Книга - Панас Мирний

Панас Мирний
Леонiд Ушкалов


Знаменитi украiнцi
Панас Мирний – псевдонiм Панаса Яковича Рудченка, класика вiтчизняноi лiтератури, громадського i культурного дiяча, видавця, фольклориста. Саме йому судилося стати засновником i одним iз найвидатнiших представникiв украiнськоi психологiчноi прози. В iсторiю украiнськоi лiтератури видатний письменник Панас Мирний (—1920) увiйшов як майстер психологiчноi прози.





Леонiд Ушкалов

Панас Мирний





* * *


Історiю украiнськоi культури другоi половини XIX – початку XX ст. несила уявити без Панаса Мирного. Його романи, повiстi та оповiдання високо цiнували вже сучасники. Згадаймо, наприклад, Івана Франка, який у своему «Нарисi iсторii украiнсько-руськоi лiтератури до 1890 р.» назвав Мирного «найвизначнiшим украiнським повiстярем», Михайла Коцюбинського, який у листi до Мирного писав: «Ви, найбiльш шанований мною письменник украiнський, сила й краса лiтератури нашоi», або Михайла Яцкова, у чиiй повiстi «Танець тiней» твори Мирного зринають серед непроминальних вартостей украiнськоi духовноi традицii вiд давнини до сьогоднi: «В гуртi молодих учених почуеш про студii над Вагнерами, палкi одушевления над Бергсонами, Павльзенами, Вiндельбандами, Сорелями i великими чужими свiточами, а про символiку кобзарських напiвiв, мiстику Сковороди, твори Мирного, космiчнi псалми Фiлянського, демонологiчний свiтогляд народу, той п'ятий елемент пiдсоння й четвертий вимiр украiнськоi душi – се нехай прослiджують чужинцi i грядуще поколiння!..» Не менш високо ставила його й Елiза Ожешко, яка поруч iз Болеславом Прусом та Генриком Сенкевичем належала до трiйцi найвидатнiших польських романiстiв другоi половини XIX ст. 8 квiтня 1886 р. вона писала Івановi Франковi: «Я бажала б також дуже прочитати продовження повiстi “Повiя”, початоi в “Радi”. Дуже досконала в нiй пластика: бачиться i чуеться там усе на власнi очi й вуха. Знаменитi маете таланти».

Тим часом аж до самiсiнького кiнця своеi лiтературноi кар'ери Мирний, як казав Сергiй Єфремов, залишався «напiвмiфiчною iстотою, не розгаданою й не оцiненою до ладу, хоча б навiть у загальних рисах, навiть на iм'я ширшiй громадi незнаною». Попри те, що вiн був одним з найбiльш плiдних украiнських письменникiв своеi доби, написавши 718 оригiнальних та перекладних поезiй, 9 драм, 69 великих та малих прозових творiв, 40 прозових уривкiв без назв – усього понад тисячу творiв, левова частка його доробку залишилася в рукописах, i це давало пiдставу стверджувати, нiбито за чотири десятилiття своеi лiтературноi працi вiн написав не так уже й багато. Та й те, що вдалося надрукувати, було мало приступним. Наприклад, повiсть «Лихi люди», опублiкована Михайлом Драгомановим (без зазначення iменi автора) в Женевi 1877 р., та роман «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?», який з'явився там-таки 1880 р., на територii Росiйськоi iмперii перебували пiд забороною: в «Алфавитном каталоге изданиям на русском языке, запрещенным к обращению и перепечатанию в России», укладеному Головним управлiнням у справах друку Мiнiстерства внутрiшнiх справ Росii, вони фiгурують поруч iз творами Герцена, Гоголя, Маркса, Радiщева, Чернишевського, Шевченка та iнших. Роман «Хiба ревуть воли…» був заборонений i в Австро-Угорськiй iмперii. Цi твори знали передовсiм у колах радикальноi украiнськоi iнтелiгенцii. Скажiмо, Олена Пчiлка згадувала, як Іван Бiлик iще з рукопису читав у iхнiй родинi першу половину роману «Хiба ревуть воли…», коли приiздив iз Житомира до них на Волинь у службових справах, а сам Мирний у листi до Олександри Шейдеман вiд 7 сiчня 1889 р. писав про те, що читав повiсть «Лихi люди» полтавським знайомим. Недаром свого часу Богдан Лепкий висловив таке припущення: коли помiчник попечителя Киiвського навчального округу Михайло Юзефович у своему меморандумi iмператоровi Олександру II (цей меморандум став безпосереднiм приводом до появи Емського указу вiд 18 (30) травня 1876 р. про заборону украiнськоi мови) писав про те, що «сучасне украiнство есть “ничто иное, как попытка, которой маскируется чистейший социализм”, – так виглядае, наче то вiн головно Мирного мав на думцi. Бо соцiалiзм в розумiнню усяких Юзефовичiв, це бунтарство, а Мирний дiйсно бунтар. Його iдеологiя наскрiзь бунтарська». Роман «Хiба ревуть воли…» знали також студенти й гiмназисти, хоч за його читання можна було запросто опинитися за дверима навчального закладу з «вовчим бiлетом». «Хто не згадае зi своiх студентських рокiв отсiеi товстенькоi книжки женевського видання? – риторично питав Олександр Грушевський у 1918 р. – Вона завсiди кружляла по рукам, переходячи вiд одного до другого: часом, коли було багато охочих прочитати ii, треба було кiнчити всю за одну нiч. Інодi студенти завозили ii з собою на свята додому, й тодi з нею знайомились ширшi верстви, починаючи вiд панночок та сiльського вчителя i кiнчаючи бiльш iнтелiгентними парубками. Ся повiсть цiкавила своею подвiйною привабливiстю – талановитого та забороненого твору; вона робила велике враження…» Тiльки навряд чи тих щасливцiв, котрi мали змогу дiстати драгоманiвську «Громаду» або женевське видання роману «Хiба ревуть воли…», було аж надто багато, коли навiть такий сумлiнний iсторик украiнськоi лiтератури, як Микола Петров, говорив про роман Мирного з чужих слiв.

