Книга - Тринадцятиканоння. Тексти, що створили цивілізацію

Тринадцятиканоння. Тексти, що створили цивiлiзацiю
Роман Богданович Москаль


Схiд
У своiй книжцi Роман Москаль вперше в Украiнi виклав iсторiю китайського канонознавства, зокрема – формування корпусу «П’ятиканоння», «Чотириканоння» та «Тринадцятиканоння», iх вивчення та коментування. У книжцi повнiстю або частково наводяться переклади бiльшостi текстiв канонiв. Високий iнтелектуальний статус цих текстiв забезпечувався традицiею та вiрою в невичерпнiсть смислiв, що в них закладенi; переконанням, що iх неможливо остаточно вивчити та пiзнати. Тож китайськi книжники знову i знову занурюватися в iхню мудрiсть, як для самовдосконалення, так i для передачi цих знань наступним поколiнням. А завдяки коментарям канони адаптувались до викликiв нових епох. Упродовж тисячолiть у Китаi канони вважалися найважливiшим духовним надбанням народу, що осмислювалися для розумiння свiту, людини та суспiльства загалом. Вони власне i сформували китайську цивiлiзацiю, а також справили фундаментальний вплив на краiни «конфуцiанського ареалу» – Японiю, В’етнам та Корею.





Роман Москаль

Тринадцятиканоння. Тексти, що створили цивiлiзацiю



© Р. Б. Москаль, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020


* * *


ПРИСВЯТА

Ар’яну Сергiйовичу Кручiнiну з Надвiрноi, який настановив мене на цей Шлях.







1. Передмова


Китай – краiна, що впродовж тисячолiть неперервно плекала свою цивiлiзацiю, а в останнi десятилiття зумiла вийти на першi позицii у свiтовiй iерархii, природно викликае в украiнцiв дедалi бiльше зацiкавлення.

Варто зазначити, основним засобом накопичення, збереження та передачi культурних багатств китайськоi цивiлiзацii була книжка, iсторiя якоi нараховуе понад 2500 (!) рокiв. На планетi Земля не iснуе iншоi цивiлiзацii, яка б створила i донинi зберегла стiльки давнiх текстiв рiзних жанрiв, – фiлософських, iсторичних, лiтературних, поетичних тощо.

Серед них особливо шануються близько двох десяткiв текстiв, що вiддавна уважно вивчалися i зберiгалися, – це китайськi канони, якi е головними героями нашоi книжки.

Канони впродовж тисячолiть уважалися найважливiшим духовним надбанням китайського народу, що мало передаватися вiд поколiння до поколiння та належно осмислюватися для розумiння навколишнього свiту, людини та суспiльства загалом.

На наше переконання, без вивчення цих важливих текстiв навряд чи вдасться наблизитися до розумiння таемниць китайськоi цивiлiзацii, того, що ми називаемо традицiйним Китаем. Адже нинi вiн ховаеться за тонкою оболонкою зовнiшнiх атрибутiв економiчноi глобалiзацii, зрозумiлих будь-якiй пересiчнiй людинi. Однак далеко не всi зможуть одразу зрозумiти способи осмислення та оцiнювання явищ, якими донинi послуговуються китайцi, хоч сформувалися вони перш за все пiд впливом канонiв.

Нашу iсторiю про канони: процес iх канонiзацii, способи збереження, вивчення, коментування тощо ми викладаемо на тлi iсторii самого Китаю.

Адже з приходом до влади тiеi чи тiеi династii впродовж тисячолiтнього iмперського перiоду iсторii Китаю, що розпочався 221 р. до Р. Х., коли Китай об’еднався пiд владою династii Цiнь, i тривав до падiння династii Цiн у 1911 р., у життi краiни зазвичай вiдбувалися фундаментальнi змiни: соцiальнi, економiчнi та культурнi. Тому в китаезнавчiй лiтературi усталено розповiдати про Китай вiдповiдно до iсторii династiй. Тож наша розповiдь також побудована за цим, на нашу думку, досить зручним для впорядкування матерiалу, хронологiчним принципом, що грунтуеться на китайськiй династичнiй перiодизацii.

Пiд час написання книжки чи не найбiльше вразило глибоке розумiння китайськими правителями важливостi книжки. Незважаючи на те, що засновники нових династiй завойовували Китай «на конi», вони правили ним за допомогою книжки.

Нiде правди дiти, за два тисячолiття iснування iмперii кiлька десяткiв разiв iмператорськi бiблiотеки знищувались. Однак засновники кожноi новоi iсторичноi епохи/династii починали свое правлiння з видання указiв про збирання книжкових багатств та вiдновлення i впорядкування палацових бiблiотек.

Це видання – результат узагальнення дослiджень науковцiв, перелiк праць яких вмiщено наприкiнцi книжки. На нашу думку, в Украiнi бракуе саме таких науково-популярних праць, якi здатнi зацiкавити якнайбiльше читачiв iсторiею та культурою цiеi великоi краiни.

Зрозумiло, в передмовi не вдасться назвати всiх важливих дослiдникiв-китаезнавцiв, але хотiлося б згадати тих, чиi працi прислужилися авторовi найбiльше: К. К. Флуг, Л. М. Меньшиков, В. В. Малявiн, І. А. Алiмов, Б. Б. Вiногродськiй, Ю. К. Щуцкiй, Є. О. Торчiнов, А. І. Кобзев, Г. О. Ткаченко та iншi.

Водночас слiд зазначити, що, опрацьовуючи джерела, перелiк яких наведено наприкiнцi книжки, ми час вiд часу стикалися з певними розбiжностями: в датах подiй чи роках життя героiв нашоi розповiдi, щодо певних фактiв тощо. Понад те, таке траплялося навiть у одних i тих самих авторiв у працях рiзних рокiв.

Тож доводилося на власний розсуд брати за основу ту чи ту версiю, виходячи з мiркувань iсторичноi логiки, або навiть здорового глузду, щоб не перевантажувати увагу читача зайвими деталями, з огляду на науково-популярний жанр видання.

Поза сумнiвом, ми не ставили собi за мету висвiтлити всi аспекти китайського канонознавства. Однак переконанi, що перша на теренах Украiни книжка на цю тему розглядае бiльшiсть важливих сюжетiв цiеi по-справжньому цiкавоi iнтелектуальноi iсторii, що часом читаеться як детектив чи фантастичний роман.

Нашi переклади (за винятком «Да сюе») зроблено з росiйськоi мови i виконано контекстуально: украiнський читач через знайомство з перекладеними текстами мае розумiти, що це тексти саме китайськоi культури, та водночас цi тексти мають звучати як iнтелектуально-кориснi в контекстах украiнських культурних реалiй.

Тексти не всiх канонiв нам вдалося вiднайти, а через обмежений обсяг книжки бiльшiсть з них представлено репрезентативними фрагментами.

Однак навiть у такому обсязi, впевнений, читачi зможуть уявити собi грандiознiсть «iнтелектуальних риштувань» системи китайських канонiв, без знання яких ще з VII ст. не можна було обiйняти хоч якусь важливу посаду в системi державноi влади Китаю. Водночас справжнi знавцi канонiв купалися у славi – освiченi люди в китайському суспiльствi шанували iх як мислителiв, що пiзнали позачасову мудрiсть.

Наша праця, що мае систематизований, узагальнювальний та науково-популярний характер, покликана ширити знання про Китай серед украiнських читачiв передусiм для того, щоб ця краiна iз давньою, але досi живою та творчою цивiлiзацiею стала зрозумiлiшою та близькою украiнцям – адже цiлком можливо, що XXI ст. буде столiттям саме Китаю, який потужно вiдновлюе свою економiчну та полiтичну могутнiсть.

Можливо, причина цього успiху i в тому, що привабливiсть книжки як джерела мудростi в Китаi була настiльки сильною, що попри всi випробування, якi випадали на долю китайцiв: вiйни, неврожаi, повенi, епiдемii, землетруси тощо, завжди були люди, для яких книжкова мудрiсть та бажання залишити ii нащадкам були понад усе, часто навiть дорожчим за власне життя!

Це те, чого нам, украiнцям, варто запозичити в китайського народу: книжка це не лише явище культури – це та опора, що пiдтримуе людину на межi цивiлiзованостi та людяностi, той феномен, який мае пряме вiдношення до здатностi людини змiнити дiйснiсть та змiнитися самiй через тонке духовне зусилля, що пiзнаеться через текст канону.

Сподiваемось також, що через ознайомлення з тим, як упродовж столiть китайцi вивчали та зберiгали своi найважливiшi тексти – канони, украiнцi поступово повернуться до власних традицiй шанобливого ставлення до книжки як засобу просвiти, навчання та виховання.

Зрозумiло, що у виданнi, яке е першою працею-узагальненням в Украiнi на цю тему, можливi фактичнi помилки, вiдповiдальнiсть за якi, звiсно, несу я, як автор. Але буду вдячний за доброзичливу критику вiд уважних читачiв, щоб iх виправити. Писати авторовi можна на електронну адресу: r_moskal@ukr.net.



У добру путь, читачу!

