Книга - Соловецький етап. Антологія

Соловецький етап. Антологiя
Антология

Юрiй Павлович Винничук


Великий науковий проект
Горезвiсна Соловецька каторга прийняла до себе майже всiх представникiв народiв СРСР i навiть Європи й Америки. Можна вважати, що советська табiрна система почалася, коли 13 жовтня 1923 року було створено Соловецький табiр особливого призначення з двома пересильно-розподiльчими пунктами у Архангельську та Кемi. Каторга проiснувала до 2 листопада 1939 р.

«Соловецькi табори – краiна мук i вiдчаю. Переважну бiльшiсть з тих, хто туди потрапляв, чекала загибель. У заплiснявiлих мурах монастиря, де колись ченцi кадили фiмiам покори Всевишньому, тепер фабрикували романтичну брехню про любов-ненависть i царство Боже на землi», – писав письменник І. Гришин-Грищук, який пережив сибiрськi табори.

Ця антологiя присвячуеться тому останньому етапу 1937-го року з Соловкiв до урочища Сандармох у Карелii, де було вистрiляно цвiт украiнськоi iнтелiгенцii, а серед них кiлька десяткiв науковцiв та бiля трьох десяткiв письменникiв – Валер’яна Пiдмогильного, Миколу Зерова, Павла Филиповича, Мирослава Ірчана, Валер’яна i Клима Полiщукiв, Олексу Слiсаренка, Григорiя Епiка, Юлiана Шпола, Василя Штангея, Марка Вороного, Михайла Лозинського, Леся Курбаса та багатьох iнших… Протягом п’яти днiв – 27 жовтня i 1—4 листопада – було убито 1111 в’язнiв.

Минуло 80 рокiв вiд цiеi дати.





Соловецький етап

Антологiя





Соловецька трагедiя


Соловецька каторга прийняла до себе майже всiх представникiв народiв СССР, а навiть Європи й Америки. З Соловкiв починаеться советська табiрна система, коли 13 жовтня 1923 р. було створено Соловецький табiр особливого призначення з двома пересильно-розподiльчими пунктами в Архангельську та Кемi. Каторга проiснувала до 2 листопада 1939 р.

«Соловецькi табори – краiна мук i вiдчаю. Переважну бiльшiсть iз тих, хто туди потрапляв, чекала загибель. У заплiснявiлих мурах монастиря, де колись ченцi кадили фiмiам покори Всевишньому, тепер фабрикували романтичну брехню про любов-ненависть i царство Боже на землi», – писав письменник І. Гришин-Грищук, який пережив сибiрськi табори.

«Не було в СРСР такоi соцiальноi верстви, представники якоi б не опинялись на Соловках, – зазначають упорядники грунтовного збiрника соловецьких матерiалiв «Остання адреса» (Киiв, 2003). – Це було справжне еднання всiх трудящих – робiтникiв, селян i, зрозумiло, «прошарку» – iнтелiгенцii. Не забував режим i про релiгiйних дiячiв. За вiдомостями самих репресивних органiв, у 1923—1924 роках було заарештовано 2 469 священнослужителiв, а в 1931—1932-му – 19 8126. Чимало з них опинились саме на Соловках. До того ж на островi серед в’язнiв були люди рiзних нацiональностей. Значний вiдсоток серед них завжди становили украiнцi».

За спогадами Семена Пiдгайного, якому пощастило вижити, до середини 1937 р. на Соловках було зiбрано найкращих представникiв «украiнськоi пiдсоветськоi iнтелiгенцii та украiнських комунiстичних кiл».

У нас прийнято вважати Сталiна найбiльшим тираном, але насправдi ще Ленiн вдавався до терору i вважав, що стару iнтелiгенцiю, старi полiтичнi сили треба усунути або знищити. От тiльки вiн росiйських письменникiв та вчених випустив за кордон, а украiнцi такого щастя не мали. В одному з листiв до Сталiна Ленiн писав: «Арестовать несколько сот и без объявления мотивов – выезжайте, господа!.. Харьков обшарить, мы его не знаем, это для нас «заграница». Чистить надо быстро…»

Дуже шкода, що не було вислано за кордон ще й украiнських iнтелектуалiв, якi б таким чином могли вижити, як вижили росiйськi. Своiх вони тодi ще жалiли.

Сталiн, керуючись настановами Ленiна, знищив майже до решти стару ленiнську гвардiю, а окрiм неi i бiльшiсть полководцiв. Заможне селянство вважалося теж ворогом, як i iнтелiгенцiя, а особливо та, яка втекла з Заходу, шукаючи раю в бiльшовицькому пеклi.

Чекiсти шили липовi справи тисячами, вигадуючи неiснуючi контрреволюцiйнi органiзацii, а потiм у 1938-му перестрiляли й тих, хто слухняно шив тi справи. Знищено було не тiльки рядових чекiстiв, але й великих начальникiв, як Балицький, Єжов, Ягода. В своему останньому словi перед розстрiлом 3 лютого 1940 р. Єжов заявив: «Я почистив 14 000 чекiстiв. Але величезна моя провина в тому, що я мало iх почистив».

Цiкаво, що найбiльше терор зачепив чекiстiв-евреiв, яких у 1935 роцi в НКВД працювало 40%, а в 1940 роцi iх залишилося 4% вiд усього особового складу.

«Серйозноi i спецiальноi розробки потребують питання моральних критерiiв, за якими дiяли чекiстськi органи, – пишеться в збiрнику «Остання адреса». – Тут можна вказати на одну характерну рису: з року в рiк iнструкцii з добору кадрiв усе менше нагадували про вiдданiсть «справi пролетарiату». Керiвникiв ЧК, а згодом ГПУ—НКВД, хвилювало насамперед iнше – вмiння працiвникiв бути дисциплiнованими, виконувати всi доручення, зберiгати секретнiсть у будь-якiй справi».

Уявлення про тогочаснi умови роботи дае невеличкий уривок з листа групи комунiстiв-чекiстiв до ЦК РКП(б) вiд 18 березня 1921 р.: «Як це не сумно, але ми повиннi зiзнатися, що комунiст, потрапляючи до каральних органiв, перестае бути людиною, а перетворюеться на автомат, який вводиться в дiю механiчно. Навiть механiчно мислить, бо в нього вiдiбрали право не тiльки вiльно говорити, але й вiльно iндивiдуально мислити… Тепер, якщо ми подивимося на комунiстiв, якi знаходяться у пролетарських каральних органах, то ми побачимо, що вони стоять поза полiтичним життям Республiки, оскiльки завдяки довгому перебуванню в каральних органах, завдяки одноманiтнiй, черствiй, механiчнiй роботi, що полягае тiльки у розшукуваннi злочинцiв i в знищеннi, вони поступово проти власноi волi стають iндивiдами, якi живуть окремим життям. В них розвиваються поганi нахили, як пихатiсть, честолюбство, жорстокiсть, черствий егоiзм тощо, i вони поступово, для себе непомiтно, вiдколюються вiд нашоi партiйноi сiм’i, створюючи свою особливу касту, що страшенно нагадуе касту колишнiх жандармiв… Будучи броньованим кулаком партii, цей самий кулак б’е по головi партii».

Багато чого автори цього листа визначили дуже влучно. Тенденцii, що виявилися ще на початку 20-х рокiв, не тiльки не зникли, а навпаки, змiцнилися в наступнi роки. І бив «броньований кулак» у першу чергу не по головi партii, а по представниках iнтелiгенцii, насамперед – староi украiнськоi iнтелiгенцii. Всебiчне нагромадження «компромату» проти неi почалося досить рано, як i досить рано розпочалося розгортання полiтичних процесiв за наперед пiдготовленим сценарiем.

Першим з них в Украiнi був процес над членами колишнього найпотужнiшого конкурента бiльшовикiв – Украiнськоi партii соцiалiстiв-революцiонерiв (УПСР) у травнi 1921 р. Цей процес вiдомий ще пiд назвою «справа Голубовича» (за iменем колишнього прем’ер-мiнiстра УНР Всеволода Голубовича). Усi обвинувачення мали виключно полiтичний характер i були пiдпорядкованi задуму «затаврувати» уряд Украiнськоi Народноi Республiки (за укладення миру з нiмцями у 1918 роцi, органiзацiю повстанськоi дiяльностi, за Варшавську угоду 1920 р. тощо).

Матерiали у цiй справi збирали чекiсти. Попередне слiдство здiйснював заступник начальника особливого вiддiлу ВУЧК С. Дукельський, а В. Балицький очолював спецiальну комiсiю. Згори з полiтбюро було «пiдказано», як готувати обвинувальний акт: «В обвинувальному актi вiдзначити зв’язок з бандитами та бiлогвардiйцями як на Украiнi, так i за кордоном… Процес використати, щоб дати характеристику поведiнки украiнськоi iнтелiгенцii».

До речi, свiдками на згаданому процесi були В. Затонський, колишнi члени УПСР П. Любченко, О. Шумський, І. Кулик, В. Еллан-Блакитний, Ю. Мазуренко. Лише В. Блакитний помре власною смертю, а решта дiячiв були знищенi.

Олександра Шумського, наркома освiти Украiни у 1924—1927 роках, було оголошено навiть лiдером «нацiонального ухилу» (разом з письменником Миколою Хвильовим та економiстом Михайлом Волобуевим). На початку 1927 р. його усунули з посади й вiдправили працювати в Росiю. У 1933 роцi його заарештовано, вiдправлено на Соловки, потiм – на заслання у Красноярський край. 1946 р., коли вiн повертався в Украiну, його було вбито за особистим розпорядженням Сталiна й Кагановича.

4 вересня 1926 р. заступник голови ГПУ УСРР Карл Карлсон, помiчник начальника секретного вiддiлу (СВ) Ошер Абугов i тимчасово виконуючий обов’язки начальника 1-го вiддiлення СВ Борис Козельський пiдписали службовий обiжник пiд назвою «Про украiнський сепаратизм». Стрижень цього важливого документа орiентував на збiр всебiчноi iнформацii про прихильникiв «украiнiзацii», насамперед з числа представникiв «правоi» украiнськоi iнтелiгенцii, тобто середовища украiнських iнтелектуалiв, зокрема тих, хто повернувся (або ще хотiв повернутися) в Украiну пiд впливом декларованоi «украiнiзацii». Автори цього закритого листа вiдверто пояснюють, чому це слiд робити:

«Та обставина, що украiнськi нацiоналiсти припинили вiдкриту боротьбу з Радянською владою i формально визнали ii, не означае, що вони остаточно примирилися з теперiшнiм станом речей i щиро вiдмовились вiд ворожих задумiв.

Тут наявною е не змiна iдеологii, а змiна тактики…

Термiн «культурноi роботи» заступив гасло збройноi боротьби за незалежнiсть, що провалилося.

«Культурна боротьба» набула величезноi популярностi i втягнула до лав своiх прибiчникiв переважну бiльшiсть найвиднiших представникiв украiнськоi контрреволюцii».

У листi названо найбiльш небезпечнi, з точки зору ГПУ, осередки украiнства, якi використовують умови «украiнiзацii» у своiх розрахунках. У першу чергу це – Украiнська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), «могутнiй оплот нацiоналiзму i чудове агiтацiйне знаряддя», Всеукраiнська академiя наук (ВУАН), яка «зiбрала навколо себе компактну масу колишнiх примiтних дiячiв УНР».

Докладно було проаналiзовано ситуацiю на селi, умови початку iндустрiалiзацii, тенденцii в середовищi украiнськоi емiграцii. І все це заради того, щоб зробити висновок про те, що «на роботу по украiнськiй громадськостi необхiдно звернути найсерйознiшу увагу», та пiдкреслити зростання активностi «ворожих нам соцiальних i полiтичних прошаркiв».

Отже, паралельно з офiцiйними декларацiями партiйних керiвникiв, ГПУ задовго до вiдкритого наступу на «украiнiзацiю» розгортало власну контрукраiнiзацiю, готуючи в такий спосiб компромат проти всiх, кого чекiсти вважали «небезпечними» для комунiстичного режиму. Знаючи це, можемо тепер зрозумiти, чому так блискавично точно ГПУ—НКВД пiзнiше, вже з кiнця 20-х рокiв, буде трощити украiнську iнтелiгенцiю.

Цiкаво, що украiнцiв не тiльки не випускали на Захiд, хiба що на короткий час, а навпаки, ще й заманювали в Украiну. Таке враження, що украiнiзацiя була задумана саме з тiею метою, аби заманити якомога бiльше украiнських емiгрантiв та втiкачiв. А потiм iх усiх знищили.

У 1935 роцi в Украiнi було заарештовано 24 934 осiб, у 1936-му – 15 717, у 1937-му – 159 573, у 1938-му – 108 006, у 1939-му – 12 000, у 1940-му – близько 50 тисяч.

Та повернiмося до соловецькоi трагедii. Як пишуть дослiдники, «на осiнь 1937 р. у багатьох соловчан термiни ув’язнення закiнчувались». Треба було вирiшувати, що з ними робити, оскiльки вихiд на волю цих людей, засуджених у бiльшостi за полiтичними статтями, був небажаний для режиму.

Збереглося чимало документiв про те, як в’язнi-украiнцi реагували на посилення режиму щодо них, зокрема, на вiдправку з iнших таборiв СРСР до Соловецького вiддiлення НКВД. Ось один з таких документiв – агентурна записка вiд 1 квiтня 1936 р.: «Арешт i вiдправка з Караганди подiяли приголомшуюче. Всi були обуренi раптовим вилученням з роботи i термiновою вiдправкою пiд конвоем у доволi важких умовах перевозки.

Чутно було багато нарiкань на адмiнiстрацiю Карлагу, на ГУЛАГ у цiлому…

У той же час давали поради… мовчати, потрiбно бути обережним, бо всi розмови будуть у кiнцевому рахунку вiдомi органам НКВД.

Тодi почали спiвати… Органiзатором спiву був Гоца. Першим помiчником його – Миколаенко. Спiвали все народнi пiснi, всi галицькi пiснi, релiгiйнi, австрiйськi, польськi, нiмецькi, чеськi, угорськi… Всi, крiм росiйських. І крiм революцiйних. Вийшло це випадково чи не випадково, але це факт».

З особливою увагою соловецькi в’язнi слiдкували за подiями в Украiнi. Наприклад, у груднi 1935 р. Ю. Самборський зауважив, що «останнiм часом почали звозити у Соловки украiнцiв з усiх таборiв, це засвiдчуе, що з украiнцями ще не закiнчили». У березнi 1936 р. М. Ірчан-Баб’юк говорив: «Переслiдування всього украiнського здiйснюеться з математичною планомiрнiстю, i, допоки живий Сталiн, Украiна не перестане бути об’ектом чистки, що не припиняеться».

До речi, жорстоким було ставлення не тiльки до украiнських, а й до iнших «нацiоналiстiв». У цьому зв’язку не можна не згадати цiлком слушне зауваження Жака Россi, автора унiкального «Довiдника по ГУЛАГу», про те, що пiсля жовтня 1917 р. було багато засуджених за «буржуазний нацiоналiзм». Спочатку серед них траплялись i росiяни, але на початок 20-х рокiв вони зникають: «Авторовi, який з 1937 до 1958 р. побував у десятках пенiтенцiарних закладiв, не довелось зустрiти жодного росiянина з цим обвинуваченням. Водночас чисельнiсть всiх неросiйських «буржуазних нацiоналiстiв» систематично зростае».

М. Ірчан-Баб’юк у груднi 1936 р., коментуючи виступ Сталiна на з’iздi рад, сказав: «У мене розвiялись всiлякi iлюзii щодо пом’якшення моеi долi, а також щодо амнiстii. Всi, хто мае 58-му статтю, тепер засудженi на фiзичне знищення».

Агенти ЧК старанно записували все, що було мовлено в таборах. Таким чином було зафiксовано багато цiкавих думок. Зокрема iсторик М. Яворський говорив 4 лютого 1936 р.: «Самогубство Скрипника було наслiдком його розчарування у Сталiнi, який змiнив свое ставлення до украiнських справ у 1932—1933 роках i пiдтримав Постишева у його боротьбi проти украiнського народу. Така змiна у настроях Сталiна особливо тяжко вiдбилася саме на Скрипниковi, оскiльки 1929 р. ЦК ВКП(б) санкцiонував не лiнiю Постишева, а лiнiю Скрипника. Спрямованiсть Постишева – довести Украiну до повного розчинення ii в «единой неделимой». Пiсля виконання цього завдання Постишев пiде на вiдпочинок, оскiльки, безсумнiвно, буде усунений Сталiним. Поки що боротьба проти украiнського нацiоналiзму не скоро вщухне. «Врятований» за Кагановича у 1936 роцi, обов’язково буде викритий Гринько як голова нацiоналiстичноi органiзацii. Тут, до речi, йому пригадають складання боротьбистського меморандуму проти ЦК КП(б)У у 1919 роцi».

Вiн мав рацiю. Постишев справдi пiшов на вiдпочинок, але… вiчний.

11 листопада 1936 р. Яворський каже: «Украiна – це тепер лише одна назва, оскiльки украiнського там нiчого немае… На Соловках за 150 рокiв iхнього iснування як царськоi в’язницi пробули лише 102 чоловiки ув’язнених, а скiльки ж тисяч прибуло на Соловки, рахуючи з 1923 р.?» У груднi 1936 р., говорячи про свое визволення, Яворський зауважив, що його, напевно, кудись вишлють, а там «удавлять, як кошеня, оскiльки вiн сам особисто вважае себе вiдкритим ворогом Радянськоi влади… Допоки мiй народ, тобто Украiна, бiдуе, я повинен або боротися, або сидiти у в’язницi, що також е боротьбою».

Такi необережнi, але смiливi слова, звiсно, лише пiдштовхували чекiстiв до повного знищення ворога, який не каеться.

Як вибивали зiзнання у нафантазованих злочинах, демонструе свiдчення одного з в’язнiв: «Менi пропонували написати заяву ще до арешту, що я член УВО. Потiм я все-таки пiддався провокацii, повiрив наполегливим запевненням слiдчого у те, що писати потрiбно, оскiльки цього вимагають iнтереси партii i Радвлади. Нинi я цiлком усвiдомив увесь розмах цiеi справи, ненавиджу себе за малодушнiсть i наiвнiсть… Вважаю, що Павло Постишев як головний махер цiеi уявноi справи УВО увiйде в iсторiю украiнського народу як найбiльш вiдразливий, жадiбно-кривавий погромник украiнсько-нацiональноi культурноi сили, народноi душi – iнтелiгенцii. Історiя не знае такого погрому на Украiнi. Усi iншi арешти, зокрема, так званих троцькiстiв та iнших, – це маскування поголовного погрому украiнських кадрiв… Пiд гаслом едино недiлимого Союзу… захищаеться едино недiлима Росiя».

Ось ще один уривок з доносу в квiтнi 1937 р.: «Гуцуляк розповiдав, як Балицький i Постишев покликали до себе Чичкевича i запропонували йому писати про дii УВО у блоцi з троцькiстами. Чичкевич пiшов додому i купив собi кiлька пляшок горiлки, випив, прийшов своечасно, але нiчого не написав. Тодi Балицький з Постишевим наказали його заарештувати i через деякий час викликали до себе в кабiнет заарештованого Чичкевича, пригостили цигаркою. «Ну як, – запитують, – усвiдомили? Будете говорити правду? Ви ж хотiли вбити…» Балицький показуе на себе i Постишева. Чичкевич кивнув головою, склали протокол i далi вже вiн писав на замовлення слiдчого».

У виступi на XII з’iздi КП(б)У у 1934 р. професора М.Чичкевича згадав В.Балицький: «Ми його допитували разом з П. Постишевим. Вiн дуже довго не говорив стосовно того, що ця форма (тобто тероризм. – Ред.), цей метод боротьби застосовуеться органiзацiею, вiн довго не зiзнавався, що у тому, що такого роду директиву дано з закордонного центру, з Берлiнського центру, але згодом, побачивши таку компанiю, як Постишев i Балицький, вирiшив зiзнатись (аплодисменти)».

Опинившись у концтаборi, украiнцi й надалi перебували пiд ковпаком, за ними стежили, фiксували iхнi контакти i розмови. В одному з циркулярiв зазначалося: «Пропонуемо усiх вище перерахованих ув’язнених взяти в агентурну розробку, встановивши за ними постiйне стеження… З’ясуйте iхнi зв’язки у таборi i поза ним, як цi зв’язки вiдбуваються, на якiй роботi використовуються, ставлення до безпосередньоi i громадськоi роботи. Вживiть заходiв до припинення тенденцiй до втечi. Надiшлiть на них дiловi i полiтичнi характеристики».

В агентурному повiдомленнi вiд 23 лютого 1937 р. читаемо: «Стае очевидним, що у Кремлi (тобто Соловецькому Кремлi. – Ред.) iснуе украiнська фашистська органiзацiя». У березнi 1937 р. таемний iнформатор повiдомляв: «Видно, що iснуе якась група… що згуртувалась як внутрiшня емiграцiя i живе яскраво визначеним i глибоко вкорiненим фашистським духом».

«Та перед тим, як чинити розправу, режим мусив бодай формально ii виправдати, – пишуть упорядники згаданого збiрника. – Тому вирiшили створити новi справи, тепер вже тюремнi. І iх створили, поклавши в основу повiдомлення iнформаторiв. Саме вони постачали «компромат» – вiдомостi про настроi, розмови, оцiнки, що iх висловлюють запланованi до знищення iншi в’язнi. І таку iнформацiю видобули, поклавши саме ii в основу багатьох розстрiльних справ.

Збереглась довiдка з 1956 р., що виразно фiксуе механiзм, за яким здiйснювались репресивнi акцii проти соловецьких в’язнiв: «На осiб, якi знаходились в ув’язненнi у Соловецькiй тюрмi, попередне розслiдування не проводилось, а за агентурними вiдомостями або за довiдкою по старiй слiдчiй справi виносились на засiдання Особливоi трiйки, яка i ухвалювала свое рiшення». Цi матерiали стали основою для тюремних справ, а також «розстрiльних» протоколiв засiдання особливоi трiйки Управлiння НКВД по Ленiнградськiй областi, на пiдставi яких, власне, i вiдбулася каральна акцiя».

Незабаром пiсля розстрiлу тисячi ста одинадцяти полiтичних в’язнiв розпочалася чистка в рядах соловецького начальства. Начальника Соловецькоi в’язницi Івана Апетера арештували 26 грудня 1937 р. i розстрiляли в Москвi 22 серпня 1938 р.

Його заступник Петро Раевський начальником побув не довго – лише до жовтня 1938 р. Вiдтодi вiн працював начальником Новочеркаськоi в’язницi НКВД. 10 листопада 1939 р. його заарештували i невдовзi розстрiляли.

Пiд «розстрiльними» протоколами трiйки УНКВД по Ленiнградськiй областi стоiть пiдпис Леонiда Заковського, справжне iм’я якого Генрiх Штубiс. Один з найвiдомiших чекiстiв сталiнськоi доби, латиш за походженням, Заковський належав до ревних виконавцiв репресивноi полiтики, про його дiяльнiсть було створено чимало мiфiв i легенд.

Вiн був особою, близькою до Ф. Дзержинського, i зробив блискавичну службову кар’еру. Але його жорстокiсть вражала навiть колег. Про нього згадував колишнiй вiдповiдальний спiвробiтник НКВД М. Шрейдер: «Коли Заковський, вiдомий старим чекiстам як кар’ерист i аморальна людина, прибув до Ленiнграда, там розпочалися безпiдставнi арешти комунiстiв i керiвних позапартiйних спiвробiтникiв, яких звинувачували у приналежностi до троцькiстсько-зiнов’евськоi опозицii. Чекiсти, якi працювали у той перiод у Ленiнградi, розповiдали, що за наказом Заковського у числi iнших було заарештовано, вислано або розстрiляно багато радянських громадян лише за те, що вони мали таке саме прiзвище, як вбивця Кiрова Нiколаев».

Активнiсть начальника УНКВД по Ленiнградськiй областi у викриттi ворогiв народу була настiльки бурхливою, що керiвникам НКВД часом доводилося навiть стримувати його. Скажiмо, коли Заковський написав довiдку про незадовiльну роботу вiйськових заводiв мiста i вимагав покарати винних, то навiть Ягода здивувався: «А де тут контрреволюцiя, де шкiдництво?»

Робота Заковського у Ленiнградi дiстала найвищу оцiнку керiвництва. 26 листопада 1935 р. вiн здобув звання комiсара державноi безпеки 1-го рангу, яке дорiвнювалося званню командарма 1-го рангу i сучасному званню генерала армii, а потiм нагороджений орденом Червоноi зiрки i орденом Ленiна.

Заковський нахвалявся, що й самого Карла Маркса змусив би зiзнатися у роботi на Бiсмарка, i мав серед ежовцiв репутацiю начальника, у якого всi 100% заарештованих зiзнавались у шпигунствi.

Інколи Заковський i сам брав участь у знищеннi «ворога». Коли Єжов розпочав чистки людей Ягоди, чекiстiв арештовували i розстрiлювали одного за одним. Але заарештувати начальника 7-го iноземного вiддiлу НКВД комiсара 2-го рангу А. Слуцького не наважувався. Тодi вiн доручив Фриновському «розв’язати» це питання. 17 лютого 1938 р. начальник ГУГБ запросив Слуцького до свого кабiнету на доповiдь. Невдовзi туди завiтав Заковський i сiв поруч iз доповiдачем. У серединi доповiдi Заковський несподiвано накинувся на Слуцького та затис йому рота хустиною з хлороформом. Тут же з сусiдньоi кiмнати з’явився Альохiн зi шприцом у руцi й зробив жертвi iн’екцiю отрути. Спiвробiтникам НКВД повiдомили, що Слуцький перенервував пiд час доповiдi, а газета «Правда» надрукувала зворушливий некролог про вiрного сина партii.

Та навiть i ця активнiсть не врятувала Заковського вiд загибелi. 16 квiтня 1938 р. його усунули з усiх посад у НКВД, через чотири днi призначили начальником будiвництва Куйбишевського гiдровузла, а ще через дев’ять днiв заарештували. 29 серпня 1938 р. Вiйськова колегiя Верховного суду СРСР засудила Заковського на смерть. Вирок було виконано того ж дня.

Були знищенi i його найближчi родичi.

16 серпня 1937 р. з’явилася спецiальна директива М. Єжова:



«1. З 25 серпня розпочати i в двомiсячний термiн закiнчити операцiю по репресуванню найбiльш активних контрреволюцiйних елементiв з числа утримуваних у тюрмах ГУГБ, засуджених за шпигунську, диверсiйну, терористичну, повстанську i бандитську дiяльнiсть, а також членiв антирадянських партiй та iнших контрреволюцiонерiв, якi проводять у тюрмах ГУГБ активну антирадянську роботу.

У Соловецькiй тюрмi ГУГБ репресуванню пiддати також бандитiв i карнi елементи, якi ведуть у тюрмi злочинну роботу.

2. Всi перерахованi контингенти пiсля розгляду iхнiх справ на Трiйках при УНКВД пiдлягають розстрiлу.

3. Вам для Соловецькоi тюрми затверджено для репресування 1200 осiб».

19 серпня 1937 р. ця директива надiйшла у Ленiнград, i Л. Заковський передав ii для виконання своему заступниковi В. Гарiну. У серпнi i вереснi керiвництво i оперчекiстська частина Соловецькоi тюрми пiдготували i передали в Ленiнград 1116 довiдок i тюремних справ на в’язнiв, якi пiдлягали розстрiлу. Потiм були складенi «розстрiльнi» протоколи.

16 жовтня 1937 р. Л. Заковський надiслав заступниковi начальника адмiнiстративно-господарського управлiння УНКВД Ленiнградськоi областi капiтану держбезпеки Михайлу Матвееву розпорядження: «Предлагается осужденных Особой Тройкой УНКВД ЛО согласно прилагаемых к сему копий протоколов Тройки за №№ 81, 82, 83, 84 и 85 от 9, 10 и 14 октября с/г—ВСЕГО в количестве 1116 человек РАССТРЕЛЯТЬ. Для этой цели Вам надлежит немедленно выехать в г. Кемь и связавшись с Начальником Соловецкой тюрьмы ГУГБ Ст. майором Госбезопасности т. Апетер, которому одновременно с этим даются указания о выдаче осужденных, – привести приговора в исполнение согласно данных Вам лично указаний.

Исполнение донесите, представив по возвращении акты».


Соловецьких в’язнiв етапували морем до Кемi, звiдти залiзницею iх перевезли до Медвеж’егорська в Карелii, де розмiстили у слiдчому iзоляторi НКВД. Саме тут 27 жовтня 1937 р. Матвеев прийняв вiд Раевського першу партiю в’язнiв (207 осiб вiдповiдно до протоколу №81). Звiдси в’язнiв вивезли в урочище Сандармох, де того самого дня i розстрiляли. Для катiв це стало несподiваним уроком: в’язнi намагалися втекти i нападали на конвой. Тодi пiдсилили засоби безпеки. Решту ув’язнених, яких розстрiлювали з 1 по 4 листопада, спочатку роздягали до нижньоi бiлизни, зв’язували руки i ноги, затикали кляпом рота, а потiм штабелями складували на вантажну машину й вивозили на мiсце розстрiлу.

Матвеев особисто (iнодi за допомогою помiчника коменданта УНКВД Ленiнградськоi областi молодшого лейтенанта держбезпеки Г. Алафера) в урочищi Сандармох щодня розстрiлював вiд 180 до 265 в’язнiв. Розстрiлював, як сказано в одному з документiв, «быстро, точно и толково».

Пiсля проведених екзекуцiй М. Матвеев був нагороджений («за успешную борьбу с контрреволюцией») цiнним подарунком i орденом Червоноi зiрки. А невдовзi його заарештували за те, що вiн виконав незаконний, як з’ясувалось, наказ Л. Заковського i за знущання над соловецькими в’язнями. 30 травня 1939 р. Матвеева було засуджено Вiйськовим трибуналом вiйськ НКВД до 10 рокiв позбавлення волi. Однак сидiти йому довелось недовго: почалась вiйна, i його у 1941 роцi звiльнили, вiдновили у званнi i в партii. Вiн повернувся в Управлiння НКВД Ленiнградськоi областi, пiд час вiйни був заступником начальника внутрiшньоi тюрми, став кавалером ордена Ленiна. Вiн пережив вiйну, у 1949 роцi звiльнився «за станом здоров’я» i помер аж у 1971-му.

Ще 509 соловецьких в’язнiв, засуджених особливою трiйкою Управлiння НКВД по Ленiнградськiй областi, були знищенi в груднi 1937-го i в сiчнi 1938 р. Вказiвка Заковського Апетеру пiдготувати цих в’язнiв для передачi начальнику конвою датована 28 листопада 1937 р. За наявною версiею, цих в’язнiв, серед яких також було чимало вiдомих украiнцiв, розстрiляли на пустищi Койранкангас пiд Токсово.

Акти про виконання вирокiв цього разу пiдписанi приятелем Матвеева комендантом УНКВД Ленiнградськоi областi О. Полiкарповим. Його доля склалася iнакше: пiсля арешту Матвеева вiн зрозумiв, що на нього чекае така сама доля, написав передсмертного листа i 14 березня 1939 р. застрелився.

І нарештi, останню групу соловчан-в’язнiв за протоколом № 303 вiд 14 лютого 1938 р. розстрiляли просто на Соловках. Пiдписав документи про розстрiл майор держбезпеки Микола Антонов (Грицюк). А 23 жовтня 1938 р. вiн був заарештований i 22 лютого 1939 р. розстрiляний.

Отже, всього було розстрiляно 1627 ув’язнених. В тому числi:

1. За троцькiстську дiяльнiсть – 780.

2. За шпигунство – 123.

3. За терористичну дiяльнiсть – 106.

4. За нац. к/р дiяльнiсть – 205.

5. За повстанську дiяльнiсть – 147.

6. За фашистську дiяльнiсть – 44.

7. За шкiдництво – 43.

8. За бандитизм (карний) – 179.

«У пiдсумку, те, що вiдбувалося в урочищi Сандармох, – як висловилася Оксана Забужко, – це геноцид елiти. Сандармох е символом кiнця украiнськоi iнтелектуальноi елiти як окремого iсторичного феномена. І з того часу вона все нiяк не може вiдродитися».



    Ю. Винничук




Соловецька каторга





№1



Лист селянина з Киiвщини


(Рiк народження 1888)

Жив собi я у селi, господарював, мав собi чималу сiм’ю, 7 душ, i усього мав 3,5 десятини землi; було менi дуже тяжко виховувать дiтей, ну усе-таки, живши при сiм’i, веселився, бо любив ii.

Тiльки було дуже важко жити менi через Большовицьку Владу, що вона так iзнущалася iз украiнського селянства, забирала, обдирала, арештовувала; ну не давала селянству нiчого: нi мануфактури на одяг, нi шкiр на обув, нi iнвентарю на обробiток землi. І дуже було важко дивиться на цю справу; навiть i дiтям зшиткiв не було i книжок на освiту. У селян все забирали i руйнували, а заробiткiв не давали. І це так було i менi i взагалi усiм громадянам на Украiнi.

Знаю, як сегоднi, що це було проти 10 ІV 1929 року. Гарненько наробившись, я i усi дiти i жiнка посходилися увечерi до хати, посiдали собi, повечеряли, посовiтувалися про завтрiшнiй день, як у мене велося, а й не знали, що надi мною думае Большовицьке ОГПУ. Полягали собi спати, коли слухаю, аж собака гавка. Ідуть. Я думав, що хто iз наших громадян. Коли нi. Вiдчиняю дверi, коли уходить у хату iз револьверами три чоловiки незнакомi i кажуть: «Можна вас обшукати?» Я кажу: «Будьте ласкавi». Перекидали менi усi речi, не знайшли нiчого, а потiм кажуть: «Убирайся, ходiм з нами». І я пiшов. Коли розiбрав, аж то ОГПУ. Приводять нас у сiльраду, коли там iще есть нашi громадяне. Я питаю: «За що?» Кажуть: «Не знаемо». Коли iще приводять, i назбирали нас одинадцять чоловiк. Дiждали ми ранку. Ведуть одправлять нас у Росiю. І садовлять нас мiж тих, що той жiнку порубав, той брата зарубав, той сусiда убив i всиротив сiм душ. Стало нам страшно, що змiстили нас умiстi з ними. І так, що нема нам нi сiсти нi лягти i не допускають до нас нашоi родини, навiть не допускають, щоб i iсти два рази у день принесли.

Сидимо ми день, сидимо два, зробили нам допит, а у камеру набили так, що нема де лягти i нема чим дихать. Просидiли ми так 10 день. На одинадцятий день приiжджае iз ГПУ 22 чоловiк i забирають нас у м. Киiв у Бупр, Лук’яновка № 2. Приводять нас i заганяють у пересильну кiмнату, аж там уже е чоловiк 150. Нiгде не тiльки сiсти, ну й стати. Ми там побули до 7 годин вечора. Це було 19 IV 29 року. Із вiдцiля нас переводять у карантин, в 9 камеру. Загнали нас туди 85 чоловiк. Там ми пробули 2 днi i зробили там нам медичний огляд. У 9 камерi попали ми мiж таких, що забрали у нас усi речи i iжу. Остались ми без нiчого. На третiй день нас вiдокремили вiд iх, i ми вже думали, що буде лiпше. Коли загонять нас у одиночку, може хто був у нiй, то зна. Площi 20 квадрат. аршин, а нас туди посадили 20 громадян. Ввiйшли ми, поставали i не знаемо, що i робити. Може стояли так 3 години; не могли один до другого балакати. А потiм стали совiтуваться, як ми тут отаборимося. Стали мiркувать. Обмiркувались, що, як не полягаемо, так двом мiсця нема. То ми вирiшили двом на нас прямо лягати, та не можна було так спати. Так ми: два не спить, а потiм два устае, а тi лягають. І так чергувалися два тижнi, аж поки нас перевели на Слiдствений Корпус. (Так називаеться у нас у Киевi колишня жiноча тюрма). Ну ми думали, що там нам получша, аж нi.

Пригонять нас на 3 корiтар у 3 камеру, може ii хто зна. Де було при царi Миколi 16 чоловiк у камерi, так нас загнали туди 72 чоловiки. І так я сидiв там 5 мiсяцiв.

