Книга - Шлях Богомола. Імператор повені

Шлях Богомола. Імператор повенi
Володимир Єшкiлев


Середина ІХ столiття. Схiдна Європа охоплена вiйнами. Праукраiнськi племена пiд тиском Хазарii та служителiв демонiчного божества, знаного пiд iм’ям Богомола, вiдступають на Захiд. Але й на землях iхньоi новоi батькiвщини – Прикарпаття – ворог не залишае iх у спокоi. З глибин вiкiв виринае мiстичний спадок магiв, що загрожуе всьому сущому. І Серединний свiт людей, i вищi свiти богiв завмерли у тривожному очiкуваннi. В цей буремний час у далекому гiрському городищi доля зводить героiв роману для того, щоб учергове змiнити хiд iсторii. Хоча подii, описанi у романi «Шлях Богомола», вiдбулись понад тисячолiття тому, iх вiдлуння ще й досi можна почути у легендах та переказах гiрських народiв, у шепотiннi вiтрiв на перевалах, у плескотi кришталевих карпатських джерел та водоспадiв.

Подii в романi «Імператор повенi» вiдбуваються на сiм столiть пiзнiше. Богиня Карна (мати Богомола) не полишае у спокоi наш свiт. Герой роману несподiвано для себе стае обраним воiном, якому судилося протистояти древнiй i могутнiй Викрадачцi Немовлят. Автор з тонкою iронiею змальовуе мандри героя свiтами. Адже хоча часи й змiнюються, проте злодiйський свiт на iм’я Опадло все ще десь поряд з нами.





Володимир Львович Єшкiлев

Шлях богомола

Імператор повенi





Шлях Богомола

роман про Бiлих хорватiв





0


[золотi зерна пам’ятi. замiсть вступу]


В перекладi з давнiх мов назва «Карпати» означае «стiна, перепона». Хоча це гiрське пасмо й не найвище на континентi, у клiматичному сенсi воно творить роздiловий кордон. Холоднi пiвнiчно-схiднi вiтри, що проносяться над великими рiвнинами мiж Льодовитим океаном, хребтами Уралу i Чорним морем, залiтають до карпатських ущелин i блукають туманними улоговинами, де згасае iхня крижана лють. Повiтрянi вали могутнiх циклонiв зачiпаються за гребнi карпатських верховин, роздирають свою хмарну плоть ребрами Бескидських скель, зупиняють бiг i сходять дощами на схiднi схили. Гiрська стiна впродовж кiлькох епох захищала – i захищае нинi – пiвденно-захiднi землi вiд арктичного холоду та зимових демонiв. Широкою дугою вона обгороджуе зiгрiтi сонцем рiвнини в середнiй течii Дунаю, де вiд початку iсторii вiдбувалось становлення рiльницьких цивiлiзацiй.

Там, де дуга Карпат видовжена на пiвнiчний захiд, у Схiдних Бескидах, люди замешкали вiд найдавнiших часiв. Ще до початку епохи вiвчарства вони заселяли печери бiля гiрських потокiв з чистою i смачною водою, збирали ягоди, полювали на зарослих буковими та хвойними лiсами карпатських схилах. Найпершi европейцi, кажуть генетики, були темношкiрими. Вони прийшли сюди ще за доби палеолiту, зберiгали вогонь у печерах i вклонялись духам плодючостi. Вiдтодi довгi вулканiчнi зими та льодовики кiлька разiв змушували людство вiдступати на пiвдень. Але нащадки тих, хто вижив, з берегiв теплих морiв знову вертались у карпатськi долини.

З часом змiнились i вигляд, i звичаi цих людей. Зi Сходу, обтяженi худобою i пошуками безпечного притулку, гнанi невiдступним жахом, прийшли племена свiтлошкiрих сонцепоклонникiв. Човни iхнiх снiв пливли кривавими рiками, а спини обпiкав пекельний погляд безiменного бога-демона. Їхнi волхви ревно молились бiля джерел, порозумiлись з гiрськими Силами, поставили у потаемних мiсцях своi вiвтарi i запалили над ними вогнянi Кола Сварги. Волхви вiдганяли вiд гiрських долин страхiття, що переслiдувало iх на втраченiй батькiвщинi i йшло за ними степами. Вони побожно приносили людськi жертви, а гордi вождi сонцепоклонникiв мрiяли про багатшi краi, тепле море i ширшi пасовиська.

На iсторичну арену мешканцi гiрського краю уперше вийшли в лавах кельтських завойовникiв. Сталося це у третьому столiттi до нашоi ери. Наче снiгова лавина, кельтськi племена галлiв увiрвались до Еллади та Малоi Азii, хитнули монархii спадкоемцiв свiтодержця Олександра, закарбували свое енергiйне варварство на скрижалях iсторичних анналiв i розчинились у пiвденному багатолюддi. Пiзнiше карпатських горян побачили у складi простороi Дакiйськоi держави. Саме тодi у Бескидах змiцнилась у владi могутня колегiя жерцiв, служителiв грiзних богiв. В античних джерелах з’являються згадки про кревне фракiйцям, гетам i дакам плем’я карпiв. Дехто з древнiх вважав, що саме карпи дали назву горам.

Певно, саме у цi часи основою тубiльного господарства стае лiтнiй випас овець на багатих травами гiрських плато – карпатських полонинах. Сезонне скотарство дало фракiйським племенам сталий прибуток. Населення краю зросло, пожвавiшала торгiвля на шляхах зi сходу на захiд. На гiрських перевалах виникли засiки i замки, котрi захищали торговi валки вiд розбiйникiв, давали прихисток вiд непогоди. Їхнi власники брали з купцiв перевiзне мито i заможнiстю змагались з жерцями.

Римськi лiтописи, що оповiдають про походи iмператора Траяна проти дакiв (101–107 роки нашоi ери), пiдтверджують, що за часiв Буревiста i Децебала, великих володарiв Дакii, карпатськi жрецькi колегii мали значний вплив на полiтику племiнних вождiв у Трансiльванii та в пiвденних Придунайських землях. Можливо, саме карпатськi служителi Батька Сонця послали Траяну того велетенського гриба з таемничими i загрозливими знаками, про який згадуе у своiй «Історii» Корнелiй Тацит. Навченi жрецького мистецтва доньки волхвiв стають дружинами володарiв i впливають на полiтику царств. Через багато столiть цю гаремну традицiю пiдхоплять дружина Ярослава Осмомисла – вiдьма Настя з Чагрова – i легендарна султанша Роксолана.

Керованi жерцями племена карпiв вартували на стратегiчних перевалах, що сполучали пiвнiчнi схiдноевропейськi рiвнини з дунайськими та балканськими провiнцiями Римськоi iмперii. Але найважливiшим було те, що за часiв iмперськоi смути в руках жрецьких колегiй опинились розташованi пiвденнiше золотi та залiзнi рудники, що приносили власникам величезнi прибутки. Яскравiше запалали Кола Сварги, небаченi за числом i цiннiстю жертви лягли на вiвтарi Батька Сонця та решти суворих небесних божеств.

Вiд тоi величноi доби залишились руiни численних святилищ, серед яких мегалiтичнi пам’ятники у Бубнищi, Завоелах та на схилi гори Терношори. У секретних, ревниво збережених вiд чужих очей, мiсцях, де кордони помiж свiтами нечiткi й проникнi, кельтськi та фракiйськi волхви черпали Силу для своiх ритуалiв. Сюди з потойбiччя вони викликали могутнiх духiв i самi мандрували забороненими стежками. В цих справах жерцям допомагали волхвиннi зiлля з трав i грибiв. Тепер, пiсля тисячi лiт запустiння, вже важко вiдрiзнити сакральнi мегалiти вiд диких скель, але археологи знаходять солярнi символи, характернi для культових споруд сонцепоклонникiв. У скельних лiнiях i контурах при бажаннi можна побачити драконiв i левiв, змiй i ведмедiв. Мiстики ж i досi шукають на руiнах капищ «портали», крiзь якi волхви потрапляли до iнших вимiрiв та часiв.

Уже на початку нашоi ери фракiйська цивiлiзацiя почала занепадати. Карпи у 297 роцi зазнають поразки вiд легiонiв iмператора Гая Валерiя Дiоклетiана, який додав до своiх титулiв трiумфальну формулу Carpicus Maximus. Передовi загони переможцiв перейшли через Бескиди й досягли Днiстровського каньйону в тiй його частинi, де сьогоднi можемо бачити руiну збудованоi набагато пiзнiше Раковецькоi вежi. Ймовiрно, що римляни, з властивою iм енергiею та послiдовнiстю, винищили центри тубiльного опору – замки та святилища. На карпатських перевалах вони залишили своi дозорнi укрiплення. З того часу згадки про могутнiх чаклунiв – волостелинiв гiрського краю – зникають з лiтописiв.

Невдовзi пiсля вiдходу римлян на пiвдень (у четвертому столiттi) до Карпатських хребтiв пiдступають зi сходу сармати, а з пiвночi – готи i слов’яни. Серед останнiх були й протохорватськi племена. Одне з них, яке залишилось в iсторii пiд iм’ям Бiлих хорватiв, перед загибеллю пустило гiрську родову гiлку, змiшалось iз залишками древнiх мешканцiв Бескидiв й дало початок теперiшньому етносу бойкiв. Народна пам’ять верховинцiв майже не зберегла легенд i переказiв тiеi доби. Лише далекi вiдзвуки хорватського родового джерела дiйшли до нас в елементах одягу i побуту, у прислiв’ях, пiснях та помiчних примовляннях.

Доленоснi подii вiдбулись у другiй половинi IX столiття. Ще до того як угорцi на чолi з Арпадом Великим у 895 роцi перейшли Верецький перевал, а уличi з тиверцями, тiкаючи вiд степових орд, переселились на береги Днiстра, тут почала формуватись нова самобутня народнiсть, котра, серед iншого, увiбрала до своеi традицii мiстичний спадок древнiх жерцiв. Вiдомi нам лiтописи не мiстять детального опису тих подiй, але дещо таки пiддаеться художнiй реконструкцii. Адже древнi легенди i перекази зберiгають i переносять через темнi болота i пустелi часу золотi зерна пам’ятi.




1



[року вiсiмсот п’ятдесят четвертого за ромейським численням, у двiстi вiсiмдесят шосте лiто вiд кагана аварського Бояна, у сто сiмнадцяте лiто вiд походу арабського полководця Мервана до Хазарii i Нижнього Дону, де його армiя полонила двадцять тисяч слов’янських сiмей, у п’ятдесят п’яте лiто вiд поразки маркграфа Ерiха пiд Ловраном,[1 - У битвi пiд Ловраном (799 рiк) балканськi хорвати розбили вiйська франкiв, якi послав проти них iмператор Карл Великий.] через шiсть рокiв пiсля битви при Трояновому городищi]







1.1


Лише дiтваки думають, що границю помiж просто старим i прадавнiм лiсом можна побачити тими очима, яким боги поклали клiпати поряд з носом. Насправдi зоровi отвори для правдивого бачення не годяться. Тiльки заросле предкове око одразу помiчае, що отой могутнiй, наче сплетений з велетенських полозiв, дуб – буденне дерево, а сусiднiй з ним й нiбито рiдний – розкидистий та жилавий крем’язень – вже не просто рослина, але правдивий воiн коренистого вiйська, що вiд часiв незапам’ятних тримае оборону у задушливих глибинах пущi. Там, де ловiння звiрiв закляте, а стежки присягли щезникам.

Могитич Лобас побачив священний кордон, обiгнувши вкритий ялiвцем та бадильною поростю пагорб. Над перенiссям нiби щось захололо. Пiд шкiрою, а може, й глибше. І буденний зiр вiдiзвався: на сонячну полудневу днину набiгла сиза тiнь. Лобас зiстрибнув з воза на праву ногу, склав пальцi сваргою, пошепки згадав небодержця Хорса, налигачем зупинив волiв.

Широка звiриняча – а може, й мисливська – стежина тут рiзко сходила на прогин у травi, зникала пiд голим i грiзним, наче занесеним для ударiв, гiлляччям.

Границя чар-лiсу. Межа предвiчноi пущi.

– Кiпок-позiрок, цур на сухе врок… – замурмотiв могитич ухильне закляття i ступив пiд хмару високоi комашнi, що зависла мiж деревами. Хмара вiдповiла гудiнням й наче пiднеслася до пишних крон. Сиза мара вiдстрибнула в лiсовi надра.

– Дякую тобi, Хорсе. – Лобас зрозумiв нагле пiднесення комашнi як ясний дозвiл зайти пiд покров святих дерев, що бачили свiтанок богiв.

Вiн рушив спочатку навмання, а потiм надибав ручай i почав рахувати кроки. На другiй сотнi повернув за сонцем й став дертися крутосхилом, вкритим панциром багаторiчноi мертвоi глицi. Святi дерева тут стояли немов колони в молитовних печерах – рiвнi, мовчазнi, вкритi синiми нароснями i блискучим слизом. Темрява спочатку густiшала, вiдтак крiзь листя знов продерлися сонячнi променi.

Начальний жрець Волх, котрий послав Лобаса до пралiсу, не збрехав. На лисому тiм’i лiсовоi гори стояло капище. Таке древне й занедбане, що кам’яного бога й не видно було за густим рослинним плетiнням. Воно iжачилося колючками та широким дiрявим листям. Подiбну порость Лобас бачив уперше. Так само як i листоподiбних комах, що ворушили вусиками серед колючок. Вiн обiгнув напiвгнилу огорожу з козячими черепами на палях, рушив до стовпа. Але Вищi не допустили його до кам’яного бога, послали знак. Пiд пiдошвою тихо хруснуло. Могитич подивився пiд ноги й побачив, що кам’яного бога оточуе коло дрiбних почорнiлих кiсток. Досвiдчене Лобасове око зауважило, що серед цих уламкiв е й людськi.

Вiн обережно, з охоронними примовками, зiйшов з кiстяного кола, обiйшов кам’яного бога з пiвдня i помiтив крихiтну божницю. Такоi вiн ще не бачив. Закаляна птахами, збита з грубих почорнiлих колод землянка. Їi дашкiв коник пiдносився над жертвенним током ледь на два лiктi. З кониковоi пащi стирчали жовтi людськi зуби. До пiдземноi рiзьбленоi дверi вели не сiм, як у всiх схiдних та пiвнiчних божницях, а лише п’ять сходинок.

– Їжачi боги! – прошепотiв Лобас. – П’ять крокiвок! Це ж Пекова божниця, най менi цур…

Лобас зрозумiв. Волх не попередив його навмисно. Якби могитич взнав, що треба йти по завiт до божницi злодiйного i насмiшкуватого Пека, вiдмовився б. Такi завiти надто дорого коштують. Проте Лобас не озлився на Волха. Тепер, коли iхнiй рiд прийшов на чужi землi, рiднi боги ображено закрилися у своiх Силах. Розiрвали вiковi завiти з родами-невдахами. Забрали з рiллi i випасiв свою благодать. Мовчать i хворiють, зраненi втечею дiтей своiх з отчого шматка свiту.

Тут, на вологому заходi Хорсових земель, води i каменi живили Сили iнших богiв. Треба було знайти того з них, який би знав iхнiй рiд й водночас був би сильним i владним у захiдних землях. Наразi найближчим з таких виявився Пек Блудень. Неприемний, небажаний i шкiдливий спiврозмовник для кожного з двiчi народжених могитичiв Бiлого племенi. А що робити? Без сильного заступника роди не виживуть. Є питання, без вiдповiдi на якi родичi не матимуть анi спокою, анi впевненостi у пробуваннi на нових землях. А божок не вiдповiдатиме й не допомагатиме без завiту з ним i жертв, тим завiтом зумовлених.

Тяжко зiтхнувши i тричi примовивши, Лобас зiйшов до входу в божницю, прочинив дверi. На них вiн побачив рiзьбленi зображення оленiв i плетеного кола. Але того, що давнi жерцi накреслили в колi, могитич не змiг розiбрати. Риси i черки вхiдного закляття стерлися вiд часу, або ж (i таким припущенням не вартувало нехтувати) були кимось стертi навмисно. Лобас прошепотiв принагiдне звертання до Пека, назвавши його – вперше за все свое жрецьке життя – батьком роду. Й тiльки пiсля цього переступив через порiг.

У божницi тхнуло гниллю. Пекiв камiнь на вiвтарi був таким, яким йому й пасувало бути, – чорним, довгастим, гладеньким, подiбним до зведеного для дii джерела чоловiчоi сили. Хтось залишив бiля каменя пiдношення – нiж з красивою кiстяною ручкою, золоту фiбулу у виглядi троянди, срiбну монету давнього ромейського карбу. А ще Лобас побачив там небуденну магицю. Засохлу руку з пальцями, розчепiреними й прикрашеними перснями.

Вони привернули могитичеву увагу. Вiн дещо знався на високих посвятах й вiдразу впiзнав знаки на перснях. На Пековий вiвтар хтось поклав руку мага з далекоi землi, що називалась Мiсром.[2 - Мiср – древня назва Єгипту.] Хрестик з петелькою на золотому перснi був давнiм знаком тамтешнiх сонцесповiдникiв. Могутнi волхви давнини, що вмiли виходити з власного тiла, незримо мандрували пустелями Мiсру. Набиралися мудростi. Нинi ж подiбнi виправи вiдносили до недосяжного.

«Далеко ж тебе занесло!» – вiддав належне магицi Лобас. За життя ця рука належала посвяченому.

Вiн зняв з шиi намисто. Коштовне, з червоних агатiв-лалiв та золотих хазарських злиткiв. Обережно розташував його поряд з ножем i рукою. Вiдтак став на колiна перед Пековим каменем, узяв до рота кiлька дрiбних шматкiв волхвинного гриба. Поклав праву руку на камiнь. Почав повiльно, дуже повiльно i зосереджено, перетирати iх кореневими зубами. Вiдтак, утримуючи в ротi грибну жуйку, ковтнув зi шкiряноi фляги настоянки з тирличу та кореня оману. Отрута звично обпекла горло. Могитич заплющив очi й знову заходився жувати гриб. Щелепи рухалися, наче жорна. Повiльнi невмолимi жорна. Подумки Лобас викликав образ колоди, перекинутоi через ущелину. За ущелиною уявив непроглядне i темне пасмо туману. Замурмотiв примовки. Невiдомо, скiльки часу минуло, аж поки той туман з уявного став справжнiм. Живим i гiрким, як корiнь оману.

Минув невизначеноi тривалостi уривок з вiчного.

Навколо колоди з’явилося й наповнилось свiтловою могуттю зеленкувате сяйво. Могитич очiкував, що Пек вийде до нього з гiркого туману, але норовистий божок усе втнув за своiм поконом. В колоди виросли рисячi очi, зморгнули i втупилися в Лобаса.

– Привiт, жерче.

– Й тобi привiт, отче Блудню.

– Вiдколи ж я вам отець?

– Просимо тебе про батькiвство та дорожню опiку, бо ж осиротiли роди нашi у мандрах.

– Вигнали вас, так.

– Вiд дальнiх земель хазарських прийшли сповiдники Богомола i подолали нас не мечами, а страшними своiми вроками. Мусили ми кинути дiдiвську рiллю, божницi i житла. Мусили вiдступити на захiд. Пiд твiй благий покров, отче. Скажи, чим саме маемо тобi офiрувати.

– Ти саме про це хотiв запитати, жерче?

У Пековому голосi могитичу почулося знущальне.

– Так. Й ще одне.

– Запитуй. – Очi ожилоi колоди налилися пурпуровим свiтлом.

– Чи й далi переслiдуватимуть нас служительки Богомола?

– Зупинiться у цих лiсах. Матимете сiм рокiв ситого спокою. В цi роки вiддаватимете менi одного хлопця з роду Тура на вершинi лiта й одну незайманку з роду Куни перед снiгом. А з восьмого року, якщо свiт не перевернеться, братиму утричi. Таким буду вам батьком та дорожнiм опiкуном, сiромахи.

– А Богомол?

– Хапатиме здобич на сходi та близь теплого моря.

– Нас не зачепить?

– Не допущу.

– Чого нам боятися?

– Срiбного волосся.

– ?… – запитання, немов нестерпне згущення отрути, пiдступило до горла. Але вимовити його Лобас не подужав. Замiсть слiв з рота хлинуло блювотиння.

Очi в колоди згасли, змеркло зелене сяйво. Могитич випiрнув у непроглядно темний свiт.

«Вже нiч», – зрозумiв вiн.

– Срiбного волосся! – прошепотiла над його лiвим вухом смердюча темрява.




1.2


Отець-екдiк[3 - Екдiк – посадова особа у вiзантiйському церковному судi.] майже впритул наблизив сувiй до свого гачкуватого носа, короткозоро примружився i зачитав уголос, спотикаючись на назвах:

– Як кажуть Езiди, преславнi мудрецi Мервськi, справжне, прадавне iм’я ii «сурра», а таемнi iмена наступнi: «народжений кiновар’ю», «вода кiноварi», «той, що простромлюе», «надрухомий», «свое сiм’я», «синя коштовнiсть», «залiзна паморозь неба», «водяний кiнь»… Як сiе розумiти, псаломниче?

– Маю чин диякона, а не псаломщика, – вирiшив затятись Феодор. Нехай собi бiсяться. Зрештою, вже немае чого втрачати.

– Як розумiти, питаю, оцю твою писанину? – отець-екдiк бридливо, наче отруйного павука, вiдкинув од себе сувiй.

– А той, що простромлюе? – втрутився у допит соборний нотарiй. – Певно, мова йде про якесь знаряддя? А це раптом не чортяче соромiцьке причандалля?

– Це одне з прихованих iмен субстанцii, вiдомоi вам, отче, як ртуть або живе срiбло. – Феодор скосив очi в бiк нотаря, що недружньо глипав на нього з-пiд сивих кущастих брiв. – Ртуть, до слова, е у тiй червонiй коломазi, котрою ви, отче, щовечора мастите собi колiна.

– Як? Що ти таке… До чого тут моя мазь? – сiпнувся нотарiй.

– Нi до чого, отче, – вiдмахнувся отець-екдiк. – Пусте. Вiн хоче спровокувати вас на суперечку. Хоче, щоби ми отут з ним диспутували, щоби достойнi люди вчитувались у ту його писанину, прикладали до неi свiй розум, переконували його, умовляли. А вiн буде впиратися, гордувати, викручуватись, доводити свое. Бачу я, отче, що черв’як сей вважае себе за когось небуденного. Сам е нiкчемним, е прахом пiднiжним, поганкою плюгавою, трунком гнiйним, а хоче – бач! – уваги вiд вищих за себе. Проте, отче, я не помiтив тут жодноi пiдстави для диспуту. Жоднiсiнькоi. Менi все зрозумiло.

– Чорнокнижництво, так! – кущастi брови зiйшлися над бородавкою, що прикрашала перенiсся нотаря. Та була здоровенною, зморшкуватою, майже чорною. Завдяки цiй потворнiй стигмi нотарiй отримав вiд пересмiшникiв назвисько Пекельноi Гулi.

– Явне чорнокнижництво, достойне найсуворiшоi кари, – пiдсумував отець-екдiк. – Владичний суд зберемо у середу. Передбачаю: довгоi розмови там не буде.

– Згiдно з Дванадцятим правилом Карфагенського собору, чинного диякона можуть судити лише в присутностi трьох архiереев, – Феодор майже прокричав канонiчну заувагу, щоби чули владичнi писарчуки та референтарii у сусiднiй залi. – А згiдно з Шостим правилом святителя Феофiла, клiрика можна судити лише пiсля ретельного та доброзичливого розслiдування. А ще: апостол Якiв каже, що «милосердя понад суд».[4 - Послання Св. ап. Якова 2:13.]

– Маеш у головi, хробаче, мiшанину з невiгластва та нахабства, – посмiхнувся на цей вiдчайдушний демарш отець-екдiк. – Нiхто заради псаломщика, що впав у поганство, збирати соборiв i синклiтiв не буде. Завелика честь. А святий апостол писав не про таких, як ти, а про добрих овець череди Христовоi. Шосте ж правило Феофiла, владики Олександрiйського, стосуеться лише вищих достойникiв Церкви. А не якогось приблудного дрантя… Замкнiть його i наглядайте за ним твердо, – наказав вiн здоровенним причетникам, що пильнували за спиною диякона.



Замкнули Феодора до мокрого льоху, де вiд травневих злив не сходила смердюча вода. Диякон, аби не занапастити нiг, залiз на кам’яну поличку для дiжок. І там склав компанiю численнiй щурячiй родинi. Хвостатим мешканцям пiдземелля сподобався теплий прибулець, одне щурисько залiзло йому на плече й терлося бiля вуха.

Вiн ледь забувся серед полохливих сновидiнь, коли зазнав брутального пробудження. Воiни, вiд яких тхнуло дьогтем, залiзом i потом, мовчки витягнули Феодора з льоху, спритно зв’язали, закинули на кобилу й кудись повезли. Ганчiрка, що нею обмотали голову дияконовi, не давала подивитись навколо. Ребра нили, руки-ноги терпли, кожний крок коняки вiдбивався гострим болем у животi. Їхали довго. Коли Феодора знову поставили на землю, вiн не втримався вiд блювоти. Воiни дiловито обтерли йому обличчя i бороду, потягнули диякона пiд темне склепiння.

