Книга - Василь Стус

Василь Стус
Олег Євгенiйович Дорошенко


Знаменитi украiнцi
Трагiчна доля судилася Василю Стусу (1938—1985) – талановитому украiнському поету, прозаiку, перекладачу, лiтературознавцю, правозахиснику, одному з найактивнiших представникiв украiнського культурного руху 1960-х рокiв. Вiн був людиною, не здатною на компромiси, яка завжди йшла шляхом правди i заплатила за це власним життям, людиною, яка з гiднiстю казала про себе: «…Голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Украiна, мiй пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину».





Олег Дорошенко

Василь Стус


Згадую, колись Бертольд Брехт писав: нещасна та краiна, яка потребуе героiв. Але ще образливiше вiдчувати, що з усiх можливих героiзмiв за наших умов iснуе тiльки один – героiзм мучеництва, примусовий героiзм жертви. Довiчною ганьбою цiеi краiни буде те, що нас розпинали на хрестi не за якусь радикальну громадську позицiю, а за самi нашi бажання мати почуття самоповаги, людськоi i нацiональноi гiдностi.

    В. Стус. Вiдкритий лист до Івана Дзюби з табору «Дубровлаг»

Ще зневажаю полiтикiв. Ще – цiную здатнiсть чесно померти. Це бiльше за версифiкацiйнi вправи!

    В. Стус. З передмови до збiрки «Зимовi дерева», виданоi за кордоном


Чверть столiття, яка вiддiляе нас вiд трагiчноi смертi Василя Стуса, на перший погляд, складае не надто вiддалену iсторичну перспективу. Але оскiльки йдеться про роки, вiдмiченi змiною епохи та нескiнченними вiражами плину суспiльно-полiтичного життя, i про людину, доля якоi не просто нерозривно пов’язана з цим iсторичним переломом, а стала його символом i контрапунктом, то перспектива виявляеться значно бiльшою i, на жаль, надмiрно й загострено залежною вiд постiйних спроб пояснити ii за допомогою тих чи iнших iдеологiчних концепцiй та клiше, вiд яких страждае живий образ поета.

З другого боку, формування особистостi Стуса тривало пiд сильним впливом його часу та оточення, фактично вбираючи iх у найширшому контекстi як невiд’емну складову бiографii – а отже, як це не парадоксально звучить, виводячи за iхнi межi в трагедii iх переростання. Це значною мiрою зумовило феномен, про який писав син поета i дослiдник його життя та творчостi Дмитро Стус: своерiдна «часова розiрванiсть (нелiнiйнiсть)» бiографii Стуса, коли окремi вчинки виглядають начебто мотивованими передчуттям майбутнього. Тому i в нашому нарисi час iнодi перемежатиметься поглядом уперед, екскурсами в майбутне (певна дискретнiсть викладення життевого шляху поета виправдана ще й тим, що хронологiчну послiдовнiсть деяких подiй iнколи важко встановити). Цей вектор водночас визначатиме й iсторичну перспективу останнiх десятилiть: епоха, в якiй жив Василь Стус, з якою i за яку боровся життям i поетичним словом, минула, проте тривае Стус як епоха. Ми не дослiджуемо ii, а продовжуемо жити в нiй i нею – отже, й оцiнки роздаватимемо не ми, а нащадки…

Семен Дем’янович Стус та Їлина Якiвна Сiнькiвська побралися восени 1920 року. Вона походила з вiдносно заможноi селянськоi родини з польським корiнням, вiн – бiдний сирота, який щойно повернувся з нiмецького полону, куди потрапив ще пiд час Першоi свiтовоi вiйни, а до того ж мав трьох сестер – рiдну Зiну, зведених Марусю та Лукерiю, – чию долю ще треба було влаштувати (молодший брат Семена, вже одружений, вiдмовився брати в цьому будь-яку участь). Але перебирати хлопцями, яких у Рахнiвцi (Гайсинський район на Вiнниччинi) неабияк просiяло свiтовою та громадянською вiйнами, не доводилося. Батько дав корову та свиню, що невдовзi принесли приплiд, Семен же додав до господарства пару роботящих рук та рiшучий намiр стати на ноги. Вже навеснi вiддали замiж Зiнаiду. З дочками Семеновоi мачухи жили единою дружною родиною, яка, не покладаючи рук у виснажливiй працi на землi, поступово змiцнювала свiй добробут. Справили пару коней, добрий вiз. Дiтей довгий час не було, 1926 року нарештi народилася Палазя (Їрина).

Голод 1933 року родина перенесла помiтно легше, нiж багато з односельцiв. Справжнi поневiряння почалися через кiлька рокiв, коли Семена нарештi примусили вступити до колгоспу. Те, що Стуси зробили це так пiзно, автоматично поставило iх пiд пiдозру, затаврувало як потенцiйних «класових ворогiв». До того ж пiд хвилю розкуркулення потрапила двоюрiдна сестра Їлини. Семен у цi непевнi часи подався на заробiтки в Керч. Усе зерно, що вродило того року, Їлинi довелося одразу пiсля обмолоту здати державi. Як на зло, й уродило небагато – менше визначених норм продрозверстки, тож вона не лише залишилась з дiтьми без зернини на зиму, а й разом з двома подiбними «саботажницями» опинилася пiд загрозою суду. Добре, сусiда завчасно встиг попередити. Залишивши дiтей матерi, Їлина вiдправляеться до чоловiка – чи не вперше в життi в таку далеку подорож. Той, уже немало побачивши в життi, спочатку не йняв вiри: «Що ти голову морочиш, нiколи не може бути, щоб забрали весь хлiб i тебе будуть судити. За що?» А коли перечекала час i повернулася до Рахнiвки, дiзналася, що однiй з ii товаришок по нещастю дали п’ять рокiв ув’язнення. Старший з трьох дiтей цiеi жiнки, хлопчик тринадцяти рокiв, одразу збожеволiв.

Родичi тодi допомогли Їлинi (певно, не вiд залишкiв, а вiдриваючи вiд себе, вiд необхiдного) хто борошном, хто пшеницею, яку ще треба було змолоти – а для «куркулiв»-одноосiбникiв i це було проблемою. Але сусiдка – член комнезаму бачила з вiкна це порання з мiшками… І знову прийшли й забрали все до останньоi крихти, залишивши у розпачi, коли едине, що примушуе ще триматися за життя й боротися серед охоплення зневiрою – це дiти.

Отже, уникнути колгоспноi долi, попри тривалий опiр, не вдалося… В такий тривожний час i народився Василь – вже четверта дитина у сiм’i. Сталося це (згiдно з метрикою) 6 сiчня 1938 року, на Святвечiр, або, як стверджувала мати, побожна жiнка, що все життя мiряла час церковними святами, вже на саме Рiздво. Власне, й iм’я Василь – вiдлуння великих зимових свят: «а другий же празник – святого Василя». Стус вбачатиме в цiй датi певний знак. Не менш «пророчою» стала материна пiсня, що залунала над його колискою, – шевченкiвське, написане на чужинi у солдатськiй неволi:

Ой люлi, люлi, моя дитино, вдень i вночi,
Пiдеш ти, сину, на Украiну, нас кленучи,
Сину мiй, сину, не клени батька, а пом’яни.
Мене ж прокляту, я твоя мати, мене клени.
Знайдеш ти в гаi тую калину, та й пригорнись,
бо я любила, моя дитино, ii колись.

