Усi гетьмани Украiни. Легенди. Мiфи. Бiографii
Ігор Анатолiйович Коляда

Олександр Петрович Реент

Історичне досье
Украiнська Гетьманська держава за роки свого iснування мала 17 гетьманiв. Усi вони були носiями iдеi незалежноi самостiйноi Украiнськоi держави. Втiленню цiеi iдеi в життя вони присвятили все свое життя, поставивши за мету вибороти звiльнення украiнського народу вiд панування чужинцiв. Дiяти цим гетьманам довелося в найскладнiших, найтяжчих, iнодi найтрагiчнiших для Украiни iсторичних умовах.

Дмитро Вишневецький прагнув звiльнити пiвденнi украiнськi степи вiд панування ханських орд, знищити турец ькi фортецi в пониззях Днiпра, а згодом i оволодiти Чорноморським узбережжям. Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа належали до тих постатей, чиiми iменами називають епохи. Окремi нариси в книжцi присвяченi Івану Виговському, Петру Дорошенку, Пилипу Орлику – видатним державним й полiтичним дiячам, талановитим дипломатам.

У книжцi надаеться правдивий i об'ективний життепис цих, а також iнших найвищих вiйськових керiвникiв украiнського козацтва.

Олександр Реент, Ігор Коляда

Усi гетьмани Украiни: Легенди. Мiфи. Бiографii

Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду!

Слово до читача

Христос воскрес на третiй день по смертi. І сказав до учнiв своiх: «Так написано е, І так потрiбно було постраждати Христовi, І воскреснути з мертвих дня третього, І щоб Ймення, І прощення грiхiв мiж народами усiх, вiд Єрусалима почавши».

Коли думаеш про свiй народ, приходить на пам’ять «Скорбна мати» П. Тичини:

Ідiте в Украiну,
Заходьте у кожну хату —
Ачей вам там покажуть
Хоч тiнь його розп’яту.

О Украiнська земле! Ти – сто разiв розтерзана, двiстi – розп’ята, осквернена, обпльована, забита. Чи прийде твое Воскресiння?!

Мабуть, е щось спiльне у долi Твоiй зi Спасителем…

До розп’яття i воскресiння була Тайна Вечеря.

«…Ісус узяв хлiб, i поблагословив, поламав, i давав Своiм Учням, І казав: “Приймiть, споживайте, – це тiло Мое”. А взявши чашу, i подяку вчинивши, Вiн подав iм i сказав: “Пийте з неi всi, бо це кров Моя Нового Завiту, що за багатьох проливаеться на вiдпущення грiхiв!”»

Ы ми споживали тiло брата свого, проливали сторiками кров козацького роду, проклинаючи, забували та нехтували нашою прадiдiвською славетною минувшиною. Забуваючи, плюндрували козацькi могили.

Зраду чинили Історii нашiй.
І була Юдина зрада.

«Тодi один iз Дванадцятьох, званий Юдою Іскарiот-ським, подався до первосвященикiв, І сказав: “Що хочете дати менi, І вам покажу Його, І видам Його!” І вони виплатили йому тридцять срiбнякiв».

Отак i ми, за безцiнь продавали батькiвськi скарби, мiняли iхню славу на славу пiдлабузникiв та манкуртiв-безбатченкiв, за жалюгiдний мiзер платнi вiдмовлялись вiд iх козацькоi справи – боротьби за волю Украiни.

І було зречення Петра.

«…тодi вiн став клястися та божитися: “Не знаю цього чоловiка!” І заспiвав пiвень тiеi хвилi. І згадав Петро сказане слово Ісусове: “Перш нiж заспiвае пiвень – вiдречешся ти тричi вiд Мене”».

Петро вiдрiкався тричi. Ми ж – тридцять по тричi. Зрiкались Бога, Церкви, могил наших прадiдiв-дiдiв, зрiкалися «зрадника», що фундуював церкви та школи, – гетьмана І. Мазепи, зрiкалися вигнанця, що i на чужинi життя вiддавав за Батькiвщину, а згадували лише «як про спiвучасника страшного злочину, що не донiс про нього», – гетьмана П. Орлика, зрiкалися нескореного тортурами та сильного духом, що царю без остраху говорив у вiчi слова правди, – гетьмана П. Полуботка.

Зрiкалися рiдноi мови, рiдноi пiснi, батькiвськоi вiри, рiдноi iсторii, власного родоводу, власного корiння.

Немае призабутоi спадщини, е спадщина зречень.

І був суд у Понтiя Пiлата.

«І як побачив Пiлат, що нiчого не вдiе, а неспокiй ще бiльший станеться, набрав вiн води, та й перед народом умив своi руки та й сказав: “Я невинний у кровi Його!”»

Подивимось на руки своi.
І були муки, i були знущання, i була Голгофа.

«І роздягнувши Його, багряницю надiли на Нього. І, сплiвши з тернини вiнка, поклали Йому на голову, а тростину в правицю Його. І, навколiшки падаючи перед Ним, смiялись з Нього й казали: “Радiй, Царю Юдейський!” І, плювавши на Нього, хапали тростину, та й били по головi Його.»

Голгофи у нашого народу як верстовi стовпи.

Голгофа голодоморiв.

Голгофа сталiнськоi опричини.

Голгофа фашизму.

Голгофа брежневсько-андроповського мовчання.

Голгофа Чорнобиля.

Стачило б на кiлькасот лiт.

Настав день. І Воскрес Вiн!
Настав час воскресiння i для Украiни!

Воскресни, наш козацький роде! Воскресни в нащадках своiх! Бо воскреслому роду – не буде переводу!

Розкидавши камiння нашоi iсторii – збираймо ж, браття, його заради долi кращоi для нашоi Батькiвщини, во iм’я славних пращурiв – козакiв, Когорти Лицарiв – Не-переможених Силою та Духом!

Прочитайте знову сторiнки нашоi iсторii!

Хай долi наших Ясновельможних гетьманiв допоможуть вам осмислити ii!

Автори

«Особисто знаний ворогами» Дмитро Байда-Вишневецький (р. н. невiд.—1564)

З-помiж багатьох козацьких ватажкiв раннього перiоду козацькоi iсторii чи не найбiльшою славою вкрив себе князь Дмитро Вишневецький, що походив з роду князiв Гедимiно-вичiв i який на початку 1550-х рокiв заснував замок на островi Мала Хортиця, згуртував навколо нього козакiв i цим поклав початок Запорозькоi Сiчi. Саме тому його вважають першим козацьким гетьманом.

Ім’я Дмитра Вишневецького, князя iз литовськоi родини, нащадка Гедимiна, васала литовсько-польського короля, хоча й православного за своiм вiросповiданням, володаря величезних маеткiв на Кременеччинi, – вперше згадуеться в документах 1545 року пiд час ревiзii Кременецького замку. У цей час королiвський комiсар Лев Патiй проводив люстрацiю (ревiзiю) Волинського воеводства. Документи свiдчать про те, що князь Дмитро Іванович Вишневецький особисто прибув до мiста Кременець, де перебував королiвський комiсар, i показав, що у Кременецькому повiтi вiн володiе помiстями Кушнин, Пiдгайцi, Окнин, Гараж, Камарин, Крутнiв i Лопушне. Князь був одним з чотирьох синiв Івана Михайловича Вишневецького вiд його першоi дружини Анастасii Семенiвни з родини Олiзарiв.

Як засвiдчуе «Родословна книга», батько Д. Вишневецького – князь Іван Михайлович з 1533 року був старостою ейшиським i воронянським, з 1536-го – про-пойським i чичерським, а з 1541 року – канiвським та черкаським. Помер вiн у 1543 роцi. Мати – Анастасiя Семенiвна, дочка Семена Олiзаровича i княгинi Острозькоi, сестри князя Костянтина, ревнителя православ’я в Украiнi, народила чотирьох синiв – Сигiзмунда, Дмитра, Андрiя, Костянтина – i доньку Катерину.

Історик М. Маркевич наводить факт про обрання князя Д. Вишневецького на нетривалий час гетьманом ще у 1513 роцi. Але вiдомо, що в цей час з татарами активно боровся дiд майбутнього гетьмана – князь Михайло Васильович Вишневецький (1475—1517). У 1512 роцi вiн iз своiми синами Іваном та Олександром розбив орду пiд Лопушною. Документи називають кiлька сiл, що були в його власностi: Кушнин, Пiдгайцi, Окнин, Гараж, Кама-рин i Лопушне. Однак, як свiдчать матерiали розмежування мiж Литвою i Короною Польською, розмiри його володiнь були бiльшими. З опису 28 вересня 1546 року дiзнаемося про маетностi «Олексинцы властная отчизна и дидызна князей Вишневецких, имение Крутнево, Лопушное, Бобровцы».

Тодi ж, 1546 року, Дмитро Вишневецький у судовому порядку вирiшував справу з Чарторийським за якийсь будинок у Вiльно, а через рiк отримав старостинський уряд у Ворнячинi.

У 1548 роцi князь притягався до суду за «заподiяння кривди пiдданим королеви Бони». І вже пiсля цих «лицарських» пригод у 1550 роцi Дмитро прибув до Черкас. З 1551 року вiн – староста канiвський та черкаський.

У цей час посилюються татарськi навали в Украiну, що i заважало освоенню ii територii польським магнатством.

Аналiз iсторичних свiдоцтв того часу показуе, що Дмитро Вишневецький був не першим, хто прагнув вiдбивати напади степовоi орди. До нього це вже робили Остафiй Дашкович, Предслав Лянцкоронський та iншi старости на пiвденному пограниччi.

Наприкiнцi 30-х – на початку 40-х рокiв XVI столiття особливо вiдзначився в боротьбi проти нашестя степовоi орди староста барський Бернард Претвич. Розповiдаючи на сеймi 1550 року про своi походи, вiн вiдзначив, що бував у них разом з «воеводою Киiвським Пронським, князем Корецьким, князем Вишневецьким i князем Володими-рецьким». Претвич – органiзатор походiв проти татар – 1550 року повiдомляв великому князевi литовському Си-гiзмунду-Августу про Дмитра Вишневецького «як одного з визначнiших репрезентантiв боротьби з татарами».

Конкретнi данi про участь Дмитра Івановича Вишне-вецького у вiдсiчi чужоземноi агресii наводяться в османських «Реестрах кривд», якi надсилалися до польськоi столицi. В них i вiднаходимо першу згадку про боротьбу князя Дмитра Вишневецького з турками: в перiод з 8 червня 1548 року по 6 грудня 1549 року вiн безперервно непокоiв залогу Очакiвського замку, який належав тодi Портi. В однiй з таких експедицiй Вишневецький перебував iз «старостою брацлавським князем Богушем Корецьким, старостою барським Бернардом Претвичем, синами гетьмана Миколи Сенявського Ярошем i Миколою». Цi новi факти дають пiдстави зробити припущення, що Дмитро Вишневецький почав боротьбу з ординськими нападниками ще 1538 року, коли його батько органiзував своiх пiдданих проти татар i туркiв. І це цiлком iмовiрно, оскiльки на Волинi, як заявляли представники мiсцевоi шляхти в 1540 роцi, «будь есть або не есть перемир’е з татары, тог-ды предся з коня мало зседаем».

Отже, князь Д. Вишневецький виявив себе непересiчною натурою, головними рисами якоi були лицарство i молодецтво. Може, саме тому, зiткнувшись iз козацькою вольницею, вiн, як нiде, вiдчув себе у своему середовищi. Водночас особиста хоробрiсть князя, його авантюристична натура припали до душi козакам, вони ладнi були йти з ним i проти татар, i проти кого iншого, якщо б вiн iх покликав.

Обiйнявши посаду старости черкаського i канiвського, Дмитро Вишневецький за свiй головний обов’язок вважав захист пiвденних кордонiв держави. Крiм того, у Дмитра Вишневецького був особливий рахунок до степових нападникiв. У 1549 роцi у полон потрапило все сiмейство його двоюрiдного брата Федора Вишневецького. Цей факт, до речi, зафiксований i в «Кронiцi Марцiна Бельського»: «Того року татари в кiнцi вересня в руських землях великi шкоди вчинили. Замок у Перемирку облягли, в якому князь Вишневецький утриматися не змiг, пiддався з дружиною татарам. А коли вiн iз замку вийшов, залишок людей його ще мужньо боронився перед татарами, але татари, приступ учинивши, замочок спалили i всiх у неволю забрали». Про це ж повiдомляв у своiй вiдписцi Московський посол до Литви Федiр Безобразов.

За думкою деяких дослiдникiв, улiтку 1553 року Дмитро Вишневецький, можливо, чимось ображений на короля, перейшов на службу до турецького султана Сулеймана II (Чудового) i разом зi своiм вiйськом перебував у Стамбулi.

Цiкаво, що перед цим король Сигiзмунд-Август висловлював Радзивiллу побоювання щодо Вишневецького, аби той не перебiг до туркiв, «полишивши iм пограничнi землi, дорученi його охоронi». Побоювання короля виявилися не марними. Невдовзi Радзивiлл пише королю, що Вишневецький «з усiею своею ротою, себто з усiм козацтвом i хлопством, яке тримав бiля себе, з’iхав до туркiв, виславши наперед козацьку роту, а потiм i сам зi своiми козаками потягнувся до Туреччини».

Треба зазначити, що архiвнi документи нiчого не повiдомляють про перебування князя Вишневецького у туркiв. Але це припущення документально не пiдтверджуеться.

Тому серед iсторикiв до сьогоднi немае единоi думки щодо того, що саме робив Дмитро Вишневецький у Туреччинi, чому вiн там опинився i як змiг повернутися. Але хай там як, у Польщi не вiрили в щасливе повернення Вишневецького з Туреччини. І справдi, треба бути надзвичайно мужньою i смiливою людиною, аби зважитися на таку поiздку до Осяйноi Порти – туди, звiдки з 1548 по 1553 рiк не раз у грiзних листах до польського короля султан вимагав покарати украiнського князя за розправи з ординськими грабiжниками.

Вчинок Вишневецького викликав неабияку тривогу – побоюючись, що вiн наведе в Украiну туркiв, Сигiзмунд-Август знову звертаеться до Радзивiлла: «Як би того князя до себе мати i яким способом?»

Очевидно, спосiб було знайдено, i досить радикальний. Бо на початку 1544 року Вишневецький повертаеться з Туреччини i 4 березня в Каменнi (неподалiк Люблiна) освiдчуеться королю у товариствi друга i соратника воеводи Миколи Сенявського. Чим пояснював Вишневецький свiй перехiд до турецького султана, не вiдомо, однак той знову доручив йому охороняти прикордоння «проти татар i влаштувати на островi Хортиця захисне укрiплення проти кримчакiв». Вишневецький знову отримав для управлiння канiвське й черкаське староства.

Як зазначае iсторик Бантиш-Каменський, «муж розуму палкого, вiдважний, вправний вояка» Дмитро Вишневецький невдовзi став визнаним ватажком козакiв. Вiн вирушае на Днiпровське пониззя i «на островi Хортиця, проти Конських вод, коло кримських кочовищ», за свiдченням М. Грушевського, «ставить замок i громадить навколо себе козаччину».

Дмитро Яворницький писав з цього приводу: «У 1556 роцi знаменитий ватажок низових козакiв князь Дмитро Вишневецький, вирушаючи на вiйну з татарами, вийшов за межi Киiвського воеводства i, спустившись нижче порогiв, розташувався на островi Хортиця. Розраховуючи розпочати звiдси постiйнi набiги на басурманiв, Вишне-вецький влаштував на островi земляне мiстечко».

Про Хортицю писав у своему щоденнику i австрiйський дипломат Ерiх Лясота, котрий за дорученням iмператора Рудольфа II приiхав на Запорозьку Сiч, щоб запросити козакiв для участi у вiйнi проти туркiв: «Пристали до берега нижче острова Мала Хортиця, неподалiк першого; тут знаходиться замок, збудований Вишневецьким рокiв 30 назад i згодом зруйнований».

Втiм, кажучи про будiвництво у цей час укрiплення на Хортицi, не слiд вважати, що це вже був той самий замок, який пiзнiше увiйшов в iсторiю як форпост боротьби проти кримчакiв. Це, певно, було невеличке укрiплення, що слугувало, насамперед, за бiльш-менш надiйну схованку. Для будiвництва справжнього замку-фортецi просто не вистачило б часу.

Будуючи замок, Вишневецький намагався укрiпити його, як фортецю, i тому просив у короля гармат, обслугу тощо. Але Сигiзмунд-Август, який прагнув лише змiцнення кордону проти кримського хана Давлет-Гiрея i стояв за дружбу з ним, вiдмовив Вишневецькому. Сигiзмунда-Августа не на жарт стурбувала активнiсть князя, котрий вирiшив звiльнити вiд татар Дике Поле i навiть усе Причорномор’я. Але ж це не входило до iнтересiв короля, i вiн спробував якимось чином вiдкликати Вишневецького з Низу. Водночас, добре розумiючи, що насильно вiдiрвати князя вiд козакiв неможливо, король вдався до хитрощiв i запропонував «послати йому якiсь дарунки i написати, аби до нас приiхав на якийсь короткий час…». «А на його мiсце казали iхати з ротою, – писав вiн далi, – його стриечному братовi i залишитися на тому мiсцi, аж поки той вернеться. Здаеться, таким чином добре буде його звести».

Вишневецький скористався сутичкою мiж Московською державою i Кримом, i його поява на iсторичнiй аренi збiглася з тим, що цар Іван IV вирядив два вiйськовi загони проти Кримського ханства: один пiд командуванням воеводи Чулкова спустився рiчкою Доном, а другий пiд начальством дяка Ржевського попрямував у долину Днiпра. У цей час князь Вишневецький здiйснив свою першу вiйськову операцiю проти татар.

Вiн органiзував похiд на Іслам-Кермен, з тим щоб за рахунок здобутих трофеiв змiцнити Хортицьке укрiплення. Увiрвавшись до замку Іслам-Кермена, козацькi загони дощенту пограбували його, потiм спалили, а гармати вивезли у Хортицьку фортецю.

Розгнiваний Давлет-Гiрей шле лист за листом Сигiз-мунду-Августу, вимагаючи приборкати козакiв i Вишне-вецького. Король, однак, вiдповiв, що Вишневецького на Днiпро не посилав. «Можете мiркувати з того, – писав Сигiзмунд, – що i до цесаря турецького вiн ходив проти волi нашоi, а як там його прийнято, самi знаете: повернувшись до держави нашоi, вiн розповiдав, що дiстав дарунки i у тебе, брата нашого, ласку мав. Через те ми й доручили йому степову сторожу, бо переконанi, що вiн пiдтримуватиме стосунки з вашими людьми, зазнавши вiд вас ласки».

Король Сигiзмунд-Август не знав, що Вишневецький, не сподiваючись ласки вiд нього, вже давно налаштовуе зносини з Москвою.

У березнi 1556 року, коли московський уряд органiзував похiд на Крим, очолюваний дяком Ржевським, до нього приедналося 300 душ iз козакiв Вишневецького на чолi або з ним, або з одним iз його помiчникiв отаманом Млин-ським (вiн же – Мине). Влiтку 1656 року союзники, припливши вниз за течiею Днiпра, пограбували Іслам-Кермен i навiть напали на оттоманську фортецю Озю (Очакiв). На зворотному шляху iх наздогнали татари й оточили на одному з днiпровських островiв, одначе пiсля шестиденноi облоги Ржевському, Вишневецькому та деяким iншим козакам пощастило вирватися з оточення.

Незважаючи на майже цiлковиту невдачу цiеi експедицii, вона мала надзвичайне значення – це стало насправдi зламним моментом у зносинах мiж Московiею, Кримським ханством та Оттоманською iмперiею.

Приблизно у цей час Дмитро Вишневецький починае листування з московським царем. У вереснi 1556 року московськi посли, повертаючись з Литви i зустрiвшись з Вишневецьким, доповiдали, що вiн збираеться перебратися до Москви. Разом з послами Вишневецький вiдрядив до Івана Грозного свого отамана Михайла Єськовича iз засвiдченням, що бажае служити царевi. Прийнявши завiряння Вишневецького, цар направив до нього дiтей боярських Андрiя Щепотева i Нечая Ртищева з грамотою та жалуванням. 16 жовтня 1556 року вони повернулися до Москви i оголосили Грозному, що Вишневецький став на царську службу i пiшов вiйськом на Іслам-Кермен. Пiсля розгрому Іслам-Кермена Вишневецький у листi до царя присягаеться, що «доки вiн на Хортицi, кримчакам ходити буде нiкуди».

Оговтавшись вiд такоi зухвалостi, Давлет-Гiрей спiшно зiбрав вiйсько i навеснi 1557 року рушив походом на Вишневецького. Вiн оточив Хортицьку фортецю i облягав ii 24 днi. «Але iм’ям государевим i великого князя вiн, Виш-невецький, захистився вiд хана, побивши у нього чимало кращих людей, так що хан пiшов од Вишневецького з великим соромом».

Наприкiнцi лiта 1557 року Давлет-Гiрей, зiбравши не лише кримське, а й турецьке та волоське вiйська, знову пiдiйшов до хортицьких укрiплень. Султанськi галери зупинилися бiля самого острова. Вишневецькому i козакам довелося тримати жорстоку облогу. Однак сили були нерiвнi, до того ж вичерпалися припаси. Козаки почали розбiгатися, тому довелося вiдступити. Князь повiдомляв Івану Грозному, що «з Днiпра, з Хортицького острова пiшов тому, що харчiв не стало i козаки розiйшлися». Вiдступивши з Хортицi, Вишневецький закрiпився в Каневi i Черкасах. З Черкас у вереснi 1557 року вiн одразу ж сповiстив про це царя та офiцiйно звернувся до нього з проханням про заступництво. Іван IV вiдповiв на це згодою i викликав Вишневецького до Москви. Литовськi володiння (Канiв i Черкаси), звiсно, вiдiйшли до польського короля, але натомiсть Вишневецький отримав росiйське мiсто Бельов. У росiйському лiтописi за Никоновим списком зазначено: «Того ж мiсяця (вересня. – Авт.) приiхав до царя й великого князя Івана Васильовича всiеi Русi вiд Вишневецького князя Дмитра Івановича бити чолом Михайло Єського, що його государ пожалував, а велiв собi служити… »

Одержавши вiд Грозного «город Белёв» з великими земельними надiлами, украiнський князь зовсiм не збирався зайнятися влаштуванням свого господарства. Натомiсть, у груднi 1557 року, вiн, очоливши озброений загiн, виступив на захист окраiни Московськоi держави вiд татар.

Це був час, коли в iсторii зносин мiж Московською державою, Польщею, Оттоманською iмперiею та Кримським ханством настав новий перiод.

У сiчнi 1558 року вибухае Лiвонська вiйна, яка викликала затяжний конфлiкт мiж Польщею та ii союзником Кримським ханством, з одного боку, й Росiею Івана Грозного, з другого. Тодi ж король Сигiзмунд II Август пiдписав iз Давлет-Гiреем договiр про дружбу, заплатив хановi данину й пообiцяв, що не дозволить своiм пiдлеглим (тобто козакам) турбувати наскоками татарськi землi.

Коли росiйська армiя в сiчнi переступила кордон Лiвонii, син хана Магмед-Гiрей iз величезним вiйськом, у супроводi ногайських мiрз Великоi орди рушив на Мос-ковiю. Але коли вiн довiдався, що велике росiйське вiйсько зосереджене на Оцi, то, досягнувши рiчки Мечi, повернув назад.

Московський лiтописець зазначив, що кримський хан, пiдiйшовши iз стотисячним вiйськом до рiчки Мечi, допитувався в захоплених у полон рибалок «о Вишневецком князе Дмитрее, да о Йване Шереметеве, в немцах ли?» І коли тi вiдповiли, що «Йвана на Рязане, а Вишневецкого на Туле, а князя Михайла Воротынского в Калуге – приде на них страх и трепет, вскоре воротятся назад, на бегство устремяся».

Наведений уривок переконливо засвiдчуе неабиякий вiйськовий талант Вишневецького. Пiсля цього на початку 1558 року Іван Грозний на чолi п’яти тисяч стрiльцiв i козакiв «отпустил Вишневецкого на Крымские улуси… во Псле велел суда наделати и из запаси йти на Днепр. И велел государь князю Дмитрею стояти на Днепре и береги своего дела над Крымским царем, сколько ему Бог поможет». З приводу цього царському пословi у Варшавi доручалося говорити, що «государь послал на Днепр князя Дмитрия Вишневецкого со многими людьми, чтоб над Царевичем (крымским ханом) поискати и пленных бы людей освободити, закже на Волыни живет все християнство и государь о их невзгодах велми скорбит».

Про виконання цього наказу в червнi 1558 року Виш-невецький через Івана Мягкова доповiв царю: «приходил к Перекопу и сторожей побил за шесть верст от Перекопи, а люди ему встречю крымские не бывал ни один человек, а стоял и начевал и назавтрее до половини дни за десять верст от Перекопи, и пошел ко Днепру на Тованьской перевоз, ниже Ислам-Кирмени польтретьятцать верст и на перевозе стоял три дни, а крымцы к нему не бывали и не являлися».

Потiм Вишневецький повернувся на Хортицю, де чекав пiдходу загону Ржевського. Залишивши на Монастирському островi вище порогiв припаси, «пошел летовати в Ислам-Кирмен», плануючи звiдти робити походи «на крым-сково улусы за Перекоп и под Козлец».

Шкоди ординцям Вишневецький, мабуть, завдав бiльше, нiж про це згадуеться в московських документах, бо наприкiнцi травня 1558 року султан Сулейман знову вимагав од Сигiзмунда-Августа «для запевнення спокою на пограниччi усунути звiдти Дмитра, котрий знову розпочав там свiй розбiй».

Пiзнiше Вишневецький прислав до Москви з князем Андрiем Вяземським «крымского полоненика городецкого татарина Кочеулая Сенгильдеева сына Бастановца», який повiдомив, що «царь крымской со всеми людьми готов в Перекопи, а к турскому просить людей послал же; а как турской царь людей ему на помочь пришлет, и тог-ды де царь крымский хочет быть на великого князя Украины… »

Ця iнформацiя була надзвичайно важливою для своечасноi пiдготовки оборони пiвденних кордонiв Московськоi держави. Виславши передовi полки назустрiч iмовiрному вторгненню татар, Іван Грозний вiдрядив до загону Вишневецького Микиту Карпова «со своим жалованием з золотыми; а князю Дмитрею, а с ним Игнатию Заболоцкому велел к себе ехати». Очевидно, московський цар, цiнуючи украiнського князя як умiлого военачальника, хотiв мати його пiд рукою в разi нападу татар. Цю думку пiдтверджують факти, наведенi в деяких московських документах.

«Месяца февраля, – зазначаеться в одному з них, – отпустил царь и великий князь воеводу своего князя Дмитрия Ивановича Вишневецкого на Донець, а велел ему приходить на Крымские улусы, суда поделав, от Азова под Керчь и под иные улусы», а Данила Федоровича Адамова вiдправив на Днiпро. На Дон пiшов тодi воевода Вешняков, якому «велено… сходитися… со князем Дмитреем Вишневецким».

Тим часом князь вiдправив до Москви чотирнадцять полонених, повiдомляючи листом, що «побил крымцов на Яйдаре близко Азова; было их полтретьяста человек, а хотели йти под Казанские места войною… Да шел Мишка Черкашенин ко князю Дмитрею же и побил крымцев вверх Донца Северского и четырех языков крымских ко государю прислал». Ось яку iнформацiю мiстять документи Осяйноi Порти.

Весною 1559 року, якраз тодi, коли царськi вiйська брали Нарву й Дерпт у Лiвонii, Вишневецький прийшов зi своiми козаками до Криму. Очевидно, вiн проплив униз за течiею Волги й через Астрахань прибув до черкеських володiнь, де навербував собi допомiжних сил.

Навеснi 1559 року Вишневецький напав на турецьку фортецю Азов. Напад було вiдбито лише завдяки допомозi, яку подали гарнiзону ногайськi племена, та пiдтримцi от-томанськоi ескадри з шести великих i незначноi кiлькостi малих галер.

Облога фортецi та бойовi дii загону Вишневецького в пониззi Дону викликали голод не тiльки в Азовi, а й у кочовищах Великоi Ногайськоi орди, що знаходилася мiж Доном i Волгою. Частина iх у зв’язку з цим навiть переселилася в турецькi володiння в Буджаки.

Про бойовi дii загону Вишневецького в пониззi Дону московськi документи мовчать, згадуеться в них лише про його прибуття у вереснi 1559 року до Москви «из Дону, а с ним прислали Черкаси (черкеси) Ичюрука-мурзу Чер-каского: все черкаси бьют челом, чтобы их государь пожаловал, дал бы им воеводу своего в Черкаси и велел бы их крестити».

Водночас турецькi архiви вiдкрили нам нове i про повторну облогу Вишневецьким Азова восени 1559 року. Так, адмiрал турецького чорноморського флоту Алi Реiс повiдомляв султанському дивану, що пiсля його прибуття в Азов «Дмитрашка», котрий атакував тодi цю фортецю, вiдступив на пiвнiч. Присутнiсть у гирлi Дону турецьких галер перешкодила iншому московському военачальнику, очевидно, Данилу Адашеву, прийти на допомогу Виш-невецькому з чотиритисячною армiею. Одночасно бей Кафи писав до столицi Порти, що оттоманська ескадра вiдбила напад загону московитiв на Керч.

Нарештi, французький учений Лемерсье-Келькеже наводить ще один документ, що стосуеться походiв Виш-невецького на турецькi володiння в Криму i на берегах Азовського та Чорного морiв, йдеться в ньому про наступ черкесiв на Таманському пiвостровi i на Кафу. Ця атака була також вiдбита, голови черкеських начальникiв, а також кiлькох московських проводирiв були вiдправленi до султана.

Чи не пiсля цiеi поразки черкеси звернулися до Івана Грозного про прийняття iх у пiдданство? Й те, що вони приiхали до Москви разом з Вишневецьким, засвiдчуе активну його участь в iхньому повстаннi проти туркiв. Але пiсля цього украiнський князь посварився з московським царем. І тому росiйськi джерела зовсiм замовчують дii Вишневецького. Вони тiльки зазначають, що 1560 року вiн посварився iз царем i залишив його, щоб повернутися в Литву, де король Сигiзмунд ІІ Август пообiцяв оддати йому назад усi права й маетки.

Оттоманськi архiви, навпаки, набагато велемовнiшi щодо висвiтлення дiяльностi Вишневецького в 1560 роцi й опосередковано з’ясовують причину його розриву з Москвою. З цих архiвiв стае вiдомим, що весною 1560 року Дмитро Вишневецький прибув iз пониззя Дону, щоб пiдготуватися до нового виступу проти кримського хана й володiння Оттоманськоi iмперii, яке мало стати одним iз найвизначнiших у його життi. Можливо, в цей час Виш-невецький дiяв не стiльки на руку царевi, скiльки в своiх особистих iнтересах, та i його вiйська складалися нинi не з московських стрiльцiв, а переважно з донських i украiнських козакiв та з черкесiв, до яких прилучилися численнi авантюристи – поляки, литовцi, навiть ногайцi й татари.

У березнi й квiтнi 1560 року Осяйна Порта iз трьох рiзних джерел отримала попередження про цей задуманий великий наступ.

Першi вiдомостi, переданi воеводою Молдавii, стосувалися скупчення «злодiiв» на кордонах Московii (вислiв «злодii» з цiлковитою очевиднiстю тут вказуе на запорожцiв). За якийсь час кадi Азова повiдомляв султанському дивану, що ногайцi, прийшовши iз волзьких степiв, стояли в районi Нижнього Дону, коли туди прибув авангард у кiлькостi трьох тисяч «росiйських козакiв», котрi входили до складу армii, що налiчувала 80 тисяч чоловiк (цифра, напевне, занадто перебiльшена), якi розташовувалися десь мiж долиною Аксу (Пiвденний Буг) та рiчкою Озю (Днiпро). Кадi вважав, що вороже вiйсько мало намiр захопити Крим i перебувало пiд командуванням «Дмитрашки».

Водночас те ж саме повiдомляв Осяйнiй Портi й Синан, бей Кафи, який на пiдставi свiдчень, надiсланих ногайця-ми, писав, що пiвнiчнiше Азова зосереджена росiйська армiя та вiйсько «Дмитрашки», яке нараховуе майже 70 тисяч. Нарештi, хан Девлет-Гiрей сповiщав султановi про пiдготовку ворогiв, серед яких вiн згадував росiян, черкесiв i ногайцiв. Їм, зазначае автор, допомагали й татарськi «зрадники».

Без сумнiву, цi вiдомостi про Вишневецького не вiдповiдали дiйсностi, а оцiнка сил ворога була вкрай перебiльшена. Ймовiрно, оттоманськi властi в Кафi та Азовi, так, як i кримський хан, не мали ще доволi ефективноi iнформацiйноi служби. Але завдяки добре налагодженому справозданню Оттоманськоi iмперii можна простежити майже день за днем мобiлiзацiю потужноi вiйськовоi машини для вiдсiчi загрози з пiвнiчного боку. Розмах цiеi мобiлiзацii промовисто засвiдчуе серйознiсть небезпеки. Із Стамбула до Азова вирушила ескадра з сiмох вiйськових кораблiв; у фортецю, чию фортифiкацiю було хутко вiдновлено, прибув загiн яничарiв для пiдсилення гарнiзонiв, а також пiдвезенi iстiвнi припаси. Нарештi, в травнi 1560 року султанський диван призначив Синана-пашу, бея Силiстрii, военачальником над оттоманськими армiями, якi мали захищати Азов i Крим од «Дмитрашки». До складу цього вiйська, крiм солдатiв, завербованих на мiсцi, в бейлику[1 - Б е й л и к – маленьке князiвство (тут i далi – прим. ред.).] Силiстрii, належали призванi до армii сипахи й добровольцi з iнших восьми бейликiв, до яких повиннi були влитися загони на чолi з воеводами Молдавii та Валахii, а також армiя кримського хана. Султанський диван просив Давлет-Гiрея мати напоготовi своi збройнi сили, щоб пiдтримувати бея Силiстрii, а задля забезпечення пониззя Днiстра йому передали пiдроздiл артилерii.

Вiйськовi приготування iмперii, ймовiрно, не вiдповiдали справдi iснуючiй небезпецi з боку Дмитра Вишневецького, по сутi, доволi незначнiй. Проте мобiлiзацiя оттоманських вiйськ сама собою могла безумовно змiнити полiтичну ситуацiю в районi. Польський король поквапився принести данину кримському хановi i знову повторив свою обiцянку: не дозволяти своiм пiдлеглим (маючи на увазi городових козакiв) робити наскоки на оттоманськi й татарськi володiння. Мiж тим, зосередження оттоманських збройних сил було спрямоване не стiльки проти союзноi Польщi, скiльки проти Москви, що стояла за спиною Вишневецького. На початку травня 1560 року Девлет-Гiрей писав султанському дивану, що внаслiдок дуже лютоi зими, а слiдом за нею посушливоi весни, в Росii виник голод, який послабив ii спромогу чинити опiр i напад. Час здався йому якраз слушним для того, щоб здiйснити великий похiд на Московiю; вiн наполегливо добиваеться дозволу на це й просить диван надiслати йому пiдкрiплення у виглядi артилерii та загону яничар. Хан також повiдомляе Оттоманськiй Портi про наскоки козакiв «Дмитрашки», якi спускаються за течiею Дону, але кiлькiсть ворожих вiйськ, зазначених тут, бiльше вiдповiдала величинi здорового глузду – авангардом у 400 воiнiв називалися головнi сили армii, що налiчували 5 тисяч чоловiк.

Прохання кримського хана про участь Туреччини у вiйськовiй кампанii було вiдкинуте. Покликаючись на протяжнiсть вiдстаней, якi мало подолати оттоманське вiйсько та продовольчi валки, а також на труднощi, пов’язанi iз озброенням потрiбноi кiлькостi кораблiв, диван вважав несвоечасним розпочинати вiйськовi дii такого розмаху проти Росii й надав хановi право вирушати в похiд iз власними силами. Але справжня причина вiдмови Порти вiд участi в такому виступi проти Росii полягала, напевне, в iншому – в тому, що до Кафи прибули московськi гiнцi, якi, за свiдченням тексту листа бея до султанськоi ради, хотiли попередити оттоманську владу про намiри «Дмитрашки» здiйснити напад на Азов. Цим московський уряд прагнув виказати перед могутнiм пiвденним сусiдом свою добру волю. Цар, отже, вiдмовлявся вiд «Дмитрашки», за якого «не бажав вiдповiдати».

Можливо, саме в цьому криеться справжня причина розриву мiж Вишневецьким та Іваном Грозним, а саме – вiдмова царя пiдтримати литовського князя перед лицем небезпеки серйозного конфлiкту iз грiзною оттоманською державою.

Починаючи з лiта 1560 року пiд командуванням Вишневецького перебувала лише його особиста армiя, навербована з украiнських козакiв, до яких, мабуть, приедналися донцi й черкеси. Саме з таким вiйськом вiн здiйснив свою серйозну операцiю проти Криму, з приводу якоi росiйськi джерела лише скупо подають деталi. Ми знаемо, що у 1560 роцi Вишневецький напав на Азов, але, у зв’язку з прибуттям турецькоi ескадри на чолi з беем Кафи, зазнав невдачi; тодi вiн iз черкесами спробував перепливти Та-манську протоку, щоб проникнути до Криму й атакувати Кафу, проте турки були попередженi про цей намiр або московськими гiнцями, або шпигунами, яких послав кримський хан у черкеськi землi. Друга оттоманська ескадра спостерiгала за переправою й вiдбила напад.

Це була одна з останнiх спроб Вишневецького захопити турецькi володiння.

Пiсля 1560 року в оттоманських архiвах не вiдклалося жодних детальних свiдчень про нього. Але з початком 1561 року в Туреччинi продовжували готуватися до нових сутичок з Вишневецьким. У донесеннях французького посла iз столицi Порти зазначалося, що двадцять галер чекають виходу в Чорне море для захисту татар, Кафи та Азова. Передбачалися бойовi операцii «Дмитрашки» у напрямку Мегрелii. Щоправда, в серпнi султанський флот повернувся назад, оскiльки при спробi висадитися в незнайомiй мiсцевостi турки зазнали втрат.

Самостiйнi дii Вишневецького не iмпонували Івану Грозному, i вiн вiдкликав украiнського князя з Пiвнiчного Кавказу за те, що «учел жити в Черкасах не по наказу». Вишневецький зi своiм загоном перебрався спочатку на Запорожжя. Тут, зупинившись на Монастирському островi, вiн одержав дозвiл короля Сигiзмунда-Августа повернутися до Польщi.

Проте Вишневецький не вiдразу вирiшив, йти йому на розрив з Іваном Грозним чи нi (можливо, вiн сподiвався схилити того на боротьбу з Кримом). А поки що князь вирiшив повернутися до Москви. Про це повiдомляе Ни-конiвський лiтопис: «Ноября к царю з Днепра воевода князь Дмитрей Иванович Вишневетцкой, а был государ-скою посилкою на Днепре и Крымские улусы воевал, которые кочевали близко Днепра».

Цього разу украiнський князь пробув у Москвi до квiтня 1562 року, пiсля чого цар вiдправив його знову в пониззя Днiпра, «а с ним Каневские Черкаси, а велел им недруж-бу делати царю крымскому и королю литовскому».

Про особисту участь у цiй кампанii Вишневецького вiдомi нам документи не згадують, але, безумовно, люди князя «первей сего в замку Хортуса наймя Миколай з иншими товаришами своими и теж з Черкас поймя Кабели, з стрельцами з петьмастами человеков з одиночившися, пришедчи под Очаков, подданому его, цесаря многие шкоды починили».

31 липня 1562 року до царя в Можайськ прийшла звiстка, що князь Дмитро Вишневецький «отъехал с Поля с Днепра в Литву, к Польскому королю со всеми своими людьми, которые с ним были на Поле».

Звичайно, Вишневецький поiхав до короля не лише тому, що в зв’язку з падiнням Вибраноi ради царя i початком вiйни з Литвою це було «ему выгоднее». Не треба забувати, якi змiни сталися в характерi Івана Грозного в цей час, яких переслiдувань почали зазнавати тi, хто ще вчора користувався його довiр’ям. 1560 року потрапив у неласку голова уряду Олексiй Адашев, наступного року арештували двоюрiдного дядька царя князя Глинського, потiм голову Боярськоi думи Бельського. Цiлком можливо, що така доля чекала й Дмитра Вишневецького, котрий, як i «Иван Шереметев, Алексей Адашев, Иван Михайлов и иные», належав до тих радникiв царя, котрi, за його словами, «чинили ссору с Кримом». Це вiдчуття не пiдвело украiнського князя: «А которые наши люди ближние промеж нас, – писав Грозний кримському хану, – з братом нашим з Девлет Киреем царем ссорили, мы то ссыскали, да на них опалу свою наложили есмя – иные померли, а иных разослали есмя, а иные ни в тех, ни в сех ходят».

А тим часом, напади кримчакiв на Украiну посилилися. Дiзнавшись про повернення Вишневецького у пониззя Днiпра, кримський хан вжив негайних заходiв: мобiлiзував усi наявнi сили кримчакiв, вiдрядив до правителiв Оттоманськоi iмперii гiнцiв з пересторогою про небезпеку i по пiдмогу.

Якщо порiвняти военнi приготування Оттоманськоi iмперii проти «Дмитрашки» з тими заходами, якi Осяйна Порта здiйснювала у той самий час проти iнших своiх европейських противникiв – Венецii або Священноi Римськоi iмперii, можна зрозумiти всю глибину небезпеки, яку становили для неi походи «литовського кондотьера» (виступав вiн од iменi царя чи сам по собi), адже Виш-невецький загрожував не лише володiнням Кримського ханства, але також i власне оттоманським володiнням на пiвнiчному узбережжi Чорного моря. Масова мобiлiзацiя, проведена у восьми турецьких бейликах, вiдрядження ескадри являли собою винятковi заходи. До того ж – единий випадок в iсторii Оттоманськоi iмперii! – всi цi дii були спрямованi не проти держави, а проти окремоi особи, яка була проголошена «найбiльшим ворогом Осяйноi Порти».

Вишневецький добре розумiв, що сам-один не зможе протистояти силам кримчакiв i туркiв. Потрiбен був забезпечений тил. І вiн звертаеться до короля. Як пише М. Маркевич[2 - Маркевич Микола Андрiйович (1804—1860) – украiнський iсторик, етнограф, фольклорист, поет i композитор, автор працi «Історiя Малоросii».], «знаменитий воiн, колишнiй гетьман малоросiйський з’явився до короля i був прийнятий ласкаво».

6 вересня 1561 року Сигiзмунд II Август повернув Виш-невецькому всi звання i володiння. Але ж треба було якось пояснити польськiй аристократii, чому це вiн комусь даруе зраду, хай навiть цей зрадник – славнозвiсний полководець Вишневецький. І король – а найпевнiше, хтось iз його радникiв – знайшов генiальний вихiд. Сигiзмунд-Август офiцiйно оголосив, що князь перебував у Московii не тому, що бажав служити царевi, i не тому, що зрадив його величнiсть або шукав кращоi платнi, а щоб дiзнатися, що там «дiеться у ворожому станi i тим якнайдужче прислужитися Речi Посполитiй». Отож коли князь прибув до Кракова, вiн був приемно здивований, довiдавшись, – причому останнiм, – що, виявляеться, вiн ще й славетний розвiдник! Що, виявляеться, вiн не вiрно служив царевi-батюшцi за жалування та мiсто Бельов, а вивiдував на користь Польщi!

Хронiсти засвiдчують, що зустрiчали Вишневецького в столицi як нацiонального героя, цiлими натовпами. Правда, не тому, що повiрили, нiбито вiн був розвiдником (тут усi все добре розумiли), а тому, що слава про нього як про талановитого полководця та мужнього охоронця пiвденних кордонiв Польщi ще й досi гуляла по всiй державi. Пробачив король усi провини i козакам, за яких клопотали обидва Вишневецькi.

А до того ж пiсля врочистоi зустрiчi князь Дмитро Вишневецький тяжко занедужав. Існуе навiть версiя, що його пробували отруiти. Чи то хтось позаздрив славi, чи, може, це була помста з боку султана або кримського хана. Хай там як, Сигiзмунд i в цьому випадку продемонстрував повагу до Вишневецького i наказав своему особистому медику лiкувати князя.

У груднi 1562 року Вишневецький разом з хотинським воеводою Ольбрехтом Лаським прибув на Любельський сейм. Ласький, вiдомий шукач пригод, претендуючи на господарський престол, наступного 1563 року пiдбив князя на козацький похiд у Молдавiю, де в цей час точилася боротьба за владу мiж боярськими угрупованнями.

Але несподiвано Вишневецький вiдступився вiд Ласького, сподiваючись, очевидно, сам обiйняти цю посаду. Проте, потрапивши в пастку, його загiн був розбитий, а сам князь, закований в ланцюги, вiдiсланий до Туреччини.

Вiдносно того, що дiялося далi, iснуе кiлька версiй. Дмитро Яворницький iнтерпретуе подii так: «Його (Вишневецького) передовий загiн з’явився тодi, коли Томша облягав Василiда в Сучавському замку; сам Вишневецький через хворобу iхав iззаду, на возi. Його загiн спiшно прискакав до палацу i став вимагати молдавськоi булави своему князевi. Томша охоче погодився з цiею вимогою i особисто вийшов зустрiчати славетного героя. Вишневецький, не пiдозрюючи вiроломства, з невеличким загоном рушив до Сучави. Але в дорозi, побачивши нечисленнi сили Вишневецького, Томша раптом змiнив намiри, вiн несподiвано кинувся на князевих людей, всiх перебив i мало не захопив самого Вишневецького, але той встиг утекти i сховатися в копицi сiна. На лихо, його помiтив якийсь селянин, що приiхав по сiно, i видав Томшi. Вишневецького разом з його супутником Пасецьким та деякими поляками схопили i вiдправили в столицю Молдавii. Полякiв пiсля жорстоких катувань (сам Томша обтинав iм носи i вуха) вiдпустили в Польщу, а Вишневецького й Пясецького Томша вiдправив у Царгород до султана Селiма II».

Зупинимось тепер на обставинах смертi Дмитра Вишневецького. Сучасник украiнського князя польський хронiст Мартин Бельський описуе ii так: «Вишневецький i Пясецький були скинутi з башти на гаки, вмурованi в стiни бiля морськоi затоки по дорозi з Константинополя в Галату. Пясецький помер негайно, а Вишневецький, зачепившись ребром за гак, жив у такому положеннi три днi, поки турки не вбили його з лукiв за те, що лаяв iхню вiру». Багато iсторикiв, зокрема Микола Костомаров та Дмитро Яворницький, погоджуються з версiею Мартина Бельського i вважають, що розповiдь про загибель Виш-невецького лягла в основу славетноi народноi украiнськоi пiснi про «Байду-козака».

Однак цю версiю розвитку подiй вiдкидали деякi радянськi вченi, котрi спробували спростувати вже усталену думку майже всiх iсторикiв про тотожнiсть легендарного Байди з князем Вишневецьким. Так, Володимир Голобу-цький на пiдставi донесення – не зовсiм зрозумiлого – французького посла в Стамбулi стверджував, що Вишневецького задушили i що пiсня про Байду не пов’язана з його трагiчною смертю.

Але iсторичнi джерела свiдчать про iнше. Так, сучасник Дмитра Вишневецького – Б. Папроцький писав: «Волохи взяли Пясецького зрадою разом з Вишневецьким i вiдправили в Туреччину, там замучили iх страшною смертю. В Цареградi над морською затокою, що тягнеться до Га-лати, були поставленi двi шибеницi, одна над другою, на кожнiй були закрiпленi два розтопиренi гаки (схожi на вила), а на верхнiй тiльки гайка, до якоi була прив’язана вiрьовка. За допомогою вiрьовки пiдняли Пясецького i швидко спустили з верхньоi шибеницi на нижню, вiн, падаючи, зачепився ребром за гак, залився кров’ю i швидко помер, тому що повернувся головою вниз. Пiсля нього подiбне зробили з Вишневецьким, але той зачепився ребром i повернувся очима вверх, а потiм жив ще три днi, поки невiрний не застрелив його з лука, оскiльки Вишневецький проклинав Магомета i його вiру».

На користь саме таких обставин смертi Вишневецького свiдчить i пiзнiше повiдомлення iншого польського хронiста Мацея Стрийковського. Побувавши 1574 року в Константинополi, вiн записав у своiй хронiцi, що «висаджувався пiд гаком Вишневецького» – «шибеницею з шести гакiв над морською затокою, на яких Вишневецький з Пясецьким висiли». В iншому своему творi Стрийковський твердить, що в Туреччинi бачив мiсце смертi Дмитра Вишневецького.

На жаль, турецькi архiви не сповiщають про його загибель. Останнiй оттоманський документ, у якому згадуеться iм’я «Дмитрашки», стосуеться вже перiоду пiсля його смертi. Це лист бея Кафи, де повiдомляеться, що «росiяни» (донськi козаки) й черкеси не перестають грабувати околицi Азова й, наслiдуючи приклад «Дмитраш-ки», зiбрали армiю в чотири тисячi з гарматами, захопленими на турецьких кораблях, i спробували приступом узяти мiсто, але були примушенi беем Кафи тiкати.

Хоч би як помер Дмитро Вишневецький, але смерть, так чи iнакше, у 1564 роцi наздогнала славетного украiнського лицаря.

Ми не випадково назвали його «лицарем», бо саме Вишневецький у важку для рiдного народу годину став на боротьбу з його ворогами, зробивши днiпровську вольницю навколо Сiчi авторитетним ядром, свого роду притягальною силою для всiх, хто прагнув боронити рiдну землю вiд ii поневолювачiв.

У 70—80-тi роки XVI столiття Осяйна Порта зазнала численних наскокiв украiнських козакiв. Деякi з них, а саме походи запорожцiв 1574-го та 1577—1578 рокiв проти турецьких ставленикiв у Молдавii, цiлком iмовiрно, були куди небезпечнiшi та значнiшi за кiлькiстю учасникiв, анiж виступи Вишневецького. Та все ж жоден iз них, якщо вiрити документам оттоманських архiвiв, не викликав такоi широкоi мобiлiзацii турецьких збройних сил. Тому iмена ватажкiв цих походiв – Свiрговського (1574 рiк) чи Івана Пiдкови (1577—1578 роки) – практично залишилися поза увагою оттоманських властей, якi боролися з ними.

Чому ж князь Вишневецький мав такий дивовижний привiлей бути особисто знаним для ворогiв? Можливо, це означае визнання його справжньоi незалежностi як щодо свого сюзерена, короля Польщi, так i щодо царя, якому вiн служив лише доти, поки Росiя пiдтримувала його дii.

Може, й тому, що вiн завдавав удари в найуразливiше мiсце на пiвночi iмперii – у фортецю Азов?

Малиновий прапор козацтва – це пам’ять козацтва про гетьмана Д. Вишневецького. Бо той особистий штандарт князя Вишневецького – срiбний хрест i золотi пiвмiсяць i зiрка на малиновому, гарячому полi, – пiд яким запорожцi ходили разом з ним у першi походи проти степовоi орди, передався в майбутньому на знамена Запорозькоi вольницi.

В особi гетьмана князя Дмитра Вишневецького Украiна мае визначного козацького вождя, засновника Сiчi, патрiота, полководця, яким би пишалася будь-яка краiна свiту.

«…слава цього козацького гетьмана може позмагатися з вiчнiстю» Петро Конашевич-Сагайдачний (1577(1578)—1622)

Неодноразово обирався гетьманом Вiйська Запорозького (коли вперше – невiдомо). Як полководець П. Конашевич-Сагайдачний дотримувався новаторських для тогочасноi европейськоi военноi думки та практики стратегiчних i тактичних настановлень. Запорожцi пiд його проводом здобули блискучу военну перемогу – взяли приступом потужну турецьку фортецю та великий невiльницький ринок у Криму – Кафу – i визволили багато християнських бранцiв. Його полiтика вирiзнялася лояльнiстю до польського уряду, але полiтичнi позицii та орiентацii гетьмана не обмежувалися нею. Гетьман дбав про мiжнароднi iнтереси Вiйська Запорозького, був послiдовним противником церковноi унii, твердо стояв на боцi Православноi Церкви i рiшуче вiдстоював конфесiйнi права украiнцiв. Сучасники високо оцiнювали полiтичну та вiйськову дiяльнiсть гетьмана, наголошуючи на громадянському, рицарському служiннi Петра Конашевича-Сагайдачного християнському свiтовi й Вiтчизнi.

У перших десятилiттях XVII столiття Османська iмперiя зненацька вiдчула свою вразливiсть. Разючими ударами вiдповiли турецько-татарським нападникам козацька шабля i мушкет, керованi безстрашним воiном, обдарованим ватажком Петром Конашевичем-Сагайдачним, пiд час знаменитих морських та сухопутних походiв на володiння султанськоi Туреччини та Кримського ханства.

Про походження i юнацькi роки майбутнього гетьмана збереглися скупi вiдомостi. Якщо польський шляхтич Якiв Собеський (батько польського короля Яна III Собеського) називае Сагайдачного «за походженням, способом життя та звичками простою людиною», то iнший його сучасник – польський лiтописець Йоахiм Єрлич, який брав участь у битвi пiд Хотином, зазначив у своему лiтописi, що Петро «не був простого уродження, але шляхтич од Самбора». Найважливiшим джерелом бiографii Сагайдачного е панегiричний вiршований твiр К. Саковича «Вiршi на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного». До нього було додано цiкаву гравюру iз зображенням гетьмана верхи на конi. У лiвiй верхнiй частинi малюнка – герб Сагайдачного у формi пiдкови, яку увiнчуе хрест (у геральдицi цей герб класифiкуеться як «Побог»). Поза всяким сумнiвом, Сакович, людина для свого часу високоосвiчена (випускник Замойськоi та Кракiвськоi академiй), добре усвiдомлював суспiльне значення iсторичноi постатi Сагайдачного. Тому навряд чи наважився б вiн подiбним чином «прикрасити» малюнок, не маючи на те достатнiх пiдстав.

Ще в дореволюцiйнiй iсторiографii (М. Максимович, В. Антонович, І. Каманiн, А. Чайковський, Д. Яворницький та iн.) усталилася думка, що батька Петра Сагайдачного звали Конон або Конаш. На користь цього нiбито свiдчить монастирський пом’яник Сагайдачного, де серед iнших iмен згадуеться Конон. Але деякi iсторики, наприклад Б. Барвiнський, пiддають сумнiву можливiсть такого патронiмiчного шляху виникнення прiзвища гетьмана. На iхню думку, прiзвище «Конашевич» узяте не вiд iменi батька, а вiд iменi одного з предкiв Сагайдачного.

За спостереженням Б. Барвiнського, «Сагайдачний» – це прiзвисько гетьмана, дане йому козаками (цю думку подiляв i Д. Яворницький), а «Конашевич» – родове прiзвище, яке носили шляхтичi з Пiдгiр’я Конашевичi-Попе-лi. Шляхтичi Попелi вживали кiлька гербiв, насамперед «Сас» та «Сулима». Що стосуеться герба «Побог», вмiщеного у книзi К. Саковича, то вiн, вiрогiдно, перейшов до представникiв роду Конашевичiв-Попелiв од магнатського роду Конецпольських. Останнiй не тiльки мав герб «Побог», а й тримав у своiх руках Дрогобич i дев’ять довколишнiх сiл, з якими межували маетки Попелiв: Ратична, Попелi й Котiв. Що ж до другоi половини прiзвища гетьмана – Сагайдачний, – воно було дане йому козаками як вправному лучнику. Озброений сагайдаком, вершник прикрiплював з одного боку до пояса лук з налучником (чохлом), а з другого – сагайдак для стрiл. За сироi погоди на сагайдак натягувався спецiальний чохол (тохтуй), який знизу зав’язувався шнурком. Добре натренований лучник за хвилину випускав вiд восьми до дванадцяти стрiл, якi летiли iнодi за 500 крокiв. Прiзвисько «Сагайдачний» було досить поширеним серед козакiв i в серединi XVII столiття, особливо на Поднiпров’i та Брацлавщинi. Наприклад, iз реестру Вiйська Запорозького 1649 року дiзнаемося, що до Остапiвськоi сотнi Чигиринського полку був записаний Семен Сагайдачний, Ладижинськоi сотнi Уманського полку – Ждан Сагайдачний, Райгородськоi сотнi Брацлав-ського полку – Васько Сагайдачний.

На думку iсторика П. Саса, народився Петро Конашевич у 1577 або 1578 роцi. За тодiшньою традицiею, до семи рокiв хлопчик виховувався вдома. Із заповiту волинського шляхтича Василя Загоровського ми довiдуемося про iснуючу на той час практику, за якою з досягненням семилiтнього вiку шляхетськi дiти мали переходити пiд опiку дяка, який навчав читанню i письму церковнослов’янською мовою. Наступний етап навчання передбачав вивчення латини пiд керiвництвом досвiдченого вчителя, «чоловiка доброго християнина, побожного, який би мав про нього пильнiсть i старання, ведучи його до всiляких цнот i по-божностей». Таке навчання мало тривати три-чотири роки. Письмовi джерела також засвiдчують, що Петро з дитячих лiт навчився володiти луком, «зброi й коня з рук не випускав».

Як зазначае П. Сас, коли Петровi виповнилося одинадцять, вiн залишив батькiвський дiм та подався в науку до Острога. Очевидно, вiн i там не розлучався з улюбленою зброею, тому що мав для цього сприятливi умови, адже мiсто славилося своiми ремiсниками-зброярами. Їх вироби, зокрема знаменитi сагайдаки, розходилися далеко за межi Волинi.

Петро, маючи багаж знань, який давала домашня освiта, при зарахуваннi учнем Острозькоi академii переступив першi навчальнi сходинки – кiлька елементарних класiв. В Острозькiй академii, як припускають дослiдники, могло бути сiм класiв – перший пiдготовчий, а в трьох наступних (iнфiмi, граматицi, синтаксисi) вивчалися мови та деякi iншi предмети.

Навчальний заклад, учнем якого пощастило стати Петровi, сучасники називали по-рiзному – «колегiя», «тримовний лiцей», «академiя». По сутi, вiн поеднував у собi елементарну, середню i початки вищоi школи. В Острозькiй академii викладалися предмети «тривiуму» – граматика, риторика, дiалектика, а також «квадривiуму» – арифметика, геометрiя, музика, астрономiя. Велика увага придiлялася вивченню мов – грецькоi, латинськоi i особливо старослов’янськоi. Вивчалася, очевидно, й украiнська книжна мова.

Острозька академiя давала своiм вихованцям не лише грунтовнi знання, вiдкриваючи перед ними широкi обрii на теренi службовоi кар’ери. Цей навчальний заклад був визнаним в Украiнi культурно-освiтнiм та iдеологiчним центром, де молодим людям прищеплювалося розумiння значущостi духовних цiнностей свого народу, формувалися нацiональна самосвiдомiсть i гiднiсть. У середовищi острозьких iнтелектуалiв раз по раз спалахували блискавки iдейного спротиву, якi розривали хмари культурно-iдеологiчноi асимiляцii, що сунули з чужих краiв.

Тому цiлком природно, що на вихованцiв Острозькоi академii, в тому числi на Петра Конашевича, справляли вплив не лише традицiоналiстськi цiнностi, якi продовжували спиратися на вiзантiйську освiченiсть та iдейну спадщину Киiвськоi Русi. Адже у XVI столiттi атмосфера духовного життя в Украiнi була рiзнобарвнiшою. Так, у цей перiод на украiнських землях досить голосно заявила про себе культура Вiдродження, з характерними для неi гуманiстичним свiтоглядом i зверненням до античноi спадщини. Чималий внесок у розвиток цiеi течii в украiнськiй культурi зробили ще раннi украiнськi гуманiсти – Юрiй Дрогобич, Павло Русин з Кросна, украiнсько-польськi поети Григорiй Русин iз Самбора, Севастян Кленович та iншi. Європейськоi слави зажив украiнсько-польський мислитель i письменник XVI столiття Станiслав Орiхов-ський, якого за талант сучасники порiвнювали з Цицероном i Демосфеном.

Петро Конашевич навчався в Острозi не бiльше чо-тирьох-п’яти рокiв i завершив свое навчання на початку 1690-х рокiв. Особлива духовна атмосфера, яка оточувала Петра Конашевича в острозький перiод його життя, остаточно сформувала його особистiсть. Сприйнятi ним iдейнi та культурнi вiяння i впливи яскраво проявилися у його дiяльностi вже поза студентською лавою.

Приблизно через два роки пiсля закiнчення навчання в Острозi Петро Сагайдачний опинився на Запорозькiй Сiчi. Вiн потрапив на Запорожжя у той час, коли козацьке вiйсько вже мало гнучку военну органiзацiю, доцiльнiсть якоi не раз доводилася практикою. Перебуваючи на Запорожжi, Сагайдачний швидко став загартованим воiном. Маючи неабиякi органiзаторськi здiбностi, вольовий характер i неодноразово пiдтверджуючи свою вiдвагу в боях з ворогами, вiн упевнено пробивався до керiвних посад у Запорозькому Вiйську. Коли вперше його обрали гетьманом, достеменно невiдомо. В тi часи обрання на гетьманську посаду було нетривким. Гетьманом нерiдко обирали залежно вiд конкретноi ситуацii – для органiзацii походу тощо. Та й сам термiн «гетьман» часто означав не лише найвищу военну i судову владу у Вiйську Запорозькому, а вживався також ватажками окремих козацьких ватаг, якi називали себе так з власноi iнiцiативи.

Коли ж Петро Сагайдачний став гетьманом? Михайло Грушевський, аналiзуючи вiрш К. Саковича, покладав початок военноi кар’ери Сагайдачного перед 1600 роком. У цiй порi Сагайдачний виступае вже не простим козаком, а, можливо, обiймае якусь старшинську посаду. Автор «Вiршiв…» визначив перiод лицарського змужнiння Сагайдачного на Запорожжi аж до зведення його на гетьманство як «час не малый». Початок же гетьманування Сагайдачного Грушевський датуе 1614 роком.

Проте з iнших джерел вiдомо, що в першi десятилiття XVII столiття запорозькими гетьманами були, зокрема, Самiйло Кiшка (загинув у 1602 роцi), Григорiй Ізапович (згадуеться як гетьман пiд 1606 рiк), Олевченко (1609), Григорiй Тискиневич (1610), Дмитро Барабаш (1617), Якiв Неродич Бородавка (1620—1621). У промiжках мiж гетьмануванням декого з цих козацьких ватажкiв, на думку Петра Саса, неодноразово брав у руки гетьманську булаву i Сагайдачний. Я. Собеський так писав про посiдання ним найвищоi влади у Вiйську Запорозькому: «Внаслiдок свого службового становища завжди вiрний королю i Речi Посполитiй, вiн був суворим у справi придушення козацьких своевiльств; нерiдко навiть не задумуючись карав смертю за найменшi провини; своi недолюблювали його, i за це неодноразово вже волею бiльшостi вiн ледве не був позбавлений верховного керiвництва Запорозьким Вiйськом». Схоже, але з пiдкресленням факту неодноразового усунення Сагайдачного вiд гетьманськоi влади свiдчить i Петрицi: «Чернь козацька брала його часто ватажком заради военноi доблестi, а скидала через строгiсть».

Але саме завдяки дисциплiнi Петровi Конашевичу-Сагайдачному вдалося вийти переможцем у багатьох боях i здобути славу грiзного й безстрашного козацького ватажка пiд час знаменитих морських та сухопутних походiв на володiння Османськоi iмперii та Кримського ханства. Влiтку 1606 року козаки пiддали штурму турецьке чорноморське узбережжя, здiйснивши напади на Бiлгород, Кiлiю та Варну. Пiд час цього походу вони знищили десять ворожих галер, а також захопили чималу здобич:

Ой в недiленьку та пораненьку
Зiбралися громадоньки
До козацькоi порадоньки,
Стали раду радувати,
Вiдкiль Варни дiставати:
Ой чи з поля, ой чи з моря,
А чи з рiчки-невелички?
Бiжать, пливуть човенцями,
Поплескують весельцями.
Ударили з самопалiв
В семи – п’ятдесят запалiв;
Ударили iз гармати —
Стали мiсто добувати,
Стали турки утiкати,
Тую рiчку проклинати:
– Бодай рiчка висихала,
Що нас, туркiв, в себе взяла.
Була Варна здавна славна —
Славнiшii козаченьки,
Що тоi Варни дiстали
І в нiй туркiв забрали.

Восени 1608 року запорожцi здобули добре укрiплений Перекоп, а наступного року здiйснили новi рейди на турецькi володiння. Але особливо великий поголос у Європi про лицарську звитягу украiнських козакiв пiшов пiсля здобуття ними 1614 року добре укрiпленоi турецькоi фортецi Синопу та нищення ii гарнiзону, арсеналу, военних кораблiв туркiв.

«…Погода була гарна, i море спокiйне, – писав А. Чайковський у своiй книзi «Сагайдачний». – Висланi на стежi судна, котрi плили великим колесом, нiде не запримiтили ворога.

У Синопi, до котрого пiдплили пiд вечiр, нiкому i не снилося про те, що так близько стоiть небажаний гiсть.

Синоп – це велике торговельне турецьке мiсто, стоiть у близьких вiдносинах з Кафою i Царгородом. Тут вже знали про набiг козакiв на Кафу. Їх це заспокоiло, що козаки вдоволяться Кафою i попливуть собi геть.

Козаки увiйшли у город вночi, не стрiчаючи жодного опору. Стрiтили трохи турецькоi мiлiцii та жовнiрiв, яких умить побили, потiм пiдпалили в кiлькох мiсцях. Турки думали зразу, що це звичайний пожар. Аж згодом, коли бiгли рятувати, пiзнали, хто це зробив. Напав усiх великий страх. Кожний забув про пожар i ховавсь де попало. Люде, мов божевiльнi, бiгали серед пожежi i гинули на козацьких шаблях. Тiльки невольники заворушились, розбивали кайдани, убивали своiх наставникiв i едналися з козаками.

…Цiлий город перемiнився в одно палаюче море, у пекло. Сагайдачний навiть не виходив на берег. Вiд моря приказав пильно сторожити, щоб не попасти у матню. Такоi легкоi побiди нiхто не надiявся. Усi признавали, що це треба приписати талантовi i щастю Сагайдачного.

Усi, почавши вiд такого бувалого козака, як Іван Іскра, до останнього, дивилися на Сагайдачного з великою пошаною, з пiетизмом. Всi свято вiрили, що де Сагайдачний отамануе, там козаки мусять побiдити. Такого ватажка не можна не слухатися. Сагайдачний вiднiс велику побiду не лише над турками. Вiн побiдив душу козацтва, яка покорилась його талантовi i стала вiдтепер слiпим знаряддям у його лицарських, умiлих руках».

Дiзнавшись про зруйнування Синопу, султан так розлютився, що звелiв великого вiзира Насух-пашу повiсити, а козакiв будь-що наздогнати i розправитися з ними. З Константинополя i Бiлгорода негайно вийшли кораблi пiд Очакiв, щоб перехопити козацьку флотилiю, яка поверталася додому. Проте козакiв не так легко було обдурити. Порадившись, вони роздiлилися на два загони. Один iз них мав висадитися на схiд од днiпровського гирла й перетягнути човни суходолом, обминувши таким чином турецьку пастку, iнший мав прориватися через очакiвський лиман. Завдяки цьому плану бiльшiсть козацького вiйська iз багатою здобиччю повернулася на Сiч. Але двадцять козакiв було полонено. Їх вiдправили до Константинополя i там стратили.

У 1616 роцi козацькi загони на чолi з Сагайдачним взяли Кафу – величезний невiльницький ринок у Криму, де знемагали тисячi бранцiв з Украiни та iнших земель. Звiстка про славний подвиг запорожцiв швидко облетiла Украiну, а iм’я Сагайдачного було на устах i старих, i малих, i бiдних, i багатих. Народ побачив у ньому захисника своеi вiри, волi i свого життя.

«…Сагайдачний оставив кiлька сотень пильнувати гiр, а з рештою свого вiйська рушив на Кафу. Сагайдачний попризначував мiсце, де треба на голос сурми збиратися, де зносити добичу i де приводити визволених невольникiв. Роздiлив данi прикази помiж старших, хто що мае робити. Города не вiльно було пiдпалювати без окремого приказу. Особливу увагу звертав Сагайдачний на припас харчiв, яких тут можна добути, iх треба забрати якнайбiльше, бо в Криму не поживиться нiхто у голодних татар, а коли заберуть невольникiв, то буде доволi кого годувати. Старшина розходилась до своiх частин, а Сагайдачний прилiг на возi i крiпко заснув.

Тим часом турецький паша, що командував над Кафою, довiдався вже, якi гостi зближаються, i приготовивсь до оборони. Усю свою силу, якою розпоряджався, поставив на валах. Поставили тут гармати, хоч паша сам не вiрив, щоб можна тут боронитись. Видав приказ, щоб вiйсько, уступаючи, схоронилось на замку. Туди позношено багато харчiв. Цей замок уважав вiн за нездобутий i тут зможе видержати довшу облогу, поки не наспiе пiдмога. За нею послано до найближчих городiв надбережних. Довiдались про це i кафськi купцi. Мiж ними настав великий переполох. Вони заносили свое майно то до замку, то переносили на кораблi, що стояли в пристанi, iншi знову ховали усе по льохах, котрих у Кафi було доволi.

Цiлу нiч вижидали наступу. Турки зброiлись по домам. Зношено там зброю, мунiцiю, набирано в бочки воду для гашення пожарiв. Паша був певний, що замку не вiзьмуть, бо таких грубих мурiв легкою гарматою не розiб’е, а по вулицях справлять турки козакам таку купiль, що жоден звiдсiля не вийде. До туркiв пристали ще i вiрмени, i греки, iталiйцi. Всi вони вважали козакiв за грабiжникiв i своiх ворогiв. Однi невольники молились по тюрмах i базарних магазинах за побiду християнського вiйська, котре висво-бодить iх з неволi.

Другого дня рано вiйсько зiйшло з гори i приладилось до наступу. Наступали з трьох бокiв i йшли з таким завзяттям, що в котрiмсь часi змели турецьке вiйсько з валiв i увiйшли до города. Та тут привiтали iх страшенним огнем з вiкон i з дахiв – кожний дiм перемiнився на окрему фортецю. Турецькi доми з загратованими вiкнами i сильними дверима. Люде живуть на подвiр’i i огородi, який прилягае до дому, околеного муром.

Сагайдачний, почувши таку густу пальбу, приказав сурмити до вiдступу. Не хотiв втрачати людей. Оборонцi дуже зрадiли, що козакiв прогнали. Тим часом козаки позаходили iззаду. Перелазили мури i через огороди добрались до домiв, звiдки iх нiхто не сподiвався. Роззвiрене вiйсько стало вибивати впень усiх, кого стрiнули. І зараз стали грабити добичу, яку знайшли. В короткiм часi усi вулицi одна за одною були взятi. В городi настав великий крик i лемент. Мешканцi ховались по льохах.

Невольники, дiзнавшись, усiх повбивали, пошарпали на куски своiх дозорцiв, розбивали дверi, ламали на собi кайдани i вибiгали на вулицю з чим попало. Козаки забирали iх на збiрне мiсце, тут були козацькi старшини, котрi роздавали мiж них зброю, хто був до цього здалий, i формували зараз сотнi та посилали у бiй…

Сагайдачний поiхав у город з своiм штабом, оточений цiлою ватагою розсильних козакiв. Усюди лежали трупи побитих людей. З домiв, з базарiв забирали всяке добро i зносили на визначене мiсце. Сагайдачного всюди вiтали радiсними окликами: «Слава Сагайдачному!» Невольники ставали перед ним навколiшки i пiдносили угору руку. Тиснулись до нього, хапали за стремена, цiлували в ноги».

Звiстка про славний подвиг запорожцiв передавалася з уст в уста. Ректор Киiвськоi братськоi школи Касiан Са-кович так описав заслуги Сагайдачного у цiй военнiй експедицii:

За свого гетьманства взял у Турцех мiсто Кафу,
Аж i сам цесар турецькiй был в великом страху
Бо му чотырнадцать тисяч там люду збил,
Катарги единьi палил, другiи потопил,
Много тогды з неволi христiан свободи,
За щто Бог з воiнством его благословил.

Крiм таланту вiйськового полководця гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний увiйшов в iсторiю Запорозькоi Сiчi i як представник помiркованоi частини козацькоi старшини, яка, реально оцiнюючи тогочаснi можливостi Вiйська Запорозького, намагалася вiдстояти iнтереси украiнства через переговори i компромiси з польським урядом. Але при цьому слiд говорити про роздвоенiсть полiтичноi самосвiдомостi Сагайдачного: вiн твердо вiдстоював конфесiйнi права украiнського народу, та все ж завжди усвiдомлював себе пiдданим короля, громадянином Речi Посполитоi. Ця риса характеру гетьмана, певною мiрою пiдiгрiта його шляхетським походженням, щоразу проявлялася тодi, коли йому доводилося балансувати мiж iнтересами Варшави i Запорозькоi Сiчi, iнтересами «статочних» козакiв i «чернi». Звiдси його постiйнi пошуки компромiсiв з польським урядом. Така позицiя гетьмана не завжди вдовольняла рядове козацтво, що i пояснюе втрату ним час вiд часу гетьманськоi булави.

Як свiдчать матерiали переговорiв мiж козаками й представниками польського уряду, якi вiдбулися в 1616 роцi над рiчкою Роставицею бiля Паволочi та в 1617 роцi в урочищi Суха Вiльшанка, що бiля Бiлоi Церкви, Сагайдачний погодився значно зменшити реестр за рахунок козацьких низiв. Зокрема, за умовою Раставицькоi угоди реестр обмежувався трьома тисячами, хоча претендентiв було майже 20 тисяч. Тi, хто не потрапляв до реестру, так званi «випищики», мусили повертатися до своiх панiв. Але цей пункт угоди виконати в тих умовах було просто неможливо, бо озброенi козацькi маси вiдразу спалахнули б як сухий порох. Це добре розумiв Сагайдачний, а тому не поспiшав виконувати досягнутi на Роставицi домовленостi. Однак мiж козаками пiшов поголос про угодовську позицiю гетьмана i старшин, якi взяли участь у переговорах з королiвськими комiсарами. Невдоволення Сагайдачним, що прокотилося серед козакiв-«випищикiв», призвело до того, що гетьман лишився булави. Новим гетьманом став Яцько Бородавка.

Гетьман, здатний до компромiсного вирiшення гострих полiтичних i соцiальних питань, влаштовував правлячi кола Речi Посполитоi. Це пiдтверджуе лист Сигiзмунда III до Сагайдачного, датований 1619 роком. Король виявив задоволення гетьманом, який робив помiтнi послуги польськiй коронi, зумiв гамувати i карати непокiрних козакiв, котрi не потрапили до реестру, а також тих, хто чинить самовiльнi напади на турецькi володiння, порушуючи «короннi пакти з цiсарем турецьким», вганяючи в холодний пiт польських дипломатiв.

Разом з тим не варто перебiльшувати значення королiвських похвал Сагайдачному. Згаданий лист Сигiзмунд III написав, щоб якось вiддячити козакам i особисто Сагайдачному за участь у походi на Москву в 1618 роцi. Подяка ця не знайшла особливого вiдгуку в серцях козакiв, бо замiсть грошей та розширення привiлеiв король тiльки того й зробив, що пообiцяв iм свою ласку.

Минуло не так багато часу пiсля пiдписаноi Сагайдачним прикроi для козакiв Вiльшанськоi угоди, як король знову змушений був кликати на допомогу запорожцiв, цього разу в похiд на Москву, яку замiрився взяти королевич Владислав. Проте без вправного й численного козацького вiйська йому годi було сподiватися на царську корону. Тим часом уряду, як завжди, не вистачало коштiв на спорядження великого вiйськового контингенту, на який змiг би спертися шукач московського трону. Тому залишалася одна надiя – на Запорозьке Вiйсько.

Козаки згоду на участь у московськiй експедицii дали, хоча й зволiкали з початком походу аж до лiта. Можна лише здогадуватися, на що розраховував Сагайдачний, вiдгукнувшись на заклик польського уряду. Проводячи легальну мобiлiзацiю багатотисячного вiйська, вiн, очевидно, хотiв обiйти пiдготовлене для козакiв прокрустове ложе Вiльшанськоi комiсii з ii смiхотворно малим реестром. Не виключено, що гетьман повiрив польському уряду, який пообiцяв повнiстю визнати права православних на найближчому сеймi.

Хоча документальних матерiалiв про участь козакiв у московському походi 1618 року небагато, однак вони дають уявлення про тактику сухопутних военних операцiй Сагайдачного, який сповiдував активну наступальнiсть дiй та надавав величезного значення фактору раптового удару по противнику. Досконало опанована ним наука морських походiв дозволила використати всю ефективнiсть застосування у бою згаданих складникiв военного мистецтва. Завдяки цьому Сагадачний пiшов далi традицiйного для козацтва способу ведення бою оточеним возами табором – тактики, результативноi в оборонi, але малопридатноi для досягнення стратегiчноi iнiцiативи в умовах масштабних военних операцiй. До речi, гетьман продемонстрував вiдхiд вiд «табiрноi» стратегii i пiд час Хотинськоi вiйни 1621 року, де динамiчнi, активнi дii запорожцiв спричинилися до перемоги козацько-польських сил.

Влiтку 1618 року Сагайдачний на чолi 20-тисячного вiйська вирушив на Москву. Пройшовши через Сiверщи-ну, козацькi загони швидким маршем просувалися в глиб Московськоi держави. За якийсь час вони вже знаходилися пiд Лiвнами. Для воеводи князя Микити Черкаського та його ратникiв це стало несподiванкою, тому мiсто не змогло довго чинити опiр. Ще не погасло полум’я вiд пожеж, а до Сагайдачного привели першого iменитого полоненого у цiй военнiй кампанii – воеводу Черкаського. Здобувши Лiвни, козаки рушили до Єльця i швидко його покорили. Подальшi подii розвивалися досить динамiчно. Козацький загiн на чолi з полковником Петром Дорошенком оволодiв мiстами Лебедин, Данков, Скопин, Ряський. Для облоги Переяславля-Рязанського не вистачило сил, i тому, захопивши майже всю Рязанщину, Дорошенко повернув загiн назад до Єльця, розоривши водночас Воронезький повiт. У ситуацii, що склалася, Сагайдачний робить блискавичний кiлькасоткiлометровий перехiд – вiд Єльця до Шацька. Завдяки цьому маневру Шацьк було захоплено практично без супротиву. Іншим маршрутом тисяча вершникiв на чолi з полковником Милостивим пiшли на мiсто Михайлов.

Набагато швидше, нiж рухалися загони Сагайдачного, поширювалися серед населення неймовiрнi чутки про козакiв. Мовляв, польський король Сигiзмунд ІІІ послав свого сина Владислава i козацького гетьмана, щоб перетворити Московську державу на суцiльну руiну та повнiстю викорiнити православ’я. Тому козаки, «як змii i лютi вовки хижi», нищать до ноги мешканцiв пiдкорених мiст, убивають священикiв, спалюють i грабують монастирi та церкви.

Подiбними тривогами жив i розташований на рiчцi Пронi невеликий Михайлов, до якого наближався загiн Милостивого. Проте козакiв чекала несподiванка. Почалася страшна злива, дорогу розмило, конi швидко вибилися iз сил, тому колона змушена була уповiльнити крок.

Лише 12 серпня загiн Милостивого добрався-таки до Михайлова. Але за цей час до мiста прийшла пiдмога – 40 ратникiв iз мiста Сапожка. Сутичка пiд стiнами мiста була недовгою. Змученi важким походом козаки спiшно вiдступили, залишаючи на полi бою багатьох полеглих. Звiстка про поразку Милостивого незабаром дiйшла до Сагайдачного, i 16 серпня гетьман з усiм вiйськом уже був на мiсцi поразки. Але доля знову виявила прихильнiсть до захисникiв мiста. Вночi до них пробилися 80 стрiльцiв та iнший вiйськовий люд з Калуги та Серпухова. Цiлу добу вiйсько Сагайдачного готувалося до штурму фортецi. З пiдручних матерiалiв ладнали дерев’янi щити, драбини та iншi знаряддя для облоги, звiдусiль зносили i звозили в’язанки соломи й хмизу, гiлки для «примету» – завалу пiд обороннi стiни i вежi, який потiм пiдпалювався. Облога розпочалася 17 серпня. Козаки оточили мiсто суцiльним кiльцем. По дерев’яних стiнах з двох бокiв вiвся прицiльний вогонь з гармат запалювальними ядрами, хмарою сипалися запаленi стрiли. Частина козакiв безупинно накидала пiд стiнами примет. Через два днi боiв захисники мiста наважилися зробити нiчну вилазку, пiд час якоi запорожцям було завдано значних втрат. Козакам не залишалося нiчого iншого, як вiдступити. При цьому Сагайдачний нiбито прокричав михайловцям: «Не блазнюйте про вашу силу i мiй вiдхiд… Вранцi град ваш, як птицю, рукою своею вiзьму i на пустку його поверну, i пiддам вогню. А тим, хто живе у ньому, малому i старому, звелю руку й ногу вiдтяти i кинути псам».

Знову у козацькому таборi зацюкали сокири – готувалася нова облога. 23 серпня козаки оточили Михайлов. Цього разу основнi подii розгорталися бiля сторожовоi вежi, до якоi наступаючим вдалося приставити примет i засипати на цiй дiлянцi обороннi рови землею. Михайлов-цi чинили запеклий опiр. На голови козакiв летiли колоди i камiння. Рукопашний бiй точився на мiських валах. Сагайдачний наказав ударити з боку Архангельськоi брами. Козаки дiяли там «з багатьма умислами», намагаючись пiдпалити стiни. Чим далi, тим менше у захисникiв мiста залишалось надii на порятунок, у них закiнчився порох, а тi, котрi зосталися ще живими, почали «зело знемагати i скорбiти». Все ж iм вдалося розладнати намiри козакiв. Зiбравшись з останнiми силами, михайловцi спромоглися на вилазку. В ходi ii були спаленi основнi знаряддя облоги козакiв. Переконавшись, що облога затягуеться, Сагайдачний вирiшив не втрачати далi сил, не марнувати час i 27 серпня, спаливши посад, вiдiйшов од мiста.

Бiльше не втягуючись у локальнi сутички, Сагайдачний повiв козакiв до Москви. Наперерiз гетьману iз Пафну-тiiвського монастиря до Серпухова вирушило московське вiйсько. Його вели досвiдчений полководець князь Дмитро Пожарський, а також князь Григорiй Волконський. Однак сили в них були ненадiйними. Зiбране наспiх воiнство не дуже переймалося турботами про майбутню битву, а бiльше займалося грабежем околиць. Дати лад такому вiйську було важко. До того ж, Пожарського звалила хвороба, i за розпорядженням царя його повернули до Москви.

Сагайдачний без особливих зусиль розбив московських ратникiв уже пiд час переправи через Оку. Не зустрiчаючи далi органiзованого опору, вiн пiшов каширською дорогою просто на столицю Московськоi держави. Щоправда, цар ще раз спробував дати генеральну битву козакам, спорядивши до Донського монастиря бояр з великим вiйськом. З цього нiчого не вийшло, бо, побачивши козакiