Книга - Музей пригод

Музей пригод
Олександр Дюлович Гаврош


Машина часуМузей пригод #1
Героям фантастичноi повiстi Олександра Гавроша вдалося знайти загадковий портал перемiщення у часi: вiн – у нещодавно виявленiй потайнiй музейнiй кiмнатi, куди будьщо-будь вирiшив потрапити письменник-початкiвець Мирон Клаповух. Задля втiлення своiх планiв вiн, оманою й хитрiстю, намагаеться залучити до них головну героiню – юну берегиню Музею раритетiв Яну Приймак… До кiмнати потрапляе i Роман Лук’янович, директор музею… А там е дивне крiсло-гойдалка: якщо на нього сiсти i розкрутитися, то… опинишся у XVII столiттi! Де чекають дивовижнi пригоди i знайомство з мешканцями Киево-Печерськоi лаври тих часiв, з самим Памвою Бериндою! Чи всi повернуться у сьогодення, чи прихоплять на згадку «пам’ятку з минулого» – дiзнаетесь, прочитавши цю цiкаву книжку.





Олександр Гаврош

Музей пригод



© О. Гаврош, 2018

© А. Босенко, iлюстрацii, 2018

© О. Гугалова, художне оформлення, 2018

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018


* * *


Покiрного доля веде,

Непокiрного – тягне…







Частина перша. Свято наближаеться



І

Яна ледве дочекалася, коли поiзд пригальмував на станцii метро «Арсенальна», i першою кинулася до ескалатора. Вона знову запiзнюеться. Це вже якась хронiчна хвороба! Начебто все розраховуе до хвилини, але в останню мить завжди щось трапляеться непередбачуване. Сьогоднi, наприклад, ключi не могла знайти. Шукала iх по всiй квартирi, а вони виявилися у вчорашнiй синiй курточцi.

Нинi, на святого Миколая, як на замовлення, притрусило снiжком, тож Яна вдягла свое рожеве пальтечко. Сьогоднi вона буде гарнюнею, адже у музеi вiдкриваеться фестиваль!

Їхнiй директор, Роман Лук’янович, завжди щось вигадае. От не сидиться людинi на одному мiсцi! Крутиться як вуж на пательнi! І собi спокою не дае й iншим. Не людина, а водограй iдей! Водограiще! Але Янi це подобаеться. Бо iй завжди подобаеться щось нове i незвичне. Це «стара гвардiя» музейникiв уже вiдкрито нарiкае на директора. Кажуть, що вiн дисциплiну валить. А насправдi – просто любить життя у всiх його проявах.

Яна поквапом пробiгла бiля хлопця i дiвчини у довгих светрах, що в переходi метро грали на скрипочках. Знайома мелодiя, здаеться, Мирослав Скорик. Хотiла кинути монетку у розкритий перед скрипалями футляр, але лише спересердя махнула рукою. Запiзнюеться, тож благодiйництво вiдкладе на завтра. Все – завтра! Сьогоднi – суцiльний фестиваль…

Яна ледь не бiгла широкою Лаврською вулицею вгору, краем ока фiксуючи такi знайомi вже за два роки дрiбницi. Ось старий, що в будь-яку пору року продае однi й тi самi книжки, розклавши iх просто на кам’яному бордюрi. Замерз, бiдолаха, аж у руки хухае. Цiкаво, чи хоч хтось купуе в нього цi прочитанi томики казок та мемуарiв?

До книжок у Яни з дитинства особлива пристрасть. Не дивно, що й тепер волею випадку (чи долi?) опинилася в Музеi раритетiв. Яна поправила бiлу в’язану шапочку i розщiбнула верхнього гудзика на пальтечку. Ух, аж упрiла! Так, треба трохи збавити темп, а то прилетить вся мокра i ще застудиться у цих кiлькастолiтнiх кам’яних мурах. Вона ж така тендiтна, як квiтка. «Моя квiточка», як каже тато про свою едину доньку.

Дiвчина глянула на годинник, по якому бiг кумедний зелений заець, i важко зiтхнула. Все, запiзнилась! Прес-конференцiя розпочалася. От, i як iй тепер дивитися в очi Романовi Лук’яновичу, який лише минулого тижня призначив ii головним зберiгачем музею? Це тiльки iхнiй директор мiг таке утнути – призначити вiдповiдальною за матерiальнi цiнностi позавчорашню студентку! Танк, а не чоловiк! Самохiдна артилерiйська установка.

