Книга - Іван Драч

Іван Драч
Михайло Павлович Загребельний


Знаменитi украiнцi
Іван Драч (нар. 1936 р.) – неоднозначна фiгура украiнського культурного простору. Поет, кiносценарист, драматург, перекладач, мислитель, полiтик, лауреат Шевченкiвськоi премii i Державноi премii СРСР, кавалер ордену князя Ярослава Мудрого V ступеня (1996), Герой Украiни (2006). В лiтературi доби «шiстдесятникiв» його поезiя свого часу наробила чимало галасу. В кiнематографi саме за сценарiями Драча було створено низку справдi культових фiльмiв – «Пропала грамота», «Криниця для спраглих», «Камiнний хрест». Проте, маючи стiльки премiй i нагород, Іван Драч не зупиняеться на досягнутому: вiн продовжуе писати вiршi, виховуе творчу молодь, займае активну громадську позицiю i вже багато рокiв очолюе Конгрес украiнськоi iнтелiгенцii.





Михайло Загребельний

Іван Драч


The Beatles були такими ж. Вони продовжували розвиватися, рухатися, вдосконалювати свое мистецтво. І це те, що я завжди намагався робити – продовжувати рухатися. Інакше, як каже Дiлан, якщо ви не зайнятi тим, що ви народжуетесь, то зайнятi тим, що ви вмираете…

    Стiв Джобс[1 - Всi цитати Стiва Джобса наводжу за укр. перекладом: Волтер Айзексон. Стiв Джобс. «Брайт Стар Паблiшинг», 2012.]




Передмова

Лист з HARVARD UNIVERSITY


У перше цей лист Омеляна Прiцака Івану Драчу оприлюднюемо в нашiй книзi.

(Академiк Прiцак (1919–2006) – автор близько 1000 наукових праць зi сходознавства та iсторii Украiни. Зокрема, «Караханiдськi студii», «Староболгарський список князiв», «Пiдстави тюркськоi фiлологii», «Хазарсько-еврейськi документи X столiття», «Слов'яни i авари», «Походження Русi», «Що таке iсторiя Украiни?», «Історiографiя та iсторiософiя Михайла Грушевського», «Шевченко-пророк» – Вiкiпедiя)



HARVARD UNIVERSITY

21.10.67



Дорогий друже,

Приблизно рiк тому я мав щастя познайомитися з Тобою особисто. З огляду на деякi обставини – я не був дуже добрий кореспондент. Хочу тепер ним стати.

Справа в тому, що, як Ти певно знаеш, у моiй пропозицii – вiдповiдi Нобелiвському комiтетовi – я назвав Тебе. (Точнiше кажучи, я пропонував лiтературну нагороду за рiк 1967 призначити трьом украiнським поетам: Тичинi, Тобi та Лiнi). У мiжчасi помер Тичина, а комiтет прийняв iнше рiшення. Тепер моi руки

розв'язанi. Моя пропозицiя перейшла до актiв – i, може, колись хтось писатиме про це дисертацiю…

Із преси знаю, що Ти побував в Італii, та що вона (Італiя!) викликала сильне вражiння.

Я все ще борюся зi «Словом» (дослiдження «Слова о полку Ігоревiм. – Авт.), та боротьба уже в останнiй стадii. Сподiваюся незабаром переслати Тобi цю болiсну книгу.

Як матимеш час написати, буду дуже вдячний. Також пригадую Тобi, що я збираю iз завзяттям колекцiонера поштових марок усе, що написане Іваном Драчем.

Сердечний привiт вiд…

    (далi – пiдпис Омеляна Прiцака – Авт.) + сiм'я та спiльнi друзi.




Роздiл перший

«Шевченко впав менi з неба»



Село Телiжинцi – харитинка – Уолл-стрiт – «Любов i ненависть», 17 жовтня 1936 – 8 травня 1951-1953

У 1936 роцi народився украiнський поет. Кiносценарист. Драматург. Перекладач. Мислитель. Полiтик. Людина – жанр. Народився Іван Федорович Драч. Народився той, хто 13 липня 1990 року припинить Третю свiтову вiйну. «Холодну вiйну». У 1990 роцi ядерний потенцiал Украiни був третiм пiсля СРСР та СІЛА. Англiя, Францiя на фонi Украiни виглядали смiшно. Мiй товариш перекладав з англiйськоi американцям, якi допомагали незалежнiй Украiнi руйнувати пiдземнi шахти для балiстичних ракет. Атомнi заряди в степах Украiни здатнi були 1001 раз винищити все живе на землi. Виявляеться, одна з цих армад оточувала Вiнницю. Там, де Гiтлер 1942 року заснував свою ставку.



У лютому 36-го в'язень соловецьких таборiв Євген Плужник гине вiд сухот: «Я вмиюся, пригадаю Днiпро i помру». Миколу Зерова етапують на Соловки у червнi. На нарах завершуе переклад «Енеiди» Вергiлiя. «Особлива трiйка» УНКВС по Ленiнградськiй областi 9 жовтня засудила Зерова до страти.



У червнi 36-го в Берлiнi агент Сталiна Судоплатов зустрiнеться пiд виглядом пiдпiльника з УРСР з лiдером украiнських нацiоналiстiв Коновальцем. Зерова розстрiляють в 37-му Судоплатов за сприяння чекiста Маклярського пiдiрве Коновальця в центрi Роттердама в 38-му.



У селi Телiжинцi 17 жовтня заплакала новонароджена дитина, хлопчик. Федiр Мефодiйович i Тетяна Мамонтiвна похрестять сина. Дiстане iм'я Іван. Федiр Драч народився 24 березня 1888 року. Тетяна Драч – 12 сiчня 1897 року. Батько проживе 80 рокiв. Мати – 90 рокiв.

В мого роду – сто дорiг,
Сто столiть у мого роду.
Вичовганий старий порiг
Старiй бабi в нагороду,
Сива стежка в сто дорiг
Розлiтаеться од хати…

    («Балада роду»)
Якщо з Киева вирушити в Телiжинцi, то дорога проляже за мальовничими П'ятигорами, за Тетiевом. Тетiiв – за вiсiм кiлометрiв вiд села. У 1185 роцi лiтописцi згадали про це мiсто, що на пiвденний захiд вiд Киева. Його назвали начеб на честь половецького князя Тетiя. Телiжинцi ведуть свiй родовiд з середини XVI столiття. Десь тодi на берегах мiлководноi, неширокоi рiчки Роська спинили своiх волiв нашi предки. Розвантажили майно зi своiх телiг. Та й заснували Телiжинцi. iх звабили плодючi чорноземнi рiвнини. Багата рибою джерельно-чиста вода.

Дзвонкова
Джерельна вода
Холоднюча, аж сиза

    («Просто вода»)
Затишна мiсцина, де сонце котить колесом колiс. Мiсцевi легенди твердять, нiби в давнину, поряд, колись iснувало грецьке поселення. І одного недоброго дня iз заходу, з чорного лiсу вилетiла кiннота кочiвникiв та зрiвняла iз землею мирний полiс.

Так само безжалiсно зруйнувала свiт патрiархальноi Украiни радянська влада. Половина телiжинцiв померли вiд голоду в 1932–1933 роках: «Моi батьки в тi часи втекли в Дагестан, а потiм повернулися. Я вже народився як «кавказький протест».

