Книга - Унія

Унiя
Володимир Львович Єшкiлев


Проклятi гетьмани #1
«Нова сила бродила й пiнилася, немов молоде вино, народжувала несамовитi надii та авантажнi проекти. В мiсцях темних i секретних нова сила зустрiчала стару – сиву i дику, настояну на хмiльних медах та вiдьмацьких варивах. Змiшуючись, цi двi сили утворювали купаж, сповнений енергii, руху, радiсноi лютi та пiдприемливого божевiлля», – Володимир Єшкiлев про Украiну середини XVII столiття в iсторичному романi «Унiя», першому з трилогii «Проклятi гетьмани».

Роман оповiдае про Івана Остаповича Виговського та зрадженi надii спадковоi украiнськоi шляхти, яка сподiвалася на достойне мiсце Украiни-Русi в наймодернiшiй з тогочасних держав – Речi Посполитiй, про роль православноi церкви у тих подiях, про катастрофу, що спiткала Гетьманську державу пiсля переможноi Конотопськоi битви. Як i в попереднiх романах Єшкiлева, художню реконструкцiю доповнюе ретельно вивiрена «внутрiшня енциклопедiя» твору, де зiбранi маловiдомi, а iнодi й замовчуванi вiдомостi про Гетьманську добу та дотичнi до неi подii.





Володимир Єшкiлев

Унiя








Дня 19 лютого 1600 року пiвденний край Перуанського нагiр’я розiрвав найпотужнiший в iсторii Латинськоi Америки вулканiчний вибух. Розжаренi до червоного хмари попелу пiднялися до верхнiх шарiв стратосфери й неквапно розповзлися свiтом, вiдсiкаючи грунти та води вiд сонячних променiв, даючи старт планетарним клiматичним змiнам. Нашi сучасники назвуть iх «третьою фазою Малого Льодовикового перiоду». Вiдносно тепле шiстнадцяте столiття вiдступило в минуле пiд танцi травневих хурделиць та рев голодноi худоби[1 - Див. також «Посторiнковi знання…» у кiнцi роману.].

Сiмнадцяте почалося з щорiчних жорстоких неврожаiв, що зруйнували монархiю Годунова, занурили в затяжну кризу Священну Римську iмперiю та прорiдили люднiсть в корiнних воеводствах Речi Посполитоi. Лiтнi похолодання, повенi та наступ мочарiв скоротили випаси та зменшили сили степових орд. Навiть могутня, зiгрiта пiвденним сонцем Османська iмперiя вiдчула на собi крижане дихання Арктики. Першого року нового столiття замерзло Чорне море, й вiд гирла Дунаю до Константинополя люди iздили на санях по замерзлих хвилях. Тiеi зими турецький поет, наречена якого померла вiд застуди, склав рядки про Даджаля, прищавого демона з пiвночi, що крокуе твердою поверхнею Понту, наближаеться до боспорських берегiв. Вiн скрегоче зубами-крижинами й облизуеться на заснiжений, наче посипаний цукровою пудрою, купол Айя-Софii.

Європейський Новий час мiг, напевне, стартувати пiзнiше i спокiйнiше, але далекий вулкан не залишив Старому свiту вибору. Рух у напрямi модерну став единою альтернативою голодних столiть.

Континентальне господарство зазнало радикальних змiн. Цiннiсть хлiбородних земель та полiтична вага iхнiх володарiв зростали так само впевнено та швидко, як i цiни на зерно – головний життевий ресурс тодiшнього людства.

Багатолюдна Європа готова була платити за нього золотом. Дзвiнкою монетою, яку карбували з американських та азiйських скарбiв, привезених iспанськими галеонами та португальськими галерами. Магнатськi роди негайно прискорили колонiзацiю чорноземного поясу Украiни, приводячи в рух неозорi й споконвiку незайманi простори на схiд вiд Пiвденного Бугу та пiвденнiше Десни.

Фронтирна лiнiя пересунулася в глибини Дикого Поля, наповнюючи серця степовикiв жорстокими передчуттями, а козацтво опинилося в тисках мiж рубiжними фортецями Речi Посполитоi i кримською ордою, що жила пiд рукою Високоi Порти.

За лiченi десятилiття на цiлинних землях виникли неоголошенi, проте фантастично багатi, держави. Їхнi правителi дозволяли собi на рiвних сперечатися з монархами i синклiтами. Щойно прокладеними дорогами на щойно цивiлiзованi територii потягнулися фiнансово-торгiвельнi корпорацii, що вели свою iсторiю вiд часiв Хазарii та Вiзантii; до Уманi, Полтави i Лубен потекли, набираючи повноти, золотi струмки. А назустрiч iм неквапно рушили десятки тисяч чумацьких маж, вантажених вiдбiрним зерном. Народжувалася нова сила, здатна зруйнувати свiтовий порядок. І далеко не всi радiли ii народженню.

Нова сила перемiщувала сотнi тисяч людей, перетворювала хутори на села, а села на мiста. А ще вона бродила й пiнилася, немов молоде вино, линула до моря великими рiками Скифii, народжувала несамовитi надii та авантажнi проекти. В мiсцях темних та замовчуваних нова сила зустрiчала стару – сиву i дику, настояну на хмiльних медах та вiдьмацьких варивах. Змiшуючись, цi двi утворювали купаж, сповнений енергii, руху, радiсноi лютi та пiдприемливого божевiлля. Хиткi форми виникали, руйнувалися i виникали знов, нiзвiдки з’являлися ватажки повстань i героi оборонних пригод. Нищiвнi iдеi та штурмовi бажання охоплювали натовпи, а говiрки i мови не встигали за потребами називання.

Хвилi вiд цього виру розходилися далеко. Й навiть в тi землi, куди, здавалося, цивiлiзацiя вже стала пiдкованим чоботом, шаленство свiжого свiту приносило дикi настроi та змiшання форм. Тридцятилiтня вiйна, яка разом iз глобальним похолоданням виснажувала Захiд, вiдкривала для Сходу браму спокусливих можливостей. Полiтична iсторiя стояла на роздорiжжi i мiркувала. Вона очiкувала на знаки i дивувалася варварським назвам.

А поки вона перебувала в непевностi, козаки повставали, зазнавали поразок, радилися, знову повставали й знову радилися в лiсовому лозi, де дрiмали робленi з сiрого каменю чи то химернi хрести, чи то iдоли забутих богiв.




ЧАСТИНА І

ТИНКТУРА. ЗИМА—ВЕСНА 1639





1







Шляхтич герба Абданк дивився на мiсто. На стiни i заснiженi вежi. Стара частина фортецi нагадала йому родину боровикiв: плескуватi споруди обступили сановиту Арматну вежу. Витесанi з трьохсотлiтнiх букiв спицi пiдтримували ii «шапинку», викладену свинцевими плитами. Стiни вкрили численнi вищерби. Наче слимаки-велети гризли дикий камiнь мурiв i контрфорсiв.

Шляхтич уявив таке слимачисько пiд мурами мiста й посмiшка зрушила вуса. Рудi доньки електора Олександра стрибали б i верещали вiд захоплення, а тутешнiй володар влаштував би веселе полювання. Уява негайно намалювала гетьманських псарiв, що нацьковують своiх вихованцiв на чудовисько, червонi пики нотаблiв та натовп посполитих, вiбруючий вiд цiкавостi i переляку.

Зрештою, в цьому видiннi було дечого вiд легенди його герба. Адже стрiчку з подвiйним «V» на щит першого з Абданкiв помiстили пiсля перемоги над чудиськом. Видiння сплiтало рiзнi iсторii з рiзних часiв у щось приналежне единiй долi. У щось страшенно пiднесене, картинне та героiчне. Шляхтичевi такi паралелi iмпонували ще з часiв братськоi школи; завдяки ним можна було сподiватися й на власне мiсце в книжних перелiках – десь поряд iз Александром, Цезарем, Велiзарiем, Байдою та Сагайдачним.

Чому б й нi?

Вiн збив з вусiв крижинки й пiдкрутив iх до оптимiстичного positurae[2 - Positurae – положення (лат.).].

Вiдтак його погляд обiг й новi укрiплення, що заступали горизонт за смугою драглiв; фортеця широко розкинула обороннi лiнii, пiднялася бастiонами, ховаючи за собою перспективу на Медобори та ближнiй виступ Чорного лiсу; саме ж мiсто вгадувалось за ними завдяки дзвiницям та квадратному ковпаку синагоги.

Вiн мусив визнати: за роки, що минули з того часу, як старий Жолкевський передав маетностi зятевi, тут багато чого змiнилося на краще. Навiть цивiльний спостережник не проминув би могутньоi механiки пiдйомного мосту, добротного обличкування, оксамитових камзолiв та посрiблених кiрас варти.

Досвiдченому вiйськовому панорама укрiплень розповiла бiльше. Їх збудували за вiдомими взiрцями Боплана, замовник не шкодував грошей на правильнiсть, виконавцi ретельно слiдували тяжiнню володаря до европейських взiрцiв. Жодних вiдхилень вiд класики тут не варто було очiкувати. Шляхтич мiг i без розвiдки та секретних креслень назвати кiлькiсть та розташування гармат, визначити планування куртин i казематiв, оцiнити загальну обороноздатнiсть споруди та вирахувати кiлькiсть штурмового приладдя, необхiдного для успiшноi атаки на цю перлину голландськоi фортифiкацii.

Волинське, Белзьке та Руське воеводства з давнiх часiв не були бiдними на замки та фортецi, проте ця поза сумнiвом входила до трiйки наймiцнiших, вирiшив шляхтич. Подумав й долучив до списку Люблiнське i Берестейське.



«Вiдкривають браму!» – почув вiн за спиною. Легенько торкнув колiнами кiнськi боки, рушив мiж бастiонами, а за ним потягнувся рипливий потяг: критi вiзки, саннi кочi, та прилиплi дроги з дранями i барахлом.

Нетерплячiшi з охорони пришпорили коней, дiсталися болотистоi низини й тепер зухвало мружилися на верхiв’я мурiв; шукали там чи то панночок, чи то знайомцiв, що подалися до мiськоi варти.

Шляхтич зауважив: молодий вершник, загорнутий в модну, розшиту срiбними трояндами i вензелями, мантiю, вiд’iхав вiд карети панни Терльовськоi. Гнiда кобила пiд ним путано перебирала. Шляхтич повернув на узбiччя, вiдвертаючи iноходця вiд ii неспокою. Модник ще у Львовi показав папери з рекомендацiями, проте шляхтич забув, до якоi фамiлii той належав. Якийсь нiкому не вiдомий «-евич» якогось русько-литовського герба. За мирних часiв такi пронири в немалому числi вешталися серединними воеводствами.

За лiвим плечем почулося «кха». Модник хитався вже поряд, безжально оперуючи шпорами та стременними ременями.

– Вам це також щось нагадуе? – звернувся вiн до шляхтича й просто пальцем показав на вежi-«боровики». – Це нiби мiсцевий Шамбор, правда ж?

– Шамбор?

– Мисливський кастель на Луарi. Там такi ж товстi вежi. Дуже масивнi, дуже. Але, попри масивнiсть, набагато грацiйнiшi, набагато! – захват спiврозмовника здався шляхтичевi кумедним. – Ви коли-небудь були у Галлii?

– На жаль, нi. А ви, судячи з ваших порiвнянь…

– Так, я провiв там чотири роки, – поспiшив запевнити власник розшитоi мантii.

– У Шамборi?

– Нi, що ви. Це ж королiвський замок, – «-евич» витримав паузу, кинув на спiврозмовника допитливий погляд й, стишивши голос, додав: – Одна з осель саламандри.

Шляхтич зрозумiв лише те, що його випробовують на якесь знання. Замiсть прощального кивка вiн торкнувся правого вуса, закрутив його й посмiхнувся модниковi:

– Бог дасть, зустрiнемося на весiллi. Я не проти послухати про Галлiю.

– А ще я був у Саксонii, – не почув фiнальноi iнтонацii «-евич»; вiн i далi шпорив гнiду, намагаючись прирiвняти ii невеселi ривки до iноходi. – При дворi Яна Георга нинi вiдроджують те мистецтво, котрим Дрезден шанувався за часiв Августа Мудрого, й тi науки, якi…

– Можливо й про це поговоримо, – припустив шляхтич, стрепенув iноходця, залишаючи модника з його eloquentia[3 - Eloquentia – елоквенцiя, красномовство (лат.).] на початку вулицi, знаменитоi недорогими шинками та легковажними юними мереживницями. Незважаючи на раннiй час, пияки вже пiдпирали стiни бiля закладу з бляшаним кухолем над дверима. Вулична перспектива впиралася в браму чи то палацового парку, чи то монастиря. За нею, над чорними в’язами, кружляло гамiрне гайвороння.

Модник розгублено закрутив головою. До нього рушив один з пиякiв. Вiн не виглядав на розбiйника, радше навпаки. Проте власник розшитоi мантii змiркував, що навiть безцiльне перемiщення при таких обставинах е безпечнiшим за непорушнiсть. Вiн проскакав провулком, обiгнув якусь капличку i виiхав на площу, обведену, наче галереею, дерев’яним помостом. Лише в пiвнiчнiй частинi площi його розривав фасад костьолу, прикрашений гербовими хоругвами Конецпольських та Радзивiллiв. Тут, судячи з розвiшаних камзолiв, гупеляндiв, курток, спiдниць та лiфiв, переважали швецькi та шкiрняцькi крамнички.

З-пiд найближчого закутка вистромилась борода крамаря-еврея. Його голову замiсть ярмулки прикрашав бо-нет, розшитий тасьмою та срiбними кульками. Вiд еврея на вершника повiяло чимось знайомим та регулярним. Де б вiн не мандрував, усюди зустрiчав таких крамарiв. Вони говорили всiма мовами, знали всiх мiняйл, ковалiв, ратушних писарчукiв та власникiв заiжджих дворiв.

– О, ваша мосць! – зрадiв бородань. – Я таки знав, що сьогоднi приiде зацний пан[4 - Зацний – шляхетний.]. У мене для вас е такий чудовий буфль, якого ви в життi не бачили, – вiн звiдкись витягнув вузьку жовту куртку з волячоi шкiри. – Лише подивiться на цi розрiзи, лише подивiться. Цей буфль гнучкий як корсет самоi Радзивiлловоi, й жодне лезо його не проб’е! Це ж навiть не буфль, а цiлий дублет!

– Але менi не потрiбнi анi дублет, анi буфль, – вершник ледь стримував кобилу, котру знов повело на химерний танок. – Таке в Парижi одягае сторожа на ярмарках.

– Ласкавий пане, я знаю, що ляiковi[5 - Ляiк – свiтська людина.] потрiбно… Арель, хлопчику мiй! – гукнув вiн у темний лаз пiд помостом. – Неси сюди той камзол, який привiз iз Кракова Фенеш, неси мерщiй! Та ж не там, нi… Шукай у тiй скринi, де лахми Гольди, – старий примружив око, дивлячись знизу вгору на верхового, немов знiмав мiрку. – То буде на вашу могутню фiгуру, ваша мосць, i все жiноцтво мрiятиме про вашi обiйми. Всi розквiтлi рози нашого мiста та всi нiжнi його бутони будуть тiльки про вас балакати. Я вам не брешу. Ашем менi свiдок зi всiм його надхмарним вiйськом.

– Я хотiв лише запитати, де тут у вас можна зупинитися.

– Лишень приiхали?

– Якось так.

– Й звiдки, якщо то не тайна?

– Зi Львова.

– О, прошу вашу мосць, таке славне мiсто.

– Славне, дуже славне, – модник припинив спроби вгамувати кобилу й зiскочив на землю. – Де тут заiжджий двiр? І бажано такий, де не годують тухлятиною й не крадуть взуття.

– Заiжджий двiр? – здавалося, старий напружено згадуе. – То ви приiхали з тiею валкою, що йшла за кварцяною хоругвою?

– Так.

– І хто ж ту валку вiв, прошу пана?

– Ротмiстр Виговський. Щойно бiля брами з ним розпрощалися.

– Це той, який Остафiй? Але ж вiн…

– Нi, той, котрий Ян. Старший iз синiв Остафiя.

– То ваш кревний, мосцьпане?

– Нi, – очi модника, якi до того блукали виставленим крамом, зупинилися на обличчi еврея. – Ти забагато питаеш.

– Вибачте менi, ваша мосць, я такий балакучий та iнодi верзу казна-що. То, звiсно, е грiхом, але всi ми пiд Ним грiшнi та недосконалi, – у руках старого виник камзол iз довгою баскою, критий синiм сукном i кантований чорною повстю. – Але ж подивиться на це, мосць-пане, – вiн приклав камзол до плечей модника. – Вам буде в чому йти на весiлля. Цей камзол шили на самого коронного пiдкоморiя, але той не дожив до третьоi примiрки. Ви подивiться, вiн пiдбитий правдивим шовком!

– А це що таке? – модник ткнув у гроно заштопаних дiрочок.

– Ви хiба не бачили молi? – гмикнув бородань. – То така комашка, зiло маленька. І я скину аж тридцять грошей, хоча при всьому дворi ясновельможного не знайдеться й трьох гострооких, якi б помiтили такi нiкчемнi втрати. Навiть бiльше скину, цiлих шiсть шостакiв. Як для вашоi милостi.

– То цей несвiжий каптан коштуе лише пiвталяра?

– Сили небеснi е свiдками, що ви таки вмiете торгуватися, – шмигнув носом старий; вiдтак посмiхнувся, показуючи втрати в зубних шерегах. – До речi, мене кличуть Бенахом, до ваших послуг.

Якщо вiн мав надiю, що знайомство вiдволiче покупця вiд ретельного вивчення товару, то мусив би визнати даремнiсть своiх сподiвань.

– О, ще одна дiрка… Й тут, де повстяна доточка, також… А шкiряний кант пришитий пусто, – модник обмацував камзол з виглядом знавця. – Петлi прометанi. Так у Парижi i Дрезденi шиють хiба що для старих шкарбунiв… А дроти з еполетiв лiзуть, наче солома з хлопського лiжника… Ним що, пiдлогу витирали? Я за це дрантя бiльше шiстдесяти грошей не дам.

– Побiйтеся Бога! – схопився за бороду продавець. – Я три днi тому за гiрший, набагато гiрший камзолик взяв з ливонця сотню апфельгрошенiв, себто наших пiвторакiв. А насправдi цей коштуе двадцять повноважних ортiв, себто двiстi грошей Жигимонтових. А якщо врахувати, що срiбляки тепер не тi, як колись, то правдива цiна йому е чотири новi битi таляри[6 - Варшавський сейм 1627 року заборонив карб всiх номiналiв срiбних монет, окрiм талерiв.]. Або ж два дукати. Й то як для вас.

– Якi там дукати, нехристе, – фиркнув модник. – Ти з мене смiешся? Може свiжим вiн й коштував двадцять ортiв, але тепер й трьох не дам.

– То не е розмова, милостивий кавалере, то суцiльна ганьба.

– Ганьба за твое матацтво[7 - Матацтво – шахрайство.].

– Не гнiвiть Бога.

– Ну то й на добре, – модник крутнувся й вставив лiву у стремено.

Численнi зморшки на обличчi бороданя раптом перегрупувалися.

– Хiба все впираеться в грошi? – старий кинув камзол пiд ноги, наче непотрiб. – Ви, мосцьпане, сьогоднi придбаете не камзол, ви придбаете кориснi поради щодо тутешнiх заiжджих дворiв, веселих дiвчат та всього, що робиться в цьому мiстi. Як нинi приiжджому й без пiдтримки, тобто сукурсу, це вийде в економiю не десяти, не двадцяти, а цiлоi сотнi ортiв. Послухайте старого Бенаха, й ви не пожалкуете.

– Тодi я придбаю у тебе цього камзола на ранок пiсля першоi ночi у тутешньому hotel’i.

– Як скажете, – знизав плечима бородань. – Але ж я думав, що такому ясному пановi е важливiшими перспективнi знайомства. Тим бiльше, що на весiлля зiбралися кориснi люди зi всiх коронних земель, а також не менш кориснi з Литви, з угрiв, вiд нiмцiв i з Семиграддя. Я ж бачу по ваших очах, що ви готовi поставити свою високу вченiсть на службу якомусь щедрому на золото дигнiтарiю[8 - Дигнiтарiй – достойник, вельможа.]. Тому вам пасувало б зупинитися не в смердючнику, а в пристойному домi, де вас мали б за гостя, а не за дiрявий гаман.

– Якщо ти порадиш щось дiлове…

– Бенах порадить вам дiлове. В мене аж шiсть братiв i кожний, повiрте менi, при справi. Один знае все, що нинi робиться в покоях ясновельможного. Другий тримае шинок, до якого ходять балакучi люди. Третiй веде листування однiеi вельми пенькноi панни… Я не втомив ласкавого пана?

– Ось, – модник поклав у зморшкувату долоню Бенаха новiсiньку срiбну монетку. – В рахунок цього камзола.

– Ну, звiсно, – всмiхнувся крамар. – Лише в рахунок камзола i нiяк iнакше.

Ще три монети зникли у жменi старого, наче в тiй легендарнiй шкiрянiй прiрвi, куди грошва сама лiзе й звiдки нiколи не вертаеться.

– Вам, ваша мосць, дуже пощастило й то двiчi. Перший раз вам пощастило, бо ви приiхали сюди з сином старого Виговського. А другий раз iз тим, що зустрiли таку людину як я.

– А якби ти пояснив…

– Весь до ваших послуг, ваша мосць. Молодий Виговський щойно призначений вiйськовим писарем до козацького комiсара Яцека Шемберга, що поiхав до Корсуня правити реестровими i взяв з собою короннi дукати. Здоровенну скриню з дукатами, оковану двадцятьма грубими залiзними смугами. Думаю, що сюди писар заiхав ненадовго. Можливо заради весiлля, можливо аби вшанувати ясновельможного пана-князя, а можливо… Все можливо в цьому доброму мiстi, але потiм вiн рушить до Поля. За Шембергом закрiпили такий край, де золото лежить пiд ногами. Треба лише нахилятися i брати. Чи ясно я все пояснюю?

– Яснiше не бувае.

– Тому вам тепер вигiдно йти в шинок «Пiд княжою корабелою», що на Вiрменському кiнцi. Арель вас проведе. Там нинi весело. Веселiше, навiть нiж на княжому дворi. Як будете там, зрозумiете. Якщо схочете пристати до тамтешньоi компанii, придивiться до такого собi Яна Демковича, фiскала. Вiн вже шостий день живе в удови Скибицькоi, i щось менi пiдказуе, що й ви у тiм домi знайдете свiй iнтерес.

– І що ж тобi пiдказуе, нехристе?

– То мiй клопiт, – всмiхнувся старий. – Навiщо вам тi зайвi знання, якi у скорботах пливуть незлiченних… Але ж ви, мосцьпане, так себе й не назвали.

– А хiба те «щось» тобi не пiдказало?

– Замовкло, кляте.

– То, може, й не треба?

– Я ж мушу знати, кому продав найпишнiший з камзолiв коронного пiдкоморiя.

– То ж знай, нехристе, – гордо задер пiдборiддя модник, – що продав його Мечиславовi, сину хирлицького пiдстарости Маркiяна Данилевича, лицарю славного герба Рилi.



Вже за годину Мечислав сидiв у компанii молодих шляхтичiв, кожний з яких був у своему родi вельми приемним спiврозмовником. Тон застiллю задавав смаглявий та жвавий, подiбний до волоха юнак, що назвався Михалом Себелем герба Кiт Морський. За гербом його тут знали як Кота.

При ньому був густо обшитий вензелями капшук, у котрому – як на Мечиславове вiдчуття – водилися не лише талери i флорини, але й золотi дукати. Приятель Кота на iм’я Ревула, подiбний не так до шляхтича, як до продувного братчика, натякав, що Кiт користуеться прихильнiстю однiеi дуже заможноi та нечувано авантажноi мiстянки.

Кiт не заперечував, хитро посмiхався крiзь густi, солом’яного кольору, вуса. Обидва приятелi в чотири вуха слухали Мечиславовi байки про Париж i Дрезден, пили стару венгржину, жирно закусували та очевидно заздрили пригодам сина пiдстарости.

Шинкар про грошi не питав i видно було, що далеко не вперше бачив Кота з Ревулою. Фарширована грибами гуска заступила мiсце свинячому окостовi, а на рожен вже насаджували перепiлок. Компанiя iла лише м’ясо й не взяла жодноi проби з пирогiв i прийманоi капусти. Обслуга наповнювала глеки без нагадувань й по саме вiнце.

Коли застiлля досягло розпалу, до компанii приеднався небiдно одягнений чоловiк. Чорна борода, стрижена «пiд ятаган» за угорським звичаем, вiдтiнювала його блiде обличчя. Кiт повiвся з ним церемонно й несподiвано припустив, що вiн е свояком Мечислава.

– Вiн, як i ти, з Даниловичiв, – кивнув вiн на сина хирлицького пiдстарости.

Мечислав негайно виправив його помилку. Адже з досвiду знав, що у високому товариствi родовiд е найпершою справою. Вiн знову назвав себе повним iм’ям та наголосив, що вiн аж нiяк не з руських Даниловичiв, котрi належали, що вiдомо, до славного герба Сас, а з волинських Данилевичiв не менш славного герба Рилi.

Чорнобородий економно кивнув головою чи то на знак згоди, чи то на знак розумiння й назвався у вiдповiдь. Вiн виявився онуком Яна Даниловича, колишнього львiвського каштеляна та руського воеводи, вельми прославленого подвигами та щедрiстю. Звався молодий Данилович Агрiппою, що наштовхнуло сина пiдстарости на деякi книжнi спiвставлення, якi вiн вирiшив лишити за собою. Вiйськового чину Агрiппа до титулу не додав, хоча й мав при собi шаблю.

Почувши, що Мечислав прибув iз Дрездена, Агрiппа пожвавився й розповiв, як два роки тому блукав Саксонiею та наражався там на амурнi пригоди. Вiн, певне, мав добру пам’ять, бо вiльно оперував назвами дрезденських трактирiв, iменами веселих панянок та вiдважних матрон, що зраджували зайнятим вiйною чоловiкам. Деякi з назв здалися Мечиславовi знайомими; та й за смачними подробицями вiн впевнився, що онук воеводи дiйсно бував у нiмцях та бачив спiднi не однiеi тамтешньоi сильфiди.

Рiжучи м’ясо, Агрiппа спритно орудував ножем, на рукiв’я якого було прироблено масивного срiбного черепа. Прикраса притягувала погляди всiеi компанii. Мечиславу здалося, що Кiт з Ревулою знають про цю «кальву» щось цiкаве, але розпитувати не наважився. Хоча новi знайомi ставилися до нього приязно, вiн все ж таки не вiдчувався своiм серед таких несхожих, проте добре знайомих мiж собою чоловiкiв.

Тим часом розмова перестрибнула з далеких земель на мiсцевi плiтки, й помiж рiзним промайнуло iм’я Яна Демковича, якого компанiя називала також Креховецьким. Мечислав напружився й вже прочистив горло для запитання. Втiм якесь передчуття знов змусило його вдатися до удаваноi байдужостi.

«Ще подумають, що я чиясь нишпорка», – подумав вiн.

І щирим ковтком пiдтримав здравицю, змiсту якоi не почув через роздуми та вагання. Сину пiдстарости здалося, що Кiт зауважив його вiдстороненiсть.

«Ну й нехай, – сказав вiн собi. – Я занадто переймаюся настроями цих людей. Зрештою, вони для мене лише випадковi приятелi».

– А, до речi, Креховецький все ще воюе в Зосиному лiжку? – за кiлька хвилин поцiкавився Агрiппа.

Вiн наче нi до кого не звертався, але Мечислав здогадався, що запитання адресувалось Ревулi, який в розмовi про мiсцевi справи щоразу виявляв фронтальну обiзнанiсть.

– Нiмфа ще терпить, – вiдiзвався той.

– Дивовижно, – немов смакуючи невидиме, онук воеводи порухав губами. – Деякi зi спiльних знайомих присягалися на яснiй зброi, що вже пiсля третьоi ночi вона вимагае в чергового мурчика реверцii[9 - Реверцiя – повернення до дiйсностi (лат.).]. Що воно так само незворотньо, як схiд сонця або ж татарська навала взимку.

– Можна припустити, що схизмат мае здоровенного прутня, – смикнув плечами Кiт.

– Amor ordinem nescit[10 - Amor ordinem nescit. – Любов не вiдае порядку (лат.).], – зауважив Мечислав, сподiваючись, що висока латина зробить доречнiшим його втручання до розмови про незнайомих персон.

– Нiби й так, – кивнув Агрiппа й вираз чи то невдоволення, чи то злоi iронii на мить ускладнив його обличчя. – Але ж, пане Мечиславе, ви просто не уявляете собi анi Зосi Скибицькоi, анi зануди Яна. Якби ви побачили iх поряд, то, повiрте менi, оцiнили б всю абсурднiсть ситуацii, ii повне протирiччя з законами натури. Тут вже любов не лише не знае порядку, але й не розрiзняе породи. Тут зливаються в обiймах несумiснi стихii. Сеча i полум’я, лайно i роза, вайлуватий кентавр i бурхлива нiмфа. Cancer leporem capit![11 - Cancer leporem capit – Рак ловить зайця. (Лат.)]

– Лайно i роза! Оце, ясна курва, влучно! – Ревула щиро розреготався, вiдтак затяжно закашлявся. Приятель штурхнув його в спину.

– Не вдавися, – сказав Кiт.

І, як здалося сину пiдстарости, кинув на Мечислава сумний погляд, наче вибачаючись за присутнiсть в компанii грубiяна.

– А давайте наб’емося до Зосi в гостi, – вiдкашлявшись, запропонував Ревула. – Вони не чекають, а ми отакi туди прийдемо, привiтаемося як старi знайомi i все там перевернемо. Чи ми, курва, того не вартi?

– Лише як старi знайомi? – гмикнув Агрiппа.

– І мiж iншим розвiдаемо, чим причаровують бурхливих нiмф, – докинув Кiт.

– Хочеш побачити, який задовгий у зануди прутень? – знов реготнув Ревула.

– Зараз ти мiй побачиш. І заплатиш за себе.

– Пропозицiя дика й саме тому менi подобаеться, – пiдсумував Агрiппа й звернувся до Мечислава:

– Пан з нами?

– Гей, шинкарю! – гукнув, дзвякнувши капшуком, Кiт.

І тим звiльнив сина пiдстарости вiд необхiдностi вiдповiдати. Мечислав лише погiдно кивнув, не вiрячи у таку фортуну. Вiн вже кинув обмислювати своi передчуття, загадковi погляди та несподiванi iнтонацii. Та й на грубощi Ревули йому тепер було начхати. Майбутне лягало пiд ноги, а спину пiдпирало попутним вiтром.

«Все, як по писаному. Той нехрист таки знаеться з “чимось”», – вирiшив вiн i вiдчув щось подiбне до миттевого запамарочення.

Утiм, воно було лише миттевим.



Скибицька мешкала зовсiм поряд з «Корабелою» – не довелося й вiдв’язувати коней. Розлякавши голодранцiв та псiв, компанiя зупинилася перед брамою. Та вела до приземкуватоi кам’яницi, перший поверх якоi склали з дикого каменю. Ревула взявся грюкати до клямки кiльцем, що звисало з залiзноi баранячоi морди. Кiт намагався допомогти грубiяновi свистом, але це йому погано вдавалося.

Над брамою вiдкрилися масивнi вiконницi. Кругле обличчя виплило з неосвiтленоi кiмнати.

– Чого хоче панство?

– Панну поклич.

– Панна зайнята.

– Клич, курво! – гаркнув Ревула.

– Що то за оршак[12 - Оршак – юрба, зборище.]? – басовито запитали за спиною прислужницi.

– То ти, Яне? – Ревула витягнув шию, намагаючись розгледiти басовитого.

– Іоанном хрестили, – вусатий здоровань вiдсунув жiнку, загородив плечами вiконну пройму. – Щось не впiзнаю панства.

– Ревулу не впiзнаеш?

– Чую, що ревеш, – гмикнув здоровань, – значить Ревула. Й того пана знаю, – вiн пальцем показав на Агрiппу. – І Кота знаю. А то що за голiнат[13 - Голiнат – довгоногий.]?

Мечислав зрозумiв, що, по-перше, «голiнатом» здоровань називае його, а по-друге, що той мiцно п’яний i, судячи з кольору обличчя, перебувае у Бахусових обiймах вже далеко не першу добу.

– Це е зацний пан Данилевич, – рекомендував Мечислава Ревула. – Вiн нам неабиякий приятель, щойно прибув iз Паризii i хоче познайомитися з панною Зосею.

– З Зосею?

– Вiн ще в Паризii чув про сальон славноi панни i бажае засвiдчити iй свое шанування, – заявив Кiт.

– Але ж ви й брешете, пане Коте, – похитав головою здоровань та обернувся до кiмнати, наче до чогось прислухався; вiдтак знов звернув погляд на компанiю.

– Панна нинi сальонiв не збирае й нiкого не приймае, – сказав вiн. – Панна займаеться нинi своiми воннощами та блаватами[14 - Воннощi та блавати – парфуми i шовки.]. Йдiть собi з миром.

– Ми б хотiли почути це вiд самоi панни… – почав був Кiт, але Агрiппа, беручись за рукiв’я шаблi, перебив його.

– Ви, пане Демковичу, насмiлюетеся гнати вiд брами чотирьох нобiлiв, я так зрозумiв? – дзвiнко, немов й не пив венгржини, запитав шляхтич. – Пан мае нас за псiв?

– Не варто… – втрутився був Мечислав, але спiткнувся об важкий погляд Ревули.

– Ви, пане, без доказiв звинуватили в брехнi пана Михала й непоштиво висловилися про мого друга, – ще дзвiнкiше продовжив Агрiппа. – Ви маете вийти сюди, пане, й вибачитися. Або ж отримати належне за свое невiгластво.

– Краще ви сюди… спробуйте, – буркнув здоровань й потягнув за шнур, аби зачинити вiконницi.

Цiеi вирiшальноi митi з-за його плеча випiрнула жiноча ручка й перехопила шнура. А за ручкою показалася голiвка у шовковому тюрбанi i кармiновi губи щось зашепотiли у волохате лицарське вухо. Навiть з вулицi було видно, як вирiвнялися пiд заплямленою сорочкою м’язи, як посвiтлiли очi в здорованя.

– Нi-i-iмфа-а-а… – тихо-тихо, ледь не самими нiздрями, видихнув Ревула.

– Вчасно, – ще тихiше промимрив Кiт.

І лише Агрiппа не видав нi звуку, лише всмiхнувся та обвiв всю компанiю легким поглядом, немов запевняючи: «Я все передбачив, хiба ви не зрозумiли».

– Вибачте, панове, – рикнув здоровань. – То все оковита клята, не признав звiддаля таких знаменитих рейментарiв[15 - Рейментари – керiвники, регiментарii.]… Панна Зося запрошуе усе лицарство до хат… до сальону.

Прислужниця з кучером вже вiдчиняли браму.



Пiзнiше Мечиславовi нiяк не вдавалося згадати початок свого перебування у домi Скибицькоi. Вiн пам’ятав з яким вiдчайдушним рипiнням розчинилися важкi брамовi стулки, а далi у його спогадах наступила безбарвна, заповнена незрозумiлими перемiщеннями та свiтловими плямами пауза. Пiсля неi вiн знайшов себе у чисто вибiленiй залi з дугуватим склепiнням. Їi освiтлювали свiчки, що пiднiмалися просто з пiдлоги крученими колонами.

У цiй залi царювала вродлива жiнка.

Обкладена цилiндричними червоно-золотими подушками, вона сидiла на найвищому крiслi, що вигостреними башточками бильця нагадувало навiть не трон, а дзвiницю нiмецького собору. Жакет з короткою баскою вигiдно пiдкреслював ii талiю, а мереживо не приховувало пишного бюсту та решти снадних лiнiй. Смарагдово-сине вiяло кольором не пасувало до жодного з елементiв одягу, але виглядало багато.

Гостi бурхливоi нiмфи розташувалися на крiслах та ослонах, немов зiбраних з рiзних домiв i палацiв. Здоровань Демкович ледь втиснувся у шкiряне крiсло з гнутими нiжками, Агрiппа розкинувся на канапi, обтягнутiй дорогоцiнним глазетом, а Кiт з Ревулою примостилися на ослонах, оббивка яких колись, певно, була гобеленом з мисливськими сценками. Сам Мечислав займав суддiвське крiсло, вкрите чорним лаком та споряджене крихiтними гербовими подушечками, обшитими пишною бахромою. Паризькi аристократки з числа так званих «вигадниць» клали такi пiд своiх зачесаних та напудрених песикiв.








Решта меблевого обладнання вiдзначалася подiбною ж легковажною випадковiстю. Поряд з письмовим столом на тумбах-левах розташували грацiйнi шаховi столики. А пiд стiнами стояло щiльне каре з рiзноманiтних шаф i комодiв, що вiдбивали свiчне свiтло венецiйськими дзеркалами, лакованими поверхнями, срiбною фурнiтурою та вкритими воском бронзовими накладками у виглядi звiриних морд та оголених жiночих фiгур.

Найдивовижнiшим було те, що син пiдстарости випiрнув з несвiдомого просто посеред однiеi з тих фраз, якими оповiдав господинi дому та ii товариству про ярмарок на паризькому Новому мостi та про вуличного астролога, що з таблицями Нострадамуса вiщував загибель свiту вiд повенi, нашестя сарани та страхiтливоi комети.

З огляду на те, що слухали його уважно й без посмiшок, Мечислав зробив висновок, що дивне запаморочення охопило лише частину його мислячого ества й не завадило iншiй частинi описувати столицю Галлii та паризькi пригоди.

На всяк випадок вiн поцiкавився у присутнiх, чи цiкаво iм послухати про новий Люксембурзький парк та принади вулицi Сен-Денi.

– Краще розкажiть про Шатле, – запропонував Демкович-Креховецький.

– Вам лише б про судейських, – Скибицька махнула в бiк здорованя вiялом i повернула розмову на театральне життя галлiв.

– Ви були у «Бургундському отелi»? – запитала вона. – О, як я мрiю подивитися «Сiда»!

Мечислав делiкатно, щоб не образити господиню, уточнив, що знаменита прем’ера «Сiда» вiдбулася не в Отелi, а в театрi Маре. Вiн додав, що був на цьому святi, а також стримано похвалив гру Мондорi та висловив обгрунтованi сумнiви у тому, що сучасники здатнi оцiнити творiння Корнеля. Адже навiть паризька аристократiя надае перевагу не йому, а манiрним пасторалям у придворному театрi герцога д’Епернона та похмурим катiвням у «Марiамнi» Трiстана Л’Ермiта. Зрозумiло, що легше вичавити сльози стражданнями невинноi дiвчини, анiж правдиво й без фарсу розповiсти про лицарство та його свiтлий чин.

Син пiдстарости обвiв присутнiх озореним поглядом. Цiеi митi вiн вiдчував себе мiсiонером, якого iсторична сила спрямувала на просвiтлення краю войовничих грубiянiв, на ствердження галантних звичаiв у землях, що нидiють у варварствi та старосвiтських забобонах.

– Лише майбутнi поколiння, озброенi знаннями та вiльним покликом ества, вшанують генiй Корнеля! – наголосив Мечислав, отримав вiд нiмфи захоплений погляд й закрiпив свiй трiумф не зовсiм доречним цитуванням з «Сiду»: – Менi солодше за надiю знання про зникнення надiй!

– Brabium! – пiдтримав Агрiппа, – або ж, якщо вам приемнiше: Brave!

– Щоб розповiдати про лицарство, треба бути лицарем, – зауважив здоровань.

– І мати правдиву вiру, – докинув Кiт.

– Ясний факт, – пiдтримав Ревула.

– Кажуть, що у Паризii е лицедiй, який промовляе зi сцени голосом, потужнiшим за спiв тридцяти пiвчих, – знову скорегувала розмову Скибицька.

– Лише тридцяти? – посмiхнувся Агрiппа.

– Я чув його голос, – кивнув Мечислав. – Його там називають Стентором на честь глашатая грекiв, котрий пiд час облоги Троi перекрикував пiвсотнi мужiв. А ще порiвнюють його голос з ерихонською трубою та з сурмами янголiв при Страшному судi.

– У Жидачевi, – втрутився Демкович, – у Борисiвськiй церквi е дяк, якого чути за три милi.

– Лише три? – знов озвався онук руського воеводи.

– Схизмацький крикун, – вищирився Кiт.

– Потвора! – радiсно гаркнув Ревула.

– Панове, я вас благаю! – нiмфа не зводила погляду з Демковича.

Той сидiв непорушно i дивився в пiдлогу.

– А правда, що у Галлii знищили всiх еретикiв? – поцiкавився Кiт.

– Це було дуже давно. Ось вже десять рокiв як paix d’Al?s[16 - Paix d’Al?s – едикт Милостi (фр.).] гарантуе гугенотам вiльне сповiдання iхньоi вiри, – уточнив Мечислав. Йому дуже хотiлося посприяти миротворчому пориву Скибицькоi, але гроза насувалася невiдворотно.

– Неподобство, – буркнув Кiт й подивився в бiк високоi шафи, що стояла обiч входу до зали.

Щось пiдказало синовi пiдстарости: саме там компанiя залишила своi мантii i шаблi.

– Soli Deo Honor et Gloria![17 - Soli Deo Honor et Gloria! – Богу Єдиному честь i слава! (Лат.), бойове католицьке гасло.] – пiдтримав Кота Агрiппа. Срiбний череп його ножа вистромився з-пiд баски.

– Вiрую в Духа Святаго, Господа iстиннаго та Животворящаго, Іже от Отца iсходящаго, iже со Отцем i Сином споклоняема i славiма! – голосно мовив Демкович, розправив плечi й пiдвiвся з крiсла.

– От i еретична формула, хто б сумнiвався, – Кiт також пiдвiвся й плюнув здорованевi пiд ноги.

– Це порядний дiм! – крикнула господиня.

– У порядному домi не ображають пана Бога! – Ревула одним стрибком досягнув шафи.

Проте спритнiсть йому не допомогла. Демкович однiею рукою вiдiрвав свое крiсло вiд пiдлоги i пустив полiтати. Важка мебель вдарила Ревулу в плечi. Той з прокляттями впав на дзеркальнi дверцята шафи. Дзвiн розбитого скла накрив останне прокляття.

Мечислав понадiявся, що шкiряний пiдкирасник збереже хоча б живiт Ревули вiд гострих, наче шаблi, скалок.

А сам рушив в бiк Скибицькоi з намiром рятувати нiмфу.

– Панно Зося, до вас йде auxilium[18 - Auxilium – допомога (лат.).]! – крикнув вiн, аби господиня не злякалася його наближення.

Тим часом Кiт пiдхопив шаховий столик, прикрився ним, наче щитом, i напав на Демковича.

Обходячи Кота, син пiдстарости нирнув пiд лiву руку Агрiппи, вiдтак перестрибнув через письмовий стiл, щоб опинитися мiж господинею i побоiщем. Маневр був близьким до щасливого завершення, коли щось тверде рухнуло йому на потилицю, вибиваючи з очей iскри, а з мiзкiв – свiдомiсть.




2


Тiеi самоi години, коли Мечислав знайомився в «Корабелi» з Котом та Ревулою, джура Івана Виговського припинав панського iноходця до караульноi конов’язi. Писар реестрового вiйська щойно пересвiдчився: стайнi на княжому подвiр’i геть заповненi чотириногими слугами сенаторiв, магнатiв i бiскупiв. Домовлятися про фураж для коня та нiчлiг для джури залишалося в знайомих, або ж в одному з заiжджих дворiв. Вiн вирiшив, що вiдкладе цю справу на пообiднiй час.

Адже й без того змушував на себе чекати.

Виговський вже призабув розташування палацових будiвель й тричi питав дорогу. Нарештi пiд його високими чоботами заскрипiли дубовi сходи Шпитальноi вежi.

На час весiлля ii, як i решту замкових примiщень, вiддали для розселення тих гостей, котрi не змогли знайти собi зручнiших апартаментiв. Князь вiддав частину особистих покоiв митрополитовi i двом старим бiскупам. Шляхтi дiсталися кiмнати та галереi. Джур та служок селили просто в казематах, бiля порохових бочок, скринь зi стрiлецьким причандаллям та полиць з мортирними ядрами. Судячи з кiлькостi рiзнокольорових лiврей, що метушилися на поверхах та розкладали в переходах панське добро, мiсто не подужало дати притулок багатьом iз приiжджих.

На Виговського чекали мешканцi четвертого поверху, найвищого. Вузькi сходи, що з середини тулилися до його вигнутоi стiни, прорiзали стелю i вели на гарматний майданчик. Вiкна-бiйницi спорядили свинцевими багетами та закрили товстим нерiвним склом: серед бiлого дня тут панували сутiнки. Ближче до середини круглоi кiмнати слуги розставили дорожнi скринi, встелили iх тебризькими та iсфаганськими килимами, розклали великi i маленькi подушки.

Примiщення дивувало пишнотою безладу та прогрiтим повiтрям. У збройних нiшах палали жаровнi. Змiшаний з iхнiм димом конопляний дух дражнив нiздрi. В центрi булькав велетенський, на дванадцять хоботiв, кальян. Але курцiв бiля нього зiбралося лише трое.

– Певно змерз з дороги? – один iз них вiдклав мундштук, пiдвiвся й розкрив обiйми назустрiч Виговському.

– Пане електоре! – Писар обхопив плечi старого магiстрата. – Хотiв вас шукати у мiстi.

– А я, бач, у княжих стiнах грiюся, – електор Олександр Штефанович розвернув Виговського обличчям до курцiв. – Ось Іван, син Остафiя з Виговських, свiжоспечений каламарник. Приймайте до товариства.

– Божоi помочi вам! – привiтався писар.

– Навзаем! – вiдiзвався молодший з курцiв. – І де ж, пане, твiй каламар?

– У пана комiсара, – Виговський впiзнав молодшого.

– Сенатор i люблiнський депутат Єжи Немирич гербу Клямри, – рекомендував того електор.

– А ми з паном знайомцi, бачилися на киiвських сеймиках, – писар скосив око на старшого з курцiв, котрий не встав i дивився на нього з-пiд лоба.

– Як здоров’я панi Ельжбети? – поцiкавився Виговський у Немирича. – Чув, що восени достойна панi подарувала вам вже другого сина.

– Ельжбета i Тома, слава богу, здоровi, – запевнив сенатор. – А як ся мае панi Виговська?

– Також слава богу.

– А це високовчений пан Янош Леваi з Трансiльванii, – назвав старшого Штефанович. – Пан Єжи i пан Янош вчора склали компанiю для вечiрньоi гри «фортецi» самому ясновельможному.

При цiй рекомендацii трансiльванець пiдвiвся, явивши Виговському затягнуту у довгий жупан атлетичну фiгуру. Хоча жупан вкривало грубе сукно, численнi застiбки на ньому срiблилися шляхетним металом, а з-пiд вивернутого комiра виглядало дороге мереживо. Затертi до блиску шкiрянi вставки на штанах та вищербленi остроги видавали людину, яка мандруе верхи.

– Пан Янош не розумiе польськоi, тому говоритимемо латиною, – додав електор.

Усi четверо посiдали навколо кальяну. Виговський i собi пiдтягнув бурштинового мундштука, дочекався, коли у чашцi змiнять вуглики, вiдтак вдихнув на повнi груди терпкого диму.

Вiн згадав, коли востанне бачив Немирича. Це було два роки тому, коли дисиденти[19 - Дисиденти – iнакомислячi. В даному випадку – представники протестантських громад.] з Киiвського воеводства подали на шляхетський з’iзд безнадiйний проект про впровадження вiротерпимостi. Фантастично заможний Немирич, який серед православних називав себе Юрiем, а серед католикiв – Єжи, сипав грошима, здобуваючи прихильникiв i голоси. Брати Виговськi трималися осторонь цього яскравого й самовпевненого еретикала, якому шляхетська дрiбнота посмiхалася в обличчя i плювала у спину. Немирич знався з королями, носив перстнi з iндiйськими дiамантами та хвалився виданим у Галлii рефератом «Discursus de bello Moscovitico»[20 - «Discursus de bello Moscovitico» – «Роздуми про вiйну з Московитами» (лат.).]. А ще ходили чутки, що його посвятили в таемнi мiстерii, про якi побожним християнам не лише знати, але й здогадуватися не чинно.

Навiщо цей полiтичний небожитель всiвся в товариствi з Виговським, той мiг лише здогадуватися. Але знав напевне: приватнi бесiди з такими, як Немирич, можуть привести на плаху, а можуть пiдняти на самiсiнький верх державноi iерархii. Таке напружувало.

Немирич покрутив на великому пальцi перстень з солiтером, зустрiв очима погляд Виговського. Очi в нього були яскраво-синi. Лукавi, живi, проте холоднi. Писар згадав, що рiд свiй Немиричi вели з пiвночi, з Великого Новгорода, й що серед предкiв магната траплялися й варязькi ярли.

– Я знаю, пане Іване, про що ви думаете, – почав сенатор. – Ви думаете: чого вiд мене треба цьому арiяниновi, який не визнае Святоi Трiйцi, цьому callum pedulus[21 - Callum pedulus – мозоль на п’ятцi (лат.).] республiки. Правда ж?

– Припустимо.

– А якщо я скажу, що хочу бути киiвським пiдкоморiем, вам проясниться?

– Це можливо, – кивнув Виговський. – Фiлон Воронич, як усiм вiдомо, нинi при смертi, а ваш батько до нього був пiдкоморiем i лишив по собi добру славу. Але ж, прошу пана, для розмови про такi дрiбницi не варто було збирати таке вишукане товариство.

– Ваша правда, – погодився сенатор. – Не варто.

На кiлька хвилин всi присутнi зосередилися на кальянi. Писар зауважив, що Немирич одягнений на шведський манер. Вiн пошукав поглядом широкополого «пiратського» капелюха з пряжкою на тулii й вiдразу зауважив такого на однiй зi скринь. А ще Виговському подумалося, що вченому багатiевi дечого бракуе. Чогось затятого, звiриного, вовчого, що робить чоловiка безжальним воiном та твердим володарем, що змушуе вмирати пiд тортурами, але не порушувати присяг. Казали, що Немирич воював з московитами на чолi хоругви, яку зiбрав та утримував за власний кошт, що показав себе гiдно й не зганьбив Андрiiвського хреста на родовому гербi. Тепер, подивившись сенаторовi в очi, писар схильний був вважати цi вiдомостi комплiментарними. Вiн мiг уявити Немирича переможцем у дипломатичних чи богословських суперечках, впертим полiтиком та гарячим оратором, лише не лицарем, що з останнiх сил прорубуеться крiзь ординську лаву, гарчить вiд лютi й злизуе з вусiв краплi ворожоi кровi.

«Ти, дорогенький сенаторе, не callum pedulus, – подумки визначив Виговський, – ти шведське шило в срацi Речi Посполитоi. Товсте таке шило, проте не сталеве, а з курячоi кiстки…»

Вiн вiдклав мундштук i запитально подивився на електора.

Той на знак розумiння примружив очi й звернувся до Немирича:

– Ви ж хотiли розпитати пана писаря про Маслов Став.

– Про Маслов Став, – повторив за ним сенатор. – Так, пане Іване, я хотiв би дечого дiзнатися про Маслов Став.

– Коли Потоцький забирав у полковникiв клейноди мене там не було, – знизав плечима Виговський. Важко було знайти тему бiльш дратуючу i неприемну, анiж приниження козацтва при Масловому Ставi. Ще й двох мiсяцiв не пройшло, як лягли на землю реестровi знамена i зiв’яли пiд королiвською немилiстю бунчуки достойних. Родина писаря не спiвчувала повстанцям, але й рiшення сейму про замiну козацьких полковникiв езуiтськими вихованцями Виговськi не вiтали.

– Як i що забирали я й так знаю, – на обличчя сенатора лягла доречна скорбота. – Менi повiдомили й про чорну раду, де старшина знову здурила товариство. Й про кримську експедицiю також. Маю про це детальний звiт.

– То чим тодi можу допомогти?

– Я хочу, щоб ви, пане Іване, зрозумiли мене правильно, – почав сенатор. – Я належу до тих, хто шануе пораду британця про те, що не е гiдною справою примножувати суще без потреби. Як фiлософ я вихований при ногах славетного Гротiуса, котрий вчив мене не зважати на пустi забобони та суетнi вiрування профанiв. Але дехто з мудрих людей, – вiн майже непомiтно повiв очима в бiк трансiльванця, – переконуе мене, що iснують мiсця особливi, з давнiх часiв позначенi чимось величним й, одночасно, смертоносним. Чимось таким, що змiнюе не лише долi людей, якi там перебувають, але й долi народiв, причетних до таких локацiй. Також тi люди стверджують, що у вирiшальнi часи особливi мiсця стають колисками нових iмперiй та оракулами для тих мужiв, котрi здатнi змiнювати хiд iсторii на столiття вперед.

– Я також чув про такi мiсця, – пiдтримав Немирича електор. – Я читав, що свiтодержець Чингiз перед своiм возвеличенням довший час перебував у лiсах у такому мiсцi, де пiзнав знаки долi та свое майбуття.

– І я чогось такого чув, – кивнув Виговський. – Проте, якщо ви маете на увазi Маслов Став, порадив би все ж таки дослухатися до згаданого вами британця та не змiшувати полiтику з переказами старих жiнок i шкiльних пiiтiв.

– Перекази старих жiнок? – перепитав пан Леваi; було помiтно, що трансiльванцевi набридло сидiти мовчки. – Ви порiвнюете лицарiв з… – вiн на мить зупинився, шукаючи точного латинського словосполучення, – …божевiльними бабами?

– Нехай береже мене Бог вiд таких недоречних порiвнянь, – писар поклав праву руку на серце, немов зiбрався присягати. – Я не мав анi найменшоi думки образити присутне тут товариство. Лише хотiв запевнити пана Юрiя… тобто пана Єжи щодо природи мiсцевостi, яку називають або Масловим Ставом або ж Масловим Бродом. Я був там двiчi й не помiтив жодних фатальних властивостей. Там живуть мирнi хлiбороби та стоять козацькi паланки. В лiсах е дичина, а в Росавi – риба. Якби не республiканськi чвари, там був би рай земний.

– Я врахую ваш досвiд, пане Іване, – запевнив Немирич. – Але маемо факти, що свiдчать про протилежне. Ще у двадцять п’ятому роцi, пiсля черговоi, як ви кажете, республiканськоi свари, наш славний князь став табором при Масловому Ставi. Тодi з ним був Йордаш Валендула, якого ми з паном Яношем добре знаемо i який нiколи не давав приводу сумнiватися в його словах.

– Жодного разу за дванадцять рокiв, – кивнув трансiльванець. – Людина вiльна i доброi слави.

– Вiн знайшов у тiй мiсцевостi поважного старця, який повiдав Валендулi про заповiтне мiсце. За його словами це мiсце присяг, на якому клялися давнi володарi та розбiйницькi отамани. Сила, яка там мешкае, здатна переслiдувати клятвопорушника та зводити його на погибель. Тому навiть затятi убийники з ватагiв не насмiлюються ламати даних у тому мiсцi присяг. Там Валендула побачив дивного кам’яного хреста та поставленi в лiнii брили, котрi нагадали йому допотопне камiння, що стоiть у Карнацi, на березi захiдного океану.








– Се був не простий хрест, – похитав головою Леваi.

– Старець, – продовжив сенатор, – сказав йому, що в тих мiсцях колись була твердиня волхвiв, яка називалася Лоевим. І що мiсце це е мiсцем таемноi сили. Що воно нiби серце козацького краю, де присяги набувають найвищоi чинностi, а молитви сягають дворiв Господнiх. Що воно е оракулом, який провiщае майбутне i дае знаки тим, якi прагнуть вищоi долi.

– Якi не заблукають у самому центрi Плероми… – вставив трансiльванець й миттево замовк, бо наштовхнувся на погляд Немирича.

«Певно сих вищих матерiй зi мною обговорювати не пасуе», – припустив Виговський та постановив собi запам’ятати грецьке слово, яке позначало, якщо вiн, звiсно, не помилявся, повноту i викiнченiсть.

– Я чував розповiдi про древнiй Лоев, – запевнив писар, – й можу пiдтвердити, що серед козацтва, й не лише низового, тi краi помiж Каневим i Корсунем дiйсно вважаються корiнними. Там козацтво правдиве i заведено ще з хазарських часiв. Щоправда, за татар все зазнало великого запустiння i вiд Лоева залишилися три горби i два тини. Якого тепер там шукати оракула, менi не знано. Про оракулiв ми нiчого не чули, в тiй складнiй матерii блудимо.

– Тим не менше, саме там таборилися козаки пiд час рушень тридцятого, тридцять другого та пiзнiших рокiв. Там збирали таемнi наради та творили небаченi серед християн присяги. Саме там позаминулого року дивне непрояснене зацiпенiння охопило Томиленка, коли Кисiль з Кононовичем вiдбирали в нього булаву. А четвертого грудня там збиралася чорна рада й в числi воiнiв були тi, яких прийнято вважати природними чаклунами. Чи це випадково?

– Мiсце зручне.

– І тiльки?

– Думаю, що так. А ще згадую того ритора, що вчив мене у братськiй школi. Вiн любив повторювати, що не варто покладати всi очiкування на телуричнi сили. Казав, що слово народжуе творiння цiкавiшi, анiж земля-прамати.

Серед товариства залягла довга мовчанка. Лише в колбi кальяну не припинялася булькотлива справа та шарудiли слуги, розставляючи наiдки на складеному зi скринь столi.

– То ви кажете, що двiчi навiдували тi грунти? – пiсля щироi затяжки уточнив Немирич.

– Так.

– А якби, пане Іване, я звернувся до вас iз проханням вiдвести до того мiсця пана Яноша? Пан Олександр повiдомив, що негайно пiсля весiлля ви вiдправляетеся до Корсуня.

– Козацький комiсар вже мабуть зачекався на свого писаря, – усмiхнувся Виговський. – Я i щодо весiлля невпевнений. Якби пан електор не запросив до цiеi розмови, я б у мiстi й не ночував.

– Хiба ви не запрошенi на весiлля?

– Був запрошений.

– То лишайтеся.

– Буде видно, – писар глянув на електора, той знизав плечима. – А що стосуеться пана Леваi, то жодним чином не буду проти, щоб високовчений пан склав менi компанiю. Єдине, про що мушу попередити: iхатиму верхи, борзо й без особливоi охорони.

– Це не питання, – запевнив Немирич. – Я дам вам своiх джур, або ж попрошу в ясновельможного…

– Лицарi не бояться шляхових пригод, – трансiльванець задер голене пiдборiддя.

– Тим бiльше, що нас iз паном охоронятимуть дана менi королiвська грамота та ваше знане iм’я, – iз серйозним обличчям наголосив Виговський. – З вашого дозволу, шановне панство, будемо вважати, що цю перипетiю ми вичерпали.

– Але ж, пане Іване, ви ж не вiдмовитеся прийняти вiд мене дещо на знак поваги? – Немирич вiдстебнув вiд пояса шкiряний капшук.

– У тому немае потреби, пане Єжи.

– Юрiй.

– Жодноi потреби, пане Юрiю.

– Дорога до Корсуня неблизька, зимна. Й вам з паном Яношем не завадять кiлька португалiв.

– То вiддайте iх пану Яношу, – пiдсумував Виговський. – Але я маю до вас, пане Юрiю, запитання спекулятивного штибу. Якщо ви, навзаем, маете час та наснагу…

– Буду радий вам вiдповiсти, якщо дозволять моi скромнi знання та досвiд.

– Але то вже настав обiднiй час, – нагадав електор. – До княжих столiв запросили на вечiр, то ж тепер не погребуйте принагiдним куховарством.

Штефанович дав знак i слуги зняли з жаровнi мiдного казана, де варилася осетрова юшка. На столi вже стояли срiбнi кубки-погари з мальвазiею, щойно добутою з пузатоi дельви[22 - Дельва – невелика бочка.], тарелi з гречаними галушками на салi i медовими плесканками, миски з волоськими горiхами та соленими грибами.

Не встигло товариство спробувати юшки i пригубити мальвазii, як на стiл поставили срiбну гусятницю.

Електор вiдкрив ii. Запах прянощiв i смаженоi дичини наповнив примiщення.

– Пропоную славному панству оцiнити верховну страву мого домового поварчука. Мазури називають ii «п’яним веприком».

– Певно, навiть тутешнi дики п’ють оковиту, – спробував пожартувати трансiльванець.

– Вепрове м’ясо поварчук добре вимочив у винi з часником та прянощами, а перед смаженням виваляв шматки у перетертiй з волоськими горiхами корицi, – пояснив Штефанович. – Також вiн додав сумiш iз трав та корiнцiв, назв яких не сила запам’ятати.

– У назвах немае потреби, якщо м’ясо таке соковите, – зауважив Виговський, пробуючи дичину з ножа.

– Тут можна посперечатися, – посмiхнувся Немирич. – Галли дають своiм паштетам та випiчцi такi несподiванi i дотепнi назви, що лише вони однi розгортають апетит, наче бойовий прапор. У Реймсi мене пригощали паштетом з оленини, який називали «вечiрньою ностальгiею ненажери». А в Бременi iталiйський кухар зготував нам «серце в каретi збудженоi графинi». На вигляд – звичайне м’ясо, проте всi шукали в ньому причину збудження. І, як не дивно, знаходили. То ж назви мають значення.

Нiхто з присутнiх не заперечив.

Коли товариство взяло штурмом зовнiшнi бастiони голоду, розмова вiдновилася.

– Перед тим, як запитати в пана Юрiя, – почав Виговський, – я б хотiв зробити невеликий вступ, аби пан Юрiй та ви, панове, зрозумiли, якi саме складнi та пекучi думки спонукують мене поставити це запитання. Адже вiдправляючись до Корсуня, мiркую про минуле та майбутне нашого краю. З вашого дозволу.

– Звiсно, пане Іване, – кивнув сенатор.

– Я вже згадував прикрi республiканськi чвари, що вiд початку правлiння Жигимонта Третього струшують Рiч Посполиту. Як на мене, причина iх криеться в тому, що були порушенi давнi клятви, якi давалися руському лицарству за славних часiв Ягеллонiв. Тодi, згiдно старих унiй, нам були переданi королiвськi привiлеi, серед яких чiльне мiсце посiдала повага корони до прабатькiвськоi вiри нашоi, яку на руських землях достойно отримали вiд грецьких патрiархiв. За доби Ягеллонiв коронованi мужi ставили першим у титулi звання великих князiв руських. Духовними мiсцеблюстителями тiеi згаслоi державностi були i е киiвськi митрополити, що не даремно мають осiдок у престольному мiстi князiв давнини. Чи погоджуеться пан Юрiй з такими моiми розмислами?

– Уважно слухаю вас, пане Іване. Маю повагу до ваших слiв.

– Тодi веду далi. Нинi над нашою з вами вотчиною титулованим князем стоiть милостивий наш король Володислав, який е оборонцем наших прав i привiлеiв. Але гордi слуги його не зважають на присяги прадiдiв своiх i мають нашу вiру за другорядну, неповну й ледь не за еретичну. Гордi слуги не вважають нашi церкви за храми i смiються з наших молитов. Якби не ця прикра обставина, козацька громада нiколи б не пiднiмала зброi проти Республiки. Бо ж козаки, як i лицарi, за природою своею стоять на оборонi закону. Вiдповiдно, всi iншi рушення козацькi, включно з походами за Понт, спонуканi або порушеннями закону з боку бусурман, або ж звичайною вигодою. Нiяких iнших джерел звитяги в нас немае. Отже маемо вiру грецьку, як законну основу самобутностi нашоi i на законi будемо стояти, як давнi римськi мужi. Попри все те нiхто з козацькоi старшини та правдивих родiв руських не ставить пiд найменший сумнiв владу над нами його найласкавiшоi королiвськоi милостi. Я тим бiльше. Це, пане Юрiю, е конклюзiею[23 - Конклюзiя – закiнчення.] мого вступу.

