Книга - Мазепа. Історичні картини

Мазепа. Історичнi картини
Альфред Єнсен


Великий науковий проект
«Мазепа. Історичнi картини» – це переклад iсторичноi монографii Альфреда Єнсена, створеноi в 1912 роцi. Постать Івана Мазепи i досi е надзвичайл но супереч ивою, по-рiзному переосмислюеться й викликае рiзноманiтнi дискусii не лише в украiнськiй, але i в европейськiй спiльнотах. Окрiм цього, особистiсть та вчинки гетьмана постiйно мiфологiзуються та романтизуються, овiюються численними теорiями, припущеннями i вигадками такою мiрою, що навiть досвiдченим науковцям важко вiддiлити iстину вiд вимислу. Дослiдження Альфреда Єнсео на не позбавлене суб’ективних цiнок та висновкiв, проте в той же час становить неабияку вартiсть для украiнцiв, оскiльки, по-перше, дозволяе поглянути на себе i свою iсторiю очима видатного европейця, а по-друге, мiстить багато фактичного м матерiалу, спогадiв та листування, якi ожуть засвiдчити невiдомi моменти з житз тя Івана Мазепи та вiдкрити широкому агалу його об’ективний портрет.





Альфред Енсен

Мазепа





© Н. Р. Іваничук, переклад украiнською, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018





Слово вiд автора


Весною 1909 року я вирушив – частково на ласкаво наданi менi шведською казною кошти – на малороськi терени (Галичина та росiйськi губернii: Киiв, Полтава й Чернiгiв). Передусiм мене цiкавили мiсцевi традицii та лiтературнi пам’ятки, що стосувалися Карла ХІІ i Росii, бо я збирав по архiвах, бiблiотеках та музеях матерiали з тiеi епохи.

Результатом моiх дослiджень стала серiя iсторичних картин на тему «Украiна й епоха Карла ХІІ», у центрi яких перебувае украiнський гетьман Мазепа. Його злощасне втручання в iсторiю Швецii, фатальний збiг обставин та й особиста бiографiя викликають великий iнтерес. Матерiали, знайденi на далеких берегах Днiпра, я згодом доповнив дослiдженнями iз шведського архiву.

Ця культурно-iсторична монографiя про Мазепу зовсiм не мае на метi розв’язати надзвичайно суперечливу проблему стосовно вiйськових планiв Карла ХІІ пiд час його походу в Росiю i жодною мiрою не претендуе стати новим вiдкриттям серед багатющоi лiтератури про битву пiд Полтавою, ii передумови та наслiдки. Деякi деталi, до яких я тут удавався, не мають вагомого значення для iсторичноi науки. Проте, намагаючись подати правдиву i якомога повнiшу картину союзу Карла ХІІ з козаками, я сподiвався прислужитися шведськiй науцi й по можливостi висвiтлив деякi невiдомi досi моменти.






М. Бернiгерот. Іоанн Мазепа. Верховний вождь запорозьких козакiв. Гравюра першоi половини XVIII ст.



Монографiя не належить до так званоi фаховоi лiтератури, – вона звернена до широкого загалу i не в останню чергу – до спраглоi знань молодi, для якоi оповiдi про Мазепу та украiнських козакiв можуть стати такою ж захоплюючою лектурою, як пригодницький роман, лише з тою перевагою, що усе, викладене тут, е справжньою iсторiею, невiд’емною вiд нашоi нацiональноi пам’ятi. Книга про Мазепу повинна знайти дорогу до всiх прихильникiв iсторii епохи Карла ХІІ далеко поза тим вузьким колом спецiалiстiв, котрi займаються цiею проблемою. Особливо нинiшнього року, коли вiдзначаеться друге столiття Полтавськоi битви. Історiя Мазепи е iсторiею полiтичного занепаду цiлого народу.

Отакий популярний виклад аж нiяк, проте, не виключае, що моя праця (принаймнi автор сподiваеться) становитиме певну iсторичну цiннiсть, бо я скористався багатим матерiалом, писаним трьома слов’янськими мовами – польською, украiнською та росiйською, i численними працями, видрукуваними шведською. Дякую за це дослiдникам епохи Карла Великого.

Пильне око суспiльностi ковзне й не зауважить мого авторитету славiста, i жоден вчений не сприйме всерйоз мою розповiдь, та тим бажанiшими будуть моi побiжнi мiркування й вказiвки для тих, хто захоче поглибити студii у тому чи iншому напрямку.

Щоб по можливостi зберегти колорит епохи, я, наводячи давнi шведськi джерела, залишив первiсну транскрипцiю, а перекладаючи листи й цитати iз слов’янських джерел, зберiг деякi поняття й термiни в iх оригiнальному звучаннi, подавши одночасно у дужках шведський переклад.

Додаток про зображення постатi Мазепи в мистецтвi та художнiй лiтературi знайде вдячного читача не тiльки серед фахiвцiв. Що ж до iлюстрацiй, то вони промовляють самi за себе.



    Альфред Єнсен.
    Стокгольм, вересень 1909 року.




І. Земля i народ Украiни


Історична фантазiя читача понесе його у цiй книзi до могутньоi рiки Днiпра на Русi. Одна з найбiльших рiк Європи Днiпро, колишнiй Борисфен, змагаеться з «матiр’ю Волгою» та «Дунаем-батьком»: за розкiшнi, величнi простори – колись, а згодом – за iсторичну славу. З Днiпра бере свiй початок руська культура. Тут було засновано Киiв, «матiр городiв руських», по Днiпру плили варяги, нашi прашведськi предки-воi, котрi заклали зерно державностi у схiднослов’янську землю. Днiпро вiв до Чорного моря та до Мiклагорда (давня шведська назва Константинополя), по ньому у чужi краi пливло золото та руська честь i слава. І незбагненна iсторична доля розпорядилася так, що Карл ХІІ, сам примарна тiнь тоi давньоi епохи вiкiнгiв, вiйськовий авантюрник у кращому розумiннi цього слова, мечем проклав собi шлях на тi далекi простори, щоб бiля Днiпра завершити блискучу героiчну сагу свого чи, може, й шведського панування, а натомiсть зостатися при сумнiвнiй славi та безсумнiвнiй руiнi.






Днiпро в Каневi






Микола Рерiх. Заморськi гостi. 1901 рiк



Днiпро разом з Дунаем е однiею з тих слов’янських рiк, котрi найбiльше оповитi народною фантазiею, а саме слово – очевидно, тюркського походження – спорiднене з назвами рiк Дон, Донець, Днiстер, Дунай та iншими й означае «вода». Ця рiка оспiвана скальдами, носiями трьох слов’янських мов: украiнськими, польськими та росiйськими. «Чудовий Днiпро при тихiй погодi…» Украiнському читачевi знайомий цей опис М. Гоголя з його оповiдання про Украiну. На догоду iронii долi Гоголь, творець великоросiйськоi лiтературноi мови, був украiнського походження, справжнiм сином Украiни, чию нацiональну та мовну самобутнiсть усiма силами намагався заперечити й принизити великоруський брат. На теренах, що прилягають до Днiпра та його приток, i аж до самого гирла розмовляють по селах здебiльшого малоросiйською мовою, що належить до слов’янських мов i чию споконвiчну самостiйнiсть i незалежнiсть вiд великоруськоi мови усе частiше ставить пiд сумнiв офiцiйна наука.

Історiя малоросiйського, або ж украiнського, народу ще й дотепер вкрита подекуди темними плямами. Навiть загальноприйнята назва «Украiна» (саме слово означае «окраiну», «околицю» i стосуеться приднiпровськоi територii навколо Киева)[1 - Вперше слово Украiна зустрiчаеться у «Повiстi временних лiт» пiд роком 6695 (1187) у зв’язку зi смертю переяславського князя Володимира Глiбовича. «За ним же Украiна багато потужила» (переклад JI. Махновця), – фiксуе лiтописець. Можемо здогадуватися, що мова йшла про Переяславщину. Пiзнiше Украiною називали Холмщину i Пiдляшшя, Галицько-Волинське князiвство. Стосовно тлумачення назви Украiна рiзними авторами у рiзнi часи написано десятки наукових праць. На думку окремих учених (див. Хитрук В. Яким роком живем, украiнство? // Лiт. Украiна, 1991, № 19, 9 травня), термiн Украiна (Вкраiна) виник iз-за злиття прийменника У (В) зi словом «край», що означало держава, батькiвщина, а власне – Русь, i нiчого спiльного зi словом «окраiна» не мае. Врештi ж, схiднi околицi Суздальськоi землi нiхто Украiною нiколи не називав. Етимологiя назви Украiна до цього часу до кiнця не з’ясована, а наведене А. Єнсеном тлумачення е тiльки однiею iз численних версiй.] довго залишалася не до кiнця вивченою. Первiсно князiвство, що утворилося на берегах Днiпра iз столицею у Киевi, називалося словом скандинавського походження – «Русь»[2 - Русь, руси, рос, родi – власна назва племенi i територii його заселення. Вперше згадуеться у писемних джерелах пiд назвою «росомони» («розомани») у працi готського iсторика VI ст. Йордана. Плем’я жило на територii сучасного Середнього Приднiпров’я ще у 3-й чвертi першого тисячолiття нашоi ери. Отже, «Русь» е старою назвою Украiни. Киiвський лiтопис застосовуе ii до варягiв, а далi вживае назву «Русь» для означення територii полян – трикутника Киiвщини, обмеженого Днiпром, Ірпенем i Россю.Походження назви «Русь» – об’ект численних гiпотез, монографiчних дослiджень як iсторичного, так i лiнгвiстичного напрямкiв. Головнi з них:варязька (норманська) – висунута на поч. XVІІI ст. Баером, далi розвинута у працях Мiллера (1749), Кунiна (1844), Томсена (1877). Ця теорiя грунтуеться, окрiм свiдчень «Повiстi временних лiт», на варязькому, а не слов’янському характерi термiну, що, на думку авторiв, засвiдчують захiдноевропейськi, арабськi i грецькi джерела. Костянтин Багрянородний у своему трактатi (949 р.) подае назви днiпровських порогiв окремо «руською», «слов’янською» мовами. Але жодного шведського племенi, яке б мало таку назву, iсторiя не засвiдчуе, а виведення ii з фiнськоi мови вiд давньошведського слова «горег» – стерно дуже сумнiвне. Ця теорiя не з’ясовуе також вживання назви «Рос» у грецьких джерелах VІІI ст. Не може дати вiдповiдi i варязька теорiя, згiдно з якою ця назва зустрiчаеться ще у V ст. у зв’язку з нападом гуннiв 434—437 pp.;автохтонна – висунута М. Максимовичем в 1837 р. Але ii початки ведуться ще вiд Густинського лiтопису 1670 р. Вишукуеться етимологiчний зв’язок мiж назвою Русь i такими гiдронiмами, як рiчки Рось, Росава, Русна, Роставиця (О. Потебня). Варягiв ця теорiя трактуе як вiйськовi i торговi дружини не iз самих шведiв, а як рiзнонацiональнi, куди входили також i слов’яни. Але вiдомi iмена варягiв (князiв, дружинникiв) е, одначе, шведського походження;iранська – виводить назву «Русь» вiд назви племен iранського походження, типу роксолан (iранське слово «rokhs» означае «свiтло»). Ця теорiя добре пояснюе найранiшi назви, але дуже слабо в’яжеться з iсторичними i географiчними реалiями – роксолани жили на Дону, а назва «Русь» уперше вжита для означення територii коло Киева. Вважати, що ця назва була перенесена з Дону до Киева, сумнiвно, це, по сутi, пошук компромiсу з варязько-норманською теорiею.Слiд вiдзначити, що Володимиро-Суздальськi лiтописи (Лаврентiiвський, Троiцький та iншi) вже на початку ХІІI ст. чiтко зазначають, що Русь – це теперiшня Украiна, розмiщена на захiд вiд Валiв половецьких, а князi руськi (русстii) – це князi Киiвськi i Чернiгiвськi. Як приклад можна навести запис пiд роком 6731 (1223) – див. «Полное собрание русских летописей», СПб., 1846, с. 189. На думку украiнських iсторикiв (Я. Дашкевич, Я. Ісаевич та iн.), термiн «Малоросiя» мiг виникнути на означення метрополii по вiдношенню до всiх завойованих чи колонiзованих територiй, що називалися «Великоросiею» (аналогiчно як Мала Грецiя означала власне Грецiю, а Велика Грецiя – всi територii, якi греки включили до своеi держави).Назва «Росiя» була прийнята у вiзантiйськiй термiнологii як вiдповiдник до «Русi». Цей термiн (латинiзована форма «Russia») застосовувався iнколи для означення Великого князiвства Московського, пiзнiше – Московського царства у тогочасних московських документах, починаючи з XV ст., а також – рiдко – i на заходi. Як полiтичний термiн Росiя (або Росiйська iмперiя) була усталена 1721 року з прийняття Петром титулу iмператора для всiх земель Московського царства та завойованих або iнкорпорованих територiй i народiв. Вiдтодi, на вимогу царського уряду, назву «Росiя» замiсть «Московiя» почали вживати на Заходi.], i немае жодного сумнiву: руси, про яких розповiдае у своiй хронiцi Нестор, були переважно украiнцями. Тодi як назва «Росiя» стосувалася росiйського царства, що виникло навколо Москви. У давнiх рукописах трапляеться латинiзована назва «рутенцi». Ця назва збереглася, i згодом рутенцями називали ту частину украiнського населення, яка проживала на територii, загарбанiй Австро-Угорською iмперiею. Термiн «Малоросiя» (Мала Росiя) як протиставлення «Великороси» (Московське царство) став загальновживаним у XVІІ ст. пiсля об’еднання обох держав i згодом служив спiльною назвою трьох губернiй на схiд вiд Киева – Чернiгiвськоi, Полтавськоi та Харкiвськоi. На сьогоднi малороси вживають поетичну, але географiчно неточну назву «Украiна» для позначення усiеi територii, на якiй розмовляють украiнською мовою. Щодо чисельностi малоросiйського населення думки розходяться. Найвизначнiший знавець украiнського народу та украiнськоi iсторii, чий авторитет не пiдлягае жодним сумнiвам, професор Михайло Грушевський (Лемберг (Львiв) – Киiв) подае загальну цифру 31—32 мiльйони чоловiк, з яких 5,5 мiльйона проживае в Австро-Угорськiй iмперii. Навiть якщо така цифра надто завищена, незважаючи на науковий авторитет професора Грушевського, все одно малороси належать до найчисленнiшоi слов’янськоi нацii поруч з великоросами та поляками, i уже ця обставина гарантуе малоросам увагу, на яку собi заслужила у багатьох вiдношеннях темна iсторiя цiеi нацii.