«А чого? – повiдомив на нарадi Ромашка, як його кликали поза очi музейники. – Треба ростити молодь! Хiба я не правий? Краiна потребуе оновлення, музей – також. Хто тут проти свiжоi кровi?» Пенсiонери вiдразу згiдливо закивали головами, опустивши боягузливо очi, а панi Тарантас, завiдувачка екскурсiйним вiддiлом, ледь не зламала ручку, яку крутила у своiх пухких пальчиках, унизаних масивними срiбними перснями.

«Хе, Ромашка знае, як iх тримати в кулаку!» – усмiхнулася Яна, пролiтаючи парком повз лавицю, на якiй сидiв дивак, що кришив голубам булку. Птахи хмаровинням укрили його постать, а найбожевiльнiший навiть сiв йому на голову.

«Гарний кадр вийшов би», – згадала Яна свою пристрасть до фотографування. Але не сьогоднi. Сьогоднi вони зустрiчають святого Миколая. «Зимовi забави», як це назвав Роман Лук’янович. «Музей – це живий простiр, а не мертва територiя», – процитувала упiвголоса Яна коронну фразу директора, яку вони з Галюнею, секретаркою Ромашки, згадували по десять разiв на день.








Дзвiниця Лаври почала вибивати дванадцяту годину, мелодiйними переливами озвалися старовиннi дзвони. Погода видалася чудова: попри морозець, золотi банi Успенського собору аж слiпили на сонцi.

Яна пробiгла повз давнiй фiгурний фонтан, вiдчинила масивнi металевi дверi музею i, як мишка, шуснула у шпарку. Семенiвна, що звично дрiмала за стiйкою чергового, скинула вiд несподiванки сиву голову у червоному мохеровому беретi i, глипнувши незрячими вiд дрiмоти очима, тiльки видихнула: «Ну, ти подивися!»

Яна привiталася, широко посмiхнувшись, i побiгла роздягатися у свою комiрчину, де вiдтепер було ii робоче мiсце. Колишня Лаврська друкарня була мало пристосована пiд музей. Окрiм великих залiв на першому i другому поверсi, доволi зручних для експозицiй, тут бракувало простору для працiвникiв музею, якi здiйснювали наукову та екскурсiйну дiяльнiсть. Десятки iх тулилося по рiзних кутках i закапелках, по кiлька чоловiк у кабiнетику.

Нарештi Яна прочинила обережненько високi дверi й прослизнула у найбiльше примiщення музею – колишню друкарську залу зi склепiнчастою стелею, де п’ятдесятирiчний Роман Лук’янович, високий огрядний чоловiк у великих окулярах, вже закiнчував виголошувати вiтальне слово. Поруч iз ним сидiв головний меценат «Зимових забав», коротун iз великою головою, який час вiд часу нею крутив, мовби намагаючись послабити туго зав’язану модну краватку.

«Тож ми сподiваемося, що наш фестиваль виявиться успiшним i стане щорiчним!» – заусмiхався Ромашка i багатозначно подивився на мецената. Мабуть, депутата, який хотiв переобратися на наступний термiн.

Зо два десятки осiб, що сидiли на стiльцях, розкладених у кiлька рядiв перед виступаючими, стримано поплескали. «Наче вiд учора не iли», – скривилася Яна, хитнувши довгими саморобними сережками-висюльками.

Вона критично озирнула присутнiх. Так, половина – музейники. Он – заступник директора Микола Карпович Страшко поруч з мадам Тарантас, що завiдувала екскурсiями. Дiвчата з наукового вiддiлу. Художниця Оля з чоловiком Остапом, який нiби зiйшов iз картини ХІХ столiття про украiнське село. Така сама зачiска «пiд макiтру» та шевченковi вуса. Двi телекамери i кiлька журналiстiв, як завжди, жовторотих початкiвцiв. Інакших у музеi не посилають. Це ж не паркетнi зйомки з вiдомими полiтиками. Тут вигiдних зв’язкiв не напрацюеш! А це що за дивний тип?