Крiм того, Мирний не був схильний афiшувати свою творчiсть, а тим паче свое життя. Так, у 1890 р. Омелян Огоновський сповiщав його: «Незабаром стану писати про Вашi повiстi в моiй iсторii русько-украiнськоi лiтератури. Рад би я сказати дещо про Ваше життя, та кажуть менi, що Ви не бажаете надруковання своеi життеписi, та навiть противнi такому писанню». На це Мирний вiдповiв: «Про свое життя не подаю Вам нiякоi звiстки, бо думаю, що не в йому вага й сила, а в тих працях, що до сього часу появилися у свiт або ще коли-небудь появляться. Лермонтов про се гаразд колись сказав: “Поэт! что в имени твоем?..”». I тут, i деiнде Мирний дарма приписував цi слова Лермонтову – насправдi це трохи неточний початок поезii Пушкiна «Что в имени тебе моем?..», якою той вiдповiв на прохання знаменитоi красунi Каролiни Собанськоi вписати свое iм'я в ii альбом. Але суть справи вiд цього не змiнюеться. До кiнця життя Мирний не бажав розкривати таемницю власного iменi. Здаеться, тiльки двiчi вiн порушував це тверде правило. Уперше – коли у квiтнi 1892 р. пiсля закiнчення вистави «Лимерiвни» на прохання публiки вийшов на сцену. Другий раз псевдонiм «Панас Мирний» було розкрито наприкiнцi 1913 р. в киiвському тижневику «Спутник чиновника», де з'явилась коротка iнформацiя «Юбилей А. Я. Рудченко», та в схожому повiдомленнi, надрукованому на шпальтах газети «Полтавский голос» вiд 29 жовтня цього ж таки року. Але навiть пiсля цього Мирний залишався «напiвмiфiчною iстотою». Принаймнi восени 1915 р. трапилась одна доволi химерна iсторiя. Тодi жандармерiя активно розшукувала нашого письменника разом з вiдомими дiячами украiнського революцiйного руху Михайлом Гаврилком, Володимиром Дорошенком, Теофiлом Меленем, Володимиром Старосольським, Володимиром та Миколою Шухевичами, Іваном Джиджорою, Порфирiем Буняком, Андрiем Жуком, Володимиром Винниченком, Володимиром Левинським та Левом Ганкевичем. 20 листопада помiчник начальника Полтавського губернського жандармського управлiння писав кобеляцькому повiтовому справниковi: «Згiдно з отриманими даними, згаданий у моему листi вiд 13 листопада цього року (№ 2234) видатний дiяч украiнського руху Рудган, якого агентура за прiзвищем називае Рудченком, лiтературний псевдонiм «Панас Мирний»…, перебувае в цей час десь у Полтавськiй губернii i живе на нелегальному становищi. Повiдомляючи про це, прошу Вас розпорядитися про розшук у дорученому Вам районi названоi вище особи, а про наслiдки прошу менi доповiсти»[1 - Тут i далi росiйськомовнi тексти подаю у власному перекладi. – Авт.]. Тим часом дiйсний статський радник (цивiльний генеральський чин), кавалер п'яти орденiв, начальник першого вiддiлу Полтавськоi казенноi палати Афанасiй Якович Рудченко, що виступав у лiтературi пiд прибраним iм'ям Панас Мирний, був одним iз найповажнiших чиновникiв на всю губернiю.

Словом, Панас Мирний став вiдомий широкому загалу вже пiсля смертi – за доби Украiнського Ренесансу 1920-х pp. Вiдтодi з'явилися десятки видань його творiв, загальний наклад яких уже наприкiнцi 1960-х pp. перевищив чотири мiльйони примiрникiв, iхнi переклади англiйською, болгарською, литовською, росiйською, словацькою, французькою, чеською та iншими мовами, численнi присвяченi Мирному академiчнi та науково-популярнi працi тощо. В iсторii лiтератури вiн посiв свое мiсце класика украiнського реалiзму.


* * *

Панас Мирний (справжне iм'я – Афанасiй Якович Рудченко) народився 1(13) травня 1849 р. в Миргородi в сiм'i дрiбного чиновника – бухгалтера повiтового казначейства, колезького реестратора Якова Григоровича Рудченка. У подружжя Рудченкiв Панас був третьою дитиною. Батько майбутнього письменника походив з родини простого козака, який брав участь у вiйнi з Наполеоном 1812 р., зумiв дослужитися до чину прапорщика, а повернувшись на рiдну Полтавщину, придбав собi невеликий маеток у селi Бiликах Миргородського повiту. Мати – Тетяна Іванiвна Гординська – донька мiсцевого колезького реестратора. Свiй рiд вона виводила вiд захожого грека, який брав участь у Семилiтнiй вiйнi (1756—1763). За словами самого Мирного, цей чоловiк, «що й прозвавсь Трековим, мав штабс-капiтанського чина i за свою службу був нагороджений землею i крiпаками». Батько письменника здобув освiту в Миргородськiй повiтовiй школi, а 1841 p., вiсiмнадцятилiтнiм, став служити в мiсцевому казначействi. Родина Рудченкiв мала 60 десятин землi й чотири сiм'i крiпакiв, якi жили на своiх грунтах. Як згадувала ровесниця Мирного Олена Пчiлка: «Обставини хатнього життя в сiм'i Рудченкiв, як i в нашiй, були суто украiнськi. Я не пригадую, щоб мати Панасова, Тетяна Іванiвна, говорила до дiтей iнакше, як по-украiнському, не через яку-небудь iдейну тенденцiю, а просто через те, що i в панських повiтових сiм'ях, не дуже багатих, жилося простенько, можна сказати, серед народноi течii украiнськоi. Отже, дiти виростали в близькiм товариствi слуг, на лонi простого украiнського життя. Тим-то украiнське слово, украiнська пiсня, украiнськi звичаi оточали й П. Рудченка змалку. Часто заходили i в iх господу кобзарi, лiрники; вони грали дiтям «Чечiтку», «Щиглика», а всiм – пiсень поважнiших». Те, що дiти Рудченкiв були близькi до простого люду, справило дуже помiтний вплив на iхнiй свiтогляд i виразно позначилось на творчостi Панаса Мирного. Досить згадати хоч би бабу Оришку – один з «вiчних» образiв мирнiвськоi прози, що в амплуа носiя народноi мудростi фiгуруе в цiлiй низцi його творiв: «Хiба ревуть воли…», «Замчище», «Визвол», «Голодна воля», «Батьки», «Казка про Правду та Кривду». Прототипом цього образу стала материна крiпачка Орина Костянтинiвна Батiенко, котра глядiла не тiльки Панаса, але й старших дiтей – Івана та Олександру, i молодших – Луку та Юрася. Сам Мирний у нарисi «І. Я. Рудченко» згадував, що в iхньому дворi жило «двi дiвки та удова Оришка з невеличким сином Василем. Окрiм сього, був ще однолiток Василiв – Андрiй-сирота… вдова Оришка була за няньку невеличкого Ванi, а Василь i Андрiй – його першими товаришами, з якими йому доводилося (звiсно, залюбки) i коло овечат ходити, i в усякi iграшки грати, а зимою, зарившись у просо на кухоннiй печi, вислухувати казок, що розказувала няня Оришка…». Отож, початок мирнiвськоi «Казки про Правду та Кривду» мае виразно автобiографiчний характер: «Ми, малi дiти, страх як любили казки! Зимньоi пори, як насуне та довга та предовга нiч, заберемося на пiч у тепле просо або жито, з одного боку грiе й з другого парить, гарно так, – i радi слухати бабусю хоч до самого бiлого свiту…» Бабуся – це не хто iнший, як «вдова Оришка», та й дiти – трiйко хлоп'ят i дiвчинка («я, Івась бiлоголовий, Прiся мишаста та Грицько меткий»), котрi слухають ii розповiдь, так само впiзнаванi: «я» – сам письменник, «Івась бiлоголовий» – Іван Бiлик, «Прiся мишаста» – сестра Олександра, а «Грицько меткий» – або син Оришки Василь, або сирота Андрiй. Звiсно, у «Казцi про Правду та Кривду» фантазiя письменника перетворюе ще досить молоду жiнку (в 1851 р. Оринi Батiенко було всього 40 рокiв) на стару бабусю, а от усе iнше – точно збiгаеться: i довгi зимовi вечори, i дiтлахи, якi лежать на печi, зарившись у тепле просо, i народнi казки, що так глибоко западали в дитячi душi.