– Я вас вислухав, пане Іване, i даю вам свое щире запевнення, що нiчого з ваших мiркувань та iсторичних екскурсiв не буде винесено за межi цього благородного товариства, – сказав Немирич. – І, звiсно, чекаю на ваше запитання.

– Я хотiв би зрозумiти, пане Юрiю, що несе нам та нова вiра, яку ви з родиною сповiдуете. Маючи ясне i тверде розумiння, менi легше буде переконати киiвських пiдтримати вас на виборах пiдкоморiя. А ще згадую те, що ви писали у вашому трактатi про вiйну з московитами. Що не треба обходити мовчанкою душу набожних, сила яких набагато потужнiша, лише святим змiцнюеться i золотим гаком ловиться. Бентежить мене той ваш золотий гак.

– Бачу, пане Іване, що ви володiете риторичними вмiннями, – кивнув Немирич. – І що у вашому бажаннi розумiння криеться не одне, а, принаймнi два запитання. Перше ви нам явили, а друге сховали в тiнi.

– Нехай так.

– Тож мушу також зробити вступ. Чи вiдомо вам, пане Іване, чим римське та грецьке сповiдування вiри вiдрiзняються вiд всiх iнших вiрувань, вiдомих вiд часiв Адама?

– Певне, вiрою у Святу Трiйцю, – припустив Виговський.

– Я не догмати чи то теологiю маю на увазi, а нарiжний принцип звертання до Всевишнього.

– Чекаю на вашi роз’яснення.

– Всi вiри единобожникiв, якi ми знаемо, передбачають, що очiльник побожноi громади е предстоятелем. Тобто вiн стоiть перед Богом обличчям до святинi i звертаеться до нього вiд iменi людей, якi в нього за спиною i за котрих вiн взяв на себе вiдповiдальнiсть. Так е в агарян, де iхнi мулли стоять з народом перед арками, що позначають напрям на Мекку, так само i в юдеiв. І лише римськi i грецькi священники, навпаки, звертаються до людей вiд iменi Бога, наче мають цiлого Всевишнього за спиною. Наче вони його намiсники, пророки або вповноваженi посланцi. Наче Бог власноруч поставив печатку й пiдпис свiй на iхнi писанi привiлеi. Тобто вони наслiдують поганських жрецiв, якi виходили з храмiв до натовпiв та провiщали волю небес iменами пустих iдолiв – молохiв та ваалiв. При тому нiхто направду не знае, чи отримали теперiшнi римськi i грецькi священики правдивi знаки вiд Бога, чи, може, говорять вiд його iменi щось придумане та вигiдне iм. А якщо вони говорять з голосу тiеi сили, чие iм’я ми не будемо згадувати за цим чесним столом? Ви, пане Іване, маете певнiсть, що нi?

– Але ж на образах, до яких вклякаемо, намальованi святителi, що купно з народом звертаються до Бога.

– Я нагадаю вам, що лише римськi i грецькi священики роблять таiнства вiд iменi Всевишнього. Лише вони перетворюють хлiб та вино на тiло i кров Його, лише вони вiдпускають грiхи Його iменем. При тому вони не надто пiклуються про те, щоб зберiгати чистою та неоскверненою свою плоть, таку ж грiшну як i наша з вами. А ще вони прагнуть влади.

При цих словах Виговський чомусь згадав, що родич сенаторськоi дружини от-от мае отримати вiд Папи фiолетовi панчохи архiепископа. Вiн спробував заперечити:

– Я не теолог, пане Юрiю…

– Але ж, на Бога, дайте сенаторовi промовити, – втрутився трансiльванець.

– Я дам собi раду, не турбуйтеся, – зиркнув на нього Немирич i продовжив: – Це не е богословськi питання, пане Іване, аж нiяк. Це питання законностi, про яке ви казали. Скажiмо, ваше шляхетське право й ваш герб Абданк закрiпленi королiвськими грамотами, записанi у гербовниках та статутних книгах. Якщо хтось немудрий або злочинний поставить пiд сумнiв вашi привiлеi, ви звернетеся до суду i покажете там документи. А хто i якою грамотою пiдтвердить, що тi шматочки хлiба, що лежать на тацi в Софii, киiвський митрополит направду перетворюе на плоть Господню?

– Страшнi речi кажете, – похитав головою писар.

– Це я кажу для того, щоб у нас з вами не було розходжень в розумiннi законностi. Якщо корiннi козацьки роди готовi проливати кров лише за те, щоб iх причащали грецьким трибом, то це зовсiм не той золотий гак, яким виловлюють героiв в Європейськiй вiйнi. Там б’ються за спiльне майбутне, якому нова вiра вiдкривае широку браму, за нову християнську науку, що поборюе римське мракобiсся. А за що билися Павлюк з Остряниним? За сиву минувшину, де дурний на всю голову Свидригайло, що на радiсть русинам називав себе великим князем руським, живцем спалив митрополита Герасима?

– У сивiй минувшинi жили не однi Свидригайли.

– Й це також правда, пане Іване.

– Та й Павлюк, думаю, шукав не лише старого покону. Занепад законiв, як вiдомо з прикладу Рима, змушуе принижених громадян власноруч виборювати собi мiсце пiд сонцем.

– Щось боюся я, аби на це виборене мiсце не прийшов Осман, або й Московит. А на ваше приховане запитання я вам також дам вiдповiдь. Нам доведеться ще довго бути в однiй Республiцi разом з Ляхом, аж поки в серцях козацьких не запалае вогонь новоi вiри i вони не почнуть всiма силами та мрiями вдивлятися не в дике минуле свое, а в майбутне, сповнене освiченiстю. І лише тодi варто буде згадати про споконвiчну законнiсть княжого престолу у Киевi. Бо iнакше, як кажуть фiлософи, примiтивнi форми запанують над розвинутими, вiдкриваючи дорогу темрявi.

– Я погоджуюся з паном Юрiем, – пiдтримав сенатора Штефанович. – Якщо, не дай Господь, козацтво поруйнуе Рiч Посполиту, на наших землях запануе не свiтла воля, а деспотiя, до якоi з часiв вiзантiйських тяжiють священство та люднiсть грецькоi вiри. Бо ж, як нам вiдомо, значна сила з плебейства i священства спить i бачить себе пiд рукою Московита.

– Ненавидить владу писаного закону i мрiе про монаршу милiсть, засновану на свавiллi, – докинув Немирич.

– Я в певних речах маю бачення подiбне до вашого, – визнав Виговський. – Лише не можу погодитися з тим, що наша прабатькiвська вiра самобутньо виводить з себе деспотiю. Митрополит Могила багато робить для просвiти православноi людностi.

– Але ж тих, хто його наслiдуе, небагато, – зауважив електор. – Скiльки наших ченцiв не знають грамоти i живуть по скитах, ненавидячи все просвiтлене. І за це iх вважають твердими у вiрi та сповненими благодатi.

– Утiм, у нас е ще час для зростання освiченоi поростi.

– Якщо направду е, – буркнув Леваi, повертаючись до кубка з мальвазiею. – Я буду пити за iстинне Свiтло.

– За Свiтло! – пiднiс й свiй кубок Немирич.

– Нехай буде так! – пiдтримав iх Штефанович.

А Виговський пив свое вино мовчки.




3


На вечiр Немирича i трансiльванця, як вони й очiкували, запросили до княжоi трапезноi, де за щедрими столами зiбралося чимале товариство. Обидва намагалися не випасти з лицарських веселощiв, утiм досвiдченi пияки помiтили, що сенатор та його приятель хитро збочують з хмiльноi дороги. Чи то не доливають, чи то не допивають, а може, й виливають. Ланцюг тостiв рухався вздовж столiв, а вони лишалися тверезими. Пияки вирiшили, що цi двое чогось сподiваються.

Застiлля досягло зенiту, коли князь Станiслав Конецпольський дав знак наближеним залишити трапезну. Немирич та Леваi також рушили за ясновельможним, але перед сходами на третiй поверх молодий ксьондз, який прислужував княжому духовнику, припав до вуха трансiльванцевi й щось прошепотiв; той не пiшов далi.

Немирич шостим чуттям вловив змiни, озирнувся на пана Яноша. Трансiльванець знаком показав, що все гаразд i повернув назад, до веселого гомону.

А до особистих покоiв, окрiм самого ясновельможного, Немирича, слуг i молодого ксьондза, зайшли лише великий канцлер литовський Радзивiлл та Любомирський, брат дружини канцлера та свояк Конецпольського. Сенатор зрозумiв, що опинився серед найближчого кола друзiв i родичiв господаря замку. Виняток становив ксьондз, який здався Немиричевi неприемною та пронирливою персоною. Було в ньому щось швидке i шарудливе – щось вiд дрiбних гризунiв.

«Певно, нашiптувач у ясновельможного», – припустив сенатор, коли ксьондз разом з вельможами пройшов до Шахового кабiнету – особливоi частини покоiв, де пiдлогу, шпалери й навiть стелю розмалювали бiлими i червоними квадратами. Столик для гри освiтлювали грона воскових свiчок, але високу стелю, дальнi кути та картини на стiнах занурили у морок.

Десь у ньому залишилися ксьондз i слуги, а достойники увiйшли до осяйного кола. Жовтувате свiтло застрибало на розшитих золотом камзолах, перснях, пряжках, товстих ланцюгах та медалях, розлилося накрохмаленими до кiстковоi твердостi мереживними комiрами.

– Митрополит сьогоднi був не в настроi, – зауважив коронний гетьман, сiдаючи за столик, на якому розставили чотири «фортецi». – Прошу, – порухом руки вiн запросив Немирича, Радзивiлла i Любомирського до гри.

– Вiн не в настроi з того часу, як турки кинули в море грецького патрiарха, – уточнив Радзивiлл. – Боiться, певне, що закiнчить свiй вiк у Днiпрi.

– У нього е пiдстави сумувати за патрiархом. Як би там не було, той зробив Могилу екзархом Константинопольського престолу, – нагадав Конецпольський i зробив перший хiд. – І пiсля того сiльськi попи вiдразу припинили проти нього iнтригувати.

– Вони здатнi припинити iнтриги? – розсмiявся Любомирський й теж пересунув фiгуру на дошцi. – Тодi вони святiшi за наших езуiтiв. Цi ж нiколи не припиняють, правда ж, отче Цербере?

Молодий ксьондз виринув iз тiнi, обережно наблизився до столу й посмiхнувся Любомирському.

– Уклiнно перепрошую, ваша свiтлiсть, мене кличуть Цибером, – мовив вiн неголосно, проте виразно.

– Яка, до дупи, рiзниця, – Любомирський гмикнув. – Всi ви нишпорки та iнтригани.

– Ми служимо Богу.

– Пiдмощуете везглов’я слiв пiд лiктi душ[24 - Іронiчний вираз XVII ст. щодо езуiтських методiв впливу. Везглов’я – подушки.].

– Припинiть, – нахмурився ясновельможний. – У пана Єжи може скластися враження, що в цьому домi тiльки те й роблять, що висмiюють духовенство.

– Хiба кальвiнiстам таке не подобаеться? – не вгавав Любомирський.

– Менi не подобаеться, – озвався сенатор.

– Менi також, – пiдтримав його Радзивiлл.

– Ну вибачте, панове, – посмiхнувся молодий вельможа. – Я думав, що перебування у розумних краiнах вивiльнюе. Помилився.

– Ти про що? – Радзивiлл встромив погляд у перенiсся Любомирського.

– Не про вас.

– А я раптом подумав, що про мене.

– Хiба я не вибачився?

– Це було сказано пiсля вибачення.

– Менi ще раз вибачитися?

– Спробуй.

– Годi вам, – втрутився князь-гетьман.

– Свояцтво не дае права на втрату вiдчуття мiсця, – наголосив Радзивiлл. Немирич здивувався несподiваному залiзу у хрипкуватому голосi канцлера.

– Менi вказують мiсце? – звернувся до гетьмана Любомирський; й не отримавши вiдповiдi, повторив запитання:

– Менi при чужому вказують мiсце?

– Вказують тим, хто його забувае, – замiсть Конецпольського вiдповiв Радзивiлл.

– Менi здаеться, що не я один забуваю, – пальцi Любомирського нервово перебирали дорогоцiннi ланцюжки, що звисали майже до баски. – Дехто, певно, забув про те, вiд кого чий рiд ведеться i хто на якому мiсцi сидiв за Ягеллонiв. А я пам’ятаю i можу принагiдно нагадати.

– Ми не в Московii, щоб мiрятися мiсцями предкiв, – зауважив канцлер.

– Не я першiй почав про мiсця. А тепер виходить, що вам про таке говорити невигiдно. Хто б сумнiвався.

– Олександре, тобi краще звiдси пiти, – мовив ясновельможний, кинув на дошку фiгуру, яку все ще тримав у руцi й вiдкинувся на бильце.

На вилицях у Любомирського проступили червонi плями. Вiн рвучко пiдвiвся, рушив до дверей. Вже залишаючи кабiнет, кинув ксьондзу:

– Залишаю поле гри езуiтам.

Конецпольський несхвально похитав головою.

– Олександр ще молодий, пане Єжи, – звернувся вiн до Немирича. – А молодим властива рiзкiсть.

– Менi прикро, ясновельможний князю, що моi слова спричинили непорозумiння, – розвiв руками сенатор. – Я лише гiсть у вашому домi i…

– Ми – нащадки непереможних сарматiв, – не дослухав князь-гетьман. – Ми не повиннi приносити з вулицi когутячi звичаi та возноситися рогом у довiреному товариствi, та ще й за нiкчемного приводу. Тим бiльше, коли ця зверхнiсть не пiдкрiплена поки що нiчим, окрiм як народженням вiд благородних батькiв та родинними зв’язками.

– Я чув, що молодий лицар показав свою хоробрiсть у боях з московитами, – сказав Немирич.

– У боях? – розсмiявся Радзивiлл. – Хiба що в боях застiльних та альковних.

– Кажуть, що вiн не був таким до одруження з Оссолiнською, – зiтхнув князь-гетьман. – Що поробиш, у ньому тече королiвська кров, а одруження з донькою коронного канцлера лише згустило в тiй кровi гординю.

– Щодо королiвськоi кровi, то маю сумнiви, – зауважив Радзивiлл. – І не я один.

– Але не сумнiвайся при ньому, я тебе прошу… – Конецпольський пiдвiвся. – Що ж, може й до кращого, – вiн подивився у темряву, туди, де чекали слуги. – Замiсть шахiв зможемо вiдвiдати декого в Арматнiй вежi. Декого, приналежного глибшим знанням свiту сього.

– Ви вмiете заiнтригувати, найсвiтлiший князю, – Немирич пiдвiвся слiдом за господарем дому. – Я думав, що Арматна давно закинута.

– Не зовсiм, – ясновельможний зачекав, поки слуги надягнули на нього шубу, вiдтак уточнив: – Верхнi майданчики ii руйнуються, проте пiдвали там знаменитi. Зараз побачите.

– Пiдвали нiвроку, – пiдтримав Радзивiлл. – Та й пiдземнi ходи капiтальнi.



За кiлька хвилин всi трое вже спускалися на пiдземний поверх палацу, сполучений зi старою цитаделлю. Немирич втiшився, помiтивши, що серед слуг з факелами не видно Цибера. Пройшовши вузьким цегляним коридором, вони вступили до квадратноi зали. Чотири кам’янi колони пiдтримували низьке склепiння.

– Посвiти, – Конецпольський показав на стелю.

Слуга пiдняв смолоскип, руде полум’я затанцювало пiд самим склепiнням. Немирич побачив грубий малюнок: охряна ящiрка звивалася в колi кутастих знакiв.

– Давно мальовано, – сказав ясновельможний. – Це за часiв Казимирових.

– Ще ранiше, – не погодився князь-канцлер.

– До Казимира нiчого мурованого тут не будували, лише з дерева, – гетьман, здавалося, вдивляеться в древнi руни, частина з яких вже майже не проглядалася. – Тепер нiхто прочитати не може. Скоро плiснява все тут зжере.

– Нiхто не може? Навiть так? – Немирич вийняв з кишеньки камзола монокль, подивився крiзь нього на руни; йому здалося, що вiн десь бачив подiбнi знаки.

– Наслiдуете Нерона, пане Єжи? – поцiкавився Радзивiлл.

– …?

– Імператор, якщо вiрити Плiнiю, носив з собою смарагд, крiзь який дивився гладiаторськi боi.

– Давно не перечитував Плiнiя, пане Ольбрахте, – посмiхнувся Немирич. – А в Галлii i Голландii помiчнi скельця не дивина. На вiдмiну вiд наших краiв.

– То все вiд економii на свiчках, – визначив ясновельможний. – Книжнi вони там та скупi, як лахмiтники; от i слiпнуть. Якби тi галли з батавами гасали степом, як ми, сармати, то нiякого б скла не чiпляли на носа… Всi ви, – обвiв вiн поглядом слуг, – залишитеся тут i чекатимете. А ви, панове, вiзьмiть смолоскипи. Вже недалеко.

Трое вельмож вступили пiд нижчi арки, де зверху звисало моховиння, капала вода, а глиняну пiдлогу не вкрили плитами. Тут, ховаючи за халяви гральнi карти, iх зустрiли вартовi: в гетьманських кольорах, старшi вiком, зашкарублi у давнiх вiйнах, з вибляклими очима та вислими вусами. Конецпольський вiдвiв начiльного з драбiв до глибокоi нiшi й перекинувся з ним кiлькома фразами. Говорили тихо, сенатор нi слова не розiбрав.

Вiдтак вони спустилися сходами до пiдземних казематiв, де знову почалося царство грубого каменю. Велетенськi брили тиснули з бокiв, а прохiд з кожним кроком вужчав. За поворотом шлях заступили дверi. Масивнi на вигляд, вкритi залiзними бляхами.

Князь-гетьман постукав по блясi перснем.

Невдовзi за дверима зашарудiло. Немирич уявив, як мешканець пiдземелля прикладае вухо до холодного металу.

Конецпольський знову постукав. Один раз i, пiсля паузи, швидко двiчi.

Було чути, як повертаеться ключ. Верескнули завiси. Перед вельможами виникла фiгура, вигляд якоi пасував до тутешнiх брил i дверей. Високий худий чоловiк кутався в балахон, на який, замiсть комiру, нашили вовчу шкуру. Звiрячого хвоста чоловiк зачепив за пробиту шпилькою пащу. З бiлоi бороди на облiзле хутро сипалася лупа. Фiгуру увiнчувала засалена, а колись червона, баретка. Попри збiдований вид, балахонник дивився гордо, навiть зверхньо.

Немирич одразу згадав роман про невдалого iспанського шляхтича, котрий в iм’я сiльськоi дiвки бився з вiтряками i блазнями, а пiсля подвигiв пропав у безпросвiтному жебрацтвi.

– Щасливий бачити, вашмосце, – чоловiк вклонився, не знiмаючи баретки, легко розiгнув спину, примружився на смолоскипи. – І ясноосвечоне панство також.

– Не запрошуеш нас? – Конецпольський притушив смолоскип об стiну.

– Ви тут волостелiн, – чоловiк вiдступив, вiдкриваючи шлях до просторого склепу.

– Ми пiд Арматною вежею, – пояснив князь-гетьман. – Тут, крiм зброi, колись зберiгали золото, – вiн пiдiйшов до заглиблення в стiнi. – Жолкевський ховав тут чудотворну iкону.

Один за одним вельможi протиснулися крiзь дверi. Побачивши начиння склепу, Немирич усе зрозумiв. Навiть розчарувався. Вiн завжди вважав старого гетьмана рацiональною людиною зi свiтлим розумом та ясною фортуною. Найменше вiн сподiвався того, що на схилi лiт цей герой Республiки обладнае у фортечному казематi алхiмiчну лабораторiю та поселить в нiй фабриканта золота. Божевiльного або афериста. А радше за все, кентавра з двох.








Вгадавши його думки, Конецпольський всмiхнувся:

– Не варто пiдозрювати, пане Єжи, що я рушив per enema[25 - Per enema – шляхом клiзми (лат).].

– Най Бог береже мене вiд таких думок, ясновельможний.

– Нiчого ганебного в таких думках немае, – зауважив Радзивiлл. – Я теж був подумав, що наш гетьман пiдупав на розумi, коли вперше побачив всi цi смердючi реторти, – князь-канцлер обвiв рукою склеп. – Бiльше того, людина освiчена забов’язана мати першою думкою щось подiбне. А тим бiльше посвячений муж.

– Ви назвали мене посвяченим?

– О, пане Єжи, невже ви направду думали, що вашi голландськi пригоди зачиненi за сiмома дверима?

– То ми прийшли сюди обговорювати моi пригоди?

– Не заради цього, – запевнив Конецпольський. – Вам буде цiкаво познайомитися з тутешнiми мешканцями. Нашого премудрого Лiбра ви бачите, – вiн показав на балахонника.

– Радий невипадковому гостевi, – той зняв баретку й церемонно схилив голову.

– А де ж наше янголятко? – князь-гетьман заглянув пiд стiл, заставлений колбами, тиглями та iншим приладдям. – Мерщiй виходь, пан сенатор хоче на тебе глянути.

З-пiд столу вилiзла дiвчинка рокiв дванадцяти-тринадцяти у колись бiлiй, а тепер перемазанiй всiма телуричними кольорами сорочцi. Натомiсть ii довге свiтле волосся здалося Немиричевi ретельно розчесаним, а шкiра – доглянутою. Сенатора вразило ii обличчя – видовжене i нервове, з великим тонкогубим ротом. У ньому жила особлива краса, витончена i хижа одночасно. Колiр очей неможливо було визначити в блукаючому свiтлi смолоскипiв, але дивилися вони без страху, з цiкавiстю та очiкуванням. Немирич вирiшив, що в дiвчинцi, попри ii вбогий одяг та пiдземне мешкання, тече благородна кров.

– Най благословить вас Божа Мати, ясновельможний, – дорослим голосом, глибоким i сильним, привiтала коронного гетьмана дiвчинка. – І вас також, ясновельможний князю, – грацiйно вклонилася вона в бiк Радзивiлла, – i вас, незнайомий пане, – в бiк Немирича.

– Як вам наше янголятко, пане Єжи? – Важка долоня военачальника лягла на волосся дiвчинки, пригасила його золотисте свiтiння. – До речi, вона хоче, щоб ii називали Паллiдою.

– Навiщо тобi таке iм’я, красуню? – здивувався сенатор. – Ти хочеш, щоб тебе називали «блiдою»?

– Так, незнайомий пане.

– Навiщо?

– Бо менi таке до вподоби.

– Але це слово мае й iншi значення. Наприклад «вкрита плiснявою». Не дуже пасуе гарнiй дiвчинцi. Альбiй Тiбулл використовував його, описуючи тривожнi душi, що нидiють у пiдземному царствi – pallida turba.

– А хiба це не пiдземне царство? – Дiвчинка обвела поглядом склеп. – Як на мене – найсправжнiсiньке. То ви, пане, називатимете мене Паллiдою?

– Погоджуйтеся, вона дуже вперта, – порадив усмiхнений Радзивiлл.

– Добре, Паллiдо, нехай буде по твоему, – погодився Немирич.

– Уклiнно дякую вам, незнайомий пане, – швидко й хитро глянула на нього дiвчина.

Сенатор мiг би присягнути, що в тому поглядi проглядало дещо, прямо протилежне дитячiй невинностi. Грiшне видiння розквiтло перед очима Немирича всiма вигинами i проникненнями. Вiдчувши погляд Радзивiлла, вiн вдав, що зацiкавився брудним алхiмiчним начинням. Хто його знае, може в цьому пiдвалi вiдбуваються еднання не лише сiрки з ртуттю.

– Минулого разу я дав тобi завдання, – нагадав дiвчинцi князь-гетьман. – Ти маеш що менi сказати?

– Так, ясновельможний князю, я дечого чула ввi снi.

– Що саме?

Немирич зi здивуванням вiдмiтив, що на обличчя верховного командувача впала тривожна тiнь.

– Я чула слова, – повiдомила Паллiда. – Латиною. Manu facta manu distruo.

– Увi снi?

– Так.

– Зрозумiв? – повернувся князь-гетьман до князя-канцлера.

– Руками створене руками руйнуеться, – знизав плечима той. – Чого тут розумiти?

– А ви, пане Єжи?

– Я можу помилитися… – непевно почав Немирич.

– Смiливiше.

– Ходять чутки, що пiд час iнспекцii Кодака, коли ваша свiтлiсть показували цитадель офiцерам… Це лише чутки.

– Продовжуйте, я не ображуся.

– Кажуть, ви запитали в одного з козацькоi старшини, що вiн думае про неприступнi бастiони, збудованi Бопланом. А той доволi нетактовно вiдповiв вам тими словами, котрi ми щойно чули: «Руками створене руками руйнуеться».

– Бачиш? – Конецпольський знову звертався до Радзивiлла. – Злi плiтки бiгають Рiччю Посполитою швидше за татарськi чамбули.

– До мене ще не добiгли.

– До тебе, канцлера литовського, не добiгли, а от до нього, – князь-гетьман показав пальцем на Немирича, – ще й як добiгли. Й ще до тисяч таких як вiн, i до усiх схизматiв посполитих. Добiгли i медом iм вуха помазали.

Й вже в сенатора запитав:

– Ім’я козака вам вiдоме?

– Казали, що то був Хмельницький.

– Колишнiй писар черкаського вiйська? Зиновiй? – уточнив Радзивiлл.

– Так, – кивнув Конецпольський, – саме так. Nil inultum remanebit. Sarmatis ora![26 - Nil inultum remanebit. Sarmatis ora! – Нiщо не залишаеться без кари. Сарматам – сльози! (Лат.).]

– Себто? – було очевидно, що фаталiстичний настрiй ясновельможного почав дiяти канцлеровi на нерви.

– Тодi це були лише слова того, хто затаiв жадобу помсти.

– Погано затаiв.

– Але учора… – князь-гетьман пiдiйшов до величезноi скляноi колби; його погляд застиг на вигнутому склi наче зачарований спотвореним вiдображенням обличчя. – Учора я доручив Паллiдi спитати в прозорливоi сили, котра живе в нiй, що буде з нашою державною справою пiсля того, як я вiдiйду до предкiв. І ось тобi вiдповiдь, влучна, як стрiла Аполлона-руйнiвника. Облуди тут бути не може. Це мiсце пильно охороняють. Паллiда не виходить звiдси й не спiлкуеться анi з челяддю, анi з драбами. Їi батько також. Дрова, iжу i воду сюди доставляе нiма холопка. Я все передбачив. А тепер скажи менi, звiдки ця дитина може знати те, про що навiть канцлер литовський не вiдае? Є в тебе пояснення?

– По-перше, – почав Радзивiлл, – це може бути збiгом, а по-друге…

– А ти що думаеш? – не дослухавши князя-канцлера, Конецпольський розвернувся до Лiбра. – Збiг? Чи може демони лише лякають нас, щоб послабити сарматський дух?

– Паллiда запитуе, iй вiдповiдають, – сказав алхiмiк. – Вона б нiколи не насмiлилася ввести в оману або у пустий неспокiй верховного воiна держави. Але ж ранiше Паллiда вам казала, що ваша смерть ще не на часi. А доки вашмосце живi, держава буде у безпецi.

– Вона казала «сiм рокiв».

– Це ж не мало.

– Можливо для людини, та ще й немолодоi – так. Але держави живуть тисячолiттями. І вже накопиченi великi грiхи, такi великi як найвищi гори…

– Хiба держави грiшать? – промимрив Немирич.

– А хiба нi? – князь-гетьман важко пройшовся склепом, зачiпаючи бобровою шубою баняки та дротянi конструкцii незрозумiлого призначення. – Крок за кроком, унiя за унiею будували ми велику Республiку, еднали землi та сiм’i, видавали пресличних цурек[27 - Пресличних цурек – найкрасивiших доньок.] за немитих лiсовикiв, змiшували благородну сарматську кров з варварською i грiшили: так, панове, грiшили. Порушували вiвтарнi присяги, розмiнювали вiчне на минуще, ображали святiсть. Скiльки грiхiв смертних наших прийняла на серце свое Матiр Божа, скiльки грiхiв…

– Пiд немитими лiсовиками ти, може, розумiеш моiх предкiв? – поцiкавився Радзивiлл.

Але Конецпольський його не чув.

– А тепер все це склалося в невiдкупний борг. Мене, мене, текел, упарсiн… Всi пророцтва вiщають погибель, – прошепотiв вiн, дивлячись на блакитний вогник пiд залiзним тиглем. – Всi до одного й усюди… Все прахом пiде, все дiстанеться туркам…

– Я увi снi ще дечого бачила, – раптом озвалася забута вельможами дiвчинка.

Тепер вона сидiла на ослiнчику бiля комина та ворохобила вуглi мiдним дротом.

– Лише кажи менi правду, – князь-гетьман драконом навис над нею. – Про важливi речi пророчиш.

– Я бачила страшну людину, – безбарвним i рiвним голосом почала Паллiда. – Лицаря з отакенними вусами, – вона приклала вузькi долонi до рота. – Вiн скакав на конi крiзь вогонь у панцирi i шоломi та кричав щось мовою, якоi я не зрозумiла. Вiн бився з iншими лицарями, перемагав iх, весь у кровi. А потiм я знову його бачила. Вже без шолома. Вiн палив людей живцем перед кам’яною вежею, високою вежею, i знову кричав. І тодi я розiбрала, що вiн кричить. Вiн кричав: «Ти зрадив мене, Ягайло! Я проклинаю тебе, Ягайло! Я зламаю твiй рiг, Ягайло!»

– Що за дурна маячня? – скривився Радзивiлл. – Ягайло?

Немирич припинив крутити перстень.

– Я знаю, про кого вона каже, – мовив вiн.

– Знаете? Про кого? – Конецпольський дивився на нього впритул, у нiс сенатору йшло несвiже дихання полководця.

– Вона бачила Свидригайла.

– Пояснiть.

– Сьогоднi я мав розмову з одним ротмiстром з Киiвського воеводства. Мова йшла про давнi часи. Вiн згадав, що Свидригайло розiрвав Кревську унiю та пiшов на свого брата Ягайла вiйною. Що титулував себе великим князем руським. Що вiн i був останнiм великим князем руським. Я вiдповiв йому на те, що Свидригайло був божевiльним i живцем спалив митрополита. А тепер цей сон… – вiн подивився на Паллiду, котра вiдчужено роздувала вогонь у коминi. – Це сьогоднi не випадково, панове. Це знак, явний знак.

– І що то був за ротмiстр? – поцiкавився князь-канцлер.

– Я дав слово шляхтича…

– Не важливо, – вiдмахнувся Конецпольський. – Те, що ви кажете, пане Єжи, подiбне на правду. Так, на правду. Колись я мав видiння при надгробку великоi княгинi Євни Полоцькоi, бабки Свидригайла. Тодi на власнi очi бачив як ii надгробок розколовся, але за мить знову побачив його цiлим. Зараз я схильний трактувати це на користь того, що прийде новий Свидригайло з новою громадянською вiйною, з новим розколом спiльноi Вiтчизни. І скаже, як той привiд iз сновидiння: «Сармати, ви нас зрадили!»

– Перший раз вiд тебе чую про надгробок Полоцькоi, – зауважив Радзивiлл. – Панове, ви блудите в темному лiсi… Свидригайло, Кревська унiя, руськi князi та iнша сива давнина. Ви ж воiни, полiтики, а не поети. Мiркуйте полiтично. Те, що вiдбуваеться не в снах, а явно, говорить нам про зовсiм iнше. Рiч Посполита нарештi приборкала внутрiшнi вiйни, твердою ногою стала на Запорiжжi. Татари принишкли, московити сидять у своiх барлогах, Порта шле до нас послiв солодких, як пахлава. Немае таких смiливцiв, щоб кинули виклик Республiцi. Ми сильнi, як нiколи, а вам вiд чогось ввижаеться новий Свидригайло, якийсь забутий морок… Спам’ятайтеся.