Микола Гоголь






У 1187 роцi в Іпатiiвському лiтописi вперше з’явилося слово «Украiна»






Іпатiiвський лiтопис






Карта «Бiлоi Русi або Московii» француза Юбера Жайо 1685 року. Наддiпрянщина показана як «Украiна (Vkraina) або край козакiв». На схiд вiд неi, мiж Воронезьким (Worotin) i Рязанським (Rezan) князiвствами, вказано «Окраiну» (Okraina), що вiдповiдае землям донських козакiв






Карта Радзивiла – перше картографiчне джерело де використана назва Украiна. Перше видання карти було здiйснене Вiллемом Блау у 1613 роцi






В. Васнецов. Нестор Лiтописець (Володимирський собор, Киiв)






Михайло Грушевський



Етнографiчна територiя, яку репрезентують малороси i яка в окремих випадках, як виняток, змушувала говорити про себе у контекстi свiтовоi iсторii, простягаеться по обидва боки Днiпра i через неозорi степи тягнеться до пiвнiчного узбережжя Чорного моря. Природними кордонами ii е: на пiвночi – притоки Днiпра Прип’ять, Десна та Сейм; на заходi – Карпати, Днiстер, Сян та Буг[3 - Автор помиляеться. Захiднi межi розселення украiнського народу на початку XX ст. сягали рiки Попрад у Словаччинi i майже досягали р. Вiсли в Польщi, Етнографiчнi територii включали Пряшiвщину (Словаччина), Лемкiвщину, Надсяння, Холмщину i Пiдляшшя. Окрiм того, автор нiчого не каже про сучасне Закарпаття – пiвденний захiд украiнських етнографiчних територiй з другого боку Карпат.]; на пiвднi – Чорне море i на сходi – Дон. До Украiни належать також меншi мовнi територii на пiвнiчно-схiдному узбережжi Криму, на Кавказi, мiж Доном та його притокою Маничем разом з Кубанню. Найпiвнiчнiшими мiстами цiеi подiленоi помiж трьох держав територii е Брест, Пiнськ та Чернiгiв, найбiльшi мiста на заходi – Лемберг (Львiв) та Холм (у руськiй Польщi); найпiвденнiше мiсто – Новоросiйськ на схiдному узбережжi Чорного моря.






Украiнськi етнiчнi землi за Михайлом Грушевським



Як уже згадувалося, християнське князiвство, що утворилося навколо Киева наприкiнцi першого тисячолiття нашоi ери, було по своiй сутi украiнським. Це факт, який часто оминаеться у росiйських iсторiографiчних писаннях. Духовна лiтература, що поширилася з Вiзантii на приднiпровськi терени, була оригiнальнiшою, свiтлiшою й свiжiшою, нiж суха, похмура догматика, яку насаджувала Москва i яка залишила свою важку печать на давнiй росiйськiй лiтературi. Дух лицарства, що пронизуе знамениту поему про похiд князя Ігоря проти половцiв, був далеким i чужим Москвi. Тож коли Петро І почав свою велетенську освiтню роботу, йому було дуже непросто, бо серед його духовних попередникiв та соратникiв не знайшлося визначних знавцiв мов та релiгii. Довелося запрошувати випускникiв, випестуваних школою та академiею у Киевi, щоб, використавши iхню украiнську душу, прокласти мiст, по якому розвинута вiзантiйська культура змогла б вступити до все ще варварського великоруського царства.






Карта Схiдноi Європи француза Гiйома Делiля 1723 року. Надднiпрянщина i Пiвденна Бiлорусь позначенi як PETITE RUSSIE (Мала Русь). Ця назва пересiкаеться в районi Надднiпрянщини з iншою, що простягаеться до Слобожанщини: UKRAINE OU PAYS DES COSAQUES (Украiна або Краiна козакiв)



Та не порятували украiнцiв iхнi заслуги в царинi культури. Коли на початку ХІІI столiття татари з Азii вторглися у схiдну Європу, Украiна стала першою жертвою страшних руйнацiй, що завершилися знищенням Киева у 1240 роцi. А географiчне положення i слабкiсть певних дiлянок кордону дуже утруднювали вiдродження новоi украiнськоi держави, хоча самi украiнцi – бiльшою мiрою, нiж iншi слов’яни – надавалися до цiлеспрямованого полiтичного державоутворення. Бiльша частина Украiни попала у залежнiсть вiд Литви, i лише князям Галицько-Волинського князiвства вдавалося ще деякий час протистояти процесам занепаду. Завдяки персональнiй унii Польщi та Литви (1386) поляки здобули перевагу на Украiнi, а пiсля Люблiнськоi унii (1569) панування Польщi стало суцiльним, Литва та Русь (Бiлорусiя разом з Украiною) повнiстю перейшли пiд владу могутнього польського королiвства.






Ян Матейко. Люблiнська унiя. 1869 рiк



На перший погляд здавалося, що ця васальнiсть нiяким чином не ущемила свободи украiнцiв. Сiгiзмунд Август[4 - Сiгiзмунд-Август, Жигмонт-Август (1520—1572) – польський король (1548—1572), великий князь литовський з династii Ягеллонiв.]у 1572 роцi пiдтвердив «рiвноправнiсть» украiнцiв з поляками, а через двадцять чотири роки узаконив цю рiвнiсть польсько-украiнською церковною унiею, за якою греко-православна церква ставала пiд верховенство папи римського, але залишала за собою право повноi релiгiйноi свободи[5 - Берестейська унiя (1596) не була польсько-украiнською церковною унiею, а унiею з Римом. Окрiм того, це було в часи королювання (1587—1632) Сiгiзмунда (Жигмонта) ІІІ Вази (1566—1632).]. У тi часи ще можливi були такi факти, як той, що у 1621 роцi Сагайдачний – перший украiнець, який прийняв офiцiйний титул гетьмана, – допомiг полякам у битвi пiд Хотином проти туркiв.






Петро Конашевич-Сагайдачний



Та це взаемопорозумiння було, зрештою, вимушеним, бо обидва народи за своею природою абсолютно рiзнилися мiж собою. Кожен виношував свiй iдеал свободи. Полiтичною метою украiнцiв було демократичне з елементами комунiзму суспiльство, а польська шляхта тим часом створила Рiч Посполиту – аристократичну олiгархiю з королiвським етикетом. Результатом релiгiйноi унii стало вторгнення езуiтiв у Приднiпров’я, де вони силою та хитрощами проводили католицьку пропаганду, а полiтична унiя обмежила права та свободу украiнцiв. Тепер iхня доля залежала вiд гетьмана, призначеного польською короною, а також вiд польських чиновникiв та шляхти, яка визискувала мiсцеве населення подекуди прямо – шляхом податкiв, а подекуди опосередковано – через еврейських орендаторiв. Селяни мусили сплачувати податки з будь-якого приводу: за риболовнi вершi та пасовиська, за мливо та оранку, за хрещення дiтей та заручини.

Полiтичне невдоволення поглиблювалося також i новими постановами, як, наприклад, забороною продавати селiтру та порох козакам, бо за спецiальним розпорядженням усi незареестрованi козаки, тобто, не внесенi в офiцiйнi реестри – списки оплачуваних державною казною воiнiв, повиннi стати крiпаками у помiщикiв. Зростаючий опiр украiнцiв проти полякiв носив полiтичний, релiгiйний та передусiм – соцiально-економiчний характер i наприкiнцi XVI столiття вилився у хвилю могутнiх повстань, якi супроводжувалися жорстокими репресiями з боку польського уряду. Історiя та народна творчiсть зберегли iмена багатьох «розбiйникiв», якi вiддали життя за свiй – украiнський – народ. Серед них передусiм варто назвати Северина Наливайка з Острога, брат якого, Дем’ян, був священиком при дворi шляхетного мецената, князя Костянтина Острозького, у чийому замку на Волинi було надруковано першу слов’янську Бiблiю[6 - Мова йде про одну iз найунiкальнiших пам’яток украiнського книжкового мистецтва – «Острозьку Бiблiю» (1581), надруковану в Острозi.]. Вiйсько Наливайка було розгромлене, а його самого схопили й стратили у Варшавi 1594 року. За широко розповсюдженими чутками Наливайка було спечено живцем у розжареному мiдному бику. Та ця «iсторiя», на яку, мiж iншим, покликаеться й украiнський письменник Іван Франко зi Львова, е, зрештою, легендою, фантазiйним вiдлунням минулих часiв, переказом фiнiкiйського мiфа про Молоха та античного мiфа про тирана Фаларiса з Агрiгента.






Северин Наливайко






Костянтин Василь Острозький






Острозька Бiблiя – перше повне видання всiх книг Св. Письма церковнослов’янською мовою здiйснене в Острозi 1581 року зусиллями князя Костянтина Острозького






Тарас Федорович (Трясило)



Інший украiнський народний вожак, Тарас Трясило, страчений 1632 року, став iсторичним прототипом головного героя в чудовiй повiстi Гоголя «Тарас Бульба», перекладенiй, до речi, шведською мовою. Гоголь залишив у лiтературi, певне, найпрекраснiший пам’ятник Украiнi та епосi приднiпровськоi вiйськовоi романтики.


* * *

Пiд тиском нестерпних умов, коли Украiну з одного боку плюндрувала татарва, а з другого – точила пiт та кров польська шляхта, населення змушене було втiкати й шукати надiйного сховку. Внаслiдок цього процесу утворилася iнституцiя, що належить до найцiкавiших суспiльних явищ в схiднiй Європi, – козацька республiка, котра виникла у нижнiй течii Днiпра. Спершу там панував, можливо, первiсно-общинний лад, але згодом в силу певних обставин розвинувся подiл на касти. У ньому проявилися анархiчнi, iндивiдуалiстичнi та комунiстичнi риси украiнськоi нацii.

Слово «козак»[7 - Слово «козак» тюркського походження, вперше зустрiчаеться в словнику половецькоi мови у серединi ХІІІ ст. Первiсне значення його – людина, що займаеться вiйною та розбоем. Це слово е й у вiзантiйських джерелах, iнструкцiях iталiйських мiст, якi розсилалися своiм колонiям у Причорномор’i. Козаками називалися озброенi люди, якi несли охоронну службу на кордонах, боронили купецькi каравани. Наприкiнцi XV ст. ця назва перейшла на украiнське населення, що займалося промислом «на у ходах» i охороною прикордоння. Украiнське козацтво, на вiдмiну вiд iнших козацьких формацiй Схiдноi Європи, бере на себе величезну вiдповiдальнiсть за вiдродження украiнськоi державностi, потоптаноi частково Литвою, а далi, особливо тяжко, Польщею, в захистi рiдного краю вiд спустошення татарами i турками.], спорiднене за значенням з розповсюдженим в Угорщинi та серед пiвденних слов’ян словом «гайдук», певно, азiатського походження i пов’язане з монгольською навалою; воно згадуеться також у листi кримського хана Менглi Гiрея до царя Івана Грозного, датованому 1492 роком, де мовиться про ординських козакiв. Пiзнiше це слово часто зустрiчалося на схiдних та пiвденних теренах сьогоднiшньоi Росii, i значення його мiнялося залежно вiд мiсцевостi. На Кримському пiвостровi козаки творили певну соцiальну верству, вони обробляли землю та платили податок вiйськовими трофеями. На заходi Росii це були вiльнi землероби, а на берегах Днiпра, Дону та Волги козаки жили головним чином з рибальства.






Менглi I (посерединi) зi своiм старшим сином Мехмедом (лiворуч) перед султаном Баезедом II (праворуч)



Поступово козаки, якi жили по середнiй та нижнiй течii Днiпра, стали прибирати виразно войовничого характеру, бо волелюбнi украiнцi добували собi зi зброею у руках не тiльки засоби для iснування, а й боролися за волю та незалежнiсть свого народу. До них усе бiльше й бiльше стало приеднуватися людей без сталого притулку, а то й просто авантюристiв, якi шукали захисту вiд татар, туркiв чи полякiв. Полiтика польського уряду була спрямована на те, щоб мати якнайбiльший вплив на цю державу в державi, переманити на свiй бiк частину «розбiйникiв», звiльнивши iх вiд оподаткування вiйськовими трофеями (на вiдмiну вiд кочiвникiв), та поступово закабалити решту землеробiв, утягнувши iх у систему суспiльних вiдносин, що панували на той час у Польщi. Останнiй план польського уряду, як ми уже бачили, провалився, зате намiр щодо «розбiйникiв» удався. Стала куватися нова зброя, яка невдовзi повернулася проти самоi ж Речi Посполитоi. Уже в 1506 роцi було видано указ польського уряду про подiл козакiв на «низових», тобто запорожцiв, та «городових», тобто тих козакiв, котрi проживають по мiстах Украiни. А за правлiння Стефана Баторiя[8 - Баторiй Стефан (1533—1586), семигородський воевода (1571—1576), польський король (1576—1586).] було створено платну козацьку армiю, що становила 6000 чоловiк i перебувала на службi польського короля, тодi як решта козакiв, переважна бiльшiсть, змушена була займатись землеробством, рибальством, ремеслом та деякими вiльними вiйськовими професiями на землях нижньоi течii Днiпра. Власне, цi козаки, вiдомi пiд назвою «запорожцi», зiграли визначну, просто блискучу, хоча й дуже короткочасну роль в iсторii схiдноi Європи.

Глянувши на карту, ми побачимо, що Днiпро пiд Киевом рiзко повертае на захiд, оминаючи розмiщенi на сходi вiдроги карпатських хребтiв, через якi не могла прокласти собi дорогу могутня рiка. Проте, щоб добратися до Чорного моря, Днiпровi доводиться пробиватися крiзь високi кручi та скали. Тут на його шляху стали так званi пороги, тобто скелястi каменi, через якi водограями спадае вода. Вони ще й сьогоднi е перепоною для судноплавства. Винятком можуть бути хiба окремi невеликi човни, керованi досвiдченими лоцманами. Це тi самi пороги, на якi у свiй час наткнулися нашi шведськi вiкiнги. Їм доводилося брати на плечi своi легкi човни й переносити iх берегом, щоб потiм знову продовжувати шлях вниз по течii. Упродовж 70 кiлометрiв пiвденнiше Катеринослава простягнулися цi пороги, усього нараховуеться 11 порогiв та 6 «загорож», менших порогiв[9 - Акад. Дм. Яворницький вважае, що порогiв на Днiпрi було 9. За його означеннями, порiг – це камiнна гряда, яка перегороджуе рiчку од одного берега до другого, а забори – гряда, яка займае тiльки частину рiчки – або з правого, або з лiвого. Цi пороги називалися так: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовнiговський, Будильський, Лишнiй, Вiльний. Проте окремi пороги мали ще й Іншi назви: Ненаситецький – Ненаситець (Ревучий), Вовнiговський – Вовнизький, Будильський – Будило i т. д. За порогами починався край, який одержав назву Запорiжжя (див. кн. Яворницький Д. І. Днiпровi пороги. Днiпропетровськ: Промiнь, 1989).]. Вiдомi прадавнi шведськi назви семи iз них: «Не спи!», «Острiв-скала», «Гуркiтливий», «Вiчний водоспад», «Спадаюча хвиля», «Той, що смiеться» та «Удар».






