Книга - Мартін Іден

Мартiн Іден
Jack London


Зарубiжнi авторськi зiбрання
«Мартiн Іден» – звiсною мiрою автобiографiчний роман вiдомого американського письменника Джека Лондона (1876—1916). Випадкова зустрiч зi студенткою унiверситету Рут Морз – дiвчиною iз заможноi сiм’i – змiнюе життя моряка Мартiна Ідена. Вiн мрiе стати письменником i починае завзято займатися самоосвiтою. Природний талант i напружена праця дозволили Мартiну здiйснити мрiю. Але досягнувши мети, вiн вiдчувае себе спустошеним. Втративши старий рай (море, кубрик), нового вiн не знаходить. У трагiчному фiналi роману Джек Лондон нiби передбачив кiнець свого власного життя.





Джек Лондон

МАРТІН ІДЕН





РОЗДІЛ І


Той, що був попереду, повернув ключа в замку, вiдчинив дверi й увiйшов до передпокою, а за ним ступив молодий хлопець, незграбно знявши шапку. На ньому був простий одяг, що пропах морем, i весь вiн здавався якимсь недоладним у просторому передпокоi. Вiн не знав, куди подiти шапку, й уже засовував ii до кишенi, але його супутник забрав ii так спокiйно i просто, що хлопець вiдчув до нього вдячнiсть i подумав: «Вiн розумiе мене. Якось допоможе».

Хлопець рушив за своiм супутником, перевалюючись i мимоволi розставляючи ноги, наче рiвна пiдлога пiд ним пiдiймалася й опадала в такт морським хвилям. Великi кiмнати видавалися завузькими, як на його ходу, i потай вiн боявся, що от-от зачепить широкими плечима одвiрок або зiб’е з низькоi полички над камiном яку статуетку. Вiн одхилявся то в один бiк, то в другий помiж рiзними речами, – тим лишень побiльшуючи небезпеку, яка насправдi iснувала тiльки в його уявi. Мiж роялем та столом серед кiмнати, на якому лежали стоси книжок, пройшло б плiч-о-плiч i шестеро чоловiк, та вiн проминув це мiсце з острахом. Його важкi руки безпорадно висiли вздовж тiла. Вiн не знав, що з ними робити, i, коли його збудженiй уявi привидiлося, що одна з них от-от зачепить книжки на столi, сахнувся, немов сполоханий кiнь, i мало не перекинув дзиглика бiля рояля. Вiн дивився на легку ходу чоловiка поперед себе i вперше в життi подумав, що сам ходить не так, як iншi. На хвильку йому стало соромно, що вiн такий незграбний. Дрiбнi краплi поту виступили в нього на чолi: вiн спинився й витер хусточкою засмагле обличчя.

– Стривайте, Артуре, – мовив вiн, намагаючись приховати свое збентеження жартiвливим тоном. – Це трохи забагато для мене – так одразу. Дайте отямитися. Ви ж знаете, як менi не хотiлося йти сюди, та й вашi, либонь, не вельми радi мене бачити.

– Це все пусте, – заспокiйливо вiдказав Артур. – Вам нiчого нас боятися. Ми люди простi. О, тут лист менi!

Артур пiдступив до столу, розiрвав конверта i почав читати, щоб дати гостевi змогу опам’ятатися. Гiсть зрозумiв це i був зворушений. По натурi вразливий i догадливий, вiн почав трохи заспокоюватися, хоч на вигляд ще був стривожений. Насухо витер чоло i озирнувся довкола, але в очах ще свiтився вираз дикого звiра, що боiться пастки. Опинившись у незвичних обставинах, вiн стерiгся того, що могло трапитися, не знав, що йому робити, розумiв, що поводиться нескладно, непокоiвся, що й у всьому iншому виявиться незграбою. Йому, болiсно вразливому й надзвичайно самолюбному, крадькома кинутий з-понад листа лукавий Артурiв погляд був як нiж у серце. Вiн перейняв той погляд, та не дав узнаки, бо багато чого вже встиг навчитись, i насамперед дисциплiни. Однак цей погляд, як удар ножа, поранив його гордiсть. Вiн проклинав себе, що прийшов сюди, але вирiшив будь-що перетерпiти все до кiнця. Обличчя йому набрало суворого виразу, а в очах спалахнув войовничий вогник. Вiн упевненiше й уважнiше глянув навкруги, карбуючи в мозковi кожну дрiбницю витонченоi обстави. Його широко розплющенi очi не поминали нiчого: вони вбирали красу, що була перед ними, i поволi в них згасав войовничий вогник, а натомiсть займався теплий блиск. Хлопець завжди був чутливий до прекрасного, а тут було де виявити свою чутливiсть.

Картина на стiнi привернула його увагу. Бурхливi хвилi вирували пiд стрiмкою скелею, збиваючись угору; над обрiем повисли темнi хмари, а далi, за пiнявим валом, на тлi вечiрнього передгрозового неба виднiла маленька шхуна, що змагалася з вiтром, круто перехилившись набiк, так що на палубi видно було кожну дрiбницю. Тут вiдчувалася краса, а краса вабила його невтримно. Вiн забув свою незграбну ходу i пiдiйшов дуже близько до картини. Краса зникла з полотна. На обличчi хлопцевi з’явився подив. Вiн, не розумiючи, дивився на те, що здавалося йому тепер безладною мазаниною, потiм ступив назад. Вмить уся краса ожила знову. «Це просто фокус», – подумав вiн, вiдходячи вiд картини, але, переймаючись потоком iнших вражень, який ринув на нього, все-таки обурився, що заради фокуса принесено в жертву стiльки краси. На малярствi вiн зовсiм не знався. Смак його виховувався на хромолiтографiях, де все було ясно й точно, хоч здалеку, хоч зблизька. Правда, вiн бачив у вiтринах магазинiв картини, намальованi олiйними фарбами, але скло не давало його жадiбним очам роздивитися iх як слiд.

Вiн кинув погляд на приятеля, що читав листа, i завважив на столi книжки. Його очi враз спалахнули жадiбнiстю, наче в голодного, що раптом побачив iжу. Поривчастою ходою, перевальцем пiдступив вiн до столу й побожно торкнувся книжок. Переглядав заголовки, iмена авторiв, читав уривки тексту, пестив кожен том очима й руками i навiть упiзнав книжку, що ii колись читав. Решта книжок були йому незнайомi, так само як i автори iх. Ось вiн натрапив на томик Суiнберна, i обличчя хлопцевi запашiло, вiн заходився читати, забувши навiть, де перебувае. Придержуючи пальцем сторiнку, вiн двiчi закривав книжку, щоб глянути, хто автор. Свайнберн! Вiн запам’ятае це iм’я. У цього хлопчини зiркi очi, вiн справдi бачить i обриси, i барви. Але хто такий Свайнберн? Чи помер вiн лiт сто тому, як бiльшiсть поетiв? Чи живий i пише й досi? Юнак глянув на титульну сторiнку. Так, у нього е ще й iншi книжки. Гаразд, завтра вранцi вiн насамперед пiде до бiблiотеки i спробуе дiстати щось iз творiв Свайнберна.

Вiн так захопився читанням, що не помiтив, як у кiмнату ввiйшла молода жiнка. Опам’ятався лише тодi, як почув Артурiв голос:

– Рут, це мiстер Іден.

Вiн згорнув книжку, i ще не встиг обернутись, як його пройняло нове вiдчуття, – не вiд приходу дiвчини, а вiд слiв ii брата. В його мускулястому тiлi крилася тонка чутливiсть. Вiд найменшого дотику зовнiшнього свiту до його свiдомостi в ньому спалахувало й вигравало миготливе полум’я думок та поривiв. Його палка уява невтомно скрiзь вiдшукувала схожiсть i вiдмiннiсть. Оце «мiстер Іден» його вразило. Вiн, кого все життя звали «Іден», «Мартiн Іден», а то й просто «Мартiн», – раптом «мiстер»! «Це неабищо», – подумав хлопець. Здавалося, його уява на мить обернулась у величезний екран, на якому постали нескiнченнi картини з його життя – кочегарки й трюми, табори й морськi узбережжя, тюрми й корчми, шпиталi й трущоби; i пригадалось, як його називали за тих чи iнших обставин.

Тут вiн обернувся i побачив дiвчину. Вся фантасмагорiя його мозку вмить зникла. Перед ним було блiде, тендiтне створiння з великими натхненними синiми очима й розкiшним золотим волоссям. Вiн не мiг би сказати, в чому вона була, тiльки ii вбрання здалося йому чудовим, як i сама дiвчина. Вiн порiвнював ii з блiдо-золотою квiткою на тоненькому стебельцi. Нi, це був дух, божество – такоi величноi краси на землi не бувае! А може, книжки кажуть правду, i таких, як вона, багато у вищих колах суспiльства? Їi мiг би оспiвати цей Свайнберн. Певно, вiн таку й мав на думцi, коли писав про Ізольду в отiй книжцi, що на столi. Уся ця повiнь образiв, почувань та думок виникла в одну мить. А зовнiшнi подii йшли своiм плином. Вiн побачив, що дiвчина подала йому руку й подивилася просто в очi, щиро й мiцно, по-чоловiчому потискуючи його пальцi. Жiнки, яких вiн знав, так не тиснули руки. А втiм, бiльшiсть iз них взагалi не мали такого звичаю. На нього линув навальний потiк спогадiв про зустрiчi й знайомства з рiзними жiнками. Та вiн одiгнав тi спомини й глянув на неi. Такоi жiнки вiн не бачив нiколи. Жiнки, що iх вiн знав… Ту ж мить поруч неi вишикувались усi жiнки, з якими йому доводилось ранiш знатися. На одну секунду, довгу, як вiчнiсть, вiн опинився немов у галереi жiночих портретiв, якi мiряв i зважував швидким поглядом, а посерединi була вона, i з нею вiн порiвнював усiх. Вiн бачив худi, хворобливi обличчя фабричних робiтниць i веселих зухвалих дiвчат iз Маркет-стрiт. Тут були й скотарки з ферм, i смуглявi мексiканки з сигаретами в зубах. За ними дрiботiли в дерев’яних ходаках схожi на ляльок японки; поряд виступали евразiйки, на нiжних обличчях яких лежало тавро виродження; далi йшли дебелi жiнки з Тихоокеанських островiв, темношкiрi й заквiтчанi. Але всiх iх вiдтiснило жаске й маячливе плем’я – розпатланi повii Уайтчепела, розпухлi вiд джину вiдьми з публiчних домiв, цiлий почет пекельних гарпiй, – жалюгiднi подоби жiнок, якi чигають на матросiв у портах, цi покидьки гаваней, це шумовиння людськоi клоаки.

– Сiдайте, мiстере Ідене, – промовила дiвчина. – Коли Артур нам усе розповiв, я дуже хотiла вас бачити. Ви такий смiливий…

Вiн заперечливо махнув рукою i пробурмотiв, що це дрiбницi, що на його мiсцi кожен повiвся б так само. Рут помiтила, що його рука вкрита свiжими саднами, якi тiльки-но почали загоюватись, що садна були й на другiй руцi. Скинувши на нього швидкий допитливий погляд, вона побачила шрам на щоцi, другий – на лобi, – виглядав з-пiд волосся i третiй, що крився на шиi, за накрохмаленим комiрцем. Вона стримала посмiшку, побачивши на бронзовiй шиi червону смужку. Звiсно, вiн не звик носити комiрцi. Їi жiноче око завважило дешевий, погано пошитий костюм, зморшки на плечах та рукавах, пiд якими вирiзнялися могутнi бiцепси.

Протестуючи жестом i словом проти незаслужених похвал, Мартiн слухняно пiдiйшов до крiсла. Захоплено дивився, як невимушено сiла вона, i взявся за крiсло проти неi, пригнiчений свiдомiстю власноi незграбностi. Це було для нього нове переживання. Досi вiн нiколи не замислювався, зграбний вiн чи нi. Це просто не спадало йому на думку. Мартiн обережно сiв на краечку крiсла, не знаючи, куди подiти руки. Як вiн iх не клав, вони все заважали йому. Артур вийшов з кiмнати, i Мартiн Іден тужливо подивився йому вслiд. Вiн вiдчув себе самотнiм i покинутим вiч-на-вiч iз цим духом в образi жiнки. Не було тут анi бармена, що мiг би подати чогось випити, анi хлопця, якого можна послати по пиво, в такий спосiб полегшивши собi початок знайомства.

– Який великий шрам у вас на шиi, мiстере Ідене, – промовила Рут. – Звiдки це? Напевно, якась надзвичайна пригода.

– Та то мексиканець штрикнув мене ножем, мiс, – вiдповiв вiн, зволожуючи язиком пересохлi губи й вiдкашлюючись. – У бiйцi. А потiм, коли я вiдiбрав у нього ножа, вiн хотiв одкусити менi носа.

Мартiн сказав це дуже просто, але перед ним постала гаряча зоряна нiч у Салiна-Круц, бiла смуга берега, огнi вантажених цукром пароплавiв у гаванi, вдалинi голоси п’яних матросiв, юрба вантажникiв, люте обличчя мексиканця, звiрячий полиск його очей при свiтлi зiр, холодний доторк сталi на шиi, цiвка кровi, натовп i крики; два переплетенi тiла, його i мексiканцеве, перекидаються в пiску, а десь нiжно дзвенить гiтара. Вiн аж здригнувся, згадавши це, i подумав, чи змiг би художник, що намалював оту картину, що висить на стiнi, все це вiдтворити. Бiлий берег, зорi та вогнi пароплавiв – це було б дуже гарно, а на передньому планi – темний гурт постатей округ перебiйцiв. Ножа треба теж намалювати, вирiшив Мартiн, i так, щоб вiн виблискував при зоряному свiтлi. Але не сказав про це нi слова.

– Вiн хотiв вiдкусити менi нiс, – закiнчив Мартiн.

– О! – вигукнула Рут якимсь тихим, приглушеним голосом, i ii обличчя виявляло несмак.

Мартiновi й самому стало нiяково. На його засмаглих щоках спалахнув легкий рум’янець, але юнаковi видалося, що вони палають так, наче вiн заглядае у вiдкриту топку кочегарки. Певно, такi речi, як бiйки на ножах, не для розмов iз дiвчиною. У книжках люди ii кола нiколи не говорять про таке, – може, й справдi вони нiчого такого не знають.

Розмова, яка ледь почалася, урвалась. Дiвчина спробувала ii поновити i спитала про шрам на щоцi. Мартiн бачив, що вона намагаеться говорити на його рiвнi, i вирiшив, вiдповiвши, перейти на теми, близькi iй.

– Це просто випадок, – сказав вiн, проводячи рукою по щоцi. – Якось уночi море розходилося, i з головноi реi зiрвало грот з усiма снастями. Трос, вiн металевий, звивався, мов гадюка, а вся вахта ловила його. Я теж кинувся до нього, от мене й чухронуло по щоцi.

– О! – скрикнула Рут, цього разу спiвчутливо, хоча i не розумiла, про що вiн розповiдав. Що то за «грот» або що таке «чухронуло»?

– Оцей Свайнберн, – почав Мартiн здiйснювати свiй план, спотворюючи при цьому поетове прiзвище.

– Хто?

– Свайнберн, – повторив вiн, так само неправильно вимовляючи, – поет.

– Суiнберн, – поправила дiвчина.

– Еге ж, вiн, – пробурмотiв Мартiн, i обличчя його знову спалахнуло. – Вiн давно помер?

– Що ви! Я не чула, що вiн помер. – Рут здивовано глянула на нього. – А ви де з ним познайомилися?

– Та я його й у вiчi нiколи не бачив, – вiдповiв вiн. – Я лише прочитав кiлька його вiршiв он у тiй книжцi на столi, саме перед тим, як ви ввiйшли. Вам подобаються його вiршi?

Тепер вона заговорила швидко i вiльно. Мартiновi теж полегшало, i вiн трохи глибше вмостився в крiслi, мiцно тримаючись за бильця, немов боячись упасти на пiдлогу. Йому пощастило змусити Рут говорити з ним своею мовою, i тепер вiн стежив за кожним ii словом, дивуючись, що в цiй гарненькiй голiвцi крилося стiльки знання, i милуючись вродою ii блiдого обличчя. Слова, що плавно лилися iй з уст, критичнi зауваження та й самий процес ii мислення були чужi йому, проте все це спонукало його мозок до працi. От де розумове життя, думав вiн, от де краса, яскрава й чудова краса, про яку вiн i гадки не мав. Мартiн забув про все навколо i дивився на неi жадiбними очима. Тут е для чого жити, е чого домагатися, за що боротись i навiть померти. Книжки казали правду. На свiтi е такi жiнки, i вона – одна з них. Вона окриляла його уяву, i великi яскравi полотна розгорталися перед ним, поставали таемничi постатi романтичних героiв, що йшли на подвиг заради жiнки – заради блiдоi жiнки, золотавоi квiтки. А крiзь хиткi, тремтливi видiння, немов крiзь чарiвне марево, Мартiн бачив живу жiнку, що сидiла перед ним i говорила про лiтературу та мистецтво. Вiн слухав i дивився на неi, несвiдомий того, що погляд його занадто пильний i в ньому вiдбиваеться вся його чоловiча природа. А ii, жiнку, яка не дуже зналася на чоловiках, вражав вогонь його очей. Так не дивився на неi ще жоден чоловiк, i це бентежило ii. Рут почала затинатись i губити думку. Цей чоловiк лякав ii, i водночас iй було приемно, що на неi так дивляться. Виховання попереджало Рут про небезпеку, про грiховнiсть та пiдступнiсть цiеi таемноi принади, але iнстинкт, проймаючи всю iстоту, дзвенiв iй у кровi, вимагаючи, щоб вона забула про свое походження й становище, пiддалася чарам цього прибульця з iншого свiту, цього незграбного юнака з подряпаними руками й червоною смугою на шиi вiд незвичного комiрця, – юнака, котрий, безперечно, був зiпсований i забруднений своiм темним минулим. Рут була чиста, i ця чистота протестувала в нiй. Але вона була насамперед жiнка i тiльки тепер починала розумiти парадоксальнiсть жiночоi душi.

– Як я сказала… А що я сказала? – раптом спитала вона i весело засмiялася.

– Ви сказали, що Суiнберновi не пощастило стати великим поетом через те… i на цьому спинилися, – нагадав Мартiн, а сам враз вiдчув немов голод, i легеньке приемне тремтiння пробiгло в нього по спинi, коли Рут засмiялась. «Наче срiбло, – подумав вiн, – наче срiбнi дзвiночки». І на мить перекинувся в далеку краiну, де пiд розквiтлою вишнею вiн курив сигарету i прислухався до дзвонiв шпичастоi пагоди, що закликали на молитву богомольцiв у солом’яних сандалiях.

– Так, дякую, – промовила дiвчина. – Суiнберн не став великим поетом через те, що iнодi бувае грубуватий. Деяких його поем не варто й читати. У справжнiх великих поетiв кожен рядок сповнений краси й правди i пробуджуе все велике та благородне в людинi. У них жодного рядка не можна викинути, не завдавши шкоди свiтовi.

– А менi здалося дуже добрим те… що я прочитав, – нерiшуче вiдказав Мартiн. – Я не знав, що вiн такий… негiдник. Мабуть, це видно з iнших його книжок.

– З тiеi книжки, що ви читали, теж можна було б викреслити багато рядкiв, – сказала вона твердо i категорично.

– Певно, я iх не зауважив, – вiдповiв юнак. – Те, що я читав, справдi хороше. Немовби свiтло якесь тобi в душу свiтить, наче сонце або прожектор. Так менi здалося, мiс, але, звiсно, я ж нiчогiсiнько не тямлю в поезii.

Мартiн нiяково замовк, болiсно вiдчуваючи, що не вмiе говорити, i соромлячись цього. У тому, що тiльки-но прочитав, вiн бачив велич i буяння життя, але мова його була безпорадна. Вiн не мiг висловити того, що почував, i сам собi видавався матросом, який темноi ночi блукае напомацки на чужому суднi серед незнайомоi оснастки. Ну, що ж, подумав вiн, доведеться познайомитися з цим новим свiтом. Ще нiколи не бувало, щоб вiн не змiг опанувати того, що хотiв, а цим разом йому таки дуже кортiло навчитися висловлювати своi почуття й думки так, щоб ця дiвчина його розумiла. Тепер вона дедалi бiльшала на його обрii.

– Ось, наприклад, Лонгфелло… – почала Рут.

– Так, так, я читав його, – перебив Мартiн у нестримному бажаннi виявити перед нею увесь свiй – хоч i невеличкий – запас книжкових знань, показати, що вiн не такий уже й неук. – «Псалом життя», «Ексцельсiор» i… здаеться, все.

Рут, посмiхнувшись, кивнула головою, i Мартiн вiдчув у ii посмiшцi жалiсливу поблажливiсть. І куди вiн пнеться, дурень? Цей Лонгфелло написав, мабуть, безлiч книжок!

– Вибачте, мiс, що я так незграбно встряв. Я справдi в цьому нiчого не тямлю. Не стикався з цим. Але тепер буде iнакше.

Це прозвучало, як погроза. У голосi його бринiла рiшучiсть, очi блищали, обличчя спохмурнiло. Їй здалося, що й щелепа у нього висунулась наперед: обличчя стало неприемно визивним. Водночас Рут вiдчула, як передаеться iй вiд нього хвиля буйноi мужностi.

– Я вiрю, що тепер буде iнакше, – докiнчила вона смiючись. – Ви такий дужий!

На мить ii погляд спинився на його мускулястiй, схожiй на волову, бронзовiй од сонця шиi, вiд якоi так i пашiло здоров’ям та силою. І хоч Мартiн сидiв перед нею червоний i упокорений, дiвчина знов вiдчула потяг до нього. Їi здивувала шалена думка, що раптом виникла у неi. Їй здалося – якби вона обхопила його руками за шию, то вся ця сила й мiць перелилася б у неi. Вона була вражена, наче несподiвано довiдалася про зiпсованiсть своеi натури. Фiзична сила – це щось низьке i вульгарне, ii iдеалом чоловiчоi вроди була стрункiсть i витонченiсть. Але дивна думка не полишала ii. Рут не розумiла, як могло в неi з’явитись бажання оповити руками цю засмаглу шию? А тим часом усе було просто. Вона не дуже могла похвалитися здоров’ям, i ii тiло та душа потребували сили. Однак вона цього не усвiдомлювала, знала тiльки, що жоден чоловiк не справляв на неi такого враження, як цей, хоч його неправильна вимова щохвилини разила iй слух.

– Так, я взагалi здоровий як бик, – сказав вiн. – Коли прикрутить, то можу й залiзо перетравити. Але зараз у мене наче розлад шлунка. Чимало з того, що ви казали, я не можу перетравити. Не звик до цього. Я люблю книжки й вiршi i, як маю час, читаю, одначе нiколи не думав про них так, як ви. Тим-то й не вмiю про них говорити. Я мов той мореплавець, що пливе по невiдомому морю без карти й компаса. А тепер я хотiв би знати, який менi взяти напрямок. Може, ви менi допоможете? Звiдки ви знаете все те, про що оце говорили?

– Я ходила до школи i вчилася, – вiдповiла Рут.

– Я теж ходив до школи, коли був малий, – почав вiн.

– Так, але я маю на увазi середню школу, унiверситет.

– Ви вчились в унiверситетi? – спитав вiн, украй здивований. Йому здалося, що вона вiддалилась од нього принаймнi на мiльйон миль.

– Я й тепер його вiдвiдую. Слухаю спецiальний курс англiйськоi фiлологii.

Вiн не зрозумiв, що то за «фiлологiя», але, вiдзначивши про себе свое неуцтво, провадив далi:

– Скiльки менi треба вчитися, щоб я мiг ходити до унiверситету?

Вона посмiхнулася:

– Це залежить од того, чи багато ви вчилися ранiш. Ви нiколи не вiдвiдували середньоi школи? Звiсно, нi… А початкову скiнчили?

– Менi лишалось ще два роки, коли я кинув, – вiдповiв Мартiн. – Але за навчання завжди мав нагороди.

Одразу ж вiн розсердився на себе за цi хвастощi i так люто стиснув бильця крiсла, аж пальцi заболiли. Водночас юнак побачив, що в кiмнату ввiйшла якась жiнка. Дiвчина пiдвелась i побiгла iй назустрiч. Вони поцiлувались i, обнявши одна одну за стан, пiдiйшли до нього. «Певно, мати», – подумав вiн.

