Книга - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Грушевський, Скоропадський, Петлюра
Данило Борисович Яневський


Великий науковий проект
На сторiнках цiеi книги, що адресована не тiльки полiтикам, журналiстам, полiтологам, а й тим читачам, якi мають бажання дiзнатися бiльше про iсторiю своеi краiни, автор намагаеться сформувати цiлiсне, несуперечливе уявлення про феномен нацiональних протодержавних утворень на територii сучасноi Украiни в 1917–1920 рр. Дослiдник сформулював своi варiанти вiдповiдей на питання: що таке «украiнськi нацiонально-визвольнi змагання»?, що приховуе термiн «Украiнська революцiя»?, яку iсторiю написав Михайло Грушевський?, якою бачив Украiну засновник Украiнськоi Держави Павло Скоропадський?, хто, як i коли насправдi створив Директорiю та хто стояв за спиною Симона Петлюри? Ви дiзнаетесь, що приховують сучаснi мiфотворцi про буремнi подii 1917–1920 рр., сформуете несуперечливе уявлення, що насправдi вiдбувалося на теренах сучасноi Украiни у тi часи.



В формате PDF A4 сохранен издательский макет.





Данило Яневський

Грушевський, Скоропадський, Петлюра



© Д. Б. Яневський, 2010

© Д. Б. Яневський, виправлення, доповнення, 2020

© Д. Б. Яневський (правовласник малюнка С. Якутовича), 2020

© Видавництво Фолiо, марка серii, 2018




Вiд автора


За 10 рокiв, якi минули вiд випуску першого накладу книжкового серiалу в трьох окремих томах «Проект «Украiна»: «Таемниця Михайла Грушевського»; «Спроба Павла Скоропадського»; «Крах Симона Петлюри», багато що змiнилося на цьому герцi.

Побачили свiт новi публiкацii. Захищено новi, часами досить грубезнi, дисертацii. Проведено численнi науковi конференцii та музейнi виставки. Фахiвцi дослiдили, часами, день за днем, всi перипетii подiй, якi залiзобетонними формулами вiдлитi у суспiльнiй свiдомостi.

Формул цих двi.

Перша: «нацiонально-визвольнi змагання украiнського народу 1917–1920/1921 рр.».

Друга: «Украiнська революцiя 1917 р.».

За кожною з цих формул – стоси списаних сторiнок: збiрки документiв, дисертацii, монографii, мемуари, публiкацii на численних iнтернет-сайтах.

В чому проблема?

Проблема в тому, що кожен з авторiв бере до уваги лише ту концепцiю, яка вiдповiдае його уявленням про те, що могло бути.

Ще раз дослiджують не те, що було в поточнiй реальностi 1917–1920 рр., а те, що, на думку конкретного автора, було. Або могло бути. А те, що його, автора, припущенням не вiдповiдае, просто iгноруеться.

Для вашого, читачу, розумiння.

Наразi iснуе чотири найбiльш поширених пiдходи.

Перший. Сформувався пiсля 1920/1921 рр. тими украiнськими дiячами, якi опинилися на емiграцii в европейських краiнах, США та Канадi. Вони чiтко дiляться на два непримиренних табори: фан-клуб Симона Петлюри vs прибiчники Павла Скоропадського.

Другий. Сформований пiсля встановлення бiльшовицького режиму на територii сучасноi Украiни. За ним всi нацiональнi рухи та iх лiдери на територii колишньоi Росiйськоi iмперii або тупо iгнорувалися, або квалiфiкуються як «ворожi», «буржуазно-нацiоналiстичнi».

Третiй. Сформувався пiсля проголошення державноi незалежностi Украiни. В його основi – численнi спроби пiдтвердити, довести основнi iдеологеми прихильникiв С. Петлюри, iгноруючи оприлюдненi документи протодержавницьких формацiй: Украiнськоi Народноi Республiки 1917–1918 рр., Украiнськоi Держави 1918 р., Украiнськоi Народноi Республiки 1919–1920 рр., а також Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки 1918–1923 рр.

Саме цi мiти рясно заливають до вашого рiдного мозку за будь-якоi нагоди i впродовж кожного календарного року. Початок цих громадських «лiтургiчних» святкувань та вiдзначень на державному рiвнi, якi безупинно тривають вiд 16 сiчня («бiй пiд Крутами») до 30 листопада (ІІІ Унiверсал УЦР).

Пiдхiд четвертий. Вiн суто академiчнiй. Десятки сучасних украiнських дослiдникiв, працюючи над своiми кандидатськими та докторськими дисертацiями, залишаючись на грунтi об’ективностi та неупередженостi, сумлiнно виконують свiй професiйний обов’язок. Пишуть правду.

Їх висновки, в кожному окремому випадку, радикально суперечать вищеозначеним формулам, але принципово iгноруються як «патрiотичною» громадськiстю, так i державними мужами.

Отже, трете за рахунком видання, яке ви тримаете в руках, вiдмiнне вiд двох попереднiх.

По-перше – це единий текст, а не три окремих, як було ранiше.

По-друге, воно стилiстично вiдредаговане, «спрощене», рясно проiлюстроване. Мапами, портретами згадуваних дiячiв, будинками, в яких вони працювали, жили, творили. Це таке собi «м’ясо», яке, сподiваюся, дозволить читачевi фiзично вiдчути свою присутнiсть в якостi вiртуального спостерiгача подiй, якi вже сотню рокiв детермiнують наше з вами буденне, повсякденне життя. Розвиток суспiльства. Існування держави.

По-трете, воно е усвiдомленою вже спробою «намалювати» таку собi 3D картину – подiй, людей, обставин, в яких вони функцiонували, творили, марили, гинули. Але i виживали.

Для того аби одужати, людина (так само як i держава, мiж iншим) мае визнати iснування хвороби.

А для цього треба погодитися як з анамнезом (лат.: Anamnesis, грец.: ????????? – «спогад», «спомин»; це – основний суб’ективний метод дослiдження хворого, що полягае в отриманнi iнформацii про хворого та його недугу шляхом розпитування). Коректний анамнез – умова встановлення правильного дiагнозу. А такий дiагноз – запорука одужання i подальшого життя.

Сподiваюся, хоч би COVID-2019 вас в цьому переконав.

Contra spem spero.



    Киiв, 2020 р.

P. S. Термiн «нацiонал-соцiалiзм» застосовуеться в iнтерпретацii Макса Вебера. Великий мислитель вживав його в значеннi «соцiалiзм, притаманний данiй краiнi». До нiмецького нацiонал-соцiалiзму 20–40-х рр. ХХ ст. це нiяк не стосуеться.




Таемниця Михайла Грушевського





Частина І



Вступнi зауваги

Одна, але лише одна iз системних проблем сучасних украiнських держави та суспiльства – якiсний, глибокий, всеосяжний розрив мiж

– мiфологiчними уявленнями про iсторичний шлях нашоi краiни i нашого народу, який продовжуе отруювати суспiльну та iндивiдуальну свiдомiсть, детермiнуе розпад i державних iнституцiй, i полiтикуму, i суспiльства

та

– реальним змiстом iсторичного, культурного, iнтелектуального спадку, набутого нашим народом упродовж останньоi тисячi рокiв.

Проiлюструвати цей стiйкiй, iснуючий на рiвнi масовоi та iндивiдуальноi свiдомостi розрив можна одним простим прикладом. Припустiмо, що людина, яка читае цi рядки, – християнин або християнка. Припустiмо, що вона навiть вiдвiдуе богослужiння, дотримуеться церковних приписiв у повсякденному життi тощо. Але при цьому не мае поняття про iснування Святого Письма, змiст Старого та Нового Заповiтiв, не знае сутi Христового вчення, мiсii апостолiв, вчення Отцiв Церкви, не розумiе рiзницi мiж католицькою i православною церквами, не знае, хто такi Апостол Петро, Мартин Лютер, Іван-Павло ІІ, Любомир Гузар…

Але саме такi нашi сучаснi побутовi уявлення про власну краiну, про народи, якi ii населяють, про iх походження, iсторичну долю, внески у цивiлiзацiйний розвиток тощо.

На загал вони, цi уявлення, бiльш-менш зводяться до наступноi схеми: «украiнцi» походять вiд трипiльцiв, iх хрестив Володимир Святий, який створив першу украiнську державу – Киiвську Русь, що ii згодом погромили монголи.

Ця держава розпалася на дрiбнi уламки, окупованi поляками, але iх поборов натхненник та органiзатор нацiонально-визвольноi вiйни украiнського народу Богдан Хмельницький.

Попри всi його намiри проклятi московськi царi та польськi пани окупували Украiну i накинули на ii украiнський народ московське, православне ярмо, польське, католицьке ярмо, а на додаток ще й австро-угорське.

Народ страждав столiттями, але пiсля повалення самодержавства в 1917 р. на хвилi переможних нацiонально-визвольних змагань вiдновив свою державу, про яку мрiяв столiттями.

Але московськi бiльшовики окупували Украiну, накинули iй тепер уже свое ярмо i ссали кров украiнського народу аж до 1991 р., коли украiнський народ, нарештi, проголосив незалежнiсть.

Пiсля цього проголошення, яке ознаменувало собою нову вiху в iсторii украiнського народу, розпочалися процеси реального змiцнення суверенiтету, демократизацiя суспiльного життя, перехiд до ринковоi економiки i т. д. i т. п. Кожен охочий, а число iх, сказати правду, меншае день у день, може за бажання прочитати про це в будь-якому популярному i не дуже виданнi. Написано багато…

Дописалися до того, що занепокоiли чи не найтитулованiшого вiтчизняного iсторика. Герой Украiни, академiк i вiце-президент НАН Украiни, Голова Верховноi Ради В. Литвин у липнi 2009 р. висловив це занепокоення в таких словах: «Те, що нам потрiбно пiзнавати наше минуле, розчищати замуленi джерела iсторичноi правди, не пiдлягае сумнiву. Але не за рахунок вип’ячування подiй, дат i людей, якi на це абсолютно не заслуговують». Пан Литвин закликав учених Нацiональноi академii написати унiверсальний шкiльний пiдручник з iсторii Украiни i взагалi з iсторii, який, за його словами, «повинен давати дiтям усталенi формули та оцiнки, якi, окрiм усього iншого, виховували б вiдчуття нацiональноi гордостi та патрiотизму, давали б розумiння складностi нашого iсторичного процесу i, водночас, консолiдували украiнське суспiльство».

Автор цiеi розвiдки не змiг не вiдгукнутися на цей заклик колеги i просить вважати цю книгу скромним продовженням свого першого практичного внеску у величну справу пiдготовки саме такого пiдручника – якщо не для дiтей, то принаймнi для дорослих.

Адже для написання такого пiдручника для дiтей, за висловом академiка Литвина, повинно «вистачити таланту». А що в собi такого таланту автор не знае, то доводиться використати наявний ресурс для написання такого пiдручника бодай для дорослих.


Якою була «Украiна» перед першою росiйською та австрiйською окупацiею?

Отож насамперед, як i годиться, перед тим як спробувати «виховати вiдчуття нацiональноi гордостi», спробуймо бодай побiжно окреслити «складностi нашого iсторичного процесу».

Численнi розвiдки вiтчизняних iсторикiв, оприлюдненi впродовж останнього десятилiття, довели: «точкою повороту» в iсторii земель сучасноi Правобережноi Украiни та народiв, якi iх населяли, стала лiквiдацiя в 1772 та 1796 рр. Речi Посполитоi Австро-Угорською, Нiмецькою та Росiйською iмперiями.

Адекватну узагальнену картину малюе Н. Яковенко[1 - Яковенко Н. Украiнська шляхта з кiнця ХIV до середини XVII столiття. Волинь i Центральна Украiна. – 2-ге вид., перегл. i випр. – К.: Критика, 2008. – 470 с.]. Авторитетна дослiдниця констатуе: станом на початок XIV ст. головними «столами» Пiвденно-Захiдноi Русi – володимирським, галицьким та киiвським – володiли князi з двох родiв: руського, Рюриковичiв та литовського, Гедимiновичiв. 1340 р. володимирський стiл «унаслiдок династичних зв’язкiв посiв син Гедимiна Любарт, одружений з донькою володимирського князя Андрiя Юрiйовича (Романовича)». Внаслiдок успiшних военних дiй проти Орди в 50-х – на початку 60-х рокiв XIV ст. Гедимiновичi утвердилися i на Киiвщинi. На Волинi вiд середини XIV ст. царювала молодша гiлка Романовичiв-Рюриковичiв – князi Острозькi, а також нащадки турово-пiнських князiв. Тогочасний устрiй земель, якi входили до складу сучасноi Украiни, в адмiнiстративно-територiальному сенсi склався «ще за домонгольських часiв для створення податкових округiв». У той самий час «основнi форми полiтичноi надбудови, якi виникли у пiвденно-захiдних князiвствах до монгольського нападу, збереглися i пiсля входження цих земель до литовськоi держави, традицiйно виступаючи як вiйськово-полiтична iерархiя панiвного класу».






Рiч Посполита в кордонах 1772 р. Суспiльне надбання



В основi всiеi правовоi системи вказаних «столiв»-князiвств лежав принцип, проголошений «Саксонським Зерцалом»: «нiхто не може привласнити собi iншого права, крiм того, яке йому властиве вiд народження». Влада була розподiлена мiж великим князем та вiйськовослужилими землевласниками. При цьому «в середньовiчнiй уявi полiтичну незалежнiсть краiни <…> не ототожнювано з державною сувереннiстю, бо тодiшня правосвiдомiсть не знала безпосереднього панування держави над особою пiдданого: людина середньовiччя пiдкорялася iншiй людинi, а не державi <…> Державу сприймали як категорiю абстрактну, лише як своерiдний додаток до особи властителя… З вимиранням одних i вiдходом iнших княжих родiв вiд свого народу становище почало змiнюватися».

Вiд кiнця XIV ст. Брацлавська, Волинська, Киiвська, Луцька землi (якi Н. Яковенко чомусь вперто називае «украiнськими») жили «за власним правом, зафiксованим в привiлеях», а з 1529 р. – за единим для всiеi держави правничим кодексом – Статутом. 1505 р. «було закладено засади полiтичного парламентаризму… король не мiг видати жодних постанов без згоди сойму». Станом на кiнець XVI ст. «украiнська (коректно – «руська», оскiльки нiяких «украiнцiв» в XVI ст. в природi не iснувало. – Д. Я.) шляхта домоглася законодавчого потвердження станових, полiтичних, майнових та особистих прав, якi вкупi з фактичною монополiею на землеволодiння й участь в урядово-адмiнiстративному та законодавчому життi держави забезпечили iй виняткове становище серед решти соцiяльних груп i прошаркiв населення».



Прикладом автономного iснування в державi була Киiвська земля, яку вiд 1471 р. очолював воевода з роду литовських удiльних князiв Олельковичiв. Вiн зосереджував у своiх руках усю повноту вiйськовоi, судовоi, фiнансовоi та дипломатичноi влади.


Рiзнi регiони тогочасноi «Украiни» разюче рiзнилися один вiд одного. Волинь з середини XV до середини XVI ст. – це «екстериторiальна княжа вотчина», федерацiя Волинського, Володимирiвського, Кременецького та Луцького повiтiв. Брацлавщину, на думку Н. Яковенко, коректно порiвняти з Киiвщиною.






«POLONIA ET VNGARIA XV NOVA TABVLA» («Нова карта Польщi та Угорщини»). 1540 р. Чи не вперше присутнi регiональнi назви земель: Volhinia (Волинь), Pokutze (Покуття), Rvssia (Русь), Львiв (Leopol), Podolia (Подiлля), Codimia (Кодимiя), Bessarabia (Бессарабiя), Tartaria minor (Мала Татарiя), Tartaria Przecopen (Перекопська Татарiя). Суспiльне надбання






«POLONIA ET VNGARIA XV NOVA TABVLA» («Нова карта Польщi та Угорщини»). 1540 р. Чи не вперше присутнi регiональнi назви земель: Volhinia (Волинь), Pokutze (Покуття), Rvssia (Русь), Львiв (Leopol), Podolia (Подiлля), Codimia (Кодимiя), Bessarabia (Бессарабiя), Tartaria minor (Мала Татарiя), Tartaria Przecopen (Перекопська Татарiя). Суспiльне надбання



Головна причина «внутрiшньоi децентралiзацii» Волинi – «наявнiсть потужного й розгалуженого прошарку князiв, нащадкiв як давньоi династii володарiв – Рюриковичiв, так i новоi – Гедимiновичiв». Цi та iншi княжi сiм’i – це «единий замкнений стан, до якого не давали доступу нi багатство, нi вплив, нi високi урядовi посади. Князем був лише син князя, i нi король, нi сейм не могли пожалувати князiвського титулу <…> Спадкове право князiв на винятковiсть сприймала як належне не тiльки украiнська родова шляхта, але й королiвська влада <…> Князiвський авторитет залишався в Украiнi нерозхитаним. <…> Особу князя i найвище право, носiем якого вiн уважався вже в силу народження, сприймали як наслiдок Божого промислу, незаперечний абсолют». За класичною схемою всi князiвськi роди Великого князiвства Литовського умовно подiлялися на чотири групи, кожна з яких мала певне вiдношення до руських земель: князi литовського походження (в т. ч. представники панiвноi династii Гедимiновичiв), князi руського походження (Рюриковичi), вихiдцi з татарських орд i Кримського ханату (в т. ч. Чингiзиди); князi невстановленого походження. З кiнця XIV ст. до середини XVIІ ст. на теренах Волинi та сучасноi Центральноi Украiни проживало щонайменше п’ятдесят два князiвських роди. Особливу мiсiю серед них мали «господарi Русi» – князi Острозькi.






«Тамга» – знак роду Гераiв. Суспiльне надбання






Брацлавщина. Суспiльне надбання



Саме князiвська верства була реальною владою на територii сучасноi Захiдноi та Центральноi Украiни, «проти яких i уряд, i король, i сейм перетворилися на порожнi слова без реального змiсту». Так, на територii Лубенщини Вишневецьких, рiвноi якiй не було на територii тогочасноi Європи, «дiяли едина влада i едине право – княже». У серединi XVIІ ст. двадцять два княжi роди контролювали на Брацлавщинi, Волинi (яка була «питомим гнiздом князiвських родiв») та Киiвщинi вiд 80 до 90 % земельного фонду. При цьому, наголошуе Н. Яковенко, «потужнiсть» руських «набагато перевищувала реальну вагу князiвськоi групи Бiлорусi i Литви».

Очевидно, що такий стан не влаштовував (або мало влаштовував) iншi панiвнi стани. Уже наприкiнцi ХV ст. «було злiквiдовано принципову вiдмiннiсть мiж князями i панами», а «рядовi бояри-шляхта самочинно закрiпили свое право на належнiсть до верстви «благородних». Наступне, XVI столiття стало столiттям кардинальних змiн. 1569 р. у Люблiнi було укладено унiю, яка створила «двоедину державу двох народiв» – Рiч Посполиту, що об’еднала литовцiв, полякiв та русинiв. З точки зору права Люблiнська унiя «була актом цiлком парламентарним, який ухвалено на законодавчiй основi за вiдповiдною згодою послiв, котрих обирала украiнська (насправдi руська. – Д. Я.) шляхта, единий правоспроможний стан тогочасного суспiльства». Одним з головних наслiдкiв створення единоi держави було скасування державного кордону мiж ВКЛ та РП[2 - ВКЛ та РП – Велике князiвство Литовське та Рiч Посполита.]. Це, в свою чергу, мало наслiдком «зняття заборони мешканцям Корони набувати маетки на колишнiй литовськiй частинi Украiни (тобто Русi. – Д. Я.), вiдкрило дверi польському елементу <…> на ще не освоенi землi пiвдня та сходу. <…> Чималi маси шляхти <…> перемiщаються з Волинi на Киiвщину та Брацлавщину <…>», причому руськi пани «вже нiчим не вирiзнялись вiд загальноi лави «братii шляхетськоi».






Кримський ханат. 1550 р. Суспiльне надбання






Знаки князiв династii Рюриковичiв. Суспiльне надбання






Володiння магнатiв Речi Посполитоi, в т. ч. Вишневецьких у XVI–XVII ст. Суспiльне надбання






Герб роду Острозьких. Суспiльне надбання






Герб засновника династii Гедимiна (т. зв. Гедимiновi стовпи). Суспiльне надбання






Герб «Корибут» роду Вишневецьких-Збаразьких-Несвiцьких. Суспiльне надбання






Рiч Посполита Обох Народiв. 1569 р. Суспiльне надбання



Саме в тi часи, тобто в першiй половинi XVII ст., «сформувався характерний… стереотип украiнця, в якому органiчно сполучено усвiдомлення свого «руського» походження з вiдчуттям належностi до польськоi «полiтичноi нацii».

Ще один принциповий, структуроутворюючий чинник середини XVIІ ст. – згасання, виродження, сходження з iсторичноi арени князiвських родiв, найвiрогiднiше – внаслiдок генетичних захворювань, породжених перехресними шлюбами. Але цей процес був не просто процесом вимирання одних людей i замiни iх iншими. Історична драма нашого народу, i саме це засвiдчили наступнi подii, полягала в тому, що «украiнськiй родовiй елiтi iсторична доля вiдвела функцii охоронця та гаранта цiлостi народу», саме вона виконала роль своерiдного пiдмурiвка, який забезпечив цiлiснiсть украiнства (насправдi русинства. – Д. Я.) як такого». Саме в цьому, за висловом Н. Яковенко, «в елiтарному середовищi бачаться витоки певного морального iдеалу». Із згасанням князiвських родiв, насамперед Острозьких та Збаразьких, «пiвденно-схiдний пас Украiни <…> перетiкае до рук польських магнатiв. Рано чи пiзно це мусило призвести до вибуху, адже розривалася вельми непроста нитка протекторату-протистояння, що здавна в’язала козацтво з князями, ii заступила позбавлена архаiчно-патронального серпанку оголена етнiчна та нацiональна ворожнеча».

В основi цiеi ворожнечi об’ективно лежали фактори буденнi. Буденнiсть полягала, по-перше, в тому, що в Польщi «увесь народ i загал польського рицарства замикався <…> одним словом «шляхта»». Натомiсть на територii сучасноi Украiни «единого народу-шляхти» нiколи не iснувало. Над руським народом стояли три iерархiчнi поверхи – князi, якi були «нарiжним каменем» усiеi структури; «зем’яни-шляхта» (тобто усi благородно народженi, та вiйськовий елемент – королiвськi бояри. Це принципове розшарування в побудовi панiвного полiтичного класу зумовлювало вiдмiнностi в обсягах статкiв, отже, пов’язаних з цим обсягiв прав та привiлеiв. Шляхта володiла вiд 3 % (Брацлавщина) до 11 % (Киiвщина) земельного фонду, хоча становила при цьому «абсолютну бiльшiсть шляхетського загалу» – вiд 64 % на Брацлавщинi до 76 % – на Киiвщинi. Ще один структуроутворюючий момент – «дебют» козацтва «на iсторичнiй аренi», який припав на останнi роки столiття.

Саме цей дебют, який дуже швидко перетворився на мiтельшпiль, став основною причиною розпалу Хмельниччини, яка спричинила гуманiтарну, соцiально-економiчну та полiтичну катастрофу на бiльшостi територii сучасноi Правобережноi Украiни, вiддала ii населення пiд ярмо iноземноi, московськоi окупацii, на вiки визначила вiдносини мiж основними етнонацiональними групами цiеi землi як конфлiктнi. Зазначений «дебют» посилив, крiм соцiального, i роздмуханий iз полiтичних мiркувань релiгiйний антагонiзм мiж двома основними на той час християнськими деномiнацiями[3 - Усi деталi див.: Гудзяк Б. Криза i реформа: Киiвська митрополiя, Царгородський патрiархат i генеза Берестейськоi унii. – Л., 2000. – 426 с.].

Власне, цей конфлiкт, як з’ясувалося вже за столiття, i став основною причиною занепаду руських земель, зданих загарбникам Богдановими наступниками. На цих землях станом на першу половину XVII ст. мешкало:

– Брацлавщина – 450–500 тис. осiб (не менш як 220 шляхтичiв) у 960 селах;

– Волинь – 680 тис. (шляхти – близько 860 сiмей) у 2130 селах;

– Киiвщина – 500–550 тис. (610 шляхетських сiмей) у 1460 селах[4 - Яковенко Н. Указ. праця. – С. 17, 24, 35, 37, 39, 41, 45, 49, 57, 62, 64, 65, 77, 79, 80, 82, 84–85, 87, 88, 90, 91, 98, 100, 121, 124, 203, 215, 228.].

Загалом – 1630 тис. – 1730 тис. осiб, в т. ч. 1690 шляхтичiв у 5510 селах.


Висновок перший

Упродовж семисот рокiв, тобто вiд часiв Володимирового Хрещення та «Руськоi правди» (988/1054 рр.) i до першого роздiлу Речi Посполитоi (1772 р.), руська люднiсть на територii сучасноi Правобережноi Украiни населяла держави, що iх з повним правом можна назвати «правовими». Середньовiчнi «украiнцi» (насправдi русини. – Д. Я.) в повному обсязi користувалися всiма належними тiй чи iншiй соцiальнiй верствi правами, закрiпленими в «Руськiй правдi», «Статутi Великого князiвства Литовського», у нормах магдебурзького, саксонського та звичаевого права. Цими правами вiд народження користувалося принаймнi двадцять поколiнь тогочасних «украiнцiв». Причому права були нерозривно пов’язанi зi становими обов’язками.


Якою зробили «Украiну» пiд час росiйськоi окупацii?

Упродовж пiвтора столiття Росiйська iмперiя провадила на захоплених землях полiтику лiквiдацii чинних тодi прав та свобод пiдданцiв РП, полiтику нацiональноi, релiгiйноi, соцiальноi унiфiкацii. Але можна констатувати, що станом на 1917 р. ця полiтика в цiлому зазнала краху. Лiквiдувати дiйснi соцiокультурнi, релiгiйнi вiдмiнностi мiж так званими «великоруськими» i так званими «малоросiйськими» губернiями загалом не вдалося. «Малоросiйськi», натомiсть, чiтко дiлилися на двi нетотожнi мiж собою цiлостi – «правобережну» та «лiвобережну». Географiчний кордон мiж ними проходив по правому берегу рiчок Днiпро та Псел, якщо зовсiм точно – по схiдному кордону дii Статуту Великого князiвства Литовського – унiкальноi збiрки римського, магдебурзького, саксонського та звичаевого права, норми якого регулювали життя тамтешньоi громади та держави вiд Х ст.