Стефан Баторiй






Пороги. Початок ХХ столiття



Норовиста рiка служила природним захистом вiд ворожих нападiв з боку моря, i тому саме за порогами спорудили запорiзькi козаки свое майже неприступне гнiздо. Цей укрiплений табiр називався Сiччю (сiч – галявина, просiка). Залежно вiд обставин табiр переносився з одного острова на iнший. Усього вiдомо вiсiм таких Сiчей, найважливiшими з яких були Хортицька та Чортомлицька. Король Сiгiзмунд І[10 - Сiгiзмунд (Жигмонт) І Старий (1467—1548), польський король i великий князь Литовський (1506— 1548).] (помер у 1548 роцi) вiддав козакам у «вiчне володiння» землi навколо порогiв по обидва боки Днiпра разом з валом, насипаним для оборони вiд татар i туркiв. Тут збиралися всi, хто «готовий був на тортури пiти за християнський трон i не боявся скласти голову за вiру християнську». Сiч називали «козацькою матiр’ю», а Великий Луг, степ на захiдному березi Днiпра, саме навпроти Хортицi, – «батьком». І коли султан спитав, скiльки запорожцiв на Сiчi, вiдповiдь звучала так: «За кожним кущем по козаковi, у кожнiй балцi по сотнi».








Днiпровi пороги. Карта кiнця XIX – початку XX столiття






Реконструкцiя Чортомлицькоi сiчi



Це своерiдне вiйськове суспiльство безнастанно поповнювалося за рахунок украiнського населення та вихiдцiв iнших нацiй, бо ж пiвденно-схiдна Європа така велика, а Сiч була вiдкритою для всiх, здатних носити зброю у руках, нацiональна приналежнiсть до уваги не бралася. Бiльшiсть прибульцiв була, звичайно, з Украiни, але траплялося заблукати сюди й нiмцям, iталiйцям, французам, часом навiть англiйцям. Першою умовою для вступу у цей вiйськовий монаший орден було те, що новобранець мав бути «вiльним», тобто не крiпаком, а також неодруженим[11 - Тут автор сам собi суперечить. Справдi, приводити на Сiч жiнок не дозволялося, але на час перебування на Сiчi дружина козака могла бути просто вдома.], бо приводити на Сiч жiнку, матiр чи сестру заборонялося пiд загрозою смертi. Усiм належалося сповiдувати православну вiру, i якщо на Сiчi з’являвся католик, мусульманин, лютеранин чи жид, вiн повинен був вихреститися, прийняти православну вiру. 1632 року було вирiшено спровадити з Сiчi усiх католикiв. Але ж нiхто у нiкого й нiколи не питав про пашпорт, походження чи минуле, i дуже часто новоспечений запорожець прибирав собi якесь прiзвисько, щоб надiйно приховати свое справжне iм’я. Та досить було комусь утомитися вiд цього дикого привiлля, як вiн мiг одразу ж без перешкод покинути Сiч i податися свiт за очi. Бо ж не усi, звичайно, могли постiйно брати участь у битвах та вправлятися у володiннi зброею. Запорожцi дiлилися на два класи: «сiчовики», що були своерiдною вищою вiйськовою кастою й вели безперервне казарменне життя на Сiчi, та «зимiвники», котрi жили на прилеглих до Сiчi землях i в перiоди мирних перепочинкiв займалися рибальством, тваринництвом та землеробством, всiляким ремеслом, проте у скрутний час ставали до зброi.






Замок-фортеця на островi Мала Хортиця, реконструкцiя






Карта Запорозьких Сiчей у 1552—1775 роках






Запорiзьки казаки. Лiтографiя з видання «Лiтописець про Малу Росiю». 1847 рiк



Мiсцева назва козацького похiдного табору – кiш (слово татарського походження). Кiш складався з 38 куренiв, хатин, сплетених з лози та щiльно вкритих кiнськими шкурами. Кожен такий курiнь з ватрищем посерединi (слово «курiнь» походить вiд «курiти, димiти») вмiщав 150 чоловiк, тобто табiр такого типу, як правило, становив 6 000 чоловiк, готових будь-якоi митi стати до бою. Та якщо готувався великий похiд, запорiзьке вiйсько разом iз зимiвниками налiчувало близько 50 000 вершникiв. Окрiм того, були ще так званi «паланки» – укрiплення, сторожовi пости по обидва боки Днiпра.






Козацька рада на Сiчi. Гравюра з видання Олександра Рiгельмана «Лiтописна сповiдь про Малу Росiю та ii народ i козакiв узагалi». 1786 рiк



В основу Запорозькоi республiки було покладено демократично-комунiстичне самоврядування. Кожного першого дня нового року все, добуте на землi й у водi, полюванням чи рибальством, розподiлялося з допомогою жеребкування (жеребки лежали у шапцi, й звiдти iх тягнули по черзi), а у военний час здобич намагалися подiлити порiвну. Наради вiдбувалися пiд вiдкритим небом, на майданi посеред табору, усi мали стояти з непокритими головами. Вибори проводилися загальним вiдкритим голосуванням, i рiдко обходилося без сварки чи бiйки. Перемогу часто здобували наймiцнiшi горлянки та найсильнiшi кулаки. Президент цiеi республiки називався «кошовим отаманом». При виборах кошовому за звичаем належало церемонитися й двiчi вiдмовлятися, перш нiж погодитися на високий пост. Потiм вiн кланявся на всi чотири сторони свiту, а запорожцi бажали йому «лебединого вiку та журавлиного крику». А ще звичаем було посипати пiском його тiм’я, щоб не зазнавався через свое вивищення й усвiдомлював свою мiзернiсть супроти незалежного вияву волi народу. Запорожцi повнiстю голили голови, тiльки на потилицi залишали довгий пасмо-чуб – хохол[12 - Цей чуб козаки називали оселедцем. Цiкаву версiю щодо значення слова «хохол» висунув мовознавець зi Львова М. Рогович. На його думку, це слово монгольського походження: «хох» означае синiй, голубий, небесний, «улу» («юлу») – жовтий. Кiнцева голосна редукуеться, i ми отримуемо теперiшне звучання. Ця гiпотеза цiкава тим, що синi i жовтi кольори – кольори нацiонального прапора украiнського народу – могли бути кольорами племiнних об’еднань давнiх украiнцiв, а саме слово перейшло в мову наших сусiдiв, втративши свое первiсне значення. Про це детальнiше див. статтю Б. Якимовича «До питання про украiнську нацiональну символiку» (Пам’ятки Украiни, 1989, № 3).]. Це слово московити використали як насмiшливе прiзвисько для усього украiнського народу.






Булава гетьмана Богдана Хмельницького, XVII столiття



У военний час кошовий мав необмеженi повноваження, зате в мирну пору вся влада належала народним зборам або ж обранiй усiма радi. Наприкiнцi кожного року кошовий звiтував про свою дiяльнiсть, i якщо його визнавали винним у якомусь зловживаннi, то негайно позбавляли булави, нерiдко караючи й на смерть. Цим пояснюеться часта змiна кошових отаманiв. Ознакою рангу кошового була булава – схожий на скiпетр жезл, прикрашений кулею. Бозна-якоi освiти, окрiм володiння практичною вiйськовою професiею, вiд кошового не вимагалося, тому нерiдко траплялось, що деякi колишнi семiнаристи з Киева, обранi кошовими, не признавалися до свого вмiння читати й писати тiльки через те, щоб не будити до себе недовiри. І ось ця неосвiченiсть, справжня чи удавана, мала свою перевагу – кошовий нiколи не скрiпляв особисто жодних контрактiв чи документiв.

Росiйський художник Репiн намалював широковiдому картину – вона демонструвалася й у Стокгольмi, – на якiй зображено запорожцiв, котрi диктують зневажливого листа турецькому султановi. Цей мистецький твiр викликае не тiльки iсторичний iнтерес, а й майстерно передае мiмiку облич – нестримний регiт чи зневажливу посмiшку. Ми маемо iсторичний доказ того, що комiчно-бурлескна картина професора Репiна не е перебiльшенням. Коли султан Мухамед VI своiм зверхнiм листом до запорожцiв, де вiн iменуе себе «братом Сонця й Мiсяця, нащадком бога та його намiсником на землi, володарем Македонii, Вавiлона, Єрусалима та Єгипту», сподiвався змусити козакiв покоритися, вони вiдповiли йому листом, копiя якого дiйшла до нас iз XVI столiття. Ось цей вишуканий документ, у достовiрностi якого знавцi не сумнiваються:






Ілля Репiн. Запорожцi пишуть листа турецькому султану



«Ти – шайтан турецький, клятого чорта брат i товариш i самого люцифера секретар! Який ти в чорта лицар, коли ти голою с… ю iжака не вб’еш?.. Чорт викидае, а твое вiйсько пожирае. Не будеш ти годен синiв християнських пiд собою мати; твого вiйська ми не боiмось, землею i водою будемо битися з тобою. Вавiлонський ти кухар, македонський колесник, ерусалимський броварник, александрiйський козолуп, великого й малого Єгипту свинар, татарський сагайдак, кам’янецький кат, подолянський злодiюка, самого гаспида внук i всього свiту i пiдсвiту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча с… а, рiзницький собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобi козаки вiдказали, плюгавче! Невгоден еси мати вiрних християн!

Числа не знаем, бо календаря не маем, мiсяць на небi, год у книзi, а день такий у нас, як у вас, поцiлуй за те ось куди нас!..



    Кошовий отаман Іван Сiрко зо всiм кошом запорозьким».

При кошовому було кiлька високих довiрених осiб, надiлених виконавчою та дорадчою владою: генеральний осавул, котрий брав на себе командування вiйськом за вiдсутностi кошового та в обов’язки котрого входив нагляд за вiйськом у мирний час; суддя, в якого зберiгалася срiбна печать, та секретар, або ж писар. Крiм того, кожен курiнь мав свого отамана, ознакою влади якого була булава, менша за розмiрами, нiж булава кошового.






Дмитро Яворницький



Найвизначнiший дослiдник iсторii Запорозькоi Сiчi, директор етнографiчного музею у Катеринославi Д. І. Яворницький залишив у своiх численних працях цiкавi вiдомостi про звичаi та традицii козакiв. У мирнi часи запорожцi жили одноманiтно й невибагливо: уставали разом iз сонцем, вмивалися рiчковою водою, а пiсля ранковоi молитви сiдали до гарячого снiданку. До обiду вони оглядали коней, чистили зброю, лагодили одяг та… смалили люльки. Ополуднi курiнний кухар бив у металевий казан, скликаючи козакiв свого куреня на обiд. Обiд звичайно складався з рибноi та мучноi страви, яку запивали водою або квасом. За м’ясо кухаревi треба було платити окремо. На свята готувалася ячмiнна або кукурудзяна мамалига з соленим овечим сиром, пастремою (висушеною на сонцi бараниною) чи з тетерею. Рiдку страву козаки iли ложками, а густу брали руками. Перед трапезою i пiсля неi читалася молитва. Вечори проводилися з музикою, спiвами й танцями. Найпоширенiшими iнструментами були кобза (бандура, восьмиструнна гiтара або лютня), скрипка, сопiлка та цимбали.

Сповiдуючи православну вiру, запорожцi суворо дотримувалися постiв та релiгiйних свят за грецьким церковним календарем. Пiд час свят надолужували втрачене за час посту: вiдвiдували один одного, палили з рушниць, смалили люльки i цiлими днями не припиняли пиятики. Про люльку спiваеться у давнiй украiнськiй народнiй пiснi:

…З жiнками нам не водиться,
А тютюн та люлька
Козаковi у дорозi знадобиться.

Перебуваючи в станi вiйни, козаки горiлки не вживали. П’яного отамана, наприклад, у час морського походу викидали за борт. Зате вдома, на Сiчi, повнiстю вiддавалися насолодам, буянили, пиячили по корчмах, якi вони поетично називали «княгинями», а жити без «оковитоi» просто не могли.






Невiдомий художник. Козак Мамай. Олiя. Одеський художнiй музей 1728 рiк



Судочинство у козакiв було дуже простим i одночасно – надто суворим. За образу вiйськових старшин козака прив’язували до гармати, боржника приковували до гармати ланцюгами, а злодiя шмагали нагаями пiд шибеницею. Найпоширенiшим покаранням було побиття киями бiля ганебного стовпа на площi, де завжди наготовi лежала в’язка сухих палиць з гудзами на кiнцях. Екзекуцiя могла продовжуватися кiлька днiв i нерiдко закiнчувалася смертю караного. За вбивство чи за iнший тяжкий злочин, наприклад, перелюбство, належалася смертна кара. Винного живцем закопували разом з убитим ним козаком або вiшали: садили злочинця на коня, накидали петлю, а потiм вiдганяли коня з-пiд шибеницi. Кара смертю на палi належала до найжорстокiших у той час тортур, козаки могли запозичити ii у московитiв або у полякiв.

Так минало життя запорожцiв: часом – одноманiтно, а часом – у звитяжних вiйськових походах. На старiсть деякi козаки йшли в монастирi, щоб замолювати своi грiхи, та бiльшiсть з них гинули у походах, пропадали безслiдно або ж знаходили свiй вiчний спочинок на сiчових цвинтарях у повному озброеннi. Один словацький священик (ми ще повернемося до нього), який супроводжував Карла ХІІ у його походi на Украiну, описав таке поховання. На могилi часто стояла пляшка з «оковитою», щоб козака не мучила спрага, доки вiн потрапить до царства небесного.

Характернi риси украiнського народу сконцентрованi у приднiпровських козакiв. Це строката мiшанина вад i доброчинств. Козаки були жорстокими, нестримними, свавiльними, вiроломними, хитрими, але водночас вiдзначалися щиросердiстю, дитячою добротою, невибагливiстю, гостиннiстю, честолюбством – усi цi якостi бiльшою чи меншою мiрою властивi i iхнiм гетьманам та отаманам. Але передусiм iм властива нестримна жадоба волi, що у поеднаннi з холоднокровною мужнiстю та зневажливим ставленням до смертi торувала iм переможний шлях в усiх вiйськових виправах. Уже в 70-х роках XVI столiття козаки здiйснювали вiйськовi походи у Молдавiю (Валахiю) та Крим. На своiх легких «чайках» (човнах, у яких можуть розмiститися 60 чоловiк) вони бурунили води Чорного моря, палили Синоп та погрожували самому султановi пiд мурами Константинополя.

