Книга - Біда бабі Палажці Солов’їсі

Бiда бабi Палажцi Солов’iсi
Іван Нечуй-Левицький


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Бiда бабi Палажцi Солов’iсi» Івана Нечуя-Левицького – оповiдання, наповнене картинами з життя селянськоi сiм’i***. Родиннi взаемини описанi з легким гумором, для твору характерний фольклорний колорит i жива народна мова. Перу автора належить низка подiбних за тематикою i стилем творiв, зокрема, «Бiда бабi Парасцi Гришисi», «Кайдашева сiм’я» та iн.





Іван Нечуй-Левицький

БІДА БАБІ ПАЛАЖЦІ СОЛОВ'ЇСІ



Ще до великоi заливи 1886 року баба Палажка овдовiла. Другий Палажчин чоловiк, Терешко Соловейко, ще за свого живоття одрiзнив i видворив свого старшого сина, Палажчиного пасинка: поставив для його опрiчну хату па левадi i видiлив частку поля. А як вiн почав слабувать i постерiг, що вже смерть за плечима, то написав духовницю, в котрiй одну половину поля одписав меншому синовi Петровi, а другу половину бабi Палажцi до ii живоття.

Старий Соловейко добре знав, яка на вдачу баба Палажка; знав вiн, що й Петро вдався на вдачу в свою матiр. І мати й син були непомирливi. Заводiяки, опришкуватi та лайливi. Соловейко добре вгадував, що Петро буде зобижати та кривдить матiр, бо ще за його життя вони не мирили i тiльки те й робили, то гризлись та лаялись. Син був непокiрливий, а його друга жiнка Оришка була сердита, нездатлива й натуриста i так само не слухала свекрухи, як i перша Петрова жiнка Олена. Соловейко боявся, щоб баба Палажка коли-небудь не кинулась з сокирою рубать синовi пiч та припiчок, як рубала колись пiч своему пасинковi в противнiй хатi, або щоб часом не рубнула з нестями сокирою й сина по спинi або й по головi. Бо вона була битлива: як тiльки полаеться з сином або з невiсткою, то так i вперiщить чим-небудь, що трапиться напохватi. Виправивши духовницю в волостi, Соловейко ще перед смертю оддав ii Палажцi на схованку. Баба сховала бомагу в своiй скринi i ключ од скринi прив'язала на шнурку до пояса. Але як помер старий Соловейко, вона вийняла духовницю з скринi, бо добре знала, що сини та дочки нишпорять в хатi, добирають ключа до скринi i без сорому крадуть в матерiв грошi.

Довго думала баба, де б то сховать духовницю так, щоб син не знайшов. Засунула вона ii за великий образ пiд рами, що висiв на покутi; але вона знала, що в це мiсце небезпечно класти, бо селяни звичайно ховають не тiльки бомаги, але навiть асигнацii за образами. Баба догадалась, що син та невiстка переднiше од усього шукатимуть духовницю за образами або в ii скринi.

Довго мiркувала баба i, нарештi, надумалась. Раз якось, як син i невiстка пiшли на роботу в поле, баба витягла спiдсподу духовницю, перекинула свою скриню на колiщатах, прибила цвяшками духовницю до дна в куточку, а поверх бомаги прибила ще й тоненьку дощечку так, щоб духовницi було не видно.

Вдарила вона три поклони перед образами, помолилась богу, перехрестила духовницю i знов перевернула скриню й поставила на мiсце. Вона важко зiтхнула, згадавши свого Соловейка, стала перед образами, помолилась богу за його душу; i в неi на душi стало легко й спокiйно, бо думала, що дiтям i в голову не прийде шукать духовницi десь пiд дном скринi.

Старий Соловейко вмер в пилипiвку, а як настала весна, Палажка почала всiм правувать в хазяйствi, як i було переднiшс за живоття старого Соловейка.

