Книга - Сестра Керрі

Сестра Керрi
Теодор Драйзер


«Сестра Керрi» – перший роман видатного американського письменника Теодора Драйзера, який був виданий у 1900 р. Героiнею роману стала вiсiмнадцятирiчна дiвчина з провiнцiйного мiстечка, яка покинула велику родину i переiхала до Чикаго, щоб спробувати здiйснити «американську мрiю» – здобути достойне мiсце пiд сонцем. Але життя у великому мiстi виявилось зовсiм не таким, як його уявляла собi Керрi. Втративши роботу, вона змушена стати коханкою чоловiка, який пiшов на злочин, – вкрав грошi, – щоб мати змогу бути поряд з нею. Та згодом, ставши популярною комедiйною акторкою, Керрi покинула його, i вiн покiнчив життя самогубством.

Керрi посiла достойне мiсце у суспiльствi, стала заможною, та чи стала вона щасливою?..





Теодор Драйзер

Сестра Керрi





Роздiл I

Магнiт дiе. За примхою стихiй


Керолайн Мiбер сiдала в денний поiзд, що прямував до Чикаго. Все ii майно вмiстилося в невеличку валiзу, а ще вона мала дешевеньку сумку пiд крокодилову шкiру, на додачу – бутерброд у картоннiй коробочцi та жовтий шкiряний гаманець iз квитком, папiрцем з адресою сестри, котра мешкала на Ван-Б’юрен-стрiт, i чотирма доларами. Був серпень 1889 року.

Керолайн, вiсiмнадцятирiчна дiвчина – жвава, але сором’язлива – була сповнена iлюзiй, властивих недосвiдченiй юностi. Певна рiч, був жаль при розставаннi з родиною, але що iй було втрачати? Ряснi сльози котились у неi при прощальному поцiлунковi матерi, ii горло стислося, коли вагони саме простукотiли повз млин, – там татко працював поденно. Лише щемке зiтхання вирвалося з грудей, коли такi звичнi зеленi околицi мiста пропливали за вiкном – прощавай, рiдна домiвко, дiвочi роки – всi цi узи вже розiрвано без вороття…

Хоча – хтозна, адже можна зiйти на найближчiй станцii i знов повернутися додому. Попереду незнайоме велике мiсто, але ж сполучення тут регулярне – поiзди прибувають щодня. Та й Чикаго не так уже й далеко вiд Колумбiя-Сiтi. Хiба кiлька годин iзди, якихось кiлькасот миль, – перешкода? Вона витягла папiрець iз адресою сестри – цiкаво, де це? За вiкном мелькав зелений краевид, а дiвчина поринула у своi швидкоплиннi думки, не помiчаючи нiчого. Що то чекае ii в отому Чикаго?

Ну от, дiвчина полишила батькiвський дiм у вiсiмнадцять, i куди поведе ii доля? Чи потрапить вона в надiйнi руки, i душа ii розвиватиметься, швидко засвоюючи уроки доброчесностi, чи ii затягне стрiмкий вир… Щось середне тут неможливе.

Велике мiсто сповнене усiляких згубних принад, куди небезпечнiших, анiж якийсь спокусник. Тут задiянi такi могутнi сили, що збуджують найтоншi емоцii, ваблять нездоланними спокусами мiськоi культури. Сяйво тисяч вогнiв дiе не менш гiпнотично, нiж палкий блиск закоханих очей. Ота круговерть для недосвiдченоi дiвчини спричиняе приголомшливий вплив, не пiдвладний людинi. Розмаiття звукiв, вирвисько життя у велетенському нагромадженнi людських вуликiв – усе це бентежить, хвилюе. І скiльки звабного може все це нашепотiти в беззахисне дiвоче вухо. А поруч – нiкого, хто б пояснив, порадив, застерiг! Не знаючи того, що криеться за слiпучою завiсою, людина часто потрапляе в тенета, бо ота музика присипляе, ослаблюе або й геть руйнуе, здавалось би, такi мiцнi принципи доброчестя.

Керолайн, себто «сестра Керрi» – так нiжно називали ii вдома, ще була надто нерозвинена, щоб спостерiгати й аналiзувати. Молодостi властивий егоiзм, правда не надмiрний. Сповнена юних мрiй, iз вродженою кмiтливiстю в очах, гарненька своею молодiстю, хоча й малопомiтна, вона, немов нерозквiтла уповнi квiтка, становила отой зразок американки середнього класу в третьому поколiннi, що колись переселились в Новий свiт. Книжки ii геть не цiкавили, – то було надто складно – опановувати мудрiсть за сiмома печатями. Мистецтва кокетування Керрi ще не засвоiла, не навчилася грацiозно вiдхиляти голiвку, руки були незграбнi, а нiжки, хоч i маленькi, ступали важко. Однак iй хотiлось справляти гарне враження, вона гостро вiдчувала життя, але понад усе прагла вирватися iз убогого iснування…

Дiвчина вже поповнила ряди хоробрих завойовникiв, що вирушали на розвiдку, мрiючи пiдкорити таемниче мiсто, плекаючи зухвалi мрii про те вiддалене майбутне, коли це мiсто схилиться до ii нiг.

– Чи не правда, це – один з найчарiвнiших курортiв у всьому штатi Вiсконсин? – промовив хтось у неi над вухом.

– Невже? – вiдгукнулась вона збуджено.

Поiзд саме вiдiйшов вiд станцii. Керрi ще ранiше завважила позад себе якогось мужчину. Його погляд спинився на ii пишному волоссi, вона чула, як вiн нетерпляче роззираеться на своему сидiннi. Невже нею зацiкавились? Дiвоча стриманiсть i почуття доброчесностi диктували: нiякоi фамiльярностi з чужими мужчинами. Але вiн був такий привабливий, а ще ота упевненiсть вiд чималого досвiду i звичних перемог. Тож дiвчина вiдповiла.

Вiн, спершись на спинку ii сидiння, трохи нахилився вперед, продовжуючи чемну розмову:

– Авжеж, для жителiв Чикаго це чудовий курорт. А якi готелi! Ви, мабуть, тут ще не були?

– Я, власне… – трохи знiтилась Керрi. – Я живу в Колумбiя-Сiтi, а тут i справдi ще не була.

– Отже, ви вперше iдете до Чикаго? – спитав вiн.

Дiвчина крадькома розглядала його рум’янi свiжi щоки, свiтлi вуса, щиру усмiшку. А тодi, зненацька обернувшись до нього, глянула йому просто в очi; iнстинкт самозахисту i кокетство безладно борсалися в нiй.

– Звiдки ви взяли? – задерикувато схилила голiвку дiвчина.

– Пробачте, що помилився, – вiдповiв вiн люб’язно.

То був типовий роз’iзний агент промисловоi фiрми, себто iх пiзнiше назвали комiвояжерами. Йому бiльше пасувало слiвце – зальотник. В останнiй чвертi дев’ятнадцятого столiття воно означало молодика, одяг i манери якого були розрахованi на те, щоб полонити отаких наiвних дiвчат. Його коричневий твiдовий картатий пiджак (тодi ще новинка) згодом стане звичною формою дiлових людей. З глибокого викоту жилета визирала смугаста крохмальна сорочка, а з рукавiв пiджака – такi ж манжети, з позолоченими запонками з фальшивими агатами пiд назвою «котяче око». На пальцях – кiлька перснiв, один – з масивною печаткою. Ясна рiч, на жилетi – золотий ланцюжок вiд годинника iз значком таемного масонського ордену Лосiв. Пiджак тiсно облягав груди. Глянсовi жовтi черевики на товстiй пiдошвi та м’який сiрий капелюх доповнювали туалет молодика. На наiвну дiвчину вiн справляв приголомшливе враження – вона з першого ж погляду помiтила в ньому усi цi деталi.

Такий тип людей вартий того, щоб зупинитись на них детальнiше. Ось найхарактернiшi з прийомiв i методiв, якi вони з успiхом застосовували. Чепурне вбрання – перша i неодмiнна ознака такого зальотника, без якоi вiн – нiщо. А ще – добре розвинена постава, очi сповненi гострого потягу до жiнок. Розум, не надто обтяжений мiркуваннями про свiтовi проблеми. Додайте сюди невситиму жадобу всiляких насолод. Загалом – нiчого надто складного. Насамперед – зухвальство, пiдкрiплене сильним потягом i захопленням прекрасною статтю.

Зазвичай, вiн починав своi зальоти з милою фамiльярнiстю, не без пiдлещування, – це майже завжди гарантувало успiх. Якщо жiнка кокетувала, вiн дозволяв собi торкнутись якогось бантика, а помiтивши, що «клюе», вже звертався до неi на iм’я.

Зайшовши до унiверсального магазину, вiн фамiльярно спирався на прилавок i звертався до продавчинi з якимись запитаннями. У товариствi попутникiв – у поiздi, в залi для чекання вiн дiяв iнакше. Ось об’ект, вартий уваги, – i вiн стае дуже чемний, заводить розмову на тему дня, проводжае даму до салон-вагона, допомагае нести валiзу, а якщо пощастить – сiдае поруч, сподiваючись, що трапиться нагода позалицятись. Пiдсунути подушку, книжку, ослiнчик пiд ноги, спустити штору – про все це вiн не забував вчасно подбати. А коли прибували до мiсця призначення, вiн не квапився потурбуватись про ii багаж лише тодi, коли справа була зовсiм безнадiйна.

Коли-небудь якась iз жiнок напише вичерпний трактат про одяг. Яка б не була молода жiнка, вона чудово розбираеться в одязi. Оцiнюючи поглядом чоловiче вбрання, жiнка проводить невловну грань мiж мужчинами, вартими уваги i, навпаки. І досить комусь спуститися нижче цiеi гранi, жiнка на такого й не гляне.

Часом обставини заставляють жiнку згадати про свiй туалет i зiставити його з одягом чоловiка. Власне, так сталося i з Керрi. Вона раптом побачила себе збоку. Ота простенька синя сукенка, оздоблена чорною бавовняною тасьмою, – така убога. А згадавши, сховала пiд лавку нiжки у зношених черевиках.

– До речi, – продовжував вiн, – я ж багатьох знаю у вашому мiстi! Примiром, Моргенрота – готовий одяг, i Гiбсона – мануфактурний магазин…

– Невже? – перебила вона, – скiльки хвилюючих митей пережила вона перед вiтринами цих магазинiв…

Молодик вiдчув, що нарештi заволодiв ii увагою – уперед! За хвилину вiн уже сiв поруч. О, йому е що розповiсти провiнцiалцi: про торгiвлю одягом, про своi мандри в Чикаго. О, якi там розваги!

– Отже, вам пощастило – там вам дуже сподобаеться. Їдете до родичiв?

– До сестри, – пояснила вона.

– Неодмiнно побувайте в Лiнкольн-парку, – жваво торохтiв вiн. – А на бульварi Мiчиган зараз споруджуються такi величезнi будинки! Це просто другий Нью-Йорк, чудове мiсто! А театри, юрби народу! Переконаний – вам там сподобаеться!

Дiвчина намагалась уявити все те, про що супутник розповiдав, i якийсь невиразний бiль охопив ii. Власна провiнцiйнiсть супроти всього цього блиску… Керрi пам’ятала, що iде в Чикаго передовсiм не для розваг. Але ii юну уяву полонили перспективи, якi розгорталися перед нею. Може, щось перепаде i iй? Приемно було вiдчувати увагу цього чемного молодика. Вона посмiхнулась, коли вiн згадав вiдому актрису i додав, що Керрi на неi схожа. Куди iй до неi? Але таке порiвняння все ж лестило.

– А ви затримаетесь в Чикаго хоч трохи? – спитав вiн, невимушено усмiхаючись.

– Хтозна… – Керрi раптом пригадала, що iй треба буде спочатку шукати роботу, i невiдомо як усе обернеться…

– Але все-таки – може кiлька тижнiв ви тут пробудете? – спробував просунутись до мети, заглядаючи iй у вiчi…

Як передати те, що мiж ними в цей час вiдбувалося? Їi юна невловима принаднiсть вабила його, хоч дiвчина не була красунею. Вона цiкавила його з тiеi единоi точки зору, яка тiшить жiнок i водночас лякае. Дiвчина трималась невимушено, бо ще не навчилася всiх отих лукавих хитрощiв, за якими жiнки приховують своi справжнi почуття. Інодi ii поведiнка могла здатися навiть дещо зухвалою. Якби в неi був хтось, хто дружньо застерiг ii, що не слiд так вiдкрито дивитись незнайомцю у вiчi…

– А чому ви питаете про це? – поцiкавилась вона.

– Бо я сам пробуду там кiлька тижнiв. Я маю ретельно ознайомитися з товарами нашоi фiрми i одержати новi зразки. А тимчасом я мiг би показати вам мiсто…

– Але я… Бачите, я ще не знаю, чи зможу. Я житиму у сестри, i…

– Ну, якщо сестра буде заперечувати, ми могли б придумати щось iнше, – вiн вийняв олiвець i маленький записник, наче про все вже було домовлене. – Тож яка ваша адреса?

Вона витягла гаманець, де лежав папiрець з адресою.

Молодик дiстав iз задньоi кишенi штанiв чималий гаманець iз паперами, залiзничними квитками, а також пачкою зелених банкнот. Гаманець справив на Керрi неабияке враження. Нi в кого з ii знайомих не було такого… Та й узагалi: де б вона натрапила на таку дiлову i свiтську людину? Отой гаманець, новенькi жовтi черевики, елегантний костюм, а особливо манери – все це створювало в ii уявi манливу картину заможностi, i цей чоловiк був звiдти… Отож всi його вчинки здавались природними.

На додачу вiн вийняв гарненьку вiзитну картку, там було надруковано: «Бартлет, Карiо i К°», а злiва – «Чарльз Г. Друе».

– Це мое iм’я – тицьнув вiн у картку, вказуючи на прiзвище внизу. – Себто «Друе», мiй батько – француз.

Вона крутила картку в руках.

– А це – будинок нашоi фiрми, – вiн вийняв з кишенi пiджака пачку листiв i вказав на малюнок на конвертi. – І додав гордо: на розi Стейт- i Лейк-стрiт.

Це щось та значить, працювати в такому закладi! І вiн дав iй це зрозумiти.

– Тож яка ваша адреса? – вiн приготувався записувати.

Вона промовила повiльно:

– Керолайн Мiбер… Захiдна сторона, Ван-Б’юрен-стрiт, номер триста п’ятдесят четвертий, квартира С. К. Гансона.

Вiн записав адресу i вийняв гаманця, щоб сховати записник.

– Може, я навiдаюся до вас, скажiмо, у понедiлок увечерi? Ви будете вдома? – усмiхнувся вiн.

– Гадаю, так… – вiдповiла Керрi.

Кажуть, що слова часом – лише блiдi тiнi того неосяжного океану думок, якi ми прагнемо передати. Власне, – то лиш малесенький ланцюжок звукiв, що за ним – море невимовлених почувань i прагнень. Цi двое нанизували коротенькi речення, робили якiсь порухи, але ще не усвiдомлювали насправдi своiх справжнiх почуттiв… Нi вiн, нi вона не були певнi, чи вiрно вiдгадують думки одне одного. Вiн не певен був, чи мав успiх. А вона ще не усвiдомила, що безпорадно пливе за течiею, аж поки вiн не записав ii адресу. Тiльки тодi дiвчина збагнула, що в чомусь вже поступилася йому, а вiн – начебто здобув маленьку перемогу. Обое вiдчули: iх щось уже еднае. Тепер вiн упевнено скеровував розмову, а вона трохи розслабилась.

Поiзд наближався до Чикаго. Зустрiчнi поiзди раз у раз проносилися мимо. Обабiч колiй та безмежних просторiв вiдкритоi рiвнини до великого мiста тяглися ряди телеграфних стовпiв. Вдалинi уже маячило передмiстя своiми високими фабричними димарями.

На очi натрапляли дерев’янi двоповерховi будинки, що самотньо стояли серед поля – без огорожi, без дерев, – наче сторожовi пости величезноi армii будiвель.

Для дитячоi уяви, або для того, хто подорожуе вперше, наближення до великого мiста – це щось дивовижне. Та ще й таемничоi вечiрньоi пори у сутiнках, коли все навколо перетiкае, мiняе барви. О, це наближення ночi! Як багато чекае вiд неi стомлена людина! А скiльки одвiчних iлюзiй, скiльки надiй пов’язано iз нею! Душа трудiвника лелiе думку: «От-от i я скоро опинюсь на свободi. Приеднаюсь до загальних веселощiв. Отi вогнi, освiтленi вулицi, зали з накритими столами – усе це i для мене. А ще й тi зборища, розваги, пiснi – усе це менi даруе нiч!» І хоч нiхто ще не завершив трудового дня, передчуття охоплюе всiх, носиться в повiтрi. Навiть найпохмурiшi вiдчувають збентеження, що не завжди можна висловити чи описати. Бо з плечей людини спадае важкий тягар працi.

Керрi задивилась у вiкно. Усi вiдчуття одразу опанували ii, а супутник, перейнявшись ii цiкавiстю, почав показувати iй картини мiста.

– Оце – Пiвнiчно-Захiдний район. А оце рiка, вона теж зветься Чикаго. – Вiн показав на вузький каламутний канал, де скупчилися щогли мандрiвникiв з далеких краiв, впершись носами в чорнi палi набережноi.

Та ось вiйнуло димом, заскреготало, рейки простукотiли – i все щезло.

– Чикаго розростаеться, – продовжував вiн. – Чудове мiсто! Там узагалi стiльки всього цiкавого!

Дiвчина слухала, але не чула. Серце стислося тривожно. Керрi раптом усвiдомила: це ж вона зовсiм одна, далеко вiд рiдноi домiвки. А довкола – неозоре житейське море. Почувала тiльки, що iй перехоплюе подих i серце калатае так швидко, аж памороки забивае. Вона намагалася стишити себе: ну що такого, Колумбiя-Сiтi зовсiм недалеко.

– Чикаго! Чикаго! – то провiдник попереджав пасажирiв, з гуркотом прочиняючи дверi.

Поiзд спинився на залюдненому вокзалi, сповненому гамору, життевого вировиська. Керрi пiдсунула свiй убогий чемоданчик i мiцно стиснула в руцi гаманець.

Молодик пiдвiвся, звичним рухом поправив штани i взявся за ручку новенькоi жовтоi валiзи.

– Вас, мабуть, зустрiчають? – сказав вiн. – Дозвольте ваш чемодан…

– О, нi! – заперечила вона. – Краще я сама… Я не хочу, щоб сестра побачила мене в товариствi незнайомця.

– Гаразд! – охоче погодився вiн. – Але про всяк випадок я буду поблизу, i якщо раптом вас не зустрiнуть, я одвезу вас за адресою. Гаразд?

– Ви дуже люб’язнi, – усмiхнулась Керрi. Адже така увага заслуговуе на вдячнiсть.

– Чикаго! – гучно нагадав провiдник.

Поiзд повiльно заповзав у сутiнки пасажирського вокзалу. Обабiч стояли iншi поiзди i скрiзь сяяли вогнi. Пасажири квапливо схопилися з мiсць i стовпилися бiля дверей.

– Ну, от ми й приiхали, – Друе простував на вихiд. – На все добре, до понедiлка, не забули?

– На все добре… – вiдповiла вона, потискуючи простягнуту руку.

– Пам’ятайте: я чекатиму, поки ви не зустрiнете сестру.

Вона, усмiхнулась i кивнула.

У юрмиську пасажирiв вони вийшли в вагона. Друе удавав, нiби зовсiм не знайомий з нею. На перонi до дiвчини кинулась непоказна жiнка з виснаженим обличчям.

– Це ти, люба Керрi! – вона привiталася, щиро обiймаючи сестру.

Керрi одразу вiдчула, що iй бракуе теплоi уваги, яка допiру ii оточувала. Серед метушнi, галасу й нових вражень на неi вiйнуло холодним дотиком дiйсностi. Кудись подiлись свiтлi й радiснi видiння, увесь свiт розваг. Вiд сестри повiяло чимось похмурим i важким. То було трудiвниче життя.

– Ну як же там нашi? – розпитувала сестра. – Як батько, мати?

Керрi розказувала, а очi дивились в iнший бiк. У кiнцi перону, бiля виходу до зали очiкування стояв Друе, озираючись навсiбiч. Зауваживши, що з нею сестра, вiн посмiхнувся iй ледве помiтно. Тiльки Керрi завважила цю посмiшку. Вiн пiшов, а вона вiдчула, нiби щось втратила. Ось вiн уже зовсiм зник, iй стало якось прикро. Хоч тут i сестра, але дiвчина почувала себе дуже самотньою, одним одна серед бурхливого, байдужого людського моря.




Роздiл II

Чим загрожують злиднi. Гранiт i бронза


Сестра жила в Захiдному районi, на Ван-Б’юрен-стрiт. Тут мешкали сiм’i робiтникiв i службовцiв, що ранiше прибули i продовжували прибувати безперервним потоком – за рiк десь п’ятдесят тисяч чоловiк. Вiкна квартири на третьому поверсi виходили на вулицю, осяяну вогнями вiтрин бакалiйно-гастрономiчних магазинiв. На вулицях гралися дiти. Керрi замилувалася дзеленчанням дзвiночкiв конки, що наближалася i згодом вiддалялась. Сестра Мiннi завела ii у вiтальню. Керрi задивилась крiзь вiкно на освiтлену вулицю, з цiкавiстю прислухаючись до рiзноманiття звукiв, до руху, до приглушеного гамору величезного мiста, людського вировиська на багато миль навкруги.

Пiсля перших вражень, сестра попрохала доглянути дитину, а сама заходилася готувати вечерю. Їi чоловiк, мiстер Гансон, обмежився двома-трьома запитаннями i тут же заглибився в читання вечiрньоi газети. То був небалакучий чоловiк, син шведа, хоч народився вже в Америцi. Гансон працював на бойнi прибиральником вагонiв-холодильникiв. Йому було цiлком байдуже, що приiхала сестра його дружини. Вона не справила на нього анiякого враження. Єдине, що вiн висловив, це мiркування щодо роботи в Чикаго.

– Мiсто велике, десь та й улаштуетесь за кiлька днiв. Всi знаходять роботу.

За попередньою угодою було вирiшено, що вона, знайшовши роботу, платитиме за харчi. Гансон, статечний, ощадливий чоловiк вже сплатив кiлька щомiсячних внескiв за дiлянку землi на околицi Захiдного району. Вiн мрiяв збудувати власний дiм.

Поки готувалася вечеря, Керрi встигла оглянути все помешкання. Дiвчина була досить спостережлива, та й не позбавлена жiночоi iнтуiцii.

Видно було, що тут живуть злиденно й убого. Шпалери на стiнах обшарпанi. На пiдлозi – солом’янi мати, а у вiтальнi тоненький клаптиковий килим. Меблi грубi, збитi нашвидку, з тих, що продаються в кредит, i це одразу впадало у вiчi.

Вона зайшла до Мiннi на кухню i сiла поруч, тримаючи дитину, але та комизилась. Керрi стала походжати туди й сюди, щось наспiвуючи. З-за дверей виглянув невдоволений Гансон. Вiн пiдiйшов i забрав дитину. Видно було, що вiн терплячий i нiжно любить свого нащадка.

– Ну-ну, годi тобi – примовляв вiн, походжаючи. У його вимовi виразно вчувався шведський акцент.

– Сестричко, ти, мабуть, хочеш спершу подивитися мiсто? – заговорила Мiннi, коли вони сидiли за вечерею. – У недiлю ми поiдемо з тобою до Лiнкольн-парку.

Керрi помiтила, що Гансон нiчого не зауважив, нiби його це не стосувалось.

– Може, я завтра вже почну щось пiдшукувати… – замислилась Керрi. – Попереду п’ятниця й субота, там побачимо… Де у вас дiлова частина мiста?

Мiннi почала пояснювати, але Гансон втрутився i став розтлумачувати.

– Он туди, – вiн показав рукою на схiд…

І почав найдовшу у своему життi розмову про те, як розташоване Чикаго.

– Раджу походити по великих майстернях на Франклiн-стрiт, по той бiк рiчки. Вiн пояснив: там працюе багато дiвчат. Та й додому звiдти легше добиратись. Це не надто далеко.

Керрi кивнула головою на знак згоди i почала розпитувати сестру про те, що е поблизу. Мiннi вiдповiдала невпевнено, бо знала небагато, а Гансон уже зайнявся дитиною. Раптом вiн схопився i вiддав дитину Мiннi.

– Менi рано вставати, тож я пiшов спати, – вiн кивнув i зник у маленькiй темнiй спальнi.

Мiннi пояснила:

– Вiн працюе далеко, на бойнi, i йому доводиться вставати о пiв на шосту.

– А ти ж коли встаеш? Тобi ж треба приготувати йому снiданок? – спитала Керрi.

– Та десь за двадцять п’ята…

Удвох вони закiнчили порання: Керрi помила посуд, а Мiннi роздягла й поклала спати дитину. Кожен рух Мiннi свiдчив про набуту вправнiсть, i Керрi здогадувалась: видно, все життя сестри минае в безперервнiй працi.

Вона розмiрковувала: навряд чи вдасться зустрiтися з Друе. Годi навiть i думати про те, щоб вiн сюди зайшов. З того, як тримався Гансон, з покiрливостi Мiннi та й з усiеi атмосфери в квартирi Керрi бачила: тут несхвально ставляться до всього, окрiм безперервноi працi. Ось Гансон – сидить у вiтальнi й читае газету, а лягае спати о дев’ятiй. Мiннi трохи пiзнiше. То чого ж вони можуть чекати вiд неi? Вона збагнула: спочатку треба знайти роботу, щоб забезпечити бiльш-менш певне становище. Тiльки тодi можна дозволити собi якiсь знайомства. Їi невинний флiрт з Друе здавався тут абсолютно недоречним.

«Нi! – вирiшила вона. – Йому сюди не можна приходити».

Вона попросила в сестри аркуш паперу. Все необхiдне знайшлося на камiнi в iдальнi. О десятiй сестра пiшла спати. Керрi вийняла вiзитну картку Друе i написала:

«На жаль, я не можу запросити Вас до себе в гостi. Почекайте, поки я не дам про себе знати. У моеi сестри надто тiсно».

Що його iще додати? Їй хотiлося якось нагадати про те, як вони затишно iхали в поiздi, але забракло смiливостi. Обмежилася тим, що коротко подякувала за люб’язнiсть. Завагалася: як пiдписатися? Зрештою вона вирiшила обмежитися ввiчливим «з пошаною», але змiнила намiр i пiдписала: «щиро вiддана Вам».

Заклеiла конверт i надписала адресу. Тодi пiшла у вiтальню, де в нiшi стояло ii лiжко. Пiдсунула маленьке крiсло-качалку до прочиненого вiкна, сiла i в мовчазному занiмiннi задивилась на нiчнi вулицi. Нарештi, стомившись вiд усього, мляво схилила голову, вiдчувши, що хоче спати. Роздяглася i лягла.

Коли прокинулась уранцi, була вже восьма година. Гансон давно пiшов, а сестра сидiла в iдальнi й щось шила. Керрi хутко попорала себе, взялась за снiданок i почала радитись iз Мiннi, куди iй податись у пошуках роботи. Вiдтодi, як Керрi бачила ii востанне, Мiннi дуже змiнилася. Жилава, мiцна двадцятисемилiтня жiнка дивилась на життя очима свого чоловiка. Їi уявлення про обов’язки, тим бiльше про розваги, значно обмеженiшi, нiж колись у юностi, уже склалися раз i назавжди.

Вона покликала сюди Керрi зовсiм не тому, що хотiла мати сестру при собi, – просто знала, що молодшу сестру обтяжуе життя у батькiв. А тут дiвчина зможе знайти роботу, та хоч платитиме iм за харчi. Звичайно по-своему вона радiла приiздовi сестри, але щодо роботи була одностайна з чоловiком. Будь-яка робота годиться, аби платили – хоча б п’ять доларiв на тиждень попервах. Скорше за все, iй доведеться працювати десь на фабрицi. Влаштуеться на однiй з великих фабрик i вдовольнятиметься цим, аж поки… ну, буде видно. Що саме – цього нiхто поки що не знае. Навряд чи ii ждатиме пiдвищення, та й хтозна, чи вона вийде замiж: життя покаже. Може, станеться якась змiна на краще, i доля таки винагородить Керрi. Адже вона приiхала в мiсто, щоби присвятити себе важкiй працi. З такими сподiваннями дiвчина й вирушила того ранку – в пошуках роботи.

Але спочатку подивимось на те оточення, в яке кинула ii доля. У 1889 роцi мiсто Чикаго швидко розросталось, i таких вiдважних шукачiв, навiть з-помiж молодих дiвчат, чекала iнодi удача. Слава про численнi новi пiдприемства та про можливiсть швидко розбагатiти поширилась далеко. Мiсто, немов велетенський магнiт, притягувало до себе звiдусiль тих, хто був сповнений надiй. Тут були й тi, хто вже втратив усi сподiвання; чиi справи зазнали краху десь-iнде.

Населення Чикаго виросло до понад пiвмiльйона чоловiк. Але розмаху, дерзання i дiяльностi, що там вирували, вистачило б i на мiсто куди бiльше. Вулицi й будинки Чикаго зайняли площу понад сiмдесят п’ять квадратних миль. Мешканцi займалися не так виробництвом товарiв, як пiдготовкою до прибуття все нових шукачiв. Повсюдно лунали звуки будiвництва нових споруд. Виникали новi й новi великi пiдприемства. Могутнi залiзничнi акцiонернi товариства, якi вже задовго до того передбачили перспективи мiста, загарбали величезнi дiлянки землi для своiх транспортних i завантажувальних планiв. Лiнii конки сягали за межi мiста, у вiдкрите поле, в передбаченнi швидкого заселення околиць. Замощувалися вулицi, i каналiзацiйнi системи прокладалися на цiлi милi крiзь пустельнi райони, де хiба якийсь будинок стирчав самотньо, як перший з майбутнього стовповиська. Пустирi, де гуляли вiтер i дощ, цiлу нiч освiтлювалися довгими низками газових лiхтарiв, що миготiли пiд вiтром. Вузькi дощанi тротуари тяглися оддалiк будинкiв i крамниць, i закiнчувались десь ген посеред поля.

