Книга - Героїчні канікули

Героiчнi канiкули
Олександр Дюлович Гаврош


Машина часуМузей пригод #3
Фантастична повiсть Олександра Гавроша «Героiчнi канiкули» – третя книжка серii «Музей пригод» (двi попереднi – «Музей пригод» та «Врятувати Тараса Шевченка» – вийшли друком у видавництвi «Фолiо»). Веснянi канiкули обернулися для Яся Попадинця неабиякими пригодами, адже вiн вирушив зi своiм дiдусем Лук’яном на Закарпаття – у мiсто Хуст, де той народився i де була похована його мати. Ясiв дiдусь перед смертю вирiшив знайти хоч якусь iнформацiю про свого батька, який загинув ще до його народження. І як же здивувався Ясь, побачивши у Хустському краезнавчому музеi уже знайоме крiсло-гойдалку – загадковий портал перемiщення в часi. І, звичайно ж, метикуватий хлопчина не збирався втрачати свiй шанс побувати у минулому. Цього разу вiн опинився у тому ж Хустi, тiльки 1939 року, коли вирiшувалася доля Закарпатськоi Украiни, зустрiвся зi своею прабабцею Марiчкою, тодi ще 18-рiчною дiвчиною, i таки дiзнався, що його прадiд – сiчовик Іван Лазорик – загинув, захищаючи незалежнiсть Карпатськоi Украiни.





Олександр Гаврош

Героiчнi канiкули



ISBN 978-966-03-8059-2

ISBN 978-966-03-9198-7



© О. Д. Гаврош, 2020

© В. В. Цах, iлюстрацii, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018


?










Роздiл 1


Я не становлю нi для кого загрози. Окрiм себе. Тому ще раз глибоко видихнув на повнi груди, вiдкрив листа на екранi й перечитав:



«Любий синку! Цей мiсяць показав, наскiльки ти менi дорогий i рiдний. І навiть океан нових вражень не може замiнити твою вiдсутнiсть. Спостерiгаючи неймовiрну Америку, дуже шкодую, що тебе нема поруч. Радiсть вiд побаченого була б у рази бiльшою! Але що поробиш – зараз у тебе навчальний рiк. Тож iншого варiанту нема: треба вчитися, здобувати знання. Але в майбутньому ми неодмiнно сюди приiдемо вдвох. Я тобi обiцяю, а ти знаеш, що твiй татусь завжди тримае слово.

Обiймаю i цiлую твою ясну голiвку!

Вiтання Попадинцю-найстаршому!

Тримайтесь!

    Дедi»

Ох уже цей тато! «Професор Глюкс»! Я кинув смартфон на лiжко. Чоловiковi невдовзi стукне п’ятдесятка, а вiн досi кривляеться. Теж менi «Дедi!». Це словечко з’явилося в нього вже в Америцi, куди вiн полетiв на три мiсяцi за програмою обмiну досвiдом. І що вони там курять?

Тато писав щодня коротенькi листи. Раз на кiлька днiв телефонував менi або дiдовi, пiд опiкою якого я тепер перебував. Еге ж, старий Лук’ян на старiсть знадобився не тiльки своiм бджолам. Неждано-негадано дiдуля знову опинився в Киевi, аби три мiсяцi побути бiля единого онучка, якому хоч i виповнилося 13 рокiв, але самого залишати мене на такий тривалий час було «нерозважливо, та й небезпечно». Бо я все ще для них – «дитина у перехiдному вiцi». Святi мiкросхеми!



Безперечно, iснував ще й iнший вихiд для тата: вiдхилити запрошення американського посольства, яке для пiвтора десятка керiвникiв найповажнiших украiнських музеiв органiзувало спецiальнi курси за океаном. Поiздка була суперзаманливою: постiйнi переiзди Америкою, вiдвiдування найбiльших мiст та музеiв, спiлкування з менеджерами та дослiдниками. До того ж, ще й солiднi «кишеньковi». Не використати такий шанс було би повною дурнею.

Тим паче що останнiм часом татусь геть занидiв. Вiн навiть перестав робити гiмнастику йогiв i стояти на головi, що практикував iще зi студентських часiв. Друга невдача iз чарiвним крiслом, завдяки якому можна було перемiститися в минуле, зневiрила «дедi». Одне слово, повний гаплик: вiн став звалищем розбитих мрiй. Я вже гадав його на комусь приженити, аби вивести зi ступору.

Щоправда, спочатку ми пробували вiдшукати плетене крiсло з меморiального будинку Шевченка. Носилися Киевом як ошпаренi. Обiйшли десятки майстерень з ремонту меблiв, але там лише знизували плечима. Меблiв з лози нiхто не лагодив. Їх зазвичай одразу викидали на смiтник. Бо дешевше придбати новi, нiж полагодити такий мотлох. З кожним тижнем наш ентузiазм вщухав. І через два мiсяцi активних пошукiв татусь оголосив команду: «Вiдбiй!». Операцiя «Машина часу» безславно провалилася.

Час вiд часу я про всяк випадок зазирав у музей Шевченка, але там у кутку заскленоi веранди на мiсцi плетеного крiсла тепер стояв чорний дерев’яний стiлець з гнутими нiжками i спинкою, на якому, як повiдомляла екскурсовод, Тарас Григорович пив вечорами чай iз друзями. Аферюги! Вочевидь, плетене крiсло-гойдалку вже передали у загребущi руки.

Пробували ми дiзнатися про його долю через третiх людей, але нiчого не виходило. При згадцi про крiсло музейники знизували плечима. Еге ж, було таке, але куди зникло – невiдомо. Мабуть, розвалилося вiд старостi, та й не було воно аж таким раритетом i до Кобзаря не мало жодного стосунку. І подiбне бла-бла-бла…

Татусевi часом здавалося, що все це йому намарилося в якомусь кошмарi. Коли вiн розповiдав знайомим, що особисто бачив Шевченка i навiть хотiв порятувати генiя, всi реготали i поблажливо поплескували його по плечу. Мовляв, життя – бентежне, але ти, старий, тримайся. Знайомий психолог переконував його, що наш мозок здатен сприймати фантазii як реальнiсть. І навiть може плутати iх мiсцями. Недоумки!

І татуньо, можливо, пристав би на цю байду, якби не спiвучасники геройськоi мiсii – завiдувачка музейних фондiв Яна Приймак i я. Товариством анонiмних мандрiвникiв у часi ми подеколи збиралися у татовому кабiнетi й обговорювали двi своi неймовiрнi подорожi, мов найкращi прожитi днi.

Батько заглибився у фахову лiтературу, намагаючись розгадати наукову природу загадкового явища телепортацii. Але вченi про це мовчали. Зате лiтератори щедро описували такi часовi перемiщення й навiть вигадали термiн для «часомандрiвникiв». Коли вiн про нього дiзнався, то ледь не гепнувся з великого шкiряного крiсла перед монiтором. Адже таких прибульцiв в iншi свiти називали «попаданцями»! А наше прiзвище звучало майже так само – «Попадинець». Повний капець!

