Книга - Георгій Нарбут

Георгiй Нарбут
Олена Нагорна


Знаменитi украiнцi
Автор перших украiнських державних знакiв, один iз засновникiв та ректор Украiнськоi Академii мистецтв, Георгiй Нарбут належить до когорти найвизначнiших украiнських графiкiв та художникiв-iлюстраторiв. Вiн став дизайнером поштових марок УНР, творцем украiнських шрифтiв Нарбута i стилю украiнськоi графiки. Створював моделi одягу, проектував меблi, конструював iграшки, малював етикетки до рiзноманiтних виробiв та був магнiтом мистецького Киева початку ХХ столiття: справжнiм майстром перформансу, вiдчайдушним модником та неперевершеним стилiстом своiх робiт i свого, хоча й короткого, але такого захопливого та яскравого життя.

В формате PDF A4 сохранен издательский макет.





Олена Нагорна

Георгiй Нарбут



Серiя «Знаменитi украiнцi» заснована в 2009 роцi



Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова





© О. Нагорна, 2020

© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2009








Вступ


Георгiй Нарбут (1886–1920) – один з найвизначнiших украiнських графiкiв та художникiв-iлюстраторiв першоi половини ХХ ст. Вважаеться, що саме Нарбут започаткував украiнську шрифтову школу. Це вiн розробив проект герба та печатки Украiнськоi держави й популяризував тризуб як основний нацiональний знак, був автором дизайну грошей для украiнських урядiв Центральноi Ради й Гетьманату, професором-засновником та першим ректором Украiнськоi Академii мистецтв.

Обожнював геральдику: дослiджував i сам розробляв герби. Одна з найвiдомiших «шрифтових» робiт Нарбута – «Украiнська Абетка». Їi називають взiрцем украiнськоi графiки. Роботу над нею Нарбут розпочав у Санкт-Петербурзi, де пройшли його студентськi роки та роки становлення як митця, а перероблював та доповнював уже повернувшись на рiдну землю.

Вiн допомiг вижити молодiй Киiвськiй Академii пiд час вiйни (ректором якоi був на той час), заклав пiдвалини вищоi графiчноi освiти в Украiнi та виховав плеяду талановитих майстрiв. Ще за життя Нарбут став орiентиром у виробленнi свого стилю для багатьох сучасникiв. У сьогоденнi його шрифти використовують графiчнi дизайнери всього свiту.

Георгiй Нарбут прожив коротке (всього 36 рокiв), але яскраве життя. Його iм’я стоiть в одному ряду з iменами тих митцiв, якi в час нацiонального вiдродження у 20-х роках XX ст. розбудовували украiнську культуру: поетом Павлом Тичиною, письменником Юрiем Яновським, драматургом Миколою Кулiшем, режисером Лесем Курбасом, мистецтвознавцем Федором Ернстом та багатьма iншими.

Як зазначав дослiдник його творчостi, мистецтвознавець Платон Бiлецький, сама природа дала Нарбутовi все необхiдне, щоб стати графiком-вiртуозом: мiцнi, точнi, чутливi руки, виняткову пам’ять (завдяки якiй художник безпомилково вiдтворював через роки побачений орнамент), рiдкiсну працездатнiсть, спокiйну вдачу й дисциплiнованiсть.

«Нарбут сiдав за малюнок вранцi, працював весь день, всю нiч, не лягаючи спати, а тiльки викурюючи гори цигарок, працював ще вранцi i до обiду здавав малюнок, – пише про Нарбута художник Дмитро Мiтрохiн. – Витривалiсть, посидючiсть i впертiсть його були надзвичайнi. Така неймовiрна працездатнiсть, не росiйська якась, швидко зробила його майстром, видатним виконавцем i винахiдником шрифтiв, вiньеток, обгорток та чудесних своею винахiдливiстю, дотепнiстю i ледь помiтною усмiшкою iлюстрацiй до дитячих книжок. Оволодiвши технiкою, Нарбут з надзвичайною легкiстю i швидкiстю малював чорнi безкрайнi комбiнацii штрихiв i плям з невичерпноi скарбницi уяви та пам’ятi».

«Пишний, рожевощокий, кремезний, вбраний по-украiнському, то з усмiшкою, а то iз суворою дiловитiстю, Георгiй Іванович пiдкорював своею розмовою, говiркою, слiвцями всякими, дотепнiстю й знаннями, дивував начитанiстю для художника незвичайною, ерудит був справжнiй», – описував Нарбута мистецтвознавець та художник Георгiй Лукомський. Вiн умiв подобатися людям, викликаючи симпатiю вiдданiстю покликанню художника, щирiстю й артистизмом, який виражався навiть у повсякденнiй поведiнцi та його одязi – Нарбут був вiдчайдушним модником.

«Скрiзь з’являлась характерна монументальна постать Нарбута або в широкiй сiрiй блузi власноi вигадки, що м’якими зморшками облягала його гладкий торс, або, в особливо урочистих випадках, у темно-синiм жупанi старовинного крою зi старовинними срiбними гудзиками», згадуватиме образ свого друга мистецтвознавець Федiр Ернст.

Як художник Нарбут сформувався в Петербурзi, де став учасником легендарного товариства «Свiт мистецтва». А переiхавши до Киева, заклав пiдвалини новоi школи украiнськоi книжковоi графiки.

Той самий Ернст зазначав, що в киiвський перiод перед Нарбутом стояло завдання величезного масштабу – вiдродити мистецтво книжки загалом, пiдняти вмiння самих друкарiв, створити не тiльки художню, а й нацiонально-украiнську книжку, виробити свiй, новий шрифт, перевиховати в художньому сенсi все суспiльство. І йому це вдалося. Нарбут першим в Украiнi проголосив засади архiтектурноi побудови книжки як единого цiлiсного мистецького органiзму, графiчне оформлення якого виходило iз самого сюжету лiтературного твору.