– Дозвольте, ясновельможний канцлере, – втрутився у розмову Лiбр. – Ви тут згадали Кревську унiю. Якщо менi не зраджуе пам’ять, свята Ядвiга, добра королева, тодi вийшла замiж за того литовського Ягайла, що наснився моiй провидицi.

– Пам’ять тобi не зраджуе, – кивнув Радзивiлл. – Вона вийшла за немитого лiсовика, як зволив висловитися твiй володар.

– А скiльки iй тодi було рокiв?

– Ядвiзi?

– Так, добрiй королевi.

– Дванадцять.

– Оце, ясновельможнi, направду дивний збiг, – сказав Лiбр. – Уявiть собi: мою малу дванадцять рокiв тому охрестили Ядвiгою.




4


Над Мечиславом свiтило несправжне сонце, якому кортiло прималювати очi i посмiшку, як на нiмецьких гравюрах. Несправжнi рожевi хмари пливли несправжнiм аквамариновим небом. Вiн йшов берегом несправжнього моря. Годi й згадувати, що та земля, на яку нiбито ступали його босi ноги, також виглядала геть несправжньою. Пiсок був занадто бiлим та чистим, трава смарагдовою, а серед каменiв не було жодного сiрого кругляка – лише рiзнокольоровi агати.

Одяг сина пiдстарости повнiстю пасував до навколишньоi несправжностi. Бiла, пiдперезана шовковою стрiчкою, тунiка ледь прикривала йому колiна. Вiн навiть пам’ятав, де востанне бачив подiбну одежину. В такiй пiдперезанiй тунiцi паризький лицедiй Бельроз виходив на сцену «Бургундського отеля» у нуднiй пасторалi «Левкадiя», де мало чого лишилося вiд трагедii Менандра. Нетверезi актори, що грали сатирiв, довго бiгали там за нiмфами, а головна героiня хрипко спiвала перед тим, як кинутися в намальоване на брудних простирадлах море. Вiн навiть згадав, як хиталася фанерна скеля, на яку перед стрибком видерлася товста акторка. Глядачi голосно радили iй похудати, сперечалися, як довго витримае таку вагу декорацiя, та кидали в товстуху всяким непотребом.

На пiдтвердження спогаду перед Мечиславом виникла брила. Така зручна i красива, наче навмисно створена для галантних самогубцiв. Пiд нею, на грацiйному столику, розставили вази з фруктами, виннi фляги та золотi кубки. Поряд, у плетених крiслах, вiдпочивали двi грацii; крiзь прозору тканину, в котру вони загорнулися, просвiчували юнi тiла, наче намальованi пензлем Пуссена. Його картину «Царство флори» Мечислав бачив на виставцi у Пале-Роялi.

Вiн очiкував, що при наближеннi брила, столик i дiвчата розвiються так само, як i виникли. Але вiн помилився. Навiть тодi, коли до видiння залишилося зо два кроки, нiчого в несправжностi не змiнилося. Бiльше того, набуло пiдозрiлоi чiткостi. Грацii мило посмiхалися до нього, мружачись на несправжне сонце. Йому здалося, що iхнi вродливi, рясно вкритi веснянками обличчя зiйшли з портретiв, виставлених у салонi Демюст’е.

– Ви, мсье, якось дивно дивитеся на нас, – зауважила дiвчина, що сидiла лiворуч.

Їi французька нагадала Мечиславовi паризьких вигадниць.

– Таке вiдчуття, що ми якiсь монстри, – пiдтримала ii та, що праворуч. – Може, замiсть того, щоб витрiщатися на нас, як Андромеда на морське чудисько, ви б назвали свое благородне iм’я.

– Мечислав, – промимрив син пiдстарости.

– Як-як? – перепитала права, а лiва пирснула.

– Мечислав Данилевич, герба Риля.

– Що за варварство? – насупилася права й спробувала повторити:

– Метсiлаф герба Рило.

– Мсье, невже у вас для галантних випадкiв немае пристойнiшого iменi? – пiдтримала подругу лiва.

– У салонi мадам де Руаль мене називали Артемiдоросом, – згадав Мечислав.

– Приемно чути, – зрадiла лiва.

– Принаймнi, нескладно вимовляти, – погодилася права. – Але ж це iм’я означае «подарований Артемiдi».

– Признавайся, пустунчику, хто вона така i чому тебе iй подарували, – наказала лiва й невловимим рухом спустила край тканини з лiвого плеча. При цьому ii лiва грудь вислизнула на волю.

– Я вам назвався, то ж скажiть своi iмена.

– Вона – Калiпсо, – сказала права.

– А вона – Кассандра, – сказала лiва, вивiльняючи й другу грудь.

– Тобто, – пригадав грецьку син пiдстарости, – одну з вас називають «тiею, яка приховуе», а другу – «тiею, котра вводить чоловiкiв в оману»?

– Артемiдорос, ти такий начитаний, аж страшно, – розсмiялася права; чи то вiд смiху, чи може вiд чогось iншого, тканина також сповзла з ii грудей.

Мечислав мусив визнати, що груди в неi досконалiшi та свiжiшi за груди лiвоi, хоча та й здавалася молодшою.

– То хто ж така Артемiда? – нагадала Калiпсо.

– Це iм’я однiе паризькоi вигадницi.

– Справжне?

– Звiсно, нi.

– І що ж вона вигадала? – поцiкавилася Кассандра.

– П’есу, у якiй проникливо оповiдае про трагiчну i пристрасну любов Сапфо до Клеiди та Анакторii.

– Так це трагедiя?

– Радше сумна пастораль.

– О пресвiтлий Фебе, – закотила очi Калiпсо, – от ми й дожилися до сумних пасторалей.

– Артемiда знаеться на сапфiчнiй поезii? – не припинила цiкавитися Кассандра.

– Вона в неi закохана, – син пiдстарости пiдняв правицю, наслiдуючи професiйних декламаторiв, пiдвiв погляд до зенiту й процитував: «Я за траву зеленiша й блiдiша за пароський мармур, доторк один ще – в солодких судомах, як у саванi, смерть мене прийме!»

– Це вона написала? – зробила великi очi Калiпсо.

– Нi, це рядки великоi Лесбiйки.

– То може твоя Артемiда також волiе дiвчат? – припустила Кассандра. – Двох одночасно, аби лизали ii, як ту Сапфо, аж до передсмертних судом.

– Це брехня.

– Невже? – Кассандра повнiстю звiльнилася вiд тканини, зручнiше вмостилася у крiслi й повiльно розвела довгi, ретельно поголенi ноги. – А ми з Калiпсо волiемо Фаона. І нас також двiйко.

– Вiн нас не хоче, вiн ще спить, – надула губки Калiпсо. – Агов, пробуджуйся!



– Агов, пробуджуйтеся! – сказав хтось бiля самого вуха сина пiдстарости.

Мечислав вiдкрив очi й побачив над собою молоде жiноче обличчя. Його голова спочивала на високiй подушцi, а звiльнене вiд одягу тiло – пiд пуховою ковдрою. Кiлька хвилин вiн згадував, перш нiж iз пам’ятi виплили подii в домi Скибицькоi. У жiнцi, яка стояла поряд з лiжком, вiн впiзнав господиню дому. Поряд з нею стояла служниця, та сама, котра вiдкрила шляхетним гультяям браму.

– О, панно, я маю вибачитися за… – почав син пiдстарости.

– Я вас прошу, пане, – вiдмахнулася Скибицька. – Якраз вам i немае за що вибачатися.

– Але ж я прийшов до вашого дому з лiстригонами[28 - Лiстригони – розбiйники.], котрi умисно вчинили скандал i напали на вашого… друга.

– Не знаю як iншим, але одному з цих, як ви кажете, лiстригонiв тепер гiрше за вас.

– Певно, Ревулi.

– Ревулi? – гмикнула служниця, але господиня не бажала, щоб хтось випереджував ii у новинарствi.

– Ревула, звiсно, лежить десь порiзаний склом, зализуе рани як битий пес, а от молодому Даниловичу вже нiякi примочки з мазями не допоможуть, – об’явила Скибицька. – Ян так приклав його палашем, що голова розкололася й мозок витiк. А ви, пане, кинулися мене рятувати вiд того скаженого Кота. Ви вчинили шляхетно, i Ян також сказав, що ви дiяли як справжнiй лицар й що серед тих лотрiв[29 - Лотри – злодii.] ви опинилися випадково. Це й Бенах потiм пiдтвердив. Вiн сказав княжим драбам, що ви лише зранку приiхали з Виговським.

– Тут був той еврей?

– Тут вже пiвмiста було, – повiдомила круглолиця.

– Єврей казав, що гультяi затягнули вас до свого коша, аби напоiти i витягнути з вас талери.

– Це брехня. Навпаки, Кiт платив за мене в шинку.

– Щось в лiсi здохло, – буркнула служниця.

– Пане Мечиславе, ви така шляхетна людина, – зiтхнула Скибицька, й в кутиках ii очей блиснули сльози. – Якщо вже на те пiшло, то це ми з Яном маемо перед вами вибачитися.

– Та це дурницi, – вражений чутливiстю нiмфи, син пiдстарости спробував дотягнутися до ii бiлоi ручки. Проте бiль в потилицi миттево нагадав про себе, а до нього приедналися бридке запаморочення та нудота. Служниця вчасно пiдставила тацю.

– Ви поки що лежiть, лежiть, не рухайтеся, – зачастила Скибицька. – Ян вiдразу не зрозумiв, що ви кинулися мене захищати, ну то й зачепив вас трохи. Вибачте йому, вiн нiчого проти вас не мав, просто все так раптово вiдбулося.

– Я не маю жодних претензiй, – запевнив Мечислав. – До речi, я лишив кобилу бiля «Корабели».

– Вона у моiй стайнi i з нею все добре, не хвилюйтеся.

– Я заплачу за фураж.

– То ми вирiшимо.

– Я радий, що потрапив не лише до ангела у жiночiй подобi, але й до пристойного дому.

– А ще, пане, я насмiлилася, перепрошую, трохи позичити у вас грошей, – сльози висохли, посмiшка нiмфи набула обiцяючоi чарiвностi. – Бо тi княжi драби побачили мертвого Даниловича i почали погрожувати Яновi трибуналом. Я тодi вже послала Марицю, – кивок у бiк круглолицьоi, – до пана електора, вiн наш приятель. Але то треба було вiдразу дати тим драбам трохи талярiв, аби вони не вчинили шуму й не потягнули Яна до каземату. То я взяла у вас три дукати. По одному на кожного з бiсових нишпорок, прошу пана. Ви ж розумiете, що вбивство шляхтича з такого вiдомого роду – то не е щось буденне. Хоча вiн й не був зовсiм законним сином i родина його не визнавала, але вiн мав королiвську грамоту на герб. За ним по суду закрiпили маетностi та привiлеi, того всього його мати Анна добилася. Вона, слава богу, вже на тiм свiтi, але його сестра та ще псярка. Вона живе у Калушi, й поки дiзнаеться, то пройде час. Але пан електор казали, аби ви з Яном iхали з мiста негайно.

– А я тут до чого?

– Пан електор Штефанович всю цю справу ретельно розiбрав i сказав чого нам усiм варто очiкувати. Позаяк ви, пане, пiд час бiйки вiдступилися вiд тих гультяiв – а ви ж вiдступилися, правда – i перейшли на наш iз Яном бiк, то трибунал розбиратися не буде й долучить вас до свого рiшення. Та й калуська поганка подасть своi рочки[30 - Рочки – позови.] на всiх нобiлiв, що були у домi й мали при собi зброю. Вас, зрозумiло, рано чи пiзно виправдають, але на то пiде час та купа талярiв. І доведеться вам сидiти у князя в спiжарнi[31 - Спiжарня – комора, тут у значеннi «пiд замком».], а може й в пiдземному казематi. Навiщо ж вам, молодому i такому гарному, втрати в здоров’i?

– Але куди я тепер поiду? Хiба до рiдних пенатiв, у Хирлицю?

– То вже все вирiшено, ви не турбуйтеся, – посмiхнулася Скибицька. – Ми з Яном часу не гаяли. Пан електор сказав, що той пан Виговський, з яким ви познайомилися дорогою сюди, вже завтра, не чекаючи на весiлля, вiдправиться до Корсуня. Пан електор вже розповiв пану Виговському про цей прикрий випадок. А Виговський, як i пан електор, однiеi з Яном i вами вiри, ходить до грецькоi церкви та доброго русинського роду. Вiн радо допоможе одновiрцям проти папiжникiв.

– А ви, панна?

– Я римськоi вiри, але ж не в цьому справа.

Мечислава не здивувало, що Скибицька так легко вiдступила вiд iнтересiв католицтва. Вiн вже зрозумiв, що легкiсть числилася серед основ ii вдачi.

– Все це якось несподiвано й навiть смiшно… – у нього розболiлася голова i думати не хотiлося; особливо про те, у яку халепу вiн вляпався на пустому мiсцi.

– Але то не жарти, – посуворiшала нiмфа. – Минулого року такий собi пан Малиновський зайшов до «Корабели», де якраз була сильна бiйка. Вiн лише переступив порiг, коли там зарiзали заiжджого шляхтича, i всi гультяi кинулися навтьоки. Так його, до вияснення подii, протримали аж три тижнi у холодному льосi так, що вiн застудився й невдовзi помер. А тут справа поважнiша. В зарiзаного гультяями не було сестри, замiжньоi за шляхтичем, що ходить у францимирi[32 - Францимир – почт.] самого руського воеводи.

– Ви такi жахи розповiдаете… – новий приступ нудоти змусив сина пiдстарости пiдсунути собi тацю до пiдборiддя. Скибицька допомогла йому. Коли шлунок остаточно звiльнився вiд обiду, Мечислав перепитав:

– То Виговський погодився взяти мене з собою?

– Звiсно. Пан писар про вас високоi думки.

«Високоi думки! – подумки скривився син пiдстарости. – Та вiн лише двiчi розмовляв зi мною, та й то про всякi бздури».

– Сподiваюся, – вголос сказав вiн, – що до завтрашнього дня мене не запроторять до цюпи.

– Не запроторять, – запевнила нiмфа. – Навiть якби Кiт вже поскакав до Калуша, то ранiше, анiж за чотири днi, нiхто сюди з iнтентацiею[33 - Інтентацiя – звинувачення, позов.] не прибуде.

– Ну, звiсно, absens carens[34 - Absens carens – юридичний термiн, що позначае невигiдне становище при тяжбi вiдсутнього – «вiдсутнiй у поразцi» (лат.).], – похизувався судовою латиною син пiдстарости. – А Ревула?

– Вiн гультяй з посполитих, хто такого буде слухати. Та й думаю, йому тепер не до тяжби.

– Так, – посмiхнувся Мечислав, – вiн славно прийняв хребтом те крiсло.

– А вам поки треба лежати, бо ж до Корсуня шлях не близький. Пан електор казав, що там вас шукати нiхто не буде, а якби й вiдшукали, то там е де сховатися i, як то кажуть, inter arma silent legis[35 - Inter arma silent legis – серед зброi закони мовчать (лат.).].

Зося Скибицька також зналася на латинi.

– Коли закони замовкають, починае говорити зброя найманих вбивць, – зауважив син пiдстарости.

– То вiзьмете собi ще одне iм’я. Нехай розпiзнають, що ви це ви, а не який-небудь Дупський.

Напевне нiмфа хотiла розвеселити хворого, але жарт вийшов двозначним.

«А що, – подумав Мечислав, – й назвуся Дупським. Славною такою фамiлiею – Дупським гербу Срака. Це ж буде правдивим вiдображенням мого нинiшнього становища».

Уголос вiн зауважив:

– Не думав я, що пiсля навчань у Галлii прийдеться iхати на самий кордон. Та ще й пiд чужим iм’ям.

– Так то ж лише на пару рокiв, – припустила Скибицька. – І вам, кiнець кiнцем, вийде на користь. На схiдних кресах ви собi знайдете сильного покровителя, або ж вас вiзьмуть до вiйськовоi канцелярii. Тепер туди iдуть всi, хто не може собi посади купити. Один iз моiх приятелiв минулого року поiхав у Лубни до Вишневецького. Тут вiн лише гультяював, бився i тринькав грошi, як от тепер Кiт з Ревулою, а там, не плативши нiчого, зробився цiлим уланським пiдротмiстром. Князь Ярема його полюбив, дав йому землю з хуторами. Я, чесно кажучи, й сама думала поiхати на тi креси, але ж без надiйного сукурсу…

Нiмфа подивилася на сина пiдстарости особливим i довгим поглядом.

Той вiдповiв стриманою посмiшкою i запитанням:

– А хiба ж пан Креховецький не запропонував вам супроводити його до Корсуня?

– О, ви не знаете Яна, – зiтхнула Скибицька. – Вiн такий легковажний та запальний, хоча й видатний лицар. Вiн мав таку добру посаду в Жидачевi, але щось не подiлив з тамтешнiм пiдкоморiем i таке втнув… Я думаю, – перейшла вона на шепiт, – там була амурна пригода. Я чула, що в того пiдкоморiя дуже молода й дуже красива дружина з посполитих. А ви ж, певно, знаете, що незнатнi жiнки страшенно зрадливi, бо ж не мають шляхетного стриму вiд прагнення тiлесноi насолоди. В мене колись була така товстозада хлопка, що вона лише бачила хлопа, як вiдразу ж розсувала ноги. Навiть смердючими дранями не бридилася, така була кiшка.

– І що ж такого втнув пан Креховецький?

– О, пане Мечиславе, то була така неприемна справа, що я, мабуть, не наважуся турбувати нею людину у вашому станi.

– Але ж, Зосю, менi сумно отак лежати та нудитися.

– Я б розважила такого героя, – посмiхнулася нiмфа, – але вiн, на жаль, не мiй герой.

– Отакоi.

– Адже герой увi снi промовляв iм’я якоiсь Артемiди. Я так розумiю, що серце героя вiддано невiдомiй менi красунi.

Можна лише здогадуватися куди б повернула iхня розмова на цьому галантному роздорiжжi, але тут почулися важкi кроки та брязкiт зброi. Сину пiдстарости на якусь мить здалося, що три дукати пропали намарно i до покою от-от увiрвуться княжi люди.

Але за мить вiн побачив Демковича-Креховецького зi свiжими шрамами на обличчi, Виговського у блискучiй кiрасi та ще якогось довготелесого добродiя у жупанi. Зi всiеi компанii писар виглядав найпишнiше. Оксамит i блават оправляли його кiрасу, до якоi майстри приробили золоченi сонця та герб Абданк зi щитом, покритим передiлковою емаллю. Вуса Виговський змастив лоем, вiд чого вони шпичилися як у правдивого французького маркiза.

– О, пан вже прийшов до тями, – замiсть привiтання констатував Креховецький. – То якраз доречно, бо ми збираемо невеличку раду.

– Панна Зося вже певно сказала вам, що iдемо до Корсуня, – припустив Виговський, сiдаючи в присунуте служницею крiсло.

Мечислав зауважив у писаревому голосi прийняте рiшення, що не пiдлягае обговоренню.

– Панна казала, що маемо iхати завтра, – пiдтвердив син пiдстарости.

– Бажано б сьогоднi, але зважаючи на обставини… – Виговський кивнув у бiк довготелесого. – Прошу вашоi поваги до пана Яноша Леваi, – вiдрекомендував вiн трансiльванця. – Пан е вченим шляхтичем, мае знання у лiкарськiй справi i люб’язно погодився подивитися, чи зможете ви iхати верхи.

– Мечислав Данилевич, герба Риля, – син пiдстарости пiдвiвся на лiктях.

– Бачите, пане Мечиславе, до вас прийшли три Іоанни, – латиною мовив трансiльванець. – Сказано у святому переданнi: tres faciunt collegium (трое складають раду). А в iншiй проникливiй книзi сказано, що три Іоанни мають силу пiднiмати з мертвих, себто вiдновлювати некрозну плоть. Повернiть до мене вашу потилицю, щоб я змiг побачити мiсце ураження.








Заскочений красномовством жупанника, син пiдстарости забув про нудоту, присiв i надав свою голову до огляду. Леваi довго вивчав садно, бурмотiв незнаною мовою та проводив пальцями складнi манiпуляцii.

– У вас крутиться в головi? – нарештi запитав вiн.

– Трохи е.

Трансiльванець вiдiйшов вiд лiжка i звернувся до Виговського:

– Я б не рекомендував пану найближчих три доби сiдати на коня. Слизовi комори в його головi розхитанi й, як виглядае, не витримають дорожнього трясiння.

– Це зле, – гмикнув Креховецький.

– Доведеться залишити його тут, – сказав писар.

– На поталу латинникам? – похитав головою здоровань. – Не буде такого.

– Ми не маемо для нього анi карети анi котчii.

– То позичимо вiзка в електора. Довеземо його до Чуднова, а там або зможе iхати верхи, або залишиться в наших. Чуднов – мiстечко православне, латинники там не в бiльшостi. Та й Заславськi нам не вороги.

– Нам було б ближче низом, через Подолiю i Брацлавщину, – зауважив Виговський. – Тепер е нова дорога з Винницi.

– Для того, щоб iхати низом, треба мати гетьманську охорону, – не погодився Креховецький. – Там тепер гуляе товариство, що було пiд Гунею. Кажуть, що весело гуляе, рiже всiх, хто пiдвернеться. Нехай пан Бог боронить, безпечнiше через Чуднов.

– Я можу дати заставу за котчiю, – озвався син пiдстарости.

– Диви, який багатiй, – розсмiявся здоровань. – Думаю, що пан Штефанович за оренду багато не заправить. Але годувати його кучера прийдеться за вашi, пане, грошi.

– Я готовий.

– Тодi на ранок добудемо якусь пристойну повозку. Дiло я кажу, пане Іване?

– Дiло, дiло, – видно було, що думки Виговського далеко. – Мусимо йти.

– А якби сiли з нами за стiл, пане Іване? – запропонував Креховецький. – Та й пан Янош, бачу, ще не споживав дарiв Господнiх на днесь. Марiчка незле куховарить.

– Нема на те часу, – похитав головою писар. – Хоча за пана Яноша казати не буду, може вiн й лишиться.

Виговський сам-один вийшов з обителi нiмфи. Джура з двома кiньми чекав на нього бiля «Корабели». Ще зранку писарю передали пропозицiю Немирича зустрiтися в цитаделi. Виговський радше б посидiв у гостинному домi електора, розповiдаючи його донькам про вiйни та виправи, але вiд зустрiчi в Шпитальнiй вежi в нього залишилось вiдчуття недомовленостi.

Писар вже шкодував, що сказав бiльше, анiж варто казати людинi, з якою маеш лише першу серйозну розмову. З iншого боку, сказано було не до кiнця, виклад його думок збили запитання сенатора про якусь химеру на Масловому Ставi.

І наче освiчений вiн дигнiтарiй, мiркував Виговський, а цiкавиться всяким непотребом, що його у вiйськовому товариствi й обговорювати не прийнято. Писаревi здалося, що вiн розумiе, звiдки вiтер.

Ще влiтку йому розповiдали киiвськi, що серед князiв Республiки вiдродилася давня мода на пророцтва та пошуки фiлософського каменю. Те, що здавалося назавжди кануло в европейську минувшину разом iз добою iмператора Рудольфа, тепер радо вiталося в родових твердинях Конецпольських, Любомирських та Потоцьких. За повноважнi дукати магнати покупали секретнi трактати та алхiмiчнi книги, нобiлi завзято шукали в лiсах вiдьмацькi хатинки, а з Валахii до схiдних воеводств потягнулися провидцi та дивнi екзоти, однi з яких називали себе ченцями лона Мелхиседекового, а iншi – ревнителями Предвiчноi Софii. Вони провiщали воцарiння на Сходi нового Тамерлана, мор, сарану та загибель Речi Посполитоi.

Нова мода не обiйшла православноi верхiвки. В одному лише Межигiрському монастирi харчувалося з пiвдесятка перехожих пророкiв, предикаменти[36 - Предикаменти – висловлювання.] котрих монахи записували на цидули й таемно розсилали потребуючим розумникам. У цидулах розписанi були видiння палючих зiрок та архангельських вiйськ, що прибудуть з небес покарати латинникiв та пiднести на трони сповiдникiв грецькоi вiри.

На тверде переконання Виговського, освiченi магнати, такi як Немирич, мали б не вникати у марення ви-жилих iз глузду дiдiв, а щоденно дбати про зменшення лютоi ненавистi мiж католиками та православними. Чорною хвилею пiднеслася вона перед повстанням Павлюка й от вже два роки ставала все вищою та чорнiшою.

«А скiльки сподiвань було сiм рокiв тому, коли Володислав зiйшов на престол, – згадав Виговський. – Як ми радiли вiдновленню привiлеiв нашоi вiри, якими дифiрамбами вiтали сходження на кафедру Могили. Й де тепер тi сподiвання?»

З цими думками в’iхав вiн до цитадельноi брами, пройшов крiзь натовп княжих клiентiв та благородних жебракiв. Знайомими переходами попрямував до княжого палацу, показав охоронi записку i зiйшов на Шпитальну вежу.

Немирич чекав на нього у самому центрi круглого примiщення. З нього можна було писати картину з козаком Мамаем – голена голова, вуса, шитий золотом буфль та широко розкинутi поли дорогоцiнного каптана. Новий кальян, менший i прикрашений iндiйськими лалами, обмацував склепiння цiвкою диму.

– Я чув, що у мiстi татьба приключилася, – мовив сенатор, лише Виговський переступив порiг.

– Коли благороднi з’iжджаються на свято, то й гультяi до того пiдтягуються.

– А можна й iнакше сказати: благороднi пiдтягують гультяiв.

Виговський вирiшив за краще змовчати.

Пiсля недовгоi паузи Немирич повiдомив:

– Кажуть менi, що ти хочеш збойцiв[37 - Збойцi – убивцi.] на Запорiжжя вивезти.

Виговський зауважив, що сенатор звертаеться до нього на «ти» й не додае «пан».

– Моiх одновiрцiв, що потрапили у халепу, – виправив вiн, додавши голосу належноi твердостi. – Й не на Запорiжжя, прошу пана, а в землi Киiвського воеводства. Тут папiжники на них усiх псiв навiшають, розбиратися не будуть.

– Але ж ти не кажеш, що вони не збойцi.

– Той, кого вбили, сам був винним. Увiрвався з ватагою до шляхетного дому, зчинив скандал, звинуватив православного лицаря в ересi та намагався убити його та господиню дому. Мiй одновiрець оборонявся, а iнший рятував господиню.

– Темна iсторiя, – Немирич повернувся до кальяну.

– Може запросите сiсти?

– Сiдай, – погодився сенатор.

– Пан Штефанович розбирався з цiею пригодою, – на всяк випадок повiдомив писар, коли зiбрав розкиданi подушки i вмостився на них по турецьки. Кiраса не давала зiгнутися i тиснула на стегна.

– І про протекцiю пана електора менi вiдомо, – кивнув Немирич. – Але вiд того сiя, як ти кажеш, пригода не стае свiтлiшою, чи не так? Князевi вже доповiли. Вiн у великому гнiвi.

– На ранок нас тут не буде.

– Не випустять, – похитав головою сенатор. – При обох брамах поставленi княжi наглядачi. Пильнують.

Виговський задумався. Краем ока побачив, що Немирич на нього дивиться.

«Ну й навiщо ти менi це все розповiв?» – подумки запитав вiн сенатора, а вголос мовив:

– За нами правда, Бог поможе.

– Виходить на те, що окрiм Божоi помочi стратегеми у вас немае, – пiдсумував Немирич.

– Будемо мiркувати.

– Мiркуйте, – сенатор заплющив очi; це, серед iншого, могло означати, що розмова закiнчена.

Виговський пiдвiвся, начепив шапку з пером й рушив до виходу.

– Помiркувати удвох не бажаете? – кинуто було в спину.

Писар зупинився, сказав не обертаючись:

– Най дiеться Божа воля.

– Ще б сказали: iншалла[38 - Іншалла – на все воля Всевишнього (араб.)].

Виговський про себе всмiхнувся: таки не почулося, Немирич знову перейшов на «ви».

– Якщо ви, пане сенаторе, чогось пропонуете… – писар зняв шапку, повернувся до кальяну, розслабив ремiнцi на кiрасi, сiв на подушки й потягнув через мундштук диму.

– А якби я склав вам компанiю? – сенатор випустив з рота цiлу хмару диму.

– …?

– А ви б показали менi Маслов Став.

– Показав? – Виговському вперше за весь цей день стало весело.

– Кожному Донату потрiбний свiй Вергiлiй.

– Звiсно. Але ж там не пекло.

– Та й ви не Публiй Марон, – нова хмара диму рушила просто писаревi в очi.

– Ви зможете вивезти нас з мiста? – взяв бика за рога Виговський.

– І не тiльки, – посмiхнувся сенатор. – Вам потрiбна карета для пораненого i я готовий дати вам ii. Безоплатно. А ще я беру з собою охорону, що стане в нагодi, якщо ви все ж таки вирiшите iхати через Подолiю.

– Ви вмiете дивувати.

– Себто?

– Враховуючи, що пан Янош залишився обiдати у Скибицькоi, нiяк не второпаю: звiдки ви знаете про Подiльський шлях.

– Я б нiколи не змушував вченого шляхтича бути нишпоркою. І як ви про таке могли подумати, – скривився Немирич. – І без нього достатньо тих, хто вмiе слухати через комин i борзо бiгати… То як вам моя пропозицiя?

– Пристаю до неi лише через те, пане сенаторе, що вчора не договорили.

– Ну й славно, – кивнув Немирич. – Дорогою знайдеться час для розмов. Цiла купа часу.




5


Двi поставленi на лижви карети, санi з припасами й три десятки верховоi охорони проiхали пiвденну браму опiвночi. Всупереч правилам, драби опустили мiст i не поставили жодного запитання. Коли проминали караульне примiщення, загорнутий у ковдру й обкладений десятком подушок Мечислав ризикнув виглянути у вiконце. Крiзь нерiвне скло годi було чогось побачити. Синовi пiдстарости здалося, що у свiтлi сторожевих кострiв промайнуло Бенахове обличчя, але роздивитися детальнiше вiн не встиг. Пiдбитi залiзом полози проскреготали мостовою деревиною i з’iхали на дорогу. Мечислав подивився на Демковича-Креховецького, який похропував навпроти, полегшено зiтхнув та вiддався на Морфееву милiсть.

У бiльшiй каретi куняли Немирич, Виговський i трансiльванець. Писаря крiзь дрiмоту сягнула думка: як могло статися, що сенатор знехтував церемонiями i поiхав з весiлля ще до того, як молодих повели до вiнця. Адже ж, якщо вiдсутнiсть вiйськового писаря мало хто зауважить, то раптовий вiд’iзд вельможi стане темою для плiток на всю Республiку.

Вiн перебрав рiзнi припущення i зупинився на тому, що в Немирича домовлено з коронним гетьманом. За цiею ймовiрнiстю тягнувся шлейф iнших, й не надто обнадiйливих. По-перше, Немирич мiг бути чiльним шведським вивiдувачем, якому Виговський легковажно гарантував безпеку на вiйськових кресах. По-друге, за спиною сенатора писар вiдчував присутнiсть тiньовоi сили, можливо, бiльш далекоглядноi та своекорисноi, анiж шведи, езуiти й, тим бiльше, Конецпольський. Про третю та четверту ймовiрностi писар вирiшив проти ночi не згадувати.

Вiн перевiрив, чи зарядженi короткi мушкети, що висiли на гаках за його спиною, чи, бува, не попав снiг на колесики та запальнi полички, розкрутив на пiвоберта порохiвницю й поклав шаблю так, щоб не лише миттево витягнути ii зi сховку, але й без додаткового замаху рубати кожного, хто спробуе влiзти до правих дверцят, або ж проб’еться крiзь дах. Вiдтак вийняв з-пiд кожуха iконку з Хрестителем, склав потрiйну молитву та знов повiсив образ небесного патрона на груди. Заплющив очi. Незважаючи на ресори, карета скрипiла та хиталася. Треба звикати.