Коли я видержав карантiн i посадили мене у слiдствену камеру, тодi визивае мене слiдчий. Ізробив менi допит, виставив менi статьi i надсилае мiй протокол до Харкiвськоi Наради i не тiльки мiй, ну усiх тих полiтичних, котрим iзробили допит. Ждемо аж до 24 IV, – не чуть нам нiчого. Коли приходять уночi, в одинадцять годин вечора, i забирають 17 чоловiк. Ми не знали, де iх дiли, аж поки iхнi дружини не узнали, що iх розстрiляли. А другий вечiр, – 13 чоловiк. І так ми думали, – всiх розстрiляють. А пiсля того так: 2 чол., 3 чол., 5 чол. i пошти кожноi ночи. І так я сидiв на смертному корiтарi аж до 24 VII 29 р.

І тодi, коли винесла Нарада Харкiвська смертнi вироки, то почали i висильнi виносити. Так зразу по 10 рокiв Сол. Конц. Лаг., а потiм по 5 С. К. Л., а нарештi по 3 роки. І менi винесли 3 роки Соловецьких Конц. Лаг. адмiнiстративним порядком. І це, що я написав, – розстрiли i по 10 рокiв, i по 5 i по 3 роки, – це все адмiнiстративно. Усе, i розстрiлювалося i висилалося. Тут по суду нема ничого!

Коли менi винесли 3 роки Сол. К. Л. висилки, вiдбирають нас таких, як я, 104 чоловiки i направляють нас на Москву. Поперед мене, кождого тижня, 2 рази на тиждень, такi партii вiдправлялись на Москву. А що по суду, дак одправляли кождого тижня по 1000 громадян, бо це був Киiвський Пересильний пункт. Перший був у Харковi, а другий у Киевi.

Загнали нас у «столипiнськi» вагони i привозять на Чернiгiвщину. Там iще додають 50 чоловiк, таких самих, як ми. Їдем далi. Не дають нам нi води, нiчого. Приiжджаемо ми у Москву о 7 годинi ранку. Дожидаемо. Коли приiжджають критi автомобiлi, котрi на розстрiли возять, – «чорнi ворони» – так iх називають. Набили нас туди, мало ми не подушилися. Як би ще хвилин 5 везли, – подушилися б. Привозять нас у тюрму, що «Бутирками» називаеться. Побули ми там до 10 год. вечора i вiдправляють нас далi на станцiю, на Петроград. Їхали ми суток 3 до Петрограду у столипiнських вагонах. Не дають нам нi води, нiчого. У Петроградi стояли ми год. 4 i там вже удалося напитися кип’яченоi води. І знов везуть нас далi. Кажуть на Петрозаводск. Доiжджаемо у Петрозаводск. Поламався наш вагон. Поки його там справляли, то ми стояли пiв суток. Їдемо далi: Волховстрой, Медвежя гора i Кема, iще було багато станцiй, ну не пам’ятаю. Пiд’iжджаемо до Кеми.

Там уже будинкiв багато. Уже я бачу i людей: працюють теслярi. Я питаю, чи то нашi. Кажуть, – нашi, бо зауважують, що вони пiд охороною. Охороняють iх з рушницями. Привозять нас на станцiю Кема. Тут я бачу, що iз нашого табору вже знакомляться iз земляками, котрi мабуть ранiше попали сюди. Нашi земляки вже й волами iздять, бо це приiжджае до нас на станцiю двi парi волiв iз возами i кажуть нам складати своi речи. Ми склали своi речи i нас зайняли як овець i погнали, кажуть, що у Попiв Остров. Ідем ми по таких вулицях, що понакидано там пиляних обрiзкiв iз брускiв, обаполiв. Із цего там вулицi поробленi i навiть цiле мiсто, бо там багато лiсопильних заводiв. І там нашi земляки на iх працюють, i там нашого брата, як мурашок!

Приходимо. Стрiчають нас там, одчиняють ворота i за нами зачинили. Коли увiйшли ми у двiр, аж там наших землякiв, – тисячi! Виглядують iз баракiв, дивляться, пiзнають нас. І тi бараки названi були ротами: перша, друга i так далi. Загнали нас у двiр, загорожений колючим дротом, у тому дворi теж барак – сьома рота (так вiн називався). От нас i зiгнали туди 1300 чоловiк. У тому барацi три поверхи нар. Заходимо ми туди, – не вмiщаемось. Нас набивають туди, – не вмiщаемося. Таки загнали! Увiйшли ми. Угорi над нами люде i у низу пiд нарами люде. Де нам дiться? Так ми, як де хто стояв, так i спинилися, а речи нашi надворi iсклали на одну купу. Холодно надворi. Ось приходить ротний: «На повiрку!» Виганяють нас усiх iз барака. Поставали ми у ряди i стоiмо. Командують нами i тими дядьками, котрiм по 70 рокiв. Виходять усi. Дивлюсь я, аж так люде: украiнцi i багато кавказцiв. І ще есть iзольованi, ну не так то багато, голi, босi. Так i iх з нами у ряди. І якраз поруч мене стояв да ховався вiд холодного вiтру за мене голий-голiсiнький i без шапки, як мати народила. Не дивляться нi на кого! Коли чую: «Смiрно!» Я дивлюсь. «Равняйтеся!» «Расщитайся по порядку!» А тут такi дядьки стоять, що мабуть вiн цего «порядку» нiколи i не бачив. То iнженери, то дядьки такi, що нiчого не знають, то батюшка, то якийсь iнтелiгент i у додаток цего ще стояли люде, що навiть по нашому не вмiли й балакати – кавказцi. Жидiв мiж цими людьми було зрiдка, а кацапiв – мало зовсiм. Вистроiлися. Коли приходить ротний, – прiзвище Курiлко, i обзиваеться: «здра седьмая рота!» Ми обiзвалися. Каже: «не чую! Треба так обзиваться, щоб аж в Петроградi було чути». То ми йому гавкали, гавкали «здра», так щоб було чути аж у Петроградi, а мабуть не чули. І тiльки й балачок у него, що «Мать вашу» i у ребра i у печiнки. І немае у людини того органу, щоб вiн не сказав у нього «мать». Та ще казав: «Загадаю тебе лезь у воду – полезiш, загадаю ложiться в грязь – положiся; у бочку iз навозом полезiш». Так i було! Я думав, що це так собi, аж воно правда. Такого чоловiка, – 43 роки прожив, – не бачив. Коли б його iз усiеi земноi кулi люде не бачили.

Пробув я там так з тиждень. Коли якось у вечерi о 10 годинi, викликають у командiровку плотникiв i мене у той самий гурт. Вийшли ми. Холодно. Роспитався я, у яку командiровку. Кажуть, у гарну: бараки робити для тих, котрi будуть лiс рубати, так за для них такi хати будувати. Перекликають нас, забирають, ведуть на станцiю, садовлять у вагони i везуть. Куди ж везуть? Десь на пiвнiч, у якийсь Зашеек, що я его нiколи не чув. Везуть. Нi води нам не дають, – нiчого. Привозять у Зашеек, кажут, – треба йти один кiлометр до будинкiв. Приходимо. Стоять, правда, будинки. Коли виходять iзвiдтiля люде й не люде, чорти не такi: обiрванi, зарощi, босi, голi, чорнi. Коли роздивлюся, аж то моi земляки, а я iх зовсiм i за людей не полiчив. А i я ж у таке життя iду! Щось менi показалось дуже страшно. Доводять нас до тii хати, де нам прийдеться жити. Коли я подивився на ту хату, аж та хата сажою укрита: вiкон вiд сажi не видно, не видно й рям. Іще страшнiше менi стало. Заводять нас у хату, де мешкае 65 громадян. Сажа на нарах, сажа на стелi, у сажi люде – обiрванi, голi, зарощi. А вошi так i лазять… І дарма, що люде забитi долею, ну прийняли нас нiчого. Стали роспитувати про свiй край: як люде живуть i яке положення на Украiнi. Ми ж стали питати, яке тут положення. Кажуть, – «кепське: хто сюди заiзжае, то уже не вертаеться». Менi iще стало страшнiше. Тодi i думаю собi: як би iзвiдцiля утекти.

Переночували. Гонять нас на роботу, – шпал носити. А iсти дали нам на сутки 500 грам хлiба i 2 ложки кашi. Так i пiшли ми на роботу. Працювали ми до вечора, а у вечерi дали супу iз гнилою рибою i теж двi ложки кашi. Так ми полягали i спати. Не було де лягти, так я лiг бiля порога. Так я прожив там три днi. Почали готувать човен, щоб iхать по рiчках i великих озерах з високими камiнистими порогами на пiвнiч iще 130 кiлометрiв, до краю, що називаеться Бабiн Кут. Приготовили човна, наклали харчiв, струмент i усе, що казали. І збирають нас 65 чоловiк одправляти. Сiли ми у човен i поставили паруса, а тут люде були тi, котрi нiколи й води не бачили. Ну я води не боявся, бо я вирiс на водi. Так що менi було нiчого. Страшно тiльки було того, що уже було холодно та ще до того вже бiля 25 сантiметрiв снiгу на землi лежало, а по берегах вже лiд намерзав. Так ми i поiхали. Із нами iхала ще охорона, – десятникiв чоловiк з 10 i начальник охорони. Доiхали ми до одноi рiчки, котра впадала у озеро, коли дивимось, аж там високi пороги, а через тi пороги треба нам перебратися. Трудно було нам перебиратися. Бродили ми бiля них попiд руки у водi. Коли човен мiж камiннями застряне i його не можна iзвiдтiля витягнути, так заганяють попiд руки у воду, щоб човна вирятувати. У водi обмочуемося од нiг до голови, а тодi лягаемо спати на снiгу i на морозi, пiд откритим небом. І так ми iхали, по таких великих озерах i через такi великi пороги, три тижнi (130 кiлометрiв) i усе такi пригоди терпiли до самого Бабйого Кута. Приiхали у Бабiн Кут. Так, як я умiв човном владiти, так мене iзнов послали по хлiб у Бабю Дачу. І вже, поки я вернувся, то найшлися тi сiм чоловiк, котрi мене не дiждалися i напали на варту i роззброiли. Набрали чого iм треба було i пiшли на Фiнляндiю. Коли я приiхав iз хлiбом, то вже iх не було.

То я собi пiдобрав людей iще 4 чолов. до себе i теж почали тiкати. Ну як я думав тiкати, дак я пiдговорив тих, котрi зо мною iздили по хлiб. Ми собi купили цукру, сухих овочiв, i тютюну, тобто того, що найпотрiбнiше та найкориснiше. А у мене ще було трохи сухарiв. Приiхали i дiждали ночи… Усю свою лишню одiж покинули. Узяли собi сокири та пилку, та й пiшли собi шукати Фiнляндii…

Коли ми зiбралися тiкати, придбали собi харчiв, сокири, пилку i сiрникiв, щоб було чим iзрубати деревину, було чим напиляти дров i накласти вогню. У додаток дiстали цвяхiв, коли прийдеться де нам переiхати через озеро або через рiчку, щоб нам не заперечувало дороги, коли ми матимем напрям свого мандрування. Отож ми усе собi дiстали i вирушили у дорогу проти 24 IX 29 року. Було нам дуже тяжко через те, що у нас не було компаса, а особисто менi тому, що iзо мною люде йшли темнi да ще i не свiдомi. Коли ми вирушили, то нам пощастило: на перший день iзiйшов мiсяць i я мiг розрахувати, куди стоiть захiд, куди стоiть схiд, пiвнiч i пiвдень. Так, як я колись у школу ходив, то знав географiю i тепер мiг розрахувати куди лежить Фiнляндiя. Так ми i пiшли прямо на захiд. Пройшли ми до початку дня i вийшли на високий хребет гiр кам’яних та снiгових. Як подивилися, так скрiзь кам’янi гори i снiги бiлiють. По горах снiг було видно, бо на них нiщо не росте, а по низинах – величезнi безвихiднi лiси. Найшли ми собi мiсце, для нас вигiдне, де тече вода, зварили собi чаю, зварили собi iсти. На наше щастя iзiйшло сонце. І знов я мiг розрахувати, куди нам iти. Нам було сказано, що до границi фiнляндськоi 17 кiлометрiв, а вiд границi до тих мiсць, де живут фiнськi селяне, було ще 150 кiлометрiв, через лiси i болота. Вилiзли ми на гору. Подивилися. Нiгде нiчого не видно, – однi гори та лiси. І тут ще, на наше нещастя, сонце сховалося i налiг туман, а нам треба мати прямий напрямок до Фiнляндii. Що ж тут далi робити? Треба iз природою боротись. Я i кажу своiм супутникам, що я у себе у лiсi знаю такi примiтки, бо менi приходилось у своiм лiсi блудити, так я виблуджувався. Так: на пiвдень лежить бiльше i довше гiлля, а друга примiтка така, що iз пiвночи мохом бiльше обростае дерево, нiж iз пiвдня. Вони iзо мною погодилися i пiшли ми далi. Ішли ми день, iшли ми другий, – камiннями, горами, лiсами, болотами невгасимими та мохами, зарощими поверх камiння. Часом бувало, коли ступиш ногою, то залiзеш по пояс. А до цего проходили такi скелi камiннi, що, як глянеш униз, дак i кiнця немае.

Та це все нiчого було боротися iз цим болотом, озерами, iз камiнистим нерiвним грунтом, iз високими утiшними горами… Ну, а як прийшлося боротися iз голодом i з обезсиленням свого хвизичного органу, – це вже була тяжка рiч! А особливо, як прийшлось боротися з несвiдомiстю людською! Бачте, рiч така: цi люди не хотiли iзо мною погоджуватися, щоб роздiлити на кожний день порцiю своеi iжi, бо я рахував, що може прийдеться i довше ходити. Вони ж не дивилися на це да iли скiльки було охоти, бо важко було на собi нести усе. Коли ми промандрували уже так iз декiлька день i не бачили перед собою нiчого, то моi люде почали робити революцiю.

Так, що вже менi стало дуже тяжко. Уже у нас i хлiба нема, уже у нас i сили нема… Тiльки був у нас ще сахар. Та в додаток пiшов дощ, та змив трохи снiг i якiсь показалися на гiлках чорнi ряснi ягоди, так ми iли iх. І тими ягодами та сахаром iшли ми п’ятеро суток. Скрiзь лiс, не видно нi угору, нi убiк, темно, як у ночi. Треба було на саме високе дерево вилiзти, щоб подивитися, чи нема чого попереду нас, а тут уже i сили немае. От ми дiйшлися до того, що уже треба було пропадати, бо уже трое суток жили ягодами та мохом. Вже з великою силою боролись ми з тамошньою природою. Зайшли так, що не знаемо куди. Гори перед нами, камiннi руiни i страшнi болота… І вже бачимо перед собою кiнець життя свого…

Коли чуемо, собака загавкала. Ми i пiшли на собачий крик. Ну якраз нам попалося тодi найгiрше з тамошньою природою боротися. Ідемо по напрямку собачого крику i стало перед нами невгасиме болото, що нам треба було його перейти. От ми i почали плутатись там. Коли находимо праворуч невеличку рiчку, що бiгла iз скелястих гiр по кам’янистому грунту, дуже бистро i шумно, метрiв з 10 шириною. Найшли ми величезну ялину, котра була похила на рiчку, звалили ii й вона перегородила рiчку, так, що ми перейшли ту рiчку. Пiшли далi голоднi, злi, обмоченi i тiльки пленталися. Не чути вже собачого крику. Я бачу, почалось незадоволення з мене моiх товаришiв перебiжчикiв, через те, що нiби то я завiв iх. Вибачте, що я вам не розказав, що за люде iшли iзо мною, бо за перебування свое у С. К. Л. iз ними мало був, то я й не знав, що воно за люде. Тимчасом, хоч би й знав то теж рiшився б утiкати, аби не бути у большовицькiй каторжнiй роботi. Я думав, що цi люде в такiм становищi при мандрiвцi, будуть терпеливими, як i я. Коли ж нi. Та й нема нiчого дивного, бо я тiльки при мандрiвцi взнав, хто вони е. Один був грабiжник iз-за Байкалу, котрий нападав на кого йому попало i роздягав i роззував; через його руки багацько пiшло на той свiт людей. Другий був iз Волинщини, теж такого самого погляду. Третiй був трохи здержанiший, але все таки руку тяг за першими. Четвертий, хоч i був контрабандистом, але на погляд видавався чесним i релiгiйним, – польськоi нацii. Цей менi усе розказав, бо вiн iх добре знав, сидячи разом з ними у Соловках. От менi iз такими людьми й трудно було миритись, а ще до того й несвiдомими.

Ідемо ми… Менi й кажуть: «Ну веди, до чого ти нас доведеш!» Ідемо далi мовчки… Коли якраз, на мое щастя iзнов собака гавкнула грубим голосом. Я i усi були iз сили вже вибились через голод. А тут ще змiнилась погода. Був ранiше туман та снiг, а тепер став дощ. І бродимо ми серед рiжних рослин оббовтанi, обмоченi. Далi вже не можемо йти, а все таки плентаемось… Собака iще раз загавкала. Тут я бачу, що моi подорожнi зрадiли, не знають, що робити: той каже те, а той друге. Ну, а я iм вiдповiдаю: «Давайте iзробiм так, що хто з нас найсильнiший, нехай вилазить на дерево, на найвище i побачить, що у нас есть iспереду». Менi одказують: «Ти ж найсильнiший, то i лiзь!» Я подивився, покрутив головою. Хоч був я i самий старiший мiж ними, i найкраще умiв по деревах лазити, але, бiда, що не було сили. Зупинив я iх, а сам пiшов шукати вигiдного дерева. На мое щастя воно попалося. На високому мiсцi стояла найвища сосна. На неi було дуже гарно лiзти, бо суки були мало не вiд самоi землi. Все таки я не мiг до першого руками дiстати. Тодi я гукнув одного iз своiх подорожникiв i сказав, щоб вiн пригнувся. Вiн нахилився i я став на плечi. Потiм вiн пiдвiвся i я дiстався на сучок сосни. Сосна була вишиною метрiв з 20, так що, як я вилiз на ii вершок, то видавався за велетня, що пануе над цiлим лiсом. Подивився я в одну сторону, подивився в другу, в усi краi, аж угледiв я величезнi озера, а з озер дим куриться. Побачив я ще й будинки. Тодi я озвався до своiх, щоб вони замiтили в якому напрямку лежать озера й будинки (показав я iм рукою). Насилу iзлiз додолу, бо вже зовсiм стратив силу. Подорожники погодились, щоб я трохи одпочив i тут ми порадилися, що нам далi робити, бо ми не знали, що це тут за люде живуть.

Пiшли ми далi, у тому напрямку, куди я iм показав. Доходимо до невеличкоi рiчки, такоi, що можна ii переступити по камiннi, i бачимо, лежить стежка, як гадюка покручена. Пiшли по тiй стежцi… Було ще рано, ще сонце не зiйшло, як нас довела стежка до тих будинкiв. Приходимо ближче, – чуемо людську мову i дитячий крик. Ну ми не знаемо, що це за сторона: чи советска, чи фiнска. Ми зробили засаду, посiдавши у лiсi. Прислухаемося… По крику людей можна було догадатись, що там, трохи далi за цими будинками, живе якесь велике населення, бо чуть нам було багато людськоi мови i дитячого крику юрби. Нас це не задовольняло. Ми боялись попасти в руки будь кому. Вирiшили ми оставатися на мiсцi та придивляться, що тут есть i хто в тому господарствi, що проти нас. І так ми рiшили ждати до ночi i тодi зробити розвiдку. Коли присмеркло добре, так, що не можна було узнати, як ми будемо по господарству ходити, то ми тодi вирушили. Господарство було складене так: стояло двi гарнi жилi будiвлi та двi гарнi холоднi будiвлi. Лежав ожеред кулiв соломи, сани, валялися бочки порожнi, а мiж ними i повнi, але не знаю з чим. Крiм того, стояв оббитий дошками сарай, похожий на крамницю. У жилих будинках свiтилося i видно було, як люде поралися. Завдяки тому, що на господарствi не було собак, то ми могли поводитися, як дома.

Розрахували ми, що господарство це е базою постачання людей при розробках лiсу, котрими керуе ГПУ. В будiвлi свiтилося. В хатi були: в однiй кореець iз жiнкою, а у другiй цiла сiм’я. Придивляемось, аж на ганку бiля хати стоiть дiжка iз водою, а там мокла риба. Був це для господаря нежданний день по видатку риби на iжу. Бо ми ту рибу забрали да без хлiба, без нiчого поiли i трохи пiдкрепилися. А там вiдiрвали дошку у крамницi та й улiзли до неi. Там було сало, консерви, хлiб печений, сахар, кружки, кожухи, валянки, новi чашки та iнша всячина. Ми собi взяли хлiба, сала кiл з 5, консервiв 30 штук, сахару, порожнiх мiшкiв на харчi, по чашцi, бо в нас поганi були. І бiльше нiчого ми не взяли. Навантажились… Потiм сiли пiд тим господарством та наiлися i пiшли далi. Одiйшли кiлометрiв з 5, наклали вогню i почали уже справлятся. Нагрiли окропу, напилися чаю, наiлися i полягали та трохи одпочили. А потiм iзнов у подорож. Ідемо, коли знов озеро. Дiйшовши до того озера, ми побачили, що воно дуже велике. У нас були цвяхи, пилка, сокирка. Так ми нарiзали сосон, iзробили собi плота, поробили весла, склали своi речi i поiхали собi на другу сторону озера. Переiхавши озеро i придержуючися свого напрямку, пiшли ми далi. Проходили ми велетенськими лiсами, горами, болотами та камiнням. Пiсля озера ми йшли ще два днi та й дiйшли до якоiсь вузенькоi лiнii. Пройшли ми по тiй лiнii до самого вечора. Дiйшли до високоi гори i стали там ночувати. Наклали собi гарного вогню, обсушилися i полягали спати пiд ялиною. Прокинулися уранцi й напилися чаю, бо тодi у нас був чай, сахар i хлiб. Пiсля цього й кажуть товаришi менi й тому поляку, котрий був на одно око слiпий i хвизично нездатний: «Давай iз вами подiлимося харчами i усими речами i ви куди хочете iдiть, а ми пiдемо окремо». Я вiдповiв: «Хлопцi, ще розрiзняться дуже рано, iще у нас есть трохи харчiв, будемо собi шукати краю». «Шукайте ви собi, а ми собi», – вiдказали нашi товаришi. Таким робом вони вiдокремилися вiд нас. І пiшли ми вже у двох шукати фiнськоi границi… Ідем собi… Коли находим широку лiнiю i пiшли ми по тiй лiнii. Вона, як нам здавалося, мала б iти на пiвденний захiд. Ідем собi один день. Ідем по горах, по кручах скалистих. Дiйшли до високоi гори, аж на тiй горi лежить купа камiння i зроблена iз чотирьох деривин вишка.

Це було на самiй високiй горi. От ми дiйшли до тiеi вишки i почали думати, що робити далi. Коли дивимось, – униз пiшло узгiрря i якась стежка. Так ми i пiшли по тiй стежцi. Коли знову дiйшли ми до лiнii широкоi. Тут вже вiд широкоi лiнii пiшли перехреснi лiнii. Ми звернули на перехресну лiнiю, по над котрою угледiли високу iз жерток iзроблену загородь, скрiзь понад лiнiею. Ми думали, що це якийсь багатий господар з того краю живе. Ну ми помилились, бо, як пiзнiше взнали, це було загороджено понад границею, щоб фiнськi оленi не переходили на совiцьку територiю. Ідем ми пiвтора днi понад тiею загородю i по тiй лiнii. І дiйшли до високоi гори. Побачили ми, що тут колись була величезна лiсова пожежа. Отже лiто вже мабуть бувало сухе, бо й камiння оброщого мохом вже не зустрiчали i сосни всi були попiдсмалюваними. Вже ми думали, що тут люде ходили та й зробили пожежу. Дуже нам тяжко було по руйнованому i голому камiннi ходити… А тут iще i висока гора. Ми вийшли на ту гору i я, таки по старiй привичцi, вилiз на сосну, щоб подивитися навколо. Не було нiчого iзпереду, а тiльки простяглась скiльки видно та смуга, по котрiй ми iшли. От ми почали через цю загородь перелазити та йти, як менi здавалось, по тих примiтках, що я вже згадував ранiше, на захiд. Ідем далi; тут уже немае слiдiв пожежi, а камiння пообростало товстим пластом моху. Ідем по колiна загрузаючи у мох, плентаемося далi… Уже ми сходим iз узгiрря i йдемо попiд схилом гори… А лiс iз чистоi ялини та такий густий, що свiта в ньому не видно… А вже в нас iзнов харчiв не стае. Тiльки остаеться у нас три коробки консервiв, сахару грудок з п’ять да окришки з нашого хлiба, що ще у нас зоставався… Тут чуемо десь собака товстим голосом загавкала. Ми поставали i не вiримо собi. Коли iзнов собачий крик. Ішли та й iшли. Той собачий крик повернувся i десь iзник, а тут нас нiч захопила. Остаемося ночувати. Наклали собi огоньку. Сокира наша вже затупилась i з топорища спадала. Мiй товариш поляк iзмучений був i тiеi хвилi упав i заснув як убитий. Я вiдiйшов i сiв дальше вiд огню, щоб менi не перечив огонь слухати, бо полiна горiли i лускали. Сидiв я й сидiв. Нiчого не чути. Так i я теж пiшов вiдпочити. Починався мороз. Я лiг спати пiд ялиною…

Переночували. Осталося у нас двi банки консервiв i двi грудки сахару, бо ми увечерi одну iз’iли. Нагрiли окропу, укинули туди консервiв, розварили, роздiлили чашкою зваренi консерви та й попоiли iх. Пiшли ми далi в напрямку тiеi сторони, де собака гавкала. Пройшли ми не багато. Тут уже не так було трудно iти. Хоч болото було, ну рiвне. Вже показалися берези; обрадували вони нас, бо вони неначе давали нам знати, що тут недалеко живуть люде. От ми переходимо тi берези, коли чуемо собака iзнову гавка. Ми прямо й пiшли на той голос. І знову iдемо, а крик собаки вiд нас вiддаляеться. Я й кажу товаришевi: «Це десь охотники пiшли i ми iх не дожинемо». Потомилися. Осталася у нас тiльки одна банка консервiв. І iсти хочеться i ноги не несуть. Але iдем далi, а собака то гавка то перестае та все вiддаляеться вiд нас.

Я й кажу своему товаришу: «Давай вилiзiм на гору, а я iще раз вилiзу на дерево i подивлюся, чи не видно спереду нiчого». Вилiзли ми на гору i вилiз я на деревину, ну вже не на високу, бо тут на горах вже не було високих дерев. Вилiз, глянув улiво, глянув управо, коли дивлюсь, аж бачу велике озеро, а потiм боцi озера будинки стоять i бачу, що люде коло них ходять. Я сказав своему сопутниковi, що бачу будинки. Вiн радить менi злазити з дерева i хрестячись каже: «Слава Тобi Господи, що ми дiйшли до людей!» Ну а що, як ми ще на совiцькiй сторонi? Але все таки вже нiчого, бо тут, в цiй глушi, можна зазимувати, а перезимувавши i далi рушити в дорогу. Ізлiз я з тiеi сосни, порвавши собi штани i пiджак, бо то була молода i густа сосна. Оддихнув, бо був голодний i зтомлений. Потiм встали i пiшли шукати хат. Не так легко iх шукати, як сказати. Ідемо. Найшли якусь стежку i пiшли по тiй стежцi, а стежка, як гадина, в’еться помiж камiннями. Доходимо до озера. Бачимо далеко по тiй сторонi озера будинки. Ми пiшли понад озером по стежцi. Натикаемось на собачий слiд i якась видно людина пройшла у чоботях. По цьому слiду, який, як ми думали, зробив охотник з своею собакою, ми дiйшли до озера. Аж тут бачимо на березi озера стоiть човник iз веслом i на тiм боцi видно будинкiв з 5 чи 6. От ми i сiдаемо у човник. А стало холодно, – мороз… Приiздимо до тих хат. Входимо просто в одну хату… Здоровкаемось. Дивляться люде на нас, а нiхто нам нiчого не вiдповiдае. Я питаю: «Що це за сторона»? Вони менi вiдповiдають: «Ей юммаре». Аж тепер, коли я побував у Фiнляндii, то узнав, що то значить те «Ей юммаре». Воно значить: «Не розумiю». Бачу, що обстановка у хатi не корельська: збруя на коня нiмецька, гарна, у хатi чисто, на стiнi годинник висить, швейна машина стоiть i усякi необхiднi господарськi речi. Я тодi сам розрахував, що ми не в Росii, а у Фiнляндii. Попросив я у господаря води. Був у мене кусочок мила i рушничок, то я i мiй товариш умилися. Потiм стали просити у них iсти, – вони не розумiють. Посходились всi люде того хутора та дивляться на нас. Коли один фiн, поговоривши щось з другим, кличе нас до своеi хати. Прийшли ми до його. Дав вiн нам фiнського хлiба, що похожий був на пластинку з грамофона, так ми його у двох iз’iли, запиваючи водою. А той господар запрiг коня i одвiз нас може кiлометрiв iз десять до охорони. От ми уходим у штаб охорони. Здоровкаемося. Вони нам вiдповiдають не понятне. Вони нас не розумiють, а ми iх не розумiемо… Приводять вони мене до телефону, а у телефон обзиваеться до мене хтось по руськi, але його вже можна було розiбрати. Питае: «Хто ви такi?» Я кажу: «Перебiжчики». Далi, на запит, чи ми голоднi, я вiдповiв, що ми вже три днi нiчого не iли. Тодi той невiдомий чоловiк позвав до телефону охоронника i щось з ним говорив. Зараз же пiсля цього нам дали по стакану молока i нарiзали тарiлку оселедцiв. Ну я iз’iв два куски, бо був голодний, а мiй товариш поiв усю тарiлку. Дали нам масла, чаю з хлiбом i ми понаiдалися й понапивалися. Додаю, що охоронники фiнськi, – чистi, гарнi i пристойнi.

Оце така була моя подорож до Фiнляндii iз 23.ІХ 29 р. по 6.Х 29 р.




№ 2



Рiк народження 1901-й 15 грудня

Я мешканець Киiвськоi губернii X. 1919 року я пiшов добровольцем в украiнську армiю. Коли тяжко було встояти проти московськоi влади, змушене було одступити украiнське вiйско за кордон, i, коли вiйско переходило наше село, то я залишився вдома. Прожив я деякий час вдома, але шпигуни дознались, що я був в украiнському вiйску. 1926 року мене арештували та звинувачували мене, що я пiшов добровiльно в украiнське вiйско, та й ще за те, що нiбито я, як ховався, то руйнував iхнi комуни та палив колхози. І от, як попався у в’язницю, тут прийшлось побачити тяжкi муки та випробувати iх на своiй шкурi; як начнуть робити допити, то таких тяжких мук певно ще не було нiгде, як мучать московськi кати. Розпiкають залiзо та прикладають до тiла того чоловiка, що його допитують, то кладуть руку в дверi й придушують дверима, то загонять гарячi шпильки пiд нiгтi. Але все таки, якi муки не задавали, то не могли з мене нiчого випитати i не було явних доказiв, але ж все таки порахували пiдозрiлим контрреволюцiонером, то й засудили на шiсть рокiв Соловецькоi каторги. Зiбрали нас в Житомирську в’язницю 1000 чоловiк i привезли нас на Соловки, – станцiя Таiбула, i тут нас висадили з вагонiв i привели до баракiв, де були поселенi бiднi люде. Як глянув я на сих людей, то вони вже не похожi на людей, а на мерцiв, наче од довгого сну з того свiта повставали. З’еднали нас докупи, то як глянеш кругом себе, то тих людей не сотнi, а тисячi i все украiнцi та частина кубанцiв та донцiв. Тут були старi люде по рокiв 70 i молодi по рокiв 16, а уроки давали всiм однаковi.

Уроки були такi, що дають зробити за день, то така людина, як мрець, не зможе виконати навiть i за тиждень, а як скажеш, що такого урока виконати нема сили, то за такi слова дуже карали, навiть i смертю: зараз роблять слiдство звiдкiля ти i за що сидиш, а через те питали, що мiж нами було скiльки московських злодiiв. Як тiльки не кацап, то зараз же уб’ють i пишуть формулярi, або за побiг або як контрреволюцiонер, що вiв контрреволюцiйну пропаганду помiж каторжанами. Як виряжають на роботу чоловiк чотириста, або бiльше, то дають конвоя чоловiк 20, з них самi каторжане, якi на волi працювали в «чека» та злодii, якi робили збитки мирному населенню, от з них виходять страшнi катюги. І кажуть невiльникам, що ви зараз в нашому розпорядженнi та дають свiй наказ, що повиннi iти по 5 чоловiк уряд; хто поверне вбiк, влiво чи вправо, чи вийде вперед, чи останеться iззаду, то зараз пускаеться рушницю у дiло. Так воно i було; як довiдались, що в кого е гарна одежа, що привiз з собою, то таку людину, хоч вона нiкуди й не повертае, викликають з ряду невiльникiв, вiдгонять вiд себе крокiв на 20 та й стрiляють. Людина пропадае, а цi катюги складають акта, що невiльник втiкав i за те застрiлено його. Вищi кати цих катiв нагороджують майном убитого.

Приходим у лiс, – призначають уроки. Як глянеш на такий урок, аж всерединi похолоне: як не працюй, то не виконаеш. Через такi великi уроки, що не можуть виконати, то невiльники роблять себе калiками: одрубують собi пальцi на руках i калiчать ноги, щоб позбавитися такоi тяжкоi працi. А хто не виконае урока, то раздягають та й ставлять на мороз на годин 4 або 5. Багато було таких, що не видержувало такоi стоянки i замерзали на морозi. Опiсля кинуть мертве тiло пiд барак, та й лежить воно з тиждень. Приходить начальник командiровки та й каже, що всiм так буде, коли не будуть виконувати урокiв. Платили дуже гарно за цю працю – 20 коп. за тиждень, а кормили ще лучше: рано в чотирi години дають снiданок не бiльш як 2 ложки кашi, а у вечорi прийдеш з працi в годин десять або 11, як виконаеш урок, то одержиш 600 грамiв хлiба, кварту юшки з гнилоi риби, в якiй де-не-де плавае крупа, а не виконаеш уроку, то дають хлiба 300 гр. i юшки менче та посадять у карцер, а там холодно i хворiй людинi повiк не виконати урока i не вилiзати з карцера.

Перед самою моею утечою було вже дуже мало злочинного миру, а все селяне з Украiни, як контрреволюцiонери, багато украiнських священникiв та вчителiв. Всього украiнського люду в Соловецьких лагерях знаходиться бiльше як 2 мiлiони. Звичайно, що з цих людей мало хто повернеться на свою милу Украiну, та до рiдних iм дiточок, та вiрноi дружини, бо катування не зменшуеться, а збiльшуеться. Над злодiями ще мають милость, а над цими полiтичними знущаються ще гiрше, як знущались.

Це що е описано в цьому листi то все правдиво. За своi покази присягаю перед Богом i Христом та святою Євангелiею, що дiйсно правда.



    (пiдпис)




№ 3


Покази.

Рiк народження 1901-й 29 червня.

Мешканець Чернiговськоi губернii.

От напишу Вам про те, як катують та знущаються комунiсти над украiнцями та иншими народами, як кубанцями, та кавказцями, бо я там деякий час мешкав i там мене заарештували. А це було так: як я жив на Чернiговщинi, то у нас був повстанець Петренко, а носив назву Орел, то i я був у тiм загонi. Ну все ж таки, скiльки не боролись проти московських наiздникiв, но не сила наша була подолати цих кривавих катiв, що знущались над Украiною та над нашими батьками та братами, то прийшлось шукати собi виходи, хто якi мiг, тай розiйшлись. Я таким чином, попав на Кавказ; тут я здибався зi своiми земляками украiнцями, що працювали на залiзницi; були вони з Киiвщини та Подiлля. Був К… К… Б… це був старшина Украiнського вiйська. От вони i мене пригорнули до себе i начали ми працювати вкупi. Часто приходилось нам сумувати по своiй неньцi Украiнi, дивлячись на ту неправду, що комунiсти роблять. До нас ще приiхав один украiнець iз Таврицькоi губернii – Кость Головко. Тут ми почали працювати в своему гуртковi. Б… пiшов був, у свiй час, разом з украiнським вiйськом закордон. Та комунiстична влада пустилась на хитрощi, оголосила свiй манiфест, що всiм тим подаровано, хто повернеться з закордону до С. С. С. Р. Таким чином повернувся добродiй Б… На Украiнi йому посади не було. Приiхав вiн на Кавказ, та не довго прийшлось тут працювати. Прийшли чекiсти, арештували за те, що вiн украiнець, а дiточок бiдних та дружину вигнали на вулицю з хати. Скiльки вiн не казав чекiстам, що йому подаровано те, що було, то чекiсти одповiдали йому: «Тобi та всiм таким, як ти, не даруеться. Ми даруем на паперi, а не на дiлi». І засудили його на Соловецьку каторгу.

Ми остались на залiзницi працювати дальше. Головко Кость, це була людина освiчена, мав зв’язок з тiею органiзацiею, що працювала про визволення Украiни з-пiд гнiту московського. От i ми й еднались до такоi органiзацii. І так заарештували нас 7 чоловiк. Нас всiх привезли до Ростова в Д. П. У. i кинули кого куди. Ми з Костею попали в один пiдвал. Як зайшли ми у цей льох, а там людей, один на одному, як оселедцi в бочцi, та все кавказцi. Стiни мокрi, на долi вода, дiл цементовий. Води нарочито напускали чекiсти для того, щоб людей мордувати. На добу дають 300 гр. хлiба та чашку окропу. От прийшов кат тай став питати, хто за що сидить. Вiд кожного була вiдповiдь: «не знаю». Звичайно, – не знають. Тим, що сидять по 3 або 4 мiсяцi без допиту може я i не повiрив би, що задарма, але ж треба вiрити, бо, наприклад, цей М…, що з нами арештований, вiн зовсiм не знав про нашу органiзацiю, а за те тiльки заарештований, що вiн близький земляк з Головком.

Просидiв я три мiсяцi в Д. П. У. І порахувати не можна було скiльки за цей час тi кривавi кати розстрiляли там невинних людей. І стрiляють так: укинуть у льох, посидить тиждень або 2, та й забирають удень на допит, а вночi стрiляють. Як вийдеш вранцi у двiр, то побачиш скрiзь кров людську i все стрiляють людей вчених. А одноi ночi взяли кавказцiв 26 чоловiк, яких теж пострiляно. А як з кого знiмали допити, то дуже тяжко було переносити. От як, наприклад, брали мене: вiзмуть у 8 годин ранку i роблять допит до 12 годин вечора; як начнуть мордувати, то сидиш до тих пiр, поки од тяжких мук у очах пожовкне i звалишся на дiл, то тодi пiдiймуть; але вдруге не хотiв би такого допиту. Один раз беруть мене на допити, начинае мене мордувати цей же самий слiдчий, що i ранiше допитував, по прiзвищу Рашал. Мордував, знущався, як сам хотiв iз своiми допомогачами, коли ускакуе помiшник начальника Д.П.У. Зверев та як узявся за мене: «тобi, каже, захотiлося Вiльноi Украiни, то ми таким даем волю 8 золотникiв в потилицю»! Я йому одказав: «хiба людей можна стрiляти?» То вiн, як пiдскочив, тай каже: «для нашоi влади перестрiляти вас половину, то нiякого не мае значiння; нам дорога комуна, яку треба нам удержати, а вас хватить!» І прийнявся катувати мене, то я тiльки опам’ятався в пiдвалi, коли Зверева коло мене вже не було. Таким чином, через три мiсяцi кiнчився менi допит. Московська Колегiя дала постанову: Головка Костя та Грушенка розстрiляти, а нам по 5 та по 10 рiк Соловецькоi каторги. Та й перевели нас до в’язницi, а з в’язницi одправляють у Соловки. Тут цих бiдних людей кубанцiв та кавказцiв стiльки було, що, як приходилось спати, то лягали по черзi, бо на кожну людину не приходилось шiсть вершкiв мiсця для того, щоб лягти спати. Сидiли люде у в’язницi за те, що не могли виконати податкiв. За такi справи багато стрiляли, та зсилали у Соловки на 8 або 10 рiк. Дiтей та дружину теж забирають та висилають теж на висилку у пiвнiчний край. Так з украiнцями, кубанцями та кавказцями.

1930 рiку нас 800 чоловiка вивезено з в’язницi. Вiдпроваджувалось таких ешелонiв на Соловки 3 на мiсяць. Приiхали до станцii Званки Петроградськоi губернii; там чогось довгенько стояли нашi невiльники. Туди ще приiхало 2 потяги iз сiмействами, усi украiнцi. І цих бiдних малих дiточок без батькiв, та матерiв везли на погибель у холодну пiвнiчну тайгу, iх везли в дуже важкому станi: голодних i голих. І цим бiдним дiтям не доведеться бачити своеi Украiни, своiх батькiв та матерiв, бо тих давно вже москалi зкатували за те, що не схотiли продати останньоi корови та тими грiшми затулити комунiстам пельки, а своiх дiток оставити без ложки молока!

Як довезли нас до мiста Кеми, тут чуем команду: «Вилiтай, як пробка з вагона». Та як ускочило у вагон 2 собаки лютих iз рушницями та й давай полювати, як ударять з двох бокiв, то цей бiдний дядько з дверей вагона летить аж пiд одкос. Радий би скорше встати, але ж i там б’ють та приказують: «Соловецький лагiр назад живих не пускае»! Людина молода та ще крiпка, то ще скоро встане, але ж тут не всi молодi, а були такi, що мали по рокiв 80, а то i бiльше, – тим тяжко було вставати. І от поставили нас на комiсiю. Приходить лiкар i кричить: «Ноги у всiх е, руки теж е, ну здоровi!» Та й повели нас на лiсозаготiвлю. Ішли ми 180 верст, то за цю дорогу прийшлось декiлька товаришiв оставити, бо як чуть пристав, не мае змоги далi iти, ну, то давай же його молотити.

Прийшли ми вже на вказану командiровку, де застали чотири сотнi невiльникiв i всi, як один – украiнцi. Був я на 3-х командiровках аж пiд мiстом Ухтою i на кожнiй командiровцi по кiлькасот невiльникiв i все украiнцi, i була частина кубанцiв. І отут я вже надивився, як знущаються над украiнцями. «Урок» був 28 дерев зрiзати з кореня, а з кожноi деревини виходить 3 колодки i кожну колодку треба обстругати. Це давалось трьом чоловiкам. За цю працю одержиш 2 фунти хлiба та юшки з гнилоi риби та iще грошима коп. 20 або 30 за тиждень. Грошi цi тiльки мають право ходити в лагерi. Були там маленькi лавочки, а купити в них нiчого не купиш. Хоч що i було, то не продають – бо треба iм годувати тих собак, що нас розстрiлювали. Робили так: коли прийдем iз працi в годин 11 вечора, поки одержиш iжу, то ляжеш спати, а коли ще i не ляжеш, то чуеш звiнок, i вскакуе Димидов та Яловенко, це були самi луччi кати i собаки, з добрими киями та самопалами, та й давай шанувать цих бiдних людей, так, що опам’ятаеться не скоро. Котрi хорi, то киями докотять до лiкаря, а той питае: «Голова на плечах е?» Хворий вiдповiдае: е. «Ну, як принесуть голову у руках, а не на плечах, тодi звiльню вiд працi»!

Хто не виконав уроку, той тяжко карався: роздягають до спiдньоi сорочки та ставлять на мороз i кажуть: «кричи, фiлон (засланець, що свiдомо i уперто не виконуе урокiв. (Ред.): не виконав урока». Той i кричить, аж доки не впаде, тодi дають йому таку одежу, щоб вiтер не затримався, i у карцер, а там i начнуть поливать iзверху холодною водою; це за те, що не хоче допомагати виконати п’ятилiтку. І таких мало остаеться живих. А одягали так, як хоч i менi самому прийшлось пересвiдчитись. Прийшов я, правда, у чоботях, та, як ноги були в мене дуже пухлi, – у чоботи не входили, – то дали менi лаптi та й кажуть: «тобi не слiд i давати, бо ти ще й не заробив!» Були такi звiрства: розстрiляють людину, або киями заб’ють, покладуть бiля кухнi, щоб кожний бачив та боявся iхнього знущання. Подивишся на цих небiжчикiв, та аж волосся дибки стае, вже i iжа не бере, а чекаеш, що завтра i тобi це буде. Попрацював я тут немало з своiми земляками i начав iх питати, цих старих дядькiв, за що iх так тяжко карають. То якого не спитаеш, все за контрреволюцiю. Я питаю, – за яку контрреволюцiю? Такi старi та й ще неписьменнi! То вони розказують: один за те, що кабана зарiзав та шкiри не зняв, – пришили контрреволюцiю, другому за те, що теличку продав без дозволу голови сельради. І кожний за це попав в Соловки саме менше на З роки. Де хто продав мiшок хлiба на ярмарку, то за це дають 10 рокiв або розстрiл, а майно конфiскують в державну користь, дiтей же i дружину висилають на висилку в Архангельську або Вологодську губернiю. За «зрив хлiбозаготiвлi» розстрiлюють i кажуть, що це другим буде прикладом.

Як кончили лiсозаготiвлю, (це була праця сезонова), то нас вiдправили на Ухтинський шлях, що прокладений вiд Кеми до Ухти на украiнських кiстках. Прийшли сюди i думаем, що трохи полекшае, а воно навпаки, ще погiршало, бо заставили возити землю тачками у бiлий свiт. Це для того роблять, щоб скорiше винищити украiнську люднiсть. От iду я один раз цим шляхом, коли дивлюсь на соснi написано: «Спiть, товаришi, крiпким сном!» От я питаю десятника: «що воно таке написано»? «Це тут побитi люде лежать!» Але на ту хвилину близько ката не було, що нас стерiг, то ми пiдiйшли ближче до сосни, пiдняли мох, а там лежить чотири чоловiки. І поки дiйшли до призначеного мiсця, то таких могил прийшлося багато зустрiнути; навiть по чоловiк 10 в однiй такiй ямi, що iх ще не поiли лiсовi звiрi. Цей десяцький показав менi багато таких могил, де заснули навiки нашi украiнцi, бо вiн весь час на тому шляху працюе i все бачив, що там робилось. За останнi часи прибуло сюди з Киева та Катеринослава багато студентiв. Вони розказували що за Єфремову органiзацiю (СВУ) дуже багато розстрiляли: стрiляли не сотнями, а тисячами самих освiчених студентiв, а цi, що прибули в Соловки, то кожний дiстав вiд московських посiпак по 10 рокiв каторги. Над полiтичними каторжанами знущаються гiрше, як знущались до того часу. За те, що я написав, як катують комунiсти наших украiнцiв, клянуся вам святою присягою i клятвою, щоб мене Господь покарав в моему життi, якщо це неправда, що я повiдомляю.

І так рушив я в далеку дорогу, бо не хотiв померти в лютого ворога в лапах i, хоч довго прийшлось в дорозi, та й ще одному терпiти голод i холод, а все ж таки Господь не забував мене i допомiг менi прийти через три тижнi у Фiнляндiю. Це, що написано мною е правдиво, за що даю святу присягу перед Господом Богом та Христом i святою Євангелiю, що наклепiв не писав, за що власноручно розписуюся.



    Ф…




Семен Пiдгайний

"Украiнська iнтелiгенцiя на Соловках"





Семен Пiдгайний








(Народився 17 квiтня 1907 р., Новомiнська, Кубань – помер 14 листопада 1965 р., Торонто, Канада).

Народився у козацькiй сiм’i, яку втратив пiд час боротьби козакiв Кубанi з бiльшовиками. 1924 року виiхав у Киiв i вступив до Киiвського iнституту народноi освiти. Пiсля закiнчення iнституту працював науковим спiвробiтником Музею Слобiдськоi Украiни у Харковi i викладав iсторiю Украiни у Харкiвському iнститутi народноi освiти. У 1933—1940 роках був на засланнi у Соловецькому таборi. Автор спогадiв «Украiнська iнтелiгенцiя на Соловках» та «Недострiлянi».

1940 року повернувся в Украiну, жив у мiстi Ізюм. Пiд час Другоi свiтовоi вiйни був членом управи Харкова i начальником одного з районiв. З 1943 року на емiграцii, з 1949 року у Канадi.

За iнiцiативою Пiдгайного у Торонто 1950 року засновано «Союз украiнцiв – жертв росiйського комунiстичного терору». До 1955 року очолював Свiтову федерацiю полiтв’язнiв, редактор «Бiлоi книги про чорнi дiла Сталiна», журналiст, публiцист. Редагував журнал англiйською мовою «The New Review: A Journal of East-European History».





Уваги до загальноi характеристики каторги


На вiдстанi 65 кiлометрiв вiд материка, на 65 паралелi пiвнiчноi широти, розкинувся на Бiлому морi Соловецький архiпелаг. Архiпелаг цей складаеться з островiв: Великого Соловецького, Анзера, Муксольми, Великих i Малих Зайчикiв, Кондострова i Вороньего.

Широко знаними «Соловки» стають пiсля заснування там наприкiнцi XVI ст. монастиря святих Зосима й Саватiя. З приходом до влади царя Івана Грозного Соловецький монастир перетворюеться на важливий, з погляду далекосяглоi, спрямованоi проти Заходу, полiтики царя Івана, форпост на Далекiй Пiвночi. У роках 1584 – 1596-му Соловецький кремль обнесено за проектом соловецького iеромонаха Трифона грiзною стiною. Похмура й неприступна, перевершувала вона, як оборонна споруда, не одну таку споруду не тiльки в Росii, а й у цiлiй Європi.

Московськi царi, а пiзнiше росiйськi iмператори щедро обдаровують монастир землями й крiпаками, – i Соловецька «обитель» стае наймогутнiшим володарем на Пiвночi.

Крiм великих маетностей на самих островах, монастир мав неабиякi посiлостi коло Архангельська, Сороки, Кемi та Мурманська. На островах у монастиря було добре поставлене сiльське господарство. Перед Першою свiтовою вiйною на Соловках була власна електростанцiя, водогiн, каналiзацiя, прекраснi шляхи. Не кажемо вже за пишнi хороми, церкви й каплицi, а зокрема, за багатий Успенський собор. Монастир мав два власних пароплави. По всiй Росii, а надто на Пiвночi, розкидано було його заготiвлi й торговельнi контори. Як оборонний форпост на Пiвночi, Соловки не втратили були значення ще до середини минулого столiття.

Це був чоловiчий монастир з суворим статутом. На острiв заборонялось брати на роботу не тiльки жiнок, ба навiть «юних женоликих и безбрадых трудников».

З давнiх давен Соловецький монастир був не тiльки «обителлю», в якiй спасались у суворому постi й молитвах православнi подвижники, а й мiсцем, де «злочинцi» мали покутувати своi тяжкi провини проти московськоi вiри й держави. Ув’язненi сидiли по глухих казематах похмурих веж Соловецького кремля. Режим був суворий.

Але не менш затятими у своiх «ересях» були й в’язнi. Непоправних «злочинцiв» садовлено в «келии молчательные» «на хлеб и на воду».

В одному з таких казематiв пiд Успенським собором вiд 1775 до 1801 року просидiв i останнiй кошовий Сiчi Запорозькоi Петро Кальнишевський. Звiльнений за iмператора Олександра 1-го 110-лiтнiй запорожець не схотiв (чи не почувався на силах) повертатися на Украiну. Вiн, розповiдають, просив тiльки царя побудувати на островi нову в’язницю, бо в старих казематах сидiти було страшенно важко. Року 1803 на 112 роцi життя П. Кальнишевський помер. Поховано його пiд соборною стiною. На великiй чавуннiй плитi, що вкривае мiсце упокоення кошового, можна й тепер прочитати: «Здесь покоится прах Раба Божия Петра Кальнишевського, кошевого отамана некогда грозной Сечи Запорожськой, сосланного в сию обитель по указу Ея Императорского Величества Императрицы Екатерины II на смирение. Смирился и почил июля 26 1803 года».

Усi советськi в’язнi-украiнцi на Соловках мали за свiй святий обов’язок схилити голову перед цiею великою могилою.

За царських часiв у Соловецькiй тюрмi сидiло одночасно не бiльше як 20— 30 в’язнiв. Коли взяти кiлькiсть ув’язнених за триста рокiв iснування цiеi в’язницi, то на рiк припаде щось iз 10 чоловiка. Були роки, коли сидiло там якихось 2—3 в’язнi.

Багатий i могутнiй монастир протягом столiть зберiгав вiдносну незалежнiсть у Московськiй державi. Але з большевиками не мiг вiн боротися. 1919 року, убачивши безвихiдь, майже всi соловецькi ченцi покинули острови й виiхали до Лондону. Туди ж вивезено найцiннiше майно монастиря. Увесь штат i причет Соловкiв осiли в британськiй столицi на так званому Соловецькому подвiр’i.

Нiколи за всi п’ятсот рокiв iснування Соловецького монастиря Соловки не були так широко знаними в усьому свiтi, як за советських часiв.

Про жодну тюрму й каторгу в багатiй на мiсця ув’язнення Росii не складено стiльки пiсень, анекдотiв, каламбурiв i вiршiв, як про Соловки. Тяжкий, нелюдський режим, заведений большевиками в Соловецьких концентрацiйних таборах, викликав обурення в усьому свiтi, що загрожувало СССР економiчною (англiйське ембарго 1930 р.), полiтичною i, так скажемо, моральною iзоляцiею. Советська дипломатiя й преса нахабно заперечувала факти масового нищення полiтичних в’язнiв на Соловках. Щоб «спростувати» незаперечну iстину, большевики «накрутили» наскрiзь фальшивий енкаведистський фiльм «Соловки», в якому показано було, як раюють «вороги народу» у в’язницi на островах «жаху й смерти».

«Соловками» (тiльки справжнiми, а не «кiновими») большевики тероризували i без того залякану люднiсть СССР.

Пiдсоветськi люди знали, що то значить поiхати «у вагонах холодних на, всiм вiдому, станцiю Кемь», а далi й на Соловки. Уже в дорозi в’язень вiдчував увесь жах того, що чекае його на цьому островi смерти:

Соловки, Соловки,
Дальняя дорога!
Сердце ноет от тоски, —
На душе тревога.

Сидячи в iзоляторах, люди складали багато пiсень вiршiв, «частушок». Фолкльор цей, мабуть, так i загине, бо з тих, що там сидiли, мало хто повертався «на волю».

Соловки, концтабори – це передусiм лiсозаготiвлi. Про роботу в лiсi, жах цiеi працi спiваеться не в однiй пiснi, складенiй в’язнями.

С утра до поздней ноченьки в лесу
Пилим, колем елку и сосну.
Пилим, колем и складаем,
ГПУ мы проклинаем, —
Ах, зачем нас мама родила?!

Ах, сколько было, было там чудес!
Об этом знает только темный лес.
На пеньки нас становили,
Раздевали и лупили, —
Ах, зачем нас мама родила?!

У наведенiй щойно й поширенiй бiльше серед кримiнальних в’язнiв пiснi вiдчуваеться певною мiрою притаманний цiй категорii мешканцiв концтаборiв «легкий» погляд на життя.

Іншi мотиви чуемо у вiршi, складеному полiтичними в’язнями:

Нехай вiд кулi ворога умру
Солдатом невiдомим у степу:
Земля прийме хоч труп благословенний, —

пише в’язень про свою майбутню боротьбу з большевизмом.

І вiрим, змученi, на смерть засудженi,
Що прийде помсти час i кари вам, —

спiвали в’язнi на будiвництвi Бiломорського каналу, де загинуло понад 100 000 чоловiка.

Спiть невiдомi, спiть замученi,
Спiть у мохах серед лiсiв.
Шумлять сосни соловецькi
Над могилами борцiв, —

спiвали соловчани.

Соловецька каторга, що ii слушно там називали «Советським Союзом у мiнiатюрi», була барометром внутрiшньоi i навiть зовнiшньоi полiтики Советського Союзу. Коли крива терору в краiнi йшла вгору, – число каторжан на Соловках збiльшувалось, а терор на самому островi набирав нечуваних, нелюдських форм. Коли ж та крива в краiнi iшла на спад, на Соловках теж легшало. Коли, примiром, у 1926 року у Польщi забито советського повпреда Войкова, то на Соловках у вiдповiдь на це негайно ж розстрiляно 100 найвидатнiших в’язнiв.

Перетворенi 1922 року на «Соловецкий лагерь особого назначения» Соловки за п’ятнадцять рокiв свого подальшого iснування не раз вiдповiдно змiнювали й свою назву. З посиленням терору в серединi Советського Союзу вони перетворюються на «Северные лагеря особого назначения», що складаються з концтаборiв, розташованих на пiвночi i передусiм навколо Бiлого моря. Центром соловецькоi каторги, як i цiлого «Севлага», стае Попiв острiв. Коли ж терор набирав ще гострiших форм, а «iндустрiалiзацiя й колективiзацiя за всяку цiну» ставали чимраз брутальнiшими, – утворюеться новий величезний Бiломорсько-Балтiйський табiр з центром на Медвежiй горi, до якого Соловки включаються як 8-й вiддiл табору. 1937 року, за Єжова, Соловки перетворено на «Соловецкую тюрму особого назначения Главного управления государственной безопасности СССР».

Така, сказати б, зовнiшня iсторiя соловецькоi каторги. Цi перейменовування й реформи не змiнювали, звичайно, основного призначення соловецькоi каторги: фiзично i морально нищити людину. Проте режим, як i соцiяльний контингент ув’язнених, за рiзних часiв були не однаковими. Можна визначити, власне, чотири доби в iсторii советськоi каторги:

1922 – 1927 рр. – перiод НЕПу;

1927 – 1932 рр. – перiод першоi п’ятирiчки;

1932 – 1937 рр. – друга п’ятирiчка;

1937 – 1838 рр. – перiод «ежовщини».

Спинiмось на кожному з цих перiодiв окремо.

Перший перiод. І922—1927 рр. соловецька каторга не сягала далi Попового острова i включала в себе острови Анзер, Муксольму, Великi й Малi Зайчики, Кондострiв i Воронiй острiв. Управа Соловкiв мiстилась на Великому Соловецькому островi. Табiр органiзовано за зразком концтаборiв для вiйськовополонених часiв громадянськоi вiйни: з подiлом на роти тощо. Ця органiзацiйна структура соловецького табору затрималася до 1933 року. З самого початку надала вона каторзi казарменого характеру в найгiршому розумiннi цього слова. Усю увагу зосереджувались на дисциплiнарнiй справi. На виробництво не звертали увагу, тому то виробниче значення соловецького табору за цiеi доби було мiзерним. Нормування працi було лише в зародку. Протягом перших трьох рокiв iснування соловецькоi каторги в’язнi працювали, по сутi, на обслуговування самих себе. Можна навiть твердити, що за цiеi доби терор мав порiвняно м’якi (проти, скажемо, режиму другоi доби) форми. Коли старi соловчани говорять за «произвол» (сваволю), то мають на увазi звичайно 1928—1931 роки, тобто роки масового терору в Советському Союзi. Цiлком правильно зауважуе один утiкач з Соловкiв, украiнський селянин, що «в 1926—1927 роках на каторзi було дуже мало наших людей, а гiркi та пекельнi муки почалися з 1928 року, коли почалася перша П’ятирiчка» («Соловецька каторга», Варшава, 1931). Це саме твердить i iнший соловчанин, кажучи, що «в цi роки (тобто 1926—1927) на Соловецькому островi ще були тiльки самi «вершки», як кажуть комунiсти».

Справдi, коли приглянемося до соцiяльного складу соловецьких в’язнiв тiеi доби, то побачимо, що на Соловках були тодi: 1) високi урядовцi царських часiв та тимчасового уряду; 2) деякi дворяни, буржуа, священики i вченi, переважно монархiсти; 3) керiвники та рядовi учасники збройних протибольшевицьких повстань та полiтичних органiзацiй доби громадянськоi вiйни i, нарештi, 4) кримiнальнi злочинцi.

Основа маса людности, зокрема селянство, робiтництво й iнтелiгенцiя, що не виступала проти советського ладу, не потрапляла ще тодi на Соловки. У той час полiтика безпосереднього й брутального терору ГПУ була скерована переважно проти одверто ворожих большевикам груп, що виступали проти советського ладу зi зброею в руках, чи то iдейно готували цi виступи або ж провадили пiдпiльну, спрямовану проти большевикiв, полiтичну дiяльнiсть.

Хто з украiнських iнтелiгентiв був на Соловках за цiеi доби?.. Насамперед отамани петлюрiвських повстанських загонiв, украiнськi священики та незначна група украiнськоi iнтелiгенцii, що не склала зброi з часiв громадянськоi вiйни. Це були тi украiнськi iнтелiгенти, якi вже тодi розумiли протиукраiнську суть большевицькоi полiтики. Серед соловецьких в’язнiв не було ще тодi нi украiнських академiкiв, нi поетiв. У той час на Соловках були невiдомi солдати украiнськоi революцii, що не покинули батькiвщини, а продовжували одверту боротьбу. Цi люди й на каторзi не приховували своеi лютi супроти ворогiв i знищенi були при першiй нагодi. Убивство Войкова i стало одним з таких приводiв: тодi на Соловках полягли передусiм нашi отамани. Решта ж украiнцiв – в’язнiв цiеi доби – загинула за другоi доби в iсторii половецькоi каторги.

Другий перiод в iсторii соловецькоi каторги (1927—1932 рр.) – це доба дикоi сваволi. Страшна це доба. Люди, що потрапити тодi на Соловецькi острови, справдi зазнали «гiрких i пекельних» мук. Змiни в соцiяльному складi соловецьких в’язнiв i режимi на цьому островi «жаху i смерти» викликанi були змiнами у полiтицi советського уряду.

Несподiвано для абсолютноi бiльшости пiдсоветськоi людности, що почала була за НЕПу плекати надii на переродження большевизму, прийшли «вiстi недобрii» про «п’ятирiчку», «iндустрiалiзацiю», «лiквiдацiю куркуля як кляси», «колективiзацiю» тощо. Сталiн, якого пiдсоветськi люди до того знали мало, раптом виростае на центральну постать i висувае плян першоi п’ятирiчки, а з нею й плян лiквiдацii «куркуля», лiквiдацii всiх «капiталiстичних елементiв», що збереглися ще за доби НЕПу. «Елементи» цi затиснуто податковим i iншими пресами. Щодня лiквiдуються тисячi торговельних, ремiсничих приватних закладiв. Сталiн задумав за найкоротший час «догнать и перегнать в технико-економическом отношении капиталистические страны». Запланував цiлковиту реконструкцiю господарства Советського Союзу. У плянах своiх керувався вiн не iнтересами окремих нацiй, що входили до складу Советського Союзу, а iнтересами свiтовоi комунiстичноi революцii.

Найскладнiшою проблемою у плянуваннi «соцiялiстичноi» реконструкцii господарства СССР була проблема багатомiльйонного селянства Советського Союзу, що й слухати не хотiло про комуни. Сталiн i його зграя прекрасно розумiли це: вони мали досвiд 1919—20 рокiв, коли на спробу большевикiв запровадити так званий «военний комунiзм» селянство реагувало так, що не лишалося нiчого iншого, як вiдступити трохи назад i проголосити «нову економiчну полiтику».

Найбiльших турбот завдавало Сталiну селянство Украiни й Кавказу – краiн, що нiколи не знали притаманноi Московщинi «общины» i були завжди господарями, з рiзко окресленою iндивiдуалiстичною психологiею.

Сталiн вирiшив скрутити в’язи украiнському селянству, запровадивши терор у незнаних доти формах. Вiн негайно збiльшуе апарат ГПУ, створюе i збiльшуе до колосальних розмiрiв армiю спецiального призначення вiйська ГПУ. Проводить за допомогою цих вiйськ i рiзних покидькiв суспiльства перший тур «лiквiдацii куркуля як класи»; конфiскуе майно заможних селян, вiдбирае землю i розстрiлюе чи засилае найактивнiшу частину сiльськоi людности до концентрацiйних таборiв, передусiм на Соловки.

Украiнський селянин не хоче здобуте вiддати без бою. Вiн озброюеться, чим може, i пiд керiвництвом старих та нових отаманiв, знiмае повстання. Але у кремлiвського диктатора е цiлi корпуси вiйська ГПУ, що нищило не тiльки повстанцiв, а й усе живе та мертве на територii повстань. «Око за око, зуб за зуб» – i украiнський селянин стрiляе у вiкно, стрiляе з-за рогу. ГПУ ж розстрiлюе серед бiлого дня, розстрiлюе вночi, при вiдчинених i зачинених дверях. Украiна знову запалала в огнi громадянськоi вiйни.

Серед заграв пожеж i потокiв крови, що ii лило знову украiнське селянство, народжувалась нова украiнська провiдна верства. Багато нових лицарiв без страху й сумнiву ставало до боротьби навiть тодi, коли не було надiй на перемогу в перших боях. Сiльськi священики, вчителi, агрономи, лiкарi, кооператори стають на чолi руху селянськоi маси. Саме ця частина украiнськоi iнтелiгенцii разом з кращою частиною нашоi селянськоi маси зазнала найважчих репресiй i гине в сутичках з большевицькими посiпаками або в казематах ГПУ.

Але перший тур «лiквiдацii капiталiстичних елементiв» i «колективiзацii» не задовольняе Сталiна. Вiн поширюе цю операцiю й поглиблюе ii пiд гаслом «сплошной» колективiзацii. «Сплошная» колективiзацiя була найбiльшим лихом для кожного селянина, бо перетворювала його на звичайного крiпака, раба советчини. Поруч з колгоспами виростають плантацii «совхозiв», органiзуються машино-тракторнi станцii. Сталiн у найкоротший час зосереджуе в своiх руках ключi вiд комор, де зiбрано геть усе украiнське збiжжя, цукор, масло, м’ясо, вугiлля. У його кривавих лапах трiпонеться й серце сiроi пiдсоветськоi збiрноти.

Найлютiшi тирани не видавали таких драконiвських законiв, спрямованих на «втихомирення» своiх пiдданцiв, як iх видав Сталiн.

Рiвночасно почався новий, генеральний наступ на украiнську культуру. Почалися гiркi, пекельнi муки украiнськоi нацii. Зрозумiло, що за такого терору, застосовуваного головно проти Украiни, на Соловках не тiльки зростае число в’язнiв, а й мiняеться соцiяльний та нацiональний склад людности цього острова, сама згадка про який викликае ненависть i жах у кожного чесного украiнця.

«Перед самою моею втечею (25.IX.1929) (на каторзi) було вже дуже мало злочинного свiту, а все селяни з Украiни (як контрреволюцiонери), а також багато украiнських священикiв i вчителiв», – пише один з утiкачiв. Те саме стверджуе i другий: «За останнi часи прибуло сюди з Киева й Катеринослава багато студентiв. Вони розповiдали, що за Єфремовську органiзацiю (СВУ) дуже багато розстрiляно; стрiляли не сотнями, а тисячами, i самих освiчених студентiв, а тi, що прибули на Соловки, то кожен дiстав по 10 рокiв каторги».

Прибувши до концтабору, я зустрiв багато в’язнiв – членiв бойових, пiдпiльних органiзацiй. Коли процес СВУ був трагiкомедiею, влаштованою ГПУ, з метою розгромити украiнський нацiональний рух усерединi краiни та дискредитувати його за кордоном (бо зiзнання пiдсудних на процесi були «зiзнаннями», продиктованими ГПУ), – то десятки, коли не сотнi тисяч розстрiляних i засланих тодi селян та iнтелiгентiв свiдчать про колосальний нацiональний протибольшевицький рух украiнського народу. Нiхто не може заперечити того, що саме в цей час було заарештовано третину робiтникiв Кременчуцькоi махорковоi фабрики, що належали до «Союзу Визволення Украiни». А це не поодинокий приклад.

Про розмах цього руху промовляе й такий приклад. Студент педагогiчного технiкуму Л-ко в 1928—29 роках вже вiсiм мiсяцiв сидить у спецкорпусi ГПУ в Харковi. Вiн, комсомолець, убив голову райвиконкому. Чому? За що? Хлопець пережив жахливi тортури, проте не говорить, за що вбив голову райвиконкому. І тiльки своему тюремному друговi розповiдае, що вбив його за те, що той голова випадково натрапив на засiдання мiсцевоi органiзацii СВУ i, зрозумiвши, що то за засiдання, пiшов, щоб сповiстити ГПУ. Студент, на долю якого випало застрелити голову, догнав його перед самим порогом будинку райвиконкому i всi сiм куль свого револьвера всадив у нього. Л-ко так таки й не сказав, за що вiн убив голову райвиконкому. Зваживши на молодi лiта та «незаможницьке» походження Л-ка, йому дали 10 рокiв. Таких прикладiв можна навести безлiч.

Сталiн i ГПУ мали повне уявлення про становище на Украiнi; тому й вирiшили взятися до повноi лiквiдацii всього того, що там ожило за доби НЕПу. Вони стали на шлях систематичного фiзичного плюндрування всiх активних елементiв украiнськоi нацii, передусiм ii iнтелiгенцii, докiнчивши цей процес спецiально i штучно органiзованим голодом 1932—1933 рокiв, який душив мiльйони украiнцiв. Не один мiльйон украiнських селян лiг у могилу завдяки цьому «пiклуванню» «батька народiв».

У той час терор на Украiнi набрав нечуваних розмiрiв. По одному тiльки процесу СВУ не тiльки тюрми, а всi льохи набито було украiнськими селянами та iнтелiгентами, звинувачуваними в причетностi чи то до СВУ, чи то до Украiнського Нацiонального центру, або ж Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii. В’язнями-украiнцями забито було советськi тюрмi, зокрема острiв-в’язницю «Соловки».

За другого перiоду в iсторii Соловецькоi каторги селянство, а надто украiнське, та селянська в основному iнтелiгенцiя становлять основну масу соловецьких в’язнiв.

Для характеристики тогочасного становища на Соловках дуже цiкавi матерiали можна знайти у Карла Альбрехта, що, обiймаючи свого часу високу посаду в СССР, вiдвiдав 1929 року Соловки, як урядовець. Дарма, що тодiшнiй керiвник «Усевлагу» Ногтев i його пiдручнi всiма способами намагалися замилити очi небажаному гостевi i не показати Альбрехтовi справжньоi сторони соловецькоi каторги. Навiть двох днiв перебування на тих островах було досить Альбрехтовi, щоб вiдчути весь жах Соловкiв. Вiн пише про сотнi обморожених людей, що лежать i вмирають по бараках, про надсильну працю, про поганi харчi. Альбрехтовi не показали iснування «Секiрноi» гори, не знав вiн про уславлений своею дикою сваволею «6 взвод» i 13 «исправительную роту, не знав про «Зайчики» i «Валдайчики». Йому показували тiльки «хороше» – «исправительную» полiтику советськоi влади. Вiн був присутнiй на симфонiчному концертi й балетi, що ставили колишнi артисти i взагалi iнтелiгентнi люди в iмпровiзованому соловецькому театрi, який був розвагою для мiсцевих соловецьких тиранiв.

Коли Альбрехт зняв у ЦКК РКІ справу про режим на Соловках, московськi большевики перед цим iноземним комунiстом намагалися показати, що вони не знають стану речей на островi, i обiцяли справу негайно «полагодити».

І справдi, на Соловки вирушив згодом добре знаний в СССР Сольц: на той час сумна слава соловецькоi каторги досягла й Лондону та Вашингтону. Сольц звернувся до в’язнiв з проханням розповiсти, як з ними поводиться начальство. Нiхто з опитуваних не насмiлився сказати правду: всiх iх так залякувано i так тяжко мордовано за найменше слово проти великих i малих соловецьких тиранiв.

Тiльки тодi, коли Сольц заарештував керiвництво соловецькоi каторги i перед всiма розстрiляв п’ятьох найбiльших, як йому здавалось, злочинцiв з помiчникiв Ногтева, – в’язнi повiрили, що це комiсiя для полегшення iхнього становища, а не чергова провокацiя Ногтева, не раз перед тим практикована.

Тодi в’язнi почали розповiдати.