Нарбут обожнював украiнське народне мистецтво, захоплено вивчав старовиннi народнi гравюри, любив малювати давню архiтектуру. Особливо велику роль вiдiграють у його iлюстрацiях характернi для Украiни бароковi та класичнi архiтектурнi елементи соборiв, церков, палацiв.

У своiх iлюстрацiях та обкладинках до книжок та журналiв вiн часто використовуе мотиви селянськоi вибiйки, витинанки, полтавських килимiв, опiшнянськоi керамiки, малюе постатi козакiв-бандуристiв, стилiзованi квiти, деталi украiнського народного орнаменту й об’еднуе iх чiткою графiчною логiкою в едине гармонiйне цiле.

Нарбут увiбрав у себе дуже багато зi старого мистецтва, старих книг, перемодернiзував цю спадщину на свiй лад i створив нову, модерну мову на основi старого мистецтва. Вiдтворюючи на цьому грунтi свiй стиль, Нарбут водночас спонукав кращих своiх послiдовникiв до вироблення нацiонального стилю всiеi украiнськоi книжковоi графiки.

Неординарний, яскравий Нарбут був магнiтом мистецького Киева початку ХХ ст. Своею вiдданiстю мистецтву вiн притягував талановитих та творчих людей. І це було та залишаеться Нарбутiвською силою.






Дитинство та Глухiвська гiмназiя


Георгiй Нарбут народився 9 березня (26 лютого за старим стилем) 1886 року на хуторi Нарбутiвка Глухiвського повiту Чернiгiвськоi губернii (зараз це Сумська область). Сiм’я майбутнього графiка, яка походила зi старовинного, але збiднiлого козацького роду, якому колись i належав хутiр, була досить велика: дев’ятеро дiтей. До зрiлого вiку дожило семеро – чотири брати i двi сестри. Молодший з братiв – Володимир Нарбут в майбутньому став вiдомим поетом, одним iз засновникiв акмеiзму (лiтературноi течii, представниками якоi були Анна Ахматова та Осип Мандельштам).

Батько Нарбутiв, Іван Якович – дворянин, випускник фiзико-математичного факультету Киiвського унiверситету, дрiбний помiщик, мало цiкавився вихованням дiтей, повнiстю переклавши цю справу на плечi дружини Неонiли Миколаiвни Махнович, дочки священника.

На батькiвському хуторi Георгiй прожив до дев’яти рокiв. 1896-го його вiддали до пiдготовчого класу Глухiвськоi гiмназii, яку вiн закiнчив 1906 року.

Як розповiдае у своiх спогадах сам Георгiй Нарбут, тодi вiн вперше побачив мiсто. У Глуховi, багатому на пам’ятки минулого, старовиннi собори, зароджуеться його захоплення архiтектурою.

Однокласником Нарбута по Глухiвськiй гiмназii був Федiр Ернст – згодом вiдомий мистецтвознавець, а також збирач i дослiдник творчоi спадщини свого шкiльного друга.

Ще на початку навчання в гiмназii, як згадуе Ернст, у Нарбута одночасно проявилося зачарування мистецтвом та природою. З великою терплячiстю вiн змальовував рослини з усiма деталями, комах. Особливо любив збирати колекцii малюнкiв великих метеликiв, у яких тонко декорованi крильця. Потiм це буде помiтно показано в його роботах. Варто хоча б згадати iлюстрацiю до байки Крилова «Бабка i Мураха», створену в найнiжнiших вiдтiнках акварелi. Фарби такi прозорi, що часом здаеться, нiби художник не намалював, а прилiпив бабцi справжнi тонкi, блискучi, прозорi крильця.

Георгiй любив подовгу вдивлятися в мальовничi краевиди, а потiм творчо компонував iх з уяви, маючи рiдкiсну пам’ять i здiбнiсть чудово схоплювати все характерне й головне. Трохи згодом ця любов до природи також проявить себе в оформленнi багатьох казок.

«З малих рокiв, скiльки я себе пам’ятаю, мене тягнуло до малювання. За вiдсутностi фарб, яких я й не бачив, поки не потрапив в гiмназiю, i олiвцiв, я використовував кольоровий папiр: вирiзав ножицями i клеiв клейстером з тiста». Дослiдники творчостi Нарбута стверджують, що саме це дитяче захоплення сприяло формуванню у майбутнього художника «силуетного мислення».

Першi спогади про перебування в гiмназii в Нарбута не дуже приемнi – замiсть того, щоб розпочати заняття, вiн захворiв на кiр. Та й загалом Георгiй, попри старання матерi, яка запрошувала допомагати iй у дошкiльному вихованнi дiтей учителя iз сусiднього села, не був на належному рiвнi пiдготовлений до навчання у гiмназii, тож залишався у першому i другому класах по два роки. Серед улюблених предметiв хлопчика – iсторiя та словеснiсть, математику вiн не любив, як i уроки малювання. За словами графiка, першi вчителi малювання нiчого йому не дали, адже iхнi методи викладання не вiдповiдали вiковим особливостям дитини.

«Весь час мого перебування в гiмназii я малював фарбами й олiвцем без керiвникiв: що мiг, як мiг i що хотiв. Мене дуже зацiкавило при проходженнi курсу давньослов’янськоi мови, як це в старовину писалися вiд руки книги, i я, знайшовши зразок шрифту Остромирова Євангелiя, став намагатися писати по-старовинному» – напише Нарбут у своiх спогадах. – Спочатку переписав «Повчання Володимира Мономаха до своiх дiтей», потiм «Євангелiе вiд Матвiя», «Пiсню про Роланда» (готичним шрифтом з орнаментальними великими лiтерами). Це були моi першi дослiди в графiку».

Вiдтак, коли Георгiй стане ректором Художньоi Академii, вiн також даватиме завдання своiм учням копiювати зразки шрифтiв i друкарських окрас XVII, XVIII вiкiв у збiльшеному масштабi як вправи, що дисциплiнують руку й око та розвивають образне мислення – про що вiн сам дуже добре знав iз власного досвiду.