Рiч Посполита – протекторат Росiйськоi iмперii. 1773–1789 рр. Суспiльне надбання



Лiквiдацiя Речi Посполитоi, запровадження дегенеративноi порiвняно з iснувавшою впродовж попереднiх столiть росiйською правовою системою, скасування основних прав та свобод шляхти, мiщан, закрiпачення селян, проведення принизливоi для руського населення культуртрегерськоi полiтики, яка заперечувала гарантоване iм упродовж попереднiх столiть право на релiгiйну та культурну самоiдентифiкацiю, спричинили головно вiдчуження абсолютноi бiльшостi людей вiд окупацiйноi влади.

Натомiсть тогочасне населення теперiшньоi Лiвобережноi Украiни було в бiльшостi своiй переселене з iнших територiй i тому ставилося до росiйських iмперських реалiй незрiвнянно лояльнiше за населення Правобережжя. Населення сучасноi Лiвобережноi Украiни в цiлому iнтегрувалося в систему романовських економiчних та полiтичних реалiй.


Висновок другий

Указанi та iншi системнi фактори зумовили те, що пiд 1917 р. украiнський народ як цiлiсть в межах сучасноi Правобережноi Украiни не встиг сформуватися. Так само не встигли сформуватися i полiтичнi сили, якi б адекватно вiдображали, висловлювали, формулювали полiтичнi iнтереси рiзних його соцiальних, релiгiйних та iнших груп i верств.


Якою зробили «Украiну» пiд час австрiйськоi окупацii?

У той самий час розвиток тiеi частини руського народу, яка опинилася пiд рукою Габсбургiв, мав якiсно вiдмiнний характер. Як вважають автори бiльшостi вiдомих дослiджень, православне населення, яке мешкало в мiжрiччi рiчок Сян, Збруч та Днiстер на початку ХХ ст., сформувалось щонайменше в окрему народнiсть. Руськi (украiнськi) пiдданцi Габсбургiв користувалися всiма полiтичними, економiчними, соцiальними та iншими правами, гарантованими рештi нацiональних, конфесiйних, соцiальних та iнших груп мультинацiональноi Австро-Угорськоi iмперii. Хоча проблеми залишалися.

Ось лише одна констатацiя:

«В рамках буковинського «зрiвняння», яке було здiйснене 26 травня 1910 року, украiнцям вдалося пiдвищити свое становище до рiвня румунiв. У Галичинi аналогiчне зрiвняння з поляками, яке набуло форми закону, на жаль, лише 8 липня 1914 року, через початок вiйни так i не було зреалiзоване. На угорських територiях, заселених карпаторусинами, до зрiвняння справа не дiйшла взагалi. Тамтешнi русини потерпали вiд сильного наступу мадяризацii; також й украiнська нацiональна свiдомiсть була розвинута тут найменше».



У серпнi 1917 р. цiсар Карл постановив називати русинiв греко-католицького вiровизнання «украiнцями», легалiзувавши таким чином напiвофiцiйне вживання у мовнiй практицi цього термiна.





Королiвство Галичини та Лодомерii. Суспiльне надбання



У загальнополiтичнiй площинi галицько-буковинський полiтикум подiлявся на двi основнi групи. Перша – так званi «старорусини»: одне з ii вiдгалужень щиро «вважало русинiв однiею з гiлок росiйського народу», але залишалося в той самий час лояльним до iмперii Габсбургiв. Та «переважну бiльшiсть у русинському проводi, серед русинських депутатiв представницьких органiв полiтичноi влади (Райхсрату, сеймiв Галичини i Буковини) становили «молодорусини», якi вважали себе «украiнцями» i бажали, щоб iх саме так називали (у тому числi, щоб пiдкреслити свою вiдмiннiсть вiд росiян). Внаслiдок рiзнопланових заходiв, до яких вдавався С.-Петербург, а також розчарування з приводу нездiйсненого «зрiвняння» у Галичинi, невелика частина з них замiсть культурно-етнiчного русофiльства стали прихильниками його полiтичного варiанта, вiдмовившись таким чином вiд лояльностi до Австро-Угорщини». В органiзацiйному планi полiтичнi iнтереси русинiв-украiнцiв представляли (або намагалися представляти, Украiнська парламентарна репрезентацiя, яка об’еднувала членiв iмперського парламенту, а також Головна украiнська рада, Загальна украiнська рада та Союз визволення Украiни, «який фiнансувався спочатку з Вiдня, а пiзнiше також з Берлiна».






Кость Антонович Левицький (1859–1941 рр.), гербу «Рогаля», полiтичний i громадський дiяч, засновник i голова Украiнськоi головноi ради, Украiнськоi загальноi ради, депутат австрiйського та галицького парламентiв. Суспiльне надбання



Але не все було так гладко. У 1914–1918 рр. «в украiнськiй частинi Галичини та на Буковинi мали мiсце надзвичайнi заходи, якi, будучи продиктованими умовами военного часу, набули страшних масштабiв. З причини часом надуманих, а часом реальних русофiльських настроiв» у таборах, режим у яких «почасти також був нелюдський», були iнтернованi 6700 осiб, у т. ч. у Талергофi – 5700 осiб, серед яких було 388 греко-католицьких священикiв. Велика кiлькiсть ув’язнених «була страчена»[5 - Бiль В. Полiтика Австро-Угорщини щодо Украiни пiд час Першоi свiтовоi вiйни // Окупацiя Украiни 1918 року. Іст. контекст-стан дослiдження – економiчнi та соцiальнi наслiдки / упоряд.: Вольфрам Дорнiк, Стефан Карнер. – Чернiвцi, 2009. – С. 55.].






Герб «Рогаля». Суспiльне надбання






«Вiстник Союза визволення Украiни». Суспiльне надбання




Висновок третiй

Сукупнiсть встановлених сьогоднi десятками науковцiв фактiв дозволила нам виснувати, що нiякого украiнського народу станом на 1917 р. не iснувало, як не iснувало й такоi краiни або держави, як «Украiна». Вживання термiнiв «Украiна» та «украiнський народ» стосовно територiй та населення, якi в XI–XVIII ст. входили до складу Киiвськоi Русi, Галицько-Волинського князiвства, РП/ ВКЛ, а наприкiнцi XVIII ст. були роздiленi помiж трьома iмперiями, антинаукове. Суттевий, а можливо, вирiшальний внесок у формулювання цих антинаукових постулатiв зробив М. Грушевський.


Яку iсторiю написав М. Грушевський?

М. Грушевський, найбiльший та найавторитетнiший нацiональний iсторик кiнця XIX – початку XX ст., був рабом лiнiйних, механiстичних соцiологiчних теорiй, якi домiнували серед частини европейського iнтелектуального середовища соцiалiстичного спрямування у другiй половинi XIX ст. Усi означенi теорii – чи то економiчнi, чи то полiтичнi, чи то природознавчi – мали одну спiльну рису: вони виходили з апрiорного судження про принципову пiзнаванiсть свiту. Це, в свою чергу, припускало очевидну «можливiсть» побудувати несуперечливу теорiю, iмплементацiя якоi в полiтичну практику дозволить нарештi раз i назавжди лiквiдувати, остаточно викоренити iманентнi сучасному iм суспiльству пороки. Анi Грушевський, анi, тим бiльше, абсолютна бiльшiсть тодiшнiх полiтичних украiнських дiячiв нацiонал-соцiалiстичноi орiентацii i в страшному снi не могли уявити, що всi ми – лише частина загального буття, яке мае лише один напрямок постiйного руху – до хаосу. У цьому сенсi мiж системою, ii складниками та iхнiм оточенням мае мiсце постiйна взаемодiя, внаслiдок чого вся система змiнюеться несподiваним чином. При цьому вони й не здогадувалися: навiть найменшi подii можуть врештi спричинити великi змiни в самiй системi – взяти для прикладу хоча б того безвiсного сiльського хлопчика, який показав маршалу Блюхеру едино правильну дорогу до селища Ватерлоо.






М. Грушевський (1866–1934 рр.). Фото 1890-х рр. Суспiльне надбання




Висновок четвертий

У 1917 р., пiсля лютневого перевороту в Петроградi, лiдерськi позицii в соцiально-полiтичному русi на територii деяких пiвденно-захiдних губернiй росiйськоi держави опанувала група нацiонал-соцiалiстичних дiячiв, яких очолив М. Грушевський i якi виражали стихiйно утворенi мiфологеми росiйсько-украiномовних мiських та сiльських люмпенiв. Одна з найбiльш руйнiвних серед них була сформульована особисто Володимиром Антоновичем та Михайлом Грушевським. Зводилася вона до негативноi оцiнки «ролi вищих соцiальних прошаркiв в iсторii Украiни, яким народницька традицiя кiнця ХІХ – початку ХХ столiття вiдводила функцiю «денацiоналiзатора» та головного передавача чужих, ворожих «масi народнiй» впливiв»[6 - Яковенко Н. Указ. праця. – С. 10.].

Для цих полiтикiв понять «право» та «закон» не iснувало взагалi. Його, право, в iхнiй свiдомостi об’ективно заступили мiфологеми «нацiональна iдея» та «соцiальна справедливiсть». У царинi майбутнього державного устрою так званоi «Украiни» вони не мали нi адекватних уявлень, нi, бiльше, теоретичних розробок.


Причини, якi прирекли Росiйську iмперiю

Спроба iмплементацii зазначених iдеологем у поточну полiтичну реальнiсть 1917 р. буквально розiрвала зсередини Росiйську iмперiю, а згодом республiку. Серед причин цього, на нашу думку, були такi:

– неспроможнiсть росiйськоi iмперськоi влади «перетравити» окупованi внаслiдок подiлу Польщi територii, якi значною мiрою зберегли свою нацiональну, культурну, конфесiйну, етнопсихологiчну, побутову автентичнiсть, попри те, що були позбавленi державноi, полiтичноi та формально-правовоi самобутностi насильницьким, нелегiтимним, з iхньоi точки зору, способом;

– нездатнiсть росiйськоi iмперськоi влади сформулювати нову, прийнятну, зрозумiлу, просту мiфологiю, яка б пояснювала автохтонному населенню необхiднiсть та бажанiсть прийняття нових полiтичних, правових, культурних, деномiнацiйних, адмiнiстративних, економiчних реалiй;

– зависокi темпи Великоi реформи 1861 р., наслiдки якоi поглибили старi та сформували новi нездоланнi економiчнi, майновi, соцiальнi, полiтичнi, освiтнi, культурнi та iншi суперечностi помiж iндустрiальним мiським полiетнiчним та аграрним сiльським моноетнiчним та моноконфесiйним середовищами;

– Перша свiтова вiйна, яка дала зброю в руки представникам соцiальноi верстви, яку впродовж попереднiх столiть принципово не допускали до вiйськового стану.

Наявнiсть зброi в руках – самодостатнiй аргумент для того, щоб почуватися вищим за тих, у кого такоi зброi не було. А з тими, у кого така зброя була, можна було принаймнi спробувати розмовляти як рiвний з рiвним. Причин для такоi «розмови» за попереднi – вiд 1772 р. – десятилiття накопичилося бiльш нiж достатньо.



Для селюкiв, перевдягнених у вiйськовi строi, зброя в руках сформувала iлюзiю, що вони також можуть i повиннi стати панами – адже тiльки пани, за iх сформованими впродовж попереднiх столiть поняттями, мали право володiти зброею, встановлювати своi порядки i взагалi «панувати» над iншими.


Окуповане «руське» пiдросiйське село не пропустило iсторичного шансу помститися кривдникам. Руське село мало цiлком вiдмiнний вiд адмiнiстративно захищених та економiчно сильнiших панiвних iмперських (росiйських) структур «соцiальний капiтал, тобто суму суспiльних вартостей»[7 - Фукуяма Ф. Великий крах. Людська природа i вiдновлення соцiального порядку. – Л.: Кальварiя, 2005. – 377 с.], якi не могли продуктивно спiвiснувати в одному полiтико-правовому та соцiально-економiчному просторi. Для початку руськоi Жакерii потрiбна була лише наявнiсть декiлькох чинникiв: нездатнiсть держави силовим шляхом забезпечити правопорядок; група харизматичних вождiв нацiонального та регiонального масштабу; якась подоба «легiтимацii» у виглядi, наприклад, абсолютно сурогатноi полiтичноi «теорii»; набiр ударних гасел, головними з яких стали «землю тим, хто ii обробляе!» та «грабуй награбоване!». Першу обставину забезпечило зречення iмператора Миколи I, всi iншi – Украiнська Центральна Рада.


Висновок п’ятий

Вiдсутнiсть бодай мiнiмальноi суми суспiльних вартостей, нездатнiсть романовського iмперського режиму (на вiдмiну вiд режиму Габсбургiв) сформувати та/або нав’язати мiнiмально необхiдний для сталого функцiонування спiльноти набiр таких вартостей населенню окупованих територiй Речi Посполитоi – основна, на нашу думку, причина глобальноi полiтичноi, военноi, гуманiтарноi, правовоi, культурноi та соцiальноi катастрофи, яка спiткала мешканцiв дев’яти пiвденно-захiдних губернiй Росii та, власне, i саму Росiйську iмперiю, а потiм республiку в 1917 роцi.


Що значить термiн «Украiнська революцiя»?

Жодне з державних утворень (крiм бiльшовицького), якi намагалися накинути свою владу на територii сучасноi т. зв. Схiдноi, або «Великоi Украiни», – вiд Тимчасового уряду до Директорii УНР, у т. ч. й денiкiнський режим, – «так i не знайшли порозумiння зi своiм народом» анi в сферi аграрноi, анi в сферi робiтничоi полiтики. Попри вiйну та полiтичнi подii в краiнi, «селянство жило своiм суперечливим i вкрай нестабiльним життям, вiстря якого було спрямоване на бажання селян негайно оволодiти помiщицькими землями». «Особливоi гостроти» ця «нестабiльнiсть» набула на територiях Правобережжя та частини Лiвобережжя, тобто в районах «найбiльшого селянського малоземелля»[8 - Хмiль І., Куташев І. Наростання селянського екстремiзму в Украiнi (березень – жовтень 1917 р.) // Проблеми вивчення iсторii Украiнськоi революцii 1917–1921 рр. – К., 2002. – 295 с. – С. 53–77.].

Одна з головних причин цього, на нашу думку, полягала в тому, що в умовах непевностi на всiх фронтах вiйни, карколомного наростання економiчних проблем у воюючiй краiнi, падiння авторитету центральноi влади, ii розбалансованостi на центральному та регiональному рiвнях, нездатностi цивiльноi та вiйськовоi влади протистояти насильницьким, погромницьким дiям, вiдсутностi елементарноi правовоi та полiтичноi культури в абсолютноi бiльшостi населення частина люмпенiзованого украiнського селянства пiд впливом погромницькоi агiтацii антидержавних елементiв, особливо росiйських та украiнських бiльшовикiв та украiнськоi нацiонал-соцiалiстичноi партii соцiалiстiв-революцiонерiв, вирiшила скористатися доброю, на iхню думку, нагодою, щоб вiдновити «iсторичну справедливiсть» – винищити як ненависних помiщикiв, так i бiльш успiшних економiчно односельцiв. Вiд липня 1917 р. «украiнська» сiльська та мiська голота та люмпени перейшли до вiдкритих збройних, екстремiстських форм боротьби проти iснувавшого полiтичного режиму, у якого в конкретних обставинах мiсця та часу не було анi сил, анi можливостей пiдтримати та/або вiдновити правопорядок.

Саме цей процес упродовж 1917–1991 рр. називали «Великою Жовтневою революцiею та громадянською вiйною на Украiнi», а пiсля 1991 р. заходилися перефарбовувати в кольори «Украiнськоi революцii» або «украiнських нацiонально-визвольних змагань».


Сiм сучасних мiфiв

Термiни «Украiнська революцiя» та «украiнськi нацiонально-визвольнi змагання» були легалiзованi та запровадженi в публiчний простiр пiсля проголошення державноi незалежностi Украiни. Впродовж 20 рокiв дослiдники намагалися «обгрунтувати тезу про концепцiю украiнськоi нацiональноi революцii, яка включае в себе: 1) украiнське нацiональне вiдродження i запровадження украiнськоi державностi i 2) соцiальнi перетворення на користь украiнськоi людностi»[9 - Бевз Т. А. Формування Украiнськоi держави за доби Центральноi Ради (березень 1917 р. – квiтень 1918 р.): автореф. дис. канд. iст. наук. – К., 1995. – С. 15.].

Ця теза, на нашу думку, е публiцистичним перебiльшенням, яке мало узгоджуеться з реальними, давно i добре вiдомими фактами, що iх, сказати правду, все ще продовжують вперто i послiдовно iгнорувати. У межах даного дослiдження процитуемо лише один «шедевр» такого роду, який у концентрованому виглядi мiстить чи не всi основнi мiфи, нав’язуванi суспiльству.

Мiф перший: «Втрачена украiнським народом державнiсть наприкiнцi XVIII ст. нiколи не зникала з його духовного життя… Вiнцем хвилi могутнього нацiонально-визвольного руху, центром, який моделював вiдродження украiнськоi держави, був орган з офiцiйною назвою Украiнська Центральна Рада».

Мiф другий: «Автономiю i самостiйнiсть не слiд протиставляти, бо вони визначають не форму державностi, а етапи ii становлення, повноту, рiвень суверенностi».

Мiф третiй: «Ідейнi джерела поглядiв провiдникiв ЦР на украiнську державнiсть мiстяться як в iсторii нацiонально-визвольного руху на Надднiпрянськiй Украiнi, так i в Галичинi, Буковинi, Закарпаттi, адже вiн розвивався на загальноевропейських, а не тiльки росiйських традицiях».

Мiф четвертий: «До сфери державотворчоi дiяльностi ЦР входили: вироблення iдеологii державного будiвництва, моделювання форм держави, вибiр ii оптимальноi моделi з урахуванням свiтового досвiду, нацiональних традицiй, об’ективноi ситуацii i ментальностi украiнського народу».

Мiф п’ятий: «Скасування приватноi власностi, регулювання ii на користь однiеi, навiть економiчно найслабшоi i найчисленнiшоi, верстви населення руйнуе правовий фундамент держави, урiзае демократiю, веде до несконсолiдованостi нацii».

Мiф шостий: «Провiдники Украiнськоi революцii будували не тiльки вiльну i незалежну Украiну, а й Украiну велику, але велику не територiею чи пануванням над iншими народами, а велику соцiально-моральними якостями».

Мiф сьомий: «Ідея украiнськоi державностi, що утверджувалася в ходi революцii, сприяла консолiдацii не лише украiнцiв, а всього рiзнонацiонального населення Украiни»[10 - Гомотюк О. Є. Центральна Рада в украiнському державотворчому процесi (березень 1917 – квiтень 1918).: дис. канд. iст. наук. – Тернопiль, 1997. – 24 с.].


Що приховують сучаснi мiфотворцi?

За подiбними та iншими такого роду оцiнками, термiнами, твердженнями й судженнями, написаними за принципом «папiр усе стерпить», намагалися й намагаються приховати комбiнацiю рiзновекторних та рiзнохарактерних конфлiктiв, якi пiд впливом военно-полiтичних та економiчних обставин Першоi свiтовоi вiйни почали трансформуватися з латентних у вiдкритi форми. У часi й просторi одночасно розвивалися як мiнiмум декiлька таких конфлiктiв.

Перший – «буржуазний», «демократичний», европейський та мiський за своiм характером – за перетворення Росiйськоi iмперii на демократичну республiку та розвиток необхiдних умов для економiчноi, полiтичноi та соцiальноi модернiзацii постiмперського суспiльства на основi права та закону.

Другий – радикально «соцiалiстичний», селянський, охлократичний – за скасування iнституту приватноi власностi, негайний перерозподiл приватноi власностi, насамперед землi, на користь селян, що передбачало скасування права та будь-яких законiв взагалi. Вiстря цього конфлiкту мало принаймнi чотири вектори:

– перший – селянство проти помiщикiв,

– другий – сiльськi люмпени проти селян заможних,

– третiй – «украiнськi» селяни проти евреiв та полякiв,

– четвертий – мононацiональне, моноконфесiйне село проти мультинацiональних, мультикультурних мiст.

Цей варiант обстоювали нi на що не здiбнi i нi на що в продуктивному, творчому сенсi не здатнi украiнськi «iнтелiгенти» – письменники, вчителi, студенти-недоуки та селяни, якi об’едналися в Украiнськiй Центральнiй Радi. Саме вони сформували базу соцiальноi та полiтичноi пiдтримки так званого «украiнського державотворення». Саме вони всього за неповнi чотири роки довели нашу спiльну Вiтчизну до того стану, коли бiльшiсть ii населення стала вважати встановлення терористичноi диктатури меншим злом порiвняно з роками отоi «Украiнськоi революцii» i отих «нацiонально-визвольних змагань».

За своею суттю селянський рух з березня 1917-го до сiчня 1919 р. був не чим iншим, як «низкою спроб самоорганiзацii найiнiцiативнiшоi частини хлiборобського населення з метою захисту власних економiчних, полiтичних i нацiональних iнтересiв… Справжнiми причинами його виникнення було гостре аграрне i нацiональне питання в дореволюцiйнiй Росiйськiй iмперii». Рушiйними силами цих спроб були «общинне селянство i селяни-власники iндивiдуальних господарств», спiльна мета яких полягала в лiквiдацii великого помiщицького, церковного i державного землеволодiння. Очевидно, що для реалiзацii цiеi програми поняття «право» i «закон» у традицiйному, усталеному варiантi мали бути вiдкинутi.

У конкретних обставинах часу i мiсця, а саме – навеснi 1917 р., «селянський рух продемонстрував ознаки соцiальноi нетерпимостi i внутрiшнього розколу <…> Протягом 1917 р. у свiдомостi сiльського населення мiцно утверджуеться iдея «чорного перерозподiлу»», «домiнуючим у суспiльнiй свiдомостi селянства став нацiонально-утопiчний мiф про зрiвняльний розподiл землi, як оптимальний засiб вирiшення аграрного питання». «Інтуiтивнi пошуки державницького iдеалу бiльшостi селянства обмежувалися радянською моделлю полiтичного устрою республiки, яка б передусiм захищала економiчнi та нацiонально-культурнi iнтереси украiнського селянина»[11 - Мотенко Я. В. Селянський рух в Харкiвськiй губернii (1917–1921 рр.): дис. канд. iст. наук. – Х., 2005. – 19 с.]. Очевидно, що при цьому економiчнi та нацiонально-культурнi iнтереси всiх iнших верств – тобто НЕселян i НЕукраiнцiв, але громадян своеi краiни – «украiнських» селян просто обходили. Та й взагалi: «селянська маса, полiтична свiдомiсть якоi тривалий час “закiнчувалася на межi свого села i свого поля”, сприймала розборки мiж партiями, як “щось, що вiдбувалося десь далеко у мiстi”»[12 - Цит. за: Ляйдiнгер Г. «Червонi» проти «бiлих». Украiна та «громадянська вiйна» в Росii // Окупацiя Украiни 1918 року. – С. 86.].



Сiльське населення Пiвденно-Захiдного краю вело перманентну вiйну проти всiх – Тимчасового уряду, УЦР/ УНР, гетьманського режиму, нiмцiв, бiльшовикiв, Директорii, Денiкiна.


Як показала Г. Кривоший, соцiалiстична УЦР, як полiтичне керiвництво «Украiнськоi революцii», своею соцiалiстичною та федеративною програмою в конкретних умовах 1917 р. вела Украiну у глухий кут, зокрема тому, що «лiберальнi та консервативнi елементи украiнського суспiльства» прагнули порозумiння з УЦР на основi збереження iнституту приватноi власностi (тобто на основi права та закону. – Д. Я.). Натомiсть соцiалiсти вiдкинули цю альтернативу. Ставлення так званих «нацiональних меншин» до «Украiнськоi революцii» було складним i суперечливим: звичайно, вони були до неi в опозицii, а в деяких випадках «переходили до вiдкритоi боротьби з нею». Поразка УЦР у вiйнi з бiльшовиками кiнець кiнцем була обумовлена «не вiдсутнiстю у неi опори», якою була частина селянства, «а неорганiзованiстю цiеi опори, ii неструктурованiстю, дезорiентацiею у складних умовах», «в низах росiйського, польського i еврейського населення продовжувало домiнувати насторожене, а то i вороже ставлення до украiнського нацiонально-визвольного руху».


Висновок шостий

Пiдсумуемо. «Будiвничi» украiнських державних утворень (хiба за винятком конструкторiв Украiнськоi Держави та Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки зразка 1918 р.) навiть не здогадувалися про iснування iсторичних чинникiв, якi 1) об’ективно впливали на iхнi прагнення негайно створити омрiяну нацiональну соцiалiстичну украiнську державу простих трударiв – без евреiв, полякiв, москалiв, так званих нетрудових елементiв абощо; 2) детермiнували набiр варiантiв, якi можна було iмплементувати в поточну, а не вигадану полiтичну реальнiсть.

Численнi дослiдження сучасних украiнознавцiв довели: лiдери так званих «нацiонально-визвольних змагань», або «Украiнськоi революцii», не мали адекватного поняття про краiну, в якiй жили i яку вiдчайдушно заходилися змiнювати. Бiльше того, вони принципово вiдкидали будь-якi факти, послiдовно знищували будь-яких осiб або будь-якi полiтичнi течii, iснування яких вважали прямим запереченням iхнього державотворчого ентузiазму.

Ще один факт: вiдсутнiсть у теперiшнiх керманичiв краiни – незалежно вiд iхнього полiтичного забарвлення – адекватних понять про краiну, яку вони заповзято взялися «розбудовувати» i якою заходилися керувати. Агресивне невiгластво, дурисвiтство фанатизму, неповага до себе i, отже, до опонента-партнера, невилiковна клептоманiя, всеосяжна безвiдповiдальнiсть та принципова «безпринципнiсть» – ось головнi риси сучасного украiнського державотворця, полiтичного дiяча, «професiйного» украiнця. Для них краiна колосальноi та незбагненноi культурноi традицii, всi ii громадяни, яких вони зневажливо до сьогоднi називають «населенням», е лише ресурсом для задоволення власних первинних тваринних рефлексiв – наiстися та розмножитися. Будьмо свiдомi: задовольнити iх можна лише на тлi викорiнення засадничих понять, як-от БОГ, ПРАВО, ЗАКОН, СОВІСТЬ, КУЛЬТУРА, ЛЮДИНА, ГІДНІСТЬ, МОРАЛЬ.