З пошаною, автор




2. Формування системи китайських канонiв та китайського канонознавства


Китай – давня цивiлiзацiя високоi книжноi культури, найдавнiша з тих, що неперервно iснують донинi.

Згiдно з традицiйною iсторiографiею, китайська державнiсть починаеться вiд правлiння п’яти iмператорiв: Хуан-дi, Чжуань-сюя, Дi-ку, Яо i Шуня, через Три династii – Ся, Шан-Інь (XVII–XI ст.) та Чжоу (XI–III ст. до Р. Х.) до iмперii Цiнь (221–206 рр. до Р. Х.), коли розпочався власне iмперський перiод iсторii Китаю.

Сучаснi археологiчнi дослiдження додають наукового обгрунтування цiй теорii, визнаючи, що держава Інь, яка iснувала з XIV ст. до Р. Х., була цiлком iсторичним державним утворенням.

Тим часом епоха Чжоу виникла внаслiдок завоювання Інь народнiстю чжоусьцi, що датуеться перiодом з 1137 по 911 рр. до Р. Х., якi й успадкували культурнi досягнення завойованого ними народу (зокрема, йдеться про писемнiсть та значною мiрою офiцiйний релiгiйно-ритуальний комплекс Інь).

Чжоуську епоху подiляють на два основнi перiоди: Захiдне (Ранне) Чжоу (XI ст. – 770 р. до Р. Х.) та Схiдне (Пiзне) Чжоу (770–221 рр. до Р. Х.).

Другий перiод Чжоуськоi епохи, своею чергою, подiляють на два iсторичнi етапи: Чунь цю («Весни та осенi», 770–475 рр. до Р. Х.) та Чжань го («Вiйни царств», 475–221 рр. до Р. Х.).

Саме в епоху Захiдного Чжоу сформувались тексти, що згодом китайцi назвали канонами: в них було зафiксовано цiннiснi, духовнi, релiгiйнi, фiлософськi, етичнi тощо засади китайськоi цивiлiзацii.

Китайськi лiтературнi пам’ятки, що з плином тисячолiть визнанi китайською традицiею як канони, справили фундаментальний вплив на становлення, розвиток та збереження китайськоi цивiлiзацii у просторi й часi. Власне, саме цi надбання об’еднують рiзноманiття простору китайськоi ойкумени – з рiзними народами, традицiями, мовами тощо в едину китайську цивiлiзацiю.

Статусу канону у фiлософськiй традицii Китаю набули далеко не всi важливi тексти – лише тi, що справили найсильнiший вплив на китайську культуру загалом. До речi, на час своеi появи, цi тексти позначалися одним знаком, напр.: «Ши» – «Ши цзiн», «Шу» – «Шу цзiн», «І» – «І цзiн».

Слiд зазначити, що в епоху Захiдного Чжоу вже сформувалася та система текстiв, що в пiзнiшiй китайськiй традицii отримала назву «Шести Канонiв» – «Ши цзiн» («Книга пiсень»), «Шу цзiн» («Книга iсторii»), «І цзiн» («Книга Змiн»), «Лi цзiн» («Канон Благопристойностi»), «Чунь цю» («Весни та Осенi») та «Юе цзiн» («Канон Музики»).

На жаль, останнiй не зберiгся до нашого часу. Припускають навiть, що до цього перелiку вiн входив номiнально, як додаток до «Ши цзiну», або був втрачений пiд час знищення конфуцiанських книжок за наказом Цiнь Ши-хуандi в 213 р. до Р. Х. Можливо, деякi частини цього канону увiйшли як окрема глава «Юе цзи» («Записи про музику») до канону «Лi цзи».

Джерела, доступнi сучасним дослiдникам, свiдчать, що в перiод Схiдного Чжоу (770–221 рр. до Р. Х.) документальнi записи та книжки посiли важливе мiсце в життi давньокитайського суспiльства, суттево потiснивши такий спосiб передавання знань, як усний переказ. Є також вiдомостi, що вже тодi така важлива суспiльна функцiя, як пiдтримання культурних традицiй вiд поколiння до поколiння, здiйснювалася в певних випадках саме за допомогою книжноi освiти.

У епоху «Вiйн царств» на територii тодiшнього Китаю iснувало близько 20 великих незалежних царств, очолюваних царями-ванами, з яких поступово видiлилися сiм царств-гегемонiв: Вей (403–225 рр. до Р. Х.), Хань (403–225 рр. до Р. Х.), Цi (XI ст. – 379 р. до Р. Х.), Янь (XI ст. – 222 р. до Р. Х.), Чжао (403–222 рр. до Р. Х.), Цiнь (VIII ст. – 221 р. до Р. Х.) та Чу (XI ст. – 223 р. до Р. Х.).

Тодiшнi книжки писалися на бамбукових планках та дерев’яних пластинах. Сучаснi науковi данi свiдчать про те, що бамбуковi планки були звичним матерiалом для письма вже з XI–VIII стст. до Р. Х. Водночас достеменно невiдомо, коли виник цей спосiб. Деякi вченi вважають, що в перiод династii Шан (XIV–XIII ст. до Р. Х.) такi книжки вже iснували, в перiод «Весен та осеней» (770–475 рр. до Р. Х.) – набули значного поширення, а пiсля вдосконалення технологii виготовлення паперу в IV ст. зникли взагалi.

Як припускають сучаснi дослiдники, вже на початку Захiдного Чжоу iснували культовi тексти та тексти юридичного характеру, написанi на бамбукових планках.

Крiм того, вважаеться, що саме в цю епоху сформувалися шiсть основних фiлософських шкiл та iх базовi тексти: конфуцiанська, даоська, легiстська (законникiв), Вчителя Мо (моiсти), Школа iнь-ян та школа iмен, хоч наведена класифiкацiя вiдома лише з I ст.

У перiод найбiльшого поширення книжок на бамбукових планках, тобто в V ст. до Р. Х. – IV ст. пiсля Р. Х., було започатковано також написання книжок на бiлiй шовковiй тканинi. Вони почали з’являтися в останнi роки перiоду «Чунь цю», а певне поширення отримали пiд час «Вiйни царств».

Причиною, через яку стримувалося поширення книжок на шовку, була висока вартiсть цього матерiалу – iх могли дозволити собi лише правителi, високопоставленi чиновники та дуже заможнi люди.

Спочатку книжки писали на звичайнiй шовковiй тканинi, з якоi шили одяг. Однак з часом винайшли спецiальний сорт шовку, призначений саме для письма, – на бiлому тлi вже були витканi червонi або чорнi вертикальнi лiнii.

Довжина шовку залежала вiд обсягу написаноi на ньому книжки, також вони не мали визначеноi форми: зазвичай куски шовку складали, а iнодi згортали у звиток. Кусок шовку у виглядi звитка («цзюань»), можливо, вiдповiдав однiй главi твору («пянь»), що був записаний на бамбукових планках чи був завершеним твором. Тому з часом звиток став одиницею вимiру обсягу тексту, а також одиницею пiдрахунку кiлькостi книжок.

Вже в давнi часи давньокитайська освiченiсть нерозривно пов’язувалася з мистецтвом читання та розумiння книжок. Навiть бiльше: начитанiсть зазвичай була синонiмом освiченостi та компетентностi.

Схоже, писемнiсть та грамотнiсть певною мiрою були поширенi в народi вже в тi часи, адже з «Чжоу лi» довiдуемося, що чжоуськi правителi вивiшували своi офiцiйнi повчання на загальний огляд – якби цi тексти нiхто не мiг прочитати, то такi дii не мали б практичного сенсу.

Пiд час розквiту «ста шкiл» були створенi першi авторськi тексти: «Лунь юй» («Обмiркованi висловлювання») – записанi та обробленi учнями висловлювання Конфуцiя (551–479 рр. до Р. Х.), «Дао де цзiн» («Книга про Шлях i Благодать») Лао-цзи (VII–VI ст. до Р. Х.), «Чжуан-цзи» (IV–III ст. до Р. Х.), «Ле-цзи», «Мо-цзи», «Сунь-цзи», «Шань хай цзи» та iншi.

Назвемо кiлька iмен поважних фiлософiв, якi вiдiграли важливу роль у становленнi того чи того фiлософського напряму.

Першiсть, звiсно, слiд вiддати Конфуцiю (551–479 рр. до Р. Х.) – найвiдомiшому давньокитайському фiлософу, Вчителю китайського народу. Це iсторично цiлком достовiрна особа, його життевий та iнтелектуальний шлях докладно вивчено.

У «Лунь юi» («Обмiркованi висловлювання») Конфуцiя, часто цитуються «Шу цзiн» та «Ши цзiн», а цитованi висловлювання коментуе сам Вчитель – у такий спосiб цi доконфуцiанськi пам’ятки поступово конфуцiанiзувалися.

Мо-цзи (Мо Дi) (V ст. до Р. Х.) – перший самостiйний китайський мислитель. Вiн навчався в конфуцiанцiв, але пiзнiше оголосив, що порядок у державi мае грунтуватися на розумних началах, i порвав iз «традицiоналiзмом» своiх вчителiв.