Коли маленький Іван побачив свiт, його родина, земляки ще не вiрили у свiй порятунок в пеклi колективiзацii. Та ще не уявляли, якi випробування очiкують на них Батьковi новонародженого в пiсляреволюцiйному розкардашi навiть прiзвище обрiзали. Був Сушко-Драч. Як i його брат, кавалерист Тихон. Сушко одного разу якийсь червоний несумлiнний чиновник не переписав. Лишився Драч. Символiчно, як вважае Микола Жулинський. Саме такий вирiс у Федора син, як той кущ – драч, колючий, невклонимий та незламний: «Осiннiй Драч з вогненним жалом весняноi кропиви».

Мама Івана була дуже обдарована, знала багато пiсень, оповiдань. Була неписьменною. Вишивала.

Вирiс у солом'яно-русiй хатi. Дорослим згадувати буде про неi зi свiтлом у серцi. Порiвнюючи з Парфеноном. Далеким i прекрасним, як його уявляли колись загиблi на Тетiiвщинi мiфiчнi пришельцi з Еллади. Не пригадуе, коли навчився читати. Пам'ятае, як свiтив безсонними ночами, щоб читати, читати, читати, харитинку. Маленьку гасову лампу.

Про солом'яно-русу хату розповiдав Юрiй Ілленко:

«Гоп, моi гречаники! Всi Драчi – начальники», – було вишито хрестиком на весiльному рушниковi Іванових батькiв. Рушник висiв, я бачив його на власнi очi, тодi менi ще не повилазило (повилазило пiсля першого фiльму), висiв рушник над портретом Шевченка роботи Казимира Малевича, того портрета, що, в мiфологiзованому кожусi, висiв у старiй батькiвськiй хатi в селi Телiжинцi просто пiд iконою Божоi Матерi, яка, з iронii долi, чомусь називаеться «Володимирська». (В радянськi часи найвищою спорудою Киева вважали будинок КДБ на Володимирськiй, бо з його вiкон легко неозброеним оком роздивлялися не тiльки Сибiр, а й Колиму. – Авт.) Звичайно, нi Малевич, нi «Володимирська Божа Мати» не були оригiналами, а лише олеографiями з богуславського базару. Автентичними була хата пiд стрiхою, рушник та Івановi батьки. Іван привiз мене в Телiжинцi перед зйомками «Криницi для спраглих», щоб я полюбив його батькiв. Як своiх рiдних…»

Улiтку 41-го в дитинство Івана прийшла вiйна: «Пiд час вiйни в нашому селi нiмцi зробили у школi стайню, а бiблiотеку викинули та пiдпалили. Менi тодi було рокiв шiсть. Пам'ятаю, як горiв той величезний стос. Ми, малi хлопцi, обов'язково мали щось звiдти потягнути. Я вкрав двi книги. Це були «Большая советская энциклопедия» i Пушкiн. Узяв iх додому. А вдома в мене вже був Шевченко, що впав з неба. Лiтаки скидали пропагандистську лiтературу. До, примiром, «Кобзаря» додавалися агiтки: мовляв, тримайтеся, незабаром Червона армiя прийде, битиме окупантiв. Люди цi агiтки виривали i знищували. Бо коли в тебе iх знайшли б, могли розстрiляти. А книжка залишалася. Таким чином, учився за Шевченком, що впав менi з неба. За Пушкiним, якого дуже любив читати, особливо з кiнця – там були анекдоти про поета. Досi пам'ятаю iх. Ось наприклад: Пушкiн ще на кобилi, а його питають: «Пушкин, куда едешь?» А вiн пiднiмае хвоста кобилi й каже: «Зайдите в каюту, спросите капитана». Звичайно, всi цi соромiцькi штуки вже тодi любив. Коли дещо пiзнiше збиралося якесь товариство, я розважав його тими анекдотами та цитував Шевченка. А любов до енциклопедiй супроводжуе мене все життя».

На подвiр'i з весни босоногого хлопчика зустрiчатиме невимовно розкiшне буяння квiтiв. Його мама була закохана в настурцii, пiони, матiоли, бузок, троянди. До школи пiшов пiсля окупацiйного лихолiття. Уроки робив при каганцi, свiчцi. Змалку не випускав книги з рук. Освiчених людей не бракувало в селi. Пiсля 1832 року Телiжинцi стали казенними, державною власнiстю. Вже за шiсть рокiв у селi вiдкривають школу для навчання писарiв. У 1843 роцi вона набула статусу приходськоi. Приходську школу в Телiжинцях забезпечувала державна скарбниця, не парафiя. У 1880 роцi ii бюджет становив 500 карбованцiв, що значно перевищувало видатки сусiднiх парафiяльних навчальних закладiв. Напередоднi 17-го школа виросла вже до вищого щабля: училище.

Першу вчительку звали Фросина Федотiвна: «Була гарна, мала трьох дiтей. Чоловiк ii загинув на вiйнi. Якось замовила менi на червоному полотнищi написати гасло: «Вчитись, вчитись i вчитись». Я довго виводив цей напис i мрiяв, що коли виросту, ми з Фросиною Федотiвною поженимося, будемо виховувати ii трьох дiтей. Вона питае: «Що це ти, Іване, так довго вовтузишся з тими буквами?» А менi хотiлося довше побути бiля неi».

…Наша вчителька перша
Фросина Федотiвна Комашко
Ридала бiля трьох своiх хлопцiв
Шури, Володi i Толi,

Коли найгарнiша учителька,
В яку ми були закоханi
Первiсною чистотою дитинства,
Коли вона всiм сказала:
– Людоньки, Перемога! —
Коли вона першачкiв розiслала
Бiлими метеликами по селу,
Ми розбiглися по селу,
Як бiлi метелики,
У найчистiших своiх сорочках,
У яких нас вiйна помилувала.
Кожен з нас мав прийти до вдови
І сказати про Перемогу.
Так було вдiв багато,
Що школярiв не вистачило…

    («Трое яблук циганок»)
У тi днi в США готували ядерний напад на мирнi японськi мiста. Пiд час свого другого засiдання в Лос-Аламосi (10–11 травня 1945 року) Комiтет з вибору цiлей рекомендував як цiль для застосування атомноi зброi Кiото, Хiросiму, Йокагаму i Кокур. Мiнiстр оборони США Стiмсон викреслив Кiото зi списку з огляду на культурне значення мiста: «знав i цiнував Кiото з часiв проведеного там кiлька десятилiть тому медового мiсяця». Додали мiсто Нагасакi. Насувався японський Чорнобиль. Атомна бомба вибухнула в повiтрi над невинними мешканцями Хiросiми i Нагасакi 6 i 9 серпня 1945 року. Почалася Третя свiтова. «Холодна вiйна» мiж СРСР та США. Іван Драч 13 липня 1990 року покладе iй край. Тi, кому було вигiдно тримати планету в заручниках, хто грiв руки, прокручував гешефти на гонцi озброень пiд гаслом «Одна планета – два свiти», нiколи це йому не пробачать.

Маленький Іван часто усамiтнювався в хатi товариша Федора Драча, старого освiтянина. Той давно вже на пенсii. Кульгае. Книжник. Усе життя присвятив збиранню бiблiотеки. До самозабуття, настiльки запекло любив друковане слово, що його покинула дружина, вiдвернулися дiти. Останньою краплею для дружини стала iхня едина коза. У голодний повоенний час вiддав ii за Псалтир. Лишилася запущена хата в пилюзi, безладi. Там босий Іван зачаровано видивлявся на полицi палiтурку чергового вiдкриття. Ховав у пазуху i влiтку, десятилiтнiм, вирушав допомагати батьку. На склад бурякового насiння. Чистив його з молодицями, мив пiдлогу, латав смолою i глиною дах. У теплу пору, в обiд, коли сонце вже нагрiло покрiвлю i не дуже пряжило, Іван зручно всiдався. Розгортав черговий фолiант i подорожував незнайомими та незвiданими свiтами. Унизу все гримiло i гуркотiло. Поряд, на вiдстанi простертоi руки, поверталися i гули флюгери. Намагався перекладати Маяковського: «А чи могли б ви?»

