Книга - Отаман Іван Сірко

Отаман Іван Сiрко
Євген Биба

І. А. Коляда


Знаменитi украiнцi
Іван Сiрко (1605 (1610) – 1680) – один з найвидатнiших полiтичних дiячiв i полководцiв Украiни. Своею iнiцiативою, енергiею i военною вдачею Сiрко здобув на Запорiжжi небувалу шану. Вiсiм разiв Запорозька Сiч обирала його кошовим отаманом. Вiдчайдушно, iз усiм козацьким заповзяттям протистояв вiн татарсько-турецьким нападам, що загрожували геноцидом украiнському народовi. Узявши участь у 55 битвах, Сiрко майже завжди виходив iз них переможцем, що й уславило його серед нащадкiв навiки.

Саме з його iм'ям пов'язують появу знаменитого листа запорожцiв турецькому султану.





І. А. Коляда, Євген Биба

Кошовий отаман Іван Сiрко





Роздiл перший

Повернення iз забуття


Роки, десятилiття нашого iсторичного безпам'ятства у кривавому XX сторiччi далися взнаки. Славного козака-запорожця, поборника православноi вiри, захисника простого люду вiд турецько-татарськоi неволi, полiтика та полководця, перед талантом якого схиляли голови европейськi монархи, стали називати i «нацiоналiстом», i «петлюрiвцем», i «ворогом народу», i «ворогом радянськоi влади»… Могила захисника православного украiнства, однiеi з бiльш непересiчних постатей у вiтчизнянiй iсторii, була занедбана та поросла бур'яном. Могло навiть статися так, що вона, як i могили багатьох наших гетьманiв, як i тисячi могил наших дiдiв та прадiдiв, канула б у забуття.

У 60-х роках XX столiття сотнi украiнських сiл iз iхнiми найродючiшими у свiтi чорноземами, а також iз церквами та цвинтарями були поглинутi водою витворених людськими руками штучних морiв. Будуючи Каховське водосховище, не полишили у спокоi поховання славетного кошового на кладовищi Чортомлицькоi Сiчi, яке частково збереглося через столiття вiйн, протистоянь, руйнацii й атеiстичного забуття. Могила Івана Сiрка, як, зрештою, i все кладовище, була настiльки занедбаною та спаплюженою, що, за свiдченнями сучасникiв, поруч iз нею паслися кози. Проте в народi пам'ятали про мiсце поховання славного кошового. Були спроби привести могилу до ладу. У квiтнi 1967 року Днiпропетровський облвиконком прийняв постанову про перенесення останкiв кошового отамана І. Сiрка на так звану Сторожову Могилу, що стоiть поблизу колишньоi Сiчi, неподалiк села Капулiвка.

Виконання цiеi постанови було покладене на комiсiю в складi дев'яти осiб. Увечерi 24 листопада 1967 року, коли починало снiжити, поспiхом, при свiтлi фар колгоспного трактора, могила кошового була розкопана. Виявилося, що І. Сiрко лежав у дубовiй трунi, на ньому були шапка з бобрового хутра, рештки одягу та червона китайка, якою за звичаем козаки накривали свого отамана, проводжаючи в останню путь.

У ходi розкопок був складений акт, який, зокрема, зафiксував таке: «…Скелет похованого лежав випростано на спинi, головою на захiд, права рука зiгнута в лiктi так, що кисть ii була на грудях, лiва також зiгнута в лiктi, кисть – у дiлянцi живота… Череп частково ушкоджений, розтрощена лицева частина, що збереглася у фрагментах… У верхнiй щелепi немае жодного зуба, ямки зубiв позаростали, окрiм двох, з лiвого боку. На нижнiй щелепi збереглося два останнiх зуби, тобто зуб мудростi й останнiй кутнiй. Ямки решти зубiв позаростали повнiстю… Плечовi кiстки обох рук у мiсцях прикрiплення м'язiв мають значнi горбки, внаслiдок чого тут дiаметр кiстки бiльший на один сантиметр. Як на правiй кистi, так i на лiвiй бракуе деяких фаланг пальцiв».

Вiзуальне обстеження черепа показало, що йому властивий дуже сильний розвиток м'язового рельефу. Крiм того, для нього характернi рiзка брахiкранiя, низьке обличчя, широкi вилицi, невисокi орбiти i дещо випуклий нiс. Поеднання брахiкранii та значноi ширини вилиць, на думку сучасного антрополога С. Сегеди, дае пiдстави припустити, що серед предкiв І. Сiрка могли бути степовики-кочовики. Разом iз цим у зовнiшностi отамана безумовно переважають риси центральноукраiнського типу.

Останки кошового склали, а череп вiддiлили вiд тiла для проведення антропологiчних дослiджень. Не бажаючи зайвого розголосу щодо дiй над останками небiжчика, вночi череп кошового пiдмiнили черепом тридцятирiчного чоловiка з поховання доби бронзи.

Згодом останки І. Сiрка були перенесенi до кургану доби бронзи бiля села Капулiвка пiд Нiкополем, туди ж перемiстили й надмогильну плиту.

27 листопада 1967 року череп І. Сiрка був переданий до лабораторii пластичноi антропологiчноi реконструкцii вiдомому вченому М. Герасимову, та смерть професора перешкодила виконанню складноi роботи з вiдтворення рис обличчя кошового. Справу М. Герасимова продовжила його талановита учениця, кандидат бiологiчних наук Г. Лебединська. «І. Д. Сiрко, – зазначала вона, – помер зовсiм не молодим. Про це свiдчать зарослi шви черепа та вiдсутнiсть зубiв. Нам бажано б вiдтворити риси обличчя в молодому вiцi. На це, звичайно, потрiбен час. А поки що вже вiдтворено риси Івана Сiрка в профiль та анфас – саме такими, якими вони були в останнi днi його життя».

Отже, череп І. Сiрка протягом наступних 20 рокiв перебував не в Украiнi, а на чужинi – у Ленiнградi. Так i покоiлися б останки отамана у чужiй могилi, при чужiй головi, якби про нього у другiй половинi 1980-х рокiв, у перiод нашого нацiонального пробудження, не згадав украiнський письменник Ю. Мушкетик, який звернувся до вiдповiдних установ iз закликом повернути череп та перепоховати запорозького лицаря.