Наступним важливим та доленосним вiдкриттям за часiв навчання у Глуховi для Нарбута став щомiсячний iлюстрований художнiй журнал «Свiт мистецтва», який гiмназист знайшов у Глухiвськiй публiчнiй бiблiотецi. Орган письменникiв-символiстiв та iхнього однойменного об’еднання «Свiт мистецтва» («Мир искусства») виходив у Петербурзi з 1898 по 1904 роки. Редактором, а потiм i видавцем журналу був Сергiй Дягiлев, а з 1903-го i художник та мистецтвознавець Олександр Бенуа, який в майбутньому стане другом Георгiя Нарбута.

На сторiнках журналу можна було знайти вiдомостi про своерiдне японське мистецтво, твори античностi доби Вiдродження, репродукцii творiв Іллi Репiна, Костянтина Сомова, Валентина Серова, Івана Бiлiбiна (першого петербурзького вчителя Нарбута. Творчiсть Бiлiбiна, зокрема, широко вiдома iлюстрацiями до казок Олександра Пушкiна – про царя Салтана, Золотого пiвника, Рибака i Рибки, Івана-царевича, Жар-птицi i Сiрого Вовка), Вiктора та Аполiнарiя Васнецових, Леона Бакста та багатьох iнших. Це визначало високий художньо-естетичний рiвень видання. Багато чого у власному оформленнi журналу пiзнiше було трактовано як класика «модерну».

Зрозумiло, що видання, яке на рубежi столiть виявилося рупором нових вiянь у мистецтвi, справило на юного Нарбута дуже сильне враження. Багато перших робiт Георгiя Нарбута були наслiдуванням майстрiв-мiрискусникiв.

Як графiк Нарбут дебютував також у Глуховi на «Сiльськогосподарськiй виставцi». При нiй був влаштований «художнiй вiддiл». До участi в цьому вiддiлi був запрошений i Георгiй Нарбут, де вiн виставив своi першi дослiди в графiцi. «У тому ж 1904 роцi була вперше надрукована i моя робота, на яку тепер я не можу без сорому дивитися. Це був розфарбований графiчний лист – “Ікона святого Георгiя Побiдоносця”, видання “Громади святоi Євгенii” Червоного Хреста Росii. У цьому видавництвi для пропонованих до публiкацii малюнкiв було журi з великих петербурзьких художникiв, i мене потiм дуже дивувало, як воно могло схвалити для видання такий мiй “твiр”» – буде згадувати Нарбут про намальовану ним конкурсну листiвку «Герб мiста Москви». Попри те, що Нарбут соромився цiеi незрiлоi роботи, для iсторикiв вона набула цiнностi документа, який зафiксував початковий iнтерес художника до геральдики (хоч саме зображення нагадуе герб дуже вiддалено).

Загалом геральдикою Нарбут зацiкавився рано. Зберiгся лист 18-рiчного гiмназиста до знавця iсторii украiнського лiвобережного дворянства Петра Яковича Дорошенка вiд другого жовтня 1904 року: «Чи не можу я що-небудь дiзнатися про рiд “Нарбут”? Чи немае у Вас герба цього роду i чи не можна менi його змалювати? За це буду Вам дуже вдячний». Потiм Георгiй намалюе таки герб свого роду, але то буде вже 1912 року у Санкт-Петербурзi, куди вiн вирушить пiсля закiнчення Глухiвськоi гiмназii i де житиме та працюватиме до 1917 року.

«Нарештi 5 червня 1906 року я мав у кишенi “Атестат зрiлостi”, хоч i не дуже привабливий, покритий майже одними “трояками”… Восени мрiяв потрапити в Пiвнiчну Пальмiру до своiх, близьких моему серцю, “мирискусников”… Твори Олександра Бенуа про мистецтво вабили мене, як якесь сяйво, з рiдного куточка на Глухiвщинi на пiвнiч… Одне мрiя, iнше дiйснiсть… Цiле лiто менi довелося воювати за право iхати в Петербург (батько Георгiя був проти цiеi iдеi)… Нарештi, пiсля багатьох прохань, погроз i сварок я з братом вирiшив поiхати до Глухова i здати на пошту прохання до Петербурзького унiверситету… Але ось на початку серпня ми отримали повiдомлення з канцелярii Петербурзького унiверситету, що “Георгiй i Володимир Нарбути зарахованi студентами факультету схiдних мов”» – згадуе Нарбут. Вони з братом подавали прохання на «схiдний факультет», тому що не мали надii бути зарахованими на будь-який iнший. Але згодом Георгiй переведеться на фiлологiчний факультет, на якому знайде таких, як i сам, – однодумцiв, одержимих мистецтвом i разом з ними створить «художнiй гурток».








Журнал та товариство «Свiт мистецтва»


На той час, коли Нарбут переiхав до Петербурга, об’еднання «Свiт мистецтва» не iснувало вже два роки, видання журналу та органiзацiя ним виставок припинилися. У 1904–1910 роках бiльшiсть його членiв долучилися до московського творчого товариства «Союз росiйських художникiв».

Вiдродження художнього об’еднання «Свiт мистецтва» датуеться 1910 роком, тодi до нього й приеднався Нарбут. Зважаючи на те, що мiрискусники та все, що вони продуктували, вплинуло на становлення митця Георгiя Нарбута, варто присвятити цьому легендарному культурному явищу окремий роздiл.

Об’еднання художникiв «Свiт мистецтва» виникло у Петербурзi 1898 року та проiснувало з перервами до 1924 року. Без нього не можна уявити розвиток образотворчого мистецтва в першiй чвертi ХХ ст. у Росii. У мiрискусникiв не було одного, узагальненого стилю – живописцi, графiки, скульптори йшли кожен своiм шляхом, щоправда, сповiдуючи однаковi погляди на мету мистецтва i його роль та вагу в суспiльствi. Основнi риси цих поглядiв висловив генiй Михайла Врубеля.