Велетенський район оптових контор i пiдприемств розташувався у центрi мiста. Туди i скеровував своi кроки недосвiдчений шукач роботи. Характерною рисою Чикаго, властивою далеко не всiм великим мiстам, було те, що кожна бiльш-менш значна фiрма займала цiлий будинок. Площ вистачало, а контори оптових фiрм на першому поверсi, на виднотi набували солiдного вигляду. Великi дзеркальнi вiкна – нинi звичайна рiч – тодi саме входили в моду i надавали конторам розкiшного й урочистого вигляду. За вiкнами виднiлися ряди полiрованих конторських столiв за перегородками з матового скла. Службовцi, зайнятi роботою, поважнi, дiловитi, в елегантних костюмах i бiлiсiньких комiрцях, походжали або сидiли групами. Блискучi мiднi або нiкельованi дощечки при входi точно i стисло повiдомляли про назву фiрми та характер ii дiяльностi. Весь вигляд центрального району – поважний та пишний – був розрахований на те, щоб приголомшити рядового вiдвiдувача i пiдкреслити неперехiдну безодню мiж бiднiстю i процвiтанням.

У цей поважний комерцiйний район i попрямувала недосвiдчена дiвчина. Спочатку – по Ван-Б’юрен-стрiт, квартали тут ставали все скромнiшими, аж поки не перейшли поступово в довгi ряди якихось халуп i вугiльних складiв над рiчкою. Вона хоробро простувала вперед, з намiром будь-що знайти роботу. Але майже на кожному кроцi затримувалась: цiкавило все, що було навкруги. І водночас бентежило почуття безпорадностi перед незаперечними доказами сили й могутностi. Що там, в усiх цих величезних спорудах? Отi дивнi машини й велетенськi пiдприемства – чим вони зайнятi? Маленька майстерня каменотеса в Колумбiя-Сiтi, де оброблялися невеликi плити мармуру на чиесь замовлення, була зрозумiла. Але неозора територiя якоi-небудь каменеобробноi корпорацii з чисельними пiд’iзними колiями, вантажними платформами, iз доками на березi, височезними пiдйомними кранами вгорi, – це видовище було надто незбагненне для маленького свiту, де вона досi жила.

Такi ж незрозумiлi були величезнi залiзничнi депо i щiльнi ряди пароплавiв на рiчцi. Або колосальнi фабрики, що простяглися понад берегом. Крiзь розчиненi вiкна виднiлися постатi чоловiкiв i жiнок у робочих фартухах, що хутко снували туди й сюди. А ще – таемничi довгi вулицi. Що там, за стiнами будинкiв? Особливо загадковими здавалися просторi контори, там вочевидь працюють дуже поважнi особи. Люди, що мають стосунок до цих контор, уявлялися iй тiльки за пiдраховуванням грошей. Вони ходять в розкiшному одязi, iздять в екiпажах. Чим вони займаються? В чому полягае iхня робота, яка мета всього цього? Про все це вона мала надто невиразне уявлення. Довкола все було таке дивне, неозоре, недоступне, що вона зовсiм зневiрилась, i серце в неi закалатало при самiй думцi про те, щоб тiльки лише переступити порiг одного з цих велетенських пiдприемств. І як же попросити якоiсь роботи, щось таке, що вона могла б робити?




Роздiл III

Ми шукаемо щастя. Чотири з половиною долари на тиждень


Перейшовши на той бiк рiчки, в район оптових фiрм, Керрi стала озиратися: в якi ж дверi увiйти? Розглядаючи широкi вiкна i солiднi вивiски, вона помiтила, що на неi вже звертають увагу, здогадуються, що вона шукае роботи. Їй ще нiколи не доводилося цим займатись, i вона раптом вiдчула, що вся ii смiливiсть випарувалася. Щоб позбутися докучливоi нiяковостi, вона прискорила ходу i набрала байдужого вигляду, – на ii думку, так мае поводитись людина, що йде в якiйсь певнiй справi. Проминула багато фабрик i оптових контор, не заглянувши в жодну. Нарештi, пройшовши кiлька кварталiв, Керрi зрозумiла, що так нiчого не здобрiе, i знов почала озиратися. Незабаром вона побачила великi дверi, якi невiдь-чому привернули ii увагу. На дверях красувалася мiдна дощечка, а над усiм здiймався шести- чи семиповерховий вулик. «Можливо, тут потрiбнi робiтницi?» – подумала Керрi i перетнула вулицю, намiряючись увiйти. Вона угледiла за вiкном юнака в сiрому картатому костюмi. Дiвчина не знала, чи мае вiн якийсь стосунок до цiеi установи. Досить було йому випадково зиркнути в ii бiк, як вона знову втратила рiшучiсть i прослизнула далi.

Навпроти височiла шестиповерхова будiвля з табличкою «Сторм i Кiнг», вигляд якоi оживив ii надii. То була оптова мануфактурна фiрма, в якiй працювали i жiнки, – Керрi помiтила iхнi постатi у вiкнах горiшнiх поверхiв. Тут вона вирiшила: зайде сюди будь-що. Попрямувала до входу. Саме в цю мить двое чоловiкiв вийшли звiдти i спинилися в дверях. Рознощик телеграм у синiй формi проскочив повз неi, збiг угору по схiдцях i зник всерединi. Густий рухливий потiк перехожих швидко ринув по тротуарам, оминаючи дiвчину, яка спинилась у нерiшучостi. Вона безпорадно оглянулась i, помiтивши, що за нею стежать, вiдступила. Завдання виявилося понад ii сили: вона не могла пройти повз цих людей у дверях.

Така поразка дуже ii засмутила. Ноги машинально несли ii вперед, i кожен крок вiддаляв вiд мети – це була добровiльна втеча. Квартал за кварталом лишалися позаду. На вуличних лiхтарях бiля перехресть вона зауважувала все новi назви вулиць: Монро, Медiсон, Ла-Салл, Кларк, Дiрборн, Стейт. Дiвчина йшла вперед, ноги ii вже починали стомлюватись вiд безупинного ходiння кам’яними плитами тротуарiв, хоч iй i подобались цi свiтлi й чистi вулицi. Вранiшне сонце пригрiвало все дужче, але затiнений бiк вулицi вiяв приемною прохолодою. Вона позирнула на блакитне небо над головою i, як нiколи досi, раптом вiдчула його красу.

Керрi почала впадати в розпач: що за боягузливiсть! Повернула назад i вирiшила таки розшукати контору «Сторм i Кiнг». По дорозi натрапила на велику оптову взуттеву фiрму; крiзь широкi дзеркальнi вiкна видно було кабiнет управляючого, вiдгороджений матовим склом. Перед перегородкою, при входi з вулицi, за маленьким столиком сидiв сивий джентльмен, перед ним лежала велика розгорнута книга. Вона кiлька разiв нерiшуче пройшла туди-сюди, нарештi, переконавшись, що за нею нiхто не стежить, проскочила через дверi з тамбуром i нерiшуче зупинилась.

– Що скажете, дiвчино? – запитав старий джентльмен, досить привiтно поглядаючи на неi.

– Я… тобто ви… чи немае у вас роботи? – затинаючись, промимрила вона.

– Саме зараз? Нема, – вiдповiв вiн усмiхаючись. Зайдiть на тому тижнi. Нам iнодi бувають потрiбнi люди.

Керрi мовчки вислухала його i вийшла, незграбно задкуючи. Такий привiтний прийом здивував ii. Вона чекала чогось значно гiршого: холодноi, грубоi вiдповiдi, навiть сама не знала чому. Вже те, що iй не дали вiдчути принизливостi ii становища, здавалось оптимiстичним.

Трохи збадьорившись, вона наважилася зайти до якогось велетенського будинку. Тут мiстилася фiрма готового одягу. Людей було бiльше, за мiдними поручнями зiбралися чепурно вдягненi чоловiки десь рокiв сорока чи старшi.

До Керрi пiдiйшов хлопчина-служник.

– Кого вам треба? – спитав вiн.

– Я б хотiла побачити управляючого.

Хлопчик пiдбiг до трьох чоловiкiв, що перемовлялись, i звернувся до одного. Той наблизився.

– В чiм рiч? – промовив досить холодно.

Це звертання одразу пiдкосило всю ii рiшучiсть.

– Чи вам не потрiбнi люди? – пробелькотiла вона.

– Нi! – кинув вiн уривчасто i повернувся спиною.

Геть розгубившись, вона вийшла крiзь дверi, чемно розчиненi хлопцем, i поспiшила сховатися в натовпi. Тяжкий удар знищiв надiю, яку вона ще плекала.

Якийсь час вона блукала безцiльно, снуючи то в один, то в iнший бiк, минаючи великi торговельнi контори, але так i не насмiлилась поновити своi спроби.

Було вже по обiдi, вона зголоднiла. Помiтивши скромне кафе, Керрi зайшла туди. Але цiни ii злякали – надто високi для неi. Вона обмежилась лише тарiлкою супу. Швиденько посьорбавши, пiшла далi. Слава Богу, iжа трохи пiдкрiпила ii, i дiвчина продовжила своi пошуки.

Пройшла кiлька кварталiв i натрапила на ту ж таки фiрму «Сторм i Кiнг». Цього разу наважилася ввiйти. Кiлька джентльменiв були зайнятi розмовою коло самих дверей, та нiхто не звернув на неi увагу. Керрi стояла, нерiшуче роззираючись. Коли Керрi вже знов накрив вiдчай, ii гукнув якийсь службовець, що сидiв за поручнями.

– Ви хотiли когось бачити?

– О, кого-небудь! – вiдповiла вона. – Я напитую роботу…

– Ага, в такому разi, вам треба поговорити з мiстером Мак-Манусом, – сказав вiн i кивнув, показуючи на стiлець бiля стiни: – Сiдайте он там.

І знову повернувся до писання. Через якийсь час знадвору ввiйшов низенький огрядний чоловiк.

– Мiстере Мак-Манусе! – гукнув чоловiк з-за столу, – ця дiвчина хоче з вами поговорити.

Низенький чоловiк обернувся до Керрi. Вона встала й пiдiйшла ближче.

– Чим можу служити, мiс? – спитав вiн, з цiкавiстю озираючи ii.

– Я би хотiла довiдатись, чи немае у вас вiльноi посади?

– Якоi саме?

– Та хоч якоiсь, – промимрила вона.

– У вас е якийсь досвiд? Скажiмо, в оптовiй торгiвлi мануфактурою?

– Нi, сер… – зiзналась вона.

– Може, ви стенографiстка чи друкарка?

– Теж нi…

– В такому разi – у нас нiчого для вас нема, – знизав вiн плечима. – Ми наймаемо тiльки квалiфiкованих службовцiв.

Вона позадкувала до дверей. Мабуть, жалiбний вираз ii обличчя зворушив його.

– Вам уже доводилось де-небудь працювати? – поцiкавився вiн.

– Нi, сер…

– Тодi вам навряд чи треба питати роботу в таких фiрмах, як наша. А ви не пробували заходити до унiверсальних магазинiв?

Вона зiзналася: нi, не пробувала…

– То на вашому мiсцi я спробував би саме в унiверсальних магазинах, – сказав вiн доброзичливо. – Там часто бувають потрiбнi молодi жiнки для роботи.

– Дякую, – промовила вона, оживаючи вiд цiеi iскри дружнього спiвчуття.

– Так-так, – повторив вiн, коли вона вже попрямувала до дверей. – Обов’язково навiдайтеся в унiверсальнi магазини! – i з цими словами вийшов.

На тi часи унiверсальнi магазини тiльки починали входити в моду. Їх було ще небагато. Три першi унiверсальнi магазини в Сполучених Штатах з’явились у Чикаго десь у 1884 роцi. Назви деяких Керрi знала з об’яв у газетi «Дейлi ньюс», отож вирушила на розшуки. Слова мiстера Мак-Мануса повернули iй бадьорiсть, яка зовсiм уже зникла. З’явилась надiя, що в цьому новому дiлi для неi щось та знайдеться.

Деякий час вона блукала туди й сюди, сподiваючись випадково натрапити на те, що потрiбне. Часто людина, що вирушае у невiдкладнiй справi, легко задовольняеться тим самообманом, який дае видимiсть пошукiв! Нарештi вона запитала полiсмена, той сказав, що до «Ярмарку» треба пройти ще два квартали.

Опис цих величезних центрiв роздрiбноi торгiвлi – якщо вони коли-небудь зникнуть назавжди – становитиме цiкавий роздiл в iсторii економiчного розвитку нашоi краiни. Досi свiт не знав моделi такого простого в своiй основi принципу торгiвлi. Органiзована найбiльш рацiональним способом для роздрiбноi торгiвлi, ця мережа магазинiв, поеднаних мiж собою, була ефектною i вигiдною. Цi вишуканi, залюдненi центри обслуговувалися цiлим юрмиськом продавцiв, за якими наглядало багато начальникiв.

Керрi пробиралася залами; ii зiр вабили безлiч речей, виставлених на продаж: готовий одяг, письмове приладдя, коштовностi i безлiч всiляких дрiбничок. Кожен вiддiл являв собою захоплююче незмiрно цiкаве видовище. Керрi вабила кожна дрiбничка чи оздоба, проте вона не спинялась, хоча все було iй потрiбне, ой як би хотiлося все те мати! Гарненькi черевички, панчохи, пишнi плiсированi верхнi й нижнi спiдницi, мережива, стрiчки, гребiнцi, гаманцi – кожна рiч будила всеохопне бажання володiти нею. І в той же час дiвчина гостро вiдчувала: поки що – нiчого з цього вона не зможе купити. Бо знедолена, без посади, без заробiтку, i кожен службовець одразу побачить, вона убога i шукае роботи.

Проте не слiд гадати, що йдеться про нервову, вразливу, знiжену iстоту, кинуту в холодний вир життя, позбавленого поезii i побудованого на розрахунках. Безумовно вона не була такою. Просто жiнки надто чутливi до всього, що стосуеться iхнього вбрання.

Не тiльки палке бажання обновок i жiночих прикрас охопило ii; з болем у душi вона спостерiгала ошатних ледi. Вони штовхали ii, проходячи повз i не звертаючи на неi анi найменшоi уваги, захопленi видовищем полиць iз крамом. Вигляд бiльш удачливих жительок великого мiста був для Керрi новиною. Не мала вона й уявлення про продавщиць з великих магазинiв. У порiвняннi з ними вона дуже програвала. Цi дiвчата, здебiльшого гарненькi, деякi навiть вродливi, трималися незалежно i байдужкувато, i це надавало iм певноi пiкантностi. Одягненi вони були чепурно, дехто навiть вишукано, i, зустрiчаючись з ними поглядом, Керрi розумiла, що ii власний вигляд красномовно свiдчить про ii становище, – вони добре бачать убогiсть ii туалету. Але те, як вона непевно тримаеться, очевидно, ясно показуе, хто вона i за чим прийшла. В ii душi спалахнуло полум’я заздрощiв. Вона враз усвiдомила, як багато може дати мiсто: заможнiсть, вишуканiсть, комфорт, – усе, що так прикрашае жiнку. І ii ще дужче охопило жадання досягти всього цього.

Конторськi примiщення були розташованi на другому поверсi. Туди вона й попрямувала, розпитавшись. Там побачила кiлькох дiвчат, вочевидь, таких же шукачок, але виглядали вони бiльш незалежно i упевнено, як досвiдченi мiськi жительки. Пiд iхнiми втупленними поглядами, Керрi почувала себе кепсько. Минула майже година, поки, нарештi, Керрi покликали.

Чоловiк з рiзкими, швидкими рухами сидiв бiля вiкна за письмовим столом.

– Вам уже доводилося працювати в магазинi?

– Нi, сер, – вiдповiла Керрi.

– Отже, не доводилося… – вiн пильно подивився на неi.

– Ну, а нам потрiбнi саме продавщицi з досвiдом. Гадаю, ви нам не пiдiйдете.

Керрi почекала ще якусь мить.

– Чого ж ви чекаете? – витрiщився вiн. – Не забувайте, ми тут дуже зайнятi!

Керрi похапцем рушила до дверей.

– Заждiть! – спинив вiн ii. – Я запишу ваше прiзвище i адресу. Інодi нам бувають потрiбнi такi дiвчата.

Вибравшись на вулицю, дiвчина ледве стримувала сльози. Не так остання поразка, як усi враження цього виснажливого дня зовсiм позбавили ii самовладання, геть утомили i змучили. Уже не було бажання звертатись в iншi унiверсальнi магазини. Керрi йшла навмання, почуваючись якось безпечнiше i спокiйнiше серед натовпу.

Отак блукаючи недалеко вiд рiчки на Джексон-стрiт, вона звернула на одну з головних артерiй мiста. Раптом ii увагу привернув аркуш обгорткового паперу з написом штемпельною фарбою: «Потрiбнi робiтницi – пакувальницi й швачки». Хвилинку повагавшись, Керрi ввiйшла.

Фiрма «Шпайгельгайм i К°» випускала дитячi кашкети i займала один поверх – п’ятдесят футiв завширшки i футiв вiсiмдесят завдовжки. В коридорах було досить темно. У примiщеннi по кутках, заставлених машинами й верстатами, було свiтлiше. Багато робiтниць – серед них – кiлька чоловiкiв, – були зайнятi роботою. Розхристанi жiнки з плямами мастила й пороху на обличчях, в мiшкуватих бавовняних платтях i зношеному взуттi, позакочували рукава, вiд задухи порозстiбувались, оголивши руки й шиi. З iхнього неохайного, незграбного вигляду, iз iхнiх блiдих i виснажених вiд браку повiтря облич можна було здогадатись, що це робiтницi найнижчоi категорii. А втiм, iх нiяк не можна було назвати боязкими; навпаки, цi жвавi жiнки були зухвалi i лайливi.

Керрi знiчено озиралась, не вiдчуваючи нiякого бажання працювати тут. Їi скоса розглядали, i це бентежило, але нiхто не поцiкавився, чого iй треба. Вона стовбичила довго, аж поки ii завважили всi присутнi. Нарештi хтось кивнув майстровi. Той наблизився – у фартусi й сорочцi з засуканими рукавами.

– Ви до мене? – спитав вiн.

– Вам потрiбнi робiтницi? – промовила Керрi, уже навчившись прямо ставити питання.

– А ви вмiете пiдшивати шапки?

– Нi, сер.

– А маете якийсь досвiд у роботi?

Керрi вiдповiла, що не мае.

– Так… – промовив майстер, задумливо чухаючи за вухом. – Нам таки потрiбна швачка. Але досвiдчена. Бо нiколи возитися, знаете… – Вiн помовчав, поглянув у вiкно. – Може, ми могли б поставити вас на пiдрубку… – замислився вiн.

– А скiльки ви платите за тиждень? – насмiлилася запитати Керрi. Зичливiсть цього чоловiка i його просте поводження викликали довiру.

– Три долари з половиною.

«Ох!» – мало не скрикнула вона. Але нiчим не виказала свого розчарування.

– Власне, зараз ми нiкого не потребуемо, – продовжував вiн недбало, розглядаючи ii зусiбiч, як якийсь пакунок. – Приходьте в понедiлок вранцi, i я, може, пiдшукаю мiсце.

– Дякую… – ледве чутно вимовила Керрi.

– Якщо прийдете, вiзьмiть з собою фартух, – сказав майстер.

І вiн пiшов, навiть не спитавши, як ii звуть.

Вигляд майстернi i мiзерна платня завдали неабиякого удару надiям Керрi. Але пiсля всiх жорстоких поразок, яких вона зазнала, ii все-таки порадувало, що нарештi iй запропонували хоч якусь роботу. Попри всi ii скромнi сподiвання, вона нiяк не могла уявити, що вiзьметься за отаку роботу, адже звикла до кращого. Усе свое життя вона провела на свiжому повiтрi, i тепер усе в нiй протестувало проти ув’язнення в такому мiсцi. Тут так брудно i неохайно. Низька стеля, дiвчата розпатланi, якiсь озлобленi. У них, мабуть, тiльки лихе на думцi й на душi, мiркувала вона. А все ж таки – iй запропонували роботу! Виходить, Чикаго не таке вже й погане мiсто, коли в перший же день тут можна знайти щось. Згодом трапиться й краще.

Проте подальшi пошуки не дали нiчого втiшливого. Куди тiльки вона не зверталась, шукаючи привабливiшоi обстановки. Але iй одразу рiшуче вiдмовляли. Скрiзь потребували тiльки досвiдчених робiтниць. Доводилось чути й грубi вiдповiдi. Особливо боляче вразив Керрi грубий прийом в майстернi верхнього одягу. Їй довелося пiднятись аж на четвертий поверх.

– Нi-нi! – вiдрубав майстер, – кремезний брутальний чоловiк. Нiкого нам не треба! Не заважайте!

Вечорiло, i ii надii й сили, вся ii мужнiсть танули. Адже вона виявила неабияку наполегливiсть. Такi зусилля заслуговували на кращу винагороду. Величезна дiлова частина мiста здавалася стомленiй дiвчинi ще байдужiшою й жорстокiшою. Здавалось, що усi дверi були замкненi для неi. Боротьба, схоже, буде надто запекла – годi й сподiватися чогось добитись.

Повз неi нескiнченною вервечкою квапились чоловiки й жiнки. Навкруги вирувало чуже життя, сповнене зусиль i прагнень. Вона почувала свою безпораднiсть у цьому вирi – така собi билинка на його хвилях. Вона силувалась мiркувати, куди б ще податись. Але де тi дверi, якi ii впустять? Скрiзь – те саме. Тi ж принизливi прохання i та ж вiдмова.

Зрештою, змучена тiлом i душею, вона попленталась до квартири сестри Мiннi, на нiй тепер зосередились ii думки. Почався невеселий, безнадiйний вiдступ, що на нього з настанням ночi так часто приреченi шукачi роботи. Проходячи П’ятою авеню, в напрямi Ван-Б’юрен-стрiт, вона збиралася сiсти в конку. І раптом опинилася пiд дверима оптовоi взуттевоi фiрми i крiзь дзеркальне вiкно побачила джентльмена середнього вiку за маленьким столиком. Пiдкоряючись якомусь внутрiшньому iмпульсу, що часом виникае з почуття безнадiйноi поразки, як останнiй проблиск розбитих намiрiв, Керрi неквапливо попростувала крiзь дверi до джентльмена. Той зацiкавлено поглянув на ii стомлене обличчя.

– Ви до мене?

– Я… чи не знайдеться у вас якоiсь роботи? – вимовила Керрi.

– Справдi, не знаю, – вiдповiв вiн чемно. – А якоi саме роботи ви шукаете? Може, ви друкарка?

– О, нi!

– Бачите, у нас потреба тiльки в рахiвниках i друкарках. Але може пройдете он туди i запитаете нагорi? Там кiлька днiв тому були потрiбнi люди. Спитайте мiстера Брауна.

Вона поспiшила до бiчного входу i пiднялася лiфтом на четвертий поверх.

– Вiллi, поклич мiстера Брауна! – гукнув лiфтер хлопчиковi, що стояв поблизу.

Вiллi побiг i незабаром доповiв, що мiстер Браун просить ii почекати, вiн зараз прийде.

Пiдсобне примiщення, в якому вона опинилась, нiчим не виказувало, що це за пiдприемство, отож Керрi не мала припущень, що за робота тут передбачаеться.

– То ви хочете дiстати якусь роботу? – спитав мiстер Браун. – А вам уже доводилося працювати на взуттевiй фабрицi?

– Нi, сер.

– Як вас звати? – спитав вiн i додав: – Не певен, чи знайдеться щось для вас. Чи згоднi ви працювати за чотири з половиною долари на тиждень?

Знеможена поразками, Керрi подумала, що це не так i мало. Вона ранiше сподiвалась, що iй запропонують хоча б шiсть доларiв. Усе ж таки вона погодилась, i вiн записав ii прiзвище й адресу.

– Приходьте о восьмiй годинi ранку у понедiлок, – сказав вiн на прощання. – Я гадаю, що для вас знайдеться якась робота.

Керрi збадьорилася: нарештi знайшла щось, варте уваги. Кров теплою хвилею розлилася по тiлу. Нервове напруження спало. Вона вийшла на залюднену вулицю i вiдчула начебто щось нове. Яким легким кроком посуваеться натовп! Керрi лише тепер помiтила на обличчях посмiшки. До вуха долинули уривки розмов, смiх, повiтря вiяло свiжiстю. Робочий день вже скiнчився, i людський потiк виливався з кожноi будiвлi. Керрi бачила вдоволенi обличчя i прискорила кроки. Адже вдома, у сестри, на неi чекае обiд. Вона поспiшала i, хоч була неабияк утомлена, вже не вiдчувала, що ноги болять. Цiкаво, що скаже Мiннi? Ах, незабаром зима – довга зима в Чикаго – це вогнi, натовп, розваги! Це велетенське мiсто, зрештою, таке чудове! Оця фiрма, де Керрi працюватиме, мабуть, непогана. Там такi величезнi вiкна iз дзеркального скла. У неi там усе пiде добре. Їй пригадався Друе i все те, що вiн iй говорив. Життя знову набуло барв – веселих, яскравих. Керрi сiла в конку в чудовому настроi, все ще почуваючи, як тепла кров пульсуе в жилах. Вона житиме в Чикаго! – бринiло в ii душi. Їй буде значно краще, нiж колись… Вона буде щаслива!




Роздiл IV

Марнi мрii. Дiйснiсть вiдповiдае насмiшками


Упродовж двох наступних днiв Керрi iз захопленням думала про свое майбутне.

Нестримна уява несла ii у вир розваг i втiх, на якi вона мала би право сподiватись, якби змалку була улюбленицею долi. Вона охоче, щедрою рукою розподiляла подумки своi мiзернi чотири з половиною долари на тиждень, жваво вирiшуючи, на що iх витрачатиме. Перш нiж укластись спати, сiдала в крiсло-качалку i дивилася у вiкно на заклично осяйнi вулицi. Отой сподiваний, хоч i скромний заробiток додавав свою частку до всiх радощiв i забав, яких тiльки може зажадати дiвоче серце. «У мене буде веселе життя!» гадала вона.

Сестра нiчого не знала про цi нестримнi вирування фантазii, сподiвання вичерпати всi джерела насолод. Мiннi була надто зайнята миттям пiдлоги на кухнi та розподiлом вiсiмдесяти центiв, призначених на недiльний обiд. Керрi повернулася додому, розгарячила своiм першим починанням, готова, попри втому, детально розповiсти про подii, якi привели ii до перемоги. Однак сестра тiльки посмiхнулася, слухаючи цю новину, i спитала: чи не забула вона, що частину заробленого треба витрачати на конку? Таке мiркування не спадало Керрi на думку, проте воно не змогло надовго охолодити ii запал. Одна сума у неi легко вiднiмалася вiд iншоi, причому без помiтного зменшення. Керрi була щаслива.

Гансон повернувся додому о сьомiй у трохи дражливому настроi, як звичайно перед вечерею. Це виявлялося не так у словах, як у мовчазному походжаннi туди й сюди. Повернувшись додому, вiн одразу ж узував домашнi пантофлi з жовтоi повстi замiсть важких черевикiв. Потiм старанно вмивався, аж поки обличчя ставало яскраво-червоним i лискучим. Упоравшись, брав вечiрню газету i глибоко занурювався у читання.

«Якось неприемно, коли у людини така звичка», – ось що подумала Керрi. Як це зазвичай бувае, настрiй Гансона передався всiм – дружина принишкла, нi про що не питаючи, бо вiдповiдi все’дно не дочекалась би.

Проте, почувши новини Керрi, вiн трохи прояснiв.

– Отже, ви не гаяли даремно часу? – зауважив вiн i навiть злегка посмiхнувся.

– Авжеж! – вiдгукнулася Керрi. В голосi ii бринiла радiсть.

Вiн ще запитав про щось, а потiм заходився бавитися з дитиною. Мiннi повернулася до цiеi теми за столом…

Та не так легко було Керрi пройнятися тими настроями, якi панували в сiм’i.

– Це, мабуть, дуже поважна фiрма, – розмiрковувала вона. – Здоровезнi дзеркальнi вiкна, купа службовцiв! Той, з яким я розмовляла, сказав, що вони наймають силу-силенну людей.

– Нинi не так i важко знайти роботу, – докинув i свое слово Гансон. – Аби тiльки людина мала пристойний вигляд.

Пiдбадьорена радiсним настроем Керрi й несподiваною балакучiстю чоловiка, Мiннi почала розповiдати Керрi про деякi вiдомi визначнi мiсця Чикаго, якi варто подивитись, – адже це не потребуватиме затрат.

– Тобi треба подивитись Мiчиган-авеню. Там такi вишуканi будинки… Дуже гарна вулиця.

– А де тут театр Джекобса? – перебила ii Керрi, згадавши про один театр мелодрами.

– Та не надто далеко звiдси, – вiдповiла Мiннi. – На Голстед-стрiт – тут близько.

– Ой, як би хотiлося там побувати! Сьогоднi я, здаеться, простувала там.

Вiдгуку на цю заувагу Керрi не почула. Просто дивно, як таемнi думки вiдбиваються на обличчях. Згадка про театр одразу ж викликала прихований осуд марнотратства. Спочатку в Гансона, потiм i у Мiннi, i цi невисловленi почуття певним чином змiнили настрiй за столом. Мiннi кивнула «так», але Керрi вiдразу вiдчула, що театри тут не в пошанi. Питання бiльше не порушувалося, аж поки Гансон, повечерявши, не взявся знов за газету, з якою й подався у вiтальню.

Сестри залишились удвох, i розмова стала вiльнiшою. Керрi, стиха наспiвуючи, мила посуд.

– Знаеш, так хочеться трохи прогулятися, подивитись на Голстед-стрiт, якщо це не дуже далеко… – мрiйливо мовила Керрi. – Чому б нам не пiти сьогоднi у театр?

– О, я не думаю, щоб Свен сьогоднi мав охоту пiти хоч кудись, – вiдказала Мiннi. – Адже так рано вставати…

– Чого б то вiн був проти? Це ж його розважить! – наполягала на своему Керрi.

– Нi, вiн рiдко ходить у театр, – зiзналась Мiннi.

