Книга - Геніальне кохання

Генiальне кохання
Олександр Дюлович Гаврош


Машина часуМузей пригод #4
Фантастична повiсть Олександра Гавроша «Генiальне кохання» – четверта книжка серii «Музей пригод» (три попереднi – «Музей пригод», «Врятувати Тараса Шевченка» та «Героiчнi канiкули» – вийшли друком у видавництвi «Фолiо»).

Дивовижнi мандрiвки на крiслi-гойдалцi – загадковому порталi перемiщення в часi – тривають! Цього разу героi опиняться на весiллi самого Каменяра – Івана Франка, познайомляться з його нареченою, з Миколою Лисенком, з молодими «громадiвцями». Але найцiкавiшi пригоди чекають на юну завiдувачку фондiв Музею раритетiв Яну Приймак, незадоволену своiм приватним життям i розчаровану в сучасних чоловiках, яка, потрапивши у ХІХ столiття, раптом зустрiне там свою любов. Та чи зможе вона залишитися зi своiм коханим, дiзнаетеся, прочитавши нову повiсть О. Гавроша.





Олександр Гаврош

Генiальне кохання



Серiя «Машина часу» заснована у 2018 роцi

Дизайн обкладинки та iлюстрацii О. С. Арiстова



© О. Д. Гаврош, 2021

© О. С. Арiстова, дизайн обкладинки та iлюстрацii, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018


* * *


…Чого являешся менi у снi?

    Іван Франко






Роздiл 1


Яна широко позiхнула i вiдкинула мобiльник подалi вiд себе. Дiстало все! І всi цi милi фоточки i пости у соцмережах, де всi наввипередки хваляться, як класно провели день, вiдпочили, посмакували, натiшилися! Можна подумати, що в них – не життя, а суцiльний фестиваль! Не вiрю! Тисячу разiв не вiрю! Бо чому ж у неi цього всього нема? Чому в неi одна суцiльна сiра смуга й щоденнi обломи?

Яна присiла на широкому двоспальному батькiвському лiжку i скорчила пику великому дзеркалу навпроти. От чого iй бракуе для щастя? Бог надiлив ii витонченою вродою. Вiдколи пiдстриглася пiд каре, не раз ловила на собi зацiкавленi чоловiчi погляди. Нахабнiшi пiдходять знайомитися, просять телефончик. Але таких Яна вiдшивае одразу. У неi на ловеласiв алергiя: прийшов, побачив – i гуляй додому.

Так, трохи затендiтна фiгурка, ручки он якi худенькi. Батько жартома дорiкае мамi, що «недогодували дитину», хоча iсть вона нiвроку, навiть бiльше за Юлю. Але де ж тi калорii випаровуються? Усе йде в повiтря, в гудок, мабуть, в ii кипучу енергiю чи радше злiсть. Останнiм часом вона справдi стала малою злючкою. Що ж, кожен мае свою халепу: однi журяться, як зайвi кiло скинути, а iншi – як перестати виглядати пiдлiтком.








– Ти встаеш? – просунула розпелехану кучеряву голову до кiмнати сестра Юля, що була на рiк молодшою. – Ти ж казала, що тобi на десяту?

– Знаю! – огризнулася Яна i, потягнувшись, мов кiшка, скочила на килим i почалапала до ванноi кiмнати.

І чого iхньому директоровi стукнуло сьогоднi в голову iх зiбрати? Начебто мало п’яти робочих днiв у тижнi? Нi, ще й треба суботу, законний вихiдний, зiпсувати.

Яна стояла пiд гарячими струменями душу, який потрохи повертав бадьорiсть коли не духу, то принаймнi заспаного тiла. І чого вона злиться? Адже насправдi iй самiй хочеться поспiлкуватися з Ромашкою, чи то пак Романом Лук’яновичем. Бо за цi два тижнi, вiдколи вiн повернувся з Америки, такоi нагоди в них так i не трапилося. Хiба що перша ранкова нарада, де директор Музею раритетiв стисло розповiв про свою мандрiвку-стажування у Штатах, як завжди цiкаво i з гумором, але особисто поговорити тет-а-тет iм не випало. Пiсля роботи вiн кудись квапився, мов на пожежу, тож про колишне медитативне чаювання у директорському кабiнетi вiдтепер можна забути. Се ля вi!

Ну так, авжеж, вона розумiе, що за пiвтора мiсяця вiдсутностi керiвника в iхньому музеi накопичилося чимало недоробок. Усi розслабилися i робили вигляд, що працюють. Тож Ромашка тепер тiльки те й робив, що гарячково дзвонив, до когось бiгав, щось пiдписував. А на благальнi погляди Яни пiднiмав вказiвного перста й таемниче посмiхався з-пiд окулярiв: «Я за тебе не забув, Янусю! Дай лише розгребтися з хвостами! У мене для тебе великий сюрприз!»

Що ж, сьогоднi побачимо, що воно за американський сюрпрайз. Певно, якась мила заокеанська дрiбничка. І за це спасибi, але хочеться чогось надзвичайного, ба навiть божевiльного! Без цiкавоi пригоди вона гине, як квiтка без води.

Яна витерлася великим рожевим махровим рушником i пильно придивилася до себе у дзеркалi. Далi прийнялася за звичайнi процедури, приводячи до порядку шовковi брови, молоде нiжне личко, пухкенькi губенята.

«Господи Боже мiй, менi невдовзi виповниться двадцять п’ять рокiв, чверть столiття мого життя минуло, а я ще нiчого не зробила для безсмертя! Важко тут не погодитись iз думкою славетного Юлiя Цезаря. Ба, я навiть пари собi ще не знайшла! Так i вiк змарную! Куди ж цi самозакоханi бовдури в штанях дивляться?» Останнiм часом дiвчину переслiдувала думка, що вона може залишитися самотньою. Чомусь iй фатально не щастило з хлопцями. Перед тим цiлий рiк вона угробила на стосунки з Борисом, який виявився лiнивим котярою, що живе лише примiтивними iнстинктами – поiсти, поспати, ну i на великi свята ще дещо.

Щоправда, Борис ходив на роботу, на якiй, як вiн запевняв, дуже втомлюеться. Хоча вона не розумiе, що там такого втомливого в офiсi з ремонту комп’ютерiв. Сиди та пальцями длубайся у залiзяччi. Хлопець вiн був не дурний, мав м’яке незлостиве серце, але страшенно пасивний.

Кудись витягнути його у вихiднi було майже неможливо. Вiн ладен цiле життя провести в лiжку з лептопом на пузi, жуючи бутерброди з ковбасою. Потрiбнi були титанiчнi зусилля, аби витягнути Бориса на природу чи бодай у кiно. Про театр i заiкатися не варто. Не дивно, що у своi тридцять вiн уже мав проблеми iз зайвими калорiями i на п’ятий поверх не мiг пiднятися без задишки.

Вони розiйшлися мирно, без претензiй. Яна просто перестала до нього заходити. Для чого витрачати даремно час, коли зрозумiло, що воно – не твое? Як каже тато, баба з воза – коням легше! Краще вже самiй проводити вечори за цiкавою книжкою чи захопливим фiльмом.

Яна все-таки була дiвчиною неабиякого розуму i волi. Недарма ii Ромашка вже за рiк роботи призначив на завiдувачку фондiв. Тож важкий перiод сумнiвiв у нiй тривав лише до прийняття рiшення, а далi все вiдбувалося автоматично: раз-два й вiдрiзано. Боляче тiльки в момент ампутацii. Ну ще й тиждень-два, поки рана загоiться. Якраз доти, поки Бориско схаменувся, що нема кому млинцiв напекти й подати у лiжко.

Вона завзято чистила бiлi рiвнесенькi зубенята, викидаючи iз себе рештки невдоволення. Далi хутко поснiдала традицiйною вiвсянкою з родзинками i молоком, поцiлувала сестричку в щiчку й побiгла на метро.

З Юлею у них склалися непростi взаемини. Вони по-сестринськи любилися, але якийсь дух суперництва постiйно витав помiж ними. Можливо, якби була бiльша рiзниця у вiцi, то вони б так ревниво не ставилися одна до одноi.