Формальним ядром, основою об’еднання були Леон Бакст, Мстислав Добужинський, Євгенiй Лансере, Анна Остроумова-Лебедева, Костянтин Сомов. У рiзний час у ньому брали участь Іван Бiлiбiн, Олександр Головiн, Ігор Грабар, Костянтин Коровiн, Борис Кустодiев, Микола Рерих, Валентин Серов та iншi майстри.

Початок дiяльностi об’еднання «Свiт мистецтва» поклали вечори в будинку Олександра Бенуа, присвяченi мистецтву, лiтературi та музицi. Людей, що збиралися там, об’еднували любов до прекрасного i впевненiсть у тому, що його можна знайти тiльки в мистецтвi, оскiльки дiйснiсть потворна. Виникнувши також як реакцiя на дрiбнотем’я пiзнього передвижництва, його повчальнiсть та iлюстративнiсть, мiрискусники виступили проти забуття класичних основ мистецтва, за культуру малюнка й живопису, оновлення формальноi мови образотворчого мистецтва.

Особистiсть Сергiя Павловича Дягiлева (1872–1929) мала величезне значення для формування об’еднання «Свiт мистецтва». Меценат i органiзатор виставок, а згодом – iмпресарiо гастролей росiйськоi опери й балету за кордоном. Його «Росiйськi сезони» познайомили Європу з творчiстю Шаляпiна, Павловоi, Карсавiноi, Фокiна, Нiжинського i явили свiтовi приклад найвищоi культури поеднання в однiй формi рiзних видiв мистецтв: музики, танцю, живопису, сценографii.

На початковому етапi формування «Свiту мистецтва» Дягiлев влаштував виставку англiйських i нiмецьких акварелiстiв у Петербурзi (1897), потiм виставку росiйських i фiнських художникiв (1898) у Музеi центрального училища технiчного малювання барона А. Л. Штiглiца. Пiд редакцiею Дягiлева видаеться з 1899 по 1904 роки журнал «Свiт мистецтва», що складався з двох вiддiлiв: художнього та лiтературного. У редакцiйних статтях перших номерiв були чiтко сформульованi основнi положення мiрискусникiв про автономiю мистецтва, про те, що проблеми сучасноi культури – це тiльки проблеми художньоi форми, а головне завдання мистецтва – виховання естетичних смакiв росiйського суспiльства, насамперед через знайомство з творами свiтового мистецтва.

Завдяки мiрискусникам по-новому було оцiнено англiйське й нiмецьке мистецтво, а вiдкриттям для багатьох став росiйський живопис XVIII ст. та архiтектура петербурзького класицизму.

Для мiрискусникiв центральним джерелом краси була особистiсть творця: «…вiн повинен нас ввести в свое царство, показати ясно, реально тi образи, якi без нього закритi для нас». Тiльки художник здатний дати iдеi ii реальне втiлення. Людська особистiсть являе собою концентрацiю творчоi сили: «Вищий прояв особистостi поза всякою залежнiстю вiд того, в яку форму воно виллеться, е краса людськоi творчостi…».

Мiрискусники боролися за «критику як мистецтво», проголошуючи iдеалом критика-художника, який володiе високою професiйною культурою та ерудицiею. Тип такого художника-критика втiлював один з головних творцiв «Свiту мистецтва» i його iдеолог Олександр Бенуа. Мiрискусники влаштовували виставки. Перша з них була i единою мiжнародною виставкою, що об’еднала, крiм росiян, художникiв Францii, Англii, Нiмеччини, Італii, Бельгii, Норвегii, Фiнляндii та iнших краiн. У нiй взяли участь як петербурзькi, так i московськi живописцi та графiки. Але трiщина мiж цими двома школами – петербурзькоi та московськоi – намiтилася майже з першого дня.

У березнi 1903-го закрилася остання, п’ята виставка «Свiту мистецтва», у груднi 1904-го вийшов останнiй номер журналу «Свiт мистецтва». Велика частина художникiв перейшли до московського «Союзу росiйських художникiв», лiтератори – у вiдкритий групою Мережковського i Гiппiус журнал «Новий шлях»; московськi символiсти об’едналися навколо журналу «Терези», музиканти органiзували «Вечори сучасноi музики», Дягiлев цiлком пiшов у балет i театр. Останньою його значною справою в образотворчому мистецтвi була грандiозна iсторична виставка росiйського живопису вiд iконопису до сучасностi в паризькому Осiнньому салонi 1906-го, експонована потiм в Берлiнi та Венецii (1906–1907). У роздiлi сучасного живопису основне мiсце посiли мiрискусники. Це був перший акт всеевропейського визнання «Свiту мистецтва».

1910 року художне товариство «Свiт мистецтва» було вiдновлене. Новим керiвником товариства став художник Микола Рерих. У середовищi живописцiв тодi вiдбуваеться розмежування. Олександр Бенуа i його прихильники поривають iз московським «Союзом росiйських художникiв» i виходять з цiеi органiзацii, однак вони розумiють, що вторинне об’еднання пiд назвою «Свiт мистецтва» не мае нiчого спiльного з першим. Бенуа iз сумом констатуе, що «не примирення пiд прапором краси стало тепер гаслом в усiх сферах життя, але запекла боротьба».

З 1917 року головою товариства став Іван Бiлiбiн, який емiгрував з краiни 1920 року. Формально об’еднання iснувало до 1924 року: при повнiй вiдсутностi цiлiсностi, на безмежнiй терпимостi та гнучкостi позицiй, примирюючи художникiв вiд Рилова до Татлiна, вiд Грабаря до Шагала.

Друге поколiння мiрискусникiв було менш зайнято проблемами станковоi картини, iх цiкавила графiка, в основному книжкова, й театрально-декоративне мистецтво – в обох сферах вони зробили справжню художню реформу. Зокрема, йдеться про Кустодiева, Судейкина, Серебрякову, Чехонiна, Григор’ева, Яковлева, Шуху, Мiтрохiна. Був серед них i Георгiй Нарбут.