Трудно навiть уявити, який жах виявили тi свiдчення в’язнiв. А вони справдi були неймовiрнi, бо змусили навiть Сольца, з огляду на iнтерес всього свiту до його мiсii, – розстрiляти з сотню найвидатнiших мерзотникiв, що, вислуговуючись перед Ногтевим i виконуючи його накази, знущалися з в’язнiв.

Тодi ж таки заарештовано й самого Ногтева, цього нiби головного винуватця тих страшних порядкiв. На Соловках сказали, що його розстрiляно. Насправдi ж Ногтев опинився в московськiй луб’янськiй тюрмi ГПУ i провiв там кiлька тижнiв на становищi високого гостя. Незабаром його звiльнено та повернено йому вiдiбраний тимчасово партiйний квиток. Ногтев дiстав навiть пiдвищення: його призначено за керiвника всiх лiсозаготiвельних органiзацiй Пiвночi Советського Союзу. Практику Соловкiв вiн мав застосувати в iнших мiсцях.

Чи змiнилося ж що на соловецькiй каторзi? Звичайно, змiнилося. Надто в першi два-три мiсяцi. Потiм становище ще погiршало, бо, крiм розстрiлiв, убивств i знущань з в’язнiв, тепер запроваджують систему найпильнiшого полiтичного терору, постiйних обшукiв, провокацiй, штучно вигаданих полiтичних «справ», за якi на пiдставi свiдчень, куплених за шматок хлiба провокаторiв, – в’язнiв розстрiлювано чи давалось iм новi термiни ув’язнення. Отож нема чого дивуватися, що при цих «нових» порядках на островах створилася ще гiрша ситуацiя. Про неi заговорив цiлий свiт.

Тодi, щоб московському ГПУ, самому Сталiновi виправдатися перед цiлим свiтом, випущено згадуваний уже фiльм «Соловки». З 1931 року, коли на Пiвночi Советського Союзу опинилося не кiлька тисяч, а кiлька мiльйонiв украiнцiв, кубанських i донських козакiв, кавказцiв та iнших iнонацiоналiв, коли треба було виконати за всяку цiну першу п’ятирiчку та ще й за чотири роки, – постала iдея створення Бiломорсько-Балтiйського каналу. Настав час, коли багато тисяч людности Соловкiв мусили покинути iх i переселитися на материк, щоб полягти на будiвництвi того, на кiстках в’язнiв побудованого, каналу. На островах лишилася тiльки незначна частина в’язнiв, переважно слабих, полишених помирати, щоб збiльшити число саме тодi померлих вiд тифу кiльканадцяти тисяч в’язнiв.

Серед тодiшнiх соловчан, що iх залишено вмирати на Соловках, i тих, що виiхали на будiвництво Бiломорського каналу, бачимо академiка Слабченка, професора Барбара, професора Гермайзе, М. Павлушкова, Павла Христюка, Івана Петренка, Г. Садовського, О. Березовського, Вiталiя Юрченка, Клима Полiщука i багато iнших.

За цiеi доби на Соловки потрапила украiнська iнтелiгенцiя, щiльно пов’язана з украiнськими селянами. Ми не бачимо ще серед ув’язнених нi полiтичних дiячiв советськоi Украiни, нi тих дiячiв на культурнiй нивi, якi свого часу повiрили в щирiсть советського протегування украiнськiй культурi й ставились до советськоi влади цiлком лояльно, доки влада та не скинула з себе маски.

Третiй перiод в iсторii соловецькоi каторги слiд починати вiд того часу, коли, лiквiдувавши на селi все iнiцiативне i нацiонально свiдоме, Сталiн вирiшуе поквитатися з рештою украiнськоi iнтелiгенцii та покiнчити з усiма «нестiйкими» елементами в КП(б)у.

Саме тепер Сталiн заходився лiквiдувати всi мiзернi атрибути позiрноi окремiшности УССР. Почалося з лiквiдацii Украiнськоi вiйськовоi округи та перетворення ii на Харкiвську i Киiвську. Далi, як гриби пiд дощ росли: «Союзхлеб» – замiсть «Укрхлiб», «Союзуголь» – замiсть «Укрвугiлля», «Союзсоль» – замiсть «Укрсiль» «Союзсахар» – замiсть «Укрцукор» i т. iн. Негайно за постановою ЦКВКП(б) телеграфним наказом вiд 15. ХII.1932 року, русифiковано всi украiнськi iнституцii на теренi СССР, що були за межами УССР. На Украiну з особливими повноваженнями вiд Сталiна прибув П. Постишев. Почалася друга хвиля терору на тлi страшного голоду 1933 року. Усi тюрми й льохи переповнено ув’язненими. Серед заарештованих, крiм селян, маемо вже немалий прошарок iндустрiальних робiтникiв, тих iнтелiгентiв, якi ще недавно ще лояльно ставились до советського режиму. У казематах НКВД сидить багато комунiстiв, звинувачуваних у нацiоналiзмi чи троцькiзмi.

Постишев приiхав з повноваженнями впень знищити нацiоналiзм, що його на той час репрезентували вже не Грушевський, Єфремов i Нiковський, а Скрипник, Шумський, Полоз, Приходько, Михайлик i Хвильовий, – члени КП(б)У, комунiсти-украiнцi, що однi з них всiма силами боронили бодай куцу автономiю Украiни доби НЕПу, а другi боролися за незалежну соцiялiстичну Украiну.

І для комунiстiв-украiнцiв настав, виходить, час, що його передчував украiнський комунiст Еллан-Блакитний, який, вмираючи, говорив своiм товаришам: «Стережiться, хлопцi, бо скоро хахла хватать будуть!»

Украiнськi комунiсти, що обiймали в советськiй Украiнi високi пости, з приiздом Постишева вирiшили виступити ще раз супроти унiфiкацiйноi лiнii Сталiна; але в цьому змаганнi мусiли або здатися на волю переможця, або ж загинути.

7 липня 1933 року застрелився на знак протесту проти полiтичноi лiнii Сталiна член виконкому Комiнтерну i колишнiй нарком освiти Украiни М. Скрипник. Ще ранiше, 13 травня 1933 року, так само застрелився М. Хвильовий. Шумський, Приходько, Полоз, Михайлик та iн. сидiли вже в казематах ГПУ. Усi щирi украiнськi комунiсти опинились у пастцi й були приреченi на загибель.

Сталiн поставив завдання лiквiдувати не тiльки украiнську комунiстичну верхiвку та украiнську iнтелiгенцiю, а й стерти в пам’ятi украiнцiв поняття про будь-яку окремiшнiсть Украiни, про будь-яку, бодай позiрну, ii автономнiсть. Адже фактом е, що на той час украiнський селянин таки знав, що вiн украiнець, що Украiна мусить мати певнi кордони; не дарма дядьки покликалися, що вони «до самого Петровського чи Скрипника дiйдуть».

Саме це й хотiв вибити з голiв пiдсоветських украiнцiв Сталiн. Вiн хотiв довести украiнському селяниновi, що Скрипник – «контрреволюцiонер», «фашист»; що Хвильовий, Гринько, Полоз – вороги народу, що всi цi украiнцi-комунiсти тiльки те й робили, що продавали Украiну «фашистам» та домагалися для украiнського народу «капiталiстичного рабства». День у день пiдсоветськiй людностi твердили, що тiльки Сталiн, Москва i тiльки сталiнцi – справжнi друзi украiнського народу.

Це був час страшного розгрому украiнських комунiстiв i всього украiнського, якого б напрямку воно не додержувалось. «Не треба розшукувати украiнських нацiоналiстiв, – говорив один з моiх слiдчих, – досить взяти передплатникiв журналiв «Украiна», «Життя й революцiя», «Пролiтфронт» чи «Лiтературний Ярмарок», – i я без вагання заарештовую iх, бо всi вони – нацiоналiсти». Це було в 1933 роцi. Що ж тi слiдчi робили пiзнiше, коли кожен громадянин УССР, лягаючи спати, ждав до себе гостей з НКВД, щоб подiлити долю з тими, що вже потрапили за тих часiв на соловецьку каторгу.

Не дарма сивий, заслужений професор унiверситету Св. Володимира, математик i безперечний росiйський монархiст, академiк Граве, «страха ради иудейська» виступив з доносом-промовою супроти найвидатнiшого украiнського математика, академiка Михайла Кравчука, називаючи його «фашистом» i «ворогом народу».

Починаючи з 30-х рокiв, ГПУ—НКВД стае органiзацiею не тiльки полiтичного нагляду й терору, а й установою, до компетенцii якоi належать усi сторони життя Советського Союзу. Вiднинi ГПУ—НКВД стае своерiдною державою в державi, маючи низку управ i вiддiлiв, таких самих як i наркомати. Гiдротехнiчна, Шляхова, Вугiльна, Цивiльного i Военного будiвництва i т. д. i т. п. Всi цi управи i вiддiли мали своi контори та iнституцii. Багато проектiв, важливих дослiдiв виконували в’язнi НКВД. Досить сказати, що Бiломорсько-Балтiйський канал, Турксиб, канал Москва—Волга, Байкало-Амурська магiстраль, автострада Москва—Мiнськ й iншi важливi будiвництва, аж до «Дворца советов» у Москвi включно, – все це проектувалося й будувалося ув’язненими пiд безпосереднiм керiвництвом ГПУ—НКВД.

Не дарма ж на тих будiвництвах становили пам’ятник будiвничим НКВД, як це було зроблено на Бiломорсько-Балтiйському каналi, де поставили (щоправда, зарано!) прекрасний пам’ятник «железному наркому» Ягодi. Коли Ягоду розстрiляли, монумент наказано негайно зняти, а скульптора, ув’язненого чеха, негайно спецконвоем перекинути на Соловки тiльки за те, що вiн побудував той монумент з наказу начальства.

За цiеi доби, крiм терору, на ГПУ покладено й господарчо-органiзацiйнi завдання. Це позначилось i на змiнi в структурi концтаборiв. Стару вiйськову структуру з подiлом на роти i взводи i т. iн. замiнено подiлом на «фалянги», «колони», «бригади». Ув’язненi вже не кричали «здра», не муштрувалися за вiйськовим звичаем. На будiвництвах, як-от, скажiмо, на будiвництвi Бiломорсько-Балтiйського каналу, не було вже нi цих прав, нi вигаданих садистами таких кар, як соловецька «Секирка». Натомiсть прийшло гiрше за «Секирку» нормування працi. В’язнiв не гнали вже на працю голих i босих, а взували й одягали, але на працi доводилося бути не одну, а двi й три змiни вiдразу. На Соловках тепер тiльки й говорять що про «темпи», «ударництво», «соцзмагання»… А водночас посилюеться полiтичний нагляд, ростуть «дутi оплати», процвiтають провокацii i все те, що було характерним для тодiшньоi советськоi «волi».

Соловецька ж каторга пiсля 1931 року лишилася мiсцем перебування найбiльш небезпечноi частини в’язнiв i частини малопридатних, переважно хворих каторжан.

На островi припиняються тепер майже зовсiм лiсозаготiвлi, лiквiдуеться цегельня, закриваеться чинбарня та ливарня. Найбiльше уваги у виробничiй сферi на Соловках придiляють тепер сiльському господарству.

1 травня 1933 року, по закiнченнi будiвництва Бiломорського каналу, всiх «непевних» соловчан i несоловчан повернено на Соловки. 1933 i на початку 1934 року на острiв прибули новi в’язнi – члени партii, советськi письменники, пiдсоветська iнтелiгенцiя, словом, тi, що ще в 1929—30 рр. стояли при державнiм кермi й були хоч марiонеточними, але суддями i прокурорами на показових судових процесах.

Ще коли цi неофiти були на Поповому островi, на порозi Соловкiв, i в тому добре iзольованому таборi осягли неабияких «успiхiв» на важкiй фiзичнiй працi, чим вихвалявся начальник 9-го Кемського вiддiлу Іевлев перед начальником 3-го вiддiлу Бiломорсько-Балтiйського табору, – то цей останнiй зовсiм не подiляв ентузiязму Іевлева. Начальник 3-го вiддiлу говорив, що його завдання – не привчати до фiзичноi працi цих «недострелених», а берегти, щоб вони не втекли з табору й не зняли повстання.

Уже вiд цього часу на Попiв острiв привозили переважно полiтичних в’язнiв, i то здебiльшого iнтелiгенцiю. Вийняток становили шахраi найвищоi «квалiфiкацii» та чужоземцi, яких, як правило, звинувачували в шпiонажi.

У цей час не було вже на Поповому островi «славетного» Курилки, що вимагав вiд в’язнiв кричати «здра» так, щоб «здра» те чути було «за 65 кiлометрiв», не палили живими людей у бараках; не ходили «дневальнi» з киями («дринами») й не кричали «вилiтай до останнього», допомагаючи «вилiтати» «дрином». Нiчого цього вже не було. «Дневальнi» – прибиральники баракiв – були переважно милi люди – колишнi священики чи професори, якi всiляко дбали про найкращi умови для своiх товаришiв. Мили пiдлоги, одержували на бригаду хлiб, талони на обiд. Бригадир з тих, що працюють, живучи разом з бригадою, не вимотував з людей жили режимом i працею, бо сам жив поруч, спав i iв те, що й усi; а це нагадувало йому, що той же бригадир мiг завтра бути й небригадиром.

1933—1937 рр. Соловецький концтабiр знову повернувся до старих своiх географiчних меж (1926—1927 року), тобто не виходив за межi Попового острова, та й там був один тiльки табiр, «Морсплав», що правив бiльше за пересильний пункт, нiж за виробничий табiр.

У цiй добi, як i в попереднiй, переважну частину соловчан становлять селяни-украiнцi, учасники селянських заколотiв 1929—1932 рр. агрономи, вчителi, лiкарi, письменники, поети, вченi, студенти з советськоi Украiни.

Друга група складалась iз так званих «iнонацiоналiв»: казанських i кримських татар – на чолi з Султан Галеевим i Галеем Галеевим; туркменiв, таджикiв, узбекiв – на чолi з Ходжаевим i Усмановим; вiрмен – на чолi з братами Лебледбежанами; грузин – на чолi з полковником Яшвiлi, Кiкодзе та Гугунашвiлi; фiнiв, удмуртiв, схiдних фiнiв (карелiв); нiмцiв – на чолi зi своiми пасторами i нiмцями – советськими дiячами; бiлорусiв – на чолi з Рак-Михайловським, М’ятлою, Дворчанiновим; полякiв – на чолi з Вишневським; кабардинцiв, балкарцiв, осетинiв, iнгушiв, азербайджанцiв та iнших народiв Кавказу – з iх мулами i старшинами; нарештi, росiян – на чолi з академiком Флореньким, Песоцьким, Пороховниковим та iншими. У цьому багатонацiональному конгломератi були й чужоземнi пiдданi – починаючи з нiмцiв i французiв i кiнчаючи японцями та американцями.

Окрему категорiю становили 325 людоiдiв з часiв голоду 1932—33 року, мiж ними 75 чоловiкiв i 250 жiнок.

Оце, власне, той склад соловецьких каторжникiв 1933—1937 рокiв, що я особисто мав нагоду добре пiзнати.

Органiзацiйна структура, як i в усiх советських концтаборах, заснована була на виробничому принципi, з тiею лише рiжницею, що Соловки не являли в цей час суто виробничоi каторги; бо в’язнi соловецькi мали надто велику кiлькiсть всiляких спецiальних приписiв у своiх вироках та iнших супровiдних документах на них, що, по сутi, зводило тут нанiвець виробничi моменти. На Соловках було в цей час аж три «спецiзолятори». Усiх в’язнiв, що не сидiли по iзоляторах, дiлилося на низку категорiй, якi рiжнилися своiми правами щодо пересування та перебування на певнiй територii Соловкiв. Так, була категорiя з правом перебувати лише в Кремлi; з правом перебування за Кремлем, але в зонi Кремля (радiусом 2 км); з правом пересування (у службових справах) по острову чи по всiх островах, звичайно, з конвоем; з правом планети в межах 5 км зони навколо острова (теж, ясна рiч, з конвоем). При чому всi цi «права» були дуже непевними; сьогоднi ви маете «право», а завтра сидите в найглибшому iзоляторi. Найважливiшим було – не потрапити, як там говорили, на «прицел» третiй частинi, тобто мiсцевому тюремному НКВД. Якщо у 3-i частини не було на вас iнших матерiалiв, крiм надiсланоi разом з в’язнем «справи», коли вам не «пришито» було шостого (шпигунства) чи восьмого (терор) пункту, ви могли мати деякi з цих «прав».

На цей час, як уже говорилось вище, виробнича дiяльнiсть Соловкiв зводилось головно до сiльського господарства. Лiсгосп, Йодпром, Рибпром – були невеличкими. Там працювало мало людей. До того ж у Йодпромi, як i в Рибпромi, могли працювати тiльки в’язнi, що мали право плавання по морю, а таких людей на Соловках тодi майже не було. Отже, все довелося скорочувати i згортати. Лишилося тiльки сiльське господарство, розташоване на чотирьох пунктах: 1. – Прикремлiвський, 2. – Есаковський, 3. – Муксольмський, 4. – Анзерський. Пункти цi, де працювали колись ще соловецькi ченцi, розбудовано за останнiми приписами агрономiчноi науки. Звичайно, всi вони були нерентабельними, але в умовах Пiвночi вражали гостей великими досягненнями. Досить сказати, що холмогорськоi породи корови (так званого «соловецького отродья») на островi за лактацiю (10 мiсяцiв) давали вiд 7 до 12 тисяч лiтрiв молока. Господарство це загалом мало показовий характер й розраховано було на замилювання очей гостям.

В’язнi ходили коло рогатоi худоби й коней, працювали на городi та мелiоративних роботах, косили траву.

Усiм соловецьким господарством керувала виробнича частина управи острова. На чолi окремих вiддiлiв до середини 1937 року, як правило, стояли в’язнi.

Начальником соловецькоi каторги був тодi заслужений чекiст Іван Пономарьов. Це був страшенний тиран, що дивився з-пiд лоба, називав усiх на «ти» i з особливим притиском пiдкреслював, коли збирав керiвникiв виробничоi частини острова, що вони всi лише «недостреленные». Любив серед ночi приiздити на той чи iнший пункт за Кремлем, i горе було тому з керiвникiв сiльгоспу чи молочноi ферми або свинарника, коли заставав його сонним: коли вiн, сам Пономарьов, не спить i «пiклуеться» господарством, то як же смiе спати цей «недостреленный!» Був суворий i несправедливий. Викликаний до начальника в’язень iшов на розмову, як на шибеницю. Був повним господарем i мав силу-силенну «стукачiв» (донощикiв), так що знав про все, що дiеться на Соловках, краще, нiж «Третя часть».

Пiсля убивства Кiрова режим на Соловках рiзко погiршав. Багатьох в’язнiв посаджено до iзоляторiв, багатьом продовжено термiн ув’язнення, i то – не менш, як до десяти рокiв. Створено новi iзолятори, де посилено конвой i погiршено харчування (максимум 300 гр. хлiба i, крiм хлiба, нiчого); заведено постiйнi обшуки, збiльшено вiйськову охорону. Коли за другоi доби до Соловкiв пiдходили чужоземнi пароплави-лiсовози, куди соловчани навантажували лiс, то тепер 25-кiлометрова водна зона навколо островiв стала заказаною зоною не тiльки для iноземних кораблiв, ба й для звичайних собi човнiв-баркасiв карельських поморiв. Простiр навколо острова мiновано. Мiновано й фарватер до соловецькоi бухти, що звалася бухтою «Благополучия». Дворазовi на день перевiрки, на яких в’язень мусiв називати свое iм’я та по-батьковi, i щотижневi «генеральнi» перевiрки, коли в’язень повинен був вiдповiдати на кiльканадцять запитань аж до «бабушки и дедушки» – стало звичайним явищем. Начальник острова чи 3-тя частина повиннi були мати точну iнформацiю про те, де перебувае кожен в’язень, що вiн робить i що вiн за оден. Тiкати з острова стало просто неможливо. Щоправда, спроби тiкати бували, але жодна з них не закiнчилась щасливо.

Коли втiк капiтан далекоi плавби Стерельговський, що з двома кримiнальниками украв моторовий човен вiйськовоi оперативноi охорони i зник, – iх шукало не тiльки само соловецьке начальство та охорона. На розшуки вiдряджено навiть лiтаки, човни й пароплави. І черев два тижнi Стерельговського десь коло Коли таки пiймано.

Трагiчно закiнчилася взимку 1933 року i так звана Анзерська втеча, коли група в’язнiв з острова Анзера, дiзнавшись, що море навколо острова замерзло до Лiтнього берега на материку (це бувае раз на 50 рокiв), – одноi ночi забила начальника острова, обеззброiла охорону i, забравши лижви, подалася в напрямi Лiтнього берега. Але на березi ii одразу ж зустрiв мало не цiлий полк вiйська НКВД з гарматами та кулеметами. В’язнi з кулеметом i гвинтiвками вступили в нерiвний бiй i всi майже полягли на бойовищi. З 40 чоловiка втiкачiв до Кремля потiм перевезено тiльки п’ятьох.

Тiкали тi, що не витримували «исправительной» полiтики, не бувши навiть в iзоляторах. А в iзоляторах панував жах.

Народнiй учитель Борейша (з советськоi Молдавii) сидiв у другому соловецькому iзоляторi. З неймовiрними труднощами вiн тiкае з третього поверху iзолятора i перелазить через кремлiвськi стiни. Потiм прив’язуе себе рушником до двох «баданiв» (деревин) i кидаеться вплав Бiлим морем. Це було в жовтнi 1936 року, коли на Бiлому морi починалися шторми. По двотижневих розшуках труп утiкача з двома «баданами» був знайдений десь за сотню кiлометрiв вiд острова.

Постiйнi нагiнки, труси, iзолятори, шпигунство, постiйне чекання розстрiлу, суворого iзолятора, нових i нових тортур доводили людей до божевiлля. В’язнi вiшалися, топилися.

До середини 1937 року на Соловках зiбрано весь цвiт украiнськоi пiдсоветськоi iнтелiгенцii та украiнських комунiстичних кiл. Тодi в цьому концтаборi були представники найрiзноманiтнiших полiтичних партiй i угруповань. Тут можна було побачити i монархiстiв-гетьманцiв, i федералiстiв, правих i лiвих есерiв, комунiстiв i соцiял-демократiв.

«Радянська влада», ота «радянська держава», про яку говорив академiк Кримський, що вона нагороджуе всiх рiвно й однаково (його самого, так само, як i його «ворога» Грушевського), справдi таки вдарувала всiх однаковими концтаборами. Опинившись на Соловках (чи в iнших таких же значних мiсцях) перед единою для всiх небезпекою, багато з в’язнiв забули про давнi полiтичнi чвари й незгоди, браталися мiж собою i з гiрким жалем та болем думали про перейдений шлях.

Четвертий перiод в iсторii половецькоi каторги слiд починати з того часу, як на чолi НКВД СССР став Єжов. Становище трудящих i пiдсоветськоi iнтелiгенцii Украiни стало нестерпуче тяжким. Гiршае й без того гiркий режим на Соловках.

Уже з зими 1936—1937 року на Соловках в’язнiв чимраз бiльше обмежували в правi перебувати за межами Кремля. Багатьох садовили до iзоляторiв; чимраз частiше на островi вiдбуваються «фашистськi» процеси, пiсля яких десятки людей дiставали додатковi термiни ув’язнення й опинялися в iзоляторах. Тому 1937 року нiкого майже не звiльнено з каторги. Всi, хто вiдбув термiн ув’язнення, дiставали, як правило, додатковi термiни по 5—10 рокiв. Обмежено вихiд за браму Кремля. У Кремлi зiбрано силу в’язнiв. А що всiм в’язням цим не можна було дати роботу в Кремлi, то створилася група «ненаряджених» (вiд слова «наряд»). Люди цi сидiли без працi, i, звичайно, одержували гiршу, голодну пайку.

Нарештi, десь 22 чи 25 червня 1937 року, зiгнали до Кремля всiх в’язнiв i оголосили, що вiднинi соловецькi острови, якi досi вважалися за 3 вiддiл Бiломорсько-Балтiйського табору, перетворюеться на «Соловецкую тюрму особого назначения Главного управления государственной безопасности СССР», а в’язнi зватимуться не «заключенными («зека»), а «лишенными свободы» (л/с). Обмежено право листування. У листах не можна подавати нi географiчних, нi топографiчних, нi будь-яких iнших вiдомостей про життя й становище на островах; осiб же, якi подаватимуть у своiх листах цi вiдомостi, суворо каратимуть.

Через брак придатноi для використання робочоi сили сiльськогосподарський сезон на Соловках закiнчено з великими труднощами. До того розпочато роботи коло перетворення соловецького Кремля на в’язницю у повному розумiннi цього слова. Почалися ремонти, перебудови. На острови привезено багато цегли та iншого будiвельного матерiалу. Мали будувати за 2 кiлометри вiд Кремля, на територii колишньоi цегельнi, ще одну величезну тюрму наймодернiшого типу. Щоб дiстати робочу силу, нове соловецьке начальство звернулося до «Белбалтлагу» з проханням надiслати на острови «соцблизких» – усякий карний елемент. «Белбалтлаг», звичайно, з охотою зiбрав «отпетых девочек и мальчиков» i надiслав на Соловки (остобiсiли вони там усiм своiми «делами»). Коли соловецьке начальство глянуло на тих, «соцблизких», що нагадували що хочете, тiльки не людей, то йому одразу ж стало ясним, що користи з них нiякоi не буде. Мусiло органiзовувати для них спецiальний iзолятор, а через мiсяць з подякою повернуло «Белбалтлаговi». Але незабаром проблему робочоi сили розв’язала сама ежовська дiйснiсть: до Соловкiв навезли силу-силенну звичайних колгоспникiв, людей, що мали менше як два роки ув’язнення. Старих соловчан тодi замкнули в Кремлi чи посадили до iзоляторiв.

Крiм того, щодня тепер лiтаками й пароплавами з усiх кiнцiв СССР везли на острови в’язнiв з 10, 15, 20 i 25 роками ув’язнення. Мiж «ворогами» були й родини розстрiляних Якiра, Тухачевського, Ягоди та iнших. Були тут i якiсь ленiнградськi учнi – зовсiм дiти, звинувачуванi в троцькiзмi. Вони, плачучи, клялись, що не читали навiть «Уроков октября» Троцького.

Багатьох в’язнiв привозили з великими капюшонами на головах, якi закривали iм обличчя. На грудях у такого в’язня був тiльки нумер. Пiд цим нумером в’язня садовили до камери, на нумер викликали. Пiд страхом розстрiлу в’язневi заборонялося називати свое прiзвище. Навiть соловецьке начальство часто не знало, хто саме перебував у його «секретних iзоляторах». Таемницi такi вiдомi були тiльки тим високим установам, якi посилали сюди цих живцем похованих.

І раптом, коли вже всiх було переведено на тюремний режим, несподiвано наприкiнцi року з Соловкiв вивозять два великих етапи. З першим етапом покинула соловецькi острови основна маса полiтичних в’язнiв-украiнцiв.

Уже на материку я бачив в’язнiв, що iх 1937—1938 рр. привезено на Соловки будувати i розбудовувати нову соловецьку тюрму. Вони розповiли, що 1938 року всiх в’язнiв кудись вивезено, тюрму лiквiдовано й розпочато будiвництво вiйськово-морськоi бази. Куди саме вивезено в’язнiв, якими забитi були камери на Соловках, вони не знали. Але вивезено iх не соловецькими (Соловки мали два своiх пароплави), а якимись iншими великими пароплавами.

Готуючись до вiйни, кремлiвськi володарi вирiшили перетворити соловецьку тюрму й архiпелаг на опорний пункт своеi експансii на Захiд.

Так закiнчила свое iснування советська соловецька тюрма…



Подаючи далi своi спогади про украiнську iнтелiгенцiю на Соловках, мушу насамперед сказати, що скупiсть наведених матерiялiв про окремих в’язнiв пояснюеться тим, що люди цi ще й досi перебувають на теренi «темного царства». Тимчасом пишу тiльки про те, що не е новиною для енкаведистiв. Коли ж говорю бiльше, то мушу вважати на долю цих ще й нинi пiдсоветських людей.

Боляче менi, що й сьогоднi не можу говорити на повний голос все про наших страдникiв i звитяжцiв; але вiрю, що настане час, коли наша iнтелiгенцiя повернеться з тих нетрiв несходимих i, оновлена духом, розповiсть сама про себе.




Тi, чиi iмена не значаться в iсторii



Генадiй САДОВСЬКИЙ






*[1 - Тут i далi пiд зiрочкою примiтки упорядника.] Геннадiй Садовський народився у 1897 р. в с. Ков’яги на Харкiвщинi в родинi священика, за iншими даними – в с. Чернички бiля Бердичева. Навчався у Киiвськiй духовнiй семiнарii, а згодом у Киiвському унiверситетi. З 1918-го в армii УНР, неодноразово тiкав з денiкiнського полону. У 1918—1920-му перебував у Житомирi, був вiйськовим комендантом, видавав газету, боровся з бiльшовиками, дбав про украiнськi кадри. У 1920-х вчителював у с. Сестринiвка бiля Бердичева.

У 1926 р. його заарештували в Харковi, а 3. 04.1929-го засудили на 10 рокiв концтаборiв. Вiдбував покарання в Белбалтлагу i на Соловках.

9. 10. 1937 р. його засудили до розстрiлу, а 3. 11. 1937 р. розстрiляли у Сандармоху. При обшуку було вилучено його роман «Сонячнi ночi» та повiсть «Семiнарiада».


Син залiзничника, семiнарист Киiвськоi духовноi семiнарii, а згодом студент Киiвського унiверситету, Генадiй Садовський ще на 19 роцi життя вступив до Украiнськоi петлюрiвськоi армii й до останнього подиху вважав себе за солдата цiеi армii. Високого i стрункого, з блакитними очима й русявим чубом, Генадiя знали, як молодого, але вiдданого справi нацiональноi та соцiяльноi волi украiнського народу. Знали i поважали.

1933 рiк. Дев’ятий Кемський вiддiл Бiломорсько-Балтiйського табору «Морсплав», вечiр. Лежу на верхнiх нарах. Чую, хтось питаеться про мене. Устаю, спускаюсь на пiдлогу, вiдгукуюсь.

– Це ви Пiдгайний? – питае.

– Я, – вiдповiдаю.

– Ви з Харкова?

– Так.

– То ми ж з вами – земляки. Я сидiв у спецкорпусi Холодногорськоi тюрми. Я – Садовський.

Ми познайомились.

Генадiй Садовський сидить вiсiм рокiв у тюрмi. Вiн все уже бачив. Перемiряв босими ногами Соловецький архiпелаг, побудував на славу «вампiра» Бiломорський канал, i знову на «Морсплавi», i знову його путь на Соловки. Але вiн такий, як i тi незабутнi днi, коли украiнський народ, прокинувшись, повстав. Як i тодi, скрiзь i всюди придивляеться, прислухаеться, вишукуе, гуртуе, навчае, сам учиться i всiм, чим може i як може, допомагае за всiх умов своiм землякам-украiнцям. Серед сiроi, одноманiтноi таборовоi юрби вишукуе украiнцiв, щоб, використовуючи свiй довгий тюремний досвiд, навчити, як себе тримати, як дiстати той гiркий шматок хлiба, як серед реву, скиглення, реготу й слiз зумiти пронести душу не забрудненою.

Не минуло й мiсяця, як навколо Садовського створилася цiла група украiнцiв, як уже без протоколiв, зборiв i постанов утворилася мiцна спiлка, як на «Морсплавi» вiдроджуються украiнськi традицii матерiальноi i моральноi допомоги один одному, – у всяких умовах, повсякчасно, незалежно вiд територii.

Одного дня нас з Генадiем, а з нами й тисячу iнших, вiдправляють до соловецькоi бухти «Благополучия». Виконавши всi церемонii прийому, направляють з невеличкою групою на найгiршу «командировку», на так званi Пiчуги (в пiвнiчно-схiдному кiнцi соловецького острова), на найважчу роботу: видобування йоду з морських водорослiв. І тут Генадiй виходить зi становища. Бачучи, що ми, кiлька чоловiка украiнцiв-iнтелiгентiв, напевне загинемо, – вiн, старий соловчанин, знаходить усе, щоб ми вибралися з Пiчугiв i були призначенi на iншi, легшi, роботи, хоч сам лишаеться там.

Бiлими ночами ми довго не спали i розмовляли на найрiзноманiтнiшi теми. Я любив слухати Садовського. Любив його голос, повний, соковитий, любив його мову, запашну й насичену образами. Любив його думку ясну, струнку, сповнену поетичного надхнення. Вiд Генадiя Садовського почув я слово, сказане вiльною, незалежною, високо принциповою людиною, яка нi за що, нi при якiй погодi не пiде на компромiс i не визнае iншого, крiм свого, Бога. А Богом Генадiя була Украiна – вiльна, Незалежна Держава.

Тими ж ночами читали ми написану на островi книжку Генадiя, прекрасну роботу в iмпресiонiстичному стилi про нашi нацiональнi змагання.

Часом Генадiй дiставав бандуру й лiричним баритоном спiвав iсторичних пiсень чи якусь думу козацьку. І сьогоднi постае в уявi ця задумана, симпатична постать, з кобзою в руках:

Вони ж його не вбивали,
Не четвертували.
Вони з нього, молодого,
Живцем серце видирали.

З таких, як Садовський (а iх, забутих героiв, тисячi), большевики не видирали серця живцем, а, як вампiри, десятками рокiв пили з них кров.

Інколи Генадiй сидiв i складав пiснi та грав iх на бандурi. Вiд нього пiсень тих учились iншi й спiвали iх нелегально на Соловках на Бiломорсько-Балтiйському каналi, у всiй Схiднiй Фiнляндii. З пiсень цих пригадую тiльки початок однiеi, а другу – цiлком.

Перша оспiвувала замучених на соловецькому островi петлюрiвських отаманiв, наших борцiв з большевицькою навалою на Украiну. Початок ii такий:

Спiть невiдомi,
Спiть замученi,
Спiть у мохах серед лiсiв.
Шумлять сосни соловецькi
Над могилами борцiв.

Другу складено на будiвництвi Бiломорсько-Балтiйського каналу. Вона була поширеною не тiльки серед украiнцiв, а й серед iнших, що там перебували. Навiть при розгромi однiеi органiзацii, що готувала масову втечу ув’язнених, фiгурувала, як зразок агiтацiйноi акцii, саме ця пiсня. Автора ii ГПУ так i не пощастило вiдшукати.

Слова цiеi пiснi такi:

Пiкети сплять вночi,
Бори гудуть глухi,
А на кар’ерах горять вогнi…
То ми – замученi,
На смерть засудженi —
Тяжкими кайлами
Б’емо гранiт.
У нас одна сiм’я, —
Ми побраталися:
Туркмен, узбек, чечен,
Сумний грузин,
Син Украiни,
І карельськii «каймени»,
Удмурт i чех,
Литвин i бiлорус.
Довбаем кайлами,
Б’емо ми ломами,
І шлем прокляття —
Усiм катам…
І вiрим – змученi,
На смерть засудженi,
Що прийде помсти час
І кари вам.

Та згодом Генадiй Садовський дiстаеться з Пiчугiв до соловецького Кремля, а з нього, вже за моею допомогою, – вартовим на сiнний склад сiльгоспу. Довгими темними соловецькими вечорами сидiли ми, i Генадiй розповiдав про украiнську нацiональну революцiю, про все, що знав, бачив i своiми руками робив, i як згорiла молодiсть його в боротьбi й неволi.

Ось вiн, молодий Генадiй, звiльняе житомирську тюрму, набиту тiльки украiнцями – петлюрiвцями, заарештованими Денiкiним i приреченими на розстрiл, бо денiкiнцi, пiд тиском украiнськоi армii, мали тiкати з мiста.

Ось вiн, Генадiй, – военний комендант i фактичний керiвник Житомира та Волинськоi губернii. Двадцятирiчний юнак мусить брати на себе провiд у такий бурхливий час.

Якщо ми виннi, – казав Садовський, – що програли революцiю, то не тiльки ми виннi, а винен i весь наш народ. Спробуйте творити нову нацiональну Украiнську Державу, коли дядько на запитання, якоi вiн нацiональностi, вiдповiсть – православноi.