А ви? —
ноктюрн
зiграть могли б ви
на флейтах поржавiлих ринв?

У 1946 роцi телiжинцi, як i за нiмецькоi окупацii, рятувалися рибою та «устрицями». Крапали на равликiв олiю, якщо ii мали, i тамували голод. Треба було вижити: «…моя сусiдка Ярина в Телiжинцях за пару кiлограмiв зерна заробила шiсть рокiв тюрми. Мати моя з поля приносила у пазусi торбинку, тобто крала колгоспне добро. Я молов зерно на жорнах у дядька Тихона i ненавидiв об'iздчика, який не давав навiть дозбирувати колоски на вже прибраному полi». Одного разу стрибнув з високого берега в Роську Ховав вiд об'iздного торбу назбираних колгоспних колоскiв. Спочатку сухi колоски тримали хлопця, як поплавок. Потiм набралися води i потягли зазiхача на колективну власнiсть за собою на дно. На щастя, неподалiк, у човнi рибалив дiдусь, який порятував смiливця. Рiс мiцним i спритним. Захоплювався футболом, волейболом, бiгом, шахами. Я з Іваном Федоровичем сiв за дошку один i останнiй раз у життi. Уже в дебютi вiдчув себе Остапом Бендером у Васюках.

Радянський школяр долав три ступенi дорослiшання: жовтеня, пiонер, комсомолець: «Моя двоюрiдна сестра була пiонервожатою в школi та зробила мене головою ради загону. Я сповнився почуттям влади, але мене не слухали хлопцi та дiвчата. Тодi пiшов до свого дядька (вiн був матросом, як i мiй батько) й кажу: «Дядьку Фока, менi треба керувати загоном, а мене нiхто не слухае». Вiн менi: «Іване, ти подивись у дзеркало, чи е в тебе чорне пiднебiння в ротi». Я запитую: «А до чого тут чорне пiднебiння?» Дядько каже: «В нас, морякiв, так було: ходив капiтан i вибирав, у кого чорне пiднебiння – то боцманом робили. Якщо в тебе немае чорного пiднебiння, то нiчого з владою не вийде…» Прийшов додому, взяв дзеркало й довго роздивлявся – немае нiчого. Я гiрко плакав. Так оця вiдсутнiсть чорного пiднебiння досi даеться взнаки».

Десь 1950 року вiдкрив книжку раннього Тичини: «І зробила вона мене тим, ким я став сьогоднi».

Приблизно в 5-му чи 6-му класi порадувала вчителька украiнськоi мови i лiтератури Ганна Ісакiвна. Вiдзначила твори Івана. Прорiкла йому лiтературне майбутне. Школяр не зразу погодився. Вiд книги його вже тодi неможливо було вiдiрвати. Але спочатку життевi плани мiнялися пiд враженням вiд щойно прочитаного. Коли уявляв себе в картузi капiтана далекого плавання. Коли, як у Драйзера, фiнансистом. Інший учитель, Іван Єфремович, лишив прикрий спогад. На уроцi напередоднi Великодня викликав до дошки. І присоромив на очах однокласникiв за червонi пучки пальцiв. Хiба годиться комсомольцю, головi учнiвського комiтету крашанки фарбувати? Взагалi цей учитель подобався дiтям. І ще вiн iнодi вiршi писав до шкiльноi газети. Іван ризикнув i собi спробувати. Та потiм вирiшив пiти далi свого наставника. У 1951 роцi, 8 травня Іван займався улюбленою справою. Атакуе футбольнi ворота. От-от ударить по м’ячу. Раптом помiчае, що хлопцi на полi зупинились. До них пiдбiгае, вимахуючи районною газетою, Іван Єфремович. Зупинився i, захекуючись, розгорнув сторiнку:

Боротьба за мир усiх еднае,
«Ми за мир!» – так каже увесь свiт.
Нас нiхто-нiхто на подолае,
Хай вже скалить зуби Уолл-стрiт!

Іван погляд не може вiдвести вiд пiдпису: «Іван Драч, учень сьомого класу».

«З того часу, хочу я або не хочу, в полiтицi знаходжуся або поза нею, в любовi або без, а живуть у менi слова – i нiкуди вiд цього не дiтися. І Господу Богу бiльше за все вдячний за те, що я належу слову, а слово належить менi».

У шкiльному вiцi «…в менi вже iснували… i Шевченко, i Леся, i Пушкiн, i Лермонтов». Список можна продовжувати: Пушкiн, Лермонтов, Достоевський, Маяковський.

…І що я думаю тут про життя книжок?
Мабуть, повиннi люди буть на свiтi,
Якi усе iм вiддають до денця,
Хай навiть божевiльними здаються…

    («Старий учитель»)
У 1979 роцi в «Словi до друга» (Дмитро Павличко. – Авт.) пригадае: «…1953 року в Телiжинцях, моему рiдному селi, обговорювали ми з моiм товаришем, тодi студентом, а зараз вiдомим новелiстом Миколою Кравчуком твою першу книжку «Любов i ненависть». З-помiж десяткiв банальних книжечок так званоi поетичноi продукцii твоя книжка вражала. Свiжим словом непроминальним, тужавiстю i виболенiстю, яровим вогнем молодим…»




Роздiл другий

«Зрозумiв, що життя дуже цiкаве»



Першi облизнi – Киiв – Рим, 1954 – 18 серпня 1961-1962

Радянська влада iснувала поза економiкою. Все базувалося на iерархii посад, розчерках пера, подiлi фондiв, рознарядках. Навiть вiдзнаки школярам видiляли заздалегiдь, без урахування справжнiх заслуг. Це було справжне обмеження прав, оскiльки золота медаль дозволяла абiтурiенту складати тiльки один iспит до вишу. Бiльше, нiж одного випускника школи в Тетiевi в 1954 роцi нагородити – зась! А як же бути, коли вiдмiнникiв виявляеться два?

«Я готувався, що менi дадуть золоту медаль, але ii дали доньцi першого секретаря райкому партii. Тодi я зрозумiв, що життя дуже цiкаве. Я вiдмовився брати атестат зрiлостi – менi його тiльки потiм передали».

Упертий Іван iде до Киева. І там схопив другого облизня. Подае документи на факультет журналiстики Киiвського унiверситету iм. Тараса Шевченка. Спочатку складае iспити на вiдмiнно, на «п’ять». На останньому, географii, його зрiзають. Ставлять «чотири». Недобирае одного бала до суми прохiдних. У радянськi вишi приймали також несправедливо. Найперший нарiжний критерiй полягав у непотизмi та хабарах. Далi панував слiпий жереб показухи. Певну частину першокурсникiв зараховували для статистики: потрiбно було продемонструвати стiльки-то вiдсоткiв дiтей селян, звiльнених у запас воiнiв Радянськоi армii.