Ідейним натхненником та, за висловом Андрiя Белого, головним полiтиком i дипломатом оновленого «Свiту мистецтва» став Олександр Миколайович Бенуа (1870–1960): живописець, графiк-станковiст та iлюстратор, театральний художник, режисер, автор балетних лiбрето, теоретик й iсторик мистецтва, музичний дiяч. Як художника його характеризують стилiзаторськi тенденцii i пристрасть до минулого (що також дуже вабило Георгiя Нарбута). Звiдси чiтка композицiя, ясна просторовiсть, велич i холодна строгiсть ритмiв, протиставлення грандiозностi пам’яток мистецтва та малостi людських фiгурок.

Мислення Бенуа – переважно мислення театрального художника, який чудово знав i вiдчував театр. Природа сприймаеться Бенуа в асоцiативному зв’язку з iсторiею (види Павловська, Петергофа, Царського Села, виконанi ним технiкою акварелi). У серii картин з росiйського минулого, виконаних за замовленням московського видавництва «Кнебель» (iлюстрацii до «Царського полювання»), в сценах дворянськоi, помiщицького життя XVIII ст., Бенуа створив iнтимний образ цiеi епохи, хоч i дещо театралiзований.

Бенуа-iлюстратор (Пушкiн, Гофман) – це також цiла сторiнка в iсторii книжки. Ілюстрацiя Бенуа – оповiдна. Ілюстрацii до «Пiковоi дами» О. С. Пушкiна були радше закiнченими самостiйними творами; не так «мистецтво книги», за визначенням знавця книжки мистецтвознавця Олексiя Сидорова, скiльки «мистецтво в книзi».

Шедевром книжковоi iлюстрацii стало графiчне оформлення поеми Пушкiна «Мiдний вершник» (1903, 1905, 1916, 1921–1922, туш i акварель, iмiтують кольорову гравюру на деревi). Як театральний художник Бенуа оформляв вистави «Росiйських сезонiв» Дягiлева, з яких найзнаменитiшим був балет «Петрушка» на музику Ігоря Стравiнського; багато працював у Московському Художньому театрi, згодом – майже на всiх великих европейських сценах. Дiяльнiсть Бенуа – художнього критика та iсторика мистецтва становить цiлий етап в iсторii мистецтвознавчоi науки.

Основнi проблеми книжковоi графiки початку XX ст. розкрив у своiй творчостi представник першого поколiння мiрискусникiв Євген Євгенович Лансере (1875–1946), який створив низку акварелей i лiтографiй Петербурга. Велике мiсце в його iсторичних композицiях посiдае архiтектура. В його творах iсторична картина позбавлена фабули, але при цьому чудово вiдтворюе образ епохи, викликае безлiч iсторико-лiтературних та естетичних асоцiацiй. Одне з кращих створiнь Лансере – 70 малюнкiв i акварелей до повiстi Л. М. Толстого «Хаджи-Мурат» (1912–1915), якi Бенуа вважав «самостiйною пiснею, прекрасно вплетеною в могутню музику Толстого».

У графiцi Мстислава Валерiановича Добужинського (1875–1957) представлений не стiльки Петербург пушкiнськоi пори або XVIII ст., скiльки урбанiзм майбутнього: сумне сучасне мiсто i сумнi люди – мешканцi таких мiст. Художник багато працював в iлюстрацii, де найкращими можна вважати його цикл малюнкiв тушшю до повiстi «Бiлi ночi» Ф. М. Достоевсь- кого (1922).

Особливе мiсце у «Свiтi мистецтва» посiдав Микола Костянтинович Рерих (1874–1947). Знавець фiлософii та етнографii Сходу, археолог, вiн отримав прекрасну освiту спочатку вдома, потiм на юридичному та iсторико-фiлологiчному факультетах Петербурзького унiверситету, згодом в Академii мистецтв, в майстернi Архипа Куiнджi, в студii французького художника-реалiста Фернана Кормона в Парижi. Його рiднила з мiрискусниками любов до ретроспекцii – тiльки не XVII–XVIII ст., а язичницькоi слов’янськоi та скандинавськоi старовини, Стародавньоi Русi.

Мiрискусники створили новий тип iсторичноi картини, портрета, пейзажу зi своiми власними стильовими ознаками (виразнi стилiзаторськi тенденцii, переважання графiчних прийомiв над мальовничими, чисто декоративне розумiння кольору). «Свiт мистецтва» став великим естетичним рухом на зламi столiть, що узаконював новi смаки й проблематику, якi на найвищому професiйному рiвнi повернули мистецтву втраченi форми книжковоi графiки та театрально-декорацiйного живопису, а також рухом, який створив нову художню критику.

У 1910 роцi за дорученням Третьяковськоi галереi художник-живописець та музейний дiяч Ігор Грабарь запропонував Борису Кустодiеву, художнику та одному з представникiв другоi хвилi «Свiту мистецтва», написати груповий портрет учасникiв цього товариства.

Пiдготовчi етюди Кустодiев писав у 1910–1916 роках: у квартирi Бенуа, в гостях у Мстислава Добужинського, а також у себе вдома на М’яснiй вулицi, де всi мiрискусники збиралися за столом i невимушено позували.

Мiж 1913 i 1916 роками вiн написав серiю портретiв членiв об’еднання в змiшанiй технiцi. Майже всi композицiйнi версii художника пiзнiше були використанi в ескiзi великого групового портрета, який, на превеликий жаль, так i не був написаний. Збереглася картина «Груповий портрет художникiв товариства “Свiт мистецтва”» розмiрами 52 ? 89 см, що була написана Кустодiевим олiею на полотнi, яка, як i етюди, зберiгаеться в Державному Росiйському музеi в Санкт-Петербурзi.

На портретi злiва направо зображенi: Ігор Грабарь, Микола Рерих, Євген Лансере, Борис Кустодiев, Іван Бiлiбiн, Анна Остроумова-Лебедева, Олександр Бенуа, Георгiй Нарбут, Кузьма Петров-Водкiн, Микола Мiлiотi, Костянтин Сомов, Мстислав Добужинський. Справа внизу пiдпис: «Б. Кустодiев / 1916–1920».