«Таких дивовижних збiгiв не бувае», – скуб свого бiлявого вусика татусьо, примруживши око. Його рiд походив iз сонячного Закарпаття, чим вiн вельми пишався. І те, що iсторiя визначила саме йому вiдшукати мiжчасовий портал, тепер не виглядало випадковим. А може, це небеснi сили чи космiчнi прибульцi шукають лазiвку в наше минуле, i на iхнiх комп’ютерах висвiтилося прiзвище, яке вони сприйняли буквально? Й навмисне нас на це крiсло направляють? Хтозна, що у них на гадцi.



Татусь подiлився своiми здогадами зi мною, i я визнав iхню слушнiсть. Щось тут справдi пороблено. Вочевидь, що прiзвище «Попадинець» походить вiд «попадати», а не вiд слова «попа».



– Ясю! До столу! – долинув з кухнi голос дiда, i я виринув iз ранкових медитацiй.

– Уже?

– Уже!

Я почалапав на кухню, де дiд у червоному в квiточках фартусi перевертав з пательнi на тарiлку останнього млинця. Смачно пахло айвовим варенням. Сьогоднi була недiля, тож i снiданок був пишнiший: замiсть обридлоi вiвсянки – млинцi з «лекварем», як казав Попадинець-найстарший. Вiн узагалi вживав чимало дивних словечок, якi привiз iз Закарпаття.

– Ось як би ти пояснив слово «леквар»? – запитав дiд, коли ми всiлися за стiл i почали наминати млинцi, беручи iх iз великоi тарiлки i щедро намащуючи свiтлим варенням.

– Ну… – вiдмахнувся я, жуючи повним ротом. – Не знаю… Якесь дурнувате слово… Румунське чи угорське…

– А от i нi! – запротестував дiд. – Цiлком наше, слов’янське. І складаеться з двох зрозумiлих слiв – «лiк» i «варити». А скорочено – «лiквар» або «леквар», що означае «зварений лiк».

– Ну ти й закрутив, дiдуню! Якi лiки з варення?

– О, дорогенький, який ти ще неук! Малинове варення прописують навiть лiкарi! Запам’ятай: народнi рецепти наймудрiшi, бо перевiренi вiками.

– Леквар… – ще раз усмiхнувся я з дiда. – Токар, слюсар, лiкар, леквар. Тепер я буду так називати тебе, якщо не заперечуеш. До речi, тобi вiтання вiд «професора Глюкса».

– Якого ще Глюкса? – здивувався дiд.

– Американського!

– А-а! – здогадався старий. – І як там мiй единий синочок?

– Крутецько! Спекався мене нарештi.

– Як казала моя баба: i слiпiй курцi зерно трапиться. Висновок: треба вмiти чекати, хлопче!

– Дiду, а яким був тато у дитинствi? Ти його часто сварив?








– По-перше, на Закарпаттi кажуть не «дiду», а «дiдику». Так приемнiше для моiх вух.

– Дiдик… Дiдику… Ха-ха-ха!

– А бабусю називають бабкою… – незворушно продовжував дiд.

– Ха-ха-ха! – далi реготав я. – Оце вже геть смiшно: бабка, мамка, банка, склянка, фiранка…

– Вiдставити!.. Тим паче що твоя бабка слухае нас iз небес! Хай Господь подаруе iй Царство Небесне! – перехрестився старий Лук’ян, звiвши очi на нашу порепану стелю.

Я пам’ятав бабусю туманно. Вона померла, коли менi було сiм рокiв. Пригадував ii лагiднi зморщенi руки, помережанi вузликами жил. Бабця була до пенсii вчителькою украiнськоi мови, тож завжди виправляла мое мовлення. Мабуть, тому татусько говорив вишуканою украiнською, на вiдмiну вiд дiда й мене, що полюбляли словечка, яких не знайдеш у словнику.

З бабусею ми жили утрьох два роки. Мама нас покинула, коли я ще ходив у садок. Еге ж, люди цiкавi, але зрозумiти iх нiяк не вдаеться.

На вихiднi бабця Катерина iздила до чоловiка у село, а в понедiлок поверталася до Киева, аби дати лад нашiй господарцi. Так би тривало й досi, якби вона не занедужала i несподiвано вiдiйшла у кращi свiти тихо й безболiсно, як i жила. Нiхто й не збагнув, з якого дива воно сталося. Жила людина, а тут раз – i нема. Кiнець мiсii. Гру закiнчено, друзяко!

Оскiльки я вже тодi ходив до школи, то батько вирiшив давати собi раду сам, а дiд до нас приiжджав хiба що на великi свята. Зате влiтку я тижнями гостював на селi. Але тепер ситуацiя змiнилася: батько подався на американське стажування, а пасiчник, аби не нудитися вдома, бо ж дочiкував весни, вiдчув себе знову на конi.



– З понедiлка в тебе починаються канiкули? – запитав дiд, коли ми заходилися голосно сьорбати шипшиновий чай з великих горнят.

– Так. Через карантин iх пересунули на десять днiв ранiше.

– То мушу тебе потiшити, – дiдусь витягнув з кишенi два складених папiрцi i поклав на стiл.

Це були залiзничнi квитки.

– Ура! Ми кудись валимо? – зрадiв я.

– Йо! – кумедно вимовив дiд. – Ми iдемо на iсторичну батькiвщину. Там земля мила, де мати народила.

– Йо! – повторив по-верховинськи я. – А навiщо?

– Мушу закiнчити одну справу перед тим, як податися до бабки у засвiти.

Я уважно глипнув на дiда, потiм – на родинний чорно-бiлий портрет, де вони позували втрьох з трирiчним татусем з переляканими фiзiями у фотосалонi. Це в них такий специфiчний гумор на Закарпаттi. Попри свiй вiк, а найстаршому Попадинцю вже за пару тижнiв мало стукнути вiсiмдесят, вiн виглядав доволi мiцним. Роки наче висушили його, до краiв напнули жовтаву шкiру на вилицюватому обличчi, висока сива чуприна неслухняно куйовдилася, а очi, неспокiйнi й меткi, дивилися твердо. У постатi дiда вчувалася гiрська впертiсть i криця. Мабуть, такими були в старостi запорозькi козаки або карпатськi опришки. Хоча дiд каже, що вони не доживали до сивини.

– І коли ми iдемо? – схопив я квитки.

– Завтра! Живий дух любить рух. Справа не терпить зволiкання.