Украiна та запорiзькi козаки були вiдомi у шведськiй лiтературi ще задовго до горезвiсного знайомства з ними Карла ХІІ[13 - Карл ХІІ (1682—1718), король Швецii (1697— 1718).]. Петрус Петреюс, наш перший дослiдник росiйськоi культури, видав на початку епохи правлiння короля Густава II Адольфа[14 - Густав II Адольф (1591—1632) – шведський полководець i король (1611 —1632), син шведського короля Карла IX.]працю, у якiй де правдиво, а де нi, розповiв про татар, але нi словом не згадав про украiнцiв, про козакiв же знав тiльки те, що це «волелюбний, войовничий народ, усi при конях, озброенi луками та стрiлами, шаблями, а ще довгими мечами й списами. На тих землях, що межують з Московитiею, дотримуються росiйськоi релiгii».






Запорожцi на чайках нападають на турецьку галеру



Така характеристика гiдна подивування, бо похiдний священик Карла ХІІ Нордберг особисто дослiджував реальний стан справ i зумiв належним чином оцiнити цей чужий i неприйнятний для шведського священика свiт. Його зображення запорожцiв у «Історii Карла ХІІ» варте уваги й здебiльшого вiдповiдае правдi. Ось що пише Нордберг:

«Запорожцi – народ, що живе на Днiпровських островах, нижче Киева на 50 миль. Назва iхня походить вiд «порогiв», водоспадiв чи перекатiв, що зустрiчаються у тринадцяти або й бiльше рiзних мiсцях вниз по течii рiки. Першими запорожцями стали утiкачiселяни з Волинi, Подiлля, Росii та iнших краiв. Чисельнiсть iхня зросла до 1000 чоловiк. Харч вони собi добувають полюванням та рибальством, проте частiше живуть iз трофеiв, привезених з вiйськових виправ до кордонiв зi своiми сусiдами. Спочатку вони не давали спокою туркам та татарам, завдаючи iм багато шкоди як на сушi, так i на морi».






Карл XII



«Чисельнiсть iхня не завжди однакова. Улiтку часто сягае 30 000 чоловiк, якi збираються з усiеi Украiни та прилеглих краiв. Їх вважають за найвiдчайдушнiших з усiх козакiв, i тому, коли вони лаштуються до походу, усе населення спiвчувае i допомагае iм. Вони не тримають коло себе жiнок. Якщо з походу на Польщу чи iншi краiни вони приводили полонянок, то тут же продавали iх туркам чи татарам. Коли ж хтось з козакiв робив полонянку чи рабиню своею наложницею, його без жалю топили. Новоприбулий козак добувае собi харч полюючи або рибалячи, доки тривае сприятлива пора року. Взимку вiн може повернутися додому й одружитися, якщо мае таке бажання. З першими весняними днями козаки повертаються на Запорожжя. До речi, ставлення до жiноцтва на Украiнi дуже суворе».

Далi наш скрупульозний лiтописець повiдомляе, що на Сiчi постiйно перебувала залога у 4000 чоловiк. На найвищому пагорбi стояло 30 хатин – таких великих i просторих, що у них могли розмiститися на нiчлiг 400—500 чоловiк. У Полтавi козаки продавали рибу, хутра та сiль, а взамiн брали харчi, тютюн, горiлку, кулi, порох та залiзний iнструмент. Годували вони своiх коней узимку в мiстах, бо на Сiчi не вистачало сiна.

Адлерфельт, похiдний камергер Карла ХІІ, котрий загинув пiд Полтавою, залишив пiсля себе цiнний щоденник, виданий у 1740 роцi його сином. У ньому вiн, подiбно до iнших iноземцiв, негативно зобразив запорожцiв. Так, в однiй з примiток зазначено: «Вони ще досi живуть у землянках або в наметах, зроблених з повстi, що дае можливiсть iм легко переходити з мiсця на мiсце, тримають худобу, полюють або рибалять. Тому можна зрозумiти, чому ця благодатна краiна й досi на пiвночi не заселена, а триб iх життя, як бачимо, запозичено у народiв-сусiдiв, особливо у татар».

Проте, коли Карла ХІІ напередоднi Полтавськоi битви було поранено в ногу, Адлерфельт таки не втримався вiд оцiнки козацькоi влучностi при стрiльбi: «Цi бiдолахи мають довгi рушницi, якi вони називають «турками» i далекобiйнiсть яких становить 500 футiв. Ними вони заподiяли нам немало прикрощiв, а надто у тiй мiсцевостi, де переповнилася чаша наших нещасть».

Щоденниковi записи, якi з 1901 року почав видавати професор Август Квеннерштедт, додавши до них свое передне слово про украiнську природу та народ, мiстять рiзноманiтнi замiтки та враження шведських войовникiв вiд цiеi родючоi землi та ii дивовижного народу. Так, наприклад, лейтенант Лют писав 12 листопада 1708 року: «Ми прибули до краiни, що зветься Украiною i якою править полководець Мазепа. Це розкiшна, родюча земля, багата збiжжям, фруктами, тютюном, тут багато худоби, а лiсiв тут дуже мало або й зовсiм немае, усюди простягаються велетенськi рiвнини; люди тут злi i непривiтнi. Меду, льону та коноплi удосталь, i продають iх за безцiнь. Живуть цi украiнцi по берегах невеликих рiк, щоб завжди бути близько до води, якоi тут пребагато. За паливо використовують здебiльшого солому й торф, на ньому також варять iжу й печуть».

За пiвстолiття до походу Карла ХІІ по Украiнi подорожував французький iнженер Боплан[15 - Боплан (Боплян) Гiйом Левасер (бл. 1600— 1673), з початку 30-х pp. XVІІ ст. аж до 1648 перебував на польськiй службi переважно на Украiнi, автор «Опису Украiни» (1651), украiнський переклад: К.: Наук, думка, 1990.], який провiв сiмнадцять рокiв у Польщi i неодноразово мав нагоду знайомитися з Украiною. Пiсля цiеi подорожi у 1646 роцi у нього залишилося надзвичайно гнiтюче враження вiд соцiального укладу й умов життя на Украiнi. Ось для прикладу одна цитата з його «Опису Украiни», що виходив друком у 1663 i 1673 роках: «Селяни у цiй краiнi живуть бiдно, iх змушують вiдпрацьовувати три днi на тиждень своiми руками й своiми кiньми на пана та сплачувати залежно вiд розмiрiв власного земельного надiлу певну кiлькiсть збiжжя та птицi на Великдень, Зеленi свята й Рiздво. До того ж вони повиннi привезти для свого пана дрова та виконати немало iнших щоденних повинностей. Окрiм того, вони платять пановi податок грошима та десятину бараниною, свининою, медом, фруктами й вiддають кожного третього вола щотретiй рiк. Коротко кажучи, селяни були змушенi вiддавати панам усе, що тим тiльки забагнеться, тож не дивно, що цим бiдолахам за умов такого жахливого безчинства нiколи не вдавалося настарати собi якогось статку. Та це ще не все – пани мали необмежену владу не лише над iхнiм майном, а й над життям. І якщо припустити, що польська шляхта живе наче в раю, то селяни перебувають у чистилищi. Потрапивши до рук нещадних панiв, вони стають гiдними жалю, бо життя iхне тепер гiрше, нiж рабiв на галерах. Багато хто не витримував такого нестерпного становища й утiкав, найвiдважнiшi подавалися до Запорожжя – притулку приднiпровських козакiв. Провiвши якийсь час серед запорожцiв, вони теж ставали справжнiми козаками».






Титульна сторiнка 2-го видання «Опису Украiни» Боплана, 1660 рiк






Фрагмент Спецiальноi карти Украiни Гiйома Левассера Боплана. 1650 рiк



Коли втiкачi-украiнцi у 90-х роках XVІІ столiття поверталися iз Сiчi на рiднi пiвнiчнi терени Украiни, вони так описували запорозьких козакiв: «Це такi люди, якi, роз’iхавшись по Украiнi, нiколи не плещуть багато язиками, зате, зiбравшись знову на Сiчi, переповiдають про безчинства та вигадують рiзнi iсторii, пiд’юджуючи один одного до бунту. Один розбазiкуеться, добре напившись, iнший аж пашить ненавистю, хоч i не пив нiчого, i лае не тiльки панiв та гетьманiв, але не минае й монархiв».


* * *

Це незвичайне суспiльство, яке частково складаеться з войовничих авантюристiв, чиi полiтичнi iдеали такi ж невиразнi, як невиразнi обриси безмежного степу, i такi ж вередливi, як повiв вiтру чи полiт птаха, а частково з опальних чужинцiв чи втеклих селян, для яких свобода означала те ж саме, що й необмежена сваволя, – це суспiльство не мало й не могло мати жодних передумов для того, щоб стати мiцною державою. Та небезпека чигала на них не з боку Польщi чи Туреччини, у яких в XVІІ столiттi стали помiтними деякi ознаки внутрiшнього занепаду. Небезпека насувалася з найменш очiкуваного боку – з боку Московського царства, яке продовжувало об’еднувати Росiю в одне полiтичне цiле i в скорому часi могло взяти на себе провiдну роль у схiднiй Європi за рахунок упадку Польщi i всупереч великодержавним iнтересам Швецii. Тому й сталося так, що iсторiя Швецii тiсно переплелася з iсторiею Украiни та невеликоi Запорозькоi республiки.

Першi зв’язки Швецii з Украiною мали мiсце ще у «днi великих безпорядкiв» у Росii, коли Карл X[16 - Карл IX (1550—1611), шведський король (1604—1611), син Густава Вази.]брав активну участь в усуненнi непорозумiнь мiж спадкоемцями московського трону. Петрус Петреюс (Пер Персон), який перебував тодi з дипломатичою мiсiею у Москвi i якому було доручено добитися дозволу для кiлькох татар, що поверталися зi Швецii, проiхати через росiйськi землi до Криму, мав нагоду трохи ближче познайомитися з пiвденною Росiею. Та лише Густав II Адольф, готуючись до великоi релiгiйноi вiйни, звернув свою увагу на пiвденно-схiдну Європу i генiально передбачив, що шукати союзникiв проти папiзму та ворогiв Швецii необхiдно на сходi й пiвднi, на невiдомих ще теренах мiж Днiпром та Днiстром.

Уже в роцi 1626 прибули до Москви шведський дворянин (?)[17 - Прим. автора.] Георг Бернгард та росiйський полонений Олександр Любим Рубцов (звiльнений з Марiенбурзькоi фортецi), щоб вiд iменi шведського короля просити дозволу вiльного проiзду через росiйськi землi до Запорожжя. Але цар, не без пiдстав запiдозривши за цим намiром дипломатичну мiсiю, вiдмовив у проханнi.

Про те, щоб пропустити шведських послiв на Украiну, не могло бути й мови. Незадовго пiсля цього Густав Адольф налагодив прямi зв’язки зi своiм родичем, Бетленом Табором iз Зiбенбюргена, котрий ранiше уже бував при царському дворi вiд iменi графа Турна й мiг роздобути iнформацiю про козакiв i татар.

Такi дii не залишилися без наслiдкiв. У 1629 роцi з Криму до Москви прибув посол хана Халбердей iз свитою дев’яти чоловiк з проханням дозволити подальшу подорож до Швецii. Дозвiл було дано, i наступного року вiн повернувся iз Стокгольма разом iз шведським послом Бернартом, везучи договiр про союз мiж Густавом Адольфом та кримським ханом проти польського короля. А в 1630 роцi шведський посол Бенiамiн Барон одержав дозвiл на проiзд через Росiю до Криму.






Густав II Адольф



У 1632 роцi вiн повернувся з повiдомленням, що татари нинi зайнятi вiйськовим конфлiктом з Персiею i не можуть надати жодноi допомоги, зате пiзнiше згоднi послати для пiдмоги 30 000 чоловiк.

Густав Адольф намагався увiйти в безпосереднi стосунки i з запорожцями, але цi спроби не увiнчалися успiхом через недовiру та вагання козакiв. Капiтан Петер Лямiраль та прапорщик Якоб де Грев за посередництвом Русселя одержали аудiенцiю у царя 19 червня 1631 року, на якiй вони просили дозволу вiдвiдати запорозького отамана. Вони прибули до отамана Івана Кулаги[18 - Кулага-Петражицький Іван (? —1632), гетьман реестрових козакiв (1631—1632).]в Канiв бiля Днiпра i передали йому королiвське послання, у якому козакам обiцялася подвiйна платня порiвняно з тою, що iм встановили поляки, якщо вони «стануть проти полякiв на боцi шведського короля i нiколи не братимуть участi у жоднiй вiйнi спiльно з польським королем». Проте козаки нiяк не зреагували на послання. Вони не прочитали листа i не вiдiслали до польського гетьмана Конецпольського, котрий перебував у Барi. З лихом та бiдою добралися шведськi посли через Варшаву додому, до Стокгольма, зате iхнього товмача Івана Яганова (Йогансона?), котрий ранiше був на службi в канцелярii закордонних справ у Москвi, схопили поляки i випустили на волю тiльки у 1634 роцi.

Далекогляднi плани були на певний час вiдкладенi у зв’язку зi смертю Густава Адольфа, але за них з подвiйною енергiею узявся Карл X Густав[19 - Карл X Густав (1622—1660), шведський король > (1654—1660), з 1648— генералiсимус шведськоi армii. Як вiдомо, на арену полiтичного життя Украiни Б. Хмельницький вийшов в 1648 р.], гiдний продовжувач генiальноi полiтики попередника. Одночасно з його вступом на престол на Украiнi та в Запорiзькiй республiцi з’явився державний муж та полководець, який на короткий час сповнив усю Європу надiею, здивуванням та страхом, – Богдан Хмельницький.






Карл X Густав



Богдан Хмельницький попав у турецький полон 1620 року пiд час битви пiд Цецорою, де загинув його батько Михайло. Повернувшись на Украiну, вiн поселився в успадкованому пiсля батька маетку у Суботовi i одружився з Анною Сомкiвною з Переяслава. Та вдома на нього чигали нещастя. Якийсь Чаплинський силомiць захопив хутiр та викрав його дружину. Хмельницький подав на Чаплинського позов, але польський сейм вiдхилив його скаргу. Особиста кривда немало посприяла пробудженню у його душi непримиренноi ненавистi до полякiв. Та це було не единою причиною. Любов до Украiни спонукала його стати на чолi нацiонально-визвольноi вiйни проти Польщi у 1648 роцi, яка увiнчалася великою перемогою пiд Жовтими Водами, де козацьке вiйсько на чолi зi своiм полководцем разом iз союзниками-татарами завдало нищiвноi поразки блискучiй армii могутньоi Польщi. З того часу Хмельницький став для полякiв «духом кровi, велетнем, який мiльйонам людських життiв мстив за своi власнi кривди». Так писав про нього Г. Сенкевич у своему спрямованому проти козакiв, однобiчно насвiтленому, несправедливому романi «Вогнем i мечем». Хмельницький був явищем значно вагомiшим: його поява стала важливим полiтичним фактором у схiднiй Європi, йому поклонялися як некоронованому монарху. Кромвель, наприклад, у своему написаному латиною посланнi вiтае запорiзького гетьмана як «главу греко-схiдноi церкви Божою милiстю, провiдника запорiзьких козакiв, нищителя польськоi шляхти, завойовника фортець, переслiдувача римського духовенства та язичництва, а також жидiв i iнших прихильникiв антихриста».