Мати часто спiватиме ii й надалi, сповнюючи серце малого Василя, ще далекого вiд тонкощiв розумiння життевоi трагедii дiвчини-покритки та майбутньоi долi ii «байстряти» («нас кленучи» у м’якiй подiльськiй вимовi матерi сприймалося ним як незрозумiле «на склiн учi»), незбагненним смутком: «Хiба я не на Украiнi? Куди ж менi до неi йти?.. Чому «не клени батька»? Чому мати проклята? Збагнути не мiг. А сльози бiгли з очей – i я ховав iх, бо встидався слiз». І сам пiзнiше, як згадуватимуть друзi, не раз спiватиме цю мамину колискову, що залишила, за його власним свiдченням, «найбiльший слiд на душi».

Поза сумнiвами, ця журлива мелодiя та звуки материного голосу закарбувалися в свiдомостi хлопчика вже з тих «пелюшкових часiв», бо й першi його спогади належать, як вiн наполегливо стверджував, до надзвичайно раннього вiку (феномен досить рiдкий, але дослiджений): «Пам’ятаю, як лежав у колисцi (а мама ще робила на полi, в колгоспi, отже, менi було менше року), а нiкого нема. Колиска висить на гаковi, вбитому до сволока 1951 року, iздивши до Рахнiвки, я ще бачив той кiлочок; тепер, на жаль, хати вже нема…); я мокрий, певне, ревiв – i докучило. Нудно лежати, то я граюся своiми вухами – мну iх у долоньках». Цi слова зi Стусового листа до сина пiдтверджуються й спогадами рiдних: принаймнi, ходити Василь почав мiсяцiв з сiмох, та ще й через те, що його зазвичай доводилося залишати в колисцi без догляду. Набридне вухами гратися, тягне до ширшого пiзнання свiту. То й вилазить з колиски, яку вже завбачливо ставили униз, крiзь купу турботливо покладеного матiр’ю драння. «Вiн як вилiзе, думаю, щоб хоч не вбився тут. А вiн вилазив через тряпки тi. А як впаде, то встане», – розповiдала мати.

Через рiк батьковi запропонують (як водиться, настiйно-категорично) посаду завгоспа. Обрали на зборах, на яких вiн навiть не був присутнiй, поставили перед фактом: «Якщо ти свое господарство пiдняв, то й колгоспне пiднiмеш». Семен Дем’янович добре розумiв, що це означае: взяти на себе вiдповiдальнiсть за все й пiти пiд суд з першою ж перевiркою. Вiдмовлявся, але його згодою не дуже й цiкавились. На щастя, пiдвернувся вербувальник з Донбасу. Полишити все, почати, вже лiтньому чоловiковi, життя з новоi сторiнки – на чужинi, на заводi, де нiколи не працював, вважалося йому розрадливiшою перспективою, нiж боротися й далi за власну долю в рiдному селi, серед осоружних облич землякiв, що якось пристосувалися до цього нового життя, вписалися в нього. Але голови колгоспу та сiльради категорично вiдмовили у вiдкрiпнiй довiдцi. Добре, що вербувальник, в якого, як легко здогадатися, просто «горiв» план (на шкiдливе виробництво було не дуже багато охочих навiть серед усiх «приваб» колгоспного життя), погодився взяти його без документiв, на свiй ризик та пiд свою вiдповiдальнiсть.

Так Семен Стус осiв у колишнiй Юзiвцi, що вже давно мала назву Сталiно (нинi Донецьк), у бараку робiтничого селища сто сьомого заводу. Згодом забере до себе й старших дiтей – найперше, щоб здiбнi Палазя та Іван могли дiстати бiльш якiсну шкiльну освiту (сам мав за плечима всього чотири класи). Мати залишилася в Рахнiвцi з Марiйкою та Василем, а десь через рiк, передавши малечу бабусi, приеднаеться до чоловiка й влаштуеться на завод.

«Пам’ятаю, – писатиме Стус синовi, – як у Рахнiвцi, де я лишився з бабунею (тато i мама поiхали на Донбас), я проказував за нею «Отче наш, iже еси на небеси». Два слова каже вона – я повторюю. Пам’ятаю, як талапався у ставку (менi було рiк-два)… Пам’ятаю, як ходив до ясел у Рахнiвцi (ще мама жила в селi) – i там вицiловував усiх шмаркатих дiток, бо любив iх – усiх. Пам’ятаю, як мене був налякав чужий собака – знахарка «виливала переляк»… Допомогло, хоч у дитинствi я трохи заiкався – навiть у школi».

Ще через рiк, коли остаточно обвиклися на новому мiсцi, було вирiшено забрати й менших дiтей. Їлина Якiвна категорично вiдмовиться iхати по них до Рахнiвки – настiльки болючi та свiжi були спогади. Поiхав чоловiк. За два роки батька забув не лише Василь, а й старша Маруся. Не впiзнають, тiкають вiд «чужого дядька» – i в селi, i дорогою. Семену Дем’яновичу соромно було зiзнаватися випадковим подорожанам, що власнi дiти його не пам’ятають: «То ми з жiнкою розлучилися, – каже, – так вона взяла одних дiтей, а цi не хочуть йти зi мною». Дорога на Донбас, а точнiше, ii запах теж доповнюе низку яскравих дитячих спогадiв майбутнього поета: «Досi пам’ятаю, як пахло в вагонi – той запах недавно упiзнав i зрадiв: так пахло в вагонi». «Недавно» – то вже етапом на заслання, до Магаданськоi областi…

По приiзду – якраз на Великдень – Семена Дем’яновича чекала вбивча звiстка: п’ятнадцятирiчна Палазя вже три днi лежить без тями у лiкарнi з менiнгiтом, де мати щоночi й весь вiльний вiд роботи час не вiдходить вiд ii лiжка. Батько подбав про переведення ii до iншоi лiкарнi, але вже в понедiлок найстаршоi Василевоi сестрички не стало.

За таких сумних обставин i з’явився Василь у бараку на Ударнiй – чотири-шiсть квартир з кожного боку низькоi похмуроi споруди. З’явився у довгiй сорочцi, майже платтячку, яка викликала доброзичливi посмiшки в сусiдок – а вiн довiрливо вихвалявся iм, що ii пошила йому бабуня й воно «ще з кишенькою». Був це, за спогадами матерi й сестри, квiтень сорок першого року.

«Пам’ятаю початок вiйни, як вiдступали нашi», – продовжуватиме Стус у листi до сина. Першою жертвою вiйни для родини стали речовi свiдчення пам’ятi про Палазю. Пiд час окупацii нiмцi забороняли ходити на цвинтар, розстрiлюючи порушникiв на мiсцi. Навiть не встигли як слiд запам’ятати дорогу до доньчиноi могили. А по тому все там було затоптане – не знайти. Сукнi ж, що залишилися вiд дiвчинки, дуже швидко зникли на «мiнцi» в першi мiсяцi вiйни.