У цiй, другiй, частинi «Навчального посiбника» для президентiв, прем’ер-, вiце- i просто мiнiстрiв, голiв Верховноi Ради та iхнiх заступникiв, секретарiв та заступникiв секретарiв Ради нацiональноi безпеки i оборони, народних депутатiв, лiдерiв полiтичних партiй та iхнiх активiстiв, журналiстiв, полiтологiв i просто коментаторiв усього сущого в усiх украiнських та закордонних ЗМІ, а також фахiвцiв та аматорiв з написання, переписування та удосконалювання Конституцiй Украiни» ми, крок за кроком, прослiдкуемо, хто, як, яким способом i, головне, – навiщо зробив усе можливе, аби завдати смертельного удару своiй Вiтчизнi, запрограмувати майже столiтнiй процес фiзичного та духовного знищення народу, перетворити на посмiховисько саме слово «Украiна».


Сучасний стан iнституцiйного розумiння проблеми – 1

Сучасний стан розумiння, бачення, тлумачення фактично всього комплексу проблем вiтчизняноi iсторii перiоду 1917–1920 рр., на нашу думку, найкраще репрезентуе фундаментальна колективна монографiя «Украiна: полiтична iсторiя…»[13 - Украiна: полiтична iсторiя. ХХ – початок ХХI столiття. К.: Парламентське вид-во, 2007. – 1027 с.], пiдготовлена та видана заходами науковцiв Інституту iсторii Украiни НАН Украiни та Інституту полiтичних та етнонацiональних дослiджень iм. І. Кураса. Серед авторiв – провiднi вченi краiни, в тому числi п’ять академiкiв, два члени-кореспонденти та принаймнi десять докторiв наук, зокрема такi знанi в експертному середовищi фахiвцi, як В. Верстюк, Ю. Левенець, Р. Пирiг, О. Рубльов, В. Солдатенко. Роздiл «Вiтер революцii» можна, без сумнiву, назвати своерiдним систематизованим пiдсумком двадцятирiчних дослiджень, проваджених багатьма вiтчизняними науковцями, який презентуе – з огляду на склад авторiв та видавництво – практично всi сучаснi «офiцiйно-академiчнi» оцiнки тiеi доби.

За оцiночним судженням автора даноi розвiдки, бiльшiсть положень, представлених у згаданому роздiлi (крiм параграфiв, присвячених Украiнськiй Державi та Захiдно-Украiнськiй Народнiй Республiцi), обiпертi головно на виданi документальнi масиви, архiвнi документи, роботи В. Ленiна та Й. Сталiна, мiфи, витворенi на емiграцii нацiонал-соцiалiстичними вождями УЦР/ УНР/ Директорii УНР, а також на деякi вториннi за значенням розвiдки комунiстичноi доби. Згаданi положення практично iгнорують основнi досягнення вiтчизняних суспiльствознавцiв, насамперед пiдготовлених упродовж останнiх десяти рокiв, повторюють засмальцьованi, позиченi з другорядних розвiдок дiаспорного походження концепцii украiнськоi нацiональноi революцii, яка, повторимо, включае в себе: 1) «украiнське нацiональне вiдродження i запровадження украiнськоi державностi» i 2) «соцiальнi перетворення на користь украiнськоi людностi».

При ознайомленнi з цими текстами, складаеться враження, що принаймнi деякi автори зовсiм не знайомi з результатами сучасних розвiдок (оскiльки виходять з апрiорного положення про те, що на початок 1917 р. Украiна iснувала як iсторичне, геополiтичне абощо поняття так само, як Польща або, скажiмо, Фiнляндiя). Друге, що вiдразу впадае в очi, – подii, якi вiдбувалися на територii сучасноi Украiни i е предметом дослiдження, «вписанi», та й то побiжно, в контекст Першоi свiтовоi вiйни, але як такi вiдбуваються поза контекстом загальноевропейським, у такому собi правовому, геополiтичному, культурному й просто полiтичному вакуумi, нiбито самi по собi. Ще одне наше спостереження полягае в тому, що деякi автори так i не змогли розiбратися з дефiнiцiями, якi широко – i, як правило, в рiзних значеннях – вживаються в текстi.

Але це не треба ставити авторам монографii на карб. Адже колективний розум радянських iсторикiв пiд проводом ленiнського Центрального комiтету ВКП(б) – КПРС та спочилого в Бозi академiка І. І. Мiнца, за пiвстолiття витворив залiзобетонну дефiнiцiю «Великий Жовтень та громадянська вiйна на Украiнi», найменше вiдхилення вiд якоi каралося партiйно-радянським аутодафе. Пiсля 1991 р. незалежна Украiна, очевидно, тим наробком користуватися не могла – колективний державницький погляд звернувся до текстiв дiаспорних фахiвцiв, з деяких i пiшли цi всi термiни, як-от «Украiнська революцiя», «Украiнська нацiонально-демократична революцiя», «перiод нацiонально-визвольних змагань», «визвольнi змагання украiнського народу за державнiсть», «нацiонально-демократична революцiя» абощо. З хронологiчними рамками також не склалося: в одних випадках говорять про 1917–1920 рр., в iнших – 1917–1921 рр.

У межах даноi роботи ми аналiзуватимемо подii «перiоду творення нацiонально-соцiалiстичноi Украiнськоi держави в умовах вiйськовоi поразки та державно-полiтичного розпаду Росiйськоi, Австро-Угорськоi та Нiмецькоi iмперiй, громадянськоi вiйни та встановлення однопартiйного тоталiтарного режиму», нижньою хронологiчною межею якого е 2 березня 1917 р. (якщо зовсiм точно – 23 год. 40 хв., коли iмператор Микола II пiдписав документ про зречення), а верхньою – нiч проти 21 листопада 1920 р., коли останнi загони Дiевоi армii УНР перейшли Збруч i були iнтернованi на територii Польськоi Республiки.

Автор першого роздiлу цитованоi фундаментальноi монографii, академiк НАНУ Ю. Левенець, наголошував: для розумiння впливу М. Грушевського на сучасний йому полiтичний процес необхiдно проаналiзувати ключовi для полiтичних поглядiв голови УЦР термiни «нарiд», «держава», «герой в iсторii». «Справа в тому, – слушно зауважуе Ю. Левенець, – що цi термiни взятi з рiзних систем, якi в основному неспiвмiрнi. «Нарiд» у Грушевського – це поняття метафiзики романтичного перiоду, а його «держава» – це анархiстсько-соцiалiстичний термiн Прудона—Драгоманова. <…> При цьому, – вказуе далi Ю. Левенець, – «нарiд» не е ясною, чiтко визначеною дефiнiцiею, а iдея «селянськостi» Украiни, як одинокого (виделено нами. – Д. Я.) носiя iдеi «народу»», запозичена Грушевським у М. Драгоманова. Ідучи за останнiм, а також за М. Костомаровим, майбутнiй лiдер «Украiнськоi революцii» негативно ставився до держави, яка для нього була «швидше злом, нiж позитивним фактором», а його, Грушевського, iдея автономii спиралася на етнiчний принцип, а не на принципи iсторико-економiчного регiоналiзму (що його сповiдував Драгоманов)[14 - Украiна: полiтична iсторiя… – С. 35, 37.]. Неявнi висновки, якi випливають iз цитованоi тези, узгоджуються з системотвiрним висновком iншого дослiдника: «для сучасного етапу розвитку украiнськоi iсторичноi науки продовжуе бути актуальним переосмислення iсторичних концепцiй таких велетнiв наукового знання i нацiонального духу, як Михайло Грушевський та В’ячеслав Липинський»[15 - Масненко В. Історичнi концепцii М. С. Грушевського та В. К. Липинського. Методологiчний та суспiл. – полiт. вимiри украiнськоi iсторичноi думки 1920-х рокiв. – К.; Черкаси: Брама-ІСУЄП, 2000. – С. 255.]. Це, в свою чергу, пiдкреслюе справедливiсть оцiнок польських колег, якi ще на початку 20-х рокiв XX ст. вказували на очевиднi системнi огрiхи в iсторичнiй концепцii Грушевського: «недоречнiсть уживання етнонiма «украiнцi» в контекстi дослiдження давньоруських часiв, <…> надмiр негативiзму в оцiнцi польсько-украiнських стосункiв, героiзацiя козаччини тощо»[16 - Тельвак В. В. Рецепцiя творчоi спадщини Михайла Грушевського в iсторичнiй думцi кiнця XIX – 30-х рокiв XX столiття: автореф. дис. д-ра iст. наук. – К., 2009. – С. 17.].

Цi та iншi твердження М. Грушевського, сформульованi на пiдставi вiдомих на той час фактiв, попри запровадження впродовж останнiх десятилiть у науковий обiг принципово нових iнформацiйних обсягiв, до сьогоднi живуть i квiтнуть у вiтчизняному суспiльствознавствi, вiдкидаючи, iгноруючи тисячолiтнiй iнтелектуальний спадок нашого народу. Ось яскравий приклад: «Конституцiйнi iдеi в класичному розумiннi фактично присутнi в украiнськiй полiтичнiй та правовiй думцi, починаючи з середини XIX ст.». Автор цитованого дослiдження розпочинае вiдлiк нацiонального конституцiоналiзму зi Зборiвськоi угоди 1649 р., Переяславських статей 1654 р., Гадяцького договору Івана Виговського 1658 р., Коломацьких статей І. Мазепи 1687 р., «Правового укладу та Конституцii вiдносно прав та вольностей Вiйська Запорiзького» 1710 р. (т. зв. конституцii П. Орлика, яку, мовляв, треба вважати «першим конституцiйним актом в Украiнi») та iнших «своерiдних актiв передконституцiйного характеру». Очевидно, таке твердження було би коректним у випадку, якби нiхто нiколи i не чув i не знав про iснування «Руськоi правди» або, скажiмо, Статутiв Великого князiвства Литовського та iнших законодавчих корпусiв, якi впродовж столiть регулювали повсякденне життя нашого народу. Як ми покажемо нижче, саме цi (але не тiльки) мiфологеми, впровадженi М. Грушевським та його послiдовниками, завели iх до полiтичноi могили, а омрiяну ними «Украiну» до того мiсця, в якому вона перебувае на початку III тисячолiття.

Сучасний стан украiнськоi iсторичноi науки, на наше глибоке переконання, потребуе переосмислення не тiльки науковоi (та/або полiтичноi) спадщини «загальновизнаного лiдера украiнства»[17 - Стецюк Н. В. Конституцiоналiзм в украiнськiй полiтичнiй та правовiй думцi (середина XIX ст. – кiнець 80-х рокiв XX ст.): дис. канд. юрид. наук. – Л., 2003. – С. 3, 29.] М. Грушевського, але й усiх без винятку дiячiв тiеi доби та iхнiх органiзацiй. Переосмислення потребуе i те, що вiдбувалося в Росii по перших тижнях пiсля вiдомих петроградських подiй, якi автори вперто називають «революцiею», не даючи при цьому нiякого визначення цьому термiновi, хоча йдеться по сутi лише про процедуру зречення монарха на користь молодшого брата. У той самий час, – iдеться в текстi цитованого академiчного видання, – «украiнський рух набрав вибухоподiбного характеру. Його масштабнiсть та радикалiзм дають пiдстави для того, щоб квалiфiкувати нову стадiю iсторичноi боротьби украiнства як нацiонально-демократичну революцiю», яка за двi сторiнки вже називаеться «Украiнською революцiею»[18 - Украiна: полiтична iсторiя… – С. 227, 229.]. При цьому в текстi неможливо знайти визначення i другоi, а тим бiльше – роз’яснення рiзницi мiж ними.

Ще один прийом, який досить часто використовуеться в текстi «Украiна: полiтична iсторiя…», – оперування уявностями типу «М. Грушевському здавалося (видiлено нами. – Д. Я.), що Тимчасовий уряд добре розумiе: на мiсцях мають творитися новi форми органiзацii (органiзацii чого? – Д. Я.) згiдно з новими умовами».

Ще один приклад вiдверто манiпулятивного прийому: справедливо констатуючи те, що Грушевський вважав недоцiльним покладатися на волю загальноросiйських Установчих зборiв, якi, за задумом органiзаторiв зречення iмператора, мали встановити новий, республiканський полiтичний режим на територii романовськоi iмперii та форму державного устрою, автори уникають логiчного висновку про те, що лiдер «Украiнськоi революцii» з перших днiв своеi дiяльностi в ролi голови Украiнськоi Центральноi Ради, координацiйного органу украiнських нацiональних громадських та полiтичних органiзацiй, узяв курс на незаконне створення органiв державноi влади на частинi територii Росiйськоi держави. Цi самочинно створюванi нелегiтимнi органи влади, наскiльки нам пощастило зрозумiти, i називають «новими формами органiзацii». При цьому чомусь забувають наголосити на тiй обставинi, що публiчно i сам Грушевський, i його прибiчники переконували всiх i кожного в тому, що украiнський рух не мае на метi вiдторгнути Украiну вiд Росii.

Четвертий манiпулятивний прийом – наклеювання iдеологiчних ярликiв або елементарна пiдмiна понять у тих мiсцях, де авторам або бракуе аргументiв, або де iхня концепцiя суперечить фактам дiйсностi. Наприклад, позицiя Тимчасового уряду, що намагався реалiзувати завдання, задля якого був створений, а саме – утримати ситуацiю в межах правового поля, довести краiну до Установчих зборiв, – трактуеться не iнакше, як «шовiнiстична». У чому проявлявся цей «шовiнiзм» уряду, у складi якого, мiж iншими, перебували i украiнцi, i евреi, i грузини за походженням, донинi залишаеться загадкою. Курс Тимчасового уряду на пiдтримання законностi, правопорядку, демократичних процедур, скликання Установчих зборiв трактуеться, як «лабiринт великодержавного курсу»[19 - Украiна: полiтична iсторiя… – С. 243, 248.].

Ось лише один приклад вiдвертого пересмикування – порушення принципу викладення подiй у хронологiчнiй послiдовностi: «Головним завданням Украiнськоi революцii на той момент стало впровадження в життя програми, накресленоi I Унiверсалом, тобто рух до реальноi автономii у складi демократичноi федеративноi республiки Росii»[20 - Там само. – С. 244.].

Маемо чудо з чудес: вибори до Установчих зборiв ще навiть не оголошенi. Установчi збори – единий легiтимний орган, який, за задумом органiзаторiв зречення Миколи ІІ, мав ПРАВО встановити новий державний устрiй (чи то унiтарний, чи то федеративний, чи то конфедеративний), – ще не обранi. Самочинна органiзацiя лише однiеi з нацiональних груп (нехай навiть i найчисленнiшоi), яку ВСЯ люднiсть пiвденно-захiдних губернiй Росii, оголошених «Украiною», нiколи не обирала, – вже встановила для себе федеративний устрiй у майбутнiй державi i автономний – в однiй iз ii частин. На запитання, на якiй такiй пiдставi вона, тобто ця самочинна органiзацiя, це зробила, вiд сучасних дослiдникiв ви почуете одностайну вiдповiдь: «а революцiя ж бо надворi!». А на наступне запитання – чи е «революцiя» синонiмом бандитизму i беззаконня? – матимете в кращому разi таку вiдповiдь: «Шовiнiст, контрреволюцiонер, украiнофоб!»

Надзвичайну наукову цiннiсть у талмудi «Украiна: полiтична iсторiя…» також мають i глибокодумнi, ретельнi вимiрювання з калькулятором у руках процентного представництва евреiв в УЦР та ii органах. Нарештi ми дiзналися, що евреiв у Малiй радi було 16 iз 66 членiв, тобто понад 24 %![21 - Украiна: полiтична iсторiя… – С. 251.] Мало того, знаходимо згадку i про дiяльнiсть всюдисущих, але завжди i всюди таемничих масонiв.

До речi, про масонiв.


Що ми знаемо про вiльних мулярiв?

Сучаснi вiдомостi про вiльних мулярiв, якi дiяли на територii Росiйськоi держави, найбiльш повно, як видаеться, викладенi у монографiях В. Савченка, А. Серкова, О. Крижановськоi та iн. Перед тим як звернутися до фактичних даних, наведених у цих розвiдках, помiркуймо про геополiтичне тло, в якому народжувалося та розвивалося братство вiльних мулярiв у його росiйському варiантi.

Repetitio est mater studiorum: Росiйська iмперiя вiдхопила собi неабиякий за розмiром шматок Польсько-Литовськоi держави – Речi Посполитоi, який у ХІХ ст. набув назв «Малоросiя», «Пiвденно-Захiдний край», «Украiна». Габсбурги привласнили Галичину та Буковину. Упродовж столiть цi землi (за винятком Буковини) були схiдним кордоном европейського «свiту економiки», за яким починався «кiнець свiту» для кожного европейця – «дика, болотиста, пустинна»[22 - Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм. XV–XVIII вв. – Т. 3. Время мира. – М.: Прогресс, 1992. – 679 с. – С. 19.] Московська держава.

Головне завдання володарiв цiеi держави пiсля 1772–1796 рр., тобто пiсля роздiлення Польщi, – «поборювання польського та украiнського визвольних рухiв. <…> При цьому новий iмперський режим для свого утвердження вирiшив зiграти на об’ективно iснуючих польсько-украiнських протирiччях». Так, наприклад, «законоположенням про земське самоврядування у Киiвськiй, Волинськiй та Подiльськiй губернiях виборчi права полякiв при виборах до земств обмежили; натомiсть зменшили майновий ценз для украiнцiв. Це мало наслiдком не стiльки збiльшення представництва украiнського населення та зменшення представництва населення польського, скiльки пiдвищення рiвня мiжнацiональноi напруги помiж двома найчисленнiшими нацiональними громадами цього краю»[23 - Верховцева І. Г. Дiяльнiсть земств Правобережноi Украiни (1911–1920 рр.): дис. канд. iст. наук. – Ізмаiл, 2004. – С. 11–12.].

«Процес лiквiдацii правовоi автономii» у Волинськiй, Киiвськiй та Подiльськiй губернiях завершився у 30—40-вi роки XIX ст., остаточним скасуванням дii всiх норм i положень Статуту Великого князiвства Литовського[24 - Докл. див.: Бармак М. Формування владних iнституцiй Росiйськоi iмперii на Правобережнiй Украiнi. Кiнець XVIII – перша половина XIX ст. – Тернопiль: Астон, 2007. – 511 с. – С. 482, 483, 484, 485, 487, 488, 489, 490, 491; Комарнiцький О. Б. Мiстечка Правобережноi Украiни в добу украiнськоi революцii (1917–1920 рр.): дис. канд. iст. наук. – Чернiвцi, 2005. – 20 с. – С. 8, 9, 10, 11.].

Поза тим польськi впливи на Волинi, Киiвщинi та Подiллi залишалися всеосяжними аж до 60-х рр. XIX ст. Пiсля скасування крiпацтва (1861 р.) та поразки польського повстання (1863 р.) iмперська влада пiдтримувала високий рiвень етнонацiонального конфлiкту по лiнii «украiнське село – польський помiщицький двiр». Цей конфлiкт, в якому «перевага в силi виразно була на боцi селянства», сягнув апогею у роки Першоi свiтовоi вiйни й «Украiнськоi нацiональноi революцii 1917–1921 рр.». Саме тодi цей конфлiкт перерiс з етнонацiонального в етнополiтичний, «переважно став наслiдком цiлеспрямованоi бiльшовицькоi агiтацii i в бiльшостi своiй мав соцiальний, погромницький характер… Погромниками були здебiльшого солдати i селяни-украiнцi, а погромленими – теж здебiльшого – помiщики-поляки». При цьому «можна твердити з високою долею правдоподiбностi», що «процес захоплення i знищення помiщицьких маеткiв «був заздалегiдь запланований i керований з одного центру». Жертвами цього конфлiкту, який без щонайменшого перебiльшення можна назвати «вiйною», стали 85 % усiх польських маеткiв на Киiвщинi, Волинi, Подiллi. Край цiй вiйнi покладав лише «вступ на Правобережжя австро-нiмецького окупацiйного вiйська»[25 - Гудь Б. В. Украiно-польськi конфлiкти XIX – першоi половини XX столiття: етносоцiальний аспект: дис. д-ра iст. наук. – Л., 2008. – 34 с. – С. 19–23, 25, 26.].



Пiсля поразки польського повстання Микола I скасував рештки успадкованоi правовоi системи, радикально реформував за росiйським зразком адмiнiстративну систему украiнських земель, заснувавши 1832 р. Киiвське генерал-губернаторство, яке об’еднало всi три правобережнi губернii.


Інший системний напрямок унiфiкацiйноi полiтики Романових на окупованих землях – лiквiдацiя правовоi бази, яка впродовж столiть регулювала тут полiтико-правове та соцiально-економiчне життя. Ідеться, насамперед, про «уставнi земськi грамоти – законодавчi тексти судово-адмiнiстративного, публiчно-правового, приватно-правового та соцiально-економiчного характеру». Пiд «коток» iмперськоi машини потрапили i «рiзноманiтнi, насамперед майновi, пiдтверднi (тобто такi, якi пiдтверджували минулi привiлеi) та посадовi привiлеi шляхти», якими вона користувалася принаймнi з часiв великого князя Литовського Казимира Ягеллончика, тобто з 1440 р. (Киiвщина) та 1452 р. (Волинь)». До речi, практика надання привiлеiв цiлим регiонам на теренах ВКЛ/ РП набувала поширення з другоi половини XV ст.: «на цей час в деяких статтях привiлеiв залишалися впливи «Руськоi Правди», «багато судових справ розв’язувалося згiдно норм звичаевого права»[26 - Ващук Д. П. Обласнi привiлеi Волинi та Киiвщини: генеза i функцiонування у другiй половинi XV – першiй третинi XVI ст.: автореф. дис. канд. iст. наук. – К., 2005. – 18 с. – С. 10–12, 14.].

Третiй напрямок перетворення окупованоi спiльноти на безправну бiомасу «пiдданцiв» – «<…> нiвелювання нацiональних особливостей пiд демагогiчними гаслами едностi походження i спiльноi релiгiйноi приналежностi з украiнцями та намагання залучення мiсцевоi польськоi шляхти до кола росiйського дворянства». Одночасно «замiна владних структур Речi Посполитоi та поширення росiйськоi державностi у краi iз самого початку забезпечувалися винятково адмiнiстративними заходами», а «запровадження загальноросiйських форм мiсцевого державного управлiння на новоприеднаних територiях з самого початку показало iх певну недосконалiсть та невiдповiднiсть мiсцевим умовам». Наслiдок нацiональноi та iнших форм унiфiкацii був таким: «соцiально-економiчнi та полiтичнi особливостi Подiлля», по-перше, «не дозволили створити повноцiнну систему управлiння за загальноросiйським зразком», а по-друге, попри всi зусилля мiсцевоi iмперськоi бюрократii, вона «сама опинилася пiд впливом шляхти».

Ситуацiя для мiсцевого населення рiзко погiршилася пiсля повстання 1830–1831 рр., коли «самодержавство взяло курс на цiлеспрямовану асимiляцiю Подiлля. З початком другоi половини XIX ст. зовнiшнi та внутрiшньополiтичнi чинники пiдвищили соцiально-економiчну напругу в краi. Головними причинами були сподiвання польськоi шляхти на вiдновлення нацiональноi держави (тобто Речi Посполитоi. – Д. Я.) i пiдготовка до скасування крiпацтва», а пiд час збройних заворушень 1905–1907 рр. «зберегти загальний контроль над ситуацiею та врятувати вiд знищення мiсцевий державний апарат Росiйськоi iмперii вдалося тiльки за допомогою силових заходiв»[27 - Скрипник А. Ю. Дiяльнiсть адмiнiстративних установ Подiльськоi губернii (1793–1914 рр.): автореф. дис. канд. iст. наук. – К., 2007. – 20 с. – С. 10, 12, 15.].

У конкретнiй полiтичнiй ситуацii, обумовленiй забороною масонства 1821 р., поразкою заколоту декабристiв та польського повстання, масонерiя на теренах Росiйськоi iмперii, за оцiнкою компетентного дослiдника цього питання Вiктора Савченка, «пiшла у глибоке пiдпiлля». На сьогоднi маемо хiба що вiдомостi про дiяльнiсть лож, до яких входили Михайло Воронцов, Олександр Герцен, Василь Григорович, Микола Гулак, брати Капнiсти, Іван Котляревський, Сергiй Ланськой, Лизогуби, Михайло Лорис-Мелiков, Василь Лукашевич, Микола Огарьов, Кирило Розумовський, можливо, Микола Костомаров та багато iнших видатних полiтичних i громадських дiячiв. Верховним керiвником масонства на росiйських теренах у першiй половинi ХІХ ст. був Михайло Вiельгорський[28 - Савченко В. Украiна масонська. – К.: Нора-Друк, 2008. – С. 137–227 та iн.].

Вiльнi мулярi, змушенi емiгрувати до Францii, це насамперед «генерали, аристократи, шляхта збирались здебiльшого навколо князя Адама Чарторийського, що користувався великим авторитетом». Якщо сказати прямо – саме Чарторийський був одним iз найвпливовiших масонiв свого часу – так само, як i друга ключова персона радикального емiграцiйного дисидентського середовища – Йоахiм Лелевель, тiсно пов’язаний iз масонськими ложами Францii, Італii та Нiмеччини[29 - Дильонгова Г. Історiя Польщi. 1795–1990. – К.: Вид. дiм «Киево-Могилянська академiя», 2007. – С. 58.].






Мiхаiл Юрiйович Вiельгорський (1788–1856 рр.). Суспiльне надбання






Адам-Єжi Чарторийський, князь (1770–1861 рр.) в 1830 р. Суспiльне надбання






Й. Лелевель (1786–1861 рр.). Суспiльне надбання




Висновок сьомий

Принципово важливий висновок, який випливае з розвiдок В. Брачева, О. Крижановськоi, В. Савченка, А. Серкова такий: участь освiчених громадян у масонських ложах, якi Росiйська iмперiя успадкувала разом iз загарбаними землями Речi Посполитоi, вiд 1772 р. i впродовж усього перiоду з ХІХ й до початку ХХ ст., була едино можливою продуктивною формою полiтичноi та громадськоi дiяльностi представникiв великоруськоi, «украiнськоi» та польськоi елiт, якi переймалися питаннями трансформацii тогочасноi Росii у правову демократичну державу.


Що ми знаемо про вiльних мулярiв зразка 1917 р.?

Інiцiатором органiзацiйного становлення масонства на територii Росiйськоi iмперii став видатний науковець, громадський та полiтичний дiяч, професор Московського, Оксфордського, Петербурзького, Стокгольмського унiверситетiв, академiк Росiйськоi академii наук, визначний просвiтитель нашого народу, послiдовний прихильник перебудови Росii на принципах автономii неросiйських народiв харкiв’янин Максим Ковалевський.






М. Ковалевський (1851–1916 рр.). Суспiльне надбання



На середину 1906 року кiлькiсть масонiв у краiнi сягнула сорока. Як вiдзначае В. Брачев, «уже з перших крокiв у Росii масонство виявилося обтяжене цiлями досить i досить далекими вiд цiлей «iстинного» масонства. Проблема морального самовдосконалення «братiв» цiкавила мало. <…> Полiтичнi успiхи французького масонства <…> не могли не надихати росiйських «братiв», не спокушати iх на використання масонства у полiтичних цiлях»[30 - Брачев В. С. Масоны в России: от Петра I до наших дней (история) // http://www. gumer. info/authors. php? name]. Серед залучених новачкiв був i професор Киiвського унiверситету, член-кореспондент Росiйськоi академii наук Іван Лучицький.



Першу «нацiональну» ложу в юрисдикцii «Великого сходу Францii» на територii Росii було вiдкрито 15 листопада 1906 р. саме завдяки зусиллям Максима Ковалевського.


Саме йому випало вiдкрити вже в сiчнi 1909 р. першу «украiнську» ложу «Киiвська зоря». Їi очолив вiдомий громадський та полiтичний дiяч барон Федiр Штейнгель.

Верхом розвитку поглядiв росiйськоi масонерii на принципи переустрою держави Романових став Конвент лож 1912 р. пiд головуванням майбутнього заступника голови Тимчасового уряду Нiколая Некрасова.






І. Лучицький (1845–1918 рр.). Суспiльне надбання



Саме цей з’iзд, участь в якому вiд Украiни взяли Микола Василенко, М. Грушевський та Ф. Штейнгель, став першою поворотною подiею в iсторii росiйського масонства. За даними, якi наводить В. Брачев (посилаючись при цьому на свiдчення М. Некрасова), на той момент у Росii нараховувалося не менше 14–15 лож, з них 5 – у Петербурзi, 3 чи 4 у Киевi, 1–2 в Москвi та по однiй у Нижньому Новгородi, Мiнську та Одесi. Ключовий конфлiкт з’iзду – другорядне, здавалось би, на перший погляд, питання про назву ложi. «Переважна бiльшiсть делегатiв, – пише в зв’язку з цим В. Брачев, – були росiянами й обстоювали, щоб орден носив традицiйну та загальноприйняту в Європi назву – «Великий схiд Росii»». Однак тут несподiвано пiднявся зi свого мiсця украiнський делегат, iсторик М. С. Грушевський i наполiг, щоби в назвi новоi масонськоi асоцiацii «в жодному разi не було слова «Росiя»». «Вiн мав у цьому питаннi абсолютно непримиренну позицiю, заперечуючи за Росiею як державною одиницею право на цiлiсне iснування; його з низкою зауважень пiдтримував Василенко»[31 - Брачев В. С. Указ. праця.], – цитуе спомини учасника зборiв Олександра Гальперiна (фото вiднайти не пощастило. – Д. Я.) В. Брачев. Наслiдок компромiсу – назва «Великий схiд народiв Росii» (ВСНР).






Ф. Штейнгель (1870–1946 рр.). Суспiльне надбання






М. Некрасов (1879–1940 рр.). Суспiльне надбання






М. Василенко (1866–1935 рр.). Суспiльне надбання






Павел Мiлюков (1859–1943 рр.). Суспiльне надбання



Залишаючи осторонь надзвичайно важливу (але не для даного конкретного випадку) дискусiю щодо «канонiчностi» або «неканонiчностi» ВСНР[32 - Як показала О. Крижановська, принаймнi деякi дослiдники вважають «парамасонською, тобто не суто масонською, а такою, що iснувала окремо й паралельно з масонським орденом».], наголосимо: гострi дискусii з нацiонального питання всерединi росiйського вiльномулярського руху тривали й далi. Примiром, 1914 р. члени Товариства украiнських поступовцiв (ТУП), «яких пiдтримувала масонська частина киiвських кадетiв», пiд час переговорiв iз головою ЦК партii конституцiйних демократiв П. Мiлюковим зажадали, щоб тi пiдтримали вимогу «надання украiнцям не лише культурноi, а й широкоi полiтичноi автономii».

«Несподiвана» для учасникiв з’iзду 1912 р. полiтична позицiя М. Грушевського, як ми покажемо нижче, була цiлком умотивованою. Тут важливо звернути увагу на ту обставину, що росiйське масонство пiсля 1912 р., по-перше, практично перестало бути органiзацiею, яка орiентувала своiх членiв насамперед на власне моральне удосконалення. По-друге, всерединi «полiтичного» росiйського масонства накреслилася перша лiнiя подальшого органiзацiйного та полiтичного розриву з ключового питання – якою мае бути пiсляромановська Росiя i чи повинна вона бути взагалi? По-трете, i це також стало одним iз фундаментальних чинникiв наступноi поразки спроб трансформувати Росiйську державу в демократичну, за европейським зразком, – росiйська масонерiя, на вiдмiну вiд материнськоi, французькоi, об’ективно набула всiх ознак заколотницькоi органiзацii антидержавницького спрямування.



На принципово непримиреннi частини росiйська масонерiя розкололася з питання про ставлення до Першоi свiтовоi вiйни: бiльшiсть, головно «росiяни», пiдтримували гасло «вiйни до переможного кiнця», меншiсть, головно «украiнцi», виступали за поразку Росii у вiйнi, тобто, згiдно дiючого законодавства, стали на шлях державноi зради.





І. Єфремов (1866–1933 або 1945 рр.), депутат І, ІІІ, IV Державних дум (1905–1917 рр.), мiнiстр Тимчасового уряду (1917 р.). Суспiльне надбання



Такий висновок прямо випливае з тексту статуту «Великого сходу народiв Росii», написаного, як стверджуе В. Брачев, особисто М. Некрасовим. За словами В. Савченка, документ «проголосив метою ордену захист прав людини i громадянина», «встановлення буржуазного демократичного суспiльства, обмеження або повалення монархii. З перших своiх крокiв вiдроджене на початку ХХ ст. росiйське масонство Великого сходу набуло опозицiйного стосовно царського режиму характеру».

Перша свiтова вiйна ще бiльше радикалiзувала полiтичнi прагнення росiйського масонства. Це зафiксував черговий з’iзд вiльних мулярiв, який вiдбувся влiтку 1916 р. ВСНР узяв курс на военний переворот, покликаний усунути Миколу ІІ та передати престол його братовi Михайловi[33 - Всi важливi обставини та деталi див.: Брачев В. С. Указ. праця.]. Органiзацiю очолили Н. Некрасов, Александр Керенський, депутати ІV Державноi думи, лiдери Прогресивного блоку Іван Єфремов та Александр Коновалов, голова Киiвського вiйськово-промислового комiтету Михайло Терещенко.

Станом на 1917 р. загальна кiлькiсть членiв ВСНР сягнула 600–800 осiб, якi, за В. Савченком, об’еднувалися чи то в тридцяти, чи то в п’ятдесяти ложах. 15 з них «працювали» в Киевi i нараховували в своiх лавах 200–300 осiб. Найбiльш вiдомими дiячами на територii пiвденно-захiдних губернiй Росii були такi полiтичнi та громадськi дiячi, як А. Вязлов, Д. Григорович-Барський, М. Василенко, М. Грушевський, Д. Дорошенко, С. Єфремов, В. Затонський, І. Лучицький, В. Науменко, А. Нiковський, Ф. Матушевський, С. Петлюра, В. Прокопович, П. Стебницький, М. Терещенко, В. Чехiвський, Є. Чикаленко, Ф. Штейнгель, І. Шраг. «Можливо, серед киiвських масонiв були» також i К. Василенко, А. Зарубiн, М. Зiльберфарб, А. Лотоцький, Ф. Матушевський, О. Салiковський. Паралельно з киiвськими iснували ложi в Бердичевi, Вiнницi, Житомирi, Катеринославi, Одесi, Полтавi, Проскуровi, Рiвному, Харковi, Херсонi, Ялтi, але «назви, належнiсть i кiлькiсний склад iх, – як уважае В. Савченко, – встановити неможливо». О. Крижановська вказуе на те, що керiвним центром усiх киiвських лож була так звана Мала рада, до складу якоi входили М. Грушевський, С. Єфремов, Ф. Штейнгель та iншi. Зауважимо: саме таку назву прибрала iнституцiя, покликана дiяти мiж сесiями УЦР! Основна публiчна масонська дiяльнiсть на теренах Пiвденно-Захiдного краю Росii творилася головно в мiсцевих осередках Всеросiйського союзу мiст (голова – Ф. Штейнгель, члени – М. Бiляшiвський, А. Вязлов, Д Дорошенко, Ф. Матушевський, А. Нiковський та Всеросiйського земського союзу (голова – С. Шликевич).






А. Коновалов (1875–1949 рр.), пiдприемець, депутат IV Державноi думи (1912–1919 рр.), мiнiстр Тимчасового уряду (1917 р.). Суспiльне надбання



Саме вони, а також присутнi в Киевi члени Державноi думи, голова губернськоi земськоi управи Михайло Суковкiн, представник мiського комiтету Союзу мiст М. Стражеско[34 - Див.: Жванко Л. Всеросiйський земський союз та Всеросiйський союз мiст: створення вертикалi допомоги бiженцям Першоi свiтовоi вiйни (украiнський контекст) // http://dspace. nbuv.gov.ua/], вiдомий адвокат Дмитро Григорович-Барський, голова губернського дворянського зiбрання Федiр Безак, мiський голова Федiр Бурчак, невстановленi до сьогоднi члени Вiйськово-промислового комiтету та деяких iнших «нацiональних» органiзацiй уже 1 березня, тобто за день до народження Тимчасового уряду, вирiшили створити i створили у Киевi мiсцевий «тимчасовий уряд». Об’еднана Рада громадських органiзацiй мала перебрати всю повноту влади у мiстi. «Вже наприкiнцi лютого – на початку березня 1917 р., – читаемо у дослiдженнi В. Савченка, – масони роздiлили мiж собою найважливiшi повинностi, що залишилися вiд «старого режиму», захопивши полiтичний олiмп Украiни». Вони «майже повнiстю заповнили склад першого i другого мiнiстерства князя i масона Г. Львова»… «зайняли мiсця комiсарiв Тимчасового уряду по губернiях i мегаполiсах iмперii»…. «тримали пiд своiм негласним контролем Петроградську раду робiтникiв (так у текстi, коректно – «робiтничих». – Д. Я.) i солдатських депутатiв (до початку вересня 1917 р.)». Серед новопосталого державного керiвництва до масонських лож належали провiднi урядовi дiячi – М. Авксентьев, П. Буришкiн, М. Василенко, О. Гальперiн, О. Гучков, І. Єфремов, А. Карташев, О. Керенський (саме його В. Савченко називае «куратором масонства Украiни»), Ф. Кокошкiн, О. Коновалов, О. Лiверовський, Г. Львов, М. Некрасов, П. Переверзев, С. Прокопович, Б. Савинков, М. Скобелев, М. Славинський, В. Степанов, М. Терещенко, С. Урусов, М. Чхеiдзе, О. Шингарьов. До «найзаконспiрованiшоi вiйськовоi ложi», за В. Савченком, входили керiвники збройних сил Росiйськоi держави – М. Алексеев, О. Брусилов, В. Гурко (вiрогiдно), О. Колчак (вiрогiдно), О. Кримов, П. Половцов, М. Рузький, П. Скоропадський.






М. Суковкiн (1857–1938 рр.). Суспiльне надбання






М. Стражеско (1876–1952 рр.). Суспiльне надбання






Ф. Безак (1865–1940 рр.). Суспiльне надбання






Д. Григорович-Барський (1871–1958 рр.) (перший лiворуч). Суспiльне надбання








Ф. Бурчак (1863–1926 (?) рр.). Суспiльне надбання

«Стараннями О. Керенського масони ставали на всi ключовi пости Пiвденного Заходу: губернськi комiсари, новi керiвники мiсцевих дум i земств, керiвники судових палат в украiнських губернiях». Киiвський «тимчасовий уряд» – виконком Ради об’еднаних громадських органiзацiй – очолив Ф. Штейнгель, членами його стали Д. Григорович-Барський, А. Нiковський, С. Шликевич, комiсаром вiйськовоi округи – К. Оберучев, комiсаром пошти та телеграфу – О. Зарубiн, губернським комiсаром Тимчасового уряду – К. Суковкiн, губернським комiсаром Киiвщини – О. Салiковський, комiсаром Киева К. Василенко, комiсаром Одеси – Л. Велiхов. Рясно були представленi масони i в iнституцiях УЦР. Так, у першому складi Генерального секретарiату було щонайменше п’ятеро масонiв: О. Зарубiн, Б. Мартос (можливо), С. Петлюра, В. Садовський, П. Стебницький, О. Шульгин. У кабiнетi Д. Дорошенка семеро з десяти: сам Д. Дорошенко, О. Зарубiн, О. Лотоцький, П. Стебницький, М. Туган-Барановський, Ф. Штейнгель, О. Шульгин. У кабiнетi В. Винниченка, затвердженому у вереснi, iз одинадцятьох членiв уряду шестеро були масонами. У Малiй радi iх було щонайменше одинадцять: М. Грушевський, М. Василенко, О. Зарубiн, М. Зiльберфарб, М. Іоселевич, А. Нiковський, М. Матушевський, Д. Одинець, В. Садовський, Л. Чикаленко, О. Яковлев. До цього списку О. Крижановська додае iмена таких вiдомих дiячiв, як А. Галiп, А. Лiвицький (з 1918 р.), А. Марголiн, Є. Петрушевич, В. Шемет.

Але полiтичних викликiв, породжених вiдстороненням вiд влади Миколи ІІ, масонство не витримало. «М. Грушевський та його однодумцi, – пише В. Савченко, – пiшли на конфлiкт з О. Керенським у питаннi створення нацiональноi держави. У той самий час Ф. Штейнгель i К. Василенко, намагаючись вiдвернути украiнських масонiв вiд впливу М. Грушевського, виступили проти негайного намiру Центральноi Ради захопити всю владу в Украiнi». Нищiвного удару масонству в 1917 р., як уважае В. Савченко, завдала «корнiловська змова». Саме вона роздiлила вiльних мулярiв на прихильникiв военноi диктатури та прихильникiв Тимчасового уряду. «Базовi стосунки «братерства та дружби» мiж масонами поступово, пiд впливом полiтичних факторiв, – пише В. Савченко, – поступилися мiсцем почуттям суперництва, неприязнi». У серпнi-вереснi конфлiкт усерединi киiвськоi масонерii – мiж прихильниками УЦР та Тимчасового уряду – «став незворотним»: К. Оберучев, наприклад, закликав заарештувати Грушевського, прокурор Киiвськоi судовоi палати С. Чебаков «погрожував» УЦР карним переслiдуванням за «сепаратизм». Вирiшальними причинами руйнацii колись единоi масонськоi спiльноти стали «соцiальна нетерпимiсть та «украiнське» питання». Киiвськi масони роздiлилися на двi антагонiстичнi групи – «федералiстiв» (М. Василенко, С. Моркотун, П. Скоропадський, Ф. Штейнгель) та «самостiйникiв» (А. Левицький, А. Нiковський, С. Петлюра, С. Шелухiн), кожна з яких мала свою «Велику ложу Украiни».



У серпнi 1917 р. О. Керенський, переобтяжений державними справами, передав кермо Генерального секретаря Верховноi ради ВСНР керiвнику справами Тимчасового уряду Александру Гальперiну.



М. Грушевський i масонство

Поки що точно невiдомо, де, коли i до якоi ложi його було прийнято. За одними даними, це сталося близько 1903 р. у Парижi. У 1909 р., згiдно з наявними даними, вiн уже входив до киiвськоi ложi «Правда». Останне, як видаеться деяким дослiдникам, маловiрогiдно, бо в 1894–1914 рр. Грушевський жив у Львовi, тобто на територii Австро-Угорщини. Якщо вiн був пiдданцем Габсбургiв, то малоймовiрно, щоб вiн обiймав провiднi посади ще й у «росiйськiй» ложi. Якщо ж вiн мав росiйське пiдданство i був прийнятий до киiвськоi ложi, то в цьому випадку вiдкритим залишаеться питання: як тогочасний голова НТШ мав брати регулярну участь у засiданнях цiеi ложi, проживаючи постiйно у Львовi? Щоразу вiдвiдуючи Киiв, Михайло Сергiйович зустрiчався – i це достеменно вiдомо зi службових фiлерських рапортiв – з австрiйським консулом, «засиджувався годинами» на його квартирi. Змiст iхнiх розмов до сьогоднi невiдомий (хiба звiти про них осiли в архiвах австро-угорського МЗС), так само як i невiдомi мотиви, якi спонукали Грушевського в 1917 р. розiрвати клятвений зв’язок iз масонством та очолити новостворену УПСР.

Нещодавно стало вiдоме iнше. Як установила О. Крижановська, киiвський, волинський i подiльський генерал-губернатор у 1908–1914 рр., генерал-лейтенант Ф. Трепов попереджав: «полiтична орiентацiя Михайла Грушевського рiшуче спрямована проти Росii, i що вiн прагне «вiдокремити 10 губернiй та двi областi вiд Росii задля iх прилучення до Червоноi Русi (тобто до Галичини. – Д. Я.) та утворення суверенноi украiнськоi держави». Попереджав про це свое керiвництво, мiж iншим, i полтавський губернський жандармський начальник. І це не були пустi фантазii полiцейських посадовцiв. Як ми покажемо нижче, у роздiлi «Хто такий Микола Залiзняк?», саме це i було основною полiтичною метою росiйського громадянина Михайла Грушевського. У цьому його iнтереси збiглися iз стратегiчним iнтересом Австро-Угорщини. Задля реалiзацii цього iнтересу i був сформований координацiйний, iнформацiйний ланцюжок «iмператор Карл – ерцгерцог Вiльгельм – барон Микола Василько / Євген Левицький – Микола Залiзняк – Михайло Грушевський – Володимир Винниченко».


Чого прагнули i прагнуть вiльнi муляри?

У пошуках вiдповiдi на це питання можна звернутися, наприклад, до послуг iнтернет-програми Google. Запит на слово «freemason» за декiлька секунд дасть понад мiльйон посилань. Якщо звернутися до iнформацii, розмiщеноi на офiцiйному iнтернет-представництвi вiтчизняноi вiльномулярськоi ложi, то вичитати там можна зокрема таке.

Першим та головним документом, який узагальнював основнi принципи життя вiльномулярських лож та iхнiх членiв, е «Конституцii Андерсона, або Давнi заповiдi вiльного муляра», виданi священиком Джеймсом Андерсоном 1722 р. Перший параграф документа «Про Бога та релiгiю» формулював сенс iснування ордену: «Вiльний муляр зобов’язаний, у силу даноi ним обiцянки, пiдкорятися моральному закону; i якщо вiн правильно розумiе Королiвське Мистецтво, вiн нiколи не стане нерозумним атеiстом або невiруючим вiльнодумцем. <…> Вiльнi муляри повиннi бути людьми доброчесними i вiрними, тобто бути людьми честi й людьми чесними, без залежностi вiд особистих переконань i конфесiйноi належностi кожного з них <…>».

Параграф другий, «Про свiтську владу, вищу i призначену», визначав вiдношення члена братства до влади його краiни: «Вiльний муляр е лояльним пiдданим свiтськоi влади, де б вiн не мешкав i не працював; вiн нiколи не повинен брати участi в заколотах i таемних злих задумах проти миру i благополуччя народу, як i не вести себе негiдно проти призначених представникiв влади. <…> Якщо брат повстане проти держави, до нього не долучатимуться в цьому повстаннi, але будуть жалiти за ним, як за будь-яким нещасним; однак якщо його засудять за цей один тiльки злочин – незважаючи на iстинно лояльне, за своею суттю, Братство може i повинне заявити про свою неучасть у його бунтарському поривi, а також надалi не подавати причин i не множити заздрiсть до законноi влади, – його не можна виключити з Ложi, i його узи з нею залишаться непорушнi»[35 - http://www.ukrmason.org/ukr/landmark.php].

«Дванадцять основних заповiдей братства», або так званi «Ландмарки», в свою чергу, визначали основнi принципи щоденного функцiонування масонськоi органiзацii:

1. «В основi Братства лежить традицiйна вiра у Всевишнього, Великого Будiвничого Всесвiту, що нiяк не суперечить рiзним релiгiйним вiруванням i переконанням, а навпаки – об’еднуе iх у високому гуманному поривi».

2….

3. «Органiзацiйно Братство е Орденом, до якого належать тiльки мужi незалежнi i доброi слави, що сповiдують у своему життi iдеали гуманностi i братерства у iхньому найглибшому сенсi».

4….

5. «Братство спрямовуе своiх членiв на духовне самозбагачення, випромiнюе через них свою високу гуманнiсть на людську спiльноту».

6. «Члени Братства зобов’язуються поважати переконання i вiру кожного, не допускати у своему колi протистояння полiтичних чи релiгiйних думок, бо воно засноване на братерськiй згодi i взаеморозумiннi».

7….

8….

9. «Братство приймае до свого кола лише чесних i моральних повнолiтнiх осiб, спроможних осягнути безмежнiсть пiзнання».

10. «У своему колi члени Братства плекають любов до своеi Батькiвщини, послух ii законам i пошану до законноi влади. Вони вважають, що iхнiй перший обов’язок – шанувати всяку натхненну працю».

11. «Члени Братства зобов’язуються, дотримуючись свого гiдного i високоморального рiвня, не викривати сутностi духовних основ органiзацii i поширювати ii моральний вплив на широкi суспiльнi кола».

12. «Члени Братства зобов’язуються без вагання подавати один одному братерську допомогу за всiх найскладнiших обставин, навiть наражаючи себе на небезпеку <…>[36 - http://www.ukrmason.org/ukr/12.php].

Але найголовнiша заповiдь масонства полягае – принаймнi так стверджуе найвiдомiший та найповажнiший масонський авторитет, Альберт Пайк – в оцьому: «Заповiдь нову даю вам: щоб любили один одного. Як я любив вас, щоб i ви любили один одного. По сьому знатимуть усi, що ви моi ученики, коли любов матимете один до одного» (Іоанн, 13: 34–35).


Проект «Украiна»: Тарас Шевченко i масони

Спираючись на данi, наведенi в дослiдженнi В. Савченка, можна сформулювати гiпотезу про те, що сама iдея проекту «Украiна» та ii розробка належала саме вiльним мулярам. Саме масони створили першу «украiнську» людину, буквально вилiпили ii з крiпосного енгельгардтiвського козачка[37 - Докл. див.: Савченко В. Украiна масонська. – С. 221 i далi.]. Саме художнiй генiй Шевченка витворив «мiф Украiни», яка чекае свого Вашингтона з його «новим i праведним законом» (поема «Юродивий», 1857 р.). І тут виникае просте питання: вiд кого i коли Тарас мiг дiзнатися про факт iснування Пiвнiчно-Американських Сполучених Штатiв, принципи iх державного устрою та першого президента? Припущення, що в дитинствi вiн мав широкi можливостi для користування бiблiотекою, телевiзором, мобiльним телефоном, навiть для вiтчизняного украiнознавства е занадто радикальним.

Вiрогiднiшою може бути думка, що вiдповiдну iнформацiю вiн дiстав у Петербурзi пiсля викупу з неволi 1838 р. (але до дня арешту в 1847 р.) вiд своiх масонських спонсорiв i благодiйникiв (К. Брюллов, М. Вiельгорський, В. Жуковський, Н. Кукольник, П. Мартос, Ф. Толстой, М. Чайковський) та «братчикiв» з-посеред кирило-мефодiiвцiв[38 - Див. розвiдки К. Бондаренка: http://www.ukrmason.org/ukr/publication.php?pid=5 та О. Головенського http://www.malakava.com.ua/article/5926]. Вiтчизняне шевченко-(але не тiльки) – знавство списало грубi стоси паперу на цю тему, хоча так i не спромоглося, наскiльки нам вiдомо, констатувати очевидну рiч: Шевченко достеменно знав, що перший президент Сполучених Штатiв був масоном – так само як в абсолютнiй бiльшостi своiй i отцi-засновники США, якi сформували краiну згiдно з масонськими приписами. Своею iсторичною формулою Шевченко протиставив iхнiй утiлений на практицi iдеал державного устрою, тобто «праведний» закон, закон «новий», – закону «старому» та «неправедному». А останнiм таким у географiчному ареалi, в якому народився, жив i творив Тарас, був «закон» романовський, який допускав тотальне свавiлля, що охопило Правобережжя Украiни пiсля 1772 р. Можлива й iнша iнтерпретацiя: пiд «старим» i «праведним» законом Тарас Григорович, як нам видаеться, розумiв щойно тодi скасований Росiйською iмперiею «старий закон» ВКЛ/ РП, вищою точкою якого був Статут Великого князiвства Литовського.


Проект «Украiна»: Михайло Драгоманов

У цьому сенсi можна сказати, що М. Драгоманов, один iз беззаперечних лiдерiв «Староi громади», розбудував свою полiтичну теорiю майбутнього устрою Украiни як спiльноти самоврядних громад, спираючись на базовi масонськi постулати, з якими сьогоднi кожен охочий може ознайомитися на вiдповiдному сайтi.