Роздiл 2


Ми з дiдом сидiли у купе потяга «Киiв – Солотвино» i дивилися, як поволi вiддаляеться перон. За вiкном промайнули обличчя проводжаючих, якi клеiли дурнуватi посмiшки й кiношно махали руцями. Я з цiкавiстю крутив головою навсiбiч, бо не так часто iздив справжнiм потягом. Адже дiд жив пiд Ірпенем, тож до нього добиралися електричкою чи маршруткою. Кiлька разiв ми з татом вiдпочивали на Чорному морi, а от на Закарпаття я iхав уперше.

У дiда там, виявляеться, далека родина, але все це ховалося у таемничому мороцi, який тепер я мав намiр розвiяти.

– Давай, дiдику, колись! – потряс я старого за лiкоть, коли ми постелилися i замовили у провiдника двi склянки чаю. – Ти обiцяв, що все розкажеш у поiздi!

– Ну, все я i сам не знаю… А от дечим можу подiлитися, – кахикнув дiд i подивився знизу на сусiда, який вже прилiг на горiшню полицю i запхав навушники у вуха. Вочевидь, це був студент, бо його дii були вiдпрацьованi до автоматизму. В поiздi вiн почувався як удома. Інший сусiд зверху – важкий чолов’яга у заношеному светрi – подався до приятелiв у кiнець вагона, звiдки доносився збуджений гамiр.

Дiдусь дочекався чаю, витягнув ватрушки, якi ми купили на дорогу, i, крекнувши, почав гучно колотити ложкою об склянку.

– Це не ввiчливо! – зробив я йому зауваження. – Треба розмiшувати цукор так, щоб нiхто не чув.

– Кх… Базiкало! – скривився дiдик. – Не вчи старого кашляти! Ти не бачиш, що я навiть цукру не поклав. – І додав пошепки: – Це я перевiряю, чи нас сусiд не пiдслуховуе.

Я скосив очi на худорлявого юнака, який лежав на верхнiй полицi iз заплющеними очима.

– Вiн уже спить. Хоча у навушниках так гримить музика, що я аж сюди чую.

– Теж, мабуть, тугий на вуха, як i я, – пожартував дiдусь, але раптом посерйознiшав. – Ти ж так не робиш? – тицьнув вiн пальцем на полицю над собою.

– Нi, – збрехав я, хоча часто саме так засинав у навушниках. – Я ж не дурбецало в кедах.

– Йо, свинство починаеться з дитинства, – ковтнув дiдик чаю. – То слухай! Як ти знаеш, я народився на Закарпаттi. І навiть маю ще родину у Тячiвському районi. Це, до речi, найбiльший сiльський район Украiни, там проживае двiстi тисяч людей.








– Ого!

– В селi Калини мешкала моя мати.

– Так, а батько твiй, себто мiй прадiд Іван, загинув на фронтi пiд час Другоi свiтовоi вiйни, – похвалився я знаннями родинного дерева. Тато менi про це iнодi згадуе, коли часом перебере на черговiй презентацii в музеi i завалить додому в ностальгiйному настроi.

– Який ти в нас мудрагель! – задоволено посмiхнувся дiдусь i, вiдщипнуши крихту булочки, пожував. – Свого батька я нi разу не бачив. Бо я народився, коли його вже поховали.

– То ми iдемо на його могилу? – схопився я на рiвнi. – Героi не вмирають! Слава нацii! Смерть ворогам!

– Нi, не на могилу, – старий одразу спохмурнiв. – На жаль, я не знаю, де вiн похований. Навiть, соромно зiзнатися, не вiдаю, ким вiн був? Який iз себе? Чим займався?

– Ти якийсь геть темний… Вiн хiба не одружився з твоею мамою?

– У тому-то й рiч. Вони тiльки планували побратися. Не знали навiть про вагiтнiсть.

– О, це вже я десь бачив в якомусь мексиканському серiалi! Як тобi не соромно дурити дитину?

– Життя таке складне, що й чорт ногу звихне! Це тiльки у кiно завжди гепi-енд. Усi ми – недосконалi. І ти, i я… Аби здоров’я, а грiхи будуть!

– То ти справдi нiчого не знаеш про свого тата? – у мене закляк мозок. – Але ж це тупо! Чому ж ти не розкопав про нього всю iнформацiю? Ти ж стiльки рокiв газетярем працював! Давай заб’емо одразу в Гугл: «Іван Попадинець». Якого вiн року народження? – почав я швидко клацати на смартфонi.

– Попадинець – це мамине прiзвище. А батькове вона менi не сказала. Якщо й знала… Отако!..

– Оце прикол! – аж присiв я. – Нiчого собi зашифрувалися!

– Вiдомо, що вiн був Іваном, бо так мене записали по батьковi у хресному листi.

– А де вони познайомилися?

– У Хустi, у 1939 роцi. В часи Карпатськоi Украiни. Перед смертю мама зiзналася, що була сiчовичкою. І подарувала менi цю фотку, – дiдусь витягнув зi свого записника, який завжди носив iз собою, невеличку пожовклу свiтлину, загорнуту в целофан. На нiй були зображенi двi усмiхненi подружки у сiчовицьких шапках, що нагадували мазепинки.

– Ось бабця! – показав я пальцем на вищу дiвчину зi свiтлою косою – у мундирi, що пасував iй до лиця.

– Вона! – забрав вiд мене фото дiдусь i замрiяно на нього подивився. – Красуня яка, а бачиш, особисте життя не склалося. Замiж так i не вийшла. Спочатку ставила на ноги мене. А як молодiсть минула, то вже кому була потрiбна з дитиною? Все життя пропрацювала медсестрою у Хустськiй лiкарнi. Я кликав ii до себе на Киiвщину, але вона не захотiла. Верховинцi – чуднi люди: не хочуть мiняти своi гори нi на якi зваби. Де родились, там i згодились.

На цi слова якраз повернувся в купе чорнявий чолов’яга з помiтним пузцем. Вiн стягнув через голову чорний светр, пропахлий тютюном, й усмiхнувся до мене блискучими темними очима.

– Що, легiню? – засяяв в його ротi золотий зуб. – Йдемо спатки? До Хуста далеко!

Вiн широко позiхнув i незграбно подерся на другу полицю. З його появою в купе рознiсся гiркуватий запах пива. Студент сердито глипнув на вусатого сусiда i повернувся обличчям до стiни.

– Лягай, онучку! – мовив до мене дiдик i прошепотiв, показуючи очима нагору: – Заробiтчани, Бога му! Додому повертаються, тому й веселi, як перелiтнi птахи!

Я прилiг, але менi не спалося. Пiд похитування та ритмiчний перестук колiс думав про дiда. Це ж треба: нi разу не бачити свого батька! Навiть не уявляти, яким вiн був. Капець! Не залишилося жодного зображення! Як це боляче – жити з таким вiдсутнiм пазлом у свiдомостi! Виходить, що нiхто не носив дiдуся на плечах, не приносив йому iграшок, не брав iз собою на риболовлю чи на стадiон. Не задирався i не бився з ним у дитинствi, як ми часом з татком. До речi, як там «професор Глюкс»?