Спогади про вiйну втiляться для Василя в сумну та жахливу картину мертвих кроленят: «Чомусь поздихали – ще слiпi. Трупики лежали в болотi – ой, як менi було сумно! Тодi я не хотiв жити – так було гiрко й скрушно – за кролями!» Марiя Семенiвна спростовуе: всi роки вiйни вони жили в своему бараку, де не було можливостi тримати нiяку живнiсть. Кролiв розводив батько, коли ще жив у Рахнiвцi. Можливо, це ще один з раннiх спогадiв, що наклався на вразливу дитячу свiдомiсть, заповнивши собою порожнечу в пам’ятi про подii бiльш пiзнiх военних рокiв, вподiбнюючись до них лише глухим вiдчуттям гiркоти та страху… І ще одним яскравим образом, пов’язаним з кров’ю та смертю, запам’ятаються йому тi роки: лошак, якого зарiзав сусiд-татарин на прiзвисько Гапон. «…на моiх очах перерiзав горло. Я плакав – так було шкода. А вже як вiн, сусiд, хотiв мене нагодувати м’ясом тим (смердiло на ввесь коридор!) – я ревма ревiв, аби не присилував до такого грiха: iсти гарного лошака…»

Останнього страшного удару вiйна завдасть Стусам, уже вiдступивши з украiнськоi землi. Роздавали цiлинну землю пiд городи, по десять-п’ятнадцять соток. Ще й не копали, тiльки позначали борознами межi зайнятих дiлянок. Вже повертаючись з поля, мати вiдправила Івана повiдомити людей, якi приходили, що iхнiй клаптик вже зайнято. Раптом пролунав вибух. Хлопчики-пастушки у воронцi розряджали нерозiрвану бомбу. Їх розiрвало на мiсцi, а Івана, який чи то намагався iх вiдмовити, чи просто проходив поруч i навiть не бачив, що коiться в ямi, смертельно покалiчило осколками – вiдiрвало лiву нiжку та щоку, потрапило в серце. Лежав непритомний, коли Василь з матiр’ю добiгли до нього. Наче спав. Мати, несамовита вiд лиха, в яке неможливо повiрити, сприйняти розумом, прикладала нiжку, наче б вона ще могла прирости. «Це на мене зорi з неба посипались, – в напiвмареннi промовив Іван, на мить повернувшись до тями. – Мамочко, не плач – така моя доля». Люди викликали «швидку допомогу», яку довелося довго чекати. Малий Василь повернувся додому, де залишалась Маруся. Йшов i не знав, як повiдомить сестру про страшну звiстку. «…коли ми видерлися з нею на вiкно (може, виглядаючи батькiв), я набрався смiливостi й переповiв iй, що сталося з Іваном. Плакали обое, а через кiлька годин Іван помер… Пам’ятаю, як мене пiдвели на цвинтарi до тiла – востанне поцiлувати. А я бачив лише родимку на правiй щiчцi його i не хотiв, геть-геть не хотiв – нi цiлувати, нi прощатися – з Іваном i його родимкою…»

І Вiнниччина, i Донеччина вiдстоюють за собою право вважати себе Стусовою батькiвщиною. Це насправдi дiалектичне питання. Рахнiвськi спогади, уривчастi, суперечливi, напевно ще й домисленi, вiдредагованi плином часу, а власне кажучи, не стiльки вони, скiльки саме прагнення зафiксувати iх у пам’ятi, поставити певними вiхами в життi, свiдчить про те, що батькiвське село, яке тi протягом тридцятих рокiв встигли зненавидiти, зробилося для нього мiфологемою «справжньоi Украiни», загубленоi, як переконуватиметься вiн надалi, не лише на географiчнiй картi, а й у часi. Але також безперечно й те, що саме шахтарський край сформував, змiцнив та загартував його характер. Переважним чином – як непривiтне середовище, багато в чому чуже й вороже. Не напiввигадана мати, а реальна мачуха, що мало пестить i багато скубе… але саме така Донеччина виховала Стуса, зробивши в горнi випробувань тим, ким вiн став.

…Вистояти. Нi —
стояти. Тiльки тут. У цьому полi,
що наче льон. І власноi неволi
зазнати тут. На рiднiй чужинi.

До школи Василь пiшов 1944 року, в неповнi шiсть. Жили вже на iншому мiсцi – «на площадцi», – але в такому ж барачного типу будинку. Пiшов самовiльно – наданий самому собi без нагляду працюючих батькiв, просто побiг за сестрою, щоб не залишатися на самотi. Мати вже не працювала на заводi – звiльнили за станом здоров’я, виснаженим шкiдливим виробництвом i остаточно пiдкошеним смертю сина. Але сидiти дома з дiтьми не доводилось: та сама нещаслива дiлянка, засiяна кукурудзою та iншою городиною, вимагала працi… Отже, початок Василевого шкiльного життя залишився вдома непомiченим. На той час вiн i читати вже вмiв, засвоiв грамоту самотужки, крутячись навколо Івана. Для матерi стало цiлковитою несподiванкою, коли через кiлька днiв Маруся принесла iй записку вiд учительки: чому син ходить до школи босий? Дiзнавшись, що хлопчик пiшов до школи без вiдома батькiв, учителька вмовила Їлину Якiвну вiдпускати його й надалi. І не пошкодувала про свое рiшення. Дуже подобалось iй ставити здiбне маля, що й дошки досягало лише навшпиньках, у приклад повоенним переросткам-першокласникам: «А ну, Стусик, выходи к доске!»

Школа, звичайно, була росiйською. Украiнськi в мiстi тодi ще iснували, доживали останнi роки, але були вже, як сказали б зараз, непрестижними. Хвиля повоенноi русифiкацii Донбасу прибувала на очах, хоча, по правдi кажучи, лише продовжувала процеси, що тривали з середини XIX столiття – початку iнтенсивного заселення й промислового розвитку регiону. Новi мiграцiйнi потоки з Росii пiд гаслом вiдбудови та будiвництва iндустрiальних об’ектiв, тривали до кiнця п’ятдесятих рокiв i остаточно сформували сучасне обличчя краю, з яким Стус так i не зможе примиритися. Якщо Володимир Сосюра сформувався як украiнський поет i патрiот ще значною мiрою пiд впливом середовища Донеччини початку столiття, де смiятимуться з пiдчепленоi ним у Воронежi росiйськоi вимови («Дык што», «Дай арбуз»), то в Стуса це вiдбудеться вже скорiш усупереч оточенню.

Голодного 1946 року Василь недовгий час пастиме сусiдську корову – за молоко й харчi. «…знав, що мама голодна – i не мiг iсти сам, просив миску додому, аби поiсти з мамою разом. Колись понiс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко, плакала, казала, аби я так не робив бiльше. Бо iй дуже хотiлося iсти – i дивитися на iжу iй було тяжко. А менi ложка не лiзла до рота».