Особливо загострилися iхнi стосунки пiсля того, як Яна зробила все можливе, аби Юля розлучилася зi своiм хлопцем з Москви. Це ж треба: у нас – вiйна, нашi вояки вмирають на Донбасi, а вона плете амури по Інтернету з росiянином. А може, це витiвки ФСБ, якi заманюють украiнцiв у своi сiтi? І Яна гризла сестру доти, поки та нарештi не здалася. Ще й батькiв зворохобила, котрi, бачачи, як хапають у заручники невинних украiнцiв у Росii, суворо заборонили молодшiй доньцi будь-якi контакти з Дiмою. Бо ж виманить бiдолашну дитину, а потiм масти собi голову. Особливо лютував батько, який вирiзнявся вибуховiстю i якого через це вся жiноча частина сiмейства побоювалася. Пiсля черговоi родинноi сварки Юля в сльозах видалила Дiмочку з усiх iнтернет-контактiв i телефону, проте зачаiла образу на старшу сестру.

У пику Янi вона того ж дня пiдстриглася пiд каре, так що обидвi сестрички нинi виглядали, як двiйнята. Щоправда, в Юлi вiд природи волосся було кучерявiше й кiстку вона мала ширшу, що викликало притамовану заздрiсть Яни, яка сумно позирала на сестринi округлi плечики та сiднички.

Зате Яна була миловиднiша на обличчя, що вигiдно пiдкреслювало ефектне чорне каре. А тут такого козиря в неi вкрали! Цього було досить, аби надовго зiпсувати настрiй завiдувачцi фондiв, що носила свою неповторну зачiску, як королева – корону. Помста Юлi вийшла дiевою, тож рахунок в iхньому протистояннi зрiвнявся.

Пiсля тижневого взаемного бойкоту сестрички нарештi заговорили помiж собою, бо жили спiльно на батькiвськiй квартирi й нiмувати було дико та й незручно. (Батьки вже кiлька рокiв, як перебралися на дачу пiд Киевом, яку власноруч збудував тато, залишивши мiське помешкання неодруженим донькам.)

Дiвчата перепросили одна одну за образи, обiйнялися й поцiлувалися. Стосунки знову повернулися у звичне русло, хоча вже нiколи не були такими вiдвертими, як ранiше.

Про це мiркувала Яна, влiтаючи у Музей раритетiв, який у суботнiй дообiднiй час був майже порожнiм. Проминувши хол iз вiчно сонною черговою, вона перебiгла через внутрiшнiй дворик до двоповерхового флiгеля, де знаходився кабiнет директора. Хутко пiднялася старенькими сходами й вiдчинила чорнi, оббитi шкiрою дверi.

Те, що вона побачила, ii приголомшило. Ромашка звично здiймався за своiм широчезним столом зi стацiонарним комп’ютером та вiдкритим ноутбуком. З-поза його могутнього рамена витикав зацiкавлену голову Ясь. А на стiльцi в куточку бiля дверей, закинувши фiгурну ногу за ногу, сидiла… Оце так несподiванка! Та сама мамзель iз Меморiального музею Шевченка, яку Ясь так дотепно охрестив «овечкою Бертою». Щоправда, дрiбнi кучерики шевченкознавицi тепер були не бiлоснiжними, а мiдно-рудими, що надавало iй вигляду представницi якогось войовничого племенi давнiх амазонок. Та й у самiй ii поставi й очах бринiли iншi нотки – розкутiшi та впевненiшi. Як i Ромашка, вона мала приемну насичену засмагу, що, певна рiч, викликало заздрiсть у таку пору в Киевi. Пiвторамiсячний ексклюзивний тур та купання помiж пальмами явно пiшло обом на користь.








Це вже не була прибита недолею й засушена знаннями музейниця, що слiпае над Шевченковими рядками. Тут вчувався дух хижачки, що бачить жертву i готуеться до сутички. Їi тонкi нiздрi, здавалося, трiпотiли вiд передчуття свiжоi кровi.

– О, нарештi повний комплект! – сплеснув долонями Роман Лук’янович. – Яночко, присядьте! Я за вами вже занудьгував. Здаеться, ви знайомi з Мариною Андрiiвною?

– Авжеж! – першою взяла слово заступниця директриси Шевченкiвського музею i ледь не клацнула зубами в американськiй усмiшцi. – Здаеться, це я вас, юна колежанко, рятувала вiд спраги рiк тому, чи не так?

– Було дiло! – почервонiла Яна, сiдаючи на стiлець у протилежному кутку, пригадавши, як вона хитрiстю й нахабством змусила цю дамочку впустити ii в музей, який вже зачиняли на сигналiзацiю.

– Так-так… Є що згадати, та нема чого дiтям розказати… – заусмiхався Ромашка. – Не будемо ворушити старого! Усi ми поводилися не зовсiм… е-е-е… гречно, але iншого виходу натодi не мали. Мистецтво вимагало жертв, i першими жертвами мусили впасти наша вихованiсть i чемнiсть. З панi Мариною, Яночко, ми спiльно подорожували Америкою. І я пiд великим секретом розповiв iй про нашi мандрiвки в часi. На щастя, вона менi повiрила, – обережно зиркнув вiн на шевченкознавицю, чи та не заперечуе.

– Я довiрилася вашому чоловiчому… слову, – вiдповiла та довгим поглядом, вiд чого директору стало гаряче в грудях, i вiн знiтився.

«Хе-хе, – миттю зауважила змiну в директоровому станi Яна. – Дамочка не промах! Схоже, Ромашка потрапив пiд потужний обстрiл. Незабаром стане спекотно. Назрiвае iнтрижка! «Руйнiвний вплив Заходу» не минув для нашого супермена безслiдно…».

Настрiй у неi одразу покращився, бо ж уявити собi Романа Лук’яновича в ролi закоханого кавалера було геть кумедно. А чого? Вiн – холостяк, вона, видно, теж самотня. На пальцях не видно обручки. Тигриця виходить на полювання. Оце буде потiха для всього культурного Киева…

Теплi нотки в розмовi двох американських стажерiв-вояжерiв, в яких вчувалося щось бiльше за дiлове партнерство, насторожили Яся, в якого зненацька прокинулися ревнощi. Вiн сiв на пiдвiконня позаду батька й, склавши руки на грудях, насторожено зиркав на «Тигру», як вiн ураз перейменував «Овечку Берту» пiсля того, як вона перефарбувалася з альбiноса.

– Отже, моi рiдненькi, – встав зi свого крiсла Ромашка й заходив широкими кроками по кабiнету. – Маю для вас чудову новину! Вчора за посередництва панi Марини я на власнi очi побачив крiсло-гойдалку, яке ми торiк загубили! Воно в чудовому станi. А це значить, що вже завтра ми спробуемо втрете здiйснити мiжчасову мандрiвку. Але цього разу наша подорож буде продуманою i пiдготовленою! Слово честi, ледi й джентльмени!




Роздiл 2


Роман Лук’янович Попадинець, якому за кiлька мiсяцiв мало виповнитися 49 рокiв, переживав непростий перiод у життi. Начебто особливих пiдстав для нарiкань не було. Сiм рокiв вiн успiшно керував Музеем раритетiв, який за зведеними показниками був серед кращих у Киевi. Завдяки його палкiй фантазii та невгамовнiй енергii iхнiй унiкальний заклад з iсторii книгодрукування в Украiнi привертав до себе постiйну увагу.

Його гасло «Музей – це не мертва територiя, а живий простiр» знаходило гарячий вiдгук як серед звичайних вiдвiдувачiв, так i серед провiдних науковцiв. Проте останнiм часом пан Роман вiдчув, що внутрiшня батарейка пiдсiдае. Робота перестала приносити насолоду, як ранiше. Одномаiття директорських буднiв, оцей циклiчний бiг по колу в ролi завгоспа його виснажував. Вiн вiдчував, що втома накопичуеться, а ентузiазм вщухае.

Та й здоров’я почало здавати. Ото справдi – вiд працi будеш не багатий, а горбатий. Вiд постiйного читання помiтно пiдупав зiр. Довелося виписувати ще потужнiшi окуляри, якi вiн носив iз аспiрантських часiв.

Через болючi колiна, якi застудив iще студентом пiд час археологiчноi практики, коли дощового лiта довелося ночувати кiлька тижнiв у наметах, вiн змушений був облишити поiздки на велосипедi та гру у великий тенiс. Для Романа Лук’яновича це було справжньою трагедiею, бо вiн не тямив себе без фiзичноi активностi. А при його зростi у 189 сантиметрiв та вазi у сто п’ять кiлограмiв це було занадто великим навантаженням на ревматичнi колiннi чашечки. Лiкар порекомендував утриматися вiд спорту, якщо хоче бодай безпроблемно ходити.

Вiдсутнiсть активних вправ одразу вiдбилася на статурi – заокруглилося черевце, якого Роман Лук’янович дуже соромився, адже ранiше не виглядав повним. Дедалi частiше приходили невеселi думки про недалеку старiсть. Невлаштованiсть особистого життя уже майже сформувалася у комплекс.