Я витягнув смартфон i пiдключився до Інтернету. Зв’язок час вiд часу зникав, але все-таки вдалося скачати нового листа вiд тата.



«Привiт, друзяко!

Як ви там? Вже вирушили до Хуста? Пильнуй за дiдом у два ока, бо вiн мало того, що старенький, а ще й трохи навiжений. Аби вiн тебе не затягнув в якусь халепу! Будь мудрим! Придiляй йому достатньо уваги – не так, як менi!

У Калiфорнii чудова погода. Сьогоднi купалися в басейнi. На щастя, без крокодилiв.

До речi, я тобi забув сказати, що в нашiй групi е та мамзель iз музею Тараса Шевченка. Така кучерява блондинка, що ледь мене без солi не з’iла минулого березня, коли ми намагалися порятувати Тараса Григоровича».


«Овечка Берта!» – згадав я, i перед очима одразу намалювалася заступниця директора у великих окулярах i в пурпуровому довгому приталеному светрi та чорних лосинах. – Ого! Ну й компашка! Разом iз татом – це вибухова сумiш!»



«Ми спочатку трималися одне вiд одного на вiдстанi i принципово не розмовляли, але керiвництво групи було цим невдоволене, – читав я далi. – Сьогоднi плавали з нею поруч i обурювалися таким диктатом начальства. Яке iм дiло до наших особистих антипатiй? Це не е метою нашого стажування. Вона зi мною погодилася. Я перепросив кучерявку за торiшню зухвалу поведiнку. Вона зiзналася, що чекала на вибачення, а мiй синiй записник досi зберiгае в робочому столi.

Схоже, ця панянка не така мегера, як скидаеться на перший погляд. Може, навiть знае, куди зникло те кляте крiсло. Що ти про це думаеш?»


«От хитромудрий Одiссей! – усмiхнувся я. – Татусь уже мае план». І наклацав на смартфонi:



«Вперед, героi! У тебе, щоправда, отакунi шанси! Бо це секс-бомба сповiльненоi дii. Але я триматиму за тебе кулаки! Не фiлонь!

P. S. До речi, це правда, що черепахи можуть дихати через анус? Перевiр про всяк випадок!»


Вiдправивши батьковi схвального листа, я глипнув на дiда, який посопував з напiввiдкритим ротом. Далi вимкнув Інтернет, поклав телефон пiд подушку i скрутився в улюблену позу ембрiона. За кiлька хвилин я спав, склавши долонi пiд щокою. Так мене навчила засинати бабуся, яка приемно куйовдила менi волосся, розповiдаючи вечiрню казочку про котика, пiвника та iнших домашнiх потворок.




Роздiл 3


Прокинувся я пiзно. Зухвале сонце вже било у шибку. За немитим вiкном миготiли пожухлi поля i поодинокi дерева. Дiдусь уже був зiбраний, а його постiль складена. Вiн замислено глипав на рiднi краевиди. На горiшнiй полицi було порожньо. Я задоволено потягнувся.

– О, продер очi нарештi! – усмiхнувся дiд. – А то я вже й чайку не проти попити, а ти спиш, як борсук. Навiть не розчув, коли студент виходив у Мукачевi.

– Спати я люблю! – я ще раз розкинув руки i сiв на лiжку. – Сон – це завантаження внутрiшнiх батарейок.

У цей час до купе зайшов смаглявий заробiтчанин iз бiлим рушником на плечi. Його почеркане зморшками лице було ще вологе вiд умивання.

– Але ти спиш, неборе! – поворушив вiн темними вусами до мене. – Бiльше за нас! Будеш мати велику голову, як у коня!

– Сплю добре, бо совiсть чиста! – буркнув я i теж подався вмиватися.

Коли я повернувся, провiдник принiс три склянки чаю у металевих пiдстаканниках.

Дiдусь дiстав пакет з кiлькома вчорашнiми булочками, а заробiтчанин, який назвався Миколою, витягнув з дорожньоi сумки бiлий батон, пiвкiльця ковбаси та варенi яйця, якi тут же заходився лущити.

У дiда за плечима – тридцять рокiв роботи в газетi. А журналiстика – це така холера, що як вчепиться, то вже назавжди. Одним iз професiйних ганджiв газетярiв е втрачене почуття особистих кордонiв. Тому найстарший Попадинець легко встряе в балачки i без зайвоi скромностi про все розпитуе.

Тож невдовзi ми знали про Миколу все: що вiн iде до Тересви, а працюе в Киевi на будiвництвi, i що мае трьох доньок, i що старша вчиться в Ужгородi на платному, а дружина з найменшою сидить у декретi.

– А ви куди подорожуете? – запитав вуйцьо Микола, нарiзаючи ковбасу похiдним розкладним ножиком. – Ачей, у санаторiй вiдпочивати?

– Я, Миколо, твiй земляк. Закарпатець з дiда-прадiда. Але вже пустив корiння на Киiвщинi. І от захотiв ще раз навiдатися на малу батькiвщину, бо вiдчуваю, що сили тануть. Забажалося поглянути на тi мiсця, де босоногим зростав. Може, востанне в життi побачу Хуст. А це мiй единий онучок, – поклав дiд руку на мою голову. – Хочу сам йому показати мiсця мого дитинства.

– Файний хлопчисько! – блиснув золотим зубом Микола. – У мене трое дiвок. Як виростеш, то будеш за зятя!

Я хотiв бовкнути: «Не дiждетесь!», але пiд пильним дiдовим поглядом стримався.

«До речi, як там Лялечка? Щось давно не озивалася», – згадав я i залiз у Фейсбук.

На сторiнцi Яни Приймак красувалась ii нова фотографiя у бiлому легкому пальтечку на ганку Музею раритетiв. Ципа театрально позувала, приклавши пальчик до щоки i звабливо зазираючи в об’ектив. Але не це розгнiвало мене, а те, що вона у статусi написала «в активному пошуку». «От коза!» – назлостився я i став строчити iй приватне повiдомлення.



«Лялячко! Навчись контролювати своi глюки! Те, що кiлька днiв я тобi не пишу, не означае, що я про тебе забув. Ти й далi квiтнеш у моему серцi. Я просто вирушив у геройську мiсiю безмежними просторами дорогоi всiм нам Украiни. Не розчаровуй мене! Тримай хвiст пiстолетом. Навiки твiй Володар темряви».


Наприкiнцi повiдомлення я надiслав iй великий букет пурпурових троянд.



Хуст, попри те, що була лише середина березня, зустрiв нас прозорим сонячним днем. Порiвняно з Киевом тут було куди теплiше. Це невелике 30-тисячне мiстечко розташоване на рiчцi Тиса, що тече ще й через Угорщину та Сербiю i впадае в Дунай. На високiй горi прямо перед нашими очима височiли романтичнi руiни Хустського замку, над якими приемно звеселяв око синьо-жовтий прапор.

