби сяйливий срiблястий туман.

Вже за мить Алiса проскочила крiзь нього i м’яко приземлилася в Задзеркальнiй кiмнатi. Насамперед вона подивилася, чи горить у камiнi полум’я, i була рада побачити, що горить, причому найсправжнiсiньке, таке ж палахке та яскраве, як те, що лишилося позаду. «То менi тут буде так само тепло, як у тiй кiмнатi, – подумала Алiса, – або насправдi навiть теплiше, адже тут нiкому проганяти мене вiд вогню. О, як буде весело, коли вони побачать мене тут крiзь дзеркало, а дiстати не зможуть!»

Потiм Алiса почала роззиратися довкруж i помiтила, що та частина, яку можна було бачити з iхньоi кiмнати, була звичайною та нецiкавою, зате все iнше вiдрiзнялося настiльки, наскiльки це взагалi можливо. Наприклад, картинки на стiнi поруч iз камiном, схоже, були всуцiль живi. Навiть годинник на камiннiй полицi (який крiзь дзеркало, як ви розумiете, Алiса завжди бачила тiльки ззаду) мав обличчя маленького стариганя, котре iй зараз посмiхалося.








«В iхнiй кiмнатi не так чисто, як у нашiй», – подумала Алiса, коли помiтила кiлька шахових фiгурок помiж напiвзотлiлими дровинами в камiнi. Але наступноi ж митi, вiд здивування стиха скрикнувши: «О!», вона опустилася навкарачки, розглядаючи фiгурки. Вони прогулювалися парами!

– Тут Чорний Король i Чорна Королева, – казала Алiса пошепки, адже боялася iх налякати, – а он Бiлий Король i Бiла Королева сидять на краю совочка для попелу… а там двi тури прогулюються попiд ручки… Не думаю, що вони можуть мене чути, – продовжила вона, нахиляючи голову ближче, – i я майже впевнена, що вони не можуть мене бачити. Я почуваюся якось так, нiби невидима…

Тут щось почало верещати на столi позаду Алiси. Вона повернула голову на звук i встигла побачити, як один Бiлий Пiшак беркицьнувся й став сукати нiжками. Алiса з цiкавiстю поглядала на нього, чекаючи, що ж буде далi.

– Це голос мого дитятка! – закричала Бiла Королева i промчала повз Короля так стрiмко, що скинула його в попiл. – Моя золотенька Лiлi! Мое королiвське кошеня! – І вона завзято подерлася вгору камiнною решiткою.

– Королiвське абищо! – сказав Король, потираючи носа, забитого при падiннi. Вiн мав право ТРІШЕЧКИ дратуватися на королеву, адже був притрушений попелом з голови до п’ят.

Алiсi не терпiлося стати комусь у пригодi, тож, оскiльки бiдолашна крихiтка Лiлi аж заходилася криком, дiвчинка спiшно пiдхопила Королеву i поставила на стiл поруч з ii галасливою донечкою.

Королева охнула й сiла: через блискавичну подорож у повiтрi в неi забило дух, i протягом хвилини чи двох iй було пiд силу тiльки мовчки притискати до себе Лiлi. Щойно Королева трохи перевела подих, вона гукнула до Бiлого Короля, котрий сидiв набурмосено серед попелу:

– Стережися вулкана!

– Якого вулкана? – спитав Король, стривожено вдивляючись у полум’я, нiби там було найдоречнiше для вулкана мiсце.

– Здув… мене… вгору, – засапано видихнула Королева, яка все нiяк не могла як слiд перевести дух. – Будь обережний, пiдiймайся… звичайним шляхом… пантруй, щоб тебе не здуло!








Алiса дивилася, як Бiлий Король поволi повзе решiткою, переступаючи з прута на прут, поки не сказала:

– Божечки, та в такому темпi ви будете добиратися до стола не одну годину. З моею допомогою буде куди швидше, хiба нi?

Проте Король не звернув на запитання жодноi уваги: було цiлком очевидно, що вiн не може нi чути, нi бачити ii.

Тож Алiса пiдiбрала його дуже обережно й перенесла значно повiльнiше, нiж Королеву, щоби ще i йому не забити памороки. Але, перш нiж поставити Короля на стiл, вона подумала, що його варто трохи обтрусити, бо вiн був геть виваляний у попелi.