«Кому я такий потрiбен? Обрезклий, прислiпуватий i лисiючий, бо й ранiше пишна чуприна стала помiтно рiдшати, – зiтхав часто директор, розглядаючи себе у дзеркалi. – Що ж, старий: ти вже йдеш з гори, а не в гору. Час таки бере свое. Змирися i прийми це як належить. Принаймнi маеш сина, який потребуе твоеi уваги, а головне – справу свого життя: один iз найцiкавiших музеiв Украiни, якому вiддав майже двадцять рокiв, пройшовши шлях вiд молодшого наукового спiвробiтника та екскурсовода до керiвника».

Поiздка в Америку дала можливiсть Попадинцю-старшому не тiльки передихнути вiд вiчних музейних клопотiв та витiвок бунтiвного тинейджера перехiдного вiку, але й спокiйно порозмислити про власне життя-буття. Директор вiдчував, що нинi воно наближаеться до поворотноi точки, за якою гряде докорiнна перемiна.

«Кожнi п’ять рокiв людина мае щось кардинально змiнювати: мiсце роботи, мiсце проживання або й сiмейний статус, – згадав вiн слова свого давнього спаринг-партнера Джуса, який мав другу освiту психолога. – Змiни не дають нам костенiти i змушують мобiлiзуватися перед новими викликами. Це як приплив свiжоi кровi в органiзмi. Інакше – застiй i поступовий занепад».

«Джус мае рацiю, – мiркував Ромашка, споглядаючи безкраi простори Америки з високого вiкна iхнього шикарного автобуса, яким iх перевозили з одного музею в iнший. – Потрiбна змiна. Але що мiняти, трясця його матерi – роботу, мiсце проживання чи сiмейний стан? Посаду я не здам, бо ж на кого залишу музей?»

Без зайвоi скромностi Роман Лук’янович усвiдомлював, що е такою харизматичною особистiстю, поруч iз якою будь-хто з пiдлеглих втрачав яскравiсть. Та й команду вiн вибудував пiд свое безумовне лiдерство. Це були чудовi виконавцi, але не керiвники. Можливо, завiдувачка фондiв Яна Приймак мала необхiднi бiйцiвськi якостi, але вона ще замолода, аби звалити на тендiтнi дiвочi плечi таку неповоротку обтяжливу махину, як державний музей.

Забиратися геть зi столицi, де е власне житло у центральному районi, – абсолютно безглуздо. Хоч Киiв i втомлюе, як лиха година, але саме тут вiдбуваеться бiльшiсть культурних подiй та атракцiй. Тут твориться сучасна iсторiя.

Залишався сiмейний статус. Еге ж, в останнiй рiк Ромашка часто сушив над цим голову, кидаючи прискiпливим оком на офiцiйних заходах та неформальних акцiях на самотнiх цiкавих жiнок своеi вiковоi категорii. Але чомусь жодна з них не запалювала його уяву. Були серед них розумнi й доглянутi панi, але вiд них вiяло такою очевидною передбачуванiстю, що директор навiть не розпочинав робити першi кроки.

Довга вiдсутнiсть жiнки в його холостяцькому життi породила невпевненiсть у власнiй привабливостi. У ньому засiявся острах перед фемiнами, i чим привабливiшою здавалася йому дама, тим бiльший здiймався переляк. Бо ж вродливi – часто зрадливi. Зрештою, вiн вирiшив себе даремно не мордувати i все пустив на самоплив. «Як Бог дасть, то й у вiкно подасть», – згадав вiн приказку свого мудрого батечка, який доживав вiку на пасiцi пiд Киевом.

Була ще одна рiч, яка могла перевернути його життя до основи. І вона значно бiльше його хвилювала. Вiдкриття мiжчасового коридора, яким вони здiйснили двi подорожi у минуле, стало тiею iдеею-фiкс, яка так збуджувала його мозок, що Ромашку починало тiпати.

Як учений вiн розумiв епохальнiсть такого вiдкриття для людства. І те, що доля дала йому цей винахiд просто в руки, вказувало на особистий сенс iснування, який шукае кожна мисляча людина в земному життi. Коли ж двiчi з ним трапився облом, i кляте крiсло-гойдалка зникало або втрачало чарiвнi властивостi, це мало не приводило емоцiйного директора музею до втрати адекватностi. Але що зробиш: Бог дав, та чорт забрав!

Вiн втримувався вiд шоку тiльки тому, що не втрачав надii виправити ситуацiю. У характерi вiн мав щось вiд Івана-покивана: що дужче його нагинали, то сильнiше вiн опирався.

Тож коли за iронiею долi в американськiй подорожi разом з ним опинилася i заступниця з музею Шевченка, вiн оцiнив це як знак Провидiння i взявся до дii. Його метою було зачарувати бiлокуру музейницю i делiкатно витягнути з неi iнформацiю про зникле крiсло-гойдалку, через яке здiйснювався перехiд в iншi часи.

Перший тиждень Ромашка аклiматизовувався до Америки i пильно спостерiгав за Мариною Кононенко. Потiм поволi розпочав процес зближення, ретельно сплановуючи ситуацii, аби опинитися буцiмто ненароком поруч iз «овечкою Бертою». Така тактика невдовзi дала результати, i за два тижнi вони вже сидiли разом за обiднiм столом i в автобусi, що викликало легкi кпини iхнiх жартiвливих колег.

Але насправдi далi посмiшок та люб’язностей справа у стосунках не просувалася, бо Ромашцi весь час бракувало смiливостi запропонувати дамi щось бiльше за прогулянку черговим вечiрнiм мiстом. Врештi, коли вiн збагнув, що останнiй шанс вислизае з рук, у нiч перед вильотом в Украiну вiн запросив свого нового друга (чи радше подругу) вiдзначити цю сумну подiю за келихом гарного вина в його номерi. Бiдолашна жiночка, яка вже втратила надii на бiльше, нiж балачки про оглянутi музеi та американськi чудернацтва, ледь не кинулася йому за вечерею на шию. Бо ж уночi всi жiнки – красунi.

І саме там у нью-йоркському чотиризiрковому готелi все i трапилося. Пiсля несподiваного палкого поцiлунку на балконi пiд зоряним небом, вiд чого у Ромашки ледь не закрутилася голова, бо цiлувався вiн востанне з власною дружиною, вiн вирiшив повiдати Маринi свою сокровенну таемницю.

– Я мушу вам зiзнатися в однiй речi, – схвильовано мовив вiн, коли вони з балкона перейшли до безпечнiшоi канапи.

– Авжеж, – ледь чутно видихнула музейниця, замрiяно прикривши вiд передчуття очi. – Я готова!

– Але пообiцяйте, що не будете смiятися.

– Чесне пiонерське! – здивовано розплющила вона блакитнi оченята.

– Я хочу вас запросити у мандрiвку iсторiею!

– Що?! – тепер ii очi були не просто вiдкритi, а розплющенi на максимальну широту. – Яку ще в Бога мандрiвку? В таку мить?.. Себто я хотiла сказати – у такий пiзнiй час? Ви глузуете?

– Нi, я серйозний як нiколи! Але заспокойтеся, дорогенька, вам нiчого не загрожуе!

– Я вас геть не розумiю! – спробувала вона пiднятися з канапи, але Ромашка зробив те, що належало будь-якому джентльмену в таку вирiшальну хвилю. Вiн наче почув голос Джуса з iхнього бару «Олiмпiйський», де вони частенько обмивали закiнчення тренувальних поединкiв: «Коли не маеш чим дамi заперечити, закрий iй рота поцiлунком. Цей аргумент дiе безвiдмовно».

Другий поцiлунок тривав куди довше, нiж перший, i тепер голова вже затуманiла у Марини Андрiiвни, яка цiлувалася востанне на випускному вечорi з нагоди закiнчення унiверситету. У неi настiльки ослабли руки й ноги, що, аби прийти до тями, вона сама вхопилася за розмову про дивнi мандри.

– І куди ми з вами помандруемо? – тремтячим голосом промовила натягнута, мов струна, краля.

– Куди захочете, моя королiвно! – аж зi-рвався з мiсця зрадiлий Роман Лук’янович i заходив по кiмнатi слонячими кроками. Вiн бiльше не мiг себе стримувати i почав iй розповiдати про минулу подорож на День святого Миколая у часи заснування Лаврськоi друкарнi, про зустрiч з першодрукарем Памвом Бериндою, про проповiдь Захарiя Копистенського, далi перескочив на мандрiвку в 1847 рiк i спробу порятувати Тараса Шевченка.