Сюнь-цзи (бл. 313 – бл. 238 рр. до Р. Х.) – конфуцiанський вчений, на погляди якого суттево вплинуло легiстське вчення i вчення якого мало важливе значення для становлення iдеi китайськоi централiзованоi держави та центральноi ролi державних iнституцiй – зокрема правителя.

Бурхлива та кривава епоха «Вiйн царств» (453–221 рр. до Р. Х.) завершилася об’еднанням Китаю пiд владою династii Цiнь (221–207 рр. до Р. Х.), у перiод правлiння якоi, iмовiрно, вiдбулося «знищення канонiв».

Пiсля остаточного завоювання iнших царств царством Цiнь у 221 р. до Р. Х. на iх територii за наказом правителя Ін Чжена (259–210 рр. до Р. Х.) були спорудженi кам’янi стели, де карбувалися новi легiстськi закони, в яких, однак, звучали i конфуцiанськi мотиви гуманностi та синiвськоi шанобливостi. А сам Ін Чжен пiсля об’еднання Китаю прийняв новий iмператорський титул – Цiнь Ши-хуандi (Божественний Владика, який вiдкривае еру Цiнь).

Незважаючи на досить короткий перiод iснування iмперii Цiнь, саме в цей час було проведено фундаментальнi перетворення, спрямованi на господарське та адмiнiстративно-територiальне об’еднання краiни та створення цiлiсноi управлiнськоi структури: запроваджено едину систему мiр i ваг, писемностi та грошового обiгу, скасовано аристократичнi титули, а для чиновникiв уведено 20 рангiв.

Реформа письмових знакiв, проведена Цiнь Ши-Хуандi, суттево вплинула на пiсляцинську традицiю коментування конфуцiанських канонiв.

У 213 р. до Р. Х. Цiнь Ши-хуандi для забезпечення ефективнiшого впровадження легiстского вчення серед населення та беручи до уваги доповiдь Лi Си, наказав знищити «конфуцiанську лiтературу». Як твердив Лi Си у своiй доповiдi, мотивуючи прийняття такого указу: «мають бути знищенi погляди всiх, хто за допомогою давнини вiдкидае сучасне».

Знищенню пiдлягали «Ши цзiн», «Шу цзiн» та всi фiлософськi книжки, що зберiгалися у приватних книгозбiрнях та не мали «практичного» значення – дозволялося зберiгати лише: книжки з медицини, фармакологii, ворожiння та сiльського господарства.

Карали навiть тих, хто пробував декламувати «Ши цзiн» та «Шу цзiн».

Водночас конфуцiанськi книжки в державних зiбраннях знищенню не пiдлягали.

Також було взято пiд варту 460 конфуцiанських вчених, яких звинуватили у пiдбурюваннi проти влади, частину з яких закопали живцем, а частину – вислали на кордон.

Тому, наприклад, один iз канонiв – «І цзiн», що не був спалений, дiйшов до нашого часу, ймовiрно, в найбiльш достовiрному виглядi.

Хоч твердження про гонiння Цiнь Ши-хуандi на конфуцiанцiв та спалення ним конфуцiанських книжок у спецiальнiй лiтературi загальноприйняте, деякi вченi дотримуються думки, що насправдi це легенда, придумана Лю Сяном та Лю Сiнем за правлiння узурпатора Ван Мана (45 р. до Р. Х. – 23) для обгрунтування його права на усунення дому Хань та претензiй на iмператорський трон.

Та все-таки, iмовiрно, серйознi гонiння таки мали мiсце. Однак, зважаючи на практику вивчення класичних книжок на пам’ять, вважаеться, що вони не дуже постраждали вiд цих заходiв, бо мали шанс на вiдновлення.

Але через цей указ безповоротно таки загинуло багато книжок, створених у попереднi епохи. Дослiдники припускають, що саме тодi було втрачено «Юе цзiн» («Канон музики»). А через те, що канони «Шу цзiн» та «Лi цзи» довелося поновлювати з пам’ятi, вважаеться, що вони вiдновленi лише частково.

Менш нiж через рiк пiсля смертi Цiнь Ши-хуандi в iмперii почалися повстання проти режиму. Їх очолили вихiдцi з регiональноi спадковоi знатi, права якоi обмежили. Однак перемога врештi-решт дiсталася талановитому лiдеровi повстанцiв Лю Бановi (256/247–195 рр. до Р. Х.), який походив, iмовiрно, iз общинного селянства. Вiн i заснував династiю Хань пiд iменем Гао-цзу (на тронi: 206–195 рр. до Р. Х.).

Епоха Хань, що включае в себе три iсторичнi перiоди: Рання/ Захiдна Хань (206 р. до Р. Х. – 8), династiя Сiнь (9–25) та Пiзня/ Схiдна Хань (25–220), вiдiграла величезну роль у iсторii краiни.

Тодi Китай став свiтовою державою; розширив свою територiю майже до сучасних розмiрiв; було сформульовано iдеологiчний комплекс на основi конфуцiанського вчення, що став iдеологiчною основою китайськоi державностi впродовж всього його iмперського перiоду; закладено основи бюрократичноi системи, яка в подальшому стала ефективним засобом управлiння iмперiею; у сферi науки та культури також вдалося досягнути видатних результатiв.

Пiд час правлiння династii Хань вiдбувся синтез китайськоi культури та остаточно утверджуеться iмперська китайська державнiсть, а iнтелектуальне життя стае багатим та насиченим. Управлiнський клас – ши перетворився на головного носiя освiченостi та зберiгача нацiональноi мудростi i духовних цiнностей.

В епоху Хань конфуцiанство у тлумаченнi Дун Чжун-шу (179–104 рр. до Р. Х.) стало панiвним вченням iмперii, водночас розпочалося активне коментування конфуцiанських канонiв, що отримало назву канонознавства («цзiн-сюе»). Власне, саме поняття канону як позначення найважливiших та найавторитетнiших текстiв також з’явилося в цю iсторичну епоху.

За допомогою коментування було зроблено спробу об’еднати рiзнорiднi доконфуцiанськi та конфуцiанськi канони в цiлiсну iдеологiчну систему.

Водночас, як не дивно, заборону на вивчення класичних книжок новi правителi скасували не вiдразу, а лише в 191 р. до Р. Х. – за iмператора Сяо-хуея.

Через дуже обмежене поширення книжок та iх високу вартiсть на початку епохи Хань виникла традицiя вирiзати канони та iншi важливi тексти на кам’яних стелах. Вона збереглася до часiв правлiння династii Цiн (1644–1911), хоч пiсля винайдення технологii ксилографiчного друку мала лише символiчне значення.

Пiсля винайдення паперу в I ст. та поступового вдосконалення складу паперовоi маси кам’янi стели стали джерелом зняття копiй текстiв канонiв – аркушi паперу попередньо змочували водою, пiсля чого накладали на кам’яну стелу i злегка постукували дерев’яним молотком – папiр заходив у заглиблення iероглiфiв на поверхнi стел. Пiсля цього папiр покривали тушшю. Так створювалася копiя, на якiй текст канону (чи iншого трактату) вiдтворювався бiлими iероглiфами на чорному тлi.

Найвищим розквiтом Ранньоi Хань був перiод правлiння сьомого iмператора – У-дi (156–86/87 рр. до Р. Х.; на тронi – 140/141–86/87 рр. до Р. Х.), коли було здiйснено грандiознi адмiнiстративнi та iдеологiчнi перетворення, закладено основи освiтньоi державноi системи, через яку з того часу (спочатку частково i час вiд часу, а з VI ст. – бiльш системно) рекрутувалася частина чиновникiв.

Так, у 124 р. до Р. Х. за iнiцiативою iмператора засновано Велике училище «Тай сюе», розраховане на майже 1000 студентiв. Вiдтодi цей навчальний заклад у рiзних органiзацiйних формах та пiд рiзними назвами (найчастiше – «Го сюе», Державне училище) стало основною структурою з пiдготовки чиновницьких кадрiв, а також – школи у провiнцiях, де викладалися класичнi книжки.

Вже з епохи Рання Хань почала свiй розвиток важлива для iсторii китайськоi книжки та канонознавства, зокрема, сфера iнтелектуально-духовноi активностi – «збиральницька дiяльнiсть». Йдеться про вiдновлення книжкових багатств, що суттево постраждали в епохи «Вiйн царств» та Цiнь (221–207 рр. до Р. Х.).

У межах цiеi дiяльностi розпочалася робота з розшуку вцiлiлих та вiдновлення давнiх книжок з пам’ятi читцiв текстiв.

Особливо прославилися своею любов’ю до давньоi мудростi хуайнанський правитель-ван Лю Ань (179–122 рр. до Р. Х.), при дворi якого було укладено важливу працю для перiоду Ранньоi Хань «[Трактат] вчителiв з Хуайнанi» («Хуайнань-цзи»), та хецзянський Сянь-ван Де (пом. 137 р. до Р. Х.), у книжковому зiбраннi якого було багато книжок з часiв до епохи Цiнь.