«Монастир? Замок? Помiстя?» – Феодор губився у здогадках. Тим часом його затягнули до просторого кам’яного покою, освiтленого смолоскипами, поставили на колiна. Пiд тесаною аркою, на високому крiслi, сидiв знатний вiйськовий муж. До його панцирних наплiчникiв майстри приторочили срiбнi лев’ячi голови з рубiновими очима. До них срiбними ж кiльцями було зачеплено масивного золотого ланцюга, що замикався застiбкою з двоголовим орлом. Меч у сплетених з ременiв пiхвах лежав на його колiнах. Широке, захмарене втомою обличчя прикрашали шрами. Свiтлi очi дивилися суворо.

Феодор упiзнав його, хоча до цього бачив лише здалеку. Магiстр Леонтiй займав найвищу у прикордонному краi посаду стратега. Імператор доручив йому всi вiйська Мiзii та прилеглих фем.[5 - Мiзiя – вiзантiйська провiнцiя, яка у IX столiттi знаходилась на пiвднi сучасноi Болгарii. Феми – прикордоннi областi Вiзантiйськоi iмперii, керованi вiйськово-феодальною адмiнiстрацiею.] Якби не бiль у всьому тiлi, диякон здивувався б.

– Так, значить, це ти Феодор, син Смбата Бакунi. – Стратег не питав, лише означував iм’я особи, поставленоi перед його очима.

– До ваших послуг, найсвiтлiший, – прохрипiв диякон.

– Монахи кажуть, що ти чорнокнижник.

– Брешуть, найсвiтлiший. Я диякон церкви Святоi Ірини, а ще знаюся на лiкуваннi.

– Бачу, що не маеш страху винуватити у брехнi вчених i поважних клiрикiв.

– Правда страхiв не вiдае, найсвiтлiший.

– Правда в кожного своя.

– Проте не кожна дерзае волати до неба.

– Високо мiтиш, – похмуро всмiхнувся стратег.

– Не маю тих грiхiв тяжких, що до землi пригинають.

– Та за кого ти себе маеш, рабе?

– За мандрiвника свiту Божого, найсвiтлiший.

– Пройдисвiт, значить.

– Сказано у «Славнi Давида-царя»: з Богом моiм зiйду на мур, пiду шляхом непорочним.[6 - Феодор неточно цитуе Старий Заповiт (2 Сам. 22.30–31) – «Завдяки Тобi пробиваю я вал, завдяки своему Боговi перескакую мур. Шлях Господа непорочний…».]

– Чиiм iм’ям лiкуеш? – несподiвано змiнив напрям допиту Леонтiй. – Кажи правдиво, не блуди словесами.

– Що? Яке iм’я? – не зрозумiв Феодор. У нього знову запаморочилось у головi, вiн ледь не забруднив пiдлогу перед магiстровим крiслом.

– В iм’я котрого з богiв, питаю?

– Іменем Христовим. – Диякон закашлявся, тамуючи блювотний позив. – Я не чорнокнижник, не поганин. Я добрий християнин. Обмовили мене.

– Не бреши менi, чоловiче. Я не монах, жалю не маю. Я вогнем i каленим залiзом з тебе правду витягну, – пообiцяв стратег, а його воiн за волосся вiдтягнув назад голову Феодора. Тепер Леонтiй дивився йому просто в вiчi. Погляд стратега – прозоро-холодний, вивчаючий – немов тупим баранячим рогом дотискав диякона. Феодор вiдчув незахищенiсть власноi шиi. Шкiра на борлаку напнулась, стала тонкою-тонкою, наче грань помiж вiдчаем i сподiванням. Якась холодна волога – мабуть, пiт переляку – неквапно сповзала нею пiд брудну сорочку. Диякону цей бруд раптом став нестерпним. Вiн на мить здивувався недоречному, несвоечасному обридженню, яке протиснулось мiж колючими стiнами страху. Як не дивно, не страх, а саме це вiдчуття бруду на тiлi виштовхнуло з Феодора плаксивi звуки виправдання.

– Істинно кажу, найсвiтлiший: не закляттями бiсiвськими, а Христовим iменем вивертаю недуги з плотi. – Слова виходили загорнутими у схлипи, куцими, без закiнчень, бо повiтря ледь пролiзало крiзь натягнуте i забите слизом Феодорове горло. – Обмовили, обмовили мене чорноротi заздрiсники, вмiння моi владичним людям поперек життя стали.

– Якi саме вмiння?

– Помiчнi.

– А може, чаклунськi? – Погляд стратега немов випiкав Феодоровi мозок.

– Без того лiкую, – не вiдвiв вiн очей, витримав.

– Чим доведеш?

– Присягну на хрестi.

– Того мало. Я не одного з тих поган бачив, котрi кривдно на хрестi присягали.

– Якщо е тут хворий, iменем Христовим вилiкую його.

– Добре, – кивнув Леонтiй, вiдводячи свiй таранний погляд вiд обличчя допитуваного. – Вiдведiть його до Скавра, нехай полiкуе. А ви будете дивитись, як i що робить. І головне: чи Христовим iменем лiкуе.

– Ведiть мене, ведiть, – хрипнув Феодор. – Усе зроблю праведно.

Його знову пiдхопили попiд пахви, пiдвели, потягнули довгим коридором, потiм через посипаний пiском двiр, до дерев’яноi прибудови. Там на сiнi лежав чоловiк в одязi челядника. Його лихоманило, безтямнi очi дивились за межi свiту.

Феодора звiльнили вiд мотузок i сказали: «Лiкуй!»

Диякон зачекав кiлька хвилин, поки вiдновився кровоток у його занiмiлих кiнцiвках, i швидко обмацав хворого. У того були сильний жар i прискорене серцебиття, проте живiт не роздувся, не затвердiв, i кровi на штанах челядника не знайшлось. Феодор намацав джерело болю у правому боцi пiд ребрами, хворий застогнав. Для певностi диякон умовив одного з воiнiв ножем розчепити зуби челядниковi, оглянув його язик. Той був сухим i вкритим бiлою осугою.

«Кишкова гноячка, – подумки визначив Феодор. – Таке я вже бачив i у книгах читав».[7 - Кишкова гноячка – одна з численних середньовiчних назв апендициту.]

Вiн вголос проказав молитву святого Агапiта на одужання немiчних i попросив воiнiв принести теплоi води.

– Вода у колодязi, – сказали йому, – вогонь на кухнi. Колодязь посеред двору. А кухня за двадцять крокiв. Сам пiдiгрiеш i принесеш.

«Значить, менi дозволяють ходити помiстям, – зрозумiв диякон. – Це добрий, дуже добрий знак! Може, й вийде вигребти з погибельноi ями. Тепер головне, щоби з гноячки болящого раба Божого Скавра гнiй вийшов не в брюхо, а природним руслом».



За три доби, проти ночi, його покликали до стратега. Цього разу все вiдбувалось iнакше. Леонтiй прийняв Феодора у затишнiй кiмнатi, встеленiй кiлiкiйськими та iсфаганськими килимами. Вони вкривали i пiдлогу, i стiни кiмнати. Дiвчина у прозорiй тунiцi грала на кiфарi, а глечики з винами й миски з наiдками щiльно вкривали поверхню низького стола.

Свiчки на срiбних поставцях горiли рiвно, заливаючи килими, стiл i кiфаристку теплим свiтлом. Лише володаря цього простору тепле свiтло майже не зачiпало, залишаючи його у напiвмороцi. Можливо, свiтло боялось торкнутись Леонтiя, можливо, сам полководець, за прикладом давнiх магiв, умiв оточувати себе темрявою. Диякона здивувала ця несправнiсть зi свiтлом, проте способу прояснити ii не передбачалось.

Стратег пив вино напiвлежачи, за римським звичаем. У вирiзi вiсоновоi сорочки була видна його широка грудь. Феодор зауважив татуйованi хрести, що, наче кiльця пекторалi, трьома вервицями оточували шию Леонтiя. Такi чорнi хрести Феодор бачив на тiлах iсаврiйських i пафлагонських найманцiв, що приходили до храмовоi лiчницi. Кожен з хрестiв позначав убитого воiна. В деяких шереги смертних знакiв доходили аж до черева.

– Маю до тебе питання, Макарiю, – звернувся до диякона стратег.

– Мене, найсвiтлiший, охрестили Феодором.

– Феодор помер. Житиме Макарiй.

– Чи дозволено запитати, що трапилось з дияконом Феодором? – пiсля хвилинного мовчання поцiкавився перехрещений.

– Пiдозрюваний у чорнокнижництвi та планетництвi Феодор вiдкинув копита у в’язницi i пiшов на суд Божий. Опiвднi вiдспiвали.

– А я?

– А ти тепер мiй раб, i пiдозр на тобi нема. Ось так, Макарiю… – Стратег перехопив погляд, кинутий колишнiм Феодором на кiфаристку. – Вона нiчого не чуе, iй вуха залито воском.

«А як тодi вона грае?» – подумки здивувався тепер уже Макарiй.

Леонтiй немов почув:

– У мене вправнi раби, – сказав i зi смаком приклався до чашi. – Багато чого вмiють… Випий вина, чоловiче, воно iз самого Кiпру. Солодке. Сiдай до столу, не бiйся.

Макарiй обережно, аби не зачепити дорогого посуду, присiв на подушки навпроти Леонтiя. Аромати вишуканих страв заповзли до його носа i зростили число бажань. Стратег власноручно налив до його келиха темного, як кров, вина.

Вiн зачекав, поки новий раб побачить пияцьке побажання, нашкрябане на днi келиха, поки струсить з куцоi бороди пролитi краплi, вирiвняе збите винним духом i довгим ковтком дихання. Вiдтак спитав:

– Смачне в мене вино?

– Так, найсвiтлiший. Солодке й густе, зi староi й благословенноi Богом лози.

– Любиш життевi радощi?

– Не без того.

– Бачу, що не сподобився ти твердостi у духовному покликаннi. – Стратег вiдкинувся на подушки i весело дивився на колишнього клiрика.

– Людина, за словами праведних, есмь iстота недосконала, приречена на земнi спокуси.

– А що знаеш про смерть?

– Що ii Божим творiнням не оминути.

– Куце твое знання, рабе.

– У Писаннi сказано про двi смертi. Є перша смерть, неостаточна. І е друга, остаточна, якоi не пiзнають лише тi, хто воскрес для тисячолiтнього Христового царства.[8 - Див: Об’явл. 20:6.] Перша смерть е вмиранням тiла, друга е припиненням буття грiшникiв, безповоротною погибеллю у вiчнiй скорботi та у вогненному озерi. Давнi юдеi також знали про другу смерть, яку розумiли як виключення з воскресiння, залишення у гробах та пiддання прокляттю вiчному…

– Досить, – зупинив його Леонтiй. – У Писаннi ти начитаний, бачу. Проте мене цiкавить лише перша смерть, тiлесна. Точнiше, я хочу знати, як вiд неi тiкати.

«Ось iще один iз тих, хто прагне безсмертя земного паче життя вiчного, – подумки посмiхнувся Макарiй. – Зрештою, Мефодiй Патарський не вiдносив безсмертя до зла».[9 - Мефодiй Патарський. Про воскресiння, проти Орiгена, 22.] Вголос сказав:

– Нiкому ще, найсвiтлiший, не вдалось здобути безсмертя до виповнення часiв.

– Менi, рабе, безсмертя без потреби, – стратег зробив добрячий ковток, закусив копченим вугром. – Менi потрiбне довге життя. Мiй первiсток народився минулого року, а менi вже за шiстдесят. Якщо помру до того, як вiн змужнiе, його вб’ють i рiд мiй згасне. Прагну довголiттям захистити сiм’я свое вiд численних ворогiв, у свiтi сущих. Казали менi, що з лiкарiв ти найкращий. От i Скавра ти щасливо полiкував, хоча всi тутешнi травники i чаклуни йому неминучу смерть провiстили i мене в нiй запевнили. Якщо зможеш продовжити моi роки, зроблю тебе багатим. Що скажеш?

– Є рiзнi способи продовжити життя. Знаю трави, що вичищають тiлеснi гумори[10 - Гумори – згiдно з уявленнями середньовiчноi медицини i згiдно з ученням давньогрецького лiкаря Галена у тiлi людини перемiшувалися у рiзних пропорцiях чотири гумори: флегма, кров, чорна жовч i жовта жовч.] i зупиняють занепад плотi. Вербена е сильною рослиною для означеноi цiлi. Просвiрник, полин, листя папоротi, чорну бузину i траву епископа[11 - Трава епископа – буковиця.] використовують для продовження лiт мужеських, також корiнь пiсковий та корiнь святого Онуфрiя, що його степовi варвари називають калганом…

– Ти не перший, рабе, з ким я про це веду бесiду, – перервав потiк ерудицii Леонтiй. – І не вперше чую назви цих рослин. Тинктуру з Онуфрiевого кореня п’ю бiльше року, вiдвари з листя чорноi бузини вживаю. Але цi засоби не дають впевненостi у довголiттi, лише сприяють йому. Менi ж i синовi моему потрiбна певнiсть.

– Мiж смертними певностi нема. Певнiсть тримае у руцi своiй Всевишнiй.

– Це ти, рабе, кажеш про певнiсть для царств i народiв. А моя певнiсть криеться не в руцi Божiй, а в рослинi, про яку тобi мае бути вiдомо. Їi немае у наших травникiв, бо вона рiдкiсна. Росте вона лише в землях аварських, на горi Евне.[12 - В грецькiй мовi слово «евне» мае багато значень: лiгво, гнiздо, шлюбне ложе, якiр, могила.] Охороняють ii войовничi жерцi.

– Золотий корiнь? – припустив Макарiй.

– Нi, не вгадав, не золотий корiнь.

– Не вiдаю, про що кажеш, найсвiтлiший, – пiсля напружених роздумiв мовив лiкар.

– Про гриб Калокирика. Чув про нього?

– Це неiснуючий гриб, найсвiтлiший. Премудрий травник Пасхалiй нiчого не пише про нього.

– Нi, рабе, гриб iснуе. Всупереч усiм вашим писанням. Дам тобi секретну книгу, де написано про нього. Справжню книгу, в давнi часи складену. Тодi люди мудрiшi були, теперiшнiм пасхалiям до них далеко. Володарям кiмерiйцiв, болгарським архонтам i жерцям iхнiм гриб Калокирика помагав знаменито. Шiсть рокiв тому помер отаман пiвнiчних горцiв, що дожив до ста двадцяти рокiв. До самiсiнькоi межi вiку, котру поклав людям Отець наш. Я на власнi очi бачив того отамана, коли старому було вже далеко за дев’яносто. А був вiн сильним i спритним, як зрiлий вепр, мiцним, як рiг морського нарвала. Тодi отаман святкував свого сiмдесят четвертого сина, якого народила п’ятнадцятилiтня жона його. Мене, як отаманового побратима, посадили за святковий стiл, я дiлив зi старим вино й хлiб батькiвськоi гордостi. Його ближнi воiни знали про гриб, що даруе мiцне довголiття. Казали, що отаман купив його за цiлий кентинарiй[13 - Вiзантiйський кентинарiй – приблизно 32,7 кiлограма. Дорiвнював 100 лiтрам (iмперським ваговим одиницям).] золота. За сто повноважних золотих лiтрiв! За три тижнi пошлю я до Евне-гори своiх вiрних людей i золото. Пiдеш з ними i зробиш так, щоби гриб Калокирика було доставлено сюди належно збереженим. Щоби не зогнив дорогою, не попсувався. Інакше, рабе, помреш недоброю смертю.




1.3


Наречених Богомола посвячували лише на вершинi лiта й лише у головному храмi Триликоi, схованому в надрах Царськоi землi.[14 - Царська земля – пiденно-схiдна частина сучасного Керченського пiвострова.] Колись тут, мiж двома морями, ховали скiфських володарiв i верховних жриць iз священного роду Йiми. Курган з храмом у планi нагадував велетенське, покладене горiлиць, жiноче тiло. Двi конiчнi вершини позначали ii груди, шлях до святилища йшов мiж довгих пагорбiв-нiг i приводив до кам’яного лона.

Там, пiд конiчним склепiнням, горiли ароматнi смолоскипи. Всi три лики богинi дивились на ритуал. Давнi майстри зробили iх iз золота – променисто-сонячну Карну-Савру, непримиренну, закуту у лев’ячу подобу Карну-Ашу i заглиблену у своi сни Карну-Морану. Тiльки у цьому святилищi аватари богинi витримували присутнiсть одна одноi. Тiльки тут вони забували про свое суперництво, що сягало темного лона часiв. Витримували i забували заради наречених свого спiльного сина.

Їх приводили сюди перед свiтанком, ретельно вимитих, намащених сандаловим маслом та загорнутих у снiжно-бiлi вiсоновi полотна. Кожна у лiвiй руцi тримала гiлку терену. Їхнi правицi були зв’язанi однiею довгою червоною мотузкою. Попереду йшла стара жриця з титулом Садгани – «тiеi, що веде до мети». Мотузка, що еднала наречених Богомола, тричi обвивала поперек Садгани. Через кожнi три кроки стара промовляла:

Вахана, вахiнiг, ар-вагнi,
Проведи, огорни, опали-освяти

Перед аватарами Триликоi наречених розгортали, щоби богиня могла сама переконатись: жодного ганджу, жодноi вади немае в тiлах, призначених ii сину.

Нареченi були не худими i не товстими, не високими i не низькими. Їхне волосся не було анi грубим, анi м’яким, iхнi груди не спокушали надмiрними розмiрами, проте й не потребували пошукiв. Шкiра наречених не дратувала мармуровою бiлизною i не принижувала спостережника плебейською засмагою. В кожноi з них не було анi гнилого, анi дiрявого зуба. Їхню цноту дослiдили i пiдтвердили пильнi служницi Триликоi. Природнi запахи iхньоi плотi були приемними, а голоси – мелодiйними. Всiх iх еднала незрима та неозначена сила, що виходила з юних тiл. Якби на ритуалi опинився чоловiк, вiн би вiдчув цю силу як непереборну хiть, хоча сутнiсть-вастуа ii була незмiрно глибшою за енергii статевого потягу.



Й цього ранку все було як завжди.

Жриць богинi наповнювали священний дрож i священна радiсть. Дрожем iхнi тiла вiдкликались на вастуа наречених, пiдтверджуючи, що вибiр був зроблений правильно, що й цього року син Триликоi буде трiумфувати в насолодi своiй i явить силу свою племенам i народам Великого Степу.

Цiлу нiч жрицi виконували бiля святилища i всерединi храму складнi ритуали, готуючись до приходу наречених, проте жодний паросток втоми не вирiс в iхнiх тiлах, не лише в молодих, але й у тих, чий вiк наближався до столiтнього. Час вiд часу вони прикладались до золотих i срiбних чаш з напоем, котрий в цих краях називали сомою. Хоча напiй цей був животворним i незмiрно збiльшував сили жриць, вiн не був тiею правдивою сомою давнiх часiв, що ii вживали великi посвяченi минулого вiд Кайшавани до Заратуштри.

Секрет тiеi староi соми було втрачено.

І ще багато чого, про що не згадували.

Попри всi древнi втрати, ритуал ретельно вiдтворював святощi, встановленi тисячолiття тому. Жрицi, збудженi новою сомою, наснаженi вастуа юноi i досконалоi плотi, що наближалась до храму, спiвали належнi закляття i водили належнi процесii. Кожне слово у цих закляттях, кожен крок, жест i оберт у цих подорожах незмiнно повторювались з року в рiк уже майже шiстнадцять столiть, вiд того часу, коли служителi Триликоi прийшли на береги теплих морiв з пiвночi, знайшли тут прадавнi святища i згаслi вiвтарi своiх предкiв, вiдновили iх, освятили великими жертвами i запалили в них негасимi вогнi Атраваджри.[15 - Вогнi авестiйського бога Атри.]



Коли три нареченi Богомола вклякли перед трьома золотими ликами, молода жриця з титулом Кшайя[16 - Кшайя – у ведичнiй та авестiйськiй традицiях означае одночасно «мирську насолоду» i «кармiчно забруднене задоволення».] загасила всi смолоскипи, покрила запоною священний вогонь, i святилище опанувала темрява. В нiй виникли судомнi звуки, немов невидима жiнка стогнала вiд збудження i задоволення.

Цей хтивий стогiн покрили дзвiнкi слова закляття:

Ми починаемо ясне промовляння букв:
Акшура-шудши, акшара вамiтрей.
Ми знаемо Ненароджену, яка народила.

В ii синi немае потворностi, немае вади, немае безсилля:
Ртай вiграхата, ртай аманава.
Вiн швидший за найшвидшу здобич.

Три наречених стоять бiля ложа його весiльного:
Першу звуть Амба, другу – Амрiта, третю – Арата.
Всi вони досконалi, i немае в них жодноi анхалами-вади.

Вони ясно промовляють його iм’я:
Гадагхад.
І присягають йому у вiрностi.

Вони з побожнiстю вiдкривають лона своi, нехай увiйде:
Бгада-вахадi!
І ми замовкаемо там, де всi промовляння зайвi.

Та з наречених, що вклякла перед ликом Морани, вiдчула, як до неi наближаеться хтось настiльки гарячий, що його доторк висушив сумiш поту i масла помiж ii ногами.

«Я – Арата, твоя наречена!» – назвала вона свiй ритуальний титул i вiдчула проникнення в себе. Це проникнення було сухим i блискавичним, немов кiнцiвка велетенськоi комахи перевiрила ii цноту. Вона очiкувала чогось iншого, страхiтливiшого i величнiшого. Їi готове до жертовного болю i жертовноi насолоди тiло розчаровано розслабилось.

Жар вiдступив, натомiсть вона вiдчула запах жiнки.

«Кшайя!» – впiзнала вона запах жрицi, знов напружилась до тремтiння, вигнула спину так, що соски торкнулись пiдлоги. У ритуалах Триликоi Кшайя уособлювала всеперемагаючу нестримну хiть. Вважалось, що для отримання насолоди у ii тiло могли входити сутностi та духи найвищих рангiв. Про ритуальну увагу Кшайi мрiяла кожна служителька богинi. Але жриця лише торкнулась ii обличчя i вiдступила у морок, туди, де хтось схлипував i стогнав.

Темрява наповнилась рухом. Згущення сили насунули зусiбiч, звузили простiр святилища. У стисненому мороцi наче заворочалась чорна гаряча хмара, де зливались енергii, поверхнi та секрецii людськоi i нелюдськоi плотi. Здавалось, невидима оргiя оточила Арату. Проте вона не вiдчула жодного доторку, жодного дихання.

«Напевне, пристрасть Богомола пролилася на iнших наречених i жриць, – змiркувала Арата, – а я йому не сподобалась… О милосердна богине, що ж тепер буде зi мною?»

Їi затерплими долонями, що спирались на кам’янi плити пiдлоги, пробiгла кусюча хвилька, немов пiд ними виросли кришталики солi. Спазм здавив горло.

Звуки, що линули з невидимоi хмари, раптом зникли.

Повiтря зрушилось, немов у святилище залетiв нiчний вiтерець. Згущення сили вiдступили, темний простiр розiмкнувся. Десь високо, пiд самою вершиною храмового склепiння зашарудiли крила кажанiв. Чиясь нестерпно важка присутнiсть залишила храм, повернулася до свого правiчного лiгва.

За мить перед iдолом Марани спалахнуло свiтло. Смолоскип горiв дивним зеленим полум’ям, свiтло якого стiкало золотими вiями богинi, немов гаряче жертовне масло. Арата вiдчула рiзкий запах настою з кошачого кореня.[17 - Кошачий корiнь – valeriana officinalis.]

– Ти посвячена дружина Великого Богомола! Вшануй богиню, що довiрила тобi свого сина! – промовили над нею.

«Хто дружина? Я?» – Тiло Арати випередило ii розгублений розум i пiдвелось з колiн.

Не знайома iй жриця у червоному вбраннi простягнула Аратi жертовну чашу-пуруг, наповнену темною рiдиною. За формою пуруг нагадувала квiтку шафрану й мала вiсiм пелюсткiв, помальованих у бiрюзове. На кожному з них накреслили iмена богiв.

«Посвячена! Вiн обрав мене!» – щось тепле пiдкотилось до горла Арати, вона зусиллям волi змусила вологу завмерти в кутиках очей. Дрож пройшов ii тiлом, що раптом вiдчуло вологий холод пiдземелля. Золоте обличчя нiчноi аватари Триликоi мружилось в обiцяючому зеленому свiтлi i чекало на шанування.

І не було марним це очiкування.