Тут уже Марина Андрiiвна нарештi ввiмкнулася як професiйний шевченкознавець, i лише тепер до неi почала доходити дивовижна суть мовленого. Ромашка ходив як божевiльний по м’якому килиму, розмахуючи могутнiми лапами, i вiдтворював голосом i мiмiкою персонажiв, про яких оповiдав. Слова лилися з нього потоком, наче вiн роками тримав обiтницю мовчання. Мов вправний жонглер, вiн сипав цифрами, iменами, цитатами, Це був неперевершений театр одного актора. І, зауважимо, актора, закоханого у свою роль. Коли ж вiн нарештi, до краю вичерпаний, замовк, запанувала виразна мовчанка.

– То ви потребуете оте плетене крiсло з нашого музею? – почувся iз напiвтемряви слабкий жiночий голосок. – Сподiваюся, не заради цього ви мене запросили у своi апартаменти?

– Нi! Присягаюсь! – вигукнув Ромашка, якому стало вкрай соромно за пiдступнi намiри. І вiн кинувся до жiнки, мов сентиментальний юнак, аби приховати рум’янець, що густо залив його щоки i шию.

– Ви впали менi в око з першого погляду! – шепотiв вiн, цiлуючи ii зблiдле обличчя. – Ще там! В музеi!..

– Гаразд, я вам скажу, де знаходиться оте кляте крiсло, – задихано мовила жiночка. – А далi ви вчиняйте зi мною так, як велить ваше сумлiння!

Ця несамовита сцена знову промайнула перед очима директора у власному кабiнетi пiсля пронизливого погляду Марини Кононенко. «Який же я негiдник! – подумалося йому, i вiн втупив очi у монiтор лептопа, на якому висвiчувалася вражаюча свiтлина Івана Франка зi скрюченими паралiзованими кистями.

– І куди ми махнемо цього разу, шефе? – озвавсь iззаду Ясь. Вiн уже давно чекав на цю розмову, але татусь мовчав, як океанська глибоководна риба, запевняючи, що незабаром все розповiсть докладно. Хлопчина не наполягав, бо весь вiльний час вiддавав опису своеi дивовижноi мандрiвки у Хустi. В його головi й зараз незбагненним чином перетиналася сучаснiсть iз трагiчними подiями березня 1939 року.

– Ми поiдемо… Ми поiдемо… Ми поiдемо на весiлля до Івана Франка! – переможним голосом продзвенiв Ромашка, наче виграв мiльйон у лотерею.

– Куди? Ха-ха! – зареготала Яна. Настрiй у неi пiднявся ще на кiлька подiлок. – Романе Лук’яновичу, оце вас заносить на поворотах. То Шевченка рятувати вiд тюрми, то одружувати наступного генiя Украiни! Боюся навiть подумати, куди ми потрапимо з Лесею Украiнкою.

– Це не випадкова примха, Яночко, а добре обмiркована пропозицiя! Завжди ставте собi у життi найвищу планку…

– …І тодi доскочиш до середини, – додав iз пiдвiконня Ясь завчену татову мудрiсть.

– А чому саме на весiлля? – нiяк не могла збагнути Яна. – Були куди драматичнiшi подii в його складному життi.

– А тому, що Франко одружувався саме в Киевi й завтра минатиме рiчниця цiеi знаменноi подii. І щоб ви знали, моя юна незамiжня помiчнице, весiлля стало для Каменяра переломною вiхою. Це був не просто шлюб, а визначення всiеi подальшоi долi. Поворотна точка бiографii. І найважливiша мотивацiя для нас – весiлля недостатньо описане сучасниками.

– Круто! Я – за! – задоволено кивнув Ясь. – До речi, я ще не був на жодному весiллi. Треба ж колись починати!

– Але ж нам слiд вiдповiдно вбратися! – занепокоiлася Яна. – Як же ми туди заявимося без маскараду?

– А ось на це ми й потратили два тижнi. Поки я дослiджував франкiану, про вбрання попросив потурбуватися нашу Марину Андрiiвну, – Роман Лук’янович зробив жест рукою в бiк огнистоi дамочки.

– Я маю знайому в Молодому театрi, то вона дещо пiдiбрала з вистав про ХІХ столiття, – несмiливо мовила руда музейниця i показала на два чорних повних кульки з одягом, що лежали поруч iз нею на стiльцях.

– Свято наближаеться, моi любi! – заусмiхався Ромашка i першим кинувся витягати костюми для примiрки. – Аби здоров’я, а грiхи будуть!




Роздiл 3


Уже розстаючись iз Романом Лук’яновичем на летовищi у Борисполi, Марина Андрiiвна зрозумiла, що пропала. Пропала безнадiйно й назавжди.

Оксана, подруга з Нацiонального музею лiтератури, яка й запропонувала податися разом на конкурс в американський вояж, тягнула шевченкознавицю за рукав до парковки, де iх уже виглядав ii чоловiк, пiдтягнутий ставний брюнет з оберемком квiтiв. Поки вiн складував iхнi валiзи в багажник чорного «Мiцубiсi», вона озиралася, шукаючи поглядом Ромашку, але той уже десь загубився в натовпi.

«Ми навiть не поцiлувалися на прощання, – притулила вона до уст долоню, що пахла терпким ароматом парфумiв, i ледь не розплакалася. – Треба було пiти з ним на автобус, у нас ще був шанс побути удвох… От дурепа!»

– Мариню, та сiдай уже! – гримнула Оксана Чухлiб iз салону на товаришку, яка все ще стовбичила бiля авто. – Час iхати! Петрусь заради нас вiдпросився зi служби!

– Я щось геть дезорiентована. Наче приiхала не додому, а в гостi. Це все через той жахливий перелiт! – поправила зачiску Марина, вмощуючись на задньому сидiннi й провинно посмiхаючись приемному чоловiковi за кермом, якому важко було приховати виправку офiцера СБУ.








Той мовчки вирулив з парковки, очима непомiтно вказуючи дружинi на задуману приятельку.

– Вдома розповiм, – шепнула йому на вухо Оксана i притулилася свiтлою голiвкою до його дужого плеча. – Я так скучила!

– А як скучили ми з малими! – заусмiхався бiлоснiжними зубами водiй. – Що ж, сьогоднi пофестивалимо з нагоди закiнчення пiвторамiсячного суворого режиму! Оце вже дам собi волю! Марино Андрiiвно, ви приеднуетеся до кола обраних?

– Петрику, дай iй спокiй! Не бачиш, у нас – напад ностальгii! – пiдморгнула чоловiковi Оксана. Мовляв, видно по личку, як подруга провела нiчку.

– Зрозумiло! – засмiявся пiдполковник у цивiльному. – Не кожен переживе такий шок: побачити Америку i повернутися додому.

Далi Марина Андрiiвна все пам’ятала, мов у туманi: як ii вивантажували бiля пiд’iзду, як забирала кота вiд старенькоi сусiдки, як розпаковувалася вдома… Майже добу вона прововтузилась у лiжку, намагаючись емоцiйно й фiзично вiдiйти вiд останнiх потрясiнь. Але вiдчуття, що вона закохалася – глибоко i по-справжньому, – не давало iй не те що жити, а й дихати. Бiля серця щось давило, а вона знову й знову хотiла чути такий рiдний голос, бачити милi кумеднi риси обличчя.

Однак обранець ii серця вперто не озивався. Сама ж вона не насмiлювалася зробити перший крок, хоча сучаснi жiнки вважають це старомодним дурисвiтством. Але сорокарiчну науковицю так виховали, що кодекс шляхетноi жiнки був для неi священним i непорушним. Минув день, другий, тиждень, вона давно ходила на роботу, як примара, а Роман Лук’янович усе мовчав. Чи не занедужав, бува, пiсля такоi виснажливоi поiздки? А може, щось трапилося надзвичайне? Або телефон загубив з ii номером? Вона вже не знала, що й гадати. Зрештою, якби хотiв, то знайшов би ii в музеi Шевченка, який знаходився одразу при Майданi Незалежностi, в самому серцi столицi.

На роботi ii не пiзнавали й знизували плечима вiд такоi перемiни. Боялися, чи не пiдхопила вона в Америцi який-небудь вiрус. Поiхала жiночка у розквiтi, а прилетiла лише тiнь вiд неi.

Марина Андрiiвна картала себе щохвилини за останню сцену в iхньому готельному вечорi у Нью-Йорку. Коли все так гарно складалося, для чого було бовкати про сумлiння? Пiсля цих слiв Роман Лук’янович начебто прокинувся зi сну, одразу перемiнився, втратив вiдвагу i зiв’яв. Вона, розпалена пристрастю, прагнула продовження поцiлункiв, а вiн застиг, мов неживий. Пiсля довгоi гнiтючоi паузи вони нiяково попрощалися й вiдтодi навiть нормально не побесiдували.