Отже, можна стверджувати, що вся «громадiвська» дiяльнiсть була просякнута вiльномулярським духом, в основi якого – поступ та ретельне «обтiсування» людськоi душi, вiдрив ii вiд грубого матерiального свiту i пiдготовка до життя в свiтi братерськоi любовi, толерантностi, взаемодопомоги. Якщо цi принципи дозволили сформувати вiчно живого нацiонального генiя з нiкому не потрiбного, нiкому не вiдомого i, в принципi, приреченого на пожиттеве рабство крiпосного хлопчика, то чому цей досвiд не можна застосувати до всiх людей? Це питання, очевидно, носить характер цiлком риторичний. Але вiдповiдь на нього все ж таки можна вивести з практичноi роботи як самоi «громади», так i ii полiтичноi «надбудови» – РУП/ УПСФ. Цей досвiд засвiдчив: така успiшна робота цiлком можлива – навiть у негативно налаштованiй проти неi державi, яка зробила майже все вiд неi залежне, аби такоi роботи не допустити.

З огляду на все це доречно сказати, що iнтелектуальний та полiтичний досвiд масона М. Грушевського, якого затягнув до масонерii, певно, В. Антонович, був цiлком вiдмiнним вiд iнтелектуального та полiтичного досвiду його нових однодумцiв. Адже у досить молодому вiцi Грушевський емiгрував до Австро-Угорщини. Як учений та громадський дiяч вiн сформувався саме у Львовi, тобто в системi полiтико-правових реалiй «двоединоi монархii», а не монархii романовськоi. А поточна практика першоi – на вiдмiну вiд поточноi практики другоi – була цiлком вiдмiнною. Габсбурги толерували релiгiйнi та культурнi особливостi русинiв – Романови iх нищили. Інакше кажучи, двадцятирiчне прожиття Грушевського в державi Габсбургiв кожного дня демонструвало йому практичнi можливостi позитивного впливу державних iнститутiв на рiвень нацiонального, культурного, релiгiйного розвитку його народу. При цьому «двоедина» монархiя була все ж таки державою мультинацiональною, мультиконфесiйною, мультикультурною – попри всi проблеми, кожен мав там якесь мiсце пiд сонцем.



Слiд узяти до уваги, що прiснопам’ятнi Валуевський та Емський укази були лише епiзодами окупацiйноi культуртрегерськоi полiтики романовського режиму на окупованих руських, «окраiнних» землях.


Як нам видаеться, проблема тут у тому, що мiсце рутинноi роботи в несприятливих умовах, роботи, розтягнутоi на поколiння, може заступити робота зi створення власноi в буквальному сенсi цього слова, нехай i «нацiональноi», держави, яка повинна виступити iнструментом для революцiйних перетворень, iнструментом, який дозволить на вiки вiчнi поховати економiчне, нацiональне, соцiальне, культурне гноблення твого народу. А для здобуття такого iнструменту слiд лише всiляко сприяти розвалу окупацiйного режиму – i словом, i дiлом.

Власне, над цим i працював М. Грушевський упродовж усiх двадцяти емiграцiйних рокiв, користуючись при цьому поблажливим ставленням окупацiйноi австрiйськоi адмiнiстрацii. Адже всiляке послаблення геополiтичного конкурента було, е й залишаеться однiею з найважливiших зовнiшньополiтичних цiлей будь-якоi держави – i Габсбурги в цьому не були оригiнальнi. Романови чинили так само, пiдтримуючи так чи iнакше (залежно вiд обставин, часу та мiсця) на своiй територii антинiмецьку та антиавстрiйську дiяльнiсть.


Висновок восьмий

Взагалi, це весь обсяг сучасних наукових уявлень про структуру, особовий склад та полiтичнi погляди структури, представники якоi обiймали ключовi мiсця дослiвно в усiх нацiональних украiнських державних утвореннях (хiба за винятком ЗУНР) у 1917–1920 рр. Наявна iнформацiя дозволяе висловити обережне припущення: не всi з учасникiв лютневих подiй 1917 р. були масонами, але всi масони, принаймнi киiвськi, знали про тi подii заздалегiдь. У полiтичних баталiях 1917–1920 рр. iз декiлькох сотень членiв братства брали участь хiба зо два-три десятки – може, колись ми дiзнаемося щось iнше.


Конфлiкт Михайла Грушевського та Олександра Керенського i його вплив на трансформацiйнi процеси в Росiйськiй державi в 1917 р.

Особистий, свiтоглядний, згодом полiтичний конфлiкт мiж головою Тимчасового уряду Росii, единого в 1917 р. легiтимного органу влади на територii Росiйськоi держави, з одного боку, та беззаперечного лiдера сепаратистського украiнського руху – з другого (назвiмо це в даному випадку конфлiктом «першого рiвня»), на наш погляд, став одним з ключових суб’ективних чинникiв, який урештi-решт унеможливив дiалог помiж загальноросiйською демократiею та украiнськими (але не тiльки) нацiонал-соцiалiстичними партiями, об’еднаними в Украiнськiй Центральнiй Радi. Вiдсутнiсть продуктивного дiалогу згодом переросла у вiдкриту ворожнечу (назвiмо це конфлiктом «другого рiвня»).

Цей конфлiкт врештi-решт перекреслив можливостi демократичноi трансформацii Росiйськоi держави.

Цей конфлiкт урештi-решт перекреслив можливостi створення демократичноi украiнськоi держави.

Цей конфлiкт призвiв до встановлення на територii Росiйськоi держави комунiстичноi тоталiтарноi диктатури.

Цей конфлiкт мав наслiдком десятки, якщо не сотнi мiльйонiв жертв перманентних зовнiшнiх та внутрiшнiх воен, голодоморiв, репресiй.

Цей конфлiкт спонукае нас, об’ективно його жертв у третьому-четвертому поколiннях, уважнiше придивитися до його першоджерел.

Бiльшiсть вiльних мулярiв, що обстоювали першу позицiю в цьому конфлiктi, проголошували на принципах права, демократичних процедурах при ухваленнi рiшень, безумовному дотриманнi зовнiшньополiтичних зобов’язань Росii. Треба спецiально пiдкреслити, що декларованi та реальнi полiтичнi цiлi, яких вони намагалися досягнути, збiгалися.

Друга позицiя, представлена меншiстю мулярiв, виходила з можливостi та необхiдностi iгнорувати чиннi правовi принципи, демократичнi процедури, зовнiшньополiтичнi зобов’язання Росii, досягнути прихованих, а не декларованих полiтичних цiлей, будь-що-будь. При цьому декларовану полiтичну мету (створення держави Украiна як частини федеративноi демократичноi Росiйськоi держави) та реальнi полiтичнi цiлi (лiквiдацiя Схiдного фронту i створення на частинi територii Росii марiонетковоi монархii пiд австрiйським протекторатом) поеднати в межах однiеi полiтичноi практики було неможливо. Саме це спричинилося до тотального краху так званих «нацiонально-визвольних змагань» та запровадження на територii сучасноi Украiни людожерського полiтичного режиму.

Конфлiкт полiтичних орiентацiй двох груп вiльних мулярiв (але не тiльки iх):

– бiльшостi, яка реалiзовувала курс на скликання Всеросiйських Установчих зборiв та завершення вiйни у складi переможноi Антанти

та

– меншостi (але не тiльки iх), яка пiдтримала курс на лiквiдацiю Схiдного фронту будь-якою цiною i, в найближчiй перспективi, на недопущення скликання Всеросiйських зборiв тощо пiд впливом соцiально-економiчних реалiй, породжених Першою свiтовою вiйною. Конфлiкт саме цих рiзновекторних полiтичних орiентацiй втягнув у цю iнфернальну воронку (назвемо це «конфлiктом «третього рiвня»») всi тодiшнi полiтичнi сили та соцiальнi верстви. При цьому бiльша частина цих сил, об’еднаних в Украiнськiй Центральнiй Радi, спровокувала, розповсюдила невiдомий iм конфлiкт «першого рiвня» на весь Пiвденно-Захiдний край Росii, тобто на бiльшу частину сучасноi Украiни. Інструментом стали гасла негайно завершити вiйну, лiквiдувати iнститут приватноi власностi, насамперед на землю, та заборонити незаконну передачу цiеi власностi до так званих «земельних комiтетiв», тобто 90 % (або i бiльше) усiеi людностi. Саме ухвалення УЦР вiдповiдного земельного «закону», який нiчого спiльного з правом не мав, зумовив як реактивнi темпи розвалу Схiдного фронту, так i радикальну (але скороминущу) пiдтримку селянства, надавану як Центральнiй Радi, так i проголошенiй нею Украiнськiй республiцi, яка, згiдно з мiфологiчними селянськими уявленнями, одна тiльки й могла раз i назавжди гарантувати iм право на земельну власнiсть.

Саме пiдросiйське село недовго правило за мобiлiзацiйний ресурс украiнського нацiонал-соцiалiзму, який уособлювали УПСР та УСДРП. Таким мобiлiзацiйним ресурсом не могли бути iншi соцiальнi та нацiональнi групи населення дев’яти пiвденно-захiдних росiйських губернiй. Вiд 1863 р. «метою боротьби» патрiотичного польського полiтикуму було створення «Сполучених Польщi, Литви i Русi без жодноi гегемонii з цих трьох нацiй» iз застереженням, що надаеться «литвинам i русинам цiлковита свобода залишатися в зв’язку з Польщею або ж розпоряджатися собою за власною волею»[39 - Дильонгова Г. Указ. праця. – С. 54.].



Польськi полiтичнi партii та польська громада в цiлому не могли пiдтримати курс М. Грушевського, курс украiнських нацiонал-соцiалiстичних партiй, курс УЦР та УНР, тому що впродовж попередньоi iсторичноi епохи послiдовно обстоювали правовий принцип вiдновлення Речi Посполитоi в кордонах 1772 р.


Росiйськi полiтичнi партii та росiйськомовна частина населення (крiм, хiба, бiльшовикiв) не могли пiдтримати вищезазначеного курсу тому, що обстоювали територiальну i державну цiлiснiсть Росii, ii реформування через iнститут Всеросiйських Установчих зборiв. Бiльшовики не могли пiдтримати цього курсу тому, що в принципi виступали проти iснування будь-яких нацiональних держав, проводили курс на розпалювання так званоi «всесвiтньоi соцiалiстичноi революцii», тобто людськоi рiзанини всесвiтнього масштабу.

Пiдтримали полiтичну лiнiю Михайла Грушевського лише певнi представники деяких еврейських соцiалiстичних груп сiонiстського спрямування. Основним iх мотивом було справедливе прагнення забезпечити елементарнi громадянськi права евреям у краiнах проживання. Отже, вони надали полiтичну пiдтримку УЦР саме з огляду на цю обставину, а також в обмiн на контраверсiйне зобов’язання УЦР пiдтримати створення незалежноi еврейськоi держави в Палестинi. А це, мiж iншим, зовнiшнiх партнерiв голови УЦР цiлком влаштовувало, оскiльки об’ективно шкодило британським iнтересам на Ближньому Сходi, отже, було на руку краiнам Почвiрного союзу.


Проект «Украiна»: доктринальнi погляди М. Грушевського на державний переустрiй Росii

Останнi за часом серйознi дослiдження свiдчать: основними iдеями в сферi державного будiвництва, яких дотримувався голова УЦР на рiвнi публiчноi риторики, були такi:

– провiдником нацiонального вiдродження в Украiнi е украiнський iнтелiгент;

– безперервнiсть iсторичного буття украiнського народу – доконаний факт;

– «iстотною домiнантою», яка визначае «динамiку нацiонального вiдродження», е «украiнська нацiональна iдея».

Сам М. Грушевський вичерпного несуперечливого визначення словосполучення «украiнська нацiональна iдея» так i не дав – чи то за браком часу, чи то за вiдсутнiстю потреби. Натомiсть вiн «науково обгрунтував» iнше поняття – «нацiональна свiдомiсть» («духовний фундамент», на якому «здiйснюеться нацiональне вiдродження»). А «вирiшальним контрапунктом, що сформулював i науково обгрунтував методологiчнi основи нацiонального вiдродження в Украiнi, стала iсторична схема М. Грушевського»[40 - Валiон О. М. Роль М. Грушевського у нацiонально-культурному вiдродженнi украiнського народу (кiн. ХІХ – поч. ХХ ст.): дис. канд. iст. наук. – Тернопiль, 2003. – С. 9, 15.]. На думку Грушевського-науковця, в самiй iсторii «дiють три основнi групи чинникiв: народ, територiя i культура, що свiдчить про полiфакторнiсть iсторii». При цьому вiн вбачав «основу iсторii народу в традицiях та культурi, якi акумулюють в собi основнi вартостi»[41 - Будз В. П. Фiлософiя iсторii Михайла Грушевського… – С. 11, 16.], а саму культуру – «одним з найбiльш стабiльних чинникiв iсторичного прогресу». Із таких аксiоматичних тверджень цiлком логiчно випливав такий висновок: основними завданнями нацiонального руху мають бути формування нацiональноi свiдомостi, поширення видавничоi справи, засвоення мови, створення нацiональноi школи, поширення освiти, розвиток лiтератури та лiтературного процесу[42 - Валiон О. М. Указ праця. – С. 15.].

Оскiльки, на думку М. Грушевського, «iсторiя подiбна до незрiвнянноi епопеi, якою е похiд людства до щастя i правди», остiльки саме сучасна йому доба повинна була «грунтуватись на свiдомостi своеi солiдарностi з iншими, на подоланнi iндивiдуалiстичних тенденцiй, адже солiдарнiсть е умовою успiшного розвитку i прогресу як окремого народу, так i людства загалом». Саме «реалiзацiя в суспiльствi солiдарних почуттiв», вважав голова УЦР, е «шлях до правди, добра, щастя». Таким чином, пiдсумовував учений, основними тенденцiями суспiльного розвитку «е тенденцii солiдаризму та iндивiдуалiзму»»[43 - Будз В. П. Указ. праця. – С. 11, 12, 13, 15, 16.]. Саме з цим теоретичним наробком на хвилi державного будiвництва Михайло Сергiйович Грушевський i заходився будувати незалежну, самостiйну, соборну Украiнську державу. Власне, цим обмежувалися донедавна i знання про державницькi уявлення голови УЦР.


Проект «Украiна»: вiзiя Габсбургiв, Гогенцоллернiв та Романових

2008 р. Т. Осташко та Ю. Терещенко випустили до обiгу науково-документальне видання, присвячене драматичнiй долi одного з австрiйських ерцгерцогiв – Вiльгельма Габсбурга-Лотрiнгена, вiдомого в iсторii нашого народу пiд прiзвиськом Василь Вишиваний. Дослiдники чи не вперше в украiнськiй iсторiографii констатували очевидну для польськоi полiтичноi думки тезу: остаточний роздiл Польщi 1796 р. не значив, як виявилося, завершення процесу в цiлому, бо польський спадок продовжував хвилювати европейських правителiв, насамперед Габсбургiв, Гогенцоллернiв та Романових упродовж усього ХІХ ст. Кожен мрiяв про свое:

– одвiчною мрiею перших було – приеднати до iмперii всю Польщу, i тому iмперський Вiдень нiколи не погоджувався на подiл Галичини на польську та украiнську частини,

– Берлiн прагнув iмплементувати в полiтичну практику концепцiю «королiвства Киiвського» вiдомого нiмецького фiлософа Гартмана, яка була схвалена особисто О. Бiсмарком[44 - Терещенко Ю., Осташко Т. Украiнський патрiот iз династii Габсбургiв. – К.: Темпора, 2008. – 381 с. – С. 6, 7, 47.],

– самозрозумiлою метою Романових було приеднати до своiх пiвденно-захiдних володiнь пiдавстрiйську Галичину: це дозволяло, з одного боку, послабити Австро-Угорщину, з другого – не допустити подальшого наростання польського руху опору та, заразом, поменшити католицькi впливи на пiвденно-захiдних iмперських теренах.

На рiвнi полiтичноi практики подii розвивалися так. Офiцiйна позицiя габсбурзького трону полягала «в тому, що, вiдповiдно до угоди з Вiльгельмом I, iз росiйських областей Польщi, зайнятих союзними вiйськами у ходi военних дiй, буде утворена самостiйна монархiя з дiдичною монархiею i конституцiйною формою правлiння». Включати Галичину до складу цiеi держави не планувалося. Натомiсть передбачалося «розширити автономiю Галичини» iз правом «самостiйного урядування у своiх краевих справах». Обережна позицiя Австрii в цьому питаннi зрозумiла: серед ii пiдданцiв було три мiльйони русинiв, якi пiд скiпетром Габсбургiв за столiття розвинулися до рiвня нацii, якiй бракувало хiба що своеi держави. «Для Австрii як безпосередньоi сусiдки Украiни, – слушно вiдзначають Т. Осташко та Ю. Терещенко, – i мови не могло бути про сприяння перетворенню останньоi на сильну й незалежну державу», тим бiльше – додаймо вiд себе – пiд нiмецьким протекторатом. Крiм того, «берестейськi переговори поставили у практичну площину переведення подiлу Галичини, що загрожувало перспективам полiтичних домовленостей з поляками. Необхiдно було також вирiшувати питання про те, кому належить Холмщина, частково окупована австрiйськими вiйськами <…> Виснажена вiйною, переобтяжена проблемами внутрiшньоi перебудови, нестачi продовольства i сировини, Австро-Угорщина таемно вiд своiх союзникiв вела переговори з Антантою про сепаратний мир. Ось чому вона неохоче пiшла на пiдписання Берестейського миру, зрештою, так i не ратифiкувала його i денонсувала таемну угоду про подiл Галичини на польську та украiнську частини»[45 - Див.: Терещенко Ю., Осташко Т. Указ. праця. – С. 15, 16, 47.].

Однак треба вiдзначити, що у вищих iмперських колах iснували й iншi погляди на «польське» та «украiнське» питання в контекстi назрiлого переформатування двоединоi монархii. Антиросiйськi погляди наступника престолу Габсбургiв Франца Фердинанда були вiдомi украiнським дiячам: «таемним полiтичним радником» ерцгерцога був о. Тит Войнаровський, «довголiтнiй адмiнiстратор маеткiв» митрополита Андрiя Шептицького. Головний мотив iнтересу Франца Фердинанда до «украiнськоi проблеми» – намiр у разi сходження на престол реформувати «двоедину» Австро-Угорщину у «триедину» монархiю. Третьою рiвноправною частиною мала бути сформована «хорватсько-пiвденнослов’янська» держава. Усi цi плани в один момент перекреслила куля Гаврила Принципа.


Проект «Украiна»: вiзiя галицького «украiнського» полiтикуму

Тим не менше, пiсля сараевського пострiлу головна мета – «тривале послаблення Росii» – i далi залишалася «головною метою» Австро-Угорщини у вiйнi. У практичнiй полiтичнiй площинi це, зокрема, означало зацiкавленiсть Габсбургiв у створеннi на територii Росii окремоi украiнськоi держави, але без Схiдноi Галичини в ii складi. В цьому пунктi престол та австрiйський украiнський полiтикум принципово розходилися. Це мало наслiдком, зокрема, наростання радикальних настроiв у його середовищi, усунення вiд керiвництва помiркованих громадських дiячiв М. Василька та К. Левицького i приходу до керма Украiнськоi парламентарноi репрезентацii радикально антипольськи налаштованих, зокрема, Євгена Петрушевича та Ю. Романчука.






Є. Петрушевич (1863–1940 рр.). Суспiльне надбання



Вони висунули на перший план iдею створення в межах Австро-Угорщини окремого нацiонального коронного краю у складi украiнськоi частини Галичини та Буковини. Саме план створення зi Схiдноi Галичини та Буковини «одноi единоi провiнцii «Украiна» у складi Австрii» пiдтримував i намагався реалiзувати також ще один Габсбург-Лотаринзький – Вишиваний.

Єдиноi концепцii на майбутне своеi краiни галицьке та емiграцiйне полiтичнi середовища виробити так i не спромоглися. Пiд впливом iдеi В’ячеслава Липинського «про позитивну роль нiмецьких династiй у державотворчих процесах на Балканах» група емiгрантiв з «Великоi Украiни» та Галичини, якi зiйшлися на «таемну полiтичну нараду» у Львовi в 1911 р., висунула «на порядок денний питання про полiтичну самостiйнiсть Украiни» «у трьох династичних варiантах». Варiанти кандидатур на киiвський престол були запропонованi такi: 1) Йоахiм, син Вiльгельма II; 2) один iз синiв австрiйського ерцгерцога Франца Фердинанда; 3) один з представникiв дому Романових. Основна полiтична вимога – створення на т. зв. «украiнських етнографiчних землях» пiд протекторатом або Австро-Угорщини, або Росii конституцiйноi монархii, нейтральноi щодо обох iмперiй. Власне, саме задля реалiзацii цiеi яскравоi iдеi i було створено «Спiлку визволення Украiни», яка впродовж усього перiоду своеi дiяльностi патронувалася та фiнансувалася австрiйською владою аж до офiцiйного iх розриву в 1914 р., коли влада остаточно «вiддала перевагу польськiй складовiй своеi полiтики»[46 - Див.: Терещенко Ю., Осташко Т. Указ. праця. – С. 7, 8, 10–13.].






Ю. Романчук (1842–1932 рр.). Суспiльне надбання






В. Липинський (1882–1931 рр.). Суспiльне надбання






Вiльгельм Франц фон Габсбург Лотаринзький (Василь Вишиваний) (1895–1948 рр.). Суспiльне надбання



Однак усi цi концепцii радикально та несподiвано для всiх суб’ектiв полiтичного життя скорегувала вiйна. Корекцiя вiдбулася тому, що «по сутi на зламi 1914/15 рокiв Австро-Угорщина досягла тiеi точки, яку прусський генерал та вiйськовий теоретик Карл фон Клаузевiц по-аналiтичному сухо назвав «кульмiнацiею». Адже вiдбулося щось, що повнiстю змiнило характер вiйни… За якихось декiлька тижнiв вiдбулося те, що стало початком кiнця як для царськоi держави, так i для монархii Габсбургiв. Такий фiнал наперед визначили непомiрно великi втрати в боях у перiод зимовоi кампанii у Карпатах. Очевидно, i цар, i цiсар Франц Йосиф не до кiнця розумiли, що iмперii знищують одна одну, i цьому не можна було уже нiчим зарадити»[47 - Раухенштайнер М. Росiя та Австро-Угорщина в Першiй свiтовiй вiйнi. Вiйна, розпад та новий початок (1914–1918) // Окупацiя Украiни 1918 року… – С. 31, 37.].


Сучасний стан iнституцiйного розумiння проблеми – 2

Розлого цитована нами вище академiчна «Украiна: полiтична iсторiя…» не стала розвiдкою, виключно комплiментарною щодо Украiнськоi Центральноi Ради та ii вождiв. Виявляеться, i цей флагман революцiйного украiнського руху – але тiльки подеколи i деiнде – мав окремi вади. Ось чи не найтяжчий ii грiх: «У дослiджуваний перiод УЦР не придiляла належноi уваги розвитковi нацiонально-визвольного руху на украiнських землях, що перебували у складi Австро-Угорщини»![48 - Украiна: полiтична iсторiя… – С. 255.] Дарма що Австро-Угорщина – iнша держава, та ще й до того така, що воюе з Росiею. Дарма що русини (яких лише за декiлька десятирiч визнали «украiнцями») – пiдданцi Габсбургiв – мали свою вiйськову формацiю, яка зi зброею в руках билася за iнтереси корони, мала в тiй iмперii свое нацiонально-полiтичне представництво у формi Украiнськоi парламентарноi репрезентацii, яка, за В. Солдатенком, «не ставила на порядок денний питання про створення реальних соцiально-економiчних передумов для розв’язання нацiонального питання»! За вiдсутностi в тi часи нацiонального питання для русинiв/украiнцiв в «двоединiй монархii», а також мобiльних телефонiв, Інтернету та кiнець кiнцем будь-яких органiзацiйних структур, за допомогою яких УЦР могла би придiлити «належну увагу розвитковi нацiонально-визвольного руху на украiнських землях, що перебували у складi Австро-Угорщини», годi й говорити про складностi, з якими зiтнулася УЦР у процесi розвитку «Украiнськоi революцii»!

Не можна оминути увагою в цитованому роздiлi й одного з найпринциповiших моментiв в iсторii УЦР 1917 р.: 10 листопада Мала рада затвердила нову форму судочинства «iменем Украiнськоi Народноi Республiки». На просте запитання: а що це за диво – Украiнська Народна Республiка, звiдки вона взялася, хто ii проголосив, на пiдставi якого права та згiдно з яким законом це проголошення вiдбулося? – отримаемо едино коректну вiдповiдь: УНР була проголошена 7 листопада на засiданнi Малоi ради сорока двома голосами з сорока семи присутнiх на засiданнi. Ухвалено це проголошення, згiдно з протоколом, було голосами украiнських нацiонал-соцiалiстiв та iхнiх полiтичних побратимiв – соцiалiстiв-сiонiстiв; полiтичнi представники росiйськоi та польськоi громад не голосували. Протокол засiдання також повiдомляе, що вiдсутнiми на засiданнi було «чоловiк 5–6»[49 - Украiнська Центральна Рада: док. i матерiали: у 2 т. – Т. І. 4 березня – 9 грудня 1917 р. – К.: Наукова думка, 1996. – 588 с. – С. 397 (Далi – УЦР…).], хоч це брехня. Ретельнi пiдрахунки показують, що, згiдно з офiцiйними документами УЦР, до складу Малоi ради на початку осенi 1917 р. входило 105 осiб.



Нескладний пiдрахунок показуе, що УНР було проголошено 35,89 % голосiв членiв органу, створеного для вирiшення поточних питань мiж сесiями «великоi» ради – пiдкреслимо ще раз: громадськоi органiзацii.


Спецiально до вiдома автора цитованого роздiлу члена-кореспондента НАН Украiни В. Солдатенка повiдомляемо: громадськi органiзацii, за визначенням, функцiонально непридатнi до проголошення держав. Бiльше того – вони не мають права вирiшувати питання державного життя – на те вони й громадськi органiзацii. Зайве повторювати ту просту iстину, що нiяким внутрiшнiм або публiчним документом анi УЦР, анi Мала рада не могли в принципi мати право або обов’язок вирiшувати проблеми державного устрою – як до сьогоднi не мають на це право, наприклад, Конгрес украiнськоi iнтелiгенцii або навiть Всеукраiнська нарада депутатiв мiсцевих рад (якщо такi iснують).