– Ото, сину, батько записав в духовницi, щоб наш город був сукупний, а половина поля була моя, доки й мого живоття. Ори ж, сину, свою частку й мою, але хлiб на моiй частцi я зберу сама, бо то мое добро.

– Навiщо, мамо, здалась вам ота морока? Ви вже старi, не здужатимете зiбрать хлiб з поля. Нехай буде наш город сукупний, i поле сукупне. Ми вам не боронитимемо хлiб iсти, – сказав син пiдлесливим голосом.

– Ще б пак боронили iсти хлiб, коли вiн мiй, а не ваш. Ти викосиш мое жито й пшеницю, а я таки здужатиму й сама згребти й в полукiпки скласти. Там же того хлiба жменя, а не цiлi лани! Або, коли хочеш, то я одберу свою частку зерном та й держатиму в коморi свою пашню окроми од вашоi. Ти ж бачиш, що в мене своi кури й гуси. Треба ж iх чимсь годувать, щоб було що й продати, й грошi на смерть зiбрать. А про город батько сказав, щоб був сукупний.

– Адже ж, мамо, в других людей матерi-удови не одрiзняються од дiтей, i в iх усе сукупне: i город, i поле, й пашня, – обiзвалась невiстка.

– То, бач, у других людей, а в нас воно може вийти iнакше. В других людей сини й дочки iншi, а в нас сини й невiстки iншi, не такi, як у людей. В батька ще й ноги не захололи, а ви вже й настовбурчились проти мене. Робiть лишень так, як я звелю, а не правуйте самi в моiй господi, – одказала Палажка вже сердитим голосом.

Син замовк. Оришка надула губи. Але вони мусили кориться старiй. Настали жнива. Мати зiбрала свiй хлiб, зараз загадала змолотить, одвернула половину пашнi й зсипала в коморi окроми, в опрiчний засiк, ще й назначила потаемно од iх вуглем смужку на стiнi засiка, доки було пашнi, щоб син або невiстка не брали пашнi з ii засiка. За ярину Палажка нiчого не казала синовi, бо на ярину вже орав син, i мати й не намагалась, щоб брать свою частку.

Але незабаром мiж Палажкою й сином та невiсткою почалась сварка та лайка. Син i невiстка були злi на бабу за те, що вона одопрiчнилась од iх з своiм добром: держала своi кури, качки й свинi i оддала iм тiльки корову. В хатi почалась сварка й колотнеча. Од першоi бабиноi невiстки зосталась сирiтка, дiвчинка Маруся. Невiстка загадувала iй няньчить свою найменшу дитину, загадувала одганять до череди худобу й вiвцi; а як вона не слухала, то била ii немилосердно. Баба оступалась за дiвчину, лаяла невiстку, а часом, по своему звичаю, розлютувавшись, з нестямки давала штовхани й поляпаси невiстцi.

На бiду синовi, ярина змилила того року, була обрiдна. А в серпнi трапилась така здорова залива, якоi й люди не запам'ятали, i дуже збавила огородину й леваду.

В мiсяцi серпнi, ввечерi, 1806 року, саме в недiлю, в Василькiвщинi була страшна залива. В селi Трушках дощ почався з початку дев'ятоi години ввечерi. Од сходу сонця насунули страшнi чорнi хмари. Проти червонястого неба на заходi хмари здавались ще чорнiшi й страшнiшi. Несподiвано схопилась буря, вдарив грiм, замиготiла блискавка. Червона блискавка неначе вогнем порола чорнi завiси на небi, а з тих розпiрок неначе було видно вогонь в якiйсь страшнiй, палаючiй на небi печi. Блискавка миготiла раз у раз; грiм гуркотiв i гув сливе безперестанку. Садове дерево, верби й високi осокори понад рiчкою та в городах зашумiли, засвистiли, гнулись i подекуди ламались. Надворi нiби починався страшний суд, нiби за чорною завiсою вже палало все небо.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/van-nechuy-levickiy/bida-babi-palazhci-solov-yisi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.