2



[року вiсiмсот шiстдесят першого за ромейським численням, у чотириста вiсiмдесят сьоме лiто вiд смертi готського короля Германарiка Старого, у сто сорок четверте лiто вiд повноi загибелi вiйська i флоту Халiфата пiд Константинополем, у сорок друге лiто по виступу Людевiта Хорвата проти франкiв, наступного року пiсля нападу Русi на Царгород]







2.1


Казали, що на початку часiв Бiле плем’я складалося з трьох родiв. Рiд Ведмедя згинув разом iз половиною свiту в готських вiйнах, вижило два. Так залишилось й тодi, коли, пiсля походу арабiв на Хазарiю, Чорне плем’я покинуло рiднi береги Танаiсу й рушило на захiд Сонця. Вiд того часу владний стiл племенi тримали воеводи з роду Тура. З роду Куни, натомiсть, обирали найстаршого жерця-могитича, званого Волхом.

Але сталося так, що у кривавiй битвi при Трояновому городищi загинув князь з ближньою своею дружиною та трьома синами. З чоловiкiв-туричiв залишились самi лише дiтваки та негодящi. Удови дружинникiв злягалися з ними заради продовження роду й зачали нових туричiв, але владну першiсть було втрачено. Князем обрали найдужчого воеводу з куничiв – Чоломира. Його народила чорноока спритниця вiд приблудного варяга. Свiжа кров далася взнаки, Чоломир був знаним на всю Хорсову землю богатирем та одноборцем. Та й у справах розуму не пас заднiх. Вiн, порадившись з Волхом, повiв роди на захiд. Туди, де вже знайшли тверде пробування дальнi родичi – хорвати Чорного племенi.

Захiднi лiси виявилися багатими на дичину, але не надто привiтними. Мiсцева люднiсть, хоча й миршава, вмiла робити засiдки та влучно пускати стрiли з дерев. Рiчки, що текли з Карпат, загрожували повенями та раптовою змiною русел. Здоровеннi хижi ведмедi не боялися навiть залiзноi зброi. Йти до захищених засiками гiрських перевалiв Чоломир не ризикнув. Вiн наказав будувати городища на скелястих пагорбах, вивiтренi пасма яких тягнулися з пiвночi на пiвдень у двох денних переходах вiд схiдних Карпатських вiдрогiв. Сiра земля бiля тих пагорбiв була не кращого вибору, але пишнi лiси додавали до куцих врожаiв.

У рiк, сонце котрого народилося пiсля нападу Русi на Ромейське царство, в обох родах одночасно досягло шлюбного вiку багато вродливих дiвчат. Серед десяткiв справжнiх красунь було й кiлька таких, про яких казали, що ними не знехтував би анi халiф у Багдадi, анi верховний каган в Ітилi. Про ромейського iмператора мова не йшла лише тому, що той, як вiдали, бажав не жiнок, а кремезних чоловiкiв.

Такого навального пришестя вроди не пам’ятали навiть столiтнi вiдьми. Хлопцi i зрiлi мужi погано спали вiд сподiвань, але могитичiв турбувало iнше. Давня мудрiсть, приступна навiть смердам, нагадувала: найвродливiшi дiвчата визрiвають не для своiх, а для нахабних зайд та завойовникiв. А ще цього рiчного кола збiгало сiм заповiданих рокiв вiд часу пророцтва, почутого могитичем Лобасом, що став тепер Волхом, у Пековому капищi.

Пророцтво це вважали небуденним хоча б тому, що пiсля завiту з Пеком нiхто вже не змiг знайти анi того капища, анi лiсовоi гори, на якому воно стояло. Сам Волх i влiтку, i зимовоi доби, коли (подейкують знаючi люди) магiя святих дерев згасае, марно шукав у чар-лiсi гору з кам’яним богом i землянкою-божницею. Мiсце не давалося людям, Пек також не озивався у свiжих капищах й не посилав знакiв. Кожного року йому приносили обумовленi жертви, й кожного року бiда оминала плем’я. Плата за мирне життя не здавалась надмiрною. Вiддавали кого не шкода. Невибагливий божок приймав негарних – й навiть рудих та в рясному ластовиннi – юних куниць й не бридився тими молодими туричами, котрим явно бракувало клепки. Приймав i зберiгав мир.

Волха, колишнього Лобаса, стали позаочi називати Пекичем.



У сутiнках щедрого на сонце та дощi лiта, коли пiд городищами тривали обжинки, князь Чоломир запросив Волха Пекича до стольноi свiтлицi. Той, кого за молодих рокiв звали Лобасом, прийшов до княжого порогу у хламидi з нашитими срiбними сваргами, спираючись на посох з золотим яструбом на верхiвцi. Княжi наложницi зустрiли жерця з покорою, вимили йому ноги й пiд руки провели до того вiддаленого покою, де Чоломир зазвичай радився зi старiйшинами та ближнiми речниками.

Князь вiдпустив охоронцiв та челядь. Вiн залишив для бесiди з Волхом тiльки двох: свого старшого сина Томирада та найстаршого речника Горана. Четверо владникiв розсiлися на широких зручних лавах, вкритих ведмежим хутром. Пiдлогу покою присипали травами. Вiд мiцного трав’яного духу лоскотало у носi. Для кожного челядники заздалегiдь приготували по срiбнiй братинi, а золоту вiзантiйську чашу помiстили на рiзьблений поставець перед княжим столом. Мiж лавами очiкував бочонок з хмiльним медом, настояним на м’ятi, хрiнi та личинках смарагдових жукiв. Наливати, як наймолодший у зiбраннi, взявся Томирад. Вiн зачерпнув своею братиною з бочонка й щедро вiдмiряв темного напою князю та мудрецям.

Старшi Бiлого племенi вiдпили меду, обмiнялися схвальними поглядами, i князь мовив:

– Боги досi нас милували, але бачу я межу iхнiй милостi i знамення не проясненi.

– Правду кажеш, княже, – неквапно кивнув Пекич. Його щойно вимитi п’яти всотували тепло ведмежого хутра. Вiн насолоджувався цим вiдчуттям та терпким полум’ям у горлi.

Горан також кивнув, змiтаючи бородою медвянi краплi з нашийноi гривнi – золотоi ознаки речника. Йому минуло вiсiмдесят, вiн був з роду Тура й, на вiдмiну вiд бiльшостi старих воiв, знав гiрку цiну тих щасливих обставин, що забезпечують майстрам битв довге життя. Горан мiг би сказати бiльше й точнiше за князя. А також згадати доречнi й повчальнi приклади з минулих часiв. Але в цьому зiбраннi вiн був единим туричем. Можливо, лише завдяки цьому його й покликали сюди. Тому речник лише кивнув, намагаючись, щоби у його киваннi було не менше гiдностi та статечноi загадковостi, анiж у киваннi старшого жерця.

– Могитич Пустень, – вiв далi Чоломир, – казав менi на вершинi лiта, що у древлянського князя була донька небуденна на вроду i могитичi древлянськi отримали слово вiд свого Даждьбога, що врода та не випадкова i не блага. Що в нутрi князiвни оселилася тiнь Богомола.

– Так, – пiдтвердив Волх. – Чув про таке. Пожертвували тiею дiвою мужi древлянськi.

– Воля богiв сувора. – Князь уважно дивився на жерця, намагаючись зрозумiти, що означае глибока тризуба зморшка, що раптово з’явилася над тим мiсцем, де у Пекича зрослись брови.

Жрець кинув погляд на бiк братини, де златоковаль зобразив птаха з людською головою. «Сiрiн», – назвав вiн подумки iм’я птаха. Пророчим Сiрiнам вклонялися роди, якi жили на пiвночi, на берегах великого зимного озера. За молодих лiт вiн мав звiдти наложницю. Добру, лагiдну, синьооку. Спiвала йому пiснi своiх родичiв – тужливi, наче придавленi низьким пiвнiчним небом. Померла озерна жiнка при перших пологах.

«Цiкаво, – подумав Волх, – двiчi народженi озерних племен такi ж лякливi, як i древлянськi?»

– Волю богiв треба шанувати, – мовив вiн вголос. – Проте, мудрий княже, анi Пек Заступник, анi Хорс Вседержитель своеi волi нам поки що не явили.

– А якщо в наших дiвах також замешкав дух Богомола? Навiть потворнi з родовичiв народили красунь. Такого нiколи не бувало, й вiд старих Сил ми подiбного знамення не бачили. – Князь не вiдривав очей вiд жерцевого обличчя. Томирад тим часом знову наповнив братини i батькову чашу медом.

Волх не встиг вiдповiсти, як почувся рiзкий, наче вороняче каркання, Горанiв голос:

– Згадайте рiк Скаженого Вепра.

Князь запитально подивився на радника. У рiк Скаженого Вепра, шiстнадцять рокiв тому, вiн – молодий безтурботний багатир з роду Куни – жив з воями на схiдному прикордоннi старих племiнних земель. Що вiдбувалося тодi у городищах, пам’ятав скупо.

– Нагадай нам, премудрий Горане, про те, що даремно забули ми, – дозволив Чоломир.

– У рiк Скаженого Вепра, коли зачатi були усi тi теперiшнi дiви, що знаменням вроди вiдмiченi, сталася перша сутичка з лютими вiдьмами, що йдуть шляхом Богомола, – розмiрено почав Горан, дивлячись повз владникiв, немов читаючи тiльки одному йому видимi письмена на стiнi покою. – Тодi нерозумний Лович викрав одну зi служниць демона й беззаконно втiшився з нею. Й був тодi молодий прозорливець з туричiв, на iм’я Бранко, який провидiв майбутне i сказав, що вiдьми за вчинок Ловича прокляли нашi роди страшним i незламним потрiйним прокляттям. Могитичi смiялися з нього як з навiженого, а вiн був правий… З того часу й почалися усi нашi бiди. Все, що ми починали, поверталося проти нас злом i поразками. За два рiчнi кола пiсля Скаженого Вепра почалась морова пошесть, а потiм вiдьми наслали на нас орду. Всi вiдмiченi вродою дiви несуть в собi тiнь того прокляття. Врода е знаним знаменням гордостi неправедноi, Сили нiчноi, Сили похiтливоi, блудодiйноi. Знаемо також, звiдкiля лине та Сила i хто саме несе ii на вiдмiчених знаками раменах. Уже неспокiйно серед родичiв. Уже двiчi лилася кров тих мужiв, якi билися помiж собою за прихильнiсть вродливих дiв. А на пiвднi розвiдники бачили свiжi згарища та слiди комонних. Се е знамення. Не бачить iх лише той, хто не хоче бачити. Якщо, княже, до снiгу не вiддамо проклятих дiв Хорсовi, служительки демона знову з’являться пiд стiнами городищ. Куди тодi тiкатимемо?

– Що скажеш, Волоше? – звернувся князь до жерця, коли Горан пiднiс руку до уст на знак того, що вiн усе сказав.

– Я, мудрий княже, пам’ятаю i кунича Ловича, i турича Бранка, нехай буде iх здобич у небесних полях тучною i смачною, – тихо мовив Пекич i вiдпив з братини. – І ту вiдьму, що ii Лович привiз як наложницю до городища, я також пам’ятаю. Чорнява була, мiцна, але лицем не вдалась. Хiба що взяла Ловича чарами. Бачив на ii плечi знак Богомола i чув, як закликае вона демона на голови нашi. Волхвом тодi був стрийко мiй Бiжич, й ще не залишили Серединний свiт моi брати-могитичi, нехай Небодержець милуе iх у своiх чертогах. Усi двiчi народженi зiбралися тодi у жрецькому колi, молилися, жертвували й врештi-решт вiдбилися вiд ii проклять. Лович принiс небесному Заступниковi велику жертву й тим зупинив чорну роботу вiдьми. Все почалося пiзнiше, коли вiд пошестi вигибли могутнi з двiчi народжених i Сила наша ослабла…

– Тодi все й почалося! – каркнув Горан. – У рiк Вепра! Знаеш, баляснику, але мовчиш!

– Я сказав, княже. – Пекич пiдвiвся з лави. Вчинок старого радника давав жерцевi можливiсть достойно залишити неприемну нараду. Вiн здогадувався, що князь уже прийняв рiшення, а вiд нього вимагаеться лише формальна згода. Те, що князь Чоломир нiколи не змiнюе свого покону, знали всi племена вiд Карпат до Днiпрових порогiв.

– Ми ще не закiнчили, – зупинив жерця володар Бiлого племенi.

– Скажи, княже, як вирiшив, – Пекич поставив патерицю мiж собою i князем. – Оголоси свою волю.

– Хочу знати, ким жертвувати i як.

– Затаене зло у людях знаходять випробуваннями. Проведи всiх вродливих дiв через ордалii.

– Випробування водою?

– Нi. Знаемо, що Богомол ворогуе з Вогнем-богом. Нехай дiв випробують розпеченим залiзом. Якщо знайдуть у комусь тiнь демона, я на Ключ-островi поставлю жертовник Хорсовi. Випалю злу порость i припечу корiння зла.








– Не маемо звичаю випробовувати залiзом дiв, – зауважив Горан.

– Маемо, – не погодився Пекич. – Коли в туричiв отруiли були воеводу Спiтiгнiва, то всiх його жiнок i наложниць випробовували залiзом. Убивцю знайшли швидко, бо через вогонь усе видко. Було то в рiк Нагiдного Грому. Чи вже забув? Муж iз такою видатною пам’яттю, як старiйшина Горан, мав би про таке згадати. Тим бiльше що той звичай поклав не хто-небудь, а рiднi старiйшини.

А ще двiчi народжений подумав, що сам звичай приносити богам людськi жертви був багато столiть приспаним-позабутим. Але прийшла бiда – i згадали. Пробудили давнiй страшний закон, вiдбудували високi кам’янi требовища, i запахло у Хорсових землях людською смажениною.

– Нехай буде так, – кивнув князь, даючи ображеному Горановi знак мовчати. – Всiх вродливиць проведемо через залiзо. Вiд завтра й почнемо.

– Краще дочекатися сонцевороту, – порадив Пекич. – У днi рiвноваги боги уважнiшi.

– Я сказав: вiд завтра.

– Воля твоя, княже, – ледь примружив очi жрець. У тризубоi зморшки на його чолi виросли новi вiдгалуження. Тепер вона нагадувала перевернуту догори блискавку.

– Твоя донька Людмила мусить пройти випробування разом з iншими.

– Воля твоя, княже.

– І твоi онуки також, – обернувся Чоломир до Горана.

– Так буде, княже! – пiдтвердив речник. На його обличчi проступили плями кольору стиглоi редьки.

Пекич вiддав князевi скупий уклiн i вийшов з покою. Важкi кроки двiчi народженого наповнили терем скрипiнням. Хоча пiдлоги i схiдцi у теремах скрипiли завжди, цього разу Томирад почув у цих звуках наближення злих справ.

Чоломир подивився на недопиту жерцем братину, вказав на неi синовi:

– Вилий за порiг.



Коли темрява накрила землi Бiлого племенi, княжич Томирад опоясався оберегом-причепендою, непомiтно висковзнув з дитинця й попрямував до того краю городища, де мiж двома велетенськими брилами куничi зробили смiттеву хвiртку. Через неi непотрiб скидали крутосхилом до болотистоi старицi. Хвiртку охороняла невеличка вежа, котра – наче жмут волосся на голенiй головi – примостилася на брилi. В цю нiч на вежi вартував ближнiй Томирада – молодий дружинник Цапик. Цього свого джуру княжич уже не раз спробував у дiлi й довiряв йому як собi. Ще пополуднi Цапик передав Доброславi, Горановiй онуцi, що старший син Чоломира мае до неi невiдкладне та секретне слово. Мiсцем зустрiчi призначили вежу на брилi.

Побачивши княжича бiля хвiртки, Цапик пересвiдчився, що нiхто не вештаеться поряд, й спритно збiг униз.

– Вона там, князенко, – шепнув вiн Томирадовi. – Перелякана. Що сталося?

– Потiм, – Чоломирiв син заскочив на схiдцi. – Все скажу потiм. Спiрка ще не повернулась?

– Вже з батьком. А що?

– Потiм, – Томирад уже вiдчиняв дверi, що вели до нижньоi клiтi вежки.

Першi хвилини зустрiчi, як годиться мiж закоханими, минули в обiймах i поцiлунках. Насилу вiдiрвавши обличчя вiд жадiбних i вправних Доброславових губ, Томирад навiть не мовив, а видихнув:

– Славко, тобi тiкати треба.

– Що сталося? – В очах дiвчини глибока синь ранньоi ночi мiшалась з хiттю i недобрими передчуттями.

– Завтра всiх вродливих дiвчат потягнуть до ордалiй.

– Навiщо? Хтось вчинив лихе?

– Нi, то iнше.

– Яке iнше?

– Боже знамення.

– ?…

– Старiйшини i могитичi кажуть, що ви такi вродливi волею Богомола. Що вiд того буде бiда. Усiм бiда. Батько наказав лаштувати ордалii. Вас проведуть через залiзо. Кого обпече – пошлють до богiв.

– Розпечене залiзо?

Томирад вiдчув, як сiпнулося гаряче тiло дiвчини.

Онуку Горана струсили дрижаки. Княжич притиснув ii до себе, вiдчув на губах шовковисте волосся.

«Добре, що не плаче», – гайнула в його головi зайва думка. Доброслава плакала рiдко, натомiсть ходила з воями на полювання й у розвiдки. Дiвчина з роду Тура мала на тiлi бойовi шрами, залишенi не лише кiгтями хижакiв. Вiдколи плем’я зустрiло жiнок-воiтельок зi знаками Богомола, старiйшини не забороняли сильним i спритним дiвчатам навчатися вiйськовоi справи. Така полiтика була тим бiльш доречною, що програнi битви зменшили число боездатних мужiв.

Доброслава раптом випручалась з обiймiв княжича.

– Кого ще пектимуть залiзом? – спитала вона.

– Усiх вродливих дiвчат… Кажуть.

– Значить, i Спiрку, i Риску теж?

– Певно, що так. – Княжич й сам подумав про цих Славкових однолiток. Вони були неродовитi, з тяглових сiмей, але за теперiшнiх обставин про це можна забути. Спiрка i Риска навчалися вiйськового мистецтва разом з Доброславою. Їм також не бракувало анi спритностi, анi мисливського досвiду. Однiй людинi в лiсах нiяк не вижити, а утрьох – можна спробувати.

– Ми разом пiдемо, – наче пiдхопила Томирадову думку дiвчина. – Треба iх розбудити.

– А маете куди йти?

– Куди? – Онука Горана на хвилину задумалася. – Таж бiсова намова швидко не розвiеться. Твiй батько у божих справах впертий… Треба буде принаймнi зиму десь перебути. На схiд дороги немае…

– На пiвнiч також. Тамтешнi князi батьковi ближнi. Вас упiймають i йому видадуть.

– Якщо впiймають.

– Там болота, i всi проходи пiд наглядом. Або вигибнете у трясовиннi, або ж вас уполонять.

У вежi на довгi хвилини запала мовчанка. Було чути лише шарудiння мишей пiд клiттю.

– У Кракових землях i у франкiв почались вiйни, – розiрвала мовчанку дiвчина. – Там не лише дороги – усi стежки засiдками перекритi. Значить дорога одна – в гори.

– Там бiсопоклонники i людожери.

– Краще вони, анiж живцем горiти на жертовнику. Кажуть, що в горах е печери i закинутi засiки. Знайдемо там мiцну криiвку, вiдiб’емося й вiд бiсопоклонникiв. А звiр у горах i зимою не переводиться. Не пропадемо.

– Ведмедi…

– До Пека ведмедiв!

Онука Горана двома руками розсунула борти князенкового жупану:

– Поцiлуй мене!

– Славко!

– Ще! Ще!

– Я тебе знайду, – шепотiв Томирад, блукаючи губами у широкому вирiзi ii сорочки. – Де б ти не була, знайду. Клянуся Пековими очима!

– Коханий… – Доброслава вкрила нахилену голову княжича швидкими цiлунками. – Ти рятуеш мене…



«Хоч би вежу не розвалили», – посмiхнувся Цапик, зачувши зверху характернi звуки. Разом iз нiчною прохолодою пiд шкiряний пiдкольчужник дружинника заповз скуботливий неспокiй. Вiн уже здогадався, що мiж приiздом до городища Пекича i дивною поведiнкою княжича iснуе зв’язок. Волха тут не любили i боялися. Не розумiли деяких його слiв i вчинкiв, заздрили плодючостi його жiнок i наложниць. Називали служителем болотяних духiв, нечистим та пожирачем сивих поганок. Казали, що через зарозумiлiсть та жадiбнiсть вiн втратив Пекову довiру, а разом з нею i пророчу силу. Що за золото чаклуе на хорi i смерть. Проте, набачивши на дорозi старшого з племiнних могитичiв, вклонялися i цiлували яструба на його патерицi.

Прихiд Пекича до князя нiколи не вiщував доброго. Але зазвичай змiни стосувалися лише княжого терему, рiдко – сiмей речникiв i старiйшин. До цих «верхнiх справ» Цапик звик вiдносити i таемнi побачення княжича з онукою знатного боярина з роду Тура. І цей молодий блуд, i решта «верхнiх справ» Цапика, за великим чином, не обходили. У начальних, знав вiн, свое життя i своi клопоти, вiдмiннi вiд клопотiв смердiв та простих дружинникiв. Але у сьогоднiшнiй дивнiй тривозi княжич раптом згадав про Спiрку.

«Навiщо Томирадовi сестра?» – дивувався молодий дружинник. Сестру свою вiн любив. Усi його приятелi, як у дитинцi, так i в нижньому городищi, цiлком сходилися на думцi, що зi всiх вродливих дiвчат Спiрослава – а для друзiв i своiх просто Спiрка – найвродливiша. Такоi густоi гриви волосся i таких мiцних стегон не мали анi гордi Горановi онучки, анi свiтловолоса i довгонога донька воеводи Стоймисла, на яку – як плiткували тепер у стольному городищi – наклав оком сам Чоломир. А ще Спiрка найкраще за всiх дiвчат стрiляла з малого лука, найшвидше бiгала i давала собi раду, виходячи сам на сам зi здоровенною хижою риссю. Такою сестрою пишався б кожний. За Спiрку Цапик готовий був перегризти горло будь-кому. Навiть…

«Потiм», – згадав Цапик слово княжича.

«Добре, – вирiшив вiн, – почекаемо. Колись вiдiрветься вiд тiеi скаженоi турицi, i тодi взнаемо, яку таку бiду до нас Волх принiс й для чого князенковi знадобилася наша Спiрослава».




2.2


Коли Тiтiра була малою, ii вкусила сарпа-змiя. Бувае, люди вiд змiiних укусiв умирають, бувае – перемучаться i видужують без жодного злого слiду. Проте не так сталося з дiвчинкою. Чи то змiя несла в собi сильного духа-iзгоя, що тiкае вiд карного переродження, чи, може, трапився той змiiний напад пiд могутнiми зiрками Мокошева Черпала, але вiд сарп’ячого укусу Тiтiра втратила денний глузд, що сполучае бачення з мiркуванням. Пекич не дав вигнати причинну до лiсу, сказавши родичам, що замiсть втрати дiвчинка набула благословенного, але примхливого нiчного глузду. Вiн також пояснив, що нiчний глузд не потребуе мiркувань, бо кермують ним всевiдаючi, зарученi з невблаганним часом, змiiнi боги.

Вiд тих днiв навколо Нерухомоi зiрки обернулося багато рiчних юлiв-коловоротiв. Пекичевi передбачення справдились. Родичi помiчали, що присутнiсть причинноi вiдганяе врочнi тiнi, сварнi настроi та страхи. Там, де Тiтiра гралася ляльками-мотанками, мурмотiла примовки та спiвала своi пiсеньки, вiльнiше дихалось, легше вибачалось i працювалось дружнiше. Інодi з ii слiв люди виймали несподiвану мудрiсть. Не ту мудрiсть, що ii потрохи збирають з досвiду, як вершки з молока, а раптову, цiлiсну й досконало завершену, немов щойно знесене яйце. Навiть могитичi, надiючись вивiдати знання змiiних богiв, час вiд часу приносили причиннiй медовi коржi та шматки смаженини. Навеснi, коли дiвчата в iм’я богинi топтали ряст, Тiтiра входила до iхнього кола i крутилася так скажено, наче в неi вселявся степовий вихор. А ще вiдтодi, як причинна заспiвала уперше, змii оминали городище й жодна дитина не померла вiд iхнiх укусiв.

В день ордалiй, щойно на сходi пiднявся ранковий свiтловий конус, Тiтiра прийшла на посипаний триною тiк. Умостилася навсидячки на виступi теремноi пiдклiтi, пiдiпхала пiд себе охвiстя дертоi сорочки й почала наспiвувати:

– Сиди, сиди, Ящере-пращуре! Ладо-сторадо, на столi срiбному, на столi золотому! Гризи, гризи, Ящере, горiхове зерня, вiтряне сiм’я!