А проте Садовський вишукуе людей, добирае кадри, органiзовуе газету, знаходить талановитого вчителя Мамчуру i садовить його за редактора, замiщуе посади в урядництвах украiнцями, дбае про госпiталi для поранених, про дитячi будинки, i не забувае й на хвилину, що ворог не спить, що ворог працюе. Викривае пiдпiльний большевицький комiтет, заарештовуе й розстрiлюе, без милосердя i без зла, бо того вимагала справа Украiнськоi Незалежности. Розстрiлюе навiть того, що перехрестився i крикнув: «Господи, я русский человек», бо того вимагала справа Визволення, i не було чого «русским человекам» йти до большевицьких запiльних комiтетiв.

А як вiдступили з Житомира, Садовський залишив Житомир з кiлькома козаками, кулеметом i автомашиною останнiм, бо мав палити папери. І коли цi папери горiли, а телефонiст з вокзалу що п’ять хвилин сповiщав, як проходить зайняття большевиками Житомира, у цей час до кабiнету Садовського вриваеться Микола Любченко (Кость Котко), що вже покинув армiю Симона Петлюри i УНР i прийшов намовити i його зробити так само. Садовський з презирством подивився на цього «петлюрiвця», якого кiлька мiсяцiв тому врятував вiд розстрiлу денiкiнцями, пригадав, як жалюгiдний тодi М. Любченко обнiмав i цiлував його. Сьогоднi ж, коли погiршала ситуацiя, цей «герой» став перекинчиком i приходить намовляти i його.

– Я не бачу на тобi зброi, – сказав Садовський. – Геть з кабiнету! Бо накажу розстрiляти, як пса.

– Ідiот ти! – крикнув Любченко i прожогом вискочив iз кабiнету.

До арешту Садовський весь час жив нелегально i працював у пiдпiллi, тодi як його товаришi по партii згодом примушенi були опинитися в членах КП(б)У, i з часом ставали наркомами, редакторами, прокурорами та iншими високими урядовцями советськоi Украiни.

Минали роки. Садовський вже в спецкорпусi, вже в ГПУ. Сталось так, що його не розстрiляли, а дали десять рокiв «с заменой». Як з хреста знята, молода красуня дружина прибиваеться з далекоi Волинi до Харкова, доходить до кабiнетiв високих урядових осiб советськоi Украiни, колишнiх товаришiв Генадiя, плаче, просить про допомогу. М. Любченко сказав: «Я тодi ще казав йому, що вiн дурень, але вiн мене не послухав».

Якось, сидячи на березi Бiлого моря й розповiдаючи про прибуття на острiв нових i нових партiй ув’язнених, колишнiх високих достойникiв советськоi влади на Украiнi, Садовський сказав: «Я не злостива людина i все свое життя клав i кладу за нездольну, дружню, консолiдовану, пройняту наскрiзь щирiстю й доброзичливiстю iдею еднання нашого народу, нашоi iнтелiгенцii. А втiм, я не заперечував би на нашому островi зустрiти Любченка. Я хотiв би йому ще раз довести, що я таки не iдiот i що я двадцять лiт тому робив правильно».

Минуло тiльки два роки з часу цiеi розмови, i одного весняного ранку, на розводi, зустрiлися Садовський i Микола Любченко. Любченко зблiд, пiдiйшов до Генадiя, подав руку й заплакав. Генадiй обняв його. Вони довго говорили; але про цю розмову Садовський нiкому не сказав нi слова.

У 1937 роцi, десь у липнi чи серпнi, Садовський мав звiльнитися, а тим часом його здоров’я сильно пiдупало. Та раптом з далекого Сибiру, куди втекла вiд репресiй його дружина, надходить йому одяг i взуття. І на тринадцятому роцi чекають його дiти й жiнка. Садовський хвилюеться, дуже збентежений, – вiн так любив свою героiчну дружину й дiтей. І раптом знову – «продолжение срока» ще на три роки.

Тихо, як злодii, увiйшли до загальноi камери енкаведисти, самi взяли речi, а Садовського без речей вiдвели в найтяжчий iзолятор.

Минуло два мiсяцi. Вилiзши на третiй поверх згорiлого Успенського собору в Кремлi, можна було бачити, як у добре загратованiй палатi для божевiльних половецького госпiталю ходив, понуривши голову, божевiльний Генадiй Садовський.


Степан ЗАПОРОВАНИЙ



* Степан Гаврилович Запорований народився у 1909 р. в селi Верхнянка Киiвськоi губернii, украiнець, агроном, студент Лiнгвiстичного iнституту, проживав у Киевi. Заарештований у справi «Украiнськоi революцiйно-демократичноi спiлки». Засуджений судовою трiйкою при колегii ДПУ УСРР 28 сiчня 1933 року за статтями 54-2-11 КК УСРР на 5 рокiв ВТТ. Вiдбував покарання у таборi «Карлаг» та на Соловках. Особливою трiйкою УНКВС ЛО 9 жовтня 1937 року засуджений до найвищоi кари. Розстрiляний 3 листопада 1937 року в Карелii (Сандармох).


Степан Запорований був кремезним, присадкуватим селюком. Вiн був представником молодшого поколiння, що лише чуло i в дитинствi пережило днi наших визвольних змагань. Молодий, активний, культурний украiнський агроном, вiн, звичайно, не мiг пройти не помiченим ГПУ, – i на початку 1932 року його звинувачують в участi у вiйськовiй органiзацii. Дiстае п’ять рокiв i потрапляе спочатку до Казахстану, а потiм на Соловки.

Було приемно бачити, що вже, коли вiдгримiли громи нашоi революцii, вирiс такий Запорований, а поруч тисячi таких самих. Наполегливий, витриманий, прямолiнiйний, вiн трохи суворий i нетерплячий, але упертий i дiловий, як той наш украiнський селянин-хазяiн. Тiльки тодi коли не на людях, не при дiлi, тiльки тодi вiн вiзьме свiй зошит, щоб близькому приятелевi показати рядки, в яких вилилась його особиста трагедiя, про яку намагався мовчати.

Як будете старi i над пригаслим жаром,
У надвечiрнiй час згадаете мене, —
То шкода стане вам, край огнища смутного,
Що мiй сердечний пал зневажили колись, —

читав вiн iз зошита.

Сидiв похмурий i зосереджений. Раптом схоплювався, швиденько хапав зошит i писав. А часом пiдходив до колег, цiкавився, розпитував, разом з усiма думав уголос про украiнськi справи, i тодi забував про власнi жалi та болi й дивився туди, далеко, за те прокляте Бiле море, що замкнуло його тут, – молодого, дiяльного, творчого. І знову Степан Запорований iде до свого кутка, знову хапае свiй таемний зошит, щоб з вiрою в перемогу записати:

Нехай вiд кулi ворога умру,
Солдатом невiдомим у степу, —
Земля прийме хоч труп благословенний…

Спокiйно, повний вiри в майбутне, в себе i в силу своеi нацii, Степан Запорований, кинувши погляд, сповнений зневаги й презирства, красивим почерком пiдписуе повiдомлення УРЧ про продовження термiну ув’язнення ще на п’ять рокiв.


Володимир БЕНЕДИК



* Автор помилився. Справжне iм’я: Бенедик Антон Наумович, народився у 1908 р. в с. Качанiвка Хмiльницького р-ну Вiнницькоi обл. Вчитель, проживав в УСРР.

Заарештований: за ст. 54-11 КК УСРР. Судовою трiйкою при колегii ДПУ УСРР 3 вересня 1931 р. засуджений до розстрiлу. Колегiею ОГПУ 7 квiтня 1932 р. розстрiл замiнено за ст. 58-2-11 КК РСФРР на 10 рокiв ВТТ.

Вiдбував покарання у Соловках. Особливою трiйкою УНКВС ЛО 9 жовтня 1937 р. засуджений до найвищоi кари.

Розстрiляний 3 листопада 1937 р. в Карелii (Сандармох).


Це був молодий народний учитель, – невеличкого зросту, щуплий, з чорними, як вугiль, очима, з обличчям блiдим i втомленим.

Лише тодi, коли навколо себе цей звичайний сiльський учитель бачив товариство i як заходила мова про Украiну, – його очi горiли i вiн говорив так, що справдi йняли йому вiри, що вiн стояв на чолi величезного селянського повстання 1930 року, яке вiд Кам’янця Подiльського поширилося до Вiнницi й Киева.

Його не розстрiляли тiльки тому, що саме ГПУ здивувалося, як мiг вирости по сутi за советських часiв такий одвертий, безоглядно принциповий, прямий i чесний ворог большевизму. І ГПУ вирiшило не стрiляти, а надiслати його на Соловки, але з такою характеристикою, щоб вiн нiколи тих островiв не мiг покинути.

Працював на Соловках у першому сiльгоспi i був центром, до якого тяглися украiнськi парубки – учасники селянських повстань. Мав у селянських колах великий авторитет. Був за арбiтра у всiх спiрних справах.

Тяжко хворий i змучений, нiколи не падав духом i закликав своiх товаришiв вiрити та боронити вiру батькiв, любити свою батькiвщину й нiколи не складати зброi. Любив повторювати й нагадувати, що «там, де жертви, там i перемога»; бо «не було ще жодного народу, щоб собi волю здобув без боротьби i без жертв».


Олександр БЕРЕЗОВСЬКИЙ



* Серед соловецьких каторжан вдалося виявити людину з iншим iменем. Можливо, це той самий. Березовський Григорiй Андрiйович, 1900 р. н., уродженець с. Кидрасiвка Бершадського р-ну УРСР, украiнець. Судовою трiйкою ГПУ УРСР 20.09.1930 р. засуджений за ст. 54-2 КК УРСР на 10 рокiв ВТТ. Вiдбував покарання у Соловецькiй в’язницi. Особливою трiйкою УНКВД ЛО 10.11.1937 р. засуджений за ст. 58-2-11 КК РСФСР до вищоi мiри покарання. Розстрiляний у м. Ленiнград 8.12.1937 р.


Член пiдпiльноi украiнськоi антибольшевицькоi органiзацii «Народна воля», вiн у 1926 роцi потрапляв у лабети ГПУ, а вже звiдти – до Бутирського iзолятора в Москвi. Вiд 1926 до 1932 року Березовський сидить в одиночнiй камерi – без права листування, без газет i радiо, без книжок, без жодного зв’язку з навколишнiм свiтом. Нарештi, коли вже вiдчув, що може збожеволiти вiд такого «исправления», – вирiшив померти або добитися тюрми чи концтабору на «общих основаниях». Оголошуе голодовку. Дуже довго голодуе й досягае мети: його перекидають на Соловки, в Кремль, i лишають у Кремлi без права виходу за його межi.

Унаслiдок голодування, вiд штучного годування, в нього пересохли голосовi зв’язки, i вiн майже назавжди втратив голос. На островi у Кремлi весь час проживав з товаришами на так званiй «мансардi» – на третьому поверсi згорiлого Успенського собору. Ця камера завжди притягала увагу найрiзноманiтнiших кiл соловчан. Тут часто можна було зустрiти професора Пущенка, що цiкаво розповiдав про своi пригоди та мандати, соловецьких музик, артистiв, художникiв.

Березовський, як добрий господар, мiг завжди почастувати присутнiх вареною картоплею з тюленячим жиром, що невiдомими шляхами потрапляли з кремлiвських складiв на «мансарду»; тут обмiрковували рiзнi плани, заспокоювали надто гарячих, якi своею поведiнкою могли сприяти збiльшенню жертв терору. Саме таку справу, пригадую, обмiрковували в 1937 роцi, коли один нерозважний колишнiй голова райвиконкому захотiв створити на Соловках нацiонально-соцiялiстичну партiю i так невдало провадив ii органiзацiю мiж в’язнями, що довелося закликати його до порядку й негайно припинити справу, iнакше його оголосять за провокатора. Це допомогло, i кiлька десяткiв голiв украiнських селян лишилося цiлими.

Березовський любив свою дружину та едину доньку i на восьмому роцi тюрми одержав вiд них першого листа. Така подiя була для нього великим щастям та радiстю; i вiдтодi вiн, вiрячи в свое майбутне, клав усi сили, щоб донести соловецькi кайдани до самого краю i ще раз побачити свою сонячну Украiну, за яку поклав життя.


Іван КОЗЛОВ

Вiн був зайдою на Украiнi. Власне, не вiн, а ще його прадiд, якого вивiз iз Росii помiщик i оселив у своему «пiвденному» маетку. Але для І. Козлова Украiна стала батькiвщиною, за яку вiн зi зброею в руках воював у добу революцii.

Був звичайним селянином з тих, що тягнуться до легкого хлiба i вже цураються плуга. Працював за писаря i за селянського адвоката. За чаркою горiлки говорив навiть про внутрiшню полiтику, про Украiну, про советську владу без комунiстiв, – словом, нагадував трохи Копистку з п’еси Миколи Кулiша «97».

Цей «Копистка» довгi роки жив iлюзiями революцii, аж поки не побачив голоду 1932—1933 рр. Тодi вирiшив поквитатися з большевиками. Активний, моторний i досить грамотний, вiн швидко створив навколо себе велику пiдпiльну селянську органiзацiю, що охоплювала кiлька районiв на Полтавщинi й Сумщинi, i почав на власний розсуд повстання. Захопивши з повстанцями ешелон пшеницi й роздавши ii голодним, Козлов протягом двох тижнiв верховодить у тих районах, перешкоджаючи будь-якiй акцii советськоi влади.

Звичайно, вiйська ГПУ розгромили повстання, його учасникiв пострiляли, села спалили, а самого Козлова пiймали аж через рiк. На слiдствi вiн виправдувався вченням Карла Маркса, бо десь там читав i вивчав, що «краще померти вiд меча, нiж вiд голоду», а тому й боронив себе та своiх селян, бо все одно: хоч так, хоч iнакше, а довелося б помирати. То краще померти в бою, нiж голодним рабом.

ГПУ, мабуть, подобалась така аргументацiя, i його не розстрiляли, а дали десять рокiв «с заменой» i послали на Соловки.


Василько ОТЧЕНАШ






Оригiнальне прiзвище Василька було надзвичайно популярним на Соловках, бо цей украiнський парубок був утiленням доброти, щирости, товариства по вiдношенню до однолiткiв.

Батько Василькiв був невтомним, працьовитим хазяiном i мав добре господарство. Своему малому синовi наказував любити землю i робити вiд рана до темна. І за це, мабуть, те господарство сплюндровано, батька розстрiляно, а Василька з меншим братом, сестрою та матiр’ю вигнано з хати.

Васильковi було 15 рокiв, коли мiсцевiй владi не сподобалося, що вiн з матiр’ю мають ще кожухи, миски та ложки; тому вирiшила влада вигнати вдову вже i з другоi, поганенькоi, хатини, яку вона сяк-так з дiтьми побудувала, – i кожухи з мисками та ложками забрати. Отож, як ту операцiю, за допомогою мiлiцii, голова сiльради проводив, – Василько став у сiнях i, коли голова сiльради нiс миски з ложками, то вiн його тройчатими вилами пригвоздив до пiдлоги, а сам вискочив у вiкно i подався до лiсу, чуючи позаду себе лемент i пострiли.

Удова з малими натерпiлася тодi мук вiд посiпак-комсомольцiв та «активiстiв». Василько, знайшовши в лiсi товариша, почав потроху то одного, то другого сiльського «активiста» стрiляти, коли той сяде вечеряти; а як прочув, що буде облава, то, кинувши обрiза, сiв на поiзд i поiхав, куди завезе поiзд. А поiзд iшов на Москву, то Василько й опинився аж у Москвi.

У Москвi парубiйко називае себе не Отченашем, а Григоровичем, i дiстае на це прiзвище документи. Але не може втерпiти: хоче дiзнатися, що дiеться на батькiвщинi, – i рiднiй тiтцi у другому селi пише листа. Дiстае листа й вiд тiтки. Тiтка пише про великi здирства, вбивства, арешти i грабiж, що iх чинять на селах комунiсти. З листа того дiзнався вiн, що його матiр вигнали з хати, а селянам заборонили ii приймати; що мати викопала з дiтьми пiд лiсом землянку та там i перебувае в холодi та голодi; дiзнався вiн i про винуватцiв.

Прочитавши листа, Василько поклав помститися над свавiльниками. Кинувши склад, де працював, та гуртожиток, де мешкав, пiшов геть аж на передмiстя Москви. Там купив на Сухарiвцi мисливську рушницю, щоб за ii допомогою дiстати наган i iхати на Украiну. Йому таки справдi дорогою зустрiвся вiйськовий з наганом; але рушниця зрадила i, замiсть того щоб дiстати нагана, Василько пiд наганом того вiйськового дiстався до Луб’янки в Москвi. Чимало зазнав мук на Луб’янцi. Там було встановлено i його дiйсне прiзвище. Але, зважаючи на молодi роки, йому дали тiльки десять рокiв «с заменой».

На островi Василько спочатку був «христосиком»: вiдмовлявся вiд працi, мовляв, з релiгiйних мотивiв («лiригiя не позволяе» – як говорив вiн нарядчикам i начальству); був безнадiйним «отказчиком» вiд роботи; пройшов усi iзолятори i здобув в очах соловецького начальства славу «урки» чи «соцблизкого».

Це мало неабияке значення для його дальшоi соловецькоi кар’ери, коли вiн, опинившись серед украiнськоi громади, став конче потрiбним функцiонером. Усi найважчi справи – скажiмо, доставити харчi, записку чи грошi в якийсь iзолятор, чи «спецкомандiровку», – такi справи мiг i з успiхом проробляв Василько, i нiяка третя та оперативна частина нiколи й не догадувалася, що Василько може виконувати такi завдання.

Вiн почав учитися читати i вже в 1935 роцi став ветеринарним санiтаром у сiльгоспi; але нiколи не кидав своiх витiвок. Так, наприклад, пам’ятаю, як одного разу при обшуковi вночi, коди енкаведисти всiх загнали лише в бiлизнi в куток, а самi робили обшук, – вiн удавав, нiби намагаеться заховати вiд обшуку свою велику чорну скриню. Коли це помiтили обшукуванi й кинулися до скринi, – вiн, знiяковiвши, тремтячим голосом заявив, що не може ii вiдiмкнути, бо, мовляв, загубив ключа. Це заiнтригувало енкаведистiв: вони були певнi, що в тому сундуку щось е заборонене. З захопленням висадили вiко з того сундука i побачили… бруднi старi онучi, заiржавленi гвiздки i добре на паперi намальовану дулю. О! Це була картина, гiдна пензля художника! А ми всi мали задоволення хоч такими дрiбницями досадити нашим гнобителям.

З украiнським етапом 1937 року покинув i Василько Соловецьку каторгу.


Олександр НАВРОЦЬКИЙ

На Соловках завжди було багато агрономiв-украiнцiв.

Згадаю найстаршого з них вiком – Олександра Навроцького, що до арешту був головним агрономом новоутвореного «Союзсахара».

Великий спецiалiст, вихованець Киiвського полiтехнiчного iнституту, вiн усе життя вiддав роботi коло землi i, прибувши на Соловки, мусiв посiсти посаду керiвника соловецькоi сiльськогосподарськоi частини. Був прекрасною, вдумливою, доброю людиною, непоганим дипломатом i вмiв навiть Пономарьову довести правильнiсть того чи iншого заходу котрогось iз керiвникiв сiльгоспiв чи агрономiв. Тим рятував людей вiд усяких нагiнок. З його приходом скрiзь, де тiльки було можливо, працювали на легких чи канцелярських роботах лише украiнцi, хоч сам Навроцький нiколи нi перед ким не пiдкреслював, що вiн украiнець, чи дбае про своiх.

Як прийшли конвоiри забрати старого до iзолятора, вiн склав речi, дiстав люльку i, закуривши, промовив: «Так менi, старому дурневi, й треба, щоб знав, за що двадцять рокiв служив».


Іван БОЙКО






* Іван Іванович Бойко народився у 1892 р. в козацькому становому селi Олексинцi (колишня Срiбнянська сотня Прилуцького полку) в родинi заможного господаря Івана Бойка.

Пiд час І Свiтовоi вiйни мобiлiзований до царського вiйська. З початком украiнськоi революцii 1917-го опинився в бiлому русi, в армii Денiкiна, де служив у чинi штабс-капiтана. Проте певний час був старшиною в армii УНР, сотником Головного Отамана Симона Петлюри.

Зробив успiшну кар’еру в сiльськогосподарськiй галузi, наприкiнцi 1920-х обiймав посаду старшого агронома Укрплодоовоч Трактороцентру в Харковi. Арештований 31 грудня 1932 року за «шкiдницьку дiяльнiсть» («контрреволюцiйна змова в сiльському господарствi»).

Колегiя ОГПУ СССР 11 березня 1933 за статтею 58/4, 6 та 7 КК РСФСР (отже, формально Бойка судили не за законами УСРР) засудила його на 8 рокiв тюремного ув’язнення. Того ж року доставлений на Соловецькi острови. Розстрiляний в урочищi Сандармох 3 листопада 1937 р.


Іван Бойко, агроном з Полтавщини, якось сказав менi, що був у Петлюри сотником, але просив нiкому про це не говорити, бо, мовляв, пришиють ще один пункт. А тих пунктiв 54-i статтi вiн мае i так чимало.

Був добрим агрономом, великим органiзатором i невсипущим господарем. Здавалось, що за працею навiть забував, що вiн в’язень, а коли лишався на самотi чи з приятелем, починав згадувати про Лохвицю, Пирятин, Лубнi. Тодi нехай хоч горить усе соловецьке господарство, не повiв би й пальцем.

Хороший товариш, вiн часто-густо з агрономами Сапожниковим, Арсененком, Лашкевичем та багатьма iншими, прiзвища яких я вже забув, чимало робив для полiпшення побуту та харчування соловецьких в’язнiв. Єдина його хиба – надмiрна обережнiсть. Але тут на допомогу приходили Отченашi, Погрiмчуки, Козлови, якi всi операцii щодо транспортування, переховування тощо пророблювали якнайкраще i за соловецькою традицiею всiма силами один одному i всiм разом допомагали i таким чином пiдтримували життя соловчан-украiнцiв.




Державнi i партiйнi дiячi советськоi украiни


Учора вони ще були в розкiшних апартаментах рiзних установ. А сьогоднi блукають коло Успенського собору в соловецькому Кремлi – голоднi, обшарпанi, упослiдженi. Доля iх тяжча, нiж у багатьох iнших в’язнiв. Намагалися вони зберiгати душевну рiвновагу, але бiльшiсть тяжко страждала. Дехто з них справдi не знав, куди йому голову прихилити й що робити.


Микола ЛЮБЧЕНКО









Про долю М. Любченка читайте далi.


Перед нами Микола Любченко (лiт. псевдонiм Кость Котко). Свого часу на советськiй Украiнi обiймав вiн високi посади.

Сiрого ранку з’явився вiн з групою новоприбулих украiнських комунiстiв на «розводi» коло пiвнiчноi брами Кремля. Тут у перший же день зустрiв свого давнього товариша часiв революцii, потiм непримиренного ворога Генадiя Садовського. Тяжка це була зустрiч…

З першого ж дня пiшов Кость Котко на сiльськогосподарськi роботи. Мучився вiн тут тяжко, аж поки з моею й iнших товаришiв допомогою не став за вагаря на возових вагах. Там, сидячи в кабiнi, новоявлений вагар розповiдав чимало цiкавих справ i не раз провадив зi мною дискусii на полiтичнi теми.

Мушу сказати, що Любченко, опинившись на островi, вiд самого початку тримався осторонь вiд украiнськоi громади. У розмовах зi мною вiн завжди обстоював «генеральну лiнiю». Саме цим Любченко вiдбився геть вiд украiнськоi громадськости i, як я помiчав, шукав спiльникiв мiж усякими росiйськими i мiжнародними покидьками, людьми, що i на Соловках старалися бути правовiрними.

Остаточно Любченко порвав з украiнською соловецькою громадою пiсля iнциденту зi Степаном Запорованим, якого вiн назвав у присутностi цiлоi камери фашистом i петлюрiвцем. Той же, не довго думаючи, ударив його по фiзiономii, промовивши: «Це я тобi не за це, а за iнше!»

Звичайно, цього iнциденту нi Любченко, нi хто iнший не розголошували, i в мене немае нiяких пiдстав думати, що Любченко в цьому випадку провокував Запорованого. Вiн дуже страждав вiд самiтности та сумнiвiв.

Ще до самогубства Панаса Любченка – то М. Любченко якось нарiкав на нього. Пiсля смерти П. Любченка становище Миколи Любченка ще погiршало. Його почали викликати до третьоi частини. Тепер остаточно розвiялися надii на швидке звiльнення з Соловкiв.

Страшенно ненавидiв Постишева. Коли у «Правде» з’явилася перше замiтка, спрямована проти Постишева, Любченко, читаючи газету, веселенько виспiвував iмпровiзовану пiсеньку:

Промiння в очах:
Павло Петрович Постишев
Уже на Соловках.

Називав його не iнакше, як «мальчиком для битья». Так само недолюблював i Петровського i натякав на те, що й Петровський сприяв його арештовi.

Любченко вихваляв Лазаря Кагановича, у якого вiн був за секретаря, коли той очолював ЦК КП(б)У. Мiж iншим, Любченко розповiдав, що за тих часiв Володимир Винниченко нiби знову не раз звертався з проханням про дозвiл повернутися на советську Украiну. І коли Каганович запитував Любченка, яка його думка про це, то вiн категорично заперечував, i дозволу Винниченковi не дали.

Одинокий i засмучений, жив вiн у Кремлi. Здаеться, единою для нього втiхою була його родина, а надто маленький син, якому писав предовгi листи-вiршi, як i завжди росiйською мовою. Та й така поведiнка не врятувала Любченка, i вiн виiхав iз Соловкiв разом з багатьма украiнцями.


Олександр ШУМСЬКИЙ






* Народився 2 грудня 1890 року с. Борова Рудня (Хорошiвський район, Житомирська область) в родинi лiсничого, що мав шляхетне походження. Один iз лiдерiв боротьбистiв.

Нарком освiти в украiнському урядi, нарком внутрiшнiх справ. Був редактором журналiв «Червоний шлях», «Радянська освiта».

26 квiтня 1926 року Сталiн поклав на Шумського вiдповiдальнiсть за поширення антиросiйських настроiв в Украiнi. З iменем Шумського був пов’язаний нацiональний ухил – «шумськiзм». Пiд тиском розгорнутоi проти нього полiтичноi кампанii на червневому (1926) пленумi ЦК КП(б)У визнав «помилковiсть» своеi позицii. Звiльнений з посади наркома освiти 1927 року й висланий до Москви на другорядну роботу в профспiлцi.

Заарештований 13 травня 1933 року за звинуваченням у приналежностi до Украiнськоi вiйськовоi органiзацii (УВО) та засуджений до 10-рiчного ув’язнення у виправно-трудовому таборi.

У 1933—1935 рр. перебував на Соловках. 9 жовтня 1937 р. тяжко хворого Шумського знову заарештували у зв’язку зi справою боротьбистiв. У листопадi 1939 р. справу через хворобу й вiдсутнiсть матерiалiв, якi б свiдчили проти нього, було припинено. У роки вiйни домагався реабiлiтацii. Пiсля закiнчення термiну заслання (13 травня 1943-го) через хворобу змушений залишитися у Красноярську. Працював над монографiею «Малороси», текст якоi знищив у липнi 1946 р., прийнявши рiшення про самогубство (про це рiшення повiдомив в особистому листi до Сталiна). Однак спроба самовбивства виявилася невдалою.

Убитий 18 вересня 1946 р. Судоплатовим та Майрановським за особистим розпорядженням Сталiна, Хрущова та Кагановича по дорозi з Саратова до Киева.


Олександр Шумський потрапив на пiвнiч тодi, коли Сталiн криваво перекреслив не тiльки його iдеi, але так само знищив усiх його однодумцiв i товаришiв.

Олександр Шумський в добу визвольних змагань був центральною постаттю серед тоi лiвоi – «боротьбiстськоi незалежницькоi» групи, що виступила проти Симона Петлюри i УНР, стала на позицii УСРР i прагнула створити та розбудувати незалежну соцiялiстичу украiнську державу. Вiн же був iнiцiатором та надхненцем створення УКП (Украiнськоi комунiстичноi партii), що мала бути одинокою партiею, яка репрезентувала би Украiну.

Коли пiзнiше, вже 1926 року, в полiтбюро КП(б)У розпинали Шумського i дорiкали йому, що вiн есер, то вiн вiдповiдав: «У мене, крiм боротьби за класове та нацiональне визволення робiтничоi кляси з селянством, нiяких iнших традицiй не було. Вiд цього я протягом своеi революцiйноi дiяльности, починаючи з 1919 року, анi трошки не вiдступав. Нi вiд чого в своiм минулiм я не вiдмовляюся i вважаю, що боровся так, як належало большевиковi-ленiнцю за умов украiнськоi дiйсности, хоч не був тодi ще в партii Ленiна. Я вiд цього (минулого) не вiдмовляюся, навпаки, горджусь своiм минулим».

Але полiтбюро ленiнiзм Шумського могло легко вiдкинути, бо Шумський:

1. Створив УКП в противагу КП(б)У, i КП(б)У називав не iнакше як «органiзацiею московських окупантiв» та вимагав ii лiквiдацii.

2. Протиставляв Радянську Украiну – Радянськiй Росii та вимагав створення окремоi Украiнськоi армii i виводу окупацiйноi армii з Украiни; вимагав повноi господарськоi та культурноi незалежностi для Украiни.

3. Росiйських комунiстiв i ВКП називав «носiями» росiйського шовiнiзму.

4. Називав украiнських комунiстiв, що пiдтримували КП(б)У, – «зрадниками, «ренегатами», «презренними малоросами» та вважав, що комунiст-украiнець в КП(б)У дiйсно почувае себе за пасинка в партii.

5. Вимагав найвищого темпу украiнiзацii та цiлком пiдтримував усе, що тiльки було спрямоване проти унiфiкацiйноi полiтики Москви.

6. Нарештi, його дiяльнiсть спричинила розлам КПЗУ та диференцiацiю украiнських комунiстiв на комунiстiв-патрiотiв i комунiстiв-прислужникiв.

І чи на партiйнiй, чи культурно-освiтнiй дiлянцi працюе Шумський, чи в ролi суддi, чи в ролi наркома освiти, вiн завжди провадив свою лiнiю – лiнiю боротьби за незалежну соцiялiстичну Украiну, i за цi iдеi i за цю дiяльнiсть Шумський опинився на пiвночi.

Я зустрiв його 1933 року, власне, не на самих Соловках, а, так би мовити, в передпокою Соловкiв – на Поповому островi, де був порт, що звався «Морсплав». На тому «Морсплавi» Шумський користувався з полiтрежиму, але був пiд пильною охороною; мiг, проте, розмовляти з усiма ув’язненими, хоч до того не виявляв жодного iнтересу. З в’язнями, навiть колишнiми видатними партiйними дiячами, говорив мало i висловлював гадку, що iх, очевидно, посадили не випадково, бо вони, мабуть, таки справдi контрреволюцiонери. З того ж таки «Морсплаву» особливим конвоем вiдправлено його до Москви, i я бiльше вже його не бачив.


Петро СОЛОДУБ






* Петро Кирилович Солодуб народився 1893 р. в Заславi на Волинi.

У 1919 роцi обраний депутатом Трудового конгресу Украiни вiд селян Ізяславського повiту Волинськоi губернii.

Був керуючим справами РНК УСРР (1920—1923), очолював Укрдержстрах (з 1923 року), був членом колегii Наркомату фiнансiв УСРР, вищоi технiчноi ради ВРНГ СРСР, Науково-технiчного комiтету машинобудування та вiйськовоi промисловостi, начальником сектора планування Наркомату важкоi промисловостi СРСР (1931— 1933). Доцент Полiтехнiчного iнституту в Ленiнградi.

У травнi 1933 року заарештований за звинуваченням в участi в УВО. Засуджений Колегiею ОГПУ 5 вересня 1933 року за статтями 58-4-11 КК УСРР на 10 рокiв виправно-трудових таборiв. Вiдбував покарання на Соловках, працював дiловодом фiнансовоi частини. Особливою трiйкою Управлiння НКВС Ленiнградськоi областi 9 жовтня 1937 року засуджений до найвищоi кари. Розстрiляний 3 листопада 1937 року в урочищi Сандармох.


Посада уповноваженого наркомату закордонних справ на Украiнi трохи нагадувала посаду наркома пошти й телеграфу в Москвi, яку, як правило, давали тим, хто потрапляв у неласку. За цiею посадою нарком сподiвався розстрiлу, тюрми чи, в кращому разi, виходу з тиражу. На Соловках був один уповноважений «наркомзаксправ» – Солодуб, що прибув туди наприкiнцi 1933 року.

Солодуб – старий член партii i свiй арешт пов’язував з внутрiшнiми, так би мовити, сiмейними, партiйними iнтригами, а не з загальною полiтикою. Користуючись з «полiтрежиму» i маючи вiдносну волю на островi, Солодуб передусiм заходився аналiзувати другий п’ятирiчний план господарчого розвитку СССР. З усiею серйознiстю намагався вiн доводити нам, що коли той генiяльний плян здiйснять, то й соцiялiзм у Советському Союзi буде здiйснений.

Треба сказати, що нiде в Советському Союзi не було такоi, справдi, всебiчноi полiтичноi школи, як на Соловках. Це була своерiдна соловецька академiя, з якоi виходили люди вже з ясними головами. Кинутi в страшнi умови острiвноi тюрми, люди починали-таки усвiдомлювати, «хто вони, чиi сини, яких батькiв, ким, за що закутi». Далi поступово з болем i важкими моральними муками засуджували пройдений шлях; перекреслювали свое минуле, народжувалися знову i всi сили клали на збереження свого життя, щоб, як прийде час, виправдати себе в очах свого народу.

Такий приблизно шлях пройшов i Солодуб. Вiн почав з аналiзи п’ятирiчного пляну, захоплювався стахановським рухом i, нарештi, прийшов до зовсiм iнших висновкiв. Живучи спочатку окремо, поза Кремлем, вiн кинув той свiй скит i пiшов мiж люди в Кремль. Чим довше жив на островi, i чим бiльше виявляла себе показнiшою сталiнська полiтика, тим бiльше наближався Солодуб до украiнськоi соловецькоi громадськостi. Вiн подiляв болi ii. Ця талановита, повна сил i iнiцiятиви людина поступово знайшла себе. У Кремлi був завжди одягнений у свое, чисто голений, а манерами своiми нагадував вiйськового. Вiд 1937 року брав жваву участь у справах украiнськоi соловецькоi громади, входить у саму гущу соловецьких украiнцiв.


Семен СЕМКО



* Семен Михайлович Семко-Козачук народився у 1889 роцi на заходi Украiни. До революцii – офiцер австро-угорськоi армii. Пiзнiше – член ВКП(б) та член ВУЦВК.

Працював завiдувачем Держстраху Наркомфiну УСРР, ректором Вищого iнституту народноi освiти в Киевi (1926—1929). Далi працював у Наркоматi освiти як завiдувач методсектора НКО УСРР (1930) i вiдповiдальний редактор iсторико-архiвознавчого журналу «Архiв радянськоi Украiни» (1932—1933). Заарештований 8 сiчня 1935 р. Засуджений до 7 рокiв виправно-трудових таборiв. Перебував на Соловках. 17 лютого 1938 року за «контрреволюцiйну агiтацiю серед ув’язнених» розстрiляний.


У невеличкому скитi, Фiлiтонi, в окремiй кiмнатi самотньо жив Семен Семко, колишнiй ректор Киiвського унiверситету, пiзнiше голова Украiнського центрального архiвного управлiння. Поруч його жив колишнiй архiепископ Харкiвський i Полтавський Воскресенський та кiлька священикiв. Проте Воскресенський i тi священики були Семковi цiлком чужими людьми i з ними вiн не мав жодних стосункiв. Вiн, як i Солодуб та Полоз, користувався з полiтрежиму, отже, мав у своему розпорядженнi час i можливiсть думати та передумувати.

Ми зустрiлись, як давнi добрi знайомi. Одразу ж сказав, що вiн, власне, не дивуеться, чому я на Соловках: бо менi, мовляв, сюди давно слалась дорога, ще за його ректорування, коли мене звiльнили з унiверситету; але чого вiн тут, разом зi мною, – над цим вiн думае.