Висновок дев’ятий

Вiд 7/10 листопада 1917 р. на територii дев’яти губернiй, якi входили до складу Росiйськоi республiки, меншiстю голосiв членiв однiеi з громадських органiзацiй з числа украiнських нацiонал-соцiалiстiв та сiонiстiв, усупереч волi економiчно, соцiально та полiтично впливовоi частини населення, усупереч чинним на той час нормам законодавства та мiжнародного права, було формально проголошено незалежну «державу» пiд назвою Украiнська Народна Республiка. Анi поляки, анi росiяни, анi мiжнародна спiльнота, насамперед в особi союзникiв воюючоi Росii – Великоi Британii та Францii – створення такоi держави не пiдтримували, законною i, отже, правовою ii не вважали. Натомiсть проголошення УНР дало пiдстави цим сторонам вважати цю державу незаконною, а ii лiдерiв – особами, якi вчинили акт прямоi державноi зради в умовах вiйни з вiдповiдними правовими наслiдками, якi з цього факту випливали.


Сучасний стан iнституцiйного розумiння проблеми – 3

Уже 21 листопада керiвництво цiеi «держави» в особi тридцяти семи членiв Малоi ради вирiшило перетворити себе на суб’екта мiжнародного права, проголосувавши за початок мирних переговорiв з Центральними державами. Зробили вони це «з подачi» Генерального секретарiату, якщо точно – вiсьмох з чотирнадцяти його членiв, якi пiдписали вiдповiдний протокол засiдання цього «уряду»[50 - Див.: УЦР… – Т 1. – С. 465, 466–469.]. Все це крутiйство з iнфернальними наслiдками характеризуеться у вiдповiдному роздiлi цитованоi нами фундаментальноi монографii «Украiна: полiтична iсторiя…» просто, безапеляцiйно, лапiдарно: «Демократична платформа забезпечила УЦР масову пiдтримку украiнського громадянства»[51 - Украiна: полiтична iсторiя… – С. 272.].

Поставимо ще одне питання: а чи замислювався автор цитованого роздiлу член-кореспондент НАН Украiни (з 2006 р.), доктор iсторичних наук (з 1981 р.), професор (з 1986 р.) В. Солдатенко над тим, яке правове навантаження несе як термiн так часто згадуване ним «украiнське громадянство»?

Якщо йдеться про громадянство УНР, то такого станом на 10 листопада не було й бути не могло, оскiльки той-таки III Унiверсал проголосив автономну УНР у складi Росii, а автономiя будь-якого рiвня не передбачае окремого громадянства. Наприклад, у сучаснiй Украiнi е автономна республiка – Крим, але ii мешканцi е громадянами Украiни, а не громадянами Криму. Отже, в даному контекстi термiн «украiнське громадянство» не е анi юридично, анi iсторично, анi науково й нiяк iнакше коректним, а вживання його е звичайним, але примiтивним i саме тому дiйовим манiпулятивним прийомом. Насправдi пiд термiном «украiнське громадянство» сучаснi фальсифiкатори iсторii нашого народу ховають групу громадян Росiйськоi республiки руського та еврейського походження, якi пiдтримали чи пiдтримували iдею самочинного створення Украiнськоi держави в несумiсних мiж собою полiтичних формах.


Висновок десятий

Таким чином, термiн «украiнське громадянство», ужитий стосовно конкретних полiтико-правових обставин осенi 1917 р., е антинауковим i не може використовуватися у наукових розвiдках, якi повиннi оперувати точно визначеними, несуперечливими дефiнiцiями.


Сучасний стан iнституцiйного розумiння проблеми – 4

Прикладом такого пiдходу, за оцiночним судженням автора цих рядкiв, можна в цiлому вважати розвiдку О. Любовець. Дослiдницi вдалося в цiлому дистанцiюватися вiд поширених комплiментарних пiдходiв до описуваних подiй та iхнiх активних учасникiв. Тотальний крах так званих «нацiонально-визвольних змагань» вона справедливо пояснюе не пiдступними дiями масонiв, полякiв, Папи Римського, краiн Антанти, бiльшовикiв та iнших реальних та уявних «гнобителiв» украiнського народу, а тим, що «жодна з моделей державного будiвництва, запропонована украiнськими полiтичними партiями, так i не була реалiзована». Серед причин цього названо такi:

– моделi «не набули завершеного чiткого вигляду»,

– цi моделi «залишилися на рiвнi iдейно-теоретичних настанов»,

– «не було розроблено механiзму iх реалiзацii»,

– «не всi вони адекватно вiдбивали настроi та прагнення широких верств населення»,

– «агресiя з боку сусiднiх держав»[52 - Любовець О. М. Ідейно-полiтичнi процеси в украiнських партiях у контекстi альтернатив революцiйноi доби (1917–1920): дис. д-ра iст. наук / Киiв. нац. ун-т iм. Т. Г. Шевченка. – К., 2006. – 31 с. – С. 25, 26.].



О. Любовець прямо вказала на характерну особливiсть тогочасного вiтчизняного полiтичного буття – перманентнi органiзацiйнi розколи, «в основi яких лежали розбiжностi програмного та тактичного характеру».


У вiтчизняному науковому просторi iснуе ще декiлька гносеологiчних пiдходiв до оцiнки подiй, якi вiдбувались на територii сучасноi Украiни в 1917–1920 рр. Один з них яскраво репрезентуе творчiсть авторитетного вiтчизняного франкознавця Я. Грицака[53 - Грицак Я. Страстi за нацiоналiзмом: iст. есеi. – К.: Критика, 2004. – 343 с.]. Есей «Украiнська революцiя 1914–1923: новi iнтерпретацii» безапеляцiйно постулюе такi апрiорнi судження:

– наприкiнцi XVIII ст. до складу Росiйськоi та Австро-Угорськоi iмперiй «були iнтегрованi» саме «украiнськi етнiчнi землi», а не землi Речi Посполитоi,

– у той же самий час автор погоджуеться з висновком анонiмного автора меморандуму Департаменту полiтичноi розвiдки Великоi Британii, який вiдзначав, що навiть у травнi 1918 р. «украiнськi» селяни iдентифiкували себе як «православних», «селян», якi говорять «тутейшою мовою», е «руськими» – що не означае iхньоi належностi до украiнства. «Тому, – справедливо зауважуе Я. Грицак, – шанси украiнськоi iнтелiгенцii змобiлiзувати селян-спiввiтчизникiв, уживаючи лише нацiональнi лозунги, були незначнi. Тому вони свiдомо використовували соцiальне питання, щоб змiцнити нацiональний аспект своеi пропаганди»[54 - Грицак Я. Страстi за нацiоналiзмом… – С. 48, 55.].

Саме тому лiдери «украiнського руху» мусили радикалiзувати свою позицiю передовсiм у земельному питаннi до крайньоi межi – i тут iхнi iнтереси та iнтереси дев’яти з десяти мешканцiв «украiнських губернiй» збiглися у часi i просторi. Скасування приватноi власностi на землю поза правом i законом вимагало застосування неправових, незаконних методiв, терористичних за своiм характером. Отже, залишитися у полiтичному «мейнстрiмi», зберегти для себе полiтичну перспективу на майбутне означало необхiднiсть послiдовно фiзично винищити всiх без винятку приватних власникiв-неселян за походженням, а також iхню «обслугу» – офiцерiв, юристiв, чиновникiв, попiв, спiвробiтникiв правоохоронних органiв та, зрештою, всiх незгодних з програмою украiнськоi Жакерii. Ось лише один iз тисяч прикладiв: мiсце дii – село Іржавцi, тепер Ічнянського району Чернiгiвськоi областi, селяни «розкуркулюють» класика украiнськоi культури Левка Ревуцького – з тим, щоб за якихось пiвстолiття поставити йому в селi пам’ятник…[55 - Салiй І. Крах партiйного колоса. // Факти, роздуми, застереження. – К.: Вирiй, 2007. – С. 129.]

Не можна не вiдзначити справедливостi твердження Я. Грицака про принципову рiзницю мiж росiйськими та украiнськими соцiалiстами (в даному разi – есерами). Росiйськi обстоювали принцип передачi всiх земель у власнiсть «общини», украiнськi – iндивiдуальним господарствам, яких в «украiнських» губернiях було вiд 70 % на Чернiгiвщинi до 97 % на Правобережжi. При цьому полiтична «програма» «украiнського» села передбачала:

– розподiл помiщицьких земель;

– скасування державних монополiй на продовольство;

– повернення до вiльного ринку;

– самоуправлiння «без комунiстiв, росiян та евреiв»;

– скасування колгоспiв та комун;

– повагу до релiгii;

– повагу до мiсцевих традицiй.

Натомiсть iншi, цiлком умогляднi, як нам видаеться, твердження того ж дослiдника нiчого, крiм подиву, не викликають. Наприклад: «<…> уряд Украiни, як i iнших новонароджених держав, був приречений (ким, коли? – Д. Я.) на здiйснення державотворчого експерименту (видiлено нами. – Д. Я.) в умовах безперервних воен. З iншого боку, така комбiнацiя дуже прискорила нацiетворчий процес, який за iнших, мирних умов, протривав би декiлька десяткiв рокiв»[56 - Грицак Я. Страстi за нацiоналiзмом… – С. 55, 56–57.]. Читаючи таке, мимоволi запитуеш небо: а чи не зависокою стала цiна такого експерименту чи такого «прискорення»? Може, краще було б спробувати якось пережити цi «кiлька десяткiв рокiв» у спокiйних умовах, а не в окопах Другоi свiтовоi, в Березi Картузькiй, схронах УПА, оздоровчих закладах ГУЛАГу, Аушвiцi, таборах перемiщених осiб etc.? Можливо, я чогось не розумiю, але глибоко переконаний: мученицька смерть однiеi людини (не говорячи про десятки членiв моеi родини та про мiльйони моiх спiввiтчизникiв) е як на мене неприйнятною цiною за ейфоричну радiсть, отриману навiть шанованим мною колегою вiд прискорення «нацiетворчого процесу».


Проблема цiни

Додумалися вони до цього не самi: пiонером тут, вiрогiдно, став І. Лисяк-Рудницький, згiдно з концептом якого «украiнська революцiя» хоч i не досягла своеi мети[57 - Причини цього вiн з безпосередньою щирiстю перераховував у такому порядку: «надмiрна молодiсть провiдникiв»; «молодечiсть украiнського руху»; «брак сильноi центральноi партii»; «iдейнi збочення тогочасного украiнства». Цит. за: Грицак Я. Страстi за нацiоналiзмом… – С. 70.], але «внутрiшньо переродила суспiльство Украiни», «створила Украiну як модерну полiтичну нацiю». Вiдповiдь на очевидне питання про цiну такого «переродження», про цiну такого «експерименту», вочевидь, виноситься за дужки. Інакше кажучи, панове адвокати цього пiдходу уникають чесноi вiдповiдi на просте питання: що було б краще для мiльйонiв «украiнських» селян та iхнiх нащадкiв, якi на початку цих самих «змагань» не знали навiть, хто вони:

– спокiйний, мирний, поступовий розвиток у федеративнiй демократичнiй Росiйськiй (Польськiй, Австрiйськiй) республiцi, який тривав би, за Я. Грицаком, «десяток рокiв»,

або

– жахлива за своiми наслiдками (соцiальними, економiчними й – i це найголовнiше – гуманiтарними) громадянська вiйна, панування людожерного московського бiльшовицького окупацiйного режиму, кiлькiсть жертв якого в сучаснiй Украiнi – навiть по двох десятках рокiв пiсля проголошення ii державноi незалежностi – все ще пiдраховують державнi, науковi, громадськi та iншi охочi iнституцii?

Та чи iнша вiдповiдь на це питання, на наше глибоке переконання, i обумовлюе свiтоглядну i, отже, наукову позицiю дослiдника. Саме в цьому контекстi i слiд (або не слiд) вибудовувати iерархiю причиново-наслiдкових зв’язкiв, зокрема вiдповiдаючи на питання про причини поразки отого «державотворчого експерименту». Твердження на кшталт «украiнському нацiональному руховi не вдалося здобути визнання та пiдтримку на мiжнароднiй аренi», або: бiльшовикам «поталанило встановити контроль над ядром росiйських етнiчних земель», а «бiлi» натомiсть були «вiдтисненi на периферiю Росiйськоi iмперii, на територii, заселенi неросiйськими народами», i саме «ця геополiтична ситуацiя вiдiграла вирiшальну роль щодо результатiв революцii», вiнцем яких е висновок – «утворення Советського Союзу було бiльше украiнською, нiж росiйською iдеею»[58 - Грицак Я. Страстi за нацiоналiзмом… – С. 59, 60. Автор також указуе й на iншi причини, як-от: «комбiнацiя органiзованого й точно спрямованого масового терору»; «майстерне використання пропаганди»; вмiння лiдерiв ухвалювати «реалiстичнi рiшення» у «критичнi моменти»; компромiс iз нацiональними рухами на околицях iмперii, наслiдком якого стало утворення СРСР, до iдеi якого бiльшовицькi лiдери прийшли «пiд впливом розмаху нацiональних рухiв на окраiнах iмперii». В iншому есеi – «Чому зазнала поразки украiнська революцiя?» – Я. Грицак розширюе цей перелiк, який набувае такого вигляду: вiдсутнiсть стабiльноi ситуацii та вiдносноi нацiональноi суверенностi; Росiя та Нiмеччина «не квапилися визнавати украiнськi домагання»; Антанта вiдмовилася поширити на Украiну принцип права нацiй на самовизначення; сепаратний мир з Нiмеччиною, який «автоматично» перевiв Украiну в табiр переможених; «федералiстичний» ухил украiнських полiтикiв; вiдсутнiсть належного контролю за армiею; органiзований i контрольований «зверху» бiльшовицький терор; кращий рiвень бiльшовицькоi военноi пропаганди. (Див.: С. 72, 73.)], не допомагають вiдповiсти на просте питання. А саме – чи були у лiдерiв «украiнського руху» бодай теоретичнi шанси заснувати на територii сучасноi Украiни неправовими, насильницькими методами та засобами деклароване суспiльство «украiнських» православних селян-трударiв – за неодмiнноi умови винищення всiх iнших прошаркiв суспiльства? Чи цей, з дозволу сказати, «експеримент» вiд початку мав iншi, не вiдомi бiльшостi його щирих учасникiв цiлi?

Головний висновок Я. Грицака – «без Украiнськоi Народноi Республiки не було б Украiнськоi Советськоi Соцiалiстичноi Республiки». Украiнський рух, мовляв, примусив Ленiна зважати на нацiональнi потреби радянських народiв, вiдiйти вiд «унiтаристських» поглядiв, сформулювати iдею СРСР, у якому украiнцi – бодай формально – отримали право жити у складi автономноi держави – «право, якого iх позбавила Росiйська iмперiя та в якому iм вiдмовляли бiлогвардiйськi сили»[59 - Грицак Я. Страстi за нацiоналiзмом… – С. 75.]. Та цiною цього права стали десятки мiльйонiв наших спiввiтчизникiв, безвинно позбавлених життя як внаслiдок дiй нацiонально свiдомих «експериментаторiв», так i послiдовникiв В. І. Ульянова-Ленiна. Вiчна iм пам’ять!

Ну а тi, хто скористався (або був змушений скористатися – проти своеi волi) «правом жити у складi автономноi держави», сповна заплатили за це «щастя». Їхня доля така: «тоталiтарний режим взагалi, а комунiстичний особливо, перетворюе краiну в одне величезне злочинне угруповання, де поруч з нечувано кривавими злочинами, спрямованими проти власного народу, йде процес втягування самого народу в злочини з покладанням на нього колективноi вiдповiдальностi за цi злочини»[60 - Бунич И. Операция «Гроза». Ошибка Сталина. – М., 2002. – С. 678.].


Сучасний стан розумiння проблеми – 5

Наостанок наведiмо приклад ще одного гносеологiчного пiдходу до «вивчення» подiй, якi вiдбувалися на теренах сучасноi Украiни в першi десятки рокiв минулого столiття. Власне, його треба означити не як гносеологiчний, а як вербальний, оскiльки жодного пiзнавального навантаження роботи такого гатунку не несуть взагалi. Твори такого штибу ряснiють фразами на кшталт: «…для вiдродження державностi украiнцi, як i iншi народи, мали необхiдний мiнiмум передумов. У поясненнi того, що iсторична альтернатива не була реалiзована украiнцями, можна видiлити цiлий комплекс факторiв, проте компаративний аналiз визвольноi боротьби свiдчить, що за багатьма з них стояли соцiалiстично-федералiстичнi погляди нацiонального проводу»[61 - Украiнський нацiональний рух в контекстi визвольноi боротьби народiв Центрально-Схiдноi Європи (кiнець ХІХ ст. – 1920 р.): компаратив. аналiз. – 2002. – С. 13–14.].

Або: «… в теорiях визвольноi боротьби народiв Центрально-Схiдноi Європи досягнення автономii визначалось як один з етапiв на шляху вiдновлення втраченоi державностi. В умовах нестабiльностi збереження великоi держави це гарантувало «малим» народам захист вiд претензiй на iхню територiю iнших европейських краiн, як, наприклад, Нiмеччини. Украiнськi лiдери визвольноi боротьби пiсля очевидного розвалу iмперii продовжували боротися за федералiзацiю, а проголошення незалежностi пояснювали як тимчасовий вiдступ вiд iдеалiв. Така позицiя пояснюе iх пасивнiсть у процесах державотворення».

Або: «Негативна оцiнка державностi була перейнята лiдерами Украiнськоi революцii з полiтичних теорiй попередникiв. Неповна соцiальна структура украiнцiв сприймалась як позитивний факт – немае верстви, яка пригнiчуе iншi, немае потреби вести з нею боротьбу та руйнувати державу як механiзм, що забезпечуе гноблення».

Або: «Центральна Рада до кiнця не усвiдомлювала себе як нацiональну владу, тому ii дii були нерiшучими. Ще однiею з причин нерiшучостi лiдерiв Украiни була невпевненiсть у тому, що украiнський народ мае достатнiй рiвень нацiональноi свiдомостi та пiдтримае iх вимоги»[62 - Украiнський нацiональний рух… – С. 11.].

Якщо замало цього, можна навести приклади iнших iнтелектуальних «шедеврiв» сучасноi нам доби: Лютнева революцiя «дуже скоро надала соцiально-полiтичним процесам в Украiнi характеру нацiональноi революцii та поставила на порядок денний вiдновлення державноi незалежностi украiнського народу». Або: «Центральна Рада – нацiональний представницький орган, до якого перейшли законодавчi повноваження»[63 - Стецюк Н. В. Конституцiоналiзм в украiнськiй полiтичнiй та правовiй думцi (середина XIX ст. – кiнець 80-х рокiв XX ст.): дис. канд. юрид. наук. – Л., 2003. – С. 10.] – так, нiбито у «законодавчих повноважень» несподiвано виросли ноги, якими вони й перейшли невiдомо звiдки до штаб-квартири УЦР.

Цитувати подiбнi шедеври можна годинами, годинами (або кiлометрами – як кому подобаеться). Наприклад: «розбудова i правове оформлення нацiональноi держави перiоду 1917–1920 рр. проходили як закономiрне продовження державно-правових традицiй та прагнень в Украiнi, що стали визначальними при виборi генеральних напрямiв i практичних зусиль державо- та правотворення». Чи: «визначальна особливiсть становлення та розвитку системи нацiонального законодавства на початку XX ст. полягала, перш за все, у тому, що вона створювалася практично при одночасному активному формуваннi власноi держави, в умовах майже цiлковитого невизнання права украiнського народу на нацiональне самовизначення». Чи то: «iсторичний досвiд правотворення перiоду вiдродження Украiнськоi держави 1917–1920 рр. мае безпосереднiй зв’язок iз сучасними процесами державотворення i становлення права в Украiнi». Ну i нарештi: «хоча доба визвольноi боротьби не принесла перемоги державноi iдеi, але значення цих трьох рокiв (узагалi-то чотирьох – 1917, 1918, 1919, 1920. – Д. Я.) справдi епохальне. Цей короткий час принiс для украiнського народу здiйснення давньоi великоi мрii, здiйснення великоi засади його рiвностi з iншими народами. Раз досягши ii, вiн уже не може зiйти зi шляху боротьби за свою iсторичну мету»[64 - Подковенко Т. О. Становлення системи законодавства Украiни в 1917–1920 роках (Украiнська Центральна Рада, Гетьманат П. Скоропадського, Директорiя УНР): дис. канд. юрид. наук. – К., 2004. – С. 5, 6, 18.].

Якими артефактами оперують автори подiбних науковоподiбних постулатiв – для нас особисто залишаеться загадкою. Автор цих рядкiв навiть пробував переставляти мiсцями окремi слова в реченнях, а також окремi речення, – результат завжди виходив той самий. Саме тому довелося розгорнути перший том фундаментальноi збiрки документiв «Украiнська Центральна Рада» i з олiвцем в руках ознайомитися з його змiстом.


БЕРЕЗЕНЬ


Тихий початок




А. Бублiков (1875–1941 рр.). Суспiльне надбання



Тодi, у березнi 1917 р., починалося все тихо й непомiтно. Самостiйне та, згодом, самодостатне полiтичне життя в Киевi почалося у середу, 1 березня (тут i далi – дати даються за старим стилем. – Д. Я.) о 6-й ранку, коли киiвський мiський голова, масон (далi – (м)) Ф. Бурчак прочитав телеграму, в якiй його «брат», депутат Державноi думи Александр Бублiков, пiдтвердив повiдомлення голови Думи М. Родзянка про перехiд усiеi повноти влади в державi до рук Тимчасового комiтету Державноi думи та Петроградськоi ради робiтничих i солдатських депутатiв[65 - Киевская мысль. – 1917. – 3 марта.].

Слово – очевидцю:

«… Это были времена легендарные, те времена, когда в садах самого прекрасного города нашей Родины жило беспечальное, юное поколение. Тогда-то в сердцах у этого поколения родилась уверенность, что вся жизнь пройдет в белом цвете, тихо, спокойно, зори, закаты, Днепр, Крещатик, солнечные улицы летом, а зимой не холодный, не жесткий, крупный ласковый снег…

…И вышло совершенно наоборот.






План Киева. 1913 р. Суспiльне надбання



Легендарные времена оборвались, и внезапно и грозно наступила история.

Я совершенно точно могу указать момент ее появления: это было в 10 час. утра 2-го марта 1917 г. (тут Булгаков[66 - Булгаков М. А. Киев-город // М. Булгаков. Белая гвардия. Киев-город. – Х.: Фолио, 2008. – С. 492.] помилився. – Д. Я.), когда в Киев пришла телеграмма, подписанная двумя загадочными словами:

Депутат Бубликов.

Ни один человек в Киеве, за это я ручаюсь, не знал, что должны были означать эти таинственные 15 букв, но знаю одно: ими история подала Киеву сигнал к началу. И началось и продолжалось в течение четырех лет. Что за это время происходило в знаменитом городе, никакому описанию не поддается. Будто уэльсовская анатомистическая бомба лопнула под могилами Аскольда и Дира, и в течение 1000 дней гремело и клокотало, и полыхало пламенем не только в самом Киеве, но и в его пригородах, и в дачных его местах в окружности 20 верст радиусом.






Демонстрацiя в Киевi. Весна (?) 1917 р. Суспiльне надбання






М. Булгаков (1891–1940 рр.). Фото 1910 рр. Суспiльне надбання



Когда небесный гром (ведь и небесному терпению есть предел) убьет всех до единого современных писателей и явится лет через 50 новый, настоящий Лев Толстой, будет создана изумительная книга о великих боях в Киеве. Наживутся тогда книгоиздатели на грандиозном памятнике 1917–1920 годам.

Пока что можно сказать одно: по счету киевлян у них было 18 переворотов. Некоторые из теплушечных мемуаристов насчитали их 12; я точно могу сообщить, что их было 14, причем 10 из них я лично пережил».

Ім’я очевидця – Михайло Булгаков.


Народження Украiнськоi Центральноi Ради – 1

Тими днями на Захiдному театрi военних дiй (далi – ТВД) продовжувалася «необмежена» пiдводна вiйна, оголошена Нiмеччиною 1 лютого. Вiйськовi дii на iнших ТВД практично не проводилися, «центр ваги операцiй цього перiоду лiг виключно на плечi англо-французiв», «французький уряд висувае доктрину… боротьби на виснаження».






М. Бiляшiвський (1867–1926 рр.). Суспiльне надбання



Таким був поточний зовнiшнiй фон, на якому почали розгортатися подii, якi згодом дiстали назву «Лютневоi революцii». О шостiй ранку 1 березня киiвський мiський голова Ф. Бурчак прочитав iсторичну телеграму. Саме Ф. Бурчак та його однодумцi негайно провели збори осередку Всеросiйського союзу мiст: серед учасникiв були Микола Бiляшiвський (м), Андрiй Вязлов (м), Дмитро Дорошенко (м), Федiр Матушевський (м), А. Нiковський (м), Ф. Штейнгель (м), якi ухвалили створити координуючий орган усiх мiських полiтичних партiй та громадських органiзацiй. Того ж дня ухвалу легалiзували через управу Киiвськоi мiськоi думи.


3 березня

«…Многолюдное собрание представителей украинских местных и некоторых провинциальных организаций и групп <…> единогласно приветствовало образование нового правительства и постановило оказывать ему всяческое содействие»[67 - УЦР… – Т. І. – С. 37.].






А. Вязлов (1862–1919 рр.). Суспiльне надбання






Д. Дорошенко (1882–1951 рр.). Суспiльне надбання






Ф. Матушевський (1869–1919 рр.). Суспiльне надбання



Нiмецькi вiйська на Захiдному фронтi розпочали плановий вiдступ на вiдстань 135 км з лiнii Нуарас—Суассон на т. зв. «лiнiю Зiгфрiда».


4 березня

«…состоялось весьма многолюдное собрание членов различных украинских организаций. На собрании этом все организации объединились и вошли в состав комитета «Центральна Рада». <…> Собранием посланы приветственные телеграммы председателю совета министров кн. Львову и министру юстиции Керенскому с выражением надежды, что в свободной России будут удовлетворены все законные права украинского народа»[68 - УЦР… – Т. І. – С. 37.].


9 березня

У своiй першiй вiдозвi «До Украiнського народу! Народе украiнський!» УЦР фактично обiцяе вибори на основi загального, рiвного, прямого й таемного виборчого права та висловлюеться на пiдтримку федеративного принципу державного устрою майбутньоi Росii: «Уперше, украiнський тридцятип’ятимiльйонний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти i як хочеш жити як окрема нацiя. З цього часу в дружнiй сiм’i вiльних народiв могутньою рукою зачнеш сам собi кувати кращу долю»[69 - Там само. – С. 38.].