Вiльгельм Гондiус. Богдан Хмельницький. Гравюра. 1651 рiк






Генрiк Сенкевич






Юлiуш Коссак. Смерть Стефана Потоцького пiд Жовтими Водами



Нещастя Хмельницького i всiеi Украiни полягало в тому, що у нерiвнiй боротьбi проти все ще могутньоi Польщi iм необхiднi були союзники, а цi союзники не бажали йти на жоднi жертви заради украiнцiв. Ще в 1650 роцi Хмельницький звертав своi погляди на Швецiю, сподiваючись там знайти пiдтримку проти Польщi. Двое козакiв, перебравшись татарами, дiсталися Стокгольма, i того ж року Йоган фон Майер подався iз Стокгольма до Криму. Пiсля битви пiд Батогом (1652) Хмельницький послав до Стокгольма для переговорiв двох капiтанiв, шведiв за походженням, котрi служили у польськiй армii, але iх схопили. У 1651 роцi до Швецii добрався iгумен з Афiн по Іменi Данiель де Греканi (у 1657 роцi введений у дворянство пiд iменем Олiвенберг) пiд тим приводом, що королева Крiстiна, мовляв, «дуже зацiкавилася грецькою мовою». І це вiдповiдало правдi. Те, наскiльки мало турбували доньку Густава Адольфа вiйськовi справи та переговори Швецii з козацькою республiкою, виявилося тiльки пiсля ii вступу на престол. Карл Густав – згiдно з монографiею Історика Костомарова про Хмельницького – послав на Украiну генерала Вiльгельма Карлюса, котрий з паспортом купця вирушив туди через Москву з новою пропозицiею, у Львовi до нього прилучився вiрменин Гамотський. Хмельницький вiд себе особисто послав шведському королю трьох турецьких скакунiв в повному обладунку, три яничарськi рушницi, трое бичачих рогiв i три козацькi строi, розшитi золотом та перлами.

У шведському архiвi зберiгаеться листування мiж Вадзейовським та Хмельницьким i його писарем Іваном Виговським 1654—1666 рокiв, а також рапорти резидента Данiеля Олiвенберга, бургомiстра Риги Готгарда Веллiнгка та майбутнього президента Густава Лiльекрона. У Данцiгу шведський уряд мав також двох агентiв – Пельца та Коха, котрi передали поточну iнформацiю про козакiв.






Невiдомий художник. Іван Виговський. XIX cтолiття



Проте грандiозний план Хмельницького – створення троiстого союзу Украiни, Швецii та Москви проти Польщi – провалився, бо Москва i слухати нiчого не хотiла про будь-яку вiйну з Польщею доти, доки Украiна не признае ii верховенства. Прикликавши на допомогу усю свою дипломатичну хитрiсть, козацький диктатор спробував вибрати серединний шлях i пiти на угоду з Московщиною, прийнявши «персональну унiю», що мала б гарантувати усiй Украiнi разом iз Сiччю повну автономiю та право утримувати власне вiйсько чисельнiстю 60 000 чоловiк. Але ця унiя зiграла фатальну роль в долi Украiни. Це був союз ягняти з вовком. Украiнське демократичне самоврядування нiяк не узгоджувалося з царською полiтикою централiзацii. Москва уже мала готовий план, за яким Украiна рано чи пiзно повинна була прийти до свого полiтичного занепаду. Хмельницький же союз з Москвою не сприймав усерйоз, хоча i поклявся дотримуватися його умов у 1654 роцi в Переяславi (так зв. «Богдановi унiверсали»). На його думку, союз з Москвою мав проiснувати до створеного троiстого союзу iз Швецiею та Трансiльванiею. Але раптова смерть вирвала його з виру життя у 1657 роцi, І нiхто не зумiв перейняти його булави. Навряд чи гетьман мiг навiть припускати, що його велична постать верхи на конi стоятиме на найголовнiшiй площi Киева як символ «единоi i недiлимоi Росii»[20 - Мова йде про статую Б. Хмельницького на Софiйському майданi в Киевi (скульптор М. Мiкешин, 1888). На пам’ятнику до часiв Центральноi Ради був напис: «Богдану Хмельницкому – единая, неделимая Россия».], тодi коли ця Росiя душитиме будь-який прояв духовностi та iндивiдуальностi i право на самовизначення украiнського народу, для якого Хмельницький був i залишаеться найвизначнiшим нацiональним героем.

Три наступнi десятилiття пiсля смертi Хмельницького одержали в iсторii Украiни назву «руiни», невтiшний перiод полiтичного, морального та матерiального занепаду. Це був перiод хаосу, безпорадностi, безпринципностi, нетерпимого егоiзму, вiроломства та пiдступностi. Недарма говорилося тодi: «Помер Хмель, що клявся у вiрностi царевi, а разом з ним померла й сама вiрнiсть». З тiеi пори втрачали будь-яку силу всi альянси проти Польщi i пiд сумнiв ставилося навiть саме iснування украiнського краю, який перетворився на пiнгпонговий м’яч у руках Росii та Польщi. За умовами миру, заключеного 1667 року в Андрусевi, Польща вiдступила Росii усi украiнськi землi на схiд вiд Днiпра разом з Киевом, а згiдно з договором, пiдписаним у Бахчисараi в 1681 роцi, увесь захiдний, правий берег Днiпра мав належати Туреччинi.

Спочатку Московське царство з належною повагою ставилося до приеднаноi внаслiдок «персональноi унii» Украiни, добре знаючи, що державою, яка розкладаеться зсередини, зовсiм неважко управляти. Украiнськi гетьмани вибиралися козацькою старшиною, а росiйський цар тiльки стверджував вибори. Разом з повною автономiею Украiнi було надано свободу у веденнi дипломатичних та вiйськових справ, за винятком вiйськових дiй, спрямованих проти Польщi або Туреччини, При гетьмановi iснувала генеральна вiйськова канцелярiя, а Лiвобережжя було подiлене на десять полкiв, або ж вiйськових регiонiв, у яких поступово запроваджувалася росiйська вiйськова дисциплiна.






Невiдомий художник. Іван Брюховецький. XVII столiття



«Руiна» на Украiнi досягла апогею за гетьманства жорстокого й честолюбного Брюховецького. У 1665 роцi вiн зi свитою з 500 чоловiк подався до Москви, щоб «урегулювати» вiдносини мiж Малою й Великою Росiями, а насправдi ж iхав у своiх особистих iнтересах, сподiваючись здобути прихильнiсть Москви. Брюховецький одружився з донькою князя Долгорукова, дозволив царським воеводам осiсти в украiнських мiстах та позбавив козакiв монополii на виробництво горiлки – одного з найдорожчих привiлеiв, вiддавши усi прибутки вiд нього у царську державну казну. Згодом Брюховецького запiдозрили у намiрi вiдколотися вiд Москви i перейти на службу до Туреччини. Вiн не побажав добровiльно вiддати гетьманську булаву i в 1668 роцi був страчений Дорошенком: його прив’язали до гармати, i козацька «чернь» розтерзала колишнього гетьмана.






Іван Сiрко. Уявне зображення Іллi Репiна



У той час, коли Лiвобережна Украiна усе бiльше й бiльше попадала у залежнiсть вiд Москви, Правобережжя розшарпували мiж собою Польща й Туреччина. Запорозька республiка на Сiчi переживала свiй останнiй блискучий перiод на чолi з мужнiм кошовим отаманом Сiрком, славним своею лютою ненавистю до татар i туркiв, котрий оживив давнi спомини про часи Сагайдачного й Тараса Трясила[21 - В оригiналi помилково Тарас Трачило. Трясило Тарас (Федорович) – гетьман нереестрових козакiв (1629), очолив антипольське повстання (1630), розбив гетьмана С. Конецпольського, у 1635 разом з частиною запорожцiв пiшов на Дон. Пiсля 1636 р. доля невiдома.]. Про того Сiрка розповiдали, що народився вiн одразу ж iз зубами i вiдзначався жахливою ненаситнiстю. Читати й писати вiн так нiколи й не навчився (хоча його iменем i був пiдписаний лист до султана), зате був неперевершеним у бою. Сiрко брав участь у 50 битвах i тим самим заслужив собi царство небесне, бо, як каже козацьке повiр’я, хто уб’е чим бiльше бусурманiв, той потрапить прямiсiнько в рай. У полiтицi вiн був типовим козаком, нерiшучим i забарним, завжди умiв пристосовуватися i нiколи не дотримувався клятв, даних Москвi чи Польщi, вважаючи, що «нужда ламае закони».

Найбiльш вiдзначився у його неспокiйному життi рiк 1675, коли Мухамед IV послав 15 000 яничарiв разом з 40 000-м вiйськом татар на Сiч. Хан вибрав для нападу третю нiч Рiздва, сам прокрався до вартового, убив i перевiрив, чи мiцно сплять з похмiлля козаки. Нападникiв у останнiй момент помiтив один з козакiв, що випадково визирнув на ту пору з вiкна. У тому ж куренi не спало ще кiлька козакiв, якi грали в карти. Було оповiщено всi куренi, i з усiх вiконець несподiвано вiдкрився нищiвний вогонь. Коли нападницька юрба порiдiла, запорожцi узялися до рукопашноi битви, в хiд пiшли рушничнi кольби, списи, шаблi та палицi. З 15 000 яничарiв уцiлiло заледве пiвтори тисячi, а сам хан чимдуж накивав п’ятами до Криму.

Неймовiрна кiлькiсть трупiв, що загрожувала Сiчi пошестю, завдала козакам немало клопоту. Дехто пропонував спалити iх по бусурманському звичаю, та бiльшiсть була проти, бо вважала, що на таку недостойну справу пiде надто багато палива. Дехто радив залишити тiла яничарiв на полi на поталу диким звiрам та птаству. Та навiть цей дешевий i надiйний спосiб було вiдхилено, бо вовки та орли, скуштувавши кровi, могли стати небезпечними для самих козакiв. І поховати тiла не було жодноi змоги, нiхто не хотiв задурно копати замерзлу землю, та й багато часу забрала б така робота. Зрештою погодилися на тому, щоб скинути трупи у Днiпро, а рiка уже вiднесе iх туди, звiдки вони прийшли, – на пострах ворогам. Так i вчинили.

Вiдправивши Божу службу подяки за перемогу та просалютувавши з рушниць, 20 000 козакiв вирушили походом на Крим, щоб помститися татарам, i хан ледве встиг утекти з Бахчисараю i сховатися в горах. А вдома козаки вiдсвяткували вдалий похiд «банкетом», тобто буйними п’яними оргiями, що тривали двi доби, i подiлили мiж собою захоплене у Криму м’ясо, воловину та баранину.

Сiрко за свое багате пригодами життя встиг побувати й у Сибiру. Помер вiн у 1680 роцi i похований на Чортомлицькiй Сiчi. Перш нiж поховати свого отамана, запорожцi вiдрубали йому праву руку, щоб мати ii за талiсман у майбутнiх походах та битвах[22 - Очевидно, це легенда, яку подав Д. Яворницький у книзi «Запорожье в остатках старины и преданиях народа».]. Та тепер уже нiякий амулет чи талiсман не мiг зарадити. Слава козацькоi вiльноi республiки безповоротно вiдiйшла в минуле. На полiтичному горизонтi появилися i стрiмко стали рости постатi двох велетнiв – Петра Великого й Карла ХІІ. Хiд iхньоi боротьби довгий час визначав долю не лише Украiни, а й усiеi великоi Європи.

Точкою вiдлiку новоi епохи в iсторii Украiни став 1687 рiк, коли на чолi Украiни став надзвичайно спритний та хитрий адмiнiстратор в особi новопотвердженого Москвою гетьмана Івана Мазепи. Безсовiсним егоiзмом та полiтичною безхарактернiстю перевершив вiн Брюховецького, а як державний муж та полководець був лише пародiею на Хмельницького. Хоч Мазепа й пiддався великiй спокусi вступити в союз iз Швецiею проти слов’янського самодержця, проте стан справ i ситуацiя були уже далеко не тими, що за часiв Хмеля.

Історiя у багатьох вiдношеннях цiкавоi життевоi долi Мазепи детально висвiтлюе цю катастрофу в iсторii Украiни та Швецii.

Якби ситуацiя не була такою серйозною та сумною, можна було б уволю посмiятися з рiзкого, гротескного, смiхотворного контрасту, спiвставивши таких союзникiв, як вiрнi, прямолiнiйнi, чеснi й тверезi «вiдчайдухи» Карла ХІІ – з одного боку та запальнi, непостiйнi й вiроломнi, часто п’янi запорожцi Мазепи – з другого.

Не менш комiчним у цiй трагедii е порiвняння непорочного, чесного й справедливого Карла ХІІ з Мазепою.




II. Полiтичний авантюрист


Іван Степанович Мазепа-Колединський належав до украiнського православного шляхетного роду. Родоначальник роду Мазепи отримав у 1544 роцi вiд польського короля Сiгiзмунда маеток Мазепинцi, що у Бiлоцеркiвському повiтi (тепер Киiвська губернiя). Його обов’язком було нести вiйськову службу при старостi у Бiлiй Церквi. 1572 року король Сiгiзмунд Август пiдтвердив права його сина Михайла на володiння маетком. Син Михайла, полковий суддя Федiр, брав участь в уже згаданому повстаннi Наливайка проти полякiв, був виданий полякам i страчений разом з Наливайком у 1594 роцi.