Яна звернула увагу на високого худорлявого чолов’ягу у чорному потертому шкiряному плащi та червоному шалику, який був недбало обгорнений довкола шиi. Невiдомий сидiв рiвно, наче проковтнув тичку i тримав у руцi поношеного сiрого фетрового капелюха.

– Отож, якщо бiльше запитань нема, то за чверть години починаемо фестиваль… – Роман Лук’янович пiдвiвся i розправив шкiряну камiзельку, накинуту на вишивану сорочку з червоно-чорним вiзерунком.

– Як це нема! – голосно урвав його довговидий. – Ви нiчого не сказали про потаемну кiмнату!..

– Гм… – директор повiльно повернув своi очi у бiк незнайомця, наче важкий танк – дуло. – Так, у наш час таемницi важко приховати… У музеi справдi виявили потаемну кiмнату i найближчим часом ми хочемо ii вiдкрити. Але це не входить до програми «Зимових забав».

– А коли ви ii вiдкриете? – не вгавав незнайомець iз срiблястою чуприною.

– Незабаром, шановний! Чекали ж ми пiвстолiття, то потерпiть ще кiлька днiв! – усмiхнувся Ромашка, даючи знати, що прес-конференцiю закiнчено.

Журналiсти вiдразу взяли його в коло, щось уточнюючи у програмi.








Тип у шкiряному плащi зiрко оглядав присутнiх, невдоволено кусаючи тонкi губи. Видно було, що вiн тiльки удае, буцiмто цiкавиться дерев’яним друкарським верстатом вiсiмнадцятого столiття – гордiстю музею. Нарештi невiдомий рiшуче подався у бiк Нонни Георгiiвни Тарантас, яку вже полишив заступник директора. Микола Страшко, попри лiтнiй вiк, метушливо побiг сходами нагору у зал № 2, де за кiлька хвилин мав розпочатися перший в iсторii Музею раритетiв фестиваль на честь святого Миколая. Свято наближалося!


ІІ

Мирон Клаповух був досвiдченим журналiстом, але в останнi роки вiд новинарства вiдiйшов i став видавати власнi книжечки, в яких публiкував краще зi свого доробку. Тож вважав себе майже лiтератором i плекав потаемну мрiю стати членом Нацiональноi спiлки письменникiв. Ось тiльки для цього слiд було видати якусь резонансну книжку, сенсацiю, яка б усiх поставила на вуха. «Клаповух – це звучить гордо!» – уже бачив Мирон рецензii на свое нове видання у маститих часописах.

Тож почувши вiд знайомого сторожа музею, з яким iнодi рибалили, про потаемну кiмнату, загорiвся iдеею написати про неi. Дбайливо по крихтах визбирував усе, що тiльки мiг. Працював у цiлковитiй таемницi, аби передчасно не вистрiлити вслiпу. І ось, коли залишилося тiльки викласти сенсацiю на паперi, як снiг на голову впала новина вiд музейного сторожа: «Приiхали поляки i кiмнату днями вiдкриють».

«Ото вже цi поляки…» – кидав невдоволеним поглядом по урочистiй залi лiтератор у рипучiй шкiрянцi, вгадуючи у глядачах бодай щось подiбне на польськi риси. Хоча чим поляк зовнi вiдрiзняеться вiд украiнця – важко сказати. За сотнi рокiв спiльного життя стiльки всього намiшалося!

Перший день фестивалю наближався до завершення. «Час, браття, показати, що живе козацька мати…» – четверо чоловiкiв у давнiх темних свитках виспiвували украiнську музику сiмнадцятого столiття, граючи на дивовижних iнструментах, позичених, либонь, з iншого музею. Саме тодi, чотириста рокiв тому, у Лаврi було вiдкрито друкарню, яка стала не тiльки культурним центром козацькоi Украiни, але й основою для нинiшнього музею.

Розмова з панi Тарантас не принесла сподiваних результатiв. Нонна Георгiiвна виявилася, на диво, непривiтною та пiдозрiлою. На запитання про потаемну кiмнату, вона, зневажливо скрививши товстi губи, щось пхикнула собi пiд нiс i мовила: «Хоча мiй чоловiк i не найгiрший був, але я з ним розлучилася».

