Книга - Романи

Романи
Franz Kafka


До книги вiдомого австрiйського письменника Франца Кафки (1883—1924) увiйшли романи «Замок» та «Процес». У видавництвi «Фолiо» також вийшов друком його роман «Америка».

Творчiсть Ф. Кафки також можна вважати автобiографiчною. Подii особистого життя письменника, його взаемовiдносини з нареченою знайшли свое лiтературне втiлення в романi «Процес». Останнiй рiк свого життя герой проживае у рамках судового процесу, хоча його провина невiдома навiть суддям, якi ведуть справу. Решту своiх днiв Йозеф К. намагаеться контролювати свое життя, чинити опiр безглуздим обвинуваченням, але чим дужче вiн пручаеться, то глибше грузне у болотi абсурду.

«Замок» – останнiй, незакiнчений i найбiльш загадковий роман автора, в якому вiдобразилися всi теми i конфлiкти, що непокоiли письменника протягом його життя.

Мiсце дii роману не мае конкретних географiчних реалiй, бо вбирае в себе весь свiт. Головний герой, опинившись у чужому йому середовищi, намагаеться порозумiтися з тими, вiд кого тепер залежить його доля. Історiя героя нагадуе перипетii долi самого автора i так само трагiчно передае самотнiсть i безпораднiсть людини в ii протистояннi жорстокостi й абсурдностi життя.





Франц Кафка

Романи





ЗАМОК





РОЗДІЛ ПЕРШИЙ


К. прибув пiзнього вечора. Село загрузло в глибокому снiгу. Замковоi гори не було видно, ii поглинули туман i темрява, жоден, навiть слабенький, промiнчик свiтла не виказував iснування великого Замку. К. довго стояв на дерев’яному мiстку, який з’еднував гостинець iз Селом, i вдивлявся в те, що здавалося порожнечею.

Потiм вiн вирушив шукати мiсце для ночiвлi. У заiздi ще не спали, i хоча в господаря, розгубленого несподiваним пiзнiм вiзитом, не виявилося для гостя вiльноi кiмнати, вiн запропонував К. нiчлiг на солом’янiй пiдстилцi в загальному залi. К. погодився. Кiлька селян ще сидiли за пивом, але прибулий не хотiв нi з ким спiлкуватися, тому принiс собi солом’яну пiдстилку з горища i влiгся поближче до печi. Було тепло, селяни сидiли тихо, вiн ще трохи спостерiгав за ними втомленим поглядом, а далi заснув.

Та невдовзi його розбудили. По-мiському вбраний юнак iз обличчям актора – вузькi щiлини очей i густi брови – стояв перед ним разом iз господарем. Селяни теж були ще тут, деякi з них навiть повернули своi крiсла, щоб краще бачити i чути. Юнак дуже ввiчливо вибачився за те, що розбудив К., назвав себе сином замкового каштеляна i сказав:

– Село – це власнiсть Замку, тому кожен, хто живе чи ночуе тут, певною мiрою живе чи ночуе в Замку. Нiхто не мае на це права без дозволу графа. А у вас немае такого дозволу, в кожному разi ви його не показували.

К. сiв, поправив рукою волосся, подивився на людей знизу догори i сказав:

– У яке село мене занесло? Хiба тут е Замок?

– Саме так, – повiльно вимовив юнак, а дехто з присутнiх похитав головою на слова К., – Замок графа Вест-веста.

– Отже, потрiбно отримати дозвiл для ночiвлi? – запитав К., нiби хотiв пересвiдчитися, чи не наснилися йому часом попереднi слова.

– Дозвiл потрiбно отримати, – прозвучало у вiдповiдь, i юнак звернувся до присутнiх, простягнувши руку вперед, у цьому жестi вiдчувалося пiдкреслено глузливе ставлення до К. – Хiба ж можна без дозволу?

– Тодi доведеться взяти дозвiл, – сказав К., позiхаючи, i вiдсунув ковдру, нiби збирався вставати.

– У кого? – запитав юнак.

– У графа, – вiдповiв К., – нiчого iншого менi не залишаеться.

– Зараз, опiвночi, брати дозвiл у графа? – скрикнув юнак i вiдступив на крок назад.

– Хiба це неможливо? – байдуже запитав К. – Тодi навiщо ви мене будили?

Тут юнак страшенно розлютився.

– Ви поводите себе як волоцюга! – закричав вiн. – Я вимагаю поваги до графських служб! Вас розбудили, аби поставити до вiдома, що ви негайно повиннi покинути графськi володiння.

– Припинiть цю комедiю! – пiдкреслено тихо сказав К., лiг на землю i натягнув на себе ковдру. – Ви, юначе, забагато собi дозволяете, i завтра я ще повернуся до вашоi поведiнки. Господар та панове за столами стануть моiми свiдками, якщо взагалi вимагатимуться якiсь свiдчення. А щодо всього iншого, то досить вам буде знати, що я землемiр i прибув на виклик графа. Моi помiчники з iнструментами приiдуть завтра. Менi забаглося прогулятися пiшки по снiгу, але, на жаль, я кiлька разiв збився зi шляху i тому прийшов так пiзно. Те, що сьогоднi вже не слiд заявляти про себе в Замку, я знав i без ваших повчань. Тож задовольнився, як бачите, i таким мiсцем ночiвлi, а ви, м’яко кажучи, дещо неввiчливо перервали мiй сон. На цьому я завершую своi пояснення. Добранiч, панове, – i К. вiдвернувся до печi.

– Землемiр? – почув вiн чиесь нерiшуче питання в себе за спиною, а потiм усi затихли. Та невдовзi юнак опанував себе i стишеним голосом, з огляду на сон К., хоча й достатньо виразно, щоб усiм було чути, сказав господаревi:

– Я запитаю по телефону.

Отже, в цьому сiльському заiздi е телефон? Непогано тут усе облаштовано. Це трохи здивувало К, але загалом вiн сподiвався чогось подiбного. Виявилося, що телефон знаходиться просто в нього над головою, а вiн його навiть не помiтив спросоння. Тепер якщо юнак дзвонитиме, вiн змушений буде потривожити К., тож залишалося вирiшити, чи дозволяти йому дзвонити. К. вирiшив дозволити. Тепер вже не мало сенсу вдавати з себе сплячого, i К. перевернувся на спину. Вiн побачив, як селяни нерiшуче пiдсунулися ближче один до одного i перемовлялися; прибуття землемiра – подiя небуденна. Вiдчинилися дверi кухнi, i весь отвiр заступила собою могутня постать господинi, господар наблизився до неi навшпиньки, щоб увести в курс справи. І тут почалася телефонна розмова. Каштелян уже спав, але його помiчник, точнiше, один iз його помiчникiв, Фрiц, був на мiсцi. Юнак назвав себе Шварце-ром i розповiв, як вiн знайшов у заiздi К., – тридцятирiчного чоловiка в лахмiттi, що спокiйно спав на солом’янiй пiдстилцi, використовуючи замiсть подушки невеличку торбу, а поряд поклав сучкувату палицю. Ясна рiч, чоловiк видавався пiдозрiлим, i оскiльки господар, вочевидь, злегковажив своiм обов’язком, Шварцер змушений був узятися за остаточне з’ясування цiеi справи. Перерваний сон, допит i цiлком законну погрозу вигнання з графства К. сприйняв дуже обурено, хоча, як з’ясувалося згодом, iмовiрно, мав на це право, оскiльки стверджуе, що вiн землемiр i прибув за викликом графа. Безумовно, iснуе принаймнi формальна необхiднiсть перевiрити це твердження, i тому Шварцер просить Фрiца звернутися до центральноi канцелярii за довiдкою про те, чи справдi очiкуеться прибуття землемiра, а тодi вiдразу ж зателефонувати про результат.

Потiм було тихо, Фрiц довiдувався на тому кiнцi дроту, а в заiздi всi чекали на вiдповiдь. К. не зрушив з мiсця, навiть не повернувся, на його обличчi не було й тiнi цiкавостi, вiн мовчки втупився поперед себе. Сумiш недоброзичливостi й обережностi в розповiдi Шварцера свiдчила, що в Замку навiть такi дрiбнi службовцi, як цей, трохи навченi дипломатii. Не бракувало там i старанностi, оскiльки центральна канцелярiя працювала й уночi. Та ще й досить швидко давала довiдки, бо незабаром Фрiц передзвонив. Його вiдповiдь була дуже короткою, i Шварцер iз люттю кинув слухавку.

– Так я i знав! – крикнув вiн. – Нiякий вiн не землемiр, а гидкий брехливий волоцюга, а можливо, i ще гiрше.

Цiеi митi К. подумав, що зараз Шварцер, селяни й господарi накинуться на нього. Щоб витримати хоча б перший натиск, вiн скулився пiд ковдрою. І тут ще раз задзвонив телефон, К. здалося, що звук був дуже рiзким. Вiн поволi висунув голову назовнi. Здавалося не дуже вiрогiдним, що це знову стосувалося К., але всi завмерли, а Шварцер повернувся до апарата. Прослухав довге пояснення i тихо сказав:

– Отже, помилка? Це надзвичайно неприемно. Дзвонив сам начальник канцелярii? Дуже дивно, дуже дивно. І як я маю пояснити це пановi землемiру?

К. прислухався. Отже, Замок затвердив його в ролi землемiра. З одного боку, це було йому невигiдно, бо свiдчило про те, що в Замку знали про нього все необхiдне i, зваживши спiввiдношення сил, заввиграшки прийняли виклик. З iншого боку, це було добре, бо, здаеться, доводило, що його недооцiнюють i таким чином дарують бiльшу свободу, нiж та, на яку вiн мiг би сподiватися. А якщо iм здаеться, що цим пiдтвердженням посади, яке було явним перевищенням його компетенцii, вони примусять К. постiйно тремтiти вiд страху, то це помилка: йому стало трохи лячно, але не бiльше.

К. вiдмахнувся од Шварцера, який спробував несмiливо наблизитися; вiдмовився й од наполегливоi пропозицii перейти до хазяйськоi спальнi, лише взяв iз рук господаря склянку з напоем, а вiд його дружини – рукомийник iз милом та рушником. Йому навiть не довелося вимагати, щоб спорожнили зал, бо всi кинулися геть один поперед одного, нiхто не хотiв уранцi бути впiзнаним. Лампу загасили i нарештi дали йому спокiй. Вiн спав спокiйно до самого ранку, лише раз чи два його потривожили щури, якi пробiгали поблизу його ложа.

Пiсля снiданку – харчування й ночiвлю гостя, як сказав господар, мав оплатити Замок – К. хотiв iти вiдразу в Село. Але господар постiйно крутився довкола, i К. дозволив йому трохи посидiти бiля себе у вiдповiдь на нiме прохання, хоча з огляду на вчорашню поведiнку й не прагнув зайвий раз вступати з господарем у бесiду.

– Я ще не знаю графа, – сказав К. – Кажуть, вiн щедро платить за добру роботу, це правда? Коли вiдриваешся од жiнки та дитини i мандруеш так далеко, як оце я, хочеться привезти назад якомога бiльше.

– Стосовно цього вам не варто турбуватися, на погану платню ще нiхто не нарiкав.

– Але я, – сказав К., – маю досить вiдваги i можу висловити свое незадоволення навiть графовi, хоча, ясна рiч, iз можновладцями завжди краще бути в мирi.

Господар сидiв навпроти К. на краечку пiдвiконня й не наважувався вмоститися зручнiше, вiн не вiдводив од гостя великих карих наляканих очей. І хоча перед тим не вiдходив од К., тепер, здавалося, прагнув утекти геть. Можливо, злякався, що його почнуть випитувати про графа? Чи побоювався, що «пан», за якого вiн уважав К., виявиться людиною ненадiйною? Довелося перевести розмову на iнше. К. поглянув на годинник i сказав:

– Незабаром пiд’iдуть моi помiчники. Чи знайдеться тут для них мiсце?

– Звичайно, пане, – сказав господар. – Але хiба вони не житимуть разом iз вами в Замку?

Невже вiн так легко та охоче позбувався пожильцiв та особливо К., бажаючи неодмiнно прилаштувати того в Замок?

– Це ще невiдомо, – вiдповiв К. – Спочатку треба довiдатися, що за роботу доведеться виконувати. Якщо, наприклад, потрiбно буде працювати тут, унизу, то доцiльнiше б тут i оселитися. Окрiм того, пiдозрюю, що життя в Замку навряд чи менi сподобаеться. Я б хотiв завжди бути вiльним.

– Ти не знаеш порядкiв Замку, – тихо сказав господар.

– Справдi, – погодився К. – Не варто приймати поспiшних рiшень. Наразi я знаю про Замок тiльки те, що там розумiються на виборi добрих землемiрiв. Можливо, знайдуться i ще якiсь переваги.

І вiн пiднявся, щоб звiльнити вiд своеi присутностi господаря, який неспокiйно покушував губи. Завоювати довiру цього чоловiка було не так легко.

К. рушив до виходу i дорогою помiтив на стiнi темний портрет у такiй самiй темнiй рамi. Вiн зауважив його ще ранiше, зi свого нiчного ложа, але здалеку не роздивився деталей i вирiшив, що картину витягли з рами i залишилася тiльки чорна дошка, яка була насподi. Але зараз виявилося, що це була-таки картина, портрет п’ятдесятирiчного чоловiка, зображеного по пояс. Чоловiк опустив голову так низько, що очей майже не було видно, i здавалося, його голова схилилася пiд тягарем високого важкого чола i великого гачкуватого носа. Широка борода, притиснута пiдборiддям, рiзко вiдстовбурчувалась уперед. Лiва рука вчепилась розчепiреними пальцями в густе волосся, але це не допомогло пiдняти голову.

– Хто це? – запитав К. – Граф?

Потiм зупинився перед зображенням i навiть не озирнувся на господаря.

– Нi, – вiдповiв власник заiзду. – Каштелян.

– У Замку вродливий каштелян, – сказав К. – Шкода, що в нього такий невдаха-син.

– Нi, – заперечив господар, притягнув К. ближче до себе i прошепотiв йому у вухо: – Шварцер трохи перебiльшив учора, його батько лише пiдкаштелян, i то один iз найнижчих.

Цiеi митi господар видався К. дитиною.

– Негiдник! – засмiявся К., але господар, здаеться, не бачив у цьому нiчого смiшного. Вiн сказав:

– Його батько теж впливова особа.

– Припини! – сказав К. – Ти всiх уважаеш впливовими. Мене теж?

– Тебе? Нi, тебе я впливовим не вважаю. – злякано, але переконано вiдповiв господар.

– Отже, ти досить спостережливий, – сказав К. – Якщо бути вiдвертим, то я справдi не надiлений владою. І через це маю не менше поваги до можновладцiв, анiж ти. Але я не такий прямолiнiйний i не завжди показую це.

К. поплескав господаря по щоцi, щоб утiшити його i викликати бiльшу довiру до себе. Той посмiхнувся. Вiн справдi був схожий на хлопчика зi своiм м’яким, майже позбавленим бороди обличчям. І чому вiн одружився з такою товстою та немолодою жiнкою? Крiзь отвiр у стiнi було видно, як вона стояла на кухнi руки в боки i вiддавала накази. Але К. не збирався розпитувати про це господаря, щоб не зiгнати з його обличчя усмiшку, яку було так нелегко викликати. Жестом вiн попросив вiдчинити дверi i вийшов у чудовий зимовий ранок.

Тепер увесь Замок ясно вимальовувався перед ним у свiжому повiтрi, а снiг, що тонким шаром укривав усе довкола, робив побачене ще чiткiшим, обвiвши контури усiх предметiв. Здавалося, що на горi снiгу значно менше, нiж у Селi, де К. доводилося прокладати собi дорогу так само важко, як учора на гостинцi. Тут снiг пiдступав аж до вiкон хатин, та ще й притискав низькi дахи додолу, а вгорi все нiби висiло в повiтрi, легко й вiльно, принаймнi так виглядало знизу.

Здалеку вигляд Замку вiдповiдав сподiванням К. Вiн не нагадував анi старовинну лицарську фортецю, анi розкiшно оздоблену новочасну будiвлю. Це було нагромадження багатьох споруд, серед яких були нечисленнi двоповерховi i безлiч низьких, тiсно налiплених одна бiля одноi. Якщо не знати, що це Замок, можна сприйняти цi будiвлi за невеличке мiсто. К. побачив тiльки одну вежу, незрозумiло було, до чого вона належить – до церкви чи до житлових примiщень. Довкола вежi кружляли зграi ворон.

К. iшов далi, не вiдводячи погляду од Замку, все iнше його не цiкавило. Але зблизька Замок розчарував К., це було злиденне мiстечко, яке складалося зi звичайних сiльських хатин, тiльки вибудуваних iз каменю, тиньк пооблiтав зi стiн, а кам’яна кладка почала руйнуватися. У головi К. промайнув спогад про мiстечко його дитинства, яке нiчим не поступалося цьому так званому Замку. Якби йшлося тiльки про те, щоб оглянути Замок, було б шкода вирушати в такi довгi мандри, i вiн учинив би набагато мудрiше, коли б вiдвiдав стареньку батькiвську домiвку, де не був уже так давно. К. подумки порiвняв церковний шпиль рiдного краю з тутешнiм, там, нагорi. Тамтешнiй шпиль, у цьому не виникало жодного сумнiву, рвучко виструнчуеться до неба, завершуеться широким дахом, укритим червоною черепицею, наскрiзь земний – хiба ж можемо ми щось збудувати по-iншому? – але мета його вища, нiж у цього стовпотворiння низьких будiвель, вигляд по-святковому свiтлiший, а не такий похмуро-буденний. Єдина вежа, що визирала вгору з-помiж кам’яниць тутешнього Замку, мала, як це стало видно вже тепер, житлове призначення. Можливо, це був головний замковий будинок, трохи монотонна кругла споруда, дене-де спiвчутливо прикрита плющем, маленькi вiкна виблискували на сонцi – у цьому було щось шалене – машикулi нависали над стiною непевними, нерiвними, ламкими зубцями, що врiзалися в сине небо, нiби намальованi наляканою чи недбалою дитячою рукою. Здавалося, нiби якийсь понурий мешканець будинку, що йому варто було б узагалi зачинитися в найдальшiй кiмнатi, раптом пробив дах i пiднявся над ним, аби показатися свiтовi.

К. знову зупинився, нiби нерухомiсть давала йому бiльше сили для роздумiв. Але його потурбували. Вiн зупинився за сiльською церквою, правду кажучи, це була радше капличка, розширена схожою на комору прибудовою, яка мала б помiстити усiх парафiян i за якою розташувалася школа. Низька й довга будiвля справляла чудернацьке враження: здавалося, що збудовано ii нашвидкуруч i для тимчасового вжитку, але водночас вона дуже стара, ii ховав у собi оточений гратами сад, що зараз перетворився на снiгове поле. Звiдти саме вийшли дiти з учителем. Учнi оточили вчителя тiсною купкою, зазирали йому в очi i невпинно щось вигукували, К. нiчого не розумiв iз iхнього швидкого торохтiння. Учитель – молодий, невисокий, вузькоплечий чоловiк – тримався дуже прямо, але це не виглядало смiшно, вiн ще здалеку помiтив К., зрештою, крiм К. i його самого з учнями довкола нiкого бiльше не було. Як чужинцевi, К. годилося привiтатися першим, тим бiльше, з такою поважною особою.

– Доброго дня, пане вчителю, – сказав вiн.

Дiти замовкли, наче по командi, i ця раптова тиша як пiдготовка до його слiв, здаеться, сподобалася вчителевi.

– Ви оглядаете Замок? – запитав вiн лагiднiше, нiж можна було сподiватися, але таким тоном, нiби не надто схвалюе те, що робить К.

– Так, – вiдповiв К. – Я нетутешнiй, приiхав учора ввечерi.

– Вам не подобаеться Замок? – швидко запитав учитель.

– Як? – здивовано вiдповiв питанням на питання К. i повторив слова вчителя, злегка пом’якшивши. – Чи менi подобаеться Замок? Чому ви вирiшили, що Замок менi не подобаеться?

– Нiкому з чужих вiн не подобаеться, – вiдповiв учитель.

Щоб не сказати нiчого нетактовного, К. перевiв розмову на iншу тему i запитав:

– Ви, напевно, знаете графа?

– Нi, – вiдповiв учитель i зiбрався йти геть, але К. не вiдступав i запитав iще раз:

– Як? То ви не знайомi з графом?

– Звiдки я можу його знати? – тихо сказав учитель i додав французькою: – Будьте обережнi в присутностi невинних дiтей.

З цього К. зробив висновок, що мае право на запитання:

– Чи мiг би я, пане вчителю, якось вас вiдвiдати? Я перебуватиму тут довший час, але вже почуваюся трохи самотньо; нiде не сприймають мене як свого: нi серед селян, нi, здаеться, у Замку.

– Мiж селянами й Замком не така вже й велика рiзниця, – сказав учитель.

– Можливо, – погодився К. – Це нiчого не мiняе в моiй ситуацii. Чи мiг би я зайти до вас?

– Я живу на Шваненгассе, бiля м’ясника.

У цiй фразi прозвучало радше звичайне повiдомлення адреси, нiж запрошення, але К. сказав:

– Добре, я прийду.

Учитель кивнув i рушив далi разом iз дiтьми, якi вiдразу ж знову почали галасувати. Незабаром вони зникли в провулку, що круто спускався донизу.

Але К. не мiг зосередитися, розмова розiзлила його. Уперше з часу свого прибуття вiн вiдчув справжню втому. Далека дорога, як здавалося досi, зовсiм не втомила його, вiн спокiйно собi йшов день у день, крок за кроком. Лише тепер дали про себе знати, i то дуже невчасно, наслiдки цiеi величезноi перевтоми. Йому дуже хотiлося знайти нових знайомих, але спiлкування з кожною новою людиною лише посилювало його втому. Якщо у своему сьогоднiшньому станi вiн примусить себе прогулятися хоча б до входу в Замок, цього буде бiльш нiж достатньо.

Тож вiн знову вирушив уперед, але перед ним лежав довгий шлях. Головна сiльська вулиця, якою вiн iшов, не прямувала до замковоi гори, а лише пiдступала до неi, а потiм, наче навмисне, повертала i, не надто вiддаляючись од Замку, все ж до нього не наближалася. Кожноi митi К. сподiвався, що вулиця нарештi приведе до Замку, i тiльки ця надiя примушувала його рухатися далi. З огляду на свою втому вiн боявся збочити з дороги, а крiм того, його вразило, яке велике Село, що йому не видно було кiнця-краю, – уздовж вулицi з’являлися новi й новi крихiтнi будиночки, замерзлi вiконнi шиби, снiг i безлюддя, – врештi вiн вирвався з цупких обiймiв вулицi, i його проковтнув вузенький провулок, де снiг був ще глибшим. Ставало все важче витягувати ноги, що раз по раз угрузали, виступив пiт, i раптом К. зупинився, не в змозi йти далi.

Зрештою, вiн не був сам-один, справа i злiва стояли селянськi хатини. Вiн злiпив снiжку i кинув ii у вiкно. Одразу ж вiдчинилися дверi – першi вiдчиненi дверi за весь час прогулянки Селом, – у проходi стояв привiтний старий селянин у брунатному кожусi, голова якого схилилася набiк вiд слабостi.

– Чи можу я у вас трохи перепочити? – запитав К. – Я дуже втомився.

Вiн не почув, що сказав старий, лише вдячно подивився на дошку, яку просунули йому назустрiч i яка вирятувала його зi снiгу, потiм зробив кiлька крокiв i опинився в хатинi.

Велика свiтлиця була слабо освiтлена. Пiсля вулицi спочатку важко було щось розгледiти. К. перечепився через корито, жiноча рука пiдтримала його. З одного кутка долинав дитячий вереск. З iншого виповзала пара i перетворювала присмерк на темряву. К. стояв, нiби оповитий хмарами.

– Та вiн п’яний, – сказав хтось.

– Хто ви? – владно крикнув чийсь голос, а потiм звернувся до старого: – Навiщо ти його привiв? Хiба можна пускати всiх, хто волочиться по вулицi?

– Я землемiр графа, – сказав К., нiби виправдовуючись перед усе ще невидимими.

– О, то це землемiр, – сказав жiночий голос, i запанувала цiлковита тиша.

– Ви мене знаете? – запитав К.

– Звичайно, – коротко вiдповiв той самий голос. Але те, що вони знали К., здаеться, не додавало йому авторитету.

Нарештi пара трохи розсiялася, i К. змiг роззирнутися довкола. Виглядало на те, що сьогоднi всi милися. Бiля дверей прали. Але пара виповзала не звiдти, а з iншого кутка, де у величезних дерев’яних ночвах, завбiльшки зо два лiжка, таких великих К. ще не бачив, у паруючiй водi купалися двое чоловiкiв. Та ще бiльша несподiванка чекала на нього в правому кутку. Причому важко було збагнути, вiд чого виникае вiдчуття несподiванки. Слабке свiтло заснiженоi вулицi просочувалося крiзь единий у заднiй стiнi кiмнати вiконний отвiр i падало на жiнку, що втомлено напiвлежала у високому крiслi, вiд цього ii сукня набувала шовковистого полиску. На ii грудях лежало немовля. Довкола неi бавилися дiти, очевидно, селянськi дiти, але чомусь здавалося, що вона походить з iншого середовища. Напевно, хвороба i втома ушляхетнюе навiть селянськi обличчя.

– Сiдайте! – сказав один iз чоловiкiв, бородатий та вусатий, що важко дихав постiйно роззявленим ротом i виглядав досить кумедно. Показуючи пальцем на скриню, вiн витяг руку з теплоi води i оббризкав усе обличчя К. На скринi вже сидiв старий, що впустив К., i дрiмав. К. утiшився, що нарештi може сiсти. Бiльше нiхто ним не цiкавився. Молода кругленька бiлявка, що прала в коритi, тихенько наспiвувала за роботою, чоловiки в ночвах тупцяли на мiсцi i поверталися, дiти намагалися пiдiйти до них, але iх постiйно вiдганяли водяними бризками, вiд яких не врятувався i К., жiнка в крiслi лежала, мов нежива, не дивилася навiть на немовля в себе на грудях, а кудись угору.

К. довго спостерiгав цю незмiнну, гарну i сумну картину, але потiм, напевно, заснув, а коли перелякано прокинувся вiд голосного крику, то тримав голову на плечi в старого. Чоловiки завершили купання i вдягненi стояли перед К., тепер у ночвах пiд наглядом бiлявки хлюпалися дiти. Виявилося, що бородань iз владним голосом не головний у цiй парi. Другий, не набагато вищий i з меншою бородою, тихий чоловiк iз широкою статурою та вилицюватим обличчям, стояв iз опущеною головою, вiдчувалося, що вiн звик думати повiльно.

– Пане землемiр, – сказав вiн. – Вам не можна тут залишатися. Вибачте за неввiчливiсть.

– Я й не збирався залишатися, – сказав К. – Лише трохи перепочити. Вiдпочив i тепер пiду.

– Ви, мабуть, дивуетеся нашiй негостинностi, – сказав чоловiк. – Але гостиннiсть – це не наш звичай. Нам не потрiбнi гостi.

К. посвiжiшав пiсля недовгого сну, знову змiг зосередитися i зрадiв вiдвертостi цих слiв. Тепер вiн був здатен рухатися вiльнiше, перейшовся по кiмнатi, спираючись на свою палицю, наблизився до жiнки в крiслi, мимоволi зауважив, що найвищий iз усiх присутнiх.

– Ясна рiч, – сказав К. – До чого б вам гостi. Але час вiд часу хтось бувае потрiбен. Наприклад, такий, як я, землемiр.

– Цього я не знаю, – повiльно сказав чоловiк. – Якщо вас покликали, отже, ви потрiбнi. Це, напевно, виняток. Але ми, маленькi люди, дотримуемося правил, у цьому нам не можна дорiкнути.

– Нi, нi, – сказав К. – Я мушу вам тiльки подякувати. Вам i всiм, хто тут живе. І несподiвано для всiх К. рiзко повернувся i вмить опинився перед жiнкою в крiслi. Вона подивилася на чужинця втомленими голубими очима, ii прозора шовкова хустка сягала iй до середини чола, немовля спало на ii грудях.

– Хто ти? – запитав К.

Вона вiдповiла презирливо, незрозумiло було тiльки, кого бiльше стосувалося ii презирство – самого К. чи ii ж власноi вiдповiдi:

– Я служниця iз Замку.

Це тривало лише одну мить, а потiм справа та злiва вiд К. опинилися обидва чоловiки i мовчки, але силомiць, так нiби не iснувало iнших методiв порозумiння, посунули його до дверей. Старий iз незрозумiлих причин раптом радiсно заплескав у долонi. Бiлявка також несподiвано засмiялася, а разом iз нею й дiти.

Невдовзi К. стояв на вулицi, а чоловiки спостерiгали за ним iз порогу. Знову почав падати снiг, але все одно вулиця здалася йому трохи свiтлiшою, нiж перед тим. Бородатий нетерпляче крикнув:

– Куди ви збираетеся йти? Сюди – дорога до Замку, туди – до Села.

На це К. не вiдповiв, але звернувся до другого, який видався йому ввiчливiшим навiть попри свою зверхнiсть:

– Хто ви? Кому я маю дякувати за перепочинок?

– Я чинбар Лаземан, – прозвучало у вiдповiдь. – Але дякувати нiкому не потрiбно.

– Добре, – сказав К. – Можливо, ми ще побачимося.

– Не думаю, – сказав чоловiк. Цiеi митi бородань пiдняв руку i вигукнув:

– Доброго дня, Артуре, доброго дня, Єремiе!

К. озирнувся, отже, в цьому Селi таки можна зустрiти людей на вулицях! З боку Замку наближалося двое молодих хлопцiв середнього зросту, обидва тендiтнi, у вузькому одязi i дуже схожi один на одного. Їхнi обличчя були темно-смаглявi, а гострi борiдки такi чорнi, що видiлялися навiть на тлi цiеi смаглявостi. Зважаючи на стан дороги, вони йшли неймовiрно швидко, ступаючи в такт худорлявими ногами.

– Що у вас? – крикнув бородань. Поспiлкуватися з ними можна було лише криком, бо вони рухалися дуже швидко й не зупинялися.

– Справи! – крикнули вони у вiдповiдь i посмiхнулися.

– Де?

– У заiздi.

– Я теж туди iду! – крикнув К. голоснiше за всiх, вiн дуже хотiв, щоб цi двое взяли його з собою. Знайомство з ними не обiцяло нiчого особливого, але вони, швидше за все, були непоганими i бадьорими супутниками. Та хлопцi тiльки кивнули у вiдповiдь на слова К. i зникли з поля зору.

К. продовжував стояти i не мав анi найменшоi охоти витягати ногу з-пiд снiгу тiльки для того, щоб вiдразу ж занурити ii в iншу кучугуру. Чинбар та його товариш, задоволенi, що вдалося остаточно витурити К., постiйно озираючись, повiльно прослизнули до хати крiзь вузьку щiлину напiввiдчинених дверей. К. залишився сам у глибокому снiгу. «Це була б непогана нагода для невеличкого розчарування, – подумав вiн, – якби я потрапив сюди випадково, а не свiдомо».

Тут iз лiвого боку хати одчинилося вiконце, зачиненим воно здавалося темно-синiм, можливо, через блиск снiгу, i було таким крихiтним, що не вмiщало навiть обличчя того, хто визирав назовнi, а тiльки очi, старечi карi очi.

– Вiн стоiть там. – К. почув тремтячий жiночий голос.

– Це землемiр, – додав чоловiчий.

Потiм чоловiк пiдiйшов до вiкна i запитав без неприязнi, але тоном, що наголошував на необхiдностi дотримання порядку на вулицi перед його вiкном:

– На кого ви чекаете?

– На санчата, якi мене заберуть, – сказав К.

– Сюди не приiдуть нiякi санчата, – заперечив чоловiк. – Тут нiхто не iздить.

– Але ж це вулиця, яка веде до Замку, – наполягав К.

– Це не мае значення, – незворушно повторив чоловiк. – Тут нiхто не iздить.

Тодi обое замовкли. Але чоловiк напевно ще обмiрковував щось, бо не зачиняв вiкна, з якого виповзала пара.

– Погана дорога, – пiдказав йому К.

Але той тiльки буркнув:

– Саме так.

Та за якусь мить додав:

– Якщо хочете, я вiдвезу вас на своiх санчатах.

– Зробiть це, будь ласка, – радiсно погодився К. – Скiльки це коштуватиме?

– Нiскiльки, – вiдповiв чоловiк.

К. дуже здивувався.

– Ви ж землемiр, – пояснив чоловiк, – i належите до Замку. Куди б ви хотiли iхати?

– До Замку, – швидко вiдповiв К.

– Тодi я не поiду, – сказав чоловiк.

– Але ж я належу до Замку, – повторив К. слова чоловiка.

– Можливо, – сказав той незворушно.

– Тодi вiдвезiть мене до заiзду, – попросив К.

– Добре, – погодився чоловiк. – Зараз витягну сани.

Усе це справляло враження не так пiдкресленоi ввiчливостi, як егоiстичного, наполегливого, зляканого, майже педантичного прагнення позбутися К. iз вулицi перед своiм будинком.

Вiдчинилися ворота, i охляла конячка вивезла невеликi сани для легких вантажiв, пласкi, зовсiм без сидiння; слiдом, накульгуючи, з’явився зiгнутий, кволий, застуджений чоловiк iз червоним, запухлим, виснаженим i худорлявим обличчям, яке, закутане у вовняну хустину, виглядало ще меншим. Чоловiк виглядав на геть хворого i вийшов надвiр, мабуть, лише з метою вiдвезти геть непроханого гостя. На вiдповiдне зауваження К. вiн лише махнув рукою. Вiд нього К. довiдався тiльки те, що вiн вiзник на iм’я Герштекер, а такi незручнi сани взяв тому, що вони стояли найближче, а витягування якихось кращих забрало б надто багато часу.

– Сiдайте, – сказав вiн i показав нагайкою на мiсце ззаду на санях.

– Я сяду бiля вас, – сказав К.

– Я пiду пiшки, – сказав Герштекер.

– Чому? – запитав К.

– Я пiду пiшки, – повторив Герштекер i закашлявся так сильно, що аж захитався i змушений був мiцно вперти-ся ногами в снiг, а руками триматися за сани. К. мовчки сiв на сани, кашель потроху заспокоiвся, i вони поiхали.

Замок нагорi, до якого К. сьогоднi мав намiр потрапити, чомусь раптом почав здаватися дивовижно темним i знову вiддалявся. І тут нiби на знак того, що це прощання лише тимчасове, радiсно та окрилено зазвучав дзвiн i примусив серце битися швидше принаймнi на коротку мить, так, нiби йому загрожувало здiйснення того, до чого воно несвiдомо прагнуло, бо дзвiн цей був i тужливим. Але незабаром великий дзвiн затих, його заступив менший, слабший i монотоннiший звук, можливо, цей другий дзвiн також був нагорi, а може, – в Селi. Цей звук бiльше пасував до повiльного просування в товариствi понурого, але невблаганного вiзника.

– Послухай! – раптом вигукнув К., коли вони були вже поблизу церкви i до заiзду залишалося не так далеко, тож К. мiг дозволити собi необережнiсть. – Я дивуюся, що ти наважився везти мене пiд власну вiдповiдальнiсть, а дозвiл у тебе е?

Герштекер не реагував i продовжував спокiйно крокувати поряд iз конячкою.

– Гей! – знову крикнув К., зiбрав трохи снiгу з санчат, зробив снiжку i влучив нею Герштекеровi у вухо. Той зупинився i повернувся; коли К. побачив його зблизька, – сани ще трохи проiхали, – цю зiгнуту, трохи спотворену чимось постать, червоне втомлене дрiбне обличчя з якимись рiзними щоками, – однiею пласкою, а другою запалою, цей роззявлений розгублений рот, у якому стирчало лише кiлька зубiв, – К. змушений був зi спiвчуття повторити те, що ранiше сказав iз злостi. Чи не матиме Герштекер неприемностей за те, що транспортуе К.?

– Чого ти хочеш? – запитав Герштекер iз нерозумiнням, але, не чекаючи пояснень, прикрикнув на конячку, i вони поiхали далi.