– А менi б хотiлося пiти… – вела свое Керрi. – А давай пiдемо з тобою вдвох!

Мiннi замислилась на мить, – не через те, чи можна iй iти або чи хочеться – на це в неi вже була готова вiдповiдь, – а над тим, як спрямувати думки сестри в iнший бiк.

– Пiдемо iншим разом, – вiдповiла вона ухильно.

Керрi одразу здогадалась, яка причина вiдмови.

– У мене е трохи грошей, – шепнула вона стиха. – Ходiмо, Мiннi!

Мiннi похитала головою.

– А може, i вiн пiде з нами? – запропонувала Керрi.

– Нi, – заперечила Мiннi стиха i забрязкотiла тарiлками, щоб скiнчити розмову. – Вiн не пiде.

Хоча сестри не бачилися кiлька рокiв, за цей час у характерi Керрi розвинулись деякi новi риси. Вiд природи несмiлива, коли йшлося про ii благополуччя, особливо через те, що не почувала пiд собою мiцного грунту, вона палко прагнула радощiв i втiх. І ця риса була в нiй така сильна, що робила ii вдачу непохитною. Отож вона наполягала далi.

– Мiннi, спитай його! – прошепотiла вона благально.

А Мiннi думала в цей час про додатковi кошти, що платитиме сестра за харчi. Їх вистачить на оплату квартири, i тодi з чоловiком легше буде говорити про якiсь витрати. Але коли Керрi з самого початку мрiятиме тiльки про розваги, то з грошима неминуче виникатимуть негаразди. Керрi мае призвичаiтися до одноманiтноi i тяжкоi працi. Вона мае збагнути, що треба передовсiм трудитися, а не мрiяти про розваги. Бо яка iм тодi користь з ii приiзду? Цi думки зовсiм не свiдчили про холоднiсть i черствiсть Мiннi. Просто це були серйознi клопотання людини, яка завжди, без зайвих нарiкань, пристосовувалася до конкретних умов життя, якi могла полiпшити, лише безнастанно працюючи.

Нарештi Мiннi погодилася спитати Гансона, хоча й дуже неохоче.

– Керрi запрошуе нас пiти в театр, – промовила вона, зазираючи до чоловiка.

Гансон пiдвiв очi вiд газети, i вони обмiнялися швидкими поглядами, що говорили яснiше ясного: «Он як? Це зовсiм не те, чого ми сподiвалися».

– Я не маю нiякого бажання, – вiдповiв вiн. – А що вона хоче подивитись?

– Хоче пiти у театр Джекобса.

Вiн опустив очi в газету i заперечливо кивнув рукою.

Почувши, як вони вiдгукнулися на ii пропозицiю, Керрi виразно збагнула, чим живуть цi люди. В нiй зростало гнiтюче почуття, хоч воно й не набрало ще форми протесту.

– Знаеш що? Я спущуся вниз i постою трохи бiля входу, – промовила вона згодом.

Мiннi не заперечувала, i Керрi, одягнувши капелюшок, вийшла.

– Куди-то вона пiшла? – спитав Гансон, зазираючи в iдальню, коли почув, як гримнули вхiднi дверi.

– Сказала, що спуститься вниз i постоiть трохи бiля входу, – вiдповiла Мiннi. – Мабуть, iй хочеться подихати свiжим повiтрям…

– Це недобре, що вона збираеться розтринькувати грошi на усiлякi театри. Як ти вважаеш?

– Я гадаю, що це у неi просто цiкавiсть, – насмiлилася сказати Мiннi. – Для неi усе тут в новинку.

– Хтозна, – буркнув Гансон i, злегка наморщивши лоб, обернувся до дитини.

Вiн мiркував над тим, якi нестримно марнотратнi й суетнi молодi дiвчата. Дивувався, як це Керрi наважуеться думати про щось подiбне, при таких мiзерних можливостях!



У суботу Керрi вийшла з дому сама i пiшла спершу до рiчки, а потiм знов по Джексон-стрiт, уздовж якоi простяглися обабiч чудовi будинки з гарними газонами перед фасадом, – цю вулицю згодом перетворили на бульвар. Як кидалися в очi ознаки розкошiв! Треба сказати, там тодi проживав кожен з капiталом не менше ста тисяч доларiв. Вона радiла, що вирвалася з дому, де, вона вже збагнула, жили нудним, убогим життям, i годi було сподiватися чогось цiкавого й веселого. Їi думки, нiби вирвавшись на волю, зверталися повсякчас… до Друе. Керрi зовсiм не була певна, що вiн не з’явиться все-таки у понедiлок увечерi. І, хоч ii турбувала така можливiсть, у глибинi душi вона сподiвалася: а раптом прийде?

У понедiлок Керрi встала рано i зiбралася на роботу. Вдягла зношену коленкорову блузку – синю з цяточками, досить полинялу саржеву коричневу спiдницю i невеличкий солом’яний брилик, який прослужив iй у Колумбiя-Сiтi цiле лiто. Черевики в неi були старi, а бант був зiбганий i безформний. Отож вона виглядала звичайною робiтницею, як усi, тiльки обличчя було значно свiжiше, нiж у бiльшостi дiвчат, i це надавало iй привабливого i водночас якогось невинного вигляду.

Нелегка це справа – встати вдосвiта, коли звикла, як Керрi вдома, – спати до сьомоi, а то й до восьмоi ранку. Ще зовсiм заспана, вона зазирнула о шостiй годинi в iдальню. Гансон мовчки закiнчував снiдання. Поки вона вдягалась, вiн уже пiшов. Вони снiдали втрьох – вона, Мiннi й дитина, що сидiла на високому стiльцi i, як належить у такому вiцi, возькала ложкою по тарiлцi.

Отож для Керрi настав час узятися до незвичних, незнайомих обов’язкiв, i настрiй ii помiтно зiпсувався. Їi чудовi мрii майже зотлiли на попiл, хоч пiд цим попелом ще жеврiли жаринки надii. Вона iла мовчки, перебираючи в думцi всi своi спостереження i припущення. Що це за пiдприемство, що вона там робитиме i як поставиться до неi начальство? Їй уже ввижалося, що доведеться мати справу з всесильними власниками фiрми, i працюватиме вона в такому мiсцi, куди часом заглядатимуть поважнi, вишукано вдягненi чоловiки.

– Ну, сестричко, успiху тобi! – сказала Мiннi, коли Керрi зiбралася йти.

Вони ще ранiше порадилися, що найкраще iти на роботу пiшки, принаймнi цього ранку, щоб прикинути, чи зможе вона ходити так завжди. Адже шiстдесят центiв на конку щотижня – це чимало при такому заробiтку.

– Увечерi я тобi усе розповiм, як воно пiде в мене, – додала Керрi.

Вулицею, затопленою сонячним промiнням, в обидва боки поспiшали робiтники, проiжджали вагони конки, заповненi дрiбними службовцями та робiтниками оптових фiрм. З усiх дверей виходили люди i простували хто куди. Опинившись серед цього людського потоку, Керрi трохи пiдбадьорилась. У сяйвi вранiшнього сонця, пiд неозорим блакитним небом, пiд подувами свiжого вiтерцю випарувались усiлякi побоювання. Уночi, або й удень у похмурих примiщеннях лихi передчуття зростають i мiцнiють. Але пiд ясним сонечком зникае навiть острах смертi.

Керрi усе йшла i йшла – через мiст, а тодi звернула на П’яту авеню. Вулиця в цьому мiсцi нагадувала глибоку ущелину з бурого каменю й темно-червоноi цегли. Однак широкi вiкна сяяли чистотою. Низка вантажних пiдвiд проiхала з гуркотом. Чоловiки, жiнки, молодь i дiти заповнювали вулицi, кваплячись навсiбiч. Керрi зустрiчала таких же молоденьких дiвчат, як i сама, i в iхнiх поглядах iй вважалося глузування з ii невпевненостi. Велетенський розмах навколишнього життя вражав. Як же багато треба знати, щоб брати в ньому хоч мiзерну участь! Їi знов охопив страх, що вона нi до чого не здатна, не впораеться з роботою, не встигатиме за iншими. Адже iй скрiзь вiдмовили, бо вона нiчого не вмiе. А що як ii вилають, образять, виженуть iз ганьбою?…

У дiвчини пiдгиналися ноги i перехоплювало подих, коли вона наблизилась до великоi взуттевоi фабрики на розi Адамс-стрiт та П’ятоi авеню. Ввiйшла в лiфт, пiднялась на четвертий поверх, i не побачила нiкого – тiльки проходи виднiлися мiж ящиками, нагромадженими пiд саму стелю. Керрi стояла, злякано, чекаючи, щоб хоч хтось вийшов.

Незабаром появився мiстер Браун. Вiн, очевидно, не впiзнав ii.

– Що вам треба? – запитав вiн.

У Керрi аж серце захолонуло.

– Ви казали… Я прийшла сьогоднi вранцi з приводу роботи…

– Ага! – перебив вiн. – Так-так… Як ваше iм’я?

– Керолайн Мiбер.

– Ну то, ходiмте!

Темними проходами мiж купами ящикiв, вiд яких тхнуло новим взуттям, вiн привiв ii до залiзних дверей, що вели в майстерню. Перед ii очима постало велике примiщення з низькою стелею, наповнене гуркотом i клацанням верстатiв. Бiля них працювали чоловiки без пiджакiв, у бiлих сорочках i синiх строкатих фартухах. Керрi боязко пробиралася за майстром помiж клацаючих автоматiв, пильно дивлячись перед собою. Вони дiстались вiддаленого кутка i пiднялися лiфтом на шостий поверх.

Порухом руки мiстер Браун пiдкликав майстра, що вийшов з лабiринту машин i верстатiв.

– Ось ця дiвчина, – сказав вiн i додав, звертаючись до Керрi: – Ідiть за ним.

Мiстер Браун пiшов, а Керрi попростувала за своiм новим начальником до маленького столика у кутку.

– Ви нiколи ранiше не працювали на такому виробництвi? – запитав майстер досить суворо.

– Hi, cep, – вiдповiла дiвчина.

Його, видно, неабияк дратувало, що доводиться гаяти час iз невмiлим дiвчиськом. Проте вiн усе ж записав ii iм’я i провiв до гурту дiвчат, якi сидiли вряд на табуретах перед клацаючими верстатами. Майстер поклав руку на плече однiеi з дiвчат, що з допомогою машини пробивала дiрочки в передку заготовки.

– Покажи цiй дiвчинi, як усе робиться, – сказав вiн. – Коли скiнчиш, пiдiйдеш до мене.

Робiтниця швидко встала з табурета, даючи Керрi мiсце.

– Це зовсiм неважко, – сказала вона, нахиляючись до Керрi. – Береш заготовку ось так, закрiплюеш i запускаеш машину.

Вона закрiпила пересувним затискачем шматок шкiри, з якого мав вийти передок чоловiчого черевика, i натиснула на невеличкий сталевий стрижень. Машина одразу зарухалася i почала рiзко вибивати з краю передка круглi дiрочки для шнуркiв. Простеживши, як у неi виходить, дiвчина полишила Керрi дiяти самостiйно, переконавшись, що робота йде як слiд.

Заготовки надходили справа вiд дiвчини, що сидiла поруч, а Керрi передавала iх iншiй. Вона одразу ж збагнула, що треба дотримуватися певноi швидкостi, iнакше нагромадиться купа заготовок, i вона затримуватиме всiх, хто сидить довкола. Нiколи було й озирнутись, i Керрi ревно взялась за дiло. Дiвчата лiворуч i праворуч вiд неi розумiли, що новенькiй важко, i намагались по можливостi допомогти iй, трохи сповiльняючи темп.

Якийсь час Керрi нi на мить не вiдривалася вiд роботи. Одноманiтний, ритмiчний стукiт машини стишував ii хвилювання i переляк. Так спливав час, i вона стала помiчати, що в примiщеннi темнувато. Повiтря було насичене важким запахом шкiри, але Керрi на це не зважала. Почувала на собi погляди iнших, i ii непокоiло, що вона, мабуть, працюе не досить швидко.

А якось, коли вона не так вставила шмат шкiри в затискач i безпорадно смикала його, чиясь велика рука раптом з’явилася перед ii очима i поправила затискач. Це був майстер. Серце Керрi забилося так швидко, що вона нiчого вже не помiчала перед собою.

– Пускайте ж машину! – поквапив майстер. – Не затримуйте весь ряд.

Почувши це, Керрi отямилась. Схвильована, ледве дихаючи, вона продовжувала працювати i перевела подих тiльки тодi, коли тiнь за спиною зникла.

Минав час, i в примiщеннi стало задушливо. Керрi хотiлося ковтнути води чи свiжого повiтря, але вона не насмiлювалась зрушити з мiсця. Табурет не мав нi спинки, нi пiднiжки, iй було дуже незручно сидiти. У неi страшенно нила спина. Вона мостилася так i сяк. Але це не допомагало, i вона все бiльше стомлювалася.

– Ти можеш працювати навстоячки, – без зайвих церемонiй порадила iй сусiдка. – Це дозволяеться.

Керрi з вдячнiстю поглянула на неi.

– Я, мабуть, таки встану, – сказала вона.

Пiдвiвшися зi свого мiсця, вона якийсь час працювала так, але було ще важче. Вiд того, що доводилося повсякчас нахилятись, занiмiли спина i плечi.

Окрiм того, оточення справляло на неi прикре враження. Вона не насмiлювалась оглядатися, але крiзь клацання машин до неi долiтали окремi грубi жарти, теревенi.

– Ти бачила вчора Гаррi? – спитала свою сусiдку дiвчина злiва.

– Нi.

– Ти б подивилась, який на ньому був галстук! Хе-хе, просто красень!

– Тс-с! – промовила друга, нахиляючись над роботою.

Перша принишкла i набрала поважного вигляду. Майстер повiльно йшов уздовж ряду, пильно стежачи за кожною. Щойно вiн вiддалився, балачка вiдновилась.

– Чуеш… – знову почала дiвчина злiва. – Знаеш, що вiн сказав?

– Звiдки менi знати…

– Вiн сказав, що позавчора вистежив мене з Еддi Гаррiсом у «Мартiна».

– Отакоi!

Обидвi захихотiли.

Хлопець з рудуватою розпатланою чуприною пробирався помiж рядiв, човгаючи ногами, а лiвою рукою притискаючи до себе кошика з обрiзками шкiри. Раптом простягнув руку i вщипнув одну з дiвчат.

– Не чiпай! – скрикнула вона сердито. – Причепа!

У вiдповiдь вiн тiльки вишкiрив зуби i сплюнув: «Кривляка!» Вона сердито глянула йому вслiд. Чемним його нiяк не можна було назвати.

Керрi уже ледве могла всидiти на мiсцi. Ноги в неi занiмiли, нестерпно хотiлося встати i хоч потягнутись. Невже обiд нiколи не настане? Їй здавалось, що вона працюе вже цiлiсiнький день. Їсти зовсiм не хотiлося, але вона почувалася кволою, очi стомилися стежити за одним мiсцем, куди вдаряв пробивач. Дiвчина справа помiтила, як вона зiгнулася, i зжалiлася. Керрi надто сумлiнно вiддавалася роботi. Насправдi те, що вона робила, зовсiм не потребувало такого напруження. Та нiчого не вдiеш. Купа передкiв невпинно нагромаджувалась перед нею. У Керрi нили руки, пальцi. Зрештою все ii тiло було суцiльним клубком зболених м’язiв. Приречена стирчати, виконуючи единий механiчний рух, який ставав усе огиднiшим, вона вiдчула, що ii почало нудити. Вона з розпачем подумала: цим мукам не видно кiнця-краю. І тоi ж митi звiдкись знизу крiзь лiфт донеслося глухе калатання дзвона, – настала перерва. Одразу зчинився рух i гамiр. Усi дiвчата миттю схопилися з мiсць i поспiшили в сусiдню кiмнату. Через майстерню потяглися чоловiки з iншого вiддiлу. Колеса машин стишили гудiння i нарештi завмерли. Запанувала гучна тиша, в якiй дивно лунали людськi голоси.

Керрi пiдвелася i подибала по свiй снiданок. Тiло ii заклякло, голова паморочилась, доймала спрага. Дорогою до маленького закутка, де всi складали верхнiй одяг i торбинки зi снiданками, вона зустрiла майстра. Вiн пильно глянув на неi.

– Ну як? – промовив вiн – Справляетесь?

– Начебто, так… – чемно вiдповiла Керрi.

– Угу, – буркнув майстер i пiшов геть.

За iнших умов ця робота зовсiм не була б такою виснажливою. Але в тi часи новiтнi соцiалiстичнi iдеi, що закликали створювати хорошi умови працi для найманих трудiвникiв, ще не мали нiякого впливу на виробничi компанii.

До запаху мастила i шкiри домiшувався важкий, спертий дух примiщення. Усе це разом трудно було витримати навiть у холоднi днi. Пiдлога пiдмiталася тiльки ввечерi i була геть засмiчена. Про те, чи зручно робiтникам працювати, – нiхто анiтрохи не турбувався, – iм платили якомога менше, а вимагали – якомога бiльше. Тодi й уявлення нiхто не мав про пiдставки для нiг чи спинки коло стiльцiв, про iдальнi для робiтниць, чистi фартухи, пристойну роздягальню – про це тодi й мрiяти не доводилося. Убиральнi були огиднi, просто смердючi. Уся атмосфера пiдприемства справляла гнiтюче враження.

Керрi жадiбно випила кружку води з вiдра, що стояло в кутку, i озирнулася, де б сiсти й поснiдати. Дiвчата повмощувались на пiдвiконнях i на столах. Куди б вона не глянула – скрiзь сидiло по двое або й по кiлька дiвчат, а в неi бракувало смiливостi до когось приеднатися. Отож вона повернулась до своеi машини. Сiвши на табурет, розгорнула снiданок i стала прислухатись до балачок навколо. Розмови точилися бiльше про пусте, не бракувало й грубих жартiв. Дехто з чоловiкiв у майстернi жартували з дiвчатами оддалiк.

– Слухай, Кiттi, – гукнув один до дiвчини, яка вальсувала на вузенькому просторi бiля вiкна. – Може, потанцюемо удвох?

– Обережнiше, Кiттi, – гукнув хтось. – Бо попсуеш зачiску!

– Та iди собi, причепо! – вiдмахнулась дiвчина.

Прислухаючись до цих безцеремонних дотепiв, якими перекидалися чоловiки з дiвчатами, Керрi мимоволi замикалася в собi. Вона не звикла до такого, за цими розмовами видiлось iй щось грубе, непристойне. Вона боялась, що й до неi звернеться з такими ж пропозицiями хтось iз хлопцiв. Пiсля знайомства з Друе вони здавалися iй вайлуватими, смiшними. Як бiльшiсть жiнок, вона судила з вигляду, заздалегiдь приписуючи всi вiдразливi якостi людям у светрах i комбiнезонах – на противагу чепурунам.

Нарештi минула коротка пiвгодинна перерва, i колеса машин знов загули. За роботою вона стомлювалась, але хоч не привертала до себе уваги, – так iй здавалося принаймнi. Та незабаром вона вiдчула, що помиляеться: один iз хлопцiв, проходячи повз, нахабно ткнув ii пальцем пiд ребра. З обуренням Керрi обернулася, але той уже пiшов i тiльки вишкiрив зуби. Вона ж ледве стримала сльози.

Сусiдка помiтила це i зауважила:

– Не звертай уваги на цього нахабу.

Керрi не вiдповiла нiчого, тiльки нижче нахилилась над роботою. Їй здавалося, що вона не витримае нiзащо. Не так уявляла вона свою роботу. І поки тягся цей нескiнченний день, вона все думала: яке гарне мiсто навкруги, якi розкiшнi вiтрини, юрби людей, красивi будинки! Спала iй на згадку i рiдна Колумбiя-Сiтi i все те добре, що вона там залишила. О третiй годинi вона була певна, що вже шоста, о четвертiй вирiшила, що з часом щось не те, iх примушують працювати понаднормово. Майстер весь час так i чигав позаду, не даючи нi на мить вiдiрватися вiд роботи. Усi тi розмови, якi вона чула навкруги, одбивали iй охоту з кимось тут заприязнитися. Коли настала, нарештi, шоста година, Керрi хутко поспiшила вийти. Плечi нили, все тiло заклякло вiд сидiння в однiй позi.

Начепивши брилик, вона попростувала до виходу довгим коридором. І в цей час якийсь молодик весело гукнув:

– Слухай, любко, може почекаеш? Я тебе проведу!

Це стосувалося тiльки ii – сумнiву не могло бути, але вона й не оглянулась.

У лiфтi, наповненому людьми, якийсь юнак у запорошеному брудному робочому одязi хотiв, мабуть, справити на неi враження, втупивши в неi хтивий погляд.

А на вулицi якийсь хлопець, що чекав на тротуарi товариша, усмiхнувся до неi жартiвливо:

– Дiвчино, вам часом не по дорозi зi мною?

Знесилена простувала Керрi до дому. З-за рогу помiтила за великим блискучим вiкном маленький столик, бiля якого, вперше прийшовши сюди, спитала про роботу. Як i тодi, навкруги вирував гомiнливий бадьорий енергiйний натовп. Вона вiдчула певне полегшення, бо нарештi вирвалася з майстернi. Їй прикро було дивитись на ошатно вдягнених жiнок, що проходили повз неi. У серцi наростав протест: вона вважала, що заслуговуе на кращу долю.




Роздiл V

Блискуча нiчна квiтка. Перше нагадування


Того вечора Друе не прийшов. Хоч i одержав листа вiд Керрi, вiн на якийсь час i думати забув про неi, цiлком вiддавшись веселим розвагам. Саме в цей час, повечерявши у досить популярному ресторанi «Ректор», що мiстився у пiдвальному примiщеннi на розi вулиць Кларка i Монро, вiн зайшов у бар «Фiцджералд i Мой» на Адамс-стрiт, напроти монументального федерального будинку. Там, спершись на розкiшну стойку, вiн вихилив чарку чистого вiскi, взяв сигару й закурив. Усе це, на його думку, було цiлком у звичаi «вищих кiл» суспiльства.

Друе не був нi п’яницею, нi грошовитою людиною. Вiн лише прагнув усього, що (в його розумiннi) було в життi найлiпшого. Отож, саме так марнувати час здавалося йому певною ознакою цього. Ресторан «Ректор», зi стiнами й пiдлогою з мармуру, виблискуючи фарфором i срiблом, яскраво освiтлений, а головне – з репутацiею закладу, вiдвiдуваного артистами i взагалi людьми з театрального свiту, здавався Друе дуже пiдходящим мiсцем для успiшноi людини. Молодик любив модний одяг, любив смачно попоiсти, але особливо прагнув знайомства й товариства людей, якi добилися чимало в життi. Обiдаючи тут, вiн вiдчував неабияку втiху вiд думки, що тут бувають Джозеф Джефферсон, Генрi Дiксi або отой вiдомий актор, що сидить там, за кiлька столикiв вiд нього. У цьому ресторанi завжди можна було мати таку втiху, бо тут бували i полiтики, i бiржовi маклери, й актори, та вiдомi на все мiсто молодi багатii-гульвiси. Усi iли й пили серед гамору банальних балачок.

– Он там сидить такий-то i такий-то…

Цю фразу часто можна було почути, особливо мiж тими чоловiками, якi ще не досягли (але сподiвалися досягти) запаморочливих висот, що дозволяли б вiдвiдувати цей ресторан.

У вiдповiдь звичайно можна було почути:

– Та невже?

– Аякже, хiба ви не знали? Ото – директор Великого оперного театру.

Коли вiн чув цi розмови, то розправляв плечi i продовжував смакувати страви з почуттям власноi гiдностi. У нього й ранiше була пиха, а тепер вона неабияк зростала i честолюбство теж. Настане час, i вiн теж недбало розкидатиме пачки зелених банкнот. Хоча й зараз вiн може обiдати там, де обiдають усi цi знаменитостi.

З тих же мiркувань вiн полюбляв i бар «Фiцджералд i Мой» на Адамс-стрiт. Для Чикаго це був справдi розкiшний бар. Як i в ресторанi «Ректор», слiпуче свiтло лилося з дорогих люстр. Пiдлога була викладена строкатою плиткою, а стiни – темними полiрованими панелями з дорогого дерева, в яких вiдбивалися вогнi ламп. Вгорi стелю прикрашало барвисте лiплення, що надавало примiщенню дуже ефектного вигляду. Довга стойка потопала у свiтлi, серед якого виблискувало полiроване дерево, кольорове скло, кришталь, численнi пляшки дивовижних форм. Справдi, бар був першокласний: з вишуканими ширмами, iз добiрними винами i чималим вибором усiляких закусок, фруктiв i солодощiв. Навряд чи краще можна було знайти десь-iнде.

У ресторанi «Ректор» Друе познайомився з мiстером Герствудом – управителем бару «Фiцджералд i Мой». То була широковiдома в мiстi людина, що, як казали, досягла успiху в справах. Герствуд цiлком виправдовував таку репутацiю. Рокiв сорока, трохи огрядний, але ще досить стрункий, з енергiйними рухами, вiн мав солiдний i поважний вигляд. Цьому сприяли i дорогий одяг, бездоганнi комiрцi й коштовностi, якi вiн носив. Але найбiльше – властиве йому почуття власноi гiдностi. Друе вiдразу ж збагнув, що це особа, з якою варто знатися, i тому не обмежився просто знайомством з ним, але став учащати в бар на Адамс-стрiт, коли хотiв випити чарчину чи викурити сигару.

Герствуд був досить цiкавим чоловiком. У дiлових справах вiн виявляв неабияку спритнiсть i хитрiсть, при тому справляв на людей добре враження. Становище управителя знаменитим баром робило його досить впливовим. Адже це була значна адмiнiстративна посада, до того ж не контрольована у фiнансовому вiдношеннi. Вiн досяг цього великою наполегливiстю й стараннiстю (причому пiсля багатьох рокiв роботи ще буфетником у дешевiй пивнiй). Тут, у цьому барi, вiн мав свiй маленький кабiнет iз панелями з рiзьбленого вишневого дерева. У столi з вiдкидною кришкою зберiгав своi не надто складнi дiловi папери – рахунки на замовлення, список наявних продуктiв i напоiв тощо. Загальне керiвництво i фiнансовi операцii здiйснювали власники – мiстер Фiцджералд i мiстер Мой, – а також касир, який вiдав виручкою.

Герствуд полюбляв походжати туди й сюди баром – у елегантному костюмi, пошитому в найкращого кравця з iмпортного матерiалу, у вишуканому жилетi якого-небудь новiтнього фасону; на пальцi виблискував перстень з солiтером, у галстуку – блакитний дiамант; з масивного золотого ланцюжка звисав оригiнальний брелок i годинник найновiшоi марки з гарним вiзерунком. Вiн мiг кинути: «Привiт, друже!» комусь iз сотнi акторiв, комерсантiв, полiтичних дiячiв i взагалi вiдомих у мiстi людей. Може, цим почасти пояснювався його успiх. Вiн виробив тонку шкалу приязноi люб’язностi, що починалася сухим «Добридень» – то на адресу усiлякоi дрiбноти: службовцiв, якi одержували п’ятнадцять доларiв на тиждень, але, часто вiдвiдуючи бар, мали честь знати Герствуда, аж до вигуку: «Привiт, друже, як ви почуваетеся?» Так вiн звертався до вiдомих чи багатих осiб, якi його знали i були теж приязнi з ним. Однак iснувала ще одна група вiдвiдувачiв, надто багатих чи уславлених. До цих вiн не насмiлювався звертатись фамiльярно; з ними вiн тримався з професiйним тактом, iз поважною шанобливiстю. Це мало завоювати iхню прихильнiсть, не принижуючи притому його власноi гiдностi. Нарештi, було ще кiлька завсiдникiв, не заможних, але й не бiдних, уже вiдомих, але ще не славетних, з якими Герствуд просто приятелював. 3 цими завсiдниками вiн розмовляв охоче i на серйознi теми. Любив вiн також i розважитися iнодi: вiдвiдував перегони, театри, спортивнi змагання деяких клубiв. Вiн тримав маленький екiпаж; мешкав зi своею родиною в досить ошатному будинку в Пiвнiчному районi, неподалiк Лiнкольн-парку. Коротше кажучи, це був такий собi типовий представник вищих класiв Америки, десь на один щабель нижче за грошових тузiв.

Герствуд ставився до Друе приязно. Йому iмпонувала вiдкрита чепурнiсть молодика. Хоча Друе був усього лише комiвояжер з невеликим стажем, проте його фiрма «Бартлет, Карiо i К°» була з-помiж числа процвiтаючих. А пiдприемливий Друе встиг себе там добре зарекомендувати. Герствуд був також знайомий з мiстером Карiо, час вiд часу випивав з ним чарку за дружньою бесiдою. Молодому Друе властива була риса, що дуже допомагала в спiлкуваннi, – певне почуття гумору, вiн умiв завжди розповiсти щось цiкаве при нагодi. З Герствудом вiн вiв розмову про перегони, дiлився своiм досвiдом на любовному фронтi та новинами про торгiвлю в мiстах, де вiн побував, коротше, був приемним спiврозмовником. Сьогоднi вiн був особливо говiркий, бо його звiт фiрма прийняла схвально. Вiн уже пiдiбрав нову партiю зразкiв i намiтив маршрут для новоi пiвторамiсячноi поiздки.

– О, привiт, Чарлi, друже! – привiтався Герствуд, коли Друе десь о восьмiй ввiйшов у зал. – Як справи?

У барi було людно.

Друе щиро посмiхнувся, потиснув Герствуду руку, i вони попрямували до стойки.

– Дякую, непогано.

– Ви вже мiсяця пiвтора у нас не були. Коли повернулись?

– У п’ятницю, – вiдповiв Друе. – Поiздка вдалася.

– Радий за вас. – Чорнi очi Герствуда нiби потеплiли, змiнивши звичайну вiдстороненiсть. – Вам налити? – кивнув буфетниковi у слiпучо-бiлiй куртцi й такому ж галстуку. Той нахилився до стойки.

– Будь ласка, староi перцевоi.

– І менi налий тiеi ж, – додав Герствуд i спитав: – Ви ще довго пробудете тут?