Виснажену вiд недоiдання Марусю тiтка забере на лiто до Рахнiвки, навiть не дочекавшись кiнця шкiльних занять. Василь залишиться в Сталiно. «Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржi зi жмиху, якi пекла мама, а менi вiд них геть болiла голова. То був мiй 3–4 клас. Тодi, на тiй бiдi, я став добре вчитися. Вже 4 клас скiнчив на вiдмiнно». Дуже захворiв i батько, пух з голоду. Мати вiдправить його на курорт до Монастирища, а родичам у Рахнiвку напише тривожного листа: «Семен настiльки слабий – ногу не може пiдняти на сходинку. Не знаю, повернеться вiн з того курорту чи нi. Може, я його вiдправила назавжди». Маруся, що й досi не оговталася пiсля загибелi старшого брата, довго плакала, а вночi побачила сон. Нiбито ходить вона по бiлих хмарках, а навколо, наче в лiкарнi, скрiзь лiжка з бiлоснiжними простирадлами – вона на той час i не бачила таких серед пiслявоенноi бiдностi. («Пам’ятаю, – писатиме Стус, – як плакала мама, бо в неi була одна подерта – латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею ходили бозна у чому».) І Маруся, що була боязкою та нерiшучою дiвчинкою, набираеться у снi смiливостi й звертаеться до Бога, схожого на мiсцевого батюшку в золотих ризах: «Скажiть, будь ласка, де тут лiжечко мого тата?» – «Нема лiжечка твого тата. Ти ще виростеш, нагодуеш його кашею, аж тодi тут буде лiжечко».

Тiтка з бабусею побачили в цьому снi втiшну ознаку. Батько справдi одужав – i майже одразу заходився будувати власну хату. На заводi почали давати по шiсть соток, вiн пiдписався одним з перших. Узяв позику на десять тисяч старими грiшми – доведеться довгий час вiдмовляти собi в усьому, щоб ii погасити. Стiни зводили з саману, який мiсили всiею родиною. В каменi для фундаменту не було нестачi – все ще лежало в руiнах пiсля вiйни. Балками служили старi залiзнi рейки, якi понаносили батьки.

Хатка вийшла невеличкою, але родина з радiстю переселилася до неi з бараку. Найбiльшу кiмнату навiть почали здавати приiжджим завербованим дiвчатам – аж п’ять iх скупчилося в тiй тiснотi. З рiзних краiв, з рiзною долею. Одна вчителька молодших класiв за фахом, з Росii, iншi з середньою освiтою. Дуже любили спiлкуватися з Василем, слухати, як вiн читае.

На своему подвiр’i вперше пiсля Рахнiвки з’являеться й власна худоба – кури, кози. Семен Дем’янович придбае навiть корову, за якою дружина почала ходити, як на роботу – за три кiлометри туди й назад: виганяти вранцi, йти вдень доiти та забирати ввечерi. «І тiльки то робиш, що нiчого не робиш, та тiльки ходиш», – згадувала Їлина Якiвна. Отже, й Василевi не довелося вiдпочити вiд вiзка пiсля закiнчення будiвництва. Возив траву для корови й кози, возив з городу картоплю. Класу до восьмого возили з Марусею вугiлля з терикона. «Усе дитинство мое було з тачкою».

І на цьому тлi плекаеться й мiцнiшае Василева любов до книжки, до художнього слова. Першою книжкою, що тримав у руках, була братова iсторiя стародавнього свiту – з кольоровими iлюстрацiями та картами, що урiжуться в пам’ять. Перша прочитана – «Кленовi листки» Василя Стефаника, яку взяв у бiблiотецi. Батьки, попри любов до лiтератури, книжок дiтям не купували – не до розкошiв. Тож грошi, що вони давали Василевi на шкiльну iдальню, нiколи не використовувались за призначенням – вiдкладалися ним на книжки. Василь взагалi погано iв, навiть удома (до того ж, незважаючи на свiжу пам’ять про голоднi роки, перебирав харчами), через що ще в iнститутi почнуться проблеми зi шлунком. Вiд фiзичних перевантажень, поганого апетиту та довгого читання часто болiла голова. Батько купив пляшку риб’ячого жиру. Василь навiдрiз вiдмовився його пити й погодився лише тодi, як йому пообiцяли по десять копiйок (дореформених) за кожну ложку. По ложцi вранцi й увечерi, а в кiнцi тижня смикае батька: час розрахункiв, на таку й таку суму набрався цiеi гидоти…

І дiйсно, щось накопичували з сестрою, створювали власну бiблiотечку. Василь навiть штамп-екслiбрис вирiзав зi шкiльноi гумки. Серед iнших книжок купили словник iншомовних слiв. З’явилася нова гра: пояснити значення названого слова. Втiм, як i в грi за географiчною картою – знайти ту чи iншу назву, – Маруся тут нiколи не виходила переможницею. З усiх дiтей Стусiв вона була найменш здiбною i, що важливiше, найменш старанною. Батьки не силували вчитися: смерть старших дiтей i слабке здоров’я Василя стримували вiд того, щоб перевантажувати дiвчинку. З класу до класу переводять, то й добре. Не дуже зiбрана натура, вона цим вмiло користувалася й манiпулювала – аж до iнституту, коли доведеться пiдсиленими темпами латати шкiльнi прогалини.

Якщо цi iнтелектуальнi розваги й захоплювали Марусю, то лише заради самого спiлкування з братом. Майже ровесники, схожi мiж собою, наче близнюки (з роками це буде все бiльш загострюватись), вони значно бiльше часу проводили одне з одним, нiж з батьками, яких нерiдко очiкували додому пiзно ввечерi, забравшись пiд ковдру й спiваючи, щоб не було так боязко, всiх пiсень, що знали, – украiнських, росiйських… Як часто бува в таких випадках, не обходилося без сварок та бiйок. Одного разу завелися через пiдручники. Вчилися вже в рiзних школах – завдяки недовговiчному експерименту останнiх сталiнських рокiв з роздiльним навчанням для хлопцiв i дiвчат. Василь хоча був класом молодше, але тягся вже й до сестриних книжок, якими вона тодi чи не вперше була нарештi вкомплектована з початку року. І треба ж такому трапитися, що ii саме в цей час охопила нечаста жага до навчання! Дiйшло до сутички, у самий розпал якоi мати, що пiсля загибелi Івана слабувала на серце, раптом впала на пiдлогу, випроставши руку. Був це жорстокий педагогiчний прийом чи й справдi приступ, але з того часу всi свари наче вiдрiзало.

Тими ж роками датуються першi версифiкацiйнi спроби Василя. «В четвертому класi щось заримував про собаку. По-росiйському. Жартiвливе. Скоро минуло». Минуло не одразу – тривалий час дописував сатиричнi вiршики до класноi стiннiвки, примiрники якоi забирав додому на пам’ять.

У нашего Лёни неприятность: опять двойку получил,
потому что и сегодня он химию не выучил.
И немецкий язык знает он узко,
потому что он привык говорить по-русски.

Це, до речi, про сина директорки…

Крену в бiк саме гуманiтарних дисциплiн, проте, не було. Василь однаково змагався за честь школи на олiмпiадах з лiтератури й математики. У восьмому класi всерйоз мрiяв присвятити життя геологорозвiдцi, «бо марив мандрами» (i доля з гiркою посмiшкою таки спрямуе його у мандри – таким чином, про який i гадки мати не мiг).