Крiм того, для утвердження iмперськоi iдеологii указом iмператора У-дi вiд 136 р. до Р. Х. було затверджене «П’ятиканоння» («Шестиканоння» без «Юе цзiну») – перше нормативне зiбрання канонiв, що було визнане основою офiцiйноi iдеологii та системи освiти. До його складу увiйшли: «Канон [iсторичних, документальних] писань» («Шу цзiн»), «Книга пiсень» («Ши цзiн»), «Канон змiн» («І цзiн»), «Чунь цю» («Весни та осенi») та «Книга обрядiв» («Лi цзи»), конфуцiонiзованi, однак за часом створення – доконфуцiанськi тексти.

В указi також йшлося про вiдродження «давнього знання». Для цього при дворi було зiбрано групу вчених, яким доручено подати зразки «вiдновлених» класичних книжок.

Знання напам’ять «П’яти канонiв» давало змогу отримати почесне звання «знавця канонiв» («бо ши»), що суттево пiдвищувало соцiальний статус та можливостi такоi людини.

Водночас, як уже згадувалося, в епоху Хань започатковано коментаторськi традицii до кожного з канонiв.

Вивчення канонiв вiдбувалося переважно в межах певних шкiл, що мали неперервнi «лiнii» передачi вчення вiд вчителя до учня. У таких школах наставники зазвичай передавали знання не безпосередньо, а через учнiв-викладачiв, якi самi набували знань у вчителiв-наставникiв.

Крiм того, специфiкою освiти того часу було вивчення не системи «П’яти канонiв», а кожного канону окремо. До того ж у процесi вивчення рiзноманiтнi пункти канонiчного вчення викладалися несистемно та невпорядковано.

У «Тай сюе» для вивчення всього «П’ятиканоння» вiдводилося вiсiм рокiв (хоч зазвичай студенти вивчали один-два канони) та iснувало стiльки «кафедр» для кожного iз канонiв, скiльки на той час iснувало рiзних шкiл тлумачень того чи того канону.

Скажiмо, станом на I ст. iснували 15 шкiл тлумачення «П’ятиканоння»: три – коментування на «Ши цзiн» (князiвств Лу, Цi та Янь), три – коментування «Шу цзiну» – Оуян, старша Сяо-хоу та молодша Сяо-хоу, двi – коментування на «Лi цзи» – старша «Дай» та молодша «Дай», чотири – коментування «І цзiну» – Ши, Мен, Лянцю, Цзiн та три – коментарiв на «Чунь цю» – Янь, Гулян та ще одна Янь.

Традицiя «збиральницькоi дiяльностi», а також визнання конфуцiанства як державноi iдеологii пiд час правлiння У-дi вiдiграли важливу роль для утвердження конфуцiанського вчення в суспiльствi та визнання за канонознавством («цзiн-сюе») провiдноi ролi серед суспiльно значущих дисциплiн. Хоч традицiя вважае засновниками «цзiн-сюе» учня Конфуцiя Цзи-Ся (V ст. до Р. Х.) та Сюнь-цзи (бл. 313 – бл. 238 рр. до Р. Х.).

Іншi лiтературнi пам’ятки та офiцiйнi тексти за формою та змiстом почали звiрятися на вiдповiднiсть «П’яти канонам».

Завдяки цiй роботi багато книжок вдалося вiдновити та водночас багато з них тодi були свiдомо чи мимоволi сфальсифiкованi. Однак робота з вiдновлення справжнього змiсту давнiх китайських трактатiв з того часу не припинялася i не припиняеться досi, а нею займалося багато видатних китайських вчених.

На основi усно переданих текстiв, що були записанi в II ст. до Р. Х. уведеним при Цiнь «уставним письмом» («лi шу»), сформувала свое вчення офiцiйно визнана «школа текстiв нового письма» («цзiнь вень цзi сюе»). Ця школа приписувала авторство «Шести канонiв» Конфуцiевi.

Особливе значення для цього iнтелектуального напрямку набув текст «Гун’ян чжуань» – тлумачення Гун’яна (V ст. до Р. Х.) на «Чунь цю», в якому акцентувалося на прихованих алегоричних смислах тексту канону. Крiм того, «школа текстiв нового письма» широко використовувала «вториннi книги» («вей шу») – тексти, пристосованi для ворожiння за канонами.

Наприклад, школа вивчення «Ши цзiну» на територii князiвства Цi на основi «Чунь цю» розробила систему ворожiння, що застосовувалась для вдосконалення правлiння.

Цим же прославився перед iмператором У-дi згаданий вище видатний конфуцiанець тiеi епохи – Дун Чжуншу, який, як вважають, вмiв знайти в «Чунь цю» передбачення про подii майбутнього, пояснити те, що вiдбулося в минулому чи вiдбуваеться в теперiшньому.

Згаданим вище указом У-дi 136 р. до Р. Х. було затверджено тексти «П’яти канонiв» саме в редакцii «школи текстiв нового письма».

У I ст. до Р. Х. виникла також «школа текстiв старого письма» («гу вень цзiн сюе»), вчення якоi грунтувалось на текстах, записаних «дореформеним письмом» («да чжуань»).

За легендою, вона утворилась на основi корпусу збережених текстiв («Шу цзiн», «Лi цзи», «Лунь юй», «Сяо цзiн»), що нiбито були виявленi потомком Конфуцiя Кун Аньго (бл. 156 – бл. 74 рр. до Р. Х.) в стiнi пiд час перебудови будинку Конфуцiя. За iншою версiею – цi тексти знайшов правитель повiту Лу Гунь-ван.

Головну увагу ця школа придiляла тлумаченню «Гувень Шан шу» («Книга переказiв старого письма»), тобто «Шу цзiну», «Чжоу гуанi» («Чжоу лi») та «Цзо чжуанi» («Коментар Цзо [Цюмiна]» на «Чунь цю»), текстовi «Лунь юю» та коментаревi «Мао» на «Ши цзiн».

Послiдовники «школи текстiв старого письма» оголосили тексти «школи текстiв нового письма» ненадiйними та неповними. Натомiсть останнi оголосили тексти «школи текстiв старого письма» сфальсифiкованими.

«Школа текстiв старого письма» вважала своiм основоположником Чжоу-гуна (XI ст. до Р. Х.), а Конфуцiя – його послiдовником та бiльшою мiрою, iсториком. Зокрема «Шiсть канонiв» у цiй школi розглядали як впорядкованi Конфуцiем iсторичнi матерiали.

Крiм того, при тлумаченнi канонiв у «школi текстiв старого письма» з пiдвищеною увагою ставилися до тлумачення окремих слiв та виразiв, а тексти сприймали буквального, застосовували iсторико-фiлологiчнi засоби тлумачення, i навiть робили спроби лексико-граматичного аналiзу текстiв. Саме в цiй школi було створено першi тлумачнi словники, що призначалися головним чином для потреб коментування – перш за все це, звiсно ж, «Ер’я» («Наближення до класики»), згодом канонiзований, та «Шо вень цзе цзи» («Пояснення простих знакiв та аналiз складових») Сюй Шеня (бл. 58–147) з 14 частин, що серйозно вплинув на подальший розвиток канонознавства.

Коментаторський напрям «школи текстiв старого письма» набув розквiту в епоху Схiдноi Хань (25–220), отримавши назву «ханське вчення». Вiн справив суттевий вплив на видатного канонознавця Чжен Сюаня (127–200), який вперше прокоментував тодiшню систему канонiв як цiлiсний iнтелектуальний комплекс та прагнув у своiх коментарях узгодити тлумачення «школи текстiв старого письма» та «школи текстiв нового письма».

Видатний вчений Кунь Аньго, який був прямим нащадком Конфуцiя, пропонував офiцiйнiй владi канонiзувати тексти «школи текстiв старого письма», однак отримав вiдмову.

Тексти двох шкiл вiдрiзнялися розбивкою на роздiли та глави, обсягом i навiть змiстом (складалися iз рiзних фрагментiв, по-рiзному iнтерпретували iсторичнi подii, дiяння iсторичних чи мiфiчних осiб тощо).

Тож мiж двома канонознавчими школами впродовж усього перiоду Захiдноi Хань тривала гостра iдеологiчна боротьба, що пiд кiнець цього iсторичного перiоду набула полiтичного характеру.

Найгострiшi суперечки точилися пiд час правлiння захiдноханського iмператора Ай-дi (6 р. до Р. Х. – 1 р. пiсля Р. Х.), першого схiдноханського iмператора Гуан У-дi (25–58) та iмператора Чжан-дi (76–89), коли представники «школи текстiв старого письма» набули офiцiйного визнання i iм надавали вищi вченi звання «знавця канонiв» – «бо ши».

Основне суперництво двох шкiл вiдбувалося по лiнii коментаторських традицiй лiтопису «Чунь цю» – «Гун’ян» з боку «школи текстiв нового письма» та «Цзо чжуань» з боку «школи текстiв старого письма».

Подiлу коментаторських шкiл на «школу текстiв старого письма» та «школу текстiв нового письма» передувало бiльш давне розмежування коментаторських напрямiв за мiсцем iхнього започаткування. Коментаторськi школи, що зародились у царствi Лу та пов’язувались з iменем видатного конфуцiанського Вчителя Мен-цзи (бл. 372–289 рр. до Р. Х.), та коментаторськi школи, що зародились у царствi Цi, що пов’язувались з iменем iншого видатного конфуцiанського Вчителя – Сунь-цзи (бл. 313 – бл. 238 рр. до Р. Х.).