– Тiльки до середи. Їду нинi у Сент-Поль.

– У суботу тут був Джордж Івенс. Здаеться, на тому тижнi вiн бачив вас у Мiлвокi?

– Справдi, я зустрiчав Джорджа. Славний хлопець. Ми з ним чудово провели час.

Буфетник вже поставив перед ними склянки й пляшку. Вони, як зазвичай, налили собi: Друе бiльше половини склянки, а Герствуд – на саме денце, хлюпнувши ще й зельтерськоi.

– А як там Карiо? – спитав Герствуд. – Щось уже тижнiв два я його не бачив тут.

– Старий нездужае, – пояснив Друе. – Мучиться з подагрою!

– Кажуть, вiн добре хапонув грошенят?

– О, чимало! – пiдтвердив Друе. – Та скiльки там лишилось… Останнiм часом майже не бувае в конторi.

– У нього, здаеться, лише син?

– Так, i дуже метикований, – усмiхнувся Друе.

– Схоже, вiн не занедбае дiло. Зрештою е й iншi компаньйони.

– Авжеж, i я так думаю.

Герствуд красувався в пiджаку, заклавши великi пальцi в кишенi жилета. Коштовнi перснi вигравали в яскравому свiтлi, – таке собi справжне втiлення добробуту й вишуканостi.

Людинi стороннiй, не схильнiй до алкоголю, ота слiпучо освiтлена зала, гомiнлива, людна мала би здаватися надто втомливою, дивним викривленням природи й життя. Сюди злiталися на блиск вогню завсiдники нескiнченним потоком. Розмови, що iх тут провадили, не свiдчили про надто високий розумовий рiвень вiдвiдувачiв. Ясна рiч, партнери обирали вiдлюднi куточки для укладання своiх домовленостей. Полiтики приходили сюди, зовсiм не для того, щоб обговорювати важливi справи. Власне, усiх цих людей сюди привело не бажання випити, бо бiльшiсть вiдвiдувачiв таких мiсць – зовсiм не пияки. А проте iснувало ж якесь пояснення, чому люди люблять збиратися тут, – побачитися, побалакати, згаяти час? Безперечно, адже дивнi сплетiння пристрастей i туманних бажань породжують потребу в отаких закладах, iнакше вони б не iснували.

Молодого Друе приводила сюди жадоба розваг та бажання похизуватися, адже тут збиралися i багатшi вiд нього. Численнi завсiдники заглядали в бар, бо тяглися до товариства, до блиску, до тiеi атмосфери, що панувала тут. Власне, це можна було б навiть потрактувати як певне покращання суспiльних звичаiв. Правда, вiдвiдувачi задовольняли тут своi чуттевi бажання, але що в цьому осудливого? Люди полюбляють спiлкуватись у таких iнтер’ерах. Принаймнi, у найбiльш практично налаштованих натур таке видовище, вочевидь, породжувало прагнення з такою ж пишнiстю обставити свое життя. Зрештою, виннi в цьому самi люди з iхнiми прагненнями. І коли така пишнота може пробудити в людях бiднiших бажання перевершити заможнiших, то причина знову ж таки у хибному напрямi думок. Досить прибрати едине, що викликае нарiкання, себто алкоголь, тодi залишаеться тiльки пишна обстановка, звiдси – пiднесений настрiй. А проти цього хто заперечуватиме? Популярнiсть, якою користуються сучаснi ресторани, – найкращий тому доказ.

Отож перед нами – залите сяйвом примiщення, юрмисько добре вдягнених людей, зайнятих порожнiми балачками, а найбiльше – собою, своiми хаотичними думками й почуваннями, всим отим блиском, показною розкiшшю. Але для людини поза цими стiнами, де е сяйво одвiчних зiрок, усе це мае здаватися химерною мiшурою. Пiд зоряним небом, пiд рвучким свiжим вiтром це стовповисько, залляте свiтлом, виринае з темряви, нiби якась нiчна квiтка, – таемнича, запашна й зваблива, облiплена мушвою заради насолод.

– Бачите он того суб’екта? – кивнув Герствуд на джентльмена в цилiндрi й сюртуку, який щойно ввiйшов. Товстi щоки новоприбулого розчервонiлися, наче пiсля доброго обiду.

– Ви про кого? – вiдгукнувся Друе.

– Та он той, у цилiндрi, – Герствуд поглядом кивнув у потрiбний бiк.

– Так, бачу, – Друе недбало, краем ока, глянув. – Хто вiн?

– Жюль Уоллес, це вiдомий спiрит.

Друе вже з цiкавiстю глянув на джентльмена.

– Щось не схоже, що вiн мае справу тiльки з духами, правда ж? – усмiхнувся вiн.

– Та хто зна, – вiдповiв Герствуд. – Грошики з цього вiн мае неабиякi, – примружив вiн очi.

– Я не схильний вiрити в цi речi. А ви?

– Бачите, так зразу й не скажеш, – вiдповiв Герствуд. – Може, щось i е за цим? Щодо мене, то я не сушу собi цим голову. А ви нiкуди сьогоднi не збираетесь?

– Хочу подивитись «Дiрку в землi», – Друе назвав популярний фарс.

– Ну, то вам, мабуть, уже час? Пiв на дев’яту, – Герствуд вийняв годинник.

Бар помiтно спорожнiв. Завсiдники розходились – хто у театр або в свiй клуб, а хто й до спокусливих насолод (принаймнi для таких людей), себто до жiнок.

– Бувайте, – сказав Друе.

– Чи не зайдете пiсля вистави? Є дещо вам показати, – втаемничено запросив Герствуд.

– Охоче! – зрадiв Друе.

– А може, у вас уже щось передбачаеться? – спитав Герствуд.

– Абсолютно нiчого цiеi ночi.

– Тож приходьте.

– Знаете, у п’ятницю, повертаючись до мiста, я познайомився в поiздi iз чарiвною крихiткою, – пiдморгнув Друе. – Свiженька, просто персик. Чорт, зовсiм забув, треба буде менi обов’язково навiдати ii до вiд’iзду.

– Та нехай собi, – сказав Герствуд.

– Та нi, ви бачили б, яка гарненька! – шепнув Друе, намагаючись справити вiдповiдне враження.

– Тож домовились – о дванадцятiй? – нагадав Герствуд.

– Гаразд, – кивнув Друе.

Отак Керрi було згадано у такому фривольному й веселому мiсцi. А вона саме тодi, бiдна маленька трудiвниця, гiрко оплакувала свою тяжку долю, що випала iй на початку шляху.




Роздiл VІ

Машина i дiвчина. Сучасний лицар


Того вечора Керрi вивчала своiх родичiв. Настрiй у квартирi був той же. Однак Керрi почувалася iнакше, iй розкрилися очi на тих, хто ii оточував. Напередоднi, бачивши Керрi в пiднесеному настроi, сестра сподiвалась, що почуе жваву розповiдь про подii першого дня роботи. Гансон, зi свого боку, чекав, що Керрi буде вдоволена.

– Ну що? – жваво спитав вiн, входячи в iдальню i кидаючи на Керрi запитливий погляд. – Як робота?

– О, хай iй… – простогнала Керрi. – Дуже-дуже тяжка. Менi там не сподобалося…

Їi вигляд говорив яснiше за слова – виснажена й розчарована.

– А що то за робота? – спитав вiн мимохiдь, збираючись митися.

– Та на машинi… – вiдмахнулась Керрi.

Було видно, що все це цiкавить його тiльки з точки зору майбутнього прибутку для власноi сiм’i. Вiн розчарувався: шкода, що Керрi не вдоволена.

Мiннi теж стишила завзяття. Шкварчання печенi на плитi перестало радувати ii, бо Керрi почала скаржитись. Керрi ж сподiвалась на затишну атмосферу, де ii привiтно й спiвчутливо зустрiли б, накривши стiл зi словами: «Не журись! Трохи зачекай, щось лiпше знайдеш». Але цi сподiвання розвiялись. Їi нарiкання тут недоречнi, адже, на iхню думку, вона повинна мовчки працювати. Бо мае платити за харчi й житло отi чотири долари на тиждень. Отож таке життя не вiщувало нiчого доброго.

Та й яка з Мiннi подруга для Керрi? Вона надто вже зiстарiлась. Думки ii склались, пристосувавшись до умов iснування. А Гансон, коли в нього й були якiсь приемнi чи радiснi думки, нiяк iх не виказував. Таке собi внутрiшне життя без нiяких зовнiшнiх проявiв. Мовчазний, як пустка. А в Керрi буяла молода кров i уява. Кохання з його таемницями, залицяння – усе це було ще попереду. Вона залюбки вiддавалася мрiям: чим би iй хотiлося зайнятись, у що вдягтись, в яких мiсцях побувати. Ось чим була наповнена ii голiвка. Але з ким було подiлитись, в кому б такi думки знайшли би вiдголос?

Обмiрковуючи увесь цей день, вона зовсiм забула про Друе. Пересвiдчившись, якi байдужi цi двое, вона волiла б, щоб вiн ii забув. Бо навiть i не уявляла, як повелася б iз ним i що стала б говорити, якби вiн прийшов.

Пiсля вечерi Керрi переодяглася, причепурилася. Це вже було чарiвне створiння з великими очима i сумно стуленими вустами. На обличчi ясно вималювалося все, що вона вiдчувала: надii вперемiш iз розчаруванням, пригнiчений настрiй. Посуд було вже прибрано, i вона поблукала по кiмнатах, побалакала трохи з Мiннi. Сказала, що хоче спуститися вниз i постояти трохи на повiтрi. Якщо Друе прийде, вона стрiне його там. І коли вдягала капелюшок, то обличчя вже прояснiло i виглядало пожвавленим.

– Схоже, Керрi пригнiчена роботою, – сказала Мiннi чоловiковi, коли той заглянув з газетою в руках до iдальнi.

– Що вдiеш? Доведеться змиритись, – байдуже мовив Гансон. – Вона що, кудись пiшла?

– Униз, подихати повiтрям…

– Знаеш, я б iй порадив набратись терпiння. Можна кiлька тижнiв шукати iншоi роботи i нiчого путнього не знайти.

Мiннi кивнула згiдливо. Чоловiк вiдклав газету.

– На твоему мiсцi, – додав вiн, – я б не радив iй стовбичити отам унизу. Це не зовсiм пристойно для молодоi дiвчини.

– Я скажу… – знiтилась Мiннi.



Життя вулицi збуджувало у Керрi невгамовну цiкавiсть. Здавалось, iй нiколи не набридне спостерiгати, куди iдуть усi цi люди. Мабуть, iх розваги чекають. Юна уява обмежувалася вузьким колом: заможнiсть, гарне вбрання, розваги… Час вiд часу в душi виникала далека згадка про Колумбiя-Сiтi. Роздратування вiд пережитого сьогоднi випаровувалось. А той манливий свiт, що вона спостерiгала, цiлком поглинув ii увагу.

На першому поверсi будинку була пекарня. Гансон саме спустився туди по хлiб. Керрi не помiтила його, поглинута своiм, поки вiн не опинився зовсiм поруч.

– Я йду по хлiб, – тiльки й сказав вiн, проходячи повз неi.

Як легко думки однiеi людини передаються iншiй! Гансон i справдi вийшов по хлiб, але при цьому хотiв подивитись, що робить Керрi. І не встиг вiн наблизитись, як вона вгадала його намiри. Чому iй це спало на думку? А тоi митi вона виразно вiдчула неприязнь до нього. Тепер вона це знала напевне, що вiн пiдозрiливий.

Отак якась дрiбниця здатна по-новому висвiтлити все навколо. Їi думки були порушенi, i невдовзi пiсля того, як Гансон пiднявся нагору, вона теж повернулась. Поки збiгав час – чверть години, i ще, й ще, – iй ставало все яснiше: Друе не прийде. Це ii чомусь сприкрило, нiбито ii покинули, бо вона виявилася недосить гарною.

У квартирi панувала тиша. Мiннi шила при свiтлi лампи, сидячи за столом. Гансон – уже вклався. Невесела й стомлена Керрi сказала, що теж iде спати.

– Авжеж, краще лягай, – кивнула Мiннi. – Тобi ж вставати рано.

Ранок був як завжди. Керрi виглянула зi своеi кiмнати, Гансон уже подався на роботу. За снiданком Мiннi пробувала розговорити сестру, але та думала про свое, i розмова не в’язалася.

Керрi пiшла пiшки, як i напередоднi. Вона вже усвiдомила, що чотирьох з половиною доларiв не вистачить навiть на проiзд, адже вона платитиме сестрi. Усе виглядало досить сумно. Але сонечко розвiяло невеселi думки – така-бо щаслива властивiсть ранкового сонця.



На взуттевiй фабрицi другий день начебто був не такий виснажливий, як напередоднi. Але не було такоi кiлькостi нових вражень. При обходi головний майстер спинився поруч.

– А ви звiдки? – спитав вiн.

– Я… Мене найняв мiстер Браун, – схилила голову вона.

– Он воно що, – буркнув майстер i додав: – Дивiться, щоб усе iшло як слiд.

Дiвчата справили на неi ще гiрше враження, нiж напередоднi. Начебто були цiлком задоволенi своею долею. Але, Господи, якi вульгарнi! Керрi мала бiльш розвинену уяву. Їхня груба мова вражала ii вухо. Одяговi бракувало чепурностi, до якоi прагнула Керрi. Особливо неприемно патякала одна з дiвчат, iстота, озлоблена життям.

Вона кинула своiй сусiдцi:

– Я не буду це терпiти! Платня копiйчана, а спину гнеш допiзна. Здохнеш на цiй роботi!

З чоловiками дiвчата були розв’язнi – хоч iз молодими, хоч з лiтнiми. Сипали грубими жартами. Господи, це ж i ii вважають такою, як i оцi…

– Привiт! – звернувся до неi пiд час обiдньоi перерви хлопець iз дужими кулаками. – А ви гарненька, нiвроку…

Вiн чекав, що почуе звичне: «Одчепись!» Та Керрi мовчки вiдсахнулась. І вiд несподiванки вiн отетерiв i подався, знiяковiлий.

Удома того вечора вона вiдчула себе геть самотньою. Туга дiймала ii. До Гансонiв, схоже, нiхто нiколи не заходив. Вона опинилася у дверях унизу. Спостерiгала вулицю, тодi наважилася трохи пройтися. Їi некваплива хода i невпевнений вигляд привернули увагу декотрих чоловiкiв. Керрi неабияк збентежилася, коли добре вдягнений чоловiк рокiв тридцяти почав придивлятися, тодi сповiльнив ходу i мовив:

– Схоже, вийшли пройтися?

Керрi вражено вiдскочила i насилу спромоглася вiдрiзати:

– Я вас зовсiм не знаю!

– О, це можна поправити! – вiдповiв вiн люб’язно.

Вона сполохано кинулася геть i прибiгла до своiх дверей зовсiм захекана. Щось у поглядi незнайомця неабияк злякало ii.

Збiгав тиждень. Керрi почувалася пiсля роботи такою стомленою, що не в змозi була йти пiшки. Сiла до конки. Їi тендiтна постава вiд цiлоденного сидiння болiла i нила. Вона лягла спати навiть ранiше за Гансона.

І квiтам, i молодим дiвчатам пересаджування в новий грунт часом шкодить. Для нормального зростання треба кращого грунту, чистiшого повiтря. Керрi почувалась би краще, якби все вiдбувалося поступовiше, перехiд був не такий раптовий. Якби вона не одразу знайшла роботу i встигнула оглянути мiсто, яке iй весь час хотiлося побачити, було б якось веселiше.

Першого ж дощового ранку Керрi виявила, що забула парасольку. Мiннi позичила iй свою – зношену й злинялу. Це вже було занадто. Керрi пiшла у великий унiверсальний магазин i купила собi парасольку за долар з чвертю.

– Навiщо ти це зробила? – спитала Мiннi.

– Але ж менi треба мати парасольку… – завзято вiдповiла Керрi.

– Марнотратниця…

Керрi образилась, але змовчала. «Я не буду все життя там працювати», – затято вирiшила вона.

Першоi суботи ввечерi Керрi вiддала своi чотири долари за утримання. Беручи грошi, Мiннi вiдчула докори сумлiння. Але як же поясниш Гансону, якби вона взяла менше? А той поважно кивнувши, видав дружинi на домашнi витрати рiвно на чотири долари менше, бо зможе внести цю суму за землю.

Керрi ж переймалася тим, як одягатися й розважатися за п’ятдесят центiв на тиждень. Вона думала й думала, нарештi вiдчула злiсть.

– Пiду трохи пройдуся, – сказала вона повечерявши.

– Сама? – уточнив Гансон.

– Так, – вiдповiла Керрi.

– Може, не треба? – вставила Мiннi.

– Але ж я хочу подивитися хоч що-небудь! – вiдрубала Керрi обурено. Обое збагнули, що вона невдоволена опiкуванням.

– Що це з нею? – спитав Гансон, коли вона вийшла за капелюшком.

– Хтозна… – вiдповiла Мiннi.

– Але ж вона мае розумiти, що дiвчинi не слiд отак тинятись по вулицi самiй.

Керрi не наважилась iти далеко. Повернулася i постояла в дверях. Другого дня вони пiшли в Гарфiлд-парк, але iй там не сподобалось. Бо вона не досить чепурно виглядала для цього мiсця.

У понедiлок вона прислухалася до захоплених розповiдей iнших дiвчат про iхнi розваги, зрештою дуже скромнi. Однак дiвчата були вдоволенi!

Кiлька днiв пiдряд дощило, i Керрi iздила конкою. Увечерi вона промокла до нитки, iдучи до конки на Ван-Б’юрен-стрiт. Увесь вечiр вона самотньо сидiла у вiтальнi, замислено дивлячись у вiкно, де вогнi вiдбивались у мокрiй брукiвцi. Керрi знов вiдчула, що в неi зiпсувався настрiй.

У суботу вона вiддала Мiннi чотири долари iз заробленого, сховала своi жалюгiднi п’ятдесят центiв. Вона вже заприязнилася з кiлькома дiвчатами на фабрицi. Тi розказали, що iз заробiтку у них лишалося на своi витрати бiльше, нiж у неi. Адже у них були кавалери, – iз тих, що iх Керрi iгнорувала пiсля зустрiчi з Друе. Вони дбали про розваги для своiх дiвчат. Але iй геть не подобалися цi грубуватi фабричнi хлопцi. Зустрiчаючись iз ними на роботi, вона лише сухо кивала.

А над мiстом уже повiяло зимою. Вiтер хутко гнав темнi хмари. Довгi, тонкi смуги диму з високих фабричних димарiв тяглись довкола, рiзкими раптовими поривами знiмався вiтер на вулицях i перехрестях. Керрi з тривогою думала про зимовий одяг. У неi немае нi теплого жакета, нi шапочки, нi черевикiв. З важким серцем почала вона розмову з Мiннi.

– Не знаю, що робити… – знiчено сказала вона ввечерi, коли вони з сестрою залишилися вдвох. – Скоро зима, а у мене теплого одягу немае. І шапочка потрiбна…

Обличчя Мiннi стало заклопотаним.

– Ну що ж, – зiтхнула втомлено, – залиш собi частину своiх грошей i купи хоч шапочку. – Зменшення сестриного внеску неодмiнно викличуть ускладнення.

– О, це було б дуже добре, якщо ти не заперечуеш. Хоч один або два тижнi… – осмiлiла Керрi.

– Може, хоч два долари зможеш платити? – спитала Мiннi.

Керрi охоче погодилася. Отже, вихiд знайдено. Вона збадьорилася i негайно стала пiдраховувати. Найперше – шапочка. Бо ii вже не цiкавило, якi пояснення Мiннi дасть Гансону. Той нiчого не сказав, але в квартирi зависла гнiтюча атмосфера.

Можливо, так i склалося б, але несподiвано Керрi застудилася. Якось опiвднi, пiсля дощу, подув сильний вiтер. Керрi, все ще без жакета, вийшла о шостiй з фабричноi задухи i затремтiла пiд поривом холодного вiтру. Вранцi Керрi вже чхала, i коли вона вийшла з дому, нежить посилився. Весь той день у неi нило тiло, а голова була якась важка й гаряча. Надвечiр вона почувалася зовсiм кепсько, не схотiла навiть iсти. Мiннi помiтила ii млявiсть i спитала, що з нею.

– Хтозна… Мене щось морозить…

Керрi тулилася до пiчки, ii лихоманило, i вона лягла в лiжко зовсiм хвора. Вранцi у неi був сильний жар.

Мiннi неабияк перелякалась за сестру i дбайливо доглядала ii. А Гансон висловив думку, що може iй краще повернутися додому? Коли вона оклигала через три днi, то було ясно, що мiсце на фабрицi вона втратила. Зима на порозi, вона без теплого одягу, а тепер ще й без роботи.

– Що робити, сестро? – сказала Керрi. – У понедiлок я пiду, пошукаю роботи, може, вдасться що-небудь знайти.

Та ii зусилля були марнi. Благенька одежина нiяк не пiдходила для пiзньоi осенi. Останнi грошi витратила на шапочку. Три днi блукала вона по мiсту, дедалi бiльше впадаючи в розпач. Атмосфера в квартирi стала нестерпною. Щовечора ii охоплювала вiдраза при самiй думцi, що туди треба повертатися. Гансон тримався холодно. Керрi розумiла, що це не може так тривати. Мабуть, доведеться все кинути i повертатися додому…

Увесь наступний день вона тинялася мiстом, позичивши у Мiннi десять центiв на снiданок. Марно шукала хоча б якоiсь роботи, заходила в дешевi заклади. Заглянула в маленький ресторанчик, у вiкнi якого побачила об’яву, що потрiбна офiцiантка, але iй вiдповiли, що потрiбна дiвчина з досвiдом.

Украй пригнiчена, Керрi слiпо йшла крiзь густий байдужий натовп.

Раптом чиясь рука схопила ii за лiкоть.

– Оце так зустрiч! – промовив хтось.

Керрi з подивом упiзнала Друе. Його рожевi щоки аж пашiли. Вiн нiби випромiнював сонячне свiтло i чудовий настрiй.

– Як маетеся, Керрi? – усмiхнувся вiн. – Ну ви ж i гарненька! Де ж ви пропадали весь цей час?

Вiд нього вiяло такою щирою привiтнiстю, що Керрi теж почала усмiхатись.

– Я? Вдома… – зiзналась вона.

– А я ще здалеку запримiтив вас! Одразу здогадався, що це ви! Я саме збирався вас провiдати. Як же усе-таки вашi справи?

– Все гаразд. – Керрi сумно усмiхнулася.

Друе кинув на неi пильний погляд, – щось не так…

– То може поспiлкуемось? Ви нiкуди зараз не поспiшаете?

– Та нi, – вiдповiла Керрi.

– То зайдемо кудись, перекусимо? Господи, який я радий, що знову бачу вас!

Вона одразу вiдчула полегшення, зiгрiлася його пiклуванням, веселiстю, увагою. Погодилась, але удала, що трохи вагаеться.

– От i чудово! – вiн узяв ii пiд руку. У його тонi було стiльки товариськоi щиростi, що це зовсiм розтопило ii серце.

Вони пройшли по Монро-стрiт до старовинного ресторану «Вiндзор». Зала була простора, затишна, тут добре годували й чудово обслуговували. Друе вибрав столик при вiкнi, звiдти можна було спостерiгати за рухливим натовпом. Вiн любив мiнливу панораму вулицi, любив за обiдом бачити iнших i щоб його бачили теж.

Вони обое зручно всiлись за столиком.

– Вам що замовити? – запитав вiн.

Керрi пробiгла поглядом довге меню, подане офiцiантом. Їй нестерпно хотiлося iсти, незнайомi назви страв ще бiльше розпалювали апетит. А цiни!

«Пiв смаженого курчати – сiмдесят п’ять центiв».

«Фiле з грибами – долар двадцять п’ять центiв».

Вона чула про всi цi страви, але невже сама мае iх замовляти з меню?

– Зачекайте, зараз ми розберемося, – уточнив Друе i гук-нув: – Гей, офiцiанте!

До них наблизився кремезний, круглолиций негр i шанобливо схилився.

– Фiле з грибами… – почав Друе, – фаршированi помiдори…

– Слухаю, сер, – промовив негр, киваючи головою.

– Смажена картопля…

– Так, сер.

– Ще спаржа. І кава.

Друе повернувся до Керрi.

– Я ще зранку нiчогiсiнько не iв! Бо щойно з Род-Айленда. Саме збирався йти обiдати, аж тут побачив вас…

Керрi лише нiяково всмiхалась.

– То що ж ви робили увесь цей час? – розпитував вiн. – Розкажiть геть усе, докладно. Як ваша сестра?

– Дякую, здорова, – промовила Керрi.

Вiн пильно подивився на неi.

– А ви часом не хворiли?

Керрi сумно кивнула.

– Яка прикрiсть! У вас i справдi не надто добрий вигляд. Я одразу помiтив, що ви зблiдли. Що ж ви робили весь цей час?

– Працювала… – знизала плечима Керрi.

– Он як? І де ж це?

Керрi розповiла.

– «Родс, Моргентау i Скотт»? Так-так, знаю цю фiрму. Це на П’ятiй авеню, правда? Скупенька компанiя. Що примусило вас туди пiти?

– Не могла нiчого кращого знайти… – зiзналася Керрi.

– Та це ж просто обурливо! – заявив Друе. – Не слiд вам марнувати здоров’я у цих людей. У них майстерня отам за складом, так?

Керрi кивнула.

– Це несолiдна фiрма. Це робота не для вас, нi!

Вiн балакав невгаваючи, розпитував Керрi, розповiдав про себе. Заодно пояснював, який це гарний ресторан. Аж тут появився офiцiант, несучи на величезнiй тацi апетитнi страви. За обiдом Друе проявив себе у всьому блиску. Вiн дуже елегантно виглядав за снiжно-бiлою скатертиною, заставленою срiбним посудом, з ножем i виделкою в руках. Коли розрiзав м’ясо, його перснi так блищали, наче ось-ось спалахнуть. Новiсiнький костюм приемно облягав його. Вiн люб’язно простягав руку, щоб подати тарiль чи хлiб, налити кави. Вiн накладав Керрi повну тарiлку, не перестаючи випромiнювати чудовий настрiй. Керрi, зiгрiвшись душею й тiлом, незабаром змiнилася до невпiзнання. Перед Друе вже сидiла нiби зовсiм iнша дiвчина. Що казати, цей чудовий хлопець у новiсiнькому костюмi зовсiм зачарував ii.

Схоже, маленька завойовниця мiста сприйняла несподiваний поворот долi на краще. Вона почувалася трошечки нiяково, але обстановка великого залу пiдбадьорювала. А натовп добре вдягнених людей за вiкном справляв таке приемне враження! Ось що значить мати грошi! Як чудово прийти сюди пообiдати! Щасливий цей Друе, роз’iжджае повсюдно, гарно вдягаеться, такий люб’язний i обiдае в розкiшних ресторанах. Друе справдi такий поважний, просто дивно, що вiн так по-дружньому i з такою увагою ставиться до неi.

– Отже, ви втратили роботу через хворобу? – спiвчутливо зiтхнув вiн. – Що ж тепер гадаете робити?

– Шукатиму… – невизначено промовила Керрi, i в очах ii промайнула згадка про злиднi, якi переслiдуватимуть ii невблаганно i невiдступно, мов голодний пес.

– Е нi! – жваво заперечив Друе. – Так не годиться! А ви давно шукаете?

– Чотири днi… – зiзналась вона.

– Подумати тiльки! – Друе, нiби звертався до якогось уявного спiврозмовника. – Нi, все це не для вас! Отi дiвчата, – вiн провiв рукою, нiби окреслюючи колом усiх продавщиць i фабричних робiтниць, – заробляють копiйки. Ви ж не можете iснувати на такi кошти?

Вiн поводився з Керрi зовсiм по-дружньому. Вiдкинув саму думку про тяжку працю i змiнив напрям розмови. Ах, Керрi була така гарненька… Навiть у такому непоказному вбраннi було видно, яка в неi гарна фiгура. А очi! Великi i наiвнi очi! Друе вдивлявся у неi, i вона прочитала цi думки в його поглядi. Вiдчула його захоплення, яке так пiдкреслювалося щедрiстю й благодушнiстю. Керрi вiдчувала, що й вiн подобаеться iй, може, й бiльше. Було щось iнше, глибше, наче якийсь пiдводний струмiнь у течii ii думок. Їхнi очi зустрiчалися щохвилини, i це спрямовувало вiдчуття в одне рiчище.

– Чому б нам не пiти сьогоднi в театр? – сказав вiн, пiдсуваючись ближче, стiл був не дуже широкий.

– О нi! Я не можу! – злякано запротестувала вона.

– А що ж ви збираетесь робити ввечерi?

– Нiчого… – вiдповiла Керрi сумно.

– Бачу, вам не дуже подобаеться там, де ви живете?

– Ну, не те щоб…

– То що ж ви робитимете, коли не знайдете роботи?

– Мабуть, поiду додому…

Їi голос ледь помiтно затремтiв. Вони обое зрозумiли без слiв: вiн – безвихiдь ii становища, а вона – те, що йому все ясно.

– Нi! – рiшуче заявив вiн. – Це неможливо! – В цю мить вiн був сповнений щирого спiвчуття. – Дозвольте допомогти вам… Вiзьмiть у мене трохи грошей.

– О нi! – вiдсахнулася вона.

– Що ж ви будете робити?

Вона замислилась i мовчки похитала головою.

Вiн дивився на неi з усiею лагiднiстю, на яку був здатен. У жилетнiй кишенi в нього лежало кiлька м’яких зелених банкнот. Друе, беззвучно намацавши iх, дiстав i затис у руцi.

– Послухайте, крихiтко, – заговорив вiн доброзичливо – Я щиро хочу стати вам у пригодi. Ось, купiть собi дещо з одягу…

Вiн уперше зачепив цю болючу тему, i вона одразу згадала, що вдягнена так кепсько! Своiм прозорим натяком вiн вразив ii в найболючiше мiсце. Губи дiвчини затремтiли.

Їi рука лежала на столi. Вони були зовсiм самi в своему куточку. Вiн поклав на цю ручку свою – велику й теплу.