Що вище сонце пiднiмалося над обрiем, то бiльших змiн зазнавав тiк. Спочатку на ньому поставили чотири рiзьбленi стовпи-свiдки, оберненi дубовими обличчями до центру току. Дружини могитичiв обмазали свiдкiв лоем. Поки вони втирали ведмежий жир у деревину, iхнi чоловiки з належними молитвами та пiснями розклали у самому центрi велику ватру, видовжену з пiвдня на пiвнiч. Для судовоi ватри годилася не кожна деревина. Щоби Сили не зазнали образи й не роззлостились, колоди взяли з тих запасiв божницi, де вже кiлька юлiв висихала мертва плоть священних дубiв iз пралiсу. Вона була твердою, бiлою, наче кiстка, i пахла травневою нiччю.

Поки колоди перепалювалися на вугiлля, Тiтiра мовчки дивилася на вогонь. Вона склала руки над головою «дашком» i стиснула губи у тонку щiлину.

«Змiiвна мудру чинить!» – шепотiло жiноцтво.

Тiк поступово залюднювався.

Коли замiсть ватри на току виник чорно-червоний прямокутник розжареноi гранi, на пiвденному боцi почали ставити стiл для князя. Туди ж вийшли старiйшини i дружина. Могитичi заспiвали хором:

Іти, зверни, зверни до гори!
Іти, зiйди, зiйди, запали!
Рту медову вийми, урви!

Жрецький спiв наче розбудив Тiтiру. Причинна зашепотiла:

– Не сиди, не сиди, Ящере-пращуре, в горiховому гнiздi! Ягни зартай, запрагни, йми – не вмри!

На грань могитичi поклали кричну штабу у три мечнi леза завширшки та завдовжки зо два чоловiчi кроки. Князь у ромейському срiбленому панцирi зiйшов на стiл, сiв i дав знак розпочати божий суд. Святкова сустуга на його грудях сяяла щирим золотом i Хорсовими знаками. Головний з них – Боже Око – златоковаль прикрасив халцедонами та iндiйськими рубiнами.

З пiвнiчноi сторони току з’явилась процесiя. Пекич вiв призначених для випробовування. Першою до гранi пiдiйшла його донька Людмила, за нею ще пiвтори дюжини найкрасивiших дiв з обох родiв Бiлого племенi. Волосся у всiх було розплетене, вузькi вiнки з савур-трави стягували його наче обручi. Ранкове сонце – а з ним i блiдiсть урочистих облич та вологi вiд переляку очi – виявили зазвичай згладженi буденними виразами, а тепер графiчно гострi та межовi риси знаменноi вроди.

Незвично короткi, вище колiн, сорочки дiвчат викликали пожвавлення серед дружинникiв. Князь суворо глянув на них, потiм – коли побожний настрiй серед воiв вiдновився – звернувся до старiйшини Дороша:

– Кого немае?

– Горановоi наймолодшоi та Стоймисловоi Жаринки, а з простих – Спiрки з Лугового кiнця та рудоi Риски. Цi двi ходять пiд Горановою Доброславою.

– Добре шукали?

– У городищi геть все обшукали. Вже й облавникiв до лiсу вiдправили. З псами. Далеко не втечуть, княже.

– А Горан зi Стоймислом?

– Сидять у теремах. Привести?

– Нехай собi сидять, – насупився Чоломир i вказав перначем на жерцiв: – Чого вони тягнуть?

– Залiзо ще холодне, – замiсть Дороша вiдповiв воевода Шандр. – Мае зачервонiти.

Воевода хотiв ще додати, що Пекич мудруе з тiею штабою. Що предки ставили випробовуваних не на чудернацькi крицевi смуги, а на розжаренi лемешi. Але вирiшив промовчати. Лише крекнув i плюнув у жменю.

Князь швидко глянув на Шандра, потiм перевiв погляд на Томирада. На князенковiй шиi несамовiльно напнулися жили.

«Почув про облавникiв, – зрозумiв Чоломир. – А ще, може, про дещо здогадуеться…»



Коли штаба розжарилась до червоного, Волх дав знак своiм помiчникам. Тi пiдхопили Людмилу й пiднесли догори так, щоби усiм було видно: ii босi ноги не змащенi чаклунськими мазями й не вкритi воском. У давнi часи практикували ще й детальнi оглядини, аби запобiгти замiнi пiдсудноi особи магiчним двiйником. Але цього разу, з огляду на обставини, вирiшили обiйти сугубi завiти давнини i сорочок з дiвчат не знiмати. Їх лише пiдкоротили, щоби раптом не загорiлися, коли дiвчата крокуватимуть випробувальним залiзом.

Старший жрець уже пiднiс свiй жезл, а донька його закусила губу у передчуттi болю, коли Тiтiра зiстрибнула зi свого мiсця, пiдбiгла до розпеченоi штаби й випустила на неi ящiрку.

Очевидцi потiм до крикiв i бiйки сперечалися, звiдки саме взялася та ящiрка. Деякi з них божились, що ящiрка вилiзла з рукава Тiтiриноi сорочки, iншi присягались, що причинна народила рептилiю звiдти, звiдки в нормальних жiнок виходять дiти. Були ще й такi, яким тiеi митi привидiлися змiiнi боги, що принесли ящiрку у пащах просто з неба, але над такими смiялися. Як би там не було, але всi сходилися на тому, що чудесну ящiрку Сили забарвили у жовто-зелене, що вона живою та неушкодженою пробiгла штабою i що усiм присутнiм вiд того стало легше й веселiше.

Пекич щось шепнув доньцi на вушко i пiдштовхнув ii до гранi. Людмила шарпнулась, але наступноi митi рiшуче ступила на розпечене залiзо й трьома швидкими кроками пройшла штабою.

– Сюди пiдiйди, – покликав ii Чоломир. – Ближче. Покажи п’яти.

Дiвчина пiдiйшла до княжого столу, обернулася до нього спиною i показала володаревi спочатку лiву ступню, потiм праву. Дорош з Шандром перезирнулись. Воевода ледь знизав плечима, а старiйшина примружив очi на знак розумiння. Хоча насправдi iм обом до розумiння було неблизько. Диво сталося. Нижня поверхня Людмилиноi стопи замастилась кiптявою та пилом, проте жодних опiкiв старiйшини не помiтили.

– Чиста! – повiдомив Чоломир дружинi i племенi свiй вирок, потiм звернувся до дiвчини: – Йди тепер до Хорсовоi божницi, принеси небодержцевi птаха.

– Чиста, чиста… – витягуючи шиi в бiк Людмили, загомонiли смерди. Кожний бажав подивитись, як виглядають ii п’яти. Дiвчина мовчки й низько вклонилася князевi, неквапом рушила з току. За нею, наче гусенята за гускою, потягнулися ii брати-могитичi. Чоломир на мить замилувався на ii рiдкiсну вроду: ясно-блакитнi очi, темне хвилясте волосся й видовженi, м’яко окресленi лiнii обличчя.

Наступна дiвчина, також зi жрецького роду, майже без остраху ступила на випробувальне залiзо. Щойно нога торкнулася крицi, на кругленьке обличчя красунi вилiзло здивування. Воно було щирим i радiсним, наче вiддзеркалення ранкового сонця. Хтось пирхнув. Дiвчина борзо пробiгла штабою й перш, нiж пiдiйти до князя, сама оглянула собi ступнi. Чоломир гнiвно зiсупив брови.

«Неподобство», – тихо промурмотiв Дорош.

– Чиста! – оголосив володар Бiлого племенi й вiдiслав дурепу вiд себе скупим помахом правицi. Жодноi поради ця могитичка вiд князя не отримала.

Ще двi красунi без жодних опiкiв пройшли через ордалii. Вони, як i попереднi, були куницями. Лише п’ятою за рахунком на залiзо ступила дiвчина з роду Тура. Не встигла вона оперти праву ногу на штабу, як зайшлась диким криком, застрибала на лiвiй.

Їi зловили дружинники, понесли до столу. Туриця билася в iхнiх руках, кричала вiд болю i страху. Родичi дiвчини кинулись до володаря, але iх жорстко зупинили озброенi воi. Один iз братiв обпеченоi потягнувся був за сокирою, притороченою до пояса. Зблиснув меч-акiнак, i вiдрубанi пальцi смерда застрибали пилюкою.

– Нечиста! – присудив Чоломир, оглянувши опiк. – В поруб ii!

Поки дружинники виконували наказ, током побiг заливистий дiвочий крик. Ще одна красуня з роду Тура – старша Горанова онука – впала на торну землю, задираючи до безжального неба обпечену ногу.

Там, де стояли туричi, пiднявся гнiвний гомiн.

– Чаклун! – кричали вони. – Клятий Пекич зачаклував ноги своiм! Се не по праву!

– Я есмь князь i каган! Мое право, а суд божий! – гаркнув на все городище Чоломир, пiдводячись зi столу. – Зло викорiнюемо по правдi!

– По кривдi! – не вгавали крикуни з Турячого роду. – Як погинули нашi на валах Троянових, куницi всю нашу правду пiд себе забрали!

– За нечисте заступаетесь? Богiв зневажили? – пiдтримав володаря Дорош.

– Мовчи, пiднiжко! – крикнули до нього, а слiдом за образою у старiйшину полетiла чимала каменюка. Дорош ледь ухилився.

– Коромола![18 - Коромола (давньослов’янське) – крамола, заколот, змова.] – визначив князь i дав знак воям.

Дружина пiдняла щити, подвiйною шерегою рушила на крикунiв. За кiлька хвилин на тоцi вiдновився порядок. Кiлькох скалiчених бунтiвникiв iхнi бiльш щасливi родичi пiдхопили й винесли геть. Число глядачiв зменшилось на третину.

Чоломир дав знак продовжувати. Тепер справа пiшла шарко. З тих тринадцяти дiвчат, котрих випробовували пiсля вигнання туричiв, шiсть було оголошено чистими, а сiм запроторили до порубу. Лише одна туриця пройшла ордалii без опiкiв. Решта чистих були з роду Куни.



Коли божий суд добiг до кiнця, сонце вступило у свою полуденну силу. Цього дня воно палило нещадно, немов випiкало темряву, затаену в людському i звiрячому. Хорс Небодержець через прозору, наповнену свiтлом, спеку являв людям свою сувору, але справедливу мiць. Уважнi з глядачiв помiтили, що Тiтiра кудись подiлась. Причинна непомiтно залишила тiк й почвалала до дольноi частини городища, яку називали Луговим кiнцем. Тут селилися туричi, а в останнi роки й зайди зi схiдних племен. Над Луговим пiдносився тихий плач. Дев’ять найвродливiших дiвчат, призначених народити богатирiв для Тура, прирекли на смерть. Для туричiв це була болюча й принизлива втрата. А ще серед них запанував страх. Адже уперше за довгi столiття рiд Куни задiяв супроти спiвплемiнникiв пряме насилля.

Тiтiра знайшла землянку, де жила найстарша з жiнок роду, столiтня Ковиха. Причинна промурмотiла закляття й заповзла до смердючоi нори, що правила за передпокiй.

Ковиха виглянула з дальньоi ями. Беззубий рот староi дрiбно рухався, в руцi вона тримала ступку, у котрiй перетирала собi iжу. Кам’яна ступка – важка, кутаста – у вправнiй руцi могла наробити лиха.

– У дурний день дурнi гостi, – прошамкотiла Ковиха. – Шамiль-шамiль, неси з хати сiль!

– Гай-гай! Повiтря нечисте, папороть кисне… Здохла матка, здохли бджiлки, – проспiвала Тiтiра.

– Геть, чорнорота! – Обсадженi гноячками очi Ковихи несподiвано спалахнули злiсним вогнем. – Сама здохни, здохни!

– Здохла матка, здохли бджiлки, – вела свое причинна. – Здохли лiсовi кобилки.

– Згинь! – сичала крiзь зiв’ялi губи стара, повертаючи ступку так, щоби вдарити найгострiшим з ii кутiв.

– Скажи iм: не плачте, свiжi матки вилетiли з дупла.

Ковиха припинила сичати, зупинилась i прислухалась.

– Скажи, скажи iм: стара матка висохла, а ви не плачте, не плачте. Смертичка схоче, а на свiже не перескоче. Не плачте. – Тiтiра залишила землянку так само раптово, як i з’явилась у нiй.




2.3


– Джуй! Джуй! – облавники заохочували псiв тими ж вигуками, що i iхнi далекi предки у пралiсах за шiсть тисяч рокiв до того спекотного дня. Чомусь зi всiх знайдених людьми слiв найдовше зберiгаються тi, що спонукають до дii.

Облавники поспiшали. Вони передбачали наздогнати втiкачок у смузi вологих долинних дiбров, що вiдокремлювала населенi Бiлим племенем пагорби вiд передгiрних Карпатських кряжiв. Пiднiжжя тих кряжiв укривали темнi буковi лiси зi щiльним лiсостаном та безкраiми колючими чагарниками. Окрiм того, що гiрськi хащi вважалися непролазними, переслiдувачi збiглих дiв ще й побоювались ворожих засiдок. Воi верховинних племен славилися своiми хитрими пастками та засадними вмiннями. Тому на початку вирiшили: конче треба зловити дiв до того, як тi добiжать до скель.

У першi ранковi години ловичам бiглося зручно. Легко озброенi молодi куничi не вiдставали вiд мисливських псiв вовчоi породи – сiрих, мовчазних, невтомних. Пси вiдразу схопили слiд, що вiв на пiвденний захiд. Облавникiв трохи збентежило те, що за всiма слiдовими знаками дiв бiгло три, а не чотири. Але за цю обставину вирiшили тимчасово забути. Тим бiльше що серед трьох мчала до скель найважливiша – як сказав iм уночi Дорош – втiкачка. Молодша онука Горана. Знатна туриця зi старого боярського роду. А ще з нею бiгла ii сука Навка. Рудий смух собаки залишився на тернових колючках.

На початку ловiв переслiдуваних вiд переслiдувачiв вiддiляло бiльш як пiвночi борзого бiгу. Але вже пiд полудень досвiдченi мисливцi помiтили, що вiдстань скорочуеться. Пiдмаренники й тонконiг-трава, придавленi пiдошвами втiкачок, не встигали розправитись, у стривожених заростях глоду доживав запах людського поту.

Куничi звузили облавну лiнiю, роздiлилися на два загони. Один розпочав обходити збiглих дiв злiва, iнший – справа. І лише пси трималися центральноi позицii. Мисливськi звичаi загiнникiв з берегiв Танаiсу Бiле плем’я не полишало i в захiдних лiсах. Лише комонний вишкiл занепав. Гарцювати в хащах не випадало. У лiсових байраках i на вiтровалах конi ламали ноги.

Ловичiв очолював найстарший iз Дорошевих синiв – Нiрад. Вiн добре знав тутешнi дiброви. Попереду текла рiчка. На ii березi схопити втiкачок здавалось справою нескладною. Дорош, на випадок вiдчайдушного спротиву дiв, дозволив убити Спiрку i Риску. Для доньок старiйшин, яких вбивати суворо заборонили, облавники мали стрiли-зрiзнi й сiтки. За Нiрадовим розрахунком, на рiчковому березi його воi мали опинитися або одночасно з утiкачками, або ж випередити iх на кiлька хвилин.

Облавники вибiгли з дiброви, не виславши наперед розвiдникiв. Але й тi, хто стояв на березi, не очiкували iхньоi появи. Воiни у панцирах й довгих плащах з каптурами мали аварськi луки, метальнi ножi-рибки й довгi мечi з чорненими лезами. Для того щоби зняти зi спин й зарядити луки, в них не було часу. Тому воiни у плащах задiяли метальнi ножi. Куничам, одягненим лише у шкiрянi безрукавки, вони залишили обмаль шансiв.

Нiрад упав першим, з його побратимiв двое встигли пустити стрiли, якi лише ковзнули панцирами воiнiв у плащах. Одному з облавникiв й бiльшостi псiв пощастило втекти. Поранених добивали мечами. Тi кричали. Крики одноплемiнникiв i врятували втiкачок. Дiвчата припинили бiгти, приготували зброю. Вислана на розвiдку Спiрка побачила, як мертвих куничiв – пiсля ретельного обшуку, одного за одним – скинули у рiчку. Розвiдниця була навчена розрiзняти ворогiв за найдрiбнiшими деталями вбрання. Але нiчого нi в одязi, нi в озброеннi плащоносцiв не промовляло до Спiрки вивченими ознаками. Їхнi чорнобородi й горбоносi обличчя вiддалено нагадали дiвчинi лиця кочовикiв, яких ii родовичi називали Чорними клобуками. Проте вона мусила визнати, що за кроем одягу, озброенням та панцирними нашивками вбивцi ii родовичiв не були схожими анi на клобукiв, анi на iнших вiйськових з племен – уламкiв колись грiзноi держави Ашинiв.[19 - Чорнi клобуки – тюркське плем’я, що мешкало у степах на схiд вiд Днiстра. Держава Ашинiв – iмперiя кочовикiв, яка виникла у 552 роцi, розпросторилась на весь Великий Степ й остаточно розпалась у VIII столiттi.] Одне, що достеменно зрозумiла дiвчина: з цими вправними, сильними й добре озброеними людьми краще не зв’язуватись.

Із цим корисним розумiнням вона повернулась до своiх товаришок. До темряви Доброслава, Спiрка i Риска пересидiли на верхiвках дубiв, намагаючись нiчим не видати свого iснування. Руда собака знайшла сховок неподалiк. Коли у глибоких присмерках Риска обстежила побережжя, плащоносцiв там уже не було. Вони не залишили жодного слiду. Анi клаптику одягу, анi зношеноi пiдошви, анi якоiсь загубленоi дрiбнички, за якими можна було б визначити iхне походження. Лише заплямлена кров’ю рiнь нагадувала про Нiрадову помилку та вiйськову майстернiсть чорнобородих бiйцiв.

Одне лише втiшало: на шляху мiж втiкачками й рятiвними чагарниками тепер не залишилося жодноi перешкоди.




2.4


Якби не княжий наказ, Жаринка нiколи б не пiшла до пiвнiчних болiт. Дурна слава мочарного краю давно вже населила не однi лише мисливськi iсторii Бiлого племенi. Навiть найменшi дiтлахи знали, що на безкраiх гнилих болотах стоять чорнi вежi на курячих ногах, а в тих вежах живуть гачконосi Ягинi, котрi лише й мрiють що про солодке людське м’ясо. Неслухняних дiтей лякали тими болотами, а про все незрозумiле i страшне казали, що воно з пiвночi причвалало.

Торговi гостi iздили пiвнiчним трактом лише взимку, коли драговина вкривалася льодовою кiрочкою, а мочарна нечисть засипала або вiдступала у глиб болiт, на порослi вербами i вiчно вкритi туманом острови, де мисливцi натрапляли й на зловiснi вежi, й на вкритi потрощеними кiстками лiгва.

Але Чоломир наказав Жаринцi йти саме на пiвнiч. Вона анi на мить не пiддала сумнiву доброго княжого намiру. Волостелин племенi, розумiла Стоймислова донька, хотiв урятувати вiд ордалiй i Хорсового вiвтаря свою кохану. Свою найнiжнiшу й скажену в любовi синьооку косулю. Найвродливiшу та найстрункiшу дiвчину племенi.

Про те, що вона володiе чарами небуденноi вроди, Жаринка знала вiд того часу, коли ii мати повiдомила батьковi, що донька досягла дiтородного вiку. Мати сказала тодi:

– Всi говорять: серед рiвних собi вiком наша перша за вродою. Буде князiвною.

– Не зуроч, жiнко, – нахмарився на ii слова воевода Стоймисл. – Ми куничi. Всiм вiдомо, що задля едностi племенi за Томирада видадуть знатну турицю. Одну з Горанових онучок. До того ж, ми не знатнi.

– Ти – воевода. – Мати подивилась Стоймисловi просто в очi. Мало яка iз жiнок Бiлого племенi, одружених з воiнами, наважувалась схрещувати свiй погляд з поглядом свого чоловiка.

– Мiй батько був ратаем, сином ратая, – вiдповiв той на виклик. Сказав тихо, але виразно й твердо. Його дружина була вища за нього родом. Не значно, але все ж таки вища. Їi предки ще на старiй батькiвщинi приймали пожертви на капище Матерi Куни.

– Тодi от що я тобi скажу, муже мiй, – мовила мати пiсля довгоi мовчанки. – Томирад не один на цьому свiтi княжич.

– Думай, що при дiтях кажеш, – промурмотiв тодi Стоймисл, обриваючи бесiду. Проте в Жаринки залишилось враження, що останне слово у тiй розмовi залишилось не за батьком.

З того дня вона знала, що дiлитиме ложе лише з володарем. З князем, каганом або й iмператором. Тому не вiдмовила Чоломировi. Тим бiльше що знала: таемнi коханки волостелинiв причетнi до таемниць влади не гiрше за дружин i наложниць. А таемницi влади, в свою чергу, здатнi вiдчиняти найцiкавiшi та найпотрiбнiшi брами i хвiртки свiту сього.

«Наприклад, – мiркувала Жаринка, – якби я не була княжою любкою, мене б вiддали на поталу жрецтву. Мене першою. Бо ж начальнi нашi саме вроди злякались, не чогось iншого. Поставили б мене п’ятами на розпечене залiзо (крий вiд лиха такого, Мати Куно!). Й хто зна, на яке б то воно вийшло…»

Вона знала, що батько не став би ii захищати. Втiкаючи з городища, вона прощалась лише з матiр’ю. Старий воевода за непослух жерцям мiг i до порубу доньку кинути. Вона уявляла, як бiситься Стоймисл тепер, коли на неi впало Хорсове прокляття.

Ну й нехай собi бiситься. Син ратая. Пхе.

Їi шлях вищий за його розумiння.

От лише тi клятi болота. Мутнi мiсця, непевнi. Й тамтешнi люди пасують своему глевкому краю.

«Але Чоломир таки мае рацiю, – втiшала вона себе. – Пiвнiчнi князi та жупани, якими б вони не були, також цiнують цвiт юностi та вроду, а iхнi могитичi не такi впливовi i зарозумiлi, як той вiдьмак Пекич».

Про пiвнiчних князiв Жаринка вiдала небагато. Чоломир, про всяк випадок, передав з нею свое усне послання до князя Молотшi, що вже зо три седмицi лiт правив болотяними землями. Письмового начерку князь зробити не наважився. Батько казав iй колись, що Молотша був данником варязьких воевод Гайдрiка i Хельга й тримав своi землi пiд важким тяглом. Мешканцям болотяних земель не було за що любити свого волостелина. У Молотшi було аж п’ять дорослих синiв, але слава про них йшла несвiтла. Казали, що князенки вдалися миршавими й до вiйськових справ непридатними. Старший з них багато рокiв жив заручником у варягiв, а решта, наче випханцi, заступали жупанiв на кордонах мочарного краю.

«Може, й добре, що не маю анi пергаменту, анi берести до того Молотшi, – врештi-решт вирiшила Жаринка. – Хто зна, як поведуть себе отi болотнi виповзнi, коли побачать начерк до силувальника, батька хирлявцiв i варязькоi пiднiжки».



З такими думками Стоймислова донька вийшла на край широкоi галявини, порослоi травою i чемеркою. Хоча Жаринка добре знала тутешнi лiси, це мiсце видалось iй незнайомим. Неприемне вiдчуття насторожило дiвчину.

«Тут могили», – розкодувала вона присутнiсть гнiтючоi, в’яжучоi думки i рухи сили. Та виходила з центру галявини, де буйно стромило сiро-зелене, всiяне колючками бадилля. Жаринка навiть не наважилась уявити, скiльки народу мали зарити пiд тою паростю, щоби подих могильноi сили був настiльки гострим. Там могло знайти свiй спочинок вигибле вiд мечiв плем’я або ж впiйманий у пастку великий вiйськовий загiн. Такi мiсця притягували нiчних духiв, а в час повного мiсяця могли завести до смертного блуду й задухи необережного мандрiвника.

Вiдтак дiвчина вiдчула, що з колючок хтось на неi дивиться. Вiдчувати погляд i визначати напрям, звiдки його спрямовано, вона, як i решта родовичiв, навчилась з дитинства. Майже на пiвгодини Жаринка завмерла, лежачi у травi, приготувавши стрiли i дослухаючись до кожного звуку. Вiтерець мирно шурхотiв у могильному травостанi, сороки несполохано стрибали гiлками дубiв i модрин, десь здалеку долинав дрiб дятловоi працi.

Годилося перевiрити, чи не зачаiвся у колючках невидимий ворог. Проте Стоймислова донька вирiшила не робити цього. Дивитись могли не лише людськi очi. Могильна нежить також володiла здатнiстю спрямовувати увагу на живе i тепле.

Дiвчина приклала до губ оберег Матерi Куни з чорного залiза й не вiдчула тривожноi гiркоти. Берегиня роду не слала iй попередження про небезпеку.

Жаринка залишила свое укриття й обiйшла галявину, ховаючись у затiнку старих дубiв. На деревах вона побачила свiжi зарубки. Хтось мiтив своi володiння трьома горизонтальними рисками.

«Бортники!» – припустила дiвчина.