Пiзнiше Алiса казала, що за все свое життя не бачила такоi гримаси, яку скорчив Король, коли зрозумiв, що його тримае в повiтрi невидима рука та ще й обтрушуе. Вiн був надто вражений, щоб закричати, але його очi й рот розчахувалися дедалi ширше, ставали все круглiшими та круглiшими, поки Алiсина рука не затрусилася вiд смiху так сильно, що дiвчинка трохи не випустила Короля на пiдлогу.








– О! Будь ласочка, не робiть таких мiн, дорогенький мiй! – вигукнула вона, цiлковито забувши, що Король не може ii чути. – Ви так мене смiшите, що я вас ледве тримаю! І не розкривайте так широко рота! Туди весь попiл залетить… ось тепер, я думаю, ви досить чистий! – додала вона, пригладжуючи Королю волосся та ставлячи на стiл поруч iз Королевою.

Король миттю повалився на спину i лежав зовсiм нерухомо. Алiса трохи занепокоiлася тим, що вона наробила, i пiшла по кiмнатi, шукаючи, чи немае десь води, якою вона могла б його побризкати. Проте iй не трапилося нiчого, окрiм каламарика з чорнилами, а коли повернулася з ним до столу, то побачила, що Король уже опритомнiв i тепер розмовляе з Королевою переляканим шепотом – таким тихим, що Алiса заледве розбирала, про що мова.

Король казав:

– Запевняю тебе, моя люба, я похолов до самих кiнчикiв моiх вусiв!

На що Королева вiдповiла:

– Нема в тебе нiяких вусiв.

– Жах цiеi митi, – продовжував Король, – його я нiколи, НІКОЛИ не забуду!

– Чого ж, забудеш, – сказала Королева, – якщо не зробиш собi нотатку на пам’ять.

Алiса з чималою цiкавiстю дивилася, як Король дiстав iз кишенi велетенського записника i почав у ньому базграти. Несподiвана витiвка спала iй на думку, й вона затисла кiнець олiвця, що трохи стирчав у Короля поза плечем, i стала писати замiсть нього.

Бiдний Король виглядав геть спантеличеним i нещасним та якийсь час мовчки борюкався з олiвцем. Проте Алiса була для нього засильною, i врештi бiдолаха натужно видихнув:

– Люба! Я справдi МАЮ обзавестися тоншим олiвцем. З цим я зовсiм неладен упоратися, вiн пише всiлякi речi, яких я не мав на увазi…

– Якi такi речi? – спитала Королева, зазираючи до записника (Алiса написала там: «БІЛИЙ ЛИЦАР[1 - В Англii шахова фiгура, яку ми звемо конем, називаеться лицарем. – Тут i далi – прим. перекладача.] СПОВЗАЄ ПО КОЦЮБІ. ВІН ПОГАНО ТРИМАЄ РІВНОВАГУ»). – Але ж це не запис ТВОЇХ почуттiв!








Бiля Алiси на столi лежала книжка, i поки вона сидiла, поглядаючи на Бiлого Короля (адже вона все ще трохи хвилювалася за нього й тримала чорнило напоготовi, щоб покропити бiдаку, якщо той знов надумае зомлiти), то перегортала сторiнки, шукаючи мiсце, яке вона могла б прочитати: «Але тут усе якоюсь незнайомою мовою», – сказала дiвчинка сама до себе.

Це було щось на такий зразок:



Нутханзак


икрущоБ. корiчепдан вуБ
,iдгосоп в илирзирГ
,икрiвш ясилагицруб І
.iдов у икьлург воМ

Якийсь час вона ламала над цим голову, та зрештою в неi зародилася блискуча iдея:

– О, та це ж Задзеркальна Книжка, ну звiсно! Якщо я пiднесу ii до Дзеркала, слова стануть правильними.

І Алiса змогла прочитати ось такий вiрш:



Казнахтун


Був надпечiрок. Бощурки
Гризрили в посогдi,
І бурцигалися швiрки,
Мов грульки у водi.

«Мiй сину, бiйсь Казнахтуна,
В хрумло йому не лiзь!
Обходь гнiздище Бубуна
Та Бузузвiра лiс!»

Вiн взяв штрикучий меч до рук,
Щоб дати чухрий бiй,
І сiв пiд деревом Бумбук
В роздумi хлюпоткiй.

І лиш хоробрий наш ратун
Розхряпився на мить,
Вилазить з лiсу Казнахтун,
Бурмошить i кипчить!

Раз-два, раз-два! Меткучий штрич!
Казнахтуновi смерть!
Довбешку жабну стявши з плiч,
Герой приндичить геть.