Мiсця в цiй вибiрцi Івану не випало. Пощастило його дiвчинi, першому шкiльному коханню. Вона вступила. Вони розсталися. Нагадала про себе в 1986 роцi, пiсля Чорнобиля. Зателефонувала десь iз Пiдмосков'я i порадила дружинi Івана Федоровича, Марii Михайлiвнi, бiльше варити дома кашi, бо вона допомагае органiзму боротися з радiацiею.

Іван зрозумiв, що шлях до наук стелиться йому казарменим плацом. До армii в 1954–1955 роках викладае росiйську мову й лiтературу в селi Дзвiняче на рiднiй Тетiiвщинi. Працюе iнструктором Тетiiвського райкому комсомолу. Були такi посади в тi часи: за старшого, де тобi скажуть. В 1955–1958 роках три роки служить в армii. Тодi такий був строк, три роки. Досягае чималого успiху в колективi. Солдати частини обирають його головою своеi комсомольськоi органiзацii.

У березнi 2012 року пригадае: «Я в понтонно-мостовому полку вчився ставити мiни й пiдривати iх. Я вчився наводити мости й розводити понтони. Майже все позабував. Залишилася загальна субстанцiя або руйнування, або полагодження зв'язкiв мiж двома берегами. Згадайте «Первомiст» Загребельного».

Уроки служби пише вiршi. Друкуе iх у киiвських лiтературних журналах «Вiтчизна» та «Днiпро». Досi згадуе з вдячнiстю за пiдтримку i сприяння завiдуючих вiддiлами поезii Миколу Гiрника та Анатолiя Косматенка.

Пiсля 1956 року, коли на XX з'iздi КПРС Хрущов наважився розвiнчати частину мiфiв кривавого радянського минулого, Іван «…по-справжньому вiрив у вiйну чесних ленiнцiв iз лютими ворогами сталiнцями. Хоча, якщо бути чесним, то i цим особливо не переймався. Бiльше метафорами та образними системами». Демобiлiзуеться з квитком кандидата в члени Комунiстичноi партii. Повноправним комунiстом можна було стати тiльки пiсля рiчного випробувального строку. «…Та двадцятилiтня людина, хоча в двадцять рокiв вона розумiла не все. Але вже в 25 дивився серйозно на бiлий свiт i намагався взяти з нього як можна бiльше та фундаментальнiше. Потiм, на жаль, також все це зламалось».

Вересень 58-го року зустрiчае у вже знайомому Киiвському унiверситетi. Першокурсник фiлологiчного факультету одразу вирiзнився з-помiж однокурсникiв. У пригодi стали життевий досвiд, ерудицiя, телiжинська вдача. Очолив лiтературну студiю iменi Василя Чумака «Сiч». Унiверситетськi перестрахувальники примусили студентiв перейменувати: iменi Максима Рильського. У теплу пору року ходив на заняття в галiфе. У холодну – вдягав шинель. Ця форма було точнiсiнько така, як у червоноармiйцiв 41–45 рокiв.



Академiк Олександр Бiлецький прочитав лекцiю про поему Шевченка «Великий льох» i на завершення здивувався: «А чом ви не запросили до себе Тичину?» Лiтстудiець зателефонував Лiдii Петрiвнi, дружинi Тичини, i попросив, захлинаючись вiд хвилювання, про зустрiч. Прийшов на вулицю Репiна, 5 (Терещенкiвська), зiйшов на другий поверх i закляк бiля двометрових заввишки дверей: «…готовий провалитись крiзь землю, переповнений водночас такою гострою, такою оголеною до крайньоi межi силою любовi, що в нiй ховаються i зухвалiсть каверзних питань, i розумiння, i бажання захисту баззахисностi його… Стою знаком питання пiд дверима князя поетiв, як його називали в далекi двадцатi, а нинi – Голови Верховноi Ради УРСР, i зводжу свою студентську руку, щоб несмiло постукати. Стукайте – i вiдчиниться!.. Це не я стукаю – це серце гупае, це грiм у небi, а на землi «перламутровий плач» бiлого граду з дощем… Вiтер з Украiни…»

З'ясувалося, що Павло Григорович уже чекав по той бiк, у передпокоi. Нарештi неофiт насмiлився натиснути кнопку дзвiнка. Тичина зустрiв усмiшкою: «І скiльки вас ще чекати?». Павло Тичина «…був делiкатний i турботливий. Мiг зателефонувати i поцiкавитися: "А вам там не дме?"».

Початок другого курсу восени 59-го виявився першим серйозним випробуванням волi. На дуелi проти КДБ не кожний вистоiть. До того ж на носi факультетськi партзбори, де кандидата обиратимуть у члени КПРС. Далi – затвердження в райкомi. Без п'яти хвилин комунiсту доручили виступати перед однокурсниками з полiтiнформацiями. Була така дивна форма спiлкування радянських людей, коли iх примушували збиратися i повторювати одне одному останнi новини. Сталося так, що лектор вийшов за межi дозволеного. Багато спiлкувався з украiнцями, якi приiхали навчатися з Польщi. Завжди i за соцiалiзму лiберальнiшоi за нас. Вiд польських громадян дiзнавався багато фактiв, якi до другоi половини 80-х лишатимуться в нашiй краiнi табу. І щодо минулого, постатей Коновальця, Бандери, суперечливих i неоднозначних. І щодо реалiй злободенностi. В ораторському запалi на полiтiнформацii дозволив собi громити сталiнiстiв i дiлитися подробицями придушення громадськоi непокори в Казахстанi. У карагандинських степах, на схiднiй околицi Темiртау в палатковому мiстi животiли тi, хто повинен був «пiднiмати цiлину». Рабськi умови працi, серпнева спека, брак води, свинське ставлення бундючних керiвникiв вивели озвiрiлих цiлинникiв у серпнi 59-го на страйк протесту. Замiсть задоволення справедливих вимог вони дочекалися пiвтисячi озброених вiйськових, якими командував сам начальник Карагандинского вiддiлення ГУЛАГ. «Голос Америки» передавав про 300 загиблих.

Вiдстань мiж червоним унiверситетським корпусом на Володимирськiй вулицi та сiрою будiвлею КДБ (СБУ) на тiй самiй вулицi – не вiдстань. Але для залякування шукача правди вигадливi чекiсти театрально забрали його за годину, на сходах до унiверситетськоi бiблiотеки, що на розi з бульваром Шевченка. Заштовхали його в «Победу» з чекiстськими номерами «05» на початку i покотилися з ним прямiсiнько у своi застiнки. Допитували двое, по черзi. Перший матюкався i погрожував: «Хто тобi так твою розпротак розповiдае антирадянщину?» Студент не розгубився: «У коридорi почув». Другий удавав спiвчуття: «У тебе ж все попереду». Студент не знiтився: «Хiба я говорив неправду? Хiба не треба боротися зi сталiнiстами?» Дивився на слiдчих i згадував скаженого Мамчура з Телiжинцiв. Вiн знав: коли спiвають солов'i, iх дуже легко ловити. Вiн хапав спiваючих птахiв i душив. Згадував унiверситетських мамчурiв: «Один наш професор казав: сякий-такий Пастернак написав антирадянський роман «Доктор Живаго». Я негайно кинувся шукати його, але марно». Згадував обличчя, голос, погляди однокурсникiв, руки однокурсникiв. Хто Юда? Хто накапав, передав, зрадив, розписав, перекрутив його слова? Такий же, як вiн, голодний дембель, який до стипендii рахуе копiйки i, здоровкаючися, ляскае по плечу? Чи типова фiлологиня, дочка киiвського номенклатурника, вiтання якоi супроводжують аромат солодких парфумiв i блиск коштовного камiння в сережках та перснях? Що вiн робить у цьому кабiнетi iз загратованою кватиркою?