Зустрiчатись зi збирачами дикого меду iй зовсiм не хотiлось. Долю бортникiв-лiсовикiв зазвичай обирали злочинцi, iзгоi, випханцi з родiв. Життя в лiсах було голодним i диким. Час вiд часу iзгоi крали жiнок пiд городищами, нападали на торговi валки. Особливо лютували лiсовики наприкiнцi зими та в пролiть, коли запаси закiнчувались. У таке бадильне межичасся навiть за ровами i стiнами городищ ратаi Бiлого племенi не вiдчували себе у безпецi.

Проти минулоi Паликопи[20 - Паликопа – слов’янське язичницьке свято, присвячене громовiй аватарi Стрибога, пiзнiше ототожнене з днем Святого Пантелеймона (27 липня/9 серпня).] куничi впiймали самотнього бортника – здоровенного чолов’ягу, зарослого рудим волоссям, вкритого коростою й неймовiрно смердючого. Вiн гасав деревами, наче велетенська бiлка, й мисливцi ледь не пiвдня втратили, аж поки волохатий стрибун не опинився на землi, зв’язаний та скривавлений стрiлами-зрiзнями. Вполонений бортник гарчав, наче звiрище, i щирив гнилi iкла. Розпечене залiзо перетворило гарчання спочатку на крики, а вiдтак на слова. Й примусило лiсовика вказати дорогу до свого лiгва. Серед смiття i краденого мотлоху там знайшли дитячi кiстки. Людожера вбили.

Якщо вона потрапила до мисливських угiдь такого страховиська, думала Жаринка, то не буде зайвим поберегтись. Бортники ховались на деревах, вмiли маскувати своi засiдки i нападали зверху. Отримати довбнею по головi у володiннях лiсових iзгоiв було легше легкого. Дiвчина прискорила бiг, раз у раз позираючи на високе гiлляччя. Проте потрiйнi зарубки на деревах iй бiльше не траплялись.

Дiвчина пробiгла лiсом ще кiлька верст, коли вiдчула запахи диму i смаженини. Хтось зовсiм поряд зiбрався до лiсовоi вечерi. Жаринка обережно, намагаючись не видати себе анi найменшим шерехом, дiйшла до мiсця, де сходились сухi яруги. Укрита iхнiми берегами i сплетеними коренями дерев, у долiшньому мiсцi жеврiла червоним грань. Двое мисливцiв смажили на нiй шматки дрiбноi звiрини. За вишивкою на комiрах Стоймислова донька впiзнала туричiв з малого Лiвсунового городища. Бiля них, пiд руками, лежали луки, окованi залiзом палицi i ловчi петлi.

– Бач, Мрiян, яка доля облудна, – почула вона голос одного з мисливцiв. – Ти все бiдкався, що дочка в тебе страшна, немов коза обскубана. А тепер воно за щастя. А от тi з наших, в кого доньки-сестри вродливi, плачуть нинi. Плачуть, брате, i скаженiють.

– Твоя правда, Серединний свiт перевертаеться, – вiдiзвався той, кого назвали Мрiяном. Вiн палицею розворушив грань, i в пурпурових вiдблисках стало видно його немолоде, пошрамоване, заросле сивою щетиною лице. – Але куницi й тут собi долю виправили. Своiх дiтей, кажуть, вiдiслали на дальнi засiки. Ізнов за весь народ потерпатимуть нашi, бо ж i князь тепер iхнiй, i правда iхня. Нашу правду Пек собi за пiчку кинув.

– Отож-бо… Князь iз Пекичем-бiсичем усе це вигадали. Не хотiв Чоломир одружити князенка на нашiй Доброславi, тому й придумав вiдправити ii на Хорсiв суд.

– Хоче синовi за жону куницю, – погодився Мрiян. – Усi куницi – вiдьми. Їх i на засiках ховати не треба. От побачиш, що жодна куничка не обпечеться, а туричок наших засмажать, аж сюди запахне. «Хорсiв суд» кажеш? То не Хорсiв, Рогозвiю, то Пекiв суд. Хорса Пекич за обманну личину тримае, а Блудню правдиво служить i людське йому жертвуе. Хай йому цур, вороговi.

– Горана шкода.

– А менi не шкода, – буркнув сивий турич. – Зовсiм. Старий куницям послужив вiрно, а от своiх нiколи не захищав. Тепер мае за все це дяку.

– Око Боже все бачить.

– Якби ж то Боже, брате. Блудневе.

– Лад порушено, все на брехнях стоiть, – принюхуючись до смаженини, пiдсумував Рогозвiй.

М’ясо якраз пiдсмажилось. Мисливцi сотворили вдячнi знаки богам й приступили до трапези.

«Мати Куно! Вони ж коромольники. Проти чинного волостелина мутять», – зрозумiла Жаринка. Дiвчина ледь стрималась, щоби не витягти стрiли iз сагайдака. Вона завжди знала, що туричi ненавидять князя i Волха. Але чути зрадницькi обмови iй було нестерпно. Вона вирiшила запам’ятати iмена балакучих братiв-туричiв i принагiдно розповiсти про iхню коромолу Чоломировi.

Стоймислова донька позадкувала й несподiвано сполохала зграйку сойок. Лiсовий анклав наповнився пташиними криками i трiпотiнням крил.

Туричi схопились на ноги. Менш нiж за мить вони натягнули тятиви, хоча простiр зусiбiч заступали дерева i стрiлецька позицiя виглядала незавидно. Якби на мiсцi Жаринки опинився досвiдчений i добре споряджений воiн, Мрiяновi з Рогозвiем залишилось би кiлька секунд для прощання iз Серединним свiтом.

Але досвiду дiвчинi бракувало. Замiсть того, щоби негайно атакувати, вона побiгла. Довгi мiцнi ноги неодноразово виручали Жаринку. Але не цього разу. Вистрибнувши з хащi, вона потрапила на порослий кривими ялинками старий вiтровал, де нагромадження зогнилих колод звело нанiвець перевагу у швидкостi. Рiдкий ялинник тягнувся навсiбiч, скiльки сягало око. Жаринка аж завила вiд безвиходi, коли, перескочивши через чергову колоду, провалилась до закиданоi лапатим гiлляччям ями. Гострий сучок розiдрав iй колiно. За кiлька хвилин коромольники наздогнали дiвчину, повалили на прiлу хвою, зiрвали з ременiв нiж, сагайдак i сокиру. Лук вона загубила ще в хащi.

– Куниця! – прогарчав Мрiян, стягуючи з дiвчини одяг.

– Забери руки, смерде, я дочка воеводи! – Жаринка вкусила Рогозвiя, що притиснув ii до землi, й миттево дiстала по головi палицею.

Свiдомiсть повернулась до дiвчини неприемноi митi. Мрiян якраз заходився ii гвалтувати. Жаринка аж захлинулась ненавистю, напружила м’язи, вiдчайдушно рвонулась. Проте ii мiцно тримали. Сильний удар в живiт став вiдповiддю на нову спробу вкусити гвалтiвника. В головi запаморочилось, дихання перехопило, нутрощi охопило болiсне полум’я. Сильнi пальцi охопили ii шию i притиснули до чогось твердого i шерехатого. Обличчя дiвчини вперлось в замоховiлий бiк впалого дерева, скрученi мотуззям руки втратили чутливiсть. Жаринка спробувала крикнути, але замiсть сильного звуку з рота вискочило щось заячо-пискляве. Хтось – iй здалось, що це був сивий коромольник Мрiян – бридко засмiявся. Гаряча й тверда чужа плоть, яку Стоймислова донька вiдчувала у собi, запрацювала швидше. Живiт вiдiзвався на це новими хвилями болю, якi добiгали аж до голови. Хвиля за хвилею. Довго-довго. А потiм щось змiнилось. Мрiян перестав рухатись в ii тiлi, навалився iй на спину, завмер, дивно – немов ображене дитисько – схлипнув. Вiдтак повiльно й важко сповз кудись убiк. Рука, що тримала ii за шию, також послабила захват.

Жаринка зачекала кiлька хвилин. Опiсля рiзко сiпнулась, скинула з шиi охлялу руку, перевернулась на спину. Мертвий Мрiян лежав горiлиць i дивився в небо скляними очима. Рогозвiй стояв на колiнах поряд, оперши голову на корiнь товстезного вивертня. М’яке розчесане волосся турича звисало, закриваючи обличчя. Можна було б подумати, що вiн задрiмав вiд непереборного нападу втоми, якби не оперена дрохвиним пiр’ям стрiла, що стирчала з його передплiччя.

Жаринка завважила, що це була не важка бойова стрiла, а стрижель – знаряддя малого лука, призначеного для пташиного полювання, жiночих рук i дитячих вправ. Така стрiлка не входила глибоко в тiло й не могла миттево вбити людину.

«Стрижелi змастили павучою отрутою», – зрозумiла дiвчина. Вона також згадала, що пiр’ям дрохви споряджали своi стрiли печенiги й угри. Кiлька хвилин вона не рухалась, очiкуючи або нових стрижелiв, або ж появи самого стрiльця. Вiдтак оперлась на колоду, обережно пiдвелась, оглянула вiтровал. Нiкого не побачила. Лише комашня наповнювала дзижчанням прогрiтий сонцем ялинник та десь далеко-далеко на пiвночi ячала дрiмлюга.




2.5


Арату вчили, що сутнiсть воiна виникае з вiдчаю тих богiв, що програли у небесних битвах i перегонах. Воiн, казали iй, народжуеться у просторах поразок, де предвiчна енергiя слабне i перетворюеться на тьмяну липку матерiю, знiяковiлу вiд власноi безпорадностi. Там, де згасае духовне свiтло, а космiчнi потоки волi мiлiють i обертаються калюжами духу. Цi калюжi люди називають бажаннями. Воiн, вчили Арату, вибудовуе себе через протистояння тим бажанням, через пошуки потокiв волi на iх шакалячих берегах. Вiн – спроба вирватися до кришталевоi вологи космосу, повернути собi повноту iснування, подолати вiдвiчне сирiтство двоногих iстот. Як силова форма посеред безформностi, як розжарена до бiлого криця серед глинистоi розгубленостi ратаiв, воiн прагне до дii i перемоги. Його тiло гартуеться для проривiв крiзь буденнiсть, як гартуеться зброя – вогнем, водою i вiтром. Усе в цьому гартi, казали Аратi, мае бути прорахованим. Усе мае свое призначення i виправдане мiсце.

Як справжнiй воiн, Арата не вирушала в похiд, не впiймавши вiтру Сили. Цього разу, перед тим як вирушити на захiд, iй випало кiлька дiб молитись в очiкуваннi. Вiтер Сили вперто оминав ii напружене на похiд ество. Лише в третю нiч, коли молодий мiсяць набув кольору соку чистотiлу, дружина Богомола вiдчула, як ii хребтом пiднiмаеться холодний потiк священного вiтру. Саме цiеi ночi Арата зрозумiла, чому давнi жрицi Сходу називали цей потiк змiею. Вiн був байдужим до ii тiла, не вiдзивався на ii вiтання, iгнорував дрож ii плотi. Вiн тiк з порожнечi у порожнечу, з вiчностi у вiчнiсть, з крижаного неба у крижане пекло. Вiн був iстинним вiдзвуком того темного вiдчаю, що охопив Великого Богомола сто еонiв тому, коли вiн ще не обрав для мешкання подобу хижоi комахи. Тодi вiн був серед переможених, i Мати його стiкала срiбною кров’ю на проклятому полi Куратш.

Холодне вiдлуння того незмiрно давнього i безмежного вiдчаю пройшло крiзь усi хребцi Арати. Вiдтак вiтер Сили роздiлився на два крижанi потоки, загасив марнотнi думки i вийшов крiзь ii очi. В цю мить вона побачила майбутне. Побачила безкрайнi лiси i старi гори, порослi замоховiлими ялинками i буками. Побачила древнi могили, кам’янi вiвтарi i капища. Побачила врослу в землю кумирню злого божка i свiтловолосу дiвчину у мисливському одязi, яка бiгла, розсiкаючи тiлом море високоi трави. Ця дiвчина виникла у видiннi не випадково. У те видiння, що його приносив вiтер Сили, не могло потрапити щось випадкове. Арата знала, що зустрiне цю дiвчину з незвично свiтлим волоссям i що вона приведе ii до мети. Так мае статись, тому що у вiдчаi немае брехнi. Зi всiх вiдчуттiв, вчили ii, вiдчай був самим правдивим.

Тому, коли на Могильнiй полянi невiстка Триликоi побачила Жаринку i впiзнала в нiй дiвчину зi свого видiння, вона не здивувалась. Так i мало статись. Вiдлуння вiдчаю ii божественного чоловiка не могло збрехати. Воно привело Арату на отруену невiдомщеною смертю галявину, воно пiдказало зробити засiдку. Воно наповнило ii терпiнням у багатоденному очiкуваннi пiд палючим сонцем i рясними зливами. Обiцяна зустрiч вiдбулась. Тепер залишалось тiльки йти за бiлявкою, не виявляти своеi присутностi i – до часу – оберiгати ii вiд шляхових небезпек. Дружину Богомола не цiкавило, чому заможно одягнена i споряджена дiвчина з мiсцевого племенi раптом опинилась сама у лiсi. Так зробили вищi Сили, для яких усi люди – лише знаряддя. Арата бачила, що дiвчина не готова до самостiйних мандрiв лiсами. Вона рухалась, як дурна коза, крутила навсiбiч головою, як дурна коза, залишала слiди, як дурна коза. Їi було чути на вiдстанi перестрiлу, вона не вмiла маскуватись. Але вершиною ii незграбностi стала пригода з двома хтивими йолопами, котрих Арата могла б убити навiть без зброi, голими руками. Довелося виказати свою присутнiсть i використати двi цiннi стрiли. Тепер бiлявка буде настороженою. Ну й нехай. Все одно вона не зможе завадити Аратi йти за нею.

«Шукатиме мене, – передбачила войовниця. – Якщо вперта, то шукатиме довго. Треба знайти сховок й дати iй вiдiрватись на половину денного переходу. Все одно нiкуди не втече. Лише б не втрапила у нову пригоду, коза…»



…Отрута, якою насотували стрiли жiнки-войовницi, дiяла швидко. Коли молодший з туричiв припинив смикатись, Арата безшумно залишила ялинник й до схилу сонця сховалась у ямi, звiдки ще не вивiтрився ведмежий сморiд. Тут, у хащах, за непролазними заростями жаливи i папоротi, можна було вiдпочити, благодатно забутись серед вiщих видив. Дружина Богомола захистила вхiд до барлогу оберегами, замаскувала його гiлками i молила богиню послати iй видiння. Вона зручнiше влаштувалась у звiриному лiгвi, оперлась спиною на гладке корiння, пiдгребла пiд себе оберемки старого листя, поклала довгий нiж пiд праву руку, а метальний – пiд лiву. Потiм заплющила очi. Шматок волхвинного грибу звично лiг у заглибину пiд язиком, гiркота огорнула горло.

Милостива свекруха iй не вiдмовила.



Проти ночi тут завжди змiнюеться напрям вiтру. З гiрських ущелин древнього Антавра вистрибують вологi протяги, добiгають степами до морського берегу й там згасають. Пiсля опiвночi вони смiливiшають, стають пружними i впертими, зливаються у холодний й сильний потiк повiтря. Серпневого вечора цар Фарнак, син Мiтридата Великого[21 - Фарнак обiймав трон Боспорського царства у 63–47 роках до нашоi ери.], заледве дочекався цього нiчного потоку. Весь день вiн страждав вiд спеки й пилу. Пил тут смердiв. Три тисячi рокiв незлiченi кiммерiйськi стада приходили на цi береги й наситили пил запахом коров’ячого лайна. Вдихати його було бридко, вiдкашлювати – довго. Змоченi в оцтовому розчинi вiсоновi хустки, якими цар закривав обличчя, не допомагали.

Тепер вiтер з ущелин вiдiгнав пил до моря. Прохолода впала на розпеченi плити фортецi, на портовi споруди, на мармур амфiтеатру та квартали ремiсникiв. Цар залишив шовкове шатро й вийшов на кам’яну платформу, пiдняту над пiвнiчними укрiпленнями порту. Вiрний Спiмен накинув на плечi володаря темний плащ. Навiть вночi скiфськi лучники могли вцiлити у вiдблиски золотого ланцюга, у сяйво дiамантiв i смарагдiв на царському поясi.

Син славетного завойовника довго насолоджувався свiжим вiтром, а потiм обернувся до вогнiв ворожого стану. Над степом нависало небо кольору в’яленоi яловичини, важке м’ясне небо Меотii. Зiрки на цьому небi були пiвнiчними – тьмяними. Вони свiтили негострим свiтлом, немов очi дурних небесних бикiв. Скiфськi вогнища вкрили степ так, щоби вiйсько здавалося втричi бiльшим. Цар посмiхнувся цiй витiвцi. Молодi ватажки кочовикiв Самг i Артап дiяли так, як навчили радники, сивовусi стольники iхнього батька. А радники завжди радять завiти минулого. Минулих скiфiв понтiйцi завжди перемагали, а завтра переможуть теперiшнiх.

Тим вiрнiшою буде iхня поразка, чим скорiше на допомогу Фарнаковi пiдiйде могутня мiдiйська кiннота. Скiфи все ще не знають про неi i сподiваються на успiшнiсть облоги. Син Мiтридата уявив, як закованi в залiзо мiдiйськi вершники на панцирних конях вириваються iз засiдки, немов дика зграя Нiмрода, зминають фланги скiфського вiйська, стоптують вершникiв, толочать шкiрянi кiбiтки з писклявим порiддям, намотують на пiдкови i списи кишки розчавлених степовикiв.

Вiн так захопився своiми мрiями, що не почув Спiменового шепотiння. Вiрний раб прихилився до царевого вуха, дихання розривало слова, i Фарнак наказав:

– Говори голоснiше!

– Воiни Перiсада зловили двох амазонок, володарю, – повiдомив раб, вiдступивши. – Вони страшнi i мовчать.

– Звiдки тут амазонки?

– Перiсад каже, що з кiбiтками Самга прийшли комоннi амазонки з далеких степiв, з племен Чорноi Матерi.

– Багато?

– Кiлька сотень. Але в бою вони такi небезпечнi, як македонськi аргiроспiди.

Аргiроспiди. Анi Фарнак, анi його батько, анi дiд не зустрiчали аргiроспiдiв – «срiбнощитних» гвардiйцiв давнiх македонських царiв. Але кожнiй дитинi були вiдомi легенди та перекази про лютих i непереможних ветеранiв Олександра, якi перед боем пили священний напiй, скаженiли, наливалися нелюдською силою й здобували перемоги там, де iншi не сподiвалися навiть на гiдний вiдступ.

– Вони теж п’ють отой… напiй? – спитав цар.

– Так казали менi колись старшi люди з Фанагорii. А ще амазонки дають напiй коням, i тi стають ласими до людського м’яса.

Фарнак вирiшив, що все треба перевiрити самому. Батько вчив його не довiряти словам старших людей, схильних до казок та слабких на пам’ять. Вiн ще не встиг виголосити розпоряджень, коли тямущий раб повiдомив, що полонених амазонок закрито у портовому льосi, а кати чекають напоготовi. Цар звелiв принести смолоскипи i викликати товмачiв. Спiмен побiг до шатра i принiс йому легкого панцира.

– Навiщо?

– Мiй володарю, – вклонився раб, – цi войовничi жiнки гнучкi та сильнi. Вони володiють небезпечними бойовими таемницями. Навiть зв’язана, одна з них спромоглася прокусити Полемоновi шию. Лiкар не впевнений, чи вiн виживе».

Фарнак згадав Полемона – дужого ветерана нескiнченних Мiтридатових вiйн, сотника охоронцiв з голеною головою i руками, схожими на переплетене корiння дубу. Воiна, здатного кiлька дiб смертоносно махати важезним мечем. Цар похитав головою i дозволив Спiменовi одягти на нього бронi.

– Полемон допитував амазонку? – спитав Фарнак, коли сталеве, пiдбите шкiрою, колье огорнуло його шию, i вiдразу пошкодував, що спитав. Раб мiг зрозумiти це запитання як ознаку остраху.

– Полемон пiсля допитiв хотiв насолодитися ii тiлом.

Цар засмiявся. Але в його реготi Спiмен не почув зухвалостi. У супроводi царських охоронцiв вони залишили платформу, проминули казарми, стiйла, майданчики з похiдними шатрами i вийшли на нижню терасу портового молу.

– Вона брудна, мов тварина, – зауважив раб, намагаючись не вiдставати вiд широких крокiв царя, – але ж наш Полемон не гребував навiть козами… Кати пiсля допитiв продавали йому i його братовi красивих полонених. За грошi або за вино… Потiм брати самi ламали iм шиi.

У кам’яному мурi охорона вiдкрила рясно окованi дверi. Вузькi сходи вели вниз, у темряву. Звiдти тхнуло водоростями, прокислим вином i плiснявою.

– Я чув, – сказав на порозi льоху Фарнак, – що давнiй боспорський цар Аргонакт одружився з царицею амазонок. Невже вона теж була хижою i брудною тварюкою?

– Давнi царi, – вiдповiв Спiмен, запалюючи царський смолоскип, – жили не в мiстах, але у простотi. Серед пiдданцiв-скотарiв. Такий, як той Аргонакт, мiг i не вважати амазонку хижою. Тодi ж, як переконують нас фiлософи, була Золота доба.

Пiдземелля зустрiло царя щурячим шурхотом i стишеним плюскотом моря. Вузький прохiд був на двi стопи вiд пiдлоги залитий водою. Оксамитовi чобiтки царя вiдразу змокли. Охоронцi вiдчинили ще однi дверi. У великiй кiмнатi з низькою стелею Фарнак побачив двох полонених амазонок. Вони були худими, цибатими, у шкiряному лахмiттi. Кривавi слiди допитiв укривали iх з голови до нiг. Очi заплющенi, дихання не чути. Солдати Перiсада безжально прикрутили полонянок до дерев’яних колод корабельним мотуззям. Тепер iхнi кiнцiвки посинiли вiд застою кровi. В роти полонянкам кати вставили дерев’янi розчепiри. Це додавало амазонкам нелюдського й зловiсного вигляду. Фарнак наблизив до полонянок свiй смолоскип, щоби подивитися на знамениту ознаку приналежностi до племенi войовничих жiнок – випаленi груди.

– Дiйсно, вони випаленi! – сказав цар.

– Обережно, володарю, – прошепотiв Спiмен.

Одна з амазонок – старша на вигляд – розплющила очi й сiпнулася в бiк царя. Їi тiло, скручене мотузками, напнулося, немов вилиця лука. Скрипнуло дерево. Охоронець приставив до горла дикунки гостряк римського меча.

Фарнак дав йому знак, i той пiдняв лезо. За другим знаком царя солдати витягли з рота воiтельки розчепiру. Амазонка хотiла плюнути в сина Мiтридата, але не змогла: кривава слина лише збiгла з роздертих губ.

– Цiй ми видерли язика й повиламували усi зуби, – сказав товмач.

Цар несхвально подивився на нього.

– Вона вкусила Полемона, – пояснив товмач.

Фарнак показав на молодшу амазонку. Їй теж звiльнили рот.

– Як тебе звати? – спитав цар. Товмач переклав варварською. Звуки степовоi мови були рiзкими, немов удари копит по камiнню.

Амазонка мовчала.

Цар нахилив смолоскип i пiдпалив iй волосся. Сморiд наповнив склеп.

Амазонка мовчала.

Смолоскип спалив iй вухо, розпечена смола капала на свiжi рани, шкiра на скронi почорнiла, обвуглилась.

Амазонка тiльки хрипко дихала й напружувала вузлуватi м’язи, твердi та виразнi, немов чоловiчi. На ii шкiрi Фарнак побачив давнi зарослi рубцi та подряпини вiд зброi. Жiнка була войовницею.

– Вони нiколи нiчого не кажуть, – пiдтвердив товмач.

– Застосуйте змiй, – наказав цар i дав знак катам.

Кати розкрутили мотузки. Четверо солдатiв тримали полонянку, не даючи iй хвицнути ката. Принесли горщик зi змiями, а дикунцi розвели ноги. Коли змiя довжиною в два лiктi влiзла до ii тiла, в амазонки почалися корчi. Їi спiвплемiнниця почала вити. Завивала вона горлом, страшно, немов через неi виходив бiль стривожених пiдземних духiв. Товмач молився. Спiмен витягнув обереги.

– Вона кличе свою богиню, – прошепотiв товмач.

– Звiдки ти знаеш? – спитав цар.

– Я чув це виття на пiвночi, у Скiфейських горах, коли був малим. Вона закликае свою богиню до помсти.

– Яке iм’я в тоi богинi?

– Їi iм’я заборонено вимовляти. Скiфськi жiнки вкриваються чорними прищами, лише зачувши ii iм’я, – вiдповiдав товмач, не вiдводячи погляду вiд молодшоi амазонки, яка вмирала у страшних судомах. – Їi храм стоiть в очеретах на березi Танаiсу. Там приносять людськi жертви. Чоловiкiв i хлопцiв, з якими парувалися амазонки. Їм кам’яними ножами вiдрiзають фалоси i залишають зв’язаними. Вони стiкають кров’ю перед вiвтарем, над яким височiе велетенська подоба хижоi комахи. Їхня богиня ненавидить чоловiкiв. Це могутня богиня.