«Я сама винна у всьому! Один раз доля дала менi шанс, i я його так безглуздо змарнувала!» – втирала вона сльози пiд Шевченковою шовковицею, вiдвернувшись вiд вiкон меморiального будинку, аби нiхто з колег не помiтив ii страждань. – Печально, та повчально! І що менi тепер робити з цим болючим почуттям у грудях? Де моi заспокiйливi краплi? Нi, я бiльше так не витримаю! Завтра поiду до Лаври будь-що-будь, начебто оглянути нову виставку в Музеi раритетiв, а там мимоволi побачу його…»

Але Ромашка начебто почув ii далекий голос, бо за мить телефон музейницi завiбрував вiд його дзвiнка.

– Так, слухаю, – вклала вона в це коротке слово все свое довго тамоване бажання, мовби даючи згоду на вiнчальнiй церемонii. Серце забилося, як хвiст у теляти.

Роман Лук’янович чемно привiтався i спробував пожартувати про Америку, але навiть на вiдстанi вiдчувалося його хвилювання.

– Мариночко… Марино Андрiiвно, нам треба зустрiтися, аби обговорити деталi наступноi подорожi… Пригадуете наш останнiй вечiр перед вiдльотом?

– Так, – мовила вона, тремтячи вiд напруження. – Чудово пригадую!

З неслухняного язичка ледь не зiрвалося: «Я вже його нiколи не забуду!», але вчасно схаменулася, пам’ятаючи, що несамовита жiноча любов вiдлякуе чоловiка так само, як i цiлковита байдужiсть. Тому треба бодай голову зберiгати холодною. Але як це зробити, коли в жiнки буквально все пронизано почуттями?

Вони зустрiлися того ж вечора, неспiшно прогулюючись травневим парком над величним Днiпром. Дiзнавшись, що плетене крiсло забрала Оксана в Лiтературний музей Украiни, обмiнявши його на шевченкiвськi раритети з iхнiх фондiв, Ромашка кинувся пильно вивчати все, що пов’язано з цiею вiдомою iсторичною будiвлею. І таки вiдкопав потрiбну подiю – саме тут у капличцi колегii Павла Галагана 4 травня вiнчався Іван Франко зi своею дружиною Ольгою Хоружинською. Це була велика удача для мандрiвникiв у часi, адже на носi було якраз 16 травня, що вiдповiдало 4 травню за старим стилем.

Марина Кононенко на все погоджувалася, пропускаючи промову коханого повз вуха, думаючи зовсiм про iнше – як вiн кумедно рухаеться, запально жестикулюе, як мило посмiхаеться сiточкою веселих зморщок бiля сiрих очей, схованих за скельцями окулярiв. Усе в ньому iй подобалося. І вона просто вмирала вiд бажання погладити його по головi, розкуйовдити такого хлопчачого бiлого чуба, припасти губами до повнявих уст пiд смiшними вусиками.

Вона сама запропонувала знайти костюми для подорожi, адже це був чудовий привiд далi перебувати у тiсному контактi й можливiсть телефонувати коли завгодно нiбито у справах. Того вечора вона сама хапливо поцiлувала його на прощання, бо Ромашка щось замешкався, не наважуючись на iнтимнiсть. Побiгла щаслива на метро й не спала аж до третьоi ранку.

Вдруге вони побачилися вчора – вже у лiтературному музеi, де Оксана зробила iм короткий огляд залами й показала давне крiсло-гойдалку, яке тут припасували в експозицiю про украiнське Розстрiляне Вiдродження. Далi ще почастувалися келишком американського вiскi, яким iх пригостила господиня у своему кабiнетику, згадуючи незабутню спiльну подорож.

Домовилися з Оксаною, яка чергуватиме в недiлю, 16 травня (бо ж треба вiдпрацьовувати вiдгули, якi пiшли на Америку), що вона придiлить iм увагу за потреби. Вони ж заiнтригували завiдувачку вiддiлу екскурсiй костюмованим сюрпризом.

Синьоока волинянка весь час весело пiдштовхувала подругу лiктем i крадькома показувала очима на зосередженого поважного Романа Лук’яновича, якому було нiяково вiд прозорих натякiв щебетухи. Але вiн i сам вiдчував, що потрапляе пiд любовнi чари, i не знав, як мае чинити iз цим давно забутим почуттям: пiддаватися чи боронитися?

На прощання тепер уже Роман Лук’янович мiцно поцiлував Марину на запрудженiй вулицi, i вона йшла додому, мов у легкому дурманi, вiдчуваючи любовний шал на устах.

І ось сьогоднi вони побачилися в Киевi втрете. Тепер уже в його кабiнетi, який шевченкознавиця старалася розгледiти до дрiбниць, нiби мусила запам’ятати на всеньке життя. Той дурнуватий трафунок навеснi минулого року, коли вона сама викликала через нього полiцiю, Марина Андрiiвна хотiла забути, як кошмарний сон. Яких тiльки дурниць ми не коiмо власноруч! Але тепер все буде по-iншому. Вона ладна й на холодну воду дути, аби не обпектися. Лиш би його не втратити!

Костюми були розкiшнi – з вистави Островського, яка вже десять рокiв не йшла на сценi. Однокласниця Марини нинi була провiдною актрисою, тож взяти iй на кiлька днiв старi шати пiд особисту вiдповiдальнiсть не стало проблемою.

На Романовi Лук’яновичу бiлий класичний костюм-трiйка сидiв як улитий. Бракувало тiльки капелюха та тростини, що довершували б респектабельний вигляд. Натомiсть парадна жiноча кремова сукня виявилася завеликою для хлопчачоi статури Яни. Зате бiльш-менш по фiгурi пiдiйшла значно скромнiша сiра. Дiвчина ще й зрадiла такому жеребу, бо не любила привертати зайвоi уваги, яку неминуче б викликало пишне вбрання. Сукню улюбленого темно-синього кольору, яку вiдiбрала собi шевченкознавиця, вона не продемонструвала, бо напередоднi ii випрала. Найбiльшi труднощi виявилися з Ясем, який хоч i наслiдував у зростi батька, але мав лише чотирнадцять рокiв. Такого персонажа-пiдлiтка у виставi не виявилося, тож одягати його треба було вдома.

– Я почищу ваш одяг, – вихопила Марина з рук Романа Лук’яновича кульок з шатами. – Жiночi руки це зроблять краще. А завтра принесу! Не хвилюйтеся!

Їi хапливий жест викликав ехидну усмiшку в Яни, яка ще раз переконалася, що ця мiдна кучерявка по вуха залипла в iхнього директора. Ох уже цi бабськi запобiгання, що видають iх з головою! Цiкаво, що на це Ромашка?

Вона кинула пильний погляд на його обличчя, але вiн зробив вигляд, що заклопотано вивчае стосик книжок на столi.

– До речi, Яночко, вiзьмiть для ознайомлення, – простягнув вiн iй чималенькi «Спомини про Івана Франка». – Саме тут е тих кiлька збережених спогадiв про весiлля Івана Яковича. Мусимо завтра бути краще пiдготовленими, нiж у попереднi рази.

– Яке завдання нашого спецзагону? – Ясь гупнув себе п’ястуком у груди, обтягненi улюбленою чорною майкою «Born to die». – Кого викрадаемо чи лiквiдовуемо?

– Нiкого! – заперечливо хитнув головою татусь. – Ми мiняемо фiлософiю наших перемiщень у часi. Я проаналiзував попереднi мандрiвки i зрозумiв, що саме в бажаннi втрутитися у природний хiд подiй i крилися нашi невдачi. Вiдтепер ми не прагнутимемо бiльше нiчого змiнювати в минулому. Ми тiльки спостерiгаемо i фiксуемо. І цього досить для грандiозних вiдкриттiв.

– То що – завтра просто гульбанимо на гостинi у Франка? – здивувався «Народжений померти». – Нам не зашкодить чарочка вина, будьмо здоровi, пиймо до дна?

– І так, i не так! Просто бiльше ми в часовi пастки не потрапляемо. Побули на вiнчаннi, побачили всiх видатних осiб i негайно назад додомоньку фiксувати все на паперi. Не треба пороти гарячки, бо ж вiднинi крiсло в нашому розпорядженнi. І ми зможемо зробити телепортацiю буденним iнструментом дослiдництва.

– Це якщо будемо мати вiльний доступ до крiсла, – слушно зауважила Яна.

– Що ж, доведеться долучити до складу нашоi команди й працiвницю лiтмузею, – зiтхнув Ромашка. – Хоча чим бiльше свiдкiв, тим швидший провал.