РОЗДІЛ ДРУГИЙ


Поки вони iхали до заiзду, вже майже стемнiло. К. упiзнав поворот дороги i дуже здивувався цiй несподiванiй темрявi. Невже вiн був вiдсутнiй так довго? Йому здалося, що це тривало не бiльше однiеi-двох годин, виходив вiн уранцi i досi не хотiв iсти, а крiм того, ще зовсiм недавно було зовсiм свiтло, навiть не починало сутенiти, i ось уже цiлком темно. «Короткi днi, короткi днi!» – сказав вiн сам до себе, злiз iз санчат i пiшов до заiзду.

Угорi на сходах ганку стояв господар, який дуже зрадiв поверненню К. i освiтлював дорогу лiхтарем. Згадавши про вiзника, К. зупинився, десь у темрявi почувся кашель, який напевно належав вiзниковi. Мабуть, вони невдовзi побачаться. Коли К. пiднявся до господаря i шанобливо привiтався, то зауважив, що бiля дверей стоять двое чоловiкiв. Вiн узяв iз рук господаря лiхтар i посвiтив на них. Це були тi, кого вiн уже зустрiчав сьогоднi, iх звали Артур та Єремiя. Вони вiддали честь. Згадавши роки, проведенi у вiйську, цi щасливi часи, К. засмiявся.

– Хто ви? – запитав i перевiв погляд iз одного на другого.

– Вашi помiчники, – вiдповiли вони.

– Це помiчники, – тихо пiдтвердив господар.

– Як? – запитав К. – Ви – моi старi помiчники, якi мали приiхати пiсля мене i на яких я чекаю?

Вони пiдтвердили.

– Гаразд, – сказав К., трохи подумавши. – Добре, що ви приiхали. До речi, – продовжив пiсля невеликоi паузи, – ви сильно запiзнилися. Це недбальство з вашого боку.

– Це досить далеко, – сказав один.

– Досить далеко, – повторив К., – але я зустрiв вас дорогою iз Замку.

– Так, – сказали вони без детальнiших пояснень.

– Де iнструменти? – запитав К.

– У нас немае, – вiдповiли вони.

– Інструменти, якi я вам довiрив, – уточнив К.

– У нас немае, – повторили вони.

– Ну що за люди! – обурився К. – Ви вмiете мiряти землю?

– Нi, – зiзналися помiчники.

– Але якщо ви моi старi помiчники, то мусите вмiти, – сказав К. i пiдштовхнув iх поперед себе до будинку.

Вони сидiли втрьох i мовчки пили пиво в заiздi за невеличким столом. К. – посерединi, справа i злiва його помiчники. У залi, як i вчора ввечерi, був зайнятий окрiм iхнього лише один стiл, за ним сидiли селяни.

– Важко з вами, – сказав К. i вкотре вже порiвняв iхнi обличчя. – Як я маю вас розрiзняти? У вас тiльки iмена рiзнi, а все решта схоже, як… – вiн мимоволi затнувся, але потiм продовжив: – У всьому решта ви схожi мiж собою, як змii.

Вони засмiялися.

– Нас завжди без проблем розрiзняли, – сказали вони, виправдовуючись.

– Я вам вiрю, – сказав К. – Бо сам був свiдком цього, але я бачу вас своiми очима, i вони вас не розрiзняють. Тому я буду поводитися з вами, як iз однiею людиною, i називатиму Артур, так звати одного з вас, тебе, чи не так? – запитав К. одного з помiчникiв.

– Нi, – сказав той. – Мене звати Єремiя.

– Це не мае значення, – сказав К. – Я називатиму вас обох Артурами. Якщо я пошлю куди-небудь Артура, ви пiдете вдвох, дам Артуровi якесь завдання, ви виконуватимете його разом, це матиме суттевий недолiк, бо я не зможу використовувати вас для рiзних робiт, зате буде й перевага, бо за все, вам довiрене, будете вiдповiдати разом i нероздiльно. Як саме ви подiлите мiж собою роботу, менi все одно, але спихати один на другого вам не вдасться, я цього не слухатиму, бо ви для мене – одна людина.

Вони трохи подумали i сказали:

– Це для нас було б украй неприемно.

– Ясна рiч, – сказав К. – Це й повинно бути вам неприемно, але так воно буде.

Уже кiлька хвилин К. спостерiгав за селянином, який кружляв довкола iхнього столу та ось нарештi наважився, пiдiйшов до одного з помiчникiв i хотiв прошепотiти йому щось на вухо.

– Перепрошую, – сказав К., стукнув кулаком по столу i пiднявся. – Це моi помiчники, i в нас зараз нарада. Нiхто не мае права нам заважати.

– Прошу, прошу, – злякано сказав селянин i позадкував до свого товариства.

– За дотримуванням цього ви мусите стежити особливо пильно, – сказав К. i знову сiв. – Вам не можна розмовляти нi з ким без мого дозволу. Я тут чужий, i якщо ви моi старi помiчники, то ви також чужi. Тому ми трое мусимо триматися разом, згода?

Вони похапцем простягнули йому руки.

– Заберiть своi лапи, – сказав вiн. – Але мiй наказ залишаеться чинним. Я iду спати й вам раджу зробити те саме. Сьогоднi ми втратили робочий день, отже, завтра мусимо почати якомога швидше. Вам потрiбно дiстати сани для подорожi в Замок, i о шостiй мусите чекати на мене тут, перед порогом.

– Добре, – сказав один.

Але другий утрутився:

– Ти кажеш «добре», хоча знаеш, що це неможливо.

– Тихо, – сказав К. – Ви, здаеться, починаете вiдрiзнятися один вiд одного.

Але перший також сказав:

– Вiн мае рацiю, без дозволу жоден чужинець не мае права зайти в Замок.

– А де потрiбно взяти дозвiл?

– Не знаю, можливо, в каштеляна.

– Тож ми зателефонуемо туди, берiться за роботу i негайно телефонуйте каштеляновi!

Вони пiшли до апарату i попросили з’еднати, – обое просто зi шкiри лiзли, щоб показати, як стараються догодити, – потiм запитали, чи можна iм разом iз К. завтра вiдвiдати Замок. «Нi» у слухавцi було таким гучним, що долетiло навiть до вух К. Але вiдповiдь була ще бiльш вичерпною i звучала так: «Нi завтра, нi в будь-який iнший день».

– Я сам подзвоню, – сказав К. i встав.

Досi у залi майже не звертали уваги на К. i його помiчникiв, якщо не рахувати сутички з селянином, але пiсля цiеi фрази до них повернулися всi голови. Присутнi пiднялися разом iз К., i попри намагання господаря затримати iх, вишикувалися пiвколом бiля телефону. Серед них переважала думка, що К. не отримае жодноi вiдповiдi. К. довелося попросити iх затихнути, iхньоi думки вiн узагалi не питав.

Звук зуммера у слухавцi був дивним, К. нiколи ранiше не чув нiчого подiбного. Це було схоже на гудiння багатьох дитячих голосiв, чи навiть не гудiння, а спiв, що долинае звiдкись iздалеку, дуже здалеку, так нiби з цього звуку в якийсь неможливий спосiб формуеться один високий, але сильний голос, i так сильно б’е у вухо, наче намагаеться проникнути не лише всередину нещасного слухового органу, а кудись iще глибше. К. слухав, навiть не намагаючись зателефонувати. Сперся лiвим лiктем на телефонний апарат i слухав.

Невiдомо, як довго вiн так простояв, аж поки господар не смикнув його за полу зi словами, що до нього прийшов вiстовий.

– Геть! – вигукнув К., утративши контроль над собою. Можливо, це стосувалося когось у слухавцi, бо там раптом озвалися. Вiдбулася наступна розмова:

– Освальд слухае вас, iз ким я розмовляю? – запитав суворий зверхнiй голос. К. почув у ньому невеличкий мов-ний дефект, який намагалися приховати цiею пiдкресленою суворiстю. К. вагався, чи варто йому себе називати, бо був безборонним перед телефонним апаратом, чоловiк на тому кiнцi дроту мiг накричати на нього й кинути слухавку, таким чином К., здаеться, перекрив собi досить важливий шлях. Нерiшучiсть К. посилила нетерплячiсть його спiврозмовника.

– Хто там? – повторив той i додав: – Я був би дуже вдячний, якби звiдти трохи менше дзвонили, щойно нас уже турбували.

К. не вiдреагував на це зауваження i раптом прийняв рiшення:

– Телефонуе помiчник пана землемiра.

– Який помiчник? Який пан? Який землемiр?

К. пригадав собi вчорашню телефонну розмову.

– Запитайте Фрiца, – коротко сказав вiн i здивовано зауважив, що це подiяло.

Але ще бiльше вiн був здивований вiд органiзованостi тамтешнiх слуг. Вiдповiдь була:

– Я вже знаю. Вiчно цей землемiр. Добре, добре. Що далi? Який помiчник?

– Йозеф, – сказав К.

Йому трохи заважало перешiптування селян у нього за спиною, здаеться, вони засуджували те, що вiн неправильно себе назвав. Але К. не мав часу займатися ними, розмова вимагала великих зусиль.

– Йозеф? – прозвучало питання у вiдповiдь. – Помiчники називаються, – невеличка пауза, очевидно, вiн запитав iмена в когось iншого, – Артур i Єремiя.

– Це новi помiчники, – сказав К.

– Нi, це старi.

– Це новi, а я старий, я прибув сьогоднi за паном землемiром.

– Нi, – крикнули в слухавцi.

– Тодi хто ж я? – запитав К. спокiйно, як i досi.

І за мить та сама людина iз тим-таки дефектом мовлення сказала:

– Ти – старий помiчник, – але цього разу голос був iнший, глибший, у ньому з’явилося бiльше поваги.

К. услухався у звучання голосу i майже прослухав питання:

– Чого ти хочеш?

Вiн би iз задоволенням поклав слухавку. Вiд цiеi розмови вже можна було нiчого не чекати. Але змушений щось казати, вiн запитав скоромовкою:

– Коли мiй господар може прийти до Замку?

– Нiколи, – прозвучала вiдповiдь.

– Добре, – сказав К. i поклав слухавку.

Селяни пiдступили вже зовсiм впритул. Помiчники косо позирали на К. i намагалися не пiдпустити селян надто близько. Але все це робилося тiльки задля годиться, бо селяни, задоволенi результатом розмови, потроху вiдступали. Тут iхню групу ззаду роздiлив чоловiк, який рiшучим кроком пiдiйшов до К., уклонився i дав йому листа. К. взяв листа до рук i подивився на вiстового, це видалося йому на ту мить важливiшим. Вiстовий був разюче схожий на помiчникiв, – такий самий стрункий, у вузькому вбраннi, такий самий швидкий i спритний у рухах, але все-таки iнший. Краще б йому в помiчники дали цього хлопця! Вiн трохи нагадував К. жiнку з немовлям у хатинi чинбаря. Убраний у майже все бiле, ясна рiч, не шовкове, а зимове, як i в усiх довкола, але його одяг мав у собi витонченiсть та святковiсть, притаманну шовку. Обличчя посланця було свiтлим i вiдкритим, очi – величезними. У посмiшцi промайнуло заохочення, яке вiн невдало спробував приховати, провiвши рукою по обличчю.

– Хто ти? – запитав К.

– Мене звати Варнава, – вiдповiв той. – Я – вiстовий.

Його губи рухалися пiд час розмови м’яко, хоча водночас дуже по-чоловiчому.

– Тобi тут подобаеться? – запитав К. i показав на селян, якi все ще не втратили цiкавостi до нього. Їхнi черепи виглядали так, нiби по них били зверху аж до сплющення, а риси обличчя здавалися сформованими внаслiдок биття, вони пороззявляли роти iз набряклими губами i то втуплювалися в К., то вiдволiкалися на щось iнше, iхнi погляди безцiльно блукали довкола i раптом зупинялися, прилипали до якогось випадкового предмета. Далi К. показав на помiчникiв, якi обiйняли один одного, притислися щоками i посмiхалися чи то напiвсором’язливо, чи то напiвзнущально, показав на всю свою свиту, нав’язану йому випадковими обставинами, i, сподiваючись на таку потрiбну йому зараз довiру, очiкував, що Варнава раз i назавжди збагне рiзницю мiж К. i всiма цими людьми. Але Варнава цiлком щиро, й це було помiтно, не зрозумiв питання, вiн лише чемно прослухав його, як вишколений слуга слухае кожне слово свого господаря, слухняно озирнувся довкола, помахав рукою знайомим, обмiнявся кiлькома словами з помiчниками, i все це вiльно та невимушено, хоча при цьому вiн i тримався окремо вiд усiх. К. вiдчув, що його поставили на мiсце, хоча й не присоромили, i взявся до принесеного листа, вiдкрив його. У листi було написано:

«Шановний пане! Як вам уже вiдомо, вас прийняли на службу до Замку. Вашим безпосереднiм начальником буде сiльський староста, вiд якого ви довiдаетеся про всi деталi вашоi роботи, а також умови оплати, перед ним ви повиннi будете звiтувати про виконану роботу. Але я особисто також не втрачатиму вас iз поля зору. Варнава, який передав вам цього листа, час вiд часу навiдуватиметься до вас i передаватиме менi вашi побажання. Я завжди готовий допомогти вам у всьому, наскiльки зможу. Я зацiкавлений у тому, щоб працiвники Замку були задоволенi». Далi стояв нечiткий пiдпис, а бiля нього друкованими лiтерами: «Начальник канцелярii».

– Зачекай! – звернувся К. до Варнави, i той вклонився.

Потiм К. покликав господаря i попросив про можливiсть перечитати листа наодинцi в якiйсь вiльнiй кiмнатi. К. спохопився, що Варнава всього-на-всього вiстовий, хоча й викликае до себе довiру, та замовив хлопцевi пиво. При цьому звернув увагу на його реакцiю: Варнава прийняв кухоль дуже радо i вiдразу ж узявся пити. Тодi К. пiшов iз господарем. У заiздi знайшлася лише одна крихiтна вiльна кiмнатка пiд дахом, але навiть i з нею виникли проблеми, бо досi там спали двi служницi, яких тепер потрiбно було кудись переселити. Окрiм того, що з кiмнати забрали служниць, бiльше там нiчого не змiнилося, едине лiжко не було застелене, на ньому лежало кiлька подушок та попона, що залишилися ще вiд попереднiх мешканцiв. На стiнах – репродукцii на релiгiйнi теми i свiтлини солдатiв. Тут навiть не провiтрили, очевидно, сподiвалися, що новий гiсть прибув ненадовго, i не докладали жодних зусиль, щоб затримати його. Але К. на все погодився, закутався в попону, сiв до столу i при свiчцi прочитав листа ще раз.

Текст був неоднорiдним, у деяких мiсцях К. вважали вiльною людиною, з чиею волею рахуються, наприклад, у звертаннi, а також у реченнi, де йшлося про його побажання. Але були й фрази, у яких вiдкрито або приховано його трактували як дрiбного, з позицii начальства майже непомiтного працiвника, i керiвництво повинно було напружитися, щоб «не втрачати його з поля зору». Його безпосереднiм керiвником був сiльський староста, i вiн навiть зобов’язаний перед ним звiтувати, единим колегою ймовiрно мав би стати сiльський полiцай. Усе це, без сумнiву, суперечило одне одному, i то настiльки очевидно, що, мабуть, так було зроблено навмисне. К. нi на мить не дозволив собi божевiльного припущення, що той, хто писав листа, був непевний свого ставлення, вагався, в уявi К. це було несумiсно з такою поважною установою. Вiн бiльше схилявся вбачати тут наданий йому вибiр, а вже вiн мав би самостiйно визначитися, як трактувати сказане в листi. Можна стати справжнiм селянином i мати певний, постiйно пiдкреслюваний, хоча й цiлком умовний зв’язок iз Замком. Або ж навпаки, лише умовно вважатись одним iз селян, а насправдi узгоджувати всю свою роботу iз вказiвками, що iх передаватиме Варнава. К. нi на мить не засумнiвався у своему виборi, вiн не вагався б навiть у тому випадку, якби за весь час, проведений у Селi, ще так нiчого й не збагнув. Тiльки як селянин, якомога бiльше вiддалений од Замку, мiг вiн чогось досягнути в Замку. Тi люди в Селi, якi все ще йому не довiряють, почнуть розмовляти з ним по-iншому, коли вiн стане якщо не iхнiм другом, то хоча б односельцем, коли перестане вiдрiзнятися од Герштекера чи Лаземана, а так мусить статися чимшвидше, бо вiд цього залежить його подальша доля. І тодi перед ним раптом вiдкриються всi шляхи, якi залишаться не лише закритими, а й невидимими, якщо вiн розраховуватиме на милiсть начальства. Але iснувала ще одна небезпека, пiдкреслена в листi, там говорилося про неi зловтiшно, так нiби уникнути цього не вдасться. Це був статус зарахованого на службу. Робота, начальник, праця, оплата, звiт, посада – таких слiв у листi було бiльш нiж достатньо, i навiть коли йшлося про речi бiльш особистi, про них говорилося з тiеi ж точки зору. Якщо К. хотiв найнятися на роботу, вiн мав на це право, але остаточно, без жодних iнших перспектив. К. усвiдомлював, що на нього не будуть тиснути i змушувати, цього вiн не боявся, тим бiльше тут, у Селi, але тягар неприемного оточення, необхiднiсть звикнути до розчарувань, гнiтючiсть непомiтного впливу кожноi прожитоi так митi – цього вiн побоювався, але з цiею небезпекою вiн повинен наважитися на боротьбу. У листi також не замовчувалося того, що К. вже дозволив собi нахабство зробити перший напад в оголошенiй вiйнi, якщо вiйну таки оголошено. Натяк був дуже тонкий, i лише неспокiйне сумлiння, неспокiйне, не йдеться про нечисте, – могло зауважити цi чотири слова «як ви вже знаете», що стосувалися його зарахування на службу. К. дав про себе знати, i з цiеi митi, як зазначалося в листi, вiн усвiдомлював, що його зараховано.

К. зняв картину зi стiни i причепив на цвяшок листа, вiн житиме в цiй кiмнатi, отже, лист також повинен бути тут.

Потiм вiн спустився до загального залу. Варнава сидiв iз помiчниками за одним столом.

– Ось i ти, – сказав К. просто так, бо радий був побачити Варнаву.

Той вiдразу пiдхопився. Щойно К. зайшов, селяни теж повставали, щоб пiдiйти ближче, вони вже звикли постiйно ходити за К.

– Чого ви весь час вiд мене хочете? – вигукнув К.

Вони не образилися i повiльно повернулися на своi мiсця. Один iз них, вiдходячи, сказав на свое виправдання з якоюсь незрозумiлою посмiшкою, що вiдбилась i на iнших обличчях:

– Щоразу якiсь новини. – І вiн облизав губи, так нiби новини можна було з’iсти.

К. не сказав нiчого на знак примирення, вiн вирiшив, що буде непогано, коли вони матимуть до нього трохи бiльше поваги, але не встиг сiсти поряд iз Варнавою, як вiдчув чиесь дихання в себе за спиною; селянин прийшов буцiмто за сiллю, але К. так розлютився й тупнув ногою, що той пiшов геть без сiльнички. Було й справдi неважко примусити К. втратити контроль над собою, вистачало напустити на нього селян, iхне нав’язливе спiвчуття дратувало бiльше, нiж замкнутiсть iнших, але це також була замкнутiсть, бо якби К. вирiшив сiсти за один стiл iз селянами, вони швидше за все пересiли б за iнший. Тiльки присутнiсть Варнави стримувала його вiд скандалу. Але вiн усе-таки загрозливо повернувся до присутнiх, а вони теж дивилися в його бiк. Коли вiн побачив, як вони всi разом сидять на своiх мiсцях, не розмовляючи один iз одним, не пов’язанi мiж собою, об’еднанi тiльки цим поглядом на К., йому здалося, що вони переслiдували його зовсiм не зi зла. Можливо, вони справдi хотiли щось вiд нього, просто не знали, як це сказати. Або причина криеться в поширенiй тут дитиннiй поведiнцi, хiба не по-дитячому виглядав господар, який тримав обома руками пиво, що його нiс комусь iз вiдвiдувачiв, а потiм застиг i дивився на К. так уважно, що навiть не почув, як його кликала дружина, визирнувши з кухонного вiконця. Трохи заспокоений, К. повернувся до Варнави, вiн би з радiстю позбувся товариства помiчникiв, але не мiг знайти для цього вiдповiдноi пiдстави. Зрештою, вони мовчки втупилися кожен у свое пиво.

– Я прочитав листа, – почав К. – Ти знаеш змiст?

– Нi, – вiдповiв Варнава, його погляд говорив бiльше, нiж слова.

Можливо, К. помилявся, приписуючи йому надто багато хорошого, а селянам – поганого, але присутнiсть Варнави тiшила К.

– У листi йдеться й про тебе – ти повинен час вiд часу передавати моi повiдомлення керiвництву i навпаки, тому я подумав, що ти знаеш змiст.

– Менi наказали, – пояснив Варнава, – тiльки передати листа, зачекати, поки його прочитають i, якщо буде необхiднiсть, принести назад письмову чи усну вiдповiдь.

– Добре, – сказав К. – Немае необхiдностi записувати, передай пановi начальнику, – як його там звати? Я не змiг прочитати пiдпис.

– Кламм, – вiдповiв Варнава.

– Отже, передай пановi Кламму мою подяку за те, що мене зарахували на службу, а також за його люб’язнiсть, яку я дуже цiную, тим бiльше, що я ще нiчим себе не проявив. Я готовий виконувати будь-якi його вказiвки. Особливих побажань у мене сьогоднi немае.

Варнава все уважно вислухав i попросив дозволу повторити повiдомлення. К. дозволив йому, i Варнава повторив усе слово в слово. Потiм устав, щоб попрощатися.

Досi К. уважно стежив за тим, як реагуе Варнава на його слова, а тепер подивився на нього ще раз. Вони були приблизно одного зросту, але здавалося, нiби посланець дивиться на К. згори донизу, хоча робить це з дуже покiрним виразом обличчя, хлопець узагалi не виглядав на здатного принижувати когось. Зрештою, вiн був лише вiстовим, не знав змiсту листiв, якi розносив, але сам його погляд, його посмiшка, його хода теж несли в собi якесь повiдомлення, навiть якщо вiн про це не здогадувався. І К. подав йому руку, чим явно здивував, Варнава збирався обмежитися звичайним поклоном.

Перед тим як вiдчинити дверi, вiн iще трохи постояв, спершись плечем об одвiрок, i оглянув кiмнату поглядом, що вже не стосувався нiкого конкретного. Вiдразу пiсля його виходу К. сказав помiчникам:

– Я принесу з кiмнати своi нотатки, i ми обговоримо план роботи.

Вони хотiли супроводжувати його, але К. iх зупинив:

– Залиштеся!

Попри це вони таки збиралися пiти за ним, i К. змушений був повторити свiй наказ суворiше. У коридорi Варнави уже не було, хоча вiн щойно вийшов. Перед будинком випав свiжий снiг, але i там К. не побачив хлопця. Вiн покликав:

– Варнаво!

Вiдповiдi не було. Можливо, вiн ще десь у заiздi? Напевно, так воно i е. К. ще раз з усiеi сили прокричав iм’я. Звук прогуркотiв у темряву. І здалеку ледь чутно пролунала вiдповiдь. Отже, Варнава був уже аж так далеко. К. прокричав йому у вiдповiдь i вирушив назустрiч; там, де вони побачили одне одного, заiзду вже не було видно.

– Варнаво, – сказав К. i не змiг стримати тремтiння в голосi. – Я хотiв тобi ще щось сказати. Я подумав, що менi буде досить незручно залежати вiд твоiх принагiдних вiзитiв, якщо я потребуватиму чогось iз Замку. Якби, наприклад, зараз я тебе вже не наздогнав, – ти просто лiтаеш, я думав, що ти ще не вийшов, – хто знае, скiльки менi б довелося чекати на твiй наступний прихiд.

– Ти можеш попросити керiвництво, – сказав Варнава, – щоб я приходив у призначенi тобою години.

– Цього теж недостатньо, – сказав К. – Можливо, менi цiлий рiк не буде що передати, а через чверть години пiсля твого вiдходу трапиться невiдкладна справа.

– То що, менi переказати керiвництву, щоб мiж вами налагодили iнший зв’язок, не через мене?

– Нi, нi, – сказав К. – Я згадав про це мiж iншим, цього разу я тебе, на щастя, наздогнав.

– Може, нам слiд повернутися назад до заiзду, щоб ти мiг дати менi нове доручення?

І вiн зробив крок у напрямку до заiзду.

– Варнаво, – сказав К. – У цьому немае потреби, я пройдуся трохи з тобою.

– Чому ти не хочеш iти до шинку? – запитав Варнава.

– Мене дратують люди всерединi, – вiдповiв К. – Ти ж сам бачив, якi настирливi цi селяни.

– Але ж ми можемо пiти до твоеi кiмнати, – запропонував Варнава.

– Це кiмната служниць, – заперечив К. – Там брудно i душно; щоб не залишатися в нiй, я вирiшив пройтися трохи з тобою, – додав К., щоб остаточно перемогти своi вагання. – Вiзьми мене пiд руку, ти йдеш упевненiше, нiж я.

І К. вчепився в його лiкоть. Було зовсiм темно, обличчя свого супутника К. взагалi не бачив, а постать виднiлася дуже нечiтко, його руку вiн знайшов навпомацки. Варна-ва не заперечував, i вони пiшли геть вiд заiзду. К. вiдчував, що як би не намагався, не може йти так само швидко, як Варнава, i затримуе його. За iнших обставин через цю дрiбницю вже все було б утрачено, особливо в провулках, схожих на той, що в ньому К. застряг у снiгу сьогоднi вранцi, тепер у нього був Варнава, який мiг витягти його на собi. Але вiн вiдганяв геть такi думки, йому подобалося, що Варнава мовчить, бо це означало, що й для нього на цю мить немае нiчого важливiшого, анiж спiльне просування вперед.

Вони йшли, але К. не орiентувався, куди саме, не мiг нiчого впiзнати. Навiть те, чи пройшли вони вже повз церкву, залишалось для нього таемницею. Зусилля, яких доводилося докладати для того, щоб iти вперед, забирали в нього здатнiсть мислити. Думки не зосереджувалися на метi iхньоi подорожi, а плуталися. Час вiд часу вiн згадував рiдну домiвку, i цi спогади переповнювали його. Там також у центрi села стояла церква, з одного боку бiля неi примостилося старе кладовище, оточене високим муром. Лише кiлька хлопцiв змогли видертися на цей мур, але К. не став одним iз них. Дiти хотiли побувати на мурi не з цiкавостi, адже на цвинтарi для них уже не залишилося таемниць пiсля того, як вони не раз заходили туди крiзь маленькi загратованi ворiтця. Гладенький i високий мур приваблював iх своею недосяжнiстю, i вони прагнули вилiзти на нього. Одного ранку порожню i тиху площу заливало свiтло. К. не бачив цю площу такою нi до того, нi згодом. І раптом навдивовижу легко, на тому самому мiсцi, де вiн стiльки разiв здавався i вiдступав, вiн iз першоi ж спроби видерся нагору, тримаючи в зубах невеличкий прапорець. Камiнцi з-пiд його нiг ще сипалися донизу, а вiн уже був нагорi. Установив прапорець, вiтер напнув полотнище, хлопець подивився вниз, потiм довкола i навiть через плече на вкопанi в землю хрести; цiеi митi не було на свiтi нiкого бiльшого за нього. Учитель, який випадково проходив повз, зiгнав К. донизу суворим поглядом. Зiстрибуючи донизу, К. поранив колiно i ледь дiстався додому, але таки побував на мурi. Вiдчуття цiеi перемоги, як тодi здавалося, дасть йому опору на все життя, i це не була аж така дурна думка, бо зараз, через багато рокiв, у цю заснiжену нiч, поряд iз Варнавою, йому допомiг саме цей спогад.

Вiн сильнiше вчепився в руку Варнави – той майже тягнув його, обидва продовжували мовчати. Що стосуеться напрямку iхнього руху, то наскiльки К. мiг здогадуватися з вигляду дороги, вони ще не повернули в жоден провулок. Подумки вiн присягнувся, що нiякi труднощi, навiть страх перед зворотним шляхом, не зупинять його. Його сили мало б вистачити на те, щоб дати себе дотягнути. Чи ця дорога може бути нескiнченною? У денному свiтлi Замок виглядав досить легкодоступною цiллю, а вiстун мав би знати найкоротший шлях.

І тут Варнава зупинився. Де вони? Далi дороги немае? Варнава попрощаеться з К.? Це йому не вдасться. К. так мiцно вчепився в руку Варнави, що заболiла його власна рука. Чи, можливо, сталося неймовiрне, i вони вже в Замку або ж перед його ворiтьми? Але ж вони жодного разу не пiдiймалися вгору, як здалося К. Чи Варнава провiв його якоюсь стежкою, що пiдiймаеться непомiтно?

– Де ми? – тихо запитав К. бiльше себе, нiж свого супутника.

– Удома, – вiдповiв Варнава.

– Удома?

– Тепер, пане, вважай, не послизнися, починаеться спуск.

– Спуск?

– Лише кiлька крокiв, – додав вiн i вже стукав у дверi.

Дверi iм вiдчинила якась дiвчина, i вони опинилися на порозi великоi хати майже в повнiй темрявi, крихiтна гасова лампа висiла десь далеко всерединi, злiва над столом.

– Хто це з тобою, Варнаво? – запитала дiвчина.

– Землемiр, – вiдповiв той.

– Землемiр, – повторила дiвчина голоснiше, звертаючись до людей за столом.

З-за столу пiднялися двое старих людей, чоловiк i жiнка, та ще одна дiвчина. Вони привiталися з К. Варнава познайомив К. з усiма – це були його батьки та сестри Ольга й Амалiя. К. неуважно глянув у iхнiй бiк, з нього зняли мокре пальто i повiсили сушитися бiля пiчки, вiн не пручався.

Отже, не вони опинилися вдома, а лише Варнава. Але чому вони прийшли сюди? К. вiдвiв Варнаву вбiк i запитав:

– Чому ти пiшов додому? Чи ви живете поблизу Замку?

– Поблизу Замку? – повторив Варнава, нiби не зрозумiв.

– Варнаво, – сказав К. – Ти ж хотiв iти з кнайпи до Замку.

– Нi, пане, – заперечив Варнава. – Я хотiв iти додому. До Замку я пiду аж завтра вранцi, я нiколи там не ночую.

– Отже, ти не збирався йти до Замку, а лише сюди? – посмiшка Варнави вже не здавалася К. такою пiдбадьорливою, та й сам вiстовий виглядав уже не так привабливо. – Чому ж ти менi нiчого не сказав?

– Ти не питав, пане, – сказав Варнава. – Ти збирався дати менi доручення, але не хотiв зробити цього нi в кнайпi, нi у своiй кiмнатi, тож я подумав, що це можна без перешкод зробити в моiх батькiв. Якщо ти накажеш, вони зараз вийдуть iз кiмнати; ти можеш також тут переночувати, якщо тобi в нас бiльше подобаеться. Я зробив щось не так?

К. не вiдповiв. Отже, трапилося непорозумiння, пiдступна, каверзна помилка, а К. йому цiлком довiрився. Дав себе зачарувати цiй блискучiй, наче шовк, куртцi, яку вiн зараз розстiбае, а пiд нею з’являеться сiра, брудна, в багатьох мiсцях позашивана сорочка з грубого полотна, яка обтягуе могутнiй i незграбний торс наймита. І вся довколишня атмосфера не лише вiдповiдала цьому враженню, а ще й погiршувала його. Старий батько, хворий на подагру, пересувався, обмацуючи предмети руками, його ноги майже не згиналися, i вiн мiг лише дуже повiльно совгати ними. Мати зi складеними на грудях руками теж могла ступати лише дрiбними кроками через свою неймовiрну повноту. І батько, i мати вийшли зi свого кутка до К. вiдразу, щойно гiсть переступив порiг, але досi не могли подолати цiеi незначноi вiдстанi. Бiлявi сестри, схожi мiж собою й до Варнави, але з грубiшими рисами обличчя, мiцнi i сильнi служницi, вони стояли бiля прибульцiв i чекали вiд К. якогось привiтання. Та К. не мiг нiчого з себе видушити. Вiн думав, що кожен тут, у Селi, важливий для нього, i це була правда, але вона не стосувалася людей, що стояли перед ним, цi люди його не обходили. Якби вiн був здатен самостiйно подолати дорогу назад, до заiзду, вiн уже пiшов би геть. Можливiсть потрапити до Замку вранцi разом iз Варнавою його не приваблювала. Зараз, уночi, непомiчено, вiн би проникнув до Замку в супроводi Варнави. Але того Варнави, яким хлопець здавався досi, людини, найближчоi К. з усiх, кого вiн наразi тут зустрiв, i такоi, що набагато тiснiше пов’язана iз Замком, нiж на це вказувала позiрна скромнiсть ii посади. Але з нащадком цiеi сiм’i, яка вже сидiла за столом i з якою вiстовий був одним цiлим, з хлопцем, якому навiть не дозволялося ночувати в Замку, а це багато про що свiдчить, з такою особою попiд руку йти до Замку серед бiлого дня було неможливо, ця спроба виглядала б безнадiйно смiшною.

К. присiв на пiдвiконня i вирiшив, що проведе тут усю нiч i не прийме вiд цiеi сiм’i бiльше жодних послуг. Люди в Селi, якi вiдсилали його геть, або тi, що боялися його, здавалися зараз менш небезпечними, бо вони просто залишали його напризволяще, давали можливiсть зiбратися з силами. А такi псевдопомiчники, що замiсть привести його до Замку влаштовують невеличкий маскарад i ведуть до себе додому, тiльки вiдволiкають i, свiдомо чи мимоволi, пiдривають його сили. Вiн не вiдреагував, коли його покликали до столу, i залишився сидiти на пiдвiконнi з похнюпленою головою.

Тодi встала Ольга, лагiднiша з двох сестер, у нiй була навiть якась дiвоча несмiливiсть, пiдiйшла до К. i запросила його до столу. Там уже е хлiб i сало, а пиво вона зараз принесе.

– Звiдки? – запитав К.

– З шинку, – вiдповiла вона.

Це дуже пiдходило К. Вiн попросив ii не приносити пива, а вiдпровадити його до шинку, бо вiн мае там iще закiнчити важливу роботу. Тут з’ясувалося, що вона йде не так далеко, не аж до його заiзду, а значно ближче, до «Панського двору». Але К. попросив ii все одно вiдпровадити його, бо подумав собi, що, можливо, там знайдеться можливiсть переночувати; гiрше за лiжко в цiй хатi нiчого бути не може. Ольга вiдповiла не вiдразу, спершу озирнулася на стiл. З-за столу встав ii брат i закивав, погоджуючись:

– Якщо пановi так хочеться.

Ця фраза мало не переконала К. вiдмовитися од своеi iдеi, бо якщо Варнава погоджуеться, отже, справа безнадiйна. Але коли почали обговорювати питання, чи пустять К. до «Панського двору», i всi висловили сумнiв, К. знову наполiг на бажаннi йти разом з Ольгою, навiть не завдаючи собi клопоту вигадати для цього правдоподiбну причину. Ця сiмейка повинна сприймати його таким, як вiн е насправдi, вiн не вiдчував перед нею жодного сорому. Його трохи збивала з пантелику лише Амалiя своiм серйозним, прямим, незворушним, можливо, навiть трохи тупуватим поглядом.

Недовгою дорогою до кнайпи К. мiцно вчепився в руку Ольги, i вона тягнула його майже так само, як перед тим ii брат, по-iншому К. не мiг собi дати ради. Поки вони йшли, К. довiдався, що ця кнайпа призначена тiльки для чиновникiв iз Замку, якi iли, а часом навiть ночували там, якщо мали справи у Селi. Ольга розмовляла з К. тихо, нiби звiрялася йому, з нею було приемно йти, майже як iз ii братом. К. не хотiв пiддаватися цiй приемностi, але вiдчуття було сильнiше за нього.

Заiзд виглядав дуже схожим на той, що в ньому оселився К. У Селi взагалi не iснувало великих зовнiшнiх вiдмiнностей, зате дрiбнi вiдразу впадали в око. На ганку були поруччя, над дверима висiв красивий лiхтар. При входi над iхнiми головами затрiпотiв прапор iз гербом графа. У передпокоi вони зустрiли господаря, очевидно, той саме оглядав своi володiння, його крихiтнi очка подивилися кудись повз К. чи то уважно, чи то заспано, i вiн сказав:

– Пан землемiр може зайти тiльки до шинку.

– Звичайно, – сказала Ольга i вступилася за К. – Вiн тiльки супроводжуе мене.

Але К. невдячно вiдiйшов од Ольги i вiдвiв господаря вбiк. Ольга терпляче чекала в кiнцi коридору.