– Ти знаеш ii iм’я?

Товмач заперечно хитнув головою.

Молодша амазонка коротко скрикнула й померла. Обличчя старшоi набрякло кров’ю, очi вирячилися. Виття перейшло у хрип.

Цар вiдiбрав в охоронця меч, пiдiйшов до полоненоi i вiдтяв iй голову. Всi сущi у пiдземеллi полегшено зiтхнули.

Коли вони виходили на мол, то на сходах зустрiли старого воiна, що плакав.

– Це Полемонiв брат, – прошепотiв царевi Спiмен, – напевно, Полемон помер.

Фарнак вознiс молитву до Сонцесяйного Мiтри. Вiн твердо вирiшив не виходити на битву з кочовиками до пiдходу мiдiйцiв.



«Дякую тобi, Велика Мати, – прошепотiла Арата, виринаючи з видiння. – Дякую за те, що показала менi силу i вiрнiсть мого предка, святоi войовницi Капаутаки. Я знаю, Велика Мати, що ти зробила це не випадково. Що цим видiнням ти наказуеш менi бути достойною святостi Капаутаки i подруги ii Сiнкаштри,[22 - В авестiйськiй мовi «капаутака» – лазурит, а «сiнкаштра» – сердолiк.] котрi незламнiстю своею принизили царя-вiдступника. Я виконаю твiй наказ, о Володарко Ночi!»

Войовниця вихаркнула гiркоту разом iз залишками волхвинного гриба, припасувала до одягу зброю, розсунула маскування й випiрнула з барлогу у передсвiтанкову темряву.




3



[року вiсiмсот шiстдесят першого за ромейським численням, у п’ятисотий рiк вiд перемоги гуннiв над аланами, у двiстi шiстдесят дев’яте лiто вiд спалення аварами Хорсового капища на Хортицi, у двадцятий рiк по смертi iмператора Феофiла, батька Михаiла, у третiй рiк пiсля походу Людовiка проти ободритiв, наступного року пiсля Довгоi зими i Кривавого снiгу, коли франки вибрали очi в князя Ростислава Моравського]







3.1


– Ми заблукали? – врештi-решт не витримала Риска. Утiкачки вже пiвгодини як вийшли на захiдний схил гори, що формою нагадувала ведмеже вухо. Звiдси мав би вiдкритись вид на закинуте гiрське городище. Проте в долинi та на протилежному схилi не проглядалося жодних його ознак. Лише борзий потiк бiг скелястим ложем та всотувала сонячнi променi темно-зелена лiсова ковдра, ледь помережана старими згарищами та вiтровалами.

– У Спiрки питай, – насупилась Доброслава, – це ж вона в нас найкраща розвiдниця.

– Он де воно, – не зовсiм впевнено кивнула на протилежну гору Спiрка. – Минулого року я саме там бачила городище. Якщо не зволiкати, то ще до темряви дiйдемо.

– Нiхто й не зволiкае. – Доброслава зiсковзнула з плаского каменя. – Нiхто не хоче ще одну нiч провести на деревах, правда ж?

– Нехай Пековим прутнем поклянеться, що бачила там городище. – Руда недобре глянула на «найкращу розвiдницю». – Учора вона казала, що городище на цiй горi. Те саме казала: я бачила, я бачила.

– Поклянись, – звелiла Спiрцi Доброслава.

– А вам вiд того легше стане?

Онука Горана з недобрим здивуванням глянула на Спiрославу. Це щось нове. Не поклали такого боги, щоби смердичка з Лугового кiнця запитувала щось дурне у вiдповiдь на вимогу дитини боярськоi. Нехай усi вони тут вiдступницi, проте поконiв кровi Сили не вiдмiняли. І Тур Обойрiг тому свiдок.

Боярська вдача вимагала негайного покарання зухвалоi родовички, але Доброслава стрималась. Не на часi. Спiрка була найсильнiшою i найспритнiшою iз трьох дiвчат. Вона найкраще знала тутешнi гори та вiйськовi звичаi верховинних жителiв. Сварка з нею могла вилiзти боком усьому iхньому загоновi.

Тому онука Горана свиснула Навцi й мовчки рушила униз, до потоку. Собака побiгла за Доброславою, випередила ii й першою застрибала кам’янистим, порослим червонуватими кущами, схилом. Спуск виявився крутим, крихким, дрiбнi камiнцi вилiтали з-пiд нiг, дiвчата збiгали все швидше й швидше, дряпаючи колючками одяг i руки. Однiеi митi Спiрка опинилась якраз перед Доброславою. Можна було сильним ударом в спину вiдправити ii на покорм вертким рiчковим мулявкам, проте Обойрiг знов стримав гнiв шляхетноi дiви. Натомiсть вона зiгнала злiсть, вбивши палицею гадюку, котра грiлась на скельному виступi. Риска, що бiгла останньою, побачила блискавичний випад Доброслави й подумки послала ii до Пека. Карпатськi верховинцi поклонялись змiям з блискавкою на спинi, i вбивство в iхнiх землях гадюки провiщало вiдплатне зло.

«Неблагий знак, – вирiшила Риска. – Змiiна богиня захоче помститись».

Ранiше Доброслава рудiй подобалась. Але тепер, у походi, Горанова онучка все бiльш i бiльш ii розчаровувала. Гонору в тiй виявилось на цiлу княжну, а вмiнь i передбачливостi – бодай на корову. От i тепер вона спасувала перед Спiркою. Замiсть того, щоби поставити зарозумiлу розвiдницю на мiсце, Доброслава промовчала. Натомiсть вiдiгралась на мирнiй звiринi, що на людей нападае рiдко. Тепер Спiрка почне верховодити. Якщо навiть не почне, то спробуе. До розвiдницi Риска ставилась упереджено. Спiрцi аж надто подобались новi звичаi Бiлого племенi, згiдно з якими сильних та спритних дiв спрямовували до вiйськовоi справи. Натомiсть рудiй були ближчими дiдiвськi покони, прясло, лiкування та городництво. Хоча серед мисливцiв племенi Риска була не останньою, вона потай заздрила слабшим та смирнiшим дiвам, котрим жерцi i старiйшини вiд iхнього восьмого лiта визначали домашнiй чин. Колись гасати лiсами iй було весело, але тепер вона все частiше приносила жертовне не на вiвтарi воiнських богiв, а до божницi Берегинi. І молилася там не за успiшнi лови, а про вдале замiжжя. Вiдомо-бо, що рудим дiвчатам, вiдмiченим знаками хтивих лiтнiх божеств, важко вийти за пристойного чоловiка. Матерi сильних воiв i справних смердiв, як i решта родовичiв, бояться сили Ярилового волосся.

За невеселими думками руда почала вiдставати вiд своiх товаришок. Прудконога Спiрка вже пiдбiгала до потоку, коли над головою Риски свиснула стрiла. Руда вiд несподiванки спiткнулась й на повнiй ходi влетiла в густi колючки. Туди ж пiрнули ще двi ясеневi стрiли – довгi, сизоперi, без металевих жал. Ще одна стрiла впала вертикально, немов пущена з неба. Вона влучила просто у хребет Навцi, а вийшла з ii черева. Собака жалiсно нявкнула, зiрвалась зi скельного виступу i впала у воду.

– За правицею! – крикнула Риска з корчiв, хутко перегруповуючись для оборони.

Доброслава i Спiрка зрозумiли ii з пiвслова. Вони сховались за брилами, також готуючи луки i стрижелi. Ясеневi стрiли падали бiля них десятками. Проте для успiху стрiльцям не ставало чи то вправностi, чи то зручноi позицii.

Незручна позицiя! Визначивши причину косоокостi ворогiв, Спiрка швидко зорiентувалась: стрiльцi верховинцiв засiли на гребнi пiвнiчного вiдрогу тiеi гори, з якоi вони щойно спустились. Вiдстань виявилась значно бiльшою за прицiльну, вiтрянi воронки над холодним потоком заважали навiть добрим лучникам поцiлити у непрошених гостей. Але й зволiкати верховинцi не мали змоги – за хвилину дiвчата перейшли би потiк й здобулись би до лiсу. Там горянам довелось би переслiдувати мисливиць, звиклих до збройних змагань у хащах.

«Вони йшли по нашому слiду, – зрозумiла розвiдниця. – Проте знали, що в нас собака, не пiдходили ближче нiж на три перестрiли i тримались з навiтряного боку».

Вголос мовила:

– У них пристрiльнi стрiли, – вона витягла з гальки ясеневий дрiт, подивилась на грубо обтесаний кiнчик, викинула. – Без наконечникiв. Коли пристрiляються, пустять крицевi. Халепа.

– Рудiй ще гiрше, – вiдповiла Доброслава, намагаючись втиснути тiло у зручну щiлину мiж брилами. Їi безрукавка, зшита з бiлячих шкурок й прикрашена кiстяним бiсером, трiснула i розiйшлась по швах. Вона подумала, що Спiрка не зовсiм права. Легкими стрiлами вороги намагались ушкодити iм кiнцiвки, щоби потiм легше було взяти в полон.

– Руду поранили? – поцiкавилась Спiрка.

– Не знаю… П-пекова сила! – крiзь зуби просичала Горанова онука й нарештi втиснулась мiж двох майже кубiчноi форми каменюк.

– Треба бiгти до лiсу.

– У водi пострiляють, – не погодилась Доброслава. Мiж брилами вона почувалася майже невразливою, хоча й розумiла: це облудне вiдчуття.

– Не пострiляють. Над водою тепер вiтерець. – Спiрка принюхалась, наче вловлюючи носом рятiвне зрушення повiтря.

– Густо стрiли кладуть.

– А тут вони нас впiймають.








Доброслава не вiдповiла. Спiрка мала рацiю. Ще трохи зволiкань – i верховинцi залишать гребiнь i вийдуть на зручнiшу позицiю. Навiть на той майданчик, звiдки втiкачки щойно збiгли в долину. З нього iм нiчого не завадить першими ж пострiлами пришпилити ноги втiкачок до ринi. А тим, з малими луками, на позбавленому укрить просторi вiдбитись нiяк не виходило. Ситуацiя вимагала негайного рiшення.

– Гей, Риско, ти там жива? – крикнула Доброслава.

– Жива, – донеслося з корчiв.

– Тiкаймо до лiсу!

Не чекаючи вiдповiдi рудоi, дiвчата зiрвались зi своiх схованок й побiгли до води. Вони не озирались, вiдаючи шостим чуттям: руда бiжить за ними. У три стрибки вони досягли рiчки.

Доброслава за звуком вiдразу визначила: тепер у них летять важкi стрiли, з крицевими жалами. На iхнiй полiт висхiднi потоки повiтря майже не впливали.

«Тур Обойрiг, збережи плоть свою!» – згадала вона засновника роду i кинулась у воду. Затримала дихання, вiдчула, як стрiла пройшла мiж ногами, ледь пошкрябавши шкiру. За мить Доброслава вже лiзла довгим коренем до протилежного берега. Спiрка знову випередила онуку Горана – бiла хутряна оторочка ii куртки мигтiла попереду, мiж ялинками.

«Й кого ж ви так щедро обдаровуете, о боги!» – позаздрила ii спритностi Доброслава, заскочила за стовбур столiтнього дерева i подивилась: де там руда.

Риска вже дiсталась переплетеного корiння й ним дерлась на берег. Їi намокле волосся набуло кольору старого мухомора. На мокрому стегнi рудоi розпливалась кривава пляма.

«Ще в корчах пiдстрелили», – зрозумiла Доброслава, побачивши уламок ясеневого дроту, що стирчав з тiла рудоi.

Ворожа криця вжалила стовбур за два пальцi вiд обличчя Горановоi онуки, хижо завiбрував довгий дрiт. Вороги пристрiлялись, певно зайняли зручнiшу позицiю. Махнувши рукою Рисцi, Доброслава побiгла догори схилом. За мить старий, оброслий темно-зеленим моховинням та трутовиками, ялинковий стан вiдокремив утiкачок вiд ворожих стрiл. Проте, розумiли вони, нiщо не перешкоджало верховинцям переплисти рiку й продовжити переслiдування.

Якщо ж урахувати, що вороги йшли землею своiх богiв i предкiв, шансiв у втiкачок лишалося небагато.

Тому вони бiгли швидко. Навiть поранена Риска, тамуючи бiль, не вiдставала вiд подруг. Досвiдченi мисливицi, вони могли бiгти годинами, не збиваючи дихання. Й цього разу мисливський вишкiл дався взнаки. Дiвчата оббiгли першу гору, пiднялись крутосхилом на другу, вищу, й рушили далi. Щоби збити зi слiду ворога, втiкачки обрали кружний шлях, попетляли на вiтровалi, промчали звивистою яругою до розсипу бiлих скель, пролiзли там мiж вапняковими брилами й вiдтак збiгли схилом до кам’янистоi, затiненоi соснами лощовини.

Чорнi, помережанi грибними нароснями, стiни закинутого городища виросли перед ними, немов замок казкового чаклуна. Риска безсило притулилась до дерева, неблагодатно згадала Блудня з його лихою матiр’ю, заплющила очi й сповзла на землю.

Подруги пiдхопили руду попiд пахви i понесли до вiдкритоi брами. Вони не вiдразу помiтили, що там виникла чиясь постать.




3.2


Волх вiдчував наближення ворога. Все частiше у Пекичевих снах з’являлась зникла нагiрна божниця, все виразнiшим ставав зловiсний шепiт, який вiн чув i серед ясного дня. Слiв було не розiбрати, лише чулося шамкотiння чи то старечого беззубого рота, чи то якоiсь нелюдськоi порожнини, спроможноi до звукових вправ.

Вiдколи принесли звiстку про смерть Нiрада та його побратимiв, Волх не виходив з капища. Вiн намагався проникнути у мiнливi хитросплетiння Сил, передбачити дii зла i знайти якусь нову нитку, що з’еднала б родовий первень з богами i духами лiсового краю. Але нитка не знаходилась. Усi зусилля Пекича зводились нанiвець сiрим туманом, в якому вiн блукав кожного разу, коли приймав у себе дух волхвинного гриба. Волх здогадався, що проти нього повстала Сила тих родiв, що володiли лiсовим краем до Бiлого племенi. Ця Сила чаiлась не пiд зорями Серединного свiту, а в Нав’i – у старих могильниках, зогнилих дiдухах та у людськiй кровi, пролитiй в тутешню землю за незлiченнi столiття.[23 - Нав’я (Нав, Навiй) – Нижнiй свiт, де перебувають душi предкiв.] Кров мстила, забутi кiстки опирались чужорiдному яснобаченню, глуха-слiпа, але злютована воля мертвих ставала сiрою стiною на потойбiчних шляхах. А могили предкiв Бiлого племенi, з яких могла б прийти допомога, залишились на сходi. Так далеко, що жодний вiдзвук з iхньоi Нав’i не досягав лiсового краю. Плем’я зрадило предкiв, i тепер мiж ним, землею i пiдземеллям не складалось союзу.

Якби вони жили на своiй землi, то знайти тих зайд, що вбили Нiрада i молодих куничiв, було б нескладно. Звiрi i птахи правили б Волховi за очi, трава i дерева пiдказували б йому, могутнi пiдземнi духи допомогли б оточити ворога жахами та лiсовим блудом. Але нинi вiн був безсилим, i сiрий туман не давав третьому оку Пекича подивитись на загадкових чорних воiв.

Пек Блудень також закрився вiд двiчi народженого. Той не дивувався. Вдача божка передбачала й не такi примхи. Зрештою, сiм обiцяних мирних лiт минули. Та й боги чорних плащоносцiв могли бути могутнiшими за Пека. Могли змусити його мовчати.

Єдиний свiдок жахливоi бiйнi, що вижив, не змiг повiдати про чорних нiчого корисного. Досвiдченi воiни племенi, якi обстежили нещасливий берег, також не додали старiйшинам i Волховi розумiння. Всi зiйшлись на тому, що творяться дивнi дiла. Нiрад з облавою натрапили на ворога випадково. Плащоносцi прийшли здалеку, на мiсцевi городища та засiки не нападали, бою не шукали, хитро уникали вартових i розвiдникiв. Застави iх не зустрiли, слiди загубились. Мета iхнього походу залишалась невiдомою.

Старiйшини довго радились i вирiшили, що чорнi лише пройшли через лiсовий край, прямуючи кудись далi. Волх iз цим не погодився, але змовчав, коли Дорош прийшов на капище i повiдомив йому висновки ради.

Невтiшний Нiрадiв батько довго сидiв у божницi пiд суворими поглядами iдолiв. Усе питав у Волха, чи щасливо злучився дух сина з тими преславними куничами, що вiдiйшли на Хорсовi угiддя. Пекич його заспокоював, хоча й не мав у тому певностi. Пiсля трьох ганебних спроб пройти сiрий туман вiн уже нi в чому не мав певностi.

– Чому всiх вбитих знайшли, й лише наш рiд не годен вчинити належноi тризни по Нiрадовi? – бив себе по колiнах Дорош. – Чому так, Волоше?

– Твiй Нiрад уже залишив свое тiло, як метелик залишае пусту оболонку. Дух його вiльний й не потребуе опiки над мертвою плоттю. Праматiр Куна потурбуеться про родовича.

– Чому ж лише його тiло зникло?

– Такою е воля богiв.

– Воля богiв… – Дорош хитав головою, немилосердно жужмив боярський ковпак, трусив випускними рукавами, гаптованими золотими сваргами. Не хотiв вiн вертатись до своiх ближнiх з такою бадильною вiдповiддю, не хотiв. Що вiн скаже жiнкам дому свого i молодшим синам? Що богам Нiрадове тiло потрiбнiше?

– Незбагненна та воля й примхлива, – не пiднiмаючи очей на Дороша, тлумачив Пекич. – Те, що нам здаеться згiршенням, насправдi може нас вивiльняти вiд зайвих пут i присяг Серединного свiту.

– Яких ще присяг? – не розумiв старiйшина.

– Тих, що прив’язують нас до минущого.

– Хiба мiй Нiрад на таке присягав?

– Усi ми присягаемо на таке, якщо хоч раз вклякаемо при вiвтарях i требовищах. Якщо визнаемо вищiсть богiв.

Дорош i далi не розумiв. Дратувався, що не мiг впiймати Волшого погляду, прочитати в очах невисловлене. Не знаходив мiсця рукам своiм, котрi нищили оксамит, лисячу оторочку й кунячий пiдбiй ковпака.

– А все ж таки, – косував вiн на дубову Хорсову подобу, що стояла при вратах божницi, – правильно ми вчинили iз тими дiвками чи нi? Прийняв Заступник жертви?

– Хорс Охоронець радий, – запевнив його Волх, дивлячись на вечiрне сонце, що стояло над захiдним менгiром капища. Воно було червоно-зловiсним, навпiл перекресленим тонкою хмаркою i фарбувало обрiй у кривавi вiдтiнки.

– Щось ти не договорюеш, – зiтхнув Дорош. – А я бачив сон. Нiрад мiй цiеi ночi прийшов до мене з лицем почорнiлим i плакав гiрко.

– За незнайденою плоттю своею плакав?

– Про те не згадував. Казав, що погано йому там, що куничi зла наробили i боги тепер не з нами.

– Я вiдмолю. Й богiв умилостивлю.

– А може, офiрувати богам Бiлку, що була Нiраду наложницею? Вона хоча й з чужинок, але молода i солодка тiлом…

– Думай, про що кажеш, – нахмарився Пекич. – Людей за людей не жертвують.

– А якщо я принесу Хорсовi сiм бiлих кiз?

– Трьох достатньо.

– Трьох за челядника дають. За воеводича бiльше треба.

– Не треба.

– А якщо Охоронець образиться? Скаже, що вiдкуповую сина як безрiдного драня?

– Хто тут Волх? Я чи ти? – Пекич повiльно пiдвiвся й твердо оперся на посох. Дорошевi здалось, що божниця раптово змалiла, що турячi черепи на ii стiнах оточили жерця тiсним рогатим колом. Що у тих черепах замешкало темно-пурпурове свiтiння.

– Не гнiвайся, Волше, – пiдвiвся i невтiшний батько. – Хочу, щоби все було за правдивим поконом. За заповiтами предкiв.

– Усе так i буде, боярине. Приведеш перед сходом сонця трьох бiлих кiз до могитичiв. Але мають бути iстинно бiлими, без жодноi плями, – жрець зробив паузу. – А ще скажи князевi, щоби вiдiслав до захiдноi застави кмiтливих воiв. У Темнiй дiбровi треба подвоiти варту.

– Про щось провiдав?

– Неспокiйно менi. Убачаю недобрi знамення.

– Скажу, – скупо кивнув Дорош, вийшов за порiг божницi, одягнув i розправив на лисинi зiбганого ковпака. Зблиснув на вечiрньому променi вишитий стеклярусом знак Матерi Куни.

– Сiрий туман… – бурмотiв на самотi Пекич, вглядаючись у кривавi сутiнки. – Знов отой сiрий туман.



Уперше непроникна сiрiсть зустрiлась йому одинадцять зим тому, Грибного року. Тодi, разом iз небаченим нашестям грибiв, до лiсового краю прийшло небачене Бiлим племенем зло. Нiчне страхотворисько нападало на людей i кiз, випиваючи з них усю кров. Окрiм тваринноi сили, володiло воно Силою iншою, що в’язала жертвам м’язи й волю. Старiйшини порiшили, що звiр не тутешнiй, а е приходьком. Забродою з Нижнього свiту. Вiдповiдно, вони вiднесли його знешкодження до справ могитичiв.

Молодий Пекич, що звався тодi Лобасом, сам визвався загнати звiра до темряви, що його породила. Знайшов у лiсi слiд потвори, з належними примовляннями вибрав його з грунту, вiднiс до капища i поклав на вiвтар Велеса. Навколо слiду вiн встановив знаки чотирьох стихiй: черешневу смолу (знак повiтря), запалений каганець (вогонь), чашу з водою та сiль (знак землi). Збудувавши таким чином Храм,[24 - В даному випадку «Храм» означае символiчний священний простiр. Якщо непосвяченi язичники (профани) приносили жертви на вiвтарi (требищi) без творення Храму, то жерцi завжди обумовлювали своi офiри будуванням особливого ритуального простору.] могитич запалив свiтла й розпочав ритуал. Йому йшлося про встановлення зв’язку з духом звiра. Для цього вiн сiв перед вiвтарем, розпрямив спину й прискорив вихiд за межi Серединного свiту волхвинним грибом. Легко пройшов Бузиновий i Сiро-голубий пороги, уявив себе стрiлою, спрямованою на слiд звiра. Перетворення на гостре знаряддя нищення вiдбулось навдивовижу пластично. Могитич кожною клiтиною вiдчув, як його нiс загострюеться, як видовжуеться голова, забуваючи про колишню круглу форму, як заростае рот, витягуються вилицi, очi, вуха, як руки зливаються з дротяним тiлом, а ступнi розростаються у велетенськi пiр’iни. У цiй стрiмкiй подобi вiн нацiлився на ледь означену присутнiсть звiра. Одночасно навколо нього розквiтли скупчення кольорових лiнiй. Вони блукали, петляли, сходились i розходились, прямуючи до цiлi. Могитич пронiсся вздовж лiнiй, летячи туди, де в перспективi молочного кольору виднiлось пульсуюче блiдо-червоне яйце – вмiстилище духу звiра. Воно також вiдчуло мисливську магiю й набрякло тривожним пурпуром.

Воно пульсувало вже поряд, злякане, м’яке i вразливе, коли перед стрiлою виник дивний серпанок. Пасмо сiрого туману. Ця сiрiсть була особливою. Їi колiр вiдрiзнявся вiд молочних, срiблястих та сiро-рожевих просторiв iншого вимiру. В нiй не проглядалось жодного виразного вiдтiнку, звичного для мешканця Серединного свiту. Перед могитичем нагло розквiтла первiсна, досконала, абсолютна сiрiсть, невловима примара сiроi тiнi, вiд’еднаноi як вiд свiтла, так i вiд темряви. В нiй тонуло й зникало все напружене, визначене i спрямоване. Всi лiнii згасли, а скупчення свiтла зникли. Стрiла, на яку перетворився Лобас, без жодного спротиву i здригання увiйшла до сiрого лона, в котрому раптом вiдкрилась неочiкувана глибина. Минали хвилина за хвилиною, стрiла долала безмежнi вiдстанi, проте сiрий туман не закiнчувався. Вiн тривав, тривав, тривав. Вiн був непроглядним i однорiдним, як первiсна мла, з якоi найпершi боги вивели буття трьох свiтiв. У якомусь сенсi, зрозумiв пiзнiше вже не завзятий Лобас, а сподоблений мудростi Волх, сiрий туман i був тiею первiсною млою.