Щоб це означало – слiд було добре помiркувати. Мирон Клаповух, який теж давно жив сам (з дружиною у них не склалося), мiг би, ясна рiч, зiграти на жiночiй струнi цiеi пiдтоптаноi дамочки, але у нього раптом опустилися руки. Вiд неi вiйнуло таким холодом, що в учорашнього журналiста аж занило колiно, яке болiло зазвичай тiльки на колючому вiтрi.

«Ну й бабенцiя!» – вiн залишився стояти, наче вкопаний, поки спина мадам Тарантас, укутана сiрою вовняною хусткою, не загубилася у натовпi.

Тепер вiн сидiв помiж потоку звукiв i слiв сiмнадцятого столiття, слухав про неньку-Украiну, i гарячково вишукував серед глядачiв того, хто проведе його до потаемноi кiмнати, яка знаходилася в сусiднiй будiвлi, що зачинялася на ключ.

Нарештi вусатий солiст зi шляхетним обличчям та чорною косою, що спадала на лiве плече, розплющив темнi очi i закiнчив спiв. «Придворна капела» «Зимових забав», поклавши руки на плечi один одному, низько вклонилася. Зала вибухла оплесками.

Директор музею подякував гурту за чудовий концерт i запросив усiх на почастування у сусiдню залу, де серед стендiв iз рiдкiсними виданнями ХХ столiття вже стояло кiлька накритих столiв iз частуваннями.

«Час дiяти! – рвучко звiвся на ноги у загальному гаморi Мирон Клаповух. – Або зараз, або нiколи!»








Фуршет уже наближався до завершення, коли нарештi у натовпi гостей зблиснула надiя, на яку вiн терпляче чекав цiлий вечiр.

– А це наш головний музейний зберiгач – Яна Приймак, – представила Галюня свою подружку iз двома заплетеними косичками, на однiй з яких була жовта гумка, а на другiй – синя. Нiчого дивного в цьому не було, якщо врахувати, що на годиннику Яни красувався зелений заець.

– Мирон Клаповух, за п’ять хвилин член Нацiональноi спiлки письменникiв! – якомога дружелюбнiше пiдморгнув брюнет iз срiблястим волоссям.

Молодь не любить офiцiозу – вiн обрав для себе невимушений стиль поведiнки.

– Пан Мирон цiкавиться Шевченком, – Галюня з довгими загнутими, як у ляльки, вiями важко тримала келих шампанського i вже розтягувала слова.

– Чи знае мила панночка, – Клаповух пiшов у наступ, – що Тарас Григорович стояв у цiй самiй залi i, цiлком можливо, теж попивав тут винце з чарiвними дамами?

– Не в залi, а на балконi, – показала Яна тонкою рукою з бiлими лакованими нiгтями на темне вiкно. Вона категорично не зносила найменших неточностей. – І не пив шампанське, а малював краевид Лаври i Днiпра.

– Перепрошую, але згаданий вами краевид вiн малював не з балкона, а з ганку, про що е якнай-докладнiша згадка в його повiстi.

– А я вам кажу, що з балкона, про що свiдчить його особистий пiдпис пiд малюнком! – не здавалася Яна, задерши свiй гостренький носик.

– Не може бути! – пополотнiв Клаповух.

Адже це була теж одна з його сенсацiй, яка вже мала вийти друком в iнтелектуальному часописi «Слово i дiло».

– Я вам зараз доведу! Ця iлюстрацiя е в книжцi! – вигукнула Яна i, поставивши келиха на стiл, поквапилася у свою кiмнату.

Але Мирон ii вже не чув. Вiн жадiбно ловив розмову, яка точилася мiж директором та двома поляками. Іноземцi виявилися двома статечними бiлочубими бороданями, що стояли спиною до нього. Один iз них непогано розмовляв украiнською, щоправда, з вiдчутним польським акцентом.

– То пан директор гадае, що це може бути небезпечно? – цiкавився той.

– Аякже! Примiщення Лаври нiмцi замiнували при вiдступi. Тут по вiйнi залишилися голi стiни без стрiхи. А про цю кiмнату ми випадково дiзналися лише п’ятнадцять рокiв тому. Виявили за стiною порожнечу дiаметром двадцять п’ять метрiв. Тому при вiдкриттi мусимо викликати саперiв. Уявляете, якщо тут все вибухне? – Роман

Лук’янович усмiхнувся коротенькими бiлявими вусиками.