Це була висока блондинка, струнка й вродлива. Їi пишне вбрання було саме таке, яке личило господинi цього дому, i тiшило око красою лiнiй. Вона i ii туалет нагадали Мартiновi акторку. Спало на пам’ять, як такi самi пишнi ледi i в таких самих убраннях входили до лондонських театрiв, а вiн стояв i дивився на них, аж поки полiсмен не виганяв його з пiд’iзду на дощ. Потiм зринув у думцi Гранд-Отель у Йокогамi, де йому теж доводилось бачити на вулицi поважних панiй. Далi перед очима промайнула тисяча рiзних образiв, що iх вiн колись бачив у Йокогамськiй гаванi. Але Мартiн швидко вiдiгнав цi спогади, змушений повернутись до дiйсностi. Вiн здогадався, що йому треба встати, щоб познайомитись, i насилу пiдвiвся. Штани в нього на колiнах надималися, руки безпорадно висiли, а обличчя на саму думку про майбутне випробування спохмурнiло.




РОЗДІЛ II


Перехiд до iдальнi був для нього кошмаром. Серед усiх цих речей, на якi можна було щомитi наштовхнутися, навiть ступити крок, здавалося, неможливо. Але врештi вiн таки прибув на мiсце i оце сидить обiк неi. Величезна кiлькiсть ножiв та виделок злякала його. Вони крили нову небезпеку, i Мартiн дивився на них мов зачарований, поки на тлi iхнього блиску не попливли перед очима картини з моряцького життя, коли вiн i його товаришi, орудуючи складаними ножами й пальцями, iли солонину або черпали з мисок погнутими залiзними ложками горохову юшку. У нiздрi бив дух несвiжого м’яса, а у вухах – пiд рипiння шпангоутiв та стогiн переборок – лунало чвакання матросiв. Вiн пригадав, як вони iли, i вирiшив, що iли по-свинячому. Нi, вiн буде обережний i iстиме тихо. Весь час пам’ятатиме про це.

Вiн розглянувся довкола. Навпроти сидiли Артур та його брат Норман. «Це ii брати», – подумав вiн, i в ньому ворухнулось тепле почуття до них. Як усi вони люблять одне одного! Згадав, як Рут привiтала матiр поцiлунком i як вони обидвi, обнявшись, пiдiйшли до нього. У його колi нi батьки, нi дiти не виявляють такоi нiжностi. Це було для нього проявом вищого буття, якого досягли верхи громадськостi. Це найкраще, що юнак побачив на цьому маленькому клаптику iншого свiту. Його глибоко схвилювало це вiдкриття, i серце сповнилося нiжностi. Все життя вiн жадав любовi. Його вдача ревно прагнула любовi. То була його органiчна потреба. Однак вiн жив без любовi i поступово загрубiв. А втiм, вiн не знав ранiше, що йому потрiбна любов. Не знав цього й тепер. Просто побачив цю дiвчину i зворушився, вiдчув, яка вона прекрасна, велична й осяйна.

Мартiн радiв, що за обiдом не було мiстера Морза. Йому й так нелегко було знайомитися з нею, з ii матiр’ю i з братом Норманом. Артура вiн уже трохи знав. Якби ще прийшов батько, це було б уже занадто. Здавалося, що за все життя йому не було так важко. Найтяжча праця – то дитяча забавка проти цього. На чолi йому виступили краплини поту, сорочка змокла вiд надмiрного напруження – адже стiльки незвичних завдань треба було розв’язувати одразу. Вiн мав iсти так, як нiколи не iв, орудувати невiдомими предметами, крадькома поглядати на iнших i вчитися, як користуватись кожною рiччю, сприймати цiлий потiк вражень, втримувати iх у пам’ятi та давати iм лад. Водночас Мартiн вiдчував якийсь потяг до дiвчини, що будив глуху болючу тривогу, юнаковi кортiло вибратись на ту стежку життя, де ступала вона, тим часом як у головi знов i знов роiлися думки та невиразнi плани, як до неi добитись.

Коли вiн крадькома поглядав на Нормана, що сидiв проти нього, або на когось iншого, щоб подивитись, яким ножем чи виделкою треба в цю мить користуватись, то схоплював особливостi цих людей, намагався оцiнити й розгадати iх, i все це пов’язував з Рут. Крiм того, вiн мусив говорити, слухати, що кажуть йому, пам’ятати, про що розмовляють iншi, вiдповiдати як до нагоди, та ще й звиклим до вiльноi мови язиком, який треба було раз у раз стримувати. До всього того його збентеження пiдсилював служник, безнастанна загроза, що нечутно виступала у нього за плечима, грiзний сфiнкс, що загадував загадки, якi вiн мав одразу розв’язувати.

Весь час його гнiтила думка про миски, щоб полоскати руки. Нав’язливо i без жодного приводу лiзло в голову питання – коли iх принесуть i якi вони. Досi Мартiн тiльки чув про такi речi, i ось тепер, ранiш чи пiзнiш, побачить iх коло столу, – адже за одним столом iз ним сидять цi вищi iстоти, що користуватимуться ними, i вiн сам теж користуватиметься ними! Та найбiльше його непокоiла думка про те, як ставитися до цих людей, як поводитись? В тривозi вiн знов повертався до цього. То виникав боягузливий намiр грати яку-небудь роль, але одразу з’являлася ще боягузливiша думка, що йому це не вдасться, що вiн не звик прикидатись i тiльки пошиеться в дурнi.

На початку обiду Мартiн переважно мовчав, силкуючись вирiшити, як йому бути. Вiн не знав, що цим пiдводив Артура, котрий напередоднi сповiстив родину, що приведе на обiд дикуна, але що турбуватися, мовляв, нiчого, бо дикун цей дуже цiкавий. Іденовi й на думку не спадало, що ii брат здатний на таке лицемiрство, а надто пiсля того, як вiн виручив його з неприемноi iсторii. Отже, сидячи за столом, вiн нiяковiв за свою невмiлiсть i водночас був зачарований усiм, що бачив навколо.

Уперше в життi вiн зрозумiв, що iсти – це щось бiльше, нiж звичайна життева функцiя. Досi вiн нiколи не думав, що саме iсть. То була iжа, та й годi. А на цьому обiдi вiн задовольняв свою любов до краси, бо тут iдження було функцiею естетичною, ба навiть iнтелектуальною. Розум його був збентежений. Мартiн чув слова, значення яких не розумiв, i такi слова, що iх подибував лише в книжках, – жоден чоловiк i жодна жiнка, яких вiн знав, не були так розвиненi, щоб уживати iх. Коли тi слова легко злiтали з уст членiв цiеi чудовоi родини – ii родини! – вiн аж тремтiв од захвату. Усе романтичне, високе, прекрасне, що вражало його в книжках, – усе це, виявляеться, правда. Вiн був у тому дивному й блаженному станi, коли людина бачить, як ii мрii перестають бути мрiями i втiлюються в життя.

Нiколи ще Мартiн не почував себе на таких висотах i, не виступаючи на перший план, слухав, спостерiгав, тiшився, а на запитання вiдповiдав дуже коротко: iй – «так, мiс» i «нi, мiс», а ii матерi – «так, мем», «нi, мем». У розмовi з ii братами вiн насилу стримувався, щоб не казати «так, сер» i «нi, сер», засвоенi на морi. Але юнак вiдчував, що це недоречно, що цим вiн визнав би себе за нижчого, а куди ж то годиться, раз вiн хотiв здобути ii. Зрештою, так йому й гордiсть пiдказувала. «Їй-богу, я не згiрший за них, – казав вiн собi, – а що вони багато знають, то я теж можу iх дечого повчити». Але як тiльки вона або ii мати зверталися до нього, називаючи «мiстер Іден», Мартiн забував про свою гордiсть i весь спалахував та сяяв од радостi. Отже, й вiн культурна людина, i обiдае у товариствi, про яке ранiш тiльки читав у книжках. Та вiн немовби i сам ставав героем з книжки i зазнавав дивних пригод, змальованих на друкованих сторiнках оправлених томiв.

Спростовуючи характеристику, яку дав йому Артур, вiн бiльше скидався на смирне ягнятко, анiж на дикуна, – Мартiн сушив собi голову тим, як поводитися далi. Вiн зовсiм не був смирним ягням, i не в його натурi, сильнiй i владнiй, було грати другу скрипку. Говорив вiн лише тодi, коли була крайня потреба, i мова його дуже нагадувала його ж таки перехiд з вiтальнi до iдальнi: вiн раз по раз затинався, шукаючи в своему багатомовному словнику вiдповiдного слова, а знайшовши, боявся, що не зумiе його як слiд вимовити, iншi ж здавалися йому незрозумiлими для цього товариства або грубими й рiзкими. Його весь час гнiтила свiдомiсть, що така нескладнiсть у мовi робить його якимсь йолопом i не дае висловити те, що вiн почувае й думае. Його любов до волi повставала проти такого обмеження, так само як шия проти пут твердого комiрця. Мартiн був певен, що довго не витримае. Вiн мав дар яскраво мислити й почувати, i творчий дух його був бунтiвливий i завзятий. Його швидко опановували рiзнi iдеi, що бились у родових муках, аби набрати виразу й форми, i тодi вiн забував, що з ним i де вiн, i здавна знайомi йому слова злiтали з його уст.

Щоб збутися лакея, котрий весь час стовбичив у нього за спиною, нав’язливо пiдсовуючи якусь там страву, вiн вигукнув коротко й рiзко.

– Пау!

На мить усi замовкли, лакей, чекаючи, зловтiшно посмiхнувся, а сам Мартiн обмертвiв. Але одразу опанував себе.

– Мовою канакiв це означае «годi», «доволi». Так якось ненароком у мене вихопилося, – пояснив вiн.

Помiтивши, що Рут пильно й зацiкавлено дивиться на його руки, вiн мовив далi:

– Я прибув сюди на тихоокеанському поштовому пароплавi. Пароплав запiзнювався, i нам довелося в портах П’юджет Саунду працювати, мов неграм. Вантажили «мiшаний фрахт», коли вам вiдомо, що це таке. Там я й подер собi шкiру.

– Та я на це не дивлюся, – поспiшила сказати вона. – Як на ваш зрiст, у вас дуже малi руки.

Обличчя йому спалахнуло. Вiн зрозумiв це як натяк ще на одну його ваду.

– Так, – винувато промовив вiн, – кулаки моi не дуже великi. Зате в плечах у мене сила як у бика, i коли дам кому в зуби, то й у самого руки наче побитi.

Мартiн був незадоволений, що сказав це. Вiдчував до себе огиду, що розпустив язик i плескав казна-що.

– То був дуже смiливий вчинок, коли ви кинулися на допомогу Артуровi, чужiй вам людинi, – мовила Рут, помiтивши його збентеження, але не знаючи причини.

Вiн зрозумiв i оцiнив ii тактовнiсть i, пiд напливом гарячоi вдячностi, знову дав волю своему язиковi.

– Це дрiбницi, – озвався. – Кожен на моему мiсцi повiвся б так само. Хулiгани шукали сварки. Артур iх не займав. Вони напали на нього, а я на них, ну й вiдлупцював iх добре. Отож у мене подряпанi руки, а в декого з них не вистачае зубiв. Я не мiг стерпiти. Коли я бачу…

Вiн раптом замовк з розкритим ротом, вражений свiдомiстю своеi нiкчемностi, вiдчуваючи, що вiн не гiдний навiть дихати одним повiтрям з нею. І поки Артур удвадцяте розповiдав, як до нього на поромi причепилися п’янi волоцюги та як Мартiн Іден кинувся йому на допомогу i врятував його, сам Мартiн, насупивши брови, думав, що став посмiховиськом, i почав ще завзятiше мiркувати про те, як йому поводитися з цими людьми. Досi вiн нiчого не придумав. Вiн був не iхньоi породи i не мiг розмовляти iхньою мовою. Пiдроблятися пiд них? З цього однаково нiчого не вийшло б, та й вдача його не лежить до такого. Не було в ньому мiсця на фальш i облуду. Хай там хоч як, а вiн буде такий, як е. Тепер вiн не вмiе говорити по-iхньому, однак згодом навчиться. В цьому Мартiн був певен. А поки що розмовлятиме з ними своею мовою, звiсно, пом’якшуючи вирази, щоб присутнi його зрозумiли i щоб не дуже iх шокувати. Вiн не показуватиме своiм мовчанням, нiби знае те, чого не знае. Отже, коли брати, говорячи про унiверситетськi справи, кiлька разiв ужили слово «триг», Мартiн Іден спитав:

– Що таке «триг»?

– Тригонометрiя, – вiдповiв Норман посмiхаючись, – частина вищоi «матики».

– А що таке «матика»? – було наступне запитання, i цього разу усi чомусь засмiялися, дивлячись на Нормана.

– Математика – ну, арифметика, – пояснив той. Мартiн Іден кивнув головою. Здавалося, на мить вiн зазирнув у безмежну глибочiнь знання, i те, що побачив, набрало вiдчутно реальних форм. Надзвичайна сила його уяви абстрактне обернула на конкретне. В алхiмii його мозку тригонометрiя, математика i вся галузь знання, яку вони обiймали, перетворилася в яскравий краевид. Вiн бачив зелене листя й лiсовi прогалини то залитi нiжним сяйвом, то пронизанi золотистим промiнням. Далi все повивала пурпурова мла, а за цiею пурпуровою млою, вiн знав, криеться чарiвне невiдоме, приваблива романтика. Це п’янило його, як вино. От де можна випробувати силу й розум, от де свiт, який варто завоювати; i вмить з глибини свiдомостi зринула думка – завоювавши, здобути ii, цей лiлейно-бiлий дух, що сидить поруч нього.

Блискуче видиво розвiяв Артур, котрий весь час намагався розбудити в ньому дикуна. Мартiн Іден пам’ятав свое рiшення. Уперше за весь вечiр вiн став самим собою. Спочатку це виходило дещо силувано, але потiм вiн перейнявся творчою радiстю, змальовуючи те життя, яке знав. Вiн був матросом на контрабандистськiй шхунi «Алкiон», коли ii захопив митний катер. Мартiн умiв бачити й умiв розповiсти про те, що бачив. Вiн змалював бурхливе море, кораблi й людей на морi. Силою своеi уяви вiн примушував слухачiв бачити все його очима. З чуттям справжнього художника вiн вибирав з-посеред безлiчi дрiбниць найцiкавiше, створював картини життя, що мiнились яскравим свiтлом i барвами, надавав iм руху, захоплював слухачiв потоком своеi, хай i невишуканоi, красномовностi, свого запалу й сили. Часом iх шокував реалiзм розповiдi i грубi вислови, але неотесанiсть у його мовi незмiнно чергувалася з прекрасним, а трагiзм пом’якшувався гумором, химерно своерiдними та гострими матроськими дотепами.

І поки вiн розповiдав, дiвчина дивилася на нього зачарованими очима. Його вогонь грiв ii. Вона дивувалась, як могла такою холодною жити всi цi роки. Їй хотiлося пригорнутися до цього палкого, могутнього чоловiка, який, немов вулкан, так i клекотiв силою й здоров’ям. Бажання це було таке сильне, що вона ледве стримувалась. Але водночас щось i вiдштовхувало ii вiд цiеi людини. Вiдштовхували отi подряпанi, бруднi вiд важкоi працi руки, на яких у шкiру в’iвся бруд самого життя, i отой червоний слiд вiд комiрця, i випнутi м’язи. Його вульгарнiсть лякала ii. Кожне грубе слово разило iй слух, кожен грубий випадок з його життя разив iй душу. І все-таки ii тягла до нього якась, iй зрештою почало здаватися, диявольська сила. Усе, що було в ii душi таке непохитне, враз захиталося. Його життя, сповнене романтики й пригод, розбивало всi звичнi уявлення. Життя, до небезпек якого цей юнак ставився з веселим усмiхом, видалося Рут дитячою забавкою, якою можна гратися, безжурно тiшитись i яку можна й вiддати без особливого жалю. «Отже, грайся, – бринiло в нiй. – Коли хочеш, пригорнись до нього, обiйми його за шию». Їй хотiлося осудити себе за цi легковажнi думки, але даремно протиставляла вона йому свою чистоту й культурнiсть – все те, що рiзнило ii вiд нього. Рут озирнулась i побачила, що всi захватно дивляться на нього, слухають його мов зачарованi; вона впала б у розпач, коли б в очах матерi не прочитала той самий жах – захоплений, але все-таки жах, i це додало iй сил. Так, ця людина, що виринула з темряви, – породження зла. Їi мати помiтила це i не помилилась. І вона повiрить матерi й цього разу, як вiрила завжди. Його вогонь уже не грiв ii, i страх перед ним уже не тривожив.

Пiсля обiду, сiвши за рояль, вона грала йому – з таемним викликом, напiвсвiдомо пiдкреслюючи безодню, що роздiляла iх. Їi музика вразила Мартiна, приголомшила, як безжальний удар по головi; i хоч це ошелешувало й гнiтило його, але водночас i збуджувало. Вiн дивився на неi з побожним острахом. В очах у нього, так само як i в неi, безодня ширшала, але ще швидше зростало бажання перейти ii. Вiн був занадто вразливий i експансивний, щоб сидiти цiлий вечiр, спокiйно споглядаючи цю безодню та ще й пiд музику – мав-бо вiн душу, надзвичайно чутливу до музики. Музика впливала на нього, як мiцний трунок, проймаючи вогнем завзяття, полонила його уяву й заносила понад хмари. Жалюгiдна дiйснiсть переставала iснувати, поступаючись мiсцем прекрасному й даючи волю окриленiй романтичностi. Звiсно, Мартiн не розумiв того, що грала дiвчина. Це було зовсiм не схоже анi на гупання по клавiшах у дансингах, анi на грiм духового оркестру. Але вiн знав про таку музику з книжок i брав гру дiвчини на вiру, терпеливо виловлюючи окремi такти простого танцювального ритму i дивуючись, що вони такi короткi. Тiльки-но вiн схопить такий ритм i уява розправить крила, як раптом усе губиться в хаотичному вихорi звукiв, у яких Мартiн не мiг розiбратись, i уява, мов камiнь, падае на землю.

На мить йому спало на думку, чи не смiеться вона з нього. Вiн вiдчував у грi дiвчини щось вороже i силкувався вiдгадати, що хочуть сказати ii руки, торкаючись клавiш. Але вiдiгнав цю думку, як негiдну й несправедливу, i вiльно вiддався музицi. Знайоме солодке почуття охопило його. Ноги вже не були кам’янi, i самому йому стало легко-легко. Навколо розлилося величне сяйво; далi все зникло, i вiн полинув свiтами, любими серцю свiтами. Знане й незнане переплелося в яскравому видивi. Вiн заглядав у невiдомi порти залитих сонцем краiн, блукав по базарах серед дикунiв, яких ще не бачило око цивiлiзованоi людини. Ось вiн чуе прянi пахощi островiв, як то бувало теплими безвiтряними ночами на морi, а от уже змагаеться в довгi тропiчнi днi з пiвденно-схiдним пасатом; позаду в морську блакить поринають увiнчанi пальмами кораловi острiвцi, а попереду такi самi кораловi острiвцi випливають з морськоi блакитi. Хутко, мов думка, виникають i зникають рiзнi картини. Одна мить – i вiн мчить на дикому конi по випаленiй сонцем пустелi Арiзони, ще мить – i вiн уже дивиться крiзь мерехтливу млу розжареного повiтря на бiлу гробницю калiфорнiйськоi Долини Смертi, а то враз починае веслувати серед напiвзамерзлого океану, де, вилискуючи на сонцi, височать велетенськi крижанi гори. Ось вiн лежить на кораловому островi пiд кокосовими пальмами, слухаючи нiжний спiв прибою. Ось палае синiм вогнем кiстяк давно затонулого корабля, i у вiдсвiтах полум’я пiд дзвiн гавайськоi гiтари та стукiт тамтамiв танцюристи танцюють гулу. То було жагучоi тропiчноi ночi. Вдалинi, на тлi зоряного неба, вимальовувався кратер вулкана, вгорi плив блiдий серп пiвмiсяця, а низько в небi горiв Пiвденний Хрест.

Мартiн був подiбний до еоловоi арфи: те, що вiн пережив i зазнав на своему вiку, було струнами, а потiк музики – вiтром, що торкався цих струн i примушував iх бринiти спогадами й мрiями. Вiн не просто почував. Кожне вiдчуття набирало форми, кольору й блиску, i все, що виникало в його уявi, перетворювалось у щось величне й чарiвне. Минуле, теперiшне й майбутне зливалося в одне. І вiн полинув думкою у широкий живий свiт, шукаючи пригод i подвигiв заради Неi. І ось вiн уже з нею, вiн здобув ii, оповив руками й несе по краiнi своiх мрiй.

Рут, глянувши через плече на Мартiна, побачила вiдсвiт цих мрiянь у нього на обличчi. Це було зовсiм нове обличчя з великими свiтлистими очима, що проглядали поза серпанок звукiв i бачили там бiг життя та велетенськi фантастичнi видива. Вона була вражена. Грубий, незграбний парубок зник. Правда, погано пошитий костюм, зраненi руки й засмагле обличчя лишились; але вони видавалися тюремними гратами, крiзь якi дiвчина побачила прекрасну душу, безпорадну й нiму, бо не було слiв, якi могли б передати ii почуття. Рут тiльки на мить побачила це; потiм знову повернувся незграбний парубок, i вона засмiялася з примхи своеi фантазii. Але те хвилинне враження не розвiялось, i, коли вiн незграбно попрощався й зiбрався йти, дiвчина дала йому томик Суiнберна i томик Браунiнга, якого саме вивчала в унiверситетi. Мартiн скидався на маленького хлопчика, коли, засоромлений, бурмотiв слова подяки, i Рут мимоволi вiдчула до нього материнську нiжнiсть та жалiсть. Вона вже не бачила в ньому нi ув’язненоi душi, нi неотесаного юнака, що дивився на неi таким чоловiчим поглядом, бентежачи й лякаючи ii. Перед нею стояв тiльки хлопчик – вiн потискував iй пальцi мозолястою зашкарублою рукою, що, немов тертка, дряпала шкiру, i казав затинаючись:

– Це найкращий день мого життя. Бачите, я не звик до нього, – вiн розгублено глянув навколо. – До таких людей, до таких домiв. Усе це зовсiм нове для мене i… подобаеться менi.

– Сподiваюсь, ви ще до нас прийдете, – сказала дiвчина, коли вiн прощався з ii братами.

Мартiн насунув шапку, круто повернув до дверей, спiткнувся на порозi i вийшов.

– Ну, що скажеш? – запитав ii Артур.

– Дуже цiкавий… І для нас – немов струмiнь озону, – вiдповiла дiвчина. – Скiльки йому рокiв?

– Двадцять, майже двадцять один. Я питав його сьогоднi. Нiколи не думав, що вiн такий молодий.

«Виходить, я на цiлих три роки старша вiд нього», – подумала Рут, цiлуючи братiв на прощання.




РОЗДІЛ III


Опинившись на сходах, Мартiн Іден витяг з кишенi клаптик темного рисового паперу та щiпку мексиканського тютюну i вправно скрутив цигарку. Тодi глибоко затягнувся й довго, поволi випускав дим.

– Чудасiя! – голосно вимовив вiн з благоговiйним подивом. – Чудасiя! – повторив i ще раз прошепотiв: – Чудасiя!

Потiм смикнув за комiрець i, вiдстебнувши його вiд сорочки, засунув до кишенi. Сiяв холодний дощ, але Мартiн iшов у щасливому заслiпленнi, без шапки, в розстебнутiй куртцi. Дощу вiн майже не помiчав. У мрiйному екстазi вiдновлював у пам’ятi щойно пережите.

Нарештi йому трапилася така жiнка, про яку, щоправда, рiдко думав, не звикши взагалi думати про жiнок, хоч десь у глибинi душi сподiвався ii зустрiти. Вiн сидiв поряд неi за столом, тиснув iй руку, дивився в очi й бачив у них прекрасну душу, ще кращу за самi очi й тiло. Вiн не думав про ii тiло як тiло, i це було щось нове для нього, бо взагалi на жiнок вiн дивився тiльки так. Їi тiло було чимсь особливим. Вiн не припускав, що воно теж немiчне й тлiнне. Тiло Рут було iнакше, щось бiльше, нiж оселя душi. Воно було випромiненням ii духу, чистим i прекрасним втiленням ii божественноi сутi. Це вiдчуття божественностi вразило його, вiдiрвало вiд мрiй i протверезило. Нi слова, нi думки про iснування божества нiколи доти не будили в ньому вiри. Вiн не визнавав бога. Завжди був нерелiгiйний i добродушно глузував з попiв та з iхнього твердження про безсмертя душi. Вiн був певен, що загробного життя немае. Життя лише тут i тепер, а далi – вiчна тьма. Але в очах Рут вiн побачив душу, безсмертну душу, яка не може вмерти. Жоден чоловiк, жодна жiнка, яких вiн знав ранiше, не викликали в нього думок про безсмертя. А вона – викликала! Вона прошепотiла це йому ту ж мить, коли вперше глянула на нього. Вiн iшов, а перед ним сяяло ii обличчя: блiде й серйозне, нiжне й ласкаве, воно усмiхалося жалiсливо й лагiдно, як можуть усмiхатися тiльки духи, осяяне такою чистотою, якоi вiн навiть уявити собi не мiг. Їi чистота вразила його i приголомшила. Вiн знав, що iснуе добро i зло, але про чистоту, як щось реальне в життi, не мав i гадки. А тепер у нiй вiн побачив цю чистоту, вищу за доброту й непорочнiсть, що разом визначали вiчне життя.