У 1988 роцi украiнський антрополог С. Сегеда привiз череп І. Сiрка до Киева. Але ще протягом двох рокiв науковцевi довелося тримати його в себе вдома. Лише у квiтнi 1990 року, пiсля численних звернень та прохань, владнi чиновники вирiшили повернути череп до могили. Але й мертвим запорозький лицар наганяв страх на сучасних безбатченкiв, якi не боялися нi людського осуду, нi Божоi кари. Тому й вирiшили вони без належних урочистостей, гiдного лицарського шанування, як i тридцять рокiв тому, таемно, по-злодiйськи вночi зробити пiдкоп пiд бетон i через нього пiдкинути череп до останкiв небiжчика. Лише втручання небайдужих нацiонально свiдомих патрiотiв перешкодило втiленню цього задуму. Проте спокою останки І. Сiрка не знали ще кiлька рокiв. Знову не в могилi знайшов собi притулок череп кошового, а в сейфi ще одного чиновника, з когорти тих, хто завзято руйнував народну пам'ять у минулому та не хотiв, щоб молоде поколiння мало нацiональнi святинi.

Лише в липнi 2000 року, коли археологи вилучили з могили чужий череп i замiнили його справжнiм черепом Сiрка, нарештi скiнчилися посмертнi поневiрення останкiв запорозького кошового, а його прах здобув спокiй.

У серпнi цього ж року на могилi славетного кошового отамана Івана Сiрка вiдбулася панахида.




Роздiл другий

Родовiд. Першi вiдомостi


Упродовж двох столiть iсторики намагаються з'ясувати як дату та мiсце народження, так i походження кошового отамана Івана Дмитровича Сiрка – одного з найвидатнiших полiтичних дiячiв i полководцiв Украiни.

Народнi перекази та першi дослiдники життя легендарного запорозького кошового твердили про його незнатне походження. Сучаснi ж iсторики вважають, що І. Сiрко належав до давнього православного шляхетського роду, представники якого вiдомi ще з другоi половини XVI столiття.

Не меншу кiлькiсть суперечок серед iсторикiв викликае питання про мiсце народження майбутнього звитяжця. Однi твердять, що вiн народився на Слобожанщинi, зокрема Д. Яворницький, вiдомий дослiдник запорозького козацтва, мiсцем народження І. Сiрка називае Мерефу, козацьке поселення, яке нинi розташоване в Харкiвськiй областi. Іншi ж, серед них i сучасний iсторик Ю. Мицик, мiсцем народження кошового вважають Подiлля, зокрема колишне сотенне мiстечко Мурафу (Мурахву) Брацлавського полку, що нинi е селом на березi однойменноi рiчки в Шаргородському районi Вiнницькоi областi.

Деякi iсторики вважають, що на Слобожанщинi родина Сiрка з'явилася в добу «великого згону», коли за наказом гетьмана І. Самойловича населення Правобережноi Украiни змушене було самостiйно переселятися на лiвий берег Днiпра. До сьогодення дiйшли лише деякi вiдомостi про батькiв майбутнього отамана. Так, вiдомо, що Іван народився приблизно 1605 року в родинi православного шляхтича Дмитра Сiрка. Ім'я ж матерi залишаеться й до сьогоднi невстановленим. Крiм Івана, Д. Сiрко мав ще одного сина.

За легендою, народився Сiрко на свiт iз зубами, i тiльки-но баба-пупорiзка пiднесла його до столу, вiн одразу ж ухопив звiдти пирiг та з'iв його. Так, за народними повiр'ями, упродовж свого життя вiн мав «гризти та бити ворогiв своiх».

При хрещеннi його нарекли iм'ям Іван на честь святого Іоанна Хрестителя, в перекладi iм'я Іван означае «Божий дар».

Документальних вiдомостей про дитячi та юнацькi роки життя майбутнього кошового немае. Сучаснi iсторики схильнi вважати, що Іван отримав належну шляхтичевi освiту.

Покозачення народних мас i вiдмова селян виконувати повинностi на користь польських магнатiв та шляхтичiв торували iм стежки на Запорожжя. Прагнення справедливостi для свого уярмленого народу, а можливо, i приклад батькового життя не могли не вiдбитися в душi юнака та не могли не визначити його майбутню козацьку долю. Імовiрно, не давала йому спокою i слава запорожцiв, якi виступали проти татар i туркiв, ходили в походи Чорним морем та поверталися звiдти, здобувши багатства та вдячнiсть людей, що iх вони визволяли з неволi.

Як зазначае Д. Яворницький, причиною появи Сiрка в козацьких лавах було те, що «вiн пiшов на Сiч, бо не можна було вiд татар жити на Вкраiнi i що татари захопили його близьких родичiв до Криму в полон (як вiн сам писав царю)».

Отже, у часи бурхливих змiн, як i сотнi iнших, Іван подався в козаки. Згодом сучасники скажуть про нього: «У душi й на дiлi вiн був справжнiм запорожцем-християнином. Як заповзятий козак, завжди боронив православну вiру, православний люд, свято вiрячи в Христа-Бога. Саме тому ввiйшов у народну пам'ять як лицар-визволитель iз татарсько-турецькоi неволi всiх християн: чи то росiянина, чи то поляка, чи то брата-украiнця».

Серед запорожцiв побутувало повiр'я: що бiльше вб'еш «бусурманiв», то певнiше ввiйдеш до Царства Божого, а Сiрко вiрив у це сильнiше, нiж будь-хто iнший. Тому вiдчайдушно, i з усiм козацьким заповзяттям, i з усiею душею, i всiм щирим козацьким серцем протистояв татарсько-турецьким нападам.

У запорозькому товариствi Іван Сiрко мав заслужений авторитет i пошану, бо вдачею та дiями вiн був людиною мудрою, цiлеспрямованою. Талант полководця, мудрiсть полiтика й особиста хоробрiсть поставили його на одне з чiльних мiсць серед тогочасних можновладцiв.

Про нього, як про справжнього вiйськового полководця, вмiлого стратега й тактика, в рiзнi часи однаково позитивно вiдгукувалися всi: i друзi, й недруги.

«Сiрко – воiн славний i в ратнiй справi великий мастак», «мае велику довiру в козацькому вiйську», – писав про нього польський король Ян III Собеський.

«Це був той iхнiй справний i щасливий вождь, який iз молодих лiт аж до старостi бавився военними промислами… Його все вiйсько дуже любило i за батька свого шанувало», – писав С. Величко. Козацькi лiтописцi ще називають його сильним, великим i славним кошовим отаманом.

Татари ж називали його «урус-шайтаном» – «руським дияволом», а татарськi матерi лякали його iменем своiх дiтей.

Турецький же султан наказав молитися в мечетях, щоб загинув той козацький отаман Сiрко, який дошкуляв йому постiйними набiгами на Крим та ногайськi степи.

