Книга - Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули
Етнографiчнi групи украiнцiв Карпат. Гуцули
Collective work
Степан П. Павлюк
Великий науковий проект
«Етнографiчнi групи украiнцiв Карпат. Гуцули» – науково-публiцистична праця, пiдготовлена досвiдченими вченими вiдомого у свiтi академiчного Інституту народознавства НАН Украiни пiд керiвництвом академiка НАН Украiни професора Степана Павлюка. Монографiя присвячена вивченню усiх аспектiв життя гуцулiв. Гуцульськi звичаевi, правовi й етичнi нормативи, вiрування, забобони, демонологiя, звичаi, обряди представляють складний i надзвичайно цiнний для науки матерiал. У ньому простежуються вiдбитки духовного життя рiзних епох починаючи вiд первiснообщинного ладу, поеднання давнiх язичницьких i пiзнiших християнських елементiв, фантастичних iррацiональних уявлень iз практичним досвiдом, набутим i перевiреним упродовж вiкiв.
Багатий релiктовими елементами i гуцульський фольклор, особливо обрядовi пiснi, казки, легенди, замовляння, пов’язанi з вiруваннями i забобонами. В народнiй поезii гуцулiв набули особливого розвитку такi пiсеннi жанри, як коломийка, спiванка-хронiка. Неповторною своерiднiстю вiдзначаються мелодика народного спiву, iнструментальна музика, традицiйнi танцi, самобутне народне мистецтво та iн.
Ще в минулому Гуцульщина славилася своiм багатим ужитково-декоративним мистецтвом: керамiкою, рiзьбою по дереву, чудо-писанкою, художнiм ткацтвом, вишивкою, художньою обробкою металу, шкiри, виробами iз рогу. Неповторною колористичною гамою i художньою орiентацiею вiдзначаеться традицiйний гуцульський одяг iз властивими йому прикрасами i доповненнями (згардами, чересами, тобiвками тощо).
Видання стане у нагодi як науковцям, так i широкому загалу зацiкавлених культурним спадком гуцулiв.
У форматi PDF A4 збережено видавничий макет.
Етнографiчнi групи украiнцiв Карпат. Гуцули
За редакцiею Степана Павлюка
Серiя «Великий науковий проект» заснована у 2018 роцi
Редколегiя:
Ярослав ТАРАС, д-р iст. наук;
Мирослав СОПОЛИГА, д-р iст. наук (Словаччина);
Уляна МОВНА, д-р iст. наук;
Роман СІЛЕЦЬКИЙ, д-р iст. наук;
Ганна ВРОЧИНСЬКА, канд. мистецтвознавства;
Тамара ПАЦАЙ, канд. iст. наук;
Людмила ГЕРУС, канд. мистецтвознавства
Рецензенти:
Євген ПАЩЕНКО, д-р iст. наук, д-р фiлол. наук (Хорватiя);
Леонтiй ВОЙТОВИЧ, д-р iст. наук
Художник-оформлювач М. С. Мендор
© Інститут народознавства НАН Украiни, 2020
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018
Авторський колектив
БОЛЮК Олег Миколайович, кандидат мистецтвознавства
БОНЬКОВСЬКА Софiя Миколаiвна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий спiвробiтник
ГЕРУС Людмила Мечиславiвна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий спiвробiтник
ГОНТАР Таiсiя Олександрiвна, кандидат iсторичних наук, доцент
ГОРИНЬ Ганна Йосипiвна, кандидат iсторичних наук, старший науковий спiвробiтник
ГОШКО Юрiй Григорович, доктор iсторичних наук, професор
ДЕМЧУК Марiя Олексiiвна, кандидат фiлологiчних наук, старший науковий спiвробiтник
ЗЮБРОВСЬКИЙ Андрiй Вiкторович, кандидат iсторичних наук
КИРЧІВ Роман Федорович, доктор фiлологiчних наук, професор
КОЗАКЕВИЧ Олена Романiвна, кандидат мистецтвознавства
КОЛУПАЄВА Агнiя Вiталiiвна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий спiвробiтник
КОНОПКА Володимир Михайлович, кандидат iсторичних наук
КУЗЬМЕНКО Оксана Мирославiвна, кандидат фiлологiчних наук, старший науковий спiвробiтник
КУТЕЛЬМАХ Корнелiй Михайлович, старший науковий спiвробiтник
КУЦИР Тетяна Василiвна, кандидат мистецтвознавства
МАРДАРЕВИЧ Борис Сильвестрович
МОВНА Уляна Василiвна, доктор iсторичних наук, старший науковий спiвробiтник
НИКОРАК Олена Іванiвна, доктор мистецтвознавства, професор
ОЛІЙНИК Ольга Володимирiвна, кандидат мистецтвознавства
ПАВЛЮК Степан Петрович, доктор iсторичних наук, професор, академiк НАН Украiни
РАДОВИЧ Роман Богданович, доктор iсторичних наук
САПЕЛЯК Оксана Адамiвна, кандидат iсторичних наук, старший науковий спiвробiтник
СИВАК Василь Пилипович, кандидат iсторичних наук
СТЕЛЬМАЩУК Галина Григорiвна, доктор мистецтвознавства, професор, академiк НАМ Украiни
СЯВАВКО Євгенiя Іванiвна, кандидат педагогiчних наук, старший науковий спiвробiтник
ТРІСКА Оксана Олегiвна, кандидат мистецтвознавства
ФАЙНИК Тетяна Мар'янiвна, кандидат iсторичних наук, старший науковий спiвробiтник
ФЕДОРЧУК Олена Степанiвна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий спiвробiтник
ХУДАШ Михайло Лукич, доктор фiлологiчних наук, професор
ШПАК Оксана Дмитрiвна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий спiвробiтник
Етнографiчна територiя
Гуцульщина бiльше, нiж iншi етнографiчнi групи, привертала увагу дослiдникiв, якi поряд з вивченням ii матерiальноi i духовноi культури намагались визначити ii межi.
Першу спробу написати про розселення гуцулiв зробив І. Вагилевич, але вiн неточно визначив межi Гуцульщини. Польський етнограф В. Поль у першiй половинi XIX ст. чiткiше i детальнiше накреслив межi буковинськоi та галицькоi Гуцульщини. За його даними, у буковинськiй частинi Гуцульщини знаходилось 21 село, а в галицькiй – 71 село та 4 мiстечка, в яких на той час проживало 73 676 чол. [6, s. 99—235].
Найбiльш повно питання розселення гуцулiв опрацьовано було С. Витвицьким, який визначав територiю, де компактно проживали гуцули, i на цiй територii – 114 населених пунктiв [7, s. 27–36].
В. Завадський повторив твердження Витвицького, однак розширив територiю Гуцульщини; кiлькiсть населення, за його пiдрахунками, становила тут 120 000 чол. [8, s. 408].
В той же час Я. Головацький в передмовi до своеi збiрки пiсень, визначаючи територiю Галичини, Буковини та Закарпаття, на якiй живуть гуцули, на вiдмiну вiд Завадського, зменшуе цю територiю. За його даними, у 1872–1874 рр. в Галичинi налiчувалось 68, на Буковинi – 20, на Закарпаттi – 21 село, а в них 107 610 мешканцiв [2].
Р. Кайндль [4], який протягом багатьох рокiв дослiджував Гуцульщину, погоджувався з твердженнями попереднiх дослiдникiв вiдносно територii, заселеноi гуцулами. Не об'ективним е й твердження Коженьовського в цьому питаннi [5, s. 20–21].
В п’ятитомному виданнi «Гуцульщина» В. Шухевич безпiдставно поширив межi Гуцульщини на територiю, не заселену гуцулами [3, с. 10–24]
Отже, протягом ХІХ – на початку ХХ ст. питанням етнографiчних кордонiв Гуцульщини займалась досить значна кiлькiсть дослiдникiв, але вони по-рiзному оцiнювали ii територiальнi межi.
Найбiльш повне визначення ареалу гуцульськоi етнографiчноi групи здiйснив В. Гнатюк: «Гуцули заселяють Карпати в околицi Чорногори, iх оселi розкиданi по обох сторонах Карпат i належать до рiзних краiн. Звичайно iх оселi тягнуться долинами рiк i потокiв. У Галичинi починаються вiд Надвiрнянськоi Бистрицi по Пасiчну i йдуть долинами рiки Пруту по Дiлятин, по течii рiк Бiлого та Чорного Черемошу до Вижницi, долиною рiки Рибницi по Косiв i рiки Пiстиньки по Пiстинь. На Буковинi гуцульськi села розташованi долиною рiки Черемошу, де вiн творить границю мiж Галичиною i Буковиною, цiлоi рiки Путилiвки, яка вливаеться в Черемош, i горiшньоi течii Сусави та Фряси. На Мармарощинi (Закарпаття) гуцульськi села тягнуться долинами рiк Мокрянки, Тересульки, Шопурки, Кисви, Чорноi та Бiлоi Тиси. На полудне вiд Сучави границя йде потоком Бродиною, так що по правому боцi живуть румуни, а по лiвому – гуцули, е незначна бiльшiсть гуцулiв понад ii горiшньою течiею, аж до Руськоi Молдавицi по Брязну, Золоту Бистрицю по Кiрлiбабу та рiки Серету, але тут iх е незначна кiлькiсть» [1, № 1, с. 19–23, № 2, с. 43–50].
Значний внесок в дослiдження зробили мовознавцi-дiалектологи, але на основi лише мовознавчого матерiалу неможливе з’ясування цього питання.
У результатi проведення комплексних наукових експедицiй Інститутом народознавства НАН Украiни зiбрано чималий матерiал, який мае безпосередне вiдношення до етнографiчних меж Гуцульщини. Науковими працiвниками музею обстежено гуцульськi села як галицькоi, буковинськоi, так i закарпатськоi Гуцульщини. Незважаючи на те, що ця етнографiчна група украiнського народу – гуцули – протягом столiть була роздiлена на три частини i перебувала пiд гнiтом iноземних загарбникiв, тут збереглася однотипнiсть народного побуту та культури. Для такого складного питання, як етнографiчне районування, необхiдно, крiм опрацювання даних етнографiчноi науки, залучення археологiчних, мовознавчих, фольклористичних матерiалiв.
Пiдсумовуючи зiбранi матерiали, на основi етнографiчних та мовно-дiалектичних даних можна умовно на кiнець XIX – початок XX ст. окреслити територiю, заселену гуцулами в таких схематичних межах: на заходi границя з бойками проходила по рiцi Ломницi i далi по закарпатськiй частинi – верхiв’ями рiчок Берестянка i Турбату, рiки Тересви i долиною рiчки Малоi Шопурки до ii злиття з Тисою, на пiвднi ця лiнiя проходить до державного кордону. На пiвночi та пiвнiчному сходi вiд рiки Лiмницi межа перетинае рiки Бистрицю Солотвинську та Надвiрнянську, захоплюе село Пасiчну, далi йде на Дiлятин, Яблунiв, Косiв, Вижницю, Берегомет, Красноiльськ, до кордону з Республiкою Румунiею.
За сучасним адмiнiстративним подiлом вказана територiя охоплюе пiвденнi частини Надвiрнянського, Косiвського районiв та весь Верховинський район Івано-Франкiвськоi областi та Рахiвський район Закарпатськоi областi.
__________________________
1. Гнатюк В. Гуцули. Пiдкарпатська Русь. 1923. № 1–2.
2. Головацький Я. Ф. Народные песни Галицкой и Угорской Руси. Москва, 1878. Т. 1.
3. Шухевич В. Гуцульщина. Львiв, 1899. Ч. 1.
4. Kaindl R. Studien zur Etnographie des Ostkarpatthengebietes. Czernowitz, 1902.
5. Korzeniowski J. O huculach. Lwоw, 1899.
6. Pol W. Obrazy z zycia i natury. Krakоw, 1870.
7. Witwicki S. Rys historyczny o Huculach. Lwоw, 1863.
8. Zawadzki W. Huculi. Szkic etnograficzny. Klosy, 1872. № 90.
Особливостi ландшафту
Гуцульщина розташована в гiрськiй системi схiдноi частини Украiнських Карпат. З пiвночi вона межуе з Покутським передгiр’ям, яке проходить по лiнii: Дiлятин – долина рiки Ослави – Косiв, Кути – Вижниця, яка вiдзначаеться дуже складною структурою ландшафту. Над Покутським передгiр’ям пiднiмаеться (до рiки Прут) гiрський хребет Горган, далi вiн переходить в Покутсько-Карпатську гряду гiр, якi доходять до державного кордону з Румунiею.
У верхiв’ях рiк Чорноi Тиси i Тересви розташована гiрська група Свидовець, яка е продовженням Полонинського хребта. Верхiв’я рiк Чорноi Тиси, Брустянки, Турбату (басейн рiки Тересви) вiддiляють ii на пiвнiчному заходi i на пiвнiчному сходi вiд Горган. На правому березi рiки Шопурки знаходиться гiрський масив Апецка.
Мiж витоками Чорноi Тиси та Чорного Черемоша, майже в центрi Гуцульщини, розмiщений найвищий гiрський масив Украiнських Карпат – Чорногора, пiвнiчно-захiдний схил якоi розрiзаний притоками Чорноi Тиси, Лопу-шанки та iншими потiчками, а пiвнiчно-схiднi схили розрiзанi численними гiрськими потоками, якi впадають в Прут та Чорний Черемош, пiвденно-захiднi схили Чорногори роздiленi притоками Бiлоi Тиси i частково Чорноi Тиси. За Чорногорами на пiвденний схiд мiж рiками Чорний i Бiлий Черемош тягнуться Гринявськi гори, iх продовженням е Лосовi гори, вiддаленi вiд Гринявських притоками Бiлого Черемошу та Путили.
На пiвднi вiд рiки Бiлоi Тиси та Чорного Черемошу до кордонiв Румунii тягнуться Рахiвськi та Чивчинськi гори. Захiдна частина Рахiвських гiр починаеться на правому березi Тиси i розгалужена на окремi хребти долинами рiк Шопурки, Кисви та iн. На пiвночi цi хребти безпосередньо змикаються з пiвденним краем Свидовецького масиву. Бiльш монолiтною е частина Рахiвських гiр, розташована на лiвому березi Тиси, яку називають Гуцульськими Альпами. Найвища гора – Мармароський Пiп-Іван (1946 м).
У верхiв’ях Чорного та Бiлого Черемошу знаходиться найнеприступнiша частина Украiнських Карпат – Чивчинськi гори, якi е гiдрографiчним басейном Тиси, Прута i Серета.
Вододiльний хребет, який роздiляе рiчковi системи Гуцульщини, басейни рiк Пруту i Тиси, характерний тим, що вiн на хребтах Чорногори рiзко мiняе загальний напрям осьовоi Карпатськоi лiнii i повертаеться мiж верхiв’ями рiк Бiлоi Тиси та Чорного Черемошу на пiвдень верхiв’ями Чивчинських гiр до кордону з Румунiею.
На знижених мiсцях Вододiльного хребта, де знаходяться верхiв’я рiчок, проходять шляхи сполучень. На вододiлi рiк Чорна Тиса i Прут проходить
Яблунецький перевал (931 м), де, крiм шосейноi дороги, яка з'еднуе Прикарпаття iз Закарпаттям, проходить залiзнична магiстраль Львiв – Коломия— Рахiв, а через перевал Нiмчич, що знаходиться на Покутсько-Буковинських Карпатах, пролягае шосейна дорога Чернiвцi—Вижниця – Путила.