Цей подiл коментаторських шкiл не цiлком збiгався з подiлом на «школу текстiв старого письма» та «школу текстiв нового письма» – всi «школи текстiв старого письма» виводили свое походження з рiдного для Конфуцiя царства Лу, однак серед «шкiл текстiв нового письма», бiльшiсть з яких вели свое походження iз царства Цi, було кiлька лiнiй передачi, що походили також з царства Лу – коментаторська традицiя «Ши цзiну» («Лу ши»); старша «Дай» та молодша «Дай» школи коментування «Лi цзи»; школа коментування «Гулян» на «Чунь цю».

Приблизно ще через сто рокiв пiсля У-дi (156–86/87 рр. до Р. Х.), у 26 р. до Р. Х., пiд час правлiння iмператора Чен-дi, знову було видано указ про розшук втрачених книжок. Цього разу цим мали займатися спецiальнi чиновники, до обов’язкiв яких входило розшукувати тексти по всiй краiнi.

Як наслiдок, до iмператорськоi бiблiотеки надiйшло дуже багато книжок, але вони зберiгалися абияк: невпорядковано та несистематизовано, тож користуватися книгозбiрнею було дуже важко. Крiм того, книжки на бамбукових планках нищилися вiд часу, шкiдникiв та умов зберiгання.

За того ж iмператора Чен-дi (на тронi: 32–6 рр. до Р. Х.), коли iмператорське книгосховище знову поповнилося численними виданнями, зiбраними по всiй iмперii, канонознавець Лю Сян (79–6 рр. до Р. Х.), який служив при дворi трьох ханських правителiв, вiйськовий теоретик Жень Хун та медик Лi Чжу-го провели величезну роботу з вiдновлення та впорядкування цих книжкових багатств.

Пiсля смертi Лю Сяна цю роботу продовжив його син – Лю Сiнь (бл. 46 р. до Р. Х. – 23).

Саме завдяки титанiчнiй дiяльностi попередникiв щодо активного вiдновлення текстiв та збирання давнiх книжок, Лю Сiнь мав змогу впорядкувати iх за рiзними категорiями, а приблизно у 5 р. до Р. Х. створив знаменитий каталог «Сiм пiдроздiлiв» («Цi люе»), що дiйшов до нашого часу у виглядi бiблiографiчноi глави у складi «Історii [ранньоi] династii Хань» («Хань шу»).

У книжковому каталозi «Сiм пiдроздiлiв» («Цi люе») зафiксовано 3390 цзюанiв (звиткiв) книг, що iх Лю Сiнем було подiлено на сiм пiдроздiлiв: зiбрання (антологii та авторськi збiрники); шiсть класичних книг (конфуцiанська класика, до якоi не входили «Ши цзiн» та «Шу цзiн»); фiлософи; «Ши цзiн» та «Шу цзiн»; вiйськовi трактати; практичнi науки (до яких також зараховувались астрологiя та ворожiння) та медицина (з алхiмiею та магiею).

Цей подiл передбачав, що книжки тих чи тих класифiкацiйних одиниць зберiгатимуться в окремих примiщеннях.

Лю Сян та Лю Сiнь були видатними текстологами. Вони звiряли та редагували давнi тексти, а деякi пам’ятки фактично вiдновлювали за цитатами з iнших творiв. Також вони вносили змiни до структури творiв, об’еднуючи матерiал у бiльш об’емнi глави (пянь). Наприклад, трактат Сюнь-цзи до iхнього редагування складався iз 322 глав, а пiсля – лише з 32.

Однак вiдомо, що Лю Сян вносив i серйознi редакторськi правки до текстiв: скорочував повторення та деякi глави подiбного змiсту, що призвело до спотворення змiсту деяких трактатiв.

Узурпатор престолу Ван Ман (45 р. до Р. Х. – 23) також придiляв багато уваги впорядкуванню iмператорськоi бiблiотеки. Вiдразу пiсля захоплення трону вiн доручив Лю Сiню (який на той час пiдтримував Ван Мана) скласти перелiк «дозволених книжок», до якого тодi було занесено 677 назв – до нашого часу з цього перелiку дiйшла лише (або «аж») чверть.

Ван Ман встановив звання «бо ши» за знання текстiв «школи текстiв старого письма» та припинив надавати це звання за знання текстiв «школи текстiв нового письма». Вiн прагнув «вiдновити iдеали давнини» – на цьому грунтувалися його полiтико-економiчнi реформи, тож опиратися мiг саме на тлумачення «школи текстiв старого письма».

За Ван Мана докладалися величезнi зусилля щодо систематизацii та редагування давнiх рукописiв. Саме в цей короткий за iсторичними мiрками перiод створено остаточнi редакцii багатьох творiв, що дiйшли до нашого часу.

На межi I та II ст. сестрою видатного iсторика Бань Гу (32–92), Бань Чжао (бл. 49 – бл. 120) написано працю «Заповiдi для жiнок» («Нюйце» ?), що пiзнiше увiйшла до окремого нормативного конфуцiанського зiбрання текстiв для жiнок, так званого «Чотириканоння для жiнок».

У серединi II ст. (143 р.) собiвартiсть паперу стала нижчою за собiвартiсть виготовлення шовку. Про це дiзнаемося з приватного листа, в якому повiдомляеться, що виготовити копiю бажаного твору на шовку нема змоги, бо його собiвартiсть е занадто дорогою порiвняно з папером.

Тодi ж два видатнi канонознавцi: Ма Жун – мiж 140 та 150 рр. та Чжен Сюань – мiж 160 та 200 рр. вперше уклали своi коментарi до «П’ятиканоння», в яких вчення викладено цiлiсно. Успiх цих коментарiв серед книжникiв був величезним.

Хоч iдеi цих вчених не вiдрiзнялися вiд iдей iхнiх попередникiв, але вони узгодили рiзнi iнтерпретацii тих чи тих пасажiв канонiв мiж собою, що полегшило iх вивчення.

На межi I–II ст. через зосередження влади в руках iмператорських родичiв, евнухiв, фаворитизм, корупцiю та сваволю, з правлiння Хе-дi (на тронi 89–106) стали помiтними кризовi явища в управлiннi вiдновленою династiею, якi посилилися при Хуань-дi (на тронi 147–167) та стали незворотними при правлiннi Лiн-дi (156–189; на тронi 168–189).

Пiсля завершення гарячих дискусiй мiж вченими у 174 р. iмператор Лiн-дi наказав Цай Юновi вигравiювати на каменi «нормативнi» версii канонiчних книжок та виставити iх у столицi – на околицi м. Лоян, де була розташована Імператорська академiя та в мiсцi, що називалося Хундуминь. Це повелiння було виконано одним почерком впродовж 175–183 рр. – тексти було вигравiйовано на бiльш нiж 50 кам’яних стелах.

Зокрема, саме тодi повнiстю на каменях висiкли: «Шу цзiн», «І цзiн», «Ши цзiн», «І лi» (що тодi зазвичай називали «Лi цзи»), «Чунь цю» з коментарями Гун’ян Гао, «Лунь юй».

У роки правлiння Чжен ши (240–248) династii Вей до ханських канонiчних текстiв додали кам’янi стели iз вигравiйованими на них трьома зразками почерку «Шу цзiном» та «Чунь цю» з коментарем Цзо.

Вiдомо, що фрагменти цих стел збереглися аж до епохи Сун (960–1279)!

Для того часу це мало величезне значення – з такими кам’яними стелами можна було вивчати тексти канонiв, звiрити власну копiю тексту чи зняти копiю для себе, поспiлкуватися з iншими знавцями тощо. Як свiдчать джерела, в тi часи до стел щодня приходили багато людей.

Для копiювання «нормативних» текстiв канонiв студенти академii заповнювали тушшю iероглiфи, висiченi на каменi, робили з них вiдтиски на шовку чи паперi – такий спосiб можна вважати прообразом майбутнього ксилографiчного друку книжок.

Пiзнiше, зокрема, через повстання «Жовтих пов’язок» у 184 – 185 рр., природнi катаклiзми, економiчний занепад, династiя Хань поступово втрачае свою могутнiсть. Особливе невдоволення та ненависть у аристократii, бюрократii, полководцiв та вiйськових викликало засилля евнухiв, якi фактично узурпували владу та вплив на iмператорiв.

На середину 190-х рокiв на хвилi боротьби з «Жовтими пов’язками» сформувалися кiлька найсильнiших регiональних вiйськових лiдерiв, якi повели мiж собою боротьбу за володiння Китаем – Цао Цао (155–220), Сунь Цюань (180–252) та Лю Бей (161–223). Цао Цао мав полiтичну i легальну перевагу, бо в його ставцi перебував останнiй ханський iмператор – Сянь-дi (на тронi 189–220).

Пiсля смертi Цао Цао в 220 р. його син, Цао Пi (187–226), примусив Сянь-дi вiдректися вiд трону на свою користь i проголосив себе iмператором династii Вей (220–264). Лю Бей у травнi 221 р. також проголосив себе iмператором суверенноi династii Хань-Шу (221–263), а пiзнiше, наприкiнцi 222 р., i Сунь Цюань проголосив власну династiю – царство У (222–280).