І вмить у ньому спалахнуло честолюбне бажання – здобути й собi вiчне життя. Вiн знав, що не гiдний навiть воду носити для неi. Те, що вiн побачив ii i розмовляв з нею цiлий вечiр, було чистим дивом, фантастичною примхою долi. Це сталося випадково, не за якiсь там його заслуги. Вiн не вартий був такого щастя. Його пойняв якийсь релiгiйний настрiй. Мартiн став лагiдним i смиренним, готовим до самозречення i самоприниження. У такому станi грiшники йдуть на сповiдь. Вiн теж почував себе грiшником. Але як смиренний покутник бачить яскравi проблиски свого майбутнього раювання, так i вiн бачив проблиски того блаженства, що вiн зазнае, володiючи нею. Однак думка про це володiння була невиразна, туманна i зовсiм не така, як дотеперiшнi думки. Вiн ширяв на крилах шаленого честолюбства, бачив, як злiтае з нею на неймовiрнi висоти, дiлиться з нею думками, упиваеться разом з нею красою i розкошами свiту. Це було якесь духовне володiння, очищене вiд усього низького, вiльне еднання духу, якого вiн не мiг ясно збагнути. Та вiн i не думав про це. Взагалi нi про що не думав. Порив серця пересилював розум, i вiн тремтiв вiд не знаного досi зворушення, радiсно пливучи по морю одухотворених натхненних почувань, якi пiдносили його над вершинами життя.

Похитуючись мов п’яний, вiн бурмотiв:

– Чудасiя! Чудасiя!

Полiсмен на розi пiдозрiливо глянув на нього i по ходi пiзнав у ньому матроса.

– Де це ти набрався? – спитав.

Мартiн Іден вернувся на землю. Вiн швидко пристосовувався до будь-яких обставин. Почувши полiсменiв оклик, вiн миттю прийшов до тями i не розгубився.

– От комедiя! – засмiявся. – Я й не помiтив, що балакаю вголос.

– Ще трошки – й ти почнеш спiвати, – визначив його стан полiсмен.

– Нi, не заспiваю. Дайте менi сiрника, я першим трамваем поiду додому.

Вiн закурив i, побажавши полiсменовi на добранiч, пiшов далi.

– Ото штука! – стиха мовив юнак сам до себе. – Цей йолоп подумав, що я п’яний, – мiркував вiн далi посмiхаючись. – Та й справдi п’яний, хоч нiколи не думав, що можна сп’янiти вiд жiночого обличчя.

На Телеграф-авеню вiн сiв у трамвай, що йшов до Берклi. У вагонi було повно молодикiв, що спiвали пiсень i здiймали страшенний галас. Мартiн приглядався до них. Це були студенти. Вони вiдвiдували той самий унiверситет, що й Рут, належали до одного з нею товариства, може, були знайомi з нею, бачили ii щодня, коли хотiли. Вiн дивувався, що вони цього не хотiли, бо ж от десь собi розважалися замiсть того, щоб бути бiля неi, утворивши коло шанобливих прихильникiв, розмовляти з нею. Думки його пливли далi. Вiн помiтив серед них юнака з вузенькими очима й одвислою губою. Паскудний, розбещений хлопчисько, вирiшив вiн. На суднi то був би донощик, скиглiй, базiка. Вiн, Мартiн Іден, кращий за нього. Ця думка пiдбадьорила його, немов наблизила до Неi. Вiн почав порiвнювати себе з цими студентами. Подумав про свое дуже, мускулясте тiло i вiдчув фiзичну перевагу над ними. Але iхнi голови повнi знань, що дають iм змогу говорити ii мовою. Ця думка гнiтила його. Навiщо людинi мозок? – палко спитав вiн себе. Те, що зробили вони, може зробити й вiн. Вони вивчали життя з книжок, а вiн жив насправдi. У нього в головi теж повно знання, тiльки iншого. Хто з них зумiв би напнути вiтрило або стояти коло стерна чи на вахтi? В пам’ятi зринуло його минуле, де на кожному кроцi небезпека, вiдвага, поневiряння i тяжка праця. Вiн пригадав усе, що йому довелося пережити. В усякому разi, та наука пiшла йому на користь. Колись i iм доведеться узнати справжне життя i скуштувати всього того, що вiн уже скуштував. От i добре. А вiн тим часом пiзнаватиме iншу сторону життя з книжок.

Коли трамвай минав рiдко забудовану околицю, що вiддiляла Окленд вiд Берклi, Мартiн угледiв знайомий двоповерховий будинок, на якому красувалася пишна вивiска: «Бакалiйна крамниця Хiгiнботема». На поворотi Мартiн Іден вийшов з вагона. Хвилину вiн дивився на вивiску. Вона промовляла йому бiльше, нiж на нiй було написано. Нiкчемнiстю, себелюбством i дрiбною пiдлотою вiяло, здавалося, навiть од форми лiтер. Бернард Хiгiнботем був одружений з його сестрою, тож Мартiн Іден знав його добре. Вiдiмкнувши ключем дверi, вiн пiднявся сходами на другий поверх. Тут жив його зять. Крамниця була внизу. Чути було дух прiлих овочiв. Пробираючись навпомацки через передпокiй, Мартiн спiткнувся об вiзок-iграшку, що покинув котрийсь iз його численних племiнникiв та племiнниць, – i так стукнувся об дверi, що аж загуло. «От скнара! – подумав вiн. – Жалiе кiлька центiв на газ, щоб пожильцi не розбивали собi голови».

Намацавши клямку, вiн увiйшов до освiтленоi кiмнати, де сидiли його сестра й Бернард Хiгiнботем. Вона латала чоловiковi штани, а вiн читав газету, вмостивши свое худе тiло на двох стiльцях i звiсивши ноги в стоптаних капцях. Вiн глянув на Мартiна поверх газети темними й нещирими колючими очима. Мартiн Іден не мiг на нього дивитися без огиди. Що знайшла в цьому чоловiковi сестра, вiн нiяк не мiг зрозумiти. Йому зять здавався якимось гадом, що його б тiльки ногою розчавити. «Коли-небудь я таки наб’ю йому морду», – часто втiшав вiн себе, насилу зносячи присутнiсть цiеi людини. Жорстокi й хижi, як у ласки, очi тепер дивились на Мартiна докiрливо.

– Ну? – спитав Мартiн. – Чого?

– Минулого тижня я найняв робiтника пофарбувати дверi, – напiвжалiбно, напiвпогрозливо промовив мiстер Хiгiнботем, – а ти й сам знаеш, якi iм спiлка позаводила розцiнки. Треба бути обережнiшим!

Мартiн хотiв був вiдповiсти, та передумав, – не варто слiв марнувати. Щоб збутися цiеi гидливостi, вiн перевiв погляд на хромолiтографiю, що висiла на стiнi, i здивувався. Ранiш ця картина подобалася йому, а тепер вiн наче вперше ii побачив. Дешевина, як i все в цiй хатi. Вiн перенiсся думками в будинок, де тiльки-но був, i побачив спочатку картини, що його прикрашали, а потiм ii, з нiжною усмiшкою, як тодi, коли прощалися. Мартiн забув, де вiн, забув про iснування Бернарда Хiгiнботема, аж поки цей добродiй не повернув його до дiйсностi запитанням:

– Ти що, привида побачив?

Мартiн глянув йому просто в очi, – малi, мов намистинки, лютi й полохливi, – i раптом побачив iх такими, якими вони бували, коли власник iх торгував унизу в крамницi – догiдливi, улесливi й маснi.

– Так, – вiдповiв Мартiн, – я побачив привида. На добранiч. На добранiч, Гертрудо!

Виходячи з кiмнати, вiн зачепився за складку на засмальцьованому килимi.

– Тiльки не грюкай дверима, – застерiг його мiстер Хiгiнботем.

Мартiн вiдчув, як у нього вся кров заклекотiла, але стримався й дверi за собою причинив тихо.

Мiстер Хiгiнботем переможно глянув на жiнку.

– Впився, – хрипко прошепотiв. – Я ж тобi казав, що вiн надудлиться!

Вона покiрливо хитнула головою.

– Та в нього й справдi блищать очi, – погодилась, – i комiрця немае, а як iшов, надiв. Може, й випив чарку-двi.

– Та вiн на ногах ледве стоiть, – запевняв ii чоловiк. – Я стежив за ним. Не мiг пройти по кiмнатi, щоб не спiткнутися. Ти ж сама чула, як вiн мало не впав у передпокоi.

– То вiн, мабуть, спiткнувся об Алiсин вiзок, – зауважила вона. – Там же темно.

Мiстер Хiгiнботем пiдвищував голос у мiру того, як росло його роздратування. Цiлий день у крамницi вiн стримував себе, лишаючи радiсть бути самим собою на вечiрнi години серед сiм’i.

– А я кажу тобi, що твiй дорогий братик п’яний.

Голос у нього був холодний i гострий, вiн наче вiдкарбовував кожне слово. Дружина зiтхнула й промовчала. Це була огрядна жiнка, завжди неохайно вдягнена, обтяжена своiм тiлом, роботою, причiпками чоловiка.

– Кажу тобi, що це в нього вiд батька, – звинувальним тоном провадив мiстер Хiгiнботем. – І так само подохне десь у канавi. От побачиш…

Вона хитнула головою, зiтхнула i знов почала шити. Обое погодилися на тому, що Мартiн повернувся п’яний. Не розумiли вони прекрасного, тим-то й не помiтили в його блискучих очах i на сяючому обличчi перших ознак юнацького кохання.

– Еге ж, добрий приклад для дiтей, – раптом гаркнув мiстер Хiгiнботем, роздратований мовчанням дружини, бо часом йому хотiлося, щоб вона бiльше суперечила. – Коли ще раз прийде отакий, хай забираеться звiдси геть. Зрозумiла? Я не потерплю, щоб вiн п’яницьким бешкетом деморалiзував менi невинних дiтей…

Мiстеровi Хiгiнботему подобалося це нове в його лексиконi слiвце, яке вiн щойно виловив з газетних шпальт.

– Так, деморалiзував, iнакше й не скажеш.

Його жiнка тiльки зiтхнула, сумно похитала головою й шила собi далi. Мiстер Хiгiнботем знов узявся до газети.

– Вiн заплатив за минулий тиждень? – гримнув поверх газети.

Вона кивнула головою й додала:

– У нього е ще трохи грошей.

– Коли вiн уже вибереться у плавання?

– Та, певно, коли витратить усе, що заробив, – вiдповiла вона. – Учора iздив до Сан-Франциско, шукав пiдхожого судна. Але в нього ще е грошi, тож вiн i перебирае.

– Усяка матросня, i туди ж! – чмихнув мiстер Хiгiнботем. – Перебирае!

– Вiн казав про якусь шхуну, що мае пливти в далекi краi шукати закопаного скарбу. Думае найнятися на неi, коли тiльки доти вистачить грошей.

– Якби вiн узявся за розум, я б йому дав роботу, iздив би з вiзком, – сказав мiстер Хiгiнботем холодно. – Том пiшов од мене.

Дружина глянула на нього запитливо й стурбовано.

– Сьогоднi ввечерi. Пiшов до Карутерiв. Тi платитимуть бiльше, нiж я можу.

– Я ж казала тобi, – вигукнула жiнка. – Йому таки слiд було бiльше платити.

– Слухай, стара! – люто гримнув Хiгiнботем. – Тисячу разiв казав тобi – не пхай носа до моiх справ. Кажу це тобi востанне.

– Та менi байдуже, – промимрила вона, – але Том порядний хлопець.

Чоловiк пронизливо глянув на неi. Це було нечуване зухвальство.

– Якби твiй братик не був такий ледацюга, вiн мiг би iздити возом, – буркнув.

– Вiн же платить тобi за харчi й квартиру, – вiдказала жiнка. – Зрештою, Мартiн мiй брат, i поки вiн нiчого тобi не винен, ти не маеш нiякого права чiплятися до нього. У мене теж можуть бути якiсь почуття, дарма що я прожила з тобою сiм рокiв.

– Ти сказала йому, що коли вiн читатиме ночами, то хай доплачуе за газ? – спитав вiн.

Мiсiс Хiгiнботем нiчого не вiдповiла. Бунт ii ущух, дух зiв’яв у стомленому тiлi. А чоловiк трiумфував. Вiн узяв гору. Очi його зловтiшно поблискували, вуха з радiстю вловлювали ii хрипке дихання. Приемно було отак розчавлювати ii, i тепер це давалося йому легко, не так, як у першi роки iхнього подружнього життя, бо цiла купа дiтей та його безнастаннi причiпки висмоктали з неi всi сили.

– Ну, то скажеш завтра, – промовив Хiгiнботем. – А тепер, поки я не забув, от що. Пошлеш по Мерiен, хай вона завтра догляне дiтей. Раз Том пiшов, доведеться менi самому iхати по крам, а ти торгуватимеш замiсть мене.

– Та менi ж треба завтра прати, – насмiлилася заперечити жiнка.

– Встанеш ранiш i все зробиш. Я виiду аж о десятiй. Вiн сердито зашарудiв газетою i знову став читати.




РОЗДІЛ IV


Мартiн Іден, усе ще збурений сутичкою з зятем, намацав дорогу в темному коридорi й увiйшов до своеi кiмнати, крихiтноi комiрчини, де насилу вмiщалися лiжко, умивальник i стiлець. Мiстер Хiгiнботем занадто скупий, щоб наймати служницю, коли з усiм могла впоратись його дружина. До того ж вiльна кiмната служницi давала йому змогу держати не одного пожильця, а двох. Мартiн поклав Суiнберна й Браунiнга на стiлець, скинув пiджака i сiв на лiжко. Старi пружини застогнали пiд ним, та вiн не помiтив цього. Почав роззуватись, але зненацька погляд його впав на бiлу стiну, посмужену темними патьоками вiд дощу, бо дах протiкав. На цьому брудному тлi почали виникати й танути захватнi видива. Вiн забув про своi черевики i довго дивився на стiну, нарештi, губи його ворухнулись, i вiн прошепотiв: «Рут!»

«Рут!» Мартiн нiколи не думав, що простий звук може бути такий прекрасний. Це iм’я тiшило йому слух, i, повторюючи його безлiч разiв, вiн аж п’янiв. «Рут!» Це був талiсман, чарiвне слово, яким творять закляття. Вимовляючи його, вiн щоразу бачив ii обличчя, що мерехтiло перед ним, освiтлюючи брудну стiну золотим сяйвом. Це сяйво яснiло не тiльки на стiнi. Воно ширилось без кiнця-краю, i в його золотаву глибiнь поринала Мартiнова душа, щоб знайти ii душу. Усе, що було в ньому найкращого, виривалось iскристим потоком. Сама думка про неi очищала його, облагороджувала й викликала бажання стати кращим. Усе це було нове для нього. Нiколи доти жiнки не робили його кращим. Навпаки, вони будили в ньому звiра. Вiн не знав, що багато хто з них вiддавав йому свое найкраще, дарма що воно було вбоге. Вiн нiколи не думав про себе i не пiдозрював, що в ньому е щось таке, що збуджувало у жiнок любов, змушувало iх шукати його прихильностi. Вiн iх нiколи не шукав, вони самi шукали його, i йому навiть на думку не спадало, що деякi з них ради нього ставали кращими. Досi вiн жив у блаженному бездум’i, i тепер йому здавалося, що це вони тяглися до нього нечистими руками. То було несправедливо i до них i до нього самого. Але, оце вперше пiзнаючи себе, вiн не мiг судити про це правильно i паленiв iз сорому, згадуючи свою недавню розбещенiсть.

Мартiн раптом схопився й зазирнув у брудне дзеркальце над умивальником. Витер його рушником i дивився на себе довго й уважно. Власне, вiн уперше побачив себе як слiд. Його очi були створенi для того, щоб бачити, але iх занадто приваблювала вiчно мiнлива панорама свiту, i вiн не мав часу роздивлятися самого себе. Вiн побачив обличчя юнака рокiв двадцяти, але, не звикши думати про свою зовнiшнiсть, нiяк не мiг вирiшити, вродливе воно чи нi. Над крутим чолом лежала хвиляста темно-каштанова чуприна. Його кучерi подобались жiнкам, вони любили гладити iх i пестливо розчiсувати пальцями. Але на свое волосся, як на щось не варте уваги, вiн ледве глянув, зате довго й замислено вдивлявся у високий i широкий лоб, силкуючись збагнути, що за ним криеться. Який у нього мозок? – настирливо лiзли думки. – На що вiн здатний? Куди його приведе? Чи поможе добитися ii?

Мартiн питав себе, чи видно душу за цими сталево-сiрими очима, якi часто ставали зовсiм блакитними, напоенi солоним подихом облитого сонцем моря. Вiн хотiв знати, якими видаються його очi iй. Пробував уявити, як вона дивиться йому в очi, i не змiг. Легко мiг поставити себе на мiсце iншоi людини, але такоi, чие життя вiн знав. А як жила вона, Мартiн не знав. Вона – це диво й таемниця; хiба мiг вiн угадати хоч одну ii думку? Принаймнi, зробив Мартiн висновок, у нього чеснi очi, з них не проглядае нi лукавство, нi пiдлiсть. Його вразила темна барва обличчя, нiколи вiн не думав, що може бути таким чорним. Хлопець закачав рукав сорочки й порiвняв бiлу шкiру передплiччя з лицем. Нi, все-таки вiн бiлий. Але руки теж були засмаглi. Тодi вiн зiгнув руку i, напружуючи м’язи, подивився на шкiру, де ii зовсiм не торкнулося сонце. Тут вона була зовсiм бiла. Вiн засмiявся, уявивши, що це бронзове обличчя в дзеркалi теж колись було бiле. Вiн i гадки не мав, що в свiтi небагато жiнок могло б похвалитися такою бiлою i нiжною шкiрою, як у нього там, де ii не обпалило сонце.

Рот у нього був би зовсiм як у херувима, якби не звичка, розсердившись, стулювати мiцно губи, часом так мiцно, що вони ставали твердi й суворi, майже аскетичнi. Це були губи бiйця й коханця. Вони могли всмак упиватися розкошами життя, але вмiли бути i владними та рiшучими. Масивнi пiдборiддя й щелепи пiдкреслювали цю енергiйнiсть i завзяття. Сила врiвноважувала в ньому чуттевiсть i спонукувала його любити здорову красу й вiдповiдати на здоровi почуття. З-помiж губ виглядали зуби, якi нiколи не знали i не потребували послуг дантиста. Бiлi, мiцнi й рiвнi, вирiшив Мартiн, розглядаючи зуби. І раптом вiн занепокоiвся. Десь у заглибинах мозку ворухнулась невиразна думка про те, що деякi люди щодня чистять зуби. Це люди з вищих кiл, з ii товариства. Вона, певно, теж кожен день це робить. Що вона подумае про нього, коли довiдаеться, що вiн за все свое життя анi разу не чистив зубiв? Одразу ж постановив купити собi щiтку й привчитися до цього. Почне вже завтра. Здобути Рут самими геройськими вчинками не можна. Треба переробити себе в усьому, навiть чистити зуби й носити крохмальний комiрець, хоч у ньому вiн завжди почував себе немов позбавлений волi.

Мартiн пiдняв руку i потер пальцем мозолясту долоню, здавалося, бруд так уiвся в шкiру, що його нiякою щiткою не вишкребти. А яка ж долоня у неi! Вiд самоi згадки по тiлу в нього пробiгло приемне тремтiння. Вона подiбна до трояндовоi пелюстки, свiжа й м’яка, наче снiжинка. Вiн нiколи не думав, що жiноча рука може бути така нiжна. Яке щастя, коли така рука приголубить! Упiймав себе на цiй думцi i винувато почервонiв. Сором так думати про неi. Це принижувало ii духовну красу. Вона – блiдий, прозорий дух, далекий вiд усього тiлесного, i все-таки Мартiн не мiг забути, яка нiжна у неi долоня. Вiн звик до шорстких мозолястих рук фабричних дiвчат та жiнок. Вiн, звiсно, розумiв, чого руки в них такi згрубiлi. Але ii руки… Вони нiжнi, бо нiколи не знали нiякоi роботи. Мiж ним i нею розступилася безодня, коли вiн подумав, що е люди, яким не треба заробляти собi на життя. Нараз вiн побачив усю цю аристократiю нероб, що постала перед ним в образi пишноi i могутньоi бронзовоi статуi на тлi стiни. Вiн сам працював усе життя – першi його спогади пов’язанi з працею, i вся родина його теж працювала. Або от Гертруда. Руки в неi або шкарубкi вiд нескiнченноi хатньоi роботи, або розпухлi й червонi, наче варене м’ясо, вiд прання. А його друга сестра, Мерiен? Цього лiта вона працювала на консервному заводi, i ii маленькi гарненькi рученята геть укрито порiзами вiд ножiв. А минулоi зими на картонажнiй фабрицi машиною iй вiдтяло кiнчики двох пальцiв. Мартiн пригадав шкарубкi руки матерi, коли вона лежала в трунi. Батько теж працював до останнього дня; коли вiн помер, мозолi на його руках були в пiвдюйма завгрубшки. А в неi руки нiжнi, i в ii матерi, i в братiв. Ця думка майнула йому несподiвано, як страшний доказ iхньоi належностi до вищоi касти i тiеi величезноi вiддалi, що лежить помiж нею i ним.

Гiрко посмiхаючись, вiн знову сiв на лiжко i зняв, нарештi, черевики. Ото дурень! Сп’янiв од жiночого личка й бiлих м’яких рученят. І вмить перед його очима на бруднiй стiнi виринуло ще одне видиво. Нiч. Вiн стоiть перед похмурим будинком з дешевими кiмнатами у лондонському Іст-Ендi, а поруч нього – Марджi, маленьке фабричне дiвча, рокiв п’ятнадцяти. Вiн проводжае ii додому пiсля вечiрки. Вона живе в цiй похмурiй бруднiй оселi, гiршiй навiть за хлiв. Вiн подае iй на прощання руку, але вона пiдставляе губи для поцiлунку. Йому не хочеться цiлувати ii, вiн ii якось боiться. Тодi вона хапае його руку й гарячково стискае. Мартiн вiдчувае ii шорстку долоню на своiй руцi, i його раптом заливае могутня хвиля жалю. Вiн бачить ii сумнi, голоднi очi, бачить кволеньке тiло, для якого несподiвано скiнчилася пора дитинства й настала страшна, жорстока зрiлiсть. У поривi спiвчуття вiн обiймае дiвчину й цiлуе в губи. У вухах бринить ii радiсний скрик, i вiн вiдчувае, як вона притуляеться до нього, немов кошеня. Бiдне, голодне малятко!

Вiн вдивлявся в тiнь давно минулого, схвильований так само, як тiеi ночi, коли дiвчина пригорнулася до нього, i серце його розтануло вiд жалю. Як тодi сiро було навколо, i на брудне камiння тротуару сiяв дощ. І враз на стiнi спалахнуло променисте сяйво, i, стираючи сумний спогад, заяснiло. Їi блiдаве обличчя пiд короною золотого волосся, далеке й недосяжне, мов зоря.

Вiн узяв з стiльця книжки Браунiнга й Суiнберна i поцiлував iх. Але ж вона сказала ще заходити, подумав вiн i, знову глянувши на себе в дзеркало, дуже врочисто мовив:

– Мартiне Ідене, завтра вранцi ти найперше пiдеш до бiблiотеки й почитаеш, як треба поводитись у товариствi. Зрозумiв?

Вiн погасив газ, i пружини зойкнули пiд вагою його тiла.

– Та й з лайкою треба скiнчити, Мартiне, так, брате, треба скiнчити, – голосно сказав Мартiн.

Потому вiн заснув i бачив сни такi смiливi й незвичайнi, якi бувають у курцiв опiуму.