Тодi я йому вiдповiв, що вiн так само «по закону» на Соловках, бо: а) вiн – украiнець, б) колишнiй член партii украiнських есерiв, що перейшов потiм до КП(б)У, в) що вiн не хотiв мене виганяти з унiверситету i зробив це пiд тиском спецвiддiлу, г) що менi вiдомо кiлька подiбних справ по унiверситету i, нарештi, д) бувши головою Укрголовметодкому, а пiзнiше Укрцентрархiву, завжди провадив украiнську лiнiю. Не думаю, що моi аргументи справили на нього враження, бо лишився Семко смутний i розгублений, а закiнчуючи розмову, сказав: «Якщо все те, про що ви говорите, е iстина, то тим гiрше для фактiв; а я думаю, що це, мабуть, не так».


Михайло ПОЛОЗ






* Михайло Миколайович Полоз (23 грудня 1891 р., Харкiв – 3 листопада 1937 р., Сандармох) – украiнський радянський полiтичний дiяч. Постiйний представник Ради Мiнiстрiв УРСР при Радi Мiнiстрiв СРСР, народний комiсар фiнансiв УСРР. Член ЦК КП(б)У в листопадi 1927 – сiчнi 1934 р.

Народився 23 грудня 1891 року в Харковi у родинi акцизного чиновника з дворян. По закiнченнi реального училища навчався в Московському мiському народному унiверситетi iменi Петра Шанявського (1910—1912) та в Петровсько-Разумовськiй сiльськогосподарськiй академii (1912—1915).

Пiд час Першоi свiтовоi вiйни закiнчив льотну школу (1915) i в чинi прапорщика воював на румунському фронтi.

Ще студентом вiв активну полiтичну дiяльнiсть. Уже 1906 року вiн був членом Харкiвського союзу учнiв соцiял-революцiонерiв, а через два роки вперше заарештований. 1917 року представляв у Центральнiй Радi Украiнську партiю соцiялiстiв-революцiонерiв (УПСР), був членом Украiнського вiйськового генерального комiтету та членом украiнськоi мирноi делегацii в Берестi. У 1918-му при пiдходi до Киева армii Михайла Муравйова арештований за зв’язки з бiльшовиками i засуджений до розстрiлу, врятували його козаки.

Належав до лiвого крила УПСР, пiсля розколу есерiвськоi партii – до боротьбистiв, один iз керiвникiв партii. Пiд час гетьманату був у пiдпiллi, брав участь у пiдготовцi збройного повстання проти гетьмана. Член КП(б)У з 1920 року, працював по партiйнiй лiнii в Харковi й Москвi.

Обiймав важливi державнi й господарчi посади: член президii Укрраднаргоспу, голова адмiнiстративно-фiнансовоi комiсii при Раднаркомi УСРР, повноважний представник УСРР у Москвi (1921—1923), голова Держплану Украiнськоi СРР (1923—1925), народний комiсар фiнансiв Украiнськоi СРР (1925—5 сiчня 1931), заступник голови бюджетноi комiсii ЦВК СРСР (1930—1934). Як спецiалiст iз льотноi справи заклав пiдгрунтя для розвитку цивiльноi авiацii в Украiнi. 24 грудня 1927 року на громадських засадах очолив Украiнський комiтет охорони пам’яток природи, багато зробив на цiй посадi для охорони культурних i природних пам’яток.

Заарештований органами ГПУ 12 сiчня 1934 року в Москвi. Слiдство велося спочатку в Москвi, потiм справу передали до Харкова i далi до Киева. 4 червня 1934 року засуджений у справi Украiнськоi вiйськовоi органiзацii до 10 рокiв виправно-трудових таборiв. 9 жовтня 1937 року особлива трiйка засудила Полоза повторно – до найвищоi кари. Розстрiляний 3 листопада 1937 р. в урочищi Сандармох у Карелii. Його дружину розстрiляно на Колимi (17.11.1937).


Колишнiй нарком фiнансiв УССР Полоз на острови прибув десь року 1934-го i вiд самого початку аж до другоi половини 1937 року перебував на територii невеличкого скиту, що звався «Амбарная». Тут жив пiд суворим наглядом разом з вiдомим украiнським комунiстом i полiтичним дiячем Приходьком. Користувався з так званого «полiтрежиму». Отож мав право не працювати i одержував установлений законом для такоi категорii в’язнiв рацiон. На «Амбарную» нiкого, звичайно, не допускали. Тому в Кремлi висока, сутулувата постать Полоза поруч з Приходьком з’явилася лише пiсля перетворення Соловкiв на «Соловецкую тюрму особого назначения Главного управления государственной безопасности СССР».

Вiдчуваючи на собi погляд не одного провокатора, Полоз тримав себе дуже скромно, нi з ким не приятелював, був обережним, неговiрким. Саме в той час на островi лютував страшний терор. Тож немае нiчого дивного, що обережний Полоз мусiв бути стриманим. Проте з усього того, про що вiн говорив чи натякав, можна було зробити висновок, що цей украiнський нарком нiчим не рiзнився вiд тих, що почали свою полiтичну дiяльнiсть як есери, потiм перетворились на боротьбистiв та укапiстiв i опинились, нарештi, в лонi КП(б)У.

Стоячи, як i iншi, при кермi так званоi союзноi держави, Полоз намагався все, що можна, утримати в своiх руках i коли-не-коли чинити хоч скромний опiр зазiханням Москви та добивався вiд неi тих чи iнших поступок для Украiни. Москва ж, зважаючи на внутрiшню та зовнiшню ситуацiю, мусiла тi вимоги якоюсь мiрою задовольняти.

Це ж вiн, Полоз, разом iз Скрипником заперечував проти заведення единого всесоюзного земельного наркомату i видання единого всесоюзного земельного закону, – мотивуючи тим, що видання такого закону перечить конституцii СССР. Це ж вiн разом з iншими домагавсь максимальних кредитiв для Украiни. Усi цi настроi Москва вiдповiдно фiксувала, аж доки 1938 року не заходилася впень нищити стару гвардiю украiнських комунiстiв.


Іван ПЕТРЕНКО

Івана Петренка, колишнього уповноваженого наркомату закордонних справ на Украiнi, серйозного економiста, спершу соцiял-демократа, а згодом i комунiста, я зустрiв уже наприкiнцi його соловецькоi «кар’ери», бо року 1936-го вiн кiнчав уже свiй десятирiчний термiн ув’язнення.

Походив вiн десь iз Переяслава, дуже хотiв хоч на тиждень по звiльненнi поiхати туди i дiзнатися щось про дружину, яку було так само заарештовано i з якою вiн утратив зв’язок. Та бажання цi не здiйснилися, бо Петренковi довелося мiсяцiв зо три пересиджувати свiй термiн, поки Москва не вирiшила його звiльнити з тюрми, перетворивши на трудпоселенця в межах схiдноi Карелii, але не нижче вiд 64 паралелi пiвнiчноi широти. Про свою «справу» вiн не розповiдав, але сидiв за «шпiонаж», хоч нiколи, звичайно, шпiоном не був.

Цiкава це була людина. Освiчена, з ясною полiтичною концепцiею. Виглядав страшенно втомлено i змучено. Говорив якось про колонiяльну залежнiсть Советськоi Украiни вiд Москви i шкоду, заподiяну вiд неi украiнськiй економiцi. Лишилося враження, що ця людина була не на Соловках, а в центрi полiтичного економiчного життя Советського Союзу. Соловецькi украiнцi щиро радiли, коли вiн кидав соловецьку каторгу.


Юрiй САМБУРСЬКИЙ



* Юрiй Якович Самбурський, 1883 року народження, народився в мiстi Звенигородка Киiвськоi губернii, украiнець, безпартiйний, консультант Постiйного представництва УСРР, проживав у Москвi за адресою вул. Каретний Ряд, буд. 14, кв. 10. Засуджений Колегiею ОГПУ 28 вересня 1933 року за статтями 58-4-11 КК РСФРР на 10 рокiв ВТТ. Вiдбував покарання на Соловках (на командировцi Фiлiмоново й табiрному пунктi «Кремль»). Особливою трiйкою УНКВД ЛО 9 жовтня 1937 року засуджений до найвищоi кари. Розстрiляний 3 листопада 1937 року в Карелii (Сандармох).


На Бутирському тюремному вокзалi познайомився я з Юрiем Самбурським, на той час лiтньою людиною. З розмови виявилося, що його, як i мене звинувачено в участi у мiтичнiй пiдпiльнiй органiзацii «Союз Кубанi i Украiни». Смiялись ми з цього продукту творчости ГПУ.

Юрiй Самбурський до арешту репрезентував украiнський советський уряд у Москвi, коли мова заходила за культурно-нацiональнi справи украiнськоi меншостi в РСФСР. У самiй Москвi до нього могли удаватися й удавалися украiнцi. Коли ж 14 грудня 1932 року за постановою ЦК ВКП(б) лiквiдовано всi украiнськi iнституцii на територii РСФСР та iнших советських республiк, а на Украiну надiслано Постишева, – незабаром заарештовано й Самбурського.

Тодi ж заарештовано й усiх професорiв та доцентiв Благовiщенського украiнського унiверситету («Зелений клин»), Краснодарського iнституту, педагогiчного технiкуму в станицi Полтавськiй (на Кубанi), Бiлгородського педагогiчного iнституту (на Курщинi). Одночасно посаджено до в’язницi й спiвробiтникiв багатьох середнiх та вищих украiнських учбових закладiв, видавництв, музеiв тощо, заснованих заходами Миколи Скрипника на колонiзованих чи здавна належних до Украiни, але навмисне одiрваних вiд неi Москвою землях.

Юрiй Самбурський дивився на речi тверезо. Був свiдомим украiнцем, але на свою минулу дiяльнiсть дивився, як на справу, що все ж була корисною украiнськiй нацii. «Я знаю, – казав вiн, – що майбутнi поколiння судитимуть, i може, й прокленуть нас, украiнських комунiстiв. Але те, що навiть за тяжких умов, в якi ми i наш народ потрапили, – ми чи нашi проводирi вже на сьогоднi, з погляду нацiонально-державного, зробили для нашоi нацii, е бiльше, нiж зроблено за всi минулi 200 рокiв».

Якось, ще сидячи в «Крестах», вiн говорив: «Я, голубе, вже старий. Як заженуть на Соловки, – все одно загину. Коли хочеш, тiкаймо за кордон». Ми почали обмiрковувати цю справу; проте в Ленiнградi здiйснити це було неможливо. Коли ж нас привезли до Кемi, то нi я, нi вiн не могли стояти на ногах, бо були замученi голодом i «исправительним» режимом ГПУ. Тим часом сталося так, як передбачав Юрiй Самбурський: вiн тяжко занедужав i ввесь час лежав у соловецькому госпiталi. Пробув на Соловках до кiнця 1937 року, i його хворого вивезено разом з украiнським етапом. Та проте не було жодноi украiнськоi акцii на островi, щоб вiн нею не цiкавився. Доклав усiх сил, щоб i в такому станi бути корисним товариству.


Никифор МИКОЛЕНКО






* Никифор Миронович Николенко (Миколенко Ничипiр) народився в с. Шилiвка Путивльського повiту Курськоi губернii. Навчався в Курськiй учительськiй семiнарii, продовжив навчання в Харкiвському комерцiйному училищi.

Вступивши до КП(б)У, перебував на партiйнiй роботi. Згодом став ректором Киiвського iнституту народного господарства (1927—1930). Але змушений був пiти з цiеi посади i зайняти посаду директора Всенародноi бiблiотеки Украiни.

У 1933 г. бiблiотеку вiдвiдала держкомiсiя i виявила «целое гнездо националистических классово-враждебных сил, которые всю свою деятельность направляли на пропаганду нацдемовщины, внедряя в жизнь ВБУ методы буржуазной библиотечной практики и насаждая вражеские теории в библиотековедении». В результатi майже 40 осiб були визнанi «национал-фашистскими вредителями».

На заслуховуваннi персональноi справи Миколенко вiдмовився давати пояснення, заявивши: «Що б я не говорив, це не вплине на iхне рiшення, бо я винен уже в тому, що я украiнець». І, кинувши партбiлет, покинув зал академii.

За цей вчинок його арештували. Вiдтак засудили до 5 рокiв. Так вiн потрапив на Соловки, а 8 грудня 1937 року його розстрiляли в Ленiнградi.


Керiвник одного з секретарiв Головного управлiння науковими установами, а згодом директор киiвськоi Всенародноi бiблiотеки, Миколенко на Соловки прибув 1935 року i вiдразу виявив себе як порядна, чесна, культурна й дiяльна людина. Не знаю, як вiн поводив себе в НКВД, але на островi вiн iз самого початку був у центрi всiх подiй украiнськоi громади i не раз починав цiкавi дебати чи був iнiцiятором громадськоi акцii.

Веселий, вiн i на Соловках пiдтримував добрий настрiй серед товариства, бо вiрив, що все буде добре.

– Майте на увазi, – говорив вiн, – ви стоiте, товаришi, на найкращих позицiях. Бачите, якi дiла творяться в нашiй славнiй Украiнi. Там i землячки i приятелi нашi своi руки сьогоднi прикладають. А прийде час, я певен, що вiн буде, прийдуть новi люди i запитають: «А що ви, товаришу, робили тодi й тодi?» Тодi ви спокiйненько скажете: «Тодi я сидiв на Соловках; а те, що я робив до Соловкiв, то вже спокутував i маю перед батькiвщиною новi, в чесному бою здобутi заслуги». Проживете ви собi спокiйно свiй вiк, а як помрете, то про вас ще й некролога Жора Шкурупiй вiршами напише». Звичайно, промови такi пiдтримували серед нас добрий настрiй i на якийсь час викликали жвавi розмови, iнодi спiви.


Роман ЗАКЛИНСЬКИЙ






* Насправдi Ростислав Романович Заклинський. Народився 20 жовтня 1887 р. в Станиславовi (нинi – Івано-Франкiвськ) в родинi вченого, етнографа Романа Заклинського.

Закiнчив Станiславську гiмназiю. Навчався на юридичному факультетi Празького, Львiвського унiверситетiв, закiнчив юридичний факультет Вiденського унiверситету (1913), географiчний факультет Самаркандського учительського iнституту (1941).

У Галичинi займався журналiстською дiяльнiстю, редагував ряд видань, мав лiвi погляди, що й привело його в УРСР, де вiн у 1921—1929 рр. стае викладачем Кам’янець-Подiльського iнституту народноi освiти, а потiм у 1926—1933-му – викладачем у Киiвському сiльськогосподарському та художньому iнститутах.

Належав до лiтературного об’еднання «Захiдна Украiна». Автор лiтературознавчих статей.

31 серпня 1933-го звiльнений з роботи i висланий до Сибiру, згодом – до Карелii, Середньоi Азii. Брав участь у будiвництвi Бiломорканалу.

У 1948—1951 рр. вчителював на Станiславщинi. З 1960-х жив i працював у Малих Кривчичах Львiвськоi областi. Помер 18 вересня 1974 р.


Найскромнiшою постаттю мiж цими украiнцями на Соловках був Роман Заклинський, директор Киiвського iсторичного музею iменi Шевченка. Вiн прибув на острiв десь 1935 чи навiть 1936 р. Живучи в першiй колонii, якийсь час працював у лiсi, а згодом дiстався на сiльськогосподарськi роботи i жив у третiй колонii. З того часу якось почав бiльше видiлятися серед украiнськоi громади. Був надзвичайно змучений та разом з тим заклопотаний власним життям, переглядом i переоцiнкою власних позицiй, вiрувань та уподобань.



Закiнчуючи спогади про колишнiх партiйних володарiв, що опинились на Соловках, мушу сказати, що всi цi люди далеко бiльше страждали по нетрях соловецьких, нiж ми, непартiйнi.

Треба було справдi переглянути своi позицii, зважити минуле й обрати новий шлях життя i боротьби.

Це найбiльше хвилювало названу категорiю соловчан, i я мушу сказати, що нашi украiнськi комунiсти в переважнiй своiй бiльшостi зайняли позицiю украiнськоi нацiональноi демократii, оборонцiв прав Украiнського Народу.




Украiнськi науковцi i митцi



Євген ШАБЛЬОВСЬКИЙ






* Євген Степанович Шабльовський народився у 1906 р. в Камiнь-Каширському.

На початку тридцятих рокiв очолював науково-дослiдний Інститут Т. Г. Шевченка у м. Киевi. У 1935 роцi заарештований органами НКВС у справi Об’еднаного троцькiстсько-нацiоналiстичного блоку, вiдбув п’ятирiчне ув’язнення на Соловках i восьмирiчне в iнших таборах. У 1954 роцi був звiльнений вiд заслання i продовжував займатися науково-дослiдницькою дiяльнiстю.

Член-кореспондент Всеукраiнськоi академii наук (з 1934), лауреат Державноi премii iм. Т. Шевченка (1979 р.), союзноi – ленiнськоi премii (1964 р.).

Бiльша частина його «науковоi» продукцii не мае тепер жодноi ваги.

Помер 10 сiчня 1983 р. в Киевi.


Із советських «бивших» скороспiлих можновладцiв, що наряжалися в тогу учених i потрапили потiм на Соловки, треба назвати Євгена Шабльовського. Про попередникiв Шабльовського Щедрiн якось сказав: «О сем умолчу: въехал на белом коне, сжег гимназию и упразднил науки».

1932 року, коли захиталось становище Скрипника, а большевицький наступ на Украiну розгорнувся на всю силу, з «небитiя» з’явився Шабльовський i в царинi Шевченкознавства став зiркою першоi величини. Високi посади, директорське крiсло в iнститутi Шевченка – усе дiстав автор останнього большевицького «откровенiя» про Шевченка, того Шевченка, якого «жалюгiднi нацiоналiсти Єфремов, Гермайзе, Грушевський, Нiковський, Яворський, не говорячи вже про iнших, так скривдили i зфальшували». Ця зiрка зiйшла тодi, як я вже був на порозi ГПУ. Тож про дiяльнiсть його знав тiльки з вуст наших людей. Один з моiх приятелiв – І. Д. про нього згадуе таке:

– Перед виборами нових академiкiв до Украiнськоi Академii Наук у вестибюлi конференцiйноi залi академiчного будинку (Киiв, Володимирська 56) було зроблено виставку наукових праць кандидатiв, що iх рiзнi органiзацii рекомендували в академiки. На виставцi фiгурували працi i проф. Шабльовського, що складалися лише з 2-х газетних статей («Пролетарська Правда») про Шевченка.

Науково-Дослiдчий Інститут украiнськоi мови при Академii Наук або Інститут Шевченкознавства до того часу, як i пiзнiше, постiйно i систематично розгромлювався, його керiвникiв-науковцiв завжди звинувачувано в нацiоналiзмовi й арештовано. Дiйшло до того, що вже не було з кого призначати керiвникiв, а керiвники мусiли бути з iм’ям академiка. Тож на цей раз лiпшого вченого, «своеi людини», не знайшлось, як проф. Шабльовський з двома газетними статтями.

– Оглядаючи цю виставку з групою науковцiв, я особливу увагу звернув на працi Шабльовського. Пригадую, тодi була розмова: «Все рiвно i Шабльовського, який би вiн не був просоветськи настановлений i новоспечений академiк, за деякий час заарештують, бо ж бути керiвником iнституту украiнськоi мови, потрiбно все таки бути украiнцем, любити свою працю i дбати про розвиток украiнськоi мови, а цього було досить, щоб стати «нацiоналiстом» i «ворогом народу».

Так воно i сталось. За деякий час Шабльовський, як i його всi попередники по цьому iнститутовi, опинився на засланнi.

Шабльовський був наiвною людиною; для того, щоб жити, i то добре жити, iсти «огромный академический паек» – треба насамперед бути не украiнцем. Але, на нещастя Шабльовського, у пашпортi його зазначалось, що вiн украiнець. Тому, як пiдрiс «учений» І. Стебун (справжне прiзвище Кацнельсон, наступник Шабльовського), – Шабльовський мусiв лишити директорське крiсло й прибути на Соловки.

Був так спантеличений подiями, що так i не прийшов до пам’яти й виiхав з острова з очима здивованого ягняти. Може, Бог дасть, що там, на тих ще несходимих нетрях Воркути, Шабльовський усе передумае, зважить i стане жити й працювати на користь батькiвщинi.


Матвiй ЯВОРСЬКИЙ






* Матвiй Іванович Яворський народився в с. Корчмин в Галичинi. Вивчав право у Львiвському й Вiденському унiверситетах. За Першоi свiтовоi вiйни був старшиною австрiйськоi армii, згодом сотником УГА.

1919 року лишився в Киевi, згодом переiхав до Харкова, де 1920 року вступив до КП(б)У i став офiцiйним iсторiографом марксистськоi iсторичноi школи. У 1920-х роках у Харковi Яворський деякий час завiдував управлiнням Укрнауки, згодом очолював iсторичний вiддiл Украiнського iнституту марксизму, а деякий час весь iнститут. Спiвпрацював з Миколою Скрипником. Рiвночасно викладав iсторiю Украiни у вишах Харкова.

5 вересня 1929 року харкiвська преса оприлюднила допис М. І. Яворського «Про моi помилки в концепцii iсторii Украiни». Пiсля цього «каяття» Яворського обрано дiйсним членом ВУАН. Вiдтодi вiн працював у Киевi, бувши членом президii І Вiддiлу (Історико-фiлологiчного) ВУАН, його секретарем i керiвником. Але 1929 року його звинувачено в «нацiоналiстичному ухилi» й усунено з iсторичного вiддiлу Інституту марксизму, у лютому 1930 року виключено з партii й зi складу ВУАН. Незабаром заарештовано i 1931 року заслано на Соловецькi острови. У неволi перебував пiд пильним наглядом оперчастини табору, залишався палким патрiотом Украiнi й непримиренним ворогом бiльшовизму. Розстрiляний разом з iншими в’язнями Соловецького табору 3 листопада 1937 року в урочищi Сандармох (Карелiя).

Яворський – перший украiнський iсторик, що пробував укладати iсторiю Украiни за «марксистсько-матерiалiстичним законом». Без вiдповiдноi фаховоi практики й достатньоi документацii його твори позначенi iдеологiчними манiпуляцiями iсторичних фактiв.

Працi Яворського були гостро критикованi в украiнськiй нацiональнiй iсторiографii за тенденцiйнiсть i нефаховiсть (Дмитро Багалiй, Дмитро Дорошенко, Іван Крип’якевич, Олександр Оглоблин), а з 1929-го також радянською iсторiографiею, яка «яворщиною» прозвала «нацiоналiстичний ухил» в iсторii. Яворського обвинувачено в iдеологiчних помилках: «перебiльшеннi мiсця нацiонального питання в революцiйнiй боротьбi, iдеалiзацii дрiбнобуржуазних нацiоналiстичних партiй» та трактуваннi украiнськоi революцii не як частини росiйськоi, а окремого витвору украiнського iсторичного процесу.


Історик Украiни, «марксист», Матвiй Яворський потрапив з Галичини на Надднiпрянську Украiну 1918 р., коли прийшла туди нiмецька армiя. Згодом, опинившись у большевицькому оточеннi, перейшов на советську плятформу, а пiзнiше став навiть, так скажу, офiцiйним партiйним iсториком Украiни. Був академiком.

Як член компартii, М. Яворський обiймае в советськiй Украiнi високi посади. Коли ж большевики почали нищити украiнську культуру, потрапив до тюрми.

1930 р. пiд час партiйноi чистки, на зборах Яворському було з документами в руках доведено, що вiн був офiцером австрiйськоi армii i служив там у вiйськовiй жандармерii. На Яворському поставлено хрест. Незабаром його заарештовано i заслано на Соловки.

У соловецькому Кремлi ми зустрiлись як давнi знайомi, хоч у Харковi майже не знали один одного. Яворський цiкавився, що робиться серед украiнських iсторикiв. Коли я йому сказав, що 1932 року не надруковано жодноi науковоi роботи з iсторii Украiни, вiн сказав, що тут немае нiчого дивного, бо фактичний розгром украiнськоi iсторичноi науки почався ще з осени 1929 року, пiсля першоi конференцii iсторикiв-марксистiв у Москвi. Вiн цiкавився, як розцiнюють його схему й погляди на рiзнi проблеми украiнськоi iсторii. Я вiдповiв йому, що на критицi його праць вже заробили неабиякий капiтал Рубачi* й iже з ними. Потiм розповiв йому, що вже з 1931 року на вимогу культпропу ЦК до програм курсу iсторii Украiни, де ще цей курс читалось, заведено спецiальну тему «Яворщина». Звичайно, з цiею темою мучився i лектор i його слухачi; бо починати «Яворщиною» (темою цiлком iсторiографiчною) читання курсу iсторii Украiни слухачами, якi не знали iсторii Украiни, а тим бiльше украiнськоi iсторiографii, було просто неможливо.

Пiд час цiеi розмови я помiтив, що Яворський раз-у-раз дiставав з кишенi маленькi шматочки хлiба i iв. Вiн якось ненатурально зиркав на своi нари. Менi стало ясно. У Яворського була психоза голоду. Уся соловецька громада лiкувала його. Ми приносили, що мали з iжi, i Яворський iв, а що не з’iдав, ховав у приголовку нар.

Минуло щонайменше шiсть мiсяцiв, поки вчений видужав. Зрозумiти це може тiльки той, кому доводилося так тяжко i довго голодувати, як тяжко i довго голодував Яворський.

Здаеться, нiхто так одверто не виявляв своеi лютi i презирства до енкаведистiв i всього, що нагадувало совети й Москву, як Яворський. Вiн нiколи не цiкавився, як виглядае, ходив завжди неголений, у ношеному роками бушлатi та черевиках фасону «Москва – Менськ».

Нiколи i нiкого не просив, нiчого не домагався, бодай тих вигод, якi можливi були хоч би в умовах Соловкiв. Завжди працював на загальних тяжких фiзичних роботах. Приходячи на працю, працював самiтно, нi в ким не розмовляючи. Нiколи не цiкавився нормою, – працював до повного виснаження. Коли якось запитали його, чого вiн так заподатливо працюе, вiн вiдповiв: «З лютi». І це була щира правда.

Пригадую, як одного разу, зважаючи на те, що Яворський систематично перевиконував норми, якийсь «воспитатель» записав його, бородатого професора, на «красную доску». Треба було бачити Матвiя Івановича, коли вiн побачив свое iм’я на цiй скрижалi «чести, доблести й геройства». Зблiд, затрясся всiм тiлом i прожогом кинувся до тiеi скрижалi та одним махом витер свое прiзвище. «Хто це написав? Я вам посiпаки, блюдолизи, напишу!» – лементував Матвiй Івановичi i подався до кiмнати «воспитателя». Годинами сидiв понуро i не говорив нi з ким нi слова. Раптом зiскакував, дiставав грубий зошит i писав. Усе написане на островi стосувалося тiльки проблем буття украiнськоi нацii. Вiн розробляв схему iсторичного процесу Украiни, працював над загальними проблемами соцiологii та фiлософii iсторii. Це був давнiй i нестерпний ворог усього московського.

Найкращою iлюстрацiею ставлення до Москви i до большевизму була його вiдповiдь на питання, що стояли в анкетi пiд час всесоюзного перепису людности Советського Союзу (здаеться, на веснi 1937 року). Анкета першого перепису була досить широка. Коли Яворського запитали про його пiдданство, вiн сказав: «Можете записати китайське, малайське, чи яке ви хочете, тiльки не московське, не советське». На питання, чи вiн вiруючий i до якого вiровизнання признаеться, – вiдповiв, що вiруючий i визнае автокефальну церкву. На питання про партiйну належнiсть вiдповiв, що мав нещастя належати до найжалюгiднiшоi у свiтi комунiстичноi партii i вважае це за свiй великий злочин.

Звичайно, пiсля кожного такого ексцесу Яворський зникав з обрiю на один-два мiсяцi в найтемнiших льохах пiд «бiлим Домом» (будинок управлiння i «третьоi частини» Соловецького острова.) Та нi голод, нi пiдвали, нi вправнiсть соловецьких жилоправiв не могли зломити духу людини, яка вважала себе за того, що завинив перед своею нацiею. Вiн щиро покутував свiй грiх, пiдносячи голос за розп’ятий народ в оборону Украiни.

Наближався кiнець термiну ув’язнення. Яворський i тут лишався вiрним собi. Незадовго перед кiнцем термiну пише свого славетного листа Сталiновi. Лист у копii (нелегально, звичайно) читала вся украiнська колонiя Соловкiв. Через «третю частину» лист мав потрапити до рук адресата. Лист був короткий, але грiзний. Це був убивчий винувальний акт, складений украiнською нацiею в особi свого вiрного сина, супроти Москви. Свiй лист Яворський закiнчував тим, що зрiкався права звiльнятися з тюрми доти, «доки Украiною будуть правити Сталiн з москалями».

Як тiльки листа цього передано до «третьоi частини», того ж вечора Яворського посадили до iзолятора, а через два-три тижнi йому оголосили, що «по рассмотрении архива Яворского срок заключения его надо продлить на пять лет со дня оглашения настоящего постановления».

Матвiй Яворський просидiв в iзоляторi до листопада 1937 року. Вивезено його з острова з великим украiнським етапом до «спецтабору» в напрямi Ухта-Печора.

Пiсля останнього iнциденту з листом до Сталiна хтось iз соловчан сказав: «Якщо Матвiю Яворському не суджено було красиво жити, то, напевне, зумiе вiн прекрасно померти».


Михайло РУБАЧ



* Михайло Абрамович Рубач (1899—1980), iсторик i архiвiст, родом з Путивельщини. У 1920-х pp. – редактор журналу «Летопись Революции» у Харковi й завiдувач Центрального архiвного управлiння УРСР (до 1930-го), а також директор Інституту iсторii партii при ЦК КП(б)У (1929—1932).

У 1930-х pp. репресований. Пiсля Другоi свiтовоi вiйни – професор Киiвського унiверситету й старший науковий спiвробiтник Інституту iсторii АН УРСР. Автор праць з iсторii аграрних вiдносин в Украiнi на початку XX ст. й iсторii Жовтневоi революцii та громадянськоi вiйни.



Степан РУДНИЦЬКИЙ






* Степан Львович Рудницький народився 3 грудня 1877 р., в м. Перемишль у родинi вчителя гiмназii Лева Рудницького. Якийсь час проживав у Тернополi, де працював батько. Тут навчався у державнiй гiмназii до 1891 року. Вищу освiту здобув в унiверситетах Львова (де слухав лекцii М. Грушевського, був його послiдовником), пiдвищував квалiфiкацiю у Вiднi та Берлiнi. З 1899 року працював у львiвських гiмназiях.

У 1901 р. здобув ступiнь доктора фiлософii, став членом Наукового товариства iменi Шевченка. 1904 року отримав звання професора. 1908-го – професор кафедри географii Львiвського унiверситету.

У 1919 р. польська окупацiйна влада звiльнила його з унiверситету, емiгрував до Вiдня. 1920-го – професор економiчноi географii Академii торгiвлi у Вiднi. 1921-го – професор географii та декан фiлософського факультету в Вищому педагогiчному iнститутi iм. Драгоманова в Празi.

У жовтнi 1926 р. емiгруе до УРСР, де очолюе кафедру топологii i картографii геодезичного iнституту в Харковi. У 1927-му – органiзатор i перший директор Украiнського науково-дослiдного iнституту географii i картографii, редактор «Вiсника природознавства». Здiйснив низку експедицiй на Днiпро та Донбас. 1929-го – керiвник кафедри географii ВУАН, комiсii краезнавства, Музею антропологii та етнографii iменi Ф. Вовка.

У 1933 р. заарештований органами НКВД СРСР. Звинувачений у приналежностi до контрреволюцiйноi органiзацii, шкiдництвi та шпигунствi i за постановою судовоi трiйки колегii ДПУ УСРР 23.09 засуджений до п’яти рокiв позбавлення волi. Покарання вiдбував у таборi «Свiрлаг» (Вепсляндiя), на об’ектах Бiломорсько-Балтiйського каналу (Республiка Карелiя), у Соловецькому таборi. В ув’язненнi написав двi книги – «Геономiя (Астрономiчна географiя)» (1933) i «Ендогенна динамiка земноi кори», рукописи яких не збереглися.

9 жовтня 1937 р. за постановою особливоi трiйки УНКВД Ленiнградськоi областi засуджений до розстрiлу.

3 листопада 1937 р. розстрiляний у числi т. зв. «соловецького етапу». Мiсце розстрiлу – урочище Сандармох.


Коли я пригадую украiнську iнтелiгенцiю на Соловках, – у моiй уявi постають передусiм письменники, поети, iсторики, фiлологи, агрономи i тiльки потiм – геологи, географи, медики, видатнi iнженери. Це не випадково, бо головну масу ув’язнених видатних украiнцiв-iнтелiгентiв становила категорiя так званих «iнженерiв душ».

Серед найвидатнiших украiнських учених-географiв, що потрапили на Соловки, можу назвати Степана Рудницького, свiтовоi слави украiнського географа, що, як i iншi, повiривши обiцянкам большевикiв i бажаючи створити на советськiй Украiнi велику школу украiнських географiв, прибув з Галичини (Праги) до Харкова та очолив Науково-дослiдний iнститут географii. Уславлений учений, посивiлий i змучений у пiдвалах НКВД, десь навеснi 1935 року потрапляе до Соловецького Кремля. Тут вiн живе при так званiй першiй колонii в темнiй, вогкiй, смердючiй камерi, куди нiколи не заглядало сонце, яке до того ж на островi було нечастим гостем. Нари з блощицями, важке, аж гiрке вiд махорки, повiтря, тут же розвiшанi мокрi онучi, штани, бушлати, валянки, а навколо холод i голод.

Лiтня людина, вимучена ще на так званих «слiдствах», Рудницький вже нiяк не надавався до будь-якоi працi. З самого початку перебування його на Соловках лiкарi визнали академiка Рудницького за абсолютно непрацездатного. Його записано до iнвалiдноi команди, де вiн дуже страждав, як i всi iнвалiди, вiд поганих харчiв та тяжких побутових умов. Звичайно, в мiру можливого, вченому допомагали соловчани-украiнцi, але допомога ця не була постiйною й не мала великого значення.

Та, незважаючи на все, старий учений, оточений украiнською советською молоддю, з запалом розповiдав тiй молодi про проблеми антропологii та демографii украiнських земель. Тримав себе цiлком незалежно i нiколи не звертався нi з якими проханнями до будь-якоi установи. Точнiше сказати, вiн просто iгнорував цi установи. Неабияку ролю вiдiграв у консолiдацii всiх украiнцiв на островах. Був центром, навколо якого надднiпрянцi й галичани демонстрували свою солiдарнiсть i еднiсть.

Нi про яку серйозну наукову роботу на Соловках не було чого й думати. Це розумiв i вчений. Тому лише зрiдка можна було бачити, щоб вiн писав або читав наукову книжку. Вiн завжди нагадував соловецьким украiнцям, що вони мають любити, розумiти i знати свою батькiвщину; бо «без цього, – казав вiн, – не будете нi дипломатами, нi мiнiстрами, нi урядовцями, нi порядними украiнцями».

Інодi старий учений згадував свое минуле, своi широкi знайомства в европейських колах учених i передусiм нiмецьких, де мав не тiльки колег, а й друзiв. Охоче розповiдав про своi книги, що вийшли в свiт рiзними iноземними мовами, про зустрiчi та ювiлеi. Розповiдав i… каявся, що повiрив большевикам. В його очах свiтилась велика любов до батькiвщини.

Але Соловки для нашого академiка не були постiйним мiсцем перебування. Наприкiнцi 1937 року i йому довелося виiхати ще на iншу якусь каторгу. Виiхав у напрямку Ухта-Печора – Воркута, щоб десь на тисячокiлометровiй вiддалi вiд залiзницi, без права листуватися i без будь-якого зв’язку iз зовнiшнiм свiтом животiти в якомусь «спецтаборi» для ув’язнених, звинувачених у найтяжчих антидержавних «злочинствах».


Василь БАБ’ЯК






* Василь Васильович Баб’як народився 1895 р., с. Дарсанове, Галичина. Колишнiй офiцер галицькоi армii. Вiдбував полон у Домб’ю. Повiривши бiльшовицькiй агiтацii, переiхав на Радянську Украiну i працював доцентом Харкiвського полiтехнiчного iнституту. Заарештований чекiстами 20 сiчня 1933 р. i розстрiляний на Соловках 3 листопада 1937 р.