– Ну, годi вже, Керрi, – умовляв вiн. – Що ви можете вдiяти самi? Дозвольте менi по-дружньому допомогти вам.

Вiн злегка стиснув ii ручку. Вона спробувала звiльнитись. Вiн стиснув мiцнiше, i вона бiльше не пручалась. Тодi вiн всунув зеленi банкноти в ii долоньку i на ii заперечливий жест прошепотiв:

– Не хвилюйтесь, я вам iх лише позичаю…

Вiн таки примусив ii взяти грошi. Тепер вона вiдчувала, що якийсь дивний зв’язок еднае ii з ним. Вийшли на вулицю, i вiн провiв ii далеко на пiвдень, до Полк-стрiт.

– Вам таки не хочеться iти до ваших родичiв? – спитав вiн, нiби мiж iншим.

Керрi почула, але пропустила повз вуха.

– Знаете що? Приходьте сюди завтра зранку! І ми з вами пiдемо на денну виставу. Гаразд?

Керрi спершу вiдмовлялась, але нарештi погодилася.

– А у вiльний час купiть собi, що треба – гарненькi черевички i жакет.

Вона й не уявляла собi, якi складнi думки хвилюватимуть ii по його вiдходi. Поки вiн був тут, ii не полишав бадьорий, безтурботний настрiй.

– І не сушiть собi голову, як жити далi зi своiми родичами, – сказав вiн пiдбадьорливо. – Я вам допоможу.

Керрi попрощалася з ним, почуваючись так, нiби якась велика, дужа рука простяглася до неi, щоб скинути тягар клопотiв з ii плечей. У неi тепер були грошi – аж двi м’якi зеленi десятидоларовi банкноти!




Роздiл VII

Земне вабить. Краса говорить сама за себе


Справжнього значення грошей i досi ще нiхто до ладу не роз’яснив i не збагнув. Коли кожен усвiдомить, що основне призначення грошей – це оцiнювати по заслузi i виплачувати за чесно витрачену працю, а не перетворюватися на грабiжницький привiлей, – тодi купа соцiальних, релiгiйних i полiтичних проблем назавжди вiдiйдуть у минуле. Щодо Керрi, то для неi значення грошей було таке ж, як i для бiльшостi. Формулювання: «Грошi, це те, що е в iнших, i менi теж треба мати» – якнайкраще передае те, що вона думала. І ось тепер вона тримала в руцi двi м’якi зеленi десятидоларовi банкноти. І почувала себе куди краще! Цi папiрцi таiли в собi якусь магнетичну силу. Людина ii рiвня була б щаслива, навiть опинившись на безлюдному островi з великою торбою грошей. І тiльки неминучi злигоднi та голодування навели б ii на думку, що часом грошi нiчого не вартi. Але i тодi вона не збагнула б iх умовноi цiнностi. Вона б лише пошкодувала, що, маючи в руках таку суму, позбавлена можливостi скористатися з цього.

Пiсля зустрiчi з Друе бiдна дiвчина не чула пiд собою нiг вiд хвилювання. Вона трошки соромилася думки, що не знайшла в собi сил вiдмовитись. Але ж потреба в грошах була така пекуча! Тож як було не радiти? Тепер вона купить гарненький новий жакет! А ще – чепурнi черевики з гудзиками. І панчохи, i спiдницю, i ще, ще… Знову, як i тодi, коли вона пiдраховувала свiй майбутнiй заробiток, Керрi, в полонi нестримних бажань, значно переоцiнила купiвельну спроможнiсть отих грошей.

Зате у неi склалося зовсiм iнше уявлення про Друе. Який вiн хороший, добрий, щирий. В ньому не вiдчувалось нiчого лихого. Вiн позичив iй грошей, бо в нього добре серце, вiн розумiв, що вона iх потребуе! Певна рiч, вiн не дав би такоi суми бiдному юнаковi. Але не треба забувати, що бiдний хлопець, цiлком природно, не мiг би так зворушити його, як молода дiвчина. Зауважимо, що прекрасна стать завжди впливала на його почуття. Жадання вирувало в ньому повсякчас. Правда, коли йому на очi траплявся жебрак, що благав: «Згляньтесь, мiстере, я конаю з голоду», – вiн нiколи не вiдмовляв, i з готовнiстю подавши стiльки, скiльки вважав за потрiбне, одразу ж i забував про це. Бо не став би мiркувати й фiлософствувати з цього приводу. Йому взагалi не властивi були усiлякi розумування. То був метелик – веселий i безжурний, що кружляв навколо квiтки. Мабуть, позбавившись свого становища, зазнавши тяжких ударiв долi, вiн став би таким же безпорадним, як i Керрi. Так само розгубленим i, коли хочете, таким же вартим жалю.

Що ж до його загравань iз жiнками, то вiн не мав на думцi нiчого лихого i не вважав, що тi стосунки, якi вiн прагнув зав’язати, можуть iм зашкодити. Вiн любив залицятись до жiнок, пiдкоряти iх своiми чарами. Вiн не був холодним, пiдступним негiдником. Просто його вродженi нахили тягли його до цього, як до найвищоi насолоди. Вiн був марнославний, хвалькуватий i втрачав голову вiд гарного личка, наче дурненький. Якийсь цинiчний негiдник обдурив би його так само, як вiн легко умiв сподобатися гарненькiй фабричнiй робiтницi. Успiх Друе у торговельних справах пояснювався його добродушною вдачею i доброю репутацiею фiрми. Отак i крутився вiн помiж людей, сповнений невичерпноi життерадiсностi. Однак про нього нiяк не можна було сказати, що в нього е якась духовна сила чи iнтелект, що в нього е глибокi й благороднi думки. Навряд чи почуття тривали в нього довше, нiж мить. Сафо назвала б його «свинею»; Шекспiр сказав би про нього: «Жвава дитина». Старий пияк Карiо вважав його розумним, здiбним, метикованим. Одне слово, вiн був хорошою людиною в його власному розумiннi цього слова.

Керрi таки взяла в нього грошi. І це було найкращим доказом того, що у ньому було щось щире й привабливе. У пiдступного, низького чоловiка з лихими намiрами вона не взяла б i кiлькох центiв, якою б личиною дружби той не прикривався. Люди з наiвним поглядом на життя не такi вже й безпораднi. Адже природа навчила диких тварин тiкати перед лицем невiдомоi небезпеки. Скажiмо, прищепила маленькому бурундуку незрозумiлий жах перед змiею. «Господь оберiгае своi створiння» – цi слова стосуються не тiльки тварин. Наiвна Керрi, мов та овечка, керувалась у своiх вчинках iнстинктом. Залицяння ж Друе не збудили в нiй того iнстинкту самозбереження, дуже сильного у таких безпосереднiх натур.

Коли дiвчина пiшла, вiн привiтав себе: здаеться, зумiв справити на неi добре враження. Чорт, це просто обурливо, що молодим дiвчатам доводиться отак поневiрятись! Уже холоднеча, а у неi немае у що вдягнутись! Просто жах! Зараз же треба пiти до «Фiцджералда i Моя» i викурити заспокiйливу сигару. Вiн згадував личко Керрi, i ноги поспiхом несли його.



Керрi повернулась додому в такому пiднесеному настроi, що не могла його приховати. Але несподiванi грошi принесли з собою цiлий ряд ускладнень, якi ii неабияк непокоiли. Як же купити собi щось iз одягу? Адже Мiннi знае, що у неi iх немае? Ще не дiйшовши додому, вона зрозумiла: це неможливо! Якi пояснення вона могла б дати?

– Ну як? – спитала Мiннi, маючи на увазi ii пошуки.

Керрi не мала звички обманювати i, почуваючи одне, говорити протилежне. Якщо вже ухилятися вiд правди, то принаймнi тодi, коли в цьому е нагальна потреба. Отже, щоб не скиглити, адже на душi було так радiсно, вона усмiхнулась:

– Менi дещо обiцяли!

– Де? – скинулась сестра.

– У магазинi «Бостон».

– Точно пообiцяли? – допитувалась Мiннi.

– Завтра дiзнаюся, – вiдповiла Керрi, не маючи охоти брехати довше, нiж це необхiдно.

Мiннi вiдчула, що в Керрi полiпшився настрiй, i вирiшила, що це слушна нагода, щоб розтлумачити сестрi, якоi думки Гансон про цi ii спроби переiзду до Чикаго.

– А коли тобi не вдасться одержати це мiсце… – вона затнулася.

– Якщо я найближчим часом не знайду нiчого, то, мабуть, поiду додому.

Мiннi швидко пiдхопила:

– Гансон теж вважае, що так буде краще, принаймнi на зиму…

Керрi одразу все зрозумiла: iм не хочеться тримати на шиi безробiтну. Вона не сердилася на Мiннi, та й на Гансона теж. Але сидячи оце зараз i мiркуючи над словами сестри, дуже радiла, що у неi е грошi Друе.

– Авжеж, – промовила вона розважливо, – я теж так гадала.

Вона не сказала, що вiд цiеi думки все в нiй обурювалося! Що чекало ii в Колумбiя-Сiтi? Хiба вона не знае тамтешне нудне, одноманiтне життя? А тут – величезне, таемниче мiсто, яке все ще притягувало до себе, як магнiт. Те, що вона встигла побачити, лише натякало на всi можливостi, якi в собi воно таiло. І що ж тепер – зректися цього всього i повернутись до нужденного iснування? Їй хотiлося волати вiд самоi думки про це!

Керрi рано прийшла додому. Сховалась у вiтальню, щоб усе обдумати на самотi. Що ж робити? Не може бути й мови, щоб купити собi обнови i заявитися в них тут! Частину з цих двадцяти доларiв доведеться залишити на той випадок, коли треба буде iхати додому. Треба ж заплатити за проiзд, бо вона нiзащо не буде позичати у Мiннi. Ну гаразд, а як же вона пояснить, де хоча б на це дiстала грошi? Якби iй вдалося щось заробити, як легко б тодi все це владналося!

Вона знов i знов поверталася до цього заплутаного вузла. Завтра вранцi Друе чекатиме, що вона прийде у новому вбраннi, а це ж неможливо! Гансони, зi свого боку, чекають, щоб вона вже збиралася додому. Вона охоче пiшла б вiд них. Але ж не додому! Вона уявила собi, як вони подивилися б на те, що вона десь дiстала грошей, не працювавши. Жахливо, що вона цi грошi взяла – iй стало соромно… Вона була геть пригнiчена тим, як усе складалося. Поки була з Друе – все було легко й ясно. А зараз – така заплутанiсть i безнадiя! Куди гiрше, нiж було досi: нiбито й е допомога, i не можна з неi скористатися…

У неi зовсiм зiпсувався настрiй, i за вечерею Мiннi подумала, що в сестри був тяжкий день. Зрештою, Керрi вирiшила, що поверне грошi Друе. Не треба було iх брати! То була помилка. Завтра вона з самiсiнького ранку вирушить шукати роботу. Опiвднi, як було умовлено, зустрiнеться з Друе i все йому скаже. І коли рiшення було прийнято, на серцi в неi стало дуже тяжко, i ii знову охопив розпач.

Дивна рiч: досить iй було взяти грошi в руки, вона одразу вiдчула полегшення. І навiть пiсля цих розпачливих думок вона забувала про все – i двадцять доларiв здавалися чимось чудовим, чарiвним! Ох, цi грошi, грошi! Яке щастя iх мати! Якби зараз iх було вдосталь, як легко розвiялися б усi цi турботи!

Керрi встала досить рано встала i пiшла з дому. Рiшення шукати роботу було не дуже тверде, однак грошi, що лежали в кишенi i принесли iй стiльки клопотiв, робили думку про роботу трохи легшою. Вона йшла кварталом оптових фiрм. Ось зараз треба ввiйти i спитати. Серце в неi стислося, ноги несли ii далi. «Яка ж ти боягузка!» – казала вона сама до себе. Але ж вона стiльки ходила й питала! Все одно – результат буде той самий. Вона все йшла i йшла, тодi нарештi зайшла на одну фабрику. Все повторилося, як i дотепер. Керрi вийшла, почуваючи, що щастя ii зрадило. Марнi намагання!

Майже бездумно дiйшла до Дiрборн-стрiт. Тут мiстився великий унiверсальний магазин «Ярмарок» iз нескiнченними вiтринами, безлiччю вiзкiв для покупок. Тут вирував натовп покупцiв. Це видовисько хутко вiдвернуло ii вiд сумних думок. Сюди вона збиралася прийти, щоб купити собi обнови! Та щоб хоч трохи розважитись, може ж вона нарештi просто поглянути, що продають?

Чи е щось милiше в нашому життi, нiж отой стан пiднесення, в якому ми перебуваемо iнколи, охопленi бажанням щось придбати, та ще й маючи на те грошi? Вагання, докори сумлiння, нерiшучiсть… Саме в такому станi була Керрi, коли почала блукати розкiшним магазином, серед безлiчi речей, виставлених тут. Ще вiдтодi, коли вона приходила сюди шукати роботу, у неi склалася дуже висока думка про цей магазин. Зараз вона спинялася перед кожною рiччю, яку ранiш поспiшала проминути. Їi юне серце палало од бажання усiм цим заволодiти! Як гарно вона виглядала б ось у цьому, а оте – якоi б надало привабливостi! Натрапивши на корсетний вiддiл, вона завмерла мрiйливо перед багатством барв i мережив. Досить лише зважитись i якесь з цих див належатиме iй…

Вона надовго затрималася також i в ювелiрному вiддiлi. Розглядала сережки, браслети, перснi, ланцюжки… Чого б тiльки вона не вiддала, щоб мати все це! А як чарiвно вона виглядала б у таких прикрасах!

Та головною метою були все-таки жакети. Керрi одразу помiтила один – не схожий на iншi, кофейного кольору, з великими перламутровими гудзиками – крик моди тiеi осенi. Вона ще походила по магазину, щоб переконатися, що нiчого ще кращого там немае. Проходячи помiж скляними шафами й полицями, де були виставленi зразки, вона iз задоволенням переконалась, що вибрала найкращу рiч. І весь час вагалася: може таки купити цю рiч? Вона так милуе око… Але згадала про справжнiй стан речей. Полудень катастрофiчно наближався, а вона так нi на що й не зважилась! Нi, треба йти i повернути грошi!

Друе стояв на розi, чекаючи ii.

– Добрий день, Керрi… А де ж жакет i… – вiн спантеличено глянув на ii ноги – …i черевики?

Керрi збиралася розсудливо пояснити свое рiшення, але це запитання все сплутало.

– Я прийшла сказати, що… не можу взяти цi грошi…

– Ах, он воно що! – вигукнув Друе. – Ну, в такому разi ходiмо зi мною. Завiтаемо зараз до «Партрiджа».

Керрi пiшла як заведена. В одну мить розлетiлися й щезли всi сумнiви й гризоти. Вона нiяк не могла пригадати найбiльш вагомих доказiв, якi мала викласти, та обставин, якi збиралась пояснити.

– Ви вже снiдали? Мабуть, нi. Давайте зайдемо он туди, – i Друе спрямував кроки до вишуканого ресторану на Монро-стрiт, неподалiк Стейт-стрiт.

– Я нiзащо не повинна брати у вас грошi… – тихо сказала Керрi, коли вони розташувалися в затишному куточку i Друе замовив снiдання. – Я не можу вдягти такi речi там. Родичi… не зрозумiють, звiдки я iх узяла.

– То що ж ви думаете робити? – заглянув Друе iй в очi. – Обходитися без необхiдного?

– Мабуть, поiду додому… – сказала вона сумно.

– Оце вже годi! – промовив вiн рiшуче. – Ви просто надто сушили мiзки над цим. Я зараз скажу, що вам треба зробити. Кажете, що не можете носити цi речi там? То чом вам не найняти мебльовану кiмнату, скажiмо, на тиждень. І не залишити там цi речi?

Керрi похитала головою. Вона, як усi жiнки, опиралася, щоб потiм пiддатись умовлянням. А вiн будь-що мав розвiяти ii сумнiви i прокласти шлях для iнших думок.

– Навiщо вам додому? – спитав вiн.

– Але ж я не можу знайти тут нiякоi роботи!

– Родичi, мабуть, не хочуть вас лишати у себе? – здогадався вiн.

– Вони не можуть, – пояснила Керрi.

– Я скажу, що вам треба робити: тримайтесь мене! Тепер я про вас подбаю!

Керрi покiрно слухала його. На збентежену дiвчину цi слова дiяли так, нiби раптом розчинилися дверi i з них привiтно вiйнуло свiже повiтря. Здавалось, Друе на все дивився щиро i зичливо, як вона, i вiн був такий ласкавий з нею… Охайний, вродливий, чудово вдягнений i такий милий. Справжнiй друг…

– Ну що ви там робитимете, в Колумбiя-Сiтi? – продовжував вiн, i це запитання викликало в ii уявi картини нудного iснування, яке вона полишила. – Там же нiчогiсiнько немае цiкавого. Чикаго – ось мiсце, де треба жити! Ви можете тут найняти затишну кiмнату, одягтися належно, а згодом i робота знайдеться!

Керрi дивилась у вiкно на залюднену вулицю. Ось воно, чарiвне велике мiсто… Чудово, коли е грошi… Розкiшний екiпаж iз парою гнiдих рисакiв промчав вулицею, в глибинi, на фонi дорогоi оббивки, сидiла молода дама.

– Що вас там дома чекае? – допитувався Друе.

Це прозвучало щиро, без усякоi лихоi думки. Вiн просто подумав: це дiвчатко буде позбавлене там всього, заради чого варто жити!

Керрi сидiла нерухомо, втупивши погляд у вiкно. Вона напружено думала: як iй вчинити? Адже родичi сподiваються, що вона на цьому тижнi поiде додому.

А Друе знову заговорив про те саме:

– Чому б вам не купити гарненького жакета? Це ж вам потрiбно. Грошi я вам позичу, про це не турбуйтесь зовсiм. Ви можете винайняти хорошу окрему кiмнату. Я вас не скривджу, не бiйтесь…

Керрi зрозумiла, куди вiн хилить, але думки плуталися. Вона тiльки почувала, як нiколи виразно, всю безвихiдь свого становища.

– Якби ж тiльки знайти якусь роботу…

– Обов’язково знайдете, якщо залишитесь тут! – пiдхопив Друе. – А як поiдете, то вже нiчого не вийде. Вашi родичi не хочуть, щоб ви в них лишались? То чому б вам не погодитись жити окремо? Я не турбуватиму вас, не бiйтесь. А коли влаштуетесь як слiд, може, щось i проясниться.

Вiн не спускав очей з ii гарненького личка i ставав усе красномовнiший. Це чарiвне наiвне дiвча його вабило – в цьому не могло бути й сумнiву. В нiй почувалась якась невiдома таiна, i взагалi вона чимось вiдрiзнялася вiд звичайних продавщиць, що iх повно по крамницях. Зрештою, вона не була дурненькою.

Керрi й справдi мала багатшу уяву i розвиненiший смак, нiж навiть у Друе. Вона мала тонку душу, це й породжувало ii пригнiчений настрiй i почуття самотностi. Їi убоге платтячко було досить чепурне, та й голiвку вона схиляла так грацiозно…

– Ви гадаете, я змогла би щось знайти? – спитала вона.

– Авжеж, – сказав вiн i простягнув руку, щоб налити iй чаю. – Покладайтесь на мене.

Вона звела на нього погляд, i вiн пiдбадьорливо усмiхнувся.

– Знаете, що ми зробимо? Зараз же зайдемо – тут недалеко – у магазин «Партрiдж», i ви собi там виберете, що захочете. Потiм пiдшукаемо для вас кiмнату, i ви там зможете залишити своi речi. А увечерi – до театру!

Керрi заперечливо похитала головою.

– Ну, гаразд, повернетесь до своiх – так навiть краще. Вам зовсiм не треба зоставатися в готелi. Кiмната буде найнята, щоб ви там могли залишити своi новi речi.

До кiнця обiду вона все ще вагалась, як iй дiяти.

– Люба Керрi, ходiмо подивимось на жакети, – запропонував вiн.

Як тiльки вони опинилися в магазинi, розкiш модного одягу миттю прикувала увагу Керрi. Пiсля смачних страв, у товариствi життерадiсного Друе запропонований план здавався iй цiлком здiйсненним. Вона оглянула жакети i вибрала подiбний до того, який так сподобався iй у «Ярмарку». Коли вона тримала його в руках, то вiн здавався iй ще кращим. Продавчиня допомогла iй примiряти – жакет сидiв, як на неi пошитий. Обличчя Друе розпромiнилося, коли вiн побачив, як змiнилася ii постава: вигляд у дiвчини став зовсiм елегантний.

– Саме те, що треба! – заявив вiн.

Керрi крутилася перед дзеркалом, iй справдi приемно було помилуватись на себе. На щiчках запалав рум’янець.

– Беремо! – рiшуче повторив Друе.

– Але ж вiн коштуе дев’ять доларiв! – стурбувалась Керрi.

– Ну й що з того? Купуймо, – настоював Друе.

Вона вийняла з гаманця одну банкноту. Продавчиня спитала, чи вдягне вона жакет одразу? Вийшла, повернувшись iз рештою. Справу було зроблено.

Вiд «Партрiджа» вони пiшли у магазин взуття, де Керрi примiряла черевички. Побачивши, як гарно вони виглядають на ii нiжках, Друе замиловано сказав:

– Не скидайте!

Але Керрi похитала головою: вона ж мае повернутись до сестри. Друе за одним заходом купив iй ще й сумочку, потiм рукавички, а вона за його порадою придбала й панчохи.

– А завтра, – сказав вiн, – ви пiдете i купите собi ще й спiдницю.

Все це Керрi робила з якимось тривожним передчуттям. Вона все бiльше заплутувалась, але мiцнiше хапалася за думку, що шлях до вiдступу ще вiдкритий.

Друе знав, де можна винайняти кiмнату на Вобеш-авеню. Показавши Керрi на будинок, до якого вони пiдiйшли, вiн застерiг:

– Дивiться ж, тепер ви – моя сестра…

Вiн умiло вiв переговори з хазяйкою, уважно все оглянув, вибрав, покритикував щось, обмiркував i зрештою все владнав.

– Їi речi прибудуть через день-два, – заявив вiн вдоволенiй хазяйцi.

Коли вони зосталися в кiмнатi самi, Друе нi на йоту не змiнив своеi поведiнки. Вiн продовжував триматися так, наче вони були ще на вулицi. Керрi залишила в кiмнатi своi покупки.

– Ну, що ж, – огледiвся Друе. – Чому би вам не переiхати сьогоднi ж?

– О нi! Я не можу! – вiдповiла Керрi.

– Але чому?

– Я не хочу отак раптово пiти вiд них…

Вiн знову повернувся до цiеi теми, коли вони вже йшли вулицею. День видався теплий, сонячний, вiтер зовсiм ущух. Із цiеi розмови з Керрi Друе вже мав до дрiбниць точне уявлення про ту атмосферу, яка панувала в квартирi ii сестри.

– Облиште, Керрi, – сказав вiн лагiдно. – Їх це дуже мало стурбуе, запевняю. Я вам допоможу все владнати.

Його слова заколисували, всi лихi передчуття кудись зникали. Спочатку вiн покаже iй мiсто, а невдовзi допоможе знайти якусь роботу. Друе сам вiрив у своi слова. Вiн мае поiхати у справах, а вона зможе тим часом працювати.

– Знаете, що вам треба зробити? – сказав вiн. – Пiдiть зараз до них, вiзьмiть там своi речi i повертайтесь.

Вона довго думала над цим i, зрештою, погодилась. Домовились, що вiн чекатиме ii на розi Пеорiя-стрiт. Вона мае з’явитись там о пiв на дев’яту.

Увечерi Керрi була вдома, о шостiй рiшення було прийняте.

– Ну як, знов нiчого? – спитала Мiннi, маючи на увазi те мiсце, яке нiбито обiцяли Керрi в магазинi «Бостон».

Керрi скоса поглянула на сестру i вiдвела погляд.

– Нi.

– Схоже, не варто бiльше й шукати цiеi осенi, – зiтхнула Мiннi.

Керрi нiчого не вiдповiла.

Прийшов додому й Гансон, як завжди, вiдсторонений. Вiн мовчки помився i пiшов читати свою газету. За вечерею Керрi опанував неспокiй. Їi власнi плани непокоiли ii, пригнiчувала й думка, що тут вона – небажаний гiсть.

– Ну як, нiчого не знайшли? – спитав Гансон.

– Поки що нi.

Вiн iв далi, а невiдступна думка свердлила: яка це морока, що вона тут сидить! Час уже iхати додому, i квит. А вже як поiде додому, вiн нiзащо не допустить, щоб вона знов повернулася весною.

Керрi з жахом думала про те, до чого готувалась, але втiшала себе тим, що принаймнi цьому нестерпному iснуванню настане край. Вони не перейматимуться. Особливо Гансон. Йому байдуже, що з нею буде.

Пiсля вечерi Керрi пiшла у ванну. Тут нiхто iй не мiг завадити. Вона написала записку:

«Прощавай, Мiннi! Я не поiду додому, бо вирiшила залишитися в Чикаго i шукати роботу. Не турбуйся про мене. Все буде гаразд».

У вiтальнi Гансон, як завше, читав газету. Керрi допомогла Мiннi помити посуд i прибрати. Потiм вона сказала:

– Пiду постою трохи внизу.

Вона ледве могла вгамувати нервове тремтiння.

Мiннi пригадала Гансоновi зауваги.

– Свен вважае, що не годиться стояти там, – промовила вона.

– Он як? – перепитала Керрi. – Я недовго, це востанне…

Вона надягла капелюшок i постояла перед столиком у маленькiй спальнi, не знаючи, куди покласти записку. Нарештi засунула ii пiд головну щiтку Мiннi.

Коли вхiднi дверi зачинилися, вона спинилася на мить. Що вони подумають? Дiвчину раптом вразила незвичнiсть ii вчинку. Вона повiльно спустилася вниз, оглянулася на освiтленi сходи i попростувала вулицею, удаючи, нiби вийшла на прогулянку. Досягнувши рогу, Керрi прискорила крок.

А в цей час Гансон вийшов з вiтальнi до дружини i спитав:

– Керрi знову стирчить унизу?

– Так, – вiдповiла Мiннi, – але вона обiцяла, що це востанне.

Вiн пiдiйшов до дитини, що гралася на пiдлозi, i почав бавити ii, тицяючи в неi пальцем.



Друе в збудженому настроi чекав на розi.

– Ось i ви, Керрi! – промовив вiн, коли струнка дiвоча постать наблизилась до нього. – Ну як, усе благополучно? Чудово, давайте вiзьмемо кеб.




Роздiл VIII

Провiсники зими. Хто вiдгукнеться?


Як часом билинку жене вiтер, так недосвiдченою людиною грають природнi сили, пiд владою яких перебувае всесвiт. Наша цивiлiзацiя ще не вийшла з певноi стадii свого розвитку. Людей уже не можна назвати тваринами, бо ми не керуемось виключно iнстинктом. Але ще навряд чи можна iх назвати людьми в повному розумiннi. Бо ми не завжди керуемось розумом. Тигр не вiдповiдае за своi вчинки – його озброiла природа. Вiн вiд народження пiдкоряеться ii законам, не усвiдомлюючи, що перебувае пiд iх захистом. Людина вже надто вiддалилась вiд джунглiв, майже виробила самостiйну волю, а тому вродженi iнстинкти ослабли. Якби ж то воля настiльки розвинулася, щоб цiлком замiнити iнстинкти! Людина вже уповнi свiдома, щоб не пiдкорятись завжди iнстинктам i природним бажанням. Але ще надто слабка, щоб повсякчас iх перемагати. Вона слухняно пiдкорялася цим потягам, поки була твариною, але, ставши людиною, ще не зовсiм навчилась приборкувати iх. Промiжний стан позбавлений рiвноваги: людина не у згодi з природою й з iнстинктами, але не у повнiй злагодi й з розумом, керованим ii незмiцнiлою волею. Отож людина – як билинка пiд вiтром: кожен порив пристрастi ii пiдхоплюе. І вона пiдкоряеться то iнстинктам, то розумовi, звiдси – неминучi помилки. Вона виправляе iх, падае, знов пiднiмаеться. Це iстота, вчинки якоi неможливо передбачити. Єдине, чим можна себе потiшити, це думка, що еволюцiя не припиняеться, а iдеал – то свiточ невгасимий. Людина не одвiчно вагатиметься отак – помiж добром i злом. Коли це змагання мiж самостiйною волею й iнстинктом закiнчиться, i глибоке пiзнання свiту призведе нарештi до цiлковитоi замiни iнстинкту волею, тодi й зникне людська хтивiсть. Стрiлка пiзнання буде мiцно й неухильно прямувати до едино гiдноi мети – iстини.

У Керрi, як i в усiх, мiж iнстинктом i розумом, мiж бажанням i досвiдом тривала постiйна боротьба. Керрi досi йшла за покликом своiх прагнень – швидше пливла за течiею, нiж прямувала у намiченому напрямi.

Уранцi, пiсля неспокiйноi ночi (хоч навряд чи домiшувались до цiеi тривоги смуток, туга чи любов), Мiннi знайшла записку i вигукнула:

– Ну от, що ти на це скажеш?

– А що там? – спитав Гансон.

– Керрi кудись помандрувала!

Гансон скочив з лiжка незвично жваво i прочитав записку. Тодi злегка цмокнув язиком, як ото пiдганяють коней, то була едина реакцiя.

– Як ти гадаеш: куди вона могла пiти? – спитала збентежена Мiннi.

– А я знаю? – вiдповiв вiн, i в очах його спалахнула зверхнiсть. – Пiшла, то й пiшла, тим гiрше для неi.

Мiннi стурбовано похитала головою.

– Ох! – зiтхнула вона. – Вона сама не розумiе, що наробила…

– Ну що ж, – Гансон потягнувся. – Чим ти можеш iй зарадити?

Мiннi була все ж таки щирiша. До того ж вона краще уявляла собi все, що могло загрожувати Керрi.

– Лишенько… – знов зiтхнула вона. – Бiдолашна сестричка…

Саме в той час, коли точилася ця розмова, – десь о п’ятiй ранку, – наша маленька завойовниця долi спала тривожним сном у своему прихистку.