На станцii нас зустрiчав дiдiв приятель Сергiй Коваль, ще мiцний чолов’яга з орлиним поглядом i сивими акуратними вусиками. В його постатi вчувалася мiць i статечнiсть, хоча вiк уже наближався до сiмдесяти. Вiн закинув подорожнi торби до своiх стареньких авто i повiз нас одразу до себе.

– Лук’яне Івановичу, ви на скiльки до Хуста? – розпитував наш добровiльний помiчник дорогою, поки ми втiшалися провiнцiйними видочками.

– На кiлька днiв. От в онука канiкули, тож я забажав поеднати приемне з корисним. Хтозна, коли ще сюди навiдаюся.

– Сьогоднi заночуете в мене. А далi буде видно! – безапеляцiйно прорiк Сергiй Коваль i припаркувався у дворi довгого п’ятиповерхового будинку, який зовсiм не нагадував радянськi.

– Угорцi будували, – кивнув вiн на будiвлю. – Радянський Союз iм газ постачав, а вони за це дещо звели у нашому краi. В Ужгородi, наприклад, збудували найбiльший в областi готель «Закарпаття» на дванадцять поверхiв.



Квартира пана Коваля виявилася просторою та зручною. Нам вiдвели задню кiмнату, яка була непрохiдною. А тим часом господарка накрила стiл у вiтальнi, в якiй видiлялася велика книжкова шафа, комп’ютер на кутовому столику та стiна, увiшана родинними фотографiями. Обидвi доньки подружжя Ковалiв мешкали в Ужгородi, тож на пенсii батьки опинилися на самотi i вже довгенько розмiрковували про переiзд до обласного центру. Стримувала iх поки що вiдсутнiсть житла на новому мiсцi.

Ми посiдали у червонi фотелi за журнальний столик, на якому вже парували кнедлики зi свинячими реберцями i тушкованою капустою. Коли господар, або, як тут кажуть, газда, налив у чарочки закарпатського коньяку, дiд пiдвiвся, аби виголосити тост:

– Дорогий друже Сергiю! Якби ти знав, як менi приемно знову вiдчути рiдне повiтря! Я дякую долi за те, що колись звела мене з тобою, i вже тридцять рокiв ми приятелюемо. Здаеться, то був 1987 рiк, коли ми вперше зустрiлися у Хустськiй школi-iнтернатi…

– Так, ви шукали iсторика, який збирае матерiали з Карпатськоi Украiни. Тодi ця тема ще була пiд забороною, i ми розмовляли в шкiльному коридорi майже пошепки. Але досить балачок! Сегединський стигне! – перервав гостя господар, який нiтився, коли його хвалили.

Пiсля випитоi чарки вони загомонiли значно жвавiше, зовсiм забувши про нас iз господинею. Сергiй Коваль, попри те, що не корiнний закарпатець, був вiдомим краезнавцем. Друкувався в часописах, виступав на конференцiях, хоча вийшов на пенсiю як звичайний учитель iсторii. Обирався навiть мiським депутатом.

Дiдусь його розшукав, аби довiдатися про свого батька, про якого знав тiльки, що той загинув пiд час наступу угорцiв у березнi 1939 року. Мати починала схлипувати i витирати сльози, коли про це згадувала. Смерть нареченого стала для неi глибокою травмою. Єдине розповiла, що той був студентом. І син, нiвроку, вдався у нього.



– Ви приiхали дуже вчасно! – гув басом iсторик, розпашiлий вiд коньяку. – Адже у нас якраз розпочинаються святкування ювiлею Карпатськоi Украiни. У музеi вiдкриваеться нова експозицiя, на будiвлi гiмназii встановлюють меморiальну дошку, а в театрi – прем’ера вистави про сiчовикiв.

– Оце пофортунило! – зрадiв дiд. – Ти диви, онучку, яку ми матимемо культурну програму! Це ж треба, як я вгадав iз поiздкою! Як мед, то ще й ложкою!

А я тим часом вже залiз в Інтернет i з’ясовував для себе подробицi iсторичного феномена пiд назвою «Карпатська Украiна». Гм… Отже… Незалежна украiнська держава, створена на територii колишньоi Чехословаччини. Спочатку iснувала як автономiя у Чехословацькiй федерацii – з жовтня 1938 року по березень 1939-го. Як самостiйна держава була проголошена пiсля розпаду Чехословаччини. Втрималася лише три днi – з 14-го по 16 березня, поки не була завойована Угорщиною. Захищали незалежнiсть Карпатськоi Украiни слабо озброенi добровольцi-сiчовики та окремi вояки чехословацькоi армii, яким протистояло в десятки разiв бiльше угорське вiйсько. За рiзним даними, на полi боiв та в подальших репресiях загинуло кiлька тисяч украiнцiв.



«Серед них i мiй прадiд Іван, – зiтхнув я. – Але ми про нього нiчого достеменно не знаемо. Добре, що маемо в родинi професiйних журналiстiв та iсторикiв».



Пiсля щедрого обiду, приправленого мiцними частунками, старечу похилило до сну. Тому вирiшили годинку-двi перепочити, а надвечiр прогулятися на Замкову гору, де на мiському цвинтарi знаходилася могила Марii Попадинець, скромноi медсестри районноi лiкарнi, яка подарувала свiтовi сина-журналiста Лук’яна Івановича, його онука – директора Музею раритетiв Романа Лук’яновича i правнука, школяра киiвськоi елiтноi гiмназii Івана Романовича, себто мене.




Роздiл 4


Пообiднiй вiдпочинок, або, як кажуть iспанцi, сiеста, затяглася. Лежачи поруч на лiжку, дiд зiзнався менi, що завжди любив прилягти на «полудне». Навiть у редакцii мав у своему кабiнетi чотири зiставлених докупи стiльцi, на яких простягав на пiвгодини кiстки. Мовляв, цього достатньо, аби голова знову стала свiжою. І знаменитий англiйський полiтик Черчилль завжди так робив. Я слухав мляву балачку дiда, поки сам не задрiмав.

Коли прокинувся, найстарший Попадинець iз господарем уже роздивлялися у вiтальнi новi книжки про Карпатську Украiну.

– Добре, що iх видано. Але цього насправдi дуже мало! Крихта! Мiзер! Крапля в морi! За тридцять рокiв ми навiть не видали всiх споминiв очевидцiв тих подiй! А архiви? До них нiхто i не приступав! – заводився дiд, розмахуючи грубим томом. – Ми ж навiть досi не маемо перелiку всiх жертв угорськоi агресii!

– Еге ж, поки що вiдомi лише пiвтори сотнi прiзвищ полеглих у першi днi, – погоджувався хустський iсторик.

– Це лише десять вiдсоткiв! Десять! Ганьба нам за таке безпам’ятство! – обурювався дiд. – Ганьба!