– Я б хотiв тут переночувати, – сказав К.

– Це, на жаль, неможливо, – вiдповiв господар. – Ви, мабуть, не знаете, але цей будинок можуть використовувати тiльки працiвники Замку.

– Можливо, iснуе таке правило, – сказав К. – Але думаю, для мене знайдеться якийсь куточок.

– Я б iз задоволенням пiшов вам назустрiч, – вiдповiв господар. – Але крiм суворостi заборони, що про неi ви говорите як людина чужа, здiйснити ваше прохання цiлком неможливо ще й з тiеi причини, що пани, якi тут мешкають, страшенно вразливi. Я переконаний, що вони не здатнi або принаймнi не готовi витримати самого лише вигляду чужинця. Тож якби я дозволив вам переночувати, а потiм вас би випадково побачили, – а випадковiсть, знаете, завжди перебувае на боцi влади, – то не лише для мене все було б утрачено, але й для вас. Звучить непереконливо, але така правда.

Цей високий, защiбнутий до останнього гудзика пан одною рукою сперся на стiну, другу тримав на боцi, ноги поставив навхрест. Вiн нахилився до К. i говорив iз ним так, нiби довiряв важливу таемницю, здавалося, вiн не мав жодного вiдношення до Села, хоча його темне вбрання i виглядало по-селянськи святково.

– Я вiрю вам, – сказав К. – І зовсiм не маю на метi недооцiнювати важливостi заборони, мабуть, я невдало висловився. Хочу зазначити тiльки одне: у мене високi знайомства в Замку, i незабаром будуть ще вищi, це захистить вас вiд небезпеки, яка могла б виникнути в разi моеi ночiвлi тут, а також гарантуе, що я можу дуже добре вiддячити за таку невеличку послугу.

– Я знаю, – сказав господар i повторив. – Я знаю.

К. збирався висловити свое прохання ще наполегливiше, але розгубився пiсля такоi вiдповiдi господаря, тому тiльки запитав:

– Багато людей iз Замку сьогоднi ночуе?

– У цьому планi сьогоднi вдалий день, – багатообiцяюче сказав господар. – Залишився тiльки один чиновник.

К. все ще не наважувався наполягати, але сподiвався, що його вже майже залишили, тому про всяк випадок запитав тiльки iм’я пана.

– Кламм, – сказав господар мiж iншим, озираючись при цьому на свою дружину, яка прошарудiла повз них спiдницями дивовижно зношеноi, старомодноi сукнi, переобтяженоi надто численними рюшами i складками, хоча колись ця сукня, безумовно, виглядала по-мiському розкiшно. Господиня прийшла за чоловiком на прохання гостя-начальника. Перед тим як пiти, господар iще раз озирнувся на К., нiби не вiн сам, а К. мав тепер вирiшити справу ночiвлi. К. нiчого не мiг сказати, особливо у свiтлi того, що саме його начальник опинився сьогоднi тут. Ця новина змусила його розгубитися. К. сам собi не мiг цього до кiнця пояснити, але вiдчував себе перед Кламмом значно менш вiльно, нiж перед Замком загалом. К. зовсiм не боявся бути впiйманим тут у сенсi сказаного господарем, але це виглядало б як дрiбна шкода, легковажно заподiяна людинi, якiй чимось завдячуеш. При цьому вiн iз жалем констатував, що в цьому вiдчуттi проявляються першi наслiдки його пiдпорядкованостi керiвництву, його статусу зарахованого на службу, а також те, що, навiть помiтивши цi ознаки, вiн не в змозi боротися з ними. Тому вiн стояв, кусаючи губи, i мовчав. Господар iще раз зиркнув на К. перед тим, як зникнути за дверима. К. подивився йому вслiд i продовжував стояти на мiсцi, аж поки не пiдiйшла Ольга й не потягла його вперед.

– Що ти хотiв вiд господаря? – запитала Ольга.

– Я хотiв тут переночувати, – вiдповiв К.

– Ти ж ночуватимеш у нас, – здивувалася дiвчина.

– Звичайно, – вiдповiв К. i замовк, iй довелося самостiйно трактувати його слова.




РОЗДІЛ ТРЕТІЙ


У просторому шинку, середина якого була нiчим не заставлена, попiд стiнами, зверху на бочках i довкола них, сидiли селяни, але виглядали вони трохи по-iншому, нiж у заiздi, де зупинився К. Тутешнi вiдвiдувачi були чистiшi, вбранi в майже однаковi, сiро-жовтi теплi куртки з цупкоi тканини i вузькi штани. Це були невисокi чоловiки, на перший погляд дуже подiбнi мiж собою, iз пласкими, скуластими обличчями, хоча й досить щокатi. Вони сидiли тихо i майже не рухалися, прибулих провели повiльними й байдужими поглядами. Але те, що iх було так багато i вони сидiли так тихо, справило враження на К. Вiн знову взяв Ольгу пiд руку, щоб пояснити свою присутнiсть тут. У кутку пiднявся знайомий Ольги i хотiв пiдiйти, але К. повернув дiвчину за лiкоть в iншому напрямку. Нiхто, крiм неi, не мiг цього помiтити, а вона не пручалась i тiльки з посмiшкою глянула вбiк.

Пиво наливала дiвчина на iм’я Фрiда. Непримiтна, маленька бiлявка з сумними очима i запалими щоками, але вражав ii погляд, у якому вiдчувалася якась особлива зверхнiсть. Коли вона глянула на К., йому здалося, що цей погляд уже прийняв за нього чимало рiшень, зокрема в питаннях, про iснування яких вiн не здогадувався, та цей погляд переконав його, що вони таки iснують. К. уважно стежив за Фрiдою збоку, поки вона розмовляла з Ольгою. Ольга i Фрiда, здаеться, не були подругами, вони обмiнялися лише кiлькома байдужими фразами. К. вирiшив iм допомогти i запитав Фрiду прямо:

– Ви знаете пана Кламма?

Ольга засмiялася.

– Чому ти смiешся? – роздратовано запитав К.

– Я не смiюся, – заперечила вона, продовжуючи реготати.

– Ольга поводиться як маленька дiвчинка, – сказав К. i перехилився через стiл, щоб ще раз упiймати погляд Фрiди. Але вона опустила очi й тихо запитала:

– Хочете побачити пана Кламма?

К. хотiв. Вона показала на дверi злiва вiд себе.

– Тут е невеличка дiрка, крiзь неi ви можете подивитися.

– А люди довкола? – запитав К.

Вона вiдкопилила нижню губу i неймовiрно м’якою рукою потягла К. до дверей. Крiзь щiлину, очевидно, просвердлену тут, щоб пiдглядати, К. побачив майже все сусiдне примiщення.

За письмовим столом у центрi кiмнати, у зручному крiслi з круглою спинкою сидiв Кламм, яскраво освiтлений лампою, що висiла просто над ним. Вiн був середнього зросту, товстий i вайлуватий. Обличчя ще виглядало гладеньким, але щоки вже трохи опустилися донизу пiд вагою рокiв. Досить довгi чорнi вуса. Криво вбране пенсне поблискувало, й очей не було видно. Якби Кламм сидiв за столом прямо, К. бачив би тiльки його профiль, але чиновник повернувся в бiк дверей, тому К. мiг дивитися просто в обличчя свого начальника. Лiвий лiкоть Кламм поклав на стiл, праву руку, яка тримала сигару марки «Вiрджинiя», – на колiно. На столi, оточеному високим кантом, стояв кухоль пива, кант заважав добре роздивитися, чи лежать там ще якiсь папери, але здавалося, що стiл порожнiй. Для певностi К. попросив Фрiду зазирнути в дiрочку й пiдтвердити побачене. Але оскiльки дiвчина незадовго перед тим була в кiмнатi, то могла з певнiстю засвiдчити К., що нiяких паперiв на столi не було. К. запитав Фрiду, чи йому вже час iти, але вона вiдповiла, що вiн може спостерiгати крiзь щiлину так довго, як йому подобаеться. К. залишився тепер наодинцi з Фрiдою, Ольга, як К. зауважив краем ока, пiшла до свого знайомого i тепер сидiла на бочцi з пивом та дригала ногами.

– Фрiдо, – прошепотiв К. – Ви добре знаете пана Кламма?

– О так, – сказала вона. – Дуже добре.

Фрiда нахилилася до К., i йому аж тепер впало у вiчi, що свою легеньку кремову блузку з глибоким вирiзом дiвчина поправляла доволi грайливо. На ii худорлявому тiлi ця блузка виглядала недоречно. Потiм вона сказала:

– Ви пам’ятаете, як Ольга смiялася?

– Так, вона дуже невихована, – сказав К.

– Не зовсiм так, – примирливо заперечила Фрiда. – У неi була причина для смiху. Ви питаете, чи знаю я Кламма, а я таки знаю, – у цьому мiсцi вона випросталася й кинула на К. свiй переможний погляд, який важко було пов’язати зi сказаним ранiше. – Я його коханка.

– Коханка Кламма? – перепитав К.

Вона кивнула.

– Тодi ви, – сказав К. з посмiшкою, щоб це не прозвучало занадто серйозно, – дуже поважна особа для мене.

– Не лише для вас, – сказала Фрiда дружнiм тоном, хоча й не вiдповiла на його посмiшку. Але К. знайшов спосiб подолати ii зверхнiсть i скористався ним. Вiн запитав:

– Ви вже були в Замку?

Це не подiяло, бо вона вiдповiла:

– Нi, але хiба не досить того, що я стою тут, за шинквасом?

Їi марнославство було неймовiрним, i, здаеться, вона хотiла задовольнити його саме на К.

– До речi, – сказав К., – у цьому шинку справа поставлена добре.

– Це дiйсно так, – погодилася дiвчина. – А починала я з догляду за худобою в заiздi «Бiля мосту».

– Цими нiжними ручками? – сказав К. напiвпитально i сам не зрозумiв, чи вiн просто хоче пiдсипатися до неi, чи справдi вона його зачарувала. Їi руки дiйсно були маленькi й тендiтнi, але iх можна було б назвати й слабкими та невиразними.

– Тодi нiхто на це не зважав, – сказала вона. – Та й зараз…

К. подивився на неi запитально, але вона похитала головою i не хотiла говорити далi.

– Звичайно, – сказав К. – У вас е своi таемницi, i ви не будете iх вiдкривати комусь, кого знаете якихось пiвгодини i хто ще не мав нагоди розповiсти, що вiн за один.

Але це була невчасна фраза, вона нiби вивела Фрiду з такоi сприятливоi для К. замрiяностi. Дiвчина витягла зi шкiряноi торбинки у себе на поясi дерев’яний корок, встромила його у дiрку для спостереження i сказала К., намагаючись не показувати змiни настрою:

– Усе, що стосуеться вас, я знаю. Ви – землемiр. – І додала: – А тепер я мушу працювати.

І вона зайняла свое мiсце за шинквасом, куди пiдiйшли один за одним кiлька вiдвiдувачiв, щоб наповнити своi кухлi. К. хотiв ще раз непомiтно переговорити з нею, тому взяв iз полицi порожнiй кухоль i пiдiйшов до неi.

– Ще тiльки одне слово, панно Фрiдо, – сказав вiн, – Для того щоб пiднятися з доглядальницi худоби до шинкарки, потрiбна неймовiрна сила духу, та й сам випадок незвичайний, але хiба такiй людинi, як ви, варто на цьому зупинятися? Безглузде питання. З ваших очей, тiльки не смiйтеся з мене, панно Фрiдо, промовляе не так уже здобута перемога, як готовнiсть до майбутньоi боротьби. Та перед людиною, що прагне досягнути мети, виникае стiльки перешкод. І що вища мета, то бiльшими стають перешкоди, тому немае нiчого неприродного в прагненнi забезпечити собi пiдтримку iншоi людини. Нехай незначноi i невпливовоi, але такоi, що теж не полишае боротьби. Можливо, ми могли б спокiйно поговорити про це наодинцi, коли за нами не спостерiгатимуть стiльки чужих очей.

– Я не розумiю, чого ви хочете, – сказала вона, i в ii голосi цього разу мимоволi прозвучали не стiльки перемоги ii життя, скiльки нескiнченнi розчарування. – Чи не запраглося вам часом вiдбити мене у Кламма? О Боже! – вона розвела руками.

– Ви бачите мене наскрiзь, – сказав К. так, нiби його втомила ii недовiра. – Саме таким i був мiй потаемний план. Ви повиннi покинути Кламма i стати моею коханкою. А тепер я можу йти. Ольго! – покликав вiн. – Ми йдемо додому.

Ольга слухняно зiстрибнула з бочки, але приятелi вiдразу обступили ii тiсним колом i не вiдпускали. Тут Фрiда раптом загрозливо подивилася на К. i тихо сказала:

– То коли я можу з вами поговорити?

– Чи мiг би я тут переночувати? – запитав К.

– Так, – вiдповiла Фрiда.

– Може, я вiдразу залишуся тут?

– Вийдiть iз Ольгою надвiр, щоб я могла забрати звiдси людей, а за якийсь час приходьте.

– Добре, – сказав К. i нетерпляче чекав на Ольгу.

Але селяни не вiдпускали ii. Вони придумали танець i оточили сестру Варнави колом, час вiд часу хором скрикували, i тодi хтось один пiдскакував до Ольги, мiцно обiймав ii рукою за талiю i кiлька разiв кружляв довкола себе. Танець ставав дедалi швидшим, жадiбнi та хрипкi вигуки майже зливалися в суцiльний крик. Спершу Ольга хотiла з посмiшкою вирватися з кола, але тепер, iз розтрiпаним волоссям, тiльки перелiтала з рук до рук.

– Ось яких людей менi сюди присилають, – сказала Фрiда i гнiвно прикусила своi тонкi губи.

– Хто вони такi? – запитав К.

– Слуги Кламма, – вiдповiла Фрiда. – Вiн постiйно приводить iх сюди, це мене так дратуе. Я навiть не пам’ятаю, що я вам сьогоднi сказала, пане землемiр, пробачте, якщо це було щось неприемне; цi люди виннi в усьому, я не знаю нiкого, хто був би вартий бiльшоi зневаги i погорди, нiж вони, але мушу наливати iм пиво. Я багато разiв просила Кламма залишати iх удома, хоча б вiн мiг мене трохи поважати, якщо вже менi доводиться терпiти всю решту чиновникiв, але всi прохання даремнi. Щоразу, за годину до його приходу, вони вдираються сюди, неначе худоба в стiйло. А iм i справдi мiсце в стайнi. Якби не те, що ви тут, я вiдчинила б дверi i примусила Кламма самого iх виганяти.

– А хiба вiн iх не чуе? – запитав К.

– Нi, – вiдповiла Фрiда. – Вiн спить.

– Як! – скрикнув К. – Як спить? Коли я зазирав до кiмнати, вiн сидiв за столом i не спав.

– Вiн i далi так сидить, – сказала Фрiда. – Вiн спав уже тодi, коли ви зазирали, iнакше я б вам цього не дозволила. У такiй позi вiн спить. Урядники страшенно багато сплять, у це важко повiрити. Зрештою, якби вiн не спав так багато, чи мiг би вiн стерпiти цих людей? Тепер доведеться менi самiй iх виганяти.

Вона вихопила з кутка нагайку i одним, не надто певним стрибком, схожим на рухи молодого ягняти, скочила до танцюючих. Спочатку вони розступилися, нiби запрошуючи ii до танцю, i кiлька секунд здавалося, нiби Фрiда i справдi зараз кине нагайку, але потiм вона ii таки пiдняла.

– В iм’я Кламма! – крикнула вона. – До стайнi! Усi до стайнi!

Лише тодi вони збагнули, що справа серйозна, з незрозумiлим для К. страхом вiдступили назад, хтось штовхнув дверi, крiзь якi вiйнуло свiже повiтря, всi зникли разом iз Фрiдою, яка, мабуть, пiдганяла iх нагайкою до самоi стайнi.

У несподiванiй тишi К. раптом почув кроки iз коридору. Задля певностi вiн скочив за шинквас, бо тiльки там можна було сховатися. Йому не заборонили перебувати в шинку, але оскiльки вiн збирався тут заночувати, не варто було зараз показуватися нiкому на очi. Тому коли вiдчинилися дверi, вiн сховався пiд стiл. Існувала небезпека бути знайденим i там, але на це вiн приготував досить правдоподiбне пояснення, що заховався вiд п’яних слуг. Зайшов господар.

– Фрiдо! – покликав вiн i перейшовся кiмнатою з кутка в куток.

На щастя, незабаром повернулася Фрiда, нiчого не сказала про К., поскаржилася на селян i стала за шинквас, сподiваючись знайти там К. Тепер вiн мiг доторкнутися до ii ноги i вiдчув себе спокiйнiше. Оскiльки Фрiда не згадала про К., це змушений був зробити господар.

– А де землемiр? – запитав вiн.

Вiдчувалося, що вiн був добре вихованим чоловiком, адже йому постiйно доводилося досить близько спiлкуватися з високими посадовцями, але з Фрiдою вiн говорив iз особливою повагою, це впадало у вiчi насамперед тому, що в розмовi вiн продовжував залишатися начальником, а вона – пiдлеглою, хоча й достатньо зухвалою.

– Про землемiра я зовсiм забула, – сказала Фрiда i поставила К. на груди свою крихiтну нiжку. – Напевно, вiн давно пiшов геть.

– Але я його не бачив, – вiдповiв господар, – хоча майже весь час був у коридорi.

– Тут його немае, – спокiйно сказала Фрiда.

– Можливо, вiн заховався, – припустив господар. – Вiн справляе враження людини, здатноi на все.

– На таке йому не вистачить хоробростi, – сказала Фрiда i сильнiше натиснула своею ногою на груди К.

У нiй було щось радiсне й вiльне, чого К. ранiше не помiтив, i це виявилося ще несподiванiше, коли вона раптом засмiялася, i зi словами: – А раптом вiн заховався тут, унизу? – нахилилася до К., швидко його поцiлувала, знову випросталася й заклопотано сказала:

– Нi, тут його немае.

Але й господар здивував К., коли раптом сказав:

– Менi неприемно, що я не маю певностi, чи цей чоловiк пiшов геть. Ідеться не лише про пана Кламма, а про заборону. Вона дiйсна як для вас, панно Фрiдо, так i для мене. За шинквас вiдповiдаете ви, решту будинку я огляну. На добранiч! Приемних вам снiв!

Не встиг вiн вийти з кiмнати, як Фрiда вже згасила свiтло i опинилася внизу бiля К.

– Мiй коханий! Мiй солоденький! – шепотiла вона, але не торкалася К., лежала, розкинувши руки, мов непритомна вiд кохання, напевно, в такому щасливому станi час видавався iй нескiнченним, i вона бiльше прозiтхала, нiж проспiвала якусь коротеньку пiсеньку. К. все ще перебував у задумi. Раптом вона спохопилася i почала тягнути його до себе, скiмлячи як дитина:

– Ходiмо! Тут унизу можна задихнутися!

Вони обiйнялися, ii маленьке тiло затремтiло в руках К., i вони покотилися по пiдлозi в забуттi, з якого К. раз по раз марно намагався вивiльнитися, прокотилися трохи i гупнули об дверi, за якими був Кламм, а далi затихли в пивних калюжах та недоiдках на пiдлозi. Так минали години, години спiльного ритму дихання i серцебиття, години, протягом яких К. не мiг позбутися вiдчуття, що вiн заблукав або опинився так далеко, де перед ним не бувала жодна людина, так далеко, що тут навiть повiтря складалося з iнших елементiв, нiж удома, i в цьому повiтрi можна задихнутися вiд цiеi вiдчуженостi i вiд ii безглуздих спокус, але нiчого не вдiеш, мусиш iти далi, щоб загубитися зовсiм. Тому спочатку його не злякало, а швидше видалося втiшним просвiтленням, коли з кiмнати Кламма пролунав глибокий голос, який байдуже наказував:

– Фрiдо!

– Фрiдо! – прошепотiв К. у вухо Фрiди i таким чином передав наказ далi.

За звичкою, здаеться, вродженою, Фрiда спершу хотiла слухняно пiдхопитися, але потiм спохопилася. Вона потягнулася, засмiялася i сказала:

– Хiба я пiду до нього? Я нiколи бiльше до нього не пiду.

К. хотiв заперечити, хотiв переконати ii пiти до Кламма, навiть почав збирати шматки ii подертоi блузки, але так i не змiг нiчого сказати, вiн був занадто щасливий обiймати Фрiду, занадто налякано-щасливий, йому здавалося, що якби вона покинула його, то його покинуло б усе, що вiн мае. І Фрiда, нiби вiдчувши його пiдтримку, стиснула кулак, стукнула ним у дверi i крикнула:

– А я iз землемiром! Я iз землемiром!

Тут Кламм затих. Але К. став бiля Фрiди на колiна й озирнувся в тьмяному передсвiтанковому свiтлi. Що трапилося? Що тепер буде з його сподiваннями? Чого йому тепер хотiти вiд Фрiди, коли все вже втрачено? Замiсть того щоб обережно просуватися вперед, враховуючи могутнiсть ворога i масштабнiсть мети, вiн цiлу нiч вовтузився в пивних калюжах, вiд iхнього смороду тепер паморочилося в головi.

– Що ти наробила? – сказав вiн у простiр перед собою. – Для нас обох тепер усе втрачено.

– Нi, – заперечила Фрiда, – тiльки для мене все втрачено. Але я знайшла тебе. Тiльки не хвилюйся. Подивися, як цi двое смiються.

– Хто? – запитав К. i повернувся.

На шинквасi сидiли обидва його помiчники, трохи невиспанi, але веселi, таке задоволення давало iм вiдчуття добре виконаноi роботи.

– Що вам тут потрiбно? – закричав К., так нiби вони були у всьому виннi.

Вiн пошукав бiля себе нагайку, що ii Фрiда кинула ввечерi.

– Нам потрiбно було тебе знайти, – сказали помiчники. – Ти не спустився до нас, до корчми, тодi ми пiшли шукати тебе до Варнави, а потiм урештi знайшли тут. Ми сидимо тут цiлу нiч. Легкою цю службу не назвеш.

– Ви потрiбнi менi вдень, а не вночi, – сказав К. – Ідiть геть!

– Зараз день, – вiдповiли вони й не зрушили з мiсця.

Справдi був уже день, ворота вiдчинилися, селяни разом iз Ольгою, про яку К. цiлком забув, зайшли досередини. Ольга була жвавою, як i увечерi, хоча ii одяг i волосся виглядали жахливо. Ще стоячи у дверях, вона пошукала очима К.

– Чому ти не пiшов зi мною додому? – запитала вона майже зi сльозами в голосi. – Через цю жiнку! – це вона повторила кiлька разiв.

Фрiда, яка на кiлька хвилин зникла, повернулася з невеличким вузликом у руках. Ольга сумно вiдiйшла вбiк.

– Ми можемо йти, – сказала Фрiда.

Було само собою зрозумiло, що вона збираеться йти до заiзду «Бiля мосту». І вони вирушили процесiею в складi К., Фрiди i помiчникiв. Селяни демонстрували Фрiдi свою зневагу, iх можна було зрозумiти, адже досi вона була з ними занадто суворою; один навiть взяв палицю i робив вигляд, нiби не випустить нiкого, поки Фрiда не перескочить через палицю, та достатньо було ii погляду, щоб вiн облишив цю розвагу. На вулицi, в снiгу, К. зiтхнув трохи вiльнiше. Опинитися на свiжому повiтрi було великим щастям, це полегшувало труднощi шляху, якби К. був сам, йому йшлося б ще легше. У заiздi вiн одразу ж пiднявся нагору, до своеi кiмнати, i лiг на лiжко, Фрiда розташувалася внизу, на пiдлозi. Помiчники зайшли разом iз ними, iх виставили геть, але вони повернулися до кiмнати через вiкно. К. був надто втомлений, аби ще раз виганяти iх. Господиня пiднялася нагору привiтатися з Фрiдою, Фрiда назвала ii «матiнкою»; вони напрочуд довго вiтали одна одну з поцiлунками та обiймами. Загалом у кiмнатi було не надто тихо, час вiд часу заходили служницi у своiх чоловiчих чоботях, щоб принести або забрати щось. Якщо iм був потрiбен котрийсь iз численних навалених на лiжку предметiв, вони безцеремонно витягували його просто з-пiд К. Із Фрiдою вiталися як зi своею. Але попри цi перешкоди, К. пролежав у лiжку цiлий день i цiлу нiч. Фрiда приносила йому все необхiдне. А коли наступного ранку вiн нарештi пiднявся з вiдчуттям, що добре вiдпочив, настав уже четвертий день його перебування в Селi.




РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ


Вiн хотiв би порозмовляти з Фрiдою сам на сам, але йому заважала постiйна нав’язлива присутнiсть помiчникiв, з якими Фрiда час вiд часу жартувала i смiялася. Треба визнати, що вони були невибагливими i влаштувалися в куточку на двох старих жiночих спiдницях. Помiчники розповiли Фрiдi, що для них було справою честi не заважати пановi землемiру i займати щонайменше мiсця, тому вони постiйно намагалися сплестися якомога тiснiше руками чи ногами, i це супроводжувалося хихотiнням та перешiптуванням, вони скручувалися й виверталися, у темрявi в iхньому кутку можна було роздивитися тiльки один великий клубок. Але попри це, як важко було не помiтити в денному свiтлi, вони були дуже уважними спостерiгачами, якi нiколи не вiдводили погляду од К., навiть якщо при цьому вдавали, нiби по-дитячому бавляться, складали долонi в кулаки i дивилися крiзь них, немов у далекогляднi труби, або займалися iншими дурницями. Навiть коли вони лише час вiд часу поглядали на К. i робили вигляд, нiби цiлковито зайнятi доглядом за своiми бородами, якi були для них страшенно важливими, помiчники постiйно порiвнювали, чия довша й густiша, а Фрiду просили розсудити iх.

Часто К. з цiлковитою байдужiстю спостерiгав за тим, як вовтузиться ця трiйця.

Коли вiн вiдчував себе достатньо сильним, щоб устати з лiжка, всi навперебiй кидалися його обслуговувати. Та в нього не було ще сили опиратися iхнiй послужливостi, тому вiн змирився i спостерiгав, як поступово потрапляе в залежнiсть вiд них, що може мати поганi наслiдки, але нiчого не мiг iз собою вдiяти. Зрештою, не було жодноi неприемностi в тому, щоб пити за столом добру каву, яку принесла Фрiда, грiтися бiля камiна, який вона розпалила, раз по раз посилати донизу помiчникiв, сповнених старання i незграбностi, за водою для миття, милом, гребiнцем, дзеркалом, а врештi i за скляночкою рому, про що К. достатньо було лише тихо й нерозбiрливо натякнути.

І от одного разу, посеред приемного процесу, коли К. вiддавав накази, а помiчники слухняно iх виконували, К. раптом сказав, бiльше пiд владою хорошого настрою, нiж iз надiею на успiх:

– А тепер вийдiть, ви, двое, менi вiд вас наразi нiчого не треба, я хочу порозмовляти з панною Фрiдою сам на сам.

І не побачивши на iхнiх обличчях спротиву, вiн додав, щоб утiшити iх:

– Пiзнiше ми втрьох пiдемо до старости, зачекайте на мене внизу.

Як не дивно, але вони послухалися, хоча й сказали перед тим, як вийти:

– Ми можемо й тут зачекати.

К. вiдповiв:

– Знаю, але непотрiбно.

Значно бiльше його розiзлило, але в певному сенсi й сподобалось, коли пiсля вiдходу помiчникiв Фрiда сiла йому на колiна й сказала:

– Коханий, а чим тобi не догодили помiчники? Ми не повиннi мати вiд них нiяких таемниць. Вони ж такi вiдданi.

– Отже, вiдданi, – обурився К. – Вони постiйно за мною тиняються, це безглуздо та жахливо.

– Здаеться, я тебе розумiю, – сказала вона й обiйняла його за шию, потiм хотiла додати ще щось, але не змогла. Крiсло стояло поряд iз лiжком, i обое перехилилися та скотилися туди. Вони затихли, але не так несамовито, як тiеi ночi. Вона шукала щось i вiн шукав щось, розлючено, зi спотвореними обличчями, сховавши голови на грудях одне одного, вони шукали, iхнi тiла здригалися, але, як i iхнi обiйми, не давали забуття, лише постiйно нагадували про обов’язок шукати далi. Як собаки нестямно розгрiбають землю, так гребли й вони в тiлах одне одного, а потiм безсило i розчаровано, намагаючись ухопити хоча б останнiй шматок щастя, кожен проводив язиком по обличчю iншого. Тiльки втома заспокоiла iх i примусила вiдчути вдячнiсть. До кiмнати увiйшли служницi.

– Дивись, як вони тут розляглися, – сказала одна й спiвчутливо накрила iх хустиною.

Пiзнiше, коли К. вiдкинув хустину й озирнувся, то побачив, i це його зовсiм не здивувало, що помiчники знову сидять у своему кутку, показують пальцями на К. i, перебиваючи один одного, вiддають йому честь, а зовсiм поряд iз лiжком сидить господиня i плете шкарпетку, ця маленька робота зовсiм не личить до ii велетенськоi постави, яка заступила собою майже все освiтлення в кiмнатi.

– Я вже давно чекаю, – сказала господиня й пiдняла свое широке обличчя, на якому вже було багато зморшок, хоча загалом воно виглядало ще достатньо гладеньким i нагадувало про колишню привабливiсть. Цi слова прозвучали як докiр, дуже недоречний, бо К. не просив ii приходити. Тому вiн лише кивнув, пiдтверджуючи ii слова, i сiв, прямо тримаючи спину. Фрiда також устала, але вiдiйшла вiд К. i сперлася на крiсло, в якому сидiла господиня.

– Чи не могло б те, що ви збираетеся менi сказати, панi господине, – розсiяно запитав К., – зачекати, поки я повернуся вiд старости? У мене з ним важлива розмова.

– Моя важливiша, повiрте, пане землемiр, – сказала господиня. – Там iтиметься, я пiдозрюю, всього-на-всього про роботу, а я хочу поговорити про людину, про Фрiду, мою бiдну дiвчинку.

– Он воно що, – сказав К. – Тодi будь ласка, хоча я й не розумiю, чому б не залишити цi справи на вирiшення нам обом.

– З любовi й турботи, – вiдповiла господиня i притягла до себе голову Фрiди. Фрiда стоячи досягала лише до плеча господинi, що сидiла в крiслi.

– Якщо Фрiда так вам довiряе, – сказав К., – то i я не можу iнакше. А крiм того вона нещодавно назвала моiх помiчникiв вiдданими, тож тепер ми всi стали друзями. Отже, панi господине, скажу я вам, найкраще буде, якщо ми з Фрiдою одружимося. І то якнайшвидше. На жаль, на превеликий жаль, я не зможу замiнити Фрiдi те, що вона через мене втратила, – посаду в «Панському дворi» та прихильнiсть Кламма.

Фрiда пiдняла очi, вони були повнi слiз i цiлком позбавленi переможного виразу.

– Чому я? Чому вибрали саме мене?

– Як так? – в один голос запитали господиня i К.

– Вона розгублена, бiдна дитина, – сказала господиня, – бо ж так багато щастя й нещастя водночас.

І нiби на пiдтвердження цих слiв Фрiда кинулася К. на шию, почала пристрасно його цiлувати, так нiби в кiмнатi бiльше нiкого не було, i, не випускаючи його з обiймiв, з плачем упала перед ним на колiна. К. обома руками погладив Фрiду по головi i запитав господиню:

– Ви вважаете, я маю рацiю?

– Ви чесний чоловiк, – сказала господиня, в ii голосi також бринiли сльози, вона виглядала трохи втомленою й важко дихала, але знайшла в собi сили продовжити: – Тепер вiд вас вимагатимуться тiльки якiсь гарантii, що iх ви маете дати Фрiдi, бо хоч би якою високою була моя думка про вас, ви все-таки чужинець, нiхто не може порекомендувати вас, про ваше попередне iснування в нас тут нiчого не вiдомо. Гарантii необхiднi, пане землемiр, ви ж самi визнали, що Фрiда так багато втрачае через стосунки з вами.

– Так, так, звичайно, гарантii, – сказав К. – Найкраще буде дати iх у присутностi нотарiуса, хоча тут можуть утрутитися i якiсь iншi графськi служби. До речi, я обов’язково мушу ще перед весiллям залагодити одну справу. Для цього менi необхiдно поговорити з Кламмом.

– Це неможливо, – сказала Фрiда, встала i притислася до К. – Що за дивна iдея!

– Це необхiдно, – сказав К. – Якщо я не можу досягнути цього самостiйно, ти мусиш менi допомогти.

– Я не можу, К., я не можу, – сказала Фрiда. – Кламм нiколи не розмовлятиме з тобою, як ти тiльки мiг подумати, що вiн з тобою розмовлятиме!

– А з тобою? – запитав К.

– Також нi, – вiдповiла Фрiда. – Нi з тобою, нi зi мною, все це абсолютно неможливо.

Вона повернулася до господинi, розводячи руками:

– Ви тiльки послухайте, панi господине, чого вiн вимагае.

– Ви – егоiст, пане землемiр, – сказала господиня, i було страшно спостерiгати, як прямо вона сидить на своему стiльцi, заклавши ногу на ногу, могутнi колiна проступають крiзь тонку спiдницю. – Ви вимагаете неможливого.

– Чому це неможливо? – запитав К.

– Я поясню вам, – сказала господиня таким тоном, нiби це була з ii боку не остання послуга, а перше покарання. – Це я вам радо поясню. Я не маю нiякого вiдношення до Замку, я звичайна жiнка i господиня в заiздi найнижчого класу. Можливо, не зовсiм найнижчого, але майже. Тому, ймовiрно, ви й не вважатимете мое пояснення вартим уваги, але я немало бачила в життi, зустрiчалася з багатьма людьми i несла важкий тягар господарки лише на своiх плечах, бо хоча мiй чоловiк i дуже милий, але хазяйнувати вiн не вмiе i нiколи не збагне, що таке вiдповiдальнiсть. Особисто ви завдячуете тiльки його недбальству тим, що опинилися того вечора тут, у Селi, тим, що сидите на лiжку, спокiйний i задоволений, – я тодi була вже страшенно втомлена, просто падала з нiг.

– Про що це ви? – запитав К. бiльше з цiкавостi, нiж зi злостi, i струсив iз себе неуважнiсть.

– Ви завдячуете цим тiльки його недбальству! – ще раз вигукнула господиня, показуючи на К. пальцем.

Фрiда спробувала ii заспокоiти.

– Чого тобi треба? – запитала господиня, рiзко повернувшись усiм тiлом. – Пан землемiр мене запитав, тож я мушу йому вiдповiсти. Як по-iншому вiн повинен збагнути те, що для нас само собою зрозумiле, що пан Кламм нiколи не буде з ним розмовляти. Що я кажу «буде», нiколи не зможе з ним розмовляти. Чуете, пане землемiр! Пан Кламм належить до Замку, а це вже само по собi, незалежно вiд його посади, означае дуже високе становище. А хто ви такий, чию згоду на одруження ми тут так принижено випрошуемо! Ви не належите до Замку, ви не належите до Села, ви – нiхто. Хоча, на жаль, ви таки хтось, ви – чужинець, який всюди зайвий i завжди плутаеться пiд ногами, чоловiк, через якого у всiх додаеться клопотiв, через якого потрiбно переселяти служниць, чиi намiри нiкому невiдомi, чоловiк, який спокусив нашу любу маленьку Фрiду i якому ii тепер, на жаль, потрiбно вiддати за дружину. Я, зрештою, не дорiкаю вам за всi цi недолiки; ви такий, який е, я вже занадто багато бачила у своему життi, тож витримаю й це. Але уявiть собi тiльки, чого ви вимагаете. Людина рiвня Кламма повинна з вами говорити! Я з болем у серцi слухала, як Фрiда дала вам можливiсть пiдглядати в щiлину, вже тодi, коли вона це зробила, ви ii спокусили. Скажiть, як ви взагалi змогли витримати присутнiсть Кламма? Ви не повиннi вiдповiдати, я знаю, ви добре це витримали. Ви взагалi не маете здатностi побачити Кламма насправдi, це не перебiльшення з мого боку, бо я сама не маю такоi здатностi. Кламм повинен поговорити з вами, але вiн нiколи не розмовляе з людьми iз Села, вiн ще нiколи нi з ким не розмовляв. Це була велика честь для Фрiди, честь, якою я пишатимуся до кiнця своiх днiв, що вiн час вiд часу вигукував Фрiдине iм’я, що вона могла звертатися до нього, коли захоче, й отримала дозвiл користуватися дiрочкою для пiдглядання, але вiн навiть iз нею не розмовляв. І те, що вiн ii часом кликав, не мусить мати того значення, яке цьому фактовi часто приписують. Вiн просто вигукував iм’я «Фрiда», i невiдомо, що мав при цьому на увазi. Те, що Фрiда вiдразу ж прибiгала на цей крик, це ii справа, а коли ii щоразу беззастережно впускали до нього, на це була його добра воля, хоча не доведено, що кликав вiн саме ii. Але, на жаль, навiть це назавжди залишилося в минулому. Можливо, Кламм ще колись вигукне: «Фрiда», хто знае, але ii до нього точно бiльше не пустять, це дiвчисько, яке зв’язалося з вами. Тiльки одного-единого я не можу збагнути бiдною своею головою: як дiвчина, яку всi називали коханкою Кламма, до речi, особисто я вважаю таке формулювання надто перебiльшеним, – могла дозволити вам навiть торкнутися до себе.