Кожен зображений на цьому портретi – яскрава особистiсть, зi своiм особливим виразом обличчя i виразною позою. Картина змальовуе збори художникiв в невимушенiй, але вишуканiй обстановцi вiтальнi квартири Добужинського. Грабар сидить на чолi столу i, тримаючи в руках розкриту книжку, вслухаеться в загальну бесiду. Поруч з ним занурений у своi думи стриманий мудрець Рерих. Праворуч вiд Грабаря, спиною до глядача, сидить сам Кустодiев, який розмовляе з Остроумовою-Лебедевою, що повернулася до автора картини. Бiля Остроумовоi-Лебедевоi – Петров-Водкiн, експансивно встав зi свого мiсця й нiби пориваеться щось сказати.

З протилежного боку столу, там, де розташувалися Добужинський, Сомов i Мiлiотi – центр бесiди. До неi дослухаються Бенуа й Лансере. За спиною Бенуа стоять Бiлiбiн, який пiднявся з чаркою, бажаючи яким-небудь жартом привернути увагу своiх колег i наш герой Георгiй Нарбут в образi лондонського дендi – у фраку, жилетцi, бiлiй сорочцi, при краватцi та з цигаркою в руцi…

Чи мiг подумати Нарбут за часiв свого навчання в Глухiвський гiмназii, коли з таким захватом передивлявся кожен номер «Свiту мистецтва», що прийде час, i вiн стане одним з героiв картини Кустодiева? Картини, яка стала тодi безпрецедентним художнiм проектом – груповий портрет колег-однодумцiв, великих художникiв початку ХХ ст.






Петербурзький перiод


У 1906 роцi Георгiй Нарбут стае студентом Петербурзького унiверситету. Вечорами Єгор (так Нарбута називали у Петербурзi) з iншими студентами збиралися у вiльнiй аудиторii свого факультету й працювали: найбiльше малювали фарбами або олiвцем «натуру». А вже за мiсяць органiзували там виставку своiх робiт та запросили на неi визнаних митцiв мiрискусникiв – Олександра Бенуа, Анну Остроумову, Євгенiя Лансере, Костянтина Сомова, Мстислава Добужинского, Івана Бiбiлiна.

Слiд зазначити, що з 1904 року видання журналу та виставки «Свiту мистецтва» припинилися, офiцiйно об’еднання не iснувало, але «група Бенуа», увiйшовши до складу «Союзу росiйських художникiв», зберiгала свою вiдособленiсть i згуртованiсть. Саме 1906-го ця група вирiшила поцiкавитися проблемами навчання молодих художникiв. Ось чому майстри, яких запросили студенти, не тiльки вiдвiдали виставку, а й пообiцяли вести заняття в iхнiй самодiяльнiй студii. Свого часу Бенуа взагалi вважав академiчну освiту зайвою. «Облиш бути школярем, старанно й довiрливо слухаючи те, що говорять йому недотепи-вчителя. Маеш бути художником i вчитися на самому мистецтвi!» – писав вiн в 1895 роцi до Лансере.

«Почав ходити до унiверситету… Перевiвся вiдразу ж зi схiдного факультету на фiлологiчний i думав як слiд взятися за науки, але мене тягнуло до мистецтва, тягнуло до художникiв… Незабаром серед своiх колег по факультету я знайшов кiлька таких самих, як i я, хто нудьгував без мистецтва. Серед цiеi молодi зараз пам’ятаю прiзвища П. Фiлатов, Н. П. Сичов, Лех… Ми i були засновниками «художнього гуртка» в унiверситетi. (Тодi одночасно там було започатковано i лiтературний гурток «Гурток молодих», на вечорах якого виступало чимало вiдомих згодом росiйських поетiв i письменникiв)», – розповiдае про початок свого студентського життя в Петербурзi Нарбут. До лiтературного «Гуртка молодих» увiйшов i брат Георгiя – Володимир Нарбут.

Саме тодi Георгiй Нарбут познайомився з видатним росiйським графiком Іваном Яковичем Бiлiбiним, чиiми творами вiн так захоплювався у Глуховi. Вiдбулося воно по-юнацьки легко: в один з вечорiв Єгор зiбрав своi роботи й пiшов до майстра, щоб попросити його оцiнити iх. Художник спочатку кепкував з Нарбута, критикував окремi деталi в його роботах, але потiм щось у них роздивився, навiть захопився деякими, щось порадив, а дiзнавшись про скрутне становище студента в Пiтерi – запропонував оселитися в його квартирi за невелику плату (погодивши перед тим це питання зi своею першою дружиною – художницею Марiею Чемберс). Зрозумiло, молодий графiк погодився.

«В один iз вечорiв, якi в туманному Петербурзi восени так рано починаються, – згадував Нарбут, – я з душевним трепетом i тривогою пiшов до майстра (І. Я. Бiлiбiн) з метою поговорити з ним i показати йому для критики своi роботи. Вiн прийняв мене спочатку не без глузування, запитавши, чи не з першого слова – “Ви малорос?”, але потiм ми якось розговорилися, вiн подивився моi малюнки, давав деякi поради». З того часу Нарбут оселився у Бiлiбiна, вiдвiдував його заняття, а також ще одного видатного художника та графiка Мстислава Добужинського – свого майбутнього друга.

«Тодi майбутнiй мiй милий друг Георгiй Іванович був сором’язливим i незграбним юнаком, добродушно вiджартовувався вiд кумедних причiпок Бiлiбiна, який грав роль суворого ментора i, здаеться, почав з того, що по першому випадку вилаяв його за старанне йому наслiдування. Незважаючи на напiвжартiвливi вiдносини, безсумнiвно, пiд впливом Бiлiбiна Нарбут став вивчати “першоджерела”. Здаеться, Бiлiбiн вселив йому серйозний iнтерес до Дюрера i майстрiв дерев’яноi гравюри, i вiдомий перiод у творчостi Нарбута вiдбив його захоплення малими майстрами й середньовiччям, що почався, мабуть, уже тут» – так згадуватиме тi подii Добужинський.