Для Керрi в ii новому становищi найважливiшим було те, що в ньому крилися рiзноманiтнi можливостi. Керрi не прагнула лише дрiмотного iснування в затишку й розкошах. Вона крутилася в лiжку, налякана власною рiшучiстю, рада, що тепер вiльна, але й стурбована думками про те, чи знайде якусь роботу. І чого можна чекати вiд Друе?

Що ж до цього достойного джентльмена, то для нього майбутне було цiлком прозоре. Вiн не мiг утриматись вiд того, що манило. Але не мiг так розвинути душу, щоб хоч прагнути поводитись iнакше. Вроджена чутливiсть вела його одвiчною стежкою мисливця за здобиччю. Блаженство з юною дiвчиною було не менш необхiдне, нiж щоденний ситний снiданок. Що б вiн не робив, вiн здатен був лише до слабеньких порухiв сумлiння. І лише такою мiрою доступне було йому усвiдомлення зла й грiха. Отже, повторимось, докори сумлiння були, але в зародковому станi.

Другого дня вiн пiшов провiдати Керрi. Вона приймала його в своiй кiмнатi. Вiн був все такий же – веселун i жартiвник.

– Ну, що? – промовив вiн, оглядаючись. – Чого зажурились? Ходiмо поснiдаемо. Нагадаю: вам треба сьогоднi купити дещо з одягу.

Керрi глянула на нього, i в ii великих очах вiдбилися всi сумнiви, якi гризли ii.

– Спочатку хотiлося б знайти якусь роботу… – похнюпилась вона.

– Та знайдете! – вiдмахнувся Друе. – Навiщо турбуватись про це зараз? Спочатку влаштуйтесь як слiд, огляньте мiсто. Я вас не скривджу, не набридатиму.

– Я знаю… – не зовсiм упевнено вiдповiла вона.

– Ви в нових черевиках? Ану, пройдiться. Чудово, чорт забирай! Одягнiть-но жакетку.

Керрi слухняно вдягла.

– Справдi, сидить, як наче на вас шита! – зауважив вiн i торкнувся ii талii, потiм вiдступив на кiлька крокiв i оглядiв ще раз iз щирим захопленням.

– Кажу, вам потрiбна ще нова спiдниця. А поки що – снiдати!

Керрi одягла капелюшок.

– А рукавички? – нагадав вiн.

– Ой, вони тут, – вона вийняла iх з ящика шифоньерки.

– Ну, то ходiмо? – вiн узяв ii пiд руку.

Так розвiялися вчорашнi передчуття.

І це повторювалося раз у раз. Друе не лишав ii на самотi. Лише кiлька разiв вона блукала одна; майже весь час вiн водив ii по мiсту. Вони придбали для неi у «Карсона i Пайрi» гарненьку спiдницю i блузку. На запропонованi грошi вона накупила ще рiзних дрiбничок до одягу i, зрештою, змiнилася до невпiзнання! Це була геть зовсiм iнша дiвчина! Дзеркало переконувало ii в тому, що вона давно пiдозрювала в собi. Вона – гарненька, авжеж, безперечно! Як iй до лиця оцей капелюшок! А очi – хто скаже, що у неi не чарiвнi очi? Прикусивши рожеву губку, вона крутилася коло дзеркала, i вперше в життi ii охопив трепет вiд усвiдомлення своеi вабливостi. А Друе був такий щедрий!



Якогось вечора вони побували в театрi. Дивилися «Мiкадо» – найпопулярнiшу в той час оперету. Тодi вирiшили спочатку зайти до ресторану «Вiндзор» на Дiрборн-стрiт, досить далеко вiд дому, де тепер жила Керрi.

Здiйнявся холодний вiтер. З вiкна своеi кiмнати Керрi бачила небо на заходi, де ще танули рожевi зблиски, поступаючись щiльнiй синявi вгорi. Спускались сутiнки. Рожева хмаринка, довгаста й тонка, нiби острiв у далекому океанi, маячiла над обрiем. Дерева обабiч вулицi хитали голим вiттям. І все це раптом нагадало Керрi далеку картину, бачену грудневими вечорами з вiкон рiдноi домiвки.

Вона раптом завмерла, заломила руки зi стогоном.

– Що з вами? – сполошився Друе.

– Ах, сама не знаю… – губи в неi затремтiли.

Вiн вiдчув ii настрiй i, обiйнявши за плечi, поплескав пiдбадьорливо по руцi.

– Годi, люба, – промовив нiжно, – усе буде добре.

Вона зiбралася, одягла жакет.

– Сьогоднi, мабуть, вам i боа треба прихопити.

Вони пiшли по Вобеш-авеню до Адамс-стрiт. Із вiтрин магазинiв уже лилися потоки золотавого свiтла. Газовi лiхтарi шипiли над головою, а ще вище угорi свiтилися вiкна височенних дiлових центрiв. Холодний, поривчастий вiтер налiтав зусiбiч. Навкруги все вирувало – саме закiнчилася о шостiй робота, i тепер люди, штовхаючись, квапились додому. Комiри верхнього одягу пiднялися, капелюхи низько насунулись. Молоденькi робiтницi iз щебетом i смiхом пробiгали по двiйко, по четверо. Усе навкруги сповнилося повнокровним життям.

Раптом Керрi зустрiлася з чиiмось поглядом. То була бiдно вдягнена дiвчина з гурту. Вiд ii зношеного, обвислого вбрання, старенького жакету i всього вигляду вiяло злиднями.

Керрi впiзнала дiвчину. То була одна з робiтниць, що працювали на взуттевiй фабрицi. Дiвчина глянула на неi якось невпевнено, потiм повернула голову i подивилась услiд. У Керрi було таке почуття, нiби ii накрила велетенська хвиля. Вона наче знову опинилася в старому вбраннi бiля машини – i аж здригнулася. Друе нiчого не помiтив, поки Керрi не наскочила раптом на якогось перехожого.

– Ви що, задумалися? – усмiхнувся вiн.

Пiсля обiду вони пiшли в театр. Вистава дуже сподобалась Керрi. Багатi барви i яскравiсть видовища заполонили ii. Збуджена уява вже перенесла ii в далекi краi. Скрiзь було товариство вельможних i могутнiх людей. А пiсля спектаклю ii зачарували екiпажi при входi i натовп елегантних дам.

– Заждiть хвилинку, давайте подивимось, – сказав Друе, затримуючись в розкiшному вестибюлi, де дами i мужчини зливались в один потiк. Шелестiли мереживнi спiдницi, кивали голiвки, бiлi зубки блищали крiзь напiввiдкритi губи.

– Шiстдесят сiм! – то швейцар називав номер екiпажа. Його голос пролунав гучно, але доречно.

– Як гарно… – промовила Керрi.

– Справдi чудово! – погодився й Друе.

Цей парад уборiв i веселощiв справляв на нього не менше враження, нiж на Керрi. Biн палко стиснув ii руку. Коли виходили, вона звела на нього погляд, усмiхаючись; ii рiвнi зубки блищали, а очi сяяли. Вiн прошепотiв, нахилившись до неi:

– Ви сама чарiвнiсть…

Цiеi митi просто перед ними швейцар навстiж розчинив дверцята екiпажа i допомiг якимось дамам сiсти.

– Тримайтеся мене, i у вас теж буде екiпаж! – пожартував Друе.

Керрi ледве слухала – голова в неi йшла обертом у цьому вирi життя.

Вони звернули ще в ресторан – перекусити пiсля вистави. У Керрi промайнула вiддалена згадка, що час уже пiзнiй. Але життя ii тепер було пiдпорядковане iншим звичаям. Якби в неi встигли виробитися новi звички, вони, безперечно, проявилися б у цю мить.

Дивна рiч – звички… Скажiмо, хтось встае зрання з лiжка, щоб прочитати молитву, але не з побожностi, а за звичкою. Не зробивши чогось узвичаеного, людина вiдчувае, нiби щось свердлить в ii мозку, непокоiть, насправдi це вiд того, що людина зiйшла з уторованоi стежки, а видаеться, що це – докори сумлiння або тихий внутрiшнiй голос, який кличе на праведну путь. Якщо вiдхилення досить суттеве, потяг звички бувае такий сильний, що примушуе свою несвiдому жертву повернутися до узвичаеного. «Ну от, хвалити Бога, я виконав свiй обов’язок», – мiркуе така проста душа, хоча в дiйсностi вона тiльки повторила те, що робила безлiч разiв.

У Керрi не було сталих моральних принципiв, засвоених у рiдному домi. Якби вона жила пiд владою таких принципiв, то злякалася б iще бiльше. Отож вечеря вийшла дуже весела. Все впливало на дiвчину – рiзноманiтнi свiжi враження, голос невловноi, але вiдчутноi пристрастi, якою палав Друе. Оцi страви, ще незвична розкiш… Вона вмиротворено слухала свого спiврозмовника. Вона знову була жертвою гiпнотичного впливу великого мiста.

– Ну, гаразд – пiдвiвся Друе. – Нам час iти!

Вони давненько сидiли над порожнiми тарiлками, i iхнi очi раз по раз зустрiчалися. Керрi не могла не вiдчувати трепетноi сили, яка свiтилася в поглядi Друе. У нього була звичка, розповiдаючи щось, торкатися ii руки, нiби щоб наголосити сказане. І тепер, говорячи, що час iти, вiн нiжно торкнувся ii пальцiв.

Вони пiдвелися i вийшли на вулицю. Дiлова частина мiста вже спорожнiла, лише зрiдка можна було помiтити спiзнiлого перехожого, що недбало крокував насвистуючи. Проiхав нiчний вагон конки, виднiлись яскраво освiтленi вiкна ще не зачиненого ресторану. Вони помалу простували Вобеш-авеню. Друе невгаваючи розважав Керрi, викладаючи все, що знав цiкавого. Вiв ii пiд руку, мiцно притискаючи ii лiкоть до себе. Час вiд часу, сказавши якийсь дотеп, вiн кидав погляд на дiвчину, i тодi iхнi очi зустрiчались. Нарештi вони дiйшли до ii ганку, i Керрi пiднялася на сходинку. Їi голова була на одному рiвнi з його головою. Вiн узяв ii руку в свою i нiжно стиснув, пильно поглядаючи на неi. А вона в легкiй задумi задивилася кудись.



Приблизно в цей же час Мiннi мiцно спала, втомлена неспокiйними думками, що тривожили ii весь вечiр. Вона заснула якось незручно, пiдiбгавши пiд себе лiкоть. Вiд напруження м’язiв у сонному мозку – сум’ятливе марення. Їй снилося, що вона й Керрi опинилися десь поблизу староi вугiльноi копальнi. Видно було високу пiд’iзну колiю i купи вугiлля. Перед ними була глибока шахта, вони зазирнули туди i побачили купу вогкого камiння там, у глибинi, де стiни шахти губились у невиданих сутiнках. Стара кабiна звисала над шахтою на стертому канатi.

– Давай спустимось, – запропонувала Керрi.

– Ой, нi! – злякалась Мiннi.

– Та ну ж бо, ходiмо! – наполягала на своему Керрi.

Вона стала тягти до себе кабiну, незважаючи на протести Мiннi, i вже почала спускатися.

– Керрi! – гукала вiдчайдушно Мiннi. – Керрi, вернись! – Але Керрi вже була внизу, темрява зовсiм поглинула ii.

Мiннi поворушила рукою.

Таемнича мiсцевiсть раптом змiнилась: тепер Мiннi опинилася над якимсь незнайомим водним простором, – вона ще нiколи досi не бачила стiльки води. Вони з Керрi стояли чи то на пагорбi, чи на довгому мисi – Керрi десь аж у кiнцi. Вони оглядаються довкола, аж тут вода починае заливати мiсцину, де вони стоять. Мiннi чуе, як вода хлюпоче набiгаючи.

– Іди сюди, Керрi! – кличе Мiннi, але Керрi дереться кудись далi. Вона вже так далеко, що ii й не докличешся.

– Керрi! – гукае Мiннi. – Керрi!

Їi власний голос звучить нiби звiдкись здалеку, а темнi води вже заливають усе. Вона йде геть, приголомшена, нiби щось утратила дороге. Їi огортае така туга, як нiколи в життi…

У стомленому мозку картини повсякчас змiнювались, виникали дивнi примари, що потiм зливались докупи. Останне видiння примусило ii голосно скрикнути. Вона побачила, як Керрi, що видиралася на якусь скелю, раптом оступилася, пальцi ii розтулились i вона полетiла у прiрву.

– Мiннi! Що з тобою? Та прокинься ж! – стурбований Гансон термосив дружину за плече.

– Що… що таке? – питала Мiннi спросоння.

– Прокинься, – вiдказав чоловiк, – i повернися на другий бiк. Ти мариш увi снi.



Десь через тиждень Друе, як завжди елегантний i жвавий, завiтав у бар Фiцджералда i Моя.

– Привiт, Чарлi! – зустрiв його Герствуд, визираючи з-за дверей свого кабiнету.

Друе наблизився i заглянув до управителя.

– Тож коли iдете? – спитав Герствуд.

– Скоро вже, – вiдповiв Друе.

– Цього разу вас майже не видно, – зауважив Герствуд.

– Так, я був зайнятий, – таемниче вiдповiв Друе.

Вони ще кiлька хвилин порозмовляли про те, про се.

– А знаете що? – сказав Друе. Йому щось раптом спало на думку. – Менi б хотiлося якось увечерi витягти вас звiдси.

– Куди ж це? – здивувався Герствуд.

– До мене додому, звичайно, – загадково мовив Друе.

Герствуд глянув лукаво, i ледве помiтна посмiшка промайнула на його губах. Пильний погляд вивчав обличчя Друе, тодi вiн вiдповiв тоном джентльмена:

– Гаразд, охоче прийду.

– Ми чудово пограемо в карти.

– Можна прихопити з собою пляшечку шампанського? – спитав Герствуд.

– Авжеж, – вiдповiв Друе. – І я вас з кимось познайомлю.




Роздiл IX

У свiтi умовностей. Зелене око заздрощiв


Будинок на Пiвнiчнiй сторонi, поблизу Лiнкольн-парку, де мешкав Герствуд, належав до звичайного на тi часи типу будинкiв. Триповерховий особняк, нижнiй поверх якого починався трохи нижче рiвня вулицi. Фасад iз великим еркером на другому поверсi виходив на маленький газон десь двадцять п’ять фунтiв завдовжки i десять завширшки. Ще дворик iз стайнею мiж огорожами сусiднiх садиб. Там Герствуд тримав свого коня й екiпаж.

У будинку на десять кiмнат мешкали Герствуд, його дружина Джулiя, син Джордж (молодший) i дочка Джессiка. А ще була й служниця, раз у раз iнша, бо догодити мiсiс Герствуд було нелегко.

– Джордже, я вчора вiдпровадила Мерi, – цими словами вона нерiдко починала розмову за обiднiм столом.

– Гаразд, – згiдливо кивав Герствуд, бо йому давно вже нав’язла в зубах ця тема.

Домашнiй затишок – це райський сад, немае в свiтi нiчого нiжнiшого, нiчого лагiднiшого, що, з дитинства оточуючи й живлячи, так надiйно прищеплювало б людям стiйкi моральнi правила. Хто не зазнав цього благодiйного впливу, той нiколи не зрозумiе, чому вiд звукiв гарноi музики на очi набiгае сльоза. Не збагне нiколи i тих таемничих струн, що пов’язують воедино серця людей якоiсь нацii, примушуючи iх битись в унiсон.

Домiвка Герствуда, на жаль, не вiдзначалась такою атмосферою. Тут не вiдчувалося взаемноi поваги i поблажливостi, без яких домашне вогнище – нiщо. Дорога обстановка цiлком вдовольняла смак мешканцiв: м’якi килими, розкiшнi крiсла й дивани, рояль, мармурова статуя Венери якогось скульптора i безлiч бронзових фiгурок, зiбраних бозна звiдки, iх великi мебльовi фiрми додають до комплекту з багатьма iншими речами, переконуючи покупцiв, що цi речi необхiдно мати в кожному добропорядному домi.

Отже, у iдальнi височiв буфет, заставлений кришталевими графинами та вазами i рiзними дрiбничками. Мальовнича розстановка не брала пiд сумнiв смак – адже Герствуд знався на цьому. Вiн вивчав цю галузь не один рiк у себе в закладi i з великим дбанням уводив кожну нову «Мерi» у деякi деталi цього мистецтва незабаром пiсля ii появи в домi. Його нi в якому разi не можна було назвати говiрким. Навпаки, вiн тримався з усiма вдома з приемною стриманiстю, що ii зазвичай вважають неодмiнною властивiстю джентльмена. Не любив також сперечатись, нiколи не втрачав терпiння, хоча тримався iнодi владно. Чого не мiг виправити, на те переставав зважати, i взагалi схильний був триматися подалi вiд усього, що вважав безнадiйним.

Свого часу Герствуд обожнював свою дочку Джессiку – вiн тодi був молодший i ще не досяг такого успiху в справах. Проте нинi – iй виповнилось сiмнадцять – Джессiка ставала все бiльше вiдстороненою i незалежною, i це якось охолодило батькiвськi почуття. Вона навчалась у лiцеi, i ii погляди на життя зробили б честь навiть аристократцi. Донька любила гарне вбрання i безперервно вимагала нових нарядiв. Мрiяла про кохання й розкiшне життя. У школi Джесiка познайомилася з дiвчатами iз дуже багатих родин – iхнi батьки були власниками чи компаньйонами в солiдних установах. Отож дiвчата трималися гордовито, щоб не осоромити родини випадковим знайомством. Джессiка ж цiкавилася в школi тiльки такими подругами, iншi для неi не iснували.

Молодшому Герствуду було вже дев’ятнадцять, i вiн займав помiтну посаду у великiй фiрмi з продажу нерухомостi. Джордж нiчого не давав iз заробленого на свое утримання. Вважалося, що вiн заощаджуе грошi, щоб згодом вигiдно вкласти iх у нерухоме майно. Вiн мав певнi здiбностi, але ще бiльший гонор. Любов до розваг поки що не заважала його службовим обов’язкам. Хлопець приходив i йшов з дому, коли заманеться, зрiдка кидав матерi кiлька слiв або розповiдав якусь кумедну iсторiю батьковi. Але здебiльшого обмежувався розмовами про щось несуттеве. Вiн нi перед ким не виявляв своiх бажань. Та вдома нiхто особливо й не цiкавився цим.

Мiсiс Герствуд належала до того типу жiнок, едине прагнення яких полягае в тому, щоб усiх затьмарити. Вони страждають, коли помiчають, що iншим таланить у цьому бiльше. Вона завжди дивилась на життя очима того вузького «обраного» кола, до якого ще не належала, але мрiяла, що колись таки належатиме. А втiм, вона вже усвiдомила, що для неi вхiд туди закритий. Для доньки ж своеi сподiвалася кращоi долi, а завдяки цьому мрiяла й сама зайняти вищий щабель у суспiльствi. Що ж до сина, то вiн матиме успiх у майбутньому, i вона зможе ним пишатися, – це теж на обопiльну користь. Та й у чоловiка справи йшли непогано. Вона вiрила, що його комбiнацii iз нерухомим майном нарештi завершаться дуже вдало. Цi його операцii ще не досягли потрiбного масштабу, але прибутки сiм’я мала цiлком пристойнi, та й становище Герствуда у Фiцджералда i Моя було стiйке. Обидва власники бару були з ним у найкращих дружньо-щирих стосунках.

Отже, неважко уявити, яка сiмейна атмосфера панувала в домi. Низка поверхових розмов, дуже схожих одна на одну.

– Завтра я iду у Фокс-Лейк, – якось у п’ятницю за обiдом заявив Джордж-молодший.

– Там щось цiкаве мае бути? – спитала мiсiс Герствуд.

– Так. Еддi Фарвей купив новий катер i запрошуе мене на прогулянку.

– А скiльки ж вiн заплатив за нього? – продовжувала розпитувати мати.

– О, понад двi тисячi доларiв! Вiн каже, катер – як лялечка.

– Старий Фарвей, мабуть, добряче наживаеться, – докинув Герствуд.

– Авжеж! Джек розповiдав, що вони тепер експортують свiй товар аж до Австралii. На тому тижнi вiдправили цiлу партiю у Кейптаун.

– Подумайти тiльки! – вигукнула мiсiс Герствуд. – Чотири роки тому вони ще тримали маленьку крамничку в пiдвалi на Медiсон-стрiт.

– Джек казав, що весною вони збираються побудувати на Робi-стрiт новий будинок – шестиповерховий.

– Он як! – втрутилась i Джессiка.

Саме того дня Герствуд мав намiр пiти з дому ранiше, нiж звичайно.

– Ну, я пiшов. У мене справи в мiстi, – проказав вiн, встаючи з-за столу.

– Ти не забув, що ми йдемо в понедiлок у театр Мак-Вiкера? – спитала мiсiс Герствуд.

– Авжеж, – байдужкувато кивнув вiн.

Обiд ще тривав. Герствуд пiднявся нагору за капелюхом i пальтом. Грюкнули вхiднi дверi.

– Мабуть, тато вже пiшов, – сказала Джессiка. Вона нетерпеливилась переповiсти шкiльнi новини.

– У нас у лiцеi готуеться вистава, – повiдомила вона втаемничено, – i я теж братиму в нiй участь!

– Справдi? – озвалась мати.

– Так. І менi конче потрiбна для вистави нова сукня! У виставi братимуть участь найвродливiшi дiвчата школи. Мiс Палмер, примiром, гратиме Порцiю.

– Он як? – вiдгукнулась мати.

– І знову запросили оту нездару Марту Грiзволд! Вона гадае, нiби вмiе грати!

– Здаеться, ii сiм’я так собi? – пiдтакнула розумiюче мiсiс Герствуд. – У них же нiчогiсiнько немае.

– Авжеж! – пхикнула Джессiка. – Вони вбогi, як церковнi мишi!

Вона вже добре розбиралася в молодих людях у лiцеi, приваблених ii вродою.

– Мамо, уявляеш, – подiлилася вона з матiр’ю якось увечерi, – отой Герберт Крейн здумав до мене чiплятися зi своею дружбою!

– А хто вiн такий, моя люба?

– Таке собi нiщо! – вiдповiла Джессiка, закопиливши губу. – Просто студент. А за душею – нiчогiсiнько!

Інша рiч – молодий Блайфорд, син мильного фабриканта. Вiн якось пiшов провести ii додому. Мiсiс Герствуд саме сидiла з книжкою нагорi в крiслi-качалцi i випадково визирнула з вiкна.

– Хто це був iз тобою? – запитала вона Джессiку, що ввiйшла у кiмнату.

– Та то молодий Блайфорд, мамо.

– Невже?

– А що? Вiн запрошуе мене прогулятися з ним у парку, – додала Джессiка, розчервонiвшись вiд швидкого бiгу сходами.

– Гаразд, моя люба, iди, але не надовго, – дозволила мати.

Вона з цiкавiстю ще раз визирнула з-за штори, щоб подивитись, як вони iдуть удвох – це було таки приемне видовище, дуже миле.

От у такiй атмосферi Герствуд i жив iз року в рiк, не замислюючись над цим. Не в його натурi було прагнути чогось кращого, якщо воно не стояло перед очима разючим контрастом. Чого бажати? Вiн приносив у сiм’ю те, що належало, i одержував свое вiдповiдно. Правда, його iнодi дратували прояви егоiстичноi байдужостi, але, з iншого боку, дороге вбрання дружини й дочки додавало гiдностi i становища в суспiльствi, i йому було приемно. Зрештою, вiн жив переважно життям закладу, де служив. Там проходила бiльша частина його часу. Повернувшись увечерi додому, вiн потрапляв у затишну обстановку. Страви, за незначним винятком, були цiлком прийнятнi, – такi, як може зготувати звичайна куховарка. До певноi мiри його цiкавило й те, про що розповiдали за обiдом син i дочка, якi виглядали завжди елегантно. Пихата мiсiс Герствуд вважала, що вона завжди мае особливо вишукано вдягатись, але, на думку Герствуда, це таки краще, нiж одягатись недбало. Нi про який iнтим мiж чоловiком i жiнкою вже не могло бути й мови. Але й це не псувало атмосфери. В поглядах дружини не було нiчого надзвичайного, до того ж вони так мало спiлкувались одне з одним, що в цих розмовах не могло виникнути незгоди. Одне слово, у неi були своi погляди, а в нього – своi. Час вiд часу вiн звертав увагу на якусь жiнку, молодiсть, жвавiсть i дотепнiсть якоi становили контраст не на користь його дружинi. Однак тимчасове невдоволення, викликане таким зiставленням, врiвноважувалося усвiдомленням свого становища в суспiльствi i властивою йому розсудливiстю. Вiн розумiв: ускладнення в сiмейному життi може вiдбитися на його службовому становищi. Власники бару нiзащо не потерпiли б скандалу. Посiвши таке становище, людина мае вiдзначатися поважними манерами, незаплямованою репутацiею i добропорядною родиною. Ось чому Герствуд був дуже обережний у всiх своiх вчинках. І в публiчних мiсцях вечорами чи в недiлю з’являвся неодмiнно з дружиною, а часом i з дiтьми. Вiн iздив з сiм’ею на мiсцевi курорти або у штат Вiсконсин, недалеко вiд Чикаго, i проводив там кiлька днiв, тримаючись поважно. Нудьгуючи, вiдвiдував тi мiсця, якi належало, i робив так, як належало. Вiн знав – це необхiдно.

Коли хтось iз його численних знайомих, представникiв середнього класу i людей грошовитих, потрапляв у якусь халепу, Герствуд тiльки осудливо хитав головою. Про такi речi й говорити не варт! Якщо ж про це плiткували серед людей, що вважалися його близькими друзями, вiн гостро картав подiбне:

– Нехай би робив, що хотiв – який мужчина цього не робить! Але ж як вiн мiг бути таким необачним? Обережнiсть i ще раз обережнiсть!

І вiн нiтрохи не спiвчував тому, кого пiймали на гарячому.

Саме з цих мiркувань Герствуд продовжував придiляти дружинi певну увагу i скрiзь бував iз нею. Це було, звичайно, дуже нудно, але вiн втiшав себе тим, що зустрiчаеться в цей час iз знайомими i мае всi тi розваги, яким ii присутнiсть аж нiяк не може завадити. Часом вiн iз певною цiкавiстю спостерiгав за дружиною, – вона була ще досить приваблива, i чоловiки звертали на неi увагу. Була охоча до товариства й до лестощiв, хоча й пихата. Герствуд добре розумiв, що при тих стосунках, якi мiж ними склались, всi цi якостi легко можуть довести ii до бiди. Вiн узагалi не схильний був довiряти жiнкам, а своiй дружинi – тим бiльше, бо нiколи не вбачав у нiй таких чеснот, якi б вселяли в чоловiка його типу особливе довiр’я й пошану. Колись вона таки його любила, але тепер, коли подружнi узи бiльше не з’еднували, – мало що могло статися!

За останнiй рiк чи два витрати сiм’i дуже зросли. Джессiка раз у раз вимагала обнов, а мiсiс Герствуд, не бажаючи вiдставати вiд дочки, теж частенько пiдновляла гардероб. Герствуд довгенько терпiв, але якось не витримав.

– Джессiка потребуе новоi сукнi, – промовила мiсiс Герствуд недбало вранцi.

Герствуд саме стояв перед дзеркалом i одягав один iз своiх вишуканих жилетiв.

– Якщо не помиляюся, вона зовсiм недавно придбала щось, – зауважив вiн.

– Так то ж вечiрне, – спокiйно вiдповiла дружина.

– Останнiм часом ii вдяганки коштують чимало грошей, – зiтхнув Герствуд.

– Що ж тут такого? Вона молода, бiльше бувае в свiтi, – вiдповiла дружина.

Але було в його тонi щось таке, чого вона нiколи ранiше не чула.

Герствуд подорожував не часто. Коли ж доводилося кудись виiжджати, вiн зазвичай брав дружину з собою. Але незадовго перед описуваними подiями група членiв мунiципалiтету органiзувала поiздку до Фiладельфii на кiлька днiв – щоб розважитись. Запросили i Герствуда.

– Нас же там нiхто не знае, – сказав йому втаемничено один з органiзаторiв поiздки, джентльмен у височезному шовковому цилiндрi, обличчя якого красномовно свiдчило про його малорозвиненiсть i похiтливiсть. – Ми зможемо там досить весело провести час, – при цьому вiн пiдморгнув оком. – Їдьмо з нами, Джордже, неодмiнно!

Другого дня Герствуд повiдомив дружину про свiй намiр.

– Джулiе, я збираюсь поiхати на кiлька днiв.

– Куди? – спитала вона, кидаючи на нього допитливий погляд.

– У Фiладельфiю, у справах.

Вона продовжувала пильно дивитись, чекаючи, що вiн додасть.

– На жаль, цього разу я не зможу взяти тебе iз собою.

– Гаразд, – вiдповiла вона. Але вiн бачив, що дружина таки здивована.

Вона ще про щось розпитувала його, поки вiн не пiшов. Це його роздратувало. Вiн уже вiдчував, що дружина часом неабияке ускладнення в життi.

Поiздка була таки приемна, i Герствуд дуже шкодував, коли вона закiнчилась i довелося повертатися додому. Вiн не любив брехати i з вiдразою думав про те, що треба лукавити. Зрештою все завершилось кiлькома незначними фразами. Але мiсiс Герствуд мала над чим подумати. Вона почала бiльше виiжджати, вдягатись ще краще i частiше бувати в театрi, щоб винагородити себе.

Отож атмосферу, що панувала в цiм домi, навряд чи можна було назвати сiмейним затишком. Цих людей поеднувала звичка i загальноприйнятi правила. Час спливав, i атмосфера неминуче ставала все бiльш нестерпною. Ранiше чи пiзнiше мав статися вибух i все зруйнувати.




Роздiл X

Зима дае поради. Посланець долi


У свiтлi узвичаених поглядiв на жiнку та ii обов’язки душевний стан Керрi заслуговуе на бiльшу увагу. Вчинки такого роду прийнято судити за узвичаеними правилами. Суспiльство завжди виробляе певне мiрило для всiх можливих випадкiв: усi мужчини мають бути порядними, а жiнки – доброчесними. Як же сталося, дiвчино, що ти стала на такий хибний шлях?