– Погоджуюся, це дивно, – сказав К. i посадив Фрiду собi на колiна, вона не пручалася, хоча й не пiднiмала голови. – Але це доводить, що й усi iншi вашi твердження не цiлком справедливi. Наприклад, ви маете цiлковиту рацiю в тому, що порiвняно з Кламмом я – нiхто, i якщо зараз я вимагаю можливостi порозмовляти з ним, i навiть вашi пояснення не змусили мене передумати, то це не означае, що я зможу витримати його присутнiсть без посередництва дверей i не вибiжу з кiмнати вiдразу пiсля його появи. Але такi побоювання, навiть якщо вони небезпiдставнi, для мене не становлять достатньо вагомоi причини, аби вiдмовитися од прагнення до такоi розмови. Хоча якщо менi вдасться не спасувати перед ним, то тодi вже не обов’язково, щоб вiн зi мною розмовляв, менi достатньо буде побачити, як дiють на нього моi слова, а якщо вони нiяк не подiють або вiн iх не почуе, то я все одно матиму ту перевагу, що змiг вiльно висловитися в присутностi можновладця. А ви, панi господине, з вашим величезним знанням життя i людськоi психологii, а також Фрiда, яка ще вчора була коханкою Кламма, – я не бачу потреби не вживати цього слова, – ви обое з певнiстю маете змогу влаштувати менi розмову з Кламмом. Якщо немае iншоi можливостi, то в «Панському дворi», сподiваюся, вiн i сьогоднi ще там.

– Це неможливо, – сказала господиня, – i я бачу, що вам бракуе здатностi збагнути це. Але скажiть, на Бога, про що ви збираетеся говорити з Кламмом?

– Про Фрiду, ясна рiч, – вiдповiв К.

– Про Фрiду? – здивувалася господиня i повернулася до Фрiди. – Ти чуеш, Фрiдо, вiн збираеться говорити з Кламмом про тебе. Вiн – iз Кламмом!

– Панi господине, – сказав К. – Ви ж така розумна й поважна жiнка, чому вас лякае кожна дрiбниця? Ну й що з того, якби я поговорив iз ним про Фрiду? Що в цьому нечуваного? Я б сказав, що це само собою зрозумiло. Бо ви помиляетеся, звичайно ж, i в тому, що вiд часу, коли я з’явився, Фрiда стала Кламмовi зовсiм байдужа. Якщо ви так уважаете, то недооцiнюете його. Я усвiдомлюю, що з мого боку повчати вас у таких речах надто самовпевнено, але я не бачу iншого виходу i змушений це робити. Мiй прихiд не повинен був нiчого мiняти в стосунках Кламма i Фрiди. Або ж нiяких стосункiв мiж ними не було, – так вважають тi, хто забирае у Фрiди право називатися коханкою цього шанованого чоловiка, – тодi i зараз цих стосункiв немае; або ж вони були, i як тодi iх могла зруйнувати моя поява, якщо я, згiдно з цiлком правильною вашою характеристикою, – нiщо в очах Кламма. У таке можна повiрити першоi митi, з переляку, але якщо подумати хоча б трохи, то все стае на своi мiсця. До речi, що думае сама Фрiда з цього приводу?

Фрiда притисла щоку до грудей К. i, замислено дивлячись поперед себе, сказала:

– Це справдi так, як каже матуся: Кламм не хоче бiльше й чути про мене. Але зовсiм не тому, що з’явився ти, коханий, щось подiбне не могло б вивести його з рiвноваги. Радше, я думаю, це вiн сам зробив так, що ми опинилися там, пiд шинквасом, нехай ця мить буде благословенна, а не проклята.

– Якщо це так, – повiльно вимовив К., насолоджуючись ii солодкими словами, заплющив очi на кiлька секунд, щоб проникнутися цим вiдчуттям. – Якщо це справдi так, то я тим бiльше не бачу причин уникати розмови з Кламмом.

– Боже, – сказала господиня i подивилася на К. з висоти свого зросту, – ви нагадуете менi часом мого чоловiка, вiн такий самий по-дитячому впертий. Ви лише кiлька днiв тут, у нас, а вже вважаете, що обiзнанi з усiм краще за тих, хто тут народився, краще, нiж я, стара жiнка, нiж Фрiда, яка так багато бачила й чула в «Панському дворi». Я не заперечую, що можливо досягнути чогось усупереч правилам i життевому досвiду; особисто зi мною такого не траплялося, але, мабуть, iснуе достатньо таких прикладiв. Але в таких випадках дiяти потрiбно iнакше, а не так, як робите ви, постiйно повторюете лише «нi» та й «нi», покладаетеся тiльки на себе i не слухаете корисних порад. Гадаете, я за вас переживаю? Хiба я опiкувалася вами, поки ви жили один? Хоча, ясна рiч, потрiбно було, тодi вдалося б уникнути багатьох неприемностей. Єдиним, що я тодi сказала про вас своему чоловiковi, було: «Тримайся вiд нього подалi». Я повторила б це й сьогоднi, якби ви не зв’язали свою долю з Фрiдою. Саме завдяки iй я турбуюся про вас i взагалi придiляю вам увагу. І ви не маете права просто не слухатися мене, бо вiдповiдаете передi мною за Фрiду, адже я едина, хто опiкуеться нею, як мати. Можливо, Фрiда мае рацiю, i все, що трапилося з вами, замислив Кламм, але вiд нього я не довiдаюся про це, я нiколи не матиму змоги поговорити з ним, вiн для мене недоступний. А ви сидите тут, тримаете мою Фрiду, i вас самого, – чому я повинна мовчати про це, – тримаю я. Саме так, я вас тримаю, бо спробували б ви, юначе, знайти притулок ще в когось у Селi, навiть у псячiй будi, якщо б я вигнала вас iз дому.

– Дякую, – сказав К. – Це вiдверто, i я цiлком вам вiрю. Таке непевне мое становище, i, разом iз тим, становище Фрiди.

– Нi! – розлючено крикнула господиня. – Становище Фрiди не мае з цим нiчого спiльного. Фрiда живе в моему домi, i нiхто не мае права називати ii становище тут непевним.

– Добре, – сказав К. – Я погоджуюся з вами i в цьому, особливо враховуючи, що Фрiда з незрозумiлих менi причин, здаеться, страшенно вас боiться i тому не втручаеться. Тож зупинимося на менi. Мое становище страшенно хитке, цього ви не заперечуете, а навпаки, з усiх сил намагаетеся довести. Як i все, що ви говорите, це також правильно, хоча й не до кiнця. Наприклад, я знаю досить непогане мiсце для ночiвлi, яким маю право скористатися.

– Де? Де? – скрикнули Фрiда i господиня, одночасно й однаковою мiрою здивовано, так, нiби iхнi питання виникли з тих самих причин.

– У Варнави, – сказав К.

– Ця потолоч! – вигукнула господиня. – Цi пройдисвiти! У Варнави! Ви чули? – І вона повернулася обличчям до кутка, але помiчники випередили ii i вже виструнчилися по обидва боки господинi, яка схопила руку одного з них, так, нiби iй потрiбно було на когось спертися. – Ви чули, де ваш пан бувае? У сiм’i Варнави! Справдi, там вiн може переночувати, краще б вiн iз самого початку ночував там, а не в «Панському дворi». А ви куди дивилися?

– Панi господине, – сказав К. ще до того, як пролунала вiдповiдь. – Це моi помiчники, але ви поводитеся з ними так, нiби насправдi вони вашi помiчники, а моi охоронцi. У всьому iншому я готовий щонайменше ввiчливо посперечатися з вами, але питання помiчникiв, здаеться, надто зрозумiле! Тому я прошу вас не розмовляти з ними, а якщо мого прохання буде недостатньо, то я забороню iм вiдповiдати вам.

– Отже, менi не можна з вами розмовляти, – сказала господиня, i всi трое зареготали, смiх господинi був знущальним, але не таким, як очiкував К. Помiчники смiялися, як завжди, багатозначно й безглуздо, цей смiх знiмав iз них вiдповiдальнiсть.

– Не ображайся на нас, – сказала Фрiда. – Зрозумiй правильно. Якщо можна так висловитися, ми завдячуемо нашим коханням тiльки Варнавi. Коли я вперше побачила тебе, ти зайшов до шинку попiд руку з Ольгою. Хоча я вже чула про тебе, але нiяких особливих почуттiв це в мене не викликало. Я була байдужою не лише до тебе, а майже до всього. Я вже тодi була багато чим незадоволена, певнi речi дратували мене, але що то була за незадоволенiсть i що то було за роздратування! Наприклад, якщо мене ображав хтось iз вiдвiдувачiв, вони постiйно залицялися до мене, ти ж бачив iх, хоча приходили i ще гiршi за слуг Кламма. І от хтось мене образив, – але що для мене означала така образа? Менi здавалося, нiби це сталося багато рокiв тому або взагалi не зi мною, так, нiби я або лише чула про це, або вже встигла давно забути. Але я вже не можу докладно це описати, я навiть уявити цього вже не можу, настiльки сильно все помiнялося вiдтодi, як Кламм мене покинув.

І Фрiда перервала свою оповiдь, сумно похилила голову, склала руки на колiнах.

– От бачите! – вигукнула господиня так, нiби це сказала не вона, а Фрiда голосом господинi, а потiм пiдсунулася ближче до Фрiди. – Ви бачите, пане землемiр, наслiдки вашого вчинку, нехай це стане наукою i для ваших помiчникiв, з якими менi не можна розмовляти! Ви позбавили Фрiду найщасливiшого з усiх можливих станiв, що випав iй на долю, i це вдалося вам насамперед тому, що ця дiвчинка з ii по-дитячому надмiрним спiвчуттям не змогла витримати того, що ви прийшли попiд руку з Ольгою, бо це виглядало так, нiби ви потрапили до рук сiм’i Варнави. Вона врятувала вас i пожертвувала для цього собою. І тепер, коли це вже сталося i Фрiда вiддала усе, що мала, за щастя сидiти у вас на колiнах, тепер ви приходите й оголошуете як про свою найбiльшу перемогу про те, що одного разу у вас була можливiсть переночувати у Варнави. Цим ви, очевидно, намагаетеся довести свою незалежнiсть вiд мене. Справдi, якщо б ви переночували у Варнави, ви стали б настiльки незалежним вiд мене, що миттю змушенi були б забиратися геть iз мого дому.

– Я не знаю, якi грiхи мае на сумлiннi сiм’я Варна-ви, – сказав К., обережно пiдняв Фрiду, що була мов нежива, посадив ii на лiжко, а сам пiднявся. – Можливо, тут ви й маете рацiю, але я, безумовно, зробив правильно, коли пропонував вам не втручатися в нашi з Фрiдою справи. Ви згадали тодi про любов i турботу, але у ваших подальших словах я не надто помiтив щось подiбне, натомiсть в них було чимало ненавистi, знущання й погроз вигнати мене з дому. Якщо ви надумали посварити Фрiду зi мною чи мене з Фрiдою, то зроблено все було цiлком майстерно; але я не думаю, що ви досягнете мети, а якби раптом таке трапилося, то, – дозвольте й менi туманну погрозу, – ви дуже про це пошкодуете. Що ж стосуеться помешкання, яке ви менi видiлили, – очевидно, так ви називаете цю жахливу дiру, – то я сумнiваюся, що ви робите це з власноi волi, думаю, вас зобов’язуе спецiальне розпорядження вiдповiдних графських iнстанцiй. Я дам знати куди слiд, що мене вигнали звiдси, i менi призначать iнше помешкання, тодi ви зiтхнете з полегшенням, а я тим бiльше. А тепер я пiду до старости, щоб залагодити усi цi та деякi iншi справи; будь ласка, потурбуйтеся про Фрiду. Подивiться, до якого жахливого стану довели ii вашi так званi материнськi слова.

Потiм вiн повернувся до помiчникiв. «Ходiмо!» – сказав вiн, зняв iз гачка листа Кламма i хотiв уже йти геть. Господиня спочатку спостерiгала за ним мовчки i, аж коли вiн поклав руку на клямку дверей, сказала:

– Пане землемiр, я хочу сказати вам ще одну рiч на дорогу, бо як би ви не намагалися образити мене, стару жiнку, ви все-таки майбутнiй чоловiк Фрiди. Я говорю вам це тiльки тому, що ви страшенний невiглас у всьому, що стосуеться тутешнiх порядкiв, i коли вас слухаеш, волосся стае дибки, а ще бiльше, коли порiвнюеш те, що ви кажете, з дiйснiстю. Це неуцтво не вдасться виправити за один раз, а можливо, й нiколи, але дещо можна було б покращити, якби ви хоч трохи мене слухали й усвiдомлювали, що нiчого не знаете. Наприклад, ви вiдразу мали б стати справедливiшим щодо мене i збагнути, який страх менi довелося пережити, а наслiдки цього страху я вiдчуваю й досi, – коли я дiзналася, що моя крихiтка, так би мовити, покинула орла i зв’язалася з горобцем, хоча насправдi все значно гiрше, i я постiйно мушу намагатися забути про це, iнакше менi не вдалося б сказати вам жодного спокiйного слова. От ви й розiзлилися знову. Нi, будь ласка, ще не йдiть, вислухайте це останне прохання: куди б ви не прийшли, пам’ятайте, що ви нiчого не знаете, i будьте обережнi. Тут, у нас, де вас оберiгае присутнiсть Фрiди, говорiть собi все, що вам спаде на думку, наприклад, демонструйте нам, як ви збираетеся розмовляти з Кламмом, але, Бога ради, не робiть цього насправдi!

Вона встала з мiсця, злегка похитуючись вiд збудження, пiдiйшла до К., взяла його за руку i благально подивилася на нього.

– Панi господине, – сказав К. – Я не розумiю, чому ви принижуетесь i просите мене заради такоi дрiбницi. Якщо вашi слова – правда i менi дiйсно нiколи не вдасться порозмовляти з Кламмом, отже, цього не вiдбудеться незалежно вiд того, просять мене чи нi. Але якщо така можливiсть iснуе, то чому я повинен вiдмовлятися од неi, особливо якщо цим можна буде спростувати ваш основний закид, а вiдповiдно пiд великим питанням опиняться i вся решта. Те, що я невiглас, – правда, яку важко заперечити, i це дуже сумно для мене, але е в цьому й перевага, оскiльки невiглас завжди дiе смiливiше, а тому я волiю ще деякий час, поки вистачить моiх сил, перебувати в станi свого невiгластва i готовий змиритися з його, безумовно, поганими наслiдками. Цi наслiдки стосуються насамперед мене, тому я не розумiю, навiщо ви мене просите. Ви ж нiколи не покинете Фрiду, пiклуватиметеся про неi, i навiть якби я назавжди зник iз ii життя, у вашому розумiннi це було б щастям. Отже, чого ви боiтеся? Чи не боiтеся ви часом, – невiгласовi все дозволено, – з цими словами К. вiдчинив дверi, – чи не боiтеся ви часом за Кламма?

Господиня мовчки дивилася йому вслiд, коли вiн швидко спускався сходами, а за ним – помiчники.




РОЗДІЛ П’ЯТИЙ


К. сам дивувався, що майбутня розмова зi старостою не надто його хвилюе. Вiн намагався пояснити це попереднiм досвiдом, бо досi спiлкування зi службами графа проходило вiдносно безболiсно. Однiею з причин, мабуть, було те, що в його справi iснувало якесь дуже чiтке й вигiдне для нього розпорядження, хоча, з iншого боку, вражала неймовiрна цiлiснiсть та стрункiсть структури всiх замкових служб. Ця еднiсть виглядала особливо досконалою там, де служби, на перший погляд, зовсiм не були взаемопов’язаними. Часом К. розмiрковував про все це i був недалекий вiд думки, що його становище цiлком задовiльне, але щоразу пiсля нападу такоi безтурботностi вiдразу ж нагадував собi, що саме в цьому й криеться найбiльша небезпека.

Прямий контакт iз владою був не надто утрудненим, оскiльки влада, хоч би як добре добре органiзована вона була, завжди мала дiяти вiд iменi далеких невидимих володарiв i залагоджувати далекi невидимi справи, тодi як К. боровся за щось живе i близьке, за себе самого. Принаймнi на початку, оскiльки вiн нападав. У цiй боротьбi йому, здаеться, допомагали ще й iншi, наразi невiдомi йому сили, про iснування яких вiн мiг запiдозрити з дiй влади. Та позаяк у всiх дрiбницях, а про важливi речi наразi ще не було мови, влада досi йшла К. назустрiч, у нього забирали можливiсть незначних i легких перемог, а разом iз цiею можливiстю й вiдповiдне задоволення собою, а також упевненiсть перемоги в подальших великих битвах. Замiсть цього вони дозволяли К. проникати всюди, куди вiн хотiв, хоча й лише в межах Села, розбещували i знесилювали його цим, позбавляли будь-якоi можливостi наступних сутичок та iзолювали вiд дiяльностi владних структур, примушуючи до нудного, незрозумiлого й чужого для нього способу iснування. Якщо так буде й далi, а К. утратить пильнiсть, то цiлком може статитися, що одного дня вiн, попри доброзичливiсть влади i свое старанне виконання всiх занадто вже легких бюрократичних обов’язкiв, дасть увести себе в оману нiбито сприятливiй атмосферi, яка його оточуе, i в подальшому життi поводитиметься настiльки необережно, що помилиться. І тодi влада, все ще м’яка i дружня, буде змушена прибрати його з дороги в iм’я якогось невiдомого йому, але загальнознаного закону. А як, зрештою, виглядатиме подальше життя в Селi? Ще нiде К. не бачив, щоб приватне й службове життя спiвiснували так тiсно, як тут. Вони настiльки переплелися, що часом здавалося, нiби просто помiнялися мiсцями. Наприклад, що означае влада, якою надiлений Кламм над службою К. i яка досi проявила себе лише достатньо формально, порiвняно з тою владою, яку Кламм реально мае в його спальнiй комiрчинi. Звiдси випливае, що трохи бiльшу легковажнiсть i розслабленiсть можна було проявити лише в ставленнi до офiцiйних установ, а всюди решта необхiдно бути страшенно обережним, озиратися на всi боки пiсля кожного кроку.

Спочатку К. побачив, що його теорiя стосовно дiяльностi тутешнiх органiзацiй пiдтверджуеться i в старости. Привiтний, товстий i поголений налисо чоловiк хворiв, його мучив особливо сильний напад подагри, тому вiн прийняв К. у лiжку.

– Отже, ви – наш землемiр, – сказав староста, хотiв випростатися для привiтання, але не змiг i знову вiдкинувся на подушки, безсило показуючи на ноги. Мовчазна жiнка, яка в напiвсутiнках заштореноi кiмнати з крихiтними вiкнами була схожа майже на тiнь, принесла крiсло й пiдсунула його до лiжка.

– Сiдайте, будь ласка, будь ласка, сiдайте, пане землемiр, – сказав староста. – І прошу менi сказати, у якiй ви справi.

К. прочитав листа Кламма i висловив своi зауваження. Тут у нього знову з’явилося вiдчуття надзвичайно легкого спiлкування з владою. Влада буквально брала на себе будь-якi труднощi, можна було все перекласти на ii плечi, а самому залишатися нiчим не зв’язаним i вiльним. Нiби вiдчувши це по-своему, староста неспокiйно засовгався в лiжку. Потiм сказав:

– Як ви помiтили, пане землемiр, я вже знав про всi цi справи. Причиною того, що я досi нiчого не зробив, е, по-перше, моя хвороба, а по-друге, те, що ви так довго не приходили. Я вже подумав, що ви вiд усього вiдмовилися. Але оскiльки ви так люб’язно знайшли мене самi, мушу, на жаль, сказати вам усю гiрку правду. Ви кажете, вас прийняли на роботу як землемiра, але, на жаль, нам не потрiбен землемiр. Для нього не знайшлося б нiякоi роботи, навiть зовсiм дрiбноi. Кордони наших скромних господарств чiтко визначенi, все акуратно розмежовано. Змiни власникiв майже не трапляються, а невеличкi територiальнi непорозумiння ми вирiшуемо самостiйно. Отже, навiщо нам землемiр?

Хоча К. попередньо й не думав про це, але в глибинi душi сподiвався почути щось подiбне. Саме тому змiг вiдразу вiдповiсти:

– Це для мене велика несподiванка, яка руйнуе всi моi плани. Я можу хiба сподiватися, що трапилася якась помилка.

– На жаль, нi, – сказав староста. – Усе виглядае саме так, як я описав.

– Але як таке можливо! – вигукнув К. – Я ж не для того так довго сюди iхав, щоб мене вiдразу ж вiдiслали назад!

– Це вже iнше питання, – сказав староста. – І не менi його вирiшувати, але як до цього дiйшло, я можу вам пояснити. У такiй величезнiй установi, як графська канцелярiя, може часом статися, що один вiддiл видае якийсь наказ, а водночас сусiднiй, нi про що не здогадуючись, готуе цiлком протилежний. І хоча вища контрольна iнстанцiя дiе безпомилково, але ii природа така, що вона завжди запiзнюеться, тому час вiд часу трапляються дрiбнi казуси. Помилки цi завжди дуже незначнi, як, наприклад, у вашому випадку. У важливих справах менi не доводилося чути про якiсь помилки, але за дрiбницi часто бувае дуже соромно. Що ж стосуеться вашоi ситуацii, то я не збираюся робити з цього бюрократичноi таемницi, насамперед тому, що не почуваю себе достатньою мiрою бюрократом, я селянин, i таким залишуся. Тому можу вiдверто розповiсти вам, як усе вiдбувалося. Досить давно, я тодi щойно кiлька мiсяцiв як став старостою, прийшов наказ, уже не пам’ятаю, з якого саме вiддiлу, в наказi з типовою для тамтешнiх канцеляристiв категоричнiстю було повiдомлення про необхiднiсть викликати землемiра, а громада повинна приготувати до його прибуття всi необхiднi для роботи плани й креслення. Цей наказ стосувався, ясна рiч, не вас, це було багато рокiв тому, i я б узагалi про це не згадав, якби не хвороба i надмiр вiльного часу, який я проводжу в лiжку, тож маю нагоду думати про рiзнi дрiбницi… Мiццi, – перебив вiн сам себе, звертаючись до жiнки, яка все ще тинялася по кiмнатi, зайнята незрозумiлою дiяльнiстю. – Будь ласка, подивися там у шафi, може, ти знайдеш наказ. – Розумiете, це було на самому початку моеi роботи, я тодi ще все зберiгав.

Жiнка тут же вiдчинила шафу, i К. разом зi старостою зазирнули всередину. Шафа була забита паперами. Коли вiдкрилися дверi, на пiдлогу випало двi великi пачки документiв, перемотаних так, як переважно зв’язують дрова, – жiнка злякано вiдскочила.

– Це мае бути десь унизу, – керував староста з лiжка. – Унизу, я сказав.

Жiнка обома руками слухняно витягла все з шафи, щоб дiстатися до нижнiх паперiв. Документи зайняли майже пiвкiмнати.

– Багато роботи зроблено, – покивав головою староста. – І це лише крихiтна частка. Основну масу я зберiгав у стодолi, але найбiльшу частину, на жаль, утрачено. Хто ж може все це втримати вкупi! Але в стодолi залишилося ще дуже багато. Ну що, ти зможеш знайти наказ? – вiн знову звернувся до своеi дружини. – Тобi потрiбна папка, на якiй слово «землемiр» пiдкреслено синiм.

– Тут надто темно, – сказала жiнка. – Я принесу свiчку.

І вона вийшла з кiмнати, переступаючи через розкиданi на пiдлозi папери.

– Моя дружина для мене велика опора, – сказав староста, – у цiй важкiй канцелярськiй працi, яку, до того ж, потрiбно виконувати лише помiж iншим. Щоправда, для писання в мене е помiчник, учитель, але навiть i з ним ми не встигаемо завершити все, це просто неможливо, тому залишаеться багато невирiшених справ, я iх зберiгаю в тiй скринi. – І вiн показав на iншу шафу. – А тепер, коли я хворiю, нас просто завалило, – сказав вiн i втомлено, але гордо вiдкинувся на подушки.

– Може, я допомiг би вашiй дружинi в пошуках? – запропонував К., коли жiнка повернулася зi свiчкою i стала на колiна перед шухлядою, шукаючи наказ.

Староста з умiшкою похитав головою:

– Я вже сказав, що не маю перед вами жодних службових таемниць, але дозволити вам порпатися в документах – це все-таки занадто.

У кiмнатi стало тихо, було чути лише шарудiння паперу. Староста, можливо, навiть трохи задрiмав. Тихенький стукiт у дверi змусив К. озирнутися. Це були, ясна рiч, помiчники. Добре, що вiн iх змiг уже хоча б трохи виховати, i вони не ввалювалися вiдразу до кiмнати, а шепотiли спершу крiзь прочиненi дверi:

– Нам холодно на вулицi.

– Хто там? – злякано запитав староста.

– Це моi помiчники, – сказав К. – Я не знаю, де менi залишити iх чекати, на вулицi надто холодно, тут вони будуть заважати.

– Менi вони не перешкоджатимуть, – доброзичливо сказав староста. – Нехай зайдуть. Зрештою, я iх знаю. Давнi знайомi.

– Але менi вони заважають, – вiдверто сказав К., перевiв погляд iз помiчникiв на старосту i назад i побачив, що в усiх трьох абсолютно однаковi посмiшки. – Та якщо ви вже тут, то заходьте й допоможiть панi дружинi старости знайти папку, на якiй слово «землемiр» пiдкреслено синiм.

Староста не заперечував. Те, що заборонялося К., дозволялося помiчникам, i вони кинулися до паперiв, хоча бiльше перевертали iх, анiж шукали, i поки один читав напис, другий видирав йому з рук аркуш. А жiнка стояла на колiнах перед порожньою шухлядою i, здаеться, припинила пошуки. У всякому разi, свiчка стояла вiд неi досить далеко.

– Помiчники, – сказав староста iз задоволеною посмiшкою, так, нiби все вiдбувалося згiдно з його розпорядженнями, але нiхто про це не здогадувався. – Отже, вони вас обтяжують. Але ж це вашi власнi помiчники.

– Нi, – стримано вiдповiв К. – Вони пристали до мене вже тут.

– Як це «пристали»? – сказав староста. – Ви маете на увазi, що вам iх призначили?

– Саме так, призначили, – погодився К. – Але вони могли з тим же успiхом впасти з неба, таким безглуздим було це призначення.

– Безглуздо в нас тут нiчого не робиться, – заперечив староста i навiть сiв прямо, забувши, що в нього болять ноги.

– Нiчого? – запитав К. – А як же мiй виклик?

– Ваш виклик, очевидно, теж був обдуманим, – вiдповiв староста. – Але другоряднi обставини все заплутали, i я доведу вам це з документами в руках.

– Документи не знайдуться, – сказав К.

– Не знайдуться? – вигукнув староста. – Мiццi, поквапся, будь ласка! Але спочатку я можу розповiсти вам цю iсторiю й без документiв. У вiдповiдь на той наказ, про який я вам розповiдав, ми надiслали подяку й повiдомлення, що нам не потрiбен землемiр. Але, здаеться, ця вiдповiдь не потрапила до потрiбного вiддiлу, назвiмо його «А», а замiсть цього опинилася у вiддiлi «В». Таким чином, вiддiл «А» залишився без вiдповiдi, але й вiддiл «В» отримав, на жаль, не ввесь наш лист, невiдомо, чи лист залишився невiдправленим, чи загубився дорогою, – в усякому разi, це трапилося не в самому вiддiлi, в цьому я переконаний. У кожному разi, до вiддiлу «В» надiйшла тiльки порожня канцелярська папка з написом, що в документах, якi додаються, йдеться про виклик землемiра, хоча насправдi нiяких документiв не було. Вiддiл «А» в цей час чекав на нашу вiдповiдь, i в них були нотатки про цю справу, але, як це зi зрозумiлих причин часто трапляеться, i це виправдано навiть в установах, де справи провадяться на найвищому рiвнi, iхнiй референт сподiвався на те, що ми дамо вiдповiдь, i тодi залежно вiд потреби вiн або викличе землемiра, або ж листуватиметься з нами в цiй справi далi. У зв’язку з цим вiн не звернув належноi уваги на подальший хiд справи, i вона поступово забулася. У вiддiлi «В» частина нашого листа потрапила до рук вiдомого своею надзвичайною ретельнiстю референта, iталiйця на iм’я Сордiнi. Вiдверто кажучи, навiть менi, людинi втаемниченiй, важко збагнути, чому цей чоловiк iз його надзвичайними здiбностями досi перебувае на такiй не надто високiй посадi. Отже, Сордiнi надiслав нам порожню папку вiд документiв назад, для доповнення. Вiд часу надсилання першого листа з вiддiлу «А» на ту мить минуло вже багато мiсяцiв, якщо не рокiв. Зрозумiло, що, коли документ вiдправлено належним чином, вiн потрапить до потрiбного вiддiлу не пiзнiше як наступного дня i того ж дня опиниться в роботi, якщо ж трапиться, що документ пiде не тим шляхом, а враховуючи досконалiсть органiзацii працi в нашiй установi, цей шлях потрiбно шукати мало не навмисно, то все це може тривати досить довго. Коли ми отримали вiдповiдь Сордiнi, то лише досить туманно змогли пригадати, про що ж, властиво, йдеться. Тодi ми працювали лише вдвох, я i Мiццi, вчителя нам на допомогу ще не призначили, копii листiв зберiгалися лише у важливих справах, коротше кажучи, ми змогли тiльки досить туманно вiдповiсти, що нам про подiбний виклик нiчого не вiдомо, а потреби в роботi землемiра немае… Але, – перервав сам себе староста, так, нiби азарт оповiдача завiв його надто далеко чи, щонайменше, iснувала iмовiрнiсть того, що вiн мiг би аж так далеко зайти, – вам не нудно все це слухати?

– Нi, – вiдповiв К. – Мене це дуже розважае.

На що староста вiдповiв:

– Я розповiдаю вам не для розваги.

– Це розважае мене тiльки тому, – сказав К., – що я маю можливiсть зазирнути в глибину тiеi смiховинноi плутанини, яка за певних обставин вирiшуе людську долю.

– Ви ще нiкуди не зазирнули, – серйозно заперечив староста. – А тим часом я розповiдатиму далi. Сордiнi, ясна рiч, не задовольнився нашою вiдповiддю. Я схиляюся перед цим чоловiком, хоча вiн i створюе менi чимало проблем. Вiн нiкому не вiрить. Навiть якщо вiн сто разiв переконався в тому, що на людину можна покладатися, при кожнiй наступнiй нагодi вiн поводить себе так, нiби зовсiм цю людину не знае або, ще гiрше, знае як пройдисвiта. Я вважаю, що це абсолютно правильно. Чиновник повинен так поводитися, на жаль, я не можу похвалитися цiею рисою у власному характерi, ви ж бачите, як вiдверто я вам, чужинцю, все розповiдаю, а iнакше я не вмiю. У Сордiнi натомiсть наша вiдповiдь вiдразу викликала пiдозру. І так почалося тривале листування. Сордiнi запитав, чому менi раптом спало на думку, що не треба викликати нiякого землемiра. Я викрутився за допомогою чудовоi пам’ятi Мiццi, що така пропозицiя була скерована до нас iз установи (про те, що йдеться зовсiм про iнший вiддiл, ми на той час, ясна рiч, давно забули). Сордiнi на це: чому я пишу про цю службову записку лише тепер. Я знову: бо лише тепер я про неi згадав. Сордiнi: це дуже дивно. Я: зовсiм не дивно, коли йдеться про справу, яка затягуеться так надовго. Сордiнi: це таки дивно, бо вказiвки, про яку я згадав, не iснуе. Я: звичайно, що не iснуе, коли загубилася цiла папка з документами. Сордiнi: хоча б якась нотатка стосовно цiеi першоi вказiвки мала б залишитися, але ii немае. На цьому я затнувся, бо те, що у вiддiлi Сордiнi може трапитися помилка, я не мiг не те що стверджувати, а навiть запiдозрити. Напевно, ви, пане землемiр, подумки дорiкаете Сордiнi за те, що моя вiдповiдь не наштовхнула його на думку запитати про цю справу в iнших вiддiлах. Але не маете рацii, i я не хочу, щоб навiть у ваших думках цей чоловiк мав бодай найменшу пляму на репутацii. Основна засада роботи установи полягае в тому, що ймовiрнiсть помилки не береться до уваги. Така засада цiлком виправдана, по-перше, через iдеальну органiзованiсть усiеi роботи, по-друге, це дае можливiсть якнайшвидше залагоджувати всi справи. Отже, Сордiнi не мав права питати в iнших вiддiлiв, зрештою, вони б йому й не вiдповiли, бо вiдразу б зауважили, що йдеться про пошук помилки.

– Дозвольте менi, пане старосто, – попросив К., – запитати вас про щось. Хiба ви не казали ранiше про контрольну iнстанцiю? Уся ця дiяльнiсть виглядае з вашоi розповiдi так, що лякае сама думка про ймовiрну вiдсутнiсть контролю.

– Ви надто вимогливий, – сказав староста. – Але навiть якщо б ви були в тисячу разiв суворiшим, це все одно виглядало б смiховинно порiвняно зi суворiстю, яку застосовуе до себе сама канцелярiя. Тiльки чужинець може поставити таке питання. Чи iснують контрольнi органи? Контрольнi органи iснують. Ясна рiч, iхнiм завданням не е в прямому сенсi вишукування помилок, бо помилок не бувае. А навiть якщо вони трапляються, як у вашому випадку, то хто може з певнiстю стверджувати, що це була саме помилка.

– Це щось цiлком нове! – вигукнув К.

– Для мене дуже старе, – сказав староста. – Я не менш за вас переконаний, що трапилася помилка, i Сордiнi вiд думки про це так стривожився, що важко захворiв. Перша контрольна iнстанцiя, якiй ми завдячуемо викриттям джерела помилки, визнала, що це таки помилка. Але хто знае, чи друга контрольна iнстанцiя вирiшить так само, не кажучи вже про третю i всi наступнi?

– Можливо, – сказав К. – У такi роздуми я краще не втручатимуся. Крiм того, я вперше чую про всi цi контрольнi iнстанцii i, ясна рiч, не можу iх зрозумiти. Але менi здаеться, що тут потрiбно розрiзняти два моменти: по-перше, те, що вiдбуваеться всерединi вiддiлiв i що з офiцiйноi точки зору можна трактувати по-рiзному, а по-друге, е конкретна особа, – я, яка перебувае поза канцелярiею i якiй iз боку канцелярii загрожуе рiшення настiльки безглузде, що я досi не можу повiрити в реальнiсть такоi небезпеки. До першого аспекту стосуеться все те, про що ви, пане староста, розповiли менi з неймовiрно глибоким знанням справи, але тепер я хотiв би почути щось i про свою долю.