На Гуцульщинi поеднуються низькогiрнi ландшафти з мiжгiрськими улоговинами, терасовими мiсцевостями. Смуги низькогiр’я пересiкають долини рiк, терасовi – низиннi мiсцевостi – виступають в долинах Пстиньки, Рибницi, Черемоша, Серета, Малого Серета, терасово-долиннi мiсцевостi мають Прут, Чорний Черемош, Бiлий Черемош i Путила. Із окремих розширених долин (р. Черемош – близько п’яти терас) найбiльша на цiй територii Ясiнська котловина, яка перетинаеться Чорною Тисою та ii притокою – Лазешиною.
В схiдних Карпатах найбiльша пiсля Днiстра рiка Прут. Вона починаеться вiд верхiв’я Говерли, iде на пiвнiч до Дiлятина, далi в пiвнiчно-схiдному напрямi, по дорозi приймае меншi рiчки Ославу, Пiстиньку, Рибницю i далi Черемош. Недалеко вiд витоку Пруту витiкае Чорний Черемош, а бiля пiднiжжя Вододiльного хребта – Бiлий Черемош. У Черемош впадае рiчка Путила. На вiдмiну вiд iнших рiчок Черемош вiд злиття i до м. Кути тече впоперек гiрських хребтiв.
Найбiльша рiчка пiвденноi частини Гуцульщини – Тиса, яка утворюеться вiд злиття вище Рахова двох Тис – Чорноi, що тече з Вододiльного хребта, i Бiлоi, що тече з Чорногiр у районi Говерли. Найбiльша притока Тиси – Рiка – витiкае з пiвденних Горган. Найбiльш перспективними в енергетичному вiдношеннi е низов’я гiрських течiй Черемошу та Тиси. Озер на Гуцульщинi небагато.
Надра гiр багатi на цiнну мiнеральну сировину. В районi Ворохти, Дихтинця, Путили виявлена нафта, значнi поклади солi знаходяться в Дiлятинi, Косовi, Вижницi. В Карпатах е багато корисних копалин. В околицях Кобилецькоi Поляни i в Гринявських горах наявнi гепатити, якi вмiщують 50–60 % залiза. Марганцевi руди, графiти, доломiти виявленi в Чивчинських горах, алунiти, апатити – в Рахiвському масивi. Карпати багатi на рiзноманiтний будiвельний камiнь та сировину.
В басейнi рiчки Тиси знаходяться палеозойськi мармури та мармуровиднi вапняки; особливо багато в Карпатах пiсковику, мергелiв, вапнякiв, глини тощо.
Територiя Гуцульщини багата мiнеральними водами, особливо типами кисловодських нарзанiв, якi розмiщенi вздовж долини Тиси, – Кваси, Луги, Бiлин, Червоний Плес та iн., есентукського типу – Кваси Рахiвськi, Говерло-Буркут в долинi Говерли. Вуглекиснi хлоридно-натрiевi (солянi води) зустрiчаються на пiвденному схилi Говерли та iн.
Грунтовий покрив на Гуцульщинi рiзноманiтний, але найхарактернiший – це пiскувато-глинистi грунти, якi в залежностi вiд висотних клiматично-рослинних зон належать до певних генетичних типiв. В низькогiр’i та середньогiр’i виступае зона бурових лiсових грунтiв; на високогiр’i – зона гiрсько-лучних. Чiтко розмежувати названi зони важко, але вони е тiльки на найвищих масивах полонинського хребта Чорногори, Горган, Свидовця, з Рахiвського масиву, Покутських та Буковинських Карпат. Долини рiк на заплавах вiдзначаються дерново-глейсовими i дерново-лучними грунтами, якi мiстять 3–9 % гумусу. Вони найбiльш придатнi пiд зерновi та городнi культури. В Притисенськiй низовинi поширенi болотистi грунти. Змiна в горах рельефу, корiнних i грунтотворних порiд, клiмату i рослинностi зумовлюе змiну грунтiв i надзвичайно рiзноманiтне iх поеднання. На Гуцульщинi тiльки незначна частина земель освоена для землеробства. Так, наприклад, в зонi полонинсько-чорногорських Карпат пiд орною землею знаходиться лише 2,5 % загальноi площi. Орнi землi розмiщенi на терасах, рiчкових долинах та в мiжгiрських улоговинах.
Клiмат Гуцульщини, незважаючи на ii вiдносно невелику площу, надзвичайно рiзноманiтний, що зумовлено змiною абсолютних висот, характером рельефу, наявнiстю улоговин, рiчкових долин, схилiв рiзних експозицiй, циркуляцii атмосфери тощо. Тут видiляються такi клiматичнi зони: низькогiрна – з помiрним, досить вологим клiматом; середня – з помiрно холодним, надмiрно вологим клiматом; високогiрна – з холодним, надмiрно вологим клiматом. В середньому за рiк вологiсть повiтря над Карпатами становить 30 % (ця цифра менша в районi пiвденних схилiв Гуцульщини). Рiчна кiлькiсть опадiв залежно вiд зон неоднакова. Вона коливаеться вiд 800 до 1500 мм. Максимальна кiлькiсть опадiв припадае на такi райони Гуцульщини: Свидовецький, Чорногорський, Рахiвський. Однак i тут загальнi закономiрностi змiнюються пiд впливом окремих факторiв. Так, у Рахiвськiй улоговинi, розмiщенiй на пiвденно-захiдному схилi, випадае 1100.
Вегетацiйний перiод на закарпатськiй частинi починаеться з другоi половини березня, в горах – у квiтнi, з пiвнiчного сходу на пiвденний схiд поступово скорочуеться.
В лiсах Гуцульщини ростуть цiннi породи дерев – дуб, бук, явiр, волоський горiх, черешня, груша та iн.; з хвойних – карпатський кедр, ялина, смерека, модрина, тис. Особливо рiзноманiтна рослиннiсть на схилах гiр. Тут на висотi до 600 м ростуть дуби, ясени, клени, липи, явори, берези. Вiд 500 – до 1500 м над рiвнем моря гори вкритi буковими лiсами. Смерека та ялина займають бiльшу частину площi, зайнятоi лiсами, а з висоти 1225 м домiнують над усiма деревами. На гребенях хребтiв, складених з пiсковикiв, ростуть сосновi лiси. У важкодоступних районах Чорногори зустрiчаеться европейська кедрова сосна, або карпатська «лiмба». В нижчих частинах гiр ростуть на вирубках кущi малини, ожини, чорницi, брусницi.
Бiльшiсть полонин Гуцульщини, вкритих трав’янистою рослиннiстю, використовуеться як пасовиська, частково для сiнокосiв.
Найбiльшими комплексами полонин е так званi Кадiiвський та Гринявський, вiдокремленi мiж собою улоговиною Чорного Черемошу. Полонини розташованi також на схiднiй частинi Чорногори, на пiвнiчнiй частинi Гринявських гiр, на гiрських масивах мiж селами Космач, Ворохта, Дiлятин, Бiлi
Ослави. На буковинськiй Гуцульщинi полонини займають пiднiжжя вершин Яровище i Темнатик, хребта Максимець мiж Бiлим Черемошем, Путилою i Сучавою. На закарпатськiй Гуцульщинi гiрськi пасовища розташованi в захiднiй частинi Чорногори, на схiд вiд Свидовця.
Багатий тваринний свiт Карпат. Тут живуть оленi, козулi, дикi свинi, бурi ведмедi, вовки, лиси, борсуки, куницi, бiлки, тхори, видри. В горах на межi лiсу та полонин водяться рисi та дикi коти. З птахiв переважають дятли, синицi, дрозди, зяблики, щиглики, рябчики, яструби, сови, орли.
В рiках i потоках Гуцульщини водяться форель струмкова, пiдуст, усач, марена, рибець, лосось, дунайський харiус та iн. [1, 2, 3].
Здiйснюеться планова робота зi збереження тваринного свiту. Обмежено вiдстрiл звiрiв i лов риби, створено штучнi форельнi господарства. Для збагачення та охорони своерiдного рослинного i тваринного свiту Карпат в районi Говерли створено Карпатський державний заповiдник та в районi Ворохти – Карпатський державний природний парк.
__________________________
1. Бучинський І О., Волеваха М. М., Коржов В. О. Клiмат Украiнських Карпат. Киiв, 1971.
2. Воропай Л. І., Куниця М. О. Украiнськi Карпати. Киiв, 1966.
3. Дiброва О. Т. Закарпатська область. Географiчний нарис. Киiв, 1967.
Походження етнографiчноi назви
Питання походження назви гуцули в науковiй лiтературi остаточно не з’ясоване, хоча предметом наукових, зокрема i краезнавчих, зацiкавлень воно стало ще у першiй пол. ХІХ ст. Вiдтодi i донинi в науковiй лiтературi з приводу походження назви гуцули появилася низка неоднозначних здогадiв i гiпотез, висунутих у рiзний час рiзними авторами, серед яких, на жаль, менше всього мовознавцiв. Отже, вiдзначимо, що у виведеннi (поясненнi) походження етнонiма гуцули дотримуемося гiпотези про антропонiмну генезу, з тим, однак, що цю гiпотезу подаемо в новiй редакцii.
Бiльшiсть iз запропонованих рiзними авторами етимологiй етнонiма гуцули – це науково необгрунтованi гiпотези. Докладний критичний огляд рiзних авторських спроб з’ясувати походження цiеi назви подав Б. В. Кобилянський [4, с. 143–151] та доповнив В. В. Грабовецький [1, с. 39–40]. Спираючись на огляд цих гiпотез, вкажемо лише на iх суть.
Так, у польськiй етнографiчнiй лiтературi минулого столiття деякi автори виводили походження назви гуцули вiд слова кочувати шляхом штучно вигаданого перетворення: кочувати > кочули > гочули > гуцули (К. Мiлевський), або шляхом: кочувати > кочули > коцули > гоцули > гуцули (Л. Голембйовський, Ю. Коженьовський). І. Вагилевич, а вслiд за ним Ф. Гельвалд, Ю. Федькович та О. Моргенбессер пов’язували походження гуцулiв з тюркським племенем узiв, невмотивовано допускаючи, що i назва гуцули виникла вiд назви узи шляхом штучного перетворення: узи > уци > уцули > гуцули. Ще бiльш лiнгвiстично (i iсторично) безпiдставною була спроба польського дослiдника С. Вiтвицького вивести етимологiю назви гуцули вiд iменi згаданого в хронiцi С. Бандтке моравського князя Гецило (864 р.) або вiд штучно створеного цим автором слова горул – мешканець гiр.
Невмотивованими були також спроби пов’язувати походження цiеi назви з украiнським словом гуцати (В. Шухевич), з готським словом guta «гот» (Я. Розвадовський), а також iз згаданою в монгольському лiтописi Юань-Чао-бi-шi назвою якихось гiр Гацалi (І. Фiлевич, В. Мавродiн).
Не мае пiд собою науковоi основи найбiльш популярна в лiтературi гiпотеза походження назви гуцул(и) вiд волоського слова hotul у значеннi «розбiйник», що виникла нiбито внаслiдок поширеного у свiй час на Гуцульщинi опришкiвського руху, який, таким чином, прихильники цiеi гiпотези несправедливо розцiнювали як розбiйництво, а не як насправдi один з виявiв народно-визвольноi боротьби.
Виразна на перший погляд спiвзвучнiсть волоського слова hotul з назвою гуцул та гаданий, як причина для номiнацii цим словом, опришкiвський рух спричинилися до того, що дану гiпотезу пiдтримав цiлий ряд вiдомих учених.
Як довiв Б. В. Кобилянський [4, с. 148–149], наукова неспроможнiсть гiпотези походження назви гуцули вiд волоського слова hotul полягае в тому, що вона непереконлива нi з iсторичного, нi з мовознавчого погляду.
На пiдставi даних археологii, етнографii, фольклористики i лiнгвiстики автор цiеi гiпотези дiйшов висновку, що гуцули – це нащадки давньоруського племенi уличiв i частково тиверцiв. Ця гiпотеза послужила йому основою i саму назву гуцули вивести вiд назви давньоруського племенi уличiв, у даному випадку – конкретно вiд засвiдченого писемнiстю ii варiанта улучи, шляхом гаданих перетворень улучи > улуци > уцули > гуцули. Щодо вихiдноi форми улучи, то вона, за припущенням Б. В. Кобилянського, походить вiд тюркського слова улус – «плем’я», що зiставляеться з монгольським улус, улс – «народ», «люди», «держава», «краiна» [4, с. 210].
Критичнi зауваження з приводу цiеi гiпотези Б. В. Кобилянського висловленi М. Л. Худашем. Вони зводяться до того, що прийнята Б. В. Кобилянським за вихiдну для етимологiзацii назви гуцули форма улучи – сумнiвна. Серед слов’янськоi племiнноi етнонiмii i топонiмii типовими i загальнопоширеними були утворення на – ичи типу давньоруських назв племен в'ятичi, дреговичi та iн., то яким же чином назва племенi уличiв повинна була в давньоруському середовищi звучати здеформовано як улучи, а потiм, до того ж, згiдно з концепцiею Б. В. Кобилянського, послужити основою для не менш незвичних на слов’янському мовному грунтi перетворень на форми улуци > уцули? На наш погляд, засвiдчена писемнiстю форма улучи (як i подiбнi iй улучичи, улутичи, лутичи) – це не що iнше, як деформацii. Якщо ж припустити, що до появи форми улучи могло якимось чином причинитися сусiдне з уличами тюркомовне середовище з властивою для нього гармонiею голосних, у даному випадку у формi uluc (звiдки улучи), то важко погодитися, щоб ця чужомовна форма могла якимось чином перемогти в схiднослов’янському середовищi вiдзначену вище типовiсть i стабiльнiсть вживання форм на – ичи, прищепитися в ньому та зазнати ще, крiм цього, незвичноi трансформацii з переходамиулуч(и) >улуц(и) >уцул(и) > гуцул(и).
Вiдомий вчений, дослiдник гуцульського краю, В. В. Грабовецький, не висловивши своеi думки з приводу наведеноi вище гiпотези Б. В. Кобилянського, висунув свою версiю походження назви гуцули [1, с. 39–40], згiдно з якою ця назва походить вiд прiзвища Гуцул i з’явилася десь у XVIII ст. Однак цей автор не з’ясував, звiдки ж взялося прiзвище Гуцул, яка його етимологiя i чи iснувала якась реальна можливiсть для виникнення у такий пiзнiй перiод, як XVIII ст., тобто вже в новi часи, назви такоi великоi етнографiчноi групи карпатського украiнського населення, як гуцули, вiд одного, до того ж етимологiчно неясного, прiзвища. Не звернув уваги й на те, що особова назва Гуцул була вiдома вже в XVI ст.
Вiдантропонiмну версiю походження назви гуцули (етнонiма), слiдом за В. В. Грабовецьким, висувае i вiдомий украiнський мовознавець М. Л. Худаш [5, с. 55–58; 6, с. 45–52; 7, с. 311–315] на пiдставi опрацьованоi ним лiтератури та власних дослiджень. За його припущенням, сучаснi украiнськi карпатськi етнографiчнi групи гуцули, бойки, лемки – це прямi нащадки глибоко дохристиянських, можливо, що антських, родоплемiнних об'еднань якогось племенi чи племiнного союзу або й рiзних племен, якi в тi глибоко вiддаленi вiд нас часи свого сформування як родоплемiнних об'еднань називалися вже, вiдповiдно, гуцули, бойки, лемки, аналогiчно як i зберегли своi колишнi племiннi назви рiзнi iншi слов’янськi етнiчнi об'еднання, як серби, хорвати, чехи, поляки, словаки та iн. Їх назви, як вiдомо, були часто вiдантропонiмнi, утворенi вiд особових власних iмен родоплемiнних вождiв.