Студент Іван Драч не зламався. Вiн стае членом КПРС, продовжуе брати активну участь в унiверситетському життi, подае у видавництво «Молодь» рукопис книги вiршiв. Чекiсти i заздрiсники не вгамовуються. Драча за полiтичнi переконання виганяють iз денного вiддiлення. Його книжку, як тодi говорили, зарубали, тобто побоялися надрукувати: «…менi сказали, що е один молодий цiкавий критик, i найкраще передати книжку йому… Так у моему життi з'явився Іван Дзюба». Дзюба 1953 року вступив до аспiрантури Інституту лiтератури АН УРСР, мав досвiд роботи в редакцii журналу «Вiтчизна». Тобто гаразд вiдав, якi непростi стосунки й пiдводнi течii панували в лiтературних колах. Негативний вiдгук на вiршi Драча пiдписав Нагнибiда, лауреат Сталiнськоi премii. Хоча пiсля 1956 року ii перейменували в Державну, все одно медаль початку п'ятдесятих з профiлем вождя надавала ii володарю право на iстину в останнiй iнстанцii. Іван Дзюба приймае едино можливе рiшення: звертаеться до Загребельного, редактора газети «Лiтературна Украiна», протеже голови Спiлки письменникiв Украiни Олеся Гончара i зятя друга голови Ради Мiнiстрiв Украiни Володимира Щербицького. Мiй батько «…взяв вiршi додому… читав тодi вночi в своiй книжками запханiй до самоi стелi кiмнатi на вулицi Мечникова, i вже не було нi кiмнати, нi стiн, нi стелi, нi книжок, а тiльки глухий вiтер з далеких свiтiв гув надi мною, i таемничi шепоти розлунювалися в просторах, i велетенськi крила (архангельськi чи демоновi) шелестiли у височинах, i слiпучо-барвистi сни Врубеля, його марення, його муки, його покаяння, i незмiрно далекий Сковорода, що цiпком своеi тривоги пробуе наш окаянний свiт…». На ранок заввiддiлом лiтератури «ЛУ» Анатолiй Боженко отримав указiвку редактора: «В номер». Фотографiю автора не знайшли, довелося обмежитися малюнком редакцiйного художника Костюченка.



Феерична трагедiя «Нiж у сонцi» з передмовою Івана Дзюби побачила свiт 18 серпня 1961 року. Бомба! Фурор! Навiть ерудит Максим Рильський у статтi «Батьки i дiти» визнав, що не все зрозумiв у поемi: «…що воно в бiса за «сива печаль Козерога»?» Сучасникам не легше. Вiдкриваю книгу Івана Драча «Сивим конем» (2011). Знаходжу три вiршi з дивними назвами: «Сивим конем», «Сивими врунами», «Сивим димом». Перечитую iх вздовж i впоперек та звертаюся до резюме Максима Тадейовича… На щастя, в 2007 роцi Лариса Тиха захистила кандидатську дисертацiю в Інститутi мовознавства НАНУ: «Метафора в поетичному дискурсi Івана Драча». Науковець лаконiчна: «Вiд часу появи перших збiрок поета лiтературознавча критика була одностайна в тому, що в украiнську лiтературу прийшов поет-новатор, митець, мовна практика якого руйнувала стереотипи поетичного мовомислення. Мовне новаторство І. Драча виявляеться насамперед у метафоричному слововживаннi, розширеннi меж лексико-синтаксичноi сполучуваностi, формуваннi поетичноi фразеологii лiтературноi мови 60-70-х рокiв XX ст.»

Пiсля очного знайомства редактор «ЛУ» зараховуе автора поеми «Нiж у сонцi» до штату газети. Чекiсти i вороги затаiлися, вони вмiли чекати. Далi переслiдувати, цькувати Івана Драча поки не насмiлюються. Адже редактору симпатизуе Володимир Щербицький, друга людина в Украiнi.



У вереснi 61-го Євтушенко в Киевi пише «Бабин Яр». Зателефонував Коротичу i Драчу, попросив приiхати: «Коли я прочитав iм вiршi, вони обiйняли i розцiлували мене». Наступного вечора в Жовтневому палацi Євтушенко читае росiйський переклад «Балади про соняшник».

У 1962 роцi поет нарештi тримае в руках свою першу книжку «Соняшник». ii редагував Леонiд Новиченко. Вiн остерiгся вмiстити в «Соняшник» повний текст фееричноi трагедii, обмежився одним ii роздiлом: «Похорон голови колгоспу».

Прощайте, ферми!
Й ви, воли розумнi
І конi сторожкi у траурнiм вбраннi,
І чисте сонце, й люди, й лист кленовий!
І ви, машини, й ти, кринице вiрна.
Прощай, дорого.
Й ви, воли розумнi.

Ще до появи «Соняшника» вiдчинилися дверi в СПУ: «Олесь Гончар прийняв нас з Євгеном Гуцалом – напевне, аби продемонструвати, що Спiлка не настiльки консервативна, як про неi думають. І помiчають молодi таланти. Дiйсно, я завжди знаходився «пiд крилом» таких вiдомих людей, як Микола Бажан, Олесь Гончар, Павло Тичина, Максим Рильський. Тому владi було важче зi мною розправитись. Але ж ще в 1962 роцi в мене були вiршi, за якi дуже легко було опинитися в таборах назавжди. Саме моi рядки «сита морда костомахи з червоним прапором в руцi» любив цитувати покiйний В'ячеслав Чорновiл. Цi вiршi переписувались вiд руки i ходили в народi нарiвнi з вiршами дисидентiв».

Перша зустрiч з Олесем Терентiйовичем, 1962 рiк. «Який ти молодий», – почув. «А який ти гарний!» – вiдповiв, «…мене тодi осяялось першобаченням… Вiн був красивим статурним мужчиною. Пригадую його на крутих поворотах спiлчанських подiй, якi часто ставали поворотами украiнськоi долi взагалi, тодi в ньому бурхав якийсь особливий вогонь, карi очi горiли особливим вогнем непокори i твердостi, вiн напружувався i не здавався. Був прикладом. Був красивим.

Гарним мужчиною був i Довженко. Коли вдивляюсь у iхнi риси… мене переслiдуе думка, як то саме поняття краси i чистоти багато важить i в самому'iхньому життi, i в свiтосприйманнi, i в творчостi. Мiж правдою i красою вони вибирали красу, бо справдi самi були красивими, гарними, вибраними. Вибраними долею. Вибранцями долi i краси. Серед жорстокого, облудного, несправедливого свiту».



У 60-х роках минулого столiття, так само як i в капiталiстичнiй незалежнiй Украiнi, молодiй людинi майже неможливо було отримати в столицi власний кут. Чи гiрше. Навiть знайдений скарб тодi не гарантував отримання прописки (нинi реестрацii). Івану Драчу допомогли небайдужi. Один час мешкав у Дзюби. У кiмнатi на Інститутськiй, 14. В колишньому коридорi з обiдраними стiнами. Критик любив слухати платiвки класичноi музики. Поет приеднався i створив «Сонату Прокоф'ева»:

Хай у вiчнiсть стелиться дорога
Золотим шафранним полотном,
В мене свiтла нинi, як у Бога, —
Тонни сонця сиплють у вiкно.
Видухмянi, запашнi, басистi —
Всi акорди пахнуть теплим сном
І, в тривожнi синi ноти втиснутi,
Котяться шафранним полотном…

Мешкав i в майстернi художника Данченка. Потiм в ЦК украiнського комсомолу видiлили як молодому лiтератору кiмнату. До неi додавалася прописка, право жити i працевлаштуватися в столичному градi. Хто ризикував посадою, кар’ерою i простягнув руку пiдтримки iнакодумцю?