Узявши участь у 55 битвах, вiн майже завжди виходив iз них переможцем, що й уславило його серед нащадкiв на вiки. Сучасники й iсторики вiдзначають його вмiння швидко орiентуватися в змiнних обставинах битви та походу i швидко приймати неординарнi рiшення.

Тогочасне полiтичне життя, братовбивча вiйна, боротьба можновладцiв сусiднiх держав за панування в Украiнi вимагали вiд І. Сiрка навичок не лише вiйськового стратега, а й далекоглядного полiтика, якому хвилинне захоплення якоюсь iдеею чи прийняття неочiкуваного рiшення не заважало рiзко змiнити останне та вчинити зовсiм iнакше. Тому ми можемо його бачити союзником то московського царя, то польського короля. І. Сiрко мiг допомогти росiйському царевi в боротьбi проти турецького султана й кримського хана або ж мiг виступити проти царя спiльно iз султаном i кримським ханом; мiг пiдтримувати гетьмана П. Дорошенка, а мiг блискавично швидко перейти на бiк його ворогiв – П. Суховiя та М. Ханенка, а потiм знов i знов виступав проти двох останнiх, пiдтримуючи П. Дорошенка. Така поведiнка кошового аж нiяк не свiдчила про брак принциповостi у важливих полiтичних питаннях чи у ставленнi до можновладцiв, а, навпаки, засвiдчувала його пересiчне вмiння прораховувати ситуацiю, правильно орiентуватися в обставинах, що склалися, приймати оптимально можливi та необхiднi рiшення. Полiтичним кредо отамана була народна мудрiсть: «Нужда закон мiняе». І тому, як вiдзначають сучасники та iсторики, вiн часто дiяв вiдповiдно до своеi улюбленоi приказки.

Незважаючи на протекцiю росiйського царя в перiод Украiнськоi революцii середини XVII столiття, очоленоi Богданом Хмельницьким, запорожцi продовжували вважати себе людьми вiльними й нi вiд кого не залежними. Вони були лицарями, якi залишали за собою право в разi необхiдностi, виходячи з iнтересiв та потреб запорозького товариства, самостiйно вирiшувати питання оголошення вiйни чи укладання миру з державами та налагоджування вiдносин iз володарями сусiднiх краiн. Саме тому, що кошовий отаман Іван Сiрко з дiда-прадiда належав до лицарського товариства, вiн, поважаючи сiмейнi традицii, завжди залишався вiрним лише козацькiй правдi та свободi.

Запорожцi були переконанi, що рiвного iхньому кошовому отамановi звитяжця в цiлому свiтi не було й бути не може. За козацькими переказами сам Бог посприяв І. Сiрковi в тому, що вiн не тiльки перемагав у двобоi з ворогом, а мiг здолати й нечисту силу. Народна легенда твердить, що «рiчка Чортомлик через те й зветься так, що в нiй Сiрко убив чорта: той тiльки мелькнув догори ногами, коли кошовий луснув його з пiстоля. Убивши чорта, вiн звiв на тому мiсцi свою Сiч».

Такий авторитет І. Сiрка серед козацтва був невипадковим. Сучаснi iсторики наголошують на його участi в козацькому повстаннi 1637—1638 рокiв, очоленому П. Павлюком, Д. Гунею та Я. Остряницею. Саме пiд час запеклих боiв пiд Жовнином, утративши надiю на успiх, Я. Остряниця з кiлькома сотнями повстанцiв переправився через Сулу в межi Московськоi держави. Так, І. Сiрко опинився на Слобожанщинi, де й займався протягом декiлькох рокiв осадництвом – заснуванням нових козацьких слобод. Вiн командував мiсцевим козацьким гарнiзоном, постiйно вiдбиваючи татарськi напади.

Знову ми зустрiчаемося з Іваном Сiрком у вереснi 1644 року пiд час переговорiв у Варшавi козацьких старшин (серед яких був i вiйськовий писар Б. Хмельницький) iз послом Францii графом де Брежi. Саме граф порадив кардиналовi Дж. Мазарiнi взяти козакiв на службу.

У жовтнi 1645 року полковник Сiрко, або, як його називали французи, «Seri», у складi 2,5-тисячного запорозького вiйська разом з армiею принца Конде бере участь в успiшнiй облозi фортецi Дюнкерк у Францii, захопленiй iспанськими вiйськами. Повернувшись iз-пiд Дюнкерка на Слобожанщину, вiн продовжуе перебувати на царськiй службi, займаючись осадництвом.

Вiрогiднi iсторичнi вiдомостi про дiяльнiсть кошового пов'язанi з подiями Украiнськоi революцii середини XVII столiття та його участю в битвах пiд проводом Богдана Хмельницького.

Іван Сiрко був найтиповiшим представником козацького стану i втiлював найхарактернiшi риси й особливостi справжнього запорожця. Розумiючи це i справедливо вбачаючи в ньому лiдера, козаки дванадцять разiв поспiль обирали його своiм кошовим отаманом. Але запорозька вольниця, що не терпiла будь-яких обмежень, хоча й дуже часто дозволяла собi позбавляти Сiрка посади кошового, знову й знову зверталася до нього, як «притомленi дiти до могутнього орла», з проханням очолити iхне товариство, стати iхнiм командиром на час военного походу.




Роздiл третiй

І. Сiрко: людина й особистiсть


Ім'я кошового Івана Сiрка завжди було оточене ореолом непереможностi, мужностi та слави. Його часто порiвнюють iз Чингiзханом або Тамерланом. Д. Яворницький так описуе запорозького отамана: «І за характером, i за всiма своiми дiями Сiрко являв собою тип справжнього запорожця. Вiн був хоробрим, вiдважним, завзятим, не завжди стiйким, не завжди вiрним своiм союзникам; вiн любив iнодi погуляти, i добре пiдвипити, i в хмелю показати свiй козацький запал…»

І хоча вiрогiдного портрета кошового iсторiя не зберегла, антропологiчнi дослiдження його останкiв дозволили вченим минулого столiття бiльш-менш точно вiдтворити основнi риси його зовнiшностi.

На зрiст вiн був трохи вищий вiд середнього (174—176 см), мiцноi статури. Мав правильнi риси дещо вилицюватого обличчя. Нiс прямий iз горбинкою. У нього було рудувате волосся. Сучасники зазначали, що Сiрко мав «Божий знак»: на нижнiй губi кошового отамана з правого боку була родима пляма червоного кольору.