Впливу iдеологiчноi обробки, якоi не бракувало в радянськiй школi, Василь пiддавався як будь-який учень. «Пам’ятаю, як у 4 класi читав «Мать» М. Горького – i радiв, який славний Павло Власов. Пам’ятаю, як тодi ж читав М. Островського «Как закалялась сталь» i «Рождённые бурей»… І ось десь тодi я вирiшив, що й сам буду такий, як Павка Корчагiн, як Павло Власов, аби людям жилося краще. І ще хотiв – тяжко вчитися, бо жити – тяжко. Мамi – тяжко, татовi – тяжко. То й менi мае бути тяжко – аж доти, поки й татовi й мамi не стане легше, аж доки всiм людям на свiтi не стане легше жити». Був активним учасником пiонерських зльотiв. «Іншим дiтям виступ потрiбно було готувати, робити репетицii, а йому можна було не готувати, – згадуе Марiя Семенiвна. – Вiн дуже вiрив книжкам. Те, що в книжках, то вiн вважав, що все те правда. Вважав, що там нема нiякого вимислу. Що й написано, то е правда. Вiн тодi дуже поважав Ленiна, Сталiна». Люди, що чули цi запальнi патрiотичнi виступи (iмпровiзацiйнi, без папiрцiв!), шепотiли мiж собою: «Это, наверно, сын какого-то райкомовца или обкомовца?» – «Да нет, отец у него простой слесарь, а мать домохозяйка», – пояснювала вчителька.

І в той же час: «Пам’ятаю, як 1951 р. я iздив у село, до бабунi. Збирав колосся – по стернi. За мною гнався об’iждчик – я втiкав, але вiн – верхи на конi (безтарка з парокiнню) – наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав його за його гидкi червонi руки. І таку злiсть мав… що одiбрав торбу. А другого дня стерню зорали». Правда життя заходила в конфлiкт зi шкiльними гаслами, доводилося думати самостiйно, обирати мiж першим та другим – а то й намагатися iх поеднати, не перетворитися вiд розчарування на цинiка та пристосуванця, не зрадити дитячу клятву: менi мае бути тяжко – аж доки всiм людям на свiтi не стане легше жити. «Коли я прочитав “Мартiна Ідена” Джека Лондона (це десь у 5–6 класi) – свiт менi перевернувся. Як мучилася людина, а змогла перевершити всiх, хто купався в молоцi! І все – тяжким трудом (трудом, сину, наголос на y!), i все – солоним кривавим потом».

Мабуть саме той скепсис, що склався у старших класах щодо офiцiйноi iдеологii, якою було наскрiзь просочене шкiльне навчання, зумовив пiзнiшу сувору оцiнку: «Шкiльне навчання – вадило. Одне – чужомовне, а друге – дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще». Думаеться, вона вже занадто сувора. Можна з певнiстю стверджувати, що крiм родинного впливу формуванню нацiональноi свiдомостi майбутнього поета певною мiрою сприяв учитель украiнськоi мови та лiтератури Кость Тесленко – випускник Харкiвського унiверситету, весела й привiтна людина, письменник, у майбутньому автор кiлькох украiнських книжок, написаних у спiвавторствi з дружиною Марiею Лiсовською. З ним Василь пiдтримуватиме зв’язок i пiсля школи, навiть у армii одержить примiрник його повiстi «На морi слiдiв не лишаеться» з теплим дарчим надписом. Щоправда, оцiнить ii критично, про що без зайвоi дипломатii напише авторовi – «можливо не цiлком i гречний акт», але «до Костя Макаровича у мене особливi вимоги, адже вiн мiй навчитель, а такий мае право лише на бездоганне авторство». Тесленко працюватиме вiдповiдальним секретарем журналу «Донбас», звiдки його буде звiльнено 1972 року за публiкацiю «крамольноi» повiстi днiпропетровського прозаiка Вiктора Савченка «Я ще повернусь» та добiрки вiршiв переслiдуваних КДБ Володимира Сiренка й Михайла Чхана. Його син, письменник-фантаст Олександр Тесленко, лiкар-анестезiолог за фахом, у першi днi братиме участь у лiквiдацii аварii на Чорнобильськiй АЕС i невдовзi помре на сорок другому роцi життя вiд радiацiйного зараження, на два роки переживши батька.

Позашкiльнi iнтереси юного Василя так само вiдзначалися широтою й рiзноманiтнiстю. У шахи, в футбол – скрiзь перший. Власноруч зiбрав детекторний приймач, який через брак дроту доводилося слухати взимку на морозi, в холодному сараi. Музика грiла душу, сплiталася зi звуками материних спiвiв, що бринiли у пам’ятi, вiдкривала новi обрii для роздумiв i почуттiв. Вiд батькiв своiх однокласникiв, близнюкiв Миколи та Володьки Морозiв, захопився грою на гiтарi. У сьомому класi за чергову похвальну грамоту тато купить йому власний iнструмент. Василь дуже швидко опануе його – пiдбере на слух «Взяв би я бандуру», потiм кiлька старих романсiв, маршiв, навiть класичнi речi. Але з бiльшою наснагою вигравав власнi iмпровiзацii на однiй струнi. «Все, що я чув, за чим тужив, чого прагнув – усе вигравав. І забувався геть. Так мiг програти 2–3 години – i не чезти, коли збiг час».

З класичним репертуаром хлопець був знайомий не лише завдяки радiо, а й через вiдвiдання мiськоi фiлармонii – спочатку зi школою, потiм i самостiйно. «Пам’ятаю, як прослухав цикл лекцiй про Бетговена – всi 9 симфонiй i чимало концертiв. А якi пречудовi його сонати! І яка це була людина! Все життя – в горi, в нещастi, в муцi – i вiн – один проти цiлого свiту – перемагае! Тобто не поступаеться напасникам, а йде напролам: або свiт прийме таким мене, як я е, як мене народила мати – або вб’е, знищить мене. Але я – не поступлюся! І з кожноi митi своеi, з кожного почуття й думки своеi зроблю свiй портрет, тобто портрет цiлого свiту: хай знае цей свiт, що душив, гнув мене, що я вижив, зберiгся, донiс до людей усе, що хотiв. А що хотiв донести? Що люди мають жити, як янголи: з любов’ю одне до одного, з почуттям, що всi люди – брати, рiвнi, чеснi, богоподiбнi, всесильнi, незламнi, кришталевi. Свiт – це таночок усiх людей, що взялися за руки i чуються братами, просвiтлими душами, що ширяють межи небом i землею».

Можна без натяжки припустити, що поезiя (не першi екзерсиси в середнiх класах, а вже справжня, вистраждана) зазвучитъ у Василевiй душi як iнобуття музики, через неможливiсть повноцiнно присвятити iй себе. Як у Лесi Украiнки – тiльки там на завадi стояла ii хвороба, а тут – матерiальний стан родини. «Як я шкодував, що через бiднiсть моiх батькiв не можна просити iх, аби купили менi скрипку чи фортепiано. Яке там фортепiано, коли мама чи не щомiсяця сушила собi голову: i до кого б пiти позичити кiлька карбованцiв, аби протягнути до зарплатнi татовоi, якоi нiяк не вистачало!» Лiтнi «пiдпрацьовки» на залiзницi стануть для нього звичайною формою канiкулярного «вiдпочинку» в старших класах: додати до батькiвських 600–700 старих карбованцiв 400–500 своiх було суттевою допомогою. Втiм, надалi трапиться i калiцтво, як у Лесi, – втрачена в армii фаланга пальця, пiсля чого вже мало хто з друзiв бачитиме його з гiтарою.