РОЗДІЛ V


Прокинувшись другого ранку, Мартiн з рожевих снiв одразу перенiсся в задушну атмосферу мила, брудноi бiлизни, шарварку злиденного повсякдення. Не встиг вiн вийти з своеi кiмнати, як почув плюскiт води, гострий окрик i звук ляпаса, що ним сестра вилила гнiв на одного з своiх численних нащадкiв. Плач дитини рiзонув його, мов ножем. Тут усе, навiть повiтря, яким вiн дихав, гидке й нечисте. Як усе це не схоже на красу i спокiй дому, де жила Рут. Там панувало духовне, а тут усе низьке й грубе.

– Іди сюди, Альфреде, – покликав Мартiн скривджену дитину i сунув руку в кишеню штанiв, де були грошi. До грошей вiн ставився недбало, i в цьому теж виявлялася його широка натура. Вiн дав хлопчиковi монету – чверть долара й потримав малого трохи на руках, щоб заспокоiти. – Ну, а тепер бiжи купи собi цукерок та не забудь подiлитися з братиками й сестричками. Гляди ж, вибирай такi, щоб вистачило якнайдовше.

Сестра, схилена над балiею, пiдвела на мить розчервонiле обличчя i глянула на нього.

– Досить було б i десяти центiв, – мовила. – І завжди ти такий, не знаеш цiни грошам. Дитина тiльки об’iсться.

– Нiчого, сестричко, – весело вiдповiв вiн. – Моi грошi самi знають собi цiну. Якби тобi не було так нiколи, я б тебе поцiлував на добридень.

Йому хотiлося бути ласкавим до сестри, – вона мала добре серце i по-своему, – Мартiн це знав, – любила його. Щоправда, з роками вона змiнилася, стала якоюсь дратiвливою. Це, певно, тяжка праця, купа дiтей та вiчна докучливiсть чоловiкова так змiнили ii, гадав вiн. Йому раптом спало на думку, що на нiй полишають слiди i гнилi овочi, i брудна бiлизна, i засмальцьованi мiдяки, що iх вона одержуе за прилавком.

– Ну, ходи вже снiдати, – грубувато сказала Гертруда, хоч у душi була вдоволена. З усiх своiх братiв, що розбрелися по свiту, вона найбiльше любила Мартiна. – А я таки поцiлую тебе, – додала вона, раптом розчулившись.

Вона пальцями стерла пiну спочатку з однiеi руки, потiм з другоi. Мартiн обняв ii за дебелий стан i поцiлував у вогкi, розпаренi губи. На очi iй навернулися сльози, не так з повноти почувань, як з кволостi та повсякчасноi перевтоми. Гертруда вiдштовхнула його вiд себе, але Мартiн усе ж встиг помiтити ii сльози.

– Снiданок у печi, – поквапливо сказала вона. – Джiм, певно, теж уже встав. Я сьогоднi почала прати ще вдосвiта. Поiж та швидше забирайся з дому. У нас сьогоднi нелегкий день – Том нас кинув, i Бернардовi самому треба iхати возом.

Мартiн з важким серцем пiшов до кухнi. Червоне обличчя сестри i ii неохайний вигляд так i стояли йому перед очима. Може, вона й любила б мене, якби мала час, подумав вiн. Але сердешна надриваеться на роботi. Ця тварюка, Бернард Хiгiнботем, примушуе жiнку стiльки працювати! А проте Мартiн почував, що в поцiлунку сестри не було нiчого красивого. Правда, цей поцiлунок був незвичайний. Протягом багатьох рокiв вона цiлувала його лише тодi, коли проводжала у плавання або коли вiн повертався. Але цей ii поцiлунок вiдгонив милом, i губи були якiсь млявi. Вiн не вiдчув швидкого й мiцного дотику уст. Це був поцiлунок знесиленоi жiнки, що вiд перевтоми забула навiть, як цiлуються.

Вiн пригадав, як до замiжжя Гертруда могла танцювати цiлу нiч пiсля важкоi роботи в пральнi, байдужа до того, що така сама важка робота ii чекае й завтра. І тут вiн знов подумав про Рут, про солодку свiжiсть, що мусить бути в ii устах, як i в усiй ii iстотi, ii поцiлунок, певно, такий, як i потиск руки або погляд – мiцний i щирий. Вiн насмiлився уявити, що ii уста злилися з його, i вiдчув це так яскраво, що аж в очах потемнiло – йому здалося, що на нього посипався дощ трояндових пелюсток, i душа потонула в iхньому ароматi.

У кухнi вiн побачив Джiма, другого пожильця, котрий, нудьгуюче втупившись у просторiнь, нехотя iв вiвсянку. Джiм був пiдмайстром у слюсаря, легковажний i тупуватий, так що навряд чи мiг вiн сподiватися перемог у боротьбi за хлiб насущний.

– Ти чом не iси? – запитав вiн, коли Мартiн невесело схилився над холодною недовареною вiвсянкою. – Вчора, либонь, знов хильнув?

Мартiн похитав головою. Вся ця злиденнiсть гнiтила його. Рут Морз вiдступила вiд нього далi, нiж будь-коли.

– А я напився, – хвастовито сказав Джiм i нервово засмiявся. – Набрався пiд зав’язку. А з якою дiвчиною був – розкiш! Бiллi довiв мене додому.

Мартiн кивнув, – це в нього був звичайний знак уваги до спiврозмовника, – i налив собi чашку простиглоi кави.

– Пiдеш сьогоднi танцювати до «Лотосу»? – запитав Джiм. – Буде пиво. Тiльки, коли прийде компанiя з Темскола, без бiйки не обiйдеться. Менi, звiсно, наплювати. Я однак вiзьму з собою свою любку. Тьху, який же гидкий смак у ротi!

Вiн скривився i спробував кавою сполоснути рота.

– Ти знаеш Джулiю?

Мартiн похитав головою.

– Це моя любка, – пояснив Джiм. – Золото, а не дiвчина. Я б тебе з нею познайомив, та ти одiб’еш. Їй-бо, не знаю, що знаходять у тобi дiвчата. Аж прикро дивитись, як ти iх одбиваеш у хлопцiв.

– У тебе я не одбив ще жодноi, – байдуже вiдповiв Мартiн, аби тiльки як-небудь доснiдати без сварки.

– Нi, одбив, – заперечив Джiм. – А Меггi?

– Нiколи я не мав з нею дiла. Пiсля того вечора анi разу з нею не танцював.

– А той вечiр i наробив усе! – скрикнув Джiм. – Ти тiльки глянув на неi, трохи потанцював, i цього було досить. Може, ти нiчого й не думав, але для мене то був кiнець. Потому вона й дивитись на мене не схотiла. Все про тебе питала. Якби ти захотiв, вона одразу прибiгла б до тебе.

– Але я не захотiв.

– То дарма. Я однак дiстав одкоша. – Джiм глянув на Мартiна з шанобливим подивом. – Як це тобi вдаеться, Марте?

– Просто не звертаю на них уваги, – вiдказав той.

– Тобто прикидаешся, що тобi на них наплювати? – жваво випитував Джiм.

Мартiн хвильку подумав, а потiм сказав:

– Може, це теж помагае, але я справдi… не дуже думаю про них. Коли ти зможеш удати байдужого, може, тобi й пощастить.

– От шкода, що тебе вчора не було у Райлi, – вирвалося нараз у Джiма. – Там чимало хлопцiв устряло до заварухи. Був один з Захiдного Окленда, на прiзвисько Пацюк. Ну й спритнюга! Нiхто не мiг його впорати. Ми всi жалiли, що тебе не було. Де ти пропадав учора?

– В Оклендi був, – вiдповiв Мартiн.

– У театрi?

Мартiн вiдсунув тарiлку й пiдвiвся.

– То що, пiдемо сьогоднi на танцi? – гукнув йому вслiд Джiм.

– Нi, навряд, – вiдказав Мартiн.

Вiн спустився сходами i вийшов на вулицю, глибоко вдихаючи повiтря. Вiн задихався в атмосферi цього дому, а вiд Джiмовоi балаканини мало не збожеволiв. Бували хвилини, коли Мартiн насилу стримувався, щоб не тицьнути його носом у тарiлку з вiвсянкою. Що бiльше той базiкав, то далi вiдходила Рут. Хiба мiг вiн, живучи з такими тварюками, стати гiдним ii? Мартiна жахала безвихiднiсть його становища – людини, таврованоi робiтничим походженням. Усе навколишне тягло його вниз – сестра, сестрин дiм i родина, оцей Джiм, усi, кого вiн знав, усе, з чим пов’язане його життя. Таке iснування мало тепер для нього гiркий присмак. Досi вiн сприймав свое життя як щось звичайне. Нiколи не задумувався над ним, хiба тiльки читаючи книжки. Але то ж були книжки, чарiвнi казки про чудовий i неймовiрний свiт. А тепер вiн побачив цей свiт, – цiлком можливий, реальний, i в центрi його – жiнку-квiтку на ймення Рут. І одразу вiдчув вiн гiркоту життя, гостру, як бiль жадання i муки безнадii, що ii породила надiя.

Вiн довго мiркував, куди пiти: до Берклейськоi безплатноi бiблiотеки чи до Оклендськоi, i вибрав другу, бо Рут жила в Оклендi. Хтозна – бiблiотека для неi мiсце цiлком пiдходяще, тож, може, вiн там ii спiткае? Мартiн не знав, як у бiблiотецi розмiщено книжки, i довго снував бiля нескiнченних полиць з художньою лiтературою, аж поки тендiтна, схожа на француженку, дiвчина, чи не спiвробiтниця бiблiотеки, сказала йому, що довiдкова мiститься нагорi. Там вiн не здогадався одразу звернутися до чоловiка, що сидiв за столом, i своi пошуки почав навмання з вiддiлу фiлософii. Про фiлософськi книжки вiн чув, але не уявляв, що iх так багато. Високi полицi з важкими томами гнiтили його, а заразом будили й завзяття. От де можна було випробувати силу свого розуму. У математичному вiддiлi вiн знайшов книжки з тригонометрii i, гортаючи сторiнки iх, зачудовано вдивлявся в невiдомi формули та креслення. Вiн читав англiйськi слова, але не розумiв iхнього змiсту. Це була якась особлива мова. Норман i Артур знали цю мову – вiн чув, як вони розмовляли нею. А вони ж ii брати! В розпачi Мартiн вiдiйшов од полиць. Здавалося, книжки от-от натиснуть на нього з усiх бокiв i розчавлять. Вiн i не думав, що людськi знання такi величезнi. І раптом жахнувся – чи опануе все це його мозок? По хвилi, однак, вiн подумав собi, що багато людей до нього зумiли опанувати, тодi юнак пошепки палко поклявся збагнути все те, що збагнули iншi.

Отак, то впадаючи в розпач, то переймаючись запалом, вiн iшов повз цi наповненi мудрiстю полицi. У загальному вiддiлi натрапив на скорочене видання Норрi, з пошаною погортав сторiнки. Вони промовляли до нього рiдним словом, бо тут було море. Потiм вiн знайшов Боудичiв «Довiдник мореплавця», книжки Леккi i Маршалла. Так, вiн вивчить навiгацiю. Кине пити, почне працювати й стане капiтаном. На мить Рут видалась йому зовсiм близькою. Ставши капiтаном, вiн зможе одружитися з нею, звiсно, якщо вона погодиться. А хоч i не погодиться, вiн усе одно ради неi буде порядною людиною i покине пити. І раптом Мартiн згадав про страхувача й судновласника – двох хазяiв, яким повинен служити капiтан: i той, i другий, хоч i з зовсiм рiзних мiркувань, можуть погубити його. Вiн глянув по кiмнатi i, побачивши тисячi томiв, заплющив очi. Нi, годi з нього моря. Сила криеться тут, у цiй безлiчi книжок, i коли вiн мае досягти чогось великого, то саме на суходолi. До того ж капiтановi не вiльно брати у плавання свою дружину.

Минув полудень, надходив вечiр. Забувши про iжу, Мартiн усе шукав книжок про те, як треба поводитися в товариствi. Крiм вибору кар’ери, його непокоiло одне просте й конкретне питання: коли ти познайомишся з дiвчиною i вона запросить тебе заходити до неi, через скiльки днiв можна це зробити? Вiн таки натрапив на потрiбну книгу, але даремно шукав там вiдповiдi. Його приголомшила складнiсть свiтського етикету, i вiн заплутався у правилах обмiну вiзитними картками. Нарештi Мартiн перестав шукати. Хоч i не знайшов того, чим цiкавився, зате зрозумiв, що наука про пристойне поводження забрала б у нього весь час. Щоб опанувати ii, йому потрiбно було б мати ще одне життя.

– Ну що, знайшли те, що вам треба? – спитав чоловiк, що сидiв за столом, коли Мартiн зiбрався йти.

– Так, сер, – вiдповiв той. – У вас тут чудова бiблiотека.

Чоловiк кивнув головою.

– Будемо радi бачити вас тут частiше. Ви моряк?

– Так, сер, – вiдповiв Мартiн. – Я ще прийду. «Звiдки вiн знае, що я моряк?» – питав вiн себе, спускаючись сходами.

Опинившись на вулицi, вiн перший квартал ступав рiвно, випроставшись, але якось незграбно, потiм замислився i знов пiшов своею звичайною ходою, трохи перевальцем.




РОЗДІЛ VI


Тривожний, схожий на голод неспокiй охопив Мартiна Ідена. Вiн палко жадав побачити дiвчину, яка з несподiваною силою захопила своiми нiжними руками все його життя. Але вiдвiдати ii у нього не вистачило духу. Вiн боявся прийти занадто скоро пiсля запросин i порушити тi правила, що звуться етикетом. Цiлi години вiн просиджував в Оклендськiй та Берклейськiй бiблiотеках, записався сам, записав обох сестер, Гертруду i Мерiен, i навiть Джiма, вiд якого домiгся згоди, щедро почастувавши його пивом. Беручи книжки на чотири абонементи, вiн допiзна палив газ у своiй комiрчинi i щотижня платив за це мiстеровi Хiгiнботему п’ятдесят центiв.

Але книжки, якi вiн перечитував, тiльки збiльшували його неспокiй. Кожна сторiнка такоi книжки була просвiтом у царство знання, i що бiльше Мартiн читав, то жадiбнiше поривався до науки. Крiм того, вiн не знав, з чого починати, i мучився вiд своеi непiдготовленостi. Вiн не розумiв найпростiших речей, доступних кожному читачевi. І так само було з поезiею, якою вiн захоплювався до нестями. Із творiв Суiнберна юнак прочитав не тiльки те, що дала йому Рут, – вiн прочитав i все зрозумiв у «Долорес». «А Рут, певно, не розумiе цього твору, – подумав вiн. – Та й як могла вона зрозумiти його, живучи таким витонченим життям?» Потiм вiн натрапив на поезii Кiплiнга i був зачарований ритмом, музикою, пiднесенiстю, в якi той убирав найбуденнiшi життевi явища. Його вражала Кiплiнгова залюбленiсть у життя i тонке розумiння людськоi психологii. «Психологiя» – то було нове слово в лексиконi Мартiна. Вiн придбав тлумачного словника, чим пiдiрвав своi фiнанси i прискорив день, коли мав вирушити у нове плавання. До того ж це розгнiвило мiстера Хiгiнботема, котрий волiв би одержати цi грошi як комiрне.

Удень Мартiн не насмiлювався ходити там, де жила Рут, зате вночi, немов злодiй, снував коло дому Морзiв, крадькома поглядаючи на освiтленi вiкна, i навiть стiни, що оточували ii, були йому любi. Кiлька разiв вiн мало не наскочив на ii братiв, а то якось пiшов слiдом за мiстером Морзом i при свiтлi лiхтарiв вивчав його обличчя, ревно бажаючи, щоб виникла яка смертельна небезпека й Мартiн мiг би вихопитись i порятувати ii батька. Одного вечора вiн був нагороджений – у вiкнi другого поверху промайнув силует Рут. Вiн бачив тiльки ii голову, плечi й пiднятi вгору руки, бо вона поправляла перед дзеркалом зачiску. Це тривало одну мить, але й того було досить, щоб кров, наче вино, заграла йому в жилах. Дiвчина опустила штору. Одначе тепер вiн знав, де ii кiмната, i вiдтодi цiлi години простоював у затiнку дерева по той бiк вулицi, викурюючи безлiч цигарок. Якось удень вiн побачив, коли ii мати вийшла з банку, i ще раз упевнився, яка величезна безодня вiддiляла Рут вiд нього. Вона належала до того класу, що мав справи з банками. Вiн же й разу в життi не був у банку i думав, що такi установи вiдвiдують тiльки дуже багатi та могутнi люди.

У повному розумiннi Мартiн переживав справжню революцiю. Чистота Рут, тiлесна й духовна, викликала в ньому непереможну жагу до охайностi.?Вiн повинен це осягти, якщо хоче бути гiдним дихати одним з нею повiтрям. Мартiн чистив зуби, руки шкрiб кухонною щiткою, аж поки побачив в аптечнiй вiтринi щiточку для нiгтiв i здогадався, навiщо вона. Коли вiн купував ii, продавець, глянувши на його нiгтi, запропонував i пилочку; отже, вiн придбав ще одне туалетне приладдя. У бiблiотецi вiн переглянув книжку про гiгiену тiла i невдовзi дуже вподобав обливатися щоранку холодною водою. Це страшенно здивувало Джiма i завдало мороки мiстеровi Хiгiнботему, який не схвалював такi великопанськi витiвки i серйозно почав подумувати, чи не стягувати з Мартiна ще й платню за воду. Далi Мартiн звернув увагу на своi зiм’ятi штани. Набивши око в цьому дiлi, вiн тепер одразу ж помiтив, що в робiтникiв на колiнах завжди набiгають мiшки, а в людей з вищих кiл зверху донизу йде пряма складка. Змiркувавши, що тут i до чого, вiн пiшов до сестри на кухню i розшукав праску та дошку для прасування. Попервах йому не щастило – вiн спалив своi штани i мусив купити новi, чим ще бiльше наблизив день вiдплиття.

Однак у ньому вiдбувалося глибше перетворення, анiж простi змiни в зовнiшньому виглядi. Мартiн ще курив, але пити кинув. Досi вiн вважав, що кожному чоловiковi годиться випивати, i пишався тим, що не здавався навiть тодi, коли iншi вже падали пiд стiл. Зустрiчаючись iз товаришами-матросами, а iх у Сан-Франциско було чималенько, вiн, як i ранiш, частував iх, але собi замовляв лише кухоль немiцного пива або iмбирного елю i добродушно зносив глузування. Коли матроси п’янiли, Мартiн стежив, як прокидався в них звiр, i дякував Боговi, що вiн уже не такий, як вони. У винi тi люди шукали забуття, а коли впивалися, тупi й каламутнi iхнi душi ставали наче боги, i кожна раювала в свiтi п’янких марень. Мартiновi вже не потрiбнi були мiцнi напоi. Вiн пiзнав нове, глибше сп’янiння. Його сп’янила Рут, яка запалила в ньому любов i прагнення до кращого, несмертельного життя, книжки, що повнили душу мiрiадами незнаних бажань, почуття власноi чистоти, вiд якого здоров’я його розквiтло ще пишнiше, i все тiло аж бринiло радiстю iснування.

Одного вечора Мартiн пiшов до театру, сподiваючись випадково побачити там Рут, i з балкона другого ярусу справдi таки ii побачив. Вона проходила в партерi. Поряд iшов Артур i якийсь кучерявий юнак в окулярах. Незнайомець одразу збудив у Мартiна тривогу й ревнощi. Рут сiла в перших рядах, i мало що вiн бачив того вечора, крiм плечей та золотавого волосся, яке здалеку здавалося тьмяним. А проте, розглядаючись час вiд часу, Мартiн завважив у передньому рядi, крiсел за десять убiк, двох дiвчат, якi пускали йому бiсики очима. Ранiше вiн легко дивився на такi зальоти, i не в його вдачi було уникати знайомств. Ще не так давно вiн би вiдповiв дiвчатам, заохочуючи iх до дальшого знайомства. А тепер усе змiнилося. Правда, вiн усмiхнувся, але одразу ж вiдвiв очi i навмисно бiльше не дивився на дiвчат. Але кiлька разiв, забувши вже про них, випадково ловив iхнi погляди. Не мiг вiн за один день геть змiнитися, не мiг притлумити в собi й природноi добродушностi, – тож у такi моменти вiдповiдав дiвчатам теплою дружньою усмiшкою. Для нього тут не було нiчого нового. Мартiн знав, що вони ведуть з ним звичайну жiночу гру. Але тепер йому було не до них. Там, унизу, в одному з перших рядiв партеру, сидiла едина в свiтi жiнка, така вiдмiнна вiд дiвчат його класу, для яких у його серцi лишився тiльки жаль i смуток. Вiн щиро хотiв, щоб вони мали бодай крихту ii добростi й краси, i нiзащо не образив би iх за iхне загравання. Воно не тiшило його, а навпаки, сповнювало якимось соромом. Вiн знав, що якби належав до кола Рут, цi дiвчата не наважилися б загравати з ним. При кожному iхньому поглядi вiн вiдчував, як чiпкi пазури його класу хапають його i тягнуть униз.

Перш нiж опустилася завiса пiсля останньоi дii, Мартiн зiйшов униз, щоб побачити Рут, коли вона виходитиме з театру. Бiля входу завжди багато народу, тож, насунувши шапку на очi, вiн мiг сховатися за чиею-небудь спиною, i вона його не помiтила б. Вiн вийшов одним з перших, але тiльки-но вибрав собi зручне мiсце край тротуару, як з’явилися тi двi дiвчини. Мартiн зрозумiв, що вони шукають його, i в цю хвилину ладен був проклясти ту силу, що вабила до нього жiнок. Вони наче випадково перейшли на той край хiдника, де стояв вiн, i, змiшавши-ся з юрбою, пiдiйшли до нього. Одна легенько штовхнула Мартiна, вдаючи, нiби оце тiльки помiтила його. Дiвчина була струнка i смаглява, ii визивно-чорнi очi всмiхнулися до нього, i вiн вiдповiв iм тим самим.

– Привiт! – гукнув хлопець.

Це слово вихопилось у нього само собою – так-бо часто вимовляв вiн його при подiбних зустрiчах. За вдачею привiтний i лагiдний, вiн не мiг повестись iнакше. Чорноока задоволено й весело усмiхнулася i вповiльнила ходу; ii подруга, що йшла з нею пiд руку, теж захихотiла, видно, маючи намiр зупинитися. Мозок Мартiнiв працював блискавично. Нi, не можна нiзащо допустити, щоб Рут побачила його з цими дiвчатами! Мартiн зовсiм просто, наче так i годиться, пiдступив до чорноокоi i пiшов поруч з дiвчатами. У поводженнi з ними у хлопця не було нi незграбностi, анi скутостi. Вiн почував себе, як риба у водi, i жартував, пересипаючи мову дотепами та жаргонними слiвцями, як то завше бувае при таких знайомствах. На розi, де людський потiк ринув уперед, вiн спробував звернути у провулок. Але чорноока схопила його за руку i, тягнучи за собою приятельку, гукнула:

– Стривай, Бiлле! Куди ти поспiшаеш? Невже хочеш утекти вiд нас?

Мартiн спинився i, смiючись, повернув до дiвчат. Поверх iхнiх плечей вiн мiг бачити натовп, що плив при свiтлi вуличних лiхтарiв. Там, де вiн стояв, було тьмянiше, i звiдси Мартiн мiг би побачити Їi, сам лишаючись непомiченим. А вона, напевно, мала тут пройти, бо це дорога до ii дому.

– Як ii звуть? – запитав вiн смiхотливу дiвчину, киваючи на чорнооку.

– А це вже спитайте ii саму, – вiдповiла та, знову засмiявшись.

– Ну, то як? – звернувся вiн до смаглявоi.

– А ви хiба сказали нам свое iм’я? – одрубала дiвчина.

– Та ви мене й не питали, – усмiхнувся вiн. – А втiм, ви вгадали. Мене звуть таки Бiллом.

– Ану вас! – дiвчина палко й визивно глянула йому в очi. – Нi, направду скажiть.

І знов глянула на нього. Жiнка всiх вiкiв дивилась на нього ii очима. Мартiн уже знав, що, коли вiн наступатиме, вона почне вiдступати соромливо й боязко, готова, проте, щохвилини змiнити роль, коли б вiн виявив легкодухiсть. Вiн же, як чоловiк, не мiг не вiдчувати до неi потягу, i йому були приемнi ii палкi погляди. О, вiн знав жiнок, чудово знав! Чеснотливi, наскiльки можуть бути чеснотливi жiнки, що виснажно працюють за мiзерну платню, вони не хотiли продавати себе ради легшого життя i палко жадали знайти хоч крихту щастя у життевiй пустинi, де в майбутньому iх чекала або злиденнiсть у тяжкiй працi, або чорна вiдхлань занепаду, до якого вела страшна, хоч i краще оплачувана, дорога.