«Невже ти вбив Казнахтуна?
Ти, синку, козардець!
Яка славуча щастина!» —
Крегоче панотець.

Був надпечiрок. Бощурки
Гризрили в посогдi,
І бурцигалися швiрки,
Мов грульки у водi.

– По-моему, це доволi милий вiршик, – сказала Алiса, коли дочитала, – але його ДЕЩО важко зрозумiти! (Бачте, iй не хотiлося зiзнаватися, навiть самiй собi, що вона зовсiм нiчого не може второпати.) Цей вiрш нiби наповнив мою голову якимись думками… от тiльки я не зовсiм певна якими! Та що б там не було, ХТОСЬ убив КОГОСЬ – принаймнi це очевидно…

«Ой-ой! – подумала Алiса, раптом пiдстрибуючи. – Якщо я не покваплюся, то доведеться повертатися назад крiзь Дзеркало, так i не побачивши, яка вона, решта будинку! Треба спершу поглянути на сад!»

Вона миттю вискочила з кiмнати i побiгла вниз сходами… хоча, зрештою, це був не зовсiм бiг, а, як сказала Алiса сама до себе, ii нововинайдений спосiб спускатися сходами швидко та просто. Вона тiльки ледь торкалася перил кiнчиками пальцiв та м’яко пливла вниз, навiть не зачiпаючи сходинок ногами. Так само вона пропливла через передпокiй i вилетiла б у той самий спосiб геть крiзь дверi, якби не вхопилася за одвiрок. Алiсi вже почало трохи паморочитися в головi вiд цього плавання в повiтрi, тож iй було навiть приемно вiдчути, що вона знову йде ногами по землi, як годиться.




Роздiл II

Сад живих квiтiв





Я б роздивилася садок значно краще, – сказала до себе Алiса, – якби могла забратися на отой пагорб; а ось i стежка, яка веде просто до нього… хоча нi, зовсiм не веде… (це було сказано пiсля того, як стежка протягом кiлькох ярдiв декiлька разiв повернула пiд гострими кутами)…але здаеться, зрештою таки веде. Але як же дивно вона крутить! Це просто штопор якийсь, а не стежка! Що ж, ОЦЕЙ поворот уже приводить на пагорб, по-моему… нi, не приводить! Вiн приводить прямiсiнько назад до будинку! Що ж, спробую пiти iншим шляхом.

Так вона i зробила: блукала й угору, й униз, вибирала один поворот за iншим, але весь час знов опинялася бiля будинку, як i ранiше. Бiльше того, одного разу, повернувши за рiг дещо стрiмкiше, нiж звичайно, вона просто налетiла на стiну, бо не встигла зупинитися.

– Навiть нiчого не кажи, – сказала Алiса, дивлячись на будинок та вдаючи, що вiн iз нею сперечаеться. – Я НЕ збираюся заходити назад. Я знаю, що тодi б я знову пройшла крiзь Дзеркало… до своеi староi кiмнати… i кiнець усiм моiм пригодам!

Отож, непохитно повернувшись до будинку спиною, вона ще раз вирушила стежкою, твердо вирiшивши рухатися просто вперед, поки не дiстанеться пагорба. Кiлька хвилин усе йшло добре, i Алiса вже проказала: «Цього разу я справдi ЗРОБЛЮ це…», коли дорiжка раптом перекрутилася i вся здригнулася (так Алiса змальовувала це пiзнiше), й за мить дiвчинка вже заходила в дверi будинку.

– О, який жах! – закричала вона. – Ще нiколи не бачила будинку, який би отак плутався пiд ногами! Нiколи!

Хай там як, а пагорб i досi стояв собi перед очима, тож робити було нiчого, крiм як почати все з початку. За цим разом вона дiйшла до великоi клумби з бордюром iз маргариток та розлогим дубом посерединi.

– О, Тигрова Лiлее, – сказала Алiса до однiеi квiтки, яка грацiйно погойдувалася од вiтру, – як би менi ХОТІЛОСЯ, щоб ти могла розмовляти!

– Ми можемо розмовляти, – вiдповiла Тигрова Лiлея, – коли поруч е хтось, вартий розмови.

Алiса була така приголомшена, що десь iз хвилину не могла говорити: в неi аж подих забило. Зрештою, поки Тигрова Лiлея просто гойдалася собi туди-сюди, Алiса заговорила знову – слабеньким голоском, трохи не пошепки:

– І що, ВСІ квiти вмiють розмовляти?