Буде ще один чинник, який розбудить для юнака поетичне слово (хоч слово «поезiя» вiн не любитиме й уникатиме його все життя – особливо стосовно власних вiршiв). «…був 9 клас, i менi подобалася дуже одна дiвчинка. І здавалося тодi, що це живий янгол. І я радiв, що бачу янгола поруч себе – i хотiв бути схожий до нього». Про те, щоб освiдчитися в своiх почуттях, не виникало й думок (вона, напевне, була ще й старша за нього, як усi однокласники). Виникало лише палке бажання стати гiдним цього янгола – «тобто, вести таке ж янгольське життя. І я став бiльше читати». Саме тодi до нього в руки потрапить поема Івана Франка «Мойсей», що стане черговим життевим потрясiнням – з ii настирним рефреном «вмирати на шляху», на порозi до обiцяного Краю, до якого не вступиш, але простуватимеш усе життя, не озираючись на жирнi м’яснi казани в землi Мiцраiм, домi неволi, простуватимеш, навiть не зрозумiлий, вiдкинутий i знехтуваний власним народом, боротьбi за волю якого (внутрiшню, духовну насамперед) присвятив усе свое життя. «Це прекрасна поема. Як i вся iсторiя з Мойсеем – прекрасна».

На такому грунтi визрiлi почуття починають звучати власними вiршами. Одразу украiнськими.

В 1954 роцi шiстнадцятирiчний Василь закiнчуе школу зi срiбною медаллю. Йшов на золоту, але в облвно не затвердили. За iронiею долi – саме через випускний твiр з лiтератури: комiсiя прискiпливо поставилась до його почерку i в одному мiсцi наче побачила «а» замiсть «о». Класна керiвниця вирiшила не сперечатись: срiбна медаль врештi-решт теж давала можливiсть вступити до вищого навчального закладу без iспитiв. Геологорозвiдку Стус давно вже забув – вабило Слово.

До Киева, однак, проiздив марно. На факультетi журналiстики держунiверситету навiть документи не прийняли – надто вже юний вiк, не потрапляе в оголошенi правилами прийому рамки. Додому повернувся в розпачi.

Марiя вже рiк як вчилася на фiзико-математичному факультетi Сталiнського педагогiчного iнституту. Вступила туди, де був найменший конкурс, хоча з математикою в школi дружила не бiльше, нiж з iншими предметами. Навiть гiрше – вчитель ставився до неi дуже упереджено, так що й успiхи сприймав недовiрливо: «То ти списала», – а це, звичайно, не заохочувало до навчання. (А доведеться ж i працювати разом з ним у школi – i справами переконувати, що гiдно посiдае це мiсце, всупереч тому, що вiн так мало в неi заклав.)

Їлинi Якiвнi запам’яталося, наче Марiя й запропонуе Василевi подати документи до педiнституту й сама його туди вiдведе. Та заперечуватиме: «Нi. Вiн сам пiшов. Вiн був смiливий хлопець. Смiливiший вiд мене набагато». Принаймнi, щодо факультету вагань не було. Звичайно ж, фiлологiчний, звичайно ж, украiнське вiддiлення.

Марiя не афiшуватиме серед друзiв, що в iнститутi тепер вчиться ii брат. Але в цьому не було потреби – настiльки бо схожi вони були. Це добре видно на фотографiях рiзних рокiв, особливо на тих, де вони разом. Отже, ще до початку занять дiвчата ii повiдомлять: «Муся, мы твоего брата видели». Криеться, не зiзнаеться. «Видели-видели!» Такий вiдгомiн майже непомiтноi присутностi брата супроводжуватиме Марiю аж до державних екзаменiв, коли зовсiм незнайома викладачка з мовноi кафедри (а в кiнцi п’ятдесятих ще писали украiнський диктант) упевнено звернеться до неi «товаришко Стус». Звичайно, пiзнаватимуть ii i далi – коли обличчя Стусове стане вiдомим широкому загалу…

Як водиться, з п’ятдесяти двох першокурсникiв украiнського вiддiлення фiлфаку переважну бiльшiсть складали дiвчата. Хлопцiв було лише четверо: сам Стус, Анатолiй Лазоренко, Володимир Мiщенко, Борис Дорошенко. Така вiдособленiсть та згуртованiсть на загальному жiночому тлi зумовила iхню дружбу на довгi роки, хоча, певна рiч, самим цим фактором вона б не протрималась.

Передбачалося, що навчання забере чотири роки. Але вже через рiк факультет буде реорганiзовано в iсторико-фiлологiчний, а термiн навчання стане п’ятирiчним, як в унiверситетi – завдяки багатьом доданим годинам з iсторii. Поглибленому викладанню iсторii Украiни та свiту Стус буде тiльки вдячний.

Як i в школi, вiн був тут наймолодшим – i так само, як у школi, в аудиторiях часто лунатиме: «Молодець, Стус!» Кожноi сесii на кожному екзаменi тягнув бiлета першим, i завжди мав «вiдмiнно». Для одногрупниць це стало своерiдним талiсманом – без нього й не починали. Вдосконалювався в нiмецькiй мовi, яку добре знав ще зi школи, читав поетiв у оригiналi. Самотужки вивчив латину, яку в педiнститутi не викладали. На заняттях зi старослов’янськоi мови, iсторичноi та порiвняльноi граматики був загальновизнаним експертом – багато читав по темi самостiйно, вважаючи, що для професiйного володiння рiдним словом треба досконало знати його корiння, розумiти його життя. Але, як одностайно свiдчать колишнi однокурсники, нiколи не хизувався своiми знаннями нi перед ними, нi перед викладачами. Хiба що мав одне принципове правило: вiдповiдати завжди украiнською, хоча серед викладачiв траплялися й такi, що дуже погано ii розумiли.

Певним орiентиром в цьому для нього став викладач зарубiжноi лiтератури Тимофiй Трифонович Духовний, який домагався того, щоб читати своi лекцii украiнською мовою навiть на росiйському вiддiленнi. Це викликало напруженiсть, бо вiдверто суперечило тенденцii, яка в тi роки набувала все бiльшого поширення: обмежити украiнське слово резервацiею «хуторянства» та «шароварщини». А для Василя, випускника росiйськоi школи, на його лекцiях чи не вперше зазвучить рiдною мовою антична лiтература, лiтература европейського Ренесансу та Нового часу (а поза аудиторiею, пошепки й без свiдкiв – iмена ще не реабiлiтованих неокласикiв Зерова та Драй-Хмари), вiдкриеться усвiдомлення обрiiв свiтового культурного контексту, на який вiдважно рiвнялася украiнська лiтература в кращих своiх взiрцях вже з початку минулого столiття й особливо в двадцятi роки… аж доки чиясь владна воля штучно не припинила цей злiт.

Коли Тимофiй Трифонович оголосить про створення в iнститутi лiтературного гуртка-студii, всi четверо хлопцiв-першокурсникiв одразу запишуться до нього, вперше зiзнавшись таким чином один одному, що пробують писати. Втiм, якщо Мiщенко й Дорошенко виступали переважно зi своiми вiршами, а Лазоренко з театральними рецензiями, в Стусi лiтстудiйцi бачили скорiше майбутнього лiтературного критика, нiж поета – власнi речi на суд спiльноти виносив нечасто (багато хто й гадки не мав, що вiн теж пише вiршi), натомiсть виявляв здатнiсть до глибокого й тонкого аналiзу прочитаного. Деякi рецензii друкувалися – на одну навiть вiдгукнеться Максим Рильський, напише Василевi листа, якого той показуватиме товаришам як своерiдну вiдзнаку.