З учнiв академiка Рудницького, одночасно з ним на Соловках, був молодий учений географ i геолог, колишнiй доцент Харкiвського унiверситету Василь Баб’як, галичанин з походження, учасник украiнських визвольних змагань залишившись на Советськiй Украiнi, вiн, звичайно, не мiг спiвчувати протиукраiнськiй «генеральнiй лiнii партii» i потрапив на Соловки. Напевне не пригадую, але, здаеться, йому записали у справi участь в украiнськiй пiдпiльнiй вiйськовiй органiзацii.

Перед арештом це був вродливий, молодий, елегантний чоловiк. На островi ж виглядав сумним, рiдко голився, ходив у подертому бушлатi. Був нервовий, мовчазний. Спочатку рубав лiс, потiм працював на мелiоративних роботах, нарештi – в сiльгоспi, де довелося разом iз ним працювати й менi.

Лише зрiдка згадував Галичину. Говорив про бiднiсть галичанського селянства, про те, як тероризували того селянина поляки. Складалось враження, що людина ця так стомилась вiд мандрiв, що ладна податися хоч на край свiта, аби мати бодай якийсь спокiй. «Я знаю, – говорив вiн, – що маю скоро звiльнятися (вiн мав усього п’ять рокiв ув’язнення). Менi все одно не дозволять поiхати на Украiну чи на Кавказ. Тодi я поiду до Казахстану. Там великi украiнськi колонii. Десь улаштуюсь у тiй бiднiй на воду краiнi й копатиму для наших людей артезiянськi колодязi».

Та це були тiльки рожевi мрii. Якось улiтку 1937 року Баб’яка покликали до «бiлого дому» й оголосили, що, переглянувши його справу, якась колегiя НКВД СССР ухвалила продовжити термiн його ув’язнення ще на п’ять рокiв. Спокiйно розписавшись про те, що йому цю новину оголошено, молодий учений пiшов i далi копати канави, вiдклавши ще на п’ять рокiв копати артезiанськi колодязi для украiнцiв.

Можна сподiвались, що по тому, як вiдбуде свiй термiн ув’язнення десь там у спецтаборi, куди його вивезли разом з учителем, – вiн утратить iнтерес i до артезiанських колодязiв.


Михайло СЛАБЧЕНКО






* Михайло Єлисейович Слабченко народився 9 липня 1882 р., с. Нерубайське, Бiляiвський район, на Одещинi в селянськiй родинi. Через нестатки рано почав працювати на мiсцевих каменоломнях. З великими труднощами вступив до Новоросiйського унiверситету на iсторичне вiддiлення, а згодом перейшов на юридичний факультет.

Брав активну участь в украiнському революцiйному руховi як член студентських громад, РУП (1903), УСДРП (1906—1918).

По закiнченнi навчання залишився при Новоросiйському унiверситетi й 1911 р. дiстав наукове вiдрядження до Нiмеччини для завершення магiстерськоi дисертацii.

1912 р. – повернувся до Росii. В роки Першоi свiтовоi вiйни проходив вiйськову службу в званнi штабс-капiтана. З 1918 р. викладае в рiзних унiверситетах. Академiк ВУАН з 1929 року.

Його наукова дiяльнiсть охоплювала майже всi перiоди iсторii Украiни Слабченко – автор 13 великих праць i понад 200 наукових статей, присвячених iсторii права та господарства Гетьманщини й Запорiжжя XVII—XVIII ст.

Дiяльнiсть Слабченка була обiрвана в кiнцi 1929-го, коли його було заарештовано, засуджено на процесi СВУ 1930 р. й заслано на Соловки.

По закiнченнi термiну ув’язнення деякий час працював бухгалтером тресту «Апатит» (Кiровськ Ленiнградськоi областi), проте незабаром переiхав у Первомайськ Одеськоi (нинi – Миколаiвськоi областi), де мешкав його син з невiсткою та онуком. На початку жовтня 1937 року сина Тараса заарештовано i 28 жовтня того ж року розстрiляно. Самого Михайла Слабченка ще на 10 рокiв позбавили волi.

1942 р. з’явилась остання друкована праця вченого – невеличка нотатка «Проложное сообщение о предлетописной Руси» («Исторический Журнал», 1942, ч. 7).

1947 р. – повернувся до Первомайська. Деякий час працював учителем у школах мiста, викладав iноземну мову.

1948—1949 рр. – iнспектор мiського вiддiлу народноi освiти. На загальномiськiй учительськiй конференцii в серпнi 1949 року секретар Первомайського мiськкому КП(б)У І. І. Ємець у своему виступi назвав колишнього академiка «фашистом i полiтичним трупом». За цим було звiльнення з роботи.

Останнi роки провiв у важких злиднях. Помер на вулицi бiля станцii Голта 27 листопада 1952 року.


Михайло Слабченко – академiк i iсторик Украiни, точнiше – економiст, автор чотиритомовоi «Історii господарства Украiни вiд Хмельниччини до свiтовоi вiйни», автор блискучоi працi – «Соцiяльно-економiчна органiзацiя Сiчi Запорiзькоi», автор низки талановитих i «дерзаючих» праць, що стали за фундамент для виучування економiчноi iсторii Украiни 18—19 столiть. Вiдданий патрiот i фактично той, що «Вольний город Адесу», цю твердиню московськоi експансii, своею i своiх товаришiв невтомною дiяльнiстю перетворив на твердиню украiнськоi полiтичноi акцii та вiдiграв першорядну ролю в популяризацii i в виучуваннi Украiнського «Чорномор’я» i Украiнського, а не московського «Пiвдня». Коли сьогоднi Одеса е украiнське мiсто, то передусiм ми мусимо завдячувати Михайловi Слабченковi i його однодумцям, що першi украiнiзували Одесу, яку так боявся втратити московський мiщанин, що свого часу так твердо ii опановував. Але той мiщанин безповоротно таки ii втратив, як i Харкiв. Одеса i Харкiв були мiцними гнiздами московського мiщанина, але в Харковi був украiнський iсторик-академiк Багалiй, а потiм Хвильовий, а в Одесi – Михайло Слабченко.

Коли заарештували сина, академiк Слабченко, хоч i зажурений, ще приiздив у Киiв до Академii. Повернувшись до Одеси, де жив постiйно, був заарештований. У березнi 1930 року сидiв на лавi пiдсудних на процесi СВУ. Вiдтодi дiстався на Соловки i потрапив до так званого Саватiiвського iзолятора, розташованого у скитi й церквi Святого Саватiя на великому Соловецькому островi, поблизу «Секирноi» гори. У тому iзоляторi вiн i вiдбув свiй восьмирiчний термiн ув’язнення i звiльнився з Соловкiв наприкiнцi 1936 року.

Саме перед вiд’iздом на материк кiлька годин був на соловецькому пунктi, де я його вперше й побачив. Замучений i посивiлий, вiн не виявляв жодного захоплення з майбутньоi волi, бо знав, що перед ним стелеться нелегкий шлях «спецпоселенця» в якомусь глухому закутку Карелii чи Сибiру. Так воно й сталося, як вiдомо, академiк Слабченко був оселений десь на Кольському пiвостровi i жив там аж до вiйни 1941 року.


Йосип ГЕРМАЙЗЕ






* Осип Юрiйович Гермайзе (до хрещення 1900-го – Самуiл-Йосиф Генрiх) народився 5 серпня 1892 року в Киевi в еврейськiй родинi. Закiнчив iсторико-фiлологiчний факультет Киiвського унiверситету (1916). Був членом iсторичноi секцii Украiнського наукового товариства iменi Шевченка. Вiд 1918-го – на педагогiчнiй роботi. В 1919— 1924 рр. – секретар постiйноi комiсii для складання iсторико-географiчного словника украiнськоi землi при ВУАН, 1921—1925 рр. – член комiсii з вивчення громадсько-полiтичних рухiв в Украiнi. Готував до видання «Коденську книгу судових справ», «Акти про Гайдамаччину». Уклав i видав матерiали до iсторii украiнського визвольного руху за часiв Першоi свiтовоi вiйни. Дослiджував iсторiю Гайдамаччини. 1929 р. заарештований за звинуваченням у причетностi до «Спiлки визволення Украiни» i засуджений на 5 рокiв позбавлення волi з пораженням у правах на 2 роки. Повторно заарештований i засуджений 1937 р. Помер 22.09.1958 р. на засланнi.


Вiн був видатним ученим-iсториком, прекрасним промовцем i безсумнiвним украiнським патрiотом. Соцiял-демократ у минулому, вiн лишився вiрний принципам демократii, лишився вiрний iдеi украiнськоi демократичноi революцii, iдеi Симона Петлюри i Михайла Грушевського – iдеi народоправноi, бездиктатурноi, Незалежноi Украiнськоi Держави. Не випадково, що саме вiн був ученим секретарем катедри «Історii украiнського народу» при Всеукраiнськiй Академii Наук i найближчим спiвробiтником Михайла Грушевського пiсля його повороту на Украiну. Не випадково i те, що всi науковi працi. Йосипа Гермайзе були щiльно пов’язанi з проблемами, якi iдеологiчно були спiвзвучнi iдеям УНР.

Дарма, що Йосип Гермайзе не раз пiдкреслював, що вiн марксист. Справдi вiн ним i був, але марксистом вiн був таким, яких Ленiн iменував «ренегатами вiд марксизму», бо ж концепцiя диктатури пролетарiяту i класовоi боротьби та монопартiйностi була йому так само чужа, як i Грушевському. І недарма з такою увагою i так пильно Гермайзе вивчав Украiнський революцiйний Рух i в своiх працях, зокрема, в його монументальнiй працi-iсторii «Революцiйно-Украiнськоi Партii» («РУП»), намагався довести вiдрубнiсть i своерiднiсть розвитку Украiнського визвольного руху. Той рух хоч i мав прибiчникiв диктатурних концепцiй, але не вони були домiнантними i не до них прислухались украiнськi маси, а навпаки, весь украiнський нарiд боровся за Незалежну Трудову Демократичну Украiну.

Тому вже на першiй конференцii iсторикiв-марксистiв у Москвi, Гермайзе був виключений з числа марксистiв, а далi й iсторикiв.

Вiн був в однаковiй мiрi i великим вченим i прекрасним органiзатором iсторикiв серед студентства Киiвського унiверситету в такiй мiрi, як для лiтераторiв i монiстiв в тому ж Унiверситетi був Микола Зеров. Навколо нього купчилась студентська молодь, а його семiнар i його студентськi позаунiверситетськi гуртки фактично були органiзацiею СВУ.

Вiн був близький i добре знаний тою молоддю, його найближчими друзями студентами був Микола Павлушков, Вiра Мазуренкова (пам’ятi якiй по ii самогубствi вiн присвятив працю «Украiна i Дiн»), Сорочинський i багато, багато iнших. Молодь, що оточувала Гермайзе, була молоддю глибоко патрiотичною i найкультурнiшою з тогочасноi украiнськоi студентськоi молодi Киева. Разом зi своiм учителем ця молодь опинилась в ГПУ. Деякi з них, як Павлушков, потрапили були на процес СВУ, iншi без суду були розстрiлянi чи так само без усяких судових розправ були зiсланi в далекi концентраки.

ГПУ своiми тортурами зломило Гермайзе, i на процесi тяжко було пiзнати колишнього полум’яного, з яскраво окресленою антибольшевицькою iдеологiею, завзятого оборонця iдей украiнськоi демократii – трибуна i професора.

Гермайзе здався. Виступаючи з прикiнцевим словом, вiн заплакав, тiльки невiдомо вiд чого, – напевне, вiд страшноi наруги над ним i украiнським народом, що йому вiн вiддав себе всього.

По закiнченнi процесу i вироку Гермайзе дiстав вiсiм рокiв тюрми, був спроваджений на Соловецький острiв, де перебував в одному з таемних, так званому «Савватiевському», iзоляторiв. Там вiн разом з академiком Слабченком, проф. Барбаром, проф. Удовенком, проф. Чехiвським i Миколою Павлушковим пробув до 1937 року, коли мав бути звiльнений. Особисто я не бачив Гермайзе, бо доступу до iзолятора не було жодного, але я знав, що вiн там.

Вiстки з Савватiевого, як правило, до Кремля приносили проф. Барбар i проф. Удовенко, що, будучи лiкарями, час вiд часу прибували до соловецького лазарету на лiкарськi консультацii в санiтарнiй частинi острова. Хоч як пильно за цими лiкарями слiдкували, проте вiд них завжди можна було довiдатись, – що робиться i як живуть нашi колеги в Савватiево, – тим, кому з украiнськоi громади належало знати. Деякi, хоч i не докладнi, вiдомостi про Савватiево мав я вiд академiка Слабченка, що 1937 року звiльнився з Савватiевського iзолятора i був на пересильному пунктi.


Микола ПАВЛУШКОВ






* Микола Петрович Павлушков народився 30 квiтня 1904 р. в Тулi, де його батько вчителював. Мати Миколи походила з вiдомого роду Дурдукiвських. Пiсля арешту чекiстами батька, народного учителя i священика, 1921 року переiхав до Киева, де поселився в дядька по матерi – академiка Сергiя Єфремова. Навчався у Першiй Трудовiй Шевченкiвськiй школi, якою керував вiдомий педагог Володимир Дурдукiвський. Згодом став одним з органiзаторiв законспiрованоi органiзацii – Спiлки украiнськоi молодi.

Закiнчивши школу, вступив до ветеринарного iнституту, звiдки його незабаром виключили. Павлушков домiгся поновлення, проте потiм вирiшив далi навчатися в Киiвському iнститутi народноi освiти на iсторичному факультетi.

19 квiтня 1930 р. став першим заарештованим за звинуваченням в участi у СВУ, «лiдером» якоi пiзнiше оголосили його дядька. Виказав тайник зi щоденником Єфремова, але завдяки цьому щоденник i зберiгся.

Вiдбував покарання спочатку в Ярославському полiтiзоляторi, потiм у Соловецькому таборi.

Розстрiляний 3 листопада 1937 р. в урочищi Сандармох.


Вiн вирiс в оточеннi культурного i нацiонально-свiдомого украiнського середовища i належав до тоi незначноi кiлькости нашоi молодi, що була не тiлько добре обiзнана з нашими нацiональними визвольними змаганнями, а й була цiлком готова до боротьби за торжество цих iдей.

Серед студентськоi молодi Микола Павлушков рiзко видiлявся. Вiн не тiлько не захоплювався «громадськими навантаженнями», але завжди iх вiдкидав, бо не декларував себе марксистом i завжди виступав проти того катехизису, що ним став Маркс для пiдсоветського студентства. Вiн багато читав i працював, опублiкував статтю про Кулiша, приготував декiлька iнших праць до друку, проте цi речi звичайно нiчого спiльного з офiцiяльною советською наукою не мали.

Павлушков старанно добирав своiх однодумцiв, вишукував iх передусiм серед вихiдцiв iз села, тоi хоч мало освiченоi, але наполегливоi i безумовно iдейноi молодi, спiвзвучноi iдейним настроям самого Павлушкова. Тим разом навколо Павлушкова було молоде поколiння синiв i дочок тих, що склали своi голови або були ще живi i працювали для реваншу, що боролись за iдеi УНР.

Тому iдея Союзу Украiнськоi Молодi – СУМ, як органiзацiя, що мала скупчити навколо себе всю антибольшевицьку молодь в противагу комсомолу, для цiеi категорii молодi була звичайно не тiльки близька, але й була iдеею нормального шляху боротьби за Незалежну Украiну.

Саме цю молодь i репрезентував Микола Павлушков. І саме за цi iдеi i працю потрапив у ГПУ, а звiдти на Соловки до Савватiевського iзолятора. За вироком вiн дiстав 8 рокiв ув’язнення, але коли 1937 року мав звiльнятися, його не було звiльнено, а навпаки, було додано новий термiн ув’язнення.

Особисто Миколу Павлушкова я не зустрiчав, але час вiд часу мав про нього вiдомостi, що вiн перебував у савватiевському iзоляторi. Треба гадати, що пiсля лiквiдацii Соловецькоi тюрми його вивезено в iнше мiсце


Михайло НОВИЦЬКИЙ






* Михайло Михайлович Новицький народився 3 жовтня 1892 р., в м. Нiжин Чернiгiвськоi губернii, навчався в Нiжинськiй класичнiй гiмназii, згодом у Петроградському унiверситетi на iсторико-фiлологiчному факультетi.

Його праця в галузi шевченкознавства тривала понад 40 рокiв з 1921 р., коли М. Новицький став спiвробiтником Інституту лiтератури НАН Украiни iм. Т. Г. Шевченка.

Пiсля арешту С. Єфремова (1929) М. Новицький працюе у комiтетi для видання творiв Т. Г. Шевченка при ВУАН.

М. Новицький написав багато шевченкознавчих праць, брав участь у пiдготовцi ювiлейного зiбрання творiв Т. Шевченка у 8 т.

1937 року вченого арештували. Термiн покарання вiдбував у Молотовськiй областi (нинi Пермська область) та у таборах «Печерлагу» (Республiка Комi), в’язнi якого працювали на будiвництвi Бiломорсько-Балтiйського каналу. У м. Киiв М. Новицький повернувся у липнi 1946 року. З того часу i до кiнця життя вiн працюе в музейництвi, бере участь у пiдготовцi до друку ПЗТ Шевченка у 10 т. (1939—1964).

Помер 29 березня 1964 року.


На вiдстанi 50 кiлометрiв вiд станцii Соловець на Манчжурськiй залiзницi, у хащах карельських лiсiв, е урочище Юрьев острiв, одна з найтяжчих «командировок» Нижневигського вiддiлу Белбалтлагу. У глухому лiсi, на болотi, розчищеному вiд чагарникiв, побудовано високу загороду навколо двох баракiв. Один з цих баракiв був фактично землянкою.

Подавити «зелений» жах, що висiв над тими бараками та проймав наскрiзь життя «командировки», – зайва рiч. Досить сказати, що я знайшов вiдомого Шевченкознавця М. Новицького в такiй норi, що навiть мене, що сiм рокiв перед тим поневiрявся вже по таких нетрях, пройняв жах.

Новицький сидiв у кутку на нижнiх нарах. Блiде обличчя йому обросло рудуватою бородою, нiс загострився, очi глибоко позападали. Стан його був дуже поганий. А щодня треба було виходити на роботу. Вечорами iнодi сидiли ми й читали «Кобзаря».

Новицький був великий знавець i коментатор творiв Шевченка. Вiн брав Кобзаря i читав «На четверо розкопана висока могила», знав, коли саме, в яких умовах, з ким i де бачив Т. Шевченко «на четверо розковану» могилу. Усе життя нашого генiя знав вiн до найменших деталiв.

Було боляче i смiшно дивитися на цього «контрреволюцiонера», цього кабiнетного ученого, що все життя свое присвятив вивчанню творчости нашого поета. Дуже цiннi науковi працi його лишились незакiнченими, а може, й загинули навiки.

Але того жаху, що бачив цей «контрреволюцiонер», було замало. Новицького призначають зимою 1939—1940 рр. до етапу, що мав iхати на будiвництво стратегiчноi залiзницi в схiднiй Фiнляндii. Це було тодi, коли Советський Союз воював з Фiнляндiею. Становище в’язнiв було тодi нестерпне. Мусiли ми, як могли, рятуватися вiд загибелi. Але такi люди, як М. Новицький, у цiй ситуацii були безпорадними.

Бiльш того. Коли його призначили до етапу, я, використовуючи своi можливостi старого соловчанина, зробив усе, щоб Новицький не поiхав з етапом. Але Новицький не зумiв i цього використати. І коли я, що теж мав iхати, залишився, то вiн поiхав, бо не мiг сказати лiкарськiй комiсii, що хворий. А в комiсii тiй головний лiкар, мiй давнiй соловецький знайомий, обiцяв його звiльнити, як тiльки вiн скаже хоч слово, що на щось жалiеться. Бiльше, коли справа про звiльнення вiд етапу ще не закiнчилась, я не тiльки радив, але й показав, де i як можна йому одержати теплий одяг i взуття. Але, як виявилося в останнiй момент, М. Новицький поiхав з етапом у рваних черевиках i в драному бушлатi, коли температура була нижча вiд 40° (бо бушлат i валянки у нього там же, де вiн iх одержав, вiдняли урки).

Весною 1940 року поверталися з тiеi залiзницi покалiченi та обмороженi тисячi ув’язнених, i я дiзнався, що Михайло Новицький працюе за «дневального» (прибиральником у бараку), де жив iнженерно-технiчний персонал будiвникiв-в’язнiв.


Федiр ПУЩЕНКО



* Про Ф. Пущенка читайте далi.


З професором чужих мов Федором Пущенком я познайомився лише на Соловках, хоч до арешту вiн, як i я, жив у Харковi i працював у рiзних iнституцiях.

На островi вiн виявив себе дуже порядною людиною, жив страшно нужденно i тiльки за нашою пiдтримкою зводив якось кiнцi з кiнцями. Працював як i всякий солiдний професор, епископ, академiк чи поет, звичайно, сторожем коло складу.

Пущенко знав не тiльки европейськi, а й кiлька мов Близького та Далекого Сходу. Об’iздив увесь свiт i сливе все життя провiв у подорожах. Крiм того, був винятковим майстром оповiдати. Цiлими вечорами ми, було, слухаемо його оповiдання про Австралiю, Азорськi острови, Індiю, Соломоновi острови тощо. Якось, смiючись, говорив:

– Попрошу, мабуть, батька Сталiна, щоб замiсть Соловкiв вiдправив мене на Таiтi; що то за чудесний острiв! Якi там чудовi жiнки, хоч би на старiсть одружитися з котроюсь!

– Так ви ж одружений, – зауважили йому слухачi.

– Ну, що ж з того, що одружений? Адже ж у мене дружина японка, а то була б ще таiтянка.

На запитання якоi не знае мови, говорив: «Знаю всi, крiм росiйськоi». Вiн мав цiлу школу на островi, кiльканадцять груп, де читав лекцii з рiзних европейських i неевропейських мов. Про свою «справу» нiколи не оповiдав. Цiлком несподiвано, улiтку 1937 року, його вивезено лiтаком з острова, як говорили, до Москви. Що було з Пущенком далi, не знаю.


Іван ШАЛЯ



* Іван Шаля (Шаль) народився у 1893 в с. Журахiвка на Прилуччинi. Пiсля закiнчення Петроградського унiверситету (1916) працював iнспектором народноi освiти в Переяславi, потiм у Киевi, з 1920 року – викладач Киiвського, з 1926-го – Кубанського педагогiчного iнституту. При розгромi украiнських iнституцiй на Кубанi (1933) заарештований i засланий. Автор (разом iз П. Горецьким) найпопулярнiшого i найгрунтовнiшого на той час пiдручника «Украiнська мова» (8 вид., 1926—1929).

Арештований 13 сiчня 1933 р., засуджений 24 серпня 1933 р. на 10 рокiв.

«Отбывал наказание в Кеми и в Соловках, содержался на лагпункте Анзер…

Приговорен: Особой тройкой УНКВД ЛО 9 октября 1937 г.

Приговор: ВМН. Расстрелян 3 ноября 1937 г. Место захоронения в Карелии (Сандармох)».


Професора украiнськоi мови в Краснодарському педагогiчному iнститутi – Івана Шалю, добре вiдомого украiнському громадянству своею граматикою, написаною разом з П. Горецьким, НКВД приеднало до згадуваного вже мiтичного «Союзу Кубанi i Украiни». Опинившись на засланнi, Шаля спершу потрапив не на великий Соловецький острiв, а на поруч розташований острiв Анзер. Там вiн, власне, й перебував аж до «великого iсхода» украiнцiв iз Соловкiв.

Хоч був ще не старою людиною, вiн дуже тяжко переживав таборовий режим. Багато гiркого випив вiн, працюючи на силi. Згодом вiн працював за бухгалтера чи рахiвника i якось уже тяг ярмо. Розбитий i хворий вибув вiн iз Соловкiв з украiнським етапом.


Василь ЛЕВИЦЬКИЙ



* Протокол: «Левицкий Василий Иванович

Родился в 1902 г., г.Харьков; украинец; образование высшее; «Сельхозгиз», литературный редактор. Проживал: г. Харьков.

Приговорен: ОС НКВД СССР 26 марта 1936 г. Приговор: 5 лет.

Заключенный Соловецкой тюрьмы особого назначения. Приговорен: Ос. Тр. УНКВД ЛО 25 ноября 1937 г.

Приговор: ВМН Расстрелян 8 декабря 1937 г. Место захоронения – г. Ленинград».


Науковий спiвробiтник Інституту iсторii украiнськоi культури в Харковi Василь Левицький прибув на Соловки десь у 1935 роцi разом з цiлою групою украiнських науковцiв i письменникiв.

Молодий, здоровий i активний, вiн вiд початку не давався бiдi й прикладав усiх зусиль, щоб жити не гiрше за iнших, вiддаючи мiнiмум каторзi – максимум використовуючи для себе. Живучи в Кремлi, вiн був найближчим до Олекси Слiсаренка i завсiди дбав не тiльки про себе, а й про нього. Чи дiстати картоплi, чи чогось iншого – всi цi справи лежали на В. Левицькому, який нагадував школяра з давнiх бурс. У даному разi Слiсаренко посiдав позицiю дяка-пиворiза.

Менi випали з голови двое прiзвищ – одного аспiранта катедри iнституту iсторii марксизму в Харковi й другого якогось незначного украiнського поета. Той аспiрант-iсторик походив з Канади, був порядною i свiдомою людиною, другий – десь походив з Надднiпрянщини. Раптом того украiнця з Канади кидають до пiдвалу пiд Бiлим домом. Через деякий час – «слiдство i суд». Виявляеться, що в якiйсь компанii вiн висловлювався досить гостро проти советського режиму, а в тiй компанii знайшовся «стукач». Там же був присутнiй i поет. Зрештою, на «суд» викликали й поета. Той, перелякавшись, ствердив те, що говорили «стукачi».

За весь час мого перебування на каторзi це був перший випадок свiдчень украiнця проти украiнцiв, про це заговорив увесь Кремль. Левицький з цього приводу вимагав щонайменше пустити «поетика» ловити рибу у святому озерi.

Та трохи згодом, коли було багато ув’язнених на подвiр’i Кремля, Левицький якось зустрiв того поетика. Вiн, мов несамовитий, схопив того за петельки i, труснувши переляканого насмерть «свiдка», громовим голосом запитав: «Та як же ти смiв оббрiхувати порядну людину?» Переляканий поет щось промимрив, що вiн боявся, щоб його не кинули до iзолятора, що вiн не брехав, а сказав тiльки «правду».

«А, правду?!» – спалахнув Левицький i, з презирством плюнувши бiдолашному «свiдковi» в обличчя, пiшов геть.

Так жив собi Левицький, читаючи Шамiсс, крадучи картоплю, уникаючи роботи.


Петро ГРЕБІННИК



* Петро Васильович Гребiнник народився у 1899 р. в Луганську. Закiнчив аспiрантуру в Харкiвському iнститутi лiтератури. Працював доцентом, завкафедрою украiнськоi лiтератури Краснодарського педiнституту. Спiвавтор низки пiдручникiв з украiнськоi мови та лiтератури.

Заарештований 1933 р. як учасник самостiйницькоi контрреволюцiйноi органiзацii «Союз Кубанi та Украiни». Засуджений 22 серпня до восьми рокiв виправних таборiв. Покарання вiдбував на Соловках, на будiвництвi Бiломоро-Балтiйського каналу. За сфабрикованою справою про фашистську органiзацiю отримав додатковий термiн – 10 рокiв (скасований 1939 р.). Подальша доля невiдома.


Колишнiй аспiрант Харкiвського науково-дослiдного iнституту Т. Шевченка, а потiм доцент украiнськоi лiтератури Краснодарського педагогiчного iнституту, Петро Гребiнник, належав до тiеi категорii нашоi iнтелiгенцii, що з селянською упертiстю намагалася гнути свою лiнiю i без бою не здавати позицiй.

Ще дорогою на Соловки, на так званому «Морсплавi», Гребiнник бере жваву участь у всiх справах украiнськоi громадськости. Це людина зi свiжою головою. Серйозно i вдумливо ставився до всього, що дiялось навкруги, i був шанований в украiнськiй громадi на Соловках. Якийсь час Гребiнник працював на загальних роботах, а потiм вивчився самотужки на бухгалтера i був до самого виiзду з острова бухгалтером «Рибпрому».

Гребiнника не вивезено разом з украiнським етапом, як не вивезено й мене, що, очевидно, сталося через недогляд якогось урядовця УРЧ («учетно-распределительная часть»). Я був щасливий, коли вже в другому етапi, коли нас трусили, зустрiв Гребiнника. Разом ми виiхали й на материк, щоб iхати в тому ж напрямку, що й перший етап. Але сталися якiсь змiни, i цей етап по двохмiсячних переговорах перекинули до Бiломорсько-Балтiйського табору. Не буду описувати того жаху, що нам довелося зустрiти на цiй «твердi». Досить сказати, що пiсля тяжких мандр по рiзних «спец» i «штрафкомандiровках» зустрiлись ми знову у Сосновському госпiталi для ув’язнених. Вiн – з назавжди зiпсованим серцем, я – з двобiчним плевритом, крупозним запаленням легенiв i нефритом. Пiсля госпiталю Гребiнниковi щастить дiстати роботу в бухгалтерii на Сосновецькому таборовому пунктi, куди згодом з його допомогою дiстаюсь i я. Це було наприкiнцi 1938 року.

Та не довго довелося Гребiнниковi працювати у тiй бухгалтерii. Мусiв сiсти з цiлою групою в’язнiв до iзолятора. Ще перед цим було кiлька «фашистських» процесiв на Сосновецькому пунктi. Гребiнник за задумом ІІІ частини мав очолити ще один. Звичайно, Гребiнник нi в чому «не признався», а своею поведiнкою на «судi» сприяв проваловi його. Вiн iз залiзною логiкою доводив «суддям», що увесь «процес» – звичайнiсiнька провокацiя, що всi «свiдчення» – брехня i що вiн себе нiколи i в нiякiй мiрi винним не визнае. Проте, вислухавши в’язня, «суд» покарав його новим десятирiчним ув’язненням, i в серпнi 1939 року Гребiнник з iзолятора знову прибув на Соловецький пункт з новим термiном ув’язнення.

Громом серед ясного неба був для в’язнiв договiр Нiмеччини з СССР 1939 року, але цей договiр урятував Гребiнника. Усi вироки по так званих «фашистських» процесах, ще не затвердженi на момент пiдписання договору, скасовано. Отож i Гребiнниковi вiдновили старий термiн ув’язнення та перекинули з Сосновця до Майгуби. У Майгубiвському таборi вiн знову працював за бухгалтера. У сiчнi 1941 року кiнчився термiн ув’язнення Гребiнника, але звiльнено його чи нi – не знаю, бо втратив з ним усякi зв’язки.


Ананiй ЛЕБІДЬ



* Ананiй Дмитрович Лебiдь народився 11 сiчня 1898 р., у м. Веркiiвка Нiжинського повiту на Чернiгiвщинi.

У 1900 р. його батьки переiхали до Чернiгова, де батько працював вихователем в земському сирiтському домi, а також разом iз М. Коцюбинським в оцiночно-статистичному бюро Чернiгiвського губернського земства.

У книзi «Реабiлiтованi iсторiею. Чернiгiвська область. – Чернiгiв, 2012» з дослiдження Тамари Андрiйчук довiдуемося деталi бiографii А. Лебедя та протоколу його допиту в НКВД вiд 14 травня 1935 р.:


«Вопрос: В какой политической атмосфере Вы воспитывались?

Ответ: В моей семье всегда господствовал украинский разговорный язык и украинофильство. Еще в детском возрасте я начал принимать участие в черниговской «Просвите», а когда она в 1909 р. была закрыта, я рос под влиянием семьи Коцюбинского, известного украинского писателя, на квартире у которого продолжали устраиваться детские вечера. Это продолжалось до 1913 года, когда умер Коцюбинский» [4, Т.3, арк.17—18].

Батько А. Лебедя був близьким знайомим i С. Єфремова. Вiн листувався з ним, С. Єфремов зупинявся в iх родинi, коли бував у Чернiговi, про що дiзнаемось iз його щоденникiв.

По закiнченнi Чернiгiвськоi гiмназii в 1916 р., здiбний гiмназист Ананiй Лебiдь, вступив до Петроградськоi полiтехнiки. Пiсля Лютневоi революцii, в травнi 1917 р., був рекрутований О. Керенським в армiю i направлений в Петергофську школу прапорщикiв, де i пробув до Жовтневого перевороту. Всi столичнi плани юнака було зруйновано, вiн повернувся в батькiвський дiм до Чернiгова. В груднi 1917 р. служив у Киiвському юнкерському училищi при Центральнiй Радi. Лiтом, в перiод Гетьманщини, служив у Чернiгiвському окружному судi перекладачем (володiв украiнською, росiйською, польською та французькою мовами). Осiнню 1918 р. навчався в Киiвському унiверситетi на iсторико-фiлологiчному факультетi, а в кiнцi 1918 р. повернувся в рiдний Чернiгiв, де i завершив свою освiту в 1922 р. на словесно-iсторичному вiддiлi Інституту народноi освiти.

Ананiя Лебедя як успiшного студента по закiнченню навчання, залишають на роботi в ЧІНО викладати украiнську мову та лiтературу. Але ця сторiнка бiографii його була дуже коротка. Особова справа викладача ЧІНО датуеться 14.03.1924— 28.09.1924 рр. І мае лише два документи. Наказ №319 вiд 14.03.1924 р.: «Поручить руководство кружком для изучения новейшей украинской литературы до конца текущего учебного года Ананию Лебедю с 15 марта с. г. ректор Воробьев». І другий документ: «Звiльнити з посади лектора ЧІНО Лебедя А. Д. з 1 вересн 1924 р. Пiдстава: розпорядження ректора. Ректор Щербаков» [6, спр. №3976].

Така коротка викладацька кар’ера пояснюеться тим, що в Чернiгiвському iнститутi народноi освiти змiнилося керiвництво. На мiсце ректора нова влада призначила В. Щербакова, для якого на перший план були висунутi не професiйнi, а iдеологiчнi та полiтичнi чинники. І службовi неприемностi розпочалися не в одного молодого здiбного викладача, а i в iншоi «старорежимноi» професури.

Вже в часи навчання в ЧІНО, Ананiй Лебiдь працюе в 1919—1922 р. в Чернiгiвському етнографiчному музеi iм. Тарновського на посадi спочатку емiсара, а з 1920 р. – помiчника завiдувача вiддiлом рукописiв. Тут А. Лебiдь працював над архiвами П. Кулiша, І. Нечуя-Левицького, М. Коцюбинського та над архiвом Чернiгiвського жандармського управлiння. В 1923 р. 25-рiчний молодий науковець, був запрошений С. Єфремовим спiвробiтником комiсii з видання пам’яток новiтнього письменства при ВУАН.

В 1921 р. в Чернiговi була органiзована група молодих письменникiв, котрi збирались на квартирi художника М. Жука, щоб обговорити художнi твори своiх членiв. Ананiй брав у них найактивнiшу участь. На iх творчi вечори, за його свiдченням, неодноразово приiжджав П. Тичина, критик Іванов-Меженко. Група розпалась в 1923 р.

В чернiгiвський перiод свого життя юнак бере активну участь в i в роботi Чернiгiвського наукового та етнографiчного товариств.

У 1924р. в життi А. Лебедя розпочинаеться нова сторiнка – вiн переiздить до Киева, вступае до аспiрантури на кафедру лiтератури в iнститут Т. Г. Шевченка.

Особливо плiдно в цi роки А. Лебiдь працюе над аналiзом творчостi М. Коцюбинського, якого вiн знав особисто, з яким разом працював i товаришував його батько. Амбiтним задумом молодого лiтературознавця було повне, а не вибране видання творiв М. Коцюбинського. Вiн плануе 13-томне видання творiв, але долею йому судилось здiйснити цей задум частково. В 1928—30 рр. виходить лише п’ять томiв задуманого видання, його призупинили пiсля арештiв по справi «СВУ».