Федiр був бездiтним, зате його брат Микола мав сина по iменi Степан-Адам. Невластиве украiнцям подвiйне iм’я можна пояснити тим, що за православним обрядом його охрестили Степаном, але згодом, пiд католицьким тиском, вiн змушений був прийняти друге iм’я – Адам. За вбивство польського шляхтича Зелiнського Степана засудили у 1638 роцi до смертноi кари, проте з допомогою хабара йому пощастило уникнути шибеницi, а в 1659 роцi король Ян Казимир вiдновив усi його втраченi ранiше права i надав титул «пiдчаший» Чернiгова, який успадкував по смертi батька його син Іван. Степан-Адам помер десь в серединi XVІІ столiття. Дружина Степана походила з роду Мокiевських i пiсля смертi чоловiка стала абатисою Фроло-Вознесенського жiночого монастиря у Киевi пiд iменем Марii Магдалини, Коли ii син став гетьманом, вона перебралася до Москви, а через якийсь час стала управляти монастирем у Глуховi. Померла у 1707 роцi, усього на два роки переживши свого далеко не молодого сина. Крiм сина Івана, вона мала ще й доньку, котра тричi виходила замiж: першого разу – за Обiдовського; син вiд цього шлюбу став полковником i одружився iз старшою дочкою украiнського генерального суддi Кочубея Анною; вдруге – за Вiтославського, вiд цього шлюбу народилася донька Мар’яна, котра теж стала монахинею у Киевi; третiм чоловiком став Войнаровський. Останнiй шлюб був дуже нещасливим, бо третiй чоловiк, котрий був удiвцем, привiв з собою у дiм не тiльки трьох доньок вiд попереднього шлюбу, а й фанатичну прихильнiсть до католицькоi вiри. Щоб уникнути примусу й ухилитися вiд прийняття католицькоi вiри, вона втекла з дому до матерi i померла монахинею (можливо, навiть у Полтавi, бо вiдомо, що у 1709 роцi вона перебувала там). Вiд цього шлюбу народився син – Андрiй Войнаровський[23 - Войнаровський Андрiй (6л. 1680—бл. 1740), небiж Мазепи, один з найближчих довiрених осiб гетьмана.], який став полковником на службi у шведiв i як законний спадкоемець Мазепи завдав чимало клопотiв наступним шведським урядам, у чому ми згодом самi переконаемося.






Осип Курилас. Портрет Івана Мазепи. 1909 рiк



Інша вiтка роду Мазепи – Васютинськi (на вiдмiну вiд Колединських) – з’являеться у козацьких реестрах з XVІІ столiття. А взагалi iм’я Мазепа не мало доброi слави у Польщi. Коли такий собi Касiян Сакович у 1644 роцi перейшов з православноi вiри в католицьку, його обзивали «таким-сяким мазепою»[24 - Тут автор плутае прiзвище зi значенням iменника «мазепа». У «Словарi украiнськоi мови» Б. Грiнченка це слово тлумачиться як «замазура», а потiм воно набрало значення взагалi неохайноi, грубуватоi, простакуватоi людини (росiйське – простофиля). Також наводиться тут приклад зi збiрки Номиса:«У нас у селi мазепою лаються: от як дурна людина, чого не зрозумiе, так кажуть: «Ах ти, мазепа!» За дослiдженнями акад. А. Кримського, слово «мазепа» iснуе як прикметник у перськiй мовi i мае переносне значення – неповороткий, незграбний, вайлуватий.].






Микола Костомаров



Рiк народження Мазепи невiдомий. І хоч це не так уже й суттево, цiкаво було б знати, у якому вiцi Мазепа 1708 року прийшов до стану шведського короля. Видатний дослiдник Мазепи М. І. Костомаров подае у своiй великiй монографii про Мазепу (1885) рiк народження гетьмана 1629, iнший дослiдник, Ф. Уманець, намагаеться у своiй працi (Петербург, 1897) довести, що народитися майбутнiй гетьман мiг не ранiше 1633 року. Дослiдникам полишено необмежений простiр для здогадiв та припущень. Календар «Дi Европеiше ФАМА» за 1709 рiк називае його вiк – 83 роки, цифра дуже сумнiвна, бо цей часопис був надто погано поiнформований про подii й вiдносини у схiднiй Європi. На однiй фотографii Мазепи, зробленiй на мiдi за гравюрою, читаемо напис: «ATATІS 78», на який теж не варто покладатися. Зате можна вважати достовiрними данi, полишенi сучасниками Мазепи, близькими до нього людьми, i за цими даними Мазепа мiг народитися близько 1638 року, але не пiзнiше 1645; перша дата правдоподiбнiша. Аддерфельт вважав, що у 1709 роцi Мазепi було 64 роки, а Нордберг називае вiк 70 рокiв, словацький пастор Крман, котрий теж знав гетьмана, писав: «близько 70 рокiв». Навряд чи могло йому бути менше 65, бо ж його мати прожила до 1707 року, а сам вiн ще в 1689 роцi жалiвся на «похилий вiк та пов’язанi з ним болячки», проте не завжди можна приймати на вiру вислови Мазепи про свою власну персону. 70 рокiв – найбiльш ймовiрний вiк. І подумати тiльки, що у такому вiцi вiн пустився на таку легковажну авантюру, як «зрада» царя Петра, а за кiлька рокiв до того пережив свою найбезумнiшу любовну пригоду.






Титул монографii Миколи Костомарова «Мазепа»



Можемо тут навести приклад, яке враження справив непевний союзник шведського короля на двох уже згадуваних священикiв. Ось що пише Нордберг: «Мазепа був за походженням польським шляхтичем. У юностi, за правлiння Яна Казимира, служив пажем при королiвському дворi. Пiд час одного iз заворушень у Польщi якийсь польський магнат вирiшив вiдправити своi пожитки у надiйне мiсце i послав з ними Мазепу. Та магнатовi не пощастило. Козаки напали на валку, усе забрали, ще й прихопили з собою на Украiну Мазепу. Козацькi полководцi мали його за свого найдовiренiшого радника. Через кiлька рокiв, коли його покровитель потрапив у царську немилiсть i був засланий до Сибiру, козаки одноголосно вибрали Мазепу своiм гетьманом, тобто полководцем. Правда й те, що у пору своеi юностi вiн був бравим ловеласом, i навiть тодi, коли у 70-лiтньому вiцi прибув до королiвського стану, очi його палахкотiли вогнем. Вiн щоденно бував у короля, часом вони розмовляли сам на сам, а деколи при розмовi був присутнiй граф Пiпер. Усi бесiди велися латиною».

Вольтер у своiй iсторii про Карла ХІІ описував Мазепу як «мужнього, дiяльного, невтомного чоловiка, хай i похилого вiку».






Вольтер



А ось що пише Крман: «Мазепа був чоловiком 70 рокiв, серйозного виду, освiчений за козацьким звичаем, знав латину, польську й росiйську мови, володiв великим майном, зiбраним з рiзних подарункiв царя та польського короля, а також з власних прибуткiв та рiчних податкiв вiд своiх пiдданих. Цiла Украiна перебувала у залежностi вiд свого гетьмана аж до кiнця його життя, тож вiн вибирав собi помiчникiв серед своiх наближених i надавав iм у користування хутори та села, а з iнших пiдданих, навпаки, збирав грошi. Вiд кожного землероба вiн брав щорiчний податок два або бiльше польських злотих, залежно вiд платоспроможностi. В усiх селах та бiльших мiстечках мав власнi маетки, рухоме майно, пивоварнi та винокурнi… Пропольськи настроений, вiн прихильнiше ставився до полякiв та шведiв, анiж до московитiв, але приховував це доти, доки мiг».

А польський iсторiограф Еразм Отвiновський, який у своiй хронiцi про правлiння Августа ІІ[25 - За дослiдженнями украiнських iсторикiв, Іван Мазепа народився бл. 1640 р.]описував сучаснi йому подii, сказав про Мазепу, що це був чоловiк «з непересiчними здiбностями, його весь час супроводжувало щастя, а в усього народу вiн був «inamore velarativo et adorativo timore[26 - «У шанобливiй любовi та побожнiй повазi» (лат.).]». Про свое щастя вiн якось зухвало сказав: «Nil felicitati meac deest nisi moderativo ejus»[27 - «Моему щастю нiчого не бракуе, хiба що помiркованостi у ньому» (лат.).]. Для Отвiновського Мазепа був польським шляхтичем, який хотiв звiльнити свiй край для того, щоб потiм перейти до Польщi. Далi ми побачимо, наскiльки його судження вiдповiдало iстинi.

Юнiсть Мазепи лишаеться для нас бiлою плямою. Вiдомо, що вiн одержав добре виховання, очевидно, у Киiвськiй семiнарii та в якiйсь з езуiтських колегiй у Варшавi, а можливо, у Полоцьку. Вiдомо також, що, навчаючись, вiн провiв кiлька рокiв за кордоном, правдоподiбно у Францii та Голландii[28 - Август II (1660—1733), польський король саксонськоi династii (1697—1733), учасник Пiвнiчноi вiйни (1700—1721) на боцi Петра І.], – на кошти мецената Кракiвськоi академii Новодворського. Товаришував йому тодi майбутнiй полковник артилерii Мартин Кетський. Ще у 1655 роцi вiн брав участь у вiйнi зi шведами, тож можна припустити, що Мазепа вже тодi мав до них симпатii. Те, що його легковажна натура проявилася дуже рано, можна судити з поради батька синовi, що той повинен «навчитися поводженню у наших колах польського двора, а не чинити усiлякi неподобства по корчмах».

Найдавнiше свiдчення сучасника про Мазепу знаходимо у мемуарах поляка Пасека[29 - За дослiдженнями І. Борщака, на основi листування П. Орлика зi своiм сином Григорiем з великою вiрогiднiстю можемо вважати, що Мазепа деякий час був в Італii та Нiмеччинi.]. Ян Пасек залишив страшенно цiкавi рукописнi спогади про своi пригоди пiд час вiйни та у мирний час (вiн був, мiж iншим, разом з вiйськами Чарнецького у Данii в 1659 роцi – див. чудовий датський переклад Станiслава Рошнецького «Поляки у Данii»), де двiчi згадуе Мазепу. Мазепа тодi (пiсля 1659 року) служив камергером, або ж ад’ютантом, при дворi польського короля i, судячи зi слiв Яна Казимира[30 - Пасек Ян, сучасник Мазепи, його ворог. За словами І. Борщака, це був «паливода Із письменницьким хистом, фанатичний, брутальний i жорстокий». Мемуари Пасека е дуже необ’ективним, упередженим джерелом щодо особи молодого Мазепи.], здобув собi там симпатiю: «Зважаючи на його спритнiсть, ми можемо сподiватися, що батькiвщина свого часу ще почуе про нього». У першому випадку (було це у 1661 роцi, коли Пасековi сповнився 31 рiк) Мазепа, який перебував тодi разом з королем у Гродно, звинуватив Пасека у зрадi, i це звинувачення не було необгрунтованим, бо Пасек плекав плани переходу з королiвських вiйськ Чарнецького до опозицiйноi партii конфедератiв, та, коли конфедерати запропонували йому посаду канцлера (секретаря), вiн вiдмовився скласти присягу i справа зам’ялася. За доносом Мазепи Пасека арештували у Гродно. Та згодом його, звичайно ж, звiльнили, i вiн ще й одержав вiд короля у дарунок 500 дукатiв. З того часу Пасек затаiв зло на Мазепу, «новоспеченого шляхтича з козакiв», i тiльки чекав слушноi нагоди, щоб помститися за образу. Така нагода з’явилася через рiк, коли обидва запальнi зухвальцi зустрiлися у королiвському палацi у Варшавi. Ми подаемо тут дослiвно зображення Пасеком тiеi зустрiчi, бо воно ще й мiстить цiкавi штрихи до картини тодiшнього придворного життя, приправлене терпким i гострим гумором Пасека.






Титульна сторiнка «Спогадiв» Я. Пасека. Видання 1929 року






Юлiуш Коссак. Ян Хризостом Пасек у битвi пiд Ляховичами 1660 рiк. XIX cтолiття



«Мазепа уже попросив у короля вибачення за той поганий жарт, який вiн зiграв зi мною у Гродно, i повернувся до двору. Ми щоденно ходили один попри одного, i давня образа не могла менi анi зашкодити, анi додати до тiеi моеi доброi слави, якiй заздрили конфедерати, а iншi, навпаки, бажали менi. Проте образа на нього мiцно засiла в менi i пробуджувалася найчастiше тодi, коли я бував напiдпитку, бо саме у такому станi звичайно зринають у пам’ятi усi заподiянi людинi кривди.

Якось я проходив кiмнатою, по сусiдству з якою знаходився король, i зустрiв його, але там були присутнi й деякi придворнi. Я виступив наперед, уже трохи пiдпилий, i сказав до того Мазепи: «Чолом, пане осауле!» А вiн був дуже самовпевненим типом i тут же вiдповiв: «Чолом, пане капрале!» Не встиг я опам’ятатися, як влiпив йому кулаком по фiзiономii i вiдступив кiлька крокiв. Вiн схопився рукою за меч, я також. До нас кинулися з криком: «Спинiться! Спинiться! За дверима ж король!» Проте нiхто не став на боцi Мазепи, усi скоса поглядали на нього, бо був вiн падлюкою та з нiг до голови козаком, хоч i став недавно шляхтичем. До того ж усi знали про ту зненависть, яку я вiдчував до нього, i поважали мене за те, що я здружився з усiма, нi перед ким не запобiгаючи.

Зчинився великий гвалт. Один з придворних увiйшов до сусiдньоi кiмнати й сказав: «Ваша Величнiсть! Пан Пасек дав ляпаса Мазепi!» Та король одразу ж обiрвав його: «Говоритимеш тодi, коли тебе спитають!» Почувши про цей iнцидент, епископ злякався, що мене покарають. Тому вiн пiдiйшов до мене й сказав: «Я не знаю вашоi милостi, але заради усього святого вiдступiться, бо це великий злочин – дати ляпаса у королiвських покоях комусь з королiвських придворних». А я вiдповiв: «Ваша святiсть не знае, що цей скурвий син менi винен». Та епископ знову почав: «Що б там не було, тут не можна так поводитися. Вибачтеся, доки е ще час, доки король ще нiчого не знае про це». Та я був упертим: «Нi, цього я не зроблю».

Мазепi плач стояв у горлi. Не так болiв йому ляпас, як те, що придворнi не стали на його бiк, не потрактували його за рiвню. Я саме розповiдав епископовi, у чому полягала моя образа, коли увiйшов камердинер i сказав, що король хоче бачити епископа. Вiдходячи, камердинер так грiзно глипнув на мене, що я подумав – королевi уже все вiдомо. Вони пiшли до короля, а я подався у корчму. Наступного дня була субота. До замку я не пiшов, бо, правду кажучи, трохи боявся – настроi людей у тверезому станi таки рiзняться вiд настроiв напiдпитку. Усякими обхiдними шляхами я випитав, чи повiдомили про iнцидент королю, i менi сказали, що король про все довiдався, але не розгнiвався, хiба що рiзко обiрвав камергера, який повiдомив йому новину: «Що, мене це обходить? Нiчого ж не трапилося! Нема чого турбувати мене через такi дурницi!»

У недiлю я поцiкавився у камергера, чи можна менi з’явитися на очi короля. Той сказав, що король анiтрохи не гнiваеться i навiть сказав таке: «Нема нiчого дивного, ганьба болить бiльше, нiж рана. Щастя, що вони зустрiлися саме тут, а не деiнде. Мазепа легко вiдкрутився. Це був йому урок. Удруге знатиме, як зводити наклепи». Отже, я увiйшов у покоi, сiм’я саме трапезувала (…).