Тож подав з милосердя, iз Божоi ласки, i сприяння
Козака iм одного, поклавши свiй знак – карбування:
З боку правого знак на губi, як червоний плат, сяе,
Тож Сiрком i назвали, як сторожа-пса, що усяк зневажае.
Отак Бог його вибрав…

Великий гетьман коронний, майбутнiй король Речi Посполитоi Ян Собеський, який добре знав Сiрка, писав: «Сiрко – чоловiк дуже тихий, поступливий, лицарський i, здаеться, дуже зичливий…»

Славнозвiсний козацький ватажок був глибоко релiгiйною людиною, безсрiбником, навiть аскетом, рiдко споживав мiцнi трунки. Вiн робив пожертви на храми та монастирi, зокрема опiкувався Свято-Покровським храмом на Сiчi та Спасо-Преображенським Межигiрським монастирем у Киевi. Сiрко добре знав Святе Письмо: у своiх листах вiльно цитуе псалми. У повсякденному життi намагався дотримуватися християнськоi заповiдi всепрощення. Повертаючись iз военних походiв на Сiч, як свiдчить козацький лiтописець С. Величко, кошовий отаман «спершу вiддав хвалу Всесильному своему помiчниковi Богу й молебну подяку з усiм вiйськом Пресвятiй Дiвi Богородицi».

За джерельними свiдченнями, Сiрко був фiзично сильною людиною, мав глибоке почуття власноi гiдностi й вирiзнявся почуттям гумору та дотепнiстю.

Одного разу на бенкетi, влаштованому польським королем Яном Собеським у Ладижинi, Сiрко, пообiдавши, вийшов iз-за столу. Повернувшись, вiн побачив, що його мiсце зайняв полковник Павло Лисиця, мабуть позаздривши тiй шанi, з якою ставилися до вiдважного козацького старшини. При цьому полковник зауважив на адресу Сiрка: «Завжди була важливiшою лисяча шуба, нiж гостра шерсть куделя чи вовка, така груба». На такий закид заздрiсника отаман вiдповiв:

«Правда, що лис е хитрiшим, нiж будь-який домашнiй звiр, але, звичайно, лисиця перед Сiрком мусить смердiти у своiй шкурi, а якщо хто е невдячним, той i не гiдний пошани». Сiрко взяв зарозумiлого полковника П. Лисицю за плече й викинув iз-за столу, промовляючи: «Лисицi треба ховатися зi страху у нору, iнакше Сiрко ii розкудлить!»

І хоча життя кошового позначене участю в постiйних вiйнах, звитяжних битвах iз ворогом, супроводжуваних неабиякою жорсткiстю, вiн залишався великодушним i безкорисливим. Нiколи в запалi битви не переслiдував ворога, що вiдступав, а в позавоенний час нiколи не брав здобичi й не чинив розбою. Нi сучасники, нi народнi перекази не звинувачують Сiрка в жорстокостi заради жорстокостi.

Не чинив вiн нiчого для слави й пожитку свойого —
Все для Бога та вiри, для бранця i все для Хреста пресвятого!

Вiн вiдпускав бранцiв-немусульман без викупу, вимагав доброго ставлення до бранцiв-мусульман i евреiв. С. Величко повiдомляв, що пiд час одного з походiв полоненим, якi прийняли християнство, І. Сiрко дарував волю, частину передав на викуп, а решту вiдрядив до гетьмана І. Самойловича або царя. Сучасники наводять й iнший приклад його доброго ставлення до бранцiв. Так, за кривду, завдану полонянцi-туркенi, чи татарцi, чи черкешенцi, вiн засудив козака-винуватця до смертноi кари. Вiдповiдно до iншого свiдчення, за наказом Сiрка багатодiтнiй татарцi повернули худобу, а дiтям подарували сукно на одяг.

Кошовий отаман Вiйська Запорозького був самовiддано хоробрим i досить винахiдливим: очолюючи кiлька десяткiв козакiв, громив сотнi ворогiв, а iз сотнями козацьких молодцiв перемагав багатотисячне вороже вiйсько.

Сучасники І. Сiрка говорять про нього як про чуйного, обережного, терплячого козацького ватажка, який водночас мiг бути рiшучим та невблаганним у боротьбi з ворогом. Вiн не любив марнувати час, упадаючи бiля жiноцтва.

І. Сiрко був непересiчною особистiстю, надiленою неабиякими талантами: мiг чудово орiентуватися в безмежних степах, був влучним стрiльцем, бив птаха в небi, а звiра в полi, рiдко коли вони могли врятуватися вiд нього; коли пускав навмання стрiлу пiд час походу, то, повертаючись, легко мiг знайти ii. Тогочаснi джерела говорять про нього як про людину з розвиненою iнтуiцiею:

Як початок або ж як кiнець припадав на час вдатний,
Чи, як кажуть астрологи: час, що у бiзi сприятний,
На вiйну не iшов, коли мав засторогу якусь, наче з неба,
Потiм раптом казав: «Це година пригожа, ударити треба!»
А коли помилявся у виборi часу, бувало,
В снi правдивiм знак проби для нього нерiдко з'являло.
Не циганськi ворожки чи бабськi, кривi людськi плiтки,
Що тлумачать сни простим, трiщать, мов чечiтки,
А при розумi добрiм вiн проби всiлякi вчиняе,
В дарi Божiм цнота християнська людину вславляе!

Отже, доля дала йому «щастя, i розум, i мужне серце, i зброю, i славу».




Роздiл четвертий

І. Сiрко-сiм'янин. Родина отамана


На вiдмiну вiд гетьмана Івана Мазепи, кошовий отаман Іван Сiрко не уславився романтичними iсторiями, в народну пам'ять увiйшов як вiрний чоловiк, добрий сiм'янин, турботливий батько та дбайливий господар.

Як свiдчать джерела, дружину Івана Сiрка звали Софiя. Вона, ймовiрно, була молодшою вiд свого чоловiка, оскiльки народила двох синiв i двох доньок, коли йому було вже за сорок.

Однак, е версiя, що Софiею звали одну з доньок кошового.

Про Софiю як дружину І. Сiрка наявнi згадки в народних думах та пiснях.

В городi Мерефi жила вдова,
Старенькая жона Сiрчиха-Іваниха.
Вона сiм лiт пробувала,
Сiрка Івана в очi не видала…

Вiдомо, що вона сильно хворiла i ii возили до одного з киiвських печерських монастирiв для «зцiлення тiла та духу». Лише в 1654 роцi Софiя, приiхавши до Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, що пiд Лубнами, отримала зцiлення вiд мощей Константинопольського патрiарха святого Афанасiя.

Дума про Сiрчиху змальовуе важку долю Софii, дружини козака, який довгi мiсяцi й навiть роки перебував у военних походах та на Запорожжi.