– Оксанця нас не видасть. Вона вмiе берегти таемницi. Хiба що своему чоловiковi розповiсть. Але ж це святе – дiлитися сокровенним iз найрiднiшими! – заспокоiла присутнiх Марина, гадаючи, що саме в цьому криеться подружнiй обов’язок.

– Гаразд, завтра на мiсцi вирiшимо! – пiднявся з крiсла Роман Лук’янович. – Збираемося в холi Нацiонального музею лiтератури об 11.00. Через годину там розпочнеться обряд вiнчання, тож на запiзнення вiдмовок нема. Є питання?

– Ви проведете мене до метро? – несмiливо озвалася руда хитрунка. – Бо ж знову на таксi iхати накладно. А з клунками пертися самiй важкувато. Та й погода нинi чудова!

– Гаразд, але маю ще трошки роботи!

– Нiчого, я прогуляюся вашим музеем. Була тут ще студенткою. Вдома й так менi нема чого робити.

Ясь i Яна мимоволi перезирнулися, розумiючи одне одного без слiв. Нав’язливiсть цiеi дамочки починала нервувати.

– О’кей, дедi! Я погнав! – вдарив Ясь п’ядь об пiдставлену долоню батька, щойно за мадам зачинилися дверi i ii каблучки зацокотiли сходами вниз. – Маю завершити одне дiльце.

– Бiжи, синку! – пригорнув його батько до себе, поцiлувавши в чоло. – Борщ у холодильнику. Можеш вдома для загального розвитку переглянути…

– Гаразд, перечитаю «Лиса Микиту», – зрозумiв його думку з пiвслова шибеник.

Яна теж пiдвелася, маючи намiр скоротати дорогу до метро разом з хлопцем. Здаеться, вiн порозумнiшав за цi мiсяцi. Навiть на вигляд став дорослiшим. І жодноi есемески iй не надiслав пiд час спiльноi наради. Невже i вiн ii розлюбив?

– А вас, Яночко, я попрошу залишитися! – не випустив директор ii прохолоднi пальчики зi своеi широкоi долонi.

Усi засмiялися вiд цiеi затяганоi фрази Мюллера iз чорно-бiлого радянського шпигунського серiалу про оточення Гiтлера.

– Може хтось заварити менi чаю на робочому мiсцi, коли у секретарки – вихiдний?

– Слухаюсь i повинуюсь, мiй повелителю, – зробила вдячний кнiксен завiдувачка фондiв, чомусь радiючи, що директор не бажае залишитися на самотi з гостею, i окинула зацiкавленим поглядом свого начальника. Ех, чому я така молоденька? Я би показала цiй мiдноволосцi, де раки зимують! А так – жодних шансiв…




Роздiл 4


Яна поверталася з музею замисленою. Веселий настрiй знову розвiяли сумнi роздуми. Коли Роман Лук’янович при прощаннi по-дружньому поклав iй руки на плечi, ii аж перетрусило. Так, слiд чесно зiзнатися собi, що вона починае божеволiти без чоловiчоi уваги. Їй хочеться обiймiв, прогулянок, зрештою, поцiлункiв. Чому нi?

Як вона ненавидiла у цю хвилину руду бестiю, яка перервала iхне приемне чаювання! Щойно директор закiнчив розповiдати про Франка i вони, гризучи вiвсяне печиво, почали сповiдатися про особисту житуху, як та одразу приперлася. Невже не могла ще потинятися залами музею? Хоча ця пiдтоптана дiвиця, певно, теж мiсця собi не знаходила вiд ревнощiв.

Яна аж усмiхнулася вiд уявленоi сцени, як та тупцяе годину пiд директорським кабiнетом, згоряючи вiд нетерплячки. Гаразд, живи, страждалице, втiшайся моiм добрим серцем! Еге ж, ми – милосерднi християни! Та й, зрештою, це не моя справа. Менi потрiбнi молодi i жвавi, аби вiд бажання пропалювали поглядом дiрку. Вона кинула оком на невеликий гурт, який стояв разом iз нею на зупинцi. Але жодного вартого уваги кандидата на ii сердечко не помiтила.

Криза! Всюди – криза! Де ж ви, сучаснi лицарi? Шляхетнi дами стомилися вiд вашоi непомiтностi та неоковирностi. Ех, як тут не втратити традицiйну орiентацiю?

У тролейбусi iй навiть вдалося сiсти, бо ж у такий суботнiй час кияни ще вилежуються у спальних кварталах або вiдучора подалися автiвками на вiкенд за мiсто. Вона витягла «Спомини», якi iй дав Ромашка, i заходилася розглядати свiтлини.

Роман Лук’янович щойно прочитав iй цiлу лекцiю про «Франка, якого ми знаемо». Мовляв, той мав таку драматичну долю, про яку слiд знiмати гостросюжетний серiал. А далi засипав ii запитаннями. Чи знае вона, що Франко – единий украiнський письменник, який тричi сидiв у в’язницi i весь час несправедливо? У камерi бiдолашко прокидався вiд того, що голову притрушувало снiгом з вiкна, яке мусило бути вiдчиненим через тiсняву.

Чи вiдае вона, що п’ятеро дiвчат, яких сватав Франко, вiдповiли йому вiдмовою? Проте жодна з них так i не стала щасливою у подальшому замiжжi, i пам’ятали вони Франка до останнiх днiв.

Чи знае вона, що поет впадав у любовнi шаленства, переслiдуючи коханих, як манiяк? Засновував полiтичнi партii i виходив з них. Тричi балотувався до парламенту i програвав. Його, титана думки, кращого галицького письменника, не хотiли приймати до львiвськоi «Просвiти» та Наукового товариства Шевченка. Тричi йому вiдмовили у посадi професора унiверситету, хоча вiн захистив докторську дисертацiю аж у Вiднi, на вiдмiну вiд тих, що обiйняли професорськi крiсла. Розлючений його писанням натовп погрожував йому смертю, а окремi бузувiри стрiляли в нього з пiстолета та кидали камiнням, важко поранивши старшого сина.

«Усе життя Франко тяжко бiдував, – ходив як заведений кабiнетом Ромашка. – Бiльшiсть творiв написав заради заробiтку. Аби звести кiнцi з кiнцями, змушений був друкуватися у польських та нiмецьких часописах, бо украiномовнi його бойкотували. Писав твори на конкурси, де нагороди присуджували значно слабшим, наче навмисно ображаючи Франка. «Украдене щастя» – досi краща галицька п’еса – була визнана лише третьою у змаганнi. Про першi два мiсця нинi нiхто й не згадае, а сцени вони так i не побачили. Але бiдака Франко був радий i ста гульденам третьоi премii, отриманiй за свiй шедевр».

Та, виявляеться, це ще були не всi удари долi! Чимало творiв Франка так i не було надруковано, бо iх вiдкинули редактори та журi конкурсiв. «Вони, пiгмеi, радили генiевi iх переписувати. Скiльки ударiв по власнiй гiдностi може витримати одна людина, та ще й вразлива творча натура? – патетично вигукнув Ромашка, здiйнявши театрально руку. – Адже поети – це люди без шкiри!»

Янi досi вiдлунював у вухах хрипкий голос Романа Лук’яновича. «Яночко, золотенька, якби ви знали, якого белетриста втратила Украiна в його особi!» – аж просльозився тодi вiд розчулення директор, витираючи очi пiд окулярами. – Це був воiстину наш Нобелiвський лауреат, але ми не дали йому можливостi реалiзуватися. Кiлька визначних повiстей Франка не були дописанi, бо закривалися часописи, в яких друкувалися продовження. Усi обставини були проти генiя i жодноi за нього.

«Забезпечте мене постiйним хлiбом, i я створю шедеври», – ледь не благав вiн. Не дали, сучi дiти! Навпаки – iли його поiдом, кусали за кожноi нагоди, гризли, як голоднi пси.

А Франко – це цiлком европейська потуга, недарма ще за життя його друкували поляки, нiмцi, чехи, росiяни, угорцi, болгари. І лише наше власне самоiдство, заздрiсть, егоiзм, вiдсутнiсть нацiональноi солiдарностi не дозволили йому стати нарiвнi великих сучасникiв – Сенкевича, Тургенева, Мопассана, Золя. Тепер ви розумiете, наскiльки важливою е наша завтрашня мандрiвка?»

Чесно кажучи, Яна не дуже втямила. Як вони могли допомогти цьому великому страждальцевi, коли в нього стiльки халеп довкола? Важко навiть назвати, в чому вiн був щасливим. Мабуть, у шлюбi.