З часом Нарбут став бувати у багатьох з його друзiв. Зрозумiло, що цi знайомства збагачували юного митця новим досвiдом, вiн багато чого навчився у своiх учителiв. Спiлкування з Олександром Бенуа, вивчення його колекцiй були для Георгiя найкращою школою. А робота поруч з Бiлiбiним давала змогу пiзнавати таемницi майстерностi у найдрiбнiших деталях.

Залишилися спогади Нарбута про те, як вони взаемодiяли: «Життя мое у Бiлiбiна менi дуже подобалося й принесло величезну користь. Не бувши його учнем, я фактично в нього навчався. Коли вiн працював у себе в майстернi, то майже завжди кликав i мене «за компанiю» за свiй стiл малювати (коли Нарбут стане ректором Украiнськоi Академii мистецтв, то також кликатиме своiх учнiв працювати за одним столом). Вiн же дiстав менi й заробiток: за його протекцiею видавець газети «Руское Читання» купив у мене для видання iлюстрацii (зробленi ще в Глуховi) до казок «Снiгуронька» i «Горшеня», а потiм замовив менi кiлька графiчних робiт (обкладинку, малюнки загадок i кiнцiвки) для свого журналу…».

Певний час вiн справдi копiював стиль Бiлiбiна, на що митець реагував не дуже схвально та все одно протегував Нарбуту. Восени 1906 року Бiлiбiн надав Нарбуту рекомендацiйного листа до Миколи Рериха, який очолював школу Товариства заохочення мистецтв. У листi, зокрема, йшлося: «Цей Нарбут зняв у мене одну кiмнату. Я познайомився з ним тiльки нещодавно. Як на мене, вiн дуже здiбний хлопець, але поки (по юностi) абсолютно без iндивiдуальностi. Вiн наслiдуе моiм першим казкам, вiд яких я сам давно вiдмовився, i не може ще, здаеться, зрозумiти, наскiльки вони не те, чим вони повиннi були б бути. Я весь час кажу йому, щоб вiн шукав себе… Вiн не вмiе малювати i хоче вступити до Вашоi школи. Менi здаеться, що це добре. Нехай малюе».

Прийде час i Бiлiбiн скаже про Єгора: «Нарбут – величезний, майже безмежного розмiру талант!».

Саме Бiлiбiн порекомендував молодого художника вiдомому видавцю Кнебелю, знайомство та спiвпраця з яким вiдкриють для Нарбута широкi горизонти в його творчiй дiяльностi (Кнебель замовить у Нарбута оформлення бiльшоi частини вiдомих iлюстрацiй для дитячих книжок).

Нарбут швидко став своiм у колi «Свiту мистецтва» – з ним уже на рiвних спiлкувалися Микола Рерих, Євген Лансере, Мстислав Добужинскiй.

Його смак та майстернiсть прогресували надзвичайно швидко, i за якихось три роки Нарбут став сучасним майстром. Вiн дуже швидко засвоiв i сприйняв те, що називаеться стилем, що даеться тiльки особливим внутрiшнiм чуттям, чого не можна навчити. Крiм цього, Нарбут мав ще й свiй особистий стиль в одязi. Вiн епатував оточення костюмами в стилi 1820-х рокiв, якi замовляв за власними ескiзами. Художник вiдпустив бакенбарди та зачiсував на скронях волосся, як це робили колись лондонськi дендi.

Наприкiнцi 1907 року для удосконалення художньоi майстерностi Георгiй Нарбут почав вiдвiдувати приватну студiю Єлизавети Званцевоi, ученицi Репiна та Чистякова, де викладали Мстислав Добужинський та Леон Бакст – студiю також називали «Школа Бакста та Добужинского». «У мене зберiгся лист Нарбута, де вiн невпевнено радився зi мною, поступати йому чи нi в школу, врештi-решт вiн поступив, але пробув там недовго. Я зовсiм не пам’ятаю його малюнкiв, залишилося тiльки враження, що вiн дуже старався i нiчого «не виходило». Це характерно для нього: чудовий рисувальник i винахiдливий художник – вiн “не вмiв” малювати з натури» – згадуе старання молодого Нарбута Мстислав Добужинский.

Саме Добужинський, який сам з дитинства займався графiкою, порадив Нарбуту поступати до студii Симона Холлошi у Мюнхенi, куди Нарбут поiхав для свого подальшого професiйного удосконалення.

«На початку 1910 року вiн вирiшив iхати до Мюнхена. Що його потягнуло саме туди, менi не ясно, може бути, саме той же культ Дюрера i нiмецьких старих майстрiв гравюри. З Мюнхена вiн питав моеi поради, куди поступити. Я йому порадив школу Холлошi, в якого i сам навчався за десять рокiв до цього i до якого зберiг назавжди подяку, як до надзвичайно талановитого i розумного керiвника. Вiн так i вчинив i, мабуть, був задоволений, але знову ж таки я не знаю його тамтешнiх шкiльних робiт. Я думаю, Мюнхен був для нього, головним чином, важливий в сенсi знайомства з музеями i взагалi з мистецьким життям» – веде далi розповiдь Добужинський.

У Нiмеччинi в цей час мистецтво графiки досягло певного розквiту. У галузi книжкового оформлення там працювало багато художникiв, видавалося чимало художнiх журналiв. На високому рiвнi була й друкарська справа. Мюнхен тодi вважався одним iз центрiв художнього життя Європи. Тут Нарбут познайомився з видатним нiмецьким графiком Юлiусом Дiцем. Вiн вiдвiдував музеi, де побачив оригiнальнi роботи Альбрехта Дюрера – класика свiтовоi графiки. Тут його дедалi бiльш захоплюють стиль ампiр, геральдика та украiнська старовина, що пiзнiше проявилися в художнiх особливостях, формуваннi власних поглядiв на творчий метод у графiцi.