Вечори проводив у бiблiотецi iменi Крупськоi – студiював лiтературу з украiнiстики, а також росiйську й зарубiжну. Імена дiячiв «розстрiляного вiдродження», iмена багатьох зарубiжних авторiв поза навчальною програмою й поза бiлим списком «прогресивноi лiтератури» однокурсники вперше чутимуть саме вiд нього. Згодом Тимофiй Трифонович, користуючись своiми зв’язками (писав статтi до Украiнськоi радянськоi енциклопедii, листувався з ii головним редактором Миколою Бажаном – одне з перших iмен в iстеблiшментi офiцiйноi украiнськоi лiтератури), органiзуе для лiтстудiйцiв перепустки до ii спецхрону та до закритого фонду унiверситетськоi бiблiотеки. Для Василя вiдкриеться паморочливий свiт забороненоi лiтератури – живоi, талановитоi…

З бiблiотеки повертався додому пiзно, iнколи не без пригод. Не раз доводилося проводжати додому п’яниць, на яких трапляв дорогою – не залишати ж у вуличнiй багнюцi? Цiею багнюкою в результатi ставав геть перемазаний його единий костюм, який треба було випрати й висушити до ранку. Мати звично лаялась, але розумiла, що це не востанне – такий уже вiн, Вася, всiх жалiе.

В гостиннiй батькiвськiй хатi побувають не лише однокурсники, але багато товаришiв з iнших курсiв, з лiтстудii. Збережуть теплi спогади про Стусових батькiв, про почутi вiд них старовиннi народнi пiснi. Часом збиралися таким великим гуртом, що мати знов починала сварити Василя: чим же я iх усiх нагодую? Знаходилось… Так само часто й Василь гостив у студентському гуртожитку, в тридцять п’ятiй кiмнатi. Серед старшокурсникiв особливо тягся до Миколи Раецького та Івана Принцевського – справжнiх iнтелектуалiв, у яких завжди було чого йому навчитися, що перейняти. Перший пiдкупав вiдвертiстю й непохитним украiнським патрiотизмом, тим, що не уникав гострих та небезпечних тем, вiдстоював свою позицiю – через що й буде вiдрахований з iнституту, хоча вчився вiдмiнно. Його однокурсник Принцевський, навпаки, тримався надзвичайно обережно, слизьких тем не пiдтримував. Приваблював енциклопедичною ерудицiею та непiдробними iнтелiгентними манерами.

Значно пiзнiше стане вiдомо про той нескiнченний тиск, який Принцевський, син репресованого украiнського iнтелiгента, зазнавав вiд «органiв», що настiйливо вимагали вiд нього доносiв на товаришiв. Згодом закiнчить аспiрантуру, викладатиме в Донецькому педiнститутi (який з 1964 року стане фiлiею Харкiвського держунiверситету, а з 1965 – унiверситетом), готуватиме до захисту дисертацiю. Вiд студентських розмов про пошуки грунту, «справжньоi Украiни» вiдiйде остаточно. «Думаю до нього, – писатиме Стус вже в 1961 роцi в листi з армii до Вiктора Дiдкiвського, з яким Принцевський його свого часу й познайомив (Вiктора, студента полiтехнiчного iнституту, манило до фiлфакiвцiв – единого осередку в зрусифiкованому Сталiно, де доводилося чути батькiвське украiнське слово), – що вiн трохи збочив з своеi путi. І не буду дивуватись, коли вiн одружиться i покине всякi думки, виплеканi в вузi, в пору юностi». Проте сталося все значно трагiчнiше: того ж 1972 року, коли вперше заарештують Стуса, викладач Донецького унiверситету Іван Принцевський повiситься у власнiй квартирi, морально знищений необхiднiстю йти на постiйнi компромiси з КДБ та власною совiстю, вiд яких залежала його кар’ера, а можливо, й життя, i доля маленькоi доньки.

На канiкулах Василь працював у тiй же залiзничнiй бригадi, що й у останнi шкiльнi роки – «заробляв на костюм», – i не без гордощiв розповiдав друзям в перший день занять на другому курсi, що вже здатен загнати костиль у шпалу за три, а то й за два удари. Пiсля третього курсу, склавши лiтню сесiю, вирушать у фольклорно-дiалектологiчну експедицiю до Савур-могили, де значно розширять свое знання народних пiсень i людських доль (чи гадали, складаючи атлас мiсцевих говiрок, на той час, до речi, мало дослiджених, що почують серед степових дiалектiв характерну галицьку розмову – депортували родину, можливо, ще перед вiйною? чи думали, подавшись пiд кiнець, на пропозицiю Василя, пiшки до Азовського моря за сто кiлометрiв розпеченим степом, що вже на росiйськiй територii минатимуть майже цiлком украiномовнi села?). А восени 1957 року Стус iз Лазоренком та Мiщенком проходитимуть педагогiчну практику в селi Максимiльянiвка Марiйського району. Лазоренко назавжди запам’ятае, як у своiх мiських черевиках, без чобiт, не мiг нi ходити мiсцевими багнистими дорогами, нi навiть злiзти з вантажiвки, якою його довiз до колгоспноi контори жалiсливий водiй. Але з’явившись в такий трагiкомiчний спосiб у сiльськiй школi, друзi швидко завоювали довiру та прихильнiсть i дiтей, i педколективу. Вчителiв дивуватиме iхня лiтературна, рафiнована украiнська мова – на Донбасi так не говорять (у Стуса, втiм, усе життя просковзуватимуть час вiд часу батькiвськi подiльськi дiалектизми). З учнями проводили пiонерськi збори, походи, диспути. Коли випав снiг, каталися з класом на лижах. У мертвiй тишi, яку постiйно супроводжувало викладення Василем нового матерiалу, було чути, як гупають по дерев’яному помосту бiля дошки його пiдкованi чоботи: розповiдав завжди в русi, простуючи взад-уперед широкими кроками, що викликало незадоволення в керiвника практикою… Була практика й iншого роду – залучення до перекладiв канцеляриту раднаргоспiвськоi документацii, яку поки ще вимагалося вести украiнською мовою, але чиновники Донеччини навiть не робили спроби ii опанувати й не приховували свого презирства до неi.