Дiвчина розглядала фото Франка з дружиною та чотирма дiтьми, а далi заглибилася в читання споминiв про його вiдвiдини Киева. Коли вона пiдвела голову, то зрозумiла, що проiхала потрiбну зупинку. Вискочила аж на бульварi Шевченка i вирiшила ще зайти до книгарнi.

Як i шеф, вона була завзятим книжником. І частина ii скромноi платнi обов’язково йшла на поповнення власноi бiблiотеки.

У розташованiй у напiвпiдвальчику затишнiй книгарнi в таку пору було небагато вiдвiдувачiв. Яна ходила помiж полицями i столами, брала до рук книжки, якi ii кликали звабливими обкладинками, але думками була ще бiля Франка.

Із тих прочитаних споминiв вона зрозумiла, що й сiмейне життя у генiя було нерадiсним. Дружина не витримала тиску обставин i врештi збожеволiла. Бiльшу частину життя провела в божевiльнi, переживши чоловiка майже на тридцять рокiв.

Особливо вразила вичитана фраза, що якби Франко одружився на галичанцi, його доля склалася б iнакше. Бо ж киiвська дворянка не була пристосована до галицького побуту, де належало самiй давати раду у всьому. Вона не вмiла господарювати, виконувати звичайну хатню роботу, ощадно розпоряджатися грошима, бути позiрно гречною та улесливою, як вимагав тамтешнiй етикет. Зрештою, львiвська публiка оголосила бойкот не тiльки Франку, але i його дружинi. Замiсть такоi потрiбноi iй пiдтримки i спiвчуття, чужинка отримала осуд, кепкування та зневагу. Разом з матерiальними нестатками через вiдсутнiсть належноi роботи чоловiка суспiльне вiдторгнення стало другою причиною, що добило ii невеликi душевнi сили.

«Цiкаво, якби Франко знав про свое та ii майбуття, чи одружувався б вiн з Ольгою Хоружинською? – мiркувала дiвчина, гортаючи книжковi новинки, якi ще пахли друкарською фарбою. – А вона? Ми весь час торочимо про нього, забуваючи про ii страждання. Вiн-то хоч став класиком, його вивчають у школi, портрет друкують на грошах, а вона, виходить, просто занапастила свое молоденьке життя. Їй було всього двадцять два роки, випускниця iнституту. Господи, на три роки молодша за мене!»

У книгарнi вона придбала iлюстроване «Мистецтво Давньоi Грецii», яке вирiшила подарувати Юлi на день народження, що випадав наступноi суботи. Задорого вийшло, але що зробиш – треба ii потiшити. Сестри на iменини обмiнювалися книжками, таким чином маючи можливiсть i самим читати подароване. Юля була художницею, точнiше книжковим iлюстратором. І цього року закiнчувала Киiвську художню академiю, тож напружено працювала над дипломним проектом. «Як вона там? – задумалась Яна. – Чи зварила обiд? Навряд чи. Певно, знову канапками перебиваеться».

Чомусь нi одна iз сестер не любила готувати. Мама в них була така господиня, що як напече тiстечок, то аж пальчики оближеш. А для них стояння бiля кухонноi плити було нудним тягарем. Частенько навiть сварилися, чия черга куховарити.

«Гуманiтарii!» – скрушно зiтхав батько, привозячи iм смачнi передачi вiд мами, коли заiжджав у Киiв. Вiн виготовляв та ремонтував меблi на замовлення. – І в кого ви такi вдалися?»

Хоча добре вiдав, що вдалися вони у маму – дуже нiжну i лагiдну вчительку хiмii. І самi були наче ii меншими копiями, з якоюсь шляхетською гордою поставою, що пробиваеться навiть крiзь кiлька поколiнь. Щоправда, вдома iх тримали пiд мiцною парасолею надмiрноi батькiвськоi опiки, оберiгаючи вiд усього поганого i злого. От i виросли вони пишними декоративними квiтками, не готовими до житейських негод за вiкном.

Яна прямувала до станцii метро «Театральна», i ноги наче самi вели ii повз Нацiональний музей лiтератури.

«Цiкаво, чи вiн сьогоднi працюе?» – задумалась вона, минаючи парадний вхiд. Важкi масивнi рiзьбленi дверi якраз вiдчинилися, i звiдти вийшов невисокий молодик з пишною чуприною i незапаленою цигаркою в зубах. Вiн заходився шукати по кишенях запальничку.

Яна зупинилася, щоб прочитати музейну афiшу. І тут вiн перехопив ii погляд. «Ви на презентацiю? – посмiхнувся бiлобрисий парубок. – Заходьте, за п’ять хвилин починаеться».

І простягнув руку, аби перейняти ii пакет iз театральною сукнею та черевичками. Вона так i не зрозумiла, чому запросто вiдала йому своi речi.

«Гаразд, покурю потiм», – посмiхнувся вiн i, кинувши цигарку у смiтник, впевнено схопив ii за руку. За мить вони вже зникли в музеi.

«Чому я його слухаюсь? – дивувалась Яна, не пiзнаючи саму себе. – Нащо я сюди йду? Хоча можу пересвiдчитись, яка ситуацiя з чарiвним крiслом. Чи його, бува, не забрали? Тодi нашу мандрiвку слiд перенести».








Вони пiднялися на третiй поверх у простору свiтлу залу бiблiотеки колишньоi колегii Павла Галагана, де вже зiбрався гурт охочих привiтати i послухати ювiляра – вiдомого дитячого поета, який видав нову книжку вiршiв. Сивовусий ювiляр iз сумними очима та довгою, якоюсь стародавньою зачiскою упiвголоса давав iнтерв’ю телебаченню бiля столу, прикрашеного вишитою скатертиною та трояндами.

– Ігор, – протягнув гарячу руку ii опецькуватий провiдник, коли вони посiдали на останнi вiльнi стiльцi бiля самих дверей. – Поет.

– Яна, – посмiхнулася дiвчина. – Історикиня.

– А може, iсторикеса?

– Можу бути й iсторичкою. Чи то пак iстеричкою.

– Овва! – здивувався бiлявий поет. – Скiльки варiантiв! А що дослiджуете?

– Людську тупiсть! – вiдрiзала Яна. Хлопчина iй подобався, але його розв’язнiсть – нi.

Той, ошелешений, не знайшовся, що вiдповiсти. Видно було, що дiвчина йому подобалася, i це його сковувало. Вiн боявся зiпсувати перше враження.

– Менi треба на хвильку вийти! – вирiшила Яна не втрачати часу й подивитися на крiсло, бо ж експозицiя Розстрiляного Вiдродження розташовувалася поруч. – Припильнуйте моi речi, будь ласка!

– Гаразд! Тiльки не барiться, бо вже починають! – Шепнув вiн iй на вушко, хоча в цьому не було потреби. Але й вiд цього по Янi пробiг заряд електричного струму.

Вона хутко пiдвелася i шмигнула у дверi. «Нiчого собi!» – мiркувала музейниця, швидко дрiботячи округлим коридором, який наче охоплював залу пiвколом. – Я скоро буду кидатися на будь-яку iстоту чоловiчого роду. Явний передоз гормонiв! Із цим треба щось робити!»

Вона завернула за вигнутий поворот й одразу наткнулася на крiсло-гойдалку, яке стояло за червоною стрiчкою перед стендом Миколи Хвильового.

Яна хапливо озирнулася довкола. Стiлець наглядачки, яка мала сидiти бiля високих бiлих дверей, стояв порожнiм. Мабуть, вона зазирнула в зал презентацiй або вийшла до вбиральнi.

«Треба перевiрити крiсло! – блискавкою майнула думка в Яни. Хвалена жiноча цiкавiсть одразу заглушила всi iншi бажання. – Ромашка мене тiльки похвалить. Іншого шансу сьогоднi не випаде».

Вона ще раз озирнулася, почувши плескiт у залi. Видно, творчий вечiр дитячого вiршара розпочався. Наглядачка могла з’явитися будь-якоi митi.

Дiвчина мигцем проскочила пiд стрiчкою, сiла у крiсло-гойдалку, вiдштовхнулась вiд паркету i, мов молитву, прошепотiла слова: «Свято наближаеться!»

Перед очима замиготiли дрiбнi кольоровi цяточки, а в грудях сперло подих. «Я тiльки туди й назад, – пульсувала думка у скронях. – Хоча й маю пiвтори години до завершення презентацii. Бо ж куди менi квапитися? Вдома Юля буде бурчати, що заважаю iй докiнчувати дипломну. За те, що Ігор повартуе моi речi, пiдемо з ним на каву. Хай порадiе! Зроблю для нього приемнiсть, вiн, здаеться, хлопчина тямущий. Амiнь!»