– Я дiйду до цього, – сказав староста. – Але ви не зможете нiчого збагнути, якщо я не поясню спочатку ще кiлькох речей. Я надто рано згадав у своiй розповiдi контрольнi iнстанцii. Тому повернуся до неузгодженостей iз Сордiнi. Як я вже згадував, моя здатнiсть до самозахисту трохи пiдупала. А якщо Сордiнi мае перед кимось хоча б найменшу перевагу, то можна вважати, що вiн уже перемiг, бо тодi його уважнiсть, енергiйнiсть та дiездатнiсть подвоюються, i це видовище страшне для супротивникiв i неймовiрно приемне для ворогiв цих супротивникiв. Менi траплялося пережити й це останне вiдчуття, тiльки тому я можу розповiдати так спокiйно. Зрештою, я нiколи не бачив його на власнi очi, вiн не сходить донизу, бо завжди завалений роботою, його кiмнату менi описували так: стiн не видно за велетенськими стосами нагромаджених одна на одну папок, i це лише тi справи, iз якими Сордiнi саме працюе, а оскiльки постiйно однi справи додаються, iншi забираються i все це вiдбуваеться дуже поспiшно, то стоси весь час падають, i цей безперервний гуркiт вiдрiзняе кабiнет Сордiнi вiд кiмнат iнших чиновникiв. Так, Сордiнi – справжнiй трудар, найдрiбнiшому випадку вiн придiляе стiльки ж уваги, скiльки й найважливiшому.

– Ви постiйно називаете мою справу незначною, пане староста, – сказав К. – А проте вона завантажила роботою стiлькох канцеляристiв. Тому якщо на початку цю справу i можна було вважати дрiб’язковою, то завдяки старанностi урядникiв, на зразок пана Сордiнi, вона перетворилася на важливу. На жаль, це цiлком суперечить моiм бажанням, бо мое марнославство зовсiм не прагне, аби виростали й падали велетенськi стоси офiцiйних паперiв, у яких iдеться про мене, я б просто хотiв спокiйно працювати непомiтним землемiром за невеличким письмовим столом.

– Зовсiм нi, – заперечив староста. – Це нiяка не важлива справа, а найдрiб’язковiша з дрiб’язкових. З цього погляду ви не маете на що нарiкати. Обсяг роботи зовсiм не визначае важливостi справи, а якщо ви так вважаете, то ще надто мало розумiете в дiяльностi установ. Але навiть якщо вирiшальним був би обсяг робiт, то ваша справа була б однiею з найдрiбнiших i найзвичайнiших, бо тi справи, у яких немае так званих помилок, вимагають ще бiльшоi працi, хоча, ясна рiч, i результат кращий. Зрештою, ви ще нiчого не знаете про справжню роботу, яка була через вас проведена, про неi я лише збираюся розповiсти. Спершу Сордiнi не втягував мене в цю справу, але приходили його пiдлеглi i щодня в «Панському дворi» вiдбувалися протокольнi допити когось iз поважних членiв сiльськоi громади. Бiльшiсть iз них була на моему боцi, тiльки дехто виявив спротив. Питання вимiрювання землi дуже близьке кожному селянину, тут вiдразу починають пiдозрювати якiсь потаемнi домовленостi й несправедливостi. У незадоволених з’явився свiй ватажок, i з iхнiх слiв у Сордiнi склалося враження, що якби я виставив цю справу на голосування засiдання представникiв громади, то не всi голосували б проти виклику землемiра. Таким чином, було висловлено сумнiв щодо безапеляцiйностi твердження про непотрiбнiсть землемiра. Особливо вiдзначився тут такий собi Брунсвiк, ви, напевно, його не знаете, можливо, вiн i непоганий чоловiк, але немудрий i вигадько, це зять Лаземана.

– Чинбаря? – запитав К. й описав бороданя, якого бачив у Лаземана.

– Так, це вiн, – сказав староста.

– Я знаю також його дружину, – сказав К. трохи навмання.

– Можливо, – сказав староста й замовк.

– Вона вродлива, – сказав К. – Але трохи блiда й хвороблива. Ця жiнка походить iз Замку?

Це було напiвпитання. Староста подивився на годинник, налив собi в ложку лiкiв i похапцем випив.

– Напевно, ви знаете у Замку самi лише канцелярii i нiчого бiльше? – грубувато запитав К.

– Так, – вiдповiв староста з iронiчною, але вдячною посмiшкою. – Але це найважливiше. А що стосуеться Брунсвiка, то якби ми могли викинути його з громади, то майже всi зiтхнули б iз полегкiстю, i Лаземан далеко не виняток. Але тодi Брунсвiк мав певний вплив у Селi, вiн хоча й не оратор, зате крикун, декому цього достатньо. Отож мене змусили виставити питання на голосування засiдання представникiв громади, зрештою, це була едина перемога Брунсвiка в цiй справi, бо ясна рiч, що на засiданнi бiльшiстю голосiв було вирiшено, що нiкому землемiр не потрiбен. Це також було вже багато рокiв тому, але досi ця справа нiяк не завершиться. Частково винна в цьому стараннiсть Сордiнi, вiн якнайдетальнiше вивчив аргументи бiльшостi та опозицii, а частково причина в дурнуватому марнославствi Брунсвiка, який мае численнi особистi зв’язки з канцелярiею i використовуе iх iз невичерпним багатством фантазii. Але Сордiнi не дав ввести себе в оману Брунсвiку, хiба мiг би Брунсвiк увести в оману Сордiнi? Та щоб не дати увести себе в оману, необхiдно було провести новi розслiдування, i ще до того, як вони були закiнченi, Брунсвiк уже вигадував щось нове, вiн дуже активний, це одна з рис його недоумства. А тепер настав час розповiсти про одну особливiсть апаратноi структури нашоi канцелярii. У роботi вона одночасно бездоганна i чутлива. Якщо котресь питання розглядаеться надто довго, може трапитися, що ще до закiнчення цього процесу в однiй з iнстанцiй, причому пiзнiше нiколи неможливо визначити, в якiй саме, справа несподiвано вирiшуеться i питання автоматично закриваеться, переважно рiшення це дуже правильне, хоч i спонтанне. Це виглядае так, нiби канцелярський апарат не витримуе напруги, багаторiчного збудження, спричиненого тривалим вирiшенням однiеi-единоi справи, а часом ще й не дуже важливоi, i самостiйно, без допомоги урядникiв, приймае рiшення. Ясна рiч, не трапилося нiякого дива, i хтось iз чиновникiв написав вiдповiдне розпорядження або ж вiддав його усно, але поки що неможливо встановити, чие саме це було розпорядження i на якiй пiдставi воно було зроблено. В усякому разi, досi нi нам, нi канцелярii це не вдалося. Усе з’ясують набагато пiзнiше контрольнi органи, але ми про це вже не дiзнаемося, зрештою, тодi це вже нiкого й не цiкавитиме. При цьому, як я вже казав, саме такi рiшення переважно дуже слушнi, единий iхнiй недолiк – те, що про них стае вiдомо здебiльшого дуже пiзно i тому трапляеться, що ведуться виснажливi дебати про давно вирiшенi речi. Я не знаю, чи у вашому випадку йшлося саме про таке рiшення, – багато аргументiв свiдчать на користь цiеi версii, але не менше – проти неi. Та якщо трапилося саме так, то вам надiслали виклик, i поки ви здiйснювали далеку подорож сюди, минуло багато часу, а Сордiнi тим часом все ще самовiддано працював над вашою справою, Брунсвiк органiзовував змови, i обое мене мучили. Але це все лише моi припущення, точно менi вiдомо тiльки одне: контрольна iнстанцiя з’ясувала, що з вiддiлу «А» багато рокiв тому було вислано запит до громади, на який досi не отримано вiдповiдi. Нещодавно мене про це запитали, i тут справа з’ясувалася. Вiддiл «А» задовольнився моею вiдповiддю про те, що землемiр нам не потрiбен, а Сордiнi змушений був визнати, що вiн у цьому випадку був не уповноважений вести справу, а тому, хоча в цьому й не було його вини, вся проведена ним робота була зайвою, попри те, що вимагала великих затрат нервових зусиль. Якби не те, що з усiх бокiв, як завжди, навалилася нова робота, а ваша справа надто незначна, можна навiть сказати, найдрiбнiша з найдрiбнiших, – усi ми могли б зiтхнути з полегшенням, можливо, навiть сам Сордiнi. Незадоволеним був лише Брунсвiк, але це виглядало смiховинно. Тож уявiть собi мое розчарування, пане землемiр, коли тепер, пiсля щасливого завершення цiлоi справи, – а вiдтодi теж минуло чимало часу, – раптом з’являетеся ви, i все знову може початися спочатку. Думаю, ви зрозумiете мою позицiю, коли я намагатимуся, наскiльки зможу, не допустити цього.

– Звичайно, – сказав К. – Але ще яснiше я усвiдомлюю, що тут коiться страшенне неподобство зi мною, а точнiше, iз самим законом. І я зумiю захистити себе вiд цього.

– Як ви збираетеся це робити? – запитав староста.

– Цього я не можу вам сказати, – вiдповiв К.

– Я не хочу виглядати влiзливим, – сказав староста. – Але дозволю собi нагадати, що в моiй особi ви маете, – я не скажу друга, бо ми зовсiм чужi одне одному, – але до певноi мiри дiлового партнера. Я не дозволю тiльки одного: щоб вас зарахували землемiром, а в усьому решта ви завжди можете на мене розраховувати, ясна рiч, у невеликих межах моiх повноважень.

– Ви постiйно говорите про те, – сказав К., – що мене потрiбно зарахувати на посаду землемiра, але ж мене вже зарахували. Ось вам, будь ласка, лист Кламма.

– Лист Кламма, – сказав староста. – Вiн цiнний i важливий завдяки пiдписовi Кламма, який виглядае справжнiм, та що стосуеться всього решта, хоча я не наважуюсь самостiйно висловлюватись iз цього приводу. – Мiццi! – вигукнув вiн, а потiм: – Що ви там робите?

Помiчники i Мiццi, яких так надовго випустили з поля зору, здаеться, так i не знайшли потрiбний документ, тому хотiли запхнути всi папери назад до шафи, але це iм не вдалося, бо безладно розкиданi документи не влазили. Тому вони придумали вихiд, – мабуть, iдея належала помiчникам, i тепер вона втiлювалася в життя. Вони поклали шафу на пiдлогу, запхнули до неi всi папери, потiм разом iз Мiццi сiли на дверцята шафи i тепер повiльно натискали на них.

– Отже, документ не знайдено, – сказав староста. – Шкода, але ви вже знаете суть справи, тож документ нам нiбито без потреби, хоча його, ясна рiч, неодмiнно буде знайдено, швидше за все, вiн у вчителя, у нього ще багато рiзних паперiв. Пiдiйди, будь ласка, ближче зi свiчкою, Мiццi, i прочитай менi цього листа.

Мiццi пiдiйшла, – вона виглядала ще сiрiше й непомiтнiше, коли сидiла на краечку лiжка i притискалась до свого повнокровного чоловiка, який ii мiцно обнiмав. У свiтлi свiчки було видно тiльки ii маленьке обличчя, чiткi й суворi риси якого трохи пом’якшив час. Вона зазирнула в лист i шанобливо склала руки. «Вiд Кламма», – сказала вона. Вони разом прочитали листа, а потiм трохи пошепотiлися, цiеi митi помiчники голосно вигукнули: «Ура!», бо iм нарештi вдалося зачинити дверцята шафи, i Мiццi мовчки подивилася на них iз вдячнiстю, а староста сказав:

– Мiццi цiлком подiляе мою думку, а отже, я можу смiливо ii висловити. Цей лист не вважаеться нiяким офiцiйним документом, а лише звичайним приватним листом, що можна абсолютно чiтко визначити за самим звертанням «Шановний пане!». Крiм того, там немае жодного слова про те, що вас зарахували на посаду землемiра, а йдеться загалом про службу для графа, хоча й про це не сказано нiчого конкретного, а лише те, що вас зарахували «як вам вiдомо», а це означае, що вiдповiдальнiсть за ваше зарахування несете ви самi. Нарештi, в службових справах вас скеровують до мене, старости, як безпосереднього керiвника, який повинен повiдомити вам усi деталi, i це загалом уже зроблено. Для людини, яка вмiе читати дiловi папери, а внаслiдок цього краще розумiеться й на приватнiй кореспонденцii, тут усе сказано дуже чiтко. А те, що ви, чужинець, цього не бачите, мене також не дивуе. Загалом лист означае тiльки те, що Кламм збираеться опiкуватися вами особисто в разi вашого зарахування на графську службу.

– Пане староста, – сказав К. – Ви так добре прокоментували цього листа, що з нього не залишилося майже нiчого, окрiм пiдпису на порожньому аркушi паперу. Хiба ви не помiчаете, що цим принижуете особу Кламма, до якоi намагаетеся показати велику повагу?

– Ви неправильно мене зрозумiли, – сказав староста. – Я не спотворюю змiст цього листа i не применшую його вагомостi, навпаки. Приватний лист Кламма, ясна рiч, набагато вагомiший, анiж офiцiйне розпорядження, але того змiсту, який ви намагаетеся йому приписати, цей лист не мае.

– Ви знаете Шварцера? – запитав К.

– Нi, – вiдповiв староста. – Може, ти знаеш, Мiццi? Теж нi. Нi, ми не знаемо.

– Це дивно, – сказав К. – Це син помiчника каштеляна.

– Шановний пане землемiр, – сказав староста. – Я не можу знати синiв усiх помiчникiв каштелянiв.

– Добре, – сказав К. – Тодi ви мусите повiрити менi на слово. Так от, iз цим Шварцером у мене трапилася суперечка ще в день мого прибуття. Вiн зателефонував до помiчника каштеляна на iм’я Фрiц i отримав довiдку, що мене зарахували на посаду землемiра. Як ви поясните цей факт, пане староста?

– Дуже просто, – вiдповiв староста. – Ви просто ще нiколи не стикалися з нашими канцелярiями. Вам здаеться, що ви вступаете з ними у контакт, але насправдi це лише iлюзiя, яку ви через свое незнання сприймаете за дiйснiсть. І ще про телефон: бачите самi, що в мене, хоча менi достатньо часто доводиться мати справу з канцелярiями, немае телефону. У шинках i подiбних закладах це потрiбна рiч, приблизно як музичний автомат, не бiльше й не менше. Ви вже хоч раз телефонували тут, у нас? Тодi, можливо, ви мене зрозумiете. У Замку телефон, здаеться, працюе чудово, розповiдають, що там постiйно розмовляють по телефону i це дуже прискорюе роботу. Цi безперервнi телефоннi розмови ми чуемо у своiх телефонних апаратах, вони здаються нам схожими на шелест i наспiвування, i тiльки цьому шелесту та наспiвуванню в наших телефонних апаратах можна довiряти, все решта – обман. Не iснуе безпосереднього телефонного зв’язку iз Замком, жодного центрального пункту, звiдки дзвiнки скеровувались би в потрiбному напрямку. Тому якщо ви телефонуете до Замку, там дзеленчать вiдразу всi телефоннi апарати у всiх найнижчих iнстанцiях, точнiше, вони дзвонили б, якби в них, принаймнi майже у всiх, – а це я знаю напевно, – не була вимкнена гучнiсть дзвiнка. Але час вiд часу хтось iз перевтомлених чиновникiв вiдчувае потребу трохи розвiятися, найчастiше це трапляеться увечерi або вночi, i тодi такий службовець вмикае гучнiсть у своему апаратi. А ми отримуемо вiдповiдь, але це тiльки жарт, нiчого бiльше. І iх можна зрозумiти. Хто мае право своiми дрiб’язковими приватними справами турбувати людей, якi постiйно зайнятi бiльш важливими й термiновими речами? Я не розумiю, як навiть чужинець мiг подумати, що коли вiн телефонуе, наприклад, до Сордiнi, то той, хто бере слухавку, i е Сордiнi. Швидше за все це якийсь невiдомий реестратор iз зовсiм iншого вiддiлу. Але може трапитися й так, що коли зателефонувати цьому невiдомому реестраторовi, то вiдповiсть сам Сордiнi. Тодi, ясна рiч, краще тiкати вiд телефону якомога далi ще до того, як прозвучать першi слова.

– Цього я, звичайно, не врахував, – сказав К. – Звiдки менi було знати аж такi деталi; я не надто довiряв цим телефонним розмовам та усвiдомлював, що по-справжньому важливе тiльки те, що людина дiзнаеться або досягне безпосередньо в Замку.

– Зовсiм нi, – заперечив староста, чiпляючись за слова К. – Телефоннi розмови мають велике значення, як же iнакше? Хiба можна вважати довiдку, отриману вiд працiвника Замку, не дуже важливою? Я вже пояснював це вам на прикладi листа Кламма. Усi цi вислови не мають офiцiйноi ваги. Якщо ви приписуете iм офiцiйне значення, ви помиляетеся. Зате iхня приватна вагомiсть у доброзичливому чи недоброзичливому сенсi дуже велика, жоднi урядовi стосунки не зможуть iз нею зрiвнятися.

– Добре, – сказав К. – Припустiмо, так воно i е, тодi виходить, що я маю в Замку дуже багато хороших друзiв. Якщо бути зовсiм точним, то вони з’явилися ще багато рокiв тому. І коли котромусь iз вiддiлiв спало на думку викликати землемiра, то це був своерiдний вияв прихильностi до мене. Протягом усього цього часу друзiв ставало все бiльше, аж поки мене не затягли сюди, хоча нiчого доброго в цьому й немае, бо тепер менi загрожують вигнанням.

– У ваших словах е частина правди, – сказав староста. – Насамперед ви маете рацiю в тому, що iнструкцii Замку не можна сприймати дослiвно. Та обережнiсть потрiбна в усьому, не лише тут, i ця обережнiсть стае ще нагальнiшою, коли йдеться про важливу iнструкцiю. Але вашi слова про те, нiби вас сюди затягли, для мене незрозумiлi. Якби ви уважнiше слухали моi попереднi пояснення, ви збагнули б, що питання вашого прибуття до нас занадто складне, аби ми могли вiдповiсти на нього пiд час такоi короткоi розмови.

– Висновок такий, – сказав К., – що все дуже туманно й неясно, окрiм перспективи мого вигнання.

– Хто посмiв би вигнати вас, пане землемiр? – спитав староста. – Саме непрозорiсть усього, що передувало вашому приiзду, гарантуе вам якнайбiльш ввiчливий прийом, але, здаеться, ви надто вразливi. Нiхто вас тут не тримае, але це не можна окреслити як вигнання.

– Пане староста, – сказав К. – Тепер вам усе здаеться занадто зрозумiлим. Я дозволю собi перелiчити деякi обставини, що тримають мене тут: жертви, якi менi довелося принести, щоб вибратися з дому; довга i важка подорож; небезпiдставнi сподiвання, якi я мав у зв’язку iз зарахуванням на тутешню службу; повна вiдсутнiсть коштiв; неможливiсть знайти зараз iншу вiдповiдну роботу вдома i нарештi, не менш важлива причина, нiж усi попереднi, – моя наречена, яка живе тут, у Селi.

– А, Фрiда, – не здивувався староста. – Я знаю, але Фрiда поiде з вами куди завгодно. Що ж стосуеться всього iншого, то тут справдi потрiбно помiзкувати, i я повiдомлю про це в Замку. Якщо рiшення буде прийняте або виникне необхiднiсть додатково вас допитати, я пришлю когось за вами. Ви згоднi?

– Нi, аж нiяк не згоден, – сказав К. – Я не хочу, щоб Замок робив менi ласку, а вимагаю лише того, що належить законно.

– Мiццi, – сказав староста своiй дружинi, яка все ще сидiла, притиснувшись до нього, i замрiяно бавилася листом Кламма, зробивши з нього кораблик. К. злякано забрав у неi листа. – Мiццi, нога знову починае сильно болiти, нам потрiбно поставити новий компрес.

К. пiдвiвся.

– Тодi дозвольте менi попрощатися, – сказав вiн.

– Гаразд, – сказала Мiццi, яка вже готувала мазь. – Та й перетяг надто сильний.

К. озирнувся, його помiчники з традицiйно невчасним службовим завзяттям уже широко вiдчинили дверi. Щоб захистити кiмнату хворого вiд рiзкого вторгнення холоду, К. змушений був поквапитися. Вiн вийшов, забравши з собою помiчникiв i зачинивши дверi.




РОЗДІЛ ШОСТИЙ


Перед заiздом на нього чекав господар, але не наважувався заговорити першим, тому К. сам запитав, у чому справа.

– Ти маеш куди переiхати? – запитав господар, опустивши очi додолу i втупившись у пiдлогу.

– Ти питаеш, бо дружина тобi доручила? – запитав К. – Здаеться, ти вiд неi дуже залежний?

– Нi, – заперечив господар. – Я питаю не за ii дорученням, але вона дуже знервована й нещасна через тебе, не може працювати, лежить у лiжку i постiйно нарiкае.

– Може, менi пiти до неi? – запитав К.

– Будь ласка, пiди, – сказав господар. – Я вже збирався покликати тебе вiд старости, послухав пiд дверима, але ви розмовляли, i я не хотiв заважати. Я дуже хвилювався за свою дружину, повернувся назад, та вона не пустила мене до себе, тож не залишалося нiчого iншого, як дочекатися тебе.

– Тодi ходiмо швидше, – сказав К. – Я швидко ii заспокою.

– Було б непогано, якби вдалося, – сказав господар.

Вони проминули свiтлу кухню, у якiй три чи чотири зайнятi роботою служницi, що були далеко одна вiд одноi, побачивши iх, застигли на мiсцi. Зiтхання господинi було чути ще з кухнi. Вона лежала в тiсному закутку без вiкон, вiддiленому вiд кухнi тонкою перегородкою. Там вистачало мiсця тiльки для великого подружнього лiжка i шафи. Лiжко поставили таким чином, щоб бачити з нього всю кухню i стежити за роботою. Але з кухнi лiжко було майже не видно. У закутку було доволi темно, трохи вирiзнялася тiльки бiло-червона постiль. Окремi деталi можна було розгледiти тiльки зблизька, коли очi трохи звикали до освiтлення.

– Нарештi ви прийшли, – сказала господиня слабким голосом.

Вона лежала на спинi. Здаеться, дихати iй було досить важко, тому вона вiдкинула перину. У лiжку жiнка виглядала набагато молодшою, нiж у сукнi, але нiчний чiпець iз тонкого мережива був на неi явно замалий i погано тримався на волоссi, тому викликав спiвчуття до ii постарiлого обличчя.

– Як же я мiг прийти? – м’яко запитав К. – Ви ж по мене не посилали.

– Ви не повиннi були примушувати мене чекати так довго, – сказала шинкарка з упертiстю хвороi людини.

– Сiдайте, – сказала вона й показала на край лiжка. – Усi решта йдiть геть!

Окрiм помiчникiв до закутку набилися ще й служницi.

– Я теж пiду геть, Гардена! – сказав господар.

Так К. уперше почув, як звати цю жiнку.

– Звичайно, – повiльно вiдповiла вона й додала неуважно, нiби голова ii була зайнята iншим: – Чому б саме ти мав залишитися?

Але коли всi вийшли до кухнi, – цього разу навiть помiчники послухалися без заперечень, бо саме залицялися до однiеi зi служниць, – Гардена була достатньо уважною, аби збагнути, що звiдти все чути, адже закуток не мав дверей. Тодi вона наказала усiм вийти з кухнi. Їi наказ миттю виконали.

– Пане землемiр, – сказала Гардена. – Будь ласка, вiзьмiть у шафi хустину i подайте менi, я хочу накритися нею. Не витримую пiд периною, не маю чим дихати.

І коли К. дав iй хустину, вона сказала:

– Подивiться, яка гарна хустина, хiба нi?

К. здалося, що це звичайнiсiнька вовняна хустина, з увiчливостi вiн доторкнувся до неi ще раз, але промовчав.

– Так, це гарна хустина, – сказала Гардена i закуталася.

Вона лежала цiлком спокiйно, здавалося, зник увесь ii бiль, i вона навiть звернула увагу на свое розтрiпане волосся. Сiла на лiжку й поправила пасма, що вибивалися з-пiд чепця. У неi було густе волосся.

К. нетерпляче сказав:

– Ви хотiли знати, панi господине, чи я вже пiдшукав собi iнше житло?

– Я хотiла знати? – здивувалася шинкарка. – Нi, це якась помилка.

– Ваш чоловiк щойно питав мене про це.

– Вiрю, вiрю, – сказала господиня. – Ми завжди сваримося. Коли я хотiла вигнати вас звiдси, вiн упирався, а тепер я щаслива, що ви в нас мешкаете, тому вiн намагаеться позбутися вас. Це звична iсторiя.

– Отже, – сказав К. – Ви так рiзко змiнили свою думку про мене? І все лише протягом однiеi-двох годин?

– Я не мiняла своеi думки, – вiдповiла господиня вже знову слабшим голосом. – Подайте менi вашу руку. Ось так. А тепер пообiцяйте менi повну вiдвертiсть, i я вам обiцяю те саме зi свого боку.

– Добре, – сказав К. – Хто починае?

– Я, – сказала господиня.

Здавалося, ii пропозицiя пояснювалася не так бажанням пiти К. назустрiч, як нетерплячкою заговорити першою.

Вона витягла з-пiд подушки фотографiю i дала К.

– Подивiться на це, – сказала з проханням у голосi.

Щоб краще роздивитися, К. вiдступив на кухню, але й там нелегко було розгледiти щось на фотографii, бо вона вицвiла вiд старостi, була пожмакана i заплямлена.

– Вона не в найкращому станi, – зауважив К.

– На жаль, на жаль, – погодилася господиня. – Якщо носити якусь рiч роками при собi, так воно й бувае. Але якщо ви уважно придивитеся, то все побачите, я переконана. Можу вам допомогти, розповiдайте, що ви бачите, бо мене дуже тiшить чути про цю фотографiю. Отже, що?

– Юнака, – сказав К.

– Правильно, – вiдповiла господиня. – І що вiн робить?

– Здаеться, вiн лежить на дошцi, потягуеться й позiхае.

Господиня засмiялася.

– Неправильно, – сказала вона.

– Але ось дошка, а ось вiн лежить, – наполягав К.

– Подивiться уважнiше, – розiзлилася господиня. – Хiба вiн справдi лежить?

– Нi, – погодився К. – Вiн не лежить, вiн летить, а це нiяка не дошка, а напевно, мотузка, i вiн скаче.

– Отже, – задоволено пiдсумувала господиня, – вiн скаче. Так тренуються кур’ери з канцелярii. Я знала, що ви побачите це. Видно вам його обличчя?

– Обличчя я майже не можу роздивитися, – сказав К. – Здаеться, вiн дуже напружений, рот вiдкритий, очi заплющенi, а волосся розтрiпане.

– Дуже добре, – похвалила господиня. – Бiльше неможливо розгледiти, якщо ви нiколи не бачили цю людину. Вiн був уродливим юнаком. Я бачила його одного разу дуже коротко, але нiколи не забуду.

– Ким вiн був? – запитав К.

– Вiн був, – вiдповiла господиня, – кур’ером, iз яким Кламм уперше викликав мене до себе.

К. не мiг слухати з належною увагою, його вiдволiкав брязкiт скла. Вiн миттю визначив джерело звуку. Помiчники стояли у дворi i переступали в снiгу з ноги на ногу. Вони намагалися показати, що дуже втiшенi знову бачити К. i захоплено показували йому один на одного, стукаючи до вiконноi шиби. К. насварився на них пальцем, i помiчники миттю припинили, кожен намагався вiдсунути iншого назад, а той тiкав, i за мить обидва знову опинилися бiля вiкна. К. поквапився зайти назад до закутка, де помiчники не могли бачити його з вулицi i вiн не мусив бачити iх. Але тихе благальне дзеленчання вiконних шиб ще довго його переслiдувало.

– Знову цi помiчники, – вибачився вiн перед господинею i показав за вiкно.

Але вона не звертала на нього уваги, забрала фотографiю, оглянула, погладила i запхнула знову пiд подушку. Їi рухи сповiльнилися, але не через утому, а пiд тягарем спогадiв. Їй хотiлося розповiсти все К., але вона забула про нього, перебираючи в пам’ятi минуле. Господиня бавилася кiнчиками хустини. Лише за якийсь час пiдвела очi, провела по них долонею i сказала:

– Ця хустина також вiд Кламма. І чепець. Фотографiя, хустина i чепець – ось три згадки про нього, якi в мене залишилися. Я вже не така юна, як Фрiда, i не така марнославна. Та й не настiльки чуттева, адже вона дуже чуттева. Іншими словами, я змогла змиритися з життям, але визнаю, що без цих трьох речей я б не витримала тут так довго, можливо, що я б жодного дня тут не витримала. Напевно, для вас цi три речi видаються дрiбницями, але подумайте лише: Фрiда, яка так довго була з Кламмом, не мае жодноi згадки, я питала ii, вона надто мрiйлива i всiм незадоволена. Натомiсть я, що була в Кламма лише тричi, – бiльше вiн чомусь не посилав за мною, – маю цi три згадки, нiби вже тодi передчувала, як коротко все триватиме. Ясна рiч, про це треба пiклуватися самiй, Кламм iз власноi волi нiчого не дае, але якщо побачиш там щось вiдповiдне, можна випросити.

К. вiдчував себе незручно, слухаючи цю розповiдь, хоча його вона також стосувалася.

– Як давно це все було? – запитав вiн i зiтхнув.

– Понад двадцять рокiв тому, – вiдповiла господиня. – Бiльш нiж двадцять рокiв.

– Так довго зберiгають вiрнiсть Кламму, – сказав К. – Ви усвiдомлюете, панi господине, що вiд таких ваших зiзнань менi стае тривожно, особливо коли я подумаю про свое майбутне одруження?

Господинi не сподобалося, що К. втручаеться в розмову зi своiми проблемами, i вона гнiвно подивилася на нього.

– Не так люто, панi господине, – сказав К. – Я не сказав жодного поганого слова про Кламма, але обставини склалися таким чином, що я теж перебуваю в певних стосунках iз ним, i цей факт не зможе заперечити навiть найбiльший його прихильник. Тому кожна згадка про цю людину викликае в мене думки про власну долю, i тут вже нiчого не змiниш. До речi, панi господине, – К. схопив ii за руку, вона спершу хотiла вiдсмикнути руку, але потiм передумала. – Ви лишень пригадайте, як погано закiнчилася наша попередня розмова, i давайте тепер бiльше не сваритися.

– Ви маете рацiю, – господиня схилила голову. – Але побережiть мене. Я не вразливiша за iнших, навпаки, в кожного вистачае слабких мiсць, а в мене е лише це одне.

– На жаль, воно й мое, – сказав К. – Хоча, ясна рiч, я стримаюся. А тепер пояснiть менi, будь ласка, як я повинен витримати в подружньому життi цю жахливу вiрнiсть Кламму, якщо припустити, що Фрiда буде в цьому схожою на вас?

– Жахлива вiрнiсть? – розлючено повторила шинкарка. – Хiба це вiрнiсть? Вiрна я своему чоловiковi, а Кламм? Кламм зробив мене колись своею коханкою, хiба я можу тепер утратити це становище? Як ви повиннi витримати з Фрiдою? О, пане землемiр, хто ви такий, щоб ставити подiбнi питання?

– Панi господине, – застерiг К.

– Знаю, – сказала шинкарка. – Але мiй чоловiк не ставив таких запитань. Не знаю, кого можна вважати нещасною: мене тодi чи Фрiду зараз. Фрiда, яка мужньо покинула його, i я, по яку вiн бiльше не посилав. Напевно, це таки Фрiда, хоча вона цього ще до кiнця й не усвiдомлюе. А мое нещастя тодi цiлком поглинуло мене, i я постiйно питала себе, зрештою, досi не перестаю питати: чому так сталося? Кламм кликав мене тричi, а четвертий раз так нiколи й не настав! Що могло тодi хвилювати мене бiльше, нiж це? Про що ще я могла говорити зi своiм чоловiком, адже невдовзi пiсля того ми одружилися? Удень у нас не було часу, ми отримали цей заiзд у жалюгiдному станi i мусили довести тут усе до ладу, але вночi? Багато рокiв нашi нiчнi розмови стосувалися тiльки Кламма i змiни його ставлення. А коли мiй чоловiк засинав упродовж цих розмов, я будила його, i ми продовжували.

– Якщо можна, – втрутився К. – Я б хотiв поставити одне дуже неввiчливе запитання.

Господиня промовчала.

– Отже, не можна питати, – сказав К. – Але й цього достатньо.

– Саме так, – пiдтвердила господиня. – Цього вам буде достатньо, особливо цього. Ви перекручуете все, навiть мовчання, ви просто не вмiете iнакше. Я дозволяю вам питати.

– Якщо я все перекручую, – сказав К., – можливо, я перекручую й мое питання, яке насправдi не таке вже й неввiчливе. Я хотiв тiльки запитати, як ви познайомилися зi своiм чоловiком i отримали у власнiсть цей заiзд?

Шинкарка насупилася, але сказала цiлком байдуже:

– Це дуже проста iсторiя. Мiй батько був ковалем, а Ганс, мiй теперiшнiй чоловiк, служив конюхом в одного багатого селянина й часто приходив до мого батька. Це трапилося пiсля мого останнього вiзиту до Кламма. Я вiдчувала себе дуже нещасною, хоча й безпiдставно, бо поскаржитися не мала на що, все було чесно. Я бiльше не могла бачитися з Кламмом, але вiн сам так вирiшив, а отже, так мало статися. Тiльки причин я не розумiла, не могла збагнути. Хоча це все одно не давало менi права вiдчувати себе нещасною. Мое нещастя було безмежним, я не могла працювати й цiлими днями сидiла в нашому садку. Там мене бачив Ганс i часом сiдав поряд, я не скаржилася йому, але вiн знав, у чому справа, i часто плакав разом зi мною, бо в нього добре серце. Одного разу повз нас проходив тодiшнiй власник заiзду, в якого нещодавно померла дружина, та й сам вiн був уже достатньо старим чоловiком, тому збирався полишити справу. Вiн зупинився i запропонував нам заiзд на чинш, сказав, що довiряе нам i не вимагае нiяких грошей наперед, а чинш буде дуже низьким. Я не хотiла обтяжувати свого батька, все iнше було менi байдуже, тому вiддала руку Гансовi, сподiваючись у новiй роботi знайти забуття. Така iсторiя.

Якусь мить було тихо, а потiм К. сказав:

– Учинок тодiшнього господаря був шляхетним, але необережним, чи були в нього особливi причини довiряти вам обом?

– Вiн добре знав Ганса, – сказала господиня. – Це був дядько Ганса.

– Тодi все зрозумiло, – промовив К. – Сiм’я Ганса, отже, була зацiкавлена у ваших стосунках?

– Можливо, – сказала господиня. – Я не знаю, нiколи цим не цiкавилася.

– Але це мусило бути так, – сказав К., – якщо сiм’я погодилася на таку велику жертву i вiддала заiзд вам до рук без жодних гарантiй.

– Це не було необережнiстю, як з’ясувалося згодом, – сказала господиня. – Я кинулася в роботу, i я була сильною, як справжня ковалева донька, менi не потрiбнi були нi служницi, нi наймити, я встигала в шинок i в стайню, на кухню i у двiр, я так смачно готувала, що переманювала навiть гостей iз «Панського двору». Ви ще не були в обiд у нашiй корчмi, не знаете наших обiднiх гостей, а тодi iх було ще бiльше, багатьох уже немае. Вiдтак ми не лише справно платили чинш, а й через кiлька рокiв змогли викупити все, i на сьогоднi майже не маемо боргiв. Іншим наслiдком було те, що я себе при цьому знищила, у мене хворе серце, i я перетворилася на стару жiнку. Ви, напевно, думаете, що я набагато старша за Ганса, але насправдi вiн молодший лише на два чи три роки, i вже нiколи не постарiе, бо його робота – курити люльку, слухати гостей, вибивати люльку i час вiд часу приносити пиво, – за такою роботою не старiють.

– Вашi досягнення гiднi подиву, – сказав К. – У цьому немае сумнiву, але ми говорили про час до вашого одруження. А на ту мить така коштовна жертва з боку сiм’i Ганса, чи, скажiмо iнакше, – такий великий ризик виглядав досить дивно. Адже вони вiддали вам заiзд, чим майже примусили одружитися, i при цьому iм доводилося сподiватися лише на вашу неймовiрну працездатнiсть, про яку ще тодi нiхто не знав, та його бажання працювати, про вiдсутнiсть якого iм, мабуть, було вiдомо.