Секретар з iдеологii Євгенiя Чмихало. До Киева ii перевели з Донецька. Ще там вона писала гострi злободеннi статтi i друкувала в журналi «Днiпро» пiд псевдонiмом. За що пильнi партiйцi мало не репресували ii та Юрiя Мушкетика. Євгенiя Чмихало допомогла з житлом i пропискою також Миколi Вiнграновському, Євгену Гуцалу, Володимиру Дрозду i ще багатьом талантам. Вона не злякалася i оформила в 1962 роцi перше в життi закордонне вiдрядження Івана Драча: «Це була Італiя, i, звичайно ж, як будь-яка радянська людина, я пережив величезне потрясiння». Одне з найбiльших римських вражень – фiльм режисера Мiкеланджело Антонiонi «Нiч». Стрiчка, де грали Марчелло Мастрояннi, Жанна Моро, Монiка Вiттi, стала першим трiумфом Антонiонi.



«Італiйськоi мови я не знаю, але дивився картину iз захопленням… Спiвтворив фiльм, стежачи, як режисер вибудовуе зоровий ряд. Згодом прочитав переклад сценарiю – дуже складного – i переконався, що сприймав картину правильно».




Роздiл третiй

«Є люди, якi вмiють бути нетиповими»



Львiвське кохання – Макляра – «Тiнi забутих предкiв» – Маленький принц – формалiст, 5 травня 1962 – жовтень 1964

Іван Драч учився, умiв, прагнув бути нетиповим. Як Бажан. Іван Дзюба це помiтив:

«…Колись давно, чи не на початку 60-х, ми з Іваном Драчем пiднiмалися вiд Хрещатика до Археологiчного музею вулицею, яка тепер зветься вулицею Богдана Хмельницького, а тодi звалася, як i належало, вулицею Ленiна. По другий бiк униз спускався Микола Платонович Бажан. Й Іван Драч вигукнув iз захватом (i, як менi здалося, з деякою заздрiстю): «Подивися, як вiн гордо i владно топче землю!» Так, Бажан не йшов – вiн гордо i владно топтав землю! Але чи не так само гордо i владно вiн топтав матерiю життя, матерiю слова, свою долю?…»



У двадцять п'ять рокiв прийшла слава. Не стала для нього несподiваною. Ішов до неi вперто, читаючи, перечитуючи сотнi сотень книг украiнських, росiйських i свiтових класикiв, сучасних авторiв. Учорашнiй полiтiнформатор вирiс у непересiчного оратора. Гуру шiстдесятникiв. Той, хто матиме бажання вiдкрити для себе Драча або хто вдосконалюе власне красномовство, може повчитися в Івана Федоровича умiнню формулювати i виговорювати мислi. Досить передивитися його виступи в You Tube.

Для сучасноi молодi шiстдесятництво – неблизьке минуле. На питання, що варто виокремити в цьому процесi, вiдповiдае:

«По-перше, це було далеко не письменницьке явище. Серед когорти шiстдесятникiв були й письменники, й поети, й художники, й кiнематографiсти, й музиканти (Сильвестров, Грабовcький, Губа). Шiстдесятництво – це явище, що поеднало рiзноманiтних людей, якi були цiкавими саме тим, що вони були рiзними. Однак у всiх було вiдчуття контакту, едностi».

Лiтературнi зустрiчi, вечори, дискусii були на початку шiстдесятих виявом, як модно сьогоднi говорити, громадянського суспiльства. Гадаю, термiн «шiстдесятники» доречно вживати не тiльки стосовно певного кола активних i смiливих у поглядах постатей. Мiльйони жителiв Украiни хотiли повiрити, що сталiнiзм – перегорнута сторiнка в iхнiй iсторii. Весною 1962 року до Львова киiвських шiстдесятникiв покликав Євген Костьович Лазаренко, ректор Львiвського унiверситету, «видатний вчений-геолог, смiливий чоловiк». Приiхали Драч, Дзюба i Вiнграновський. iх разом iз Дмитром Павличком, органiзатором приiзду трьох киян, запросила 5 травня на свое 55-лiття Ірина Вiльде. Вiльде зустрiла студентку фiзико-математичного факультету Львiвського унiверситету Марту, дочку своеi сусiдки: «Приходь, будуть цiкавi хлопцi з Киева». Іван Драч завiтае не один. На львiвськiй вулицi зустрiв Михайла Косiва, пiанiста Зеленського в компанii з чарiвною дiвчиною. Іван Драч йшов iз Іваном Дзюбою – не можна було не зупинитись.

Поцiкавився в неi: «Звiдки Ви? У Вас прибалтiйськi очi…»

«Я львiв'янка, Марiя».

Запросив Марiю на свiй лiтературний вечiр до Будинку архiтектора. Марта стала дружиною Івана Дзюби. Марiя вийшла замiж за Івана Драча. Їi батько, Луцишин Михайло Сильвестрович (1901–1965) – будiвельник. Мама, в дiвоцтвi Крохмальницька, Іванна – Розалiя Йосипiвна (1916–2000) – вчителька. Працювала в картиннiй галереi в каплицi Боiмiв. Їi розповiдi, справжнi лекцii, на кiлькох мовах, не лишали байдужими вiдвiдувачiв, ii вважали останньою з роду Боiмiв. Дiдусь Марii Михайлiвни Драч по матерi, Фалькевич Йосип Іванович, разом з двома синами був замучений радянськими катами в червнi 41-го Мiсце злочину Львiв, Бригiдки Бабусю з родиною вивезли в Казахстан Пiсля звiльнення повернулася вже в Польщу.

Батьки прийняли невiстку прихильно Федiр Драч пожартував, киваючи на сина «Ти йому не дуже вiр, то большовик» Син, Максим, народився 28 лютого 1965 року

Лише присутнiсть твоя
Раптова щезлив а непевна
Нагадуе ще про свiт
Який колись був i пропав
Навiщо менi той свiт
Аби лише ти
Інколи залiтала
Аби вiдлетiти
Свiт це не те що було
А ти це те що е
Ради Бога
Не пропадай

    («Марii», книга «Сивим конем», 2011)
Весною 2012 року ми з Іваном Федоровичем побачилися на автобуснiй зупинцi «Конча Озерна», на пiвденнiй околицi Киева Розмовляли про високе i про пусте Наступного дня в пiдземному переходi метро «Видубичi» зустрiв Марiю Михайлiвну Драч i подiлився: «Вчора з Іваном Федоровичем iхав на Киiв Порадiв його бадьоростi, енергiйностi».

– А знаете, Михайле, чому вiн був такий? – почув у вiдповiдь.

– Нi, – знiяковiв.

– Вiн поспiшав на побачення зi мною А знаете, куди я зараз поспiшаю?

– Нi, – остаточно розгубився.

– На побачення до нього, – i Марiя Михайлiвна розчинилася в юрмi.