Потiм я ще бесiдував на цю тему й з iншими придворними. Я лишився задоволеним i бiльше не думав про того Мазепу. Пiсля трапези король покликав Мазепу i звелiв нам обнятися й попросити один в одного вибачення. «Простiть один одному вiд щирого серця, бо ви обидва рiвно винуватi». Нарештi примирення вiдбулося, i ми сидiли поруч за столом i пили».

Перебування Мазепи при польському дворi вiдiграло велику роль у формуваннi його характеру. Там вiн навчився дипломатичноi гнучкостi, яка згодом, у важкий час, стала йому у пригодi, а його вроджена легковажнiсть знайшла благодатний грунт у падкому до насолод Вавелi. Проте ця польська позлiтка на неотесанiй козацькiй шкурi немало посприяла його непопулярностi серед украiнських козакiв, i йому довелося докласти чималих зусиль, щоб крок за кроком резбiлiтувати себе перед козацтвом i довести, що вiн не е польським шляхтичем.

Пiсля проголошення Мазепи гетьманом вiн так сказав на свое виправдання: «Мене звинувачують у тому, що в молодостi я служив у покоях колишнього короля Яна Казимира i що моя сестра зараз живе у Польщi. Через це пiдозрюють мене у симпатiях до полякiв. Те, що мiй батько послав мене юнаком до польського двору, звичайно, правда, але не варто кидати на мене тiнь пiдозри саме тому. Хоч я й служив при польському дворi, проте за покликом власного сумлiння перейшов на цей (лiвий) берег Днiпра. До того ж тепер я на службi у царя, а не у польського короля. Попереднi гетьмани думали iнакше, але я завжди пам’ятав про те, що за це вони уже поплатилися».

А iншого разу вiн сказав таке: «Я вступив на царську службу без радостi, у пригнiченому станi духу, бо навколо мене розпускалися рiзноманiтнi чутки, начебто я поляк. Проте мiй дiд та мiй батько народилися на Украiнi i служили великому государевi».

На Украiну Мазепа подався для того, щоб вiд iменi Яна Казимира вручити булаву новому гетьмановi Правобережжя, польськоi Украiни, Павловi Тетерi[31 - Ян Казимир (1609—1672), польський король (1648—1668), походив зi шведськоi династii Ваза, зрiкся престолу у 1668 р.]. Такою принаймнi була офiцiйна версiя. Але були, кажуть, i особистi мотиви, через якi вiн не тiльки не мiг повернутися до королiвського двору, але й взагалi зоставатися у польськiй Украiнi, тобто на правому березi Днiпра. Наступником Тетерi тут став вольовий, рiшучий i дуже честолюбний Петро Дорошенко[32 - Тетеря (Морожковський) Павло (? – 1670), гетьман Правобережноi Украiни (1663—1665).], який у своiй смiливiй полiтицi намагався довести до кiнця справу Хмельницького i в союзi з турками – споконвiчними ворогами християнства – сподiвався зберегти самостiйнiсть й незалежнiсть Украiни вiд посягань Польщi та Москви.

У 1669 роцi Мазепа очолив особисту охорону Дорошенка, а в 1673 роцi був посланий до Криму, щоб передати хановi кiлькох полонених козакiв. Проте запорожцi натрапили на слiд Мазепи, визволили своiх товаришiв, а його самого привели на Сiч, де Мали намiр стратити. Новообраний кошовий Сiрко вступився за Мазепу: «Пани братове! Не вбиваймо цього чоловiка! Вiн ще стане нам i нашiй батькiвщинi у пригодi!» Так Мазепа уник кари, але лист Дорошенка[33 - Дорошенко Петро (? – 1680), прилуцький полковник (з 1657), гетьман Правобережноi Украiни (з 1665), у 1668 проголошений гетьманом всiеi Украiни, у 1676 здав гетьманат І. Самойловичу. Руiна 60—70 pp. на Украiнi стала трагедiею цього державного дiяча, який прагнув створити незалежну Украiнську державу в етнографiчних межах, включаючи Перемишль, Львiв, Галич.]до хана було переслано гетьмановi Лiвобережжя – Самойловичу, котрий повнiстю перебував пiд впливом Москви, а далi – царевi. Цар наказав запорожцям видати Мазепу. Отож не по своiй волi перейшов Мазепа на лiвий берег Днiпра, проте через кiлька рокiв його звiльнили, вiн був узятий до свити Самойловича i одержав у користування село Малий Самбiр. На той час вiн залишився майже без гроша, i не могло бути й мови про купiвлю волiв, тож йому самому з двома козаками доводилося впрягатися в плуг.






Павло Тетеря






Невiдомий автор. Петро Дорошенко. XIX столiття



Печальна епоха руiни досягла тодi на Украiнi свого апогею. Попередник Самойловича[34 - Самойлович Іван (? – 1690), гетьман Украiни (1672—1687), помер на засланнi в Тобольську.] – украiнський гетьман Дем’ян Многогрiшний[35 - Многогрiшний Дем’ян (р. н. i см. невiд.), гетьман Украiни (1669—1672), скинутий з гетьманства внаслiдок iнтриг Москви i засланий до Сибiру.] за таемну змову проти царя був засланий у 1672 роцi до Сибiру, в мiсто Зеленгiнськ, а його наступником, за згодою Москви, було проголошено попiвського сина Самойловича, зверхнього, жадiбного деспота. Дочка Самойловича вийшла замiж за боярина Шеремета i одержала в придане маеток, будинок у Москвi, дорогоцiнi каменi на суму 750 карбованцiв, сукнi й хутра на 1000 карбованцiв, а також 5000 карбованцiв готiвкою. Але пiсля ii смертi Самойлович послав у Москву Мазепу до свого зятя з вимогою усе те повернути. Те, що Мазепа був учителем дiтей Самойловича, не знайшло свого пiдтвердження, проте вiн без сумнiву мав величезний вплив у гетьманському домi. Самойловича чекала так ж доля, як i його попередникiв: разом iз сином Яковом його було заслано у Схiдний Сибiр, а другого сина скарано на горло у Севську. «Ось так, – пише автор апокрифiчноi хронiки про козакiв у перiод з 1648-го по 1702 рiк по iменi Самовидець[36 - Тут iдеться про одне iз найважливiших украiнських iсторичних джерел XVІІ ст. – Лiтопис Самовидця, можливим автором якого був генеральний пiдскарбiй за гетьманування Брюховецького Роман Ракушка-Романовський. Цiеi думки дотримувалися Д. Багалiй, М. Грушевський, Д. Дорошенко, І. Крип’якевич. Натомiсть М. Возняк припустив, що ним мiг бути полковник корсунський Федiр Кандиба та iн. Вперше виданий друком у 1846 р. О. Бодянським.] («очевидець», справжне його iм’я могло бути Федiр Коробка), – карае Бог тих, хто через свою пиху нехтуе iншими: замiсть скарбiв та маеткiв – велика бiднiсть, замiсть дорогих карет – росiйськi пiдводи, замiсть одягнених у лiвреi слуг – стрiлецький конвой, замiсть музики та спiвiв – щоденний плач та стогiн, замiсть розкошi – жалюгiдна неволя».






Невiдомий автор. Дем’ян Многогрiшний. XVII cтолiття






Невiдомий автор. Іван Самойлович. Близько 1690 року



Самойлович був ув’язнений та позбавлений гетьманства у 1687 роцi, його наступником, вiце-королем Малоросii, було обрано Івана Мазепу. Та не задарма дiстався йому цей хитливий трон. Щоб змусити Голiцина вербувати собi прихильникiв серед козацьких старшин, довелося Мазепi заплатити йому 10 000 карбованцiв, котрi – принаймнi частково – були узятi з конфiскованого майна Самойловича. Раз опинившись на цiй хиткiй вершинi, Мазепа усе свое подальше життя майстерно балансував на нiй, аж до самого кiнця.

Певний iнтерес становить клятва Мазепи у вiрностi, складена московському царевi одразу ж пiсля обрання, 25 липня 1687 року. Вона наочно демонструе наслiдки «персональноi унii» Хмельницького з Москвою.

«Я, раб Божий Іоанн, обiцяю святим Євангелiем Господу Богу всемогутньому, в Трiйцi Святiй единому, на тому, що бути менi у найсвiтлiших i державнiйших великих государiв, царiв i великих князiв Іоанна Олексiйовича, Петра Олексiйовича i великоi государинi, благовiрноi царiвни i великоi княжни Софii Олексiiвни, всiеi Великоi, i Малоi, i Бiлоi Росii самодержавцiв i многих держав i земель схiдних, i захiдних, i пiвнiчних, отчин i дiдизн i спадкоемцiв, i государiв, i власникiв, у iх царськоi пресвiтлоi величностi i у iх государевих спадкоемцiв у вiчному пiдданствi вiрно i постiйно, i з польським королем, анi з турецьким султаном, нi з ханом кримським не зрадити i нi про що з ними без iх, великих государiв, iх царськоi величностi указу i повелiння не змовлятися, i не писати, i ради з ними не мати, i постановленi i данi ними, Великими государями, iх царською пресвiтлою величнiстю менi, Іоанну, i старшинi, i всьому вiйську запорозькому, i народу малоросiйському на нинiшнiй радi в обозi, у вiйську, на рiчцi Коломацi, пункти в усьому держати крiпко i постiйно. На тому все обiцяю виконувати i цiлую сiе Святе Євангелiе i Святий животворящий хрест господнiй.



    Іван Мазепа, гетьман вiйська iх царськоi пресвiтлоi величностi запорозького».

Формально i далi продовжували виконуватись умови, поставленi Хмельницьким, про запорозькi привiлеi, право вибирати гетьмана та приймати iноземних послiв за винятком польських та турецьких. Пiсля посвячення в Москвi Мазепа влаштував банкет для бояр та старшин. За словами Гордона, шотландського iнженера, що прибув до Росii в 1661 роцi i став першим навчителем юного царя у справах практичних, вiн випив чимало на цьому святi за здоров’я гетьмана пiд нестримнi вибухи веселощiв.

Уже з перших днiв свого гетьманування Мазепа проявив полiтичну безхарактернiсть. Вiн мав чимало ворогiв та заздрiсникiв, особливо серед прихильникiв Самойловича, але, намагаючись пiдкупом чи запобiганням перетягти на свiй бiк супротивникiв, вiн водночас потайки доносив на них у Москву. А вони таким же пiдступним методом користувалися проти нього.

Але треба вiдверто визнати, що Мазепа проявив себе надзвичайно здiбним реформатором на тiй частинi територii Украiни, яка була йому пiдвладна, i з гiдним подиву дипломатичним тактом намагався урiвноважити такi рiзнi iнтереси Москви та Украiни. А труднощi були колосальними. Сам Мазепа якось висловився своiх спiввiтчизникiв: «Серед украiнцiв трапляються й такi, котрi жадають безпорядкiв i бунту. Бiднi хочуть вижити за рахунок багатих. Будучи за походженням того ж роду, що й запорожцi, вони беруть собi за приклад методи запорожцiв, замiсть того, щоб скоритися раз заведеному суспiльному порядку. І хоча серед запорожцiв iм доведеться несолодко, проте вони у своему безумствi завжди готовi приеднатися до них».

Двi реформи, вiйськово-полiтична та економiчна, налаштували козакiв проти нового гетьмана, «хитрого лиса й Макiявеллi», як вони його називали. Московський уряд саме вирiшив укрiпити Киiв та ще кiлька мiст по рiцi Самарi, щоб забезпечити собi надiйну лiнiю оборони проти татар, i коли чутка околичними шляхами донеслася до Сiчi, Мазепа доклав чимало зусиль, щоб утихомирити гарячi голови. Козаки дуже гордий народ, i копати траншеi чи возити вапно й глину – заняття, звичайно, недостойнi «вiльного» козака. Друга реформа стосувалася козацького привiлею, монополii на горiлку. Спочатку украiнським селянам дозволялося самим «курити вино на весiлля чи для домашнього вжитку», а також купувати невеличку бочiвку горiлки мiсткiстю 10 кварт по 2 копiйки за кожну. Однак скоро усi привiлеi та «оренди» було повнiстю скасовано, i винокурство стало державною монополiею.

Рiк 1689-й мав велике значення як у життi Мазепи, так i Росii. 10 серпня украiнський гетьман iз свитою 300 чоловiк прибув до Москви у старомодному нiмецькому ридванi, у яких звичайно iздили закордоннi посли. Вiн мав намiр стати перед царiвною Софiею, проте днi царiвни були уже порахованi. Їi брат Петро Олексiйович готувався силою захопити трон. Мазепа зi своiм тонким полiтичним нюхом одразу ж збагнув нову ситуацiю i 9 вересня прибув до Троiцького монастиря, щоб привiтати нового монарха. Через день йому було надано аудiенцiю у царя Петра, яка пройшла, на його утiху, дуже успiшно. І це ще один доказ його полiтичноi гнучкостi i особистоi чарiвливостi. На аудiенцiю Мазепа з’явився у розкiшному кафтанi, в оточеннi козацьких старшин, далi йшли козаки з подарунками: золотим хрестом, iнкрустованим дорогоцiнним камiнням, та коштовно оздобленою шаблею. Царицi-матерi вiн пiднiс 10 лiктiв золототканого оксамиту, а царевiй дружинi – дiамантове колье. На аудiенцii Мазепа скаржився на труднощi своеi служби, на похилий вiк та немiцнi в’язи, обiцяв царевi служити вiрою i правдою до останньоi каплi кровi та мовив, що вiддае увесь украiнський народ у царську милiсть.