Батько письменника був чоловiком старосвiтським i тримав своiх дiтей у великiй строгостi. Про його погляди на життя, мабуть, найкраще свiдчить складена 7 жовтня 1890 p., незадовго до смертi, духовна, в якiй вiн найперше заповiдав дiтям, невiсткам та онукам «страх Божий, як початок усякоi премудростi, а ще – синiвську пошану до iхньоi матерi й бабусi, турботу про ii старiсть, а також мир, любов i добру злагоду мiж собою. Синам та онукам моiм заповiдаю служити вiрою i правдою росiйському царевi та нашiй дорогiй Вiтчизнi – на користь рiдного народу, доньцi ж моiй, невiсткам i онучкам заповiдаю бути такими ж взiрцевими дружинами й матерями, якою впродовж усього свого життя була моя дружина – найкращий друг цiлого мого життя». Бiблiйна наука, згiдно з якою «початок премудростi – страх перед Господом» (Книга Псалмiв 110(111): 10), була основою батькового свiтогляду. Мiркування на цю старозаповiтну тему не раз зринатимуть i у творах Мирного. Чому людина так часто зазнае катастроф на бурхливому житейському морi? – думае герой оповiдання «Народолюбець». А це тому, що пiддаеться iдеальним поривам, не тримаеться мiри, «золотоi середини»: «не здерже чоловiк свого замаху, не вкоротча замiру – i полетiв сторч головою! Нi, iсторiя не йде шкереберть, вона не робить перескокiв – вона плазуе тихо, помалу, як мала дитина, але рiвним шляхом i рiвною ходою. Коли б мене спитали, який шлях вибрати чоловiковi, котрий от, примiром, як я, оснастив, осмолив свiй корабель i хоче спускати на море, я б йому спершу всього заспiвав би слова колядки: «Ой не iдь, синку, поперед вiйська, / Не зоставайся позаду вiйська, / Держись вiйська середнього…» Золота середина! Золота середина – перше усього!» Слова з пiснi «У недiлю рано всiм загадано…» не лише стають тут утiленням iдеi «золотоi мiрноти», а й вiддзеркалюють «еволюцiонiзм» як принцип життя i окремоi людини, i всього суспiльства. Це – повна пiдлеглiсть людини обставинам, законам життя, його «розумовi», яка робить ii невразливою. І навпаки, пiдлеглiсть iдеальним поривам, «дурному серцю» – запорука життевих поразок i катастроф. А на практицi «золота мiрнота» часто означала те, що передають украiнськi приказки: «Покiрне телятко двi матки ссе» або «Тихше iдь, дальше будеш». В оповiданнi «П'яниця» батько, дуже схожий на Якова Григоровича Рудченка, виряджаючи сина на службу, каже: «Знай, сину… покiрне телятко двi матки ссе! Не дивися ти на других, що дуже бришкають угору… Такi завжди тратять свое. Тихше, кажуть, iди, далi будеш. Так i тута». Можливо, для Панаса Рудченка, який перегодом зробить блискучу кар'еру й зумiе добре ладнати з будь-яким начальством, така життева мораль чимало важила, але для письменника Панаса Мирного вона була неприйнятна. Тi героi Мирного, що iх можна трактувати як його alter ego[2 - Друге я (лат.).], i своiми роздумами, i своiми вчинками заперечують ii. Вони – бунтарi. Сергiй Єфремов мав усi пiдстави стверджувати, що Мирний найбiльше дорожив «правом на бунт, можливiстю стати проти свого «державця»… Сили були занадто нерiвнi – вiн це знав, кiнець бунту наперед визначено, загибiль забезпечено, – але спокушала принадно вже сама можливiсть сказати в вiчi авторитетовi, чого вiн вартий, зректися послуху й самому спробувати по-своему i незалежно впорядкувати свое життя». Про це красномовно свiдчить i поезiя Мирного, i роман «Хiба ревуть воли…», i драма «Лимерiвна» та, мабуть, найбiльше – мiстерiя «Спокуса», де письменник пробуе трактувати бунт як прояв людськоi екзистенцii. Можна сказати, що в апокрифiчному сюжетi про грiхопадiння Мирний розробляе ту саму проблематику, що знайде перегодом свiй класичний вираз в «абсурднiй людинi» Альбера Камю, найвиразнiше втiленiй французьким екзистенцiалiстом у сюжетi старогрецького мiфа про Сiзiфа.

Малий Панас вiдзначався тихою, миролюбною i замкнутою вдачею. Його старша сестра Олександра згадувала, що вiн любив самотнiсть, був «дуже мирний, колотнечi не терпiв: одразу ж тiкав геть». Таким самим запам'ятала його й Олена Пчiлка вже на ту пору, як iхнi родини мешкали в Гадячi: «Малий Панас… пригадуеться менi яко хлопчик дуже тихоi, лагiдноi вдачi; в дитячому товариствi… держався бiльше осторонь; сяде, було, собi над горою i дивиться на той широкий краевид, що одкривався йому з гори». Та й сам письменник був свiдомий того, що мае вдачу скорiше «пасивну», нiж «бойову». Вiдтак замкнутiсть на собi, вiдлюдькуватiсть деяких героiв-дiтей у творах Мирного, найперше Чiпки, можна смiливо трактувати як автобiографiчну рису. Зрештою, Мирний залишався таким усе життя. Люди, котрi багато рокiв добре знали письменника, стверджують це в один голос. Наприклад, Григорiй Коваленко писав: вдача Мирного була «надзвичайно лагiдна, скромна, тиха, добра». Вiн мав неабияку схильнiсть до самотнього життя, а примiтною рисою його творчостi став, за словами Єфремова, «лiтературний анахоретизм». Попри те, що письменник повсякчас i дуже енергiйно пiдкреслював суспiльну значущiсть лiтератури, ii реалiзм, свою власну творчiсть вiн розумiв не тiльки як вiддзеркалення життя чи спробу змiнити його на краще. Коли в оповiданнi «П'яниця» Мирний порiвнюе самiтника-скрипаля Івана Микитовича, котрий багатьма рисами нагадуе самого автора, з павуком-ткачем, який «тче з своеi тонкоi павутини дивнi кола сiтин», це свiдчить, що письменник чудово розумiе iлюзiйнiсть мистецтва, зокрема й лiтератури, те, що воно е свого роду creatio ex nihilo[3 - Творення з нiчого (лат.).] або принаймнi «творення iз себе самого». А крiм того, це втiха. У листi до Якова Жарка вiд 20 грудня 1898 р. Мирний признавався: «А то – по правдi Вам кажу – писав я, пишу i буду писати тiльки тодi, як е зайвий час, i через те, що це втiшае мою душу…».

Навеснi 1857 p., коли Панас почав навчатися в миргородськiй парафiяльнiй школi, батька перевели на посаду повiтового скарбничого в Гадяч – невелике провiнцiйне мiстечко на п'ять тисяч мешканцiв, яке за часiв Івана Брюховецького було столицею Гетьманщини (недаром у романi «Хiба ревуть воли…» воно дiстае назву Гетьманського). Через рiк до Гадяча переiхала й уся родина Рудченкiв. Тут Панас продовжив свое навчання, на цей раз у мiсцевому повiтовому училищi, де ранiше навчався його старший брат Іван, а ще ранiше – Михайло Драгоманов. Учився Мирний дуже старанно – у свiдоцтвi, виданому йому пiсля закiнчення училища, сказано:

«Учень 3 класу Гадяцького повiтового училища Афанасiй Якович Рудченко, син колезького асесора, хлопець тринадцяти рокiв, навчався з 4 серпня 1858 року до 18 червня 1862 року в Гадяцькому повiтовому училищi й пройшов у ньому повний курс навчання. Пiд час перебування в училищi мав похвальну поведiнку. У навчальних предметах виявив такi успiхи: 1) в Законi Божому вiдмiннi; 2) в росiйськiй мовi вiдмiннi; 3) в арифметицi вiдмiннi; 4) в геометри вiдмiннi; 5) в iсторii вiдмiннi; 6) в географii вiдмiннi; 7) в калiграфii вiдмiннi; 8) в малюваннi та кресленнi вiдмiннi». Оце й уся офiцiйна освiта. Іншi знання Мирного, зокрема з дiлянки лiтератури, – наслiдок його власних зусиль. Через десяток лiт Іван Бiлик, порiвнявши погляди на поезiю Шевченка професора Львiвського унiверситету Омеляна Огоновського з поглядами Мирного, напише Драгоманову: «Мiй брат пройшов усього 3 класи Гадяч-унiверситету, а, правда, його погляд на Шевченка, по-моему, генiальний порiвняно з поглядом доктора словесностi Огоновського». Мабуть, у цьому присудi забагато полемiчного запалу, але в одному Бiлик не помилявся: Мирний мав грунтовнi знання i вмiв мислити оригiнально та глибоко. Зокрема, уже пiд час навчання в «Гадяч-унiверситетi» вiн читав твори Шевченка, Котляревського, Квiтки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Гоголя, Тургенева, Толстого, Островського, а також газети й журнали, якi мiг знайти в заснованiй 1861 р. гадяцькiй громадськiй бiблiотецi: «Основа», «Современник», «Русский вестник», «Отечественные записки», «Русское слово», «Московские ведомости», «Русский художественный листок», «Драматический сборник» тощо. Пiд час навчання в училищi Панас Мирний (про це сказано в написанiй наприкiнцi 1860-х pp. поезii «Не раз я сам себе питав…») починае i сам складати вiршi. Судячи з того, що перший вiдомий вiрш Мирного «Писал в суде я, все писал…», датований 22 сiчня 1864 p., написано по-росiйському, його шкiльнi вiршованi спроби були росiйськомовнi. З плином часу Мирний забув про них. Принаймнi вже в лiтньому вiцi письменник вiдносив початок своеi лiтературноi працi до 1863 р. Саме так вiн казав друзям та колегам у 1913 р. пiд час святкування п'ятдесятилiтнього ювiлею своеi службовоi дiяльностi, яку розпочав 28 жовтня (8 листопада) 1863 p., ставши «канцелярським служителем» у Гадяцькому повiтовому судi. Звiсно, юнак, так само, як i його старший брат, залюбки навчався б у гiмназii, але коштiв на продовження синами освiти в батька не було. Крiм того, Якiв Григорович Рудченко, як i батько героя оповiдання «П'яниця», «викохавшись у чиновних звичаях, нiчого кращого не бажав у свiтi, як бачити своiх дiтей такими ж чиновниками, як i вiн сам…». Вiдтодi чиновницька служба Мирного буде тривати аж до самiсiнькоi смертi – 57 рокiв. І стiльки ж – щоправда, з чималими перервами – триватиме його лiтературна творчiсть.

Панас Мирний почав займатися лiтературою за вiкопомного часу «великих реформ» у Росiйськiй iмперii, тiеi нетривалоi «весни» початку 1860-х pp., позначеноi не лише лiквiдацiею крiпосного рабства – подiею, яка круто змiнила долi мiльйонiв людей, але й iстотною лiбералiзацiею життя взагалi. На украiнському грунтi ця лiбералiзацiя мала яскравий нацiональний колорит, особливо характерний для «громадiвського» руху. «Пiд подихом визвольничих iдей» проходило i формування Мирного-письменника. З огляду на те, що вiн iще в юностi звик по-народницькому сприймати Украiну передовсiм як «селянський край», емансипацiя селянства в його пiзнiшiй творчостi, за словами Єфремова, «стала взагалi за вихiдний пункт усього свiтогляду, за масштаб, яким вiн мiряв i який прикладав до оцiнки взагалi громадського життя на Украiнi». Зрештою, така риса характерна для украiнських письменникiв-народникiв. Наприклад, Микола Петров мав пiдстави стверджувати, що центром, довкола якого обертаеться вся творчiсть Нечуя-Левицького, е украiнський народ до емансипацii та пiсля неi. Але якщо iншi письменники (як не брати до уваги кiлькох образкiв Олександра Кониського, таких, як «В день святоi волi») у своiх творах майже не звертали уваги на сам момент приходу «волi», то для Мирного – це найважливiша подiя всiеi украiнськоi iсторii. Коли говорити про мирнiвську структуру часу, то реформа 1861 р. стае для письменника чимось на взiр Рiздва, тобто тiею епохальною подiею, яка розривае продиктовану самим селянським способом життя колову модель часу й надае йому лiнеарностi. Вiдтак навряд чи помилимося, коли скажемо, що Панас Мирний е перш за все найбiльшим украiнським письменником-аболiцiонiстом.