Я розумiв причину його гнiву. Але, схоже, вiн хотiв перекласти власну провину за бездiяльнiсть на чужi плечi. Мовляв, це просто в нас такi нездалi й лiнивi дослiдники. Нi, дiдику, ти сам повинен був розiзнати правду про свого батька! Я витягнув з полицi книжку зi списком полеглих. Цiкаво, скiльки серед них Іванiв?



– Так, Сергiю, веди гостей на вечiрнiй променад, iнакше ви тут ще й поб’етесь! – намалювалася на порозi повнява газдиня, панi Надiя, склавши руки в боки. І справдi, березневi днi – короткi, i темнiти починало перед сьомою.

Вийшовши з подвiр’я панельного будинку, ми опинилися на забрукованiй вулицi, що вела до триповерховоi напiвкруглоi будiвлi на розi. Проминувши кiлька дерев’яних яток на iмпровiзованому базарчику, зупинилися перед триповерховою спорудою, на якiй великими лiтерами виднiлося «Хустський краезнавчий музей».

– Зайдемо на хвильку! Я запитаю про завтрашню програму святкувань! – потягнув нас до музею пан Коваль. Вiн був вбраний у джинсовий темно-синiй костюм, а на головi мав ефектну чорну беретку.

Музей ще не зачинили, бо тривали роботи з пiдготовки до завтрашнiх урочистостей. У холi помiж банерами про iсторiю Хустського замку носився верткий чорнявий чоловiчок, голосно розмовляючи по мобiлцi.

– Так, Василю Івановичу! До завтра зробимо! Не хвилюйтесь! Спати не будемо, а експозицiю вiдкриемо вчасно! Даю вам голову навiдрiз! Ви ж мене знаете! Кров з носа! – твердив вiн, привiтно махаючи нам, аби зачекали.

Ми заходилися роздивлятися новенькi стенди про Хустський замок, виконанi трьома мовами: украiнською, угорською та англiйською. Найбiльше мене зацiкавили докладнi плани зруйнованоi фортецi, де були вказанi всi примiщення.

– Хух! – нарештi закiнчив телефонну розмову експресивний брюнет i пiдiйшов до нас. – Вибачте! Дiстали вже всi! Очiкуемо завтра приiзд найвищого начальства, то самi розумiете, все горить!

Поручкавшись, Сергiй Коваль представив нас як киiвських родичiв загиблого сiчовика, що приiхали на святкування Карпатськоi Украiни.

– Чудово! – глипнув директор музею на годинник. – П’ятнадцять хвилин я можу вам придiлити! Ходiмо!

Вiн рiшуче кинувся уперед темним коридором. У найближчiй кiмнатi крiзь прочиненi дверi було видно, як чiпляють до стiн високi банери з iнформацiею про Карпатську Украiну. Я йшов останнiм i зазирнув досередини. Схоже, роботи тут справдi на всю нiч, бо поки що оформили лише одну стiну.








Директор провiв нас до свого кабiнету, який ховався аж наприкiнцi коридора.

– Сiдайте! – кивнув вiн на стiльцi пiд вiкном, а сам сiв за широкий стiл з комп’ютером.

– Ми хотiли уточнити завтрашнiй порядок святкувань! – мнув у руцi чорну беретку Сергiй Коваль.

– Завтра… завтра… завтра… – рився у паперах на столi директор. Вiн справляв враження занадто суетноi людини. – До речi, ось вам карта Хуста. Може, знадобиться. Це подарунок вiд мене!

– Чудово! – аж пiдскочив дiдусь. Вiн любив яснiсть i визначенiсть у всьому. Тому одразу ii розгорнув i став шукати мiсцезнаходження музею.

– Тойво… – затнувся директор, кумедно звiвши вгору густi чорнi брови. – Ану, хлопчику, причини дверi… З нагоди вiдвiдин таких шанованих гостей пропоную це вiдзначити по-закарпатськи, – директор спритно дiстав iз шухляди столу маленьку пляшчину червонястого кольору.

– Це наливка з моiх порiчок.

Дорослi збуджено загомонiли, задоволено киваючи головами, але менi це одразу стало нецiкавим.

«Фiгляр, – придивлявся я до директора. – У нього завал на роботi, а вiн знаходить час на “гостинки”, як тут кажуть».

Знiчев’я я оглянув полицю з книжками, далi мiй погляд уперся в пiдсобку, що знаходилася за спиною директора. Користуючись тим, що той був зайнятий розливанням у келишки домашнього трунку, я просунув голову у прочиненi дверi. У напiвтемрявi побачив на пiдлозi гiпсовий бюст. Зарамлена свiтлина двох вусатих вуйкiв лежала на комп’ютерному крiслi з перехнябленою спинкою. У кутку стара велика мапа накрила щось габаритне.

«Який розгардiяш!» – похитав я головою i вже хотiв повернутися до компанii, що пiсля чаркування дiлила плитку шоколаду. Аж раптом мiй погляд вихопив з-пiд карти плетене бильце. Вiд передчуття в мене перехопило подих. Цього не може бути! Нi, це виглядало би занадто фантастично. Тут? У задрипаному Хустi? А може, дива бувають? Я ввiмкнув свiтло в коморi й не вагаючись протиснувся всередину, стягуючи мапу додолу. Так i е: передi мною погойдувалося плетене крiсло-качалка, подiбне до тих, якi я вже бачив у Музеi раритетiв i в меморiальному будинку Тараса Шевченка.

– А де Ясь? – згадав зненацька дiдусь, i всi кинулися на розшуки.

– Осьдечки! – задоволено мовив директор музею, вiдчиняючи дверi за моею спиною. – Еге ж, тутка у нас зберiгаеться дещо з наших фондiв. Не все вдаеться виставити. Площi, знаете, малувато.

– Це, здаеться, бюст Августина Волошина, президента Карпатськоi Украiни! – мовив дiдуньо, поправляючи окуляри.

– А це портрети братiв Бращайкiв, – узяв у руки фото пiд склом Сергiй Коваль. – Вони жили в Хустi у ту трагiчну добу. Я вам покажу iхнiй модерний будинок.

Коли у комiрчинi опинилися ми вчотирьох, одразу стало затiсно. Ми ледь не вiдтоптували один одному ноги.

– Тебе, хлопче, мабуть, зацiкавила ця розкiшна карта Чехословаччини 1938 року, – потягнув на себе директор стару, ледь не напiвстiни, мапу. – Рiч у тiм, що одну таку ми повiсили в експозицii. А це, виходить, дублiкат. Тому й бережемо ii тутечки як зiницю ока.

«Видно, як бережете», – з iронiею вишкiрився я, але запитав про iнше:

– А це плетене крiсло у вас звiдки?