– Бiлл, – повторив вiн. – Їй-богу, Бiлл, i не iнакше.

– А не брешете? – не повiрила дiвчина.

– І зовсiм не Бiлл, – докинула друга.

– А ви звiдки знаете? – спитав вiн. – Ви ж ранiш нiколи мене не бачили?

– Дарма. І так видно, що ви нас дурите.

– Направду, Бiлл, як вас звати? – не вгавала перша.

– Хай буде Бiлл, – заявив вiн.

Вона жартiвливо поплескала його по плечi.

– Так i знала, що брешете, а все ж ви менi подобаетесь!

Вiн узяв ii руку i вiдчув на долонi знайомi подряпини й мозолi.

– Давно з консервного заводу? – спитав вiн.

– А звiдки ви знаете?.. Ой, леле, вiн, певно, хiромант! – вигукнули дiвчата.

І поки Мартiн перекидався з ними пустими жартами, перед його очима враз виросли книжковi полицi бiблiотек, що зберiгали мудрiсть вiкiв. Вiн гiрко посмiхнувся над недоречнiстю цього образу, i знову сумнiви пойняли його. Але попри цi роздуми й веселу балаканину вiн усе-таки встигав стежити за людським потоком, що ринув од театру. І от в одсвiтi лiхтарiв вiн побачив ii, вона йшла помiж братом i незнайомим юнаком в окулярах. У нього завмерло серце. Як довго ждав вiн цiеi хвилини! Йому впало в око щось свiтле й пухнасте на ii гордiй голiвцi, i стрункi обриси ii постатi, i грацiозна хода, i маленька гарненька рука, якою вона пiдбирала сукню. Вона проминула його, а вiн лишився в товариствi фабричних дiвчат у крикливому вбраннi, – з жалюгiдним намаганням бути охайними й чепурними, – в дешевих стрiчках i з дешевими обручками на пальцях. Хтось шарпнув його за руку й промовив:

– Прокиньтесь, Бiлл. Що з вами?

– Ви щось сказали?

– Та нi, нiчого, – вiдповiла чорнява дiвчина, труснувши головою. – Я тiльки хотiла сказати…

– Що саме?

– Що добре було б, коли б ви знайшли для неi якого хлопця… – Дiвчина показала на свою подругу. – І ми пiшли б куди-небудь поiсти морозива чи випити кави.

Мартiн раптом вiдчув якусь духовну нудоту. Занадто вже це рiзкий був перехiд од Рут. Поруч зухвалих очей цiеi ось дiвчини вiн побачив яснi й променистi очi Рут, що, немов очi янгола, дивились на нього з безмiрних глибин чистоти. І вiн вiдчув у собi велику силу. Вiн стоятиме вище вiд цього. Життя мае для нього ширший змiст, нiж для цих дiвчат, бажання яких не сягали далi морозива й кавалерiв. Вiн згадав, що в думках завжди жив якимсь iншим життям. Цими думками вiн пробував дiлитись, але жодного разу не спiткав жiнки або чоловiка, якi б зрозумiли його. У своiх слухачiв вiн викликав самий подив. А що думки його iм недосяжнi, то вiн i сам, певно, вищий за них. Вiн ще гострiше вiдчув свою силу i стиснув кулаки. Раз життя для нього важить бiльше, то вiн мусить бiльшого вимагати й вiд життя – але, звiсно, не в такому товариствi. Цi визивнi чорнi очi нiчого не можуть йому дати. Вiн знав, якi думки криються в них: про морозиво та ще про дещо. А тi янгольськi очi обiцяють йому все, чого вiн хоче, i ще багато такого, про що вiн i не мрiяв. Очi Рут обiцяли йому книжки й картини, красу i спокiй, всю витончену гармонiю вищого буття. В цих чорних очах вiн угадував кожен помисел. Це був наче годинниковий механiзм, де вiн мiг простежити рух кожного колiщатка. Вони кликали до ницих виснажливих утiх, в кiнцi яких була могила. А тi янгольськi очi надили тайною, незбагненним чудом, вiчним життям. В них вiн бачив вiдблиск i ii душi, i своеi.

– У вашiй програмi е один недогляд, – сказав вiн. – Я маю йти на побачення.

В очах дiвчини промайнуло розчарування.

– Певно, до хворого друга? – ущипливо зауважила вона.

– Нi, на справжне побачення… – вiн затнувся, – з дiвчиною.

– Ви не дурите мене? – спитала вона суворо.

Мартiн глянув iй в очi i вiдповiв:

– Нi, слово честi, це правда. Але чого б нам не зустрiтись якось iншим разом? Тiльки ви досi менi не сказали, як вас звуть i де ви живете.

– Лiзi, – уже лагiднiше промовила дiвчина. Вона потиснула йому руку i пригорнулась до нього всiм тiлом. – Лiзi Конолi. А живу я на розi П’ятоi та Маркет-стрiт.

Вiн погомонiв з нею ще кiлька хвилин i попрощався. Але пiшов не додому. Стоячи пiд тим самим деревом, де чатував не одну нiч, вiн глянув на ii вiкно й прошепотiв:

– У мене побачення з вами, Рут. Я призначив його вам!




РОЗДІЛ VII


Минув уже цiлий тиждень, вiдколи Мартiн познайомився з Рут Морз, а вiн i досi не зважився завiтати до неi вдруге. Кiлька разiв, набравшись духу, вiн уже збирався пiти, а потiм його знову брав сумнiв, i рiшучiсть зникала. Вiн не знав, коли саме найзручнiше вiдвiдати ii, а спитати було нiкого, i вiн боявся зробити непоправну помилку. Зрiкшись колишнiх звичок i колишнiх товаришiв, вiн не мав нових, i йому нiчого не лишалось, як тiльки читати й читати. Читав вiн стiльки, що звичайнi людськi очi давно вже не витримали б такого напруження. Але в цьому напрочуд мiцному тiлi очi теж були мiцнi. Та й мозок у нього був, наче незаймана земля, ранiше вiн ще нiколи не знав абстрактних думок. Тепер же ця незаймана земля була готова до посiву. Не стомлений науками, вiн схоплював книжну премудрiсть немовби гострими зубами, якi не звикли випускати здобич.

Пiд кiнець тижня Мартiновi здавалося, що вiн пережив цiлi столiття, – так далеко лишилися позаду колишне його життя та свiтогляд. Але Мартiновi дуже бракувало певноi пiдготовки. Вiн брався за книжки, для розумiння яких потрiбнi роки спецiального навчання. Сьогоднi вiн читав якогось античного фiлософа, завтра – найсучаснiшого, i вiд плутанини суперечливих iдей голова йшла обертом. Так само було й з економiстами. На однiй i тiй самiй бiблiотечнiй полицi вiн знайшов Карла Маркса, Рiкардо, Адама Смiта i Мiлля, але незрозумiлi формули одного нiяк не могли довести йому хибностi поглядiв iншого. Вiн розгубився, а проте тим бiльш хотiв усе знати. Хапався вивчати водночас i економiку, i промисловiсть, i полiтику. Якось проходячи Сiтi-Гол-парком, вiн побачив юрбу, посеред якоi кiлька розчервонiлих чоловiкiв голосно й палко про щось сперечалися. Мартiн пiдiйшов ближче i почув не знану доти мову народних фiлософiв. Один з них був просто волоцюга, другий – профспiлковий агiтатор, третiй – студент-правник, решта – охочi до дискусiй робiтники. Тут Мартiн уперше почув про соцiалiзм, анархiзм, единий податок i довiдався, що в суспiльнiй фiлософii е протилежнi течii. Вiн почув сотнi нових для нього термiнiв з тих галузей знання, про якi ще не встиг прочитати. Тим-то йому важко було стежити за послiдовнiстю доказiв, i вiн мiг тiльки здогадуватися, що крилося за тими дивними виразами. Помiж iнших були тут чорноокий лакей з ресторану, що виступав, як теософ, член профспiлки пекарiв – агностик, якийсь стариган, котрий усiх вразив чудною фiлософiею, нiбито «все, що iснуе, – справедливе», i ще один дiд, який безперестанку говорив про космос, про атом-батька й про атом-матiр.

Через кiлька годин Мартiн Іден запаморочений вийшов з парку i негайно побiг до бiблiотеки – довiдатися значення тих незнайомих слiв, що врiзались йому в пам’ять. Звiдти вiн вийшов, несучи пiд пахвою чотири книжки: «Таемна доктрина» панi Блаватськоi, «Поступ i бiднiсть», «Квiнтесенцiя соцiалiзму», «Боротьба мiж релiгiею та наукою». На свое нещастя, Мартiн почав з «Таемноi доктрини». Кожен рядок ряснiв багатоскладовими словами, яких вiн не розумiв. Сидiв на лiжку i частiше заглядав у словник, анiж у книжку. Доводилось шукати так багато нових слiв, що, коли вони повторювалися, вiн уже не пам’ятав iх значення i мусив заглядати у словник знов. Тодi вiн вирiшив записувати незнайомi слова до окремого зшитка i заповнював таким чином сторiнку за сторiнкою. І все ж нiчого не розумiв. Вiн читав «Таемну доктрину» аж до третьоi ранку, напружуючи мозок, але так i не збагнув до кiнця жодноi посутньоi думки. Вiн одiрвав очi вiд тексту, i раптом йому здалося, що кiмната пiднеслася вгору, заколихалась i поринула вниз, наче судно в хитавицю. Тодi Мартiн вилаявся всмак, шпурнув «Таемну доктрину» в куток, погасив свiтло й лiг спати. Не дуже пощастило йому i з iншими трьома книжками. І не тому, що розум його був безсилий: вiн мiг опанувати всi тi думки, але йому бракувало практики та словесного запасу. Мартiн зрозумiв це й поклав нiчого не читати, крiм словника, аж поки вивчить напам’ять усi незнайомi слова.

Зате поезiя давала йому правдиву втiху, i вiн зачитувався нею, найбiльшу насолоду дiстаючи вiд тих поетiв, у яких кожен рядок був йому зрозумiлий. Вiн любив красу i знаходив ii тут. Поезiя, як i музика, глибоко хвилювала його i непомiтно готувала його мозок для майбутньоi важкоi роботи. Сторiнки його пам’ятi були порожнi, i вiн легко, без будь-якого зусилля запам’ятовував строфу за строфою, так що, на превелику свою радiсть, незабаром мiг уже декламувати вголос чи подумки цiлi вiршi, сповненi музики й краси. Одного дня вiн натрапив на «Класичнi мiфи» Гейлi та «Вiк казки» Булфiнча. Немов снiп яскравого свiтла врiзався раптом у темряву його неуцтва, i вiн ще пожадливiше кинувся на поезiю.

Бiблiотекар так часто бачив Мартiна, що, коли той входив, уже вiтав його усмiшкою i приязно кивав головою. Тим-то Мартiн i зважився одного разу на смiливий вчинок. Вiн подав бiблiотекаревi кiлька вибраних книжок i, поки той штемпелював його картки, пробурмотiв:

– Слухайте, я б хотiв у вас запитати дещо.

Бiблiотекар усмiхнувся i уважно глянув на юнака.

– Коли ви познайомитеся з дiвчиною i вона запросить вас до себе, то за скiльки днiв можна прийти?

У Мартiна вiд хвилювання аж сорочка прилипла до спини.

– По-моему, коли завгодно, – вiдповiв бiблiотекар.

– Нi, бачите, це не так просто, – заперечив Мартiн. – Вона… я… ну, розумiете, ii може не бути вдома. Вона вчиться в унiверситетi.

– Ну, тодi зайдете ще раз.

– Нi, бачте, я не зовсiм так сказав, – засоромлено признався Мартiн, вирiшивши цiлковито здатися на ласку спiврозмовника. – Я простий собi хлопець i нiколи не бував у товариствi. Ця дiвчина зовсiм не така, як я, а я зовсiм не такий, як вона. Може, ви думаете, що я клею дурня? – раптом запитав вiн.

– Нi, нi, що ви! – заперечив бiблiотекар. – Правда, ваше запитання не в компетенцii моеi роботи в довiдковому вiддiлi, але я охоче допоможу вам.

Мартiн захоплено глянув на нього.

– От якби я вмiв так шкварити, все було б гаразд, – мовив вiн.

– Прошу?..

– Я кажу, що хотiв би говорити отак, як ви – i до ладу, i ввiчливо, i взагалi…

– А! – спiвчутливо мовив бiблiотекар.

– То коли ж найкраще зайти? Удень… тiльки, щоб не перед самим обiдом? Чи ввечерi? А може, в недiлю?

– Знаете що, – мовив бiблiотекар, посмiхнувшись. – Поговорiть з нею по телефону i з’ясуйте це.

– Так я й зроблю, – згодився Мартiн i, забравши книжки, рушив до виходу. На порозi, однак, вiн обернувся й спитав ще: – Коли ви розмовляете з молодою ледi, ну, скажiмо, з мiс Лiзi Смiт, – як треба казати: «мiс Лiзi» чи «мiс Смiт»?

– «Мiс Смiт», – авторитетно заявив бiблiотекар. – Називайте ii «мiс Смiт», поки не познайомитесь ближче.

Так Мартiн Іден розв’язав свою пекучу проблему.

– Приходьте коли хочете. Я завжди дома надвечiр, – вiдповiла по телефону Рут на його несмiливе запитання, коли можна принести взятi книжки.

Вона сама вiдчинила дверi, i ii жiноче око одразу помiтило випрасувану складку на штанях i якусь невловну загальну змiну в нього на краще. Особливо ii вразило його обличчя. Вiд Мартiна просто пашiло здоров’ям, i сила ця, перехлюпуючи через вiнця, сягала аж до неi. Рут знову вiдчула бажання пригорнутись до цього юнака i знову здивувалась, що вiн так на неi впливае. А в нього аж замлоiлось у головi, коли вона, вiтаючись, тисла йому руку. Рiзниця була лиш та, що дiвчина не виявила збентеження, а вiн почервонiв по самi вуха. Пiшов за нею тою самою незграбною ходою, що й перше, так само перевальцем.

Коли вони вже сидiли у вiтальнi, Мартiн вiдчув себе певнiше, далеко певнiше, нiж сподiвався. Це Рут пiдбадьорила його i зробила це так делiкатно, що стала йому ще в сто разiв милiшою. Спочатку вони розмовляли про повернутi книжки, про Суiнберна, яким вiн був зачарований, i про Браунiнга, якого вiн не розумiв. Вона переводила розмову з однiеi теми на iншу, заразом обмiрковуючи, як би стати йому в пригодi. Рут часто думала про це пiсля першоi iх зустрiчi. Вона щиро хотiла йому допомогти. Це був единий чоловiк, що збудив у нiй жаль i нiжнiсть, але той жаль не мав у собi нiчого образливого, а радше – щось материнське. Та й хiба мiг то бути звичайний жаль, коли вiд цього чоловiка вiяло такою мужнiстю, що вона вiдчувала перед ним якийсь дiвочий острах, а ii серце й розум повнилися чудними думками й почуваннями? Знов як зачарована дивилась вона на його шию i прислухалась до солодкого бажання оповити ii руками. Це бажання й тепер здавалося iй непристойним, але вона вже потроху звикла до нього. Рут i гадки не мала, що так може народжуватись кохання. Не знала вона й того, що почуття, яке цей юнак збудив у нiй, i е кохання, iй здавалося, що вона просто зацiкавилась ним, як незвичайною людською постаттю, рiзнорiдне й незмiрно обдарованою, – i вважала, що це просто собi людянiсть.

Вона не розумiла, що прагне його, але з ним було iнакше. Вiн знав, що кохае ii, i за все життя нiчого не прагнув так, як тепер ii. Мартiн любив поезiю за красу, але тiльки пiсля знайомства з Рут перед ним навстiж розчинилися дверi в безкраiй свiт любовноi лiрики. Рут дала йому бiльше, нiж Булфiнч i Гейлi. Тиждень тому вiн не звернув би нiякоi уваги на такi, наприклад, слова: «Сумний юнак, коханням одержимий, за поцiлунок вiн життя вiддасть», а тепер вони не виходили йому з голови. Зачарований неймовiрною правдивiстю цих слiв, вiн дивився на Рут i вiдчував, що й сам був ладен вмерти за поцiлунок. Іденовi здавалося, що це вiн «сумний юнак, коханням одержимий», i що навiть посвята в рицарi не сповнила б його бiльшою гордiстю. Нарештi вiн пiзнав, що таке життя i навiщо вiн народився!

Коли вiн дивився на Рут i слухав ii, думки його смiлiшали. Вiн пригадував гостру насолоду вiд потиску ii руки i прагнув знов зазнати цього вiдчуття. Його погляд не раз спинявся на ii устах, i йому жагуче кортiло поцiлувати iх. Але в його бажаннi не було нiчого низького чи брутального. З несказанною втiхою ловив вiн кожен порух ii губ, коли вона вимовляла слова, – бо ж то не були звичайнi губи, як у iнших чоловiкiв та жiнок. То не було просто людське тiло, то були уста чистого духу, i вiн жадав iх зовсiм не так, як уст iнших жiнок. Вiн мiг би поцiлувати ii в уста, притуливши до них своi тiлеснi губи, але зробив би це з побожним трепетом, як цiлують край божих шат. Мартiн не розумiв, що це в ньому самому вiдбувалась переоцiнка цiнностей, i не знав, що, коли вiн дивився на неi, очi його палали тим самим огнем, яким вони палають у кожного закоханого чоловiка. Вiн i гадки не мав, скiльки мужностi й жаги було в його поглядi i як глибоко вiн бентежить ii. Цнотлива дiвочiсть Рут пiдносила його почування, поривала його мислi на височiнь зоряно-холодноi чистоти, i вiн здивувався б, дiзнавшися, що полум’я його очей, немов гаряча хвиля, проймало ii i теж запалювало вогонь. Рут непокоiв його погляд, i вона кiлька разiв губила нитку думок пiд напливом бентежно-солодких почуттiв, iй завжди легко було говорити, i якби вона не пояснювала свiй стан незвичайнiстю особи гостя, цей хаос у думках не на жарт би ii стривожив. Але ж вона дуже вразлива, тож i не диво, що ця людина в ореолi мандрiвника з iншого свiту так захопила ii.

Увесь час вона думала про те, як допомогти йому, i все хотiла звернути на це розмову. Але Мартiн перший порушив цю тему.

– Чи не можете ви менi дати пораду в однiй справi? – почав вiн, i, коли вона охоче згодилась, серце йому мало не вискочило з грудей. – Пам’ятаете, минулого разу я казав, що не можу говорити про книжки, бо нiчого в них не розумiю. Ну, то я багато думав про це. Часто ходив до бiблiотеки, але бiльшiсть книжок, що я там брав, менi не пiд силу. Може, краще було б узятися за науку з самого початку. Я нiколи не мав змоги вчитися. Змалку довелося тяжко працювати, а от тепер пiшов до бiблiотеки i зовсiм iншими очима став дивитися на книжки, побачив багато нових i зрозумiв: досi читав не те, що треба. Бачте, книжки, якi потрапляють на ферми чи на судно, зовсiм не такi, як у вашому домi. А я ж тiльки до тих i звик. І все-таки – тiльки не подумайте, що я хвалюся, – я не такий, як тi, з ким менi доводилося жити. Не те, що я кращий за матросiв чи там ковбоiв, – бо я був i ковбоем один час, – але я завжди любив книжки, читав усе, що траплялось, i… ну… та й взагалi я, здаеться, думаю iнакше, нiж бiльшiсть iх… А тепер, отже, що я маю на думцi. Я нiколи не бував у таких домах, як ваш. Коли тиждень тому я побачив усе це – вас, вашу матiр, ваших братiв, геть усе, – менi воно дуже сподобалось. Я чув i часом читав про таке, а коли побував у вас, побачив, що книжки казали правду. Менi це якось припало до душi, – ось що я хочу сказати. І менi захотiлося всього цього i тепер теж хочеться. Я хочу дихати таким повiтрям, як у вашому домi, де повно книжок, картин, красивих речей, де люди розмовляють лагiдно, де самi вони чистi, як i iхнi думки. Повiтря, яким я дихав досi, вiдгонило iжею, платнею за помешкання, лайкою та пияцтвом. Пам’ятаете, як ви пiшли назустрiч своiй матерi, аби поцiлувати ii? Це найкраще, що я бачив за цiле життя. А бачив я чимало – далеко бiльше за багатьох iз тих, хто був зi мною. Я люблю спостерiгати i хочу бачити бiльше i по-новому.

Але я щось нiяк не почну про головне. Так ось. Я хочу створити собi таке життя, яким живуть у цьому домi. Життя – то щось бiльше, анiж тiльки надудлюватися, тяжко гарувати та блукати по свiту. З чого починати? Я ладен власним горбом оплатити дорогу до цього нового свiту – бо, знаете, як до роботи, то я пережену хоч кого. Раз уже почну, то працюватиму вдень i вночi. Вам, мабуть, смiшно, що я питаю вас про це? Я знаю, до вас менi не слiд було б звертатись, але бiльше нема з ким порадитись… от хiба з Артуром. Може, його й треба було спитати. Якби я був…

Голос Мартiновi зiрвався. Вiд його твердого намiру не лишилось i слiду, коли раптом набiгла страшна думка, що йому треба було про все це запитати Артура i що вiн показав себе дурником. Рут вiдповiла не одразу. Вона занадто поринула в мiркування, як погодити його плутану мову й простоту думки з тим, що вона бачила в нього на обличчi. Нi в чиiх очах дiвчина нiколи не бачила такоi непохитноi сили. Перед нею був чоловiк, спроможний здiйснити хтозна-що, хоч це якось не в’язалося з безпораднiстю його думок. Їi власний розум був такий жвавий i складний, що вона не вмiла по-справжньому оцiнити простоти. А проте вiдчувала силу навiть у слiпих зусиллях його мозку. Цей юнак видавався iй велетнем, що пружився, намагаючись зiрвати з себе пута. Коли вона врештi заговорила, на обличчi в неi свiтилося спiвчуття.

– Ви самi знаете, чого вам бракуе, – сказала вона. – Вам потрiбна освiта. Спершу – початкова школа, тодi середня, а далi унiверситет.

– Так на це треба мати грошi, – зауважив вiн.

– А й правда – я про це не подумала, – вiдказала вона. – Але, може, у вас е родичi, що допомогли б вам? Мартiн похитав головою.

– Батько i мати померли. Є двi сестри, – одна одружена, а друга, певно, незабаром теж одружиться. Є кiлька братiв – я молодший, – та вони нiколи один одному не допомагали. Просто розбрелися по свiту, дбаючи кожен про себе. Старший помер в Індii. Двое тепер у Пiвденнiй Африцi, ще один плавае на китобiйному суднi, а останнiй, акробат, – мандруе з цирком. І я такий самий, як вони. Сам заробляю на себе з одинадцяти рокiв, вiдколи мати померла. Вчитись менi, либонь, доведеться самотужки. Аби тiльки я знав, з чого починати.

– Гадаю, що насамперед вам треба взятися до граматики. Ви говорите… – вона хотiла сказати «жахливо», але стрималася, – не зовсiм правильно!

Обличчя йому спалахнуло i вкрилося потом.

– Я знаю, що часто пускаю такi слiвця, яких ви не розумiете. Але я тiльки iх i вмiю… казати. У мене е чимало й iнших слiв, з книжок, та я не знаю, як iх вимовляти, тож i не вживаю.

– Важливо не те, якi слова ви кажете, а те, як ви iх кажете. Можу я з вами бути одверта? Я б не хотiла вас образити.

– Авжеж нi, нi! – вигукнув вiн, благословляючи в душi ii добрiсть. – Кажiть прямо. Треба ж менi знати! І краще вже почути це вiд вас, нiж вiд когось iншого.

– Ну, так от – ваша мова занадто бiдна й проста. Вам треба розвивати ii i збагачувати. А починати треба з граматики. Я вам зараз принесу й покажу, як нею користуватись.

Коли Рут пiдвелася, Мартiновi пригадалась одна порада з книжок про пристойне поводження в товариствi, i вiн теж незграбно пiдвiвся з свого мiсця, але одразу занепокоiвся, щоб Рут не подумала, що вiн збираеться вже йти.

– До речi, мiстере Ідене, – спитала вона вже вiд дверей, – що таке «надудлюватись»? Я це слово почула вiд вас.

– Надудлюватись? – засмiявся вiн. – Це значить напиватися вiскi або пива, словом, такого, вiд чого ви п’янiете.

– І ще одне, – засмiялася вона й собi. – Не кажiть «ви» там, де мае бути безособова форма. «Ви» стосуеться певноi особи i в даному разi не точно вiдбивае вашу думку.