За народною думою, Софiя Сiрчиха була письменною.

Варто вiдзначити й те, що в народнiй думi Софiю називають удовою, тож стае зрозумiло, що вона поховала свого чоловiка.

Історик Д. Яворницький з'ясував, що доньки кошового вийшли замiж i, отже, Іван Дмитрович мав i двох зятiв: «один – Іван Сербии, а другий – Іван Артемiв, перший – козак з лiвоi сторони Днiпра, а другий – козак Харкiвського полку, обидва мешканцi слободи Мерефи».

Дослiдники вважають, що зятем Івана Сiрка був Іван Федорович Сербии, лубенський полковник (1657—1658). Проте е й iнша версiя, згiдно з якою зятем отамана був Іван Юрiйович Сербии, згодом сотник Мерефи. Вiн був родом iз Правобережноi Украiни. Як свiдчать документи, у 1682—1684 роках вiн прагнув повернутися в батькiвськi краi, але московськi воеводи, взявши в заручницi його дружину, змусили його вiдмовитися вiд цих намiрiв. Вiдомо, що Іван Юрiйович Сербии керував будiвництвом укрiплень на Ізюмськiй лiнii, обiймав посади соколовського сотника та харкiвського полковника (1687—1691).

В І. Сербина лишилася дочка Євдокiя.

Друга донька кошового була одружена з мереф'янським козаком Харкiвського полку Іваном Артеменком, вихiдцем iз Правобережжя. У посаг вiд свого тестя вiн отримав слободу, яку згодом стали називати його iм'ям – Артемiвка бiля Мерефи.

Будучи мереф'янським сотником Харкiвського полку, Іван Артеменко виконував особистi доручення свого тестя І. Сiрка до белгородського воеводи Григорiя Ромодановського та гетьмана Івана Самойловича.

На початку 90-х рокiв XVII столiття, пiсля спустошення Мерефи татарами, переселився на Воронежчину, де обложив слободу Битюг. Дослiдники також установили, що вiн iнколи навiть називав себе Сiрком, мабуть прагнучи посилити свiй авторитет i вказуючи на родиннi зв'язки з вiдомим та шанованим отаманом.

Помер Іван Артеменко, найiмовiрнiше, на початку XVIII столiття.

Дума про Сiрчиху-Іваниху говорить, що славний кошовий отаман мав двох синiв – старшого Петра та молодшого Романа:

Тiльки собi двох синiв мала:
Первого сина – Сiрченка Петра,
Другого сина – Сiрченка Романа.
Вона iх до зросту держала
І ще од них слави-пам'ятi по смертi сподiвала…

Архiвнi джерела засвiдчують, що старший син Петро Іванович Сiрко був одружений iз донькою представника молдавськоi знатi Мiхая Хiнкула, гармаша, сердара, одного з керiвникiв повстання проти молдавського господаря Георгрiя Дуки.

У липнi 1673 року козаки здiйснюють вдалий похiд на Крим, але для сина кошового Івана Сiрка вiн став трагiчним: пiд час цього походу вiн загинув недалеко вiд «трьох зелених байракiв», що були аж за рiчкою Тор, через зраду свого джури Голуба Волошина. Дума ж описуе пошуки Петром разом iз його джурою та, ймовiрно, товаришем на iм'я Пилип Мерефiянський свого батька – Івана Сiрка. Дума iсторично правдиво повiдомляе про загибель Петра Сiрка. Разом iз ним гине i його товариш:

Козаки до Сiрченка Петра словами промовляли:
«Сiрченку Петре! Не безпечно себе май,
Коней своiх козацьких од себе не пускай».
А Сiрченко Петро на тее не повiряе,
Пiд тернами-байраками лягае-спочивае,
Конi своi козацькi далеко од себе пускае…
Не успiв Сiрченко Петро мiж турки-яничари вбiгати —
Мiг йому Голуб Волошин з плеч головку зняти.
Тогдi турки Пилипа Мерефiянського округ оступали,
З плеч головку козацьку знiмали…

Як свiдчать iноземнi джерела, другий син І. Сiрка – Роман – був досить вiдомим та досвiдченим воiном. Тому про нього були складенi пiснi та перекази:

Ой Лимане, Лимане,
Ти, Сiрку Романе,
Да гей же ти, Сiрку Романе!
Ой що будем робити,
Нема козакам по чарцi горiлки де взяти,
Да гей же, де взяти!

Другий син був одружений iз дочкою вiд першого шлюбу гетьмана Лiвобережноi Украiни Івана Брюховецького. Як свiдчать документальнi джерела, його батько навiть вiдрядив сина з сотнею козакiв на службу до польського короля Яна III Собеського. По смертi шанованого ним кошового, король узяв юнака пiд свою опiку, про що й повiдомив запорожцiв: «Сина уродзонного Сiрка, сина так великого мужа i вождя, вiдважного борця за цiлiснiсть християнства, ми притулили до себе i взяли пiд опiку, щоб показати свiту, як ми вдячнi рицарськiй працi його батька, сина пригорнув до себе завдяки пам'ятi й заслугам його батька».

За версiею народноi думи, пiдтвердженою дослiдниками, Роман Сiрко помер у Мерефi, вдома, на очах своеi матерi:

Сiрчиха-Іваниха письмо читае,
К сирiй землi крижем упадае,
Словами промовляе:
«Що вже тепер на моiй головi три печалi пробувае:
Первая печаль – що я сiм год пробувала,
Сiрка Івана в очi не видала;
Другая печаль – що Сiрченка Петра на свiтi живого немае;
Третяя печаль – що Сiрченко Роман умирае».

В Івана Сiрка був рiдний брат, який загинув у Капустянiй Долинi, що на Черкащинi, у бою проти польських вiйськ навеснi 1664 року.

Історики говорять i про родиннi зв'язки мiж кошовим Іваном Сiрком та гетьманом Петром Дорошенком: вони були кумами. Щоправда, дослiдники сперечаються, хто в кого тримав дитину до хреста: Сiрко у П. Дорошенка чи навпаки.