Марта Дзюба згадуе, що в травнi 1962 року три вiльнодумцi з Киева розповiдали i обговорювали вголос такi теми, до яких досi львiв'яни зверталися тихцем у власному колi, «на кухнi». Для львiв'ян це був шок. Три смiливцi аргументовано засуджували сталiнськi репресii, голод 32–33 рокiв, а гх не арештовували. Тут слiд зробити вiдступ, який допоможе зрозумiти майбутнi перипетii Івана Драча. До вигнання з Кремля в жовтнi 1964 року Хрущова, в радянськiй правлячiй елiтi, або як ii ще називали, серед номенклатури, точилася запекла, хоча переважно пiдкилимна боротьба мiж двома угрупованнями. Консерватори, подiбнi Брежневу в Кремлi, Пiдгорному в ЦК КПУ в Киевi, Корнiйчук i Собко в СПУ насправдi хотiли зберегти «залiзну завiсу», iзоляцiю СРСР, сталiнську бюрократичну вертикаль, яка дозволяла iм почувати себе незамiнними. iм протистояли лiберали, мислячi фронтовики. Косигiн як радянський прем'ер у Москвi, Євгенiя Чмихало в ЦК украiнських комсомольцiв, Гончар i Коломiець в СПУ Вони розумiли, як день у день вiдстае СРСР не тiльки вiд Заходу, а й вiд iнших соцiалiстичних держав. Досить було порiвняння з Югославiею. Подiбний конфлiкт гостро давався взнаки в середовищi лiтераторiв, кiнематографiстiв.



Кожна партiя шукала союзникiв i прихильникiв. У 1962 роцi Сергiй Параджанов «…запросив п'ятьох-шiстьох молодих письменникiв у Спiлку кiнематографiстiв i став розказувати, що кiно – це мистецтво майбутнього. Тодi вiн кожному вручив по трояндi. І як я вколовся тою трояндою, до сих пiр болить…»

Параджанов i Вiнграновський, два учнi Олександра Довженка, вмовляли: «Те, що ти, Іване, займаешся цiею поезiею, лiтературою, це несерйозно. Справжне мистецтво – кiно: це i лiтература, i музика, i фiлософiя, i малярство». Я на iхнi вмовляння купився i поiхав навчатися в Москву».

У 1962–1964 роках навчаеться на Вищих сценарних курсах при Держкiно СРСР. Директорствував там Михайло Маклярський, вiдставний розвiдник i сценарист стрiчки «Подвиг розвiдника». Його курсисти називали Макляра. Голова приймальноi комiсii курсiв – Олексiй Каплер. Склад «учнiв» – зiрковий. Киiв представляли Іван Драч, Горенштейн. Бiлорусiю – Адамович. Грузiю – Чичинадзе. Ленiнград – Авербах, Рейн, Наймай. Азербайджан – Ібрагiмбеков, Анар. Москву – Розовський, Клепiков.

На курсах дискутували про чеський театр, який гримiв своiми новацiями, французьку «нову хвилю» в кiнематографi, iталiйськi кiношедеври. Не було жодних екзаменiв, залiкiв. Тiльки вимога писати тексти як сценарii. З наступним обговоренням iх у майстернях вiдомих режисерiв. Цей унiкальний заклад ще називали «Вищi курси перегляду». Все варте уваги у свiтовому кiно демонстрували «курсистам». Звичайно, простiй радянськiй людинi на закритий перегляд було не потрапити. На входi фiльтрувати глядачiв примушували старенького Трауберга. А майбутнi сценаристи напевне хотiли запрошувати своiх друзiв.

Горенштейн сердився: «Цей Трауберг… у нас у Хмiльнику був би головний поц».

Драч, мовчун, як його називали на курсах подiбно до Адамовича, розсмiявся. Хтось поцiкавився, чим «головний» вiдрiзняеться вiд неголовного.

Горенштейн пояснив:

– Це ви у вашiй Москвi нiчого не знаете, а в Хмiльнику знають.

– Звiдки?

– Бачать. Хто е хто.

Всюдисуще око чекiстiв пильнувало поета i в Москвi. В одному з оперативних зведень зафiксували його контакти з «неблагонадiйними» громадянами на виставцi графiки з США. З Луб'янки на Макляру гаркнули: «Вигнати непокiрного i довгоязикого геть!»

Почули категоричне: «Ваню не чiпайте, вiн – мiй».

Лишився на курсах. Його педагогами були Вiктор Шкловський, Михайло Ромм. Працював у майстернi режисера Григорiя Чухрая. Живу гуртожитку Лiтературного iнституту. В iнститутi навчався Павло Мовчан. Так почалася гхня дружба. А в Киевi у своiй кiмнатцi в комунальнiй квартирi дав притулок Вiнгранов-ському i Лiдii, стюардесi, з якою його познайомив i яка потiм стала його дружиною. Приятелював з яскравими видатними особистостями Москви. Євтушенко, Данiель, Дейч… У Москвi почав перекладати поетiв з рiзних радянських республiк. Напроти курсiв знаходилися журнали «Дружба народов», «Юность». Став своiм у колективi iхнiх редакцiй.

«Олександр Дейч народився в сiм'i вiдомого киiвського лiкаря – з дитинства вiн бачив у господi своiх батькiв Миколу Лисенка i Панаса Саксаганського, Лесю Украiнку i Михайла Коцюбинського. Чи не звiдси його органiчна любов до украiнськоi культури?…»

У 1963 роцi нахмарило. На розширених зборах СПУ на киiвськiй вулицi Орджонiкiдзе, прогримiло: «…заслуговують найсуворiшого осуду спроби окремих представникiв творчоi iнтелiгенцii грати в «незалежнiсть» вiд суспiльства, нехтувати здоровими смаками народу». З-помiж «окремих представникiв» вирiзнили Драча. Незабаром вiдбулися аналогiчнi трибунали украiнських радянських письменникiв Львова, Харкова, Днiпропетровська. Наприкiнцi березня – на початку квiтня 1963 року розгорнулася кампанiя проти «формалiстiв» в украiнськiй пресi.

Вiнцем шабашу стала нарада «активу творчоi iнтелiгенцii та iдеологiчних працiвникiв» Украiни в Киевi 8 квiтня 1963 року. Перший секретар ЦК КПУ Пiдгорний ознайомив «актив» з проскрипцiею: Драч, Дзюба, Вiнграновський. Бач, iхнi твори використовуються «украiнськими буржуазно-нацiоналiстичними контрреволюцiонерами за кордоном».

Другий секретар ЦК КПУ Скаба додав у проскрипцiю Лiну Костенко i вдарив по них за «формалiстичнi викрутаси». У квiтневому номерi журналу «Комунiст Украiни» Новиченко бив персонально по Драчу за «Оду чесному боягузовi», його пiдтримав шахтар Кобильников: «Нема чого формалiстам розсиджуватися по столичних кафе. Слiд поiхати на Донбас i спуститися в шахту».

Іван Драч справдi багато iздив, не «розсиджувався» в Киевi. У Карпатах, як на практицi вiд сценарних курсiв, брав участь у зйомках «Тiней забутих предкiв»:

«Двi групи було: однi з режисерськоi групи Параджанова ненавидiли Ілленка, операторська група Ілленка, вiдповiдно, ненавидiла руку Параджанова. Я згадую, що взяв сторону Параджанова – ходив за ним, супроводжував до лiкарнi, носив його плащ, чекав його. А потiм режисер Параджанов з оператором Ілленком створили культовий украiнський фiльм».

Тодi ж почалася дружба з Іваном Миколайчуком: «Миколайчук грав у «Тiнях забутих предкiв», i я спочатку дуже iронiчно i критично поставився до нього – в пiр'я не вбився, що воно таке? А коли почав придивлятись ближче, побачив, наскiльки це рiдкiсний талант. Прекрасний сам по собi.