– А, ви про це, – втомлено промовила господиня. – Я розумiю, до чого ви ведете, але не маете рацii. Кламм не втручався у всi цi справи. Чому вiн мав би пiклуватися про мене? Чи, правильнiше: як мiг би вiн опiкуватися мною? Вiн нiчого бiльше про мене не знав. Те, що вiн не посилав по мене, було знаком, що вiн мене забув. Якщо вiн не кличе, то цiлком забувае. Я не хотiла говорити про це в присутностi Фрiди. Але тут не лише забуття. Це бiльше. Бо з тим, кого забуваеш, можна ще раз познайомитися. Але не з Кламмом. Якщо вiн не кличе, це означае, що вiн забув не лише минуле, а й майбутне. Якщо я дуже постараюся, то зможу збагнути хiд ваших думок, якi виглядають беззмiстовними тут, хоча, мабуть, десь далеко, звiдки ви прийшли, вони й не позбавленi глузду. Можливо, ви дiйдете у своiх роздумах i до iнших дурниць. Наприклад, що Кламм спецiально дав менi Ганса за чоловiка, аби не виникало нiяких перешкод у разi, коли б йому захотiлося знову покликати мене до себе. Бiльшого глупства годi й вигадати. Покажiть менi когось, хто мiг би завадити, якби Кламм дав знати, що вiн мене кличе. Це повна нiсенiтниця, сам заплутаешся, коли починаеш бавитися в такi дурницi.

– Нi, ми не збираемося заплутуватися, – сказав К. – Я ще не зайшов у своiх припущеннях аж так далеко, як ви це менi приписуете, хоча, правду кажучи, напрямок був приблизно такий. Наразi мене бiльше дивувало те, що рiдня так багато очiкувала вiд вашого одруження i що цi сподiвання справдилися, хоча й цiною вашого серця i вашого здоров’я. Думка про зв’язок цього з Кламмом з’являлася в мене також, але не так прямо, як ви це описали. Можливо, ви зробили це лише для того, щоб знову напасти на мене. Якщо вам це так приемно, – тiштеся! Моя думка була такою: насамперед Кламм був причиною вашого одруження. Якби не Кламм, ви не почувалися б нещасною i не сидiли б у садочку. Якби не Кламм, Ганс би вас там не побачив. Якби не ваш сум, несмiливий Ганс нiколи б не наважився заговорити з вами. Якби не Кламм, ви б iз Гансом нiколи не плакали разом. Якби не Кламм, старий i добросердий дядько-шинкар нiколи б не побачив вас iз Гансом разом. Якби не Кламм, ви нiколи б не стали такою байдужою до життя i не вийшли б замiж за Ганса. Отже, на мою думку, в цьому всьому достатньо багато Кламма. Але е й продовження. Якби ви не шукали забуття, то навряд чи працювали б, не шкодуючи власного здоров’я, i ваш заiзд не був би таким прибутковим. Отже, i тут Кламм. Кламм також став причиною вашоi хвороби, бо ваше серце ще до одруження було виснажене нещасливим коханням. Залишаеться тiльки питання: чим спокусив родину Ганса цей брак? Ви самi сказали, що статус коханки Кламма неможливо втратити; ймовiрно, iх привабило це. Крiм того, менi здаеться, iх тiшила надiя на щасливу зiрку, яка привела вас до Кламма, якщо вважати цю зiрку щасливою, але ви так вважаете, – вони сподiвалися, що ця зiрка супроводжуватиме вас i в майбутньому, а не покине так само швидко, як це зробив Кламм.

– Ви це все серйозно? – запитала господиня.

– Серйозно, – швидко вiдповiв К. – Крiм того, я гадаю, що сподiвання родини Ганса були в чомусь правильними, а в чомусь – нi, а також менi здаеться, що я знайшов iхню помилку. Ззовнi все виглядае цiлком успiшно: Ганс добре влаштований, одружений, став поважним чоловiком, його справа викуплена з боргiв. Але насправдi все зовсiм не так райдужно, i вiн був би набагато щасливiший iз простою дiвчиною, для якоi вiн став би першим коханням. І якщо вiн часом справдi, як ви йому дорiкаете, розгублено стоiть посеред шинку, то тiльки тому, що почуваеться цiлком самотнiм. Це не робить його нещасним, я переконаний, для цього я знаю його достатньо добре, але не менш певним е й те, що цей вродливий та кмiтливий хлопчина став би щасливiшим з iншою жiнкою. Я маю на увазi, бiльш самостiйним, старанним, мужнiм. І ви сама також нещаслива, бо, згiдно з вашими ж словами, без цих трьох згадок ви не змогли б узагалi жити далi. І серце ваше хворе. Отже, родина помилилася у своiх сподiваннях? Не думаю. Благословення було над вами, але його не змогли опустити донизу.

– А що ж ми зробили не так? – запитала господиня. Вона лежала, витягнувшись, на спинi i дивилася поперед себе на стелю.

– Не запитали Кламма, – вiдповiв К.

– Знову ми повернулися до вашоi справи, – сказала господиня.

– Або ж до вашоi, – сказав К. – Нашi з вами справи дуже тiсно межують одна з одною.

– То чого ви хочете вiд Кламма? – запитала господиня. – Вона сiла, випростала спину, поправила подушки, сперлася на них i уважно подивилася в очi К. – Я вiдверто розповiла вам свою iсторiю, з якоi ви могли багато чого навчитися. Тепер скажiть менi не менш вiдверто, про що ви збираетеся питати Кламма. З великими труднощами менi вдалося переконати Фрiду пiднятися нагору, до вашоi кiмнати, i там залишатися, я боюся, в ii присутностi ви будете недостатньо вiдвертим.

– Менi немае чого приховувати, – сказав К. – Але спочатку я хотiв би звернути вашу увагу на кiлька речей. Ви сказали, що Кламм вiдразу забувае. По-перше, це видаеться неправдоподiбним, по-друге, це неможливо довести, бо таке твердження бiльше схоже на легенду, вигадану дiвочим розумом чергових фавориток Кламма, нiж на правду. Я дивуюся, що ви повiрили в таку примiтивну вигадку.

– Це не легенда, а висновок, пiдтверджений досвiдом багатьох людей.

– Отже, спростуванням може стати наступна вигадка, – сказав К. – Але iснуе ще одна вiдмiннiсть мiж вашою та Фрiдиною iсторiями. Те, що Кламм бiльше не кликав Фрiду, швидше за все неправда, бiльш iмовiрне припущення, що вiн ii кликав, а вона не з’явилася. Можливо, вiн чекае на неi досi.

Господиня мовчала i уважно розглядала К. Потiм промовила:

– Я хочу вислухати все, що ви збираетеся менi сказати. Краще будьте вiдвертi, не шкодуйте мене. Але я маю одне прохання. Не вживайте iменi Кламма. Називайте його «вiн» або якось iнакше, але не на iм’я.

– Добре, – погодився К. – Але те, що я хочу вiд нього, важко сформулювати. Насамперед я хочу побачити його зблизька, далi почути його голос, а потiм хочу запитати, що вiн думае з приводу нашого одруження. Усе iнше, про що я проситиму його, залежить вiд перебiгу розмови. Теми для обговорення можуть бути дуже рiзними, але найважливiше для мене – опинитися з ним вiч-на-вiч. Я ще нiколи не розмовляв безпосередньо iз жодним справжнiм урядником. Здаеться, здiйснити це важче, нiж я думав. Але я зобов’язаний поговорити з ним як iз приватною особою, а цього добитися, менi здаеться, набагато легше. Як iз посадовцем я можу поговорити з ним лише в його конторi в Замку, куди швидше за все неможливо потрапити, або ж у «Панському дворi», що достатньо сумнiвно. Але приватно я мiг би поговорити з ним будь-де, вдома, на вулицi, всюди, де менi тiльки пощастить його зустрiти. А те, що в будь-якому разi я матиму справу ще й з урядником, я обов’язково враховуватиму, хоча це й не основна моя мета.

– Добре, – сказала господиня i заховала обличчя в подушку, так, нiби зробила щось непристойне. – Якщо менi завдяки моiм зв’язкам пощастить досягнути того, щоб ваше прохання передали Кламму, пообiцяйте менi, що не робитимете нiчого на власний розсуд, аж поки не надiйде вiдповiдь.

– Цього я не можу пообiцяти, хоча з великою приемнiстю виконав би ваше прохання, точнiше, забаганку. Ця справа вимагае поспiху, особливо пiсля невдалоi розмови зi старостою.

– Це заперечення не береться до уваги, – сказала господиня. – Староста – особа взагалi невпливова. Хiба ви не помiтили? Вiн би нi дня не залишався на своiй посадi, якби не дружина, яка залагоджуе всi справи.

– Мiццi? – запитав К.

Господиня кивнула.

– Вона була при цьому, – сказав К.

– Щось говорила?

– Нi, але у мене не склалося враження, що вона в принципi здатна щось сказати.

– Знову ви помиляетеся, оцiнюючи тутешнi порядки, – сказала господиня. – У кожному разi все, що говорив вам староста, не мае жодного значення. З його дружиною я при нагодi переговорю. Крiм того, я можу вам пообiцяти, що вiдповiдь Кламма прийде не пiзнiше, нiж через тиждень. Тепер у вас немае жодних пiдстав не виконувати мого прохання.

– Усе це не так важливо, – сказав К. – Я прийняв рiшення i буду намагатися досягнути свого навiть у разi вiдмови. А якщо я вже наперед усе вирiшив, то навiщо менi просити про зустрiч? Те, що без такого прохання виглядатиме як смiливiсть, але без жодних поганих намiрiв, пiсля негативноi вiдповiдi перетвориться на вiдвертий непослух. А це було б набагато гiрше.

– Гiрше? – запитала господиня. – Непослухом це буде в кожному разi. А тепер робiть як знаете. Дайте менi спiдницю.

Не звертаючи на К. жодноi уваги, вона вдягнула спiдницю i вийшла на кухню. Уже протягом певного часу з боку шинку було чути шум. Стукали в кухонне вiконце. Помiчники вiдчинили вiконце i крикнули, що вони голоднi. За ними з’явилися обличчя iнших вiдвiдувачiв. Чувся навiть тихий, хоча й багатоголосий спiв.

І справдi, розмова К. з господинею затримала приготування обiду, iсти ще не було що, а гостi вже зiбралися. Але нiхто не наважувався порушити заборону i зайти до кухнi. Нарештi спостерiгачi, що розмiстилися бiля кухонного вiконця, вiдрапортували, що господиня вже вийшла, служницi поквапилися на кухню, а коли звiдти вийшов К., то чимало народу, – близько двадцяти чоловiкiв та жiнок, убраних провiнцiйно, але не по-сiльському, – кинулися геть вiд вiконця, щоб зайняти мiсця за столами. Тiльки за одним невеличким столом у кутку вже сидiла подружня пара з дiтьми; бородатий чоловiк iз привiтним обличчям, голубими очима та розтрiпаним сивим волоссям нахилився до дiтей i стукав ножем у такт iхньому спiву, одночасно намагаючись притишити його. Мабуть, за допомогою спiву вони намагалися притлумити вiдчуття голоду. Господиня вибачилася перед товариством кiлькома байдужими фразами, але нiхто iй не дорiкав. Вона озирнулася за чоловiком, але той, здаеться, давно втiк, аби вийти у такий спосiб зi скрутного становища. Потiм вона поволi пiшла до кухнi; ii погляд бiльше жодного разу не зупинився на К., i вiн пiднявся до своеi кiмнати, до Фрiди.




РОЗДІЛ СЬОМИЙ


Нагорi К. зустрiв учителя. Кiмната, де вони мешкали, змiнилася до невпiзнання, так старанно прибрала ii Фрiда. Помешкання було добре провiтрено, пiчка розпалена, пiдлога помита, лiжко застелене, речi, смiття та фотографii, якi залишилися вiд служниць, зникли, стiл був застелений бiлою вишиваною скатертиною i бiльше не муляв око своею вкрай забрудненою поверхнею. Тепер тут не соромно було приймати гостей. Не заважав навiть увесь скромний запас бiлизни К., яку Фрiда вранцi випрала i вивiсила сушитися бiля пiчки. Учитель i Фрiда сидiли за столом, обое встали при появi К. Фрiда поцiлувала К., учитель вклонився. К. все ще перебував пiд враженням вiд розмови з господинею i кинувся вибачатися перед учителем за те, що досi так його й не вiдвiдав. Здавалося, вiн вирiшив, що вчитель прийшов, бо не змiг дочекатися К. Але вчитель у притаманнiй йому поважнiй манерi намагався пригадати, коли ж вони з К. домовлялися про вiзит, i згадав не вiдразу.

– Отже, ви, – землемiр, – повiльно сказав вiн. – Чужинець, iз яким я розмовляв кiлька днiв тому на площi бiля церкви.

– Так, – коротко повiдомив К. Тепер, у себе в кiмнатi, вiн уже не змушений був терпiти того, що доводилося ранiше, коли всi його покинули. Вiн повернувся до Фрiди й порадився з нею про те, як йому найкраще вбратися, щоб термiново зробити важливий вiзит. Фрiда без зайвих питань вiдразу ж покликала помiчникiв, зайнятих розгляданням новоi скатертини, i наказала iм почистити внизу одяг i взуття К., якi вiн одразу ж почав знiмати з себе. Сама зняла зi шворки сорочку й пiшла на кухню, щоб ii попрасувати.

К. опинився наодинцi з учителем, той продовжував мовчки сидiти за столом. К. примусив його ще трохи зачекати, зняв сорочку i почав митися бiля рукомийника. Аж тепер, повернувшись до гостя спиною, вiн запитав про причину вiзиту.

– Я прийшов за дорученням пана старости, – сказав учитель.

К. був готовий вислухати доручення. Але оскiльки слiв майже не було чути через шум води, вчителевi не залишалося нiчого iншого, як пiдiйти ближче i спертися на стiну поблизу рукомийника. К. вибачився за те, що змушений збиратися й митися, пояснивши, що вiзит надто термiновий i важливий. Учитель пропустив його слова повз вуха i сказав:

– Ви повелися досить невиховано з паном старостою, цим старшим, поважним, заслуженим i досвiдченим чоловiком.

– Я нiчого не знаю про свою неввiчливiсть, – вiдповiв К. i почав витиратися. – Але правда й те, що гречнiсть була менi зовсiм не в головi, бо йшлося про мое iснування, яке опинилося пiд загрозою через ганебне недбальство у веденнi канцелярських справ, подробицi я не мушу вам пояснювати, бо ви також належите до цiеi структури. Пан староста скаржився на мене?

– Кому вiн мiг би на вас поскаржитися? – запитав учитель. – А навiть якщо вiн i мав би таку можливiсть, то хiба вiн iз тих людей, якi скаржаться? Єдине, що було зроблено, – це невеличкий протокол, що його вiн менi надиктував, з якого я достатньо довiдався про характер ваших висловлювань.

К. був зайнятий пошуком гребiнця, який Фрiда, напевно, кудись прибрала, i запитав:

– Як ви кажете? Протокол? Складений за моею спиною постфактум та ще й людиною, яка взагалi не була присутня пiд час розмови? Непогано. Але чому протокол? Хiба це була офiцiйна розмова?

– Нi, – вiдповiв учитель. – Напiвофiцiйна, протокол також напiвофiцiйний; його було складено тiльки тому, що в нас заведено в усьому дотримуватися порядку. У кожному разi, цей протокол iснуе, i вiн не свiдчить на вашу користь.

К. нарештi знайшов гребiнець, який впав у лiжко, i сказав уже спокiйнiше:

– Нехай собi iснуе. Ви прийшли, щоб повiдомити менi про це?

– Нi, – вiдповiв учитель. – Але я не автомат i змушений був висловити вам свою думку. Мое доручення – наступний доказ доброго ставлення пана старости до вас, я повторюю, що ця прихильнiсть для мене незрозумiла, i я виконую його прохання тiльки через свое службове становище, а також найглибшу повагу до пана старости.

К. помився i зачесався, тепер сидiв за столом, чекаючи на сорочку та одяг; його не надто цiкавило те, що мав сказати вчитель; крiм того, на нього справило враження сказане господинею про старосту.

– Обiдня пора вже позаду? – запитав вiн, думаючи про своi подальшi плани, але потiм спохопився: – Ви мали переказати менi щось вiд старости.

– Так, – сказав учитель, знизавши плечима, нiби струшував iз себе всю вiдповiдальнiсть. – Пан староста побоюеться, що ви з власноi iнiцiативи чинитимете якiсь необдуманi речi, якщо вирiшення вашоi справи затягнеться надовго. Я зi свого боку не розумiю, чому вiн цього боiться; на мою думку, робiть собi що хочете. Ми не вашi ангели-охоронцi й не зобов’язанi постiйно ходити за вами слiдом. Але пан староста дотримуеться iншоi думки, тож нехай буде так. Вирiшення справи залежить вiд графськоi канцелярii, i вiн не в змозi на це вплинути. Але в межах своiх повноважень вiн знайшов для вас тимчасовий вихiд iз ситуацii, i тiльки вiд вас залежить, погодитися на це чи нi: пан староста великодушно пропонуе вам наразi виконувати обов’язки шкiльного прислужника.

К. спочатку не звернув уваги на цю пропозицiю, але сам факт, що йому щось пропонують, видався йому суттевим. Це означало, що на думку старости, К. був здатен здiйснити певнi кроки на свiй захист, якi зашкодили б цiлiй громадi, i вона готова пiти на деякi жертви, щоб зупинити К. Якою важливою раптом стала його справа! Учитель сидiв i терпляче чекав на нього, а перед тим склав у старости протокол i прибiг сюди. Учитель побачив, що К. замислився, тодi продовжив:

– Я дозволив собi кiлька зауваг стосовно цiеi пропозицii. Насамперед сказав, що досi не було необхiдностi мати шкiльного слугу, адже дружина церковного служки час вiд часу прибирае в школi, i панна Гiза, вчителька, стежить за цим. Я маю достатньо клопотiв iз учнями i не хотiв би нервуватися ще й через шкiльного прислужника. Пан староста зауважив на це, що все-таки в школi достатньо брудно. Я заперечив, що насправдi не так вже й сильно. А потiм додав, що ситуацiя не покращиться, коли прибиратиме чоловiк. У цьому я цiлковито впевнений. Навiть оминаючи факт, що чоловiки не розумiються на такiй роботi, в цiй справi iснуе додаткова незручнiсть: шкiльний будинок мае тiльки два класи без пiдсобних примiщень, а це означае, що слуга муситиме жити разом зi своею сiм’ею в одному з класiв. Там вони спатимуть, можливо, готуватимуть iжу, а вiд цього навряд чи стане чистiше. Але пан староста вважае, що ця робота для вас – порятунок iз нестаткiв, а тому ви докладете всiх зусиль, щоб добре ii виконувати. Пiд цим пан староста мав на увазi, що додатково ми отримаемо також допомогу вашоi дружини i ваших помiчникiв, а тому не лише шкiльне примiщення, а й садок можна буде утримувати в зразковому порядку. Я досить легко зруйнував усi цi аргументи. Але пан староста не змiг бiльше нiчого сказати на вашу користь, тiльки засмiявся й пожартував, що оскiльки ви землемiр, то зможете акуратно й гарно розбити клумби. На жарти в мене не було заперечень, тож я пiшов iз цим дорученням до вас.

– Ви даремно турбувалися, пане вчитель, – сказав К. – Я не маю жодноi змоги взятися за цю роботу.

– Чудово, – сказав учитель. – Прекрасно, ви вiдмовляетеся без жодних сумнiвiв. – Вiн узяв свого капелюха, вклонився i пiшов геть.

Вiдразу пiсля цього прийшла Фрiда, ii обличчя виражало стурбованiсть, сорочку вона не попрасувала. Щоб розважити ii, К. розповiв про пропозицiю, але вона пропустила все повз вуха, кинула сорочку на лiжко й пiшла геть. Вiдразу ж повернулася, але вже з учителем, який виглядав злим i не привiтався. Фрiда попросила його потерпiти ще трохи, – очевидно, вона вже не раз це сказала дорогою до кiмнати, – i вiдтягла К. у бiчнi дверi, про iснування яких вiн не знав, на сусiдне горище, де збуджено та задихано розповiла про свою пригоду. Господиня обурена тим, що принизила себе до вiдвертостi перед К., а ще гiрше, пiшла йому на поступки у справi зустрiчi з Кламмом, але нiчого цим не досягла, окрiм, як вона висловилася, холодноi й нещироi вiдмови. Тому вона вирiшила не терпiти бiльше К. у своему домi. Якщо вiн мае власнi зв’язки iз Замком, нехай якомога швидше ними скористаеться, бо ще сьогоднi, ба бiльше, вже зараз iм необхiдно йти звiдси геть i вони не зможуть повернутися, поки на це не буде офiцiйного наказу. Та вона сподiваеться, що до цього не дiйде, бо i в неi е зв’язки в Замку, i вона зумiе ними скористатися. Зрештою, К. потрапив до ii заiзду тiльки завдяки недбальству господаря. Крiм того, його становище зовсiм не виглядае вкрай скрутним, оскiльки ще сьогоднi вранцi вiн хвалився, що йому забезпечене iнше мiсце для ночiвлi. Але Фрiда, ясна рiч, повинна залишитися, бо якщо вона вибереться разом iз К., то господиня буде глибоко нещасна, вже вiд самоi думки про це вона заплакала i осiла на пiдлогу просто поряд iз пiчкою, бiдна жiнка з хворим серцем! Але вона не може iнакше, бо на карту поставленi, принаймнi вона так вважае, ii спогади про Кламма! Такi справи з господинею. Ясна рiч, Фрiда пiде за К. куди вiн захоче, по снiгу та льоду, про це немае мови, але iхне становище дуже непевне, тому вона зустрiла пропозицiю старости з великим захопленням, навiть нехай це невiдповiдна для К. посада. Але ж було чiтко сформульовано, що все це тiльки тимчасово, можна буде виграти час i легко знайти iнший вихiд, навiть якщо остаточне рiшення буде негативним.

– У найгiршому випадку, – вигукнула Фрiда, кинувшись К. на шию, – ми виiдемо геть, що нас тримае тут, у Селi? Але наразi, правда ж, коханий, ми погодимося на пропозицiю старости. Я привела вчителя назад, ти скажеш йому: «Згоден», – нi слова бiльше, i ми переiдемо до школи.

– Це погано, – сказав К., хоча й не сприйняв сказане Фрiдою надто серйозно. Питання житла не хвилювало його, а крiм того, вiн замерз у бiлизнi на горищi, де з двох бокiв не було нi стiн, нi вiкна, дув сильний i холодний вiтер. – Ти так гарно все прибрала в кiмнатi, а ми повиннi виiхати! Я не в захопленнi вiд цiеi пропозицii, менi соромно вже за те, що зараз я так принижено виглядаю перед цим нещасним учителем, а тепер вiн ще й стане моiм начальником. Якби вдалося ще хоч трохи залишитися тут, можливо, моя ситуацiя змiниться вже сьогоднi по обiдi. Якби хоча б ти залишилася тут, можна було б зачекати i дати вчителевi якусь неконкретну вiдповiдь. Для себе я завжди знайду мiсце для ночiвлi, якщо треба буде, хоча б i у Вар…

Фрiда закрила йому рот долонею.

– Тiльки не це, – злякано сказала вона. – Будь ласка, не кажи цього бiльше, в усьому решта я тебе послухаюся. Якщо ти скажеш, я залишуся тут сама, хоч би як важко це менi було. Хочеш, давай вiдмовимося од цiеi пропозицii, хоча, на мою думку, це дуже нерозумно. Адже само собою зрозумiло, що ми покинемо роботу в школi, щойно з’являться iншi перспективи, навiть якщо це буде вже сьогоднi пiсля обiду. А що стосуеться зневаги, то дай менi можливiсть улаштувати все так, щоб це не було для тебе принизливо, я сама поговорю з учителем, ти просто стоятимеш збоку i мовчатимеш, i пiзнiше також не муситимеш говорити з ним, якщо не будеш цього хотiти. Насправдi я буду його пiдлеглою, але навiть я нею не буду, бо знаю його слабкостi. Отже, ми нiчого не втратимо, якщо погодимося на цю пропозицiю, зате якщо вiдмовимося, нам буде дуже важко. Насамперед тобi, бо якщо сьогоднi пiсля обiду ти не зможеш нiчого залагодити в Замку, то не знайдеш у цiлому Селi навiть для себе одного такого мiсця для ночiвлi, за яке я б не мусила червонiти, бо ж я твоя майбутня дружина. А якщо ти не знайдеш де переночувати, то невже вимагатимеш од мене, щоб я спокiйно спала тут, у теплiй кiмнатi, поки ти мерзнеш там, на вулицi, на морозi?

Протягом усiеi розмови К. поплескував себе руками по спинi, склавши iх навхрест, щоб зiгрiтися хоча б трохи. Тепер вiн сказав:

– Отже, не залишаеться нiчого iншого, як погодитися. Ходiмо!

У кiмнатi вiн одразу побiг до пiчки, не звертаючи уваги на вчителя; той i далi сидiв за столом, витяг годинник i промовив:

– Уже досить пiзно.

– Зате все вирiшено, – сказала Фрiда. – Ми погоджуемося на цю роботу.

– Добре, – вiдповiв учитель. – Але посаду запропонували пановi землемiру. Вiн мусить сам сказати.

Фрiда допомогла К.

– Ясна рiч, – сказала вона. – Вiн береться за роботу, правда?

Таким чином К. обмежив свое пояснення лаконiчним «так», яке до того ж сказав не вчителю, а Фрiдi.

– Тодi менi залишаеться, – сказав учитель, – тiльки розповiсти вам про вашi обов’язки, щоб ми це узгодили раз i назавжди. Ви зобов’язанi, пане землемiр, щоденно прибирати й опалювати обидва класи, самостiйно здiйснювати дрiбний ремонт шкiльного й гiмнастичного реманенту, очищати вiд снiгу дорiжку через сад, здiйснювати кур’ерськi послуги для мене i панни вчительки, а в теплi пори року виконувати всю роботу в садку. За це ви маете право жити в одному з класiв, який самi собi оберете; ясна рiч, якщо уроки проходять не в обох кiмнатах одночасно. Коли ж урок проводиться саме там, де ви мешкаете, ви зобов’язанi переходити до iншого класу. Готувати iжу вам у школi заборонено, тому ви i ваша сiм’я харчуватиметеся тут, у корчмi, за громадськi кошти. Я тiльки про всяк випадок згадую про те, що ви мусите поводитися вiдповiдно до гiдностi навчального закладу, в якому працюете, i що дiти не повиннi ставати свiдками небажаних сцен iз вашого сiмейного життя. Як людина освiчена, ви мали б це знати. У зв’язку з цим ми повиннi наполягати на якомога швидшому узаконеннi ваших стосункiв iз панною Фрiдою. Про це все i ще деякi подробицi буде складено трудову угоду, яку ви пiдпишете вiдразу пiсля вселення до школи.

Усе це здалося К. неважливим, нiби не стосувалося його чи в будь-якому разi нi до чого не змушувало. Його дратувала зверхнiсть вчителя, i тому вiн сказав:

– Добре, це звичайнi справи.

Щоб трохи пом’якшити це зауваження, Фрiда запитала про розмiри платнi.

– Чи належатиметься ще й платня, буде вирiшено аж пiсля завершення випробувального термiну, тобто через мiсяць.

– Але нам буде дуже важко, – зауважила Фрiда. – Доведеться одружуватися майже без грошей, i так само заводити якесь домашне господарство. Чи не могли б ми все-таки, пане вчитель, звернутися до громади з проханням про невеличку виплату на початку роботи? Що б ви тут порадили?

– Нi, – вiдповiв учитель, вiн i далi апелював лише до К. – Така виплата стане можливою, тiльки якщо я ii порекомендую, а я цього не робитиму. Призначення цiеi посади – ласка для вас, а в таких речах не можна заходити надто далеко, якщо ви вiдчуваете вiдповiдальнiсть перед громадою.

Тут К. довелося втрутитися майже всупереч його волi.

– А от у цьому, пане вчитель, я думаю, ви помиляетеся. Це ласка швидше з мого боку.

– Нi, – вчитель посмiхнувся, бо йому таки вдалося примусити К. заговорити. – Про це менi сказали абсолютно точно. Шкiльний прислужник потрiбен нам так само термiново, як i землемiр. Як один, так i другий, – це тягар на нашiй шиi. Менi доведеться ще чимало помiзкувати над тим, як пояснити громадi цi витрати. Найкраще i найприроднiше було б просто кинути на стiл цю вимогу, нiяк ii не пояснюючи.

– Я маю на увазi те саме, – сказав К. – Ви змушенi взяти мене на роботу проти своеi волi. Повиннi взяти, хоча це й вимагае вiд вас неприемних обмiрковувань. Якщо хтось один мусить брати на роботу iншого, ласку робить той, хто дозволяе себе працевлаштувати.

– Дивно, – сказав учитель. – Що могло б примусити нас дати вам роботу? Тiльки добре, занадто добре серце пана старости спонукае нас до цього. Я бачу, пане землемiр, що вам доведеться покинути деякi вашi фантазii, щоб стати добрим шкiльним прислужником. А до ймовiрного призначення майбутньоi платнi такi зауваження не надто спонукають. Крiм того, я, на жаль, помiчаю, що ваша поведiнка додасть менi проблем, – протягом усiеi нашоi розмови ви спiлкуетеся зi мною в сорочцi й пiдштаниках, – дивлюся й не можу повiрити.

– Справдi! – вигукнув К., засмiявся i сплеснув у долонi. – Цi жахливi помiчники! Де вони пропали?

Фрiда заквапилася до дверей. Учитель зрозумiв, що з К. бiльше не варто говорити, i запитав Фрiду, коли вони збираються переселитися до школи.

– Сьогоднi, – вiдповiла Фрiда.

– Завтра вранцi я перевiрю, – сказав учитель, попрощався помахом руки i збирався вийти через дверi, що iх Фрiда вiдчинила для себе, але на порозi зiткнувся зi служницями, якi прийшли з речами, щоб уселитися назад до своеi кiмнати. Оскiльки iх нiхто не затримав, учителевi довелося пропихатися мiж дiвчатами, Фрiда йшла за ним.

– Але ж ви нетерплячi, – сказав К. служницям, та цього разу виглядав задоволеним iхньою поведiнкою. – Ми ще тут, а ви вже мусите припхатися.

Тi не вiдповiдали й крутилися по кiмнатi, розкидаючи по боках клунки, з яких стирчало знайоме вже К. брудне шмаття.

– Напевно, ви ще нi разу в життi не прали своiх речей, – сказав К.

Вiн не був злий, радше навпаки, привiтний. Служницi помiтили це, одночасно вiдкрили масивнi роти й безшумно засмiялись, показавши гарнi i сильнi, як у тварин, зуби.

– Ну, заходьте, заходьте, влаштовуйтесь. Це ж ваша кiмната.

Але вони все ще вагалися, надто змiнився зовнiшнiй вигляд помешкання. Тодi К. взяв одну з них попiд руку, щоб провести далi. Та вiдразу ж вiдпустив, таким здивованим поглядом подивилися на нього одночасно обидвi дiвчини. Пiсля коротких перемовин мiж собою вони вже бiльше не вiдводили од К. погляду.

– Тепер ви вже достатньо довго дивилися на мене, – сказав К., у якого вiд цих поглядiв з’явилося якесь неприемне вiдчуття.

Вiн узяв одяг i чоботи, що iх принесла Фрiда, за якою присоромлено тупотiли помiчники, одягнувся. І знову, вже вкотре, здивувався безмежному терпiнню Фрiди у ставленнi до помiчникiв. Замiсть того щоб чистити у дворi одяг, як iм було доручено, вони сидiли в корчмi за обiдом, там Фрiда iх i знайшла. Нечищений одяг вони тримали на колiнах, i iй довелося зробити все самiй. Але вона, хоча так добре вмiла давати собi раду з мужвою, не сварилася з ними, а лише розповiла К. про це недбальство у iхнiй же присутностi як про невеличкий жарт i навiть поплескала одного м’яко, майже ласкаво, по щоцi. К. вирiшив пiзнiше зробити iй за це зауваження. Але зараз йому час було йти.

– Помiчники залишаться тут i допоможуть тобi переiжджати, – сказав К.

Помiчникам не дуже сподобалася така iдея. Ситi й задоволенi, вони охоче перейшлися б. Але послухалися, коли ще й Фрiда сказала:

– Звичайно, ви залишитеся тут.

– Ти знаеш, куди я йду? – запитав К.

– Так, – вiдповiла Фрiда.

– І ти мене бiльше не стримуеш? – запитав К.

– Ти зустрiнешся зi стiлькома перешкодами. Що порiвняно з ними мое слово? – Фрiда поцiлувала К. на прощання, дала йому принесений знизу пакунок iз хлiбом i ковбасою, бо ж вiн не обiдав, нагадала, що вiн повинен повернутися не сюди, а до школи, i провела, тримаючи руку на його плечi, аж до вхiдних дверей.




РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ


Спочатку К. був радий, що не мусить бiльше спостерiгати за метушнею служниць i помiчникiв у теплiй кiмнатi. Надворi трохи пiдмерзло, снiг затверднув, iти стало легше. Але починало темнiти, тож вiн пришвидшив ходу.

Замок, чиi контури потроху ставали розмитими, був мовчазний, як i ранiше; К. ще жодного разу не помiтив там якихось ознак людськоi присутностi. Певно, з такоi вiдстанi й неможливо було нiчого розгледiти, але очi вимагали цього й не хотiли змиритися з нерухомiстю. Часом К. дивився на Замок, i йому здавалося, нiби вiн бачить когось, хто сидить, мов закам’янiлий, та дивиться поперед себе, не так заглиблений у своi роздуми i через це неуважний до всього довкола, як вiльний i нiчим не стривожений. Немов перебувае наодинцi з собою, не вiдчувае присутностi стороннiх, але раптом помiчае, що за ним стежать, хоча це й не тривожить його спокою. Тодi погляд спостерiгача не витримуе i сповзае донизу, хоча залишаеться невiдомим, наслiдок це чи причина. Таке враження пiдсилилося сьогоднi завдяки раннiм сутiнкам, – що довше вiн удивлявся вдалину, то менше мiг роздивитися, то бiльше все тонуло в темрявi.

Коли К. пiдiйшов до ще не освiтленого «Панського двору», на першому поверсi вiдчинилося вiкно, молодий товстий поголений чоловiк у шубi визирнув назовнi й залишився стояти у вiкнi. Вiн не вiдповiв на привiтання К. навiть легким кивком голови. Нi в коридорi, нi в шинку не було жодноi душi, сморiд пивних калюж на пiдлозi був iще неприемнiшим, нiж ранiше. У заiздi «Бiля мосту» такого не траплялося. К. швидко пiдiйшов до дверей, крiзь отвiр яких вiн минулого разу спостерiгав за Кламмом, обережно натиснув на клямку, але дверi були зачиненi. Тодi вiн спробував намацати дiрочку з корком, але, напевно, вона була надто добре захована, i знайти ii виявилося не так просто. Вiн запалив сiрник. І раптом його налякав крик. У кутку мiж дверима i шинквасом, бiля пiчки скулилася юна дiвчина, вона дивилася на К. при свiтлi сiрника заспаними очима, якi вона ледь змогла розплющити. Очевидно, це була Фрiдина наступниця. Але вона швидко опам’яталася, увiмкнула свiтло, вираз ii обличчя залишався роздратованим, доки вона не впiзнала К.

– О, пане землемiр, – посмiхнулася вона, простягнула йому руку й назвалася. – Я – Пепi.

Вона була маленька, червонощока, з густим русявим волоссям, заплетеним у товсту косу, коротшi пасма кучерявилися довкола обличчя. На нiй була пряма довга сукня iз сiроi блискучоi тканини, яка не дуже iй личила, а внизу по-дитячому стягувалася шовковим шнуром з петлею на кiнцi. Сукня заважала iй рухатися. Дiвчина запитала, як там Фрiда i чи не збираеться вона незабаром повернутися до роботи. Це питання звучало доволi зловтiшно.

– Вiдразу пiсля того як Фрiда пiшла, – сказала вона, – мене термiново викликали сюди, бо тут не може працювати хто-небудь. Досi я була покоiвкою, але змiна ця не на краще. Тут потрiбно багато працювати ввечерi i вночi, а це виснажливо. Я ледь витримую тут, тому не дивуюся, що Фрiда покинула цю роботу.

– Фрiда була дуже задоволена цiею посадою, – К. вирiшив нарештi нагадати дiвчинi про рiзницю мiж нею та Фрiдою, якоi Пепi, здаеться, не зауважувала.

– Не вiрте iй, – сказала Пепi. – Фрiда вмiе стримувати себе, як мало хто. Те, в чому вона не хоче зiзнаватися, залишиться при нiй, а ви й не помiтите, що вона збиралася щось сказати. Я служу тут уже багато рокiв разом iз нею, ми спали в одному лiжку, але вона нiколи не була зi мною вiдвертою, зараз, мабуть, вже й не згадуе про мене. Єдина ii подруга – стара шинкарка iз заiзду «Бiля мосту», i це також багато про що свiдчить.