Поки Яни не було, Клаповух поглинав канапку за канапкою, наче в якомусь трансi, i мотав усе почуте на вус. Як вiн i передбачав, побутувало кiлька версiй про вмiст потаемноi кiмнати. Окрiм малоймовiрноi гiпотези про нiмецьку вибухiвку, говорилося про цiнну колекцiю зброi (до вiйни тут був Музей зброi) i навiть про бiблiотеку Ярослава Мудрого, яка зникла ще в давньоруських часах.

Почувши про останне, Мирон ледь не вдавився бутербродом зi шпротами. Вiд хвилювання йому стало зовсiм гаряче i вiн залив у себе кiлька склянок персикового соку.

Тим часом народ поволi розходився. Залишалися тiльки особливо наближенi до господарiв фестивалю.

Треба було зникати, аби не кидатися у вiчi. На щастя, на порозi з’явилася розчервонiла Яна. Клаповух направився рiшучим кроком до неi.

– Ну, показуйте! – усмiхнувся силувано вiн.

– Ви, розумiете, ще вчора ця книжка була на моему столi. А тепер я ii не бачу. Мабуть, дiвчата iз фондiв ii взяли…

– Тодi ви програли!

– Чому це? – обурилася дiвчина.

– Фонди музею знаходяться там? – показав вiн крiзь вiкно на сусiдню будiвлю.








– Там… Але зараз, мабуть, там уже нiкого нема…

– Але ж ви маете ключi. Чи не так?

– Приходьте завтра! – знайшла вихiд Яна пiсля короткого вагання.

– Завтра не можу. У мене опiвночi потяг! – стенув плечима Клаповух i благально задивився до синiх дiвочих очей.

– Гаразд!.. – глипнула на директора в колi гостей молодий зберiгач музею. – Ходiмо! Тiльки швидко: одна нога тут, друга – там!

Вони спустилися сходами i через запасний вихiд музею вийшли на ганок, так дбайливо описаний Тарасом Шевченком. Можливо, звiдси справдi вiдкривався колись чудовий круговид на Днiпро та тодiшню Чернiгiвську губернiю, яка починалася за ним, але тепер погляд упирався у двоповерховий флiгель, де знаходився кабiнет директора.

Попрямували праворуч до сусiднього корпусу музею. Яна дiстала в’язку ключiв, а Клаповух зашепотiв про себе коротку молитву, аби його божевiльна затiя вдалася. Вiн кинув оком на мiсяць. Повновидий молодик поливав холодним свiтлом заснiжену землю. У повiтрi вчувався якийсь особливий настрiй, такий характерний для Киево-Печерськоi лаври вночi.

– Намолене мiсце! – для чогось ляпнув уголос Клаповух i сам засоромився, згадавши про своi далеко не благi намiри.

Із вiдкритого вiкна на другому поверсi, де ще продовжувався бенкет, полинула пiсня «Ой, хто-хто Миколая любить, ой, хто-хто Миколаю служить!..» У загальному багатоголоссi помiтно вирiзнявся нiжний тенор солiста старовинного гурту та потужний бас директора музею, який, виявляеться, ще встигав по суботах вiдвiдувати хор ветеранiв «Просвiти». Свято наближалося!


ІІІ

Микола Карпович Страшко був у цiлому непоганою людиною. Вiрний сiм’янин, батько двох дiтей i дiд чотирьох онукiв, вiн нiколи не знiмав зiрок iз неба. Своiм правилом завжди вважав золоту середину, а власне гасло «Помалу iдь – далi заiдеш» не хотiв мiняти на жоднi ультрасучаснi на кшталт «Скромнiсть прикрашае людину, коли вже ii прикрашати бiльше нема чим».

Заступник директора музею був чудовим виконавцем, але не бiльше. Через що йому часом дiставалося на горiхи вiд невтомного i невгамовного Романа Лук’яновича, який керувався правилом: «Якщо ви хочете щось зробити, виведiть свою команду iз зони комфорту. Хоч-не-хоч вона змушена буде рухатися».