– Не гiрше, нiж ТИ, – вiдказала Тигрова Лiлея. – І значно гучнiше.

– Нам не випадае озиватися першими, як бачиш, – сказала Троянда, – i менi вже було цiкаво, коли ж ти нарештi заговориш! Я сказала до себе: «На ii обличчi виднiе ТРОХИ розуму, але не найрозумнiшого!» Втiм, ти правильного кольору, а це мае велике значення.

– Менi плювати на колiр, – пирхнула Тигрова Лiлея. – От якби ii пелюстки завивалися трохи бiльше, тодi б вона була нiчого.








Алiсi не подобалося, коли ii критикують, тож вона почала ставити запитання:

– Вам часом не стае страшно, що вас посадили отут, де про вас нiкому пiклуватися?

– Он е дерево посерединi, – сказала Троянда, – нащо б воно ще згодилося?

– Але що воно зможе зробити, якщо виникне якась небезпека?

– Ого, та воно може ще й як вiддубасити! – заволала Маргаритка. – Тому ж воно й зветься дубом!

– А ти ЦЬОГО не знала? – закричала iнша Маргаритка, i тут усi вони почали горлати водночас, аж повiтря забринiло вiд iхнiх тоненьких, вискливих голосочкiв.

– Ану тихо ви всi! – гарикнула Тигрова Лiлея, запально розгойдуючись iз боку в бiк та здригаючись вiд хвилювання. – Вони знають, що я не можу до них дiстатися, – засапано видихнула вона, схиляючи свою тремтливу голiвку до Алiси, – а то б не наважилися таке вчиняти!

– Не зважайте! – заспокоiла ii Алiса, а тодi, схилившись до маргариток, якi знову заходилися горлопанити, прошепотiла: – Якщо ви не припнете язики, я вас повисмикую!

На мить запала тиша, а кiлька рожевих маргариток цiлковито побiлiли.

– Ось так iм! – сказала Тигрова Лiлея. – Маргаритки – це найгiрше. Щойно одна заговорить, усi iншi миттю пiдпрягаються, i можна просто зав’янути, коли чуеш, як вони теревенять!

– Як же це можливо, що всi ви так чудово розмовляете? – спитала Алiса, сподiваючись трохи пiдняти настрiй Тигровоi Лiлеi комплiментом. – Я бувала у багатьох садах, але жодна квiтка в них не говорила.

– Поклади свою руку на землю й помацай, – порадила Тигрова Лiлея. – Тодi ти все зрозумiеш.

Алiса так i зробила.

– Вона дуже тверда, – сказала дiвчинка, – але я не розумiю, до чого тут це.

– У бiльшостi садiв, – пояснила Тигрова Лiлея, – клумби розпушують, як перини, тож квiти весь час сплять.

Ця причина звучала переконливо, й Алiса була рада дiзнатися про неi.

– Нiколи ранiше над цим не думала! – сказала вона.

– На МОЮ думку, ти нiколи не думаеш ВЗАГАЛІ, – сказала Троянда доволi суворим тоном.

– В життi не бачила нiкого, хто виглядав би дурнiшим, – додала Фiалка, та так несподiвано, що Алiса аж пiдскочила, бо ця квiтка досi ще не вимовила нi слова.

– Притримай СВОГО язика, – закричала Тигрова Лiлея. – Начебто ТИ взагалi хоч когось бачила! Засунеш свою голову пiд листя та хропеш i нiчогiсiнько не знаеш, що в свiтi робиться, наче брунька недозрiла!

– А в цьому саду е ще люди, окрiм мене? – поцiкавилася Алiса, вирiшивши не зважати на останню реплiку Троянди.

– Є ще одна квiтка в цьому саду, яка може рухатися, отак, як ти, – сказала Троянда. – Цiкаво, як ти це робиш… («Тобi постiйно щось цiкаво», – докинула Тигрова Лiлея.) Але вона бiльш розлаписта, нiж ти.

– Вона схожа на мене? – нетерпляче запитала Алiса, бо iй сяйнула одна думка: «Десь у цьому саду е iнша маленька дiвчинка!»

– Ну, вона мае таку ж недолугу форму, – сказала Троянда, – але вона темнiша… i ii пелюстки дещо коротшi, менi здаеться.

– Їi пелюстки прилягають щiльно, майже як у Жоржини, – втрутилася Тигрова Лiлея, – а не розкуйовдженi абияк, як-от у тебе.