Все принципово змiниться пiсля 1929 р. Справа «СВУ» не оминула родину Лебедiв: був заарештований батько i чоловiк сестри. Сам А. Лебiдь в 1929 р. теж був заарештований по цiй справi, але за браком доведених звинувачень, пiсля семимiсячного ув’язнення, був засуджений на 3 роки умовно. Це зламало всю його подальшу кар’еру. За свiдченнями сестри Юлii, ii брату не давали плiдно працювати пiсля арешту по справi «СВУ».

Через 6 рокiв, 20 квiтня 1935 р. Ананiй Лебiдь був заарештований вдруге. Пiд час арешту у нього, окрiм цiнноi бiблiотеки (3 тис. томiв) буде вилучено 6 папок з рукописами: (№1. Лiтературнi роботи, №2. Рукописи М. Могилянського, №3. Лiтературнi роботи i музейнi матерiали про М. Коцюбинського, №4. Лiтературнi роботи А. Лебедя, №5. Лiтературнi роботи i музейнi матерiали, № 6, 7. Щоденники М. Могилянського). На сьогоднi цi матерiали не виявленi, що е неабиякою втратою для нашоi культури.

Слiдство триватиме бiльше 9 мiсяцiв. На одному iз допитiв А. Лебiдь скаже: «Меня удивило, что после убийства т. Кирова в опубликованных списках расстрелянных и репрессированных за террористическую деятельность было так много известных имен украинских писателей».

Пiд час слiдства вiн мужньо спростовуе алогiзм звинувачень, пiдписуе кожне свiдчення, веде записи по ходу слiдства, на вiдмiну вiд бiльшостi заарештованих по цiй справi не визнае себе учасником терористичноi групи, але це його не рятуе, бо вiн грае за правилами з тими, для кого вони не писанi. Спiвкамерник у доносi свiдчить: «Лебедь ответил, что бессилен бороться с «провокацией» НКВД, приготовился к худшему и будет молчать до конца».

Цей же стукач наводить сюжет, який, на його думку, мусить бути компроматом на пiдозрюваного, а насправдi е компроматом на тодiшне НКВдиське керiвництво, яке просто забирало собi майно арештованих.

«В отношении тов. Балицкого Лебедь приводит следующую инсинуацию: у высланного за агитацию против снесения Михайловского монастиря проф. Макаренка осталась большая библиотека ценных книг по истории искусств, за целость и сохранность которой поручилось НКВД. Спустя некоторое время после отъезда из Киева Макаренка, по словам Лебедя, к нему явился заведующий антикварным магазином на Фундуклеевской, известный среди писателей и научных работников под кличкой «Мотя» и рассказал ему, что к нему в магазин пришел сын или племянник Балицкого и предложил купить историю искусств Мутера и сказал, что еще может принести целий ряд книг для продажи. Издание Мутера «Мотя» купил за 200 руб. и заверил Лебедя, что эти книги из библиотеки проф. Макаренко, в укупорке которой он сам принимал участие».

У постановi вiд 8.08.1935 р. зазначено, що слiдство завершено i передано в прокуратуру. Пiдсудних звинуватять, що «нацiоналiстична дiяльнiсть ними проводилась на лiтературно-науковому та педагогiчному полi», до компрометуючих фактiв бiографii було зараховано i роботу в комiсii ВУАН, яка визнавалась оплотом украiнського нацiоналiзму, i те, що в своiх працях про М. Коцюбинського А. Лебiдь зображував його не революцiонером-демократом, а нацiоналiстом, естетом та европейцем.

Вiн единий не визнае жодних звинувачень (на судi вiд звинувачень вiдмовиться i Л. Митькевич). Однак це не допомогло, трибуналом 1—4 лютого 1936 р. iм, як «активним учасникам контрреволюцiйноi терористичноi органiзацii», було визначено мiру покарання: 10 рокiв позбавлення волi у виправно-трудових таборах з конфiскацiею майна.

У червнi 1936 р. етап прибув на Соловки.

П. Филипович на допитi свiдчить: «Аресты националистов, снятие их с работы, Лебедь расценивал как преследование украинской интеллигенции, убеждая других, что это участь всех представителей украинской интеллигенции… После расстрела террористов Косынко и др. Лебедь заверял меня, что они не террористы, и говорил, что напрасно я вообще принимаю на веру все то, что пишут о различных процессах».

Його спiвкамерник-стукач у своему доносi зазначае: «Лебедь считает, что проведение большевистской украинизации является самой возмутительной профанацией и очковтирательством, с возмущением подчеркивает, что Соввласть занимается разгромом украинской интеллигенции».

В iншому його доносi читаемо: «Лебедь возмущается содержанием полит. арестованых тепер, противопоставляет содержанию при царском режиме, когда их кормили свежими овощами. Лебедь повторяет дикую позицию, что академика Михаила Грушевського отравили, а потом вокруг его похорон создали шумиху».

Надзвичайно цiкавою i тверезою е його ставлення до колективiзацii та причин голоду в Украiнi в 1931—1932 рр. Це питання, як свiдчать матерiали слiдства, широко обговорювалося в колах украiнськоi iнтелiгенцii. Так, у протоколi допиту А. Лебедя вiд 17.07.1935 р. читаемо:

«Вопрос:…Вы изоблечены в том, что в 1932 году, обсуждая мероприятия Сов. власти Вы в контреволюционных целях доказывали, что политика колективизации ведет к гибели широких крестьянских масс…Что Вы можете показать по существу контрреволюционых суджений о гибельности колективизации для крестьянства?

Ответ: Разговор, который Жигалко характеризует, как розговор о колективизации действительно имел место… Жигалко и Рыльский начали рассказывать о фактах голода на селе и в дальнейшем весь розговор касался голода на Украине. Я высказал мисль не являются – ли эти факты доказательством срыва политики колективизации, хотя сведения об РСФСР говорили об обратном. Считал, что ответственна за этот голод Сов. власть. Разговор имел характер обмена мнений по вопросу о голоде, который всех волновал и никаких конрреволюцыонных целей не преследовал».

У жовтнi 1937 р. справа «терористичноi групи Зерова» була переглянута Ленiнградською трiйкою НКВД без пiдстав та пояснень. Вирок було замiнено на розстрiл, який був виконаний стосовно А. Лебедя 8.ХІІ.1937 р.



Ананiй Лебiдь на соловецьку землю ступив з групою украiнських письменникiв та вчених i вiд самого початку не мiг погодитися з дикою несправедливiстю, що його, як вiн уважав, невинного, раптом заслали на острiв жаху i смерти. Блiдий, з утомленим обличчям, вiн сидiв мовчки межи колегами. Коли ж починав говорити, говорив рiзко i пристрасно. Вiдчувалося, що був невдоволений своiми колегами по Киiвському НКВД; i хоч стримано, але iнколи скаржився, що через слабодухiсть не витримали, як i бiльшiсть, енкаведистських тортур, i що всi пiшли по лiнii визнання себе «контрреволюцiонерами», «шпiонами», «диверсантами» тощо.

Справляв враження наiвноi людини чи удавав наiвного в оцiнцi ситуацii, в якiй перебувала украiнська пiдсоветська iнтелiгенцiя. Нiби не розумiючи, що незалежно вiд того, був вiн i його товаришi «контрреволюцiонерами», чи нi, iх мусiли заслати на Соловки, бо всi вони були свiдомими украiнцями. Ананiй Лебiдь серйозно i по-дiловому роздумував та писав довгi прохання до Москви, в яких намагався переконати високих советських «достойникiв», що вiн не винен, i просив переглянути справу та звiльнити його з каторги.

Коли менi доводилося говорити з Лебедем на цю тему i висловлювати свiй погляд, вiн нiяк не погоджувався, що цiлий уряд, усе керiвництво Советського Союзу можуть стати на шлях фiзичного нищення украiнськоi iнтелiгенцii. На островi спочатку працював на рiзних, переважно на сiльськогосподарських роботах, а згодом став телефонiстом в управi транспорту. Просиджував по 12 годин коло телефону. На цiй роботi був аж до кiнця 1937 року, коли разом iз iншими його вивезено з острова.

Менi доводилося не раз сидiти в його кiмнатi i розмовляти на рiзнi теми. Коли заходила мова про проблеми украiнськоi культури взагалi чи лiтератури, зокрема, – вiн завсiгди говорив з пiднесенням. На Соловках написав роботу про Чехова i саме в нiй виявив себе представником та iдеологом третього стану – «рiзночинцiв». Коли говорив про них, вiдчувалося, що тi чеховськi героi були йому близькими, бо й сам вiн, як казав, хотiв боронити iнтереси того третього стану.

«Украiнська iнтелiгенцiя – це третiй стан; бо ми кров i тiло народу, ми – селяни, робiтники чи ремiсники; i тiльки цим можна з’ясувати, що украiнська iнтелiгенцiя, нова украiнська iнтелiгенцiя доби революцii, за такий короткий i важкий час лишила на сьогоднi колосальний доробок у творчостi хоч би таких найвидатнiших ii представникiв, як Хвильовий, Курбас, Кулiш, Вишня, Петрицький i багато iнших. І справа не йде, – говорив вiн, – тiльки про лiтературу й мистецтво. Йдеться про всю украiнську культуру, бо за цей час ми мали не тiльки видатних математикiв, як Михайло Кравчук, а й своiх географiв, геологiв, хемiкiв, аеродинамiкiв i т. д. Усi вони тiльки селяни й робiтники, бо земля наша чиста вiд усякого нетрудового елементу».

Так, сидячи коло телефону, Ананiй Лебiдь, на далекiй пiвночi своiми думками i мрiями жив на сонячнiй Украiнi. Його единим Богом, в якого вiрив, була Украiна – наша, хоч не своя, земля.


Олександр ЯНАТА






* Олександр Алоiзович Яната народився 28 травня 1988 р. в м. Миколаевi у сiм’i садiвника. По закiнченнi Киiвського полiтехнiчного iнституту працював агрономом у Криму i Харковi, 1917-го – секретар Украiнського Вiйськового Комiтету Пiвденно-Захiдного фронту, з 1928-го – у Киевi, викладав в унiверситетi й був секретарем Украiнського наукового товариства та одним iз засновникiв «Украiнського ботанiчного журналу»; з 1928 року був ученим секретарем Сiльськогосподарського наукового комiтету Украiни (СГНКУ) та керував його ботанiчною секцiею i редагував «Вiсник сiльськогосподарськоi науки». Пiсля лiквiдацii СГНКУ 1928-го – професор сiльськогосподарського iнституту в Харковi, там органiзував i очолював Інститут прикладноi ботанiки й Інститут рослинництва.

У 1921—1925 роках був головою ботанiчноi секцii ІУНМ, котра працювала над укладанням Словника ботанiчноi номенклатури. У словнику кожному видовi здебiльшого вiдповiдае кiлька (iнодi до сотнi) народних назв-синонiмiв. Для майже двох тисяч видiв рослин i грибiв наведено близько 8 тисяч iх украiнських назв. Фаховий рiвень словника був дуже високий. Украiнська ботанiчна номенклатура, що ii використовують тепер, грунтуеться, головним чином, на доробку укладачiв цього словника.

Лише частина праць Янати з’явилася друком, зокрема, його визначник «Флора Украiни» вийшов щойно пiсля його арешту й не пiд його прiзвищем (як 1 том «Флори УРСР»). Загалом його перу належить близько 500 публiкацiй. Переважну бiльшiсть утрачено. Його найфундаментальнiшi працi, насамперед з народноi ботанiчноi номенклатури, Наталя Осадча-Яната вивезла до Сполучених Штатiв, де й видала.

15 березня 1933 року постановою президii Украiнськоi сiльгоспакадемii О. А. Янату за «протягнення» буржуазних теорiй у галузi «боротьби з бур’янами» звiльнено з роботи в Інститутi захисту рослин. Того ж року заарештований. Кiлька рокiв вiдбував покарання на Соловках, де в таборi працював агрономом-фiтопатологом сiльгоспу й намагався проводити науковi дослiдження, шукаючи способiв ефективноi боротьби зi шкiдниками рослин. Вивезений iз Соловкiв 1937 року. 1938-го загинув на засланнi на Колимi.


Я не був знайомим «на волi» з професором Янатою, вiдомим ботанiком i керiвником одного з науково-дослiдчих iнститутiв рослинознавства. Лише на островi дiзнався, що вiн якийсь час був членом партii. Згодом фортуна зрадила його i вiн опинився в колишнiй обителi Святих Зосими i Саватiя. Я знав його на островi рокiв з чотири. Увесь той час професор працював у першому сiльгоспi, зокрема на СОПi «Соловецькое опытное поле».

Треба сказати, що на соловецьке сiльське господарство витрачено не один мiльйон советських карбованцiв, а надто тодi, коли з легкоi руки Мiчурiна в Советському Союзi поширилася психоза культивувати пiвденних рослин на пiвночi. На Соловках завжди перебувало багато висококвалiфiкованих агрономiв, садiвникiв. Немае чого дивувати, що в лабораторii i на досвiднiй станцii СОПу професор Яната знаходить багато цiкавого матерiалу i можливостей.

Призначений на агронома-фiтопатолога сiльгоспу, вiн з головою поринае у тi проблеми. До того ж з найдавнiших часiв головним ворогом соловецьких городiв була капустяна муха. Отже, треба було якось практично й теоретично розв’язати проблему боротьби з цим шкiдником. Але як?

Яната, як i всi звичайнi ув’язненi, жив у бруднiй камерi, де панував завжди крик i гамiр, регiт i плач. Щоб працювати науково, Яната добирае такого способу: повертаеться з роботи дуже акуратно, з’iдае належну йому порцiю «баланди» i негайно лягае спати. Тiльки о першiй годинi ночi, коли всi вже сплять, вiн устае, дiстае свою скриньку, сiдае за стiл i працюе до ранку. У нього були тисячi нотаток (i то все на картках!), систематизованих i в певному порядку складених. Мав грубi теки дрiбно списаного паперу, де були записи температури, опадiв, величезну кiлькiсть описаних досвiдiв.

Три мiсяцi я спав поруч з професором i за цей час не чув вiд нього три слова. Рокiв зо два спав поруч нього Слiсаренко. Але й з ним за цей час Яната так само майже нiколи не розмовляв. Нiколи нi з ким не говорив, нiкому не дорiкав, нiкому не перечив i нiкого нi про що не розпитував. Був зовсiм самiтний, увесь свiт йому заступили отi капустянi мухи та iншi шкiдники й хвороби соловецьких рослин. Нiяких особливих нагiнок на нього не було, i так вiн жив, живлячись «баландою» та мрiючи про вiдкриття способiв боротьби зi шкiдниками рослин.

Управа острова була в курсi занять Янати i при систематичних обшуках ув’язнених досить коректно поводилася з професором i не рилась у його картках. Тiльки раз, як менi розповiдали, один з обшукувачiв зацiкавився i запитав:

– Што ето ти, старик, всьо пишеш?

– З розпорядження начальника острова пишу дослiдження про капустяну муху.

– Ага, ето значит и такая муха бывает; харашо, если бы ты, старик, написал об етой проклятой мошке, – прямо в глаза, гадость, лезет.

Присутнi смiялися з таких учених розмов, а вчений тим часом обережно ховав своi скарби. І ось, коли, здавалося, що все йде гаразд, якось, у вереснi 1937 року, увiходить до камери начальник колони й кричить:

– Яната! Немедленно с вещами!

Мов грiм серед ясного неба вразив професора цей оклик: «с вещами» та ще й «немедленно». Йому щонайменше потрiбний день, щоб усе написане i зiбране добре запакувати.

– Це ж жах! Це абсолютно неможливо! – заволав професор, сiв i пальцем не повiв, щоб зiбрати своi «вещi».

Бачучи таку справу, начальник колони пiшов i повiдомив, що Яната не може «немедленно» зiбратися. За якихось п’ять хвилин прийшло на допомогу двое дебелих тюремникiв. вiдiпхнули професора вiд його речей, вкинувши в мiшки все жужмом – папери з гербарiем, старi черевики з картками. Зв’язали, поклали собi на плечi й понесли.

– Следуй за нами! – крикнув один з них. Наш ботанiк, навiть не попрощавшись, розгублено пiшов за конвоiрами.

Куди саме вiдправлено професора Янату з острова, – так нiхто й не довiдався.


Микола НАРУШЕВИЧ






* Про М. Нарушевича, як i про iнших згаданих тут письменникiв, читай далi.


Року 1930 Управлiння наукових установ НКО УССР органiзувало в Харковi двотижневий семiнар наукових працiвникiв музеiв Украiни. Там я познайомився з Нарушевичем, автором книжки про Вiнницю й тодiшнiм керiвником iсторично-побутового вiддiлу Вiнницького музею. Це була скромна й вiддана справi людина. Багато вклав працi i знання у створення чи, власне, доведення того музею до стану наукового закладу. Звичайно, не було чого й думати, щоб Нарушевнч мiг у тому музеi довго триматися, мусiв поступитися мiсцем i не просто пiти, а дiстатися Соловкiв.

Якийсь час спочатку Нарушевич перебував у Бiломорсько-Балтiйському таборi, куди хтось з його родичiв привiз йому сина Льонка, бо дружина кудись зникла. Уперше, мабуть, соловецька тюрма побачила не тiльки батька-в’язня, але й сина нев’язня на становищi ув’язненого. У всякому разi, до перетворення Соловкiв на тюрму особливого призначення, Льонок жив разом з татом в однiй камерi i був предметом уваги всiеi соловецькоi громади. Найбiльшими друзями Льонка були Микола Зеров i Олекса Слiсаренко, якi не тiльки провадили з хлопцем всiлякi розмови, а й брали участь у рiзних iграх, якi вигадував Льонок.

На островi була школа для дiтей енкаведистiв та збройноi охорони, i начальник видав наказ, щоб Льонка, як вiльного, надiслали до тiеi школи, вiдповiдно його одягши. Хлопчисько почав ходити до школи, але нi дiти енкаведистiв, нi сам Льонок не мали охоти зав’язувати мiж собою приятельських стосункiв, i Льонок iз школи негайно повертався до Кремля. Так цей в’язень добув на островi до червня 1937 року, а потiм його вiдправлено з острова, уже без батька, невiдомо куди. Батько працював на сiльськогосподарських роботах i дуже переживав розлуку з сином.

Згодом покинув острiв разом з украiнським етапом i сам Нарушевич.


Микола ЗЕРОВ






Вiн був, безперечно, найяскравiшою постаттю на Соловках. Поет i професор, знавець античноi поезii, перекладач римських поетiв, – прийшов на Соловецький острiв, не одриваючись вiд улюблених своiх тем i авторiв. Здавалось, не вiдчував вiн трагiзму свого становища, i те, що опинився на островi в колишнiй обителi Святих Зосими i Саватiя, нiчого в ньому не змiнило, так само як лишався незмiнним духовний свiт ченця, що з якоiсь Волоколамськоi пустинi переходив доживати життя до сувороi, похмуроi Соловецькоi обителi.

Коли сiрого весняного дня побачив я його уперше на Соловках, був вiн у своему «професорському» капелюсi, з незмiнним пенсне i з властивою йому щирою усмiшкою. Миколi Костьовичу дали заступа. Бригадир сказав, де i скiльки вiн повинен скопати землi. Зеров пiшов на свою дiльницю. Десь об обiднiй порi, ходячи на цих же полях, натрапив я на професора, що сидiв собi на каменi й читав Вергiлiя чи Катулла. Я привiтався. Ми ще раз потисли руки.

– І всi ми будем там, – надiйде мить остання,
І в човен кинуть нас, як дiждемо черги,
І стрiнуть нас до вiчного вигнання
Понурi береги, —

продекламував я.

– Так, так, – каже професор, – мене завжди вражали цi рядки. Це для всiх епох. Це вiчна поезiя.

– А як же сьогоднiшня норма? Ви ще й не починали працювати? – питаю.

– О, нi! Як же, пробував. Он, бачте, разiв, мабуть, 8—10 копнув. Та, знаете, тут не земля, а камiнь, та ще якимсь чортополохом поросла. То я собi, голубе, пригадав оте латинське прислiв’я, де сказано – «Хай не квапиться бути героем той, хто не родився ним», – та й сiв оце спочивати.

Посидiвши трохи, пiшов я далi, а зустрiвши Степана Запорованого, який був у цьому господарствi за агронома, попередив, щоб сьогоднi й надалi мав на увазi Зерова i не лишив його без «пайки».

На щастя, Миколi Костьовичу не довелося довго по тих нетрях поневiрятися: через два чи три мiсяцi його влаштували «по блату» в Соловецькiй бiблiотецi. Згодом вiн навiть пробував читати доповiдi. З виступiв його пам’ятаю лекцiю про Пушкiна. Слухав я ii, i шкода менi стало свого професора. Вiд Зерова, що зачаровував колись усiх своiм словом, лишилась тiльки ерудицiя, але не було вже нi яскравого слова, нi певности, що свiтилась йому колись в очах. У Киевi був поет i професор, тут же лишився тiльки професор. Лише вiд 11 год. вечора i до п’ятоi ранку, коли в’язнi спали мiцним сном, Микола Зеров був поетом. З олiвцем у руках сидiв вiн у кутку коло «нар» i перекладав римських поетiв. Брався iнодi за англiйцiв. Перекладав кiлька поезiй Пушкiна.

Пригадую ще одну розмову з ним:

– Знаете, – каже – з дитинства полюбив я росiйську поезiю.

Я вчепився за цю фразу. Довго говорили ми на цю тему i згодом перейшли до питання про мистецьку критику.

Микола Костьович висловив думку, що «мистецька критика е нiщо iнше, як лiтературними засобами органiзований мистецький смак критика». Вiн любив дiлитися своiми думками з iншими, коли-не-коли читав своi переклади, охоче всiм допомагав вивчати латинську мову. Довгими, нестерпно довгими половецькими ночами читав нам свiй прекрасний переклад «Енеiди» Вергiлiя. Люди подивляли незламний дух поета й ученого, який на краю свiта мiг творити. Творити захоплено i наполегливо.

1937 року глухого соловецького вечора по всiх камерах бiгали конвоiри й кричали: «Такой-то! С вещами!» Похапцем хапав кожен свiй «одр» i, поцiлувавшись з приятелем, простував за конвоiром. Збирали всiх коло пiвнiчноi брами соловецького Кремля. Далi вели до порожнiх баракiв сiльгоспу, де провадився попереднiй трус в’язнiв (у портi був ще передостаннiй обшук, а останнiй аж на материку «Морсплавi»).

Не можу твердити, що роботи Зерова загинули, але що рукопис у нього забрано – це безперечно. Думаю, що загинули вони, як загинули працi професора Янати, дбайливо вирванi аркушi яких валялися коло мiсця трусу. На «Морсплавi» групу, що з нею вiдплив Зеров, ще раз обшукали, вiдiбрали власнi, нетаборовi речi, одягли всiх лише в таборовий одяг, пообрiзали гудзики та позабирали пояси. З посиленим конвоем поiздом кудись вивезли. Уже в сiчнi 1938 року, коли я був на тому самому «Морсплавi», вiдiбранi у в’язнiв цього етапу речi розкрадали «урки» та вiльнонайманi енкаведисти.

Думка, що Микола Зеров загинув бiля Мiдяноi гути, недалеко вiд Ленiнграду, – малоймовiрна. Не мiг вiн, менi здаеться, там бути. Що ж до його лiтературних праць, то нема майже пiдстав думати, щоб iх приеднано до архiву «дела… з. к. Зерова М». Слiд гадати, що всi вони загинули…


Павло ФИЛИПОВИЧ






Павло Филипович – у минулому поет Зорев, що з вибухом революцii повернувся до рiдних берегiв i посiв помiтне мiсце мiж украiнськими неоклясиками. Непоганий поет, жива лiтературна енциклопедiя, украiнський професор – лiтературознавець, вiн, звичайно, не мiг не потрапити в лабети ГПУ. Для арешту його досить було хоч би того, що вiн покинув росiйську поезiю й повернувся до батькiвськоi стрiхи.

Складалось враження, що тюрма й Соловки нi на кого не вплинули так, як на Филиповича. Виглядав змученим, розбитим i розгубленим, як нiхто з його товаришiв. Завжди був похмурий i самiтний. Працюючи на важких фiзичних роботах, прикладав усiх зусиль, щоб виконати норму; але це йому, звичайно, не вдавалося. І щастя його, що з допомогою соловецьких украiнцiв досить швидко врятувався вiд тих робiт.

Перебуваючи в Кремлi, працював трохи в бiблiотецi. Інодi читав доповiдi на лiтературнi теми, – блiдi, сухi лекцii. Але читав, бо мусiв читати: це було легше, нiж рубати лiс чи копати канави на мелiоративних роботах.

Серед товариства його майже нiколи не бачили. Любив самотнiсть. Самотнiй ходив навколо Успенського собору в Кремлi й годував чаенят. Найбiльше ж любив читання. Безперечно писав i перекладав, але нiколи перед широким колом, хоч би близьких людей, не читав тих творiв. Хiба зрiдка дуже близьким людям.

Усе написане на островi, так само як i в iнших, загинуло, бо покинув острiв разом з украiнським етапом наприкiнцi 1937 року. Про нього, як i про Зерова, писали, що помер коло Мiдяноi гути. Думаю, що припущення це – малоймовiрне i безпiдставне.


Євген ПЛУЖНИК






Євгена Плужника, молодого талановитого письменника, автора «Днiв», «Недуги» i «Рiвноваги», заарештовано було тодi, коли вiн був уже безнадiйно хворий (на туберкульозу). На острiв привезли його умирати. Вiн не мiг уже працювати i лiг до Соловецького госпiталю. З того госпiталю, навеснi 1936 року, незважаючи на всi спроби з боку украiнськоi соловецькоi громади йому допомогти, його винесли мертвим. Могила Євгена Плужника на Соловках вiдома, бо з його смерти ГПУ не робило таемницi, як це робилося, звичайно, в iнших випадках.


Лесь КУРБАС






1917 року Лесь Курбас писав: «В нашiй лiтературi ми бачимо… зворот великий, едино правильний, едино глибокий. Цей зворот – прямо до Європи i прямо до себе, без посередникiв i без авторитетних зразкiв».

Пишучи так про новi шляхи розвитку украiнськоi лiтератури, Лесь Курбас цi iдеi не тiльки проголосив, а й у галузi украiнського театру – блискуче i переконливо здiйснив. Вiн поставив украiнське театральне мистецтво, в повному розумiнню цього слова, в рiвноправного i рiвнозначного члена театрального мистецтва свiту. Ми, сучасники великого майстра «Березiля», не тiльки не оцiнили цю талановиту постать украiнського ренесансу 20-х рокiв, а навiть не наблизилися до вивчення того доробку, що його полишив цей титан украiнськоi мистецькоi культури.

Окупант уживав всiх заходiв, щоби таки зiгнути, поставити на колiна Леся Курбаса, але, переконавшись, що тими методами, якими вiн поставив Тичину, Рильського i Бажана, не може поставити на колiна Курбаса, мусiв його послати на Соловки.

Коли на Украiнi настав нестерпний терор, Лесевi Курбасевi порадили краще вiд грiха виiхати до Москви i не мулити очей ГПУ. Вiн так i зробив: не тiльки виiхав, а, здаеться, ще й став режисером якогось театру в Москвi. Та занадто видатна це була постать, щоб випала вона з поля зору «недремлющего» ока ГПУ. Довелося нашому режисеровi мiняти театр на Бутирську тюрму в Москвi.

Слiдство тяглося довго. А в цей час всякi советськi писаки змальовували в газетах Курбаса, як страшенного контрреволюцiонера, нацiоналiста й фашиста. Слiдчi старанно передавали Курбасевi до камери всi тi газети, щоб в’язень переконався-таки, що до театру йому повертатись не видно, що вiн уже не вийде з тюрми. Домагались «зiзнань». Вiн може сказати, що хотiв забити Сталiна чи збирався зняти повстання. Можна ще було заявити, що був «шпiоном». Словом, яку хоче ролю хай вибирае, чи всi разом, бо в Бутирськiй тюрмi та на Луб’янцi режисером було ГПУ, а вiн Курбас мiг виступати тiльки як артист. Не знаю, «признавався» Курбас чи нi, – проте на Соловки прибув вiн з багатьма «пунктами» 58 статтi, що стосувалась «контрреволюцiйноi дiяльности».

Вiдомого режисера не послали, правда, одразу на важкi фiзичнi роботи. До того ж йому заборонено виходити за Кремль. А що на Соловках тодi функцiонував таборовий театр, то Курбас став у ньому за режисера. Працював тут доти, доки театр навеснi 1937 року не закрито. На островi було кiлька видатних украiнських i росiйських акторiв, яких i використовувано у тому театрi. Тяжко сказати, що було легше для Курбаса: працювати на сiльськогосподарських роботах чи бути за режисера в соловецькому театрi. Постiйними вiдвiдувачами його були енкаведисти та «соцблизкие» на чолi, звичайно, з начальником острова Пономарьовим. Не тяжко уявити собi становище в цьому тюремному «Храмi Мельпомени» славетного украiнського режисера. Через те вiн, мабуть, скоро й посивiв. А тут ще прибув на Соловки якийсь ленiнградський режисер з вiрмено-грецьким прiзвищем i почав писати на Курбаса якiсь доноси. Курбасом почала цiкавитись «третя частина». Мусiв триматися обережно, обминаючи хитро розставленi ворогами пастки. Треба було якомога звужувати коло своiх знайомств.

Другу половину 1937 року, аж до вiд’iзду з украiнським етапом, Курбас нiчого не робив, бо з того часу всiх нас, за невеличким винятком, посаджено на суворий режим.

Де Курбас сьогоднi, не знаю, як не знае й досi нiхто, крiм ГПУ—НКВД, де перебувае увесь той украiнський етап 1937 року. Була в газетах вiстка, нiби Курбас живе на теренi Карелii, в межах Бiломорсько-Балтiйського табору, i працюе на якiйсь рiчцi за перевiзника.

Це неймовiрна рiч. Хто знае «пункти» 58 статтi, якi йому пришито, та умови, за яких украiнський етап докинув Соловки, – той напевне скаже, що Курбас не може працювати за перевiзника. Його, як i всiх iнших його товаришiв, треба шукати десь в районi Ухта-Печора-Воркута чи далi.


Микола КУЛІШ






Славного «драматурга Миколу Кулiша, зацькованого ще на «волi» i згодом засланого i посадженого до другого соловецького iзолятора, у Кремлi нiхто не бачив. Вiн був хворий на туберкульозу i по сутi не жив, а поволi умирав у тому казематi. Уживали ми рiзних способiв, щоб йому якось допомагати харчами або чим iншим, але з того нiчого не вийшло, за винятком двох чи трьох разiв, коли пощастило передати масло та яблука.

Дарма, що наш драматург був тяжко хворий, його не дозволили перевести до госпiталю. До кiнця 1937 року був ще живий, i нiхто не може сказати, чи вiн виiхав з острова у 1937 роцi. Треба думати, що в зимi 1937— 1938 року ще лишався на Соловках i, як був живий, то, мабуть, вивезений 1938 року навеснi. Але куди i як – цього не знаю.


Олекса СЛІСАРЕНКО






Вiдомий украiнський поет i прозаiк Слiсаренко нiколи не впадав у розпач i всiею своею поважною постаттю, своiми глибокими очима i сивим чубом якось мимохiть викликав до себе симпатiю. Коло нього було затишно. Був завжди привiтний. Його усмiшка була завжди щира, а мова, навiть тодi, коли говорив про страшнi, нелюдськi й дикi справи, була завжди спокiйна, перейнята тонкою iронiею чи легким французьким гумором. Нiколи нi на що не скаржився. Не говорив, що голодний, хоч i хотiв iсти, i дiлився всiм, що мав. Коли його запрошували, не вiдмовлявся i завжди тримав себе щиро, по-товариському. Зовнi нагадував «сенатора на покоi».

Як прибув на острiв, спочатку працював на парниках. Йому доручили ходити за квiтами, i вiн виконував це блискуче, з неабиякою стараннiстю. «Люблю контрасти, – говорив, – Соловки – квiти». Та згодом став за сторожа на одному iз складiв сiльгоспу. На посадi цiй безпорочно прослужив до вiд’iзду з острова.

Нiхто тими складами не цiкавився. Довгими соловецькими вечорами сидiли ми i розмовляли про рiзнi справи. Нелегко сьогоднi пригадати, про що саме говорилося тодi, але говорилося багато й про все. Інодi й про те, про що не час iще писати. Згадували минуле, переоцiнювали цiнностi. А згадувати було про що, як i думати та передумувати, бо пройдений шлях був довгий, важкий i непростий.

Слiсаренко, як i бiльшiсть нас, не жалiв за тiею так званою «волею». «Менi здаеться, – говорив вiн, – що для того, щоб людина стала порядною, чесною i вiдданою нашiй справi, i треба потрапити до цiеi обителi. Саме в оцих снiгах невилазних, нетрях, ущерть набитих благородними кiстками наших попередникiв, що пiд шелест сумних соловецьких сосен замученi, заснули тут вiчним сном, тiльки тут збуваемося ми наших забобонiв i починаемо дивитись на справу украiнського буття по-справжньому». Коли-не-коли писав вiршi, новелi, вiршованi листи до дружини. Любив дружину i завжди говорив про неi тепло i лагiдно.

Його погляди на родину, державу, суспiльнi взаемини майбутнього базувались на найбiльшому розвитковi особистоi iнiцiятиви людини та сильному державному проводi. Своi лiтературнi роботи читав друзям i був винятково толерантним у критицi написаного iншими. Залюбки говорив про украiнську лiтературу, про шляхи новоi украiнськоi лiтератури. Завжди пiдкреслював важливiсть створення новiтньоi украiнськоi новелi, безжурного, легкого жанру. «Досить фiлософii i полiтиканства. Треба писати новелi, цiкавi змiстом, якi б прищеплювали нашiй людинi любов до життя, до творчости. Читач мусить спочивати, читаючи нашу книгу. Лiтература, театр, мистецтво, фiлософiя, наука, церква, родина i всi нацiональнi органiзацii майбутнього – мусять бути побудованi так, щоб вони виховували в нашому народi пошану до нашоi землi, повагу до себе, як нацii, безоглядну вiдданiсть батькiвщинi, чеснiсть i необорну мужнiсть». До росiйськоi культури i лiтератури ставився аж надто стримано, пiдкреслюючи ii азiятсько-теократичний характер.

Одного разу написав баляду про сторожа кладовища, що грае в шахи разом з померлим лiт триста тому козацьким ватажком, якого вважали за чаклуна. Кладовище, хмари, осокори, каплиця i хрести – все бере участь у шаленiй, вiдчайдушнiй грi чаклуна зi сторожем. Якщо виграе Дiд, то стане молодим, розумним, красивим i багатим; програе – мусить лягати в домовину замiсть козака-чаклуна. Дiд двiчi виграе, чаклун благае ще й утрете зiграти i обiцяе до молодости й багатства додати ще й мудрiсть, знання найвищих таемниць свiту. Помолодiлий i здоровий, розумний i багатий партнер-сторож пiдiймае надгробну плиту i пропонуе чаклуновi повернутися до домовини. Вiн утрете не гратиме. З гуркотом зачинилась домовина над козаком-чаклуном.

Бiлого червневого вечора сидiли ми цiлою групою й читали газету «Комунiст». Газета раз-у-раз почитувала iм’я Олекси Слiсаренка. Ми смiялися.

Передова й усе майже число газети присвячене було роковинам смерти Горького. Газета ряснiла епiтетами «героiчний, великий, свiтовий i т. д. Максим Горький». А великим став Горький, головно, через те, що, як писалося в передовiй газети, «учив i закликав письменникiв викривати ворогiв, пiд якою б машкарою вони не переховувалися. Цього вимагае наша партiя. Це е священний наш обов’язок. Але далеко не завжди здiйснюють цей обов’язок нашi письменницькi органiзацii. Хiба не показовий для характеристики цiеi полiтичноi слiпоти i безтурботности, яка тут виявляеться, той факт, що мiзерна троцкiстсько-авербахiвська i нацiоналiстична агентура в украiнськiй лiтературi – всi цi сенченки, щупаки, коваленки, колесники* так довго i безкарно орудували на лiтературному фронтi».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/antologiya/soloveckiy-etap-antologiya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Тут i далi пiд зiрочкою примiтки упорядника.