– Фрiда – моя наречена, – сказав К, не припиняючи пошукiв дiрочки для спостереження.

– Я знаю, – сказала Пепi. – Тому й розповiдаю. Інакше вам це було б все одно.

– Розумiю, – сказав К. – Ви маете на увазi, що я мушу пишатися тим, що менi пощастило завоювати прихильнiсть такоi загадковоi дiвчини.

– Саме так, – сказала Пепi й задоволено засмiялася, нiби вона змогла досягнути з К. якоiсь таемноi угоди щодо Фрiди.

Але зовсiм не ii слова зацiкавили К. i вiдволiкли од пошукiв, а сама ii поява й те, що вона тепер працюе тут. Справдi, вона була набагато молодшою за Фрiду, майже дитина, а ii одяг був смiшним, мабуть, вона вбиралася вiдповiдно до своiх перебiльшених уявлень про важливiсть посади кельнерки. І цi ii уявлення в чомусь були правильними, адже вона випадково, незаслужено й несподiвано потрапила на цю посаду, опинившись зовсiм не на своему мiсцi, i призначили ii тимчасово, навiть не довiрили шкiряноi торбинки, яку Фрiда завжди носила на поясi. А ii незадоволення роботою було перебiльшено вдаваним. Та попри дитяче нерозумiння, напевно, й вона мала зв’язки в Замку. Якщо вона не бреше, то працювала покоiвкою i, не усвiдомлюючи своеi вигоди, спала тут цiлими днями. Якщо вiн обiйме це маленьке, повнувате й трохи сутуле тiльце, то навряд чи отримае якiсь переваги, хiба що це зворушить його i додасть сили для подальших дiй. Тодi, можливо, це так само, як iз Фрiдою? Нi, не так само. Достатньо було згадати погляд Фрiди, щоб це збагнути. К. нiколи б не доторкнувся до Пепi. Але зараз вiн змушений був заплющити очi, щоб не дивитися на дiвчину надто вже пожадливо.

– Свiтло не мусить горiти, – сказала Пепi й клацнула вимикачем. – Я запалила його тiльки тому, що ви сильно мене налякали. Що вам тут потрiбно? Фрiда забула щось?

– Так, – сказав К. – У сусiднiй кiмнатi залишилася бiла вишивана скатертина.

– А, ii скатертина, пам’ятаю, дуже гарна, я допомагала ii вишивати, але в цiй кiмнатi ii, мабуть, немае.

– Фрiда думае, що вона там. А хто там мешкае? – запитав К.

– Нiхто, – вiдповiла Пепi. – Це кiмната для урядникiв, тут вони iдять i п’ють, тобто вона для цього iснуе, але бiльшiсть залишаеться у своiх кiмнатах нагорi.

– Якби я знав, що там нiкого немае, – сказав К., – я б сходив i пошукав скатертину. Але в цьому немае певностi. Скажiмо, Кламм часто любить там посидiти.

– Кламма там точно немае, – сказала Пепi. – Вiн уже збираеться iхати геть, у дворi стоять сани.

Нiчого не пояснюючи, К. миттю вийшов iз шинку, але в коридорi повернув не до виходу, а у зворотному напрямку, i за кiлька хвилин був уже у внутрiшньому дворику. Як тут було тихо й гарно! Чотирикутний двiр, з трьох бокiв оточений стiнами будинку, з четвертого був вiдмежований од якоiсь невiдомоi К. невеличкоi бiчноi вулички високим бiлим муром iз масивними, важкими й одчиненими зараз ворiтьми. Із внутрiшнього боку будинок здавався вищим, нiж iз вулицi; у кожному разi, перший поверх був достатньо високим i виглядав солiднiше завдяки дерев’янiй галереi, яка оточувала його по всiй довжинi. Галерея була закрита з усiх бокiв i мала тiльки невеличкий отвiр на рiвнi людського зросту. Навскоси вiд К., майже посерединi будiвлi, але вже поряд iз закутком, куди приеднувалося бiчне крило, мiстився вхiд до будинку, вiдкритий, позбавлений дверей. Перед входом стояли темнi закритi сани, запряженi двома кiньми. Крiм вiзника, про присутнiсть якого К. бiльше здогадувався, нiж справдi його бачив, поблизу нiкого не було.

З руками в кишенях, обережно озираючись i тримаючись попiд муром, К. обiйшов два боки двору й опинився бiля санчат. Вiзник, один iз селян, яких К. бачив минулого разу в корчмi «Панського двору», сидiв, закутавшись у кожух i спостерiгав за К. байдуже, нiби за пересуванням кiшки. Навiть коли К. пiдiйшов уже зовсiм близько i конi занепокоiлися через раптову появу чоловiка з темряви, фiрман продовжував залишатися незворушним. Це дуже влаштовувало К. Вiн сперся на мур, розгорнув свою iжу, iз вдячнiстю згадавши про Фрiду, яка так добре про нього попiклувалася, потiм зазирнув до будинку. Сходи нагору рiзко повертали праворуч, пiд ними вiв углиб низький прохiд, усе було чисте, побiлене й розмежоване прямими лiнiями.

Чекання тяглося довше, нiж сподiвався К. Вiн давно поiв, холод ставав дедалi вiдчутнiшим, сутiнки перетворилися на цiлковиту темряву, а Кламм усе не виходив.

– Це може тривати ще дуже довго, – раптом промовив захриплий голос так близько вiд К., що той здригнувся.

Голос належав фiрмановi, який потягувався й позiхав, нiби щойно прокинувся.

– Що мае довго тривати? – К. майже вiдчув вдячнiсть за те, що його потурбували, бо тиша й напруга вже почали дошкуляти йому.

– Поки ви пiдете звiдси геть, – сказав фiрман. К. не зрозумiв його, але не питав далi, сподiваючись у такий спосiб розговорити зверхнього селянина.

Ця мовчанка у темрявi починала дратувати. І справдi за мить фiрман запитав:

– Хочете коньяку?

– Так, – вiдповiв К., не замислюючись, надто вже спокусливою була пропозицiя у цiй холоднечi.

– Тодi вiдчинiть дверцята, в санках, у боковiй кишенi е пляшки, вiзьмiть одну, вiдпийте й передайте менi. Менi важко злазити донизу, кожух заважае.

К. було прикро вiд думки, що доводиться виконувати такi доручення, але оскiльки вiн уже зв’язався з фiрманом, то послухався, незважаючи навiть на небезпеку, що Кламм застане його всерединi. Вiн вiдчинив широкi дверi i вiдразу ж побачив на внутрiшньому боцi дверей торбинку, з якоi потрiбно було дiстати пляшку, але вiдчиненi дверi стали непереборною спокусою зазирнути глибше, вiн не змiг стриматися i шаснув досередини. У санках було неймовiрно тепло й не ставало холоднiше навiть через широко вiдчиненi дверцята, якi К. не наважився зачинити. Не вiдчувалося, що сидиш на лавцi, так багато на нiй нагромадили подушок, ковдр i хутряних пiдстилок, куди не повернешся, тонеш у теплому й м’якому. Розкинувши руки й пiдперши голову подушкою, К. визирнув iз санок на темний будинок. Чому Кламм так довго не спускаеться? Нiби очманiлий вiд тепла пiсля тривалого стояння в снiгу, К. хотiв, щоб Кламм нарештi вийшов. К. подумав, що було б не дуже доречно потрапити зараз на очi Кламмовi, але ця думка була якась нечiтка, нiби легке подразнення. Це забуття пiдтримувалося фiрманом, який знав, що К. сидить у санках, та не заважав йому й навiть не вимагав коньяку. Це було зворушливо з його боку, але К. обiцяв обслужити фiрмана. Лiниво, не мiняючи пози, К. сягнув до сумки на дверцятах, але не на вiдчинених, якi тепер були надто далеко вiд нього, а на зачинених, де також були пляшки. Вiн витяг одну, вiдкрутив пробку i вдихнув аромат, який примусив його посмiхнутися; пахло так солодко, так привабливо, нiби хтось, хто тобi дуже подобаеться, похвалив тебе, сказав приемнi слова. Не зовсiм зрозумiло, про що йдеться, але розумiти й не хочеться, достатньо щастя вiд усвiдомлення, що говорить саме ця, така дорога тобi людина.

– Хiба це коньяк? – засумнiвався К. i спробував iз цiкавостi.

Це справдi був коньяк, вiн обпiкав i зiгрiвав. Пiд час пиття вiдбувалося перетворення, i те, що здавалося лише носiем нiжного запаху, ставало раптом грубим фiрманським напоем!

– Хiба це можливо? – запитав К., докоряючи самому собi, i ковтнув ще раз.

І цiеi митi, коли К. зробив особливо великий ковток, раптом спалахнуло освiтлення на сходах, у коридорi, на ганку, над вхiдними дверима. Почулися кроки, хтось спустився сходами. Пляшка випала у К. з рук, i рiдина вилилася на одну з хутряних пiдстилок, К. вистрибнув iз санчат i ледь устиг причинити за собою дверi iз сильним стукотом, i вiдразу ж iз будинку вийшов якийсь пан. Тiшило тiльки те, що це не був Кламм, чи навпаки, це було найгiрше? Це був той добродiй, якого К. бачив у вiкнi першого поверху. Молодий, доглянутий, iз бiлою шкiрою i рум’яними щоками, але дуже серйозний. К. також подивився на нього насуплено, але мав при цьому на увазi свою власну поведiнку. Краще б вiн справдi послав сюди своiх помiчникiв; тi змогли б проявити себе не гiрше, нiж щойно вiн сам. Пан, що вийшов iз будинку, мовчав, нiби в його широких грудях не вистачало повiтря для того, щоб говорити.

– Це жахливо, – сказав вiн i вiдсунув свого капелюха з чола.

Як це? Добродiй напевно ще нiчого не знав про те, що К. побував у його санках, а вже щось здавалося йому жахливим. Можливо, те, що К. проникнув у двiр?

– Як ви тут опинилися? – запитав пан уже тихiше i видихнув повiтря, нiби пiдкорюючись неминучому.

Що за питання! Що за вiдповiдi! Невже К. ще й повинен сам пiдтвердити цьому чоловiковi, що його шлях, iз яким вiн пов’язував стiльки сподiвань, виявився марним? Замiсть вiдповiдi К. повернувся до санчат, вiдчинив дверi i витяг свою шапку, яку вiн забув усерединi. Йому стало соромно, коли вiн помiтив, як коньяк скрапуе на приступку.

Потiм вiн повернувся до пана, вiд якого не збирався приховувати свого сидiння у санках, якби його запитали. Це навiть не було найстрашнiшим у всiй ситуацii. Зрештою, вiн не буде замовчувати й того, що його пiдмовив фiрман. Принаймнi на те, щоб вiдчинити дверi. Найгiршим було те, що цей пан надiйшов так несподiвано, i тепер уже не було можливостi, аби заховатися й спокiйно дочекатися Кламма. А крiм того, К. не вистачило сили волi залишитися в санчатах, зачинити дверi i там дочекатися Кламма або хоча б перечекати, поки пiде цей пан. Ясна рiч, не було певностi i в тому, чи зараз не вийде сам Кламм, i тодi, безумовно, краще розмовляти з ним не в санках. Так, багато над чим варто було подумати, але вже надто пiзно, все пропало.

– Ідiть за мною, – звелiв пан, при цьому наказ був не так у його словах, як у жестi рукою, що супроводжував цi слова, – короткому, пiдкреслено байдужому.

– Я чекаю тут на одну людину, – сказав К. просто так, не сподiваючись, що це подiе.

– Ідiть, – повторив чоловiк незворушно, нiби демонструючи: вiн нi хвилини не сумнiвався в тому, що К. на когось чекае.

– Але тодi я розминуся з тим, на кого чекаю, – сказав К., здригнувшись усiм тiлом.

Попри все у нього було вiдчуття, що вiн уже досягнув чогось i тепер це стало його власнiстю, яку вiн не повинен вiддавати на вимогу першого-лiпшого.

– Ви в будь-якому випадку з ним розминетеся, незалежно вiд того, залишитеся чекати чи пiдете, – цi слова звучали категорично, але в них вiдчувалася готовнiсть поступитися К.

– Тодi я краще розминуся, поки чекатиму, – вперто сказав К., цей пан не примусить його пiти звiдси.

Чоловiк на мить вiдхилив назад голову i зосереджено заплющив очi, нiби хотiв повернутися до власноi помiркованостi пiсля впертостi К. Провiв язиком по губах напiврозтуленого рота i сказав фiрмановi:

– Розпрягайте коней.

Вiзник послухався i змушений був злiзти донизу у своему кожусi, вiн кидав на К. злiснi погляди, нiби сподiвався не iншого наказу вiд свого пана, а бiльшоi податливостi К. Вiн потягнув коней разом iз санками назад, до бiчноi прибудови, мабуть, там, за великими ворiтьми, мiстилася конюшня i возiвня. К. залишився сам. Сани рухалися в одному напрямку, юнак – в iншому, тою ж дорогою, якою прийшов К. Усе вiдбувалося дуже повiльно, нiби К. хотiли продемонструвати, що вiн усе ще мае можливiсть повернути iх назад.

Мабуть, це справдi було можливо, але нiчого б не дало, бо повернути назад сани означало вигнати геть самого себе. Тому вiн залишився стояти единою живою душею на всьому дворi, хоча це й була безрадiсна перемога. По черзi вiн дивився услiд то пановi, то фiрману. Добродiй уже дiйшов до дверей, через якi К. потрапив у двiр, ще раз озирнувся назад, похитав головою на затятiсть К., а потiм рiшучим, коротким i остаточним рухом зайшов у коридор, де вiдразу ж зник. Фiрман ще довго залишався у дворi, в нього було багато роботи з повозом, вiн мусив вiдчинити важкi ворота конюшнi, завезти санки задом наперед досередини, розпрягти коней, вiдвести iх до стiйла; усе це вiн виконував серйозно, самозаглиблено, без найменшоi надii на те, що незабаром доведеться iхати. І це мовчазне порання без единого погляду на К. здавалося значно бiльшим докором, анiж поведiнка урядника. Фiрман закiнчив роботу в конюшнi, неквапно похитуючись, пройшов навскоси через двiр, зачинив великi ворота, повернувся. Усе це дуже повiльно, зосереджуючись тiльки на спогляданнi власних слiдiв на снiгу; потiм зачинився в конюшнi i вимкнув освiтлення, бо для кого мало б свiтитися? Тепер залишилася едина свiтла смуга нагорi, у дерев’янiй галереi, ця смуга ненадовго затримала на собi блукаючий погляд К., i йому здалося, що з ним розiрвали всiлякi стосунки. Тепер вiн вiльнiший, нiж будь-коли ранiше, вiн виборов собi цю свободу, яку мало хто змiг би вибороти собi, свободу чекати в забороненому мiсцi, i нiхто не мав права торкатися його чи виганяти, а навiть i говорити з ним. Та водночас вiн мав сильне вiдчуття, що не iснувало нiчого безглуздiшого й безнадiйнiшого за цю свободу, за це очiкування, за цю недоторканнiсть.




РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ


І вiн зiрвався з мiсця та пiшов назад до будинку, цього разу вже не крадькома попiд муром, а навпростець по снiгу, зустрiв у коридорi господаря, той мовчки кивнув i показав на дверi корчми, К. послухався цього знаку, бо змерз i хотiв побачити людей. Але зайшовши досередини, був розчарований, бо за единим столом, мабуть, принесеним спецiально, адже переважно вiдвiдувачi обходилися бочками з-пiд пива, – сидiв той самий урядник, а перед ним стояла господиня заiзду «Бiля мосту». Це посилило й без того гнiтючий настрiй К. Свiдома власноi гiдностi Пепi з гордо пiднятою головою та незмiнною посмiшкою, з косою, що коливалася в такт ii рухам, поспiхом несла пиво i чорнило, бо юнак працював iз документами, звiряючи мiж собою данi в записах, розкладених по всьому столу, а тепер вирiшив щось занотувати. Господиня мовчки спостерiгала за всiм iз висоти свого зросту, злегка випнувши губи, нiби вiдпочивала пiсля того, як сказала чиновниковi з паперами все важливе i вiн вiдреагував на це позитивно.

– А ось нарештi й пан землемiр, – сказав урядник, побачивши, як К. зайшов до кiмнати, потiм знову заглибився у своi папери.

Господиня теж подивилася на К. байдужим i зовсiм не здивованим поглядом. Пепi, здавалося, помiтила К. лише пiсля того, як вiн пiдiйшов до шинквасу й замовив коньяк.

К. сперся на лiкоть, прикрив очi долонею i на мить забув про все довкола. Потiм ковтнув коньяку i вiдсунув його вiд себе як щось гидке.

– Навiть чиновники п’ють цей коньяк, – коротко сказала Пепi, вилила рештки, помила склянку й поставила на поличку.

– У чиновникiв е й кращий, – заперечив К.

– Можливо, – вiдповiла Пепi. – Але в мене немае.

На цьому вона вичерпала тему й цiлком присвятила себе обслуговуванню пана з паперами, хоча той нiчого й не вимагав. Пепi ходила довкола нього, шанобливо намагаючись через плече зазирнути в його записи, але така порожня цiкавiсть i пиха не сподобалися навiть шинкарцi, яка зневажливо насупилася.

Та раптом господиня прислухалася й напружено втупилася в порожнечу. К. озирнувся, але не побачив нiчого особливого, бiльше нiхто з присутнiх теж не зацiкавився. Великими кроками господиня навшпиньки пiдiйшла до заднiх дверей, що вели у двiр, подивилася в замкову шпарину, iз широко розплющеними очима та розпашiлим обличчям повернулася до iнших i покликала пальцем до себе. Тепер усi по черзi зазирали до щiлини. Найбiльше господиня, потiм Пепi, яка теж була схвильована, найменш емоцiйно вiдреагував урядник. Вiн та Пепi незабаром вiдiйшли, i тiльки господиня продовжувала напружено спостерiгати, сильно нахилившись уперед i майже навколiшки, здавалося, вона молиться на замкову шпарину, просить випустити ii назовнi, бо дивитися там, мабуть, давно не було на що. Потiм вона нарештi пiднялася, провела руками по обличчю, поправила волосся й вiдхекалася; тепер потрiбно було дати очам призвичаiтися до кiмнати та людей, i вона з великою неохотою поверталася до тями. Тодi К. сказав:

– Отже, Кламм уже поiхав геть?

Вiн запитав не для того, щоб пересвiдчитися в чомусь, що й без того знав, а випереджаючи можливий напад, якого майже побоювався, бо вiдчував себе надто вразливим. Господиня мовчки пройшла повз нього, але урядник сказав iз-за свого столу:

– Звичайно. Ви ж покинули свiй пост, тому можна було виiхати. Дивно, що Кламм став таким тонкошкiрим. Ви помiтили, панi господине, як неспокiйно вiн озирався довкола?

Шинкарка, здаеться, нiчого такого не зауважила, але чиновник продовжував свою думку:

– На щастя, нiчого вже не було видно, вiзник стер навiть слiди на снiгу.

– Панi господиня нiчого не помiтила, – сказав К.

Але вiн промовив це не з надiею, а з люттю, його дратував урядник, слова якого претендували на остаточнiсть i безапеляцiйнiсть.

– Напевно, я тiеi митi не дивилася в шпарину, – сказала господиня, щоб захистити думку юнака, а потiм вирiшила виправдати i Кламма. – Хоча я не вiрю в те, що Кламм дуже вразливий. Ми турбуемося про нього та намагаемося захистити, тому припускаемо, що вiн надзвичайно чутливий. Це правильно, i, ясна рiч, вiдповiдае бажанням самого Кламма. Але що вiдбуваеться в його душi насправдi, ми не знаемо. Зрозумiло, що Кламм нiколи не розмовлятиме з тим, з ким не хоче розмовляти, хоч би скiльки зусиль цей хтось докладав i хоч би яку велику наполегливiсть виявив. Але достатньо вже самого твердження, що Кламм нiколи не розмовлятиме з такою людиною, нiколи не дасть iй побачити себе. Навiщо ж думати, що Кламм не витримае зустрiчi з цiею людиною. У кожному разi цього неможливо перевiрити, бо такого нiколи не трапиться.

Юнак пожвавлено закивав:

– Звичайно, загалом i я так вважаю, – сказав вiн. – Можливо, я висловився трохи iнакше, але це для того, щоб пан землемiр краще мене зрозумiв. Справедливо й те, що Кламм, перш нiж вийти назовнi, кiлька разiв озирнувся.

– Можливо, вiн шукав мене, – припустив К.

– Можливо, – вiдповiв чиновник. – Таке не спало менi на думку.

Усi засмiялися, i найголоснiше Пепi, яка навряд чи розумiла хоча б щось зi сказаного.

– Раз ми вже сидимо так гарно всi разом, – сказав урядник, – я б попросив вас, пане землемiр, подати деякi вiдомостi про себе, щоб заповнити папери.

– Тут багато пишуть, – зауважив К. i здалеку подивився на документи.

– Так, погана звичка, – погодився його спiврозмовник i знову засмiявся. – Але ви, здаеться, ще не знаете, хто я такий. Мене звати Момус, я сiльський секретар Кламма.

Пiсля цих слiв у кiмнатi запала шаноблива тиша; хоча господиня та Пепi, ясна рiч, знали секретаря й ранiше, вони також перебували пiд глибоким враженням вiд названого iменi та рангу. Навiть сам Момус, здаеться, перейнявся важливiстю сказаного i, щоб уникнути подальшоi врочистостi, якоi вимагали цi слова, заглибився у своi папери та почав швидко писати, тому в кiмнатi не було чутно нiчого, крiм скрипу пера.

– Що означае «сiльський секретар»? – запитав К. через деякий час.

Тепер, пiсля представлення, Момусовi не пасувало давати такi пояснення, тому сказала господиня:

– Пан Момус – такий самий секретар Кламма, як i всi iншi його секретарi, але мiсце його працi, а також, якщо я не помиляюся, його службовi повноваження, – цiеi митi Момус пожвавлено вiдiрвався од писання й пiдняв голову, тодi шинкарка виправила сама себе, – лише мiсце його роботи, але не службовi повноваження, обмежене Селом. Пан Момус виконуе в Селi всi необхiднi Кламмовi записи, а також приймае всi папери, зверненi до Кламма.

Коли К. подивився на господиню порожнiми очима, не надто вражений почутим, вона додала трохи присоромлено:

– Так уже в нас заведено, всi працiвники Замку мають сiльських секретарiв.

Момус, який слухав набагато уважнiше за К., додав:

– Бiльшiсть сiльських секретарiв працюють тiльки на одного урядника, я ж обслуговую двох: Кламма i Валлабене.

– Справдi, – сказала господиня пригадавши. – Пан Момус працюе на двох чиновникiв, на Кламма й на Валлабене. Отже, вiн подвiйний сiльський секретар.

– Навiть подвiйний, – сказав К. i кивнув Момусовi, який спостерiгав за ним дуже уважно, майже перехилившись через стiл – так дивляться на дитину, яку щойно похвалили. І хоча в цьому поглядi була певна зневага, то вона або залишилася непомiченою, або ж була очiкуваною. Саме перед К., негiдним навiть випадкового погляду Кламма, тепер були детально перелiченi всi заслуги чоловiка з найближчого Кламмового оточення з явною метою викликати визнання й похвалу. Але К. не сприйняв цього як годиться. Вiн, що всiма силами намагався заслужити бодай один погляд Кламма, зовсiм не цiнував посаду такого собi Момуса, якому дозволялося жити в Кламма на очах. К. був далекий вiд захоплення, не кажучи вже про заздрiсть, бо для нього бажаною була не так абстрактна близькiсть Кламма, як можливiсть особисто, без посередництва, зустрiтися з ним, шанс висловити свое власне, а не чиесь прохання. Зустрiтися не для того, щоб залишитися бiля Кламма, а щоб проникнути завдяки йому далi, до Замку.

Тут К. подивився на годинник i сказав:

– Менi час додому.

І вiдразу ж ситуацiя змiнилася на користь Момуса.

– Звичайно, – сказав вiн. – На вас чекають обов’язки шкiльного слуги. Але мусите присвятити менi ще одну мить. Кiлька коротких запитань.

– Я не маю нi найменшого бажання, – сказав К. i вирушив у напрямку до дверей.

Момус стукнув папкою по столi i встав:

– Іменем Кламма я зобов’язую вас вiдповiсти на моi питання.

– Іменем Кламма? – повторив К. – Його цiкавлять моi справи?

– Про це, – вiдповiв Момус, – я не поiнформований, а ви тим бiльше, тож облишмо цю справу на його власний розсуд. Але я наказую вам, владою призначеноi менi Кламмом посади, залишитися й вiдповiсти на запитання.

– Пане землемiр, – утрутилася господиня. – Я маю певнi застереження щодо того, аби знову давати вам поради. Усе, що я рекомендувала вам досi, а це було якнайбiльш прихильно з мого боку, – ви вiдкинули з нечуваною впертiстю, тому я прийшла сюди, до пана секретаря, – менi немае чого приховувати, – щоб належним чином поiнформувати канцелярiю про вашу поведiнку й намiри, а також захистити себе в майбутньому вiд можливостi повторного вашого поселення в моему домi. Такi в нас iз вами стосунки, i вони вже нiколи не змiняться, тож якщо я тепер висловлюю свою думку, то зовсiм не для допомоги вам, а тiльки, щоб трохи полегшити пановi секретарю нелегке завдання спiлкування з таким чоловiком, як ви. Але попри це ви можете, якщо забажаете, отримати вiд моiх слiв якусь користь, адже хоча я й розмовляю з вами з великою неохотою, зате цiлком вiдверто, по-iншому я не можу з вами говорити. Отже, дозволю собi зауважити, що единий шлях, який приведе вас до Кламма, лежить через протоколи його секретаря. Хоча не буду перебiльшувати, можливо, цей шлях i не приведе вас до Кламма, а обiрветься напiвдорозi. Це вирiшуватиме пан секретар. У кожному разi, це единий шлях, який веде вас принаймнi в напрямку до Кламма. І вiд цього единого шляху ви збираетеся вiдмовитися без жодноi поважноi причини, через саму лише впертiсть?

– Люба панi господине, – сказав К., – це зовсiм не единий шлях до Кламма, вiн вартий не бiльше, нiж iншi. А ви, пане секретар, хiба вирiшуете, чи довiдаеться Кламм про те, що я тут скажу?

– Звичайно, – сказав Момус i подивився з-пiд скромно опущених вiй праворуч i лiворуч, де нiчого не було видно, – бо навiщо в iншому разi потрiбен секретар?

– Отже, бачите, панi господине, – сказав К., – насамперед менi доведеться шукати шлях не до Кламма, а до пана секретаря.

– Цей шлях я хотiла вам вiдкрити, – сказала господиня. – Хiба я не пропонувала вам сьогоднi вранцi передати ваше прохання Кламмовi? Це можна було б здiйснити через пана секретаря. Ви вiдмовилися, а тепер вам усе одно не залишаеться нiчого iншого, як тiльки цей шлях. До речi, пiсля вашоi сьогоднiшньоi витiвки, коли ви спробували напасти на Кламма, шанси на успiх стали ще меншими. Але ця остання, крихiтна, майже зникла надiя, якоi, правду кажучи, не iснуе, – це все, що у вас е.

– Як трапилося, панi господине, – запитав К., – що ви спочатку вiдмовляли мене вiд зустрiчi з Кламмом, а тепер ставитеся до мого прохання так серйозно i навiть вважаете, що для мене все буде втрачено, якщо моi плани не здiйсняться? Якщо людина одного разу вiд щирого серця намагалася мене вiдрадити робити будь-якi спроби зустрiтися з Кламмом, як може статися, що тепер та сама людина так само наполегливо штовхае мене на шлях до Кламма, навiть якщо припустити, що цей шлях веде зовсiм не туди?

– Хiба я штовхаю вас уперед? – запитала господиня. – Хiба це називаеться пiдштовхуванням уперед, коли я говорю вам про безнадiйнiсть усiх ваших намагань? Це було б справдi вершиною нахабства, якби ви вирiшили тепер перекладати вiдповiдальнiсть за своi вчинки на мене. Можливо, вас до цього спонукае присутнiсть пана секретаря? Нi, пане землемiр, я зовсiм вас нi до чого не спонукаю. Єдине, в чому я можу зiзнатися, це те, що я трохи переоцiнила вас, коли побачила вперше. Таке миттеве завоювання Фрiди злякало мене, я не знала, чого ще вiд вас чекати, хотiла запобiгти подальшим нещастям i вирiшила спробувати вплинути на вас проханнями й погрозами. Зараз я вже набагато спокiйнiше ставлюся до цього всього. Робiть, що хочете. Вашi дii можуть залишити глибокi слiди хiба що на вулицi, в снiгу, але бiльше нiде.

– Ви не до кiнця пояснили своi суперечливi слова, – сказав К. – Але я задовольняюся й тим, що звернув вашу увагу на цi неузгодженостi. А тепер, пане секретар, скажiть, будь ласка, чи панi господиня каже правду, i протокол, який ми з вами складемо, може мати наслiдком те, що менi дозволять з’явитися перед Кламмом? Якщо це так, то я готовий вiдповiсти на всi запитання. Для цього я на все готовий.

– Нi, – вiдповiв Момус. – Немае пiдстави говорити про такi взаемозв’язки. Ідеться тiльки про те, щоб скласти для реестратури Кламма в Селi детальний опис того, що вiдбувалося сьогоднi пiсля обiду. Загалом цей опис уже готовий, вам потрiбно задля порядку зробити лише кiлька доповнень. Іншоi мети тут немае й бути не може.

К. мовчки подивився на господиню.

– Чому ви на мене так дивитеся? – запитала вона. – Хiба я сказала щось iнше? З ним так завжди, пане секретар, завжди одне й те ж. Вiн перекручуе те, що йому говорять, а потiм стверджуе, що йому сказали неправду. Я казала йому з самого початку i завжди повторюватиму, що в нього немае нi найменших шансiв зустрiтися з Кламмом; а якщо шансiв все одно немае, то й цей протокол не допоможе. Хiба може щось бути яснiшим? Далi я сказала, що цей протокол може бути единим офiцiйним зв’язком мiж ним i Кламмом. Це також достатньо чiтко й однозначно. Якщо вiн менi не вiрить, то я й далi не розумiю, чому i з якою метою. А коли вiн усе ще сподiваеться проникнути до Кламма й не змiнить своiх намiрiв, допомогти йому може единий справдi офiцiйний мiсток мiж ним i Кламмом, тобто цей протокол. Це все, що я сказала, а той, хто стверджуе щось iнше, злiсно перекручуе моi слова.

– Якщо це так, панi господине, то прошу вас пробачити мене, – сказав К. – Я неправильно вас зрозумiв, бо сподiвався, як тепер виявляеться, помилково, що почув у ваших словах про iснування якоiсь найменшоi надii для мене.

– Справдi, – сказала господиня. – Це моi слова. Ви знову iх перекручуете, але тепер у протилежному напрямку. Такий шанс у вас е, i вiн залежить тiльки вiд цього протоколу. Та не потрiбно поводитися так, як ви, i прямо питати пана секретаря, чи зможете ви побачити Кламма, якщо вiдповiсте на запитання? Коли дiти так питають, над ними смiються, коли так робить дорослий, вiн ображае владу. Пан секретар милостиво пом’якшив це своею витонченою вiдповiддю. Надiя, про яку я говорю, iснуе в тому, що завдяки протоколу ви, можливо, отримаете щось схоже на зв’язок iз Кламмом. Хiба цього недостатньо? Якщо вас запитати, чим ви заслужили честь мати таку надiю, ви можете назвати хоча б щось? Бiльше про цю надiю не скажеш, а пан секретар як посадова особа нiколи не робитиме нiяких, навiть найменших натякiв на це. Йому, як вiн i сказав, iдеться лише про опис сьогоднiшнього пополудня, це потрiбно задля порядку; бiльше вiн вам не скаже, навiть якщо ви зараз знову його запитаете, посилаючись на моi слова.

– Пане секретар, чи прочитае Кламм цей протокол? – запитав К.

– Нi, – сказав Момус. – Навiщо? Кламм не може читати всi протоколи, вiн узагалi iх не читае. «Вiдчепiться вiд мене з вашими протоколами», – говорить вiн.

– Пане землемiр, – поскаржилася господиня. – Ви втомили мене такими питаннями. Хiба настiльки необхiдно чи хоча б бажано, щоб Кламм прочитав протокол i детально довiдався про нiкчемнiсть вашого iснування? Хiба не краще було б уклiнно просити про приховання вiд Кламма цього протоколу? Хоча це прохання було б таким самим безглуздим, як i попередне, бо хто може щось приховати вiд Кламма? Але таке прохання хоча б виглядало симпатично. І хiба це потрiбно для того, що ви називаете своею надiею? Хiба ви не самi казали, що будете задоволенi вже й тим, щоб просто мати нагоду говорити з Кламмом, навiть якщо вiн не дивитиметься на вас i не слухатиме? І хiба за допомогою цього протоколу ви не досягнете своеi мети, а можливо, й бiльшого?

– Бiльшого? – запитав К. – Яким чином?

– Може, ви не будете, – вигукнула господиня, – немов дитина, вимагати, щоб вам усе розжовували? Хто може дати вiдповiдь на такi питання? Цей протокол, як ви самi чули, надiйде до реестратури Кламма в Селi. Бiльше нiчого певного про це сказати не можна. Хiба ви не усвiдомлюете всiеi важливостi самоi процедури складання протоколу, посади пана секретаря, iснування такоi установи, як сiльська реестратура? Ви уявляете собi, що це означае, коли пан секретар допитуе вас? Можливо, чи ймовiрно, вiн i сам цього не знае. Вiн просто сидить тут i виконуе свiй обов’язок, як було сказано, задля порядку. Ви тiльки подумайте, що Кламм його призначив, вiн працюе в iм’я Кламма, а те, що вiн робить, навiть якщо воно нiколи й не потрапить на очi Кламму, на це вiд самого початку iснуе згода Кламма. А як щось може мати згоду Кламма, якщо воно не наповнене його духом? Я зовсiм не маю на метi цими словами грубо лестити пановi секретарю, та вiн би й сам був проти, але я говорю не про його особу, а про те, ким вiн стае, коли отримуе згоду Кламма на своi дii, як, наприклад, зараз: тодi вiн стае iнструментом в руках Кламма, i лихо тому, хто його не послухае.

Погрози господинi не злякали К., а надii, якими вона намагалася спокусити його, втомили. Кламм був далеко. Колись господиня порiвняла Кламма з орлом, i тодi це здалося К. смiшним, але зараз вiн уже так не думав, вiн думав про недоступнiсть Кламма, про його недосяжне помешкання, про непорушне мовчання, яке можна було перервати хiба що нечуваноi сили криками, його проникливий погляд, невловимий i неповторний, про кола, якi вiн описуе нагорi за незрозумiлими й непорушними з перспективи К. законами, тiльки на короткi митi з’являючись у височинi. Усе це поеднувало Кламма з орлом. Але з усiм цим, ясна рiч, не мав нiчого спiльного протокол, над яким Момус саме розламав солоне печиво i на папери посипалися сiль i кмин.

– На добранiч, – сказав К. – Я ненавиджу всiлякi допити.

І рушив до дверей.

– Вiн хоче пiти, – майже злякано сказав Момус господинi.

– Не посмiе, – заперечила та, далi К. не почув, бо був уже в коридорi.

Було холодно, дув пронизливий вiтер. Із дверей навпроти вийшов господар, який, напевно, спостерiгав за коридором iз якоiсь щiлини. Вiн мусив закутатися, такий сильний був вiтер навiть тут, у коридорi.

– Ви вже йдете, пане землемiр? – запитав вiн.

– Вас це дивуе? – поцiкавився К.

– Так, – вiдповiв господар. – Вас не допитуватимуть?

– Нi, – вiдповiв К. – Я не погодився на допит.

– Чому? – запитав господар.

– Не знаю, – вiдповiв К. – А чому я мав би погодитися? Тiльки тому, що так забаглося якомусь чиновниковi? Може, вiн узагалi пожартував? Іншим разом, пiд настрiй, я, може, й погодився б, але не сьогоднi.

– Так, так, звичайно, – сказав господар, але це було сказано лише з увiчливостi, без справжнього переконання в голосi. – А тепер я мушу впустити панських слуг до шинку, iхня година давно настала, я просто не хотiв заважати допиту.

– Ви вважали це таким важливим? – запитав К.