10 березня

Центральна Рада ухвалюе: ii «полiтично-нацiональним мiнiмумом е домагання демократичноi республiки для Украiни, себто навiть Гетьманщини i цiлковитоi самостiйностi, коли се можливо»[70 - Там само. – С. 40.].


Констатацiя

Саме в цей день в рiшеннях УЦР зафiксовано наявнiсть двох або навiть трьох несумiсних мiж собою пiдходiв до переустрою Росiйськоi держави.


Народження Украiнськоi Центральноi Ради – 2


13 березня

До Киева iз заслання повернувся М. Грушевський. Над будинком Педагогiчного музею пiднято жовто-синiй прапор[71 - Там само. – С. 42–43.].


19 березня

Газета «Вiстi з Украiнськоi Центральноi Ради» повiдомила: «Украiнська Центральна Рада у Киевi органiзувалася 4 березня, об’еднуючи украiнськi органiзацii на спiльних домаганнях: територiальноi автономii Украiни з державною украiнською мовою, з забезпеченням прав нацiональних меншостей – росiян i iнших»[72 - УЦР… – Т. І. – С. 44.].


25–26 березня

З’iзд Товариства украiнських поступовцiв висловився за автономiю Украiни у складi Росii й перейменував органiзацiю на Союз украiнських автономiстiв-федералiстiв. Головою СУАФ обрано С. Єфремова (м), заступниками – Володимира Леонтовича (м) та А. Нiковського (м), членами тимчасового ЦК – Василя Бiднова (м), Д. Дорошенка (м), Степана Ерастова, Ф. Матушевського (м), В. Прокоповича (м), О. Шульгина[73 - Нова рада. – 1917. – 28 березня.].






В. Леонтович (1866–1933 рр.). Суспiльне надбання






В. Бiднов (1874–1935 рр.). Суспiльне надбання




Констатацiя

Упадае в очi вiдсутнiсть прiзвища М. Грушевського в будь-якому контекстi, пов’язаному як iз передреволюцiйною дiяльнiстю ТУПу, так i з легалiзацiею Товариства як полiтичноi сили. На нашу думку, на цiй пiдставi можна стверджувати, що з’iзд СУАФ засвiдчив «розлучення» М. Грушевського з вiльними мулярами.


Народження Украiнськоi Центральноi Ради – 3


27 березня

Краiни Антанти почали наступ пiд Аррасом, маючи на метi остаточний розгром Нiмеччини та завершення вiйни.


КВІТЕНЬ


Украiнський нацiональний з’iзд та першi паростки украiнського фашизму – 1


6 квiтня

Сполученi Штати Америки оголосили вiйну краiнам Почвiрного союзу.

У Киевi, в будинку Купецького зiбрання, вiдкрився Украiнський нацiональний конгрес[74 - Усi деталi див.: Бойко О. Формування територii Украiнськоi незалежноi держави в часи Украiнськоi революцii (1917–1921 рр.). – К., 2007. – С. 4–9.]. Його перша ухвала засвiдчила послiдовнiсть полiтичноi позицii масонiв – членiв ТУП/ СУАФ:

1. «Згiдно з iсторичними традицiями i сучасними реальними потребами украiнського народу з’iзд вважае, що тiльки широка нацiонально-територiальна автономiя Украiни забезпечить потреби нашого народу i всiх iнших народностей, котрi живуть на украiнськiй землi».

2. «Автономний устрiй Украiни, а також iнших автономних краiн Росii матиме повнi гарантii у федеративнiм ладi».






Будинок Купецького зiбрання (тепер Нацiональна фiлармонiя Украiни). 1917 р. Суспiльне надбання



3. «…Єдиною вiдповiдною формою державного устрою з’iзд вважае федеративну й демократичну Республiку Росiйську».

4. «…Одним з головних принципiв украiнськоi автономii – повне забезпечення прав нацiональних меншостей, якi живуть на Украiнi»[75 - УЦР… – Т. І. – С. 54–55.].

5. «…Признаючи за Росiйськими Установчими зборами право санкцii нового державного ладу Росii, в тiм i автономii Украiни, i федеративного устрою Росiйськоi Республiки, <…> до скликання Росiйських Установчих зборiв прихильники нового ладу на Украiнi не можуть зостатися пасивними, але в порозумiннi з меншими народностями Украiни мають негайно (видiлено нами. – Д. Я.) творити пiдстави ii автономного життя».

6. «Украiнський з’iзд, йдучи назустрiч бажанням Тимчасового правительства щодо органiзацii i об’еднання громадських сил, признае негайною потребою органiзацiю Крайовоi ради (Областного совета) з представникiв украiнських краiв i мiст, народностей i громадських верств, до чого iнiцiативу повинна взяти Украiнська Центральна Рада».

7. «Украiнський з’iзд, визнаючи право всiх нацiй на полiтичне самоопредiлення, вважае а) що кордони мiж державами повиннi бути встановленi згiдно з волею пограничноi людности <…>».

8. «…Щоби в тих краiнах Федеративноi Росiйськоi Республiки, в яких украiнський народ складае меншiсть людности, украiнському народовi були забезпеченi права меншостi на таких же умовах, на яких на Украiнi забезпечуються права меншостi неукраiнцiв»[76 - Там само. – С. 58–59 (нумерацiя наша. – Д. Я.).].


Констатацiя

Отже, перший документ першого Украiнського нацiонального з’iзду разом iз цiлком демократичними засадами сформулював i такi, що iх згодом в iншiй центральноевропейськiй краiнi назвали «фашистськими». А саме зажадав створення держави, заснованоi на принципi нацiональноi сегрегацii. Цей принцип, очевидно, несумiсний iз поняттям «демократiя», яка передбачае запровадження рiвних прав для всiх, а не створюе особливих прав для будь-якоi бiльшостi або меншостi. Власне, саме такий принцип було якщо не цiлком зреалiзовано, то ясно задекларовано вiдомим iмператорським Манiфестом у жовтнi 1905 р. Слiд також наголосити i на тiй обставинi, що всi попереднi законодавчi корпуси, якi впродовж 1000 рокiв дiяли на територii сучасноi Правобережноi Украiни, не знали такого поняття, як «нацiональна меншiсть» або «нацiональна бiльшiсть», i, отже, не знали i знати не могли вiдмiнностей у правах та обов’язках мiж ними.

Аналiзуючи перебiг Нацiонального з’iзду та ухваленi ним документи, сучасний дослiдник справедливо констатував вакуум легiтимностi i Нацiонального конгресу, i самоi УЦР, представництво в якiй забезпечувалося на пiдставi територiального, партiйного, професiйного, згодом – нацiонального принципiв, але не на пiдставi загального виборчого права. Отже, ця Рада не була створена правовим шляхом! Фактично саме Нацiональний з’iзд вiдкрив перший етап дiяльностi УЦР, який тривав, за словами цього дослiдника, до жовтня i за який ii дiяльнiсть мала полiтико-декларативний характер. Лише вiд жовтня розпочався другий етап, коли ii дiяльнiсть набула законодавчого характеру, а змiстом ii нiбито «стало вироблення власноi правовоi системи»[77 - Грибенко О. М. Державотворчi процеси в Надднiпрянськiй Украiнi 1917–1920 рр.: iст. аналiз: дис. канд. iст. наук. – Луганськ, 2007. – С. 8.].


Украiнський нацiональний з’iзд та першi паростки украiнського фашизму – 2


4–8 квiтня

«Вiдновлювальна» конференцiя УСДРП висловилася щодо майбутнього правового статусу Украiни у складi Росii (видiлено нами. – Д. Я.). За словами члена УСДРП та УЦР. М. Галагана, «автономiя була давнiм програмовим постулатом УСДРП. Однак у цьому пунктi програма партii вiдзначалась незакiнченiстю, <…> партiя стояла досi на становищi унiтарностi держави. Квiтнева конференцiя зробила у цьому вiдношеннi крок уперед, прийнявши принципову постанову про автономiю для всiх нацiй та заведення федеративного устрою Росiйськоi Республiки»[78 - Галаган М. З моiх споминiв. – К.: Темпора, 2005. – С. 207.].






Л. Бочковський (1895–1919 рр.). Суспiльне надбання


4–5 квiтня

Установчий з’iзд Украiнськоi партii соцiалiстiв-революцiонерiв (УПСР) висловився за негайне втiлення в життя нацiонально-територiальноi автономii Украiни, аграрну реформу, пiдтримку Тимчасового уряду, «оскiльки вiн вiдстоюватиме iнтереси трудового народу». До тимчасового ЦК обрано Леонарда Бочковського, Володимира Залiзняка (1895—1930-тi рр.) Варфоломiя Ігнатiенка, Миколу Ковалевського, Левка Ковалiва, Кузьму Коржа (1887–1919 рр.), Йосипа Маевського (1874–1937 рр.), Павла Христюка.






М. Ковалевський (1892–1957 рр.). Суспiльне надбання






Л. Ковалiв (1894–1937 рр.) Суспiльне надбання






П. Христюк (1880–1941 рр.). Суспiльне надбання




7 квiтня

Нарада Украiнськоi радикально-демократичноi партii (УРДП) оголосила про вiдновлення своеi дiяльностi. До Тимчасовоi ради партii увiйшли: В. Бiднов (м), П. Гродзинський, Д. Дорошенко (м), С. Ерастов, С. Єфремов (м), М. Левицький, Ф. Матушевський (м), А. Нiковський (м), В. Прокопович, Павло Чижевський, Є. Чикаленко (м), І. Шраг (м), О. Шульгин[79 - Нова рада. – 1917. – 9 квiтня.].






П. Чижевський (1860–1925 рр.), депутат І Державноi думи. Суспiльне надбання


9 квiтня

Вiйська Антанти розпочинають наступ у районi м. Реймс. Боi з перервами тривали до 7 червня.


13 квiтня

Голова Украiнськоi нацiональноi ради Петрограда П. Стебницький (м) звертаеться до Тимчасового уряду з iдеею створити спецiальнi обласнi ради на чолi з урядовим комiсаром для управлiння Волинською, Катеринославською, Киiвською, Подiльською, Полтавською, Таврiйською, Харкiвською, Херсонською, Чернiгiвською губернiями та Кубанською областю.


23 квiтня

Загальнi збори УЦР ухвалили Наказ УЦР:

«Украiнська Центральна Рада, будучи представницьким органом усiеi органiзованоi украiнськоi людностi, мае своiм завданням виконати волю тоi людностi, висловлену на Украiнському нацiональному з’iздi, себто переведення автономii Украiни у Федеративнiй Демократичнiй Республiцi з забезпеченням прав нацiональних меншостей, що живуть на територii Украiни (видiлено нами. – Д. Я.) Переймаючи ту волю людностi, УЦР тим самим переймае право iнiцiативи, об’еднання i керування в сьому завданнi дiяльностi органiзацiй, що мають в нiй представництво, i виконання постанов Нацiонального з’iзду»[80 - УЦР… – Т. І. – С. 71.].


Констатацiя

Цiлком очевидно, що зазначену вимогу, з погляду тодiшнiх полiтико-правових обставин i понять, квалiфiкувати iнакше, нiж дикунську, неможливо. Нiяких нацiональних меншостей – укотре наголосимо на цьому – тогочасне суспiльство, держава, полiтичнi практики НЕ ЗНАЛИ. Тим бiльше невiдомим та незрозумiлим для абсолютноi бiльшостi пiдданцiв романовськоi iмперii було саме поняття «Украiна».


Украiнський нацiональний з’iзд та першi паростки украiнського фашизму – 3

27–28 квiтня

Киiвський губернський з’iзд Украiнськоi селянськоi спiлки доручае делегатам на І Всеросiйський селянський з’iзд домагатися автономii Украiни, федеративного устрою Росii, скликання украiнського сейму, формування на основi запасних частин окремих украiнських вiйськових пiдроздiлiв.


Квiтень

Вiдбулася конференцiя РСДРП (об). Перемогла точка зору групи К. Василенка, М. Балабанова (м), І. Кирiенка, якi вважали домагання автономii Украiни «буржуазним»; група, що обстоювала принцип автономного устрою Украiни опинилася в меншостi[81 - Галаган М. Указ. праця. – С. 215.].


Констатацiя

Вiд перших днiв травня з’являються поодинокi симптоми радикалiзацii соцiально-економiчних та полiтичних вимог селянських та «вiйськових» (тобто тих-таки селянських) громадських органiзацiй та iнституцiй.


ТРАВЕНЬ


Центральна Рада починае готувати вiйну з Тимчасовим урядом

3–7 травня

Харкiвський губернський селянський з’iзд зажадав вiд Тимчасового уряду негайного офiцiйного визнання права украiнського народу на нацiонально-територiальну автономiю.






Засiдання першого складу Тимчасового уряду. Суспiльне надбання




5 травня

У Петроградi створено коалiцiйний Тимчасовий уряд пiд головуванням князя Г. Львова (м). До його складу увiйшли І. Годнев, О. Керенський (м), О. Коновалов, О. Мануйлов, В. Набоков (м), М. Некрасов (м), О. Пешехонов, М. Терещенко (м), П. Переверзев, М. Скобелев, І. Церетелi (м), В. Чернов, Д. Шаховський, О. Шингарьов (м).


7 травня

Третя сесiя УЦР констатуе: «головною пiддержкою» Центральноi Ради е селянство[82 - УЦР… – Т. І. – С. 83.].


5–8 травня

І Всеукраiнський вiйськовий з’iзд висловився за негайне «оголошення принципу нацiонально-територiальноi автономii Украiни». Головою Украiнського генерального вiйськового комiтету обрано Симона Петлюру (м).






С. Петлюра. (1879–1926 рр.) 1902 р. Суспiльне надбання




10 травня

Комiтет УЦР вирiшуе iгнорувати вiзит до Киева вiйськового мiнiстра О. Керенського (м) та мiнiстра озброень Францii, одного з керiвникiв «Великого сходу Францii» Альбера Тома (м).


Хто такий Альбер Тома i навiщо вiн приiхав до Росii?

Вiд 1917 р. як учасники цього вiзиту, так i всi без винятку дослiдники обходять увагою змiст та мету цих вiдвiдин, якi, здавалося, лежали на поверхнi. Нам видаеться доречним спитати: перше – з якого дива мiнiстр озброень Францii вiдвiдуе саме Киiв, який нiколи не був хоч скiльки-небудь значимим центром вiйськового виробництва – на вiдмiну, скажiмо, вiд Петрограда?

Друге: невже подорож за маршрутом Париж—Петроград—Киiв вiн здiйснив лише для того, щоб помилуватися киiвськими пагорбами? Як нам здаеться, вiзит його мав мету, аж нiяк не пов’язану з виробництвом мiфiчних озброень у Киевi. А саме – безпосередньо ознайомитися зi станом та перспективами украiнського соцiалiстичного руху, iнституцiалiзованого в Центральнiй Радi. Це – по-перше.






А. Тома (1878–1932 рр.). Суспiльне надбання



По-друге, можна передбачити, що А. Тома мав би оцiнити готовнiсть Тимчасового уряду та УЦР якнайдовше утримувати Схiдний фронт.

По-трете, не можна виключити i того, що вiн мiг бути важливим посередником у переговорах росiйського уряду та УЦР, виступити гарантом досягнутих ними полiтичних домовленостей. Якщо це вiдповiдае дiйсностi, то можна стверджувати, що своеi мети в цьому пунктi вiн та О. Керенський – нагадаймо, «масонський куратор Украiни» – не досягли.






А. Тома пiд час вiзиту до Петрограду. Суспiльне надбання



Доказ, принаймнi щодо петроградськоi частини вiзиту, пощастило знайти у вже цитованiй роботi В. Брачева. А. Тома, пише дослiдник, та iнший значний керiвник «Великого сходу Францii» соцiалiст Марсель Кашен (у майбутньому – один з лiдерiв французьких комунiстiв) пiд час зустрiчi з О. Керенським, «посилаючись на його масонську клятву 1912 р.», нiбито «вимагали вiд нього не покинути Францiю у бiдi та не укладати сепаратноi мировоi угоди з нiмцями»[83 - Брачев В. С. Указ. праця.].

Але й без цитованого свiдчення ця iсторiя, на вiдмiну вiд багатьох iнших iсторiй тiеi доби, вiдома добре, давно i в усiх деталях. Історiя ця – класика полiтичноi теорii та практики, яскрава iлюстрацiя стратегiчноi безвиходi, в якiй опинилася Росiйська держава та ii полiтики – без огляду на iдеологiчнi уподобання. Суть проблеми – неможливiсть для нового державного проводу пiдтримувати одночасно два зовнiшньополiтичнi курси. Перший, сформований попереднiм полiтичним режимом, передбачав доведення вiйни до переможного завершення та висунення переможеним територiальних претензiй, вимог економiчних компенсацiй тощо. Другий, а саме його прагнула переважна бiльшiсть населення краiни, передбачав якнайскорiше завершення вiйни, навiть за рахунок вiдмови вiд територiальних та економiчних претензiй.






М. Кашен (1869–1958 рр.). Суспiльне надбання



Варто пам’ятати, що навiть помiркована, легальна, думська росiйська полiтична опозицiя використовувала всi можливi й неможливi засоби для дискредитацii режиму Романових.

Один з найрадикальнiших крокiв у цьому напрямку здiйснив лiдер конституцiйно-демократичноi партii та один iз вождiв Прогресивного блоку в Державнiй думi Павло Мiлюков. 1 листопада 1916 р. з думськоi трибуни вiн звинуватив iмператрицю та прем’ер-мiнiстра у пiдготовцi сепаратноi мировоi угоди з Нiмеччиною.

Головне питання, яке поставив лiдер думськоi опозицii: «Що це – дурiсть чи зрада?», – стало крилатим висловом, який облетiв усю краiну. Вже на емiграцii П. Мiлюков визнав: «тверде рiшення скористатися вiйною для здiйснення перевороту було ухвалено нами вiдразу пiсля початку цiеi вiйни. <…> Бiльше чекати ми не могли, оскiльки знали, що наприкiнцi квiтня або на початку травня (1917 р. – Д. Я.) наша армiя повинна була перейти у наступ, результати якого вiдразу докорiнно припинили б будь-якi натяки на незадоволення та спричинилися б у краiнi до вибуху патрiотизму та трiумфування».

Отримавши в першому революцiйному урядi посаду мiнiстра закордонних справ, П. Мiлюков негайно вiддав розпорядження всiм росiйським закордонним представництвам надавати сприяння у поверненнi на батькiвщину емiгрантiв-революцiонерiв. Саме цим «дозволом» негайно скористалися майбутнi могильники Мiлюкова, конституцiйно-демократичноi партii, Тимчасового уряду та демократичноi Росii – Володимир Ульянов-Ленiн та його побратими-поплiчники.

Найгучнiший, не менш далекоглядний вчинок мiнiстра закордонних справ – урядова нота, яка мiстила обiцянку уряду неухильно дотримуватися своiх зобов’язань перед союзниками. Цей документ, датований 18 квiтня, був, так би мовити, зовнiшньополiтичним продовженням Декларацii Тимчасового уряду вiд 27 березня.

Ця декларацiя, з одного боку, пiдтверджувала «повне дотримання зобов’язань, прийнятих щодо наших союзникiв». З iншого боку, документ мiстив пункти, призначенi, сказати б, для «внутрiшньополiтичного» вжитку, покликанi задовольнити антивоеннi настроi населення. Ідеться, насамперед, про «впевненiсть» уряду у найскорiшому завершеннi вiйни «без анексiй та контрибуцiй», що прямо суперечило цiлям, якi ставили перед собою союзники Росii.

На вiдмiну вiд Росii, яка вступила у вiйну, не маючи достатньо ясних i осмислених зовнiшньополiтичних цiлей, Францiя та Велика Британiя вступили у вiйну саме задля анексiй та контрибуцiй – головно вiд Нiмеччини та Австро-Угорщини. Насамперед, через Ельзас та Лотарингiю, яка увiйшла до складу Другого рейху пiсля Франко-прусськоi вiйни 1871 р., та нiмецькi колонiальнi володiння тощо. 22 квiтня антивоенна державна позицiя була офiцiйно й одноголосно схвалена на засiданнi петроградського уряду.

Очевидно, що така позицiя не могла викликати захоплення у Лондонi та Парижi: головний союзник поставив пiд сумнiв сам сенс ведення вiйни та неймовiрнi жертви i втрати, якi понесли воюючi краiни.

Французький посол у Петербурзi з професiйною безпосереднiстю iнформував свое керiвництво: «Якщо, як я того боюся, росiйський уряд почне домагатися вiд нас перегляду наших попереднiх угод про засади миру, ми, на мою думку, повиннi будемо без вагань заявити йому, що ми енергiйно обстоюемо збереження цих угод, заявивши ще раз про наше рiшення продовжувати вiйну до остаточноi перемоги. Якщо ми не вiдхилимо перемовин, до яких вождi соцiал-демократичноi партii, i навiть п. Керенський, сподiваються нас схилити, наслiдки цього можуть виявитися непоправними»[84 - Палеолог М. Царская Россия накануне революции / пер. с франц. Д. Протопопова и Ф. Ге. – М.; Петроград: Гос. изд-во, 1923 // http://az.lib.ru/p/paleolog_m/text_0010.shtml. Запис у щоденнику вiд 13 (26) квiтня.]. Уряд проблему розумiв. Альбер Тома iнформував колег у Парижi: «Соцiалiсти вимагають вiд уряду, зокрема i вiд п. Керенського, пред’явлення дипломатичноi ноти, у якiй союзникам пропонувалося би переглянути сукупнiсть iхнiх цiлей вiйни. П. Мiлюков, – писав до Парижа А. Тома, – думае, що вiн не може поступитися. Мiж цими двома тенденцiями уряд коливаеться. Менi здаеться, що я можу пошукати, – переконував пан мiнiстр, – тимчасове рiшення, яке, по-перше, дозволило би, – що я вважаю капiтальним, – чинному урядовi уникнути потрясiння та розвалу».

«Дипломатичнi» заходи французького мiнiстра, як це випливае зi щоденних нотаток посла Жоржа-Морiса Палеолога, взагалi довели ситуацiю до абсурду. Французькi посланцi висунули iдею, згiдно з якою перехiд Ельзасу та Лотарингii пiд французьку юрисдикцiю мав би вiдбутися тiльки пiсля проведення вiдповiдного плебiсциту[85 - Там само. (Запис у щоденнику М. Палеолога вiд 14 (27) квiтня.)], хоча однiею з декларованих цiлей вiйни з боку Францii було вiдновлення ii права на володiння цими провiнцiями, права, яке взагалi не потребуе плебiсциту!

Крiм того, – i на це також слушно вказував французький посол, – для проведення такого плебiсциту треба було спочатку звiльнити Ельзас та Лотарингiю – а отже, спершу переможно завершити вiйну. Усе це, наголосiмо, цiлком серйозно пропонували однi полiтики й обговорювали iншi, не менш поважнi. Дискусii вiдбувалися в той час, нагадаемо, коли нiмцi стояли не так уже i далеко вiд Марни[86 - Див. напр.: Livesey A. Historical Atlas Of World War I. – New York: A Henry Holt Reference Book, 1994. – 192 p. – PP. 120–125.].






Ж.-М. Палеолог (1859–1944 рр.). Суспiльне надбання



У дискусiю – несподiвано для головних ii учасникiв – втрутився ще один суб’ект, – «революцiйнi» маси Петрограда. Насамперед солдати столичного гарнiзону, якi не були в захватi вiд iдеi продовження вiйни – чи до «переможного», а чи до будь-якого iншого кiнця, з «анексiями та контрибуцiями» й без них.






Г. Львов (1861–1925 рр.). Суспiльне надбання



Нова влада, покликавши iх до полiтичного життя, звiльнила демона, який бажав тiльки одного – «чорного» перерозподiлу земельноi власностi, зрештою – будь-якоi власностi взагалi. І чого вiн, цей демон, зовсiм не бажав, так це загинути на фронтi. Демонстрацii цього нового суб’екта росiйського полiтичного життя, пiдтриманi або й спровокованi крайнiми лiвими полiтичними силами, мали наслiдком першу урядову кризу. Опоненти Мiлюкова – О. Керенський та прем’ер-мiнiстр князь Георгiй Львов, – пiдтриманi А. Тома (що засвiдчив той-таки Палеолог), використали кризу для вiдставки мiнiстра закордонних справ та формування коалiцiйного уряду за участю соцiалiстiв.


10–11 травня

Комiтет Центральноi Ради сформував делегацiю до Тимчасового уряду на чолi з В. Винниченком, – до складу делегацii увiйшов С. Єфремов (м).


11 травня

У комiтетi Центральноi Ради «складенi проф. Грушевським декларацii вiд iменi Центрального уряду (якщо вiн згодиться): 1) у справi автономii Украiни i 2) у справi утворення Крайовоi ради i Крайового комiсарства». В декларацii йшлося:

«Украинский народ, добровольно соединившийся с Московским государством под условием сохранения своих государственных прав, был самовольно и незаконно лишен своих автономных прав Романовыми, нарушившими заключенный с ним договор. Украинский народ не переставал добиваться восстановления своих прав ввиду того, что политические, экономические и культурные условия его существования требовали автономии его национальной области. С низложением Романовых он единодушно заявил о необходимости, в интересах трудовых масс, скорейшего осуществления широкой национально-территориальной автономии Украины. Временное правительство, желая теснейшим образом связать в общих достижениях оба братские народы, считает своим долгом теперь же заявить, что оно считает совершенно справедливым и основательным возобновление украинской автономии, попранной царской деспотией, и, видя в ней залог прочной связи великого украинского народа с Российской державой, будет всемерно содействовать ее осуществлению, предоставляя санкцию автономии Украины Российскому Учредительному собранию»[87 - УЦР… – Т. І. – С. 86.].