Лiтстудiя на початку шiстдесятих стане ядром молодiжного лiтературного об’еднання «Обрiй», яке базуватиметься при редакцii газети «Радянська Донеччина», а потiм за наполяганням КДБ буде переведене до мiсцевого вiддiлення Спiлки письменникiв, щоб його було легше контролювати, обплiвши мережею штатних i добровiльних «стукачiв» – i врештi-решт закрити з формулюванням «за абстрактний гуманiзм». Майбутня атмосфера «Обрiю» та його украiномовноi меншостi склалася вже в iнститутськi роки. «Ми вже багато чого вiдчували, – свiдчить молодший iнститутський товариш Стуса Олег Комар, що писатиме пiд псевдонiмом Олег Орач, за назвою рiдного села (Комарик, як називав його Василь). – Нас не треба було шукати товаришам iз органiв, естетам у цивiльному. Часом на цих вечорах ми вiдчували прохолоднi пальцi на власних, пробачте, ребрах. Ми розумiли, що легкоi долi нам не ждати». Василь поводив себе безкомпромiсно, з юнацьким ще, можливо, максималiзмом. 20 грудня 1958 року в актовому залi iнституту вiдбувалася зустрiч iз Миколою Тарновським – поетом-комунiстом з украiнськоi дiаспори, що повертався на батькiвщину. Згадка полум’яного викривача порокiв iмперiалiзму про те, що в Сполучених Штатах Америки iснують украiнськi школи, викликала iдке запитання Стуса, яке вiн, не побоюючись можливих наслiдкiв, i озвучив у своiй записцi: «Товаришу Тарновський, чи вiдомо вам, що в Сталiно немае жодноi украiнськоi школи?» Розумiючи, що без пiдпису це виглядатиме як анонiмна провокацiя, без вагань додав: «Студент Василь Стус». Тарновському нiчого не залишалося, як серед гомону, що покотився по залу пiсля митi шоковоi тишi, сказати, що зi становищем украiнських шкiл у мiстi незнайомий, отже, не може дати нiяких коментарiв… Уже бiльше двох рокiв минуло з того дня, як в цьому ж залi студентам зачитували постанову ЦК КПРС «Про подолання культу особи Сталiна». Для когось це стало шоком, хитанням усiх свiтоглядних основ, для iнших, у тому числi й Василя, що давно вже дозволяв собi критичнi зауваження щодо «генiальностi» обожнюваного в дитинствi «корифея всiх наук», – звiсточкою можливих змiн на краще. В повiтрi суспiльного життя дiйсно почала вiдчуватися «вiдлига», але це лише пiдкреслювало пануючi заморозки, дозволяло усвiдомити iх спостережливiй молодi, що вступала в доросле життя. Надii на справжнi змiни встигли обернутися розчаруванням, але водночас i палким бажанням не чекати iх пасивно «згори», а домагатися самостiйно, докладаючи власних зусиль.

Влiтку 1959 року Василь Стус з червоним дипломом закiнчив iнститут. Розподiл серед випускникiв украiнського вiддiлення вiдбувався переважно по селах. Найкращi мiсця – ближчi до дому – не пропонували, перш нiж не знайдуться охочi на гiршi. До Кiровоградськоi областi бажаючих iхати не було. Дiвчина з Василевоi групи, яка з жодного боку не мала нiяких пiльг, уже змирилася з долею й зiбралася до розподiльчоi комiсii, коли Стус, що як вiдмiнник мiг би претендувати на краще, погодився на це мiсце. Головним його мотивом був все ж таки не альтруiзм i не те мiркування, що на нього як чоловiка й випускника iнституту без военноi кафедри восени так чи iнакше чекатиме повiстка до Збройних сил (вiн ще сподiвався знайти спосiб уникнути служби), а свiдоме намагання вирватися з Донбасу до «справжньоi Украiни, де говорять украiнською». Втiм, особливих iлюзiй щодо цього не мав, апрiорi був налаштований скептично. Як напише вже з нового мiсця Дiдкiвському: «Ми там, в Сталiно, вели немудрощедре життя, як зв’язок, що тримався словесною тиною, павутинням словесним. А грунту – не шукали. Не шукаю я його i зараз, бо наперед знаю – даремно. Одне – мiщанство, iнше – те, що багатьом для цього б треба було заздалегiдь вилити переляк». Однак саме це «немудрощедре життя» його «вигнало зi Сталiно, як селюка, може, як занадто холерика, i – може – як безнадiйного романтика».

Отже, мiсцем його вчителювання стало глухе село Таужне Гайворонського району на Кiровоградщинi – без радiо, а часто й без свiтла. «Тут i своi за i проти, pro i contra. Багато горiлки – а це куди краще, нiж сiльське кiно а чи танцi. Та мало лiтератури, особливо перiодики. А без неi – бiда». Тож у чималiй нагодi сталися книжки, якi йому вдалося розмiстити в своему багажi – «Гете i Верхарна, Олеся i Рильського, Словацького i Елюара, доброго Радхакришнана i Вiнкельмана, цнотливу Рамаяну i цнотливу Сельму Лагерльоф». З перших днiв вiдмiтив, що «народ тут щиро-добрий, словом, «здесь русский дух, здесь Русью пахнет». Мова – як на Вiнниччинi, багата i спiвочо-яскрава. Рай i ад. Вони спряглись над високим таужнянським небом… Ще раз – люди тут менi по нутру. Для мене це важить багато».

За два мiсяцi – день у день – якi Стус пропрацював у Таужнянськiй семирiчнiй школi, вiн устиг залишити по собi теплу пам’ять. «До нього учнi горнулися… Пiсля урокiв вiн залишався з учнями, хотiв бiльшоi грамоти iх вивчити… Бiдне тодi було село, школа пiд соломою… Полюбив вiн Таужне наше, учнiв своiх», – згадуе його колега й ровесник Кузьма Цимбалистий. Як i в Максимiльянiвцi, вчителi вiдмiчали чистоту й лiтературнiсть його вимови. «В Василевi нас вражала висока культура в усьому. Найкраще це вiдчувалось у розмовi. Вiн приiхав сюди вчителювати iз Донбасу, а нам було соромно за себе, що так калiчимо рiдну мову. Проте вiн нiколи не дорiкав нам, не було цього». Останне зауваження не випадкове: КДБ згодом збиратиме компромат на Стуса навiть тут, i одним з постiйних запитань буде: «А чи не поправляв вiн вас, коли ви якесь слово не по-украiнськи говорили?»

Стус почував себе в Таужному дещо суперечливо: «Тоскно i мило. Радiсно i сумно». Сумно, як пояснював у листi до Лазоренка, «вiд того, що я далеко од дому, бiльше – од того, що умови працi несприятливi, ще бiльше – од того, що я, зробивши «вилазку» в село, якимось бар’ером а чи вiдгороджуюсь од людей, а чи вони од мене». Але все ж таки, «хоч одержую 611 крб. на руки, хоч сварюсь з сильними миру (ти впiзнаеш у цьому давнього Василя?), але я радий, бо я – атакуючий». Настало якесь емоцiйне виснаження. Вiршiв у цей час пише мало й ставиться до результатiв своiх поетичних спроб суворо: «…вони – я це часто помiчаю – якось бiчнi для мене. Себе я в них не виливаю. Це так. Фiксацiя настроiв, але це ж не поезiя. Очей нема, i духу нема». Приваблювала бiльше технiчна сторона справи – i Стус безжалiсно редагуе («теше i пiдтiсуе») старi своi речi, домагаючись бездоганностi. Це переважно верлiбри, схильнiсть до яких Василь Стус пронесе через усе творче життя: «вiльний» вiрш виглядав для нього перспективним напрямком розширення виразних можливостей украiнського слова – чи, правильнiше сказати, творчого дослiдження iхнього потенцiалу.

Краю! Мiй добрий обрiю!
У сизуватiй млi,
Там, де розтав вишиваний рукав,
Лишилось серце…

Вже з армii ностальгiйно згадуватиме Таужне – «хоч, признаюсь, живучи в селi, замало його любив. Хорошi люди скрашали менi печалi, злi пiдбадьорювали мене, байдужi активiзували мене. Це сiльське оточення було – як для мене – незвичайним, i через це – здаеться, дало менi велику користь».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleg-doroshenko-19788147/vasil-stus/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.