За М. Л. Худашем, назва гуцули в первiсному номiнацiйному значеннi – «рiд (або родоплемiнне об’еднання, чи й плем’я) Гуцула» [7, с. 308–309]. Згiдно з версiею М. Л. Худаша, етнонiм гуцули найбiльш правдоподiбно походить вiд давнього особового власного iменi Гуцул. На думку цього автора, особова назва Гуцул за словоформою дiлиться на два компоненти – корiнь гуц- i суфiкс – ул. Глибоко проаналiзувавши украiнський iсторико-мовний матерiал та спiвставивши його з вiдповiдними аналогiчними явищами iнших слов’янських мов, згаданий вчений дiйшов висновку про давне, праслов’янське походження особовоi назви (iменi) Гуцул.
Уже здавна, як свiдчать дослiдження М. Л. Худаша, в широкому слов’янському масштабi писемно засвiдчуеться антропонiм Гуц (або похiдне вiд нього утворення), вiд якого способом суфiксацii суфiксом – ул i виник цей антропонiм Гуцул. Так, антропонiм Гуц i похiднi вiд нього, такi, як патронiм Гуцов, зменшене суфiксальне утворення на – к(о), Гуц-к(о) та патронiм Гуц-к-ович засвiдчуються писемнiстю ще починаючи з XV ст. [5, с. 61].
Зменшена (демiнутивна) форма Гуцек, утворена вiд iменi Гуц, засвiдчена у польськiй антропонiмii ще в 1275 р. У бiлоруськiй антропонiмii особова назва Гуц вiдома ще з середини XVI ст., а в болгарськiй показовими е iмена Гуца, Гуцан, Гуце, утворенi вiд вихiдноi форми Гуц [5, с. 59–60].
Що ж до форманта – ул в антропонiмi Гуцул, то, на думку М. Л. Худаша, це суфiкс праслов’янськоi генези, розвинений вiд праслов’янського – иiъ, – иiь, наявний в досить численних слов’янських антропонiмах, типу збереженого в украiнських прiзвищах Баюл, Гушул, Лашкул i т. п. чи, наприклад, болг. Дра-гул, Радул, Видул [2, с. 97]. У сербохорватськiй антропонiмii цей суфiкс вiдомий ще в ХІІ ст. в iменах Радоул, НЪгоулъ, Богдоулъ, ПрЪвоуль [3, с. 76].
Не зупиняючись грунтовно на iнтерпретацii слов’янського суфiкса – ул, вiдзначимо, що найбiльший слiд вiн залишив саме у слов’янськiй антропонiмii, особливо у давнiх, праслов’янського походження iменах. Таким чином, суфiкс – ул у словоформi гуцул цiлком достовiрно пояснюеться як слов’янський за походженням. З наведених вище мiркувань випливае: якщо вiдомий ще праслов’янськiй мовi суфiкс – ул був досить продуктивний у сферi антропонiмii, а корiнь гуц- у слов’янськiй антропонiмii теж досить поширений, то е пiдстави припускати, що у глибоку давнину в слов’янському середовищi могло iснувати i особове власне iм’я Гуцул, яке, як можливо не дуже популярне, з часом вийшло з ужитку i не попало в писемнiсть. Вiд цього iменi Гуц-ул i могла пiти назва гуцули. Мусило це статись у якийсь досить вiддалений вiд нас час, внаслiдок чого про цей факт не зберегли жодних вiдомостей нi писемнiсть, нi уснi перекази.
Можна припустити й iнший шлях. Назва гуцули могла виникнути i не в такi вiддаленi часи, а навiть в перiод середньовiччя вiд особовоi назви Гуцулъ якогось ватажка (можливо, й ватажка раннiх опришкiв), вiд землевласника тощо, який не обов’язково за походженням мусив належати до украiнськоi народностi. Адже з iсторii вiдома iнфiльтрацiя в Украiну пiвденних слов’ян та волохiв, активних носiiв особових власних iмен на – ул. Зрештою в науковiй лiтературi знаходимо доводи (твердження) вчених про схожiсть гуцульського побуту з окремими етнокультурними явищами (писаних) пiвденних слов’ян та волохiв. З цього виливае, що давнi предки гуцулiв у глибоку давнину мали якiсь близькi i безпосереднi контакти iз пiвденними слов’янами i романо-волоським етносом [4, с. 251].
__________________________
1. Грабовецький В. В. Гуцульщина ХІІІ—ХІХ ст. Історичний нарис. Львiв, 1892.
2. Демчук М. О. Слов’янськ i автохтоннi особов i власнi iмена в побутi украiнцiв XІ—VII ст. Киiв: Наукова думка, 1988. 160 с.
3. Железняк И. М. Очерк сербохорватского антропонимического словообразования: суффиксальная система сербохорватской антропонимики ХІІ—V вв. Киiв, 1969. С. 71—5.
4. Кобилянський Б. В. Дiалект iлiтературна мова: схiднокарпатський i покутський дiалекти, iх походження i вiдношення до украiнськоi лiтературноi мови. Киiв, 1960. С. 143—51.
5. Худаш М. Л. До питання про походження назви «гуцули». Мовознавство. 1984. № 5. С. 55—8.
6. Худаш М. Л. Походження назви гуцули. Гуцульщина. С. 45—2.
7. Худаш М. Л. До питання походження назв бойки, гуцули, лемки. Народознавчi зошити. 1998. № 3. С. 299—18.
Рiльництво
Господарсько-виробничi традицii на Гуцульщинi були пов’язанi бiльшою мiрою з тваринницькою сферою занять, але у симбiозному поеднаннi iз рiльництвом, що зумовило своерiдний спосiб життя мiсцевого населення. Польовi плоди суттево забезпечували щоденне буття горянина, насамперед в харчуваннi (зерновi культури, коренеплiднi, городнi тощо), суттевому доповненнi до одягу (коноплянi, ллянi тканини), приготування кормiв для корiв, овець, коней, вигодовуваннi птицi, свиней тощо. Складний гiрський рельеф i вiдповiднi клiматичнi умови спричинилися до окремих змiн у технологiчному процесi вирощування сiльськогосподарських культур, стосовно сусiднiх етнографiчних груп, якими були бойки та подоляни. Одночасно якоюсь мiрою вiдмiннiсть у основних господарських заняттях викликала локальну своерiднiсть у обрядово-ритуальних дiйствах сiмейних та календарних традицiях.
Орнi землi з давнiх давен становили на територii Гуцульщини незначну частину ii земельних угiдь. Навiть у кiнцi 20-х – на початку 30-х рокiв XX ст. у Косiвському повiтi, наприклад, вони займали тiльки 7,6, сiножатi – 17, пасовища i полонини – 36,6 % площi. У с. Криворiвня цього повiту 437 господарств мали лише 94 га орноi землi. У гiрських гуцульських селах Надвiрнянського повiту на одного мешканця припадало вiд 0,05 до 0,07 га рiллi.
Незначною кiлькiстю орноi землi володiли також селяни буковинськоi i закарпатськоi Гуцульщини. «Орного поля мало в Гуцульщинi,– вiдзначив у кiнцi XIX ст. В. Шухевич, – а те, що е, не вистачило би на виживлене i десятоi частини всiеi тамошньоi людности».[6, c. 36]
Багато гуцульських селянських господарств часто не мали нi плуга, нi стодоли для зберiгання збiжжя.
У гiрських долинах Гуцульщини переважають дерново-глеевi, дерново-лучнi слабопiдзолистi, бурi лучнi, вище в горах – бурi лiсовi грунти, що мiстять 3,5 % гумусу i мають пiдвищену кислотнiсть. Цi гористi маловрожайнi землi, вологий клiмат, дощове карпатське лiто, раннi холоднi зими були причиною того, що рiльництво на Гуцульщинi не набуло значного розвитку. Рацiональному веденню землеробства тут заважала пересiченiсть мiсцевостi i обумовлена цим роздрiбленiсть земель. Гористий рельеф бiльшостi орних земель ускладнював iх обробiток. Крiм того, частi виливи рiчок замулювали селянськi поля i городи.
На Гуцульщинi застосовувались рiзнi системи землеробства: вирубно-вогнева, з якоi видiлялось у процесi розвитку вирубно-польове господарство як перехiдний етап до орного землеробства, а також у незначних розмiрах – перелогова i плодозмiнна, якi виникли в умовах лiсового ландшафту.
Тут навiть iще в XIX – на початку XX ст., як i в iнших гiрських районах Карпат, велось вирубно-вогневе господарство, яке сягае своiм корiнням доби Киiвськоi Русi, а можливо, й глибше. Воно виникло на певнiй стадii суспiльного розвитку як беззнарядевий спосiб вирощування зернових культур.
Вибравши вирубну дiлянку («паленики», «паленища»), час випалювання ii узгоджували iз часом посiву навеснi ярих чи восени озимих культур. На Гуцульщинi випалювали «паленики» навеснi, рiдше – восени [1, арк. 3].
Паливний матерiал розкладали по всiй дiлянцi, одразу пiдпалювали його в кiлькох мiсцях з одного боку – в напрямi вiтру, у безвiтряну погоду – з усiх бокiв одночасно. Випалювали в один захiд – протягом дня, а iнодi й цiлоi ночi, в залежностi вiд розмiру дiлянки.
Посiяне в попiл зерно прикопували сапами, здiйснюючи цим важливий агротехнiчний захiд – перемiшували золу iз землею, одночасно вводили в грунт органiчне добриво i закривали зерно. Це можна вважати залишком системи мотичного обробiтку землi.
Отже, в другiй половинi XIX – на початку XX ст. на Гуцульщинi, як i на рештi територii Украiнських Карпат, iще побутувала вирубно-вогнева система землеробства. Будучи релiктом первiснообщинних виробничих вiдносин i агротехнiчним анахронiзмом у капiталiстичну добу, ii функцiонування все ж таки було економiчно доцiльним у натуральних i напiвнатуральних селянських господарствах горян.
Дальший розвиток землеробства на Гуцульщинi, як i загалом в Украiнських Карпатах, вiдбувався шляхом витiснення вирубного господарства. Характерно, що на Гуцульщинi в XIX – на початку XX ст. одночасно функцiонувало i багатопiльне господарство з елементами сiвозмiни, рiдше – невпорядкованоi системи землеробства.
Перелогова система землеробства виникла лише з впровадженням у гiрському землеробствi орних знарядь – рала чи плуга. Їi знали ранiше селяни землеробсько-тваринницькоi зони i пiзнiше – тваринницько-землеробськоi. Дослiдники вважають, що на Гуцульщинi рало не було вiдоме, а дерев’яний плуг почали використовувати лише в кiнцi XVIII – на початку XIX ст. Це говорить про вiдсутнiсть тут у давнину як орних знарядь, так i орних систем землеробства. До появи плуга та й довший час i при ньому, аж до початку XX ст., у бiдних господарствах землю обробляли дерев’яною лопатою з обкованою залiзом робочою частиною i сапами [8, c. 164].
Польовi матерiали свiдчать, що в XIX – на початку XX ст. в Украiнських Карпатах чистого польового перелогу майже не було. Рiдко який господар залишав частину поля на тривале природне вiдновлення родючостi.
Землеробськi дiлянки були невеликих розмiрiв i називались «городами» (вiд чого й походить мiсцева назва лопати «городник», «горонник»).
У XIX ст. тут мала мiсце багатопiльна система i вирубно-вогневе землеробство. Сiвозмiни виглядали таким чином: перший рiк – картопля («бараболя», «мандибурка»), другий – кукурудза, третiй – знову картопля, четвертий – зерновi («збiжже»). Тут часто рiллi не давали вiдпочити пiд травою, а повторно пускали в сiвообiг. У кiнцi XIX ст. в господарствах сiльських багатiiв з'являються елементи плодозмiнноi системи землеробства, не допускаеться на одному мiсцi висiв культур однiеi групи протягом кiлькох рокiв пiдряд.
Своерiднi умови цiеi територii позначились i на використаннi землеробськоi технiки, призначеноi для обробiтку грунту. Невеличкi шматки земель, труднiсть iх угноення й обробiтку в гiрських умовах, а також нестача тягловоi сили – коней i волiв – були причиною того, що селяни часто замiсть того, щоб орати поле чи город плугом, обробляли iх мотикою («сапа», «джугас») [9, c. 156].
Люди похилого вiку с. Іспас Путильського р-ну Чернiвецькоi обл. пам'ятали ще дерев'янi мотики iз залiзною оковкою робочоi частини [4, c. 63]. Такi самi мотики були у селах Задубрiвка цiеi ж областi та Дениси (Киiвщина). Можливо, що цi мотики е модифiкацiею дерев'яноi мотики, яка iснувала одночасно (а може, й ранiше) з кам'яними i кiстяними, вiдомоi на територii Украiни ще племенам трипiльськоi культури (кiнець IV–III тис. до н. е.).
На Гуцульщинi, як i на iншiй територii Украiнських Карпат, побутували сапи з гранчастим обухом (званим також «вухом»), як i в сокири, полотном, подiбним до трикутника, овальним лезом. Тут, як i в рядi районiв Закарпаття, Житомирщини i Чернiгiвщини, робоча частина крiпилась до держака, як i в сокири, а сам держак мав назву «топорище» [3, арк. 12]. Виготовляли сапи мiсцевi ковалi i зайшлi ковалi – цигани, пiзнiше були й фабричнi, звичайнi i двозубi.
Знаряддя обробiтку грунту:1 – дерев'яний плуг, 2 – модифiкований плуг, 3 – борона, 4 – мотика, 5 – лопата
Для обробiтку грунтiв користувалися лопатою («рискаль», «городник», «горонник») – ще в кiнцi XIX ст. дерев’яною, iз залiзним робочим окуттям. У бiдняцьких господарствах такими лопатами працювали ще до першоi свiтовоi вiйни, хоча переважали в цей час уже фабричнi залiзнi.
Лопатами, як правило, скопували город, садили за лопатою картоплю, iнколи й кукурудзу (буковинська Гуцульщина), копали картоплю.
Як уже згадувалось, дерев’яним плугом iз залiзним лемешем i ножем почали користуватись на Гуцульщинi лише на межi XVIII–XIX ст. Такi плуги побутували у незаможних селян аж до колективiзацii сiльського господарства.
У другiй половинi XIX – 30-х роках XX ст. на територii Гуцульщини з’являються плуги трьох рiзновидiв: традицiйнi дерев’янi (iх називали «простi плуги») на колiсному передку iз залiзним лемешем i череслом, традицiйнi модифiкованi плуги i фабричнi залiзнi плуги (кiнець XIX – початок XX ст.) [3, арк. 12, 28, 39].
Дерев’яний плуг складався з робочоi половини – плуга та тягловоi – передка («колiсниця», «пiша колiсниця», тобто дерев’яна, без цвяхiв). У такому плузi дерев’яними були: грядiль («гридиль», «гердiль», «придолiп», «стрiла»), двi ручки («чепиги», «чапиги», «чипиги», «ручицi»), полиця («поличка», «плита», «постiл»), пiдошва («пiдошва»), а чересло («нiж») i лемiш («лемiш», «постiв», «постiл», «каптур», «черевик») – залiзними. За конструктивними особливостями традицiйний дерев’яний плуг на Гуцульщинi вiдомий двох типiв: з непорушною полицею i переставною полицею. Останнiй використовувався на Украiнi лише в гiрських районах Карпат [4, c. 45].