Для Спенсера та сучасних йому фiлософiв-натуралiстiв характерна вiдмова вiд усяких пересудiв. Проте в питаннях моралi досi панують суто дитиннi уявлення. Але ж проблема куди складнiша, нiж просте пiдпорядкування законам еволюцii. Вона не обмежуеться земними законами, бо значно глибша, нiж нам здаеться. Скажiть, що породжуе отой трепет серця? Чому тужлива скарга летить свiтом, не вмираючи? Пояснiть оту тонку алхiмiю, яка створюе зi свiтла й дощу палахку, як полум’я, квiтку. У глибинi всiх цих фактiв i треба шукати витоки моралi.

«О, яка солодка моя перемога!» – мiркував Друе.

«Ах, що ж я тепер втратила?» – мiркувала Керрi, стурбована лихим передчуттям.

І от ми стоiмо, збентеженi цiею старою, як свiт, проблемою i намагаемось з усiею серйознiстю сумлiнно створити iстинну теорiю моралi. І дати несхибну вiдповiдь: що правильно i що неправильно.

З точки зору деяких верств суспiльства, Керрi непогано влаштувалась. На погляд голодних злидарiв, не захищених нi вiд крижаного вiтру, нi вiд дощу, вона знайшла затишне кубельце.

Друе винайняв для них три мебльованi кiмнати на Захiднiй сторонi, на Огден-скверi, якраз напроти Юнiон-парку. Цей чудовий куточок Чикаго вiдзначався уже тодi свiжим повiтрям i зеленим килимом газонiв. Загальний краевид тiшив око. Вiкна вiтальнi виходили в парк, на галявину, вже пожовклу i суху, де в кущах заховалось маленьке озерце. Над голим вiттям дерев, що гнулися пiд зимовим вiтром, височiв шпиль конгрегацiональноi церкви, а вдалинi виднiлися дзвiницi ще кiлькох.

Кiмнати були обставленi з комфортом. Пiдлогу вiтальнi вкривав дорогий брюссельський килим темно-червоних i лимонних вiдтiнкiв. Жардиньерки були з пишними, екзотичними квiтами. Простiнок мiж вiкнами займало велике трюмо. В одному кутку стояла широка, м’яка кушетка, оббита зеленим плюшем. Навколо були розставленi крiсла-качалки. Додайте до цього кiлька картин, килимкiв, фiгурок та iнших дрiбних прикрас, i перед вами постане вся обстановка цього гнiздечка.

У спальнi, що мiстилась напроти, стояв комод, який Друе купив для Керрi. У гардеробнiй шафi висiло чимало гарного вбрання – стiльки у Керрi не було нiколи в життi! І все дуже iй личило. Третя кiмната могла слугувати кухнею. На прохання Друе там обладнали невелику переносну газову плиту, щоби можна було готувати легкi снiданки з устрицями i всякi його улюбленi закуски. Певна рiч, була й ванна. Квартира була затишна, з газовим освiтленням, iз калориферним опаленням, iз невеличким камiном, обкладеним азбестом, – дуже приемне вдосконалення, що тодi тiльки починало входити в моду. Завдяки дбайливостi Керрi i властивiй iй любовi до порядку, це кубелечко було дуже затишне й привабливе.

Вона жила, дуже мило влаштувавшись, не знаючи тих турбот, якi ранiше так гнiтили ii. Але постали турботи зовсiм iншого, морального порядку. Взагалi всi умови ii iснування так змiнилися, що то вже нiби була й не вона, а iнша iстота. Зазираючи в дзеркало, вона бачила нову Керрi, значно вродливiшу, нiж ранiше. Зазираючи в свою душу, що була теж дзеркалом, створеним i з ii власних поглядiв, i з чужих, вона також бачила нову Керрi. І ця нова Керрi ii тривожила. І вона застрягла в нерiшучостi мiж двома цими образами, не знаючи, якому вiддати перевагу.

– Ти справжня красуня! – захопливо вигукував Друе.

Вона дивилась на нього, i в ii широко розплющених очах свiтилося вдоволення.

– Та ти, мабуть, i сама це добре знаеш, – додавав вiн.

– Ах, я нiчого не знаю, – вiдповiдала вона. Але була в захопленнi, що вiн про неi такоi думки. І вагалась: чи вiрити, чи нi, але вiрила, тим бiльше, що в душi з цим погоджувалась.

Та ii власне сумлiння, не зацiкавлене в лестощах, як у Друе, говорило зовсiм iнше. І тодi вона сперечалась, захищалась, благала. Але врештi це не був непохибний i мудрий порадник. То було сумлiння звичайноi людини, що досить невиразно вiдбивало ii колишне оточення, звички Керрi i узвичаенi погляди. Коли вiрити йому, людський поговiр – то не голос Бога.

«Ех ти, невдахо!» – говорив цей голос.

«Чому?» – питалася вона.

«Подивись-но на людей навкруги, – нашiптував цей голос. – Подивись на порядних людей. З яким обуренням вони вiдмовилися б зробити те, на що ти зголосилась! Подивись на чесних дiвчат; вони вiдсахнулися б вiд тебе i тобi подiбних, дiзнавшись про твою слабкiсть! Ти ж навiть не намагалася боронитись перед спокусами».

У тi години, коли Керрi лишалася вдома сама i, сидячи бiля вiкна, дивилась на парк, цей голос звучав особливо в’iдливо. Це траплялось нечасто, коли нiщо iнше не займало ii уваги, коли приемний бiк ii iснування виступав не так помiтно i Друе не було поряд. Спочатку цей голос промовляв досить виразно, хоч i не надто переконливо. І в неi завжди була готова вiдповiдь: загроза зими, ii самотнiсть, ii надii, страх, що наганяв на неi тужливий вiтер. За неi вiдповiдав голос злиднiв.

Коли минають яснi лiтнi днi, мiсто одразу вдягаеться в темний сiрий плащ, який не скидае всю довгу зиму. Нескiнченнi ряди будинкiв здаються сiрими пiд похмурим небом. Самотнi оголенi дерева i курява та жмути паперу, що iх жене вiтер, ще пiдсилюють непривiтну безбарвнiсть. Холоднi пориви вiтру гасають вузькими довгими вулицями, породжують журливi думки. Не лише поети, художники чи загалом тi, хто пишаються своею вищiстю i приписують собi чутливу витонченiсть, але й собаки, а також i звичайнi люди вiдчувають це. Усi люди мають не меншу здатнiсть вiдчувати те саме, що й поети, хоч i не вмiють так добре висловлювати своi почуття. Горобець, що настовбурчився на електричному дротi, кiт, що принишк у пiдворiттi, вантажний кiнь, що тягне важку поклажу, – усi вони вiдчувають пронизливий, лютий подих зими. Зима завдае удару всьому живому. І якби не iснували всiлякi видовища i розваги, якби у гонитвi за прибутками ще й комерсанти не виставляли напоказ своi товари. Якби нашi вулицi не прикрашала барвиста реклама i не наповнював iх жвавий натовп споживачiв усiх отих благ, – ми б одразу вiдчули, як крижана рука зими стискае серце, якими безнадiйними здаються днi, коли бракуе свiтла i тепла! Ми й не уявляемо, наскiльки залежимо вiд усього цього. По сутi, ми – тi ж самi комахи, породженi теплом i неспроможнi iснувати без нього.

У такi тоскнi сiрi днi таемний голос знову прорiзався з глибин, але звучав все слабкiше й слабкiше.

Думки Керрi не були уповнi зайнятi цими внутрiшнiми переживаннями. Вона не належала до людей замкнутих. Їi розумовi бракувало тiеi допитливостi, яка допомагае усвiдомити певну iстину. Не бачачи виходу з лабiринту непослiдовностей, куди завела ii думка, вона просто припиняла думати над такими складними питаннями.

Друе поводився зразково як для такоi людини. Вiн не скупився на витрати, всiляко прагнув розважати Керрi. А коли виiжджав у справах, то брав ii з собою. Часом вона лишалася сама на два-три днi, якщо вiн iхав кудись неподалiк. Але найчастiше вiн бував з нею решту часу.

– Знаеш, Керрi, – звернувся вiн до неi якось уранцi, невдовзi пiсля того, як вони цiлком облаштувалися на Огден-сквеpi. – Я запросив одного приятеля, Герствуда, провести з нами вечiр.

– А хто вiн такий? – стурбовано спитала Керрi.

– О, це чудова людина! Вiн – управляючий у Фiцджералда i Моя.

– А що воно таке?

– Це найкращий бар у мiстi, дуже вишуканий.

Керрi була в замiшаннi. Що сказав Друе про неi? Як iй триматися з ним?

– Не турбуйся, – сказав Друе, вгадуючи, що ii бентежить. – Вiн нiчого не питатиме. Ти для нього тепер мiсiс Друе.

У тому, як вiн це сказав, Керрi вiдчула щось дошкульне. На жаль, Друе не вiдзначався делiкатнiстю.

– То чому ж ми не одружимося? – спитала вона, з прикрiстю згадуючи його неодноразовi обiцянки.

– Одружимось! – запевнив вiн. – Дай лише владнати певну справу.

Вiн торочив про неiснуюче нерухоме майно, яке буцiмто забирало в нього купу часу i тому позбавляло його свободи дiй в особистому життi.

– Ось у сiчнi повернуся з Денвера, i тодi уладнаемо все.

Керрi сприймала цi обiцянки, як можливiсть надiятися, як бальзам для свого сумлiння. Якщо це станеться – все буде гаразд, i ii вчинок знайде виправдання.

Але Керрi не була по-справжньому закохана в Друе. Вона була розумнiша за нього i починала, хоч ще й невиразно, розумiти його вади. Якби не це, якби вона неспроможна була жорстко судити й критикувати його, ii становище було б незрiвнянно гiрше. Сильне почуття до нього було б для неi справдi лихом. Вона весь час мучилася б у тривозi, що вiн не досить мiцно ii любить, перестае нею цiкавитись, або покине ii, i вона залишиться без опори. А так – вона спершу турбувалась про свою долю, намагаючись цiлком заволодiти Друе, а тодi почала спокiйно вичiкувати. Вона сама не знала напевне, якоi думки про нього i чого iй, власне, хочеться.

Коли з’явився Герствуд, Керрi побачила в ньому людину куди розумнiшу, нiж Друе. Вiн умiв виказувати ту шанобливiсть, яку жiнки всi, без винятку, так цiнують. Не виявляючи нi надмiрного захвату, нi зухвалоi смiливостi, вiн полонив серце своею уважнiстю. За професiйною звичкою полонити тих представникiв своеi статi, яким усмiхаеться життя, – комерсантiв i взагалi багатих вiдвiдувачiв бару, – вiн тримався дуже тактовно, коли прагнув сподобатися комусь, ким цiкавився. Найбiльше хвилювали його тi жiнки, в яких вiдчувалася певна витонченiсть почуттiв. З ними вiн ставав лагiдним, спокiйним, упевненим у собi. І здавалось, нiби вiн тiльки прагне догодити, зробити щось таке, що становитиме дамi приемнiсть.

Друе й сам не позбавлений був цих здiбностей, коли вважав, що гра того варта. Але надмiрна самозакоханiсть заважала йому досягти того лоску, яким вiдзначався Герствуд. Надто життерадiсний, такий земний i самовпевнений, вiн частенько мав успiх у жiнок, iще не зовсiм досвiдчених у лабiринтах кохання. Але зазнавав безнадiйних поразок, якщо жiнка мала вже певний досвiд i вiд природи – витонченiсть почуттiв.

Керрi теж мала оту природну витонченiсть, але нiякого досвiду. Друе просто пощастило – випадок сам привiв до нього Керрi. Якби вони зустрiлися через кiлька рокiв, що збiльшили б ii життевий досвiд i принесли б iй хоч мiнiмальний успiх, йому не вдалося б навiть i близько пiдiйти до неi.

– Вам треба поставити тут пiанiно, – з такими словами Герствуд звернувся того вечора до Друе, люб’язно посмiхаючись Керрi, – щоб ваша дружина могла грати.

Друе це навiть не спадало на думку.

– Справдi, ви маете рацiю! – охоче погодився вiн.

– Так я ж не вмiю грати, – насмiлилася сказати Керрi.

– Це не так важко, – вiдповiв Герствуд. – Ви б навчилися за кiлька тижнiв.

Цього вечора вiн виказав себе дуже цiкавим спiврозмовником.

А Керрi дивилася на гостя, на його одяг, що був новiсiнький i дуже елегантний. Лацкани пiджака лежали саме з тiею гнучкiстю, яка властива тканинам найвищоi якостi. Жилет iз дорогоi шотландки оздоблювали два ряди круглих перламутрових гудзикiв. Шовковий галстук мiнився не надто кричущими кольорами, якi вабили око. Усе це не так впадало у вiчi, як одяг Друе, але Керрi вiдразу оцiнила його елегантнiсть. Черевики Герствуда iз м’якоi чорноi опойки, добре начищенi, блищали не так яскраво, як лаковi черевики Друе. Керрi вiдзначила, що м’яка шкiра виглядала значно приемнiше при такому вишуканому вбраннi. Усi цi спостереження Керрi робила майже несвiдомо, та в них не було нiчого незвичного – адже вона вже звикла до вигляду Друе.

– Може, зiграемо партiю в юкр – себто в карти? – запропонував Герствуд пiсля того, як iхня невимушена розмова торкнулася рiзних тем. Вiн якось тактовно обходив усе, що могло стосуватись минулого Керрi. Навпаки, вiн зовсiм не порушував особистих питань, цiлком вiддавшись розмовам на загальнi теми. Керрi iз радiстю вiдчула, що iй з ним дуже легко, а його шанобливiсть i жарти розважали ii. До того ж вiн удавав, що все, що вона каже, напродив цiкаве.

– На жаль, я не вмiю грати в цю гру, – зiтхнула Керрi.

– Чарлi, ви нехтуете своiми обов’язками! – люб’язно пожартував Герствуд, – Та це нiчого, ми вас навчимо.

З властивою йому тактовнiстю вiн дав зрозумiти Друе, що захоплений його вибором. Щось у його поводженнi свiдчило, що йому приемно тут. І Друе це якось зближувало з приятелем, а також збiльшувало його повагу до Керрi. Ставлення Герствуда нiби зображувало дiвчину в якомусь новому свiтлi, i вся картина набувала значнiшого iнтересу.

– Дозвольте поглянути на вашi карти, – Герствуд делiкатно заглянув через плече Керрi. – Що у вас там?

Якусь мить вiн вивчав ii карти, потiм сказав:

– О, непогано! Вам щастить. Хочете, я навчу вас, як обiграти вашого чоловiка? Тiльки слухайте моi пiдказки!

– Ну, знаете! – запротестував жартома Друе. – Ви що, збираетеся вдвох змовлятись проти мене? Тодi моя справа безнадiйна! Керрi, Герствуд знаеться на картах…

– Та нi, справа тут не в менi, а у вашiй чарiвнiй дружинi. Адже вона i менi принесла удачу. Чому б iй не виграти?

Керрi кинула на Герствуда вдячний погляд i усмiхнулася. Герствуд продовжував триматися, як щирий друг, i тiльки. Вiн просто хотiв приемно провести час, i все, що робила Керрi, його тiшило.

– Правильно, – пiдбадьорював вiн ii, притримуючи одну зi своiх козирних карт i даючи Керрi можливiсть взятки. – Я б сказав, що для початку ви впорались непогано!

Керрi весело смiялася, бачачи, що успiх на ii боцi. Здавалось, що саме допомога Герствуда принесла iй перемогу.

А вiн лише зрiдка поглядав на неi. Його очi м’яко променилися при цьому. В них не було й тiнi чогось, окрiм щиросердоi доброти. Вiн притлумив лукавий, гострий блиск, надавши своiм очам виразу цiлковитоi щиростi. Керрi могла вгадати в них тiльки одне: зараз у нього дуже приемно на душi. Вiн, вочевидь, захоплюеться тим, як вона вдало грае.

– Хiба це справедливо, що така азартна гра лишаеться без усякоi нагороди? – промовив вiн через якийсь час, засовуючи палець у кишеньку жилета. – Давайте покладем на кiн по десять центiв.

– Давайте! – вiдгукнувся Друе i полiз у кишеню по грошi.

Але Герствуд його випередив. Вiн уже тримав цiлу жменю новеньких десятицентових монет.

– Прошу, – вiн виклав маленьку стопку монет перед кожним учасником гри.

– О, це вже буде азартна гра! – посмiхаючись, зауважила Керрi, – це якось недобре…

– Та нi! – заперечив Друе. – Це ж тiльки для розваги. Якщо ти нiколи не гратимеш на бiльшу суму, то гарантовано попадеш у Царство Небесне.

– Не моралiзуйте, – лагiдно звернувся Герствуд до Керрi, – поки не побачите, що станеться з грiшми.

Друе посмiхнувся.

– Якщо вони дiстануться вашому чоловiковi, вiн вам одразу скаже, добре це чи нi.

Друе зареготав.

У тонi Герствуда було стiльки запопадливостi, а дотеп був такий влучний, що Керрi не могла не оцiнити його.

– Коли ви iдете знов? – спитав Герствуд у Друе.

– У середу.

– Нелегко вам, мабуть, iз таким чоловiком, який завжди десь мандруе, – звернувся Герствуд до Керрi.

– Цього разу ми поiдемо удвох, – сказав Друе.

– В такому разi до вiд’iзду я запрошую вас у театр.

– Чудово! – охоче згодився Друе. – А ти як, Керрi?

– Я – з охотою, – вiдповiла та.

Герствуд зробив так, щоб Керрi неодмiнно виграла. Вiн радiв з ii успiху, ще i ще перелiчував ii виграш, нарештi зiбрав грошi i поклав iх в ii простягнуту долоню. Пiсля легкоi вечерi з вином, яке вiн принiс, Герствуд чемно попрощався.

– Пам’ятайте ж! – мовив вiн до Керрi, а потiм перевiв погляд на Друе. – О пiв на восьму ви маете бути напоготовi – я за вами заiду.

Вони провели його до дверей, бiля яких чекав екiпаж, привiтно свiтячись у темрявi двома червоними вогниками.

– Зважте надалi, – дружнiм тоном звернувся вiн до Друе. – Коли наступного разу ви поiдете куди-небудь, а ваша дружина залишиться самотою, ви маете дозволити менi трохи розважити ii, щоб вона не так сумувала.

– О, чудово! – усмiхнувся Друе, дуже потiшений такою уважнiстю приятеля.

– Це так люб’язно з вашого боку, – усмiхнулась Керрi.

– Пусте, – запевнив Герствуд. – Гадаю, ваш чоловiк зробив би для мене те ж саме.

Вiн кивнув i став спускатися сходами.

На Керрi вiн справив неабияке враження. Нiколи ще iй не доводилося мати справу з таким чарiвним джентльменом. Друе теж був задоволений.

– Вiн такий милий, – сказала вона, коли вони повернулися в свою затишну вiтальню.

– І такий вiдданий друг! – додав Друе.

– Так, це з усього видно, – погодилась Керрi.




Роздiл XI

Спокусливий блиск. Настороженi почуття


Керрi була здiбною i легко засвоювала все, що стосувалося зовнiшнiх форм життя. Побачивши якусь рiч у магазинi, вона одразу виявляла iнтерес: чи буде iй ця рiч до лиця? Це не свiдчило нi про особливу витонченiсть почуттiв, нi про глибокий розум. Такi пориви не хвилюють справжню мудрiсть, не турбують вони й людей примiтивних. До дiвчини гарне вбрання промовляло вельми переконливо, вкрадливо, мов голос езуiта. І той голос неухильно знаходив у неi спiвчутливий вiдгук. І хто змiг би перекласти зрозумiлою мовою вабливiсть коштовного камiння?

«Люба моя, – промовляв комiрець iз мережива у «Партрiджi», – поглянь-но, як я тобi до лиця! Не вiдмовляйся ж вiд мене».

«Ах, якi малесенькi нiжки! – заявляли м’якi новi черевики. – Як я iх чудово облягаю! Ото шкода було б, якби iм колись мене забракло».

Досить iй було взяти цi речi в руки чи вдягти на себе, вона могла тодi скiльки завгодно думати, що вiд них слiд вiдмовитись. Згадувати, якою цiною iх здобуто. А далi починала гнати вiд себе цi гнiтючi думки, бо не в змозi була вiдмовитись вiд усього цього. Марно ii сумлiння волало: «Одягни свое старе плаття i зношенi черевики!» Вона змогла б, мабуть, перемогти муки голоду i повернутися до колишнього життя. Сумлiння допомогло б iй подолати i думки про тяжку працю, про нудне, убоге iснування. Але зiпсувати свою зовнiшнiсть? Одягти убоге й старе дрантя? Нiзащо в свiтi!

Уся поведiнка Друе змiцнювала подiбнi думки Керрi i ослаблювала ii уявний опiр рiзним спокусам. Одразу робиться легко, коли висловленi кимось погляди збiгаються з нашими бажаннями! Друе з властивою йому щиросердiстю не переставав захоплюватись ii вродою, i ii це неабияк тiшило. Досi вона не мала нагоди виказувати, що свiдома своеi вроди. Однак усвiдомлення цього приходило дуже швидко i вже давало своi наслiдки. Друе мав характерну звичку придивлятися на вулицi до вишукано вдягнених i вродливих жiнок, супроводжуючи це рiзними коментарями. Вiн якось по-жiночому любив гарне вбрання, отож мiг бути добрим порадником – звичайно, саме щодо туалету. Вiн придивлявся, як цi шикарнi жiнки походжають, як тримають голiвку, як грацiозно вигинають стан. А грайливе похитування жiночих стегон так розпалювало його, неначе п’яницю – добрий келих добiрного вина. Вiн завжди проводжав поглядом зникле видiння, i при цьому аж дрижав, з дитячою безпосереднiстю, не вмiючи приховати невгамовну пристрасть. Вiн захоплювався тим, що жiнки й самi полюбляють в собi – грацiею. Перед цим чаром вiн схиляв колiна, як палко вiруючий.

– Ти звернула увагу на жiнку, яка щойно пройшла? – спитав вiн Керрi в якусь спiльну прогулянку. – Правда, гарна хода?

Керрi огледiлась i теж оцiнила грацiозну ходу, на яку вiн звернув увагу.

– Так, справдi, – охоче погодилась вона, i в той же час подумала: а чи може вона сама цим похвалитись? Якщо це так гарно, треба буде придивитись краще. Пiдсвiдомо у неi виникло бажання перейняти таку ходу. Певна рiч, iй вдасться!

Коли увагу жiнки раз по раз на щось спрямовують, чимось захоплюються, вона робить вiдповiднi висновки. Друе бракувало такту. Вiн не розумiв, що значно лiпше було б переконати ii, щоб вона змагалася сама з собою, а не з iншими жiнками, на яких iй треба рiвнятись. Друе не поводився б так iз бiльш зрiлою, розумнiшою жiнкою. Але Керрi вiн вважав ще надто наiвною. Менш розумний, нiж вона, не пiдозрюючи про ii вразливiсть, вiн продовжував повчати ii i тим самим завдавати iй болю. А тим часом захоплення його, як своею ученицею й жертвою, все зростало. Але таке поводження було дуже нерозважливим.

Проте Керрi сприймала науку швидко. Вона усвiдомила свою владу, неясно усвiдомлювала також i його слабкостi. Чоловiк дуже втрачае в очах жiнки, коли так вiдверто захоплюеться iншими. Жiнка зазвичай вважае, що на свiтi iснуе лише единий об’ект, вартий найвищого захоплення – вона сама. Щоб мати успiх у низки жiнок, мужчина мае цiлком вiддаватися кожнiй.

У власнiм помешканнi Керрi теж бачила багато повчального.

У тому ж домi жив адмiнiстратор театру «Стандарт», мiстер Френк А. Гейл iз дружиною, гарненькою чорнявою жiночкою рокiв тридцяти п’яти. Вони належали до тих у сучаснiй Америцi, що живуть пристойно, але проживають усе до копiйки. Гейл отримував сорок п’ять доларiв на тиждень. Його дружина, досить приваблива жiнка, прагнучи залишатись молодою, не переймалась нi господарськими клопотами, нi думками про продовження роду. Як i Друе з Керрi, подружжя займало три кiмнати, якраз над ними.

Скоро мiсiс Гейл познайомилася з Керрi, i вони почали прогулюватись разом. На той час у Керрi не було iншого товариства, i вона мимоволi дивилася на свiт крiзь призму уявлень цiеi дами. Всiлякi банальностi, вихваляння заможностi, примiтивнi фрази про мораль – усе, чим була забита ця гарненька голiвка, виливалося на Керрi i якийсь час зовсiм сплутало ii думки.

З iншого боку, власнi почуття Керрi опирались цим впливам. Їй, безумовно, було властиве постiйне прагнення чогось лiпшого. До цього схиляли усi ii враження, якi щось промовляли ii серцю.

По той бiк коридора жила молода дiвчина з матiр’ю, що прибули з мiста Івенсвiла зi штату Індiана. То були дружина i дочка скарбника залiзничноi компанii. Дочка приiхала до Чикаго, щоб брати уроки музики, а мати ii супроводжувала.

Керрi не була з ними знайома, але часто зустрiчала молоду дiвчину на виходi з квартири. Кiлька разiв Керрi бачила ii у вiтальнi за пiанiно i частенько чула ii гру. Ця юна особа одягалась дуже гарно, i на ii бiлих пальчиках, коли вона грала, виблискували перснi.

Музика справляла на Керрi неймовiрно хвилююче враження. Їi душа вiдгукувалась на певнi мелодii – подiбно до того, як струни арфи вiбрують, коли ударяють по клавiшах рояля. У чутливiй душi Керрi сумнi й журливi звуки будили неяснi думки. Вони породжували тугу за тим, чого вона була позбавлена. Одну коротеньку п’есу молода пiанiстка виконувала особливо зворушливо й нiжно. Звуки долинали до Керрi знизу, з вiтальнi, крiзь розчиненi дверi. То був час мiж присмерком i нiччю, коли для людей, нiчим не зайнятих, якi ще не знайшли свого мiсця в життi, все довкола оповивае смуток. Думка мандруе десь у далекi свiти i повертаеться, обтяжена тремкими спогадами про згаслi радощi. Керрi сидiла при вiкнi i дивилась у далину. Друе пiшов з дому ще о десятiй ранку. Вдень Керрi гуляла, потiм пробувала згаяти час за книжкою, яку залишив Друе. Але роман Берти Клей не надто ii зацiкавив. Вона переодяглася у вечiрню сукню i тепер сидiла, споглядаючи парк, сумна й пригнiчена. Вона всiею iстотою прагнула руху, життя, нових вражень. Думки ii снували навколо ii непевного становища. І раптом знизу долинула музика, домiшуючись до ii дум i забарвлюючи iх. Їй пригадалась найкраща й найсумнiша пора ii короткого життя. Із цим спогадом прийшло хвилинне каяття.

У такому настроi й застав ii Друе, що принiс iз собою зовсiм iншу атмосферу. Вже звечорiло, але Керрi не поспiшала засвiтити лампу. У камiнi теж ледве жеврiло.

– Де ти, Кед? – покликав вiн ii пестливо. Це вiн сам для неi придумав.

– Я тут, – вiдгукнулась вона слабко й самотньо.

Але вiн не здатен був це вiдчути. Йому бракувало тонкого такту поетичностi, щоб обережно наблизитись до жiнки i потiшити ii в цьому меланхолiйному настроi. Замiсть цього вiн чиркнув сiрником i запалив газ.

– Ого! – вигукнув вiн, – Та ти либонь плакала?

На ii очах ще блищали сльози.

– Пхе! – мовив вiн. – Це нiкуди не годиться!

І вiн схопив ii за руку, гадаючи з властивим йому егоiзмом, що причина смутку – його вiдсутнiсть.

– Ну годi ж, годi! – продовжував вiн. – Я вже тут i все буде добре. Давай краще повальсуемо трохи пiд оцю музику.

Вiн не мiг би вигадати нiчого бiльш невдалого. Керрi було ясно, що вiн не здатен iй спiвчувати. Вона не могла б ясно висловити, в чому саме полягала його вада, в чому вiн i вона вiдмiннi, але почувала це всiм еством. Це був його перший серйозний промах.



Зауваження про грацiознiсть юноi пiанiстки, що ним Друе супроводжував ii появу, коли дiвчина ввечерi дрiботiла сходами в товариствi своеi матерi, спонукали Керрi уважно, до дрiбниць вивчати манери жiнок, якi трималися з почуттям власноi гiдностi. Вона дивилася в дзеркало, надимала губки, при цьому злегка вiдкидаючи голiвку назад рухом, який пiдмiтила у дочки скарбника. Вона навчилася легко i плавно пiдбирати спiдницю. Адже Друе стiльки разiв звертав ii увагу на цей порух сусiдки i багатьох iнших жiнок. Керрi ж була перейнятлива вiд природи. Вона вже засвоювала всi отi дрiбнi гримаски й рухи, якi неминуче з’являються у гарненькоi жiнки, не позбавленоi пихи. Коротше кажучи, ii уявлення про манери значно розширилися, а вiдтак – змiнилась i зовнiшнiсть. Керрi стала жiнкою з досить розвиненим смаком.

Друе зауважив i новий бант у ii волоссi, i те, що вона одного ранку по-новому уклала зачiску.

– Тобi отак дуже до лиця, Кед, – пригорнув ii вiн.

– Справдi? – зрадiла вона. І того ж дня почала випробовувати рiзнi своi досягнення.

Вона вже не так незграбно ступала, бо наслiдувала легку ходу, спостережену в жiнок. Важко навiть сказати, наскiльки значний вплив мала на Керрi присутнiсть у домi юноi пiанiстки.