– Я не зовсiм розумiю…

– Ну, от ви щойно сказали менi «такого, вiд чого ви п’янiете». Хiба ж то я маю п’янiти, саме я?

– Та кожен може сп’янiти.

– Атож, звiсно, – посмiхнулась вона. – Але краще було б не вплутувати мене в такi справи. «Можна сп’янiти» – оце було б сказано нормально.

Рут принесла граматику, пiдсунула свого стiльця ближче до Мартiна, – тут вiн подумав, що йому, певно, треба було б допомогти iй, – i сiла поруч. Вона розгорнула книжку, i iхнi голови зблизились. Збентежений близькiстю дiвчини, вiн насилу мiг стежити за ii порадами. Та коли вона заходилася пояснювати вiдмiни дiеслiв, Мартiн забув про неi. Вiн нiколи не чув про вiдмiнювання, i цi таемнi закони мови захопили його.

Ще нижче схилився вiн над сторiнкою, i раптом ii волосся торкнулося його щоки. За все свое життя юнак тiльки раз утратив свiдомiсть i тепер вiдчув, що от-от це може з ним повторитися. Дух перехопило йому в грудях, неначе вся кров бурхнула з серця пiд саме горло i душила його. Нiколи не здавалась вона йому такою досяжною. На мить через величезну прiрву, що роздiляла iх, було перекинуто мiст. Але нiчим це не порушило пiднесеностi його почуттiв. Вона не зiйшла до нього. Це вiн знявся в хмари й наблизився до неi. Його любов до неi була, як i ранiш, мало не побожна. Вiн вiдчув, що наче закрадаеться в святую святих, i повiльно й обережно вiдхилив голову, намагаючись уникнути дотику, що проймав його, мовби електричним струмом. Рут нiчого цього не помiтила.




РОЗДІЛ VIII


Минуло кiлька тижнiв. Мартiн Іден вивчав граматику, переглядав порадники, якi розповiдали про гарнi манери, i жадiбно поглинав книжки, що захоплювали його уяву. З людьми свого кола вiн не бачився зовсiм. Дiвчата з «Лотосу» нiяк не могли збагнути, що це з ним сталося, i засипали Джiма запитаннями, а деякi хлопцi, котрi боксували у Райлi, були навiть радi, що Мартiн бiльше не приходить. Вiн тим часом знайшов новий скарб у бiблiотецi. Граматика роз’яснила йому основи мови, а ця нова книжка – основи поезii, i Мартiн почав вивчати розмiр, будову й форму, що крилися пiд любою йому красою. Далi вiн натрапив на один сучасний твiр, що розглядав поезiю як образотворчiсть; задля доказовостi тут було наведено багато прикладiв з найкращих лiтературних творiв – жодного роману Іден не читав так захоплено, як цю книжку. І його свiжий, незайманий двадцятилiтнiй розум, пiдштовхуваний жадобою знання, легко засвоював прочитане, виявляючи незвичайну для пересiчного студента силу.

Коли вiн тепер оглядався назад, то вiдомий йому свiт – свiт далеких краiн i морiв, кораблiв, матросiв та повiй – видавався вже дуже малим; проте, зливаючись з новим свiтом, старий ширшав. Його розум прагнув едностi, i Мартiн здивувався, помiтивши першi ознаки зв’язку мiж обома свiтами. Сам вiн, проймаючись високими думками й красою, якi черпав iз книжок, теж вирiс. І тодi ще бiльш упевнився, що в тому товариствi, до якого належить Рут та ii родина, всi чоловiки й жiнки тiльки такими думками й живуть. Там, унизу, де жив вiн, – панував бруд, що заплямував йому все життя, i вiн жадав очиститися й пiднестись у тi сфери, де жили вищi класи. І в дитячi роки, i в юнацькi його гнiтила якась невиразна тривога. Вiн i сам не знав, чого хотiв, але таки чогось прагнув, хоч i марно, аж поки познайомився з Рут. А тепер ця тривога стала гостра й болюча, i нарештi вiн ясно зрозумiв, що жадае краси, знання й любовi.

Останнiми тижнями вiн разiв шiсть бачився з Рут, i пiсля кожноi зустрiчi свiт в його очах кращав. Вона допомагала йому в англiйськiй мовi, виправляла вимову й учила арифметики. Але iхнi розмови не обмежувались елементарною наукою. Вiн занадто багато бачив у життi, i розум мав занадто зрiлий, щоб задовольнятися тiльки дробами, кубiчними коренями й граматичним аналiзом. Тож часом вони розмовляли зовсiм про iнше – про вiршi, якi Мартiн саме читав, про поета, якого Рут саме вивчала. А коли вона читала йому вголос улюбленi уривки, вiн вiдчував невимовне блаженство. Нiколи не чув вiн такого голосу – кожен звук додавав йому любовi, вiд кожного слова дужче билося серце. Це був голос, сповнений спокою й музичних переливiв – нiжний, соковитий виплiд культури та духовноi шляхетностi. Слухаючи ii, вiн мимохiть згадував гострi голоси жiнок диких племен, портових повiй i ненабагато мелодiйнiшi голоси робiтниць – жiнок та дiвчат його класу. Одразу ж починала працювати уява, всi цi жiнки довгою низкою проходили в пам’ятi, i на iх тлi ще бiльше сяяв ореол Рут. Його захват сягав ще далi, коли вiн бачив, як глибоко проймаеться вона тим, що читае, i захоплюеться красою поетичноi думки. Вона багато читала йому з «Принцеси», i вiн не раз помiчав, як на очi iй набiгали сльози – така вразлива була душа дiвчини. В цi хвилини ii зворушення так пiдносило Мартiна, що йому здавалося, нiби вiн – рiвний Боговi, i, слухаючи Рут, дивлячись на неi, юнак мовби заглядав у лице самому життю, прозираючи в його найглибшi таемницi. Усвiдомивши, на яку висоту витончених переживань вiн злетiв, Мартiн зрозумiв урештi, що це – кохання i що нiчого вищого над кохання у свiтi немае. Лабiринтами пам’ятi пропливали тодi всi втiхи й захоплення минулого – сп’янiння вiд вина, жiночi пестощi, груба гра фiзичного змагання – i все це видавалося йому низьким i недостойним проти того високого запалу, яким вiн тепер горiв.

Для Рут, одначе, взаемини iхнi були неяснi. У неi не було нiякого досвiду в любовних справах. Дiвчина знала про них тiльки з книжок, де подii повсякденного життя силою фантазii переносилися в казкове царство нереальностi. Їй i на думку не спадало, що цей неотеса матрос закрадаеться в ii серце, будить там потаемнi сили, якi можуть колись прорватися й залляти ii хвилями вогню. Вона не вiдала, що таке справжнiй вогонь кохання. Все, що вона знала про кохання, – то була теорiя: вона уявляла кохання як мерехтливе сяйво зiрок, як нечутне спадання роси або дзюркiт тихоi рiчки, як прохолодний оксамит лiтньоi ночi. Для неi це була нiжна прихильнiсть, служiння коханому серед небесного супокою, серед аромату квiтiв та iмлистого сяйва. Вона й не догадувалась про вулканiчнi пориви кохання, про його пекучий жар, що обертае серце в усипану гарячим попелом безплiдну пустелю. Не знала вона анi власних сил, анi сил життя, i його глибiнь була для неi морем iлюзiй. Подружне щастя ii батькiв видавалося Рут iдеалом любовного спiлкування, i вона була певна, що одного дня без будь-яких хвилювань та боротьби теж розпочне таке саме безхмарне, радiсне життя з коханим.

Отже, Рут дивилася на Мартiна Ідена, як на нову, незвичайну для неi людину, i думала, що саме ця незвичайнiсть i справляе на неi таке враження. Анiчого неприродного тут не було. Вона так само чудно почувала себе, дивлячись у зоопарку на диких звiрiв, спостерiгаючи бурю або здригаючись вiд слiпучоi блискавки. Все це було пов’язане з таемницями космосу, i так само щось космiчне ввижалося i в ньому. Мартiн прийшов до неi, обвiяний вiтрами безмежних просторiв та далеких краiн. На обличчi його вiдбився блиск тропiчного сонця, а в пружних м’язах була первiсна сила. Шрами та рубцi в нього на тiлi були тавром того загадкового свiту грубих людей i ще грубiших вчинкiв, що починалися десь за ii обрiем. Вiн був неприборканий, дикий, i потай вона пишалася тим, що вiн такий покiрний iй. Нею керувало цiлком природне бажання приручити дикуна. Це бажання було несвiдоме, i Рут навiть гадки не мала, що хоче злiпити з нього подобу свого батька, котрий здавався iй взiрцем довершеностi. Через свою недосвiдченiсть не могла вона збагнути, що космiчне почуття, яким Мартiн ii запалював, було найбiльшою космiчною силою – любов’ю, що з однаковою непереможнiстю вабить одне до одного i чоловiка й жiнку, змушуе оленiв битися на смерть пiд час парування i навiть найдрiбнiшi часточки еднае докупи.

Швидкий розвиток Мартiна будив у неi подив i цiкавiсть. Несподiвано вона вiдкривала в ньому чимало гарного, що день у день розпускалося, немов квiтка на родючому грунтi. Вона вголос читала йому Браунiнга i не раз дивувалася його оригiнальним тлумаченням неясних рядкiв. Годi було iй здогадатися, що, знаючи людей та життя, вiн далеко частiше, нiж вона, схоплював поетову думку. Його мiркування здавалися iй наiвними, хоч нерiдко вона захоплювалася смiливим льотом його фантазii, яка бiгла по такiй широкiй орбiтi серед зоряних просторiв, що, неспроможна наздогнати ii, вона лише трепетала перед цiею незбагненною силою. Потiм вона грала Мартiновi – тепер уже не визивно, – i музика вiдкривала в ньому незмiрнi глибини. Його душа розкривалася до музики, як квiтка до сонця, i невдовзi вiн забув крикливi популярнi мелодii робiтничоi околицi, а перейшов до класичних творiв, що iх Рут виконувала майже напам’ять. Проте вiн вiдчував якусь демократичну прихильнiсть до Вагнера, а увертюра до опери «Тангейзер», коли Рут пояснила ii, сподобалась йому найбiльше. В нiй Мартiн бачив свое життя. Тема Венериного грота нагадувала Іденовi його власне минуле, а Рут вiн ототожнював з «Хором пiлiгримiв». Мало не в екстазi ширяв вiн у цьому царствi духiв, де точилася од-вiчна боротьба добра i зла.

Інодi вiн ставив iй такi запитання, що ii на мить брав сумнiв, чи правильно вона розумiе музику. Зате, коли Рут спiвала, вiн нi про що вже не питав. Тут вона була бездоганна, i юнак сидiв непорушно, зачарований божественною чистотою ii сопрано. Мимоволi вiн пригадував жалюгiдне попискування й вереск простих фабричних дiвчат та пропитi голоси охриплих вiд джину портових повiй. Рут охоче спiвала i грала йому. Адже це iй вперше трапила до рук людська душа, i так утiшно було лiпити з неi, що хочеш, бо iй здавалося, що вона формуе душу Мартiновi i намiри мае добрi. Крiм того, iй з ним було приемно, вiн уже не лякав ii. Те почуття, що спочатку вiдштовхувало ii вiд нього, було не що iнше, як страх перед темною стороною власноi душi, але тепер той страх непробудно спав. Несвiдомо вона вважала його своею власнiстю. Та й Мартiн якось пiдбадьорював ii. Вона напружено працювала в унiверситетi, i iй корисно було часом одiрватися вiд книжкового пилу й подихати свiжим морським повiтрям, що вiяло вiд нього. Сила! Ось чого iй бракувало, а вiн великодушно дiлився з нею своею силою. Опинитися з ним в однiй кiмнатi, зустрiти його на порозi – це вже означало дихати на повнi груди. І коли вiн iшов додому, вона бралася за своi книжки з новим запалом i з подвоеним завзяттям.

Рут знала Браунiнга, але нiколи не думала, як небезпечно гратися з людською душею. Що бiльше зацiкавлювалась вона Мартiном, то палкiше хотiла переробити його життя на свiй смак.

– От вiзьмiть мiстера Бетлера, – сказала вона якось, коли граматику, арифметику та поезiю на разi було вичерпано. – Спершу йому не дуже щастило. Його батько, банковий касир, прохворiвши кiлька рокiв, помер в Арi-зонi вiд сухот, i мiстер Бетлер – його звуть Чарлз Бетлер, – лишився зовсiм самотнiй. Батько його з Австралii, i в Калiфорнii у них немае нiяких родичiв. Вiн пiшов працювати до друкарнi, – я кiлька разiв чула вiд нього цю iсторiю, – i спочатку одержував три долари на тиждень. А тепер вiн мае щонайменше тридцять тисяч на рiк. Як вiн дiйшов цього? Вiн був чесний, сумлiнний, працьовитий i ощадливий. Не дозволяв собi жодноi з тих розваг, що до них вдаються молодi хлопцi. Вiн узяв за правило будь-що вiдкладати щотижня певну суму. Звiсно, незабаром вiн почав заробляти бiльш нiж три долари, i в мiру того, як зростав його заробiток, зростали й заощадження. Удень вiн працював, а ввечерi ходив до початковоi школи. Вiн завжди думав про майбутне. Пiзнiше почав вiдвiдувати вечiрню середню школу. Сiмнадцяти рокiв вiн уже був складачем i заробляв добрi грошi, але його честолюбнiсть цим не задовольнилася. Вiн жадав кар’ери, а не шматка хлiба, i готовий був усiм пожертвувати заради майбутнiх благ. Вiн вирiшив вивчити право i почав з кур’ера в конторi мого батька – подумайте тiльки! – за якихось чотири долари на тиждень. Але вiн навчився бути ощадливим i навiть з цих чотирьох доларiв примудрявся щось вигадувати.

Вона спинилася, щоб передихнути i глянути, яке враження справляе на Мартiна ii оповiдь. На обличчi його свiтилась зацiкавленiсть юнацьким змаганням Бетлера, але брови були нахмуренi.

– Звiсно, що скрутнувато було хлопцевi, – зауважив вiн. – Чотири долари! Як на них вижити? Тут уже справдi не до розваг. Та от я плачу за харчi й помешкання п’ять доларiв на тиждень i нiчого путнього не маю. Вiн, певно, жив, як собака. Їв…

– Вiн сам собi варив на гасницi, – перебила вона.

– Їв вiн, либонь, гiрше, нiж матроси на найубогiших суденцях. А там же так паскудно годують, як нiде.

– Але подумайте, чого вiн досяг тепер! – захоплено вигукнула Рут. – Подумайте, якi тепер у нього прибутки! Колишне бiдування покрилося тисячократно.

Мартiн суворо глянув на неi.

– Одне тiльки можу сказати, – мовив вiн, – що тепер мiстер Бетлер навряд чи зможе повеселитися. Якщо вiн замолоду рiк у рiк так погано харчувався, то тепер у нього з шлунком, запевно, не все гаразд.

Вона опустила очi перед його пильним поглядом.

– Ладен закластися, що в нього катар, – визивно додав вiн.

– Так, – погодилась Рут, – проте…

– І я певен, – провадив Мартiн далi, – що вiн похмурий i сердитий, як сич, нiщо його не тiшить, дарма що вiн мае тридцять тисяч на рiк. І, мабуть, не дуже любить дивитися, як iншi тiшаться. Хiба не так?

Вона потакнула головою, однак поспiшила пояснити:

– Але вiн взагалi не з тих, хто схильний до веселощiв. Це чоловiк тверезий i поважний за вдачею. Такий вiн був завжди.

– Ще б так! – вигукнув Мартiн. – Мати три-чотири долари на тиждень. Молодому хлопцевi самому варити собi на гасницi й вiдкладати грошi, день працювати, а вночi вчитися, вiчно працювати й нiколи не погуляти, не розважитись, навiть не знати, що таке розвага! Звiсно, що тi тридцять тисяч йому прийшли запiзно.

В його жвавiй уявi промайнула тисяча подробиць злиденного iснування ощадливого хлопця, який, вiдстаючи в духовному розвитку, поступово став людиною з прибутком у тридцять тисяч. Перед його очима, немов на екранi, пройшло все життя Чарлза Бетлера.

– А знаете, – додав Мартiн, – менi шкода мiстера Бетлера. Вiн тодi, звiсна рiч, був занадто молодий i не розумiв, що робить, але ж вiн сам украв у себе життя заради цих тридцяти тисяч! Це добрi грошi, проте вони не дадуть йому того, що хлопцем вiн мiг би мати за десять центiв, коли б не вiдкладав iх, а купував на них цукерки, горiхи або квитки до театру.

Своерiднiсть його поглядiв разила Рут. Вони були не тiльки новi для неi, не тiльки суперечили ii власним – в них чулася iскра правди, яка загрожувала знищити або докорiнно змiнити всi ii уявлення про свiт. Якби iй було не двадцять чотири, а чотирнадцять рокiв, те уявлення, може, й змiнилося б. Але iй було двадцять чотири, i, консервативна по натурi i вихованню, вона вже цiлковито сформувалась у тому оточеннi, де жила. Правда, Мартiновi дивацькi погляди бентежили ii, але вона списувала це на оригiнальнiсть та незвичайнiсть його життя i скоро про них забувала. А сила його слiв, хоч вони були iй не до вподоби, блиск очей i серйознiсть обличчя хвилювали ii й вабили. Рут i гадки не мала, що цей чоловiк, який прийшов з-поза меж ii крайобрiю, в такi хвилини високо пiдносився над нею, висловлюючи заглибокi для неi думки. У межах ii крайобрiю мiстився увесь ii свiт: обмежений розум бачить обмеженiсть тiльки в iнших. Отож iй i здавалося, що ii погляди дуже широкi, i коли думки iхнi часом розходились, то це тiльки через Мартiнову обмеженiсть. І вона мрiяла розширити його свiтогляд настiльки, щоб вiн злився з ii власним.

– Але я ще не скiнчила, – мовила Рут. – Батько каже, що жоден з його кур’ерiв не працював так, як мiстер Бетлер. Вiн завжди вiдзначався надзвичайною працьовитiстю. Нiколи не спiзнювався, а навiть приходив у контору на кiлька хвилин ранiш. І все-таки уривав час для себе. Кожну вiльну хвилину присвячував навчанню. Вивчав бухгалтерiю, писав на машинцi, вчився стенографii i, щоб заплатити за уроки, ночами диктував одному судовому репортеровi. Незабаром вiн став клерком. Батько оцiнив його i, побачивши, що вiн далеко пiде, порадив вступити до юридичноi школи. Вiн став адвокатом, i, як тiльки вернувся до контори, батько вiдразу ж узяв його за молодшого компаньйона. То справдi видатна людина. Вiн уже кiлька разiв вiдмовлявся вiд мiсця в сенатi Сполучених Штатiв, а, якби захотiв, каже батько, мiг би стати й членом Найвищого суду. Таке життя – приклад усiм нам. Воно показуе, що вольова людина здатна всього добитися в життi.

– Так, вiн справдi видатна людина, – щиро погодився Мартiн.

Але щось у цiй розповiдi ображало його почуття краси й розумiння життя. Як на нього, всi тi муки й злиднi мiстера Бетлера не були нiчим виправданi. Якби вiн терпiв усе це заради любовi до жiнки або до краси, Мартiн зрозумiв би його. Безтямно закохавшись, людина може пiти на все за один поцiлунок, але ж не за тридцять тисяч доларiв прибутку. Його не захоплювала кар’ера мiстера Бетлера. Врештi-решт, у нiй було щось жалюгiдне. Тридцять тисяч на рiк – це, звiсно, непогано, але катар шлунка й нездатнiсть бути по-людському щасливим позбавляли iх усякоi цiнностi.

Своiми мiркуваннями вiн спробував подiлитися з Рут, але вона тiльки жахнулась i остаточно впевнилася, що Мартiна конче треба перевиховати. В нiй говорила та вузькiсть свiтогляду, яка змушуе людину вiрити, що ii колiр шкiри, релiгiя й полiтичнi переконання – найкращi i що всi iншi люди, розкиданi по свiту, стоять нижче за неi. Це була та сама вузькiсть думки, котра спонукала стародавнього еврея дякувати Боговi за те, що вiн не народився жiнкою, а в наш час посилае мiсiонерiв у всi кiнцi земноi кулi проповiдувати свою вiру; i вона ж таки викликала у Рут бажання перетворити Мартiна на щось подiбне до людей ii кола.




РОЗДІЛ IX


Повернувшись з плавання, Мартiн Іден поспiшив до Калiфорнii, гнаний любовною тугою. Коли в нього вийшли всi грошi, вiн найнявся на судно, що iхало шукати скарби; але через вiсiм мiсяцiв марних шукань Соломоновi острови були свiдками розпаду експедицii. З матросами розплатилися в Австралii, i Мартiн одразу ж перейшов на пароплав, що прямував до Сан-Франциско. За цi вiсiм мiсяцiв вiн не тiльки заробив досить грошей, щоб кiлька тижнiв прожити на суходолi, але встиг ще багато прочитати й вивчити.

У Мартiна був допитливий розум, одначе, крiм здiбностей до науки, його ще спонукала невгамовна натура й любов до Рут. Граматику, яку Іден узяв iз собою, вiн перечитав кiлька разiв, аж поки його свiжий розум цiлком опанував ii. Тепер вiн помiчав, як неправильно говорять його товаришi матроси, i набув звичку виправляти про себе iхнi помилки. Вiн дуже зрадiв, коли завважив, що вухо в нього стало чутливе i взагалi розвинулося чуття мови. Усякi неправильностi рiзали йому слух, хоч не раз, через брак практики, зривалися з уст i в нього. Потрiбен був час, щоб засвоiти всю цю премудрiсть.

Покiнчивши з граматикою, Мартiн узявся до словника i щодня вивчав по двадцять нових слiв. Це було нелегке завдання, i, стоячи коло стерна чи на вахтi, вiн без кiнця повторював вивченi слова та iх значення, стомлюючи свiй мозок до повноi виснаги. Вiн затято втовкмачував собi найважчi вислови, щоб призвичаiти свiй язик до мови Рут, повторював iх тисячi разiв, i одного дня був дуже здивований, помiтивши, що почав говорити по-англiйському чистiше й правильнiше, анiж офiцери й тi добродii, що фiнансували експедицiю.

Капiтана-норвежця з риб’ячими очима примхлива доля зробила власником повноi збiрки творiв Шекспiра, якого вiн нiколи не читав, i Мартiн, узявшись прати йому бiлизну, дiстав дозвiл користуватися прецiнними книжками. Окремi уривки п’ес, якi йому особливо подобались, мимоволi вкарбувалися в пам’ять, i деякий час увесь свiт бачився йому у формах i образах Єлизаветинського театру, юнак навiть думати почав бiлими вiршами. У нього розвинулися слух i чуття до англiйського слова, хоч заразом вiн набув i багато архаiчного.

Вiсiм мiсяцiв проминуло не марно, бо за цей час Мартiн не тiльки навчився правильно говорити, поважно мислити, але й краще пiзнав самого себе. Вiн смиренно визнавав свое неуцтво, але водночас вiдчував у собi великi сили. Завважуючи глибоку рiзницю мiж собою й товаришами, вiн був досить розумний, щоб зрозумiти, що рiзнять iх бiльше можливостi, анiж досягнення. Те, що зробив вiн, могли зробити й вони, однак якийсь внутрiшнiй голос твердив, що вiн здатний на щось бiльше. Мартiн до болю гостро вiдчував несказанну красу свiту i жалкував, що Рут не може милуватися цiею красою разом з ним. Вiн вирiшив описати iй велич пiвденних морiв. Але раптом у ньому спалахнув творчий дух i виникло бажання розповiсти про це багатьом, а не тiльки Рут. І тут з’явилась велика iдея: вiн писатиме. Вiн стане одним оком з тих очей, що ними дивиться свiт, одним вухом iз тих, якими свiт слухае, серцем – одним iз сердець, що ними свiт вiдчувае. Вiн писатиме все – поезiю й прозу, романи й нариси, п’еси, як Шекспiр. От де його кар’ера й шлях до Рут. Адже письменники – це велетнi свiту, i вони вже, запевно, вищi, нiж якийсь там мiстер Бетлер, що мае прибутку по тридцять тисяч на рiк i, коли б захотiв, мiг би стати членом Найвищого суду.