– Але це не ТВОЯ провина, – доброзичливо додала Троянда, – просто ти, очевидно, починаеш в’янути… а в цьому випадку нiхто не може зарадити певнiй неохайностi пелюсток.

Алiсi така думка не дуже припала до вподоби, тож, аби змiнити тему, дiвчинка спитала:

– Вона коли-небудь сюди приходить?

– Припускаю, що ти ii скоро побачиш, – сказала Троянда. – Вона така, з колючками.

– І де ж у неi колючки? – поцiкавилася Алiса, трохи заiнтригована.

– Де-де, довкола голови, ясна рiч, – вiдказала Троянда. – Менi було дуже цiкаво, чого це в ТЕБЕ таких немае. Я думала, це закономiрнiсть.

– Вона йде! – закричав Живокiст. – Я чув ii кроки, туп-туп-туп, на жорствянiй дорiжцi.

Алiса нетерпляче роззирнулася i побачила, що це була Чорна Королева.

– Вона добряче пiдросла! – зауважила дiвчинка передусiм.

Вона й справдi виросла: коли Алiса вперше побачила ii серед попелу, то Королева була всього три дюйми заввишки, а тепер ось – на пiвголови вища за саму Алiсу!

– Це все вiд свiжого повiтря, – сказала Троянда, – тут просто чудове повiтря.

– Думаю, я пiду iй назустрiч, – сказала Алiса, бо хоч квiти й були доволi цiкавими, та все ж було б просто розкiшно поговорити зi справжньою Королевою.

– Навряд чи ти можеш це зробити, – промовила Троянда. – Я порадила б тобi пiти в iншому напрямку.

Алiсi це здалося нiсенiтницею, тож вона промовчала i попрямувала до Чорноi Королеви. На ii подив, Королева миттю зникла з очей, i дiвчинка виявила, що знов заходить до будинку крiзь дверi.

Трохи сердита, вона вiдскочила назад i пiсля довгого виглядання Королеви (яку вона зрештою видивилася далеченько звiдси) вирiшила, що цього разу треба випробувати план iз ходiнням у зворотному напрямку.

Це спрацювало блискуче. Не минуло й хвилини, як вона опинилася нiс у нiс iз Чорною Королевою, ще й просто бiля того пагорба, до якого так довго намагалася дiстатися.

– Звiдки ти прийшла? – запитала Чорна Королева. – І куди прямуеш? Дивися вгору, говори ввiчливо й не крути весь час пальцями.

Алiса взяла до уваги цi настанови й пояснила, наскiльки змогла, що збилася зi свого шляху.

– Не знаю, що ти маеш на увазi пiд «СВОЇМ шляхом», – сказала Королева, – бо тут усi шляхи належать МЕНІ… Але чому ти взагалi сюди потрапила? – додала вона м’якшим тоном. – Зроби реверанс, поки думаеш, що сказати: це економить час.

Алiса трохи здивувалася, але надто благоговiла перед Королевою, щоб не повiрити ii словам. «Перевiрю це, коли повернуся додому, – подумала вона собi, – наступного ж разу, як трохи спiзнюватимуся на обiд».

– Настав час вiдповiдати, – сказала Королева, подивившись на годинника. – Вiдкривай рота ТРОХИ ширше, коли говориш, i завжди кажи «Ваша Величносте».

– Я просто хотiла побачити, який сад iз себе, Ваша Величносте…

– Так, правильно, – похвалила Королева, потрiпавши Алiсу по головi, що тiй геть не сподобалося, – хоча, якщо вже ти сказала «сад»… от Я бачила сади, у порiвняннi з якими цей здасться дикою чащобою.

Алiса не наважилася сперечатися щодо цього, натомiсть продовжила:

– …i я думала пiднятися на верхiвку того пагорба…

– Якщо вже ти сказала «пагорб», – перервала Королева, – то Я могла би показати тобi пагорби, поглянувши на якi ти б сказала, що оце – рiвнина.








– Нi, я б не сказала, – промовила Алiса, звабившись нарештi на суперечку, – бо пагорб, знаете, НІЯК НЕ МОЖЕ бути рiвниною. Це був би нонсенс…

Королева похитала головою:

– Можеш називати це нонсенсом, якщо хочеш, але Я чула нонсенс, у порiвняннi з яким цей був би логiчним, наче словник!

Алiса знов зробила реверанс, бо з Королевиного тону iй здалося, що та ТРІШКИ образилася. Деякий час вони крокували в тишi, поки не вийшли на низенький пагорб.