Коли Герствуд уперше з’явився тут, вiн побачив молоду жiнку, зовсiм вiдмiнну вiд колишньоi Керрi. Познайомив iх Друе. Нi одяг, нi манери не нагадували колишне. Але у виразних очах цього вродливого, грацiозного створiння, ще несмiливого, бо не впевненого в собi, було щось дитяче, що одразу полонило уяву свiтського завсiдника. Для того, хто вже в’яне, одвiчно приваблива свiжiсть! Герствуд ще не зовсiм втратив здатнiсть вiдчувати чари квiтучоi, незiпсованоi юностi. І тепер це вiдчуття спалахнуло в ньому з новою силою. Вiн дивився на ii вродливе личко, з якого нiби випромiнювалась молодiсть. У великих, ясних очах Керрi скептичний розум не мiг вiдшукати жодного слiду лукавства. Трiшечки гоноровостi, якби вiн i мiг це помiтити, навiть не завадили б iй, як щось зворушливе.

«Цiкаво, – думав вiн, iдучи додому в своему екiпажi, – як це Друе пощастило домогтись ii?»

Вiн з першого ж погляду збагнув, що Керрi здатна до куди витонченiших почуттiв, анiж простак Друе.

Екiпаж снував мiж двох рядiв газових лiхтарiв, що зникали вдалинi. Герствуд стиснув пальцi в рукавичках. Перед його очима все ще була освiтлена кiмната i обличчя Керрi. Вiн не переставав думати про ii чарiвнiсть i юну красу.

«Треба буде послати iй букет квiтiв, – подумав вiн. – Друе не розсердиться».

Вiн нi на мить не пробував закрити очi на те, що дiвчина його полонила. Права Друе його анiтрохи не турбували. Тонке павутиння думок вiльно снувалося в його головi, i вiн сподiвався, що воно якось зачепиться i закрiпиться десь. Вiн ще не мiг знати чи передбачити, до чого це призведе.

За кiлька тижнiв Друе, що не припиняв своiх мандрiв, повертаючись iз поiздки в Омаху, зустрiвся з однiею зi своiх колишнiх знайомих, пишно вбраною дамою. Спочатку вiн сподiвався поспiшити на Огден-сквер, щоб зробити приемнiсть Керрi. Але скоро передумав. Вiн уже був пiд впливом цiеi зустрiчi i цiкавоi розмови.

– Може пообiдаемо разом? – запропонував вiн своiй спiврозмовницi, зовсiм не переймаючись тим, що хтось може випадково побачити iх.

– Охоче, – сяйнула усмiшкою та.

Вони пiшли в один з кращих ресторанiв, щоб там поспiлкуватись на дозвiллi. Зустрiлися о п’ятiй, а пiв на восьму ще сидiли за столом.

Друе саме закiнчував оповiдати якусь кумедну пригоду i раптом його очi зустрiлися з поглядом Герствуда. Той саме ввiйшов в ресторан з кiлькома друзями i, побачивши Друе з якоюсь жiнкою, зовсiм не з Керрi, зробив вiдповiднi висновки.

«Ач, гульвiса! – подумав вiн зi щирим спiвчуттям до Керрi i додав подумки: – Даремно вiн так ображае бiдолашне дiвча!»

Коли Друе зустрiвся поглядом з Герствудом, в його головi раптом пробудилося якесь неясне передчуття. Правда, вiн був ще далекий вiд чiткого усвiдомлення цього, аж поки не побачив, що Герствуд удае, нiби не помiчае його. Тодi вiн здогадався, що той може подумати. Вiн згадав, що Герствуд знайомий з Керрi. Чорт, треба буде все це якось пояснити Герствуду, щоб той не подумав, що тут е щось бiльше, анiж випадкова пiвгодинна зустрiч зi старою знайомою.

Вiн уперше занепокоiвся наслiдками морального порядку. Цього ускладнення вiн не мiг передбачити. Герствуд, мабуть, кепкуватиме з нього, називаючи його вiтрогоном. Ну що ж, вiн посмiеться разом iз Герствудом. Керрi ж про це не дiзнаеться, як i його нинiшня спiврозмовниця. А проте Друе не мiг звiльнитися вiд думки, що щось негаразд i все це кидае на нього якусь тiнь, хоч вiн нi в чому не винен. Вiн спохмурнiв, поквапився закiнчити обiд i, всадовивши знайому в екiпаж, поiхав додому.

«А вiн менi нiчого не розповiдав про цей свiй роман, – мiркував Герствуд. – Гадае, що я повiрю, нiби вiн кохае свое дiвча».

«У нього немае нiяких пiдстав вважати, нiби я якийсь гультяй пiсля того, як я його познайомив iз Керрi» – мiркував Друе.

– А я вас бачив! – одразу зауважив Герствуд, коли Друе через якийсь час завiтав до його пишного бару, без якого не мiг обiйтися.

При цьому вiн повчально, зовсiм по-батькiвськи, пiдняв палець угору.

– Та нi, це просто одна стара знайома! Я з нею випадково зустрiвся по дорозi з вокзалу… – квапливо пояснив Друе. – Колись вона була справжньою красунею.

– То ще й досi подобаеться, так? – пiдморгнув Герствуд жартома.

– Нi! – заперечив Друе. – Просто я нiяк не мiг вiд неi вiдкараскатись.

– Надовго приiхали? – поцiкавився Герствуд.

– Лише на кiлька днiв.

– Обов’язково захопiть з собою вашу дiвчинку, пообiдаемо разом, – сказав Герствуд. – Здаеться, ви ii тримаете пiд замком? Я вiзьму ложу на Джо Джефферсона.

– З охотою! – вiдгукнувся комiвояжер. – Я й на думцi не мав ii замикати!

Герствуд був цiлком вдоволений. Вiн не вiрив, що Друе мае сталi почуття до Керрi, i заздрив йому. В поглядi, яким вiн позирав на добре вдягненого, веселого молодика, що завжди йому так подобався, тепер прокинулось ревниве почуття суперника. Вiн почав прискiпливо оцiнювати Друе, його привабливiсть як мужчини, намагаючись вiдшукати слабкi мiсця. Якоi б вiн не був гарноi думки про цього хлопця, вiн таки зневажав його як коханця. Це неважко буде обставити. Досить лише натякнути Керрi на оту пригоду в ресторанi, i все буде скiнчено! Вiн не переставав думати про це, мало не трiумфуючи, а Друе слухав його смiх i балачки i нiчогiсiнько не помiчав. Вiн не вмiв розбиратися в настроях i читати думки такоi людини, як Герствуд. Друе охоче прийняв запрошення. А його приятель стежив за ним поглядом яструба.

Героiня ж цiеi заплутаноi комедii нi про кого з них не думала в цю мить. Їi думки i почуття були поглинутi зовсiм iншим. Здавалось, iй не загрожували нiякi страждання через Друе чи там Герствуда.

Якось увечерi Друе застав ii перед дзеркалом: вона чепурилась.

– Знаеш, Кед, – зауважив вiн, входячи несподiвано. – Ти, схоже, стаеш кокеткою.

– Нiчого подiбного, – вiдповiла вона усмiхаючись.

– О, люба, ти таки й справдi з бiса гарненька! – продовжував вiн, обвиваючи ii стан рукою. – Одягни-но свою темно-синю сукню. Пiдемо в театр.

– Я пообiцяла мiсiс Гейл пiти з нею сьогоднi на виставку, – одказала Керрi, трохи вибачливо.

– Справдi? – перепитав вiн неуважно. – Ну, мене виставка геть не цiкавить.

– Справдi не знаю, як бути, – сказала Керрi збентежено. Але все ж не запропонувала порушити свою обiцянку, щоб пiти з ним.

Саме цiеi митi у дверi постукали, i покоiвка подала лист.

– Посильний чекае вiдповiдi, – додала вона.

– Вiд Герствуда, – сказав Друе, поглянувши на конверт i розкриваючи його.

«Сьогоднi ви маете неодмiнно пiти зi мною в театр. Подивимося Джо Джефферсона, – було написано в листi. – Цього разу запрошую я, як було домовлено. Все iнше на сьогоднi вiдкладаеться».

– Ну от. Що ти на це скажеш? – спитав Друе без усяких заднiх думок.

Керрi вже готова була погодитись. Проте стримано вiдповiла:

– Краще сам вирiшуй, Чарлi.

– Гадаю, нам слiд було б пiти. Ти можеш вiдмовитись вiд прогулянки з сусiдкою? – спитав Друе.

– Звичайно, можу, – згодилась Керрi, не замислюючись нi на мить.

Друе вийняв поштовий папiр, щоб написати вiдповiдь, а Керрi пiшла перевдягатись. Вона вiдчула, що зрадiла цьому запрошенню.

– Зробити таку зачiску, як учора, Чарлi? – спитала вона, виходячи з кiмнати з одягом у руках.

– Авжеж, – пiдтримав вiн.

Керрi була рада, що вiн нiчого не помiтив. Вона зовсiм не вважала, що охоче приймае запрошення Герствуда, бо вiн iй подобаеться. Просто товариство Герствуда i Друе здавалося iй найбiльш приемним iз усього, що вона мала цього вечора. Керрi закiнчила свiй туалет з особливою стараннiстю, i вони вирушили, вибачившись перед сусiдкою.



– О! – усмiхнувся Герствуд, коли вони з’явилися в вестибюлi театру. – Сьогоднi ми чарiвнi, як нiколи!

Керрi вiдчула трепет пiд його захопленим поглядом.

– Ходiмте ж, – сказав вiн i повiв iх углиб театру.

Публiка вражала вишуканiстю туалетiв, бiльшого шику годi було уявити.

– Ви коли-небудь бачили Джефферсона? – спитав Герствуд, нахиляючись до Керрi, коли вони вже сидiли у ложi.

– Нi, нiколи, – вiдповiла вона.

– О, вiн незрiвнянний! – заговорив Герствуд, повторюючи заяложенi вирази захоплення людей його кола.

Вiн послав Друе за програмою i розказав Керрi про Джефферсона все, що чув вiд iнших. Його спiврозмовниця потопала в блаженствi; ii зовсiм загiпнотизувало оточення, розкiшна ложа, елегантнiсть цього чоловiка. Кiлька разiв iхнi очi наче випадково зустрiчались, i тодi на неi линув такий потiк нестримних почуттiв, якого вона й не уявляла ранiше. Вона нiяк не могла оговтатись, бо за мить i в поглядi, i в рухах Герствуда можна було прочитати тiльки удавану байдужiсть, та ще хiба найвишуканiшу люб’язнiсть.

Друе теж брав участь у розмовi, але поряд iз Герствудом дуже програвав. Слухаючи Герствуда, який розважав iх обох, Керрi вiдчувала, що перед нею людина, у всiх вiдношеннях вища за Друе. Бо вiн розумнiший, сильнiший i при тiм тримаеться зовсiм просто. Пiд кiнець третьоi дii вона остаточно дiйшла висновку: Друе – лише хороший хлопець, але йому багато чого бракуе. Вiд такого невигiдного порiвняння вiн усе бiльше втрачав у ii очах.

– Я чудово провела час, – вдячно промовила Керрi, коли вони виходили з театру.

– Я також, – зголосився й Друе, не пiдозрюючи про битву, яка вiдбулася в душi Керрi i завдала значноi шкоди його позицiям. Вiн нагадував у цю мить заслiпленого власною могутнiстю китайського iмператора на тронi, що в цiлковитому невiданнi не здогадуеться, що його найкращi землi вже в руках ворога.

– А я без вас нудьгував би цiлий вечiр, – галантно вiдповiв Герствуд. – На добранiч.

Вiн узяв маленьку ручку Керрi, i спалах бурхливого почуття пробiг мiж ними.

– Я так стомилась, – промовила Керрi, вiдхиляючись назад, коли Друе заговорив з нею у вагонi конки.

– Ну то вiдпочинь, а я пiду покурю, – сказав вiн пiдводячись i безтурботно вийшов на майданчик, залишивши поле бою все в тому ж станi.




Роздiл XII

Вогнi у вiкнах. Благання посланця


Мiсiс Герствуд не мала жодного уявлення про збурення почуттiв свого чоловiка. Хоча iй слiд би бути передбачливiшою, адже вона добре знала його нахили. Вона належала до тих жiнок, вiд яких усього можна чекати. Герствуд нiколи не мiг би сказати з певнiстю, що зробить його дружина в тому чи iншому випадку. Вiн нiколи не бачив, щоб ii щось вивело з рiвноваги. Справдi, ця жiнка не дозволила б собi розлютитися до нестями. Вона надто мало вiрила в людей i добре знала, що безгрiшних немае. Крiм того, в основi ii вчинкiв завжди лежав розрахунок, i вона нiзащо не ризикнула б зчинити непотрiбний скандал, знехтувавши можливiстю усе розвiдати якнайкраще. Їi лють нiколи не розрядилася б в одному, навiть найжорстокiшому ударi. Вона виношувала б помсту, вивчаючи усю картину i нарощуючи сили для такого удару, який би задовольнив ii ненависть. У той же час вона не гаючись завдала б вороговi будь-якоi шкоди – великоi чи малоi, – якби мала можливiсть зробити так, щоб той не знав, звiдки походить удар. Це була холодна, помислива жiнка, в головi якоi крилося чимало такого, чого вона нiколи б не виявила навiть побiжним поглядом.

Герствуд пiдозрював щось подiбне у вдачi дружини, хоч i не мав прямих пiдтверджень. Мiж ними панувала злагода, i до певноi мiри вiн був вдоволений iхнiми стосунками. Вiн анiтрохи не боявся ii – для цього не було жодних причин. Вона й досi пишалася своiм чоловiком, тим бiльше, що повсякчас дбала про репутацiю своеi сiм’i. В душi вона була вдоволена, що значна частина чоловiкового майна була записана на неi: Герствуд зробив це ще тодi, коли домашне вогнище важило для нього значно бiльше, нiж тепер. У неi не було нiяких пiдстав думати, що в ii сiмейному життi стануться якiсь змiни на гiрше. Проте неяснi тiнi подiй, що часом затьмарюють для нас майбутне, час вiд часу нагадували iй про цю неприемну обставину. Через це вона завжди проявляла упертiсть, а Герствуд поводився дуже обережно, почуваючи, що ii невдоволення може призвести бозна до чого.

Сталося так, що того вечора, коли Герствуд, Керрi й Друе були в ложi театру Мак-Вiкера, Герствуд-молодший сидiв у шостому ряду партера з дочкою мiстера Кармайкла, спiввласника однiеi з чiкагзьких оптових мануфактурних фiрм. Герствуд не бачив сина, бо за звичкою тримався в глибинi ложi. Тiльки часом, коли нахилявся вперед, його можна було б побачити, та й то тiльки з перших шести рядiв партера. Вiн завжди намагався у театрi лишатись по можливостi непомiченим, бо так було для нього зручнiше.

Герствуда завжди турбувало, що його вчинки неправильно витлумачать, що про нього пiде поговiр, i вiн сторожко оглядався навсiбiч, зважуючи кожен крок i кожен порух.

Вранцi, за снiданком, син сказав йому:

– Я тебе бачив, батьку, учора ввечерi.

– Ти теж був у Мак-Вiкера? – неуважно спитав Герствуд.

– Так, – промовив Джордж-молодший.

– Із ким?

– Із мiс Кармайкл.

Дружина поглянула на чоловiка запитливо, але його обличчя нiчого iй не сказало. Можливо, вiн тiльки випадково завiтав до театру, та й квит.

– Як спектакль? – спитала вона.

– Непоганий, – вiдповiв Герствуд. – Правда, п’еса стара – «Рiп Ван-Вiнкл».

– З ким же ти був? – спитала дружина удавано байдужкувато.

– З Чарлi Друе i його дружиною. Це приiжджi, друзi Моя.

В усьому цьому не було нiчого осудливого. Дружина розумiла, що службовi iнтереси чоловiка змушують його iнколи бувати в товариствi i без неi. Але останнiм часом вiн уже кiлька разiв, посилаючись на службовi обов’язки, вiдмовлявся пiти з нею кудись увечерi. Так було й минулого разу.

– Менi здавалось, ти наче казав, що будеш зайнятий, – обережно зауважила вона.

– Я й був зайнятий! – роздратовано вигукнув вiн. – Довелося вирватись i пiти, а потiм стирчати до другоi ночi.

На цьому розмова й скiнчилась, на цей раз лишивши однак пiсля себе неприемний осад. Вона вiдчула: чоловiк почав ставитись до бажань дружини особливо неуважно. Уже кiлька рокiв як його почуття до неi поступово згасало, i вiн нудився в ii товариствi. А тепер, коли над його обрiем сходила нова зоря, старе свiтило остаточно зблякло. Вiн радий був би зовсiм забути про минуле, i будь-яке нагадування його дратувало.

Вона ж, навпаки, не схильна була нi до яких послаблень щодо виконання чоловiком усього, що належало за шлюбною угодою, – дарма що це вже давно стало пустою формальнiстю.

– Сьогоднi ми збираемось у гостi, – сказала вона якось. – Я б хотiла, щоби ти пiшов iз нами. Ми йдемо до Кiнслi, там буде мiстер Фiллiпс iз дружиною. Вони спинилися в готелi «Тремонт», i ми обiцяли iм показати мiсто.

Пiсля вiвторка, вiн не мiг вiдмовитись, хоч Фiллiпси й були йому надто нецiкавi своiм пихатим гонором i неуцтвом. Вiн неохоче погодився i вийшов з дому в кепському настроi.

«Треба покласти цьому край! – обурено мiркував вiн. – Я не збираюсь морочитися з якимись приiжджими, коли в мене повно роботи».

Через якийсь час мiсiс Герствуд знову оголосила, що хоче в його товариствi вiдвiдати денну виставу в театрi.

– Люба, – вiдповiв вiн стримано, – у мене нема часу. Я надто зайнятий.

– Для iнших у тебе знаходиться час! – докинула вона роздратовано.

– Нiчого подiбного! – обурився вiн. – Я просто не можу нехтувати дiловими знайомствами, от i все!

– Ну гаразд! Добре! – вигукнула вона i мiцно стиснула вуста.

Взаемне роздратування посилилось.

У той же час цiкавiсть Герствуда до Керрi, цiеi колишньоi фабричноi робiтницi, зростала, можна сказати, майже прямо пропорцiонально. А ця юна особа продовжувала розвиватись пiд впливом свого оточення i урокiв, якi одержувала вiд новоi приятельки. У неi були всi задатки, щоб вибороти собi те, чого вона прагнула, – кращого становища в життi. Блиск розкошiв, що вабив ii повсякчас, не давав спокою. Не можна сказати, щоб ii обiзнанiсть iз життям надто збiльшилась, зате бажання поступово пробуджувались i множились. Нескiнченнi теревенi мiсiс Гейл про багатство, про становище в свiтi навчали ii розбиратися в рiзних межах заможностi.

Мiсiс Гейл любила кататися в гарну погоду надвечiр, щоб помилуватися недоступними для неi особняками i газонами навколо. На Пiвнiчнiй сторонi в той час виросло чимало таких, що простяглися вздовж нинiшньоi Пiвнiчноi набережноi. Стiни зi штучного гранiту, яка нинi одягае береги озера, тодi ще не iснувало, але вже була прокладена чудова дорога. Зеленi газони помiж будинками тiшили зiр, як i самi будинки, зовсiм новi, розкiшнi. Минула зима i настали першi погiднi веснянi днi. Мiсiс Гейл найняла екiпаж i запросила Керрi покататись. Вони проiхали спершу Лiнкольн-парком, тодi в напрямi до Івенстона. Повернули назад о четвертiй годинi i десь близько п’ятоi досягли пiвнiчного кiнця набережноi. О цiй порi року днi ще порiвняно короткi, i величезне мiсто вже почали огортати сутiнки. Лiхтарi спалахували, розливаючи м’яке свiтло, що здавалося рiдким i прозорим. Повiтря пестило невимовною нiжною свiжiстю, що збуджувало i тiло i душу. Керрi вiдчувала красу цiеi днини. В ii душi визрiвали новi яскравi пориви. Екiпаж мчав гладенькою брукiвкою. Час вiд часу вони зустрiчали iншi екiпажi. Керрi бачила, як один з них зупинився, лакей зiскочив i розчинив дверцята перед джентльменом. Той, вочевидь, неквапно повертався з вечiрньоi прогулянки. За газонами, що ледве починали зеленiти, м’яко сяяли лампи, ледь освiтлюючи розкiшнi помешкання. Впадали в око там крiсло, там стiл, чи затишно оздоблений куточок. І все це вабило з нездоланною силою. Нiби з дитячих спогадiв зринали омрiянi колись казковi палаци й королiвськi замки. Керрi здавалося, що за цими розкiшними, оздобленими рiзьбою пiд’iздами, за дверима з кольоровим, блискучим склом, за свiтлом кришталевих гранчастих i круглих лiхтарiв не може бути нi турбот, нi нездiйсненних бажань. Вона не сумнiвалася: щастя мае бути саме там. Якби тiльки вона могла пройтися цiею широкою алеею. Зайти в цей розкiшний пiд’iзд, який навiть нi з чим порiвняти, ввiйти грацiозно, як отi багатi, – о, як швидко зник би ii смуток i водномить ущух бiль в душi! Вона все вдивлялась, захоплювалась i мрiяла, вiддаючись тоскному бажанню. А неспокiйний, солодкий голос спокуси нашiптував iй щось.

– Отакий дiм би мати… – промовила мiсiс Гейл мрiйливо. – Як було б чудово…

– А кажуть, нiби на свiтi немае щасливих людей, – озвалась Керрi.

Вона стiльки чула лицемiрних мiркувань про лисицю й недозрiлий виноград!

– А проте я помiчаю, що люди в отих розкiшних особняках якось миряться зi своiм «нещасливим» становищем! – iронiчно зауважила мiсiс Гейл.

Повернувшись до свого помешкання, Керрi була прикро вражена iх скромнiстю в порiвняннi зi щойно баченим. Вона добре розумiла: це лише три невеличкi, бiльш-менш пристойно вмебльованi найманi кiмнатки. Вона тепер порiвнювала iх не з тим, що мала колись, а з тим, що недавно споглядала. Пiд’iзди пишних особнякiв усе ще сяяли перед ii очима, звук колiс розкiшних екiпажiв ще бринiв у вухах. Хто такий, зрештою, Друе? А вона, що таке вона?

Сидячи бiля вiкна, вона все мiркувала над цим, гойдалась у крiслi-качалцi, погляд ii блукав освiтленим лiхтарями парком, там, де мерехтiли вогнi будинкiв на авеню Уоррен i авеню Ешланд. Керрi була надто збуджена i не хотiла iсти. Отак сидiла вона, гойдалася в задумi у крiслi, щось наспiвувала. Пригадувалися забутi мелодii, i вiд цих звукiв ще болючiше стискалося серце. Тоскний неспокiй охопив ii, а ще – вервечка спогадiв. Їй ввижалася то кiмната в батькiвському домi в Колумбiя-Сiтi, то раптом – особняк на набережнiй, вишукане плаття якоiсь дами, то ще якесь яскраве видовище. Туга все дужче огортала ii, до неi домiшувались якiсь непевнi мрii. Невже так сидiтиме вона, безнадiйно самотня, всiма покинута й забута? Вона ледве стримувала сльози. Спливав час, а вона все наспiвувала щось, сидячи в сутiнках бiля вiкна, не розумiючи того, що у неi е все, чого тiльки можна побажати.

Керрi все ще була пригнiчена, аж раптом покоiвка сповiстила, що у вiтальнi мiстер Герствуд, вiн хоче бачити мiстера i мiсiс Друе.

«Схоже, не знае, що Чарлi поiхав», – збентежилася Керрi.

Вона всю зиму майже не бачила цього джентльмена, але не забула про нього. То те, то iнше зринало в ii пам’ятi – вiн справив на неi дуже сильне враження. Керрi кинулася до дзеркала – який у неi вигляд? Але, огледiвши себе, заспокоiлась i спустилась до вiтальнi.

Герствуд, як завжди, був чарiвний, шкода, вiн не знав, що Друе немае в Чикаго. Хоча ця новина, схоже, не справила на нього прикрого враження, i вiн перевiв розмову на теми, якi могли зацiкавити Керрi. Вiн пiдтримував бесiду з такою невимушенiстю! Життевий досвiд допомагав йому в цьому, до того ж вiн вiдчував, що до нього прихильнi. Керрi слухала його залюбки, i дуже скоро вiн цiлком заволодiв ii увагою. Присунув стiлець трохи ближче i притишив голос – так iхня розмова здавалась iнтимнiшою. Вiн жваво описував коло знайомих, усiлякi розваги, де побував, що цiкавого бачив. Керрi умить охопило бажання теж побачити все це, водночас вiн не давав iй нi на мить забути про свою присутнiсть. Його чари дiяли магнетично. Вiн неквапно пiдводив очi, усмiхався, щоб пiдкреслити якесь слово. Нездоланна сила його голосу заворожувала ii. Їй уже подобалося в ньому все. Говорячи, вiн, для бiльшоi переконливостi, торкнувся ii руки, i вона тiльки посмiхнулась. Вiн оповивав ii якоюсь особливою атмосферою, що поглинала все ii ество. Вона нi на мить не вiдчула з ним нудьги, i сама наче ставала розумнiшою. Настрiй у неi зовсiм полiпшився i все, що в нiй було гарного, проявилося. Вона почувалася з ним такою, як нi з ким, – адже вiн безустанно вихваляв ii. І притому в його поводженнi не було i слiду тiеi зверхностi, яка часом так дратувала в Чарлi.

Дивно, у кожнiй iх зустрiчi, – у присутностi Друе чи без нього – бринiло щось iнтимне, невловне, щось таке, чого Керрi не зумiла б висловити. Вона не вiдзначалася красномовнiстю, тож i зараз не могла викласти своi думки плавно й послiдовно. Вона була жiнкою, i почуття панували над нею, глибокi i непереможнi. Керрi не могла б пригадати жодноi фрази з того, що було говорено ними. А щодо отих захоплених поглядiв та виру вiдчуттiв – яка жiнка викаже iх? Нiчого подiбного мiж нею i Друе нiколи не було, та й не могло бути. Вона вiддалася йому, бо була охоплена вiдчаем, а вiн у той момент з’явився як единий рятiвник. Тепер же зринули зачаенi, бурхливi почуття, яких Друе не мiг би навiть зрозумiти. Погляди Герствуда були красномовнiшi, нiж найпалкiшi запевнення закоханого. Вони не вимагали негайного рiшення, на них не треба було вiдповiдати.

Люди часто переоцiнюють значення слiв, пiддаючись iлюзii, нiби розмови приводять до суттевих наслiдкiв. А насправдi переконують зовсiм не слова, а те, що за ними ховаеться. Справжнi рушiйнi сили – почуття й бажання. І серце вслухаеться лише тодi, коли слова перестають заважати.

Розмовляючи з Герствудом, Керрi вслухалася не в слова, а в те, що чаiлося за ними. Яка благородна зовнiшнiсть! Його високе становище само за себе говорить…

Його невтомний потяг лягав на ii душу, як дотик пестливоi руки. І не доводилось тремтiти – цей дотик був невидимий. Не доводилось турбуватися, що скажуть люди чи вона сама собi скаже – вiн був непомiтний. Благання, переконливi умовляння зректися якихось правил, щоб визнати новi, – все це без слiв. Невимушена розмова, яка в цей час точилася, слугувала лише супроводом до того, що насправдi вiдбувалось, як ото тихий музичний супровiд до драматичноi дii на сценi.

– Вам доводилось коли-небудь гуляти вздовж набережноi над озером, що на Пiвнiчнiй сторонi? – спитав Герствуд.

– О, я сьогоднi якраз побувала там iз мiсiс Гейл. Якi там гарнi особняки!

– Так, дуже гарнi, – згодився вiн.

– Господи, – зiтхнула Керрi, – як менi хотiлося б жити в такому мiсцi…

– Схоже, ви не дуже щасливi… – стиха зауважив Герствуд пiсля недовгоi мовчанки.

Промовляючи це, вiн пiдвiв очi i подивився пильно. Було видно, що вiн зачепив болюче мiсце, настала слушна мить заговорити про себе. Вiн нахилився ще ближче, не вiдриваючи вiд неi палкого погляду. Ось вона, критична мить… Керрi спробувала вiдвести очi, але то було марно: вся потужна сила мужчини спрямувалася на неi. Вiн розумiв: вiд цiеi хвилини багато що залежить, i не ослаблював натиску, а все дивився й дивився. І що далi так тривало, тим ставало нестерпнiше. Бiдолашна Керрi вiдчула цiлковиту безвихiдь. Вона вже зовсiм втрачала рiвновагу.

– О, ви не повиннi так дивитись на мене… – прошепотiла вона нарештi.

– Нiчого не можу з собою вдiяти… – зiтхнув вiн.

Вона слухала розчулено, не протестуючи бiльше, i це додало йому смiливостi.

– Ви невдоволенi теперiшнiм життям, правда ж?

– Нi… – сумно вiдповiла вона.

Герствуд побачив, себто вiдчув, що вiн – господар становища. Присунувшися ще ближче, вiн узяв ii руку.

– Нi! – вигукнула вона i схопилася з мiсця.

– Пробачте, я ненавмисне… – вiдповiв вiн спокiйно.

Вона не побiгла геть, хоч легко могла це зробити. Не квапилась розстатися з ним, i вiн iз чарiвною невимушенiстю заговорив про щось сторонне. Невдовзi пiсля цього пiдвiвся i почав прощатись. Вона вiдчула: перемога на його боцi.

– Не треба журитись, – промовив вiн ласкаво, – повiрте, все буде гаразд!

Вона промовчала. Що казати…

– Але ж ми з вами щирi друзi, правда ж? – сказав вiн, простягаючи руку.

– Так, – кивнула вона.

– У такому разi – нi слова про це. Я хочу побачитися з вами знову.

Вiн затримав ii руку в своiй.

– Цього я не можу обiцяти… – вiдповiла вона з ваганням.

– Треба бути великодушнiшою, – мовив вiн так щиро, що зворушив ii.

– Не будемо бiльше про це… – прошепотiла вона.

– Гаразд, – кивнув Герствуд, уповнi задоволений.

Вiн спустився униз i сiв у свiй екiпаж, Керрi зачинила дверi i пiднялася в свою кiмнату. Скинула перед дзеркалом мереживний тонкий комiрець i гарненький поясок iз крокодиловоi шкiри, недавно куплений.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/teodor-drayzer/sestra-kerri-26354724/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.