У передку було два колеса: праве велике «борозняне» («блазне») i менше лiве («мале»), обкутi обручами («рифами»), а подекуди передки мали однаковоi величини колеса. Передок з’еднувався з плугом тяжем («ожевкою») – лозовим кiльцем або ланцюгом. При запряганнi волiв або корiв до передка чiпляли ще й вiйе («вiе», «вiйце», «двiло»). Як i на iнших територiях Украiни, тут у XIX ст. орали кiньми або волами, а бiдняки – часто коровами.
В кiнцi XIX ст. з розвитком капiталiзму фабричнi плуги прийшли на змiну традицiйним дерев’яним. Модифiкованi плуги, як i в сусiднiх народiв, мали удосконаленi залiзнi лемешi i вiдвали, всi частини були залiзними, крiм чепiг i грядiля. Проте дослiдники землеробства Гуцульщини навiть у 30-х роках XX ст. фiксували побутування традицiйних дерев’яних плугiв, якими користувались у бiдняцьких селянських господарствах. Фабричнi залiзнi плуги, як правило, мали заможнi селяни.
До комплексу землеробських знарядь належала на Гуцульщинi i борона. Їi використовували для спушування рiллi («скородили», «шкородили») i закриття насiння пiсля посiву. У с. Росiшка Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл. борону називають «грапа». Пiд цiею ж назвою вона вiдома i в сусiднiх молдаван. Така борона зустрiчаеться i в iнших мiсцевостях Закарпаття i частково пiвдня Украiни [4, c. 57].
Простiший тип такоi борони вiдомий на Полiссi i в зонi Лiсостепу, у росiян i бiлорусiв.
В кiнцi XIX ст. побутували рамочнi, переважно прямокутнi борони з дерев’яними брусками («бильця», «сегрети») i зубками («чопики», «гвiздя»). У деяких селах Гуцульщини (с. Голови Верховинського р-ну) для рами використовували природно вигнуте дерево. В раму пропускали три дерев’янi планки («насадки»), до них прив’язували дерев’янi бруски («бильця»), в просвердленi отвори яких забивали зубки. До першоi свiтовоi вiйни борони у цьому селi були ще з дерев’яними зубками, в iнших селах такими боронами користувалися i в 30-х роках XX ст. Проте в цей час уже переважали борони з залiзними ковальськими зубками. На початку XX ст. у господарствах сiльських багатiiв з’являються повнiстю залiзнi фабричнi борони. Проте переважна бiльшiсть горян користувалась аж до колективiзацii сiльського господарства дерев’яними боронами iз залiзними зубками [9, c. 58].
Залежно вiд тягла до борони впрягали двох волiв або одного коня. Скородили переважно кiньми.
Для спушування скиб, крiм борони, яку селяни вживали на оброблюваних уже довгий час дiлянках, застосовувались мотики («сапи»). Ними сiкли («чухали») скиби на новинi.
На Гуцульщинi вирощували рiзнi зерновi культури: овес, яре та озиме жито, ячмiнь, менше пшеницi i кукурудзи (бо не всюди дозрiвала) i зовсiм мало гречки i проса. Найпоширенiшим був овес. Документи королiвських люстрацiй Снятинського староства 1565 р. засвiдчують, що в гуцульських селах Рибне, Здвижин (тепер Вижниця), Кути (тепер Старi Кути) вирощували у цей час iз зернових найбiльше вiвса, який входив в оплату данини [5, c. 19].
Із технiчних культур перевагу вiддавали льону («лен») i коноплi («колопнi»). Льону сiяли бiльше, нiж конопель.
Гуцули, як i бойки, велику увагу придiляли вирощуванню картоплi, яка була одним iз важливих продуктiв харчування. Наприклад, на буковинськiй Гуцульщинi в серединi XIX ст. вона займала бiльшу частину орного поля. Досить поширеними були капуста i бiб. Вирощували також квасолю, огiрки, горох, моркву, петрушку, цибулю, часник, буряк мак та iн. [3, арк. 1, 8, 10, 14].
Виходячи з практики i багатовiкового досвiду населення, тут виробили своерiдну народну агротехнiку, яка охоплюе рiзнi заходи, спрямованi на одержання вiд землi якнайбiльшого врожаю. Народною агротехнiкою передбачалось передусiм удобрення i угноення грунтiв, вiдновлення iх структури, ефективнiсть обробiтку, передпосiвна обробка насiння, знання бiологiчних i економiчних характеристик землеробських культур, технiк сiвби i садiння, правильного й якiсного догляду за рослинами i плодами в процесi вегетацii, своечасне збирання та зберiгання врожаю без втрат. Оскiльки якiсть грунту в лiсовому ландшафтi, а особливо в гiрськiй мiсцевостi була низькою, то попiл як удобрення протягом тривалого часу вiдiгравав тут важливу роль. У другiй половинi XIX ст. поряд з пiдживленням грунту попелом вживали гнiй, а сiльськi багатii – iнколи й мiнеральнi добрива. Наприкiнцi XIX – на початку XX ст. селяни намагалися полiпшити родючiсть грунту i шляхом висiвання спецiальних вiдновлюючих структуру грунту трав – конюшини, люпину та iн.
Поряд з удобренням важливу роль вiдiгравала i технiка обробiтку землi. Щоб добитись високих врожаiв у складних грунтово-клiматичних умовах, тут нарощували мiлкий гумусний шар рiллi, постiйно полiпшували структуру грунту. Це стало можливим з використанням плугiв.
Оранку рiллi проводили навеснi (ранню – пiд зерновi i пiзню – пiд просапнi i технiчнi культури) i восени (зяблева оранка). Гуцули починали весняну оранку в кiнцi березня – на початку квiтня. З початком оранки було пов’язано багато вiрувань i магiчних дiй, спрямованих на ii успiшне проведення [1, арк. 5].
У поле виiжджали до сходу сонця. Плуг везли на поле на передку. Оранку проводили удвох: господар тримав «чепиги» плуга, а жiнка вела за повiд коня або волiв чи корiв.
У залежностi вiд рельефу поля, сiвби тих чи iнших культур, застосовували i вiдповiдний спосiб оранки. Оскiльки на Гуцульщинi не було цiльного поля, а лише невеликi дiлянки, то кожна з них розорювалась одразу.
Ранню весняну оранку проводили винятково пiд злаковi культури. Глибина оранки визначалась товщиною родючого шару, який не перевищував у Карпатах 15–20 см. Намагались орати якнайглибше, так, щоб не зачепити пiдзолистий шар («мертвицю»).
Технологiя пiзньоi весняноi оранки пiд просапнi i технiчнi культури нiчим не вiдрiзнялася вiд ранньоi весняноi. Оранкою пiд картоплю завершувалася весняна оранка. Зяблеву оранку проводили лише восени, а на Бойкiвщинi i влiтку i восени.
Насiння зернових вiдбирали фактично вже пiд час обмолоту: зважали, щоб зерно було грубе («тучне») i зберiгали його окремо в скринi. Передпосiвноi обробки насiння майже не проводили. Лише решетом очищали («пiдчинювали») зерно вiд насiння бур’янiв. Інколи мочили бiб, а також мак.
Кукурудзу на насiння зберiгали на горищi («подi»), в качанах, сплетених у вiнцi, якi лущили перед посiвом.
Готували насiння картоплi, як i всюди в Украiнських Карпатах. Уже при копаннi картоплi ii сортували – велику вiдбирали для iжi, середню для садiння, дрiбну для свиней. За два-три тижнi до садiння картоплю виносили iз мiсць зберiгання у тепле мiсце – найчастiше у хату пiд лiжко – i пiсля цього висаджували. Насiння городнiх культур – капусти, буряка, моркви, петрушки, цибулi, часнику – вирощувала кожна господиня.
Ще задовго до початку весняних польових робiт кожен господар докладно знав, де i якi сiльськогосподарськi культури буде сiяти чи садити. Високо в горах, де грунти були з меншим гумусним шаром i важче було iх пiдживлювати, висiвали переважно овес – як найменш вибагливий до якостi грунту i найбiльш морозостiйкий серед зернових. На кращих землях у долинах бiля хат висаджували картоплю. Важливу роль у розмiщеннi землеробських культур вiдiгравала також господарська традицiя, зокрема строгий подiл орного поля на городи з багатопiллям.
Щодо строкiв сiвби, то iснувала рання i пiзня весняна, а також осiння – залежно вiд бiологiчних характеристик культур на холодостiйкiсть, тривалiсть вегетацiйного перiоду тощо. Гiрськi хлiбороби правильно орiентувались у бiологiчних i економiчних характеристиках землеробських культур. У ранню весняну пору, коли ще земля як слiд не прогрiлася i було багато вологи, висiвали вологолюбивi i невибагливi до якостi грунту культури.
Технiка сiвби зернових культур була однаковою в усiх етнографiчних групах украiнцiв Карпат. Сiяли зерновi вручну, здебiльшого з бесагiв, тайстри, а також з дiйницi, цебра, коновки, з мiшка. Сiвач, набравши в жменю зерно, розсiвав його пiд кожен крок ноги. Легке зерно (овес, жито, ячмiнь) розсiвав «у три жменi», одну – справа, другу – перед собою, третю – злiва, а важке (пшениця) – «у двi жменi», справа перед собою i злiва. Сiяли впродовж скиб, а по боронованiй рiллi – впоперек схилу. Пiсля посiву зерно закривали бороною.
Зернобобовi культури (бiб, горох, квасолю) садили переважно за сапою.
Впоравшись iз садiнням бобу i сiвбою вiвса, приступали до висiвання ярого жита, пшеницi, ячменю, проса, гречки. Яре жито сiяли на картоплиннi, а також на зяблевiй оранцi, проведенiй на стернi або цiлинi, на весняних «палениках». Воно вимагало бiльше тепла i кращого грунту. Тому пiд яре жито угноювали землю, за винятком картоплиння. Пшеницi на Гуцульщинi сiяли дуже мало i лише в тих селах, де були широкi рiчковi долини i бiльш родючi грунти. Для неi видiляли найкращу дiлянку орного поля («картоплянки», «цiлини») i добре угноювали ii. Найпiзнiше iз зернових культур висiвали ячмiнь. У травнi сiяли i садили просапнi, технiчнi, зернобобовi i городнi культури. Із просапних найбiльше вирощували кукурудзи (буковинська частина Гуцульщини, Косiвський i Надвiрнянський райони). Садили ii в ямки по два-три зерна, висiяне зерно заскороджували, пiсля чого «довбенками» (дощечка розмiром 15–20 см з держаком) прибивали.
Для садiння картоплi видiляли найбiльш удобренi дiлянки поля, передусiм освоенi землi. На них садили картоплю два-три роки або садили ii пiсля жита чи бобових.
Гуцули садили картоплю, як правило, за лопатою або мотикою, а бойки – за мотикою i плугом. Зорану землю залишали на два-три днi, щоб угрiлася. Лопатою викопували ямки. Ряди робили знизу вверх. У викопану ямку хтось iз дiтей або господиня клали картоплю, яку присипали землею з наступноi ямки. Старшi вiком гуцули розповiдали, що в кiнцi XIX ст. ще дехто з селян вирощував картоплю в хатi у горщиках, на невеликих грядках. Садiнням картоплi завершували веснянi польовi роботи. Із зернобобових культур останнiми висаджували горох i квасолю «пiшу» (стелилася по землi) або «тичну» (вилася по тичцi).
На добре пiдготовлених грядках господиня сiяла мак, петрушку, столовi буряки, крiп тощо, пiсля чого граблями заглиблювала в грунт. Кожна iз цих культур, крiм капусти, яку культивували бiльше iнших, мала свою грядку.
Агрофiзична форма догляду за сiльськогосподарськими культурами передбачала бiлякореневе спушування грунту з одночасним пiдсiканням сапою бур’янiв та прополюванням. Другим етапом догляду за картоплею було ii пiдгортання, яке проводили з обох бокiв рядка.
Просапували також городнi культури i кукурудзу. Посаджену кукурудзу за мотикою просапували один раз, а посiяну – двiчi. Перший раз прорiджували («ретезували»), другий – спушували. У с. Бiлi Ослави Надвiрнянського р-ну за другим разом «пiдгрiбали» землю навколо стебла, добиваючись цим змiцнення опiрностi його вiтрам i збiльшення площi прийому пiдживлення.
Прополювали всi стеблоростучi, городнi i навiть просапнi культури. Городину i льон пололи двiчi, стручковi i коноплi – один раз. Із дiлянок колоскових виривали тiльки бур’яни. Це була винятково жiноча робота.
Поля i городи, якi прилягали до лiсу, охороняли вiд диких звiрiв, кабанiв, ведмедiв, городину – вiд домашньоi птицi. Проти птахiв встановлювали на городi пугала («опуди») – хрест iз патикiв, на який надiвали подертий одяг [8, с. 166–167].
Збирання врожаю було однiею з найважливiших хлiборобських праць. Селяни уважно стежили за спiлiстю зерна. Збiр зернових тут, як i на рештi територii Украiнських Карпат, проводили в серпнi i вiдповiдно до iх дозрiвання. Першим жали озиме жито, останнiми – яре жито i овес.
Серпи були спочатку ковальськi, а пiзнiше – фабричнi, з зубцями («назубленi»). Серпи ковальськоi роботи – гладкi, iх клепали на бабцi, як коси. Коли стиралися зубцi у фабричних серпах, то ними жали кукурудзу. Лише заможнi селяни косили овес косою iз спецiальним пристосуванням – лучком («вилкою»).
Женцi («жнiльницi») приступали до роботи дуже рано. Першим починав жати господар або господиня. Схопленi долонею i зжатi одним махом серпа стебла («лучка», «жмуток») клали на землю («на полiт»), потiм зв’язували у снопи перевеслом, скрученим iз цих же стебел, i складали у копи, а через два-три днi снопи складали у «кладнi» (45–20 снопiв). Завершували «кладню» снопом, покладеним поверх iнших колоссям донизу, щоб iншi не мокли. Так снопи стояли, поки добре просохнуть. Потiм везли iх додому, складали у критi обороги або на «подену» (пiдвищення з камiння, покрите товстим шаром гiлок i соломи, що служило основою оборога). Обороги зверху накривали соломою.
Складали снопи також у копи («кланi») по 30 снопiв i пiвкопи – 15 снопiв на кiл, забитий у землю. У с. Верхнiй Березiв (Косiвщина) снопи клали без кiлля в полукiпки, навхрест, на закарпатськiй Гуцульщинi – у чотири ряди, а на низ – заломлений колоссям вверх снiп («столец»). Зверху накривали полукiпок (30 снопiв) «шапкою» (снiп колоссям униз). Тут також складали снопи у «попики» (снiп уверх колоссям). На Гуцульщинi було поширене складання снопiв без кiлля у «дiдики» (8—10 снопiв) i «купки» (15 снопiв). Цей спосiб укладання снопiв без кiлля характерний i для iнших районiв Украiни [9, c. 59].
Пiсля завершення жнив жiнки збирали у вереснi врожай овочiв. Картоплю копали («драли») сапами у вереснi всiею сiм'ею. Тут же на сонцi просушували ii i сортували.
Льон i коноплю вибирали жiнки руками («тягли iз землi»), в’язали iх у невеликi горстки i складали в стiжки, щоб швидше просихали i щоб дозрiвало насiння. Тодi молотили або товкли на подвiр’i праниками або довбенками на каменi, рiдше «мiсили» ногами в сiнях [1, арк. 11].