Як тiльки ця думка народилася, вона геть заполонила Мартiна, i вся його подорож до Сан-Франциско минула наче сон. Вiн оп’янiв вiд усвiдомлення своеi сили i вiдчував, що може осягти все. Серед спокiйноi самотностi великого океану обрiй його розширився. Спершу вiн цiлком виразно побачив Рут i ii свiт. Бачив його, як щось конкретне, що можна брати до рук, повертати й дослiджувати. Чимало було в цьому свiтi неясного, туманного, але вiн не звертав уваги на деталi: вiн бачив цiлiсть i знав, як ii опанувати. Писати! Ця думка пекла його вогнем. Вiн почне одразу ж, як тiльки повернеться. Насамперед опише всю мандрiвку шукачiв скарбiв i пошле це до якоiсь газети в Сан-Франциско. Рут вiн нiчого не скаже, i вона буде приемно здивована, побачивши його iм’я надрукованим. Вiн може водночас i писати, й учитися. Хiба в добi не двадцять чотири години? Його нiщо не здолае. Вiн умiе працювати, i всi перешкоди впадуть перед ним. Йому вже не треба буде йти матросом у плавання. На мить перед ним промайнула парова яхта. Є ж письменники, що мають власнi яхти. Звiсно, казав вiн собi, успiх прийде не зразу, i коли б вiн спочатку мiг заробити собi хоч на навчання, i то було б добре. А потiм, пiзнiше, – важко сказати, коли саме, – як уже вивчиться й пiдготуеться, вiн почне писати великi твори, i його iм’я буде в усiх на устах. А найважливiше, далеко важливiше за все iнше – вiн доведе тодi, що гiдний Рут. Слава теж гарна рiч, але це заради Рут зародилась осяйна мрiя! Вiн не шукач слави, а один з безтямно закоханих.

Приiхавши до Окленда з повною кишенею, вiн знов оселився в тiй самiй комiрчинi у Бернарда Хiгiнботема й засiв за роботу. Навiть Рут вiн не повiдомив, що повернувся. До неi вирiшив пiти тiльки тодi, як скiнчить нарис про шукачiв скарбiв. Вiдмовитись од побачення з нею було не так уже й важко, бо Мартiна охопив огонь творчоi гарячки. Крiм того, саме його писання мало наближувати ii до нього. Вiн не знав, якого розмiру повинен бути газетний нарис, i, взявши за приклад фейлетон на двi сторiнки в недiльному додатку до газети «Оглядач Сан-Франциско», пiдрахував, скiльки там слiв. За три днi безупинноi роботи скiнчив нарис, але коли старанно переписав його великими кривулями, то випадково довiдався з бiблiотечного пiдручника стилiстики про iснування таких речей, як абзаци та лапки. Ранiш вiн нiколи не думав про це. Вiн негайно сiв знову переписувати нарис, раз у раз заглядаючи до пiдручника, i за один день дiзнався про будову лiтературного твору бiльше, як iнший школяр за цiлий рiк. Коли нарис було вже переписано вдруге i дбайливо згорнуто в трубку, Мартiн несподiвано вичитав у газетi серед порад для початкiвцiв залiзний закон про те, що рукописи не можна згортати в трубку i що писати треба на однiй сторонi аркуша. А вiн цей закон порушив в обох пунктах. Звiдти ж довiдався, що першоряднi газети платять не менш, як десять доларiв за шпальту. Отже, переписуючи нарис утрете, Мартiн втiшався тим, що помножував десять шпальт на десять доларiв. Результат виходив той самий – сто доларiв, i вiн вирiшив, що це краще за матроську службу. Якби вiн двiчi не схибив, нарис був би готовий за три днi. Сто доларiв за три днi! Щоб заробити такi грошi на морi, йому довелося б плавати три мiсяцi, а то й бiльше. Треба бути дурнем, щоб iти в море, коли можеш писати, – мiркував вiн, хоч грошi самi собою нiчого не важили для нього. Вартiсть iхня полягала тiльки в тому, що вони давали йому незалежнiсть i змогу купити пристойну одежу, а все це мало наблизити його до стрункоi блiдоi дiвчини, яка вчинила переворот у його життi i дарувала йому натхнення.

Вiн поклав рукопис у великий конверт i заадресував редакторовi «Оглядача Сан-Франциско». Гадав, що все одержане редакцiя друкуе негайно, i, надiславши рукопис у п’ятницю, в недiлю вже сподiвався побачити його в друку. Це чудовий спосiб сповiстити Рут про свiй приiзд. Тодi вiн у недiлю пiде до неi. Тим часом Мартiн уже захопився новою iдеею i дуже пишався нею, бо вважав це розумним, дотепним i скромним. Вiн напише пригодницьку повiсть для дiтей i продасть ii «Друговi молодi». Пiшовши до читальнi, вiн переглянув пiдшивки цього журналу i побачив, що довгi оповiдання там звичайно дiлять на п’ять частин, приблизно по три тисячi слiв у кожнiй. Але далi вiн знайшов кiлька повiстей, подiлених на сiм частин, i вирiшив написати саме такий довгий твiр.

Йому якось довелося служити на китобiйному суднi в Льодовитому океанi: щоправда, плавання, розраховане на три роки, закiнчилося через шiсть мiсяцiв, бо судно зазнало аварii. Хоч вiн мав уяву мрiйника, навiть фантазера, але найбiльше любив реальне i схильний був писати тiльки про те, що знав. Вiн добре розумiвся на китобiйному промислi i на основi свого досвiду почав змальовувати вигаданi пригоди двох хлопцiв, героiв повiстi. Це легка робота, – сказав вiн собi в суботу ввечерi. За день закiнчив перший роздiл на три тисячi слiв, на велику втiху Джiмовi i неприхований глум мiстеровi Хiгiнботему, котрий за обiдом раз у раз пускав шпильки вiдносно «лiтератора», що завiвся у них в родинi.

Мартiн мовчав i заздалегiдь тiшився, уявляючи собi здивоване обличчя мiстера Хiгiнботема, коли той вiзьме недiльний номер «Оглядача» i побачить там його нарис про шукачiв скарбiв. Настав жаданий день, Мартiн схопився дуже рано i скоро був уже бiля парадних дверей, збуджено перебiгаючи очима по сторiнках газети.

Уважно переглянувши номер вдруге, вiн поклав його на мiсце. Добре, що хоч нiкому нiчого не казав. Потiм, розмiркувавши, вирiшив, що газети, очевидно, друкують одержанi рукописи не так швидко. Та й нарис його не мав нiчого злободенного, тож редактор, певне, спочатку порозумiеться з ним листовно.

Пiсля снiданку вiн знов узявся до своеi повiстi. Слова так i пливли йому з-пiд пера, хоч вiн не раз переривав писання, щоб заглянути до словника або до пiдручника стилiстики. Пiд час таких перерв вiн по кiлька разiв перечитував щойно написаний роздiл i втiшав себе, що хоч i не пише тих великих речей, якi вже зрiють у ньому, зате знайомиться з правилами композицii i потроху привчаеться оформлювати i ясно висловлювати своi думки. Мартiн писав, поки не посутенiло, а тодi пiшов до читальнi i, зарившись у купу журналiв, сидiв там аж до десятоi години, коли бiблiотеку зачиняли. Така була в нього програма на цей тиждень. Щодня вiн писав по три тисячi слiв i щовечора заглиблювався в журнали, силкуючись зрозумiти, якi саме повiстi, статтi й вiршi видавцi ухвалюють до друку. Одне було ясно: все, що написали цi численнi автори, мiг би написати й вiн, а коли б йому дали час, то написав би таке, що iм i не пiд силу. Прочитавши в «Книжкових новинах» замiтку про авторський гонорар, вiн дуже зрадiв, але не тому, що Редьярд Кiплiнг бере долар за слово, а тому, що першоряднi журнали платять за слово щонайменше два центи. «Друг молодi», безперечно, журнал першорядний, отже, за три тисячi слiв, що вiн написав сьогоднi, вiн матиме шiстдесят доларiв – двомiсячний заробiток на морi!

У п’ятницю ввечерi Мартiн закiнчив повiсть, що складалася з двадцяти однiеi тисячi слiв. По два центи за слово – це чотириста двадцять доларiв. Непогана платня, як за тиждень роботи. Таких грошей вiн нiколи ще не одержував. Йому навiть нiкуди буде дiвати iх. Вiн натрапив на золоте дно, – звiдси можна черпати й черпати. Вiн вирiшив придбати собi дещо з одежi, передплатити силу рiзних журналiв i накупити всяких довiдникiв, по якi йому тепер доводиться бiгати до бiблiотеки. І все ж вiд чотирьохсот двадцяти доларiв лишалося ще чимало. Вiн довго сушив собi голову, на що б iх витратити, i врештi надумав найняти Гертрудi служницю, а Мерiен подарувати велосипед.

Здавши на пошту грубий рукопис для «Друга молодi» та накресливши план нарису про ловцiв перлiв, вiн у суботу пiсля обiду пiшов до Рут. Їi попередив телефоном, i вона вийшла йому вiдчинити. Вiд нього так i вiйнуло на неi знайомим вiдчуттям дужостi й здоров’я. Здавалося, що вогонь пройняв усе ii тiло, розлився по жилах гарячим струмком, i, напоена його снагою, дiвчина аж затремтiла. Мартiн почервонiв, торкнувшись ii руки i зазирнувши в голубi очi, але свiжа бронза, якою сонце за вiсiм мiсяцiв вкрило його лице, заховала рум’янець. Проте шию ця бронза не захистила вiд тугого комiрця. Побачивши таку саму червону смужку на шиi, Рут мимохiть посмiхнулась, але ця посмiшка вмить зникла, коли вона глянула на його одяг. Новий костюм – перший, пошитий на замовлення, – справдi був до лиця Мартiновi, i його постать у ньому здавалася тоншою й стрункiшою. Крiм того, замiсть кашкета в руках вiн тримав м’який капелюх, який вона тут же велiла йому надiти i висловила свое задоволення з його зовнiшностi. Вона давно вже не почувала себе такою щасливою. Адже ця змiна в ньому – вiд неi, i, сповнена гордостi, вона загорiлась бажанням допомагати йому й далi.

Проте найпомiтнiшою змiною в ньому i найприемнiшою для неi була його мова. Мартiн говорив тепер не тiльки правильно, але майже вiльно, вживаючи багато нових слiв. Правда, коли хвилювався й захоплювався, то знов починав вживати жаргоннi слова i часом ще трохи спотикався на недавно засвоених виразах. Однак у цiлому вiн розмовляв тепер i легко, i – що дуже радувало Рут – жваво й дотепно. Це, нарештi, знайшов собi вихiд його природний гумор i веселiсть, за якi так любили його товаришi; досi-бо вiн був при нiй немов зв’язаний – йому бракувало слiв i вправностi. Тепер вiн уже не розгублювався, як ранiш, i не почував себе тут таким чужорiдним елементом. Але все ж був дуже обачний, обачний у кожнiй дрiбницi, i, полишаючи Рут iнiцiативу в невимушенiй розмовi, сам тiльки пiдтримував ii, нiколи не починаючи перший.

Вiн розповiв iй про свою нову роботу i про те, що збираеться писати для заробiтку, а заразом i вчитися. Але був дуже розчарований, не знайшовши в нiй спiвчуття. Рут не подiляла його запалу.

– Бачите, – сказала вона вiдверто, – лiтература таке саме ремесло, як i всяке iнше. Я, звiсно, мало розумiюся на цьому, а просто висловлюю загальну думку. Адже ж не можна стати ковалем, не повчившись рокiв зо три, а то й усi п’ять. Ну, а що письменники заробляють краще, нiж ковалi, то iснуе куди бiльше охочих до писання, таких, хто… пробуе писати.

– А може, у мене особливий хист до лiтератури? – запитав вiн, потай радiючи, що так добре сказав. І враз його буйна уява кинула на широкий екран усю цю сцену, а поруч тисячу iнших сцен з його життя, суворих i диких, брутальних i тваринних.

Але все це промайнуло перед очима з швидкiстю свiтла, нi на мить не урвавши розмови i не порушивши спокiйного плину його думок. На екранi своеi уяви вiн побачив себе й цю милу гарну дiвчину, вони сидiли одне проти одного, розмовляючи доброю англiйською мовою, в затишнiй кiмнатi, серед книжок i картин, де панувала цiлковита гармонiя й культура, де все пройняте яскравим, рiвним свiтлом. А водночас спалахували й вiдпливали в темнi кутки екрана зовсiм iншi сцени, i кожна – цiла картина, а вiн глядач, що може дивитися на яку схоче. Вiн бачив цi сцени крiзь iмлу й клуби сiрого туману, що танули перед пасмами яскравого червоного свiтла. Ось ковбоi в шинку п’ють вогняне вiскi, у повiтрi лунае непристойна, соромiцька лайка, i вiн теж iз ними п’е й лаеться найкрутiшими словами, тут-таки, за тим самим столом; чадять гаснички, стукотять фiшки, ляскають карти. А от вiн, скинувши сорочку, б’еться з Рудим Лiверпульцем на баку «Сасквеганни». А ось закривавлена палуба «Джона Роджерса» того похмурого ранку, коли вибухнув заколот: помiчник капiтана корчиться в передсмертних муках, револьвер у капiтановiй руцi бухае вогнем i димом, а навколо падають матроси, вигукуючи дикi прокльони, i iхнi звiрячi обличчя перекривленi вiд лютi. Нарештi знову центральна картина, овiяна чистотою й спокоем, осяяна рiвним свiтлом: Рут розмовляе з ним серед книжок та картин, виблискуе рояль, на якому вона трохи згодом гратиме йому, чути його власнi слова: «А може, у мене особливий хист до лiтератури?»

– Хай навiть людина мае i особливий хист до ковальства, – засмiялася вона, – але перше нiж стати ковалем, вона повинна побути пiдмайстром.

– То що ж ви менi порадите? – спитав Мартiн. – Тiльки майте на увазi, що я справдi вiдчуваю здiбнiсть писати. Я не можу цього пояснити, а проте знаю, що це так.

– Вам треба вчитися, – вiдповiла Рут, – учитися незалежно вiд того, будете ви письменником чи нi. Хоч яку кар’еру ви собi оберете, вам однаково треба вчитись, i не абияк, а систематично. Треба вступити до середньоi школи.

– Так… – почав вiн, але дiвчина перебила його.

– Звiсно, ви могли б водночас i писати.

– Я мушу, – похмуро вiдповiв Мартiн.

– Чому?

Рут здивовано глянула на нього, iй не подобалося, що вiн так затявся на своему.

– Тому, що коли не писатиму, то нiчого й думати про навчання. Треба ж менi на щось жити, купувати книжки, одежу.

– Я й забула про це, – засмiялась вона. – І чого ви не народилися з готовим прибутком?

– Нi, краще вже мати здоров’я й уяву, – вiдказав вiн. – Грошi заробити можна, а от тих речей… – вiн мало не сказав «ви не заробите», – не заробиш.

– Тiльки не кажiть «тих речей не заробиш!» – вигукнула вона. – Це некрасиво.

Вiн спалахнув i пробурмотiв:

– Це правда. Будь ласка, поправляйте мене завжди.

– Я… охоче, – нерiшуче промовила вона. – У вас так багато гарного, що менi хотiлося б бачити у вас його ще бiльше.

Мартiн став глиною в ii руках i палко жадав, щоб вона лiпила з нього, що хоче, а вона прагнула зробити його образом i подобою свого iдеалу. І коли вона сказала, що в найближчий понедiлок починаються вступнi iспити до середньоi школи, вiн вiдповiв, що складатиме iх.

Потiм вона грала й спiвала йому, а вiн жадливо дивився на неi, упоений чаром ii жiночностi i дивуючися, чому коло неi нема сотень обожнювачiв, якi б слухали ii й жадали так само, як слухае й жадае вiн.




РОЗДІЛ Х


Того дня Мартiн лишився обiдати у Морзiв i, на велику радiсть Рут, справив добре враження на ii батька. Вони розмовляли про мореплавство як про кар’еру, а цю справу Мартiн знав, як своi п’ять пальцiв, i мiстер Морз згодом зауважив, що вiн – хлопець з головою. Уникаючи грубих виразiв i добираючи вiдповiднi слова, Мартiн мусив говорити повiльно i через те краще формулював своi думки. Вiн почував себе далеко вiльнiше, нiж рiк тому, коли вперше обiдав у цьому домi, а його соромливiсть та скромнiсть подобались навiть мiсiс Морз, яка була приемно вражена його успiхами.

– Це перший чоловiк, що привернув до себе увагу Рут, – сказала вона мiстеровi Морзу. – Вона досi була така байдужа до чоловiкiв, що я вже почала турбуватися.

Мiстер Морз здивовано глянув на неi.

– То ти хочеш за допомогою цього матроса розбудити в нiй жiнку? – спитав вiн.

– Я хочу, щоб вона не лишилася в дiвках. Якщо цей Іден збудить у нiй взагалi iнтерес до чоловiкiв, це буде добре.

– Дуже добре, – погодився вiн. – Але припустiмо, – а iнодi, моя люба, ми повиннi припускати, – що вiн збудить у неi iнтерес тiльки до себе?

– Це неможливо, – засмiялася мiсiс Морз. – Вона на три роки старша вiд нього, та й просто це неможливо. Нiчого поганого не буде. Можеш на мене покластися.

Отже, роль Мартiновi була визначена поза його волею, тим часом як вiн сам, пiд впливом Артура й Нормана, зважився на щось надзвичайне. Вони сказали йому, що в недiлю вранцi збираються поiхати на велосипедах за мiсто, але це зовсiм не цiкавило Мартiна, поки вiн не довiдався, що Рут також мае велосипед i iде з ними. У нього не було велосипеда, i вiн не вмiв на ньому iздити, та коли Рут iздить, то йому теж треба навчитися, нiчого не вдiеш. Тим-то по дорозi додому вiн зайшов у магазин i купив за сорок доларiв велосипед. Це було бiльше, нiж вiн заробляв за мiсяць важкою працею, i така покупка помiтно зменшила його ресурси. Але коли вiн додав сто доларiв, що мав одержати вiд «Оглядача», до майбутнiх щонайменше чотирьохсот двадцяти вiд «Друга молодi», то вiдчув, що тiльки зменшить собi клопiт з надмiром грошей. Не дуже засмутився вiн i тодi, коли, спробувавши поiхати на велосипедi додому, подер собi костюма. Того ж вечора з крамницi Хiгiнботема вiн зателефонував кравцевi i замовив собi новий костюм. Потiм пронiс велосипед вузенькими сходами, що, мов пожежна драбина, тулилися до задньоi стiни будинку, i, коли вiдсунув лiжко на середину кiмнати, побачив, що в його комiрчинi стане ще мiсця тiльки на нього й велосипеда.

У недiлю Мартiн мав намiр готуватися до iспитiв, але нарис про ловлю перлiв так захопив його, що вiн провiв цiлий день у гарячковiй працi, вiдтворюючи ту красу й романтику, якi буяли в ньому. Те, що й у цьому недiльному номерi «Оглядача» не було його нарису про шукачiв скарбiв, не зiпсувало йому настрою. Вiн витав так високо, що навiть не чув, як його двiчi кликали iсти. Так i пiшов, не покуштувавши недiльного обiду, яким мiстер Хiгiнботем незмiнно прикрашав свiй стiл. Для мiстера Хiгiнботема такi обiди були доказом його життевого успiху та процвiтання, i вiн супроводив iх коротенькими заяложеними проповiдями про американськi звичаi, якi всякому, хто не боiться працi, дають змогу вийти в люди. І при цьому нiколи не забував нагадати, що сам вiн iз крамарчука став власником крамницi.

У понедiлок вранцi Мартiн, зiтхнувши, глянув на незакiнчену «Ловлю перлiв» i поiхав до Окленда в школу. Коли через кiлька днiв вiн пiшов довiдатися про наслiдки iспитiв, йому сказали, що вiн нiчого не склав, крiм граматики.

– Граматику ви опанували чудово, – мовив професор Гiлтон, дивлячись на нього крiзь великi окуляри, – але з iнших предметiв нiчого не знаете, абсолютно нiчого. Що ж до iсторii Сполучених Штатiв, то тут ваша безграмотнiсть жахлива, – iншого слова не пiдбереш, – просто жахлива. Я порадив би вам…

Професор Гiлтон замовк i глянув на Мартiна неприязно й байдуже, як на одну з своiх пробiрок. Вiн викладав фiзику в школi, мав велику родину, мiзерну платню i певний запас знань, затовчених напам’ять.

– Так, сер, – покiрно озвався Мартiн, якому хотiлося, щоб замiсть професора перед ним опинився його знайомий бiблiотекар.

– Я порадив би вам ще рокiв зо два повчитися у початковiй школi. На все добре!

Мартiн не дуже був пригнiчений своiм провалом i здивувався, побачивши, як засмутилася Рут, коли вiн розповiв iй про пораду професора Гiлтона. Їi розчарування було таке явне, що йому теж стало жаль, але не так самого себе, як ii.

– Бачите, я казала правду, – промовила вона. – Ви знаете далеко бiльше, нiж учнi, що вступають до середньоi школи, а от iспитiв не склали. Це тому, що знання у вас непослiдовнi й поверховi. Вам потрiбна систематична освiта, а ii можуть дати тiльки досвiдченi викладачi. Вам треба як слiд пiдготуватися. Професор Гiлтон мае рацiю, i я на вашому мiсцi пiшла б до вечiрньоi школи. За рiк-пiвтора ви закiнчили б дворiчний курс. Крiм того, вдень ви мали б змогу писати, а коли б це не давало заробiтку, то могли б де-небудь служити.

«Але якщо я буду вдень працювати, а ввечерi вчитися, то коли я зможу бачитися з вами?» – хотiв сказати Мартiн, однак стримався. Замiсть того вiдповiв:

– Надто вже це було б по-дитячому – ходити до вечiрньоi школи. Я б то згодився й на таке, якби вiрив, що це справдi пiде менi на користь. Але не вiрю. Все те, чого мене навчатимуть, я мiг би швидше опанувати сам. Там тiльки змарную час, – тут вiн подумав про Рут i про свое прагнення здобути ii, – а в мене його й так не вистачае. Нi, я не можу марнувати анi хвилини!

– Але вам треба знати так багато, – вона ласкаво глянула на нього, i вiн у душi назвав себе тварюкою, що посмiв iй суперечити. – З фiзикою й хiмiею ви нiяк не впораетесь без занять у лабораторii. Вивчаючи алгебру й геометрiю, так само не дасте собi ради без керiвника. Вам потрiбнi квалiфiкованi педагоги, якi добре володiють мистецтвом передавати своi знання i iншим.

Мартiн хвилину помовчав, старанно обдумуючи, як вiдповiсти, щоб це не видалося нескромним.

– Не подумайте, будь ласка, що я вихваляюся, – почав вiн. – У мене цього й на думцi немае. Але я почуваю в себе природний нахил до навчання. Можу вчитися сам. Мене тягне до науки, мов качку до води. Самi бачите, як менi далася граматика. А я ще багато чого навчився, ви навiть не уявляете, як багато. І це ж я тiльки беруся до дiла. А ось почекайте, коли я почну працювати… – вiн спинився на словi «iнтенсивно», не певний, що вимовляе його правильно. – Я ж тiльки виходжу на курс.

– Що значить «виходжу на курс»? – перебила вона його.

– Ну, тямити, що до чого, – пояснив Мартiн.

– Це такий негарний вислiв, – сказала Рут. Тодi вiн вирiшив висловитись iнакше:

– Я тiльки тепер починаю розумiти в собi напрям.

Вона пожалiла його й промовчала цього разу, i вiн мовив далi:

– Наука для мене – це наче штурманська рубка з морськими картами. Те саме вiдчуваю я i в бiблiотецi. Вчителi повиннi поступово ознайомити учнiв з усiма картами. Вони провiдники, i тiльки, iм нiчого не треба брати з своеi голови. Вони нiчого самi не вигадують, нiчого не творять, iхне дiло знати всi карти i роз’яснити iх новаковi, щоб вiн не збився з дороги. А я не зiб’юсь, у мене е почуття орiентацii. Нюхом чую, де я… Знов щось не так?

– Не кажiть «нюхом чую».

– Маете слушнiсть, – сказав вiн вдячно. – Але про що це я? Ага, про морськi карти. Є такий народ…

– Є такi люди, – поправила вона.

– Ага, е такi люди, яким потрiбнi проводирi, i таких найбiльше. А я, менi здаеться, можу й сам собi раду дати. Я вже довгенько пробув серед карт, знаю, якi менi потрiбнi, якi береги я б хотiв дослiдити. І коли вже вiзьмуся до цього, то сам дослiджу iх далеко швидше. Ви знаете, що швидкiсть флотилii залежить вiд швидкостi найтихоплавнiшого судна. Отак i з школою. Вчителi повиннi рiвнятися на своiх вiдсталих учнiв, а я сам вiзьму куди бiльший розгiн, нiж вони з цiлим класом.

– «Хто йде один, той буде перший», – процитувала вона.