Констатацiя

Аналiзувати цю полiтичну абракадабру скiльки-небудь докладно немае потреби. Зауважимо хiба що таке:

– «украiнський народ» нiколи добровiльно з Московською державою не «з’еднувався». 1654 р. було пiдписано угоду про перехiд Вiйська Запорозького пiд владу московського царя, а не про об’еднання двох держав чи, тим бiльше, двох народiв;

– тогочасне право не знало такого поняття, як «автономiя нацiональноi областi»;

– Тимчасовий уряд мав мандат вiд законно обраноi Державноi думи та самочинно утвореноi, Петроградськоi ради робiтничих i солдатських депутатiв лише на те, щоб довести краiну до Установчих зборiв, що практично означало необхiднiсть провести загальнонацiональнi демократичнi вибори та скликати Установчi збори;

– Тимчасовий уряд тому i називався «тимчасовим», що його мандат дiяв тiльки до моменту скликання Зборiв, перед якими цей уряд мав скласти повноваження;

– тiльки законно обранi Установчi збори згiдно з тогочасними поняттями про право мали законнi повноваження вирiшувати питання державного устрою майбутньоi Росiйськоi держави;

– жодного права вирiшувати питання державного устрою краiни в цiлому або будь-яких ii губернiй чи краiв Тимчасовий уряд не мав в принципi;

– декларацiя М. Грушевського стверджувала, що угоду з московською державою уклав весь «украiнський народ», але вимагала юридично вiдсутньоi в системi понять тогочасного права «широкоi нацiонально-територiальноi автономii» лише в iнтересах «трудових мас».

Зовсiм просто: нелегiтимна, тобто не обрана всiм народом i всiм народом не визнана органiзацiя вимагала реалiзацii недiйсного права лише для однiеi – в даному випадку т. зв. «трудовоi», i то лише украiномовноi – частини пiдданцiв / громадян) Росiйськоi держави.


Декларацiя Крайового комiтету

Текст декларацii такий: «В видах успешного согласования деятельности государственных, общественных и национальных учреждений и организаций Украины, в интересах утверждения нового строя и устранения национальных обострений учреждается должность временного краевого комиссара, с поручением организовать Краевой совет из представителей всего населения украинской территории, т. е. губерний Киевской, Подольской, Волынской, Черниговской, Полтавской, Харьковской, Екатеринославской, Херсонской и Таврической (выделение украинских частей из этих губерний и, наоборот, включение в состав украинской области украинских частей из смежных губерний, каковы Холмская, Гродненская, Минская, Курская, Воронежская, Кубанская обл. и пр., предоставляется Краевому совету по соглашению с Временным правительством и населением этих территорий). Краевой комиссар должен являться представителем Временного правительства в Краевом совете и посредником в сношениях его с Временным правительством»[88 - УЦР… – Т. І. – С. 86.].


Констатацiя

Це не що iнше, як спроба нелегiтимного органу (який нiбито представляв «культурнi» iнтереси лише однiеi з нацiональних груп громадян) розповсюдити свою владу de facto на 15 з 58 губернiй краiни, з яких лише 9 можна було назвати власне «украiнськими» з етнографiчноi, культурноi, iсторичноi, але аж нiяк iз точки зору полiтичноi або юридично-правовоi.


УЦР: курс на вiйну з Тимчасовим урядом

Уже вiд першоi половини травня УЦР свiдомо взяла курс на загострення вiдносин iз законним центральним урядом. Рiвень сучасних уявлень про комплекс вiдносин мiж УЦР та Тимчасовим урядом сформований грунтовними розвiдками сучасноi дослiдницi Олександри Кудлай. З ii дослiдження, наприклад, випливае, що росiйська демократiя не заперечувала принципу «права нацiй на самовизначення». Принциповим було винайти юридичний механiзм його iмплементацii. Дослiдниця показала: вiдносини мiж УЦР та Тимчасовим урядом i росiйськими полiтичними партiями в 1917 р. детермiнувалися тим, що останнi, «визначаючи шлях до розв’язання нацiонального питання в Росii, беззастережно дотримувалися збереження ii цiлiсною державою i вiдкладали його розв’язання до скликання Всеросiйських Установчих зборiв». У цьому питаннi уряд послiдовно обстоював принципову позицiю: «“украiнське» питання” становить одну з проблем майбутнього державного устрою Росii i тому його вирiшення перебувае у виключнiй компетенцii Всеросiйських Установчих зборiв».

Ще одна причина, яка детермiнувала таку позицiю, полягала в тому, що кадети та лiве крило Державноi думи «рiшуче заперечували необхiднiсть скликання легiтимного органу законодавчоi влади в краiнi – Державноi думи, що мало своiм наслiдком колосальний дефiцит легiтимностi самого Тимчасового уряду». Але, оскiльки iгнорувати тиск УЦР з кожним тижнем ставало складнiше, Петроград був-таки змушений вдатися до палiативних дiй: уряд створив спецiальну комiсiю для розгляду украiнських домагань. А основним з них було «створення правових умов та закладання засад нацiонально-територiальноi автономii Украiни у складi демократичноi Росiйськоi держави».

Остаточно оформити полiтичнi та економiчнi зв’язки Украiни й Росii передбачалося пiсля скликання Всеросiйських Установчих зборiв. Логiчно, що «створена для розгляду украiнських вимог спецiальна урядова комiсiя, – пише О. Кудлай, – зокрема запитувала, що таке автономiя з юридичноi точки зору i як ii розумiе украiнська делегацiя». Оскiльки ясноi чiткоi вiдповiдi в урядi так i не отримали, остiльки «загалом Тимчасовий уряд у своiй дiяльностi виявляв неприхильне ставлення до украiнських домагань, вважаючи iх перешкодою на шляху розвитку загальноросiйськоi революцii».

Вiдмова уряду вийти за межi свого мандата, за межi чинного правового поля, вважае О. Кудлай, «змусила» Центральну Раду «вдатися до рiшучих дiй, а саме – видати свiй I Унiверсал».

Намагаючись перевести дiяльнiсть УЦР в правове поле, Петроград спочатку прагнув «обмежити коло повноважень Генерального Секретарiату та кордонiв автономноi Украiни», що було оформлено в «Інструкцii Генерального секретарiату Тимчасового уряду на Украiнi». І в такiй ситуацii, вважае дослiдниця, перед Центральною Радою не було iншого вибору, як iти революцiйним шляхом та видати I Унiверсал. У вереснi-жовтнi уряд натомiсть удався до тактики iгнорування Генерального секретарiату, а УЦР та ГС, дотримуючись «обережного та пасивного» курсу, «не змогли опанувати ситуацiю в Украiнi» та «взяти до своiх рук кермо влади в краi»[89 - Кудлай О. Б. Центральна Рада – Тимчасовий уряд: боротьба за автономiю (березень—жовтень 1917 р.): дис. канд. iст. наук. – К., 1997. – 18 с. – С. 9, 10, 12, 14–16.].


15 травня

Розпочався наступ Антанти бiля Мессiн.

Комiтет Центральноi Ради призначив М. Ткаченка своiм представником в «юридичнiй нарадi з пiдготовки проекту про Установчi збори», фактично визнавши тим самим свiй статус як «нацiонально-полiтичноi органiзацii»[90 - Другим представником незабаром став П. Стебницький. Див.: УЦР… – Т. І. – С. 88, 535.].


19 травня

Вiзит вiйськового та морського мiнiстра О. Керенського до УЦР. Мiнiстр закликав украiнських дiячiв «бути мудрими та спокiйними»: «Я не знаю, в каком смысле вы говорите об автономии Украины. Я могу категорически заявить, что во Временном правительстве есть желание сделать все, что возможно, что по долгу и совести они могут считать возможным, позволительным брать на себя, в том числе и все, что касается автономии Украины. Но вот вы говорите про санкцию Учредительным собранием, значит вы хотите поставить Учредительное собрание перед готовым фактом, а мы бы хотели, чтобы Учредительное собрание положило основание самому факту».

М. Грушевський, зi свого боку, виклав точку зору, фактично – ультиматум УЦР до Тимчасового уряду: «Мы ведь говорим лишь о восстановлении нас в старых правах. Мы имели документ, который у нас потом вырвали Романовы. У нас существовало право, и мы позволяем себе требовать его обратно. <…> Мы больше ждать не можем… Удовлетворение требований украинского народа откладывать нельзя, и Центральная Рада не могла бы взять на себя ответственности за последствия в случае, если бы они удовлетворены не были»[91 - УЦР… – Т. І. – С. 91, 92.].


Гiпотеза автора

Наступнi подii: саме на цiй зустрiчi вiдбувся остаточний розкол мiж членами «Великого сходу народiв Росii», якi пiдтримували несумiснi мiж собою концепцii державного переустрою i, отже, розв’язання нацiонального питання в Росiйськiй державi.

Перша група – умовно назвiмо ii «правою» (О. Гальперiн, О. Керенський, М. Василенко, Д. Дорошенко, М. Суковкiн, М. Терещенко та iншi) – обстоювала правовий шлях вирiшення проблеми на загальноросiйських Установчих зборах.

Друга група, яку умовно можна назвати «лiвою» (М. Грушевський, С. Петлюра, С. Єфремов та iншi), вирiшила пiти неправовим шляхом створення Украiнськоi держави.


УЦР: курс на вiйну з Тимчасовим урядом – 2


25 травня

Завершився наступ Антанти бiля Мессiн. За 10 днiв боiв вiйська краiн Згоди захопили територiю площею майже 50 кв. км.


10–27 травня

Перший з’iзд рад Румунського фронту, Чорноморського флоту, Одеськоi областi (Ради робiтничих i солдатських депутатiв Бессарабськоi, Херсонськоi, Таврiйськоi i частини Подiльськоi губернiй) пiдтримав полiтику Тимчасового уряду та ухвалив резолюцiю на пiдтримку украiнського руху.






Е. Вандервельде (1866–1938 рр.), державний дiяч, мiнiстр закордонних справ Бельгii(1925–1927 рр.). Суспiльне надбання




26 травня

До Киева завiтав один з лiдерiв II Інтернацiоналу Емiль Вандервельде (вiрогiдно (м)).


28 травня

Вiйськовий мiнiстр О. Керенський заборонив проведення ІІ Всеукраiнського вiйськового з’iзду, головою якого було обрано письменника В. Винниченка.


28 травня – 3 червня

I Всеукраiнський селянський з’iзд[92 - Як зазначили укладачi збiрки «Украiнська Центральна Рада. Док. i матерiали», «фактично це був з’iзд делегатiв вiд Селянськоi спiлки, тобто вiд незаможного (видiлено нами. – Д. Я.) селянства». – УЦР… – Т. І. – С. 535.] зажадав «встановлення в Росii федеративно-демократичноi республiки з нацiонально-територiальною автономiею Украiни та забезпечення прав нацiональних меншостей»[93 - Полiтичнi системи Украiни 1917–1920 рокiв: спроби творення i причини поразки. – К.: Дух i Лiтера, 2003. – 767 с. – С. 89.].


Констатацiя

Полiтичнi подii останнiх днiв травня – перших днiв червня виразно зафiксували подальшу радикалiзацiю вимог нацiонально-соцiалiстичноi бiльшостi УЦР. Починаеться незворотний процес полiтичного розмежування мiж легiтимними органами державноi влади, законно обраними органами мiсцевого самоврядування, громадськими органiзацiями загальнодемократичного спрямування, з одного боку, та незаконними, нелегiтимними, але полiтично впливовими Украiнською Центральною Радою, Радами селянських та вiйськових депутатiв i украiнськими нацiонал-соцiалiстичними партiями – УПСР та УСДРП, з другого.






Делегати І Всеукраiнського селянського з’iзду. Суспiльне надбання




ЧЕРВЕНЬ


Початки «нацiональноi», «трудовоi» «украiнськоi» держави – 1


2 червня

Вiдкрилася IV сесiя УЦР. М. Грушевський «читае телеграму з Петрограда вiд Стебницького про те, що Тимчасовий уряд вiдкинув домагання Центральноi Ради»[94 - УЦР… – Т. І. – С. 99.].

На закритому вечiрньому засiданнi УЦР ухвалюе:

«Обмiркувавши одповiдь Тимчасового росiйського уряду на домагання Украiнськоi Центральноi Ради i зважаючи на те, що признання прав украiнського народу на автономiю вiдповiдае його трудовим i нацiональним iнтересам, загальнi збори Центральноi Ради, поповненi Радою селянських депутатiв та Вiйськовим генеральним комiтетом, признали, що одкинувши домагання Центральноi Ради, Тимчасовий росiйський уряд свiдомо пiшов всупереч iнтересам трудового народу на Украiнi i всупереч ним же (урядом) проголошеному принципу самовизначення народiв. Через це загальнi збори Центральноi Ради вважають необхiдним:

1. Звернутися до всього украiнського народу з закликом органiзуватись i приступити до негайного (видiлення наше. – Д. Я.) закладання пiдвалин автономного ладу на Украiнi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/daniil-borisovich-yanevskiy/grushevskiy-skoropadskiy-petlura/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Яковенко Н. Украiнська шляхта з кiнця ХIV до середини XVII столiття. Волинь i Центральна Украiна. – 2-ге вид., перегл. i випр. – К.: Критика, 2008. – 470 с.




2


ВКЛ та РП – Велике князiвство Литовське та Рiч Посполита.




3


Усi деталi див.: Гудзяк Б. Криза i реформа: Киiвська митрополiя, Царгородський патрiархат i генеза Берестейськоi унii. – Л., 2000. – 426 с.




4


Яковенко Н. Указ. праця. – С. 17, 24, 35, 37, 39, 41, 45, 49, 57, 62, 64, 65, 77, 79, 80, 82, 84–85, 87, 88, 90, 91, 98, 100, 121, 124, 203, 215, 228.




5


Бiль В. Полiтика Австро-Угорщини щодо Украiни пiд час Першоi свiтовоi вiйни // Окупацiя Украiни 1918 року. Іст. контекст-стан дослiдження – економiчнi та соцiальнi наслiдки / упоряд.: Вольфрам Дорнiк, Стефан Карнер. – Чернiвцi, 2009. – С. 55.




6


Яковенко Н. Указ. праця. – С. 10.




7


Фукуяма Ф. Великий крах. Людська природа i вiдновлення соцiального порядку. – Л.: Кальварiя, 2005. – 377 с.




8


Хмiль І., Куташев І. Наростання селянського екстремiзму в Украiнi (березень – жовтень 1917 р.) // Проблеми вивчення iсторii Украiнськоi революцii 1917–1921 рр. – К., 2002. – 295 с. – С. 53–77.




9


Бевз Т. А. Формування Украiнськоi держави за доби Центральноi Ради (березень 1917 р. – квiтень 1918 р.): автореф. дис. канд. iст. наук. – К., 1995. – С. 15.




10


Гомотюк О. Є. Центральна Рада в украiнському державотворчому процесi (березень 1917 – квiтень 1918).: дис. канд. iст. наук. – Тернопiль, 1997. – 24 с.




11


Мотенко Я. В. Селянський рух в Харкiвськiй губернii (1917–1921 рр.): дис. канд. iст. наук. – Х., 2005. – 19 с.




12


Цит. за: Ляйдiнгер Г. «Червонi» проти «бiлих». Украiна та «громадянська вiйна» в Росii // Окупацiя Украiни 1918 року. – С. 86.




13


Украiна: полiтична iсторiя. ХХ – початок ХХI столiття. К.: Парламентське вид-во, 2007. – 1027 с.




14


Украiна: полiтична iсторiя… – С. 35, 37.




15


Масненко В. Історичнi концепцii М. С. Грушевського та В. К. Липинського. Методологiчний та суспiл. – полiт. вимiри украiнськоi iсторичноi думки 1920-х рокiв. – К.; Черкаси: Брама-ІСУЄП, 2000. – С. 255.




16


Тельвак В. В. Рецепцiя творчоi спадщини Михайла Грушевського в iсторичнiй думцi кiнця XIX – 30-х рокiв XX столiття: автореф. дис. д-ра iст. наук. – К., 2009. – С. 17.




17


Стецюк Н. В. Конституцiоналiзм в украiнськiй полiтичнiй та правовiй думцi (середина XIX ст. – кiнець 80-х рокiв XX ст.): дис. канд. юрид. наук. – Л., 2003. – С. 3, 29.




18


Украiна: полiтична iсторiя… – С. 227, 229.




19


Украiна: полiтична iсторiя… – С. 243, 248.




20


Там само. – С. 244.




21


Украiна: полiтична iсторiя… – С. 251.




22


Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм. XV–XVIII вв. – Т. 3. Время мира. – М.: Прогресс, 1992. – 679 с. – С. 19.




23


Верховцева І. Г. Дiяльнiсть земств Правобережноi Украiни (1911–1920 рр.): дис. канд. iст. наук. – Ізмаiл, 2004. – С. 11–12.




24


Докл. див.: Бармак М. Формування владних iнституцiй Росiйськоi iмперii на Правобережнiй Украiнi. Кiнець XVIII – перша половина XIX ст. – Тернопiль: Астон, 2007. – 511 с. – С. 482, 483, 484, 485, 487, 488, 489, 490, 491; Комарнiцький О. Б. Мiстечка Правобережноi Украiни в добу украiнськоi революцii (1917–1920 рр.): дис. канд. iст. наук. – Чернiвцi, 2005. – 20 с. – С. 8, 9, 10, 11.




25


Гудь Б. В. Украiно-польськi конфлiкти XIX – першоi половини XX столiття: етносоцiальний аспект: дис. д-ра iст. наук. – Л., 2008. – 34 с. – С. 19–23, 25, 26.




26


Ващук Д. П. Обласнi привiлеi Волинi та Киiвщини: генеза i функцiонування у другiй половинi XV – першiй третинi XVI ст.: автореф. дис. канд. iст. наук. – К., 2005. – 18 с. – С. 10–12, 14.




27


Скрипник А. Ю. Дiяльнiсть адмiнiстративних установ Подiльськоi губернii (1793–1914 рр.): автореф. дис. канд. iст. наук. – К., 2007. – 20 с. – С. 10, 12, 15.




28


Савченко В. Украiна масонська. – К.: Нора-Друк, 2008. – С. 137–227 та iн.




29


Дильонгова Г. Історiя Польщi. 1795–1990. – К.: Вид. дiм «Киево-Могилянська академiя», 2007. – С. 58.




30


Брачев В. С. Масоны в России: от Петра I до наших дней (история) // http://www. gumer. info/authors. php? name




31


Брачев В. С. Указ. праця.




32


Як показала О. Крижановська, принаймнi деякi дослiдники вважають «парамасонською, тобто не суто масонською, а такою, що iснувала окремо й паралельно з масонським орденом».




33


Всi важливi обставини та деталi див.: Брачев В. С. Указ. праця.




34


Див.: Жванко Л. Всеросiйський земський союз та Всеросiйський союз мiст: створення вертикалi допомоги бiженцям Першоi свiтовоi вiйни (украiнський контекст) // http://dspace. nbuv.gov.ua/




35


http://www.ukrmason.org/ukr/landmark.php




36


http://www.ukrmason.org/ukr/12.php




37


Докл. див.: Савченко В. Украiна масонська. – С. 221 i далi.




38


Див. розвiдки К. Бондаренка: http://www.ukrmason.org/ukr/publication.php?pid=5 та О. Головенського http://www.malakava.com.ua/article/5926




39


Дильонгова Г. Указ. праця. – С. 54.




40


Валiон О. М. Роль М. Грушевського у нацiонально-культурному вiдродженнi украiнського народу (кiн. ХІХ – поч. ХХ ст.): дис. канд. iст. наук. – Тернопiль, 2003. – С. 9, 15.




41


Будз В. П. Фiлософiя iсторii Михайла Грушевського… – С. 11, 16.




42


Валiон О. М. Указ праця. – С. 15.




43


Будз В. П. Указ. праця. – С. 11, 12, 13, 15, 16.




44


Терещенко Ю., Осташко Т. Украiнський патрiот iз династii Габсбургiв. – К.: Темпора, 2008. – 381 с. – С. 6, 7, 47.




45


Див.: Терещенко Ю., Осташко Т. Указ. праця. – С. 15, 16, 47.




46


Див.: Терещенко Ю., Осташко Т. Указ. праця. – С. 7, 8, 10–13.




47


Раухенштайнер М. Росiя та Австро-Угорщина в Першiй свiтовiй вiйнi. Вiйна, розпад та новий початок (1914–1918) // Окупацiя Украiни 1918 року… – С. 31, 37.




48


Украiна: полiтична iсторiя… – С. 255.




49


Украiнська Центральна Рада: док. i матерiали: у 2 т. – Т. І. 4 березня – 9 грудня 1917 р. – К.: Наукова думка, 1996. – 588 с. – С. 397 (Далi – УЦР…).




50


Див.: УЦР… – Т 1. – С. 465, 466–469.




51


Украiна: полiтична iсторiя… – С. 272.




52


Любовець О. М. Ідейно-полiтичнi процеси в украiнських партiях у контекстi альтернатив революцiйноi доби (1917–1920): дис. д-ра iст. наук / Киiв. нац. ун-т iм. Т. Г. Шевченка. – К., 2006. – 31 с. – С. 25, 26.




53


Грицак Я. Страстi за нацiоналiзмом: iст. есеi. – К.: Критика, 2004. – 343 с.




54


Грицак Я. Страстi за нацiоналiзмом… – С. 48, 55.




55


Салiй І. Крах партiйного колоса. // Факти, роздуми, застереження. – К.: Вирiй, 2007. – С. 129.




56


Грицак Я. Страстi за нацiоналiзмом… – С. 55, 56–57.




57


Причини цього вiн з безпосередньою щирiстю перераховував у такому порядку: «надмiрна молодiсть провiдникiв»; «молодечiсть украiнського руху»; «брак сильноi центральноi партii»; «iдейнi збочення тогочасного украiнства». Цит. за: Грицак Я. Страстi за нацiоналiзмом… – С. 70.




58


Грицак Я. Страстi за нацiоналiзмом… – С. 59, 60. Автор також указуе й на iншi причини, як-от: «комбiнацiя органiзованого й точно спрямованого масового терору»; «майстерне використання пропаганди»; вмiння лiдерiв ухвалювати «реалiстичнi рiшення» у «критичнi моменти»; компромiс iз нацiональними рухами на околицях iмперii, наслiдком якого стало утворення СРСР, до iдеi якого бiльшовицькi лiдери прийшли «пiд впливом розмаху нацiональних рухiв на окраiнах iмперii». В iншому есеi – «Чому зазнала поразки украiнська революцiя?» – Я. Грицак розширюе цей перелiк, який набувае такого вигляду: вiдсутнiсть стабiльноi ситуацii та вiдносноi нацiональноi суверенностi; Росiя та Нiмеччина «не квапилися визнавати украiнськi домагання»; Антанта вiдмовилася поширити на Украiну принцип права нацiй на самовизначення; сепаратний мир з Нiмеччиною, який «автоматично» перевiв Украiну в табiр переможених; «федералiстичний» ухил украiнських полiтикiв; вiдсутнiсть належного контролю за армiею; органiзований i контрольований «зверху» бiльшовицький терор; кращий рiвень бiльшовицькоi военноi пропаганди. (Див.: С. 72, 73.)




59


Грицак Я. Страстi за нацiоналiзмом… – С. 75.




60


Бунич И. Операция «Гроза». Ошибка Сталина. – М., 2002. – С. 678.




61


Украiнський нацiональний рух в контекстi визвольноi боротьби народiв Центрально-Схiдноi Європи (кiнець ХІХ ст. – 1920 р.): компаратив. аналiз. – 2002. – С. 13–14.




62


Украiнський нацiональний рух… – С. 11.




63


Стецюк Н. В. Конституцiоналiзм в украiнськiй полiтичнiй та правовiй думцi (середина XIX ст. – кiнець 80-х рокiв XX ст.): дис. канд. юрид. наук. – Л., 2003. – С. 10.




64


Подковенко Т. О. Становлення системи законодавства Украiни в 1917–1920 роках (Украiнська Центральна Рада, Гетьманат П. Скоропадського, Директорiя УНР): дис. канд. юрид. наук. – К., 2004. – С. 5, 6, 18.




65


Киевская мысль. – 1917. – 3 марта.




66


Булгаков М. А. Киев-город // М. Булгаков. Белая гвардия. Киев-город. – Х.: Фолио, 2008. – С. 492.




67


УЦР… – Т. І. – С. 37.




68


УЦР… – Т. І. – С. 37.




69


Там само. – С. 38.




70


Там само. – С. 40.




71


Там само. – С. 42–43.




72


УЦР… – Т. І. – С. 44.




73


Нова рада. – 1917. – 28 березня.




74


Усi деталi див.: Бойко О. Формування територii Украiнськоi незалежноi держави в часи Украiнськоi революцii (1917–1921 рр.). – К., 2007. – С. 4–9.




75


УЦР… – Т. І. – С. 54–55.




76


Там само. – С. 58–59 (нумерацiя наша. – Д. Я.).




77


Грибенко О. М. Державотворчi процеси в Надднiпрянськiй Украiнi 1917–1920 рр.: iст. аналiз: дис. канд. iст. наук. – Луганськ, 2007. – С. 8.




78


Галаган М. З моiх споминiв. – К.: Темпора, 2005. – С. 207.




79


Нова рада. – 1917. – 9 квiтня.




80


УЦР… – Т. І. – С. 71.




81


Галаган М. Указ. праця. – С. 215.




82


УЦР… – Т. І. – С. 83.




83


Брачев В. С. Указ. праця.




84


Палеолог М. Царская Россия накануне революции / пер. с франц. Д. Протопопова и Ф. Ге. – М.; Петроград: Гос. изд-во, 1923 // http://az.lib.ru/p/paleolog_m/text_0010.shtml. Запис у щоденнику вiд 13 (26) квiтня.




85


Там само. (Запис у щоденнику М. Палеолога вiд 14 (27) квiтня.)




86


Див. напр.: Livesey A. Historical Atlas Of World War I. – New York: A Henry Holt Reference Book, 1994. – 192 p. – PP. 120–125.




87


УЦР… – Т. І. – С. 86.




88


УЦР… – Т. І. – С. 86.




89


Кудлай О. Б. Центральна Рада – Тимчасовий уряд: боротьба за автономiю (березень—жовтень 1917 р.): дис. канд. iст. наук. – К., 1997. – 18 с. – С. 9, 10, 12, 14–16.




90


Другим представником незабаром став П. Стебницький. Див.: УЦР… – Т. І. – С. 88, 535.




91


УЦР… – Т. І. – С. 91, 92.




92


Як зазначили укладачi збiрки «Украiнська Центральна Рада. Док. i матерiали», «фактично це був з’iзд делегатiв вiд Селянськоi спiлки, тобто вiд незаможного (видiлено нами. – Д. Я.) селянства». – УЦР… – Т. І. – С. 535.




93


Полiтичнi системи Украiни 1917–1920 рокiв: спроби творення i причини поразки. – К.: Дух i Лiтера, 2003. – 767 с. – С. 89.




94


УЦР… – Т. І. – С. 99.