Особливо вiдповiдальною працею на Гуцульщинi була заготiвля в лiтнiй час сiна для худоби на зимовий перiод на «царинках» або на сiножатях бiля хати, полi далеко вiд села i на полонинах, призначених на сiно. Траву косили чоловiки косами. Були два рiзновиди кiсся – лiщинового, рiдше ясеневого («кiся», «кiсе», «кiссе») з однiею ручкою (давнiше) або пiзнiше – з двома. Такi кiсся побутували на Бойкiвщинi, ними користувались сербо-хорвати, болгари, литовцi та iншi прибалтiйськi народи [10, c. 196]. Сягало воно пiд плече косаря i було найменшим в Украiнських Карпатах. Косу з’еднували з кiссям за допомогою металевого кiльця («обручка», «перстiнь») i притискували виступ («нагупец», «нагупенчак») на п’ятцi коси клином («плiшка», «пасклин»). Для мiцнiшого крiплення коси з кiссям iнколи вживали друге металеве кiльце («закiвка», «перстень») з отвором, в який заходив виступ на вусi коси. Косу гострили каменем («брус», «брусок») i вирiвнювали, коли защербиться, залiзним прутом («носак», «гусак»). Клепали косу молотком на залiзнiй «бабцi», ранiше тупiй, а пiзнiше гострiй, забитiй у дерев’яну основу («бабчир»), загострену внизу. Приладдя для гострiння коси косарi носили в дерев’янiй, а пiзнiше бляшанiй «кушцi».
Косили траву на гiрських луках один раз на рiк у першiй половинi вересня, а сiножатi бiля хат, а також на угноенiй землi – двiчi на рiк.
Скошену траву («полiг») сушили у покосах («валах», «валках»), пiд час затяжних дощiв – на 2—3-метрових зрубаних i спецiально оброблених яличках, смереках, а бiля хати – на стояках, збитих горизонтально iз жердин [1, c. 170].
Просохле в копицях сiно зносили на «носилках» (двох жердинах) до стогу («стояння на зиму») або складали в невеликi низькi копицi. При складаннi сiна в стiг забивали в землю «остреву» i перев’язували ii сiном. Подавав сiно чоловiк вилами, а жiнка трамбувала його на стозi [1, c. 54].
Складали сiно поблизу господарських будiвель на спецiально вiдгородженiй для цього площi («стежiрах»). Всерединi загороди було два або три обороги – з чотирьох вбитих у землю колiв («оборожина»).
Громадили («гребли») сiно саморобними дерев’яними граблями. Лiщинове граблище («держак», «держало», «держино», «держiвно») мало природну розвилку («розкiл»), або його кiнець розколювали, вправляли в середню частину валка i зв'язували. Валок i зубки виготовляли переважно з ясеня [1, арк. 8, 12].
При обмолотi та збираннi зернових, заготiвлi сiна користувались дерев’яними вилами. Для сiна i соломи брали вила з 2–3 рогами, для снопiв – переважно дворогi з лiщиновоi гiлляки. Дерев’янi вила на 4 роги застосовувались для сiна. В кiнцi XIX – на початку XX ст. цi роботи вже виконували залiзними вилами.
Основним знаряддям молотьби на Гуцульщинi, як i на iншiй територii Украiни, а також бiльшостi народiв Європи, був цiп, що мав таку саму конструкцiю, як i скрiзь на Украiнi,– складався з круглого грабового або букового бича («билень», «цiпень») i лiщинового, рiдше смерекового держака («ручник», «цiпилно», «цiпивно»). Бич i держак мали у верхнiх кiнцях шкiрянi капицi («вугол», «угловень», «уголово»), що з’еднувались мiж собою ув’яззю iз шкiри («ременем», «ремiнником», «остушкою»). Капиця на держаку поверталась, а на бичi – нi.
Обмолочене зерно обчищали вiд полови i смiття жолобоподiбною липовою, рiдше вербовою лопатою з малою або великою ручкою («вiялка», «вiячка», «вiяшка»). Нею пiдкидали на протяг або проти вiтру у стодолi, на тоцi чи в сiнях зерно з половою або кидали його проти вiтру, i полова вiдвiювалась. Інколи провiювали зерно вiд полови на вiтрi. Набране в корито або цебер сипали зверху на розстелене рядно або просто на тiк чи в iнше корито i цебер.
У 20—30-х роках XX ст. заможнi селяни почали користуватись для вiяння зернових саморобними або фабричними вiялками, так званими млинками.
В домашнiх умовах зерно на Гуцульщинi, як i на всiй територii Украiни, розмелювали на ручному млинi («жорнах»). Конструкцiя жорен на Гуцульщинi була подiбною до тих, що побутували в центральних областях Украiни. На дослiджуванiй територii переважав вiдкритий тип жорен. Складався вiн з двох каменiв: майже наполовину оголеного верхнього («поверхник») – рухомого i нижнього вiдшлiфованого («спiдник») – нерухомого, з’еднаних по вертикалi металевим стержнем (веретеном). Основою таких жорен служив дерев’яний станок («колода»), з видовбаним круглим отвором для нижнього каменя. Верхнiй камiнь обертався на «обичайцi» за допомогою ручки («погонича»), вставленоi в отвiр («каганець») на краю верхнього каменя i з’еднаноi з дiркою перекладини («кросен»), вставленоi у колоду. Зерно для помолу засипали в отвiр («горницю»), що знаходився посерединi верхнього каменя. Борошно висипалось через бiчний отвiр («мучник») у пiдставлене корито [8, с. 146]. Розмелювали зерно на муку i в млинах.
Зерно подрiбнювали на крупу або очищали його вiд лушпиння на ножнiй ступi («нiжна ступа»), рiдко – на ручнiй. Виготовляли ножну ступу з горизонтально поставленоi колоди – основи з видовбаним отвором («емою»), званим ще «ступа», «ступка», дно якого покривали бляхою («капою»). До колоди прибивали два дерев’янi бруси («пiдвалини»), якi трималися на нiжках («лабках») i були з'еднанi «попругою». Посерединi пiдвалин був пристрiй («ручник»), за який трималися руками пiд час товчення зерна. Мiж «пiдвалинами» обертався бiгун («вал») з «клюпачем» (довгий, товстий дерев’яний брус), на кiнцi якого знаходилась «клюпа» (що товкла зерно), покрита зiсподу «залiзним постолом». Подiбнi ножнi та ручнi ступи побутували також у схiдних та захiдних слов’ян i народiв Прибалтики.
__________________________
1. Архiв ІН НАН Украiни. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 253.
2. Архiв ІН НАН Украiни. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 251. Зош. 1.
3. Архiв ІН НАН Украiни. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 256. Зош. 1.
4. Горленко В. Ф., Бойко. І Д., Куницький О. С. Народна землеробська технiка украiнцiв. Киiв, 1971.
5. Жерела до iсторii Украiни-Руси. Львiв, 1895. Т. 1.
6. Історiя мiст i сiл УРСР. Івано-Франкiвська область. 1971.
7. Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 1. С. 36.
8. Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 2. С. 164.
9. Falkowski J. Pоlnocno-wschodnie pogranicze Huculszczyzny. S. 56.
10. Moszynski К. Kultura ludowa slowian. Cz. 1. S. 196.
Бджiльництво
Користь меду та воску здавна була вiдома людям, що спонукало iх займатися «полюванням» на диких бджiл, якi природним способом роiлися у дуплах дерев, а згодом плеканням цих цiнних комах. Поряд з iснуванням бортництва (давньоi форми бджiльництва, при якiй утримували бджiл у природних, а згодом штучних дуплах дерев), iсторики припускають досить раннi початки «домашнього», присадибного бджiльництва (пасiчництва), тобто появу пасiк, що складалися з колодних вуликiв. Перша вiдома нам звiстка про iснування пасiк на Гуцульщинi походить з початку XV ст., хоча вони, безперечно, iснували значно ранiше, нiж з’явилися про них згадки. Так, у дарчiй грамотi князя Свидригайла Максиму Владу Драгосиновичу на с. Косово, Березово i Жаб’е (1424 р.) читаемо: «А тако даемо и дали ему с лесы, с бортми, с пасеками» [4, c. 100]. Досить велике поширення колодних пасiк на дослiджуванiй територii у XVI ст. засвiдчують тогочаснi архiвнi джерела, зокрема матерiали люстрацiй королiвщин. У податкових описах 1565–1566 рр. зазначено велику кiлькiсть вуликiв («пнiв») в окремих селах Гуцульщини (Кути – 210, Рибно – 40, Здвижин – 130) [2, c. 20–21, 23], вiд утримання яких пасiчники в той час платили бджiльну десятину («очкове»). У XVII ст. пасiчники-крiпаки Рахова щороку платили вiд кожноi колоди по 4 крейцари. На жаль, тогочаснi джерела подавали винятково кiлькiснi характеристики, не зупиняючись на зовнiшньому виглядi та конструктивних деталях iснуючих вуликiв-колод.
У другiй половинi XIX – на початку XX ст. на територii Гуцульщини спiвiснували та змiнювали один одного в хронологiчнiй послiдовностi рiзнi види дорамкових (колоди, дуплянки, сапетки) та рамкових (Дзержони, слов’яни, Дадани) вуликiв, якi виробилися пасiчниками в процесi багатовiкового виробничого досвiду. Довбанi вулики виготовляли з колод здебiльшого хвойних порiд дерева – смерек, ялин, а також лип. Їх в народi називали «кругляки», «пнi», «кадовби», «кадуби», «кадлуби», «колоди», «довбанки», «вулиi», «штубеi». Такий вулик, встановлений вертикально на пiдставцi з каменю чи дерева, називався «стояком»; траплявся тип вулика, нахиленого пiд певним кутом – «лежак».
Колоди виробляли з гладко обтесаних, позбавлених гiлок стовбурiв зрiзаних дерев, якi за допомогою сокири i рiзновидiв долота роздовбували всерединi i робили порожнину – для отримання отвору для гнiзда (с. Бiлi Ослави, Микуличин, смт Делятин Надвiрнянського р-ну Івано-Франкiвськоi областi). На початку XX ст. уже переважали колоди вiдносно невеликих розмiрiв – заввишки 0,6–1 м, завширшки 0,2–0,5 м. У колодi за допомогою свердла з робочою частиною ложкоподiбноi форми з гострими краями на перпендикулярно прикрiпленiй на верхньому кiнцi ручки прокручували отвiр для вильоту комах («отвiр», «воронку», «вiчко»). Внизу над самим дном робили отвiр iз засувкою («дверцi», «отворець»), необхiдний для чищення вулика i вибирання меду. Зверху колоду накривали гонтовим двосхилим дашком або корою смереки («луб'ем»). До колод, середину яких творила конусоподiбна порожнина, вкладали кiлька перекладин-планок («перехресте», «бильця», «патички», «островець»), до яких бджоли крiпили вощину. Традицiйнi колоднi вулики збереглися в селянських пасiках Гуцульщини до перших десятилiть XX ст. включно [1, арк. 15, 17, 24, 44, 45]. З початку столiття окремi гуцульськi пасiчники почали модифiкувати колоднi вулики, встановлюючи у них рамки (с. Пiстинь Косiвського р-ну, с. Зарiччя Надвiрнянського р-ну Івано-Франкiвськоi областi).
Колодний вулик – одинарний i подвiйний;с. Пiстинь Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.
Поряд з колодами у дослiджуваному регiонi побутували дуплянки – примiтивнi нерозбiрнi вулики, значно наближенi до природних умов (дупла дерева), без дна, типу бочки. Дуплянку встановлювали лише вертикально – на землю чи дошку. Пiд нею можна було робити пiдставки чи викопувати ями, а низом заглянути всередину i переконатися у достатку корму для бджiл. У гуцулiв переважали дуплянки, видовбанi з порохнявого дуплистого обрубка найчастiше смереки, рiдше липи, висотою 0,6–0,7 м, iнодi до метра, шириною 0,3–0,4 м. Льотки («прорiзи») розташовувалися з однiеi сторони – в нижнiй частинi або посерединi, пiд якими часто робили поличку, щоб бджолам було легше входити до вулика. Вкладенi у довбаний вулик поперечки давали комахам основу для закрiплення вощини. Зверху дуплянку накривали дерев'яним дашком, лубом або круглою дерев'яною накривкою. На Гуцульщинi дуплянки набули поширення наприкiнцi XIX ст. Головним недолiком дуплянок було знищення (закурювання) бджiл пiд час вибирання з них меду. У 30-х роках ХХ ст. дуплянки, якi ще продовжували подекуди побутувати (с. Старi Кути Косiвського р-ну, с. Микуличин Надвiрнянського р-ну Івано-Франкiвськоi областi), почали обладнувати рамками.
Спорадично для плекання бджiл мешканцi регiону використовували солом'янi вулики («кошики», «кошi»). Вони були значно дешевшими вiд колод, а також зручнiшими при обслуговуванi. З паличок робили вiдповiдну форму, плели довгу косу з соломи – i розпочинали виробництво коша. Для плетiння використовували вербову кору, лозу або шпагат. Накривали солом'яник гонтами i ставили на пiдпорах. На Гуцульщинi траплялися солом'яники круглоi форми. В середньому товщина стiнки становила 5–6 см, висота 0,7–1 м, ширина 0,6 м. Побутування кошiв таких розмiрiв зафiксовано у смт. Делятин Надвiрнянського р-ну, с. Яворiв, Брустури Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi областi. Кошi належно виконували своi функцii в перiод екстенсивного ведення бджiльництва. Із запровадженням рацiональних методiв утримання бджiл вони стали гальмом на шляху подальшоi еволюцii вуликiв. Кошi мали кiлька основних вад. Їх не можна було розбирати, що ускладнювало детальний огляд бджолиного гнiзда. У цих вуликах важко було пiдсадити нову матку у випадку ii втрати чи замiни; нелегко було розпiзнати появу хвороб. Мед i вiск вибирали з кошiв, знищуючи комах. Та все ж солом’янi вулики збереглися у селянських пасiках деяких мiсцевостей до кiнця 30-х рокiв XX ст. [3, c. 77].
Перехiдним типом мiж нерозбiрними (колоди, дуплянки, сапетки) i рамковими вуликами був вулик Дзержона, сконструйований 1859 р. у Сiлезii. З його винаходом з’явилася можливiсть розбору i огляду бджолиного гнiзда. У ньому, на вiдмiну вiд пiзнiших рамкових вуликiв, замiсть звичайних рамок мiстилися лише верхнi планки (снози), до яких бджоли прикрiплювали верхню частину щiльника, а iншi краi прикрiплялися ними до стiнок вулика. Оглянути гнiздо вулика i витягнути планку з медом можна було, попередньо вiддiливши щiльники ножем вiд бокових стiнок, що спричиняло великi незручностi. На теренах Гуцульщини (с. Пiстинь Косiвського р-ну, с. Печенiжин Коломийського р-ну, м. Надвiрна Івано-Франкiвськоi областi) вулики Дзержона («гержони») поширилися наприкiнцi XIX – на початку XX ст. Для вильоту комах вони були обладнанi «вiкном», а бiля нього розташовувалася «поличка», по якiй пересувалися бджоли.
Слов’янський вулик. Пасiка св. Миколая; с. Кобаки Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.
Пiсля ухвалення 1875 р. рiшення про прийняття та поширення серед пасiчникiв рамкового вулика Т. Цесельського, названого згодом слов’янським, у селянських пасiках Гуцульщини слов’яни почали з’являтися з кiнця XIX ст., але особливого поширення набули на початку XX ст. Це був перший у краi прямокутноi форми рамковий вулик-стояк з довгими вузькими рамками, якi слугували основою для будiвництва вощини i значно полегшували працю пасiчника. Вiн складався з корпусу та двосхилого даху.