Так розпочалася нова iсторична епоха, що отримала назву Трикнязiвство («Сань го», 220–264), яка започаткувала тривалий перiод роздробленостi Китаю – фактично до другоi половини VI ст. – епоху «Шести династiй» («Лю чао»).

Згiдно з традицiйною iсторiографiею Китаю, епоха «Шести династiй» подiляеться на чотири перiоди: «Трикнязiвство», Захiдна Цзiнь (264–317), Схiдна Цзiнь (317–420), Пiвденнi та Пiвнiчнi династii (420–589).

Вiднедавна в китаезнавствi почали вважати, що епоха «Шести династiй» – один з важливих етапiв у iсторii Китаю, коли сформувались тi духовнi форми та феномени, що донинi визначають змiст термiна «традицiйна культура Китаю».

Через громадянськi вiйни в перiод «Трикнязiвства» краiну було розорено, а економiчне життя повернулося фактично до натуральних форм. Одним з ознак цього е скасування у 221 р. обiгу грошових знакiв (монет цянь), а для розрахункiв почали використовувати зерно та шовк.

Як руйнувалося звичне життя династii Хань, а краiна занурювалася у вiйну «всiх проти всiх» – впродовж кiлькох десятилiть, до часткового об’еднання краiни пiд владою династii Цзiнь у 280 р., заснованоi пiсля державного перевороту в царствi Вей, описано у видатному китайському романi «Трикнязiвство», написаному у XIV ст.

При наступниковi першого iмператора Цао Пi (на тронi 220–226) – Цао Жуе (iмператор Мiн-дi), в державi почалося протистояння мiж правлячим домом та iншими аристократичними кланами, зокрема сильним кланом Сима, представники якого пiзнiше й здiйснили державний переворот та заснували нову державу.

Та попри напруженi соцiальнi та полiтичнi подii, iнтенсивне духовне життя у Китаi не припинялося: писалися та збиралися книжки, коментувалися канони, творилися поезiя та живопис.

Книжки з iмператорськоi бiблiотеки iмператорiв Вей зберiгались у бiблiотечному вiдомствi («Мiшу-шен»), у спецiальному павiльйонi – Мiшуге та трьох iнших павiльйонах.

Зберiгачами рукописних фондiв були Чжен Мо (213–250) та Сюнь Сюй (пом. у 289 р.), до посадових обов’язкiв яких входило також класифiкування рукописiв та укладання каталогiв.

Чжен Мо уклав каталог «Книги внутрiшнiх [покоiв]» («Чжуншу»), а Сюнь Сюй – «Новий опис» («Сiнь бу»), де зафiксовано 99 145 цзюанiв (звиткiв) книжок – як бачимо, за досить короткий час знову вдалося зiбрати велику книгозбiрню.

Саме Сюнь Сюй у своему каталозi запропонував нову чотиричленну класифiкацiю книжок, що кардинально вiдрiзнялася вiд класифiкацii, уведеноi Лю Сiнем. З VII ст. вона стала панiвною в бiблiотечнiй справi iмператорського Китаю на наступне бiльш нiж тисячолiття.

Ця класифiкацiя складалася iз: Цзiн (конфуцiанськi канони); Цзи (фiлософи; пiзнi конфуцiанцi, згаслi фiлософськi школи (напр.: моiсти та легiсти), вiйськовi теоретики та природничi науки); Шу (iсторики; сюди також зараховували офiцiйнi та неофiцiйнi династiйнi iсторii, життеписи, юриспруденцiю, генеалогiю, бiблiографiю тощо) та Цзi (вишукана лiтература та поезiя (вiршi, оди, написи тощо).

Пiд час правлiння другого iмператора династii Вей, Мiн-дi (205–239, правив у 226–239), класичнi книжки знову вирiзали на кам’яних стелах та виставили у столичнiй школi в м. Лоян, але цього разу кожен iероглiф того чи того канону вирiзали трьома почерками – «сяо чжуань» («мала печатка», письмо, що застосовувалось у часи правлiння династii Цiнь (221–207 рр. до Р. Х.)), «чжуань шу» («давня печатка», архаiчний стиль) та «лi шу» (стандартний стиль письма, «дiлове письмо») – найпоширенiший калiграфiчний стиль того часу.

У III ст. Ван Су (195–256) уклав новi коментарi на «П’ятиканоння», що справили значний вплив на становлення конфуцiанства, хоч i не дiйшли до нашого часу.

Внаслiдок державного перевороту Сима Яня (236–290, на тронi – 265–290), наприкiнцi 265 р. було засновано династiю Захiдна Цзiнь (265–316).

Правлiння Сима Яня позначилося значними соцiально-економiчними та культурними перетвореннями, що мали на метi вiдновлення сiльського господарства, впорядкування системи оподаткування та створення дiевого адмiнiстративно-бюрократичного апарату. Впродовж 279–280 рр. Захiдною Цзiнь було завойоване i царство У.

Однак незабаром на Цзiнь розпочали наступ сюнну пiд орудою Лю Юаня, який вважав себе нащадком правителя (шаньюя) давньоi держави сюнну, а у 304 р. проголосив заснування васального вiд Китаю царства Хань (304–318) та прийняв титул вана.

Лю Юань був високоосвiченою людиною, знавцем конфуцiанськоi та iншоi китайськоi класичноi лiтератури i щиро вiрив у свое призначення «вiдновити велику Хань».

Пiд цим вiйськовим тиском iмператорський двiр Цзiнь у 317 р. був вимушений залишити столицю Чан’ань та перебратися на пiвдень до м. Цзянькан (бiля теперiшнього Нанкiна). Так розпочалася епоха Схiдноi Цзiнь (317–420).

Тим часом на пiвночi одне за одним змiнювались 16 царств, що визнанi традицiйною китайською iсторiографiею, хоч насправдi iх було бiльше.

Своею чергою на пiвднi влада зустрiлася з iншими колосальними викликами. Йдеться, зокрема, про величезну мiграцiю населення, масштаби якоi оцiнюють вiд одного до двох мiльйонiв осiб. З нею вдалося впоратися завдяки енергiйним дiям влади (розселення бiженцiв, залучення iх до сiльськогосподарського виробництва через освоення цiлинних та малопридатних для обробки земель тощо). Крiм того, економiчнi та полiтичнi iнтереси емiгрантiв зiштовхнулися з iнтересами мiсцевих знатних «сильних будинкiв».

Час вiд часу повставали i регiональнi вiйськово-полiтичнi провiдники, що мали у своему розпорядженнi значнi вiйськовi сили.

Коротке правлiння Захiдноi Цзiнь у контекстi нашоi головноi теми примiтне тим, що, згiдно з указом одного з ii iмператорiв, з IV ст. тексти книжок, дiлового листування тощо потрiбно було писати саме на паперi, пiсля чого папiр цiлком витiснив бамбуковi планки та став звичним матерiалом для письма.

На той час технологiя виробництва паперу дещо вдосконалилася – для цього почали використовувати головним чином кору тутового дерева, рамi та водоростi.

Завдяки знахiдкам рукописiв у печерах Дуньхуана[1 - Дуньхуан – мiсто-оаза серед пустелi у одноiменному повiтi провiнцii Ганьсу, свого часу важливий пункт на Великому шовковому шляху, де розташований комплекс буддистських печер. У 1900 р. у однiй iз печер, що була замурованою з XI ст. даоським монахом Ван Юаньлу, було знайдено величезну бiблiотеку манускриптiв IV–XI стст. з буддистськими, конфуцiанськими, даоськими канонами, а також книжками з полiтики, економiки, географii, медицини, математики тощо. Значну частину манускриптiв було вивезено до Францii, Англiй, Росii, США. На основi цих текстiв розвиваеться окремий напрям наукових дослiджень – дуньхуанезнавство.], найдавнiшi iз яких датуються IV–V ст., вдалося дослiдити зразки паперу, на якому цi рукописи написанi.

Першi книжки на паперi, як i на шовку, були звитками. Таку форму, до речi, мали навiть першi друкованi книжки.

Щоб читач мiг краще уявити собi те, як зберiгалися та читалися канони в той iсторичний час, зупинiмося на цьому, дотичному до нашоi основноi теми, питаннi докладнiше.

Кiлька аркушiв паперу склеювали послiдовно один за одним i в такий спосiб отримували довгу паперову стрiчку, на якiй писали текст. До стрiчки крiпили тонку дерев’яну паличку (чжоу) покриту лаком, завдовжки яка була дещо бiльшою, нiж ширина звитка. Вона виступала з двох кiнцiв. Згортали паперову стрiчку злiва направо – так отримували звиток (цзюань).

Деколи палички для книжок родовитих та заможних власникiв виготовляли з iнших матерiалiв – скла, слоновоi кiстки, панцира черепахи, сандалового дерева i навiть золота та яшми.

З огляду на те, що правий край звитка залишався пiсля його згортання назовнi, з часом вiн мiг порватися, тому на нього наклеювали спецiальний матерiал, який називали бяо – найчастiше це був папiр або шовк. До правоi частини звитка також крiпили кольорову тасьму.