Кiлька хвилин Алiса стояла мовчки, озираючи краевид, – i прецiкавий краевид, треба сказати. Поперек мiсцини вiд краю до краю бiгли маленькi струмочки, а земля мiж ними була розкреслена на квадрати низенькими зеленими живоплотами, що тяглися вiд струмка до струмка.








– Присягаюся, земля роздiлена, як величезна шахова дошка! – сказала врештi Алiса. – Тут би мали бути люди, якi рухаються туди-сюди… І вони справдi е! – втiшено додала дiвчинка, i серце ii забилося швидше вiд захвату, коли вона продовжила: – Тут тривае грандiозна гра в шахи… на цiлий свiт… якщо ЦЕ взагалi свiт, зрештою. О, як це весело! Як би я ХОТІЛА бути однiею з них! Я би погодилася навiть бути Пiшаком, тiльки б менi дозволили приеднатися… хоча, звiсно, бути Королевою менi б СПОДОБАЛОСЯ бiльше.

З цими словами Алiса трохи знiчено подивилася на справжню Королеву, але ii спiвбесiдниця тiльки приязно посмiхнулася та сказала:

– Це легко влаштувати. Ти можеш бути Пiшаком Бiлоi Королеви, якщо хочеш, бо Лiлi ще занадто мала, щоб грати. Зараз ти починаеш iз Другого Квадрата, а коли дiйдеш до Восьмого – станеш Королевою…

Саме цiеi митi вони чомусь почали бiгти.

Алiса так нiколи й не змогла зрозумiти, обмiрковуючи все це пiзнiше, чого ж вони зiрвалися з мiсця: все, що вона пам’ятала, так це те, що вони бiгли рука об руку, й Королева мчала так швидко, що Алiса ледве спромагалася не вiдставати. Але Королева однаково продовжувала скрикувати: «Хутчiш! Хутчiш!», проте Алiса вiдчувала, що вже НЕ МОЖЕ бiгти швидше, хоч у неi й не вистачало сил про це сказати.

Найбiльше дивувало те, що дерева й iншi речi довкола них взагалi не змiнювали своiх мiсць: як би швидко вони не гнали, нiчого не проминало повз. «Цiкаво, чи всi цi речi рухаються разом з нами?» – подумала бiдолашна спантеличена Алiса. Королева нiби прочитала ii думки, бо прокричала:

– Хутчiш! Не намагайся говорити!

Не те щоб в Алiси було на думцi ГОВОРИТИ. Вона почувалася так, нiби не зможе говорити вже нiколи, – так сильно вона засапалася. Але Королева все одно кричала: «Хутчiш! Хутчiш!» – i тягла ii вперед.

– Ми вже хоч наближаемося? – спромоглася видихнути Алiса.

– Наближаемося! – повторила Королева. – Та ми пробiгли повз iще десять хвилин тому! Хутчiш!

І вони якийсь час бiгли мовчки, тiльки вiтер свистiв в Алiсиних вухах, як iй здавалося, трохи не здуваючи волосся з ii голови.

– Зараз! Зараз! – кричала Королева. – Хутчiш! Хутчiш!

І вони помчали так стрiмко, що зрештою почало здаватися, нiби вони несуться крiзь повiтря, ледве торкаючи ногами землю, аж поки раптом, у ту мить, коли дiвчинка вже майже позбулася сил, вони зупинилися, й Алiса виявила, що сидить на землi, засапана та очманiла.








Королева прихилила ii до дерева i сказала турботливим тоном:

– Тепер можеш трохи вiдпочити.

Алiса роззирнулася довкiл, чимало здивована:

– Ой, здаеться, ми весь час так i були пiд цим деревом! Усе так само, як i ранiше!

– Звiсно, так само, – сказала Королева, – а як би воно мало бути?

– Ну, в НАШИХ краях, – пояснила Алiса, все ще трохи сапаючи, – ти зазвичай потрапляеш у якесь iнше мiсце… якщо швидко бiжиш протягом довгого часу, як ми й робили.

– Якi повiльнi у вас краi! – здивувалася Королева. – Що ж, ТУТ, як бачиш, ТОБІ доводиться бiгти з усiеi сили, щоб тiльки залишитися на мiсцi. Якщо ж ти хочеш потрапити деiнде, то треба бiгти ще вдвiчi швидше.

– Я б не стала пробувати, якщо ваша ласка! – сказала Алiса. – Мене i тут усе влаштовуе… от тiльки МЕНІ дуже спекотно, ще й мучить спрага!