Колись Григорiй Коваленко цiлком слушно наголошував на тому, що Мирного «виховали роки шестидесятi, але не безпосередне (бо тодi ще Панас був малий), а при допомозi старшого брата Івана». Справдi-бо, талановитий i енергiйний Іван Рудченко – товариш Михайла Драгоманова вiдтодi, як сiм'я переiхала до Гадяча, де мешкали й Драгоманови, чоловiк, близький до провiдних дiячiв полтавськоi та киiвськоi «громад» – був щиро захоплений iдеями «шiстдесятникiв». Через багато лiт, згадуючи про духовнi пориви братовоi юностi, якi вiддзеркалювали самiсiньке ество украiнського «народолюбства» 1860-х pp., Мирний напише: «З прихильнiстю до лиха меншого брата [селянина] i жадобою допомогти йому позбутися лиха тодi ото пiднялося i народолюбство, а на основi його i нацiональнi питання, що в нас на Украiнi самi по собi визначались уже через те, що народ говорив iншою вiд росiян мовою i мав яскравий доказ в своiй iсторii, як колись боровся за свою волю та права. Не будемо вгадувати, куди серце й душа хилили думки молодого Івана Яковича. Козача кров батькiв, змiшана з гарячою грецькою кров'ю, прудко бiгала по жилах i примушувала битися молоде серце любовою до свого краю, до свого знедоленого народу, а чудовнi казки та голоснi пiснi, що пестили змалу його дитинячу душу, нахилили його до рiдноi мови. З гарячим запалом молодого завзяття вiн кидався на все, що краще виявляло життя народне: йому любi були його звичаi i обичаi, його мова, одежа, усi нащадки його творчого духу: поговiрки, казки, пiснi. Усе те вiн визбирував та записував, а творчий дух, що лежав у його душi, пiдбурював i самому до того пристати, i свого чого-небудь додати до отих нащадкiв народного творчого духу». Тут легко добачити i питомо народницький «iдеалiстичний демократизм», i украiнофiльство, i вiдчуття втрати зв'язку з народом, що мае своiм наслiдком, сказати б, iнтелектуальне «ходiння в народ», спробу зблизитися з ним, пiзнати його, а заразом i самого себе. Бiлик, як згадувала Олена Пчiлка, приiздить «з Полтави до Гадячого в показному украiнському вбраннi – в свитцi, червоному поясi, в шитих сорочках, що мережала йому його сестра», починае активно збирати пам'ятки украiнського фольклору та етнографii. Перегодом вiн видасть у Киевi два випуски збiрника «Народные южнорусские сказки», а в 1874 p. – присвяченi Драгоманову «Чумацкие народные песни». Бiлик стае дописувачем «Основи», сам пробуе сили в поезii. У його «Запримiтках» за 1862—1863 pp. можна знайти найрiзноманiтнiшi матерii: вiд конспектiв статей «Две русские народности» Миколи Костомарова, «Схоластика XIX века» Дмитра Писарева та «Любовь и нигилизм» Олександра Гiероглiфова до рiздвяних i великоднiх вiршiв, вiднотованих з рукопису кiнця XVIII ст. І весь оцей, як казали в старовину, «лiс речей» (silva rerum) вiддзеркалюе свiтогляд передовоi людини «доби емансипацii», зокрема ii «вкраiнськi iдеали»: любов до iсторii та культури рiдного краю, нацiональну романтику, прагнення волi та щастя для знедоленого народу. Цi настроi ще бiльше мiцнiють з лютого 1865 p., коли Бiлик звiльняеться з чиновницькоi служби, переiздить до Киева й, мешкаючи на квартирi Драгоманових, починае пiдготовку до вступу в Унiверситет св. Володимира. Тут вiн, за словами Мирного, опинився в колi «освiчених украiнцiв: Антоновича, Драгоманова, Житецького, Лисенка, Старицького i iнших, що з щирим серцем одгукнулися на жадання молодого юнака, на поривання його душi до освiти та працi на користь своему краевi i всякими засобами допомагали йому з'ясувати нацiональне питання i своi вiдносини до його».

То вже пiзнiше, десь вiд квiтня 1878 p., коли Іван Рудченко стане начальником вiддiлу канцелярii киiвського генерал-губернатора, а надто пiсля свого переiзду до Санкт-Петербурга в 1885 p., вiн зречеться iдеалiв юностi, зокрема й украiнофiльства (коли пiд час його служби у Варшавi до нього звернувся один земляк з рекомендацiею вiд Олександра Кониського, Рудченко холодно й зверхньо вiдповiв: «Скажите Конисскому и прочим украинофилам, что мой пост не позволяет мне иметь с ними ничего общего»). Вiн зробить блискучу кар'еру, стане членом ради Мiнiстерства фiнансiв, переконаним монархiстом, друкуватиме статтi в суворiнськiй газетi «Новое время», яка була ледь не синонiмом сервiлiзму, безпринципностi й ренегатства, а крiм того, посiдала виразну антиукраiнську позицiю. Рудченко розгубить увесь свiй юнацький радикалiзм. Уже незадовго до смертi, у лютому 1905 p., пiд враженням вiд початку Першоi росiйськоi революцii, вiн напише Мирному: «Теперiшнiй напiвбезумний лiбералiзм, якщо його не загнуздае Земський Собор, може довести Росiю до пугачовщини й колiiвщини… Не знаю – кому вiд цього краще буде. А менi – помирати пора… Повернення в дотатарськi часи навряд чи приемне Богу й корисне для цивiлiзацii, на якiй би мовi вона не вiдбувалася. Пам'ятайте про це!» Та й на украiнську лiтературу вiн буде тепер дивитися з неабияким скепсисом. У цьому ж таки листi вiн напише: «Я, на жаль, i ранiше, i тепер не вiрив i не вiрю у всебiчний розвиток малоруськоi лiтератури: ii межi та значення – для «хатнього вжитку»…» Може, Бiлик дiйшов цього висновку самотужки, а може, тiльки повторив вiдповiднi думки Миколи Костомарова, Миколи Дашкевича або свого колишнього кумира Михайла Драгоманова, який так само вважав, що великi письменники навряд чи з'являться в украiнськiй лiтературi навiть через сотню рокiв. Так чи так, коли Панас Мирний десь у 1905—1906 pp. писав: i досi е «чимало своiх-таки мудракiв, що, забувши, якого вони роду i плоду, негують своею рiдною мовою, пророкуючи iй короткий вiк, доки простi люди просвiтяться наукою i одкинуть тодi свою мову як нiкчемну…» – цi слова можна трактувати як пряму полемiку зi своiм старшим братом. Тим часом духовне зростання Мирного вiд початку 1860-х до середини 1880-х pp., тобто якраз тодi, коли вiн найактивнiше виступав як письменник, вiдбувалося пiд вирiшальним впливом Івана Бiлика. Саме Бiлик прищепив Мирному iдеi народницького украiнофiльства, зазнайомив iз соцiалiстичними iдеалами в iх драгоманiвськiй версii, iз засадами «реальноi» естетики, виступив у ролi критика, редактора та спiвавтора цiлоi низки творiв – словом, як казав Єфремов, «був його вiрним alter ego». Це аж нiяк не означае, що Панас Мирний е «творивом» Івана Бiлика, але навряд чи без Бiлика Мирний став би таким, яким ми його знаемо. Принаймнi не пiдлягае сумнiву, що саме старший брат пiдштовхнув молодшого до лiтературноi працi.