Вiн вирiшив помiркувати над листами родичiв i своякiв, якi отримав пiсля призначення. Йому писали, що новий чигиринський полковник Закржевський забрав у нотаря ключi вiд церкви й грозився здати ii в оренду, а черкаський полковник Гижицький привiз iз собою двох езуiтiв та розкладний латинський вiвтар, котрий на православне Рiздво винесли перед канцелярiею та правили месу. А потiм повiдомляли про утиснення заслужених сотникiв, якi рубали туркiв ще пiд Цецорою. Попри скарги та тривожнi новини, родичi радiли, що Комаровського змiнили на Шемберга й тому, що iхнiй кревний Іван Остафiйович займатиме чiльне мiсце у вiйськовiй канцелярii. Попереджали його про зрадницькi розмови серед корсунських та переяславських реестрових та жалiлися на втрати майна у згорiлому Трахтемировi.

Хто б сумнiвався, вирiшив писар, що з числа плiток найпершими будуть про вiвтар та ключi вiд церкви. Радiсть родичiв також зрозумiла. Сподiваються на теплi посади та дрiб’язок вiд писаревих хабарiв, натякають на те, що збiднiли в останнiх рокошах[39 - Рокош – бунт, повстання.]. Все це варто врахувати, бо без пiдтримки родинного клану на кордонi не вижити. Треба буде кинути в жадiбнi дзьоби срiбло i золото, призначити своякiв до кiнсонних комiсiй та поставити родичiв бiля кормлiння[40 - Кiнсони – майно; кормлiння – постачання вiйська.].

А ще писали про заколоти. Про навiтнi листи, що пiдкидували пiд пороги полковникам та обшуки на паланках. Для Виговських заколоти не були новиною. Вiд часiв, коли завелося реестрове козацтво, зброднi[41 - Зброднi – заворушення.] та iнтриги серед верхiвки не припинялися. На головнi та старшинськi мiсця завжди пхалися з тих фамiлiй, для котрих змовлятися було як дихати.

Та й простi з козакiв не вiдмовляли собi у мистецтвi доносiв, оббрiхування та зрад. Так було й за свiтлих рокiв, а тепер, пiсля того як жорстко скоротили реестр та вiдсторонили корiнну старшину, вiйсько перетворилося на гадюче кубло.

З непевними передчуттями Виговський пiддався втомi i поринув до сновидiнь.

Всю нiч валка гнала подалi вiд Бродiв i лише на свiтанку зупинилася в землях Руського воеводства. На перехрестi стояв старий трактир, на вивiсцi якого намалювали червоного жеребця. За паперами заклад називався «Тлустим фарижем»[42 - Тлустий фариж – жирний кiнь.], але знавцi шляхових станцiй iменували його «Чворакiем» в знак того, що тут подавали настоянки чотирьох рiзновидiв, включно з «чорною удовою», яка легко валила з нiг найзнаменитiших пиякiв Республiки.

Тут сходилися не лише дороги, але й кордони трьох ординацiй – Потоцьких, Сангушок та Вишневецьких. Ще з часiв Ягеллонiв магнати притримувалися неписаноi угоди, згiдно з якою «Чворакiй» не пiдпадав пiд юрисдикцiю жодного з сильних свiту сього. Тут було визнане мiсце для зустрiчей i перемовин, а господар платив лише королiвськi податки.

Про нього також ходили легенди. Звався вiн Зорка, носив на головi щось подiбне до ярмулки, проте евреi Зорку за свого не визнавали. Називали його циганом та пiдозрювали у поганствi. Сусiди втратили лiк Зорковим рокам. Дiди пам’ятали, що за дитячого вiку бачили його з сивою бородою. Хоча в тi часи за дiдiв правили й сорокарiчнi, Зорка без перебiльшення був мiцним дубом. Подвiр’ям бiгали його правнуки, але пiсля смертi черговоi дружини вiн взяв за себе тринадцятирiчну i зробив з нею свiжого сина. Трактиром вже давно опiкувалась родина його первiстка, проте старий продовжував пильнувати справу та не забував, що там, де вичерпуеться сила патрiарха, починаються свари i зникають грошi. А якщо в окрузi заводилася гультяйська ватага, Зорка ставав на чолi сiмейного рушення, надягав мисюрку i черлену кольчугу, сiдав на здоровенного огира Османа та переслiдував волоцюг не згiрше за шляхетську облаву.

Виговський не вперше зупинявся в «Чворакiю», тут знали i його батька. Попри раннiй час сам Зорка, одягнений у чорний з срiблом кунтуш, вийшов зустрiти гостей. Цiлий загiн його онукiв розбiгся подвiр’ям: хтось розпрягав коней та вiдводив iх до стайнi i конов’язi, хтось розпалював велику пiч у прибудовi, хтось пiдносив чарку вершниковi, хтось струшував снiг з карети – робота знайшлася всiм.

На верхнiх поверхах почалася жiноча бiганина, розвеселилися i застрибали навколо приiжджих кудлатi пси.

Зачувши, що валку очолюе цiлий сенатор, трактирник наказав пiднести до великоi карети золотого кубка з оковитою та круглу хлiбину, ще гарячу. Пiдносила юна дружина, котра з такоi нагоди одягнула намиста та пiдбиту шарлатом шубу з лисячого хутра.

Немирич iз доречними словами прийняв кубка, пiд схвальнi вигуки Зоркових родичiв випив до дна, широко перехрестився та закусив хлiбом. За ним Виговський з Демковичем-Креховецьким та Мечиславом також спробували оковитоi, лише кубки iм пiднесли срiбнi.

– Хто там у тебе? – запитав писар у Зорки, зауваживши жеребцiв при конов’язi.

– Якiсь севруки[43 - Севруки – мешканцi Сiверщини.], – знизав плечима той.

– Давно приiхали?

– Ще з вечора. Якраз перед вами встали з-за столу i спати пiшли.

– Ще хтось е?

– Законники перехожi[44 - Законники перехожi – мандрiвнi монахи.], – Зорка кивнув на крiплення каретного полозу. – На лижвi стояк трiснув. Треба мiняти.

– Треба, – погодився писар. – А що на дорогах?

– Безладдя.

– Татари?

– Гулящi люди. Велика ватага пройшла Днiстром з пiвдня.

– Яка велика?

– З пiвсотнi, е i комоннi.

– Далеко вони тепер?

– А хто iх зна, – знову знизав плечима трактирник i перепитав: – То я скажу хлопцям, щоб зробили вам ту лижву. Та й решту подивитися треба, – вiн перехопив служку з гранню, просто пальцями узяв гарячого вуглика та припалив ним люльку. – Тепер зручнiше санями iхати.

– Зручнiше.

– Карета вгрузнути може, – з люльки вилетiла зграйка димних кiлець.

– Може.

– Так робити?

– Робiть.

– Але доведеться чекати. Коваль запив.

– Як довго чекати?

– Ми його зараз приведемо до ладу, – всмiхнувся Зорка. – Як Бог поможе, то завтра в обiд поiдете.

– А якби швидше?

– Ви ж цiлу нiч iхали, вашим драбам зiгрiтися треба. Та й конi зморенi. Учора небуденного одинця[45 - Одинець – дикий кабан.] завалили, добра буде вечеря, – трактирник кивнув на огорнену сивим димом пiчну трубу. – Запечемо вам вепра з зайцями та яйцями, поки запусти[46 - Запусти – тиждень перед Великим постом, коли ще можна iсти сири та рибу, але вже забороняються м’яснi страви.] не пiдiйшли.

– Королiвська страва, – кивнув Виговський.

– А ви далi на Подiлля? – поцiкавився Зорка.

– Прямуемо на Проскурiв, – пiдтвердив писар. – Вiдтак Брацлавщиною через Винницю й на Корсунь.

– То не добрий план, – похитав головою трактирник. – Там тепер не одна ватага гуляе. Навiть татари того кута обходять.

– А та дорога, яка на Чуднов?

– То вам не сюди, на Гостропiль треба було iхати. Але звiдси можете ще звернути. За Довгим Яром стоiть хоругва Речинського, буде вам спокiйнiше.

– Добрi воi?

– Я Речинського знаю вже лiт десять, твердий намiсник. Та й хоругва в нього не збiрна, всi з волинських i руських рожаiв[47 - Рожаi – роди, сiм’i.].

– Ми порадимось, вирiшемо, – сказав Виговський i рушив до трактиру.



Вечеряли за довжелезним дубовим столом, нагромадженим наiдками та здоровенними флягами. Над всiм тим панував велетенський кабан, фарширований зайцями, перепiлячими яйцями, яблуками та чорносливом. Очолив стiл Немирич, Виговського посадили напроти Мечислава, а Демковича-Креховецького напроти трансiльванця, але мiж двома останнiми опинилася вепрова туша. Далi сiли старшi з сенаторових охоронцiв – мовчазнi бородатi драби в однакових чорних казакинах, шарфах та широких штанях. Товариство випило за його королiвську милiсть та молоду королеву Цецилiю, за митрополита, коронного гетьмана та козацьке вiйсько. Потiм вiддали належне вепровi та його начинцi й знову заповзялися казати здравицi.

Вiдтак розмова закрутилася навколо новин европейськоi вiйни й борзо перестрибнула на галантнi справи. Тут усю увагу забрав собi Мечислав, який повiв про Париж, двiр Людовика та опонуючий двiр Гастона Орлеанського, про тамтешнi амурнi баталii та альковнi скандали. Розповiдати син пiдстарости вмiв, йому добре вдавалося мавпувати розмовнi стилi. Немирич, який знався з оригiналами представлених Мечиславом карикатур, щиро смiявся i просив повторити.

Пiсля чергового паризького анекдоту Виговський запитав в оповiдача:

– А чим саме ви, пане, займалися у Паризii?

– Вiдвiдував фiлософськi диспути та вправлявся в iсторичних писаннях.

– В iсторичних писаннях, невже? – Немирич вiдклав ножа, яким щойно вкраяв здоровенний шмат дичини. – Цiкаво, що за писання?

– Коментарi до «Іудейськоi вiйни» Флавiя, – не без гордостi повiдомив син пiдстарости. – Я ще не публiкував iх, але зачитував уривки в салонi Шапеля, де виступае з лекцiями великий Гассендi.

– Я б теж послухав вашi читання, – запевнив його сенатор. – Колись, за молодих рокiв, отримав iстинну насолоду вiд Флавiевоi книжки. Пiсля незрiвнянних «Записок» Цезаря вона е найправдивiвшою повiстю про вiйну. В тiй царинi я довiряю писанням самих военачальникiв, а не мудрацiям писарчукiв.

– Менi бiльше подобаються Полiбiй i Фукiдiд, – заявив Виговський. – Не бачу приемностi в читаннi спогадiв зрадника, що взяв собi iм’я ката свого народу.

– Радше вiн долучився до родового номена славетних Флавiiв, – зауважив Мечислав.

– Та як би там не було. Хоча б й тричi славетних. Йому довiрили бути воеводою, а вiн зрадив. Те, що не вибачаеться простому жовнiровi, тим бiльше не може бути вибачено воеводi або ж гетьмановi.

– Йосиф Флавiй був полiтиком, – Немирич повернувся до вепровоi ноги. – Воеводою вiн став за полiтичним призначенням, бо у тодiшнiй Іудеi не було шляхетського стану, а громадою керували священики. У вчинках предстоятелiв не варто шукати аналогiй вчинкам шляхтичей.

Креховецький, який спорожнював вже другу флягу й весь цей час дослухався до розмови, не витримав.

– Пан сенатор натякае на тих наших владик, що перейшли в унiю з латинниками? – повiльно, немов пiдбираючи слова, запитав вiн. – Пан сенатор iх виправдовуе?

– Ми говоримо про давнiх iудейських священикiв, – ухилився Немирич.

– Але ж ми iх не виправдовуемо, чи не так, пане сенаторе? – не вгавав здоровань.

– Я лише проти того, щоб порiвнювати.

– Я не про порiвняння…

Видно було як Креховецький напружився на нове запитання, але надворi хтось двiчi вдарив у залiзо й вiдразу по тому пролунав пострiл. Четвiрка з охоронцiв Немирича пiдхопила зброю, каски й вибiгла через тi дверi, котрi виходили до брами. Звiдти почулися крики, псячий гавкiт, вiдтак ще пострiли. Здоровань рушив за драбами, а Леваi вiдсунув миски та виклав на стiл зарядженого пiстоля.

– Що за пуки[48 - Пуки – пострiли.]? – потягнувся за зброею сенатор.

– Подивимось, – сказав Виговський й шаблею загасив свiчки на столi.

Леваi накинув на канделябра плаща. Морок з дальнiх кутiв стрибнув до середини зали, лише вишнево свiтила грань з комина.

– Там темно, як у чорта в дупi, – зауважив писар, обережно заглядаючи до найбiльшого з вiкон.

Його наче хтось почув. Зовнiшнiй морок перекреслила смуга рудого полум’я. Новий пострiл торохнув просто за вiкном. Йому вiдповiли iншi – неблизькi. Коротко просурмили larum[49 - Larum – сигнал «до бою».]. Трансiльванець звернувся до сенатора незрозумiлою мовою, але той його рiзко обiрвав. Цiеi митi до зали забiг хтось з трактирних: у темрявi було не розiбрати. Сину пiдстарости здалося, що це один iз Зоркових онукiв.

– Збойцi! – крикнув той. – Ватага з лiсу!

Пузир, котрим затягнули вiкно, лопнув. Куля дзвiнко пройшлася столом, перевернула кiлька кубкiв й глухо хлюпнула. Певне нирнула до вепрового чрева.

– До бою! – скомандував Немирич, оголив шаблю й повiв решту охоронцiв до бiчноi прибудови. Вхiд до неi з боку зали закривала шкiряна завiса. За нею немов вдарили у котли[50 - Котли – великi полковi барабани.] – невидимi стрiльцi пальнули один за одним, влучили в драбiв; сенатор лише чудом уникнув кулi. Вiн одним замашним ударом розрубав завiсу й тим викрив позицiю нападникiв, скупо освiтлену лампадкою. Збойцi поставили здоровенну скриню поперек прибудови i стрiляли, поклавши мушкети на ii накривку.

– Це севруки! – впiзнав трактирний.

Леваi майже не цiлячись, першим ж пострiлом рознiс голову нападниковi, який необачно висунувся з-за накривки – певно, перезаряджав мушкета. Виговський перехрестився на iкони, перед якими горiла помiчна лампадка, й приеднався до Немирича. Вони обiйшли скриню з двох бокiв, але за нею вже нiкого не було.

– Бiсiв тать, – сплюнув писар, вiдтак насторожився: – Звiдки дим?

– Треба виходити, бо нас тут спалять, – сенатор принюхався, озирнувся на залу, куди вже почали збiгатися жiнки i трактирнi служки; потiм знаком послав до дверей драба з алебардою.

Той перехопив зброю як для атаки, дико гаркнув i вискочив у двiр. Тiеi ж митi, ледь розминувшись з алебардником, до прибудови влетiла стрiла та встромилася в злощасну скриню. Крiзь розчиненi дверi були виднi розкиданi двором смолоскипи та чиесь розпластане на снiгу тiло.

Немирич заклав шаблю за пояс й двома руками зiрвав зi скринi накривку. Захистившись нею, наче щитом, сенатор вибiг з трактиру, а за ним, пригинаючись, рушили Виговський, драби, Мечислав та Леваi. Ще одна стрiла пролетiла над головою трансiльванця, але нiкого не зачепила.

Пiдпаленi смолоскипи лежали на стайнi, але снiг не пiдпускав полум’я до соломи. Зате одна з карет палала, наче ватра.

«Так от звiдки дим!» – зрозумiв син пiдстарости. Через огорожу тим часом перелазили новi нападники, а перед брамою йшов справжнiй бiй: там рубилося зо два десятки бiйцiв, серед яких вирiзнялася постать Креховецького. Мечислав лише на мить зупинив погляд на здорованi, що орудував алебардою, й побiг за Виговським. Той намагався перехопити гультяiв, що виводили зi стайнi коня. Миршавi, одягненi у лахмiття, вони не виглядали на воiв. Побачивши озброених шляхтичiв, тi залишили свою здобич i забiгли до стайнi.

Виговський обiгнув ошалiлого огира, пiдiбрав смолоскип, кинувся за ними. Хтось штовхнув Мечислава, той впав, борзо перевернувся на спину й побачив Леваi. Трансiльванець мовчки показав на стрiлу, що встромилася в снiг поряд iз сином пiдстарости. Мечислав кивком подякував жупанниковi, пiдвiвся й пригинаючись рушив до стайнi. Вiн поспiв туди вчасно – миршавi кидали в писаря всiм, що попадало пiд руку, намагаючись не пiдпустити до себе. Метальний нiж звично лiг у долоню сина пiдстарости. Нiж був гладенькою рибкою – теплою, зiгрiтою бiля тiла й, можливо, тому насиченою його, Мечислава, волею. Нiж не хотiв залишати руку, але воля господаря змусила його вiдiрватися вiд пальцiв, пролетiти кiлька крокiв й глибоко увiйти до брудного тiла; розбiйник не впав. Стояв, дивився на сина пiдстарости, аж поки Виговський не розрубав його шаблею. Другий спробував прослизнути пiд рукою писаря, але шляхтич збив його пiднiжкою; вiдтак ударом кованого чобота зламав вороговi шию.

– До брами, – наказав Виговський.

Мечислав витягнув з ворожоi плотi свою рибку й побiг за писарем. Але при брамi устигли перемогти без них. Креховецький з Немиричем та охоронцями поклали на снiг – кого мертвим, кого скалiченим – десяток з нападникiв, решта чкурнула до лiсу. З тими, що перелiзли через огорожу, впоралася Зоркова родина. Але й оборонцi зазнали втрат. Шiстьох з сенаторських драбiв поранили, одного вбили. Шукаючи золота, севруки наштовхнулися на старого трактирника i розпороли тому черево.

Виговському передали, що поранений господар «Чворакiя» просить його та Немирича до розмови. Шляхтичi залишили Креховецького допитувати полонених i пiднялися на другий поверх, де жiнки накладали на тiло трактирника просотане цiлющими вiдварами полотно.

– Вийдiть, – сказав iм Зорка, коли сенатор з писарем зайшли до покою.

Коли вони залишились утрьох, старий повiдомив:

– От, помираю.

– Старi ведмедi збiса живучi, – примружився на свiчки Виговський.

– Помираю, ясновельможний пане, – сказав й чи то хрипнув, чи то схлипнув Зорка. – І хочу просити вибачення.

– Нема за що, – запевнив Немирич.

– Не розпiзнав розбойцiв… Вам, ясновельможний пане, за карету вiдшкодують й санi дадуть. Я iм сказав.

Далi у покоi запала тиша. Виговському закортiло учинити молитву, вiн поглядом пошукав образiв, проте не знайшов жодного. Лише килимки на татарський штиб прикрашали тут стiни.

– Маю до вас, ясновельможний, уклiнне передсмертне прохання, – Зорка спробував впiймати руку Немирича для поцiлунку.

– Кажи, – дозволив сенатор, але руки не дав.

– Вiдаю, пане, що нинi допомогаете тим, проти кого зведене неправедне звинувачення…

– Через кого провiдав? – нахмурився Немирич.

– Через драбiв ваших, ясний пане.

– Балакучi в мене драби, – кивнув сенатор. – І що з того?

– Прошу заступництва вашоi милостi за свого онука, за Самуiла.

– Проси.

– Вiн, ясний пане, тут нинi перебувае. Вiн хрещений, три роки вчився в Замойськiй академii, але втiк вiд тамтешнього насильства. Вiн вам вiрно прислужить, якщо вiзьмете до Корсуня.

– Чим прислужить?

– Вiн на писаря вивчився i знае службу синкельну.

– Я не бiскуп, синкелiв[51 - Синкел – радник, секретар.] не тримаю.

– Я сам його iспитую, – втрутився Виговський. – Якщо тямущий, вiзьму у писарчуки.

– Дякую вам, неошацованний[52 - Неошацованний – безцiнний.] пане, – Зорка спробував пiдвестися, але скривився вiд болю. – Втiшили ви мене перед смертю, славитиму перед Богом справедливiсть вашу. А це от сукурс, – вiн дотягнувся до шабатурки, що стояла на столику бiля лiжка, вiдкрив ii. – Тут двi сотнi битих талярiв, прошу пана ротмiстра.

– А вiд кого вiн втiк? – поточнив Немирич.

– Вiд людей сварливих i розпусних, що пiд мантiями криють грiхи великi своi.

– Чогось накоiв?

– Нiчого стидного перед Богом, прошу ясновельможного. Нiкого не вбив, не скалiчив, не обiкрав, але не-самовiльно виявив грiхи вельможних. Можете повiрити, перед смертю брехати не буду. Якщо е потреба, присягну релiквiями…

Розмова втомила пораненого. Вiн захрипiв, закашлявся, крiзь полотно проступила кров.

Виговський забрав таляри, вiдчинив дверi, покликав жiнок. Вже виходячи, почув, як Зорка наказуе щось жiнкам, згадуючи iм’я «Самуiл». Шляхтичi спустилися в двiр, де Креховецький якраз почав допит поранених розбiйникiв. Драби припiкли iх залiзом й тi почали розповiдати.

Виявилося, що далеко не всi з нападникiв прийшли з Дикого Поля, ватага майже на третину складалася з холопiв Вишневецьких i Потоцьких, якi на зиму залишали життя мирних хлiборобiв i йшли за здобиччю розбiйницькими стежками. Вiйти про все вiдали, але за долю вiд награбованого закривали очi на промисли крiпакiв.

Лотри сказали, що до нападу на «Чворакiй» iх схилили тi севруки, одного з яких застрелив Леваi, а другий втiк, прихопивши дечого цiнного з Зоркових скринь. Саме тi двое склали план, а минулого вечора приiхали до трактиру пiд виглядом подорожнiх та обiцяли подати знак iншим, коли всi у «Чворакiю» полягають спати. Чим далi розпитували полонених, тим незрозумiлiшими ставали постатi та дii севрукiв. Назвалися вони «дiтьми Соломii», у ватазi трималися вiдсторонено та напустили навколо себе туману. Казали, що прийшли з-за Пiвденного Бугу. Чому севруки здурили своiх товаришiв, невчасно подавши сигнал до атаки, полоненi не знали.

Дiзнавшись про роль «дiтей Соломii», Немирич наказав ретельно обшукати застреленого севрука. Спочатку обшук нiчого не виявив, проте Мечислав показав себе проникливим слiдчим. Син пiдстарости промацав одежину та чоботи розбiйника i знайшов у пiдошвi пергаментний глейт[53 - Глейт – дозвiльний документ, або ж документ, що посвiдчував особу.], виданий канцелярiею Вишневецького на iм’я якогось Яна Видока[54 - Видок – привид, мара.], довiреного челядника руського воеводи.

Прочитавши прiзвище на глейтi, Виговський всмiхнувся. «Кращого для розбiйника не знайти», – подумав вiн. Та й особа патрона нещасливого сина Соломii натякала на таемницi Лубенського двору, до якого полiтика князя Яреми притягувала не лише ручаi европейського золота, але й темних персон з усього всесвiту. Також писар подумав, що челядник заднiпровського державця мiг шукати в Зоркових скринях не лише скорботнi метали. Це було лише припущення, але щось пiдказувало Виговському – в ньому е рацiя. Писар вирiшив повернутися до помираючого та дечого розпитати.

Обличчя Зорки випiрнуло з пам’ятi. Вкрита випотом та мармуровою блiдiстю передсмертна маска. Така ж брехлива, як i всi маски.

Гаман iз талярами вiдтягував пояс пiд кунтушем.

Може, ще встигну, припустив Виговський.

Вiдтодi, як вони з Немиричем залишили другий поверх трактиру, сморiд тут став вiдчутнiшим. Бiля Зорки писар знайшов чи не всю його родину. Жiнки i дiти плакали, насупленi чоловiки в овечих кожухах та вовчих шубах обступили ложе патрiарха.

Той був ще при свiдомостi. Побачивши Виговського, трактирник пiдняв руку, закликаючи писаря до себе. Очима показав на юнака, що тримав над узголiв’ям срiбний ковчежець. Якби не чоловiчий одяг, Виговський прийняв би його за дiвчину.

– Ти Самiйло? – запитав у юнака, навмисно перекроiвши iм’я на козацький лад.

– Так, милостивий пане, – той впав на колiна i припав губами до писаревоi руки.

– Я хотiв би поговорити з ним, – Виговський показав на трактирника, – без свiдкiв.

– Вiн вже не балакае, пане, – мовила старша жiнка.

Насупленi чоловiки запитально дивилися на писаря.

В очах трактирника вiн зауважив щось подiбне на переляк.

Певне, думае, що я прийшов вiдмовитись, зрозумiв вiн. Тому сказав:

– Я дав тобi, Зорка, свое шляхетське слово i воно е незламним. Хотiв лише дечого взнати. Але, якщо не можеш говорити…

Крiзь хрип старого промкнулися калiчнi слова. Лушпайки вiд слiв. Виговський не второпав нiчого, але родина зрозумiла. Всi, крiм Самуiла, залишили покiй. Старший iз синiв вийшов останнiм, зачинивши за собою дверi.

«Самуiл буде за тлумача», – подумки погодився писар.

– Чого насправдi шукали тi севруки? – запитав вiн. – Вони ж не за грошима сюди приiхали.

Зорка певний час лежав без найменшого руху, вiдтак показав очима на юнака. Той звiвся з колiн.

– Вони шукали його? – на мить Виговському здалося, що його дурять.

– Мене, – пiдтвердив Самуiл.

Вiн дивився на писаря темними очима, якi пасували б якiйсь красунi зi степового хутору; в непевному свiтлi i його погляд i його врода здалися Виговському мальованими темперою на iконнiй дошцi. В цьому хлопцевi було щось моторошне, щось зовсiм чуже i цьому трактиру, i тутешнiм людям. За ним вгадувалася якась люта пустка, але вона не була родичкою навколишнього снiжного запустiння.

Писар звернув допит на Самуiла:

– Кого образив?

– Нiкого, пане.

– Навiщо ж тебе шукали?

– Щоб вбити.

– …?

– Дечого вiдаю.

– Мусиш менi сказати.

– То, пане, недобре знання.

– Чим недобре?

– Вiд нього вам буде лише гiрше.

– Менi вирiшувати, не тобi.

– Але ж…

– Я тепер твiй пан i володар. А також пан i володар твоiх грiхiв та всього твого знання.

– Готовий, пане, вам у всьому коритися, – колiна в юнака пiдгиналися; видно було, що воля залишила його розум.

– То корися.

Навiть при свiчках було видно як пурпур вiд темного волосся до пiдборiддя залив обличчя Самуiла. Вiн ще якусь мить вагався, а потiм нахилився до вуха Виговського й швидко зашепотiв.




6


Врештi-решт Мечислав змушений був визнати, що на схiдних шляхах дроги зручнiшi за карети i котчii. Пiсля Гострополя дорога у звичному розумiннi зникла, злилася з незайманим заснiженим простором, й лише просiки в заростях та дiбровах вказували на присутнiсть тракту. Лижви весело шарудiли снiгом, сонце висiло праворуч – на пiвдорозi помiж багряною стягою, що пiдносилася над обрiем й лазуровою банею зенiту. Вiд морозу сина пiдстарости вiдокремили хутряний одяг, овечi лiжники та широкий запон з ведмежих шкур. Пiд ним вони лежали утрьох – вiн, Зорка-молодший та поранений в ногу драб. На поворотах приходилося мiцно триматися за боковi палi: дроги заносило, мало не перевертало. Час вiд часу санному потягу приходилося зупинятися й очiкувати на сенаторську карету. Їi тягнула шестiрка коней, але важка коробка просувалася з пригодами, зариваючись в глибокий снiг, зачiпаючись за корiння i каменi.

Креховецький також обрав дроги. На виiздi з Гострополя до нього приеднався Леваi, який вiдступив свое мiсце в каретi пораненим. Невдовзi й Немирич з Виговським пересiли на коней. Вони iхали вiдразу за передовими, спiльно з ними вдивляючись в закорчованi та порослi вербами балки.

У молодому лiсi, серед осик, охоронцi сполохали невелику ватагу, що чекала на когось простiшого. Побачивши комонних, розбiйники кинулися тiкати й лише двох догнали мушкетнi кулi. Перший збродник вiдразу стрибнув на той свiт, другий на кiлька хвилин затримався в цьому. За одягом у них впiзнали козакiв. Певне, цi були з залишкiв товариства, котре пiд час рокошу ходило пiд гетьманом Гунею. Пригода пiдштовхнула шляхтичiв до продовження розмови, початоi у Шпитальнiй вежi.

– Ви чули, що сказав князевi Хмельницький, коли вони обсервували Кодак? – поцiкавився Немирич.

– Той анекдот про manu facta manu distruo?

– Так.

– Хочете знати мою думку?

– Для того й спитав.

– Це придумано для виправдання Хмельницького.

– Виправдання?

– При Масловому Ставi вiн виглядав жалюгiдно. З польського боку на нього дивилися як на дволичного змiя, котрий мало чим вiдрiзняеться вiд посаджених на палi, а з протилежного – як на клiента Конецпольського, що вiдступив вiд братiв по вiрi заради закрiплення за собою Суботова. Наслухався вiн проклять, не позаздриш.

– Але кому потрiбно виправдовувати його у такий дивний спосiб?

– Йому самому, – оглядаючi посрiблену панораму, Виговський запалив люльку. – А з iншого боку, iсторiя з manu distruo вигiдна таким, як осавул Барабаш.

– …?

– Цей хоче бути найвiрнiшим собакою гетьманiв, тому плiтка про Хмельницького-оракула йому вигiдна. Адже в нiй сотник грозить ледь не новим рокошем. Такого нiколи не поставлять на чолi вiйська. Барабаш, як всiм вiдомо, мрiе про булаву. Якби Потоцький з Яремою не вперлися, вiн би ii мав.

– А якщо, пане писарю, я вам скажу, що iсторiя правдива, що сам гетьман про неi свiдчив?

Певний час Виговський iхав мовчки. Люлька його пригасла.

– Якщо так, то Хмельницький бiльш небезпечний, анiж менi здавалося, – нарештi сказав вiн. – Дивно, що гетьман вiдпустив його з Кодака.

– Вiн все ж таки чигиринський сотник.

– Так, – Виговський раз за разом викреслював каменем iскру, але люлька залишалася мертвою. – Чигиринський сотник.

– Ви думаете, що маневр Хмельницького вдався i що вiн повнiстю виправдався в очах товариства?

– Думаю, так, – кивнув писар, коли димок завiявся над чашкою. – Навiть якщо товариство й не вiрить йому до кiнця, вибору в запорожцiв немае. Вони зараз сповненi мстивого духу. Шукають руського Гедеона, або ж Макавея, шукають, аж землю риють, – вiн примружився на золотаво-рудi переливи пiвденного обрiю. – Може й вiдшукали.

– Можливо це тiльки пустi чутки, але менi розповiдали, що Хмельницький схильний до чарки, балачок у шинках та до хутiрського сибаритства. Що вiн ласий на золото i товстих жiнок… – Немирич припалив свою люльку вiд писаревоi. – Дивна вдача як для руського Макавея.

– Чутки загалом не пустi, – пiдтвердив Виговський. – Той Зиновiй полюбляе мiцнi наливки, та й пишною плоттю не бридиться. Проте такi схильностi фасаду не заважають. Вiн, як вам, певне, вiдомо, з корiнних шляхтичiв Абданку. Син героя Цецорськоi баталii, про якого перебендi спiвають, та й сам у тiй баталii обсмалився. Навчався в езуiтському кублi, але не звернув на папiжництво. Бiгло вмiе латиною i високому листуванню навчений. Товариство, хоч-не-хоч, таке враховуе, особливо родовiд. Там розумiють, що безроднi i неосвiченi павлюки з гунями лише до першоi значноi пригоди. Та й сильнi свiту сього з такими за стiл нiколи не сядуть, перемовин не вестимуть, землi не дiлитимуть. А з Хмельницьким вестимуть. Самi, певне, знаете, що в його суперечках зi спадкоемцями Даниловича його милiсть король виступав медiатором[55 - Медiатором – арбiтром.].