У тогочасному украiнському суспiльствi шанували героiзм i самопожертву, був розвинутий культ героiчноi особистостi. Кодекс честi воiна мав за основу основ виконання обов'язку захисника i борця – захисника землi, де живе рiдний народ i духи предкiв та борця з рiзноманiтними ворогами. Бути керiвником означало нести вiдповiдальнiсть перед тими, хто довiрив йому владу. Вiдомо, що запорожцi шанували своiх здiбних полководцiв так само, як i не церемонилися з невдахами. Для козакiв велике значення мали поняття честi й обов'язку воiна: «Хоч пан, хоч пропав – двiчi не вмирати. Гей, нумо хлопцi до зброi». І тому одним iз стрижневих звичаiв у запорожцiв було побратимство, яке своiм корiнням сягае ще часiв скiфiв. Коли хто з козакiв обирав собi побратима, це означало, що вiднинi вiн за нього пiде навiть на смерть. Обряд братання вiдбувався так: майбутнi побратими, надрiзавши пальцi, капали кров у чашу з вином, занурювали в неi леза мечiв, а потiм, тримаючись один за одного, випивали. Пiсля цього нiщо вже не могло розлучити iх. Джерела згадують, що в Івана Сiрка також були побратими: Гнат Голобля, Павло Грибович, Грицько Дробиненко, Ярема Кваша, Григорiй Минченко, Петро Перехрист, Григорiй Чечельницький, Яким Тимнак, Якiв Третяк та iншi.




Роздiл п'ятий

Роки звитяги


Полiтична та военна кар'ера Сiрка припала на бурхливi роки Хмельниччини. Перше документальне повiдомлення про участь кошового в цих подiях пов'язане iз закiнченням Жванецькоi битви 1653 року: вiн громить ординцiв, що брали ясир на Подiллi, повертаючись у Крим.

Запорозьке козацтво в 1654 роцi, пiсля укладання Б. Хмельницьким вiйськово-полiтичного союзу з московським государем Олексiем Михайловичем, було у непевному станi: чи залишатися вiрнопiдданими польського короля, чи визнати зверхнiсть московського сюзерена, а чи то взагалi пiддатись пiд протекцiю кримського хана або турецького султана.

Джерела засвiдчують, що Сiрко не був серед тiеi старшини, що безапеляцiйно пiдтримувала полiтичний вибiр «Батька Хмеля». Вiн радше належав до тiеi полiтичноi партii, яка не схвалювала украiно-московський союз 1654 року. Гетьман Богдан викликав його до суду за пiдбурення чернi разом iз полковником Іваном Богуном, але обидва втекли. Іван Сiрко пiшов за Днiпровськi пороги, на Сiч, де й залишився. Очевидно, конфлiкт кошового з гетьманом Богданом позначився на його подальшiй кар'ерi. І тому знову на полiтичнiй аренi вiн з'являеться тiльки пiсля смертi Богдана Хмельницького.

Козаки Подiлля обирають його кальницьким полковником (1658—1660).

Іван Виговський, який став гетьманом у 1657 роцi, продовжив справу гетьмана Богдана в боротьбi за збереження незалежностi Держави Вiйська Запорозького. Проте його державницька дiяльнiсть збiгаеться iз загостренням соцiальноi боротьби, що значно ускладнило суспiльно-полiтичну ситуацiю в Украiнi. У своiй полiтицi гетьман Іван Виговський спирався на козацьку старшину та шляхту, що послаблювало його позицii в боротьбi за владу. Були спроби вiдновити союз iз Польщею на рiвноправних засадах.

Союз iз Польщею та загострення вiдносин iз Запорозькою Сiччю сприяли формуванню опозицii полiтицi гетьмана І. Виговського. Соцiальна база гетьмана швидко зменшувалася. Його почали залишати навiть однодумцi.

Украiно-московський конфлiкт, громадянська вiйна сприяли змiцненню позицiй антигетьманськоi опозицii на чолi з Юрiем Хмельницьким, до якоi приедналися Іван Богун та Іван Сiрко iз запорожцями. Саме вони були серед старшинського угруповання, що допомогло Юрiю Хмельниченку стати новим гетьманом.

Сучасники повiдомляли про те, що Сiрко органiзував виступ запорожцiв проти гетьмана І. Виговського пiсля Конотопськоi битви (липень 1659 року). Гетьман наказав стратити бунтiвних полковникiв Сiрка та Богуна, але його наказ не був виконаний.

Прагнучи попередити можливий наступ на Москву (пiсля розгрому І. Виговським московськоi армii пiд Конотопом за допомогою татар), московський уряд мав на метi органiзувати похiд донських i запорозьких козакiв проти Кримського ханства. До цiеi акцii московський воевода В. Шереметев, який перебував у Киевi, вирiшив схилити опозицiйно налаштованого до пропольськоi полiтики гетьмана І. Виговського Івана Сiрка. Користуючись ситуацiею, яка склалася, отаман здiйснюе походи на кримських татар та ногайцiв, що залишалися союзниками І. Виговського. Вийшовши з Сiчi на Побужжя в серпнi 1659 року, вiн учинив напад на турецьку фортецю Аккерман (сучасний Бiлгород-Днiстровський) та ногайськi улуси. При цьому Сiрко визволив велику кiлькiсть литовських бранцiв, яких згодом вiдпустив, а також захопив двох мурз, кiлькох вельможних осiб. Пiсля цього вiн вирушив до Киева на допомогу боярину В. Шереметеву.

На думку сучасних iсторикiв, намагаючись не допустити об'еднання сил кальницького полковника І. Сiрка з армiею московського воеводи В. Шереметева, гетьман І. Виговський наказав полковнику Тимошевi Носачу перешкодити iхнiм планам. Проте полковниковi І. Сiрку вдалося завдати поразки висланим супроти нього вiйськам, очолюваним полковником Носачем.

На прохання московського командування козаки чинили напади на вiйська й на самого кримського хана Мухаммеда-Гiрея IV. Неподалiк мiста Умань І. Сiрко розбив ординцiв i розташувався в гирлi Пiвденного Бугу на Андрiiвському островi.

Такi дii полковника І. Сiрка, на думку дослiдникiв, негативно вплинули на позицii гетьмана І. Виговського. Хан Мухаммед – Гiрей IV покинув Виговського й повернувся до Криму. У вереснi 1659 року І. Виговському довелося зректися гетьманства.

Пiсля усунення І. Виговського вiд гетьманськоi влади на козацькiй радi в Бiлiй Церквi Юрiя Хмельниченка знову проголосили гетьманом Украiни. Серед головних дорадникiв новообраного гетьмана був i полковник І. Сiрко.

17 жовтня 1659 року на чолi старшини, серед якоi був й І. Сiрко, Ю. Хмельницький переправився на лiвий берег Днiпpa, де було московське вiйсько, командири якого не наважувалися перейти на iнший берег. 19 жовтня того ж року, прибувши до Переяслава, гетьман Ю. Хмельницький розпочав переговори з царськими боярами, а вже 27 жовтня пiдписав новий росiйсько-украiнський договiр – Переяславськi статтi.