А тодi, уперше зустрiвшись з туманом, вiн втратив упевненiсть. Вiдтак загубив напрямок, злякався й заледве змiг повернутись до Сiро-голубого порогу. Вiд переляку вiн почав втрачати магiчну форму. Тiло знову, крiзь бiль i знiяковiння всiх членiв, набувало людськоi круглястостi. Одночасно воно втратило швидкiсть i всi спроможностi руху, стало мульким, безпорадно зависло у сiрiй безмiрностi. Звiдкись ззовнi, а потiм вiд кiнчикiв пальцiв на нього почало наповзати смертельне онiмiння. Воно повiльно i впевнено повзло до серця, намагаючись вичавити дух могитича з плотi. Вичавити до холодноi сiростi i розчинити у нiй назавжди. Але не встигло. Дружнi боги вiдкрили браму у Серединний свiт просто в його серцi. Ця рятiвна брама пульсувала, злучаючи живе з живим. Перед тим як туман вiдпустив затерпле тiло Лобаса, могитич почув щось на кшталт тихого невдоволеного шипiння.

Можливо, тодiшня пригода в туманi була не тiльки поразкою. Адже звiр зник i бiльше не турбував мешканцiв лiсового краю. Але в Лобаса вiдтодi залишилось вiдчуття небезпеки, що чатуе десь поряд, на вiдстанi лiктя. Пiсля того пам’ятного полювання вiн не використовував закляття стрiли. Навiть тодi, коли став Волхом Бiлого племенi й отримав древнi обереги, котрi спадкували начальнi жерцi вiд доби Матерi Куни. Роки, довгi роки пошукiв i роздумiв, знадобились Волховi, щоби зрозумiти природу сiрого туману.



Недарма, сказав вiн собi, недарма з пам’ятi випiрнуло оте полювання на звiра-приходька. Пiсля розмови з Дорошем щось важке й неспокiйне лягло на дух двiчi народженого. Вiн обiцяв бояриновi умилостивити богiв, проте обiцянка ця ховала пустку i неспроможнiсть. А жрець, який не виконуе обiцянок, е загрозою для племенi не меншою, анiж слабкий князь або немудрi старiйшини. Грозова хмара обра5зи огорнула Волха. Таку образу на себе самого й на пiдступнiсть богiв вiдчувае зрiлий муж, коли виявляеться безпорадним загасити хiть наложницi, коли даремно мучить свою зрадливу плоть i бачить, як росте й мiцнiе зневага в очах спраглоi дiвчини.

Вже догорiли кривавi сутiнки, вже капище огорнув морок, коли грозова хмара у ествi жерця випустила блискавку-пiдказку:

«Тiтiра!»




3.3


Сiм рокiв пригод i мандрiв неймовiрно ускладнили життевий досвiд Макарiя. Вiн не знайшов дивовижного гриба Калокирика, проте навчився носити штани з лосиноi шкiри i пiдбите хутром взуття, звивати гнiзда на деревах, зберiгати тiлесне здоров’я та глузд у глибинах вологих печер, ставати непомiтним серед голого степу i годинами ховатись пiд водою, дихаючи крiзь соломинку. Вiн опанував мистецтво мiжплемiнних перемовин, навчився знаходити шлях по зiрках, варити юшку з м’яса отруйних змiй та спiлкуватись пiвдюжиною дивовижних мов. Уже давно вiн поховав провiдника й тих воiв, котрих дав йому у супутники стратег Леонтiй. Вiн пережив моровицю в Болгарii, напад кочовикiв на березi Істру[25 - Істр – iсторична назва Дунаю в нижнiй течii.] й почав голити голову. Вiн одружився на юнiй дiвчинi з племенi антiв, побудував сiмейну хижу з очерету й не змiг врятувати дружину вiд родовоi пропасницi. Морем вiн дiстався до Херсонесу, викликав смертельну заздрiсть й ненависть тамтешнiх ескулапiв, за iхнiм доносом потрапив до в’язницi, втiк звiдти й назавжди залишив землi Імперii.

З купецькою валкою вiн повернувся на захiдний берег Великого Степу, пристав до розбiйникiв i врештi-решт домандрував до гiрського краю, мешканцi якого ще не доросли до розрiзнення лiкарськоi справи i ворожбитства. Тому вiн оголосив себе магом, пiдтвердив сей чин небуденними вмiннями й отримав у власнiсть закинуте городище. Цей подарунок мiсцевих дiдичiв не свiдчив про iхню щедрiсть. Давню руiну вважали мiсцем нечистим, i добрi люди там все одно не селились.

Те, що в старому городищi мешкають ворожi двоногим Сили, Макарiй переконався, спробувавши оточити себе гаремом. Три його дружини вигибли за одну зиму. Одна зiрвалась з обледенiлоi стежки, другу забрала швидка й гаряча, наче лiсова пожежа, хвороба, третю опанував злий дух i змусив накласти на себе руки. Бiльше нiхто за мага йти не згодився. Те, що самого чаклуна ворожi Сили не чiпали, горян не дивувало. Всi-бо знали приказку: свiй до свого по свое. Макарiю довелось визнати: присуд простуватих мешканцiв гiрського краю збiгся з думкою про нього, висловленою колись ученим монахом на прiзвисько Пекельна Гуля.

Хворих серед горян не бракувало, i прийшлого чаклуна навiдувало немало люду. Макарiй нiкому не вiдмовляв i плату брав необтяжливу. Вiд надмiру вiльного часу вiн знайшов собi заняття, достойне справжнього мага, – пошук скарбiв i схованок. Досвiд пiдказав колишньому дияконовi, що старе городище мусить мати своi таемницi. Вiн потурбував могили пiд кутовою вежею i пiсля трьох седмиць розкопок знайшов там глек з монетами та прикрасами.

Серед монет бiльшiсть складали рiзанi дирхеми, що iх хазарськi купцi називали шелюгами, а мiсцевий люд – резами. Срiбляки, вкритi незрозумiлим Макарiю арабським плетивом, вiн одразу сховав у колодi з приробленими дерев’яними крилами. Такi видовбанi колоди горяни присвячували богу Раглу,[26 - Рагл (можливо, тотожний Симарглу) – божество, яке захищало вiд демонiв, переможець хтонiчних страховиськ.] прикрашали пiр’ям ремеза[27 - Ремез – рiзновид синицi; вважався священним птахом, освячене гнiздо якого оберiгало оселi вiд пропасницi i правило за сховок для вiдьомських трав.] й дуже шанували. Бiльш цiннi знахiдки колишнiй диякон припасував мiж шкiряними смугами широкого чересу, котрого вiн не знiмав навiть увi снi. Серед цих скарбiв були: золотий статер iмператора Гераклiя, три золотi номiсми варварського карбу, коштовна пiдвiска для гривнi i важкий восьмикутний медальйон з електруму.[28 - Електрум – сплав золота i срiбла.]

Зовнiшню поверхню медальйону прикрашали (а може, ускладнювали) опуклi зображення сонця i мiсяця. Вiдкритим вiн перетворювався на складень, на чотирьох пластинах якого розмiстили зображення оголеноi жiнки з широко розведеними руками, два трикутники, перехрещенi палицi i лабiринт у виглядi подвiйноi спiралi.

Макарiй знав походження i значення цих знакiв.



П’ять рокiв тому у Херсонеськiй тюрмi, куди його запроторили мiськi едiли,[29 - Едiл – тут: виборний розпорядник, чиновник мiського самоврядування.] колишнiй диякон зустрiв еврейського мудреця. Старого звинуватили у виготовленнi магiчних причандалiв та незаконному ворожiннi. Едiли боялись таемних вмiнь еврея, тому довго не призначали суду, й врештi-решт вирiшили за краще забути про його iснування. Одноплемiнники чомусь не спiшили з викупом (певно, з тих самих мiркувань), i мудрець заживо гнив у кам’яному мiшку, що за давнiх царiв слугував водяною цистерною. Коли Макарiя кинули до того мiшка, еврей вже сильно охляв, майже втратив зiр, вкрився коростою й був недалеко вiд краю спочинку своiх предкiв. Колишнiй диякон взявся лiкувати виразки на ногах старого, а той, замiсть плати, дiлився з ним знаннями.

Одного разу Макарiй запитав його про богиню. Усi варварськi племена, котрi вiн зустрiв у своiх мандрах, поклонялись таемничiй богинi. Їi iм’я було пiд забороною, а до присвячених iй вiвтарiв могли наближатись лише обранi зi старих жiнок. Бiля тих вiвтарiв варвари облаштували землянки або ж печери, куди йшли жiнки, як тiльки в них починались мiсячнi. Одного разу Макарiй спробував розпитати у своеi антськоi дружини, що саме вона та ii посестри роблять у священних схронах. Та подивилась на нього як на навiженого, а потiм сказала, що негайно помре i потрапить до лап жорстоких пiдземних духiв, якщо вимовить при чоловiковi хоч одне слово про тайни богинi. Вiн запам’ятав вираз ii обличчя. На ньому застигли переляк i побожна впертiсть. Вiн повiрив: нiякi вмовляння й нiякi тортури не змусять жiнку подiлитись з ним таемницями. І вiдступився, зачинивши усi небезпечнi запитання у найдальшiй шухлядi своеi цiкавостi.

Проте смердюча тюремна безвихiдь рано чи пiзно дiстае до засувiв усiх зачинених шухляд.

Макарiю здалось, що мудрець тiльки й чекав на запитання про богиню. Його очi зблиснули, вiн пiдвiвся зi свого Йового ложа й мовив: «О, Ашем менi свiдок! Ця таемниця таки коштувала й тих зусиль, i того золота…» Його розповiдь була довгою, насиченою iменами та назвами, й не все з неi запам’яталось. Але головне Макарiй поклав карбом на скрижалi розуму свого.



Колись давно, казав мудрець, на землю впала темрява i почалась Велика зима.[30 - За сучасними уявленнями, причиною Великоi зими стало падiння на Землю фрагментiв комети у 7640 роцi до н. е. та спровокована ним вулканiчна активнiсть.] Це було безлiч часових циклiв тому, коли люди ще були дикими й беззахисними перед темрявою i холодом. Бiда напала раптово, серед лiта, i заскочила зненацька. Цiлi племена гинули i зникали пiд неозорими саванами снiгiв, а на iхнi землi наповзали льодовики, змiтаючи дорогою лiси i гори. Навiть вкритi хутром звiрi не витримували морозiв. Замерзали озера та рiки, i рибу доводилось вирубувати з криги. Люди тiкали на пiвдень, а над ними, на буро-брудному небi, замiсть сонця жеврiла червонувата пляма, вiд якоi не линуло анi тепла, анi свiтла. День мало вiдрiзнявся вiд ночi. Мiсяця й зiрок взагалi не стало. Жахливi демони вирвались тодi з Нижнього свiту, прагнули гарячоi кровi i заважали людям шукати теплих краiв.

Найсильнiшi з людей дiйшли до Дворогоi долини. Мудрець вимовив назву долини еврейською мовою «Карнаiм» i сказав, що одне з таемних iмен богинi – Карна або Кара – походить вiд тiеi назви. А Макарiй, у свою чергу, згадав, як у перший весiльний день антськi жерцi пiдкорочували волосся його майбутнiй дружинi, примовляючи довжелезнi закляття й раз у раз повторюючи: «Призначена еси, окарнена еси!».

У Дворогiй долинi, вiв далi мудрець, з-пiд землi виходили потоки гарячоi води. Сили, що iх живило пiдземне полум’я, успiшно протистояли лютим морозам, i щедрiсть iх не згасала. Там, бiля паруючих озер, зiбралось багато людей, i попервах iм було що iсти, бо звiрi, принадженi теплом, також сходились туди i ставали поживою зголоднiлих племен. В озерах водилась риба, i мешканцям долини здалось, що вони врятованi. Вони розпалили вогнi, спорудили житла та кумирнi i почали вiдправляти експедицii до найближчих лiсiв по вмерзлi у кригу i збереженi вiд псування тушi великих звiрiв. Так минали темнi днi й ще темнiшi ночi. Лiк часу було втрачено, але за вiком дiтей люди знали, що вiд приходу до Карнаiму минуло багато часу. Народженi пiд гнiтом Великоi зими ставали дорослими й недовiрливо слухали розповiдi батькiв про сонце, блакитне небо i загиблий теплий свiт. Там, у Дворогiй долинi, богиня втiлилась у найкрасивiшу дiвчину племенi людей з рудим волоссям. Пiзнiше, за цiею ознакою, те перше втiлення богинi назвали ще й Орай (Вогненним).

Богиня устами рудоi дiвчини сказала людям, що iм суджено залишити Дворогу долину, бо невдовзi закiнчиться мерзле м’ясо в лiсах, а риби в теплих озерах вимруть. Богиня сказала, що на пiвднi Небесна пляма грiе втричi сильнiше, пiд нею ростуть деякi рослини. Й що найголовнiше, там е вкрите тонкою кригою море, у якому живе безлiч риби й та риба не вичерпаеться аж до закiнчення Великоi зими.

«Готуйтесь до походу, солiть м’ясо i рибу!» – сказала вустами дiвчини Орай. Проте, попередила вона, дорога страшна i довга. На безкрайнiх рiвнинах дмуть крижанi вiтри, а демони набули подоби велетенських бiлих ведмедiв, шкiру котрих не пробивають кам’янi сокири. Далеко не всi дiйдуть до рятiвного моря, попереджала богиня, лише найсильнiшi та найвитрiвалiшi. Тому казано було старим, хворим i малим дiтям залишитись бiля гарячих джерел Дворогоi.

Частина з тих людей, що зiбрались у долинi Карнаiм, не повiрила рудiй дiвчинi i залишилась перечiкувати бiду. Нiхто не знае, що сталось з ними, бо через вiсiм столiть Великоi зими i Довгоi весни, коли люди знов повернулись у Дворогу долину, там не знайшось живих. Лише бiлi кiстяки, вкритi вапняковими та соляними нароснями, лежали в гарячих озерах. А руду вже за життя стали називати Матiр’ю Карнаiм. Адже порада богинi врятувала тих небагатьох, хто потiм дав життя усiм народам вiд Рiфейських гiр до Гераклових стовпiв.[31 - Тобто вiд Уральських гiр до Гiбралтару.]

Вiдтак саме у долинi Карнаiм було споруджено перший храм Карнi Орай, а першими жрицями стали ii рудоволосi прапраправнучки. Богиня ж бо обдарувала тiло, у якому замешкала, не лише пророчим натхненням, але й небаченою плодючiстю. На березi замерзлого моря руде втiлення Карни вiд найдужчих чоловiкiв народило вiсiмнадцять дiтей. І досi десь у Карманii, пiд склепiннями таемних святилищ, продовжуеться прямий рiд Карни, що йде вiд ii найстаршоi доньки. З цього роду мудрi правителi Сходу, за прикладом царiв Кiра i Дарiя, беруть собi дружин-жриць. Рудих, плодючих, посвячених i досконало вродливих.

Через три тисячi рокiв пiсля Довгоi весни, коли сонце знову набуло сили, а крига вiдступила на пiвнiч, настала Доба Возiв. Наймогутнiшi племена, що шанували Карну, почали мандрувати свiтом у пошуках багатих пасовиськ та щедроi рiллi. Вони iхали на возах, у якi впрягали волiв, а стада червоних i бiлих корiв йшли за возами. Люди Доби Возiв будували круглi мiста, славили вiдроджене сонце i велику богиню. Одне з племен зупинилось на берегах великоi рiки, що велично несла своi води на пiвдень. Степовi береги рiки вкривали високi трави. Плем’я побудувало там кругле мiсто, де через кiлька столiть знов народилось тiло, що мiстило в собi полум’яний i вiщий дух Карни.

Дiвчину звали Дана, себто «милосердна».

Вона принесла людям Доби Возiв нову мудрiсть. Вона сказала, що нова бiда прийде вiд надмiру знань та пошуку нового. За ii словом жерцi заборонили пошук нового знання та вбивали тих, хто намагався примножувти мудрiсть через накреслення знакiв. Адже Дана сказала iм:

«Допоки слова не перетечуть у кресленi i писанi знаки, Ворог не знайде дороги до ваших осель».

Люди Доби Возiв – легкi на мандри i щасливi у своiй простотi ратаi – зберiгали цей завiт, передавали мудрiсть предкiв з уст в уста, креслили знаки лише на святкових яйцях i спiвали пiсень на честь Карни-Дани. Але час зупинився для цих племен, вiйськовi вмiння не розвивались, i коли прийшли завойовники iз залiзними мечами, сповiдники Карни-Дани загинули. Вiд ратаiв Доби Возiв залишились тiльки назви рiк, у яких все ще живе iм’я другого втiлення богинi, – Дунай, Днiстер, Днiпро, Данаiс (Танаiс або ж Дон).

Завойовники iз залiзними мечами знали Карну пiд iм’ям Тари – третього втiлення богинi. Тара заповiла iм невтомно заплiднювати жiнок з пiдкорених народiв.

«Дiти Сили, – казала Тара, – народжуються вiд жiнок, згвалтованих на теплих трупах iхнiх братiв i батькiв».

В епоху Карни-Тари народилося багато дiтей Сили, i вони примножили зло на землi, розпалили ватри насилля i закликали на землю звитяжного нареченого Тари – Крома.[32 - Кром – iндоевропейське божество вiйни. У ведичнiй традицii – Крурама (Жорстокий). Назва його святилищ – кромлехи, кремлi.] Вiд iхнього шлюбу народилось розумне чудовисько, вiдоме пiд багатьма iменами. Казали, що саме завдяки Карнi-Тарi у Серединний свiт прийшли древнi боги, колись переможенi у великiй битвi, що вiдбулась до початку часiв на високих зорях. Десь там, де застiбае свiй пояс Небесний Мисливець.[33 - Небесний Мисливець – сузiр’я Орiона.]

Багато хто з посвячених був спокушений цими богами, забув про мудрiсть, магiею здобув владу, залiзним жезлом пас народи i зiйшов до Нав’я, обтяжений страшними провинами перед Творцем. А той послав людям святих пророкiв i вчителiв, якi проповiдували милосердя i зупинили криваву повiнь, спричинену шаленствами дiтей Сили.

Пiзнiше богиня, яка не втомлювалася втiлюватись у тiла юних жриць, отримала безлiч нових iмен, серед яких були мiсячнi iмена Анахiт, Іштар, Беешер та Артемiда. Цi iмена не були анi таемними, анi iменами Сили. Призначались вони для вжитку серед профанiв, а у жрецьких ритуалах iх не використовували. Зате простий люд полюбив смачнi пирiжки-камани, що iх храмовi кухарi пекли в iм’я Іштар, та соромiцькi свята кохання, коли i дiвчата, i поважнi матрони вiддавались усiм бажаючим в храмах i священних гаях богинi. Єврейський народ також вiрив у богиню, ханаанейське мiсячне iм’я якоi було Анат. Їй, серед iнших божеств, поклонявся цар Соломон, в ii iм’я вiн шлюбився з царицею Савською. Про пирiжки Анат згадував навiть пророк Єремiя.[34 - Єремiя 44:15 – 19.] Мудрець довго розповiдав Макарiю, як праведнi царi Іудеi та Ізраiлю боролись з культом Анат, iдол якоi стояв у Соломоновому храмi бiльше трьохсот рокiв.

У тi часи, розповiдав мудрець, простим вiрним казали, що Карна мае три божественнi властивостi: вона одночасно цнотлива, розпусна i войовнича. Вiдтак через цi ii властивостi мудрецi, що досягали Йесоду,[35 - Тобто кабалiсти. У Кабалi «Йесод» – мiстичне Сяйво, Дев’ята Сфiра, найближча до нашого свiту Малхуду.] визначили ще одне ii iм’я Сили – Матронiт. Назвавши це iм’я, еврей пустився у такi складнi пояснення едностi протилежних властивостей богинi, що Макарiй геть заплутався.



П’ять рокiв по тому, тримаючи в руках медальйон богинi, Макарiй тяжко зiтхнув, згадавши, як помираючий мiстик плутав грецькi, еврейськi та варварськi слова, гарячково пояснюючи християниновi цнотливу сутнiсть войовничостi. А ще вiн згадав, що мудрець у своiх чи то мареннях, чи то видiннях називав богиню Триликою, Троякою i Трояною – единою у трьох поставах або подобах.

Вiн намагався досягти точностi у визначеннi подiбностi. Вживав для означення постави слово «мiшкан», що в перекладi з мови Старого Завiту означае житло i мешкання, та грецьке слово «iпостасiс», яким Соборнi Отцi позначали вiдмiннi та нерозривнi сутностi триединого християнського Бога. Вiн згадував багатолику демоницю Лiлiт i жiночу суть землi Адамах, доньку-голос Всевишнього Бат-Гол та iншi iмена, що звучали загрозливо, наче закляття. Вiн вичерпав останнi сили, виголошуючи цi iмена, й невдовзi рушив до кращих свiтiв.

Колишнiй диякон усе ще пробував згадати iмена Триликоi, коли раптом побачив перед брамою старого городища трьох високих дiвчат, одягнених та озброених, немов Геродотовi амазонки. А ще вони були молодi i вродливi, немов три втiлення весни, що вийшли з осiннього лiсу. Двi з них тягнули до брами третю, скорiш за все, поранену.

Три дiвчини. Одна з них з вогненно-рудим волоссям, друга – з бездоганним обличчям казковоi принцеси, третя – з войовничо-цнотливим поглядом небесноi дiви.

Орай.

Дана.

Тара.

«Це знак!» – остуда покотилась хребтом Макарiя. Вiн сховав медальйон, голосно мовив:

– Мегас i Кiрiе, ке фавмаста та ерга су![36 - Велик ти, Господь, й дивнi звершення Твоi! (грецьк.)]

Й смiливо рушив назустрiч трьом дiвам Бiлого племенi.




3.4


Минуло шiсть дiб вiд ii чудесного спасiння на вiтровалi, коли Жаринка нарештi дiсталась до пiвденного кордону мочарiв. Увесь цей час куниця намагалась вiдiрватись вiд загадкового рятiвника. Вiн нiчим не видавав своеi присутностi, але Жаринка знала, що невiдомець десь поряд. Як i всi ii родовичi, вона не пiддавала таке знання сумнiву. Його посилали боги-охоронцi, i воно нiколи не зраджувало. А ще вона час вiд часу вiдчувала на собi погляд.

Двiчi вона влаштовувала хитрi засiдки, сподiваючись, що власник отруйних стрижелiв проявить необережнiсть. Лiсова звiрота вiльно нишпорила та полювала навколо ii засiдок, тiльки переслiдувач нiчим не виказав своеi присутностi. Лише вiдчуття чужоi уваги не вiдступало анi на мить. Досконале вмiння маскуватись, котрим володiв невiдомець, ii неабияк тривожило. З iншого боку, незрима присутнiсть додавала Жаринцi впевненостi. Якщо загадковий стрiлець уже взявся ii рятувати, мiркувала дiвчина, то робитиме це й надалi. Інше ж перебувало у волi богiв.

Зрештою вона змирилась з присутнiстю невiдомця, припинила ховатись i навiть розвела багаття, пiдсмаживши чорноголiвку, впольовану нею на лiсовому озерi. Воно виявилось останньою чистою водою перед неозорими багнищами, фронт яких розповзся на багато денних переходiв iз заходу, вiд ляського краю, до Деревноi землi й примученого хазарами Сходу.

Попервах болотний край об’явив себе запахом. Пiвнiчний вiтер гнав назустрiч Жаринцi хвилi задушливого смороду. Потiм щезли бадьорi й веселi дерева, вступивши мiсце Желевим вербам,[37 - Верба була рослинним атрибутом слов’янськоi богинi скорботи Желi.] осиччю та сiрiй бадильнiй поростi. Пiд ногами зачвакало, а над головою розкрилились пасма рiдкого туману. Сонце за тим серпанком набуло холодного вапнякового кольору. Осiнь запанувала тут на кiлька седмиць ранiше, анiж у Прикарпатських лiсах.

«Вкаляний край», – згадала вона слова батька, який зi своiми воями ходив до пiвнiчного кордону, супроводжуючи княжих вирникiв.[38 - Вирники – збирачi данi.] А ще згадала рiзнi прислiв’я про мочарi та iхнiх мешканцiв. Не смiеться вода з болота, а лише болото з води. Вона завжди думала, що таке кажуть про ницих та заздрiсних насмiшникiв. Але тут, у безлюдних нетрях, iй чувся булькотливий смiх чорноi драгви. Над чим збиткувалося трясовиння – над чистою водою чи, радше, над нею, чужачкою, залишилось невiдомим. Проте вона знала: в тому зловiсному бульканнi крився пiдступ.

Для ходiння болотом Жаринка виламала собi осикову гичку й сплела з кори мокроступи. Невдовзi вони розлiзлися. А доброi шкiри чоботи набрали води. Лишалося дивуватись болотяним поселенцям, якi зберiгали здоровими ноги, все життя ходячи в личаках. Певно, мiсцевi боги берегли цих нещасних своею волею.

Тутешнiх стежок Жаринка не знала, тому йшла неквапно та обережно, промацуючи гичкою перед собою. Кiлька разiв болотна стежина заводила ii у непролазне драговиння. Доводилося вертатись i шукати iншоi твердi. Вiд постiйноi напруги болiли ноги, а смердюче повiтря коромолило голову.