Заняття у школi професора Холлошi починалися о 9 годинi ранку й закiнчувалися о 8 вечора з перервами. Невелика майстерня розмiщувалася в мансардi. Тут займалося близько шiстдесяти художникiв рiзних краiн. Панiвною мовою була нiмецька. Холлошi, пристрасний любитель музики, часто в перервах мiж заняттями грав на флейтi або вiолончелi. Малювали на заняттях голову натурника й оголену модель. Холлошi ставив вiдразу живу натуру. Однак, попри цiкавi заняття, насичене культурне життя, зокрема, мистецьке, настрiй у завжди охочого до жартiв Нарбута був аж нiяк не веселий. Навколо багато цiкавого, але чужого.

«На час його перебування в Мюнхенi стався один випадок, який показав його гарячнiсть, трохи наiвну чеснiсть i товариське почуття, про що буде незайве, менi здаеться, згадати, – розповiдае про чесноти Нарбута Мстислав Добужинський. – В Simplizissimus’e з’явився малюнок одного дуже вiдомого нiмецького художника, який на диво близько повторюе один малюнок, надрукований в “Жупелi” (менi досi незрозумiлий цей казус)». Йдеться про сатиричний Пiтерський журнал «Жупель», що видавався товариством Р. Голик i А. Волберг в 1905–1906 роках. Всього вийшло три номери – обкладинку другого номера створював Бiлiбiн, а третього – Добужинський. Усi номери були конфiскованi й знищенi згiдно з постановою суду. Вiдомостi про конфiскацiю першого номера з’явилися вже у другому: «за образу Величностi». Видання припинило виходити. У журналi брали участь: Горький, Бунiн, Купрiн, Анисфельд, Бiлiбин, Добужинський, Лансере, Серов та iншi тогочаснi талановитi митцi.

У другому номерi журналу вперше були представленi антимонархiчнi карикатури Бiлiбiна. «Нарбут – вiв далi Добужинський, – надзвичайно гаряче реагував, збирався зробити скандал, дуже клопотав там i ворушив, i великих труднощiв завдало вiдговорити його не пiднiмати цю iсторiю. Такi несподiванi спалахи темпераменту в зазвичай повiльного, iнодi дуже добродушного Нарбута бували нерiдко. Коли вiн обурювався чимось, особливо нездарнiстю, то втрачав самовладання, смiшно лаявся i невмiло язував».

Єгор сумував за петербурзькими друзями-художниками. «Хоч у мене тут е досить порядно знайомих i нiмцiв, i росiян, – писав вiн через мiсяць додому, – але все-таки нуднувато…». Вiн миттево реагував на все, що завдавало болю, навiть легкого смутку. Похмурим настроем та символiзмом (який явно з’явився у художника пiд впливом мюнхенськоi культурноi атмосфери) позначена космiчна фантазiя художника «Пейзаж з кометою», що була створена ним у Мюнхенi. Холодне свiтло комети Галлея розтинае темiнь неба й забарвлюе якоюсь неживою, потойбiчною блiдiстю не зовсiм зрозумiлий пейзаж. Навколо – безлюддя, стояча чорна вода, руiни. Їхня нерухомiсть лякае, викликае невимовну тугу. Пiд кiнець третього мiсяця, в листi до Бенуа вiд 27 квiтня 1910 року Нарбут скаржився: «Доводиться менi на Великдень сидiти одному. Туга смертна, нiмцi набридли. Подумую вже, як би вiдправитися куди-небудь в iнше мiсце…» Незабаром художник покинув Мюнхен i повернувся до Петербурга.

Пiсля повернення з-за кордону Нарбут сам став членом мистецького об’еднання «Свiт мистецтва» та з радiстю продовжив роботу над дитячими книжками Кнебеля. Вiн завершив розпочатi наприкiнцi 1909 року iлюстрацii до казок «Теремок», «Мизгирь» i «Як мишi кота ховали» (двi першi вийшли пiд однiею обкладинкою в 1910 роцi), а також iлюстрував збiрку росiйських народних пiсень i частiвок «Танцюй Матвiй, не шкодуй личакiв». 1911 року Нарбут реалiзував свiй задум – серiю книжок, дiйовими особами яких були iграшки – пiд однойменною назвою «Іграшки». У цьому ж роцi працював над iлюстрацiями до байок Івана Крилова. Перша криловська книжка «Три байки Крилова» була створена та побачила свiт майже одночасно з «Іграшками». Паралельно Нарбут працюе над оформленням казок Ганса Християна Андерсена. Всього за 1911–1913 роки Нарбут оформив i проiлюстрував чотири казки Андерсена, двi з яких – «Соловей» i «Стрибун» вийшли вiдповiдно в 1912 i 1913 роках, а двi iншi – «Олов’яний солдатик» i «Старий вуличний лiхтар», на жаль, так i не були виданi.

У 1912 роцi вийшли ще двi книжки байок – «Крилов. Байки» i «1812 у байках Крилова», iлюстрацii до яких було побудовано на силуетах. У цьому жанрi Нарбут виявляе глибоке знання законiв силуету, майстерно будуе сцени, вдало виводить предметний антураж, що остаточно змiцнило його репутацiю як великого майстра з тонким смаком i власною манерою.

Першою масштабною геральдичною роботою Георгiя Нарбута у петербурзький перiод став «Малоросiйський Гербовник», – видання, створене iсториком, геральдистом i генеалогом Владиславом Лукомским та Вадимом Модзалевським, iсториком, археографом, архiвiстом, генеалогом та близьким другом Нарбута.

Робота над складанням «Гербовника» почалася ще 1911 року. Тут Нарбут виконав прикраси книжки «Чернiгiвський герб, герб гетьмана графа Кирила Розумовського» (за сучасним малюнком) i 159 малюнкiв самобутнiх украiнських гербiв, знайдених укладачами «Гербовника» в рiзних архiвних та музейних джерелах i перемальованi Нарбутом в одноманiтний вигаданий ним картуш.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65250577) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.