Роздiл 5


Колегiя Павла Галагана була приватним навчальним закладом, який утримував своiм коштом вiдомий меценат Григорiй Галаган. Це був багатий землевласник, який походив з давнього козацького роду, а тому мав певнi сентименти до украiнства. Його единий син Павло помер пiдлiтком. На честь нього згорьований батько i заснував чоловiчу гiмназiю (старшi класи), в якiй могли вчитися i проживати близько сiмдесяти учнiв. Колегiею також опiкувався i Киiвський унiверситет, а що Григорiй Галаган не скупився, то тут працювали кращi киiвськi викладачi. Назвали навчальний заклад давнiм словом «колегiя», аби пiдкреслити украiнськi освiтнi традицii.

Оскiльки Галаган тяжiв до украiнофiльства, то й колегiя вирiзнялася украiнським духом, бо керiвництво пiдбирало кадри за своею подобою. Навчальний заклад мiстився у центрi Киева – у кiлькох фундаментальних будовах, реконструйованих у 1870 роцi. Окрiм вихованцiв, тут проживали i деякi викладачi, зокрема, родина Євгена Трегубова, що вiдiграла визначальну роль в одруженнi Івана Франка. Адже Ольга Хоружинська була молодшою сестрою Антонiни Трегубовоi, дружини вчителя.

Колегiя славилася своею бiблiотекою, для якоi у великому залi спорудили величезнi iнкрустованi шафи та стелажi, що заповнили простiр аж до стелi. Саме тут i працював Іван Франко по обiдi 3 травня, переглядаючи книжки та дочiкуючись Гната Житецького, який мав повести його на Подiл до антикварiв, що торгували старими виданнями.

Студент чомусь запiзнювався, i це трохи сердило галицького гостя, який вирiзнявся пунктуальнiстю. Мабуть, в ньому говорила нiмецька кров його предкiв, що асимiлювалися з украiнцями в останнiх поколiннях. І лише рудий чуб i стiйкий до невдач характер свiдчили, що прiзвище Фра?нко з наголосом на першому складi було не випадковiстю.

Галичанин озирнувся на скрип паркету i з цiкавiстю глянув на дiвчину у сiрiй приталенiй сукнi, яка, зайшовши до бiблiотеки, роздивлялася навсiбiч. Вiн був трохи здивований, адже тут навчалися самi хлопцi. Але, мабуть, вона когось розшукувала, бо, завваживши його на антресолi, зупинилась помiж столами в нерiшучостi. Вiн вiдчував ii погляд на собi, хоча стояв упiвоборота, гортаючи затертий томик. Пiд пахвою тримав уже двi вiдiбранi книжки, якi мав намiр переглянути перед сном.

Яке щастя, що Янi вистачило клепки перебратись у театральний костюм! Щойно завваживши Франка на самотi, завiдувачка фондiв зрозумiла, що це – доля, але в джинсах iз модними дiрочками на колiнах та в червоних кедах така доля могла хiба пореготати з неi. Довелося знову повертатися в Нацiональний музей лiтератури, навпочiпки пiдходити до Ігоря, забирати в нього торбу, перевдягатися тишком бiля стендiв 1920-1930-х.

На щастя, доглядачки iз замилуванням слухали декламацiю сiмдесятирiчного дитячого поета, який частенько вiдвiдував музейнi акцii i був тут своiм. Вiн любив частувати музейних працiвниць, а вони за це його палко шанували. Бо ж усе нинi вимiрюеться правилом: «А що я з цього буду мати?» А тут людина вiд щирого серця цiкавилася ними, придiляла увагу, розповiдала письменницькi плiтки.

Дiвчина не рухалася i продовжувала мовчати, мов зацiпенiла. Франко повернувся до неi i приязно кивнув з висоти.

– Бiблiотекар дозволив менi поритися на самотi, поки учнi вiдпочивають, – гукнув вiн зi свого пiддашшя.

Ранiше вiн ii тут не бачив. Може, вона прийшла до Трегубових, якi славилися гостиннiстю i жили в цьому ж корпусi?

– Ви когось шукаете? – продовжив вiн знайомство, бо дiвчина й далi мовчала, нахабно його розглядаючи.

– Я шукала… вас, – упiвголоса видихнула вона, так що Франко не був певен, чи це вона мовила, чи йому почулося.

– Мене?

– Так. Вас.

Це його заiнтригувало, бо вiн, тридцятирiчний чоловiк, лише вдруге перебував у Киевi, та й то з короткочасними вiзитами. Тож коло його тутешнiх знайомих обмежувалося десятком-другим осiб з пiдозрою на «мазепинський душок», як вважала киiвська полiцiя. Але дiвчина поводилася так дивно, що вiн покинув копирсання на полицях i поквапився униз.

– Я вже спускаюсь! – гукнув вiн, гримотячи дерев’яними сходами з антресолi.

Ще бiльше вiн спантеличився, коли побачив зблизька ii симпатичну парсуну, якусь цiлковиту небуденнiсть i неповторнiсть, що проявлялася не тiльки в дивнiй зачiсцi, яка iй пасувала, але й в усiй тендiтнiй постатi.

– Іван Франко, лiтератор зi Львова! – простягнув вiн iй поцятковану рудими плямами руку. Вiн був у чорному довгому сюртуку, але без претензiй i зовсiм не прилизаний.

– Е-е-е… Янiна Приймак, – вирiшила музейниця змiнити рiдкiсне для ХІХ столiття iм’я Яна на популярнiше польське.

– Виходить, що Ясь i Яся, – заусмiхався Франко. – А мого батька люди кликали Яцьом. Вiн Яковом писався.

– Знаю, – вирвалося в Яни. – Ковалем був.

– Справдi! – щиро здивувався поет. – Але мусите менi зiзнатися, де я вам про це розповiв. Бо я хоч убий не згадаю. Мабуть, так гiпнотично дiе на мене ваша янгольська зовнiшнiсть.

Яна все ще не могла прийти до тями, що розмовляе iз самим Франком. Вiн поводився навдивовижу просто. Говорив м’яким лагiдним голосом. Був невисокого зросту, але кремезний в плечах. Вуса й волосся мав рудi, мов вогонь. А високе чоло та уважнi блакитнi очi дивилися прямо й спокiйно. В них не було того зухвалого блиску, до якого звикла Яна в поглядах ровесникiв.








– А де… Ольга? – згадала вона про наречену Франка.

– А-а, то ви до неi! Як же я одразу не розчовпав! – заусмiхався рудань. – Вона iз сестрою Антонiною пiшла на примiрку до модистки. Завтра у нас, знаете, особлива подiя…

– Знаю, тому й хотiла побачитися з вами, – випалила Яна, озирнувшись на дверi. Але в бiблiотецi вони були самi.

– Ви мене весь час iнтригуете! – з посмiшкою дивився на неi Франко. – Ви ж не шпик? Хоча навряд чи там би служили такi милi агенти.

– Іване Яковичу, я не можу вам сказати, звiдки я, бо це не тiльки моя таемниця. Але настiйливо раджу вам подумати про завтрашне вiнчання.

– Що маете на увазi? – насупився поет.

– Зiрки твердять, що ваш шлюб буде невдалий.

– Он як!.. – задумано глянув вiн на неi. – Знаете, колись менi в дитинствi погадала циганка. То напророчила, що буду мучитися лише сiм рокiв. А далi… А далi вже звикну!

– Це не жарт, Іване Яковичу! Я говорю цiлком серйозно.

– Не знаю, якi причини штовхають вас висловлювати такi неприемнi речi нареченому перед весiллям, але сподiваюся, що умисли вашi не такi кепськi, як пророцтва.

– У мене дар провидiння, – знайшла нарештi аргумент Яна. – Я можу багато що передбачати. Хочете скажу, скiльки у вас буде дiточок? Четверо – три хлопчики i дiвчинка.

– Для того щоб мати дiтей, треба бодай одружитися. А ви мене пiдбиваете на безшлюбнiсть.

– Нi в якому разi! Я просто знаю, що вам значно краще оженитися з галичанкою. Адже ви плануете жити у Львовi, а росiянцi там буде важко прижитися.

– Ми це з Ольгою розумiемо… Але що поробиш, коли галичанки мене не хочуть? – сумно посмiхнувся Франко. – Думаете, я там не сватався? Нашi панянки бояться таких рудих та неблагонадiйних. А я вже втомився жити сам. Роки минають, i менi теж хочеться погрiтися бiля родинного вогнища. От ви згадали про чотирьох дiток. Коли ж я iх буду ставити на ноги?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65397522) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.