Вважають що на Переяславськiй радi був присутнiй i кальницький полковник І. Сiрко, який з iншими представниками козацькоi старшини належав до прихильникiв укладання нового союзу з Московiею. Історики зазначають, що е двi версii тексту договору. Рiзниця мiж ними полягае в тому, що на одному з документiв наявнi пiдписи всiх старшин, а в iншому – пiдписи бiльшостi старшин, у тому числi й пiдпис Сiрка, були зробленi Ю. Хмельницьким. С. Величко також згадуе, що замiсть І. Сiрка угоду пiдписав Ю. Хмельниченко. Д. Яворницький, як й iншi тогочаснi дослiдники, пояснював це тим, що Сiрко був неписьменним: «Присяглася i пiдписалася козацька старшина, а в ii числi i кальницький полковник Іван Сiрко, за якого, через його неписьменнiсть, розписався гетьман Юрiй Хмельницький». Проте сучаснi iсторики вважають, що так полковник намагався ухилитися вiд можливих зобов'язань перед московським урядом та залишити собi можливостi для свободи маневрiв. Але московський уряд, прагнучи мати союзника в особi популярного i впливового кальницького полковника, вiдзначив його царською нагородою за вiрну службу.

Протягом осенi 1659-го та зими 1660 року І. Сiрко разом iз наказним гетьманом М. Ханенком продовжив боротьбу проти І. Виговського, взявши участь в облозi Барського замку. За наказом гетьмана Ю. Хмельницького навеснi 1660 року І. Сiрко вiв успiшну боротьбу з ординцями, здiйснив низку походiв у кримськi та турецькi володiння, зокрема похiд на Очакiв.

Пiд час Чуднiвськоi кампанii (вересень – жовтень 1660 року) Сiрко залишив Ю. Хмельницького, який уклав новий союз iз Польщею – Слободищенський трактат (1660) – та успiшно воював iз кримськими татарами. У ходi однiеi сутички йому навiть удалося захопити 16 тисяч ханських коней. Цю новину польському королю повiдомив покоевий короля Іван Мазепа.

Протягом 1661 року Сiрко, як i iншi козацькi старшини, не прихилявся тодi нi до царськоi, нi до королiвськоi величностей, успiшно чинячи опiр ординцям.

В умовах боротьби за владу на Лiвобережжi Сiрко не виявився прихильником i нового претендента на гетьманство – наказного гетьмана Лiвобережноi Украiни Якима Сомка, звинувачуючи його та його небожа Хмельниченка в розв'язаннi ними усобиць. Про гостроту конфлiкту свiдчить той факт, що наказний гетьман навiть видав унiверсал, прирiкаючи Сiрка мало не на смертну кару. Козацький полковник також не залишився в боргу. Як повiдомляе лiтописець Самiйло Величко у своiх листах до призвидцiв громадянськоi вiйни, Сiрко погрожував усуненням з гетьманства: «Господь допоможе вiйську об'еднатися, i повстане чорна рада вiйськова», «можемо взяти тебе й… викинути з гетьманства, як непотрiбну п'явку з вершi».

Втративши пiдтримку з боку козацтва, не маючи успiху в боротьбi за владу, батькового таланту полiтика i военачальника, розчарувавшись, Ю. Хмельниченко вирiшив постригтися в ченцi. Новим гетьманом на Правобережжi був обраний Павло Тетеря.

1663 рiк став доленосним у життi Івана Сiрка: його вперше було обрано на надзвичайну i впливову посаду у Вiйську Запорозькому – кошовим отаманом.

Іван Сiрко став кошовим отаманом у дуже складний i суперечливий час. Пiсля 1660 року Правобережна Украiна знову опинилася пiд владою Речi Посполитоi. Це був час загострення боротьби мiж гетьманами за владу в Украiнi, час постiйних спустошливих вторгнень на ii землi польських i татарських володарiв. За таких обставин вiд кошового отамана вимагалися талант полiтичного дiяча, принциповiсть, досвiд, глибоке розумiння вiйськово-стратегiчноi ситуацii, здатнiсть робити вiдповiдальний вибiр. Як зазначають сучаснi дослiдники, полiтичними прiоритетами І. Сiрка стають, по-перше, протистояння турецько-татарськiй експансii на украiнськi землi, а по-друге, збереження непохитностi вольностей Запорожжя.

У боротьбi за владу в Лiвобережнiй Украiнi 1663 року І. Сiрко пiдтримав кошового отамана Сiчi Івана Брюховецького. Саме пiдтримка знаного й авторитетного козацького старшини вiдiграла неабияку роль в утвердженнi Івана Брюховецького як гетьмана. За цей учинок деякi сучаснi iсторики звинувачують Сiрка у «вiдсутностi стратегiчного мислення, схильностi до рiзких полiтичних поворотiв, навiть у полiтичнiй наiвностi».

Сучасники Брюховецького також вiдзначали наявну вiдмiннiсть мiж двома козацькими лiдерами. Так, автор тогочасноi пiснi «Курта» з неприхованою неприязню говорить про гетьмана І. Брюховецького i з симпатiею оповiдае про Івана Сiрка:

Ой ти, батьку-Сiрку,
Козацький барвiнку,
Ти надiвай шапку-бирку,
Ти надiвай чабана-товаринку.

Обрання І. Брюховецького гетьманом пiдштовхнуло польського короля розпочати активнi дii. На Правобережжi в сiчнi 1663 року новим гетьманом стае зорiентований на Польщу лицемiрний честолюбець Павло Тетеря.

Протягом осенi 1663 – зими 1664 року об'еднана 100-тисячна польсько-украiнська армiя, очолювана самим Яном Казимиром, участь у походi якого була обумовлена великим бажанням узяти реванш пiсля поразок вiд Б. Хмельницького, виступила на Лiвобережжя. Король вирушив походом на Сiверщину, П. Тетеря – на Полтавщину (не бажаючи керувати вiйськом, вiн доручив командування авторитетному серед козацтва полковнику Івановi Богуну). Кiнець листопада – початок грудня 1663 року позначився великими военними успiхами для польського вiйська. Польська армiя, переправившись на лiвий берег, зайняла Переяслав, Нiжин, Чернiгiв i Батурин. Мужнiй опiр полякам вчинили жителi Салтиковоi Дiвицi й Мени. Три днi захищався Короп.