– Слушними е вашi думки, писарю, – кивнув сенатор. – Але на нового Свидригайла, про якого ви мрiете, сей багатогранний муж не тягне.

– Отож бо, – Виговський сплюнув. – Утiм, моцно тягне на великого ворохобника, пiсля якого залишиться здоровенне попелище.

– Не бути Хмельницькому великим князем руським, – мовив Немирич з невизначеною iнтонацiею, чи то ствердно, чи то з iронiею. – Не того неба птах, та й не з того гнiзда.

– Але ж ми, пане, почали не про князя, а про Макавея.

– Думаю, що часи макавеiв i гедеонiв у наших степах минули. Подii останнiх рокiв зламали хребта степовому рокошу. Тепер настала черга перекопського царя[56 - Перекопський цар – Кримський хан.]. Як тiльки Республiка остаточно закрие цього звiра у лiгвi, Украйна стане новою Елладою, а Лубни – новими Атенами.

– Чому ж не Киiв?

– Тому що новi Атени потребують нового Периклеса.

– Високо ж ви, пане, цiнуете Ярему.

– Цiную за його дiями, а не за його славою, – знизав плечима Немирич. – Вiн явив всiй Європi приклад правителя, який збирае навколо себе талановитих та завзятих, не зважаючи на iхню знатнiсть та придворнi вмiння. Поки митрополит зi Свiтольдичем ностальгують у Киевi за церковними привiлеями, а ви тут – за божевiльним Свидригайлом, Ярема перетворюе Лубни на столицю рясного краю, звiльняе поселенцiв вiд податкiв, залюднюе Дикопiлля, наповнюе фарнi ринки зерном, а свою скарбницю еврейським золотом.

– Аби та люднiсть й те золото йому боком не вилiзли.

– Поки що не вилазять. Навпаки.

– До пори, до часу, пане сенаторе, до пори, до часу. Великi успiхи призводять до великоi заздростi, а велика заздiсть – до великих руйнувань. Що буде, коли тi полiтики, якi штовхають Республiку до Вiдня, i Хмельницький-змiй знайдуть спiльну мову?

– Велика коронна полiтика, пане каламарнику, любить героiв i переможцiв. Великi короннi полiтики Гембицький та Оссолiнський далеко у Варшавi, а Хмельницький глибоко в дупi, – нагадав Немирич. – Та й ми з вами не провидцi, щоб так далеко заглядати в майбутне. До речi, – всмiхнувся вiн, – коронний гетьман тепер захоплений юною пророчицею, яка повнiстю солiдарна з вами.

– Щодо чого?

– Щодо руйнувань, попелища, нового Свидригайла та iншоi апокалiпси. До речi, коли мова йде про друге пришестя Свидригайла, великий гетьман уявляе собi зовсiм не Хмельницького.

– А кого ж?

– Невже не розумiете?

– Нi, – пiсля довгоi паузи похитав головою Виговський.

– Я не вiрю.

– Пiдкажiть.

– Мова йде про ясновельможного й дуже амбiтного родича Свидригайла.

– Ви знов про Ярему? – нарештi здогадався писар.

– Не я, пане, а великий i мудрий Конецпольський, – розсмiявся Немирич. – Але це мiж нами.

– Звiсно, – на обличчi Виговського здивування мiшалося з невдоволенням. – Ви бачили ту пророчицю?

– Мав сумнiвне задоволення. Вона брудна, розбещена та хитра, як i належить iстиннiй шахрайцi. Хоча, думаю, пану Яношу така кассандра сподобалася б. Але, ясна рiч, не в напрямi жiночих принад.

– Ваш друг е посвяченим у якесь знання?

– Самi в нього спитайте, – сенатор раптом пришпорив жеребця, махнув нагаем i помчав заснiженим полем.



Тим часом на тих дрогах, що першими iхали за верховими, також розмовляли про полiтику. Молодший Зорка вiдразу пiсля знайомства почав розпитувати сина пiдстарости про Францiю та обставини европейськоi вiйни. Маючи нагоду представити своi стратегiчнi мiркування, Мечислав розгорнув перед юним спiврозмовником широку картину змагань та iнтриг. Вiн вiдразу натякнув, що не е безумовним симпатиком iмператора, хоча бiльшiсть його европейських знайомих твердо стоiть на боцi Габсбургiв. Розповiв про спустошенi землi, якi все ще не можуть оговтатися вiд насильств та грабункiв, що чинили там найманцi Валленштайна i Тiллi.

З перелiку безумовних злочинiв, вчинених полководцями iмператора, син старости видiлив руйнування Гейдельберзького замку, романтичного гнiзда Пфальцських курфюрстiв, красою якого захоплювались найвидатнiшi поети i художники. Вiн описав спаплюженi сади Фрiдрiха П’ятого, де вогонь i ненависть перетворили на нiщо цiлу архiтектурну симфонiю. Повiдав про опоганенi та розграбованi княжi покоi, де батальйони щурiв бiгають дрантям iз дорогоцiнних гобеленiв, картин та античних рукописiв.

Згадав, серед iншого, що бачив якусь iмперську армiю, що проповзала землями Богемii i детально описав Зорковi колосальнi пивнi бочки, якi неквапно й велично рухалися за цим вiйськом, наче якiсь допотопнi чудовиська. Син пiдстарости повiдомив, що за iмперськими вiйськовими статутами кожний ландскнехт мае право на щоденнi п’ять пинт пива. Тому покiйний генералiсимус Валленштайн свого часу замовив баварським бондарям двiстi небачених до того часу мандрiвних бочок, кожна з яких мае вiсiмнадцять здоровенних колiс i рухаеться зусиллями двадцяти кiнних пар або ж дванадцяти волiв.

Зорка негайно пiдрахував, що для одночасного перемiщення двохсот бочок-левiафанiв потрiбно чотири тисячi кiнних пар або ж майже двi з половиною тисячi волiв. Вiн висловив сумнiв, що нинiшня Імперiя спроможна утримувати таку неймовiрну кiлькiсть тягловоi худоби лише для виконання пивних привiлеiв вiйська. До свого сумнiву вiн додав, що навiть нещадне пограбування нiмецьких князiвств навряд чи змогло б пiдтримати ресурси армii, яка тягае за собою обози з пивними вмiстилищами, спiвмiрними з морською потворою, що проковтнула Іону.

На те Мечислав вiдповiв, що бочки могли замовити на перспективу военних рокiв. А також нагадав, що европейськi краiни нинi ведуть вiйну нового типу, котра, серед iншого, передбачае задоволення щоденних потреб усiх вiйськовикiв, а не лише родовитого лицарства, як велося за минулих часiв. Вiн також припустив, що й давнi римляни отримували перевагу над вiйськами варварiв не в останню чергу завдяки тому, що римськi регiментарii у тодiшнiх виправах та облогах турбувалися не лише про вигоди та захцянки аристократii, але й враховували природнi вимоги простих жовнiрiв. Така концепцiя, зауважив вiн, виводить з себе не лише можливiсть, але й необхiднiсть неозорих обозiв, котрi перетворюють сучасну армiю на рухоме мiсто. Воно ж неминуче спустошуе войованi та сумiжнi землi своiм паразитичним способом iснування.

Син трактирника охоче погодився з такими аргументованими припущеннями й так довiрливо притиснувся до Мечислава, що той вирiшив за краще запитати в Зорки, що саме примусило його залишити навчання у Замостi та ще до початку весни пуститися в мандри. Самуiл густо почервонiв i вiдразу став похожим на прегарну монастирську послушницю, котру на базарi запитали про соромiцьке. Зорка повiдав iсторiю про дидаскала[57 - Дидаскал – вчитель.], який ненавидив смаглявих спудеiв, вважаючи iх наслiдками богопротивних шлюбiв християн та представникiв пiвденних племен, покараних Всевишнiм ще за бiблiйних часiв. Той дидаскал буцiм-то влаштовував обшуки та вiдправляв на екзекуцiю зненавиджених ним спудеiв, у яких шкiльнi нишпорки знаходили гральнi карти, тютюновi припаси або схованi пiд одягом пласкi фляги з зiгрiваючими напоями. Покарання вiдбувалося на задньому дворi академii. І жодна з карних церемонiй не проходила без присутностi оного дидаскала. Вiн не лише дивився за тим, аби били безжально, але й вимагав вiд пана екзекутора застосування вимочених в оцтi шкiряних батогiв та присипання битих спин сiллю та перцем.

Син пiдстарости згадав, що читав про щось таке у заяложених зшитках зi школярськими новелами, спрямованими проти професури, та затаiв пiдозру.

Радше за все, вирiшив Мечислав, молодший Зорка у Польщi був переслiдуваний якимось впливовим сановником, якому подобалися юнаки. В Парижi вiн наслухався про такi iсторii й навiть був присутнiм на фiлософському диспутi, де обговорювались любовнi смаки давнiх еллiнiв та римлян, котрi, як вiдомо, надавали перевагу вродливим хлопцям. Вiн згадав, як один iз паризьких володарiв думок, цитуючи Петронiя i Катулла, дуже переконливо розповiдав про переваги врiвноваженого та звiльненого вiд старосвiтських забобонiв життя, у якому е мiсце як для медових обiймiв Каллiсто так i для пряноi грайливостi Ганiмеда.

Мечислав подумки поспiвчував юнаковi, вирiшив не розпитувати далi й на тому iхня розмова вичерпалася.



На других дрогах нiяких розмов не велося. Креховецький дрiмав, а трансiльванець курив люльку й мовчки придивлявся до обрiiв, де засипанi снiгом дiброви та колодязнi зводи час вiд часу порушували геометричну одноманiтнiсть.

Вiн згадував про зустрiч iз чоловiком, що також називався Леваi, хоча й не належав до сiм’i, в якiй з’явився на свiт i змужнiв Янош. Інший Леваi за походженням та знаннями входив до числа лицарiв давнього i шанованого в закарпатських краях ордену та мав дозвiл безкарно радити князям Семиграддя. Мандруючи свiтом, вiн добрався до Індii й винiс звiдти вмiння знаходити в звичних речах несподiване суще. Про себе лицар казав, що отримав при народженнi суху долю i жилаву цiкавiсть.

Розпочинаючи своi мандри на схiд, Янош вирiшив за доречне поспiлкуватися з однофамiльником. Вони зустрiлися у помiстi лицаря, занедбаному, але ще гордому гербами та мiцними мурами, що були закладенi з правильною молитвою та ювенiльними жертвами. Зграi велетенських псiв бiгали цим помiстям, охороняючи його не гiрше за драбiв. Господар наказав псам мати повагу до гостя i провiв його до верхнiх покоiв, з вiкон яких було видно пiвденнi схили Карпат. Вiн налив до пузатих келихiв ракii, такоi мiцноi, що в Яноша перехопило подих.

Це дало йому кiлька хвилин на роздуми та врятувало вiд пустих передмов про незвiданi землi та шляхетнi бажання. Вiн сказав лише, що iде на схiд з дорученням, про яке присягнув не згадувати, але хотiв би звiдати щось суттеве про тi краi, котрим присвятить наступнi роки життя. Вiн зробив наголос на словi «суттеве».

Однофамiльник вiдставив келих, ретельно витер губи, подивився на Карпати й почав говорити. Вiн сказав, що за горами на схiд лежить безкрайня рiвнина. На нiй зустрiчаються пагорби i висоти, але гiр немае. А там, сказав вiн, де над площиною не панують гори, всю владу забирають собi рiчки. Десь далеко на пiвночi, мовив вiн, е недоступне марнотним мандрiвникам мiсце, з якого витiкають всi рiчки Сходу, але воно не обов’язково знаходиться на земнiй поверхнi. Промовивши це, лицар подивився на обличчя Яноша i спитав його, чи вiн розумiе, про що йдеться.

Той кивнув. А щоб у спiврозмовника не виникло сумнiву, вiн зiгнув руку в знак впiзнання та неголосно вимовив слово «Пардс», яке означае чотири потоки, якi спрямованi до чотирьох сторiн свiту; профани бачать лише частину Пардс, яка проявляеться у виглядi великих рiчок, а посвяченi знають про те, що тими великими рiками тече не лише вода.

Лицар кивнув у вiдповiдь й бiльше не вiдволiкався на перевiрки. Вiн сказав, що рiка Данапрiс, один iз потокiв Пардс, протiкае великою схiдною рiвниною й що вже багато тисячолiть знаючi люди приходять на ii береги, тому що свого часу благословила Вона береги цi й не забрала свого благословення навiть тодi, коли люди Заходу i люди Пiвночi здрiбнiли, розмiняли цiле на множинне та вiдступилися вiд Неi. Лицар сказав, що десь бiля Данапрiсу, там, де в нього впадае рiчка з червоною назвою, е заповiдне мiсце, в якому дрiмае велика сила, згорнута в кiльця, наче спляча змiя.

Це мiсце, наголосив лицар, рiка насичуе не водою, а тим свiтлом, яке, за словами апостола, «засiваеться у приниженнi, а зростае в славi». До цiеi локацii, сказав вiн, можна застосувати еврейське слово «луц», що означае ядро мигдалю, а також слово зi жрецькоi мови iндусiв «камала», що означае осердя лотосу. Це мiсце позначене незримим стовпом, що еднае небо i землю. Тому священний принцип «як вгорi, так i внизу» проявлений там буквально як еднiсть трьох правдивих тинктур i трьох свiтiв – свiту Яви, свiту Права i свiту Нави.

Лицар нагадав про писання Геродота та закликав Яноша вiдвiдати це мiсце для пiзнання тих речей, про якi неможливо прочитати в книжках та зрозумiти з накреслень. У цьому мiсцi, сказав вiн, схованi зерна майбутнiх змiн. Тi, хто тепер володiе берегами Данапрiсу, не вiдають про них. Цi володарi стурбованi накопиченням багатств та примноженням грубоi сили, тому вони зневажають джерела тонких енергiй та поклоняються лише демонам влади i золота. Вони вважають себе послiдовниками Спасителя та його Матерi, але не розумiють анi сутностi принесеного спасiння, анi того, ким насправдi е Матiр. Тому вони спотворюють шлях i несуть за це покарання, потерпаючи вiд бунтiвникiв та бусурманських атак.

Треба знайти тих, хто зможе прийти на змiну слiпим служителям золота, сказав лицар. Треба дати iм ту малу дещицю знання, яку вони зможуть вмiстити. Якщо iм вiдкриеться iстинне бачення, вони доторкнуться до кiлець змii-сили. Якщо вони до них доторкнуться i розбудять свiтлi енергii, то подужають збудувати в степах Новий Гелон – мiсто правильне, неосквернене, де зберуться великi мужi заради великоi справи. Треба iм допомогти.

Пiсля розповiдi однофамiльник долив до келихiв ракii i вони ще довго сидiли мовчки, вливаючи в себе пекучий напiй та заiдаючи його яблуками i солониною.

Тепер, пiсля багатьох мiсяцiв мандрiв, Янош Леваi продовжував дивуватися проникливостi почутих суджень. За цей час вiн устиг познайомитися з багатьма представниками мiсцевоi шляхти, спiлкувався з мiстянами i хутiрськими. Чим далi просувався трансiльванець, тим бiльше зустрiчав одномiрного войовничого духу сполученого з кастовою гордiстю та грошелюбством. Це в рiвнiй мiрi стосувалося як благородних, так i простих, незалежно вiд племенi i походження. Священство майже не вiдрiзнялося вiд своеi пастви. Спочатку вiн пояснював це браком освiти та потребою щоденного виживання в землях диких i прикордонних. Але з часом йому все бiльше здавалося, що тутешнiх людей зводить на манiвцi всюдисуща сила, котра е не стихiйним натиском життя, а мае щось подiбне до суверенноi волi. Сила, якою просякнуто все навкруги i яка йде вiд тутешнiх грунтiв, плодючих та насичених давньою кров’ю.

Можливо, це енергiя сплячоi змii-сили, мiркував Леваi. Проте, не виключено, все якраз навпаки, i вiн вiдчув подих древнього могутнього зла, котре пануватиме тут доти, доки не прокинеться грiзна змiя. Вiн сподiвався, що прояснить натуру сили в секретному мiсцi бiля Данапрiсу, про яке казав його однофамiльник. У розмовах з Немиричем та iншими освiченими тубiльцями згадувалося особливе, овiяне легендами, мiсце вiйськових нарад та зборiв старiйшин. Назва його – Маслов Став. Саме туди прямував тепер трансiльванець i прагнув опинитися там не пiзнiше весняного рiвнодення, коли сонце охоче допомагае сповiдникам свiтла.

Янош витрусив попiл з люльки й подивився на Креховецького. Здоровань вже не спав. Вони зустрiлися поглядами.

Так, сказав собi Леваi, в цьому воiнi видно природний розум та сильну волю, яка е вiдзнакою його касти. Але й у ньому живе дух одномiрноi войовничостi, який рано чи пiзно зруйнуе всi його здобутки.

Наче почувши його думки, Креховецький скривив хитру мармизу й пiдморгнув трансiльванцевi.



У час, коли Виговський обдумував слова Немирича, а трансiльванець згадував розмову з карпатським лицарем, син пiдстарости перебував на межi сну i реальностi.

Йому здавалося, що вiн кермуе тими волами, якi з останнiх сил тягнуть зимовим трактом бочку-левiафана. Громаддя з букових дощок i дубових крiплень хиталося, скрипiло й стомлювалося за його спиною; хмiльне озеро билося в дерев’янi стiни, бродило i пiнилося; з його вiбруючих рухiв виходив неспокiй.

Сплячий боявся, що бочка не витримае, рiдина розiллеться, а його скарають. Вiн знав, що залiзнi ободи мiцно стягують дошки, що майстри не лише викували й вправно зiгнули залiзо, але й укрiпили його таемними замовляннями. Проте вiдав вiн й те, що рано чи пiзно навiть наймiцнiша матерiя срединного свiту досягае розгубленостi, трiскае i рветься.

Раптом вiн вiдчув поряд iз собою чиюсь присутнiсть. Вiн скосив оком й впiзнав Калiпсо, закутану в соболине хутро. Хитрi очi дивилися на сновидця з-пiд срiблястих хвостiв, нашитих на татарську шапку.

– Привiт, Артемiдоросе, – почув вiн шепiт й навiть не став обертатися. Вiн знав, що з другого боку сидить Кассандра й навiть знав те, що хутро на нiй лисяче. Жовтогаряче, наче пожежа.

– Ми з сестрою тепер зрозумiли, чому ти «подарований Артемiдi», а не «подарований Афродитi», – повiдомила Калiпсо. – Минулого разу ти напустив туману, але тепер вже все ясно, як бiлий день.

– Як бiлiсiнький день, – повторила за нею Кассандра.

– І чого ж вам ясно? – син пiдстарости вставив свое запитання мiж двох стогонiв бочки.

– Тебе подарували богинi-незайманцi, а не тiй богинi, що вiками не злiзае з чоловiчого прутня, – мовила крiзь смiх Калiпсо.

– Ти не коханець, ти балакун, – пiдтвердила Кассандра.

– Погонич волiв, – знущалася далi лiва.

– Святенник i боягуз, – тепер вже й права смiялася.

– Чого вiд мене хочете?

– Щоб ти припинив опиратися натуральнiй силi.

– Я й не опираюся.

– Опираешся, – вже без смiху сказала Калiпсо. – Бiля тебе вмлiвав вiд пристрастi чарiвний хлопчик, а ти лежав як замерзла колода i розбалакував про вiйну. Хiба ти розумiешся на вiйнi? Тобi лише бочками кермувати.

– Ви демони, – здогадався сновидець. – Геть вiд мене!

Вiн гаряче зашепотiв Ісусову молитву. Смiх спокусниць сповз на тихе хихотiння й звiдкiсь знизу пролунав страхiтливий трiскiт.

«Бочка!» – верескнув Мечислав; вiн вiдчув, що летить у прiрву. За мить щось крижане та пекуче затопило весь всесвiт, нахабно забилося до рота i носа. Крик захлинувся.

Вiдтак мiцна рука висмикнула сина пiдстарости зi снiжного полону.

– Яка ще до дупи бочка? – почув вiн веселий голос Креховецького. – Якщо ви, вчений пане, так мiцно спатимете у цих вутлих санках, то вони перекидатимуться при кожному поворотi.




7


Вони встигли до Корсуня якраз перед вiтряними дощами, що перетворюють шляхи на болото. Саме мiсто справило на сина пiдстарости гнiтюче враження. Майже три чвертi його займав погар, вцiлiлi будинки здавалися сплющеними i вбогими, й тiльки пiд захистом Корсунського замку перебувало з пiвсотнi капiтальних споруд. Над цитаделлю гордо стримiла свiжа костьольна вежа, а над бастiонами пiднятi були шатри i знамена, увiнчанi золоченими сферами.

Мечислав ще на пiд’iздi вiдчув, що знаходиться поряд з вiйськовою резиденцiею. Далеко перед Корсунем iхню валку перехопили роз’iзди з мiстових козакiв, якi перевiрили глейти та попередили, що при мiськiй брамi пильнують жовнiри, котрим наказано ретельно шукати зброю. З того часу, як комiсар наклав обмеження на служби в грецькому обрядi, не проходило й ночi, щоб у землях Корсунського полку не знаходили вбитих. Старший роз’iзду доповiв новому вiйськовому писаревi: вже тиждень розшукують збойцiв, що припинили життя лiценцiату Вепровському.

– Серед вас латиннiкiв не бачу, – глянув козак на дроги. – Проте не варто легковажити. Мiстом швендяють гультяi. Одного садять на палю, а десять балують.

– Комiсар у замку? – поцiкавився Виговський.

– Три днi тому, пане писарю, з панцирною хоругвою й двома сотнями лейстрових[58 - Лейстрових – реестрових.] рушив до Переяслава, – рапортував козак, стишив голос, пояснив: – Паланковi бунтують.

– Хто в мiстi за старшого?

– Полковник Чиж.

– Вартове гасло?

– «Заремба».

– Звiдки таке?

– На брамi жовнiри пiдротмiстра Ковалевського герба Заремба.

– Шемберг не ставить козакiв в караули?

– Не довiряе, пане писарю, – похмуро глянув старший. – Нi на мiдь, нi на залiзо не довiряе. Всi козаки i попи в нього «курви». При гарматах i в казематах самi поляки.

Виговський кивнув, злагодив шапку з бiлим старшинським башликом, виiхав в авангард валки. Знаменний з немиричевих пiдняв сенаторського бунчука.

Так вони й минули браму, не дозволивши обшукiв та зберiгши походний порядок. Вже залишили за спиною пожарище i посадськi новобудови, коли на замкових бастiонах помiтили бунчук та привiтали сенаторську мосць пострiлом з мортири. Цiеi митi вiтер розсунув хмари, виглянуло березневе сонце.

«Добрий знак», – вирiшив Виговський, пришпорив iноходця й помчав просто до замкових мурiв, аж багно стрибнуло з-пiд копит на паркани i низькi дахи.



Мечислава i Зорка мiсцевi спрямували до фарного двору, де з часу пожежi давали притулок пiдтвердженим козацьким сиротам та рiзного штибу кандидатам. Отримавши вiд сина пiдстарости шестак, тамтешнiй возний (який побажав, щоб його називали «цехмейстером») дав приiжджим ключа вiд горища тамтешньоi кам’яницi. Оглянувши забруднене голубами примiщення, Мечислав вирiшив, що як для шляхтича герба Риля подiбне мiсце е сугубою ганьбою, проте як для втiкача воно достатньо просторе, тепле та вiддалене од сирiтського вавилона. Свою кобилу, яку подорож геть знесилила, вiн поставив до вiйськовоi стайнi, де довелося давати залог одразу за тиждень фуражування.

Ледь вони з Зорком розклали свiй скарб, «цехмейстер» навiдав iх та поцiкавився, як кандидатiв записати. Довелося збiльшити його деннi прибутки ще на таляр, пiсля чого син пiдстарости став козачим сином Максимом Завадою, а внук трактирника – козачим сином Мелетiем Побiяшним. «Цехмейстер» завiрив обох, що справжнiх iмен iм у писарствах називати не доведеться, адже в самому Корсунi для таких, як вони, приблуд так чи iнак посад не буде. Втiм на Запорiжжi, або ж у полкових канцелярiях, казав вiн, тутешнiй запис iм сильно поможе. Мечислав пiдозрював, що возний дурить iх, як циган цорку, проте за таляром не шкодував.

Адже невiдомо, розважив вiн, коли саме пан сенатор з паном писарем звершать своi високi справи та подбають про своiх молодих клiентiв. А до того не виглядало мудрим ходити майданами та шинками пiд сiмейними iменами. Тим бiльше, що Корсунь аж кишiв комiсарськими нишпорками, шпиками Потоцького та просто любителями заробити на ближньому.

Владнавши справу з житлом, новоспеченi козацькi сини рушили iсти й пити. В Корсунi шинкiв було утричi бiльше нiж у Бродах. Проте деякi з них вiдкривали дверi лише в базарнi днi, а в пристойних ербiгах[59 - Єрбiг – трактир.] вже сидiли гамiрнi зграi вiйськовикiв. Тому Мечислав-Максим, зупинив свiй вибiр на простацькому пiдвалi, де лави стояли на бочках, а глиняний посуд вкрився чорною кiркою. Тутешне вино здалося iм розведеним, вiд оковитоi несло бражкою, тому вони зупинили свiй вибiр на слив’янцi.

Пiсля недовгоi кулiнарноi суперечки кандидати замовили вареникiв з кислою капустою, солених огiркiв, горiхiв та соломахи. Поки несли закуску, молодi люди вжили з пiвглека палючого напою. Пили вони з легким серцем, вiдчуваючи наближення весни та подiеву свiжiсть, особливо гостру у прикордонних землях. Вони зауважили напругу на обличчях корсунських обивателiв, втiм не надали iй особливого значення. Пiсля повстань та реестрових комiсiй козацький край вертався до мирного життя й все прикре виглядало лише вiдлунням бунтiвного минулого.

Якоiсь митi, коли випите пустило тiлом чергову теплу хвилю, синовi пiдстарости здалося, що настав час для повного порозумiння з Зоркою. Хлопець виглядав доброзичливим i спокiйним на вдачу. Вiн не намагався прирiвняти себе до шляхтича та визнавав Мечиславову першiсть в знаннях. Син пiдстарости мiркував про те, аби мати його за джуру, й лише пiдозра стояла мiж ним i рiшенням.

– Так що там сталося у Замостi? – запитав вiн, коли перед ними поставили миску з варениками.

Мечислав спостерiгав, як його запитання малюе знаки напруження на Зоркових вилицях. Спочатку вони спалахнули пурпуром, вiдтак пiшли плямами. Розслаблений слив’янкою, внук трактирника не встигав збудувати мiцноi оборони.

Вiдчувши це, син пiдстарости рушив у лобову атаку:

– Лише не кажи, що якомусь там довбаному дидаскаловi не сподобався колiр твоеi шкiри. Я б скорiше подумав, що надто сподобався.

Плями на вилицях побiльшали, а в очах Зорка з’явилася вперта тiнь. Вiн сказав з незвичною твердiстю в голосi:

– Я присягав не розповiдати.

– Я тебе не засуджую, – кивнув Мечислав. – У Паризii зi школярами вiдбуваються рiзнi пригоди й нiхто не виводить з того фатальних присудiв. Людська природа, як вчать фiлософи, слабка i грiшна. Проте, якщо нашi фортуни йтимуть паралельними курсами, я б хотiв знати, чого сподiватися вiд тебе.

– Як то «чого сподiватися»?

– Даю слово шляхтича, що все лишиться помiж нами.

– Все?

– Те, що сталося у Замостi.

– Але ж я присягнув, – обличчя Зорка повернулося до свого звичного кольору.

– І кому ж?

– Писаревi, – мовив пiсля мовчання Зорка, вiдтак одним довгим ковтком спорожнив чарку. – Дiдо на смертному ложi доручив мене пану Виговському.

– То ти тепер не в своiй волi?

– Я служитиму пану Виговському так, як служив би рiдному.

– І вiн про тебе все знае?

– Вiн знае те, чого знаю я. І про що нiхто, крiм нас двох, не буде знати, – син трактирника карбував слова так голосно, що на них почали обертатися.

– А, зрозумiло, – скривився Мечислав. – Либонь престрашною е тайна сiя… Ну, дай пан Бог здоров’я тобi i пановi писарю.

Вiн також випив до дна i взявся за вареники. Й лише тепер вiдчув, як пече йому в шлунку.



Корсунський полковник Кирило Чиж прийняв Виговського у найпросторiшiй iз замкових свiтлиць. З ним були вiйськовий осавул Буднiвський, сотник Нестеренко та каламарник церковного вишколу, в сутанi з дрiбними срiбними гудзиками. Старшини уважно переглянули писаревi папери, пiдписи на них i печатки.

Поки вони розбирали писане й тиснене, Виговський розглядав старшин. Чиж досягнув того вiку, коли будь-якi новини лише обтяжують чоловiка. Його вибляклi очi дивилися стомлено й без цiкавостi. Скалiчену руку полковнику пiдв’язали широкою оксамитовою стрiчкою. При кожному ii перемiщеннi той морщився, можливо вiд болю. Буднiвський виглядав на старого лиса. Його вихудле тiло губилося в розшитому шнурами жупанi та просторому кунтушi. Наче якийсь товстун розвiсив свiй стрiй на придорожному хрестi та прикрутив до нього голену голову. Зате Нестеренко горою натискав на стiл, могутнi м’язи пiд переливчастим шарлатом напиналися ядрами.

– Ну от, i на писаря дочекалися, – пiдсумував вивчення грамот Чиж. – Он Левко, – вiн глянув на Буднiвського, – все боявся, що його з осавулiв перепишуть на каламарника.

Вiйськовий осавул нiчим на таку заяву не вiдповiв, натомiсть, не дивлячись на Виговського, сказав:

– Клейнод тобi вручить сам пан комiсар. Одразу, як вiн повернеться, зберемо сотнi i присягнеш перед вiйськом. Решту старшин до присяги привели.

– Ти, пане Іване, останнiм лишився, – кивнув Чиж.

– У реестрi писаря не означили, – навiщось згадав Нестеренко. – Король хотiв Хмеля, а гетьмани не хотiли.

– Не так все було, – махнув здоровою рукою Чиж, але не став пояснювати, як було насправдi. Натомiсть повiдомив: – Доки тебе, пане Іване, призначали, писарськi справи вiв пан Теодор, – полковник показав на сутанника. – Ми йому сильно дякуемо, але ще треба вивезти половину староi канцелярii з Трахтемирова. Пан комiсар не хотiв, щоб це робили без чинного писаря, та й сам грозив подивитися в тi папери. Тут у нас всi кричать, що записи знищують i спотворюють. Треба все зладувати, може й крику поменшае.

– Зладую, пане намiснику, – пообiцяв Виговський. – Вiдразу вiзьмуся за звiрку реестру i бенефiцiй, – вiн глянув на дверi, де нудилися джури. – Тут, пане намiснику, зi мною прибув пан сенатор.

– Щось вiн до замку не доiхав… – Чиж зняв з пояса бурштинову люльку, взявся набивати ii тютюном. – Нам, правду кажучи, лише цього еретикала не ставало, – вiн ткнув соломинкою в жаровню, перенiс вогонь до люльки, припалив, пустив дим. – А от чого, скажи менi, вiн тут забув? – i згадавши, що Виговський все ще стоiть, наче перед комiсiею, кивнув на порожне крiсло по праву руку вiд себе:

– Сiдай, пане Іване, на належне тобi мiсце.

– Сенатор цiкавиться старожитностями, – писар вiдчепив шаблю, сiв.

– Старожитностями? – насторожився Буднiвський.

– Вiн зi своiм стольником паном Леваi, хоче оглянути тi яри, де колись були поганськi капища.

– І чого вiн там шукае?

– Не вiдаю, – знизав плечами Виговський. – Якихось скарбiв, певне.

– Якi там скарби, – пихнув димом Чиж. – Звiдти всi скарби давно викопали.