«Але з вами я йшов би швидше!» – мало не вихопилось у Мартiна. Перед його очима нараз розкинувся безмежний свiт сонячних рiвнин i зоряних просторiв, якими вiн лине разом з нею, тримаючи ii в обiймах, i ii золотаве волосся мае круг його обличчя. І в ту хвилину збагнув усе безсилля людськоi мови. Боже! Якби вiн мiг добрати таких слiв, щоб i вона побачила все те, що бачить вiн. Мартiна пройняло гостре бажання намалювати iй тi образи, що несподiвано спалахнули в дзеркалi його уяви. Ага, от воно що! Знайшов розгадку. Це i е той дар, який мають великi митцi – письменники й поети. У цьому секрет iхньоi величi. Вони вмiють вбирати в слова своi думки, почуття й видива. Собаки, дрiмаючи на сонцi, часто скавчать i гавкають, але не можуть розказати, що iм приснилось i чому вони скавчать. Його не раз дивувало це. Отже, i вiн – мов той пес, що спить на сонцi. Бачить чудовнi казковi сни, а нi на що бiльш не здатний, як тiльки заскавчати перед Рут. Годi вже спати на сонцi! Вiн встане й буде боротися, працювати й учитися, аж поки не прозрiють очi i не розв’яжеться язик, щоб подiлитися з нею скарбами своеi фантазii. Збагнули ж iншi люди тайну слiв, зробили iх своiми слухняними рабами, навчилися сполучати iх так, щоб укупi вони набирали глибшого змiсту, нiж кожне зокрема. До глибини душi вразив його промiнчик цiеi тайни, i вiн знов полинув сонячними рiвнинами й зоряними просторами… як раптом спостерiг, що запала тиша, i побачив Рут, яка з усмiхом в очах дивиться на нього.

– Велике видиво я щойно бачив, – сказав вiн i вiдчув, як забилося його серце.

Звiдки взялись у нього такi слова? Вони так влучно пояснили цю мовчанку. Це просто диво. Нiколи не надавав вiн такоi чудовоi форми своiй думцi. Але ж вiн нiколи й не пробував це зробити! Авжеж. Тепер усе ясно. Вiн просто нi разу не пробував. А от Суiнберн пробував, i Теннiсон, i Кiплiнг, i всi iншi поети. Мартiн пригадав своiх «Ловцiв перлiв». Вiн нiколи ще не зважувався на велику рiч, не брався напоiти ii красою, що горiла в ньому. Його вразила безмiрнiсть краси, що таiлася у нього в душi, i вiн запалився смiливою думкою. Чого б йому не оспiвати цю красу в гарних вiршах, як робили це великi поети? А таемнича розкiш i чудо його неземного кохання! Чого б йому не змалювати й це, як iншi поети? Вони ж бо оспiвують кохання! І вiн зробить так само, хай йому чорт!..

У вухах Мартiновi пролунав його власний вигук. Захопившись видивами, вiн почав мрiяти вголос. Кров ударила йому в обличчя, i вiн почервонiв по саме волосся пiд бронзовою засмагою.

– Я… я перепрошую, – пробурмотiв вiн. – Я задумався.

– Це прозвучало як молитва, – спробувала вона пожартувати, хоч усерединi в нiй усе якось стислося, занiмiло. Це ж вона вперше почула лайку з уст знайомоi людини i була глибоко вражена – не тiльки тому, що це суперечило ii поглядам та вихованню, а бiльше тому, що це був дужий повiв життя, який раптом залетiв у заповiдний сад, де в захистку цвiло ii дiвоцтво.

Але вона пробачила йому i навiть сама здивувалася, як легко це було зробити. Зрештою, йому можна було все пробачити. Умови не дозволили Мартiновi бути схожим на iнших чоловiкiв, але ж вiн працював над собою, i не без успiху. Їй i на думку не спадало, що ii вибачливiсть може мати якусь iншу причину. Вона вiдчувала до нього справжню нiжнiсть, але сама про це не здогадувалась. Та й звiдки було iй знати? Проживши до двадцяти чотирьох рокiв спокiйно й безтурботно, без нiяких любовних захоплень, вона не навчилася глибше розумiтись на своiх почуттях i, анi разу не запалившись коханням, не могла збагнути, що запалилась тепер.




РОЗДІЛ XI


Мартiн знов узявся до своiх «Ловцiв перлiв», яких, певно, давно б уже скiнчив, якби раз у раз не перекидався на писання вiршiв. Вiн пробував складати любовнi поезii, навiянi почуттям до Рут, але жодноi не закiнчив. Вiн побачив, що оспiвувати кохання в чудових вiршах за один день не навчишся. Опанувати риму, розмiр i будову вiрша не так легко, а тут ще треба осягти щось незбагненне й невимовне, що вiн вiдчував у творах великих поетiв, але неспроможний був надати своiм. Це був невловний дух поезii, якого вiн прагнув i шукав, та нiяк не мiг ухопити. То вiн займався перед ним яскравим полум’ям, то слався тремткою поволокою, i все був недосяжний, хоч iнодi йому щастило впiймати його уривки i вплести iх у фрази, якi лунали у нього в головi наче музика або проносились в уявi iмлистими образами небаченоi краси. Це болiло йому. Ревне бажання поривало до слова, але вiн мiг лопотiти саму буденщину, як i всi iншi люди. Вiн читав своi вiршi вголос. З розмiром усе було гаразд, рима й ритм теж звучали бездоганно, але той запал i пiднесення, що були у нього в душi, годi було вiдчути. Мартiн не розумiв, чому так, i, пригнiчений та розбитий, знов брався за свого на-риса. Проза, безперечно, давалася куди легше.

Слiдом за «Ловцями перлiв» вiн написав ще нариси про морську службу, про ловитву черепах, про пiвнiчно-схiднi пасати. Потiм на пробу почав писати коротеньке оповiдання, але так розходився, що замiсть одного написав шiсть i порозсилав iх до рiзних журналiв. Мартiн писав одну рiч за другою, невтомно працюючи з ранку до пiзньоi ночi, i кидав роботу тiльки для того, щоб пiти до читальнi чи бiблiотеки або вiдвiдати Рут. Вiн був безмiрно щасливий – жив повним життям, горiв у якiйсь невгасимiй творчiй гарячцi. Вiдчував ту радiсть творчостi, що вважають ii за привiлей богiв. Усе, що його оточувало, – запах прiлих овочiв i мильноi води, занехаяна постать сестри i глузливе обличчя мiстера Хiгiнботема, – все це здавалось йому сном. Справжнiй свiт був у нього в уявi, i те, що вiн писав, було скалками цього свiту.

Днi стали Мартiновi закороткi. Йому так багато треба було вивчити. Вiн обмежив свiй сон – спав тiльки п’ять годин i вважав, що цього цiлком досить. Спробував спати навiть чотири з половиною години, але, хоч i прикро йому це було, мусив вернутися до п’яти. Вiн радо вiддавав весь час своiм захопленням. Йому шкода було кидати писати, щоб узятись до науки, шкода було переривати навчання, щоб пiти до бiблiотеки, шкода було вiдриватися вiд цих скарбiв знань або вiд журналiв, читаючи якi, вiн силкувався збагнути таемницю письменникiв, котрим пощастило продати своi твори. Коли пiд час побачення з Рут йому треба було нарештi встати й пiти, у нього мало не розривалося серце. А вийшовши, вiн поспiшав по темних вулицях, щоб якнайшвидше вернутися до книжок. Але найважче було закрити пiдручник алгебри чи фiзики, вiдкласти олiвець та зошит i заплющити стомленi очi. Ненавидною була йому сама думка про те, що доведеться, хоч на короткий час, спинити свое життя i втiшатися лиш тим, що через п’ять годин задзвонить будильник. Тобто вiн втратить тiльки п’ять годин, а тодi дренькiтливий звук вирве його з забуття, i настане знов славний дев’ятнадцятигодинний день працi.

Тим часом збiгали тижнi, грошi в нього танули, а нових прибуткiв не було. За мiсяць пiсля того вiн надiслав до «Друга молодi» пригодницьку повiсть для дiтей, редакцiя повернула ii назад. Вiдмова була висловлена в такiй делiкатнiй формi, що вiн навiть вiдчув симпатiю до редактора. Але до редактора «Оглядача» такоi симпатii у нього не було. Прождавши два тижнi, Мартiн написав йому. Через тиждень написав знов. Наприкiнцi мiсяця поiхав до Сан-Франциско, щоб особисто поговорити з редактором. Але цербер в образi рудого молодика, що ретельно охороняв вхiд, не допустив його до такоi високоповажноi особи. Наприкiнцi п’ятого тижня рукопис надiслали йому по поштi без супровiдноi записки. Не було нi вiдмови, нi пояснень, чого. Так само вiн одержав назад i iншi своi статтi вiд газет Сан-Франциско. Тодi Мартiн поперекладав iх у новi конверти й розiслав iх до рiзних газет схiдних штатiв, звiдки вони повернулися далеко швидше i з надрукованою на машинцi вiдмовою.

Так само вiн одержав назад i всi своi оповiдання. По кiлька разiв Мартiн перечитував iх. І вони йому дуже подобались. Нiяк не мiг зрозумiти, чому iх не беруть, поки не прочитав якось у газетi, що рукописи завжди треба друкувати на машинцi. Так он воно що! Ясна рiч, редактори надто зайнятi, щоб розбирати почерки. Мартiн узяв напрокат друкарську машинку i цiлий день учився друкувати. Тепер вiн щодня передруковував своi новi твори, а також i давнi – в мiру того, як вони поверталися до нього. Дуже вiн був здивований, коли незабаром i передруковане почало повертатися. Пiдборiддя в нього окреслилося ще твердiше, обличчя набуло суворого виразу, але вiн уперто посилав рукописи в iншi й iншi редакцii.

Нарештi йому спало на думку, що самому важко судити про свою роботу, i вiн вирiшив вдатися до Гертруди. Прочитав iй деякi своi оповiдання. Очi iй заблищали, вона з гордiстю подивилась на нього i сказала:

– Аж не вiриться, що ти сам усе це написав.

– Ну, гаразд, – нетерпляче вiдповiв Мартiн. – Але саме оповiдання подобаеться тобi?

– Авжеж! – вигукнула вона. – Так за душу бере. Я страх як переживала.

Мартiн бачив, що iй не зовсiм ясно, чого вiн хоче. Заклопотанiсть з’явилась на ii добродушному обличчi. Мартiн чекав.

– А скажи, Марте, – спитала вона пiсля довгоi мовчанки, – чим усе це кiнчилось? Отой хлопець, що так хитромудро говорить, одружився з нею?

І коли вiн витлумачив iй кiнець, що, як на його думку, був цiлком зрозумiлий, вона сказала:

– Оце я й хотiла знати. А чого ти так просто й не написав?

Прочитавши Гертрудi з десяток своiх оповiдань, вiн побачив, що iй подобаються тiльки щасливi кiнцiвки.

– Це оповiдання дуже гарне, – сказала вона, випростуючись над балiею, i, стомлено зiтхнувши, витерла спiтнiле чоло червоною мокрою рукою, – але менi стало якось сумно. Плакати захотiлось. На свiтi й так багато сумного. Я люблю слухати про щасливе життя. От якби вiн з нею одружився… Ти не сердишся на мене, Марте? – тривожно спитала вона. – Я, певно, тому так розчулилась, що дуже стомлена. Але оповiдання таки гарне, просто чудове. Де ти його продаси?

– А це вже iнша рiч, – засмiявся Мартiн.

– Ну, а як продаси, то скiльки матимеш за нього?

– Та доларiв сто. Менше за такi речi не платять.

– Невже? От якби ти продав його!

– А що? Легкий заробiток? – i додав гордовито: – За два днi написав. Виходить, по п’ятдесят доларiв у день.

Йому страшенно кортiло прочитати своi оповiдання Рут, але вiн не наважувався. Треба почекати, поки щось надрукують, тодi вона побачить, що його робота не пiшла намарне. А поки що вiн учився. Нiколи ще невiдоме не вабило його з такою силою, як пiд час цих дивних мандрiв по свiтовi розуму. Вiн купив собi пiдручники фiзики й хiмii i водночас з алгеброю вивчав природничi закони. Хоч лабораторнi спроби йому доводилось брати на вiру, але завдяки своiй буйнiй уявi вiн засвоював хiмiчнi реакцii краще, нiж який учень засвоiв би iх на практицi. Мартiн поглинав сторiнку за сторiнкою, схвильований розгадками таемниць природи. Досi вiн сприймав свiт як свiт, але тепер починав розумiти будову його, взаемозв’язок енергii та матерii. Раз по раз Мартiн знаходив несподiванi пояснення давно вiдомих йому речей. Дiя важеля й рiзних простих механiзмiв особливо зацiкавила його, i вiн одразу ж пригадав корабельнi лебiдки та пiдйомнi крани. Збагнув вiн i основи навiгацii, що давали змогу судну не збиватися з курсу в безмежному океанi. Збагнув тайни бур, дощу й припливу, а довiдавшись про причину тропiчних вiтрiв, подумав, чи не зарано написав свого нариса про пiвнiчно-схiдний пасат. Тепер написав би його краще. Одного дня вiн пiшов з Артуром до Калiфорнiйського унiверситету i, затамувавши вiддих, трохи не побожно стежив за дослiдами у лабораторii i слухав лекцiю професора фiзики.

Але писати вiн не кинув. З-пiд його пера виходив потiк коротких оповiдань, а крiм того, вiн ще знаходив час писати поезii – на зразок тих, що читав у журналах. Одного разу вiн раптом забув увесь свiт i два тижнi писав бiлими вiршами трагедiю, яку, на його подив, негайно забракували шiсть редакцiй. Захопившись Генлi, вiн писав цiлу низку вiршiв про море на зразок його «Шкiцiв iз шпиталю». Це були простi вiршi, свiтлi й барвистi, сповненi романтики й пригод. Вiн назвав iх «Пiснi моря» i визнав за найкраще з усього, що досi написав. Вiршiв було тридцять, i вiн закiнчив iх за мiсяць, – писав по одному щовечора, пiсля денноi роботи над прозою. На те, що вiн робив протягом одного дня, письменниковi з середньою продуктивнiстю потрiбно було б цiлий тиждень. Працi своеi Мартiн не жалiв. Та то й не була, власне, праця. Просто вiн набув дару мови, i вся дивна краса, що довгi роки громадилася за його зiмкнутими устами, ринула на волю нестримним бурхливим потоком.

Своiх «Пiсень моря» вiн нiкому не показував i нiкуди не посилав. До редакторiв вiн уже втратив довiру. Але не через це не хотiв пропонувати «Пiсень» до друку. Вони здавалися Мартiновi такими прекрасними, що вiн вирiшив iх приховати аж до того блаженного й далекого дня, коли насмiлиться показати Рут своi твори. А тим часом носив iх при собi, часто читаючи вголос, поки не вивчив напам’ять.

Кожну мить вiн жив повним життям, навiть у снi. Його розум повставав проти вимушеноi п’ятигодинноi бездiяльностi i всi думки та подii минулого дня сплiтав в неможливi химернi видiння. Тим-то юнак нiколи не вiдпочивав i, якби мав кволiше тiло й не такий здоровий дух, давно б уже пiдiрвав своi сили. Рут вiн тепер бачив рiдко, бо наближався червень, коли вона мала скiнчити унiверситет i здобути учений ступiнь. Бакалавр мистецтв! Коли Мартiн думав про це, здавалося, нiби Рут вiддаляеться вiд нього так швидко, що йому нiколи ii не наздогнати.

Вона дарувала йому один вечiр на тиждень, i, приходячи пiзно, вiн звичайно лишався у Морзiв обiдати, а потiм слухав музику. То були його святковi днi. Вся атмосфера ii дому, така несхожа на ту, де вiн жив, i сама близькiсть до Рут щоразу змiцнювали в ньому намiр за всяку цiну досягти цих висот. Дарма що вiн прагнув краси i до болю бажав творити, – боровся вiн, зрештою, тiльки ради любовi. Насамперед i над усе вiн був закоханий i все iнше пiдкоряв своему коханню. Любовнi шукання захоплювали його далеко бiльше, нiж будь-якi духовнi шукання. Свiт видавався дивним не тому, що складався з молекул i атомiв, якi рухала непереможна сила, а тому, що в ньому жила Рут. Вона була найбiльшим дивом з усього, що вiн знав, чим снив i про що мрiяв.

Але Мартiна гнiтила ii недосяжнiсть. Рут була така далека, i вiн не знав, як до неi наблизитись. Вiн мав успiх у дiвчат i жiнок свого кола, однак жодноi з них не кохав; а от ii покохав, i вона була не просто жiнка з iншого класу. Його кохання пiдносило ii над усiма класами. Вона була зовсiм особлива iстота, така особлива, що вiн не знав, як пiдступити до неi iз своею любов’ю. Правда, розширивши свiй свiтогляд i навчившись правильно говорити, вiн трохи наблизився до неi, у них знайшлася спiльна мова, спiльнi теми, виробилися спiльнi смаки, але це не заспокоювало його любовноi туги. Уявою закоханого вiн зробив ii святою, занадто святою й одуховленою, щоб мiж ними могла постати фiзична близькiсть. Його власне кохання вiддiляло ii вiд нього й робило неприступною. Саме кохання забороняло йому те, чого вiн палко жадав.

І ось одного дня через безодню помiж ними несподiвано перекинулася кладка, i хоч безодня лишилася, але тепер вона була вже вужча. Вони iли вишнi, великi, смачнi, чорнi вишнi, сiк яких нагадував терпке вино. І згодом, коли вона читала йому уривки з «Принцеси», вiн випадково помiтив у неi на губах слiди вишневого соку. На мить ii божественнiсть схитнулася. Рут була тiлесною iстотою, ii тiло пiдлягало тим самим законам, що i його тiло, що й тiло всякоi iншоi людини, ii губи були такi, як i в нього, i вишнi лишали на них такi самi слiди. А раз губи в неi земнi, то й уся вона земна. Вона була жiнка, звичайна жiнка, як i всяка iнша. Ця думка вразила його, мов удар грому. Неначе сонце впало з неба, наче хтось осквернив непорочну святиню.

Тодi вiн зрозумiв, що це значить, i серце заколотилось у грудях: домагайся кохання цiеi жiнки, казало воно, вона не дух з iншого свiту, а звичайна жiнка, в якоi на губах лишаються плями од вишень. Зухвалiсть цiеi думки жахнула його, але душа спiвала, i розум в урочистому гiмнi запевняв, що вiн не помиляеться. Вона, певно, вiдчула в його настроi якусь змiну, бо перестала читати i, глянувши на нього, усмiхнулася. Його погляд перебiг з ii блакитних очей на губи – та плямка доводила його до божевiлля, руки мало не простяглися, щоб обняти ii, як обiймав вiн iнших жiнок у давнi безжурнi днi. Рут мовби схилилась до нього й чекала, i йому довелося напружити всю свою волю, щоб стриматись.

– Ви не чули жодного слова, – промовила вона, мило надувши губки.

І враз засмiялася, тiшачись його збентеженням. Глянувши в ii яснi очi, Мартiн побачив, що вона нi про що не догадуеться, i йому стало соромно. Вiн занадто далеко зайшов у думках. З-помiж усiх жiнок, яких вiн знав, не було жодноi, котра б не догадалась, лишень вона одна така. Ото й рiзниця. Вона була зовсiм iнша! Мартiн був пригнiчений думкою про свою брутальнiсть, упокорений ii незвичайною чистотою, i мiж ними знову розверзлася безодня. Кладку було зруйновано.

Але ця пригода наблизила його до Рут. Вiн жив спогадом про цей день i в хвилини тяжкого суму шукав у ньому втiхи. Безодня вже була не така широка, як ранiш. Вiн сам подолав вiдстань далеко бiльшу, нiж та, що вiддiляла його вiд диплома бакалавра чи навiть од десятка тих дипломiв. Правда, Рут була втiлена непорочнiсть, проте на ii губах лишалися слiди вишневого соку. Так само, як i вiн, вона пiдлягала невблаганним законам життя. Щоб жити, повинна була iсти, а промочивши ноги, застуджувалась. Але рiч не в тому. Якщо вона могла вiдчувати голод i спрагу, спеку й холод, то може вiдчувати й любов, любов до чоловiка. А вiн же був чоловiк! То чому б йому не стати ii обранцем! «Це залежить од мене самого, – гарячково шепотiв вiн. – Я буду ним. Я певен цього. Я доб’юся свого».




РОЗДІЛ XII


Якось надвечiр, коли Мартiн мучився над сонетом, марно намагаючись вкласти у нього всю ту красу, що свiтлистим туманом повивала юнаковi уяву, його покликали до телефону.

– Голос якоiсь дами. І дуже приемний, – глузливо сповiстив мiстер Хiгiнботем.

Мартiн пiдiйшов до телефону в кутку кiмнати i, почувши голос Рут, вiдчув, як його заливае гаряча хвиля. Сидячи над своiм сонетом, вiн забув про ii iснування, i ось тепер цей голос вразив його, як удар блискавки. Що за голос! Нiжний i мелодiйний, немов далека тиха музика чи кришталево чистий срiблястий дзвiночок. Звичайна жiнка не могла мати такого голосу. В ньому було щось небесне, янгольське. У радiсному захватi вiн ледве чув, що вона казала йому, але намагався зовнi нiчого не виявити, бо знав, що в нього вп’ялися тхорячi очi Хiгiнботема.

Рут не сказала йому нiчого особливого. Просто вони з Норманом мали того вечора пiти на лекцiю, але – така прикрiсть! – у нього розболiлася голова, а тут i квитки е; отже, коли Мартiн вiльний, то чи не хоче вiн пiти з нею?

Чи не хоче! Вiн боявся зрадити голосом свою радiсть. Яке щастя! Мартiн бачив Рут тiльки у неi вдома i нiколи не насмiлювався запросити ii пiти з ним куди-небудь. Стоячи коло телефону й розмовляючи з нею, вiн раптом вiдчув непереможне бажання вiддати за неi життя, i в його збуреному мозку виникали образи геройськоi самопожертви в iм’я любовi. Вiн кохав ii так безтямно, так палко, так безнадiйно. Його охопила така шалена радiсть вiд думки, що вона пiде з ним на лекцiю – з ним, Мартiном Іденом, – що йому не лишалось нiчого iншого, як умерти за неi. Тiльки так зможе вiн довести свое надзвичайне, високе почуття. Це було знайоме кожному закоханому велике самозречення щироi любовi, яке нараз пойняло його вогняним вихором. Умерти за неi, думав вiн, це значить жити й кохати по-справжньому. А йому минув заледве двадцять один рiк, i це було його перше кохання.

Тремтячою рукою вiн повiсив тубку i весь аж ослаб вiд цього глибокого душевного зворушення. Очi йому сяяли, лице змiнилося, нiби вiн очистився вiд земного бруду i став непорочним i святим.

– Побачення десь на свiжому повiтрi? – ехидно спитав швагер. – А знаеш, чим це пахне? Попадеш до полiцii, голубчику.

Та Мартiн не мiг одразу зiйти з високостi. Навiть цей хамуватий натяк не вернув його на землю. Вiн стояв поза гнiвом i образою. Вiн весь ще був пiд владою прекрасного видива, почувався наче Бог i мiг пiзнавати лише глибокий жаль до цього хробака в образi людини. Вiн навiть не побачив Хiгiнботема, а тiльки невидюще ковзнув по ньому поглядом. Немов у снi, вiн пiшов до своеi кiмнати пере-одягтися. І аж коли зав’язував краватку, до нього долинули якiсь неприемнi звуки, i вiн догадався, що то глузливий смiх Бернарда Хiгiнботема. Спочатку догадався, а тодi вже усвiдомив це.

Коли за Мартiном зачинилися дверi будинку, де жила Рут, i вони обое почали спускатися з ганку, вiн вiдчув глибоке збентеження. Іти з нею на лекцiю було незмiрним щастям, але вiн не знав, як йому поводитись. Не раз помiчав, що чоловiки ii кола на вулицi ходять з дамами пiд руку, але не завжди. І тепер вiн питав себе, чи це тiльки ввечерi заведено так ходити i чи то можна лише подружжям та родичам?

Перш нiж вони опинилися на тротуарi, Мартiн згадав Мiннi. Та добре зналася на цих правилах. Коли вiн пiшов з нею вдруге гуляти, вона зауважила йому, що вiн iде не з того боку, i тут же виклала правило, що кавалер, гуляючи з дамою, завше повинен iти з зовнiшнього боку тротуару. А коли вони переходили вулицю, Мiннi частенько стукала його по нозi, щоб не забував iти там, де треба. Вiн не знав, звiдки вона взяла цi правила i чи справдi iх додержують у вищих колах.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dzhek-london/martin-iden-5505044/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.