Проти ночi дiвчина дiсталась порослого вiльхами та осокою острiвця, скинула чоботи й без сил впала на гостре листя. Вiдлежалась, прислухалась: чи не йде слiдом невiдомець. Мочарi повнились регулярними звуками: кумкали-гули жаби, шумовила драга, час вiд часу чулось хлопання великих крил (певно, сови, бо чорногузи вже вiдлетiли на пiвдень). Видiлити з тих звукiв ходу невiдомця Жаринка не змогла. Одного разу iй причудився далекий плюскiт, але того, хто його спричинив, сховали глибокi сутiнки й раптове падiння туману. Вiд вологостi дiвчина почала мерзнути й насилу притлумила тремтiння, що намагалось опанувати ii тiло. Вона пiдiбгала пiд себе ноги, охопила руками плечi й завмерла, намагаючись викликати з тiлесних глибин внутрiшне тепло. Їй це вдалось. Тепло народилося у животi, пiднялось хребтом до шиi i приемно розбiглось м’язами.

Цього способу зiгрiтись ii навчив старий мисливець Невiр. Вiн розповiдав, що за староi доби, коли люди Бiлого племенi були потужнiшими i мали невiдступну милiсть богiв, сильний воiн мiг внутрiшнiм теплом розтопити снiг на пiвтора кроку навкруги себе. Невiр казав, що богатирi давнiх часiв улаштовували зимовi змагання: хто у лютий холод розтопить навколо себе бiльше снiгу. Коли бог Морозко сковував кригою хвилi священного Танаiсу, вони роздягались, сiдали у кучугури i перетоплювали iх на воду, а жерцi вимiрювали кiлькiсть тiеi води, оголошуючи переможця. Тодi, казав старий мисливець, княжий стiл не мiг посiсти чоловiк, що не вмiв топити снiг власним теплом. Називалося се вмiння Яриловим даром. Коли свiт почав згiршуватись, холонути i дрiбнiшати, Ярилiв дар також згас, проте й малого спадку його достатньо, щоби правдивий воiн-кунич не загинув вiд холоду на полюваннi. Невiр навчив Жаринку таемноi молитви до Яриловоi подоби Хорса,[39 - Верховний небесний бог Хорс у давнiх слов’ян виступав у рiзних подобах-аватарах (Дажбог, Стрибог, Сварог, Громовик i т. п.). Одною з таких аватар важаеться Ярило (Яро, Юра) – божество життедайного й грiзного лiтнього Сонця.] а також вправи зосередження на джерелi внутрiшнього тепла.

Тепер, пiсля доторку Ярилового дару, дiвчину огорнув спокiй. Мiсяць-Калетник крiзь нiчне марево здавався волохатим. Задивившись на сизе вiдсвiчування болотних випарiв, Жаринка впала у дрiмоту, раз у раз просинаючись вiд жаб’ячих крикiв.

– Жаба кваче, Блудень скаче, силь нечисте, кощ ходяще! – шепотiла дiвчина й знов засинала.

Вона не помiтила тiней, що нечутно пiдкрались до острiвця з пiвночi. Тiнi обережно вибрались на острiвець, завмерли, прислухаючись до неспокiйного дихання юноi куницi. Звiдкись з’явився мiшок, тiнi пiдстрибнули до Жаринки, блискавично зiрвали з ii череса зброю, скрутили руки i ноги мотуззям i з дивовижною спритнiстю запроторили дiвчину до мiшка. Вона билась i випручувалась, але, дiставши кiлька болючих стусанiв, припинила опiр. Тiнi пiдiбрали Жаринчинi чоботи, торбу з харчами й залишили острiвець так само нечутно, як i з’явились.



За кiлька хвилин пiсля цього, з iншого боку, на острiвець застрибнула нова тiнь, не менш швидка й спритна. Вона принюхалась, тихо, по-звiриному, загарчала й рушила за викрадачами.




3.5


Знайти Тiтiру виявилось справою нелегкою. У городищi вона не з’являлась вже не першу седмицю. Лише на третiй день, перед самим Здвиженням,[40 - Здвиження – язичницьке свято осiннього рiвнодення (третя декада вересня).] молодшi могитичi доповiли Волховi, що причинна ховаеться на Березовому горбi, де давнi мешканцi краю спорудили капище Живи.[41 - Жива – одне iз балто-слов’янських аватарних iмен Великоi Богинi. Березовий горб тепер називаеться Чортовою горою i знаходиться бiля села Чесники в Рогатинському районi на Івано-Франкiвщинi. На фундаментi капища Лобаса Пекича тепер церква Св. Миколая (Вознесiння) у Чесниках та старий християнський цвинтар.] Тiтiра, казали вони, сидiла в землянцi-божницi, лизала там гадючий камiнь, сичала крiзь нiс i навiдрiз вiдмовлялась виходити. На всi вмовляння й погрози вона вiдповiдала: «Гич-гич! Як не квапишся в Урай, iжачину не чiпай!» Могитичi запитали у Волха, чи не привести бува дурну силою. Пекич iм того заборонив, натомiсть узяв посох й сам почвалав до Березового горбу.

Ще здалеку, за п’ять сотень крокiв до капища, жрець вiдчув напруження Сили, яка пульсувала попереду. А ще почув дивне шарудiння. Вiн озирнувся навколо й зауважив рушення у травi. Здогадався: змii. Як твердило древне повiр’я, на Здвиження всi земнi гади виходили з нiр та криiвок своiх i сповзались до мiсць Сили. Бувало, волхви цi мiсця й знаходили завдяки вересневим змiiним соборам.

Пекич посохом вiдгорнув заростi медуницi, пiдняв придорожне лопушиння. Так i е. Незлiчиме гадюччя вилося до горба живим потоком.

«Скiльки живу, ще такого не бачив», – похитав головою Волх i собi рушив до капища. Вiн ще раз переконався, що Тiтiру недарма зовуть Змiiвною.

«Їi тепер свято, ii час, – зрозумiв жрець. – Значить, i яснобачення в неi погострiшало. Може, й пiдкаже щось корисне».

Перед тим як рушити далi, передбачливий Пекич вiдчепив вiд пояса маленьку мiдну пляшечку с ясеневим соком, що мав здатнiсть зачаровувати змiй, натер собi ним руки i ноги. При тому вiн проспiвав закляття вiд гадючих укусiв:

Гальця-цепка тарагай,
Вiд стежини колом згай,
Чуро-чуро, колоправ,
Згинь перед стовбучих трав.
Дiд Бобрець тебе iзги,
Згинь на нижнiе луги.

На самому горбi так ряснiло змiями, що до капища важко було пiдiбратись. Усюди панував шерехливий рух. Гадюки, полози, вужi-цепичi та сарпи встеляли землю помiж березами, немов виповзле корiння рушило в мандри. Здавалось, саме повiтря налякано змiiним походом: вiтерцi та протяги повтiкали з горба, дерева завмерли, позникали i птаство, i комашня. А ще двiчi народжений вiдчував якусь прийшлу Силу. Не лише гади земнi навiдали перед Здвиженням старе капище.

Обережно, щоби бува не наступити на гадину, Пекич прокрокував до божницi, тричi вклонився iдоловi, проказав молитву до Живи, сiмома кам’яними сходинками спустився в землянку й отетерiв вiд побаченого там. На пласкому, широкому як стiл, требищному каменi, просто перед лялею,[42 - Ляля (iнодi – ляляка) – туго оповита вишиваними рушниками «дитяча» подоба богинi.] звивала кiльця величезна змiя. Товщиною вона перевищувала пересiчну гадюку бiльш нiж утричi. Срiбляста мережка, що нагадувала рунiчнi письмена варягiв, прикрашала бiлу луску небаченого гаспида. Тiтiра сидiла з краечку i дивилась на гостя крiзь примруженi повiки. Немите волосся ii настовбурчилось, косми стирчали, немов променi темноi корони.

– Добридень, Тiтiро, – видавив з себе Волх, не вiдриваючи погляду вiд могутнього змiiного тiла. «Гадюча цариця!» – здогадався вiн.

– І тобi добро, вiдуне, – вiдповiла Змiiвна. – Бачиш, до мене на свято неньо завiтали. Сидимо з ненею, про те й про се собi теревенимо. Про тебе, товстого, також згадували.

– Й що ж казала про мене… неня? – Волх усе ще не наважувався переступити порогу божницi.

– Що ти нечемний.

– Через що?

– А навiщо намазався ясеневою витiчкою? – Тiтiра широко розкрила нiздрi, немов принюхуючись. – Пхе, яке бридке… Добре, хоч часником не натерся.

– А що ще казала?

– Катма в тобi iжака, каже.

– Їжака?

– Твердостi iжачоi, – зiйшла до пояснень причинна. – І впертостi. Мовлять-бо знаючi: «Казав iжак – не буде так!»

– І се е зле?

– Як для чого. Певне, не зле, як служити Блудневi, але ж вiн нинi не волостелюе.

– Хiба?

– Був кабан у лiсi пан, та зачався вищий тан.

– І хто ж тепер у лiсi пан?

– А нiкого нема, – хитро вищирилась Тiтiра. – Аж вiд Лiтнього Сварогу пусто-чалапусто.[43 - Лiтнiй Сварог (Високий Сварог, Ясна Сварга) – свято ковалiв, що наставало на третiй день по лiтньому сонцестоянню. У цей день ковалi розплачувались з жiнками i дiвчатами за кохання мечами для iхнiх чоловiкiв i наречених.] Геть всi-всi повтiкали.

– Вiд кого? Вiд чого?

– Не стомився стояти? – ухилилась вiдповiсти Змiiвна. – Заходь до нас, вiдуне, посиди з нами. Неньо тебе не вкусять.

Двiчi народжений переступив порiг, притулив до стiни посоха, статечно вклонився чи то лялi, чи то змiiщевi й присiв на протилежному вiд Тiтiри краечку требища. Кам’яний стiл був чорним вiд старого жертовного попелу й чомусь теплим. Гадюча цариця пiдвела пласку голову, швидким язиком помацала повiтря мiж собою i Волхом, вiдтак знову заховала нiс мiж кiльцями.

– Ти не iжак, не iжак… – зi змiiним сичанням мовила Тiтiра.

А може, подумав Пекич, Тiтiра лише переклала з гадючоi на людську?

– Я Волх, прагну вiдати про всi небезпеки.

– А хiба ж не вiдаеш?

– Якби вiдав, то не йшов би сюди.

– То провiдай, – за сичанням людськоi мови вже й годi було почути. – Вiдкриваеться його шлях…

– Шлях Богомола? – уточнив двiчi народжений. – Вiн нападе на нас, так?

– На всiх нападе, якщо… не закрити… не зачинити.

– А як це зробити?

– Жертву… велiю жертву… – розiбрав Пекич.

– Й чим саме радиш жертвувати? – Волх побачив, що царствена змiя знову пiдводить голову, i звернувся просто до неi. – Скажи менi, чим?

– Закрий один шлях, вiдкрий iнший, – сказала Тiтiра вже своiм звичним голосом. – У двi жменi вхопиш, не виграеш i не втратиш, рiвноваги не зрушиш, ненi не зашкодиш.

– Такого не бувае, – недовiрливо всмiхнувся Пекич. – Жертва без певноi втрати не чинна.

– Про те не бiйся, про те не хвилюйся, – й собi всмiхнулась Змiiвна. – Про чиннiсть оту не нам, не нам мiркувати, не нам нею тiшитись, не нам за нею й плакати.

– Свiт на тому стоiть вiдвiку.

– Серединний свiт – драбина, хтось угору – хтось в долину, – заспiвала Тiтiра. – Хтось до змiйки, хтось до жабки, комусь дибки, комусь драбки.

Вiдтак вона наче прислухалась до чогось, жерцевi нечутного, прошепотiла:

– Час витiкае, ручай його мiлiе… Йди, товстий вiдуне, йди… Чини свою требу.

– Так що саме чинити маю? Повiдай…

– Йди, йди, тобi неньо кажуть… Гич-гич! Та йди вже! – заверещала причинна, пiдстрибнула, замахнулась брудним кулачком на двiчi народженого.

Бiла змiя зашипiла, розгорнула кiльця.

Пекичу ледь стало витримки не побiгти, зберегти жрецьку поставу. Не озираючись i не творячи вихiдноi молитви, залишив вiн Живову божницю, перестрибнув гадюче кубло бiля входу й швидким кроком покинув мiсце змiiного собору.

Тривога його зросла, чого не можна було сказати про розумiння. Вiн раптом згадав, що йшов до Тiтiри питати про сiрий туман i чорних воiв. Хiба ж вони також служителi Богомола?

Двiчi народжений вiдкинув посохом вужика, що трапився дорогою, глянув на високе небо, зупинився й тяжко замислився.




3.6


Побачивши Макарiя у брамi закинутого городища, Доброслава i Спiрка схопились за зброю. Залишена без пiдтримки руда зi стогоном упала на землю. Втiкачки з мечами в руках спостерiгали, як до них наближаеться кремезний чорнобородий жрець у гаптованому балахонi, з потемнiлими мiдними бляхами на широкому чересi. Спiрка миттево розрахувала свiй напад: здоровань ступить ще крок – i вона стрибне просто на нього. Вона швидка, i удари ii блискавичнi. Перш анiж жрець устигне замахнутись своею гичкою або вимовити закляття, вона смертельно вжалить його мечем пiд ключицю або ж у шию. Боги покарають ii за вбивство свого служителя, але це буде колись. А тепер iй треба рятувати родовичок: стогнучу Риску й задихану вiд довгого бiгу спадкоемицю турських волостелинiв.

Певно боги попередили чорнобородого про ii намiр, тому що вiн не зробив фатального кроку. Крем’язень вiдкинув палицю, пiднiс руки до неба й проказав з чужинською вимовою:

– Знахур я i зелiйник знатний. Можу ii, – кивнув на Риску, – полiкувати.

Як i бiльшiсть вихiдцiв з Імперii, вiн не вимовляв «ж». Тому замiсть «можу» в нього вийшло щось на штиб «моксу». Якби Спiрка почула таке бiля мирноi ватри, вона б довго смiялась. Але тепер було не до смiху.

– Стiй, де стоiш, – озвалась Доброслава. – Скiльки вас у городищi?

– Єсм я един.

– Якщо збрехав, ми тебе вб’емо.

– Єсм я един, – повторив чорнобородий.

– Сховай нас. Дамо тобi срiбла, злата, – запропонувала онука Горана.

Вiзантiець кивнув, махнув рукою. Мовляв, iдiть за мною.

Спiрка i Доброслава перезирнулись. Вони зрозумiли одна одну без слiв. Чужинець в жодному разi не заслуговував на довiру. Але вибирати не приходилось. Переслiдувачi могли з’явитись тут кожноi хвилини.

Дiвчата знов пiдхопили руду попiд пахви й понесли за Макарiем. Той зайшов до пiдклiту надбрамноi вежi, вiдкотив там чималу брилу й пiрнув до пiдземелля. Тут починалась складна система таемних лазiв, котрим воiни з городища при потребi могли заходити в тил ворожiй облозi. Видовбанi у твердiй скелi i сполученi з природними печерами, цi переходи опирались руйнуванню вже кiлька столiть. У вузькому лазi з Рискою виникли складностi. Їi прийшлось волокти нерiвною пiдлогою, слiдкуючи, щоби не роз’ятрити поранену ногу. Коли лаз перейшов у вертикальний колодязь, втiкачкам знадобилась допомога Макарiя. Утрьох вони затягли руду до великоi сухоi печери, що одним зi своiх розгалужень виходила на рiчковий крутояр.

Чорнобородий зиркнув на Рискину ногу, принюхався до рани, промимрив щось чужинською i полiз назад.

– Зрадиш – уб’ю! – крикнула услiд йому Спiрка. Доброслава заплющила очi й зашепотiла молитву до Берегинi.



Макарiй ледве встиг затулити брилою лаза, як до городища увiрвався загiн пiдлiткiв-верховинцiв. Вiзантiець знав кожного з них поiменно. Не одного iз цих молодих горян вiн рятував вiд пiтливоi лихоманки, нагноень та гадючих укусiв. Не одному еднав переламанi кiстки та виправляв вивихи. Навiть тi з них, котрих боги берегли вiд хорiв i травм, звертались до мага по амулети, приворотне зiлля та волховськi приманки. Пiдлiтковим загоном верховодив Шикорчик, середущий дiдича Бойва, до котрого слали вiру пiвдюжини карпатських городищ. Шикорчикова мати була з ляських старостiвен, що набавляло малому пихи. Бойв вiддав ляшичевi засiку з вежею, що сторожила Нижнiй Язижський перевал[44 - Нижнiй (Малий) Язижський перевал – тепер Тухольськi ворота поряд з м. Сколе у Львiвськiй областi.] та дозволив лишати собi третину з перевiзного мита. Шикорчик зiбрав з однолiткiв невеличке вiйсько й швидко набув слави бешкетного отамана. Його джури викрадали овець i дiвчат, грабували пiдданцiв хорватських жупанiв та ходили на полювання до дiдичiв-чаклунiв iз Чорногiр’я. Бойв дивився на всi цi витiвки крiзь пальцi, суворо караючи лише за збитки, нанесенi купецьким валкам.

Цього разу Бойвiв син вивiв на слiд непрошених зайд дюжину своiх воiв. Невисокi на зрiст, чорноголовi, мокрi пiсля переправи й збудженi погонею, вони оточили вiзантiйця, як тiльки той вийшов з вежi.

– Де вони? – без зайвих передмов поцiкавився в колишнього диякона Шикорчик. Вiд решти мисливцiв отамана вирiзняв золотий ланцюг, щiльно припасований до мiцноi шиi. Ланцi цiеi колись витонченоi прикраси немилосердно розплескали ковальським молотом.

«Варвари, що гордують красою, зневажають спокуси зманiжених мiст», – подумки погодився з давнiм поетом Макарiй. Вголос сказав:

– Я iх сховав.

– Це наша здобич.

– В мене померли дружини, жупаниче, – високо потитулував Шикорчика вiзантiець. При тому, що вiн вимовляв «ксафанiт» замiсть «жупанич», горяни його розумiли. – Хочу взяти хорваток присяжними наложницями.[45 - Сини старших волхвiв вiд присяжних наложниць висвячувались у жерцi нарiвнi з синами вiд законних дружин.]

– Це наша здобич, жерче, – в темних очах молодого отамана постала непроникна завiса впертостi. – Вiддай по-доброму.

– Дам за них сто срiблякiв.

– Я здобиччю не торгую. Менi здобич боги дають.

– Дам пiвтори сотнi. За кожну, навiть за ту, котру пiдстрелили, по п’ятдесят срiбних монет. Не рiзаних, цiлих. За такi грошi ви собi у вiвчарiв купите аж тричi по п’ять дiвок. – Щоби його зрозумiли, вiн показав «тричi по п’ять» на пальцях. – Слухайте, воiни, таж за пiвтори сотнi повновiсних дирхемiв можна усiм вам мечi харалужнi купити, – краем ока Макарiй побачив, як почали перезиратись i перемигуватись Шикорчиковi джури. Вiн знав, що на iхню думку пропозицiя бiльш нiж щедра. Анi на Преславському трактi, анi за Вужем[46 - Вуж (Уж) – рiчка в Закарпаттi.]





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/volodimir-yeshkilev/shlyah-bogomola-imperator-poveni/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


У битвi пiд Ловраном (799 рiк) балканськi хорвати розбили вiйська франкiв, якi послав проти них iмператор Карл Великий.




2


Мiср – древня назва Єгипту.




3


Екдiк – посадова особа у вiзантiйському церковному судi.




4


Послання Св. ап. Якова 2:13.




5


Мiзiя – вiзантiйська провiнцiя, яка у IX столiттi знаходилась на пiвднi сучасноi Болгарii. Феми – прикордоннi областi Вiзантiйськоi iмперii, керованi вiйськово-феодальною адмiнiстрацiею.




6


Феодор неточно цитуе Старий Заповiт (2 Сам. 22.30–31) – «Завдяки Тобi пробиваю я вал, завдяки своему Боговi перескакую мур. Шлях Господа непорочний…».




7


Кишкова гноячка – одна з численних середньовiчних назв апендициту.




8


Див: Об’явл. 20:6.




9


Мефодiй Патарський. Про воскресiння, проти Орiгена, 22.




10


Гумори – згiдно з уявленнями середньовiчноi медицини i згiдно з ученням давньогрецького лiкаря Галена у тiлi людини перемiшувалися у рiзних пропорцiях чотири гумори: флегма, кров, чорна жовч i жовта жовч.




11


Трава епископа – буковиця.




12


В грецькiй мовi слово «евне» мае багато значень: лiгво, гнiздо, шлюбне ложе, якiр, могила.




13


Вiзантiйський кентинарiй – приблизно 32,7 кiлограма. Дорiвнював 100 лiтрам (iмперським ваговим одиницям).




14


Царська земля – пiденно-схiдна частина сучасного Керченського пiвострова.




15


Вогнi авестiйського бога Атри.




16


Кшайя – у ведичнiй та авестiйськiй традицiях означае одночасно «мирську насолоду» i «кармiчно забруднене задоволення».




17


Кошачий корiнь – valeriana officinalis.




18


Коромола (давньослов’янське) – крамола, заколот, змова.




19


Чорнi клобуки – тюркське плем’я, що мешкало у степах на схiд вiд Днiстра. Держава Ашинiв – iмперiя кочовикiв, яка виникла у 552 роцi, розпросторилась на весь Великий Степ й остаточно розпалась у VIII столiттi.




20


Паликопа – слов’янське язичницьке свято, присвячене громовiй аватарi Стрибога, пiзнiше ототожнене з днем Святого Пантелеймона (27 липня/9 серпня).




21


Фарнак обiймав трон Боспорського царства у 63–47 роках до нашоi ери.




22


В авестiйськiй мовi «капаутака» – лазурит, а «сiнкаштра» – сердолiк.




23


Нав’я (Нав, Навiй) – Нижнiй свiт, де перебувають душi предкiв.




24


В даному випадку «Храм» означае символiчний священний простiр. Якщо непосвяченi язичники (профани) приносили жертви на вiвтарi (требищi) без творення Храму, то жерцi завжди обумовлювали своi офiри будуванням особливого ритуального простору.




25


Істр – iсторична назва Дунаю в нижнiй течii.




26


Рагл (можливо, тотожний Симарглу) – божество, яке захищало вiд демонiв, переможець хтонiчних страховиськ.




27


Ремез – рiзновид синицi; вважався священним птахом, освячене гнiздо якого оберiгало оселi вiд пропасницi i правило за сховок для вiдьомських трав.




28


Електрум – сплав золота i срiбла.




29


Едiл – тут: виборний розпорядник, чиновник мiського самоврядування.




30


За сучасними уявленнями, причиною Великоi зими стало падiння на Землю фрагментiв комети у 7640 роцi до н. е. та спровокована ним вулканiчна активнiсть.




31


Тобто вiд Уральських гiр до Гiбралтару.




32


Кром – iндоевропейське божество вiйни. У ведичнiй традицii – Крурама (Жорстокий). Назва його святилищ – кромлехи, кремлi.




33


Небесний Мисливець – сузiр’я Орiона.




34


Єремiя 44:15 – 19.




35


Тобто кабалiсти. У Кабалi «Йесод» – мiстичне Сяйво, Дев’ята Сфiра, найближча до нашого свiту Малхуду.




36


Велик ти, Господь, й дивнi звершення Твоi! (грецьк.)




37


Верба була рослинним атрибутом слов’янськоi богинi скорботи Желi.




38


Вирники – збирачi данi.




39


Верховний небесний бог Хорс у давнiх слов’ян виступав у рiзних подобах-аватарах (Дажбог, Стрибог, Сварог, Громовик i т. п.). Одною з таких аватар важаеться Ярило (Яро, Юра) – божество життедайного й грiзного лiтнього Сонця.




40


Здвиження – язичницьке свято осiннього рiвнодення (третя декада вересня).




41


Жива – одне iз балто-слов’янських аватарних iмен Великоi Богинi. Березовий горб тепер називаеться Чортовою горою i знаходиться бiля села Чесники в Рогатинському районi на Івано-Франкiвщинi. На фундаментi капища Лобаса Пекича тепер церква Св. Миколая (Вознесiння) у Чесниках та старий християнський цвинтар.




42


Ляля (iнодi – ляляка) – туго оповита вишиваними рушниками «дитяча» подоба богинi.




43


Лiтнiй Сварог (Високий Сварог, Ясна Сварга) – свято ковалiв, що наставало на третiй день по лiтньому сонцестоянню. У цей день ковалi розплачувались з жiнками i дiвчатами за кохання мечами для iхнiх чоловiкiв i наречених.




44


Нижнiй (Малий) Язижський перевал – тепер Тухольськi ворота поряд з м. Сколе у Львiвськiй областi.




45


Сини старших волхвiв вiд присяжних наложниць висвячувались у жерцi нарiвнi з синами вiд законних дружин.




46


Вуж (Уж) – рiчка в Закарпаттi.