– О так, – вiдповiв господар.

– Отже, я не мав права вiдмовлятися? – сказав К.

– Нi, – вiдповiв господар. – Не варто було цього робити.

А оскiльки К. мовчав, то вiн квапливо додав, можливо, щоб розрадити, або ж просто щоб швидше позбутися гостя:

– Але вiд цього не обов’язково вiдразу ж з неба по-ллеться сiрчаний дощ.

– Не обов’язково, – сказав К. – Погода не та.

І вони зi смiхом розiйшлися.




РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ


К. вийшов на сходи, пiд холоднi пориви вiтру, i подивився в темряву. Дуже зла, непривiтна погода. Це чомусь нагадало йому спроби господинi примусити його вiдповiсти на запитання для протоколу i власну непокору. Хоча цi спроби не були надто вже вiдвертими, бо водночас вона намагалася вiдрадити його, а тому немае певностi, перемiг вiн чи пiддався. Вона iнтриганка за характером, i, здаеться, ii дii такi ж беззмiстовнi, як вiтер, ними керують якiсь далекi чужi закони, що iх неможливо збагнути.

Не встиг вiн зробити й кiлькох крокiв уздовж сiльськоi вулицi, як побачив удалинi непевне мерехтiння двох вогникiв. Його втiшили цi ознаки життя, i вiн заквапився до них, а вони, у свою чергу, йому назустрiч. Але коли вiн упiзнав своiх помiчникiв, то втiха чомусь змiнилася розчаруванням. Напевно, iх послала Фрiда, i вони вийшли йому назустрiч iз його ж власними лiхтарями, звiльнивши його вiд темряви, яка гула довкола. Але вiн усе одно був розчарований, бо сподiвався побачити когось чужого, а не цих старих знайомих, чия присутнiсть обтяжувала. Помiчники були не самi, разом iз ними з темряви вигулькнув Варнава.

– Варнаво! – вигукнув К. i простягнув йому руку. – Ти до мене?

Несподiвана зустрiч примусила К. на якийсь час забути про неприемнi спогади, пов’язанi з вiстовим.

– До тебе, – сказав Варнава як завжди привiтно. – З листом вiд Кламма.

– Лист вiд Кламма! – сказав К., вiдкинувши голову назад, i поспiхом забрав листа з рук Варнави. – Свiтла! – кинув вiн помiчникам, тi притиснулися до нього справа i злiва та пiдняли лiхтарi.

К. змушений був скласти аркуш до крихiтних розмiрiв, щоб захистити його вiд вiтру. Тодi прочитав:

«Пановi землемiру iз заiзду «Бiля мосту»!

Землевимiрювальнi роботи, якi ви здiйснили, заслуговують на мою похвалу. Не гiршою була й праця помiчникiв, ви змогли зробити iх ретельними. Не втрачайте старанностi! Закiнчiть справу гiдно. Якщо ви зупинитеся напiвдорозi, це викличе мое незадоволення. Що стосуеться всього iншого, не турбуйтеся, питання про винагороду незабаром вирiшиться. Я пам’ятаю про вас».

К. пiдняв очi над листом лише тодi, коли його помiчники, що читали значно повiльнiше, тричi вигукнули «Ура!», радiючи добрiй звiстцi, а лiхтарi вiд цього захиталися.

– Тихо будьте, – сказав iм К., а потiм звернувся до Варнави: – Це помилка.

Варнава його не зрозумiв.

– Це помилка, – повторив К., i пообiдня втома знову навалилася на нього. Шлях до школи видавався ще таким довгим, а за Варнавою стояла вся його сiм’я, i помiчники тиснулися до нього, аж вiн мусив вiдштовхнути iх лiктями. Як Фрiда могла послати iх сюди, вiн же наказав усiм залишатися в школi.

Вiн i без них знайшов би дорогу додому, i це було б навiть легше, нiж у такiй компанii. Один iз помiчникiв обмотав довкола шиi шалик, обидва кiнцi якого вiялися на вiтрi i кiлька разiв ударили К. по обличчю; iнший помiчник марно намагався забрати шалик з обличчя К. своiм довгим, гострим i дуже рухливим пальцем, цим обидва добряче дошкуляли К., але iм, здаеться, подобалася забава, а також вiтер та нiчний неспокiй.

– Уперед! – вигукнув К. – Якщо ви вже вийшли менi назустрiч, то чому не принесли мою палицю? Чим я повинен загнати вас додому?

Помiчники сховалися за спиною Варнави, але, здаеться, не сильно злякалися, бо поставили лiхтарi злiва i справа на плечi своему господарю, який вiдразу ж струсив iх на землю.

– Варнаво, – сказав К., i йому стало важко на серцi вiд того, що Варнава не розумiв його. Куртка посланця привiтно блищала, але в серйозних справах вiд нього не було нiякоi допомоги, тiльки тупий опiр. Опiр, який неможливо було подолати, бо й сам хлопець був безборонний, тiльки посмiшка його свiтилася, та це допомагало так само мало, як зорi там, нагорi, вiд вiтру тут, унизу. – Подивися, що менi пишуть, – сказав К. i пiднiс Варнавi листа до обличчя. – Його неправильно поiнформували. Я ж не виконую нiяких вимiрювальних робiт, а чого вартi моi помiчники, ти сам бачиш. А роботу, якоi я не роблю, я не можу перервати, отже, не можу викликати навiть незадоволення начальства, тож як менi сподiватися завоювати його прихильнiсть! І залишатися спокiйним я також не можу.

– Я передам це, – сказав Варнава, який навiть не намагався прочитати листа, та вiн i не змiг би цього зробити, бо К. пiднiс папiр надто близько до його обличчя.

– Ох, – сказав К. – Ти обiцяеш, що передаси, але чи можу я тобi довiряти? Менi так потрiбен вiстоноша, на якого я мiг би покладатися, а зараз як нiколи потрiбен.

К. нетерпляче кусав губи.

– Пане, – сказав Варнава, м’яко нахиливши голову. – К. знову майже дав себе спокусити до довiри цим жестом. – Я все передам. І те, що ви менi казали минулого разу, також передам.

– Як! – вигукнув К. – Ти ще нiчого не переказав? Хiба ти не ходив наступного дня до Замку?

– Нi, – сказав Варнава. – Мiй добрий батько уже старий, i саме було багато роботи, я мусив йому допомогти, але незабаром знову пiду до Замку.

– Але що ж ти робиш, ти, незбагненний чоловiче! – вигукнув К. i стукнув себе по чолi. – Хiба справи Кламма не важливiшi за всi iншi? Ти маеш високу честь бути вiстовим канцелярii i так легковажиш цим. Кого хвилюе робота твого батька? Кламм чекае на новини, а ти замiсть того, щоб бiгти чимдуж, вигрiбаеш гнiй зi стайнi.

– Мiй батько – швець, – незворушно сказав Варна-ва. – Вiн мав замовлення вiд Брунсвiка. А я шевчук.

– Швець – замовлення – Брунсвiк! – розлючено вигукнув К., так, нiби назавжди вiдмовлявся вживати кожне з цих слiв. – Кому на цих вiчно порожнiх дорогах потрiбнi чоботи? Мене не обходить усе це шевство. Я довiрив тобi важливе доручення не для того, щоб ти забув i переплутав його, займаючись ремонтом чобiт, а для того, щоб ти миттю побiг до пана i все передав.

К. трохи заспокоiвся, коли згадав, що весь цей час Кламм, напевно, був не в Замку, а в «Панському дворi», але Варнава знову розiзлив його, коли, намагаючись довести, що добре пам’ятае перше доручення, почав повторювати слова К.

– Досить, я не хочу бiльше нiчого чути, – сказав К.

– Не ображайся на мене, володарю, – попросив Варнава i, нiби несвiдомо хотiв покарати К., вiдвiв погляд та опустив очi. Хоча, можливо, просто налякався, що на нього так кричать.

– Я не ображаюся на тебе, – сказав К., вже картаючи себе за нестриманiсть. – Але це дуже погано для мене – мати такого посланця у важливих питаннях.

– Послухай, – сказав Варнава. Здавалося, нiби вiн говорить бiльше, нiж йому дозволено, намагаючись захистити професiйну честь. – Кламм не чекае на новини, вiн навiть дратуеться, коли я приходжу. «Знову якiсь повiдомлення!» – сказав вiн одного разу. А коли бачить мене здалеку, переважно встае та йде до сусiдньоi кiмнати i не приймае мене. Та й узагалi нiде не написано, що я повинен вiдразу прибiгати з кожною новиною. Якби таке правило iснувало, я б, ясна рiч, приходив. Але його не iснуе, i якщо я не прийду нiколи, мене за це не покарають. Коли я передаю якесь доручення, то роблю це добровiльно.

– Добре, – сказав К., уважно спостерiгаючи за Вар-навою i намагаючись не дивитися на своiх помiчникiв, якi за плечима Варнави придумали нову гру, – повiльно пiднiмалися, нiби виринали звiдкись, а потiм швидко зникали знову з неголосним свистом, що наслiдував звук вiтру. Щоразу вони вдавали, нiби злякалися К. Так вони розважалися досить довго. – Як воно там насправдi з Кламмом, я не знаю, i сумнiваюся, що ти все правильно розумiеш. А навiть якщо ти маеш рацiю, не в нашiй силi це покращити. Але передати повiдомлення ти можеш, i я прошу тебе про це. Дуже коротке повiдомлення. Чи мiг би ти зробити це завтра ж уранцi, а потiм переказати менi вiдповiдь, або принаймнi розповiсти, як тебе приймали? Чи можеш ти зробити це й чи хочеш? Це було б дуже важливо для мене. І я хотiв би при нагодi вiддячитися тобi. Ти маеш побажання, яке я мiг би виконати?

– Звичайно, я виконаю доручення, – сказав Варнава.

– А чи мiг би ти постаратися i виконати це якомога краще, сказати все особисто Кламму, потiм передати менi вiдповiдь Кламма, i зробити все завтра вранцi, ти зможеш?

– Зроблю все, що вiд мене залежить, – сказав Варна-ва. – Але я завжди так роблю.

– Не будемо бiльше через це сваритися, – сказав К. – Ось тобi доручення: землемiр К. просить у пана начальника дозволу з’явитися до нього особисто i наперед погоджуеться на всi умови, якi можуть бути пов’язанi з отриманням такого дозволу. К. змушений звернутися з цим проханням, бо всi посередники, послугами яких вiн досi користувався, виявилися некомпетентними. Як доказ вiн наводить те, що досi не провiв жодних землевимiрювальних робiт, а згiдно з повiдомленням сiльського старости, нiколи й не проведе. У зв’язку з цим вiн читав останнього листа пана начальника з вiдчуттям глибокого сорому i вважае, що допомогти у цiй справi може тiльки особиста розмова з паном начальником. Землемiр усвiдомлюе, як багато вiн просить, але обiцяе докласти всiх зусиль, щоб якомога менше потурбувати пана начальника, обiцяе вкластися у вiдведений промiжок часу, згоден обмежитися в розмовi наперед визначеною кiлькiстю слiв, навiть якщо дозволять використати не бiльше десяти, йому вистачить i цього. З глибокою повагою i сильним нетерпiнням вiн очiкуе рiшення. – К. говорив, забувши про все, так, нiби вже стояв перед дверима Кламма i розмовляв iз охоронцем. – Вийшло набагато довше, нiж я сподiвався, – сказав вiн. – Але ти мусиш переповiсти це дослiвно, я не хочу писати листа, бо вiн усе одно пiде нескiнченним бюрократичним шляхом.

К. надряпав текст для Варнави на аркушi паперу, використовуючи замiсть стола спину одного з помiчникiв. Хоча судячи з пiдказок вiстового, який диктував К., той усе запам’ятав i по-школярському точно повторив, незважаючи на неправильнi пiдказки помiчникiв.

– У тебе неймовiрна пам’ять, – сказав К., даючи йому папiрець. – Але, будь ласка, покажи себе надзвичайним i в iншому. А що з бажаннями? У тебе немае жодного? Вiдверто кажучи, я був би спокiйнiший за долю свого доручення, якби в тебе були бажання.

Спершу Варнава мовчав, а потiм сказав:

– Моi сестри передають тобi вiтання.

– Твоi сестри, – сказав К. – Цi великi сильнi дiвчата.

– Обидвi передають тобi вiтання, але насамперед Амалiя, – сказав Варнава. – Це вона принесла менi сьогоднi iз Замку цього листа для тебе.

Остання фраза зацiкавила К. значно бiльше за всi попереднi, i вiн запитав:

– А чи не могла б вона також передати мое доручення до Замку? Або ви могли б пiти вдвох i кожен спробував би щастя?

– Амалiя не мае права входу до канцелярii, – сказав Варнава. – Якби не це, вона, ясна рiч, радо погодилась би виконати твое прохання.

– Я, можливо, зазирну до вас завтра, – сказав К. – Але спершу приходь ти iз вiдповiддю. Чекатиму на тебе у школi. Передай своiм сестрам вiтання вiд мене.

Варнава дуже зрадiв словам К. i пiсля прощального потиску руки легко торкнувся плеча К., нiби все знову було як тодi, пiд час першоi ефектноi появи вiстоношi серед селян у корчмi. К., хоча i з посмiшкою, сприйняв цей жест як нагороду. Вiн пом’якшав i дозволив помiчникам на зворотному шляху робити все, що iм заманеться.




РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ


Вiн сильно промерз, поки дiйшов додому. Всюди вже було темно, свiчки в лiхтарях догорiли. Вiн навпомацки зайшов до однiеi зi шкiльних кiмнат у супроводi помiчникiв, якi вже орiентувалися тут.

– Перша похвала, яку ви заслужили, – сказав К., пригадуючи листа Кламма. З кутка почувся напiвсонний голос Фрiди:

– Не заважайте К. спати! Дайте йому спокiй!

Наречений настiльки заволодiв усiма ii помислами, що вона не могла думати про щось iнше, навiть коли мимоволi задрiмала в очiкуваннi його приходу. Тут увiмкнули свiтло, хоча й не надто яскраве, бо в лампi виявилося мало гасу. У iхньому молодому домашньому господарствi було ще чимало недолiкiв. Пiчку розтопили, але велика кiмната, яка слугувала ще й тренувальним залом, – у нiй усюди стояли i звисали зi стелi гiмнастичнi приладдя, – спожила вже весь запас дров. К. запевнили, що не так давно було досить тепло, але вже трохи вихололо. Великий запас дров зберiгався в коморi, але комора була зачинена, ключа тримав при собi вчитель, який вважав, що опалення потрiбне лише пiд час занять. Це ще можна було б витримати, пiрнувши в лiжка. Але в кiмнатi знайшовся тiльки один сiнник, – що приемно, – достатньо чистий i вкритий вовняною хустиною Фрiди, перини не було, тiльки двi грубi, цупкi ковдри, якi майже не грiли. І навiть на цей жалюгiдний сiнник помiчники дивилися жадiбними очима, хоча й не мали надii коли-небудь на ньому полежати. Фрiда злякано подивилася на К.: вона ще в заiздi «Бiля мосту» довела, що може прикрасити навiть найубогiшу кiмнату, але тут ii вмiння було цiлком позбавлене всiх засобiв i вона не змогла нiчого придумати.

– Єдина прикраса нашоi кiмнати – спортивнi приладдя, – сказала вона, вимучено посмiхаючись крiзь сльози. Але пообiцяла, що вже наступного дня придумае, як вирiшити головнi проблеми – недостатню кiлькiсть спальних мiсць та труднощi з опаленням, i попросила К. потерпiти ще трохи. Жодного слова, жодного натяку на найменшу образу, хоча К. й усвiдомлював, що вiн забрав ii спершу iз «Панського двору», а потiм i з заiзду «Бiля мосту». Тому К. намагався мовчки зi всiм змиритися, i це було не надто важко, бо подумки вiн мандрував разом iз Варнавою i повторював свое доручення слово в слово, але не так, як вiн записав це вiстовому, а так, як це, на його думку, звучатиме для Кламма. Крiм того, вiн дуже зрадiв кавi, яку Фрiда приготувала для нього на спиртiвцi. Спершись на вихололу пiч, вiн спостерiгав за ii спритними рухами, як вона поставила на незмiнну бiлу скатертину розмальоване квiтами горнятко з кавою, а бiля нього хлiб iз салом i навiть банку з сардинами. І ось усе було готово, Фрiда також iще не вечеряла, чекаючи на К. У кiмнатi було два стiльцi, на яких К. i Фрiда сидiли за столом, а бiля iхнiх нiг – на пiднiжжi кафедри – примостилися помiчники, якi не затихали нi на мить i постiйно вовтузилися, заважаючи навiть пiд час трапези. Вони отримали достатнi порцii вiд усього, що було на столi, але не наiлися i час вiд часу визирали, щоб подивитися, чи багато ще залишилося i чи перепаде iм ще щось. К. не звертав на них уваги, лише смiх Фрiди примусив його подивитися в iхнiй бiк. Вiн м’яко накрив ii руку своею i тихо запитав, чому вона так багато iм пробачае i навiть iхнi пустощi сприймае спокiйно. Так нiколи не вдасться iх позбутися, а от якщо виявляти до iхньоi поведiнки суворiсть, на яку вони, без сумнiву, заслуговують, то можна буде або приборкати iх, або навiть поставити в такi умови, щоб вони самi не витримали. Ясна рiч, перебування в школi не обiцяе бути надто приемним, але й не надто довгим, тим бiльше, всi недолiки стануть непомiтними, якщо знайти можливiсть позбутися помiчникiв i залишитися вдвох у тихому будинку. Хiба вона не помiчае, що помiчники стають з дня на день зухвалiшими, так, нiби присутнiсть Фрiди додае iм смiливостi i надii, що К. не буде з ними настiльки суворим, як без неi.

Зрештою, напевно iснують якiсь зовсiм простi методи позбутися iх вiдразу й без жодних ускладнень. Можливо, такi методи навiть вiдомi Фрiдi, вона все-таки краще обiзнана з мiсцевими звичаями. Самi помiчники теж, мабуть, не проти пiти геть, бо аж надто ситим iхне життя тут важко назвати, а тепер вони не зможуть навiть лiнуватися, що досi було iхнiм основним заняттям, i змушенi будуть працювати, бо Фрiдi доведеться вiдпочити пiсля всiх переживань останнiх днiв, а вiн, К., займеться пошуком виходу з iхньоi важкоi ситуацii. А проте, якщо помiчники заберуться геть, вiн почуватиметься настiльки легше, що поза своiми обов’язками залюбки виконуватиме ще й шкiльнi роботи.

Фрiда все уважно вислухала, повiльно погладила його руку й сказала, що з усiм цiлковито погоджуеться, але, напевно, вiн трохи перебiльшуе недолiки помiчникiв, це звичайнi юнi хлопцi, смiшнi i трохи простуватi, яких уперше випустили зi сувороi дисциплiни Замку на службу до чужинця, тому вони постiйно збудженi i здивованi, а в цьому станi часто роблять дурницi. Дратуватися через це природно, але мудрiше з цього посмiятися. Часом вона просто не може стриматися вiд реготу, але цiлком згодна з К., що найкраще було б вiдiслати iх геть i залишитися тiльки удвох. Вона пiдсунулася ближче i сховала свое обличчя в К. на плечi. Потiм заговорила так нерозбiрливо, що вiн змушений був нахилитися до неi, аби розiбрати окремi слова. Фрiда говорила, що не знае жодного способу позбутися помiчникiв i побоюеться, що все, запропоноване К., не допоможе. Наскiльки iй вiдомо, К. сам попросив, щоб йому iх призначили, його прохання було виконано, i тепер вiн змушений змиритися з наслiдками i терпiти своiх помiчникiв. Найкраще просто не сприймати iх серйозно, а вважати легковажними, бо такими вони i е.

К. не був задоволений ii вiдповiддю. Напiвжартома, напiвсерйозно вiн сказав, що пiдозрюе ii у змовi з помiчниками або принаймнi в тому, що вона занадто прихильна до них. Безперечно, вони досить вродливi, але будь-кого при бажаннi можна позбутися, i К. доведе це на прикладi власних помiчникiв.

Фрiда сказала, що буде йому дуже вдячна, якщо йому пощастить це зробити. Крiм того, вона бiльше не смiятиметься з них i не розмовлятиме з ними без потреби. Зрештою, це не така вже й дрiбниця, коли за тобою постiйно спостерiгають двое чоловiкiв, тепер вона все зрозумiла й дивитиметься на них очима К. І вона справдi здригнулася, коли помiчники знову висунулися, частково, щоб перевiрити стан харчових запасiв, частково, щоб зрозумiти, про що ж постiйно шепочуться нагорi.

К. скористався цим, щоб викликати у Фрiди зневагу до помiчникiв, притягнув ii до себе, i вони закiнчили iсти, мiцно обнявшись. Прийшла пора йти спати, всi були страшенно втомленi, один iз помiчникiв навiть заснув над iжею, це дуже розсмiшило його побратима, i вiн закликав решту дивитися на дурнуватий вираз обличчя того, що спав, але це йому не вдалося, К. i Фрiда сидiли нагорi, не звертаючи на нього жодноi уваги. Поволi кiмната так сильно вихолола, що вони навiть не наважувалися лягти спати; врештi К. вирiшив, що потрiбно ще трохи натопити, iнакше заснути вони не зможуть. Вiн понишпорив у пошуках якоiсь сокири, врештi помiчники знайшли ii i пiшли до сараю за дровами. Невдовзi легкi дверi було зламано, помiчники тiшилися цьому, нiби нiчого кращого в iхньому життi досi не траплялося, били й штовхали одне одного, наввипередки тягнули дрова до школи. Незабаром наносили велику купу, в кiмнатi знову натопили, всi розмiстилися бiля пiчки, одна ковдра дiсталася помiчникам, щоб загорнутися в неi, i цього iм мало би вистачити, бо домовилися, що хтось один iз них всю нiч пильнуватиме вогонь. Незабаром бiля вогнища стало так тепло, що можна було обiйтися без ковдри, лампу загасили, i К. з Фрiдою в теплi i тишi солодко поснули.

Коли серед ночi К. прокинувся i першим непевним заспаним рухом пошукав бiля себе Фрiду, вiн вiдчув, що замiсть неi лежить один з його помiчникiв. Напевно, вiд хвилювання, яке бувае в кожного пiсля раптового пробудження, К. страшенно злякався, це був найсильнiший страх з усiх пережитих ним досi в Селi. У напiвснi вiн пiднявся i з голосним криком так сильно зацiдив помiчниковi кулаком, що той заплакав. Потiм усе з’ясувалося. Фрiду розбудив, принаймнi так iй здалося, якийсь велетенський звiр, напевно, кицька, яка скочила iй на груди i вiдразу ж втекла. Фрiда встала i зi свiчкою почала шукати тварину в кiмнатi. Цим скористався помiчник, який вирiшив понiжитися трохи на сiннику, за що так гiрко поплатився. Фрiда нiчого не знайшла, можливо, iй просто примарилося. Повертаючись назад, вона пiдiйшла до помiчника, що жалiбно стогнав, сидячи навпочiпки, i лагiдно погладила його по головi, нiби забула про вечiрню розмову. К. нiчого на це не сказав, тiльки звелiв помiчникам не пiдкидати бiльше дров до печi, бо в кiмнатi вже стало надто душно пiсля того, як спалили майже всi принесенi дрова.




РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ


Уранцi всi прокинулися вiд того, що до школи прийшли першi дiти й почали зацiкавлено оглядати поселенцiв. Це було неприемно, бо у зв’язку зi спекою, яка пiд ранок змiнилася на достатньо вiдчутну прохолоду, всi роздягнулися мало не до сорочок, i саме тiеi митi, коли почали вбиратися, у дверях з’явилася вчителька Гiза – висока i вродлива бiлявка, тiльки трохи манiрна. Вона, очевидно, була готова до зустрiчi iз новою шкiльною прислугою, i напевно отримала вiд вчителя вiдповiднi розпорядження стосовно манери поведiнки, бо з порогу заявила:

– Цього я не потерплю. Добре ж тут у вас усе виглядае. Вам дозволили спати в класi, але я не зобов’язана проводити урок у вашiй спальнi. Сiм’я шкiльного прислужника, яка до обiду вилежуеться в лiжку. Фе!

Тут можна було б дещо заперечити, особливо в тому, що стосуеться сiм’i та лiжок, – подумав К., поки вони з Фрiдою квапливо пiдсунули бруси й коня одне до одного, накинули зверху ковдри i таким чином вiдгородили невеличкий простiр, де принаймнi можна було вдягнутися. Вiд помiчникiв не було нiякоi користi, вони лежали на пiдлозi i витрiщалися на вчительку й дiтей. Але спокою iм уже не давали нi на мить. Спочатку вчителька нарiкала, що в рукомийнику немае свiжоi води, – К. саме збирався принести води для себе й для Фрiди, але передумав, щоб зайвий раз не дратувати вчительку. Щоправда, ця жертва виявилася беззмiстовною, бо невдовзi знову вибухнув скандал; як на лихо, вони забули прибрати з кафедри рештки вечерi, вчителька скинула все додолу лiнiйкою, не турбуючись про те, що рештки олii з-пiд сардин та кавовi залишки розлилися по пiдлозi, а кавник розлетiвся на друзки. Адже шкiльний служка миттю все прибере. Ще не вбранi, К. i Фрiда сперлися на коня i спостерiгали знищення своеi мiзерноi власностi. Помiчники, якi, здаеться, не збиралися вдягатися, визирали з-пiд ковдр, тiшачи дiтей. Найбiльше Фрiда сумувала, ясна рiч, через втрату кавника, вона трохи заспокоiлася тiльки пiсля того, як К., щоб втiшити ii, пообiцяв вiдразу ж сходити до старости i попросити новий, який йому, ясна рiч, вiдразу ж дадуть. У сорочцi та нижнiй спiдницi Фрiда вийшла iз вiдгородженого закутка, щоб забрати хоча б ковдру i не дати iй забруднитися. Це iй вдалося, хоча вчителька, щоб налякати ii, безперестанку гримала лiнiйкою по столi. К. i Фрiда вдягнулися i взялися за помiчникiв, якi вiд усього, що сталося, були мов очманiлi, iх не лише доводилося примушувати вдягтися криками й стусанами, а частково i вбирати насилу. Коли нарештi всi були готовi, К. розподiлив роботу: помiчники мали принести дрова i розпалити в печi, але насамперед в iншому класi, звiдки ще слiд було сподiватися серйозних неприемностей, бо туди напевно вже прийшов учитель. Фрiда повинна була помити пiдлогу, К. – принести води й навести порядок, про снiданок наразi не йшлося. Щоб довiдатися про настрiй вчительки, К. вирiшив пiти на розвiдку, а всi решта повиннi були вийти слiдом, коли вiн iх покличе; таке рiшення вiн прийняв, по-перше, для того, щоб не зробити iхне становище ще гiршим дурнуватими витiвками помiчникiв, по-друге, з бажання вберегти Фрiду, бо вона була гонориста, а вiн – нi, вона була вразлива, вiн – нi, вона думала тiльки про невеличкi дрiбнi неприемностi, що траплялися зараз, а вiн думав про Варнаву i майбутне. Фрiда слухняно виконувала всi його розпорядження, не вiдводячи вiд нього погляду. Щойно вiн вийшов пiд гучний регiт дiтей, який iз цiеi митi вже не припинявся, вчителька вигукнула:

– Ну що, виспалися?

А коли К. не вiдреагував, бо це не було нiяке справжне питання, а пiшов просто до рукомийника, вчителька запитала:

– Що ви зробили з моею кiшечкою?

Велика, стара i груба кiшка лежала на столi, а вчителька уважно розглядала ii лапу, що виглядала трохи забитою. Отже, Фрiда таки мала рацiю, хоча кiшка й не стрибала на неi, бо навряд чи вона була ще здатна стрибати, але, напевно, несподiвано наштовхнувшись уночi на людей, злякалася iхньоi присутностi в будинку, що завжди був порожнiм, намагалася швидко сховатися i через цей незвичний для себе поспiх поранилася. К. намагався спокiйно пояснити це вчительцi, але ту цiкавив лише результат, i вона сказала:

– Так, так, ви ii поранили, ось iз чого починаеться ваше життя тут. Подивiться самi! – вона викликала К. на кафедру, показала йому лапу, але не встиг вiн отямитися, як вона провела кошачою лапою по його руцi. І хоча кiгтi були вже тупими, вчителька, не шкодуючи кiшку, так сильно притисла лапку до руки, що на шкiрi виступили кривавi смуги.

– А тепер iдiть працюйте, – нетерпляче наказала вона i знову нахилилася над кiшкою.

Фрiда, яка разом iз помiчниками спостерiгала за всiм iз-за гiмнастичних брусiв, скрикнула, побачивши кров. К. показав руку дiтям i сказав:

– Подивiться, це зробила менi зла i хитра кiшка.

Вiн сказав це загалом не для дiтей, чий крик i смiх уже став настiльки голосним, що не потребував додаткового стимулу чи приводу, i жодне слово не могло iх перекричати або заспокоiти. Але вчителька вiдреагувала на образу тiльки коротким поглядом через плече, продовжуючи займатися кiшкою, ii перша лють, очевидно, була заспокоена кривавим покаранням, тож К. покликав Фрiду з помiчниками, i робота почалася.

Коли К. винiс вiдро з брудною водою, принiс чистоi й почав замiтати пiдлогу, хлопчик вiком приблизно дванадцяти рокiв устав зi свого мiсця, пiдiйшов до К., доторкнувся до його руки i щось сказав, але його важко було почути в загальному гармидерi. Та раптом усе затихло, К. озирнувся. Настало те, чого всi боялися цiлий ранок. У дверях стояв учитель, у кожнiй руцi цей невисокий чоловiчок тримав за комiр по помiчниковi, мабуть, зловив iх за витяганням дров iз сарая. Вiн вигукнув добре поставленим голосом, наголошуючи на кожному словi:

– Хто посмiв уламатися до комори з дровами? Покажiть менi цього негiдника, я його роздушу!

Тодi Фрiда пiднялася з пiдлоги, яку мила бiля нiг учительки, подивилася на К., нiби набираючись сили, i сказала, зберiгаючи в голосi та поглядi рештки колишньоi впевненостi:

– Це я зробила, пане вчителю. Я не придумала нiчого кращого. Щоб розпалити вранцi печi в класах, потрiбно було вiдчинити сарай; йти до вас по ключ серед ночi я не наважилася, а мiй наречений був тодi в «Панському дворi» i мiг залишитися там на всю нiч, тож я мусила давати собi раду самостiйно. Якщо я зробила щось не так, то пробачте, будь ласка, мою недосвiдченiсть; наречений вже достатньо насварив мене, коли побачив, що я наробила. Вiн навiть заборонив розпалювати печi вранцi, бо вирiшив, що ви зачинили сарай для того, щоб кiмнати не грiли перед вашим приходом. Отже, те, що в класах холодно, – його провина, а те, що вламалися до сарая – моя.

– Хто зламав дверi? – запитав учитель помiчникiв, якi все ще марно намагалися вирватися з його рук.

– Вiн, – в один голос сказали помiчники i, щоб не залишалося жодних сумнiвiв, дружно показали на К.

Фрiда засмiялася, цей смiх виглядав ще переконливiше, нiж ii слова, i почала викручувати над вiдром ганчiрку, якою витирала пiдлогу, так, нiби ii пояснення було вичерпним, а сказане помiчниками – недолугим жартом. Лише коли вона знову опустилася на колiна, готова до подальшоi роботи, сказала:

– Нашi помiчники, – зовсiм як дiти, яким, попри дорослий вiк, ще треба ходити до школи. Увечерi я сама вiдчинила дверi сокирою, це було дуже просто, i я не кликала помiчникiв, вони б тiльки заважали. А коли вночi прийшов мiй наречений i вийшов на вулицю, щоб роздивитися скоене мною i спробувати вiдремонтувати дверi, помiчники пiшли за ним, – напевно, боялися залишатися тут самi, – побачили, як вiн ремонтуе поламанi дверi, i тепер стверджують, що зламав iх вiн, – це ж дiти.

Коли Фрiда говорила, помiчники невпинно хитали головами, знову показували на К. i намагалися жестами пояснити Фрiдi, що вона думае неправильно, але коли iм це не вдалося, вони врештi послухалися, зрозумiли слова Фрiди як наказ i не вiдповiдали на подальшi запитання вчителя.

– Отже, ви брехали, – сказав учитель, – чи щонайменше легковажно звинувачували шкiльного служку?

Вони продовжували мовчати, але iхне тремтiння й наляканi погляди свiдчили про вiдчуття провини.

– Тодi я вiдразу ж вас вiдшмагаю, – сказав учитель i послав одного з учнiв до сусiдньоi кiмнати за рiзками.

Але коли вiн пiдняв рiзки, Фрiда розпачливо вигукнула:

– Але ж вони говорили правду! – кинула ганчiрку до вiдра, аж вода розбризкалася, i заховалася в закутку за спортивними приладдями.

– Усi брешуть, – сказала вчителька, вона саме закiнчила перев’язувати лапу кiшцi, яка через свою повноту ледь-ледь помiщалася на колiнах господинi.

– Отже, залишаеться тiльки пан шкiльний прислужник, – сказав учитель, вiдштовхнув од себе помiчникiв i повернувся до К., який протягом усiеi попередньоi сцени стояв, спершись на мiтлу, i мовчки слухав. – Цей добродiй, який через свое боягузтво спокiйно спостерiгае, як iнших несправедливо звинувачують за його провини.

– Припустимо, – сказав К., помiтивши, що завдяки втручанню Фрiди перший напад гнiву у вчителя минувся i вiн пом’якшав. – Якби помiчникiв трохи вiдлупцювали, менi не було б iх дуже шкода; якщо iх десять разiв оминае заслужене покарання, можуть один раз постраждати незаслужено. Але i з огляду на все iнше я був би за те, якби ми з вами змогли оминути прямий конфлiкт, гадаю, ви також. Та оскiльки Фрiда принесла мене в жертву помiчникам, – тут К. зробив паузу, було чути, як у тишi за ковдрами схлипуе Фрiда, – то тепер ми мусимо з’ясувати ситуацiю до кiнця.

– Нечувано, – обурилася вчителька.

– Цiлком з вами згоден, панно Гiзо, – пiдтакнув учитель. – Вас, пане прислужнику, за таке шкiдництво ми, ясна рiч, вiдразу ж звiльняемо, вибiр покарання, яке ви неминуче отримаете, я залишаю за собою. А зараз ви разом зi всiма своiми манелями негайно вимiтайтеся звiдси. Це для нас буде справжнiм полегшенням, i урок нарештi зможе початися. Отож, миттю!

– Я не зрушуся з мiсця, – сказав К. – Ви – мiй безпосереднiй начальник, але не ви призначили мене на цю посаду, це зробив пан сiльський староста, i тiльки його звiльнення я вважатиму дiйсним. А вiн дав менi цю роботу не для того, щоб я замерз разом з усiма своiми людьми пiд школою, а щоб уникнути необдуманих вчинкiв з мого боку, як ви самi сказали. Мое звiльнення в запропонований вами спосiб цiлком суперечить його намiрам; i так я вважатиму доти, поки не почую протилежного з його вуст. До речi, якщо я не виконаю вашого легковажного наказу, це й вам пiде на користь.

– Отже, ви не виконаете? – запитав учитель.

К. похитав головою на знак заперечення.

– Подумайте добре, – сказав учитель. – Вашi рiшення не завжди найкращi; згадайте хоча б вчорашне пообiддя, коли ви вiдмовилися вiдповiдати на допитi.

– Чому ви зараз про це говорите? – запитав К.

– Тому що менi так хочеться, – вiдповiв учитель. – Востанне повторюю: геть звiдси!

Але коли й це не дало належного результату, вчитель пiдiйшов до кафедри й тихо порадився з учителькою. Вона сказала щось про полiцiю, але вiн вiдмовився од цiеi пропозицii. Урештi вчитель сказав дiтям перейти до iншого класу, де вiдбудеться спiльний для всiх урок. Така змiна звичного режиму сподобалася учням, i кiмната спорожнiла пiд веселий смiх i галас дiтлахiв, учителi вийшли останнiми. Гiза несла класний журнал, на якому розвалилася байдужа до всього кiшка. Учитель з радiстю залишив би кiшку, але натяк на це вчителька рiшуче вiдхилила, мотивуючи свое рiшення жорстокiстю К., тому через К. вчителю довелося терпiти ще й кiшку. Напевно, саме це i вплинуло на останнi сказанi ним при виходi слова:





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=45031963) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.