Довжина звитка зазвичай залежала вiд обсягу записаного на ньому тексту – найдовшi звитки мали завдовжки кiлька чжанiв[2 - Чжан – 3,2 м; чi – 32 см.], однак були i короткi – всього 3–5 чi. Ширина паперовоi стрiчки становила один чi.

Така форма побутування книжок мала i певнi незручностi: щоб вiднайти потрiбне мiсце в серединi чи наприкiнцi тексту, доводилось розгортати половину чи й увесь звиток.

Вважають, що тодi одному роздiловi книжки на бамбукових планках чи одному шовковому звитку вiдповiдав один паперовий звиток.

Паперовий аркуш розлiнiювали, а по краях залишали поля. Коли починали писати книжку, то два першi стовпчики залишали пустими – так, як це робили тодi, коли книжки писали на бамбукових планках. У цих стовпчиках записували назву всiеi книжки, потiм назву роздiлу чи глави (пiдзаголовок), номер звитка, пiсля чого пропускали мiсце для кiлькох iероглiфiв та знову писали назву всiеi книжки.

Пiсля того, як дописували увесь роздiл, залишали пустим один стовпчик i знову писали назву написаного роздiлу та номер звитка. Пустий стовпчик призначався для запису дати переписування та iменi писаря, однак часто цi стовпчики залишалися незаповненими.

Зазвичай у одному стовпчику рукописноi книжки-звитка помiщалося 17 iероглiфiв, хоч деколи iх було 20 i навiть 24.

Зазвичай одна книжка складалася з кiлькох звиткiв. Тож, аби уникнути плутанини, звитки однiеi книжки обгортали спецiальною «обкладинкою», що виготовлялася з шовку або тканини, а iнколи – iз тонких бамбукових планок, перев’язаних шовком. «Обкладинки» мали шнурiвки для зав’язування, якi не покривали кiнцiв звиткiв. У однiй «обкладинцi» зазвичай зберiгали 5–10 звиткiв, що становили одну книжку. Для дуже великих книжок доводилося використовувати кiлька таких «обкладинок».

Звитки зберiгали на спецiальних полицях. Через те, що кiнцi звиткiв залишалися вiдкритими (iх не покривала «обкладинка»), було вiдносно легко знайти потрiбний. Також для зручностi пошуку до кожного звитка крiпили спецiальну табличку, на якiй записували назву книжки, номер звитка та iншi вiдомостi.

Книжки на паперi у формi звиткiв були поширенi в Китаi аж до X ст., а буддiйськi канонiчнi книжки зберiгали таку форму й пiзнiше.

У епоху «Шести династiй», якщо в книжцi вмiщували ще й коментарi, то основний текст писали червоною тушшю, а коментарi – чорною. Або основний текст писали великими iероглiфами в один стовпчик, а коментар – дрiбнiшими iероглiфами двома стовпчиками. Однак найчастiше коментарi писали одним стовпчиком пiд основним текстом, а два види тексту роздiляли маленькою крапкою.

З огляду на те, що на той час книжки розмножувалися лише через переписування, людський чинник призводив до накопичення в текстах рiзного роду помилок: пiд час переписування iероглiфiв, переплутування частин тексту, внесення коментарiв у основний текст тощо.

Такого роду помилки пiзнiше вимагали спецiальних текстологiчних зусиль для вiдновлення початковоi редакцii текстiв.

Тут доречно також згадати про туш. У той перiод вона була двох кольорiв (чорна та червона) i використовувалась як у живописi, так i пiд час написання книжок. Саме чорною тушшю переписували рукописи, а червоною – робили розмiтку тексту.

Китайську туш виготовляли у виглядi сухих пресованих паличок чи брускiв. Основним ii компонентом були сажа та клей. Сажу отримували вiд спалювання тунговоi, кунжутноi i сурепноi олiй, а клей готували з оленячоi та коров’ячоi шкiри. Щоб клей не псувався та мав блиск, до нього додавали курячий бiлок, муксус та сiк рiзноманiтних рослин.

Добре перемiшаною масою заповнювали вiдповiдну форму (що деколи виготовлялася вельми вишукано) i в такий спосiб отримували «кускову» туш.

Щоб приготувати туш для письма, ii розтирали у спецiальнiй тушеницi (янь), попередньо наливши воду, оцет чи iнший розчинник у заглиблення. Цi заглиблення поетично називали «озерце тушi» (мо чi). На деяких тушеницях було два заглиблення – одне для чорноi тушi, друге – для червоноi.

Туш пiзнiше використовували i пiд час друкування книжок, а також у живописi та пiд час фарбування будинкiв i палацiв. Своею чергою жiнки, до прикладу, фарбували тушшю брови.

Тушеницi, якi з’явилися в Китаi понад 6000 рокiв тому, виготовляли зазвичай iз каменю, рiдше – з твердих порiд дерева чи слоновоi кiстки. Їх робили досить масивними, щоб вони були стiйкими.

З VI ст. у iсторичних джерелах фiксуються першi достовiрнi повiдомлення про приватнi книгозбiрнi. Зокрема, згадуеться приватна книгозбiрня самiтника Жуань Сяо-Сюя (479–536), який був великим знавцем iсторичних трактатiв.

Однак з впевненiстю можна сказати, що збирання приватних бiблiотек було досить поширеною пристрастю серед освiченоi частини китайськоi елiти значно ранiше, зважаючи на ставлення китайцiв до книжки як до цiнностi величезного значення.

Впродовж iсторичноi епохи Пiвнiчних та Пiвденних династiй (IV–VI стст.) канонознавство дуже занепало, бо бiльшiсть коментаторських традицiй загинули, а неперервнi учительськi лiнii передачi перервалися.

Найбiльше постраждала «школа текстiв нового письма» – збереглася лише школа Хе коментаря «Гун’яна» на «Чунь цю». З традицii «школи текстiв старого письма» залишились: школа Мао коментаря до «Ши цзiну»; школа Чжен коментаря до «Сань лi» (трьох канонiв ритуалiв – «Лi цзи», «Чжоу лi» та «І лi»); школа Пу коментаря «Цзо» на «Чунь цю».

Саме цi п’ять коментаторських шкiл (одна «текстiв нового письма» та чотири – «текстiв старого письма») сформували «iстинну передачу [вчення]» пiсля об’еднання Китаю династiями Суй i Тан.

Крiм того, на кiнець цiеi iсторичноi епохи в канонознавствi мiж собою конкурували двi школи – «пiвнiчна школа» (бей сюе) та «пiвденна школа» (нань сюе), якi спиралися на коментарi до канонiв видатного канонознавця Чжен Сюаня (127–200).

Рiзниця мiж ними полягала в тому, що «пiвнiчна школа» загалом вирiзнялася консерватизмом та довiрою до тлумачень канонознавцiв I–III стст., тим часом як «пiвденна школа» авторитетними вважала працi Кун Аньго, а також Ван Бi (223–249) та Ду Юя (222–285), конфуцiанськi та даоськi перекази, мiстико-мантичну традицiю, зазнала впливу буддiйських iдей та тлумачила змiст канонiв ширше.

Пiсля чотирьох столiть роздробленостi об’еднати Китай вдалося пiд владою династii Суй (581–618), що стало початком цiлком новоi iсторичноi епохи, зокрема i в галузi канонознавства.

Незважаючи на те, що перiод правлiння цiеi династii був досить коротким, однак саме в цей час започатковано великi iнфраструктурнi проекти (хоч далеко не всi з них мали рацiональне пiдгрунтя, як, наприклад, грандiозне будiвництво Мiста великого процвiтання, Да сiнчен), а також важливi реформи, що стали основою розквiту китайськоi державностi та культури за наступноi династii Тан (618–907).

Першi роки свого правлiння суйський iмператор Ян Цзянь (на тронi 581–604), який вiдзначався величезною працьовитiстю, присвятив наведенню порядку у краiнi: впорядкував адмiнiстративно-територiальний устрiй, ввiв нове законодавство, перевiв вiйсько на професiйну основу, сформував славнозвiсну систему державних iспитiв для поповнення чиновницького апарату (ке цзюй), стабiлiзував економiчну ситуацiю тощо.

Водночас, незважаючи на певне економiчне пiднесення, принципом внутрiшньоi полiтики залишалися заходи з посилення державного контролю над господарською сферою та населенням.

Другий iмператор, Ян Гуан (569–618, на тронi 604–617), прагнув продовжити починання батька.

Так, вiн вiдновив значну частину Великоi китайськоi стiни, а також побудував Великий канал (його будiвництво розпочато в 605 р., а завершено – в 611 р.), що сполучив Пiвнiч та Пiвдень краiни: на Пiвночi канал був доведений до сучасного Пекiна, а на Пiвднi – до Ханджоу.

Однак цi грандiознi проекти пiдiрвали економiчну могутнiсть краiни, адже вимагали надмiрну кiлькiсть трудових ресурсiв. Ослабленню iмперii сприяли також двi невдалi вiйськовi кампанii впродовж 612–613 рр. проти давньокорейського князiвства Когурьо (36 р. до Р.Х. – 668).