Стандартна рамка – 480x220 мм.
Глибина вулика розрахована на 10 рамок. Слов’янськi вулики пасiчники переважно виготовляли власноруч з дерева – смереки, ялини, липи. У цих вуликах незручним було те, що вхiд до них вiв збоку, тому, щоб подивитися на бджiл, пасiчниковi необхiдно було вийняти усi рамки.
Кiлькiсть рамок у вуликах, виготовлених пасiчниками власноруч, могла коливатися вiд 6 до 20. Подекуди слов'янськi вулики проiснували до 40—50-х рокiв минулого столiття (с. Пiстинь Косiвського р-ну с. Бiлi Ослави Надвiрнянського р-ну).
Слов’янський вулик-«чворак». Пасiка св. Миколая; с. Кобаки Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.
Крiм одинарних («поединчих») у бджолярiв регiону побутували вулики на чотири («чвораки») бджолосiм’i зi спiльними чотирма стiнками, що економило будiвельний матерiал (с. Рiчка Косiвського р-ну). Оригiнальним явищем була пасiка на 120 слов’янських вуликiв В. Петричука з с. Бабин Косiвського р-ну у 1930-х роках. Його вулики на 8 та 12 бджолосiмей мали висоту 2–3 м i були виконанi у виглядi гуцульськоi хати, багатоповерховоi хати, церкви 13 заломами даху [6, c. 197–198].
У 20—30-х роках XX ст. на Гуцульщинi поширився вертикальний одно-корпусний вулик Дадана з низько-широкою рамкою (300x435 мм), який в народi ще називали «американом» (його сконструював американський бджоляр Шарль Дадан). У вулику вмiщалося 20 рамок, були чотири заставнi дошки, засувка для вiчка та поличка для бджiл. Доступ до гнiзда бджiл зручний, оскiльки вхiд був зверху.
В украiнцiв Гуцульщини протягом столiть виробився багатий виробничий досвiд плекання бджiл. Найпоширенiшою була порода середньоевропейськоi сiроi бджоли, особливо видiлялася карпатська бджола, яка домiнувала. Наприкiнцi XIX ст. у пасiках гуцулiв (смт Верховина, с. Зелена, Криворiвня Верховинського р-ну, с. Брустури Косiвського р-ну) з’явилися iталiйськi бджоли («iталiенки», «волоськi», «желтобрушки»).
Турбота про бджiл розпочиналася з розташування пасiки на присадибi – у садках чи городах поблизу хат i господарських будiвель, в сусiдствi iз сiножатями, левадами з рiчками. Наявнiсть дерев була одним з найважливiших чинникiв при виборi мiсця для пасiки. Водночас необхiдно було обрати пiд пасiку помiрно сонячне мiсце, аби до вуликiв проникало свiтло i тепло; тому iх переважно ставили на пiвденному схилi, льотками до пiвдня чи сходу. Пасiку намагалися розташувати у тихому, спокiйному, зручному для бджiл, затишному вiд вiтру мiсцi, далеко вiд дороги чи iншого джерела шуму, з водою поблизу, й огороджували плотом. Вулики розставляли в один або кiлька рядiв чи без дотримання певного порядку.
Поряд з розмiщенням вуликiв на вiдкритому повiтрi на Гуцульщинi побутували i закритi пасiки, в яких стацiонували вулики. Було два види пасiчницьких споруд закритого типу: окремi будiвлi та прибудови до хат. До першого виду належать характернi для кiнця XIX ст. «пасiки», якi зводили з семи-восьми стiн. Зверху споруду накривали дахом, а всерединi був «прозiр» – некрите мiсце, «яким мухи на пашу ходе» [7, с. 110–111]. Така пасiка з с. Замагорiв Верховинського р-ну експонуеться в Музеi народноi архiтектури та побуту у Львовi. Це невелика будiвля завширшки 3, заввишки 1,5 i завдовжки 8 м, зрубно-каркасноi конструкцii. Стiни зведенi зi смерекових плениць. Оригiнальною конструкцiею вiдрiзняеться двосхилий дах пiд дранкою – на висотi 1 м вiд стiн влаштовано вирiз, призначений для вильоту бджiл. Всерединi пiд стiнами, накритими дашком, встановленi вулики. Мiж iх рядами утворюеться дворик (1,5x6 м), який забезпечуе зручний вилiт комахам та роботi пасiчника. Майже подiбний тип пасiки зафiксовано в с. Криворiвня Верховинського р-ну. Вiдмiннiсть споруди полягае в тому, що для льоткiв робили не суцiльнi прорiзи, а для кожного вулика окреме вiчко [5, c. 49]. На теренах Гуцульщини побутував i другий вид закритих стацiонарних пасiк у виглядi прибудови до хати чи господарського примiщення. Такi «пасiки» зафiксованi на Буковинськiй Гуцульщинi (с. Шепiт, Селятин Путильського р-ну Чернiвецькоi обл.) [1, арк. 16–17, 20]. У них на лавках стояли зарубленi в стiни вулики, в яких були прорiзи для вильоту бджiл, що виходили назовнi. Вхiд до примiщення вiв через дверi.
Робота у пасiцi потребувала використання необхiдного пасiчницького приладдя. До складу iнвентаря, потрiбного при доглядi за бджолами, належали засоби захисту пасiчника (сiтки, димарi) та пристосування для збирання роiв (помпи, рiйницi). Засоби захисту пасiчника пiд час проведення ним необхiдних манiпуляцiй на пасiцi (розбирання бджолиного гнiзда з метою перегляду чи вибирання меду) подiляються на пристроi для охорони вiдкритих дiлянок тiла вiд укусiв бджiл та пiдкурювання iх димом. Здавна ефективним засобом захисту вiд бджолиного жала вважали сiтку, яка захищала обличчя. Найпростiша лицева сiтка («ситко») – дротяне сито, обшите полотном або мiшковиною, яке одягали на голову; ii на Гуцульщинi використовували повсюдно. Побутували дротянi сiтки й iншоi форми. Так, у с. Яворiв Косiвського р-ну ми виявили опуклу овальну сiтку (35x26 см), яка нитками пришита до полотнища з густоi мiшковини, завдовжки 56 см. На початку XX ст. значне поширення набув iнший тип пристрою для захисту обличчя – саморобний солом'яний (полотняний) капелюх, на який спереду надягали дротяну або полотняну сiтку. У 20—30-х роках дрiт i нитки замiнили газ i тюль; iх зшивали у виглядi мiшка, в який з одного боку вставляли гумку.
Закрита пасiка; с. Замагорiв Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.
У засобах для пiдкурювання бджiл основна роль вiдводилася диму, який вiдганяе бджiл в глибину вулика, зменшуючи iхню агресивнiсть. Практикували два способи отримання диму: шляхом вiдкритого горiння та горiння матерiалу в закритому просторi. Суть першого полягала в тому, що запалювали туго скручену тканину («катран») в руцi або шматок порохна («порохня, «головенька») чи губки (висушене плодове тiло гриба-трутовика) з дерева, якi добре займалися i давали не полум'я, а лише дим. Подекуди (с. Яворiв Косiвського р-ну) пiдкурювали бджiл запаленою губкою та порохном на глинянiй пiдставцi, яку пiдставляли до вулика i дмухали ротом. Цей дуже архаiчний i примiтивний спосiб пiдкурювання бджiл продовжував використовуватись гуцулами у 20—30-х роках, а у с. Бiлi Ослави та Микуличин Надвiрнянського р-ну ще навiть у 40-х роках XX ст.
Димар з механiчним роздмухуванням вогню
Сикавка i пасiчницький нiж
До засобiв для отримання диму, в яких горiння вiдбувалося у закритому просторi, належали димарi. З кiнця XIX ст. вiдомi димарi з механiчним роздмухуванням вогню, що вiдзначалися великою ефективнiстю дii. У селянських пасiках обстежуваного терену димарi почали з'являтися i поступово поширюватися на початку XX ст. Це були переважно саморобнi пристроi у виглядi гладунця, який часто виготовляли з бляхи, мiдноi гiльзи чи переробленого протигазу часiв Першоi свiтовоi вiйни, з мiхом зi шкiри на дерев'яних дощечках. У 1920— 1930-х роках на дослiджуванiй територii набули розповсюдження фабричнi димарi, що складалися з цилiндричного корпусу з вiдкидним верхом i шкiряного мiху, за допомогою якого пiдтримували горiння палива i спрямовували струмiнь диму в необхiдне мiсце.
Невiд'емний компонент пасiчницького приладдя становила помпа («сикавка») – пристосування, яким скроплювали привитi на деревах та роiвтi-качi. Як свiдчать данi польових обстежень, на Гуцульщинi побутували помпи домашнього виробництва пасiчникiв – рiзних розмiрiв, якi дiяли за принципом поршня. За матерiалом виробництва iх класифiкують на дерев'янi, бляшанi i комбiнованi. Дерев'янi помпи виготовляли переважно з «бзини» (Sambucus nigra L.), а також бузка звичайного («базника») (Syringa vulgaris L.). На територii сучасного Надвiрнянського р-ну ми зафiксували побутування саморобних бляшаних «сикавок». Це були пристроi завдовжки 50—140 см. Денце залiзноi трубки закривали пробкою з отвором; в останнiй вставляли бляшаний поршень з дiркою, на одному кiнцi якого навивали клоччя. Спорадично використовували i бляшанi помпи фабричного виробництва, а також комбiнованi, що складалися iз залiзноi трубки з денцем i дерев'яного поршня з гумою, яким набирали воду.
Необхiдною приналежнiстю пасiки було пристосування для знiмання бджолиноi сiм'i з мiсця привою в перiод роiння i перенесення ii на мiсце стацiонарного перебування (у вулик), вiдоме як рiйниця. Пасiчники регiону для збирання роiв використовували спецiально виготовленi з цiею метою рiйницi i рiзноманiтне полiфункцiональне приладдя (кошики, вiдра, «коновки»). Наприкiнцi XIX – на початку XX ст. на територii дослiдження побутували рiзнi види саморобних рiйниць, якi виготовляли з соломи, лубу, дерева. Одним iз поширених типiв була солом’яна рiйниця («кошиль»), плетена спiральною технiкою. З соломи виготовляли довгий спiральний валок (кiску), для скрiплення спiраль обплiтали пасмами лика чи лозою. Спiральна технiка плетiння обумовлювала округлу форму рiйницi, яка нагадувала перекинутий зрiзаний широкий конус, тобто вiдро, емнiстю до 15 л. З поширенням у дослiджуваному ареалi рамкових вуликiв пасiчницький iнвентар для знiмання роiв поповнився рiйницями чотиригранноi форми з дощок, фанери або товстого паперу, в якi вставляли рамки з медом, щоб привабити рiй. Це були скриньки з бiчною стiнкою на засувцi, в якiй зроблено льоток. Останнiй закривала тонка дротяна сiтка. По обох боках рiйницi розташовували отвори, необхiднi для вентиляцii. До скриньки прикрiпляли шнурок, за допомогою якого ii чiпляли на дерево. Побутування описаних рiйниць зафiксували ми у с. Шепiт Путильського р-ну Чернiвецькоi обл., с. Бистрець Верховинського р-ну, с. Яворiв, Пiстинь, Старi Кути Косiвського р-ну, с. Микуличин, смт Делятин Надвiрнянського р-ну Івано-Франкiвськоi областi. Зiбравши бджiл до такоi рiйницi, пасiчники накривали ii зверху рiдкою мiшковиною. Окрiм того, приладдям для знiмання роiв слугував дерев’яний посуд – «вiдра» (Косiвський р-н), «балii» (Верховинський, Косiвський р-ни). Для зняття привитих на деревах роiв бджолярi пiдставляли описанi пристроi на довгiй жердинi пiд дерево, де звився рiй, або пiднiмалися з ними на дерево за допомогою драбини.
Приладдям, завдяки якому можливе ефективне отримання меду, були пасiчницькi ножi та медогонки. Данi польових обстежень дають пiдстави видiлити на територii Гуцульщини два iснуючi типи пасiчницьких ножiв залежно вiд системи вулика, в якому iх застосовували. Хронологiчно давнiшим е довгий нiж, один кiнець якого загнутий пiд прямим кутом, а другий – долотоподiбно загострений. Серед пасiчникiв вiн вiдомий як «правий нiж», «нiж на патичку» (с. Яворiв Косiвського р-ну). Цим ножем користувалися у нерозбiрних вуликах; зачепивши зiгнутим кiнцем щiльники, iх пiднiмали догори, повертаючи нiж на 90° i пiдрубуючи залежно вiд необхiдностi. Протилежним кiнцем ножа вiдрiзали щiльники вiд стiнок вулика. «Кривий» нiж (на вiдмiну вiд «правого») – продукт пiзнiшого перiоду, що набув поширення в кiнцi XIX – на початку XX ст. Вiн мав довжину до 30 см, загострене з обох бокiв лезо, дерев’яну ручку. Лезо ножа було двiчi загнуте пiд прямим кутом (на зразок мулярськоi кельнi), що полегшувало розпечатування щiльникiв та зрiзування трутовоi черви у рамкових вуликах, оскiльки рiвним ножем це зробити неможливо.
До складу пасiчницького iнвентаря гуцулiв належить також медогонка – пристрiй для здобуття меду зi щiльникiв, не руйнуючи iх. Принцип дii медогонки грунтуеться на використаннi вiдцентровоi сили. Основнi складовi пристрою – центрифуга (коловорот) з хрестовиною для рамок на рухомiй основi та корпус, у якому вона розмiщуеться. У середовищi сiльських пасiчникiв дослiджуваного регiону медогонка, винайдена у Чехii ще 1865 р., освоюеться лише з настанням XX ст. Упродовж 1920—30-х рокiв ареал поширення медогонок охоплював вже чимало мiсцевостей Гуцульщини (с. Бабин, Рiчка, Яворiв, Брустури, Старi Кути Косiвського р-ну, с. Бiлi Ослави, Зарiччя, Микуличин Надвiрнянського р-ну). У практицi ведення пасiчницького господарства переважно застосовувались медогонки власноi конструкцii та виробництва.
Зiбраний польовий етнографiчний матерiал дае змогу видiлити побутування трьох типiв медогонок. Перший тип був найпростiшим – вiсь крутили рукою, а медогонка мала вигляд дерев’яноi бочки бондарноi роботи (с. Бабин, Брустури, Пiстинь, Старi Кути Косiвського р-ну, с. Зарiччя Надвiрнянського р-ну). В середину бочки вставляли коловорот, що складався з дерев’яного стержня («вiсь», «веретено»), який виступав понад край медогонки i приводився в рух рукою, та хрестовини для рамок. Щоб в процесi обертання рамки не випадали, хрестовину по контуру обтягали дротяною сiткою або обсновували нитками. У стiнцi бочки при самому днi було влаштовано отвiр, крiзь який отриманий мед переливали до пiдставленого начиння. У другому типi видiлимо два пiдтипи: коловорот, встановлений у «ширiцьку» бочку, обертають за допомогою шнурка, що закручуеться на осi (с. Бiлi Ослави Надвiрнянського р-ну); коловорот обертають ручкою, насадженою на вiсь – «коритце», прикрiплене на дерев’яному стержнi (с. Яворiв Косiвського р-ну). У 30-х роках траплялися вже технiчно досконалiшi (тип 3) медогонки, встановленi у дерев’яному корпусi, в яких вiсь оберталася ручкою за допомогою приводiв (трансмiсiя). Привiд утворювали два – менше («трибок») i бiльше («точило») гладкi колiщатка, з’еднанi мiж собою шкiряним пасом або зубцями токарноi роботи (шестернi); на «точило» насаджували ручку, з допомогою якоi пристрiй приводили в рух (с. Яворiв, Рiчка Косiвського р-ну).