– Всього не викопали, – Нестеренко й собi запалив люльку. – Батько знали одну вiдьму, що жила пiд Масловим Ставом. Вона казала, що е там казан у землю вкопаний. Вiн такий здоровенний, що в ньому одразу сiм волiв можна зварити, а важить як пiвсотнi конiв. Вiн там глибоко в землi. Татари колись його дiстати хотiли, на мiдь порубати. А казан той не дався нехристям, ще глибше в землю зайшов. Вiдьма до того казана ходила, ворожила на ньому.

– Байка, – буркнув Буднiвський. – Немиричу треба не в Маслов Став. Йому треба до Лисянки, головна вiдьма там живе.

– Ти про старостиху? – Нестеренко марно намагався розпалити люльку.

– В Лисянцi тепер живе вдова старости Даниловича, най вiн з миром спочивае, – пояснив Виговському Чиж. – Всi кажуть, що вона там вiдьмачить та дiвок своiх мордуе. Може Левко й дiло каже. Якщо по тим справам, то кращоi сенатору не знайти. Але навiщо йому те все? Кажуть, що кальвiнiвськi вiдступники старим поганством бридяться.

– Коли в Лободи жiнка збiсилася, то старостиха допомогла, – докинув Буднiвський.

– В лiс ii водила, – пiдтвердив Нестеренко. – А з лiсу та прийшла тихою. Кажуть, що вагiтна тепер.

– Отож, пане писарю, – всмiхнувся осавул, – передасте сенаторовi: якщо треба з когось вигнати бiса, то нехай iде до Лисянки.

Один iз пiдстрелених у трактирi драбiв не перенiс дороги. Немирич сам поiхав домовлятися про панахиду. Пiп, що правив у Михайлiвськiй церквi, погодився взяти до свого дому поранених та порадив сенаторовi зупинитися за мiськими укрiпленнями, у садибi сотника Манойловича. Немирича така резиденцiя влаштовувала. Тим бiльше, що садибу укрiпили не згiрше вiд замку – обвели ровом, опасували частоколом та пiдняли над укрiпленнями двi бойовi вежi.

Сотник на все Киiвське воеводство славився своею гостиннiстю. Цей немолодий вже, проте жвавий та сангвiнiчний черевань приймав iменитих подорожнiх, не зважаючи на iхне племiнне походження, вiросповiдання та без огляду на мiсцевих плiткарiв. Вiн мав впливових друзiв й серед них вiйськового осавула Ілляша Караiмовича, з яким вiдслужив не на однiй вiйнi. Вiн також був не проти у добрiй компанii помiркувати про сиву старовину й терпiти не мiг прихильникiв Длугоша. Лише зачувши про сарматське походженя шляхти, Манойлович червонiв i починав суперечку. В основу шляхетського стану вiн ставив хазар, про яких знав все, що можна було вичитати у вiзантiйських хронiках та бревiарiях. Свого часу вiн полонив знатного татарського мурзу й вимiняв на нього дорогоцiнну шаблю, якою нiбито володiв сам хазарський каган. Ця релiквiя висiла у сотниковiй свiтлицi, виблискуючи дамаською сталлю та величезним смарагдом, вмонтованим у рукiв’я.

Найпочеснiших iз гостей Манойлович садив на красне мiсце пiд шаблею. Якщо у Корсунi про когось казали, що той «впав пiд лезом», то мова, радше за все, йшла не про воiна, зарубаного у битвi. Так звикли казати про заiжджих шляхтичiв, що необачно вступили у питне змагання з господарем хазарськоi зброi i були переможеними мiцними настоянками, тужливими пiснями та сотниковим красномовством.

Священик з Михайлiвськоi церкви, спрямовуючи Немирича до гостинного череваня, жодном словом не згадав про ритуали його хлiбосольства, а iнших речникiв сенаторовi не трапилося. Тому вiн сiв пiд шаблею i velis nolis втягнувся у нескiнченну вервечку здравиць та цитувань вiзантiйськоi премудростi. Настоянка, що ii цього разу обрав Манойлович для пiдтримки розмови, називалася у нiмцях «чорною удовою», в угорських краях «змiiною жовчю» а в землях Речi Посполитоi «a limine»[60 - А lemine – вiдразу («з порога») (лат.)]. Остання з назв свiдчила, що настоянка мала пiдступну властивiсть дуже швидко вiдправляти дегустатора спочатку до царства мiркувальноi непевностi, а вiдтак – до Морфеевих обiймiв.

Компанiю сотниковi i Немиричу склали Янош Леваi та родич Манойловича, ключар Воскресенського монастиря Трифон, славний тим, що йому двiчi, або й тричi вдалося перепити сотника.

Як годиться, до свiтлицi запросили перебендю. Дiдуган у розшитiй пiвнями свитцi заспiвав про козацьку недолю:

Ой козак чумакуе, козак бурлакуе,
Пропив сiрi воли та чорнi корови,
Нiгде дома не ночуе…

Послухавши пiсню, звелiли пiднести перебендi чарку та, по молитвi, приступили до застiльного ритуалу.

Пiсля здравиць на честь короля, королеви та коронного гетьмана, коли вже бiльш як пiвпiнти «змiiноi жовчi» опинилося в сенаторському шлунку, сотник розправив плечi, спрямував висвiтлений погляд просто в очi Немиричу й запитав, що той думае про сарматiв.

Сенатор дипломатично вiдповiв, що не дуже впевнено почувався би в бесiдi, яка б оберталася навколо племен настiльки давнiх, що вiд них не дiйшло до теперiшньоi доби анi власних письмових свiдчень, анi спискiв царiв i династiй.

Вислухавши таку вiдповiдь, сотник замислився, а Трифон непевно похитав головою. Вiдтак монастирський ключар виголосив здравицю за достойних князiв Церкви, всечесних отцiв та всiх обiтникiв i постникiв у пiдсоннi.

Всi випили, пiсля чого Манойлович запитав у Трифона, чи не тiшить раптом iхня достойна компанiя сатану тим, що просто напередоднi Великого посту вживае мiцнi настоянки, якi звеселяють душу та вiдволiкають стадо Христове вiд благочестивих розмислiв.

На те монастирський ключар вiдповiв, що до початку посту залишилося ще бiльше доби, а сам вiн давно розмiрковуе над вiдомою дозвiльною формулою, яка, хоч i притаманна латинникам, втiм базована на правдивiй соборнiй основi та глибоких джерелах: liquidum non frangit jejunum[61 - Liquidum non frangit jejunum – рiдина не порушуе посту (лат.).].

Сотник iз повагою вислухав родича, супроводив латинську формулу кiлькома схвальними кивками та запропонував випити за вченiсть, яка звiльняе людину вiд забобонiв, але при тому залишае ii серед добрих овець вселенського стада.

Пiсля тосту знову заспiвав перебендя. Вiн завiв давню чумацьку пiсню про вози, що риплять iз-за гори, iз-за кручi.

Коли дорожня пiсня вичерпалася, Манойлович знову спробував повернути розмову на сарматiв iз хазарами, проте наштовхнувся на ввiчливий i послiдовний опiр як сенатора, так i трансiльванця.

– Чув я, що новий писар Виговський iхав з вами, пане Юрiю, вiд самих Бродiв, – ключар повернув бесiду на iншу дорогу.

– Так, – кивнув Немирич, – ми зазнайомилися з паном писарем у замку коронного гетьмана.

– А в нашому замку кажуть, пане, що вiйськовi старшини питали у Виговського про вашу мосць, а той iм свiдчив, що ви, пане, шукаете в наших землях старосвiтських скарбiв.

– Невже? – зачувши щось близьке його натурi, пожвавiшав Манойлович. – Хазарських скарбiв?

– У вашому замку чогось не дочули, – посмiхнувся Немирич. – Я лише просив пана Івана доправити мене до Маслового Ставу, мiсця iсторичного, де предки нашi збиралися на ради i вiча, й де вершився покон давнього козацтва.

– Давнього хазарства, – виправив сотник. – Там, там все починалося.

– Що саме? – не втримався Леваi й отримав несхвальний погляд вiд сенатора.

– Це мiсце нинi зганьблене, – раптом спохмурнiв Манойлович. – Там принижено козацтво, там у нас вiдiбрали батькiвськi клейноди i поставили над нами худородних мазурiв. Ми повиннi його очистити, повернути йому славу.

– Очистити?

– Кров’ю змити нашу ганьбу…

– Бусурманською кров’ю, – уточнив Трифон.

Сотник здивовано подивився на нього. Втiм за мить зрозумiв i погодився:

– Бусурманською, звiсно ж…

Вiн дочекався, поки дорiвняють чарки й пiднiс свою так високо, що вiдблиск вiд ii срiбного боку впав на лезо хазарськоi шаблi.

– За те вип’емо, зацне панство, щоб пан наш король Володислав пiдняв святого хреста над цареградською Софiею! – проголосив Манойлович.

– Нехай буде так! – пiдтримало панство.

– Ми стоiмо на тому, що у всi вiки найвищим у нас е держава, – процитував Катона Немирич й одним ковтком спорожнив чарку.

– Істинно так, пане сенаторе, iстинно так, – пустив сльозу сотник й дав знак наповнити чарки. – А щодо Маслового Ставу, то я там часто полюю i з псами, i з кречетами. З радiстю справив би на вашу честь, пане Юрiю, – вiн поклав руку на серце й вклонився до сенатора, – превелику мисливську забаву, але християнам у пiст заборонено проливати кров не лише людську, але й решти божих тварей.

– Я в жодному випадку не став би обтяжувати вас, пане Михайло, своiми захцянками, – так само приклав руку до серця Немирич. – Просив би лише дати менi людину, яка добре знае тi мiсця. Решту беру на себе.

– Поiдеш з паном сенатором? – звернувся Манойлович до Трифона.

– Я б з радiстю, але ж наш iгумен… – ключар похитав головою.

– Правду каже, – кивнув сотник. – Ігумен в iхнiй кiновii[62 - Кiновiя – чернецька гуртожитна комуна.] зело суворий. Але ми знайдемо вам мужа вправного, котрий все в тих ярах провiдав. Вам би перед тим правило[63 - Правило – лiтургiя.] вiдстояти.

– Я домовлюся, – пообiцяв Трифон. – Зранку поiдемо до монастиря.



Ранком до горища, де спали Мечислав iз Зоркою, завiтав джура Виговського. Вiн довго гримав у дверi, перш нiж йому вiдкрили й ледве впiзнав у розпатланiй i геть поблiдлiй особi юнака, що тиждень тому залишив трактир «Чворакiй». Намагаючись зайвий раз не знаходитися в напрямi Зоркового дихання, джура передав наказ писаря, зачекав, поки поблiдла особа натягувала свитку, шапку i чоботи, та повiв ii до замкових покоiв.

Мечислав навiть не помiтив, що його товариш залишив горище. Вiн бачив сни з Кассандрою i Калiпсо, якi вимучували його кпинами та дражнили своiми принадами, крутився на прiлiй соломi та клично стогнав.

Коли Зорку привели перед писаревi очi, той разом з вiйськовим суддею розбирав скарги вдових сотничих. Комiсар Шемберг навмисно залишав такi безнадiйнi позови на волю та сумлiння пiдлеглих. Сотничихи привели цiлий натовп родичiв i челядникiв – свiдкiв сусiдських розбоiв – та принесли ворохи старих гетьманських грамот, вжертих плiснявою та покраплених воском. Люднiсть щiльно стояла за дверима канцелярii та намагалася заглянути до свiтлицi. Звiдти ж лунав жiночiй лемент. Щоб промкнутися до Виговського, джурi довелося попрацювати нагайкою.

Залишивши свару на судейських, вiйськовий писар вийшов до заднього покою, де стояли скринi з реестром та грамотами. Писарчуки, без слiв зрозумiвши начiльного, вибiгли з архiву. Джура перевiрив закапелки, став за дверима.

– Славно святкуеш, – оцiнив Зоркiв вигляд Виговський. – Парсуна[64 - Парсуна – портрет, тут в значеннi «обличчя».] геть зелена.

– Пробачте менi, ваша мосць, – опустив голову онук трактирника.

– Записався у возного?

– Так, ваша мосць. Записан Мелетiем Побiяшним, козачим сином.

– Козачим сином… – гмикнув писар. – Ну, нехай.

– Дякую вам, ваша мосць.

– За вiщо?

– Що серед справ державних згадали про мене, нiкчемного, й не побридилися звiрською моею личиною.

– Личина iстинно звiрська, – всмiхнувся Виговський. – Але я кликав тебе не для того, щоб личиною твоею тiшитися. Вiдомий тобi сенатор зупинився в садибi сотника Манойловича, зацного брехуна та донощика гетьманського. Сказали менi, що вони там всю нiч про щось домовлялися. Пiдеш туди, але так, щоб тебе не побачили сенаторовi драби. Випитаеш у сотниковоi челядi, що там та як. Особливо питай в жiноцтва, воно до тебе благоволитиме. А якщо сенатор поiде кудись, то вивiдай куди саме й мерщiй до мене. Якщо справишся, то визначу тобi мiсце при канцелярii, Мелетiй, козачий сину.




8


В останню нiч перед Великим постом Паллiда опинилася в зубах лихоманки. Дiвчину витрушувало й викручувало, ii вiбруюче ество викидувало з себе iжу та виводило з потом щось iдке й кисле на запах. Переляканий Лiбр верещав i кидався на охоронцiв, аж поки тi не доповiли про хворобу гетьмановi, а той не розпорядився вислати до пiдземелля палацового медикуса.

Сивий вiрменин, що лiкував Конецпольських ще з днiв Хотинськоi вiйни, оглянув дiвчину, похитав головою й щось буркнув про марказитовi солi[65 - Марказит – вiсмут.]. Алхiмiк роздратовано подивився на золотi перснi, що глибоко вросли у медикусовi пальцi, й поцiкавився, чи, бува, не мае в достойного колеги товченого тiбуронiусу.

– Tiburonius? – спантеличився той.

– Lapis lazuli[66 - Lapis lazuli, tiburonius – давнi назви лазуриту (лат.).], – пояснив Лiбр. – Той, що е в мене, вже був пiдданий кальцинацii й не годиться для лiкування. Якщо е потреба, я вам вiдшкодую.

– Ви думаете, що в малоi чотириденна лихоманка?

– Переконаний, що iй допоможе сметанкова емульсiя зi згаданим товченим мiнералом.

– Я, колего, все ж таки рекомендую марказитову сiль. Вона найкраще допомагае при лихоманках, що навiдують перебуваючих у пiдземеллях.

– А я не збираюся труiти ii вiсмутом. Брати Голанди застерiгали вiд такого лiкування.

– Я не знаю таких медичних авторитетiв, – скривився медикус. – Утiм це ж ваша дитина й тiльки вам вiдповiдати перед Всевишнiм за ii життя i погибель.

– То ви, колего, дасте менi тiбуронiусу, або ж Lapis lazuli, якщо на те ваша ласка?

– Я пришлю вам двi унцii безоплатно, – пообiцяв медикус, приклався носом до флакончика з благовонiем i поспiшив залишити похмуре корiння Арматноi вежi.



Як i передбачав Лiбр, емульсiя вiдiгнала демонiв-масикiм i свiдомiсть Паллiди повернулася з астральних блукань. Цiлу добу дiвчина зiгрiвалася пiд горою кожухiв, а потiм вiдiрвала батька вiд справ. Лiбр якраз закiнчував сублiмування в алуделi, коли Паллiда пiдвела голову i повiдомила:

– Ми залишаемо цю нору.

Вiд несподiванки алхiмiк ледь не розбив реторту-приймач, на стiнках якоi срiблилася плiвка сублiмованоi речовини. Вiн обережно поклав приймач на стiл, сiв на краечок лiжника й спробував заглянути в доньчинi очi.

– До тебе прийшло знання?

– Так, – пророчиця вiдкинула край кожуха, ii плечi бiлiли у бруднiй темрявi, наче мармуровi. – Тут вже небезпечно.

– Але ж я от-от вироблю тинктуру… – промурмотiв Лiбр, повернувся до реторт i зменшив полум’я пiд випаровувачем. – До молодого Мiсяця залишилося менше тижня.

– На Киддуш Лебанах[67 - Киддуш Лебанах – у кабалi так позначають ритуал освячення новонародженого Мiсяця.] небезпека змiцнiе.

– Ти впевнена?

– Так.

– А куди ми пiдемо?

– На схiд.

– Схiднiше вiд цього сходу? До Тартарii?

– Так.

– А що там?

– Призначення.

– Це неправильно, – тяжко зiтхнув алхiмiк. – Тiльки я пiдiйшов до стадii Лева, тiльки вийшов на арканiчний шлях, як знову все руйнуеться. Там, у Тартарii, лише варвари, якi не вiдрiзняють iстинного золота вiд пiдлоi амальгами. Там Мистецтво не потрiбне нiкому. Та й дiстати необхiдних iнградiентiв не вийде.

– Лише там наше призначення.

– Тобi сказав якийсь дух?

– Не дух.

– А хто?

– Все було, як того разу у Празi.

– Багатойменна?

– Ми не можемо тут залишитися. І не лише тому, що Вона невблаганна. Якщо залишимося, нас вб’ють.

– А де ми там дiстанемо грошi?

– А де ми дiставали грошi у Празi?

– Ти переоцiнюеш своi принади.

– Хiба ж я не бiла троянда ночi? – дiвчина вислизнула з пiд кожухiв, явивши вбогому просторовi свое скульптурне, наче виточене рiзцем Бернiнi, тiло. – Хiба не гармонiйне вмiстилище Пневми?

– Радше вмiстилище Нефеш, – буркнув Лiбр, проте не змiг вiдiрвати погляду вiд Паллiди, тiло якоi немов свiтилося, а волосся хвилями спадало на мiцнi стегна.

– Нехай i Нефеш, – посмiхнулася пророчиця. – Але навiть в столiтнiх старцiв вiд цього, – вона обома долонями повiльно провела стегнами й мiж стегнами, волога зблиснула на ii пальцях, – твердiють прутнi.

– Як давнi майстри проектували властивостi золота на мiдь i бронзу, так i Вона спроектувала своi властивостi на твою плоть. Попри все, я радий, що свого часу допомiг цiй проекцii.

– Так навiщо ж ти кажеш, що я переоцiнила своi принади? – змавпувала батькову манеру дiвчина.

– Ти ще дитина. Твое тiло лише дозрiвае до слави.

– Тiло не метал, воно досконале на рiзних стадiях. Просто форми досконалостi вiдмiннi. В Тартарii вельможи цiнують свiтанковi станцii досконалостi.

– Субстанцii, так, – кивнув Лiбр. – Серед хiмiкiв також були адепти, якi настiльки прив’язувалися до здобутих ними тинктур, що забували про мету Мистецтва. Вони доводили тинктури до неймовiрноi концентрацii, до perfectio, але на тому й зупинялися. Унiя арканiчних елементiв залишилася для них недосяжною.

– Поки ми доберемося до золотих дворiв Тартарii, мое тiло дозрiе до найдовершенiшоi форми. Я з’явлюся в диких землях за Борисфеном, огорнена непереможною вродою, – Паллiда повiльно виструнчилась, дугою вигнула спину й зробила «мiсток», торкнувшись долонями до пiдлоги.

– У Тартарii тебе зачинять в якому-небудь сералi, а мене зроблять при тобi евнухом, – зiтхнув алхiмiк, уважно спостерiгаючи за еволюцiями доньчиного тiла. – Варвари полюбляють такi жарти.

– Не бiйся, не зроблять, – Паллiда звелася на ноги, наблизилась до розпеченоi пiчки. – На сходi живуть рiзнi люди, але там е особлива порода людей. Сильнi мужi до вiнця переповненi чоловiчою силою. Єство мое прагне iхньоi сили, прагне Sal barbarum, прагне народжувати вiд тих мужiв бiлошкiрих руйнiвникiв всесвiту. Я знайду там князiв i каганiв, якi насиплять перед нами стiльки битих монет, скiльки потребуе Мистецтво. А ще ми купимо тобi юну наложницю з твердим тiлом i невсихаючим лоном.

– Краще купи менi пiчку з вугiльною вежею i керованою горiлкою.

– У тебе, татечку, буде найправильнiший атанор[68 - Атанор – пiчка для пiдтримання постiйного вогню.], – пообiцяла Паллiда. – А також найчорнiший вуголь та найгнучкiша i найгарячiша з тартарiйських наложниць. Але нам треба думати не про пiчки i паливо, а про те, як звiдси вибратися.

– Якого роду небезпека на нас чатуе?

– Гетьмановiй дружинi донесли, що ii чоловiк вчащае сюди не лише за елiксирами i правдивим золотом.

– Вона знае все?

– Так.

– Ти знаеш хто донiс?

– Яке це мае значення, – знизала плечами пророчиця. – Може той бридкий езуiт, а може якась плiткарка, що спить з охоронцем.

– Гетьманчиха спробуе нас знищити, – кивнув Лiбр пiсля довгого мовчання.

– Недовго чекати.

– Тобi вiдомо, що саме вона робитиме?

– Пам’ятаеш кульгавого iталiйця, який купав мене в ослячому молоцi?

– Забути важко.

– Той ще був жартун… – дiвчина криво всмiхнулася. – Вiн казав менi, що зброею аристократки е отрута. Мав рацiю. Гетьманчиха знайде трунок i заплатить тим, хто доправляе нам iжу.

– Може бути, – спохмурнiв алхiмiк. – От, холера… Тепер я не iстиму.

– Я перевiрятиму iжу.

– Ти, дитино, навчена на арсенi i ртутi. А якщо та жiнка купить рослинний трунок? Тут повно вiдьом, здатних зробити настоянку з поганок або й «бiлу дiву».

– Треба вшиватися.

– Буде не легко.

– Без зовнiшньоi допомоги не вийде, – пiсля довгого мовчання визначила Паллiда. – А в мiстi дуже мало знайомих.

– Я знаю, до кого звернутися, – перейшов на латину Лiбр. – Але ти маеш прикинутися смертельно хворою.

– І що?

– Скажемо гетьмановi, що тобi потрiбнi лiки, про якi не вiдае його вiрменський болус[69 - Болус вiрменський – засiб вiд проносу.].

– Ну й iм’я ти придумав для товстуна, – розсмiялася дiвчина. – А якщо гетьман не схоче, аби сюди приходили стороннi?

– Спочатку не схоче, а потiм згадае, як воскресав у тобi його мертвий прутень, – алхiмiк не без темного задоволення зауважив, що його донька здригнулася; ледь помiтно, але здригнулася. Вiн здивувався власнiй зацiкавленостi, на всяк випадок прислухався до своеi внутрiшньоi порожнечi; проте там, як i всi останнi роки, панував холод.

Лiбр провiв крiзь думки кiлька охоронних формул, сухими губами прошелестiв невимовлюване iм’я i вголос мовив:

– Зрештою, не обов’язково зустрiчатися саме тут. Треба лише сказати кiлька слiв.

– Я розумiю, – кивнула Паллiда. – Ти закличеш того аптекаря-еврея, у якого купував галицький камiнь? А якщо гетьман скаже тобi написати рецептуру й вiдправить до аптеки болуса?

– Тодi… – алхiмiк на хвилину задумався й цiла система зморшок, що нагадувала султанську тагму, ускладнила його чоло. – Тодi я присягну забороненими iменами, що навiть заради тебе не стану дiлитися з ним секретом. А вiдтак присягну, що лише дам аптекаревi таемну складову засобу та усно передам iнструкцiю. Буду бити себе в груди, валятися в нього пiд ногами, обiцяти все на свiтi.

– Може спрацювати, а може й нi, – дiвчина застрибнула пiд кожухи. – Гетьман не дурник.

– Нiхто й не вважае його дурником.

– Правильно.

– Утiм, профанам – профанне.

– А профанкам – прокляття.

– Не будемо про це, – повертаючись до реторт, Лiбр показав на стiни. – У казематах роблять хитрi шпарини.

– Я б давно вiдчула.

– Марс береже обережних.



Минуло три доби, перш нiж до княжого замку покликали аптекаря Пiнхаса. Конецпольський дозволив батьковi хвороi зустрiтися з ним у палацовому покоi в присутностi двох досвiдчених драбiв. Побачивши Лiбра, Пiнхас жодним рухом не виказав, що знае алхiмiка. Вiн мовчки вислухав довгi формули, мовленi мовою, якоi драби не чули анi в землях Корони, анi в далеких походах, взяв фiал з коричневим порошком, двi золотi монети, розкланявся й пiшов.

Решту того дня з пiчноi труби над аптекою йшов синюватий дим, а вулицею розповзався дивний запах, вiд якого пси гарчали, коти пчихали, а гайвороння кружляло вузькими спiралями. Стара ворожка, що жила за квартал вiд аптеки, тричi виходила на ганок, довго й ретельно принюхувалася до повiтря, шмигала носом, вiдтак кинула до пiчки сухоi трави та щось бурмотiла над нею, аж поки на пiвденний обрiй не виповз Мiсяць.

Лише зiйшла нiч, Пiнхас вислизнув з аптеки. Оглядаючись й уникаючи мiсячного свiтла, вiн дiстався кам’яницi, яка однiею стiною зрослася з синагогою. Тричi по три рази постукав у дверi. За хвилину йому вiдчинили.

Разом iз воротарем аптекар спустився сходами до пiдземелля, освiтленого масляними свiтильниками та заставленого рiзноманiтним крамом. Вузьким переходом вони дiйшли до пiдвалу, розташованого на iншому боцi вулицi. Сальна свiчка, яку нiс воротар, вихоплювала з мороку землянi стiни, дерев’яне крiплення та павутиння. При виходi з пiдвалу шлях заступила невиразна постать. Пiнхасу пiдсвiтили обличчя, впiзнали й повели до верхнiх покоiв.

Там, у невеликому примiщеннi, жодна стiна якого не межувала з вулицею, зiбралися старiйшини еврейськоi громади. У всiх сумiжних примiщенях розставили вартових й навiть на горищi чатував один iз синiв господаря дому. На аптекаря чекали вже бiльше години, тому запросили читця з приемним голосом. Глухi звуки священого речитативу вiн так розмежовував наголосами i паузами, що ритм читання пiдкорив ритми сердець. Всi в примiщеннi дихали як одна людина i це заспокоювало присутнiх. Їм здавалося – а, може, так воно й було – що в едностi цiй мешкала древня непереможна сила.

Лише Пiнхас переступив порiг, чтець згорнув свiй сувiй i залишив зiбрання.

Присутнi склали спiльне молiння, тепер вже об’еднавши своi голоси. Вiдтак на певний час запала мовчанка, як i годиться в зiбраннях поважних мужiв, котрi у тишi пiзнають не менше, анiж у розмовi.

Першим порушив мовчання господар дому, привiтавши Пiнхаса й запевнивши, що все оголошене залишиться мiж присутнiми. В ритуальних присягах вони не бачили необхiдностi, адже знали один одного багато рокiв. Особливiстю зiбрання була присутнiсть усiх трьох мiських фармацевтiв, кожний з яких виглядав на колоритну фiгуру.

Найповажнiшим та найдосвiдченiшим iз трiйцi вважали достойного Лейба, родича белзького ребе, знавця лiкувальних настоянок та елiксирiв. Вiн вчився у Краковi, де разом з медичним фахом отримав знання вiд книжника Шломе Злочiвського. Консультацii Лейба цiнувалися в землях чотирьох воеводств, а палацовий медикус радився з ним щодо настоянок та елiксирiв, що ними лiкував князя вiд подагри, згущення жовчi та жорстоких зимових простуд. Лейб носив оксамитовi шапки чудернацькоi форми, фасон яких залишався незмiнним вже чотири десятилiття. Злi язики називали iх «гарбузами», але сам фармацевт стверджував, що лише наймудрiшi та найосвiченiшi з аптекарiв коронних земель мають право на таку прикрасу. Годi й додавати, що борода Лейба була довгою, бiлою i розчесаною, перснi – масивними, а на плечi вiн клав золотого ланцюга.

Другим за гiднiстю, позицiею та гонорарами рахували Авремла, неперевершеного у приготуваннi парфумiв, помiчних мастил та засобiв для розтирання. Його борода ще не до кiнця посивiла, а блаватна баретка за розмiрами була втричi меншою за Лейбову шапку. Аптекаря-парфюмера знали як релiгiйного скептика, поета та поцiновувача жiночоi вроди. Значна частина його прибуткiв осiдала у шинках i борделях, але навiть ребе не наважувався публiчно засуджувати Авремла, адже жiнка ребе та чотири його доньки отримували вiд майстра амбре, мускус, gummi arabicum[70 - Gummi arabicum – гумiарабiк, «египетська смола», шлунковий засiб.], кьольнську воду та алоеве мастилко. Й усе це з вiдчутною скидкою.

Пiнхас у неофiцiйнiй iерархii фармацевтiв опинився на третiй позицii. І зовсiм не тому, що поступався колегам аптекарськими вмiннями або медичними знаннями. Навпаки, вiн единий зiбрав свою освiту в далеких мандрах, бачив високi куполи та хаммами[71 - Хаммам – лазня.] Константинополя, практикував у Римi й, навiть, добрався до Ерец Ізраiлю, де потерпав вiд злодюжек та лiкував одновiрцiв у святому мiстi Хевронi. В шинку, пiсля восьмоi-дев’ятоi чарки вiн починав розповiдати про пустельну краiну Мiцраiм[72 - Мiцраiм – Єгипет.], де стоять рукотворнi висоти, але над цим смiялися ще вiдвертiше, анiж над шапками-гарбузами. Найнижча позицiя Пiнхаса в аптекарськiй iерархii визначалася, по-перше, вiдносною молодiстю i куцою бородою, а по-друге, його незрозумiлою пристрастю до грибiв, iстот пiдозрiлих.

Бiльшiсть з кагалу вважала гриби джерелом пiдступних отрут, старшi забороняли дiтям навiть торкатися слизьких i гiрких створiнь, й лише кiлька смiливцiв – а радше, немудрих на всю голову – ризикували збирати боровики i гливи. Уважно спостерiгаючи за лiсовими блуканнями Пiнхаса, добропоряднi мiстяни питали в ребе про кошернiсть грибiв, утiм чiтких вказiвок не отримували.

Коли Лiбр ще не потрапив до Арматноi вежi i вiльно проживав у мiстi, Пiнхас розпитував Лiбра про празьких чаклунiв та, в свою чергу, дiлився з алхiмiком здобутими в мандрах знаннями. Мiстяни зауважили iхне спiлкування й плiткували, що, мовляв, два чорнокнижники змовляються щодо грибних трункiв та готуються здiйснити великi спустошення серед мiсцевоi людностi. Один iз стурбованих навiть рушив з доносом до електора Олександра, але той лише вiдмахнувся.

Фармацевти зустрiчалися лише в синагозi, та й там намагалися молитися якнайдалi один вiд одного. Лейб турбувався, щоб його клiентура не перебiгла до молодших та язикатiших, Авремл пiдозрював колег у плiтках та недоброму ворожiннi, а Пiнхас злився вiд того, що йому дiставалися замовлення вiд найбiднiших.

Те, що на зiбраннi першим випало говорити Пiнхасовi, страшенно обурювало Лейба i дратувало Авремла. Вони набундючилися й приготувалися притидiяти молодшому колезi всiма силами. Все, що той мав сказати, старшi вирiшили пiддати найчорнiшому скепсисовi. І Пiнхас про це знав.

Тому вiн почав з довгого вступу, нагадавши присутнiм, що Лiбр з’явився в мiстi з рекомендацiями вiд Празького ребе та достойникiв Ради чотирьох земель, котрi спостерiгали за дослiдами алхiмiка пiд час ярмарку в Люблинi. Вiн розповiв все, що знав про освiченiсть та мудрiсть Лiбра. Й лише пiсля того показав присутнiм фiал з коричневим порошком та невеличку склянку, на стiнках якоi виблискував рудий метал.

– Ти хочеш сказати нам, що це золото? – пирхнув Лейб.

– Я перевiрив його, – сказав Пiнхас. – Вирахував спiввiдношення ваги та об’ему, обробляв його рiзними кислотами, але вiн пiддався лише aqua Regis.