Його настiльки дiвчата любили! Вiн там у часи вiдпочинку спiвав, то з одним гуртом, то з iншим. Трапились нам колись по дорозi свiтлячки, вiн обвiшував тими свiтлячками дiвчат. Ходили усi вони так разом, i десь я так вiдчув, що Марiчка вiдчула – десь, все-таки, пропадае Іван. І вона заспiвала пiсню про вдову, i я почув у цьому голосi такий закличний звук! Іван також це почув i зрозумiв та й обiзвався: "Марiйцю, я тут!"».

Пiзньоi осенi 1964 року Іван i Марiя Драч, Сергiй Параджанов мандрують Киевом на тодiшню Виставку досягнень (Експоцентр), тодi навпроти унiверситетських гуртожиткiв, а зараз – i нових унiверситетських навчальних корпусiв. «Марiя була вагiтна Максимом, втомилася в тролейбусi – й ми радi були вискочити на кiнцевiй зупинцi. Марii було дев'ятнадцять, вона бiгла попереду нас, як дiвчисько. Вона була молодiстю i майбутнiм». На падолистi, на теплому од сонячноi займанщини горбочку розстелили плащi. Драч намовляе Параджанова екранiзувати «Маленького принца» Екзюперi.

«Читав iм, сподiваючись, що Параджанов почне знiмати фiльм «Маленький принц». Свiтило лагiдне осiнне сонце, гарно так було. Спершу заснула Марiя Михайлiвна, а потiм i Параджанов. Фiльму з того не вийшло, але вирiс маленький принц Максим. Вiн був дивовижно славним…»

Пише роздуми «Свято з приводу екранiзацii "Тiней забутих предкiв"».

«Не боiмося передати кутi меду, бо ж у справдi талановитих винуватцiв цього кiнотвору мусять бути тi легендарнi римськi пояси з внутрiшнiми в'iдливими шипами, що на кожен сплеск хвали тiльки тугiше застiбаються, а вiд болю недалечко й до самоскепсису… Заповнення магнiтноi стрiчки то скорботно-жiночими, то задумливо-чоловiчими, оце звукове тло розширюе можливостi кiно – це найоб'ективнiше з мистецтв стае ще мiсткiшим i вразливiшим. І, здаеться, коли б навiть одне таке просте, зате блискуче вiдкриття було в цьому фiльмi единим, його б уже нiколи не могли забути нi кiнознавцi, нi режисери… Студент театрального iнституту Іван Миколайчук нiби народився для ролi свого тезки… І ще хочеться сказати про камеру оператора Юрiя Ілленка – в мiру високого мистецтва невгамовну, в мiру високоi мiри – точну, всюдисущу, бездоганно винахiдливу…»

У 1964 роцi 17 вересня в Киевi на урочистому зiбраннi вiдзначали столiття з дня народження Михайла Коцюбинського. Параджанов запропонував: «Іване, давай подаруемо на цьому вечорi трембiту, яку привезли з Карпат i зняли у фiльмi "Тiнi забутих предкiв". І ми через весь Киiв несли цю трембiту. Люди дивилися, як на двох iдiотiв: один – бородатий, другий – утричi худiший, анiж я е нинi. Звичайно, як не пробивалися, нас не пустили на цей вечiр. Тепер знав би, як туди зайти, але тодi… І Параджанов був дуже розчарований, матюкнувся, обiзвав усiх i вся та сказав:

«Іване, забирай цю трембiту, вона менi не потрiбна». Трембiта досi в мене. Я знову почув голос iнструмента в пiснях Руслани Лижичко, яка перемогла на «Євробаченнi» й довела, що е люди, а особливо жiнки, якi вмiють бути нетиповими».

У Москвi «розсиджувався» за рукописами. Закiнчення курсiв вiн ознаменував першою кiноповiстю, сценарiем фiльму «Криниця для спраглих». У 1964 роцi Іван Драч вертаеться до рiдноi оселi. На кiностудii iменi Олександра Довженка його зараховують до штату, сценаристом. У жовтнi режим Хрущова перемогла партiя брежневцiв. До кiнця 80-х в Украiнi запанувала диктатура душ безпутних, як душа Отелло, наставлених чужою ворожою силою над народом власним.

Запанували i чеснi й нечеснi боягузи. Заздрiсники. Вороги нетипових, талановитих, креативних осiб. Не думаю, що iх бракуе i в нашому посткомунiстичному буттi. В шельмованiй брежневцями «Одi чесному боягузовi» (1963) Іван Драч попереджав:

Люблю я Вас i вiддаю чолом —
Стружу для Вас мiцнi дубовi мари.
Пишiть!
Колись мiй Тузик за столом
Перечитае вашi «мемуари».

Дозволю собi двi примiтки. Улюбленого песика родини Івана Федоровича нинi звуть Реке. Щодо нiсенiтниць, якi розповсюджують «квазiбiографи» Івана Драча, то полемiзувати з ними – марнота марнот. Все одно, що моралiзувати: «не давай дулю сонцевi, не плюй в очi хмарi». Хоча деякi безсоромнi мiстифiкацii не лишатиму нижче поза увагою. На зразок перебрiхування змiсту статтi для «ЛУ» вiд 15 липня 1966 року та горезвiсноi фальшивки «лист Андропову».




Роздiл четвертий

«То не затьоки – то абстракцiонiзм»



Веймар – заборона «Криницi для спраглих» – Нью-Йорк – Ален Пнзберг, 1965 – 1967

Hастав 1965 рiк. Максим Іванович Драч народився 28 лютого. Друга радiсть – друга книга поезiй: «Протуберанцi серця». Починаеться лiточислення Драча – лiтературознавця, публiциста. Ставить крапку в працi «Безмежжя Данте».

«Мова про сучаснiсть Данте – це не просто риторичний кнiксен. Для нас – це не проблема Данте, пов'язана з бiдами сучасного католицизму, це й не те, що сюрреалiсти вважали Данте принаймнi своiм прадiдом, а Феллiнi ходить «Вiсiм з половиною» колами свого сучасного кiнопекла. Це в якiйсь мiрi пов'язано з майже осучасненою легендою про поета, про бородатого вигнанця, який на запитання, що йому потрiбно, вiдповiдае змучено: «Миру!» А найбiльше це зв'язано з нашою молодою вiрою в можливiсть витворення людиною таких гiгантiв духу, як Алiг'ерi».

У травнi вiдвiдуе Веймар, Вартбург. Знайомиться з Пабло Нерудою. Гуляе з ним травневими веймарськими ночами: «…обережно пiдходив до стосiв акуратно нарiзаних грабових i букових полiн, що стояли майже бiля кожного будиночка, – про що вiн думав? Чи не про те, як молодий Гете i Шарлотта фон Штейн виiздили колись з цього мiста, щоб зустрiтись на галявинi в буковому лiсi – у Бухенвальдi?». У Вартбурзi «…Неруда жартiвливо допитувався, а де ж та чорнильниця, якою Лютер шпурляв у чорта, коли рогатий заважав йому перекладати Бiблiю». Переклади Данте, Неруди, статтi про них читач знайде в книзi Івана Драча «Наближення» (2008).





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/mihaylo-zagrebelniy/van-drach/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Всi цитати Стiва Джобса наводжу за укр. перекладом: Волтер Айзексон. Стiв Джобс. «Брайт Стар Паблiшинг», 2012.