Залежно вiд клiматичних умов та сили бджолиноi сiм’i у даному роцi медозбiр на Гуцульщинi вiдбувався вiд одного до трьох разiв, починаючи
з травня i до серпня. Найчастiше мед брали двiчi – у кiнцi травня – на початку червня та у липнi. Кiлькiсть одержаного пасiчником меду залежала вiд погодних умов, цвiтiння медодаiв та сили бджолиноi сiм’i. Так, у сприятливi роки на Гуцульщинi з одного вулика брали вiд 5 до 7 кг меду. Мед найдовше зберiгався у дерев’яному начиннi – липових, ялинових, смерекових та дубових бочках, «бербеницях», дiйницях, фасках, а також у глиняних глеках, горшках, баньках.
_________________________________
1. Архiв Інституту народознавства НАН Украiни. Ф. 1. Оп. 2. Спр. 435. Арк. 15, 24, 44, 45; Спр. 413. Арк. 17.
2. Жерела до iсторii Украiни-Руси. Львiв, 1895. Т. 1.
3. Леонович С. Село Чорноголова пiд оглядом господарсько-соцiальним. Пiдкарпатська Русь. Ужгород, 1932. № 4—. С. 74—6.
4. Розов В. Украiнськi грамоти. Киiв, 1928. Т. 1. 176 c.
5. Скуратiвський В. Традицiйнi форми пасiчницьких будiвель та комплексiв на Украiнi Народна творчiсть та етнографiя. Киiв, 1980. № 6. С. 42—0.
6. Старчук І. Пасiка в с. Бабин (Косiвщина). Життя i Знання. Львiв, 1932. № 7. С. 197—98.
7. Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 1. Матерiали до украiнсько-руськоi етнологii Львiв, 1899. Т. 2.
Народна архiтектура
(поселення, садиба, житло, господарське, високогiрне будiвництво, промисловi та громадськi споруди села)
Гуцульськi поселення формувалися протягом тривалого часу. Загальний вигляд населених пунктiв змiнювався повiльно упродовж столiть. Виникнення постiйних поселень на Гуцульщинi пов’язано з переходом до осiлого способу життя, з освоенням для господарських потреб лiсових масивiв. Села не творили тут вiдокремленоi цiлiсностi (вони могли займати й кiлька десяткiв квадратних кiлометрiв) [10, с. 183]. У ХІХ – на початку ХХ ст. найбiльш характерними для Гуцульщини були поселення безсистемно розсiяноi форми (див. вкладку: iл. 1). Це передовсiм пов’язане з тим, що домiнуючим у структурi господарських занять гуцулiв було тваринництво, тому садиби розташовували в долинах та на схилах гiр поблизу пасовищ та сiнокосiв [12, с. 137]. Селянськi обiйстя хаотично розсiювалися по всiй долинi та гiрських схилах. Осередок села виникав зазвичай бiля рiчки чи потока. Паралельно до течii рiки пролягала, зазвичай, головна сiльська дорога. Тут же в долинi мiстилася церква, будинок адмiнiстрацii, школа, крамниця, корчма, якi утворювали своерiдний центр села. Бiльшiсть дворiв розташовували у долинi рiки, потоку, були розкиданi по пагорбах, схилах гiр, у сухiших мiсцях, захищених вiд холодних вiтрiв та виливiв потокiв. Натомiсть бiля дороги було лише кiлька «оседкiв» [10, с. 38–39; 15, с. 71]. Поселення безсистемно розсiяноi форми домiнували на теренах Гуцульщини й упродовж усього ХХ ст., проте у цей перiод, особливо у його другiй половинi, вiдбулося поступове зростання забудови осередку (центральноi частини) села як за рахунок житлових, так i громадських (дитячi садочки, школи, адмiнiстративнi будiвлi) споруд.
У ХІХ – на початку ХХ ст. у гуцулiв побутувало два типи дворiв: вiльноi забудови (iз не зблокованими чи частково зблокованими будiвлями (див. вкладку: iл. 2) i замкнутий двiр (див. вкладку: iл. 3), в якому усi споруди блокували помiж собою у виглядi прямокутника i перекривали спiльним дахом («гражда», «хата з граждою», «дiм граждою», «хата в брамах», «брами») [6, с. 29].
Як i в iнших мiсцевостях Карпатського краю, тут простежували кiлька варiантiв дворiв вiльноi забудови, проте переважали «оседки» з нерiвномiрно розкиданими будiвлями – так званий безсистемний двiр [12, с. 89]. Двори регулярноi забудови (периметральнi, паралельнi, П- та Г-подiбнi) здебiльшого траплялися у сiльських осередках – бiля дороги. Кiлькiсть будiвель в обiйстi могла бути рiзною. Скажiмо у бiдняцькому дворi зi с. Бистрець Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл. наявна лише житлова споруда, оточена хлiвцями, пивниця та два обороги. А от до складу двору зi с. Черемошна Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл. входить хата, невеличка стаенка та комора. Натомiсть у дворi зi с. Руська Путильського р-ну Чернiвецькоi обл. хата розташована на пагорбi у глибинi двору, вище неi пасiка – видовжена у планi (8x2,4 м) зрубна будiвля. Іншi споруди («клiть», «оборiг», «стайня» (з хлiвцем на свинi), «курник», «пивниця», криниця) безсистемно розкиданi на пагорбi. Двiр зi с. Верхнiй Ясенiв (Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.) розмiщений уздовж тераси на пагорбi. Зi схiдного боку перпендикулярно до тераси стоiть дводiльна споруда (3x7,4 м), призначена для утримання овець i кiз, нижче неi – «озниця» (сушарня; 4x3 м). Далi на захiд уздовж тераси мiститься «дроворуб» (пiддашшя на шiсть окремих секцiй), вiдтак – житло («хата» + «хороми» + «хата» + «комора»; 15x6 м) з притулами та кам'яною «пивницею» при тильнiй стiнi. На захiд вiд хати розташована досить велика (8x5,5 м) «стайня» для корiв, у якiй видiлено чотири великi «кучi» для свиней. Нижче хати – город, стайня, оточена фруктовими деревами.
Фрагмент забудови «гражди» 1885 р.; с. Яворiв Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.
Жоден iз дослiдникiв народного будiвництва Гуцульщини не мiг оминути увагою «гражди» – замкнутого по периметру житловими i господарськими будiвлями та критими переходами двору, який, на думку учених, е одним iз найдавнiших типiв забудови. Поки що важко вiдповiсти однозначно на питання про причини виникнення замкнутих дворiв. Дослiдники лише з упевненiстю стверджують, що у процесi генезису таких дворiв важливу роль вiдiграли природно-клiматичнi умови, специфiка господарських занять та безсистемно-розсiяний тип розселення, характерний для Гуцульщини. В гуцулiв побутували два типи «гражди»: з одним подвiр'ям i двома (подвiр'я завжди мостили каменем). За твердженням учених перший тип переважав, «гражди» iз двома подвiр'ями виявленi у багатшого населення Верховинського (смт Верховина, с. Замагора [8, с. 38–39]), Надвiрнянського та Рахiвського р-нiв [6, с. 37]. Вiдомi також окремi випадки замкнутого двору, що мав три двори (с. Ільцi Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.). Знову ж, Станiслав Вiнценз подав опис унiкальноi «гражди» iз с. Верхнiй Ясенiв Верховинського р-ну з шiстьма дворами [3, с. 35–38].
Кiлькiсть будiвель у замкнутих дворах теж була рiзною. Скажiмо, у с. Снiдавка Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл. збереглася «гражда» (загальнi розмiри: 16x9,6 м), до складу якоi входила тiльки житлова споруда («хата» + «хороми» + «хата»), оточена з трьох бакiв «притулами». Причiлковi «притули» продовжувалися «хлiвцями»-пiддашшями (завширшки 2,2 м), охоплюючи двi боковi сторони двору, розташованого перед вiконною стiною хати. Четвертий бiк «гражди» закривала дерев’яна огорожа з нешироким (0,96 м) пiддашшям. Тут же були влаштованi i в’iзнi ворота. Знову ж, до складу замкнутого двору Х?ІІІ ст. у с. Криворiвня Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл. входило житло («хата» + «хороми» + «хата» + «комора»), яке з двох бокiв оточували «притули». З трьох iнших бокiв двiр охоплювали зрубнi огорожi, перекритi широкими (2,3 м) пiддашшями. У бiчних стiнках огорожi мiстилися хвiртка та ворота, а навпроти хати в огорожу була вмонтована окрема «клiть». На Рахiвщинi переважали «хати в брамах» з паралельним розташуванням будiвель. Скажiмо, у замкнутому дворi кiнця ХІХ ст. (17,5x17,5 м), який ми обстежили у с. Лазещина, хата («хата» + «сiни» + «хата» + «комора»), звернена вiкнами до пiвдня, займае його пiвнiчну частину. Вздовж тильноi i захiдноi стiн будiвлi тягнуться «шталiви» (хлiвцi). Паралельно до житла, (на вiдстанi 6 м) розташована тридiльна споруда, до складу якоi входить два «шталiви» i «надвiрна комора», «шопа»-пiддашшя i ще один «шталiв». Промiжки мiж будiвлями, по периметру двору, заповненi високою зрубною огорожею з пiвколод («протесiв»). Вiд заходу у двiр веде хвiртка, вiд сходу – двостулковi ворота. Із цих двох бокiв влаштованi двосхилi пiддашшя (завширшки 2,5 м), пiдтримуванi сохами зi штучною розвилкою. Розмiри «гражди» у с. Зелена Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл. уже значно бiльшi (26,9x14 м). Крiм житловоi споруди («хата» + «хороми» + «хата») з «притулами» при тильнiй стiнi, до складу двору входить велика Г-подiбна господарська будiвля («стайня» + «куча» + «пивниця» + «олiйниця» + «дровiтня») та «ямарка на мандибурку», вмонтована в огорожу.
Найпримiтивнiшими планувальними типами стацiонарного житла гуцулiв були невеличкi курнi однокамернi «бухнi» та двокамернi («хата» + «хороми») «бурдеi», у яких ще у кiнцi ХІХ ст. проживали найбiднiшi верстви населення. Проте у другiй половинi ХІХ – на початку ХХ ст. найпоширенiшим типом житла була трикамерна хата з одним («комора» + «хата» + «хороми»; рiдше – «комора» + «хороми» + «хата») чи з двома («хата» + «хороми» + «хата») житловими примiщеннями, розташованими обабiч сiней. Траплялося, що в останньому випадку комору прибудовували до одного з причiлкiв («хата» + «хороми» + «хата» + «комора» (див. вкладку: iл. 4). В оселях кiнця ХІХ – початку ХХ ст. комору («клiть») iнколи розташовували при тильнiй стiнi однiеi («хата» + «хороми» + «хата»/«клiть»: с. Замагура Верховинського р-ну чи двох («хата»/«клiть» + «хороми» + «хата»/«клiть»: смт Верховина (див. вкладку: iл. 5) мешкальних камер. При довгiй фасаднiй стiнi влаштовували простiшоi чи складнiшоi конструкцii галерею («ганьчик», «галерия», «пiдсiне», «лавицi»), а мiсцями, перед входом у сiни (а то й комору), споруджували невеличку зрубну прибудову – «черсак» (с. Черемошна, Криворiвня, Яблуниця Верховинського р-ну; Стебний Путильського р-ну Чернiвецькоi обл.).
Хата початку ХХ ст.; с. Бережниця Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.
При iнших стiнах (однiй, двох чи усiх трьох) прибудовували вузькi примiщення господарського призначення («дахи», «хлiви», «притули»). «Хороми» зазвичай мали досить великi розмiри, до них вело двое вхiдних дверей: однi з головного фасаду, крiзь другi можна було потрапити у «заднi дахи». У Верховинському р-нi в хатах, розташованих на пагорбах, траплялися високi пiдмурiвки, пiднятi по рельефу, зашальованi (вертикально дошками) до пiдвалин чи частково або повнiстю закритим кам'яним «пiдмурком», який використовували для господарських потреб (хата початку ХХ ст. у с. Бистрець).
Унаслiдок наявностi значних хвойних лiсових масивiв, основним будiвельним матерiалом вiддавна тут була смерекова деревина. З ялицi хат не будували, «бо вона в будовi крутит». Натомiсть з неi часто влаштовували «мiст» (пiдлогу) у «хлiвах пiд маржину», бо «такий мiст довго служит». Із смерековоi деревини виконували практично усi елементи будiвель: починаючи вiд кiлкiв («тиблiв») i завершуючи покрiвельним матерiалом («драницi»). У закарпатськiй частинi Гуцульщини iнколи для цiеi мети вживали ясен (хата початку Х?ІІІ ст. зi с. Кевелiв Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл.), а у пiвденно-захiдному напрямку вiд смт Рахiв (с. Великий Бичкiв, Верхне Водяне, Середне Водяне, Кевелiв та iн.) зруби здебiльшого складали з дуба та бука. Дуже спорадично вживали й вiльху – «ольху» (с. Дiлове Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл.) чи осику (с. Пiстинь Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.).
Як i скрiзь у Карпатах, вибiр будiвельноi деревини у гуцулiв супроводжувався низкою повiр'iв, пересторог, заборон та забобонiв. Передовсiм нiколи не використовували «сухостою» (с. Кевелiв Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл.) – для зведення житла вибирали лише живе, «мудре» дерево [15, с. 114]. З особливою пересторогою ставилися до дерев з природними вадами (з боковим вiдростком на стовбурi: «дерево з свiчкою», «дерево з приростком», «дерево з грангов»; з хворобливим наростом навколо стовбура: «дерево з вовком» тощо) та пошкоджених стихiею (у якi влучив грiм: «громовиця; вивалених бурею: «вивороть», «вiвороть», «вiтровали» та iн.).
Для будiвництва використовували смереки вiком не менше 70–80 рокiв зi щiльними рiчними кiльцями («густе дерево», «густотiла смерека»). За якiснi показники iх ще називали «твердий лiс», «тверде дерево». «Густотiла смерека» росла на кам’янистому грунтi («пiд полонинами, на каменi»); лiс, який виростав на «поли» (на бiльш родючих грунтах), був «м’екший». В останньому випадку смерека швидко росла i набувала будiвельних розмiрiв, проте вона мала широкi «мiзги» i була менш стiйкою до шкiдникiв та загнивання. Такий лiс гуцули означували лексемами «рiдке дерево», «рiдкотiле дерево», «морквиш».
Час заготiвлi деревини (особливо початок рубки) регламентувався народним календарем. Основними часовими параметрами, якi визначали перiод заготiвлi, були: рiк, пора року, фаза мiсячного циклу та день тижня. На це звертав увагу й вiдомий польський дослiдник Ян Фальковський, який зазначав, що сприятливими для заготiвлi деревини у роцi е чотири мiсяцi, у кожному мiсяцi – по одному тижнi, а у кожному тижнi три щасливi днi (перший, другий i третiй – по настанню мiсяця) [16, s. 51].