Імператор Ян-дi дуже любив книжки, тому придiляв увагу поповненню та впорядкуванню своеi багатоi бiблiотеки, що розмiщувалася у спецiальних примiщеннях пiд назвою Гуаньвеньдянь («Палац для читання книг») у палацi в Лоянi – Схiднiй столицi iмперii. Крiм того, в Захiднiй столицi – Чан’анi, в палацi Цзяцзедянь також зберiгалися близько 470 000 звиткiв рукописiв.

Цiкавим правилом у тодiшнiх iмператорських бiблiотеках, наприклад, було те, що крiм оригiналiв рукописiв у них зберiгалась велика кiлькiсть дублетiв (кiлькiсть дублетiв деяких текстiв доходила до 50!), значна частина яких, схоже, була i у сховищi Цзяцзедянь. Вони призначалися, ймовiрно, для дослiдницькоi роботи придворних учених.

Книжки зберiгалися в чотирьох сховищах вiдповiдно до описаноi вище чотиричленноi класифiкацii, що остаточно утвердилася з того часу i аж до кiнця iмперського перiоду Китаю.

У кожному сховищi рукописи подiлялись на три класи вiдповiдно до iх якостi. Вона розрiзнялася за матерiалом, з якого була зроблена вiсь рукопису: червоний кришталь позначав рукописи найвищого гатунку; лiловий вiдповiдав середньому гатунку, а рукописи найнижчоi якостi мали дерев’янi осi, покритi лаком.

Окремо у внутрiшнiх iмператорських покоях палацу зберiгалися також буддiйськi та даоськi книги.

До речi, саме в цей iсторичний перiод буддизм у Китаi став потужною iдеологiчною силою: поступово завершилась його iдейна iнтеграцiя у китайське суспiльство, було побудовано велику кiлькiсть монастирiв. Можливо, це було обумовлено тим, що i сам перший iмператор, Ян Цзянь, був вихований у буддiйському монастирi та ревно дотримувався буддизму.

У цю коротку епоху пiвнiчна та пiвденна школи канонознавства отримали рiвнi права на iснування.

Пiсля падiння Суй настала епоха Тан (618–907), що вважаеться «золотою» в iсторii Китаю – краiна мала величезнi досягнення у сферi полiтики, економiки та культури.

Значною мiрою це було обумовлено тим, що ця епоха породила багатьох талановитих правителiв, якi вiдповiдально ставилися до своiх обов’язкiв, залучали до управлiння талановитих людей.

Фактично вiдразу пiсля утвердження Тан за указом другого iмператора, видатного Тай-цзуна (599–649 (правив: 627–649)), зусиллями найвiдомiшого канонознавця цiеi епохи, нащадка Конфуцiя, Кун Інда (574–648) та iнших учених було створено узагальнювальну працю «Правильне тлумачення “П’яти канонiв”» (У цiн чжен i), в якiй зiбрано тлумачення тих коментаторських традицiй, якi вижили, та зроблено спробу узгодити тлумачення «пiвнiчноi» та «пiвденноi» канонознавчих шкiл. Така стратегiя обумовила збереження в цьому зводi рiзноманiтних та часто суперечливих тлумачень канонiв.

«Правильне тлумачення “П’яти канонiв”» на тривалий час стало головним посiбником для пiдготовки абiтурiентiв у системi державних iспитiв ке цзюй на замiщення вакантних державних посад.

Як доказ неоднорiдностi коментарiв до класичних книжок при Тан можна навести такий приклад: особи, якi складали державнi iспити в роки правлiння Кай юань (713–741) мали показувати екзаменаторам примiрники класичних книжок, за якими вони готувалися, для того, щоб у разi виявлення вiдхилень вiд офiцiйно встановленоi iнтерпретацii тексту того чи того канону екзаменатори не поставили iм це у провину.

На той час культурну гегемонiю Китаю визнали навколишнi краiни (перша за все – Японiя, Корея та В’етнам, а також степовi державнi утворення), що активно запозичували китайськi культурнi багатства та практики, адаптуючи iх до своiх мiсцевих умов.

У перiод правлiння iмператора Де-цзуна (780–805) жiнка-науковець Сун Жо-сiнь уклала другий твiр iз «Чотириканоння для жiнок» – «Лунь юй для жiнок» («Нюй Лунь юй»).

У 738 р. було засновано Академiю Хань-лiнь («Лiс пензлiв»), що проiснувала аж до династii Цiн (1644–1911).

До найважливiших обов’язкiв членiв Академii належало викладання та пiдготовка до перевидання конфуцiанських класичних творiв. Крiм того, ця установа виконувала роль iмперськоi канцелярii, займалася складанням урядових актiв та iсторичних зводiв. Члени Академii часто ставали радниками iмператора.

Пiд час правлiння iмператора Вень-цзуна (правив 827–840), у 836 р., було сформовано дев’ятиканоння, що, своею чергою, подiлялося на «великi», «середнi» та «малi» канони: «Лi цзи» i коментар Цзо на Чунь цю вважалися «великими канонами»; «Ши цзiн», «Чжоу лi» та «І лi» визначались як «середнi канони»; «Шу цзiн», «І цзiн» та два коментарi до «Чунь цю» – Гулян та Гун’ян позначались як «малi канони».

У 838 р., у перiод Кай-чен, пiд час правлiння iмператора Вень-цзуна, вiдповiдно до усталеноi вже традицii, тексти «Дев’ятиканоння» вирiзали почерком кайшу (стандартний стиль «зразкове письмо») на кам’яних стелах та виставили у мiстi Чан’янi. Пiзнiше вони стали вiдомi як «кам’янi канони».

Наприкiнцi епохи Тан сталася ще одна важлива подiя для китайськоi культури: сформувалося «Дванадцятиканоння» (без «Мен-цзи»), як останнiй етап перед остаточним формуванням нормативноi системи китайських канонiчних текстiв – «Тринадцятиканоння». Це сталося вже в наступну епоху Сун (960–1279).

Якщо проаналiзувати це зiбрання канонiв, то можемо переконатися, що до нього входять твори найрiзноманiтнiшоi тематики – фiлософськi, релiгiйно-етичнi, дидактичнi, iсторичнi, художнi, фiлологiчнi тощо, що й давало змогу китайськiй державi за допомогою цих текстiв готувати якiснi бюрократичнi кадри, компетентнi в рiзних галузях суспiльного життя, надiленi ефективними алгоритмами управлiнського мислення для впливу на соцiальну реальнiсть:

1. «Канон Змiн» – «І цзiн» або «Чжоу i»;

2. «Канон [iсторичних, документальних] писань» – «Шу цзiн»;

3. «Канон поезii», «Канон пiсень», «Канон вiршiв» – «Ши цзiн»;

4. «Ритуали [епохи] Чжоу» – «Чжоу лi»;

5. «Зразковi церемонii та правила благопристойностi» – «І лi»;

6. «Записки про правила благопристойностi» – «Лi цзи»;

7. «[Лiтопис весен та осеней] з коментарями Цзо» – «[Чуньцю] Цзо чжуань»;

8. «[Лiтопис весен та осеней] з коментарями Гун’яна» – «[Чуньцю] Гун’ян чжуань»;

9. «[Лiтопис весен та осеней] з коментарями Гуляна» – «[Чуньцю] Гулян чжуань»;

10. «Обмiркованi висловлювання» – «Лунь юй»;

11. «Канон синiвського шанування» – «Сяо цзiн»;

12. «Наближення до класики» – «Ер’я» (перший у Китаi тлумачний словник).

Важливою особливiстю завершального етапу формування базовоi системи китайських канонiв – «Тринадцятиканоння» е те, що за коментарями вчених епохи Хань було визнано найвищий статус канонiв.

До IX ст. книжки розмножували лише переписуванням, що, звiсно, вимагало багато часу та зусиль. Інколи переписування великого твору тривало роками, а то й десятилiттями.

В епоху Тан книжка стала дещо поширенiшою та доступнiшою: в VII–VIII стст. з’явився окремий прошарок людей, якi переписували книжки на продаж. Також у цей перiод у Китаi вiдкрилися першi книжковi крамницi.

Та все одно книжки були рiдкiстю i коштували дуже дорого. Щоб отримати примiрник тiеi чи тiеi книжки, або замовити ii переписування для власних потреб, потрiбно було витратити величезнi зусилля, особливо приватним особам, та значнi кошти.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51325854) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Дуньхуан – мiсто-оаза серед пустелi у одноiменному повiтi провiнцii Ганьсу, свого часу важливий пункт на Великому шовковому шляху, де розташований комплекс буддистських печер. У 1900 р. у однiй iз печер, що була замурованою з XI ст. даоським монахом Ван Юаньлу, було знайдено величезну бiблiотеку манускриптiв IV–XI стст. з буддистськими, конфуцiанськими, даоськими канонами, а також книжками з полiтики, економiки, географii, медицини, математики тощо. Значну частину манускриптiв було вивезено до Францii, Англiй, Росii, США. На основi цих текстiв розвиваеться окремий напрям наукових дослiджень – дуньхуанезнавство.




2


Чжан – 3,2 м; чi – 32 см.