– Крiсло? Яке? Ось це?.. – здивувався директор. – Навiть не знаю… Воно стояло в кабiнетi наших працiвникiв. Але поламалося, чи вони придбали новi стiльцi, вже не пригадую. Давно його слiд викинути, але руки весь час не доходять. Роботи, знаете, по горло. Якщо вас цiкавлять меблi з лози, то iх тут виготовляють неподалiк – у селi Іза. Це п’ять кiлометрiв звiдси. Там навiть плетенi дивани е.

– Володимире Васильовичу, гляньте, чи добре ми повiсили тi два банери, – зазирнув до директорського кабiнету молодик у синьому робочому комбiнезонi з довгою викруткою в руках.

– Усе, любi моi, мушу бiгти! – театрально приклав руки до грудей директор i випровадив нас iз пiдсобки. – Завтра iз задоволенням вiдповiм на вашi запитання! І продовжимо наше приемне знайомство. Обiцяю!








Дiди гаряче прощалися з гостинним музейником, плескаючи один одного по плечах, а я стояв як укопаний. Нiчого собi виклик чи, радше, вибрик долi! Це ж треба проiхати тисячу кiлометрiв, аби тут знайти те, що загубив у Киевi… Але стоп, треба спочатку прийти до тями. Може, й справдi це звичайнiсiньке продавлене крiсельце, яких сотнi плетуть в Ізi з притисянськоi лози. Спочатку його треба перевiрити, а далi вже будувати наполеонiвськi плани. У будь-якому разi поiздка на Закарпаття одразу набула гостренького присмаку пригоди. Вечiр перестав здаватися нудним.

– Ми не встигнемо на цвинтар! – спохопився дiдусь i потягнув мене за собою. Ми ще раз поручкалися з директором на схiдцях музею (уже вкотре – втрете, вчетверте?) i нарештi попрямували на таемничу Замкову гору, яка пiдносилася прямо перед нами.




Роздiл 5


Бiля триповерхового сiрого напiвкруглого будинку, увiнчаного аж трьома прапорами (Украiни, Євросоюзу та, вочевидь, мiсцевим), ми зупинилися.

– Перед нами головна споруда Карпатськоi Украiни – будинок уряду. Саме тут, на другому поверсi, ось там, бiля балкона, – показав правицею iсторик угору, – знаходився кабiнет Августина Волошина, спочатку прем’ер-мiнiстра, а в останнi два днi – президента. Я вже неодноразово наполягав, аби на будiвлi встановили меморiальну дошку. Але поки що, як бачите, тут нема жодноi згадки про найвизначнiшу подiю в iсторii Хуста.

Сергiй Коваль пiднявся схiдцями до великих скляних дверей.

– Гляньте, яке тут чудове мiсце для пам’ятноi таблички! – поклав вiн руку на сiру стiну. Згори над ним блимав електронний годинник, який показував дату, час i температуру повiтря. На iншiй стiнi висiла вивiска «Хустська мiська рада».

– Цiкава будiвля, – зауважив дiд. – Імпозантна. Модерна.

– О, так! – пiдхопив його думку пан Коваль. – Вона була збудована чехами в 1937 роцi. Тож коли наступного року уряд Карпатськоi Украiни евакуювався з Ужгорода, його вже чекала тут нова сучасна будiвля.

Історик розповiдав нам, не збавляючи кроку. Тепер ми прогулювалися брукованою короткою вуличкою вiд мiськоi ради до Замковоi гори. Праворуч виднiвся чудовий мiський парк з дорiжками для пробiжок.

– А це у нас полiцiя, – показав вiн рукою на останню будiвлю лiворуч. – До речi, у 1939 роцi тут теж сидiли полiцаi.

Ми з дiдом глипнули на двоповерховий непоказний бiлий будинок, увитий плющем та диким виноградом. Усi його вiкна були загратованi. У дворi завмерли з десяток розтрощених автiвок, якi звозили сюди пiсля аварiй. Помiж великими платанами притулився стенд «Їх розшукуе полiцiя».

Ми перейшли маленький мiсток, що був перекинутий через упорядковане чехами русло рiчки Хустець, й опинилися перед крутою Замковою горою, яка аж нависала над нами. Тут невеличка дорога розходилася в обидва боки. Лiворуч, як розповiв наш провiдник, вона вела до мiського цвинтаря та замку, а праворуч – до католицького кладовища.








На жаль, погода змiнювалася. Несмiливе березневе сонце сховалося за хмари, принишклий лiс оповився туманом, а з мого рота заклубочилася пара.

– Я хотiв вам для початку показати пам’ятник Миколi Аркасу, якого поховали тут пiд час Карпатськоi Украiни, – запропонував хустянин.

– Чудово! – зрадiв дiдусь. – Я нiколи не був на його могилi.

Ми почали пiдiйматися стежкою, яка круто забирала вгору. Серце загупало в грудях, i я почав хвилюватися за дiда. Але наш екскурсовод мав метке око, тож кожнi двадцять метрiв зупинявся для перепочинку, аби розповiсти нову цiкавинку. Я захоплювався його вольовим обличчям, тонким шляхетним носом з невеликою горбинкою, акуратно пiдстриженим кущиком сивуватих вусикiв, великими окулярами з притемненим склом.

– Уявiть, яка династiя: офiцери, iсторики, композитори! І всi трое – дiд, батько i син – були Миколами Аркасами. У Хустi похований наймолодший – командир полку кiнноти Украiнськоi Народноi Республiки, який неймовiрно любив театр. І опинившись в емiграцii у Чехословаччинi, керував украiнським театром в Ужгородi та Хустi.

Ми стояли перед входом на невеликий, але впорядкований цвинтар. Позаду чiтких рядiв могил пiдносилася католицька капличка з хрестом на гострому бляшаному шпилi. На нiй здалеку прочитувався напис «1877». Тут i досi вiдспiвували небiжчикiв.

– Микола Аркас помер несподiвано у груднi 1938 року. Прийшов додому пiсля репетицii, схопився за груди i впав. Йому було лише 58 рокiв, але серце, зморене постiйними негараздами емiграцiйного життя, не витримало…

Історик перекинув чорну невелику сумку через плече й рiшуче попрямував центральною алеею углиб кладовища. Спереду могили ще були доглянутi, а вже за капличкою покривленi залiзнi та кам’янi хрести свiдчили про запустiння.

– Дiдику, а чому ти нiчого не розповiдаеш? – смикнув я свого старого за руку. – Ти ж теж жив у Хустi!

– О, коли то було! Я мешкав у школi-iнтернатi, з якоi нас практично не вiдпускали. Хiба що мамка приходила до мене пiсля змiни: яблучко принесе чи пряника. Та й за радянського режиму про Карпатську Украiну не дозволяли мовити анi словечка. Тож ми нiчого не вiдали. Тому слухаю зараз побратима Сергiя з великою насолодою.