– Я знаю, що б ТОБІ припало до смаку! – доброзичливо мовила Королева i дiстала з кишенi маленьку коробочку. – Скуштуеш печива?

Алiса подумала, що буде неввiчливо сказати: «Нi», хоча це було зовсiм не те, чого iй хотiлося. Тож вона взяла печиво i прожувала його якнайстараннiше: печиво було ДУЖЕ сухе, й Алiса подумала, що нiколи в усьому своему життi не була така близька до того, щоб удавитися на смерть.

– Поки ти освiжаешся, – сказала Королева, – я познiмаю мiрки.

І вона витягла з кишенi стрiчку, роздiлену на дюйми, та почала мiряти землю й забивати невеличкi кiлки там i тут.

– Наприкiнцi двох ярдiв, – сказала вона, забиваючи кiлка, щоб позначити вiдстань, – я видам тобi iнструкцii… хочеш iще печива?

– Нi, дякую, – вiдповiла Алiса. – Менi й одного трохи не виявилося забагато.

– Спрагу вгамовано, я сподiваюсь? – спитала Королева.

Алiса не знала, що на це вiдповiсти, та, на щастя, Королева не чекала на вiдповiдь, а продовжила:

– Наприкнiцi ТРЬОХ ярдiв я повторю своi iнструкцii… раптом ти iх забула. Наприкiнцi ЧОТИРЬОХ я попрощаюся. А наприкiнцi П’ЯТЬОХ я пiду!

На цей момент Королева застромила в землю всi кiлочки, якi мала, й Алiса з цiкавiстю дивилася, як та повернулася до дерева, а потiм повiльно пiшла уздовж рядка.

Бiля двоярдового кiлка Королева повернулася i сказала:

– Як ти знаеш, Пiшак проходить два квадрати за перший хiд. Тому ти ДУЖЕ швидко проминеш Третiй Квадрат… думаю, залiзницею… i не встигнеш оком змигнути, як опинишся у Четвертому Квадратi. Що ж, цей квадрат належить Женчичку та Бренчичку… в П’ятому Квадратi майже сама лишень вода… Шостий займае Бовтун-Товстун… Але ти не робиш зауважень?

– Я… я не знала, що маю робити зауваження… донинi, – затинаючись, пролепетала Алiса.

– Ти б МАЛА зауважити: «Це напрочуд мило з вашого боку – розповiсти менi все це…» Ну то гаразд, будемо вважати, що це сказано… Сьомий Квадрат весь укритий лiсом… втiм, один iз Лицарiв покаже тобi дорогу… А у Восьмому ми обидвi будемо Королевами й будемо бенкетувати та веселитися!

Алiса скочила i зробила реверанс, а тодi сiла знову.

Бiля наступного кiлка Королева знову повернулася. Цього разу вона сказала:

– Говори французькою, якщо не можеш подумати про рiч англiйською… розвертай носки назовнi при ходi… i не забувай, хто ти е!

Зараз вона не дочекалася, поки Алiса зробить реверанс, а швидко пiшла до наступного кiлка, де повернулася лише на мить, щоб сказати: «Бувай», – i поквапилася до останнього кiлочка.

Як це сталося, Алiса так i не зрозумiла, але коли Королева пiдiйшла до останнього кiлка, вона зникла. Чи то вона розчинилася в повiтрi, чи прудко побiгла до лiсу («А вона може бiгати ДУЖЕ прудко!» – подумала Алiса), гадати було марно, але вона справдi зникла, й дiвчинцi згадалося, що вона тепер Пiшак i що скоро i iй буде час вирушати.




Роздiл III

Задзеркальнi комахи


Звiсно, найперше належало докладно оглянути мiсцину, якою доведеться мандрувати. «Дуже схоже на урок географii, – подумала Алiса, зводячись навшпиньки в надii побачити хоч трохи далi. – Великi рiчки – iх немае. Великi гори – я стою на единiй наявнiй, але сумнiваюся, щоб у неi було iм’я. Великi мiста… о, а що ОТО за iстоти, якi збирають мед унизу? Вони не можуть бути бджолами… нiхто ще, погодьтеся, не помiчав бджолу на вiдстанi в милю…» І якийсь час Алiса стояла мовчки, дивлячись на одну з iстот, що метушилася понад квiтами, занурюючи в них свiй хоботок. «Збирае пилок, нiби вона звичайна бджола», – подумала Алiса.