Як свiдчать нашi матерiали та данi дослiдникiв, смереку, призначену для спорудження житла, на Гуцульщинi заготовляли переважно у зимовi мiсяцi: «Рубали смереку в зимi, бо в лiтi смерека рiдка, вона пускае воду, зимою вона крепша» (с. Селятин Путильського р-ну Чернiвецькоi обл.). Натомiсть мiсцями, скажiмо на Рахiвщинi, за найбiльш сприятливий час для початку заготiвлi смереки вважали серпень – «Илевий» («Ілевий») мiсяць. Рубати деревину можна було починаючи вiд свята Іллi («до Іллi дерева рубати не можна – воно ше сi лупит»). Вiд Іллi у дерева вже не вiдстае кора: «Ілевого мiсяцi (пiсля Іллi) сок вже остановитсi, вже лiс соку не пускав» (с. Кваси); «В восьмому мiсяци дерево юш сi не ме лупити, сiк пiшов в землю» (с. Лазещина); «Зрубаноi у той час смереки хробак не точит» (с. Стебний). Щоправда, у деяких селах (Стебний, Кваси) стверджують, що в цьому мiсяцi були лишень окремi днi, коли можна заготовляти деревину: «Як в тi дни зрубати, то дерево не гние» (с. Кваси). Особливо сприятливими для заготiвлi мiсцевi гуцули вважали перших 15 днiв «вiд Іллi»: «Як в той час утне, обробить – дерево таке, як залiзо» [2, с. 50]. Респондент Шмiлек Василь Юрович (1914 р. народж.) iз села Чорна Т иса вважав, що рубку можна було проводити протягом останнiх двох тижнiв сьомого мiсяця: «Найлiпше зачинати рубати сьомого мiсяця (в юнi)… в тому мiсяцi е 15 днiв, коли можна рубати». Ця неточнiсть, на нашу думку, пов’язана iз вiдлiком часу по новому i старому календарях. Власне, вiдповiдно до народних спостережень, дерево можна було рубати вiд свята Іллi (20.?ІІ за новим стилем; 2.?ІІІ за старим стилем). Мiсцями (с. Лазещина) найкращим матерiалом вважають деревину, заготовану у восьмому (серпнi) та дев’ятому (вереснi) мiсяцях. Пiсля цього хорошу деревину давала аж груднева рубка (здiйснена у дванадцятому «Андрiiвому» мiсяцi). Дуже сприятливими були перший i другий мiсяцi (два «сiчнi»): с. Лазещина. У жодному випадку не рубали дерева в «маю» (травнi): «Тодi дерево сi дуже лупи, воно м'яке, вiдстае луб» (с. Лазещина Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл.). Те саме стосуеться й червня: «Бо шостий мiсяць (юль) поганий… в юлi смерек пускае сiк, а дерево коли пускае сiк, то слабе» (с. Чорна Тиса Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл.); «Як у червнi рубают – червак дерево точе, а як пiд осiнь – то дерево вже не соковите» (с. Бiлi Ослави Надвiрнянського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.).
Щодо листяних порiд, то скажiмо, букове дерево на Гуцульщинi заготовляли у першiй половинi травня, оскiльки його розвиток у верхнiх лiсових смугах Карпат починаеться тiльки у кiнцi цього мiсяця [6, с. 88; 13, с. 37]. Як зазначають дослiдники на основi iнформацiй респондентiв: «Бука стяти у травнi, то буде легкий, як смерека» [6, с. 88]. У селi Косiвська Поляна на Рахiвщинi бук рубали «у повнi мая» (у травнi, на повному мiсяцi), тодi «як соки не йдут, бо як йдут соки, то дерево вже рiдке». Натомiсть у пiвденних передгiрських селах Рахiвщини (с. Верхне Водяне), де вегетацiйний перiод починаеться значно швидше, бук рубали ще у лютому, поки «не пускав брость (бруньку. – Р. Р.)». Цiкавi данi про заготiвлю бука нам вдалося почерпнути у селi Кевелiв (урочище Цовт). Щоб заготовлену букову деревину не пошкоджували шкiдники («не iв червак»), його рубали «в спецiальний окремий день в мiсяци квiтни». Щоб визначити цей день, на початку квiтня господар iшов в лiс «i трохи зарубував бука» (стесував невеликий шматок кори). На зарубцi виступав сiк, а на це мiсце сiдали дрiбнi комахи. Кожного дня вiн приходив до цього дерева i спостерiгав за поведiнкою комах: «Коли мухи сiдают на зрiз i живут – дерева не рубают, а коли в якийсь день мухи сiдают на зрiз, нап'ютси соку i здихают, то в той день бук можна рубати на хату – його червак не буде iсти». Власне зрубане у цей день букове дерево буде дуже мiцним, стiйким до корозii, шкiдникiв («на другий день бука вже рубати не можна», бо у нього не буде цих властивостей).
Стiни жител споруджували у зрубнiй технiцi («в вугли», «в угол», «в зруб», «в сруб») з колод («вiбле дерево», «круглек», «вiблек»), напiвколод («протеси», «протiсi»), рiдше – з тесаних брусiв (протесаних на два чи чотири боки колод) – «тесанцi», «брусоване дерево».
Пiд нижнiй вiнець зрубу («пiдвалини») по кутах укладали великi каменi («пiдлiжки», «пiдклади», «цоклi»), а простiр мiж ними заповнював стрiчковий фундамент з камiння, укладеного «на сухо» («пiдмурок», «пiдмурiвок»), висота якого регулювалася перепадом рельефу.
Вiнцi зрубу по кутах в’язали замками з випусками. При використаннi колод у давнiших спорудах застосовували односторонню верхню врубку пiв-круглоi форми («в качений вугол», «на чашку», «в старовiтський вугол», «в вугол вiкотом», «в полонинський замок», «по-полонинському»). «Тесанцi» по кутах переважно в’язали замками з двосторонньою прямокутною врубкою («в простий вугол»). Нерiдко таку ж двосторонню врубку використовували й у зрубах з «круглякiв» (у такому разi iх випуски протiсували з двох бокiв). Стосовно напiвколод («протiсi»), то iх кутовi з’еднання були вже складнiшими – повсюдно вживали зарубки з прихованим зубом («в обiймицi», «у пiмицi», «в скриньки», «в каню»). На теренах Гуцульщини врубки з прихованим зубом виявленi вже у житлах початку Х?ІІІ ст. [14, с. i40], а у монументальному будiвництвi вони вiдомi з першоi половини XV ст. [6, с. 92]. У кiнцi ХІХ, а особливо в першi десятилiття XX ст. пiд час використання «тесанцiв» щораз частiше починають застосовувати кутовi врубки типу риб’ячий хвiст без лишку (мiсцевi назви: «в каню», «в нiмецький вугол», «в нiмецький замок»). Інодi таким способом у цей час в’язали стiни з пiвколод та колод (тодi краi вiнцiв з чотирьох бокiв протесували).
З метою запобiгання перекосiв сумiжнi деревини у зрубi укладали верхiвками у протилежних напрямках i щiльно припасовували («блятували»), протесуючи нижню та верхню площини. Колоди спорадично припасовували за допомогою поздовжнього паза, який вибирали у iх верхнiй частинi (с. Чорна Тиса Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл.; Бистрець, Бережниця Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.). Сумiжнi деревини також попарно з’еднували кiлками («брали на тиблi»). Щiлини мiж вiнцями конопатили мохом (iнколи зверху ще обмащували глиною). Траплялося (хата 1906 р. у с. Вербiвець Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.), що для запобiгання задування вiтру у сумiжних горизонтальних площинах вибирали неширокi (4–5 см) рiвчаки, в якi вкладали поздовжню планку-лиштву – «лайску» (технiка «на фуг»). Вивершували стiни «платви» («обрубини»), якi зазвичай були винесенi поза обрiз стiн. Для забезпечення мiцностi конструкцii «стельмахи» виготовляли платви iз сирого дерева, зарубуючи у них сухi крокви. Платви, поступово всихаючись, надiйно защемлювали крокви [1, с. 39].
Із зовнiшнього боку («знадвiрку») стiни зберiгали барву (структуру) природного дерева. Внутрiшнi ж стiни домiвок, споруджених з «протесiв» або «брусiв», гладко «гиблювали» i перiодично мили («хата мита», «хата гиблена»), натомiсть стiни з колод «клинкували» (для кращого зчеплення зi стiною глиняно-солом’яноi сумiшi на поверхню дерев’яноi стiни набивали клинчики iз твердих порiд деревини) i тинькували («мащена хата», «мащенка», «вакована хата»). Приблизно з початку ХХ ст. у деяких випадках «мастили» й внутрiшнi стiни осель, зведених iз пiвколод та брусiв. У разi наявностi в домiвствах двох кiмнат парадну («светочна хата», «свiтлиця») зазвичай мили, а повсякденну («хата, в якiй сидiли») – тинькували. У другому випадку поверхнi стiни «клинкували», частiше «лiскували»: набивали навхрест лiщиновi прути, причому замiсть цвяшкiв могли використовувати буковi клинчики (с. Верхнiй Березiв Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.). Тинькування вiдбувалося у два етапи. Спершу стiни «мастили» («вакували»: с. Чорна Тиса Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл.). На поверхню стiни, вкриту клинцями чи лiскою, накидали розчин глини з сiченою травою – «псенкою» (Nasturtium stricta L.): «Псенка – жорстка трава, яку не перетравлюе худоба; вона росте там, де не вгноена земле» (с. Космач Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.). Вiдтак ii «шарували» («рейбували») – при допомозi дощечки («рейбачки») загладжували розчином глини, пiску та кiнського послiду («конека») i забiлювали бiлою глиною чи вапном (мiсцями на Косiвщинi до вапна додавали висiяного на ситi пiску – «стiну пiскували»). Натомiсть «гiбленi скiни» два (чи бiльше) разiв впродовж року мили теплою водою або «капустеним квасом, закип'еченим з водою» (смт Верховина). Для цього також могли використовувати вiдвар «хвощу у капустеному росолi» (с. Криворiвня Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.). Перед миттям, для лiквiдацii паразитiв («шашелю», «прусакiв» тощо), стiни «поливали» кип’ятком («окропом»): с. Голови Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл. Для миття використовували спецiальну щiтку – «рiщенку» («форостенку»), яку виготовляли з нижнiх тонких гiлок смерiчки (з яких опала хвоя), завдовжки приблизно 0,5 м (гiлки розпарювали у водi зi сироваткою з «будза» i зв’язували докупи у пучок). Інколи замiсть «рiщенки» використовували польовий «хвощ» («фочей», «фощiй»).
Як скрiзь в Украiнi, для житла гуцулiв притаманнi низькi одностулковi дверi, якi складаються з дверноi коробки та навiшеного на петлi рухомого полотнища. Полотнище давнiших дверей виготовляли з двох-трьох колених i гладко протесаних з обох бокiв досить товстих дощок. Пiд час монтування полотен з кiлькох частин сумiжнi дошки з’еднували помiж собою двома— трьома кiлками. Щоб запобiгти викривленню, дверне полотно закрiплювали двома горизонтальними «шпугами». Хоча у спорудах кiнця ХІХ – початку ХХ ст. дверна стулка здебiльшого оберталася на металевих завiсах, у житлах ХІХ ст. ще до сьогоднi можна натрапити на один iз релiктових способiв навiшування дверних полотен – це так званi «дверi на верiях» («на чопах», «на кочерзi»), тобто дверi, стулка яких обертаеться на своерiдних чопах, що виступають поза нижню i верхню частини полотнища з внутрiшнього краю останнього. «Чопи» поверталися у гнiздах брускiв, закрiплених iз внутрiшнього боку до надпорiжника i порога. Часто, у разi достатньоi ширини пiдвалини, нижне гнiздо видовбували у нiй. «Верii» зазвичай творили органiчну еднiсть з полотнищем, проте iнколи iх (круглий кiлок, який зверху i знизу виступав поза краi полотна) закрiплювали до нього кiлочками (с. Чорнi Ослави Надвiрнянського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.). Унiкальний за своею суттю спосiб навiшування дверей ми зафiксували у хатi першоi половини – середини ХІХ ст. у с. Плоска Путильського р-ну Чернiвецькоi обл. У наведеному випадку товстiшi кiнцi «шпуг», якi з’еднують три дошки дверного полотна, завершуються заокругленими виступами iз наскрiзним отвором, якi виконують функцiю своерiдних дерев’яних завiс (див. вкладку: iл. 6).
Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63833197) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
- Жанр: Культурология, Этнография
- Теги: Гуцульщина, духовная культура, етнографія, обычаи и традиции, этнографические исследования, История Украины, історія України
- Язык: Книги на украинском языке
- Объём: 680 стр. 90 иллюстраций
- Дата написания: 2020
- Возрастные ограничения: 12+
- Дата выхода книги: 01 февраля 2021
- Версия: 📚 Электронная книга
«Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули» – науково-публіцистична праця, підготовлена досвідченими вченими відомого у світі академічного Інституту народознавства НАН України під керівництвом академіка НАН України професора Степана Павлюка. Монографія присвячена вивченню усіх аспектів життя гуцулів. Гуцульські звичаєві, правові й етичні нормативи, вірування, забобони, демонологія, звичаї, обряди представляють складний і надзвичайно цінний для науки матеріал. У ньому простежуються відбитки духовного життя різних епох починаючи від первіснообщинного ладу, поєднання давніх язичницьких і пізніших християнських елементів, фантастичних ірраціональних уявлень із практичним досвідом, набутим і перевіреним упродовж віків.
Багатий реліктовими елементами і гуцульський фольклор, особливо обрядові пісні, казки, легенди, замовляння, пов’язані з віруваннями і забобонами. В народній поезії гуцулів набули особливого розвитку такі пісенні жанри, як коломийка, співанка-хроніка. Неповторною своєрідністю відзначаються мелодика народного співу, інструментальна музика, традиційні танці, самобутнє народне мистецтво та ін.
Ще в минулому Гуцульщина славилася своїм багатим ужитково-декоративним мистецтвом: керамікою, різьбою по дереву, чудо-писанкою, художнім ткацтвом, вишивкою, художньою обробкою металу, шкіри, виробами із рогу. Неповторною колористичною гамою і художньою орієнтацією відзначається традиційний гуцульський одяг із властивими йому прикрасами і доповненнями (згардами, чересами, тобівками тощо).
Видання стане у нагоді як науковцям, так і широкому загалу зацікавлених культурним спадком гуцулів.
У форматі PDF A4 збережено видавничий макет.
Как скачать книгу - "Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули" в fb2, ePub, txt и других форматах?
- Нажмите на кнопку "полная версия" справа от обложки книги на версии сайта для ПК или под обложкой на мобюильной версии сайта
Полная версия книги
- Купите книгу на литресе по кнопке со скриншота
Если книга "Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули" доступна в бесплатно то будет вот такая кнопка
- Выполните вход в личный кабинет на сайте ЛитРес с вашим логином и паролем.
- В правом верхнем углу сайта нажмите «Мои книги» и перейдите в подраздел «Мои».
- Нажмите на обложку книги -"Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули", чтобы скачать книгу для телефона или на ПК.
В разделе «Скачать в виде файла» нажмите на нужный вам формат файла:
Для чтения на телефоне подойдут следующие форматы (при клике на формат вы можете сразу скачать бесплатно фрагмент книги "Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули" для ознакомления):
- FB2 - Для телефонов, планшетов на Android, электронных книг (кроме Kindle) и других программ
- EPUB - подходит для устройств на ios (iPhone, iPad, Mac) и большинства приложений для чтения
Для чтения на компьютере подходят форматы:
- TXT - можно открыть на любом компьютере в текстовом редакторе
- RTF - также можно открыть на любом ПК
- A4 PDF - открывается в программе Adobe Reader
Другие форматы:
- Сохраните файл на свой компьютер или телефоне.
Видео по теме - Чим особлива етнографічна група лемків