У цей же перiод (жовтень – грудень 1663 року) запорожцi, очоленi І. Сiрком, свое кошове отаманство здали Пилипчатi, та московськi ратники на чолi з Григорiем Косаговим, калмики здiйснили два походи на Перекоп i визволили невiльникiв та зруйнували кочiв'я ординцiв. Такi дii давали привiд кримському хановi не поспiшати з допомогою польському вiйську, яке в цей час, очолюване королем Яном Казимиром, вдерлося на Лiвобережжя й очiкувало весь грудень на пiдмогу татар. Докладаючи зусиль, аби привернути на свiй бiк авторитетного козацького ватажка, популярнiсть якого дедалi зростала (його вже почали серйозно розглядати як претендента на гетьманську булаву), король Ян Казимир навiть послав йому з Шаргорода 300 золотих червiнцiв i золотий ланцюг. Та вiдважний козацький лицар, звiсно, вiдмовився вiд цього знаку королiвськоi уваги.

На початку 1664 року фортуна зрадила полякам. 23 сiчня польське вiйсько з'явилося пiд Глуховим, героiчна облога якого тривала два тижнi. «Пiд Глуховим забаритися довелося», – писали польськi учасники походу. Велику допомогу надав захисникам мiста полковник Іван Богун, повiдомляючи про плани польського командування (на думку деяких iсторикiв, вiн належав до кола опозицiйно налаштованих до П. Тетерi старшин). 8 лютого 1664 року, втративши 4 тисячi жовнiрiв, Ян Казимир змушений був зняти облогу й вирушити до Севська, де 17 лютого об'еднався з литовцями.

Жорстоке поводження полякiв викликало опiр лiвобережного козацтва. Дошкуляла зима. Становище украiно-польських сил, очолених королем, стало погiршуватися. У цей же перiод, iмовiрно, при спробi арешту, королю стало вiдомо про належнiсть полковника І. Богуна до опозицii, останнього було вбито.

Невдачi польськоi армii пiд Новгород-Сiверському прискорили королiвське рiшення. На вiйськовiй радi в лютому 1664 року було вирiшено вiдмовитися вiд планiв вiдновлення королiвськоi влади на Лiвобережжi та повернутися до Польщi. Король iз частиною вiйська пiд тиском московськоi армii та козацьких полкiв лiвобережного гетьмана І. Брюховецького вiдiйшов через Бiлорусь до Польщi. Частину вiйська вiн направив на Правобережжя, де з лютого 1664 року розгорталося антигетьманське повстання. Про його масштаби писав i Павло Тетеря: «Нiде ми не зустрiчаемо ворога в чистому полi, але вiн розсiяний по мiстечках i мiстах, i настiльки уперто тримаеться… що нам доводиться хiба що приступом брати кожне з них…»

Здiйснивши успiшнi походи на Крим, форсувавши Буг i Днiстер, атакувавши турецькi села вище Бендер (Тягинi), де «багатьох бусурман побив i здобич велику взято було», Сiрко виступив на охоплене повстанням Правобережжя. «Сiрко з кiлькома сотнями кiнних свавiльникiв, вийшовши з Днiпра, увiйшов до Украiни, бунтуючи поспiльство, до котрого маса людей горнеться», – так описував подii кримський хан Мухаммед-Гiрей IV.

Проте е версiя, згiдно з якою Ю. Хмельницький начебто обмовився своiй сестрi (удовi по Д. Виговському та дружинi П. Тетерi) про свiй намiр узяти участь у змовi, iнiцiатором якоi був І. Сiрко. Та, у свою чергу, розповiла про це чоловiковi, i Тетеря наказав арештувати Юрiя-Гедеона. Його схопили в Городищi, коли вiн повертався до монастиря вiд своеi сестри. Прямих доказiв його вини, як i вини митрополита Іосифа Нелюбовича-Тукальського, не було, але це не завадило П. Тетерi спочатку вiдiслати iх до Львова, а потiм – до фортецi Мальборк (Марiенбург) у Пруссii, де вони провели кiлька рокiв аж до укладення Андрусiвського перемир'я (1667).

За iншою версiею, участь І. Сiрка в антигетьманському повстаннi на Правобережнiй Украiнi була обумовлена свавiллям польськоi адмiнiстрацii, зокрема немирiвського старости Домбровського, який наприкiнцi 1663 – на початку 1664 року наказав утопити сотника та кiлькох козакiв. Їхнi товаришi втекли на Запорожжя, вчинивши у вiдповiдь свавiлля щодо польських посадовцiв, пiдбурили Сiрка та Сулимку на повстання проти короля й Речi Посполитоi, що й «почало тяжку вiйну в Украiнi».

У ходi антигетьманського повстання вiдбулася низка кровопролитних битв мiж козацькими загонами Івана Сiрка та московськими ратниками воеводи Г. Косагова – з одного боку, й об'еднаними силами полкiв П. Тетерi та польських вiйськ С. Чарнецького – з другого. Сiрко досить успiшно вiдбивався вiд польських вiйськ, узяв в облогу П. Тетерю пiд Вiльховцем, прагнув освоiти шляхи, якi сполучали Правобережну Украiну з Лiвобережжям, дiяв пiд Смiлою, Лисянкою та Криловим. Пiднявшись Днiпром вище Крилова, Сiрко об'еднався з лiвобережним гетьманом І. Брюховецьким, допомiг останньому укрiпитися в Каневi. У квiтнi 1664 року Сiрко виступае проти найжорстокiшого карателя украiнського народу коронного гетьмана Стефана Чарнецького (якого за те, що вiн убирався в тигрову чи леопардову шкуру козаки з ненавистю називали «рябою собакою»). Битва пiд Паволоччю не принесла успiху жодному з военачальникiв. Але й облога Черкас (де перебував І. Сiрко) також була невдалою. Пiсля семи днiв вiн був змушений зняти облогу мiста. Битва в Капустянiй Долинi завершилася перемогою І. Сiрка. Але радiсть розгрому найлютiшого ворога козацтва була неповною: у битвi загинув рiдний брат отамана. Прагнучи хоч якось дошкулити козацькому звитяжцю, поляки вiдрубали братовi Сiрка голову, настромили на корогву й передали своему военачальнику.

Допомагаючи встановлювати владу на Правобережжi гетьмановi І. Брюховецькому, Сiрку вдалося здобути Медведiвку, Чигирин, Умань i Брацлав, у якому захопив обоз П. Тетерi зi скарбами, якi той прагнув забрати з собою до Польщi. Запорожцi захопили все Подiлля та пiвденну Киiвщину. У листi вiд 13 березня 1664 року Іван Сiрко повiдомляв Москву про визволення й приеднання вiдповiдних земель до Гетьманщини. На думку сучасних iсторикiв, цей Сiрковий похiд сприяв утворенню там гетьманства Петра Дорошенка.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vgen-biba/otaman-van-s-rko/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.