Втiм, це було будь-що, тiльки не звичайна бджола. Насправдi це був слон, як невдовзi виявила Алiса, хоча вiд цiеi думки iй спершу геть забило памороки.

«Що ж за величезнi квiти мають там бути! – сяйнула iй наступна думка. – Щось на зразок хатинок, iз яких зняли дахи й приробили стеблини. А яку кiлькiсть меду мусять вони давати! Думаю, зараз я спущусь униз i… нi, ПОКИ не спущусь, – продовжила вона, шукаючи пристойне виправдання для своеi раптовоi нерiшучостi. – Певно, не варто йти помiж них, не прихопивши гарненьку довгу галузку, аби iх вiдганяти… А як весело буде, коли мене запитають, чи сподобалася менi моя прогулянка. Я тодi скажу: “О, вона мене чимало потiшила, – тут Алiса стрiпнула головою на свiй улюблений манер, – от тiльки в повiтрi висiла пилюга, було дуже спекотно й так докучали слони!”»

– Думаю, я спущуся iншою дорогою, – сказала вона пiсля паузи, – i, може, навiдаю слонiв трохи пiзнiше. Крiм того, менi дуже кортить потрапити до Третього Квадрата!

З цiею вiдмовкою вона збiгла з пагорба й перестрибнула через перший iз шести маленьких потiчкiв.


* * *

– Квитки, будь ласка, – сказав Провiдник, засуваючи голову крiзь вiкно.

Наступноi ж митi всi витягли квитки: вони були розмiром iз самих пасажирiв i трохи не переповнили вагон.

– Нумо, нумо! Покажи свiй квиток, дитино! – продовжив Провiдник, люто зиркаючи на Алiсу. І сила-силенна голосiв дружно сказала («Наче хоровий приспiв у пiснi», – подумалося Алiсi):

– Не змушуй його чекати, дитино! О, його час коштуе тисячу фунтiв за хвильку!

– Боюся, у мене немае квитка, – зляканим тоном мовила Алiса, – там, звiдки я з’явилася, не було каси.

І знову хор голосiв продовжив:

– Там, звiдки вона з’явилася, для каси не було мiсця. Земля там коштуе тисячу фунтiв за дюйм.

– Не треба виправдовуватися, – сказав Провiдник, – тобi слiд було купити квиток у машинiста.

І ще раз хор голосiв продовжив так:

– Це чоловiк, що веде потяг. О, тiльки один дим iз труби паротяга коштуе тисячу фунтiв за клубок!

Алiса подумала про себе: «Який сенс iз ними говорити?» Цього разу голоси не приедналися, бо вона нiчого не сказала, але, на ii превеликий подив, усi вони ПОДУМАЛИ хором (сподiваюся, ви розумiете, що таке «ДУМАТИ ХОРОМ», бо Я маю зiзнатися, що геть не тямлю): «Краще взагалi нiчого не кажи. Мова коштуе тисячу фунтiв за слово!»

«Менi сьогоднi насниться ця тисяча фунтiв, iй-богу насниться!» – подумала Алiса.

Весь цей час Провiдник дивився на неi, спершу крiзь телескоп, потiм крiзь мiкроскоп, а згодом – крiзь театральний бiнокль. Зрештою вiн сказав:

– Ти iдеш не в той бiк, – зачинив вiкно i пiшов.

– Така маленька дитина, – сказав джентльмен, що сидiв навпроти (вiн був одягнений у бiлий папiр), – мае знати, куди вона рухаеться, навiть якщо не знае власного iменi!

Цап, що сидiв поруч iз джентльменом у бiлому, прикрив очi й гучно сказав:

– Вона мае знати, як пройти до каси, навiть якщо не знае абетки!

Поруч iз Цапом сидiв Жук (пасажири цього вагона виглядали доволi дивним товариством), i вiн продовжив, так нiби вони за певним правилом мали говорити по черзi:

– Доведеться вiдправити ii назад як багаж!

Алiса не бачила, хто сидiв за Жуком, але наступним хтось застуджено просичав:

– Помiняти локомотиви… – І був змушений замовкнути.

«Трохи скидалося на сича», – подумала Алiса.

І дуже тихенький голосочок сказав iй просто у вухо:

– Ти могла б зробити з цього жарт… знаеш, щось таке про «сича» i «просичав».

Затим м’який голос вдалинi промовив:





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66772568) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Notes





1


В Англii шахова фiгура, яку ми звемо конем, називаеться лицарем. – Тут i далi – прим. перекладача.