Наступна зустрiч з царем у 1696 роцi [37 - Ця зустрiч з iнiцiативи Петра І вiдбулася в слобiдському полковому мiстi Острогожську (тепер – Воронезька обл. Росiйськоi Федерацii).], пiсля другого походу на Азов[38 - В украiнськiй iсторичнiй лiтературi це мiсто називаеться також Озiв, а море Азовське – Озiвським.], iще бiльше змiцнила добрi стосунки мiж сувереном та васалом. Мазепа принiс царевi у дар турецьку шаблю, iнкрустовану золотом та коштовним камiнням, а також щит, прикрашений дiамантами та рубiнами. Сам вiн одержав вiд Петра 12 вiдрiзiв оксамиту й атласу, 5 вiдрiзiв Дамаску та кiлька соболячих шкурок. Крiм того, кожен козак одержав по карбованцю. Та ще бiльшим виявом великоi довiри царя до Мазепи було те, що у 1700 роцi Мазепа був нагороджений орденом святого Андрiя[39 - Мазепа став другим (пiсля Головiна) кавалером ордена Андрiя Первозваного.]. Першим кавалером цього ордена став Головiн. У 1703 роцi польський король Август II вручив йому орден Бiлого Орла. А вершиною цих монарших милостей став 1707 рiк, коли кайзер Йосиф І, щоб задобрити царя, надав «росiйському генераловi, лицаревi, дiйсному таемному радниковi» Мазепi титул князя Святоi Римськоi iмперii. Диплом було пiдписано у Вiднi 1 вересня 1707 року, там же було зазначено: «Без права передачi». Тож Мазепа не став офiцiйно визнаним нiмецьким князем, проте його герб було внесено у геральдичнi книги, i вiн, не гаючи часу, нанiс княжу печатку на усю свою зброю та iншi цiннi речi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51286155) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Вперше слово Украiна зустрiчаеться у «Повiстi временних лiт» пiд роком 6695 (1187) у зв’язку зi смертю переяславського князя Володимира Глiбовича. «За ним же Украiна багато потужила» (переклад JI. Махновця), – фiксуе лiтописець. Можемо здогадуватися, що мова йшла про Переяславщину. Пiзнiше Украiною називали Холмщину i Пiдляшшя, Галицько-Волинське князiвство. Стосовно тлумачення назви Украiна рiзними авторами у рiзнi часи написано десятки наукових праць. На думку окремих учених (див. Хитрук В. Яким роком живем, украiнство? // Лiт. Украiна, 1991, № 19, 9 травня), термiн Украiна (Вкраiна) виник iз-за злиття прийменника У (В) зi словом «край», що означало держава, батькiвщина, а власне – Русь, i нiчого спiльного зi словом «окраiна» не мае. Врештi ж, схiднi околицi Суздальськоi землi нiхто Украiною нiколи не називав. Етимологiя назви Украiна до цього часу до кiнця не з’ясована, а наведене А. Єнсеном тлумачення е тiльки однiею iз численних версiй.




2


Русь, руси, рос, родi – власна назва племенi i територii його заселення. Вперше згадуеться у писемних джерелах пiд назвою «росомони» («розомани») у працi готського iсторика VI ст. Йордана. Плем’я жило на територii сучасного Середнього Приднiпров’я ще у 3-й чвертi першого тисячолiття нашоi ери. Отже, «Русь» е старою назвою Украiни. Киiвський лiтопис застосовуе ii до варягiв, а далi вживае назву «Русь» для означення територii полян – трикутника Киiвщини, обмеженого Днiпром, Ірпенем i Россю.

Походження назви «Русь» – об’ект численних гiпотез, монографiчних дослiджень як iсторичного, так i лiнгвiстичного напрямкiв. Головнi з них:

варязька (норманська) – висунута на поч. XVІІI ст. Баером, далi розвинута у працях Мiллера (1749), Кунiна (1844), Томсена (1877). Ця теорiя грунтуеться, окрiм свiдчень «Повiстi временних лiт», на варязькому, а не слов’янському характерi термiну, що, на думку авторiв, засвiдчують захiдноевропейськi, арабськi i грецькi джерела. Костянтин Багрянородний у своему трактатi (949 р.) подае назви днiпровських порогiв окремо «руською», «слов’янською» мовами. Але жодного шведського племенi, яке б мало таку назву, iсторiя не засвiдчуе, а виведення ii з фiнськоi мови вiд давньошведського слова «горег» – стерно дуже сумнiвне. Ця теорiя не з’ясовуе також вживання назви «Рос» у грецьких джерелах VІІI ст. Не може дати вiдповiдi i варязька теорiя, згiдно з якою ця назва зустрiчаеться ще у V ст. у зв’язку з нападом гуннiв 434—437 pp.;

автохтонна – висунута М. Максимовичем в 1837 р. Але ii початки ведуться ще вiд Густинського лiтопису 1670 р. Вишукуеться етимологiчний зв’язок мiж назвою Русь i такими гiдронiмами, як рiчки Рось, Росава, Русна, Роставиця (О. Потебня). Варягiв ця теорiя трактуе як вiйськовi i торговi дружини не iз самих шведiв, а як рiзнонацiональнi, куди входили також i слов’яни. Але вiдомi iмена варягiв (князiв, дружинникiв) е, одначе, шведського походження;

iранська – виводить назву «Русь» вiд назви племен iранського походження, типу роксолан (iранське слово «rokhs» означае «свiтло»). Ця теорiя добре пояснюе найранiшi назви, але дуже слабо в’яжеться з iсторичними i географiчними реалiями – роксолани жили на Дону, а назва «Русь» уперше вжита для означення територii коло Киева. Вважати, що ця назва була перенесена з Дону до Киева, сумнiвно, це, по сутi, пошук компромiсу з варязько-норманською теорiею.

Слiд вiдзначити, що Володимиро-Суздальськi лiтописи (Лаврентiiвський, Троiцький та iншi) вже на початку ХІІI ст. чiтко зазначають, що Русь – це теперiшня Украiна, розмiщена на захiд вiд Валiв половецьких, а князi руськi (русстii) – це князi Киiвськi i Чернiгiвськi. Як приклад можна навести запис пiд роком 6731 (1223) – див. «Полное собрание русских летописей», СПб., 1846, с. 189. На думку украiнських iсторикiв (Я. Дашкевич, Я. Ісаевич та iн.), термiн «Малоросiя» мiг виникнути на означення метрополii по вiдношенню до всiх завойованих чи колонiзованих територiй, що називалися «Великоросiею» (аналогiчно як Мала Грецiя означала власне Грецiю, а Велика Грецiя – всi територii, якi греки включили до своеi держави).

Назва «Росiя» була прийнята у вiзантiйськiй термiнологii як вiдповiдник до «Русi». Цей термiн (латинiзована форма «Russia») застосовувався iнколи для означення Великого князiвства Московського, пiзнiше – Московського царства у тогочасних московських документах, починаючи з XV ст., а також – рiдко – i на заходi. Як полiтичний термiн Росiя (або Росiйська iмперiя) була усталена 1721 року з прийняття Петром титулу iмператора для всiх земель Московського царства та завойованих або iнкорпорованих територiй i народiв. Вiдтодi, на вимогу царського уряду, назву «Росiя» замiсть «Московiя» почали вживати на Заходi.




3


Автор помиляеться. Захiднi межi розселення украiнського народу на початку XX ст. сягали рiки Попрад у Словаччинi i майже досягали р. Вiсли в Польщi, Етнографiчнi територii включали Пряшiвщину (Словаччина), Лемкiвщину, Надсяння, Холмщину i Пiдляшшя. Окрiм того, автор нiчого не каже про сучасне Закарпаття – пiвденний захiд украiнських етнографiчних територiй з другого боку Карпат.




4


Сiгiзмунд-Август, Жигмонт-Август (1520—1572) – польський король (1548—1572), великий князь литовський з династii Ягеллонiв.




5


Берестейська унiя (1596) не була польсько-украiнською церковною унiею, а унiею з Римом. Окрiм того, це було в часи королювання (1587—1632) Сiгiзмунда (Жигмонта) ІІІ Вази (1566—1632).




6


Мова йде про одну iз найунiкальнiших пам’яток украiнського книжкового мистецтва – «Острозьку Бiблiю» (1581), надруковану в Острозi.




7


Слово «козак» тюркського походження, вперше зустрiчаеться в словнику половецькоi мови у серединi ХІІІ ст. Первiсне значення його – людина, що займаеться вiйною та розбоем. Це слово е й у вiзантiйських джерелах, iнструкцiях iталiйських мiст, якi розсилалися своiм колонiям у Причорномор’i. Козаками називалися озброенi люди, якi несли охоронну службу на кордонах, боронили купецькi каравани. Наприкiнцi XV ст. ця назва перейшла на украiнське населення, що займалося промислом «на у ходах» i охороною прикордоння. Украiнське козацтво, на вiдмiну вiд iнших козацьких формацiй Схiдноi Європи, бере на себе величезну вiдповiдальнiсть за вiдродження украiнськоi державностi, потоптаноi частково Литвою, а далi, особливо тяжко, Польщею, в захистi рiдного краю вiд спустошення татарами i турками.




8


Баторiй Стефан (1533—1586), семигородський воевода (1571—1576), польський король (1576—1586).




9


Акад. Дм. Яворницький вважае, що порогiв на Днiпрi було 9. За його означеннями, порiг – це камiнна гряда, яка перегороджуе рiчку од одного берега до другого, а забори – гряда, яка займае тiльки частину рiчки – або з правого, або з лiвого. Цi пороги називалися так: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовнiговський, Будильський, Лишнiй, Вiльний. Проте окремi пороги мали ще й Іншi назви: Ненаситецький – Ненаситець (Ревучий), Вовнiговський – Вовнизький, Будильський – Будило i т. д. За порогами починався край, який одержав назву Запорiжжя (див. кн. Яворницький Д. І. Днiпровi пороги. Днiпропетровськ: Промiнь, 1989).




10


Сiгiзмунд (Жигмонт) І Старий (1467—1548), польський король i великий князь Литовський (1506— 1548).




11


Тут автор сам собi суперечить. Справдi, приводити на Сiч жiнок не дозволялося, але на час перебування на Сiчi дружина козака могла бути просто вдома.




12


Цей чуб козаки називали оселедцем. Цiкаву версiю щодо значення слова «хохол» висунув мовознавець зi Львова М. Рогович. На його думку, це слово монгольського походження: «хох» означае синiй, голубий, небесний, «улу» («юлу») – жовтий. Кiнцева голосна редукуеться, i ми отримуемо теперiшне звучання. Ця гiпотеза цiкава тим, що синi i жовтi кольори – кольори нацiонального прапора украiнського народу – могли бути кольорами племiнних об’еднань давнiх украiнцiв, а саме слово перейшло в мову наших сусiдiв, втративши свое первiсне значення. Про це детальнiше див. статтю Б. Якимовича «До питання про украiнську нацiональну символiку» (Пам’ятки Украiни, 1989, № 3).




13


Карл ХІІ (1682—1718), король Швецii (1697— 1718).




14


Густав II Адольф (1591—1632) – шведський полководець i король (1611 —1632), син шведського короля Карла IX.




15


Боплан (Боплян) Гiйом Левасер (бл. 1600— 1673), з початку 30-х pp. XVІІ ст. аж до 1648 перебував на польськiй службi переважно на Украiнi, автор «Опису Украiни» (1651), украiнський переклад: К.: Наук, думка, 1990.




16


Карл IX (1550—1611), шведський король (1604—1611), син Густава Вази.




17


Прим. автора.




18


Кулага-Петражицький Іван (? —1632), гетьман реестрових козакiв (1631—1632).




19


Карл X Густав (1622—1660), шведський король > (1654—1660), з 1648— генералiсимус шведськоi армii. Як вiдомо, на арену полiтичного життя Украiни Б. Хмельницький вийшов в 1648 р.




20


Мова йде про статую Б. Хмельницького на Софiйському майданi в Киевi (скульптор М. Мiкешин, 1888). На пам’ятнику до часiв Центральноi Ради був напис: «Богдану Хмельницкому – единая, неделимая Россия».




21


В оригiналi помилково Тарас Трачило. Трясило Тарас (Федорович) – гетьман нереестрових козакiв (1629), очолив антипольське повстання (1630), розбив гетьмана С. Конецпольського, у 1635 разом з частиною запорожцiв пiшов на Дон. Пiсля 1636 р. доля невiдома.




22


Очевидно, це легенда, яку подав Д. Яворницький у книзi «Запорожье в остатках старины и преданиях народа».




23


Войнаровський Андрiй (6л. 1680—бл. 1740), небiж Мазепи, один з найближчих довiрених осiб гетьмана.




24


Тут автор плутае прiзвище зi значенням iменника «мазепа». У «Словарi украiнськоi мови» Б. Грiнченка це слово тлумачиться як «замазура», а потiм воно набрало значення взагалi неохайноi, грубуватоi, простакуватоi людини (росiйське – простофиля). Також наводиться тут приклад зi збiрки Номиса:

«У нас у селi мазепою лаються: от як дурна людина, чого не зрозумiе, так кажуть: «Ах ти, мазепа!» За дослiдженнями акад. А. Кримського, слово «мазепа» iснуе як прикметник у перськiй мовi i мае переносне значення – неповороткий, незграбний, вайлуватий.




25


За дослiдженнями украiнських iсторикiв, Іван Мазепа народився бл. 1640 р.




26


«У шанобливiй любовi та побожнiй повазi» (лат.).




27


«Моему щастю нiчого не бракуе, хiба що помiркованостi у ньому» (лат.).




28


Август II (1660—1733), польський король саксонськоi династii (1697—1733), учасник Пiвнiчноi вiйни (1700—1721) на боцi Петра І.




29


За дослiдженнями І. Борщака, на основi листування П. Орлика зi своiм сином Григорiем з великою вiрогiднiстю можемо вважати, що Мазепа деякий час був в Італii та Нiмеччинi.




30


Пасек Ян, сучасник Мазепи, його ворог. За словами І. Борщака, це був «паливода Із письменницьким хистом, фанатичний, брутальний i жорстокий». Мемуари Пасека е дуже необ’ективним, упередженим джерелом щодо особи молодого Мазепи.




31


Ян Казимир (1609—1672), польський король (1648—1668), походив зi шведськоi династii Ваза, зрiкся престолу у 1668 р.




32


Тетеря (Морожковський) Павло (? – 1670), гетьман Правобережноi Украiни (1663—1665).




33


Дорошенко Петро (? – 1680), прилуцький полковник (з 1657), гетьман Правобережноi Украiни (з 1665), у 1668 проголошений гетьманом всiеi Украiни, у 1676 здав гетьманат І. Самойловичу. Руiна 60—70 pp. на Украiнi стала трагедiею цього державного дiяча, який прагнув створити незалежну Украiнську державу в етнографiчних межах, включаючи Перемишль, Львiв, Галич.




34


Самойлович Іван (? – 1690), гетьман Украiни (1672—1687), помер на засланнi в Тобольську.




35


Многогрiшний Дем’ян (р. н. i см. невiд.), гетьман Украiни (1669—1672), скинутий з гетьманства внаслiдок iнтриг Москви i засланий до Сибiру.




36


Тут iдеться про одне iз найважливiших украiнських iсторичних джерел XVІІ ст. – Лiтопис Самовидця, можливим автором якого був генеральний пiдскарбiй за гетьманування Брюховецького Роман Ракушка-Романовський. Цiеi думки дотримувалися Д. Багалiй, М. Грушевський, Д. Дорошенко, І. Крип’якевич. Натомiсть М. Возняк припустив, що ним мiг бути полковник корсунський Федiр Кандиба та iн. Вперше виданий друком у 1846 р. О. Бодянським.




37


Ця зустрiч з iнiцiативи Петра І вiдбулася в слобiдському полковому мiстi Острогожську (тепер – Воронезька обл. Росiйськоi Федерацii).




38


В украiнськiй iсторичнiй лiтературi це мiсто називаеться також Озiв, а море Азовське – Озiвським.




39


Мазепа став другим (пiсля Головiна) кавалером ордена Андрiя Первозваного.