У розпалi емоцiй директор мiг назвати заступника людиною вчорашнього дня i навiть минулого столiття, вiд чого запалi щоки заступника втягувалися ще бiльше, а чорнi кущуватi брови кумедно смикалися.

Останнiм часом свiтоглядний конфлiкт мiж директором i Страшком поглибився внаслiдок чуток про можливе призначення нового заступника. Із числа, ясна рiч, молодих. Саме на цьому грунтi восени настало зближення Миколи Карповича та Нонни Георгiiвни, яка давно вела масштабну вiйну проти Ромашки-диктатора. Почувши, що Страшко потрапив у немилiсть, умiла iнтриганка Тарантас вiдразу взяла його в оборот. По сутi, шiстдесятирiчний чолов’яга, якому завжди бракувало сили волi, вiдтепер став ii очима i вухами у колективi.



Ось i в цей святковий пiдвечiрок вони усамiтнилися в кабiнетi Тарантас (всi iншi працiвницi вже розбiглися по домiвках) i Нонна Георгiiвна витрясала зi Страшка останнi новини.

– То що цi поляки будуть у нас робити? – трусонула вона своiми кучерями неозначеного кольору.

– А вони привезли таку машину, що зробить у стiнi дiрку. І через той отвiр вони через камеру побачать, що там усерединi.

– А Ромашка чим iм платитиме за таку апаратуру? Вона ж дорога, мабуть, як холера!

– А вiн домовився за так. Ти ж знаеш Ромашку: вiн умiе про все домовлятися.








– І що та iхня машина – вже щось побачила?

– Трохи свердлили. Лишилася остання цегла. Але вирiшили перекласти на потiм. Коли фестиваль закiнчиться.

– Чому?

– Ой, та то треба купу служб викликати: Мiнiстерство з надзвичайних ситуацiй, начальство, журналiстiв!

– А для чого?

– Бо то – сенсацiя! А раптом там золото, скарби якiсь? А, може, навпаки – мiни, i все в небо злетить!

– Слухай, Страшко, це ж наш шанс! – Нонна Георгiiвна захвилювалася i ii могутнi груди заходили дев’ятим валом. – Дай менi водички!

Микола Карпович налив iз електрочайника трохи мутнуватоi рiдини. Мадам Тарантас була така схвильована, що навiть не зважила на таку негречнiсть. Запивши, вона вiдчинила вiкно, висунулася до половини i глянула вгору, де свiтилася бенкетна зала.

– Гуляють вони! Миколо Карповичу, треба зламати стiну! Негайно! Це Божий знак! – блиснула вона очима i впритул наблизилася на поблiдлого заступника директора.

– Як зламати? Яку стiну? – повторював самими губами Страшко.

– Це буде всеукраiнський скандал i його звiдси нарештi копнуть… – Нонна Георгiiвна навiть показала футбольний жест, хоча була у довгiй спiдницi.

– Ви збожеволiли! – очманiлий Микола Карпович навiть присiв.

– Навпаки! У мене – просвiтлення! Святий Миколай дае нам останню можливiсть спекатися цього навiженого! Геть хаос, який вiн тут посiяв!

– А якщо хтось довiдаеться, що це був я? – Страшко вже розпускав свою закоротку краватку, бо йому не вистачало повiтря.

– Ключi вiд фондiв е в багатьох. Але у вас е алiбi – я. Ми сидiли i мирно пили чай. А якщо Ромашку виженуть, то ви можете стати навiть… директором.

– Побiйтеся Бога!

– Тодi пробудете заступником до пенсii. В iншому разi вiн нас звiдси за кiлька мiсяцiв викурить!

Страшко опинився у безвихiднiй ситуацii. Стати боягузом в очах дами – це було занадто сильне приниження навiть для нього.

– А якщо рвоне? І все пiде к бiсу? – схопився вiн за рятiвну соломинку. – У нас шiстдесят тисяч експонатiв!

– Ой, не вiрте цим панiкерським настроям! По вiйнi тут все обнишпорили. Не могла у Лаврi залишитися вибухiвка. Просто зробiть пролом! Там, певно, ще залишилися iнструменти. Ну, вперед!

Вона пiдняла його своiми сильними ручиськами i поштовхала до дверей.

– Ви – мiй герой! А я – ваша кицька! Мр-р-р-р! – залащилася вона.