У 1863 р. Панас, так само як i брат, заводить собi зошит, куди записуе народнi казки, пiснi, прислiв'я, конспектуе iсторичнi примiтки до Пушкiновоi «Полтави» тощо. У цьому ж таки роцi, якраз тодi, коли мiнiстр внутрiшнiх справ Росiйськоi iмперii Петро Валуев видав секретний циркуляр, в якому було сказано, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может», вiн укладае словник украiнськоi мови. Письменник буде збирати уснопоетичнi пам'ятки й перегодом. Та й своi власнi поезii Мирний не раз майстерно стилiзував пiд народну пiсню: «Ой залетiв соколонько / На чужую сторононьку, / На чужую сторононьку / На крутую та гiроньку. / Та й заквилив соколонько / До схiд сонця ранiсiнько…» «Мирний, – слушно зазначав Сергiй Єфремов, коментуючи цю поезiю, – як знавець народноi пiснi, добре засвоiв ii форму, ii технiчнi засоби та типовi звороти i в своiх наслiдуваннях поводиться все ж вiльно, невимушено, з тiею грацiею, що й народнiй пiснi такого надае чару». Але, мабуть, iще частiше Мирний-поет наслiдуе Тараса Шевченка, якого вiн просто обожнював i знав майже всього напам'ять. Недаром свiй перший вiрш украiнською мовою «Мучить, давить мое серце…» Мирний написав на третi роковини смертi Шевченка 26 лютого 1864 р. Юний поет здебiльшого просто iмiтував манеру Шевченка, iдучи, зрештою, у загальному рiчищi украiнськоi поезii 1860-х pp. На взiр Шевченка Мирний пише своi «сни», «молитви», романтизуе Гетьманщину (поема «Дорошенко»), змальовуе iдилiчний образ Украiни-раю в поезii «Такая iх доля». Переважна бiльшiсть поезiй Мирного так нiколи й не пiдведеться з «прокрустового ложа» Шевченковоi поетики.

Левову частку своiх поезiй Мирний написав у раннiй перiод творчостi – упродовж 1860-х та початку 1870-х pp.

Перегодом вiн буде досить скептично поцiновувати не лише власну поезiю, але й поезiю як таку. Наприклад, 1885 р. в одному з листiв до Цезаря Бiлиловського Мирний прямо казав: «Вiршi писати, i тiльки вiршi – це iграшка, забавка». Мовляв, у юностi я й сам писав вiршi, та «тiльки менi i користi з того, що, здаеться, завдяки тому моему вiршуванню я став краще писати прозою». І все ж Мирний писав поезiю до кiнця своiх днiв. Це були дуже рiзнi твори: за мотивами, жанрами, стилiстикою. Зокрема, у Мирного е чимало поезiй громадянського звучання. Так, десь на початку 1870-х pp. вiн написав вiршоване «Братерське вiтання провансальцям вiд рiдних iм по долi украiнцiв» – послання до «фелiбрiв» (Фредерiк Мiстраль, Жозеф Руманiль, Теодор Обанель, Жан Брюне, Поль Жiера, Ансельм Матье, Альфонс Таван), якi мали на метi вiдродження провансальського письменства. У цьому посланнi виразно лунае мотив «lux in tenebris»[4 - Свiтло у темрявi (лат.).] (Євангелiя вiд св. Івана 1: 5), за допомогою якого поет висловлюе свою вiру в кращу долю обох народiв: «Не за горами-то вже сонце правди / І незабаром займеться, над нами сходе свiт!» А поруч iз цим – численнi любовнi вiршi, частина з яких позначена впливом «Книги пiсень» («Buch der Lieder») Гайнрiха Гайне. Деякi з цих поезiй досить оригiнальнi й сильнi за образнiстю. Варто пригадати хоч би початок мiнiатюри «Як лебiдонька – на волос…» («Як лебiдонька – на волос, / Як та скрипочка – на голос, / Мов те яблучко – на личко / Моя Галя невеличка!») або рядки з дев'ятоi поезii циклу «Коломийки»: «Як той чернець старий та лiтнiй, / Я наложив на серце схиму… / Чим бiльше мушу я радiти, / Як ти, моя едина, в йому?» Тут, за словами Єфремова, яскраво змальовано «настрiй анахорета в коханнi, однолюба, що почувае глибоко й сильно». А крiм того, образ «схими» надае коханню особливоi безплотностi, сказати б, перетворюе «амор» на «агапе» – риса, яка знайде свое, може, найяскравiше втiлення в любовнiй лiрицi Павла Грабовського, зокрема, в його образку «Жiноча душа»: «Гасне зiрка найяснiша, / Ангел ангела втiша…» Чимало цiкавого е й у мирнiвськiй поезii в прозi. Наприклад, шiстнадцята поезiя циклу «Думки» (1869—1870), загалом присвяченого темi кохання, розгортае мотив, як сказав би психоаналiтик, «маски» й «самостi», надаючи йому не лише екзистенцiйного, але й нацiонального та соцiального звучання. «Чи можна тепер ходити по свiту, не надiвши на пику якоi-небудь марюки: покорностi усякiй московськiй вошi, вiри без Бога, любовi без серця?.. – риторично питае поет. – Що хоче Москва од мене, од других? Закаляти душу нечистими плямами i намазати iх крейдою – любезностю, затьмити в серцi самий найдорогший, самий найлюбiший образ матерi i оддати саме серце на потiху хижоi птицi – орловi, що звив свое гнiздо на царськiй коронi?.. Боже мiй, Боже мiй! Чи люди подурiли, чи я здурiв? Прочують яку-небудь глибоку думку, що ученим оком прозирае у глибину землi, у вишину неба, – кажуть: безбожник; пiдглядять у серцi затаенную добрую помiч своему брату-поселянину – кричать: бунтовщик!.. Чи можна, питаю, буде ходити по свiту без марюки на пицi?».