– Ми прийшли! – задоволено усмiхнувся почутому комплiменту пан Коваль, зупинившись перед чорним мармуровим надгробком з портретом. – Кiлька рокiв я розшукував це мiсце. Уважно вчитувався у репортажi з похорону 1938 року, розпитував очевидцiв i нарештi знайшов могилу, хоч на нiй уже не було нi iменi, нi прiзвища, нi хреста. Для мене досi лишаеться загадкою, чому Аркаса поховали на угорськiй частинi мiського цвинтаря. Кiлька рокiв тому ми встановили тут пам’ятну плиту з подячним написом. Але торiк сталося блюзнiрство.

Сивуватi брови нашого провiдника насупилися, i вiн хвацько поправив свою вояцьку чорну беретку, яка сидiла на його головi як улита. Менi б таку…

– Рiк тому, у нiч з 14-го на 15 березня, перед самим святкуванням рiчницi Карпатськоi Украiни, якась паскуда (не побоюся вжити цього лайливого слова, бо людиною цю сволоту назвати не можу) зруйнувала могильну плиту Миколи Аркаса. Причому розбити мармуровий камiнь було важко, i його розтрощили, вочевидь, кувалдою.

Ми вражено дивилися на плиту, на якiй не було жодноi подряпини.

– Та нi! – перехопив нашi погляди хустський iсторик. – Це вже iнша. Пiсля тiеi наруги ми кинули клич до громадськостi, зiбрали кошти i днями вiдновили пам’ятник.

– Якi ви молодцi! – кинувся обiймати Коваля дiдусь. – А хто ж скоiв цей вандалiзм? Кому заважав пам’ятник театральному режисеровi?

– То ж бо й воно, що тiеi ночi в Хустi були пошкодженi всi меморiальнi знаки героям Карпатськоi Украiни, а iх у мiстi з десяток.

– Та ви що! І таке блюзнiрство коiться у Незалежнiй Украiнi! Боже мiй! До чого ми дожили? – не вгавав дiд. – Слабкого нiхто не боiться!

– А спiймали цих злочинцiв? – втрутився у розмову я.

– Тим-то й ба, що нi. Полiцiя лише руками розвела. Мовляв, Хуст – мiсто тихе, спокiйне, всi одне одного знають. Такого вандалiзму ранiше не траплялося. Правоохоронцi виявилися не готовими до масовоi публiчноi наруги.

Ми одразу загомонiли, перебиваючи одне одного, i дiйшли спiльноi думки, що тут дiяла цiла зграя. Бо ж за нiч треба було встигнути заляпати фарбою меморiальнi дошки в рiзних куточках мiста, розбити стелу на цвинтарi й кам’яний хрест на могилi сiчовикiв, обiрвати святковий банер для туристiв.

Дiдусь був просто ошелешений. Хто тут мiг вчиняти такi нахабнi антиукраiнськi акцii?

– Стривайте! Сьогоднi ж 13 березня! – спохопився вiн. – Ви не боiтеся, що вандали знову вiзьмуться за свое напередоднi рiчницi Карпатськоi Украiни?

– Не тiльки не боюся, але й пiдготувався до цього! – загадково усмiхнувся Сергiй Коваль. – Не хотiв вам казати, але вночi я про всяк випадок хочу прогулятися цвинтарем та центром мiста.

– Чудова iдея! – схопив його за правицю дiдусь i почав ii нервово трясти. – Я йду з вами! Навiть не заперечуйте! Вам обов’язково потрiбен напарник! Двое бiльше можуть, як один. До того ж злочинцi спробують на вас напасти. Вони можуть бути озброенi.

– Панове! – озвався я. – Як собi хочете, але я не вповноважений залишати дiдуся самого. У мене сувора iнструкцiя вiд батька: вiд дiда нi на крок.

Старий приречено розвiв руками.

– А скiльки тобi рокiв, легiнику? – покуйовдив мого чуба iсторик.

– Чотирнадцять, пане отамане! – трохи прибрехав я. – І я вже вмiю за себе постояти!

– Тодi приймаемо до нашого козацького гурту! Тим паче що Бог трiйцю любить!

– Ура! – загукав дiдусь. – Із дiтей люди бувають!

Вiн, напевно, зрадiв найбiльше.

– Украiнцi гукають не «урря», а «слава!», – виправив його Коваль.

– Слава! – упiвголоса мовив дiд i озирнувся.

Ми засмiялися i вирiшили йти додому, аби повечеряти й добряче вiдпочити перед нiчним чергуванням. До могили прабабцi Марii надумали сходити вночi. Тим бiльше що дiдусь у таку пiзню пору туди нiколи не навiдувався. А хто матiр забувае, того Бог карае! Йо!




Роздiл 6


Поки господиня накладала на стiл печену бульбу iз засмаженою домашньою ковбаскою, яку на Закарпаттi називають «пикницею», я вже встиг прочитати листа вiд Яни.



«Ясю-кохасю! Спочатку пiдрости, аби менi не соромно було прогулятися з тобою пiд ручку. А то ще люди подумають, що ти – мiй молодший братик. Але, на жаль, це не так. Інакше менi свiтить ув’язнення за зваблення неповнолiтнiх. А я маю дещо iншi плани на найближчий перiод. Тому адью мон амур, або, кажучи по-нашому, – котись ковбаскою!

Цiлую твiй гарячий вiд палких фантазiй лобик! Твоя надалi «в активному пошуку» самодостатня фемiна».


«От випендрьоха! Звiдки вона про ковбасу знае?» – вилаявся я стиха i негайно погуглив слово «фемiна». «Донька Єви, жiнка», – прочитав в електронному словнику. «Подумаеш, десять рокiв рiзницi, а воно кирпу гне! Нiчого, прийде ще коза до воза сiно iсти!» – згадав я ефектне чорне каре Яни, зеленi сяючi оченята та бiле, як папiр, матове личко. Вона була для мене iдеалом жiночоi краси.

Я голосно зiтхнув i накинувся на пiдрум’янену запашну копчену пикницю. Їi божественний смак трохи пiдняв мiй настрiй. «Нiчого-нiчого! Коли Ясь здiйснить свiй подвиг, усi дiвчата будуть бiля його нiг. Але в останнiй момент я пробачу цю гордячку Яну, утру ii сльози на нiжних щоках i дам iй останнiй шанс».

За столом тим часом розпалилася дискусiя, хто ж мiг учиняти наругу над пам’ятними мiсцями Карпатськоi Украiни. Оскiльки робилося все вночi, а полiцiя так нiкого i не спiймала, за чаем спiльно дiйшли думки, що це мав бути хтось iз мiсцевих, який добре знае Хуст i вмiе швидко й непомiтно по ньому пересуватися. Версiя побутового вандалiзму захмелiлою молоддю вiдкидалася. Адже осквернили всi мiсця водночас, та ще й напередоднi урочистостей. Отже, йдеться про сплановану полiтичну провокацiю.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/aleksandr-gavrosh/geroyichni-kanikuli/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.