– Певне, концентрацiя кислот була недостатньою, – припустив Авремл. – Кислоти дуже примхливi.

– Скiльки порошку потрiбно, щоб перетворити сто гранiв свинцю? – запитав крамар Бенах.

– Три долi порошку на сто доль свинцю або сiм долей на сто долей олова.

Примiщенням пробiгло невизначене шелестiння, наче присутнiми пробiг тихий кашель.

– Я б не йняв вiри цьому Лiбровi, – пiднiс свiй голос достойний Лейб. – Хто з кагалу, окрiм Пiнхаса, мав з ним справи? – вiн пiдвiвся з сановитою неквапнiстю, поправив золотого ланцюга та обвiв присутнiх вимогливим поглядом. – Нiхто. Й це очевидно, бо ж означений Лiбр виглядае на того хитрого драня, який не тримае слова й нiколи не вiддасть кредиту. Пройдисвiт тицяе пiдозрiлi рекомендацii та пiдкладае пiд вельмож власну доньку. Ви бачили ту його доньку? Вона безсоромно дивиться в очi старшим, та й виглядае на малу блудницю.

– Вона плоть вiд плотi його, – мовив Бенах. – А вiн мае справу з тими, хто не звик вiдмовляти собi в задоволеннях.

– Його донька ходить лише до вельмож? – поцiкавився лихвар Іцхак.

– Про це варто розпитати достойного Авремла, – посмiхнувся Пiнхас.

– Про що ти кажеш? – схопився парфюмер.

– Я сам бачив, як ти дарував Паллiдi трояндову воду, а потiм йшов з нею до заднiх покоiв.

– Вiн бреше, – Авремл обвiв поглядом присутнiх, але на iхнiх обличчях знайшов лише очiкування i цiкавiсть.

– Ця дитина е «шедим», – проскрипiв з кута старезний Моше. – Вона е нащадком Хави вiд демонiв.

– Ти достатньо про таке знаеш? – обернувся до нього Бенах.

– Вона мае аж три очевиднi ознаки «шедим», передбаченi свого часу незрiвнянним бен Елеазаром. Вона досконало вродлива, досконало розумна й досконало блудлива, – повiдомив Моше. – Вона пророкуе майбутне. А хто з вас бачив, щоб дiвчинка у тринадцять рокiв…

– У дванадцять, – уточнив Лейб.

– …у дванадцять рокiв балакала б чотирма мовами, виглядала б як сама Лiлiт i могла б вiд полудня до заходу сонця, без жодноi видимоi шкоди для настрою, вдовiльнити шiсть або сiм дорослих i хтивих чоловiкiв?

– Моше, ти iх рахував? – Пiнхас ледь стримував смiх. – Я б не покладався на розум того, хто серед поважного зiбрання порiвнюе маленьку хвойду з княгинею демонiв. Нехай це роблять поети в шинках. Окрiм того, бен Елеазар пише, що «шедим» мають крила та вмiють лiтати. Авремле, – вiн знову звернувся до знавця жiночоi натури, – коли ти облизував ii плоть, то натикався язиком на крила?

– Як ти смiеш, приблудо? – парфюмер кинувся на грибника, але в тiсному, наповненому людьми примiщеннi не змiг добратися до ворога, зачепився за чиюсь ногу i впав.

Здiйнявся гамiр.

Ребе, який до того сидiв мовчки й вiдсторонено, змушений був пiдвестися та вiдновити порядок. Вiдтак вiн звернувся до присутнiх з промовою, в якiй нагадав, що обговорюеться дуже важливе питання i що нiхто на зiбраннi не мае права ставити своi образи та iнтереси вище за спiльну справу. Вiн також зауважив, що дехто забагато уваги придiляе непевнiй персонi Лiбра, котрий е людиною, що прийшла невiдомо звiдки, походить невiдомо з якого народу й незнано якоi вiри.

– Нас не цiкавлять грiхи i звички того зайди, – сказав ребе. – Тим бiльше нас не цiкавить його донька, ким би там вона не була. Нас цiкавить, чи зможе вiн виконати свою обiцянку й дати нам за допомогу триста гранiв тiеi особливоi речовини, яку вiн, за словами достойного Пiнхаса, отримав у Празi вiд ребе Натанаiла. А також нас цiкавить, чи дiйсно з ii допомогою можна перетворювати велику кiлькiсть свинцю та олова на чисте золото, придатне до монетноi та ювелiрноi справи. Достойний Пiнхас, як ми чули, вважае, що можна, а достойний Бенах його в цьому пiдтримуе.

– Ну й нехай удвох витягують з замку тих свиноiдiв, – побажав Авремл й рушив до виходу.

Далеко йому вiдiйти не вийшло, позаяк охоронцi заступили парфюмеровi шлях i попросили його повернутися до свого мiсця. А ще попросили надалi ставитися до зiбрання з належною повагою.

– А до мене тут ставляться з повагою? – буркнув Авремл, але повернувся до товариства, запахнувся в теплу мантiю, всiвся чорною хмарою на таборик i не вимовив бiльше нi слова.

Склянка з рудим металом рушила з рук у руки. Досвiдченi мужi, якi бачили багато природного золота, а також усього, що видавалося ним, шкрябали нiгтями та перстнями стiнки склянки, вiдокремлювали вiд них крихiтнi шматочки металевого осаду, пробували iх на смак та на твердiсть, цокали язиками. Насуплений Лейб також дослiдив субстанцiю i мовчки повернув склянку Пiнхасовi.

– Ми роздiлимо все здобуте золото помiж тими, хто долучиться до звiльнення Лiбра та його доньки, – запевнив Бенах. – Тi ж, хто тепер вмие руки, нехай до скону мовчать в iм’я Ашема, заради громади та заради свого життя i життя своiх рiдних. І нехай нiчна заздрiсть не розв’яже iхнi язики.



Вiд секретного зiбрання минуло чотири доби. Бiля мiста з’явився циганський табiр i всi дивувалися, заради чого мандрiвне плем’я, не чекаючи на весняне тепло, вiдiрвалося вiд веселого волинського ярмарку та прийшло до володiнь Конецпольських.

Ясновельможний в тi днi хворiв, вiдкрилася стара рана; та й у грудях коронного гетьмана щось хрипiло й виривалося назовнi мокротами та кашлем. Його дружина не вiдходила вiд лiжка, медикус та езуiт i зовсiм переселилися до княжих покоiв. У церквах правили за княже здоров’я, а ченцi молилися вдень i вночi.

Охоронцi замку не втрачали пильностi, але в драбiв все частiше помiчали розчервонiлi носи i вилицi, та й веселi циганки незрозумiлим чином проникали до замкненоi на всi замки цитаделi. Хоча чорноокi й не спiвали пiсень, не трясли бубнами й не танцювали, проте не бридилися прiлими лiжниками у казармi та сумлiнно виконували примхи вiйськовикiв.

Для того, щоб дiвчата без перешкод й у достатнiй кiлькостi проходили повз караули, намiсник замкового коменданта дозволив розклепати залiзнi дверi, якi будiвничi фортецi передбачили у пiдмурiвку Колодязноi вежi. Намiсник розмiркував, що крига на рiчках потоньшала i татарськi чамбули навряд чи прорвуться до глибин Речi Посполитоi. За мирних часiв вузькi й мало кому вiдомi дверi, призначенi для нiчних вихваток, не виглядали аж надто важливими для замковоi безпеки.

Не варто й згадувати, що намiсник не довiв свого рiшення до княжого вiдома.

Проти ночi розклепанi дверi вiдчинили, а через ров перекинули розбiрного мiстка. Циганки ж привели до цитаделi доньок такоi вроди, принесли стiльки мiцних напоiв та iдла, що до казарм збiглася, зiйшлася та сповзлася ледь не вся охорона. Й не лише з цитаделi, але й мiських мурiв. Навiть караульнi, що мали пильнувати браму, залишили там наймолодшого з воротарiв i прокралися крiзь завiтнi дверi. Намiсник з офiцерами, безперечно, ризикували, бо тiеi ночi мiсто i замок можна було взяти голими руками. Але ж й свято, правду кажучи, вартувало найгострiшого ризику. Це було пречудове, солодко-виснажливе й де в чому неповторне застiлля, про яке його учасники згадували ще багато-багато рокiв по тому, хоча й не на повний голос. Адже саме пiд час циганського свята в замку трапилася неприемнiсть, що, врештi-решт, коштувала кiльком офiцерам патентiв, а простим драбам – здоровенних шматкiв шкiри на спинах i задницях.

Коли сулii з ракiею та оковитою спорожнiли на три чвертi, а циганки скинули найближчi до плотi спiдницi, бiля розбiрного мiстка знайшли мертвого драба. Ран на ньому не помiтили й старшини вирiшили, що ракiя фатально подiяла на нездоровi нутрощi. Аби не псувати свята, офiцери наказали покласти тiло в найхолоднiшому з казематiв.

А ранком новин побiльшало. Виявилося, серед iншого, що зник молодший брат одного з охоронцiв, котрого залишили стерегти пiд Арматною. Хлопця так нiколи й не знайшли. Разом з ним iз секретного пiдземелля зникли чорнокнижник з донькою та кiлька важких скринь, що iх i шiстьом пiдняти було б несила. Тi, хто гостив на святi, розповiдали, що вiдчували якусь сатанинську пульсацiю в головi та металевий присмак у ротi. Вони клялися, що iх обезволила чаклунська сила, що мiститься у циганських трунках. Утiм медикус не знайшов нiчого вiдмiнного вiд ознак важкого похмiлля.

Князь лютував i дивився крiзь засклене вiкно, як батоги гуляють спинами його драбiв та челядникiв. А в шинках шепотiли, що клята сiмейка перетворилася на велетенських кажанiв, взяла до кiгтiв скринi з золотом й вiдлетiла до бусурманських земель. За цими подiями мало хто помiтив, що циганство щезло з краю все до останнього. Гетьман посилав комонних на пошуки, але табiр немов розчинився серед тих модринових лiсiв, що розмежовували землi Белзького, Волинського та Руського воеводств.

І лише за тиждень один iз охоронцiв, що лiкував у шинках скривджену душу, присягнув небуденними iменами, що бачив малу чорнокнижницю на тому вiкопомному застiллi. Що вона, наче степовий вихор, танцювала, крутилася й вигиналася голою на столi, а потiм, знесиливши двох знаменних, одягнула на себе циганськi лахи, пiдхопила бубна й зникла так само нагло як i виникла. Охоронець клявся святим Вiнцентом та святою Урсулою, що серед того содому й вiн, простий жовнiр, на однiсiньку мить сподобився встромити свого грiшного прутня до бiлого тiла вiдьми. Вiн присягав, що насолоду вiд того доторку не порiвняв би з жодним способом жiночоi ласки. Що тiльки вибух осадноi бомби в чомусь рiвний тодiшньому вiдчуттю, котре пiднесло його до найвищих небес, де бачив вiн iстот сяючих та до кiнчикiв крил сповнених незбагненного милосердя. Вiн розповiв цю iсторiю в «Корабелi», а потiм у шинках Одноокого Циха i Тойла-молодшого.

Розповiдаючи, вiн колом ходив за подiями тiеi ночi, знов i знов повертався до медового лона чаровницi й згадував все новi подробицi, щоразу неймовiрнiшi та бiльш збуджуючi. Втiм, завсiдники не смiялися з нього, а лише уважно слухали й час вiд часу доливали йому до чарки. Повii ж обмiнювалися багатозначними поглядами та мiцно стискали губи. Хтось спробував розпитати в драба, чи, бува, не знаходив вiн у вiдьми хвоста, але на допитливого цикнули i той заткнувся.

І вже нiкого не здивувало, що балакучого охоронця на ранок знайшли у фортечному ровi. Тi, якi добували тiло з-пiд криги, свiдчили, що йому в обличчя наче врiзали щасливу посмiшку.




9


За тiеi доби, що ii вже в часи Ягеллонiв вважали сивою давниною – а дехто й сивою небувальщиною – над водами Росави квiтнуло городище Лоев. На високому рiчковому березi стояли кумири богiв, витесанi з довгастих брил та дубiв-хмарочосiв. Чорно-червонi iдоли, однi крилатi, а iншi спорядженi колесами i зброею, сановито блищали пiд Хорсовими променями. Їх щоденно змащували офiрним лоем та посипали молитовним порошком кольору свiжоi кровi. Навколо капища росли тереми волхвiв, а далi, у трьох слободах, селилася строката люднiсть.

Тут вiками мирно жили слов’яни i чорнi клобуки, торки й тi, що вибiгли з держави Ашинiв. Жрецькi роди вирiзнялися з iнших високим зростом, вогненно-рудим волоссям та сiрими очима. Тiльки вони мали право на знання i золотi прикраси, а книжнiсть заборонялася.

Кочовi племена та власники човнiв долали сотнi миль для того, щоб закласти на вiвтарях Лоева жертвенних пiвнiв i баранiв, любимих сонцем iстот. І безлiч рокiв минули, поки не згiршилися часи й на днiпровськi береги не прийшли готи, що бридилися крилатими iдолами та малюнками на тiлах жрецьких доньок. З того часу Лоев занепав; утiм аж до Батиевоi навали в капищах не припинялося волхвування. Анi авари, анi угорцi не наважилися грабувати капища. Одного хмарного дня люди з голеними головами та золотими гривнами на шиях привезли сюди киiвського Хорса, якого наздогнали й виловили з днiпрових хвиль. Дев’яносто дев’ять днiв жiнки i доньки жрецiв оплакували безвладну деревину, вiдтак сховали у тутешнiх ярах. Кажуть, що плакальщицi наклали на всiх нащадкiв Володимира закляття вiчних усобиць, але скептики в це не вiрять i кажуть, що кривавi змагання за владу вiдбувалися, вiдбуваються та вiчно вiдбуватимуться й без мiстики.

Час вiд часу боярськi дiти та княжi посланцi пiд покровом Нави-темряви прибували сюди, приносячи питання i золото, та отримували вiдповiдi i шматочки чорного дерева. Бачили тут одного з киiвских Ізяславiв та нащадкiв чернiгiвського Святослава, печенiзьких i половецьких каганiв i навiть королевичiв з далекоi Угорщини. На перехрестi, бiля пласкоi брили, залишали вони охорону i своi натiльнi хрести. Проходили крiзь Чорнi ворота, у Калюжнiй дiбровi вмивалися жертовною кров’ю i йшли в яри, звiдки верталися мовчазними та зблiдлими. Час вiд часу сюди приходили християнськi ченцi, але доля iх лишилася в Навi.

Монголи, що вклонялися Безсмертному Синьому Небу, поважали всiх богiв та шанували священнi дерева. Але вiдали й те, що правлячi сiм’i кипчакiв-половцiв перебувають у тiсному родствi зi жрецтвом Лоева. А половецька верхiвка, за волею великого хана, мала назавжди зникнути з поверхнi земного диску. З нащадкiв Тугаркана та Боняка монголи не залишали в живих нiкого. Рудоволосих волхвiв також знищували пiд корiнь. За легендою, тiльки одну з жiнок вражений ii вродою монгольський тисячник сховав у своiй кибитцi. Та ж легенда стверджуе, що жiнка була посвяченою та носила пiд серцем сина верховного волхва, через якого вiдродився прадавнiй рiд, а сила не залишила ярiв, до яких багато рокiв потому повернулися онуки посвяченоi. Вони зберегли крихти знань, але колiр волосся в них був чорним.

Є пiдозра, що легенду про чорноволосих онукiв рудоi жрицi придумали тi з половцiв, котрi втекли за Карпатськi гори. Не всi з них загинули в битвах i не всi розчинилися серед народiв Семиграддя та iмперii Габсбургiв.

На другий тиждень Великого посту, коли в церквах грецькоi вiри згадували святителя Паламу та молилися за осяяння тих, котрi каються i постяться, схiдний вiтер закрив вiдлигу. Так ярмарковий блазень закривае вертеп з бляшаним сонцем. На черкаськi землi насунули щiльнi, наче з повстi, хмари, дощ мiшався зi снiгом. Схiдний вiтер налiтав з Днiпра, зривав з драбiв шапки та кидав iх на непривiтну землю. Проте сенатор не став чекати на добру погоду й велiв рушати до Маслового Ставу.

Леваi у широкiй чорнiй мантii з каптуром iхав за вiзком, який в Корсунi переставили з полозiв на колеса.

Краще б вони цього не робили, думав пан Янош, помiтивши, що вiзок знов застряг у багнюцi. Сенатор тим часом про щось розмовляв з голомозим, одягненим у сiру шубу, провiдником. Вже третю добу ця персона бентежила уяву трансiльванця. Назвався голомозий Ярчуком й мав бiля себе здоровенного хорта.

Того дня, коли Трифон привiв до Немирича цього черкаса, пану Яношу пояснили, що ярчуками тут прозивають псiв iз вовчими зубами. Сказали, що за мiсцевим повiр’ям ярчуки безпомилково вiдчувають вiдьм та нагло вкорочують iм життя. Манойлович схвалив вибiр Трифона, зауваживши, що хорта тричi намагалися зжити з бiлого свiту. Сотник, певно для переконливостi, показав трансiльванцевi три своi розчепiренi пальцi й додав, що пiсля кожноi з тих трьох спроб вороги самi вiдправлялися до пекла.

Леваi все зрозумiв про пса, але не наважився запитати, чому ж Ярчуком назвали його господаря. Вiдтак згадав батькового псаря, що вдень i вночi жив зi своiми годованцями на псарнi, харчувався ледь не з собачоi корчаги та закошлатився так, що здавалося: от-от махне хвостом i загавкае. Батько розповiдав, що у древнiх куманiв був звичай брататися з вовкодавами. Казав, що кипчакськi мисливцi, котрi пройшли ритуал, вiдокремлювалися вiд кибитних, не одружувалися до скону життя i мешкали з чотириногими братами. Одягалися вони у собачi i вовчi шкури, а в бiй йшли на чолi зграi лютих псiв.

Можливо, Ярчук походить з правдивого половецького кореню, мiркував трансiльванець. І вже бачив у провiдниковi далекого родича з забутоi племiнноi гiлки, в якому воскресли – а раптом й збереглися через поколiння – легендарнi традицii злощасного народу, що здобувся iсторичноi величi, а потiм був покараний за непомiрну гординю старшин та вiдступництво.

Хоча ожилi легенди й грiли трансiльванцевi душу, тiло його все бiльш пiддавалося схiдному вiтру й геть заклякло. Немирич помiтив пiд каптуром його посинiле обличчя, пiд’iхав до пана Яноша й запропонував горiлки.

– Як тобi черкаський край? – поцiкавився сенатор, коли Леваi вiдiрвався вiд фляги.

– Про щось подiбне я читав у Лiвiя i Тацита.

– …?

– Тут живуть достеменно так, як жили Проперцii, Цецилii i Корнелii за кращих часiв Рима. Тутешня люднiсть вiдриваеться вiд рiллi заради вiйни й повертаеться з битв до плугу за прикладом древнього Цинцината. Хто може бути правдивiшим шляхтичем вiд воiна-рiльника, що живе на кордонi й б’еться з ворогом не заради грошей i слави, а знаючи, що за його спиною беззахисна сiм’я та обробленi власноруч грунти.

– Влучне порiвняння, – оцiнив Немирич. – Але в тутешнiх немае кивотiв з масками предкiв.

– Розповiдають, що першоi шлюбноi ночi до козацького покою вносять дiдуха, – сказав трансiльванець. – Чим це гiрше вiд звичаiв Корнелiiв або ж Юлiiв, якi навколо шлюбного ложа розставляли маски консулiв i трибунiв?

– Дiдух i лари? – розсмiявся сенатор. – У тебе, Яноше, неабиякий талант до екстраполяцiй. Я б хотiв, аби козацтво виводило з числа свого Юлiiв, а не персон на штиб Марка Дурного.

– Вiн знаменитий чимось недобрим?

– Історiя трапилася за часiв Наливайка i Лободи. Тодi в одному селi, десь мiж Гострополем та Константи-новим, жменька кварцяних напали на пiвтисячi козакiв, що йшли до Наливайка. Тi козаки обрали Марка отаманом. Хлопцi намерзлися у походi, знайшли в орендаря горiлку й так гульнули, що всi до одного позасинали. Ну й дали себе спалити живцем. Запорожцям з того часу оковита в походах заборонена.

– Такi випадки у вiйськовiй iсторii трапляються, – кивнув Леваi. – Що, в цiлому, не закреслюе героiчних справ.

– Якщо казати про цiле, то в цiлому Корсунь мало подiбний до Рима. Хоча геройства в минулому не менше, анiж у Тацита. Вмiемо спалахувати, не вмiемо накопичувати. В цих степах слава надто туго переходить у знатнiсть.

– Знатнiсть е однiею з найпримхливiших визначеностей свiту сього, – трансiльванець струсив з мантii мокрий снiг. – Здаеться у Салюстiя згадано, що юного Суллу дiти римських шляхтичiв визнали своiм ватагом лише завдяки знатностi його матерi. Батькового маестату забракло, хоча той був патрiцiем, а один з його предкiв – консулом.

– Це не в Салюстiя, а в Плутарха, – зауважив сенатор. – Я також багато думав про такi речi. А ще цi розмови з писарем. Якщо насправдi все впираеться в знатнiсть, то майбутне за князем Яремою. Один з його предкiв, Байда, колись був, так би мовити, архигетьманом Дикого Поля. За знатнiстю, як не крути, з Яремою нiхто в цих степах не зрiвняеться. А в теперiшньому становищi опертися можна лише на знатнiсть.

Вiн подумав й додав:

– А ще на золото.

– Послухаемо, що буде de tripode dictum[73 - De tripode dictum – сказано з тринiжника (лат.).].

– Ти сподiваешся десь тут знайти пiфiю на тринiжнику?

– Валендула казав про оракула, я йому вiрю. Ти також чув його слова. Вiн був при ясному розумi i мав записи.

– Чув, проте маю деякi сумнiви.

– Якби твоi сумнiви не висiли в повiтрi, а стояли на фундаментi з аргументiв, тебе б тут не було.

– Мене б тут не було, якби я мав вiдповiдi на своi питання, – Немирич знаком покликав провiдника.

Той з’iхав з горба, наблизився. Пес прибiг слiдом, уважний i насторожений.

– Як довго нам iхати? – запитав сенатор.

– Якщо знов не застрягнемо, то недовго.

– Там хтось живе?

– Поряд з тими ярами, пане, – Ярчук показав нагайкою на пiвнiчний схiд, – були землянки.

– Були?

– Ми не ходили там вiд осенi, все могло статися, – знизав плечима голомозий. – Люди, пане, там iнодi селяться, потiм йдуть. Куди вони йдуть, – вiн глянув на свого пса, наче той мав пiдтвердити, – ми не знаемо.

– Йдуть чи зникають? – поцiкавився Леваi.

– Йдуть.

– А цигани там е?

– Не бачив.

– Цигани? – здивувався Немирич. – А вони тут до чого?

– Цигани вiдчувають особливi мiсця, – пояснив трансiльванець. – Та й Валендула казав менi, що бiля того святилища, де оракул, жили цигани.

– Ти ще казав про хреста.

– Так, – кивнув Леваi. – Там е дуже примiтний хрест. Валендула намалював його, – вiн приклав руку до серця. – Малюнок у мене.

– Добре пiдготувався, – всмiхнувся сенатор, вiдтак запитав у Ярчука: – Ти мiг би впiзнати хреста на мальованнi? Його поставили там, куди ми прямуемо.

– У цих мiсцях, пане, е i хрести, i кам’янi баби та ще багато всього, – сказав голомозий. – Якщо з такого змальовано, я впiзнаю.

Трансiльванець розщепнув гудзики на жупанi, витягнув з-пiд нього плаский шкiряний капшук, а з нього засмальцьований пергамент, обережно його розгорнув. Ярчук, не торкаючись пергаменту, подивився на зображення, кивнув.

– Ти знаеш, де це? – погляд Немирича повзав Ярчуковим обличчям, наче вiн вперше побачив зламаний нiс голомозого, лиловi слiди чирякiв на вилицях та шрам, який прорубом у бородi пiднiмався вiд губ до ока.

– Треба було вiдразу показати, – сказав провiдник. – Ми б вже були там.

– То не гаймо часу, – вирiшив сенатор. – З нами Господь!



Холодна пустка розкинулася перед Виговським. Дивлячись туди, де сiре небо сходилося з сiрою землею, вiн згадав нудну проповiдь дидаскала Борковського. Нависаючи над школярами, той бурмотiв: «Мiсце тлiну, де вiд праведнаго Божiя гнiву ховаються демони, есмь пустиня. Там вони чашу яростi Господньоi iспiвають i многообразнимi наказанiямi мучаются, горчайшее iзверганiе прiемлют i в мученiях сiх ожiдают кари Спасовоi».

Писар уявив собi волохатих бiсiв, що сидять пiд тутешнiми вербами, в канавах та ярах й тремтять, горчайше iзвергнутi, вiд холоду. Вiн стиснув мерзлими губами посмiшку, торкнув шпорами iноходця, козаки рушили за начiльним. Йти за сенаторським загоном було неважко. Драби Немирича iхали вiльно, не плутали слiдiв й, було видно, нiкого й нiчого не боялися.

А дарма, подумав Виговський. Тут, бiля кордонiв Дикопiлля, на подорожнiх чатували не лише закрижанiлi чорти i неприкаянi душi. Годину тому вони зустрiли роз’iзд чигиринських. Розвiдники сказали, що перед свiтанком за Насташиною балкою бачили комонних. Чужих, але не татар. Наздогнати не вийшло, тi були далеко. Та й гнали немилосердно, наче тiкали вiд прудкого жаху.

До писаря пiд’iхав десятник.

– Там ворони, – показав вiн на пiвнiч.

Писар кивнув, махнув нагайкою. До оболоння, над яким кружляли чорнi цятки, виявилося не близько. Довелося долати рiчку – обмiлiлу, вкриту нерiвною кригою – та об’iхати мочари. Пси, яких пустили попереду, пiдняли двох бiлякiв, погнали iх полем, вiдтак повернулися до служби i дiловито обгавкали ворон. Тi пiднялися злою зграею, закаркали на все пустелище.

Подiбне до того, що вiдкрилося за рiдким чагарником, Виговський бачив не вперше. Розiрванi звiротою людськi тiла, розкиданi шматки плотi й одягу.

– Вовки, – визначив десятник, перевернув алебардою одне з тiл, принюхався. – Вночi, а може, й учора.

– Законники, – Зорка, що iхав по лiву руку вiд писаря, побачив на роздертому одязi хрести. Чиясь вправна рука пообшивала iх дрiбним бiсером.

– Схимники? – десятник злiз з коня, придивився ближче. – Але ж у свитках та кожухах, не в мантiях.

– Певно скитськi, – припустив молодий козак. – Ризи вони лише на свята одягають.

– Тут е скит? – Виговський подивився на пагорби, що заступали обрiй.

– Там далi, – махнув на схiд козак. – Минулого року монасi в землянки сiли.

– І що вони тут робили? – й далi дивувався десятник. – Тут нi дороги, нi житла.

– Може заблукали, – син трактирника широко перехрестився, також зiстрибнув на землю, пiдняв зачеплену за кущ торбу, розв’язав i заглянув у неi. – Хлiба мали i двi морквини.

– Маемо чим могилу вирити? – писар дивився на небо, намагаючись визначити час; дарма, хмари не давали побачити висоту сонця.

– Ножами рити будемо, – сказав десятник i першим взявся за роботу.

Мерзла земля не давалася до скорботноi справи. Козаки рили мовчки, пiд воронячий гамiр та шелестiння вiтру. Не лише ножi, але й алебарди стали в пригодi. Хтось пробував й шаблею, але його зупинили. Могила вийшла мiлкою, ледь знайшли кiлька каменiв, аби покласти зверху. Коли загiн Виговського повернувся на сенаторський слiд, сiрiсть почала густiшати, посипався дрiбний снiг.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=45062648) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Див. також «Посторiнковi знання…» у кiнцi роману.




2


Positurae – положення (лат.).




3


Eloquentia – елоквенцiя, красномовство (лат.).




4


Зацний – шляхетний.




5


Ляiк – свiтська людина.




6


Варшавський сейм 1627 року заборонив карб всiх номiналiв срiбних монет, окрiм талерiв.




7


Матацтво – шахрайство.




8


Дигнiтарiй – достойник, вельможа.




9


Реверцiя – повернення до дiйсностi (лат.).




10


Amor ordinem nescit. – Любов не вiдае порядку (лат.).




11


Cancer leporem capit – Рак ловить зайця. (Лат.)




12


Оршак – юрба, зборище.




13


Голiнат – довгоногий.




14


Воннощi та блавати – парфуми i шовки.




15


Рейментари – керiвники, регiментарii.




16


Paix d’Al?s – едикт Милостi (фр.).




17


Soli Deo Honor et Gloria! – Богу Єдиному честь i слава! (Лат.), бойове католицьке гасло.




18


Auxilium – допомога (лат.).




19


Дисиденти – iнакомислячi. В даному випадку – представники протестантських громад.




20


«Discursus de bello Moscovitico» – «Роздуми про вiйну з Московитами» (лат.).




21


Callum pedulus – мозоль на п’ятцi (лат.).




22


Дельва – невелика бочка.




23


Конклюзiя – закiнчення.




24


Іронiчний вираз XVII ст. щодо езуiтських методiв впливу. Везглов’я – подушки.




25


Per enema – шляхом клiзми (лат).




26


Nil inultum remanebit. Sarmatis ora! – Нiщо не залишаеться без кари. Сарматам – сльози! (Лат.).




27


Пресличних цурек – найкрасивiших доньок.




28


Лiстригони – розбiйники.




29


Лотри – злодii.




30


Рочки – позови.




31


Спiжарня – комора, тут у значеннi «пiд замком».




32


Францимир – почт.




33


Інтентацiя – звинувачення, позов.




34


Absens carens – юридичний термiн, що позначае невигiдне становище при тяжбi вiдсутнього – «вiдсутнiй у поразцi» (лат.).




35


Inter arma silent legis – серед зброi закони мовчать (лат.).




36


Предикаменти – висловлювання.




37


Збойцi – убивцi.




38


Іншалла – на все воля Всевишнього (араб.)




39


Рокош – бунт, повстання.




40


Кiнсони – майно; кормлiння – постачання вiйська.




41


Зброднi – заворушення.




42


Тлустий фариж – жирний кiнь.




43


Севруки – мешканцi Сiверщини.




44


Законники перехожi – мандрiвнi монахи.




45


Одинець – дикий кабан.




46


Запусти – тиждень перед Великим постом, коли ще можна iсти сири та рибу, але вже забороняються м’яснi страви.




47


Рожаi – роди, сiм’i.




48


Пуки – пострiли.




49


Larum – сигнал «до бою».




50


Котли – великi полковi барабани.




51


Синкел – радник, секретар.




52


Неошацованний – безцiнний.




53


Глейт – дозвiльний документ, або ж документ, що посвiдчував особу.




54


Видок – привид, мара.




55


Медiатором – арбiтром.




56


Перекопський цар – Кримський хан.




57


Дидаскал – вчитель.




58


Лейстрових – реестрових.




59


Єрбiг – трактир.




60


А lemine – вiдразу («з порога») (лат.)




61


Liquidum non frangit jejunum – рiдина не порушуе посту (лат.).




62


Кiновiя – чернецька гуртожитна комуна.




63


Правило – лiтургiя.




64


Парсуна – портрет, тут в значеннi «обличчя».




65


Марказит – вiсмут.




66


Lapis lazuli, tiburonius – давнi назви лазуриту (лат.).




67


Киддуш Лебанах – у кабалi так позначають ритуал освячення новонародженого Мiсяця.




68


Атанор – пiчка для пiдтримання постiйного вогню.




69


Болус вiрменський – засiб вiд проносу.




70


Gummi arabicum – гумiарабiк, «египетська смола», шлунковий засiб.




71


Хаммам – лазня.




72


Мiцраiм – Єгипет.




73


De tripode dictum – сказано з тринiжника (лат.).