Останнiм часом вони перейняли у стосунках котячу мову, коли хотiли висловити особливi нiжностi.

– Мяу! – озвався Страшко, i його сiрi очi зблиснули холодним вогнем.

Ця жiнка мала якийсь магiчний вплив на нього. Часом вiн ставав нiби зомбi, загiпнотизованим почварою, виконавцем чужоi волi.

– Не барися, любчику! Я з нетерпiнням чекатиму тебе тут! – показала гостренькi бiлi зуби Тарантас i виштовхнула його за дверi.

Наче в туманi, Страшко вийшов надвiр, довго тикав ключем у замок, поки збагнув, що дверi вiдчиненi. Посвiтив собi мобiлкою, пiдiймаючись по сходах. Дiстався у закапелок, де громадилася купа битоi цегли та збоку був акуратно складений польський диво-апарат у шкiряному ящичку. Мiсяць жваво освiтлював коридорчик крiзь невеличке загратоване вiкно.

Микола Карпович взяв у руку кувалду, попробував ii на вагу, далi голосно нявкнув i з розмаху втелющив залiзякою об надбитий цегляний квадрат, що сiрiв межи суцiльного муру. Стiна глухо загула у вiдповiдь.

Страшко посмiхнувся i залупав сильнiше. Дзвони на Лаврi проспiвали восьму годину. З Успенського собору чулося святкове богослужiння, що транслювалося на всю площу. Свято наближалося!


IV

Мирон Клаповух i Яна Приймак стояли у книгосховищi ХІХ столiття, де новоспечений зберiгач музею марно намагалася знайти книжку з iлюстрацiею Шевченка, намальовану з колишньоi Лаврськоi друкарнi. І хоча стелажi, заваленi рiдкiсними виданнями, тягнулися ледь не до стелi, чомусь потрiбноi книжки на потрiбнiй полицi не було. Мабуть, ще не поклали на мiсце.

Клаповуху це було на руку, бо вiн мав час озирнутися навколо i подумати, як дiстатися потаемноi кiмнати. Силовий варiант виключався принципово. По-перше, вiн нiколи не пiдiйме руку на жiнку, а по-друге, це суперечило його принципам. Вiн вважав, що перемагати обставини слiд розумом чи бодай хитрiстю, все-таки вiн колишнiй газетяр, а не якийсь злодюжка з пiдворiття. Для нього життя було наче захоплива гра в шахи, а шахи – це все-таки iнтелектуальне змагання.

– Дивно! – наморщила носика Яна. – Їi тут нема!

Мирон зняв свого сiрого капелюха i почав його нервово м’яти у руках, мiркуючи, як вийти у розмовi на потрiбну тему.

– Здаеться, у вас тут якийсь ремонт… Пилюка в повiтрi носиться, – прочистив вiн горло.

– Це, либонь, вiд книжок, – не повелася на гачок Яна. – У нас е працiвниця, яка принципово працюе у фондах у респiраторi.

– Кх-кх… І все ж таки це – не книжковий пил, – задумано почухав капелюхом носа Клаповух. – У мене вдома солiдна бiблiотека, i я не маю на книжки алергii.

Дiвчинi не вдалося вiдповiсти, бо зненацька будiвлю аж струснуло вiд глухого удару.

– Що це? Ви чули? – виструнчився мисливець за сенсацiями.

Його нерви й так були натягненi як струна, а зараз вони забринiли.

Тупi звуки повторилися. Вони йшли начебто з крученого коридорчика, який обвивав потаемну кiмнату.

– Це через стiну! – нашорошив вуха Мирон i поклав свого старого капелюха на полицю, яка була заставлена книжками лише на двi третини. – Там – потаемна кiмната?

Його сталевi очi хижо зблиснули i вiн наблизився впритул до Яни. Вiд переляку дiвчина подалася назад й уперлася плечима у металевий стелаж.

– Чого ви чекаете? – зашепотiв Клаповух. – Хiба ви не розумiете, що музей грабують?

Нарештi розум почав повертатися до зберiгача музею. Якщо директор i поляки зараз на фуршетi, якщо фондосховище вiдчинила вона, Яна Приймак, кiлька хвилин тому, то хто може тут лупити?