Крiм оригiнальних вiршiв, перу юного Мирного належить цiла низка перекладiв з росiйськоi лiтератури. Вiн перекладае поезii Кондратiя Рилеева («Невольник»), Олександра Пушкiна («Русалка», «Я пережив моi надii…»), Михайла Лермонтова («Смерть», «Коли я повезу в чужину..»), Афанасiя Фета («Офелiя», «Мелодiя», «На зорi не буди ти ii…», «Я жду… Соловейко щебече…»), Олексiя Плещеева («В степу», «Питання»), Миколи Огарьова («Дорога»), Олексiя Апухтiна («Весна надворi… Почалися посiви…»). Увагу Мирного-перекладача привертае здебiльшого любовна, медитативна та пейзажна лiрика. Прикметно, що вiн не переклав жодноi поезii Миколи Некрасова, чия «Муза мести и печали» була на ту пору дуже популярна. Можливо, нехiть до громадянськоi лiрики Некрасова почасти була обумовлена неприхильною оцiнкою цього поета з боку Тараса Шевченка.

Отож, лiтературна творчiсть Панаса Мирного розпочиналася з поезii. Саме в нiй знайшла свое втiлення юнацька жага збагнути сенс життя, пiзнати самого себе, позбутися вiдчуття екзистенцiйноi порожнечi – весь той комплекс думок i почуттiв, про якi Мирний писав у своему щоденнику. Вiн починае вести його 25 квiтня 1865 р. – спершу по-росiйському, а вже невдовзi (29 квiтня) – чистою украiнською мовою. Уже сама ця змiна мови щоденника свiдчить про тi складнi пертурбацii, якi вiдбувалися в душi юнака, про те, що Сковорода називав «народженням внутрiшньоi людини»: чиновник Панас Рудченко, який у канцелярiях до кiнця життя «балакав завжди мiшаною мовою», стае украiнським письменником Панасом Мирним. Профанний та сакральний свiти починають значною мiрою структуруватися рiзними мовами, а саме життя юнака досить виразно роздвоюеться. З бiгом часу це роздвоення ставатиме все бiльшим i бiльшим. Перегодом деякi коментатори, зокрема, Григорiй Коваленко, Сергiй Єфремов, Борис Якубський, Юрiй Лавриненко та iншi, енергiйно пiдкреслюватимуть цю обставину, наголошуючи на радикальнiй розбiжностi життя i творчостi письменника, на ледь не самостiйному iснуваннi двох iндивiдуальностей: Панаса Рудченка й Панаса Мирного. Іншi, як, наприклад, Євген Кирилюк чи Борис Антоненко-Давидович, будуть заперечувати дихотомiю «внутрiшньоi» та «зовнiшньоi» людини в особистостi письменника, пiдкреслюючи цiлiснiсть його натури. Та в усякому разi, роздвоення iснувало. Воно знайшло свiй вияв i на сторiнках щоденника. Досить пригадати хоч би пройняту шевченкiвським богоборством тираду: «А ти, Бог розпроклятий, коли ти оддаеш одного чоловiка на волю другого!!!» – таку далеку вiд патрiархальноi моралi з ii засадою: «Початок премудростi – страх перед Господом…» Уже значно пiзнiше, згадуючи про те, що саме спонукало його до лiтературноi працi, Мирний напише: «Нi, не слава… поривала мене в моi молодi лiта до роботи. Мое невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мiй обездолений краю, i вона оповила мою душу чарiвними снами i пiдбурювала думки до роботи. Наче дрiбнi ластiвки, вилетiли вони з моеi голови i щебетали менi голоснi пiснi про давню давнину, як колись нашi дiди билися з ворожою силою за правду та волю. Зачарована тими боями та здивована лицарським змаганням, моя душа рвалася до дiла, бажаючи хоч чим-небудь невеличким прислужитися тобi, мiй рiдний краю!» Не менш важливою спонукою було також прагнення стати в оборонi «струджених та обтяжених», зокрема безталанних жiнок. З одного боку, це можна розглядати як данину украiнськiй лiтературнiй традицii, в якiй сюжет про скривджену долею та людьми дiвчину належав до розряду сталих виражальних засобiв («Сердешна Оксана» Квiтки-Основ'яненка, «Катерина», «Наймичка», «Лiлея», «Вiдьма», «Варнак» Шевченка, «Одарка» Марка Вовчка), з другого – як вiддзеркалення характерноi для 1860-х pp. проблеми жiночоi емансипацii. Так чи iнакше, героiнею першоi поеми Панаса Мирного «Безталанна» стае повiя. Поема «Безталанна» не збереглася. Зате збереглася датована 1865 р. чернетка «повiстини у вiршах» пiд назвою «Продана», в основу якоi покладена розповiдь повii на iм'я Христина про свое життя, а власне про те, як вона «почала торгувати тiлом i душею» (схожу iсторiю чотирнадцятирiчний письменник занотував i в своему щоденнику 6 травня 1865 p.). Цi раннi поеми Мирного можна розглядати як «прообрази» роману «Повiя» (недаром навiть iм'я героiнi поеми «Продана» таке саме, як i iм'я протагонiстки роману). У сiчнi 1866 р. Панас Рудченко у зв'язку з проведенням фiнансовоi реформи змушений був покинути рiдний Миргород i переiхати до Прилук, куди його призначили на посаду письмоводителя мiсцевого скарбництва. Розпочинаеться прилуцький перiод життя письменника. Мирний продовжуе писати поезii, збирати народнi пiснi та казки, пробуе сили в драматургii – про це свiдчить уривок з п'еси про Василя й Марусю, появу якого можна вiднести до 1866—1867 рр. Змальований тут образ сироти Василя буде розвинутий пiзнiше в драмах «Лимерiвна» та «У черницях». Служба в Прилуках – час майже повноi самотностi Мирного. «…Не життя менi в Прилуцi, – писав вiн Бiликовi в серпнi 1867 p., – хочеться вирватись i покинути скверний город з його поганим людом, з його гидким чиновничеством». Цей намiр завдяки клопотам батька невдовзi вдалося втiлити в життя: у вереснi 1867 р. письменник знов опиняеться в Миргородi на посадi помiчника бухгалтера повiтового скарбництва. На цей раз вiн буде мешкати в рiдному мiстi аж до 1871 р. Жити й працювати тут було значно комфортнiше, хоч загалом атмосфера в Миргородi навряд чи вiдрiзнялася вiд атмосфери Прилук. Їi чудово передае початок одного з раннiх незавершених оповiдань Мирного пiд назвою «На охотi»: «Нема, здаеться, у свiтi сумнiших мiст, як нашi повiтовi мiста. Життя не то що громадського, але й трохи похожего на людське, нема. Все те дальше своеi хати, далi свого городу, далi свого поля не баче, не знае i знати не хоче; чутно однi господарськi та хатнi турботи та клопоти i другого питання не чутно. Все, що виходе з цього життям обведеного кола, не мае тута нiякоi ваги, лiчиться за не знать що, за те, що тут кажуть, ум за розум заходе… Нудно живеться!» Це – варiацiя на гоголiвську тему «нудьги-скуки», яка знайшла свiй класичний вираз у завершальнiй фразi «Повести о том, как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем»: «Скучно на этом свете, господа!» І в Гоголя, i в Мирного картина миргородського життя виростае до символу екзистенцiйноi нудьги. На противагу такому життю Мирний пробуе створити свiй власний паралельний свiт. До цього «зробленого раю» входила, зокрема, участь в етнографiчнiй роботi брата Івана, на чие прохання вiн збирав казки, включенi Бiликом до «Народных южнорусских сказок», чумацькi пiснi, якi ввiйдуть до книги «Чумацкие народные песни», а також колядки, щедрiвки, петрiвки тощо. Крiм того, Мирний продовжуе писати поезii. Може, найбiльшою удачею в цiй дiлянцi були сiмнадцять поезiй у прозi, якi ввiйшли до циклу «Думки». Вони привертають увагу i образом Галоньки-Украiни, i епiзодичним образом романтичного розбiйника – свого роду «префiгурацiею» Чiпки з роману «Хiба ревуть воли…», i якоюсь особливою екзальтованiстю, i смутком, що раз по раз перебiгае у справжнiй Weltschmerz[5 - Свiтова скорбота (нiм.).]. Цiкавим е й сам ужитий тут прийом вiзи, що його перегодом Мирний зробить основою композицii повiстi «Лихi люди». Письменник пробуе самотужки вчити французьку мову, продовжуе багато читати: Марко Вовчок, альманах «Хата» з творами Шевченка, Гребiнки, Щоголева, Кулiша, Ганни Барвiнок та iнших, «Преступление и наказание» Достоевського… Особливе враження справили на нього оповiдання Нечуя-Левицького «Бориславська нiч» i його ж таки повiсть «Двi московки». Уже бувши лiтньою людиною, у груднi 1904 p., Мирний признавався Нечуевi, що саме цi твори значною мiрою й пiдказали йому життеву дорогу: «Наче хто бризнув цiлющою водою на мое серце i занiмив болячi виразки, що в йому нили! Наче ясне сонце, роздерши чорнi хмари, виприснуло на волю i залило увесь свiт своiм яскравим сяевом, освiчуючи непримiтну серед людського життя стежечку i вказуючи менi на неi як на той шлях, яким треба простувати… І я пiшов по тому шляху…» Отож, якщо вiрити Мирному, вiн став писати прозу саме пiд впливом Нечуя-Левицького. Так чи нi, але одне з перших оповiдань Мирного «Ганнуся», створене десь у 1869—1870 pp., мае на собi виразнi слiди Нечуевоi манери, особливо помiтнi в пейзажних замальовках. Ця манера даеться взнаки i в пiзнiших творах Мирного: наприклад, думки Петра Телепня («Лихi люди») пiд час його мандрiвки додому нагадують вiдповiднi враження Марусi Музикiвни iз «Запорожцiв». Але в оповiданнi «Ганнуся» е вже дещо й цiлком мирнiвське. Зокрема, бачимо тут iнтерес письменника до складних натур, що стане прикметною рисою його зрiлоi прози. Очевидно, Сергiй Єфремов мав рацiю, коли стверджував: «Образ героiнi цього оповiдання з ii нервовими переходами од слiз i смутку до божевiльних веселощiв, з ii непорозумiлими вихватками i витiвками, з ii неординарним поводженням, близьким до iстерii, – це немовби перший нарис, пiдготовчий ескiз до далеко глибшоi i консеквентно переведеноi вдачi Христi в «Повii»». У цей час Мирний починае пробувати сили також у великих прозових жанрових формах. 27 лютого 1870 р. вiн нотуе у своему щоденнику: «Сьогоднi задумав писати одну повiстину. Главу вже накомпонував, що буде дальше – не знаю. Хочеться менi безталанную долю людськую вивести у нiй, та не знаю, як то воно вдасться. У мене нетерплячий норов; менi коли б сьогоднi почав, сьогоднi й скiнчив, а так це можна тiльки накинути очерки однi, та цiлу повiсть менi i не вдасться, мабуть, нiколи накомпонувати. Скiльки вже в мене е початого, та не покiнченого? Так i валяеться до слушного часу, а коли-то той час прийде, хто його знае? Скорiш море дiжде погоди, чим моя робота – кiнця».

Приваблюе Мирного i драматургiя. 12 березня 1870 р. вiн нотуе у щоденнику: «Чи не драма – мое дiло, моя робота?.. Чи не вона мою душу так тягне до себе, мое серце заставляе пориватися?.. Всi думки моi збила умiсто i виливае з iх двi форми життя людського…» І тут-таки подае штрихами два образи: старого чоловiка як утiлення зла i юноi дiвчини – як утiлення янгольськоi краси й чистоти. Не пiдлягае сумнiву, що ця спроба написати драму була iнспiрована Шекспiром, адже за кiлька днiв перед тим Мирний iз захватом читав генiального англiйського драматурга: «Читаю Шекспiра. Що за сила слова, що за глибина думки? І це – поет 16 вiку? Де ж поети нашого вiку, вiку чоловiколюбивого, вiку цивiлiзованого? Де вони?..» А далi, нiби сперечаючись iз лермонтовським: «Умчался век эпических поэм…» та iз засадами «реальноi критики», пише: «Ми вже пережили вiк пiсень, пора за дiло, кажуть нам. А вiзьмiть ви пiсню Шекспiра. О! глибоко, глибоко вона хвата вас за серце, лле у душу вашу таку несказанну тугу за Лiра, за Отелло i радiсть за Корделiю, Дездемону, Офелiю, що ви плачете iз приливу несказанного горя i несказанноi радостi. А гамлетiвське: буть чи не буть! у кого воно не обзиваеться у серцi при початку якого дiла нового, незнайомого, скованого з совiстю чоловiчою, з його думками, вiрою?»





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/leonid-ushkalov/panas-mirniy/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Тут i далi росiйськомовнi тексти подаю у власному перекладi. – Авт.




2


Друге я (лат.).




3


Творення з нiчого (лат.).




4


Свiтло у темрявi (лат.).




5


Свiтова скорбота (нiм.).