Очi дiвчини налилися люттю, страх кудись зник (авжеж, вiдповiдати у разi чого буде саме вона – зберiгач музею!) i тонка, як тростина, але вперта до неможливостi музейниця стиснула кулачки i швидко задрiботiла до дверей. Лiтератор кинувся за нею.

Тим часом за стiною пролунав гуркiт, наче щось обвалилося i почувся радiсний зойк, що нагадував котяче нявкання.

Найперше, що зробила Яна, коли опинилася у викривленому коридорчику, який тягнувся поволi вгору, це увiмкнула свiтло. Шарудiння за поворотом, де поляки вчора прорубували вiконце у потаемну кiмнату, враз стихло.

– Хто тут? – гукнула Яна якомога гучнiше.

Але вiд хвилювання ii голос зiрвався i задзвенiв пiдлiтковим фальцетом.

У вiдповiдь – анiтелень.

– Це не нашi, – прошепотiла дiвчина i мимоволi притулилася до Клаповуха.

Ситуацiя набирала загрозливого характеру.

– Мовчать, значить, вони – розгубленi, – пiдбадьорив ii на вушко лiтератор. – Треба iх дотиснути!

Вiн став озиратися довкола у пошуках чогось мiцного, що могло би послужити тимчасовою зброею у випадку зiткнення з невiдомими нападниками. Але нiчого потрiбного не було. Роман Лук’янович суворо слiдкував за порядком i чистотою у примiщеннях музею. Пiд стiною виблискували хiба металевi довгi ящики, в якi слiд було пакувати безцiннi книжки у разi пожежi. Але такою скринею навряд чи можна було нападати чи оборонятися. Хiба що таранити стiну.

– Ви оточенi! У вас кiлька секунд, аби здатися! Інакше ми застосуемо вогнепальну зброю! – розпочав психологiчну атаку Клаповух. Вiн почитував детективи i знав, як дiють у подiбних випадках вiдомi борцi з кримiналом. – Я рахую до десяти! Раз! Два! Три!..

Нагорi, за поворотом, щось скрипнуло. Це Микола Карпович ледь не знепритомнiв i схопився рукою за стiну. Директор недарма називав його людиною минулого столiття, бо вiн був ще й великий тугодум. Несподiване завдання, яке треба було швидко вирiшити, часом вводило його в ступор. Тодi його заклинювало, вiн блимав жалiбними очима i не здатен був навiть слова вичавити.

Ось i зараз Страшко лiтав у прострацii, де плуталися чимало рiзних i суперечливих думок. І навiщо вiн погодився на цю авантюру? Що вiн скаже директору? А що той йому вiдповiсть? Ой-ой-ой! Про це навiть не варто i думати! Як вiн буде дивитися в очi колективу, в якому пропрацював пiвжиття? Це ж на скiльки рокiв його засудять? Бiдолашна дружина, тепер вона буде доживати свiй вiк сама. А внучата? Хто ж iм тепер принесе подаруночки на Миколая, хто перевiрить уроки?

Ось такий вихор думок здiймався в темночубiй, попри вiк, головi Страшка, але виходу нiякого не проглядалося нi в прямому, нi в переносному значеннi. Бо ж коридорчик закiнчувався тiльки загратованим вiконцем, в яке скалив своi зуби повновидий мiсяченько.

– Десять! – вигукнув Мирон Клаповух i загрозливо затупотiв ногами. – Все, ваш час закiнчився! Ми йдемо!

Але нiхто нiкуди ще не пiшов, як за рогом коридорчика почулося завивання, вiд чого в Яни та лiтератора заворушилося волосся на головi, i дивнi звуки, що нагадували пошкрябування чи продирання. Через двадцять секунд знову все стихло.

– Може, це нечиста сила? – повела великими очима Яна. – Духи з таемноi кiмнати? Розтривожили iх, от вони i злостяться.

Лiтератор сполотнiв. З духами вiн волiв не зв’язуватися.

– Треба покликати директора, – запропонувала дiвчина. – Ви тут покараульте, а я…

– Нi! – схопив ii за руку Мирон. – Спочатку ми разом пiдiймемося до потаемноi кiмнати.

Вiн не хотiв втрачати свого омрiяного шансу – стати першовiдкривачем. Проте одному це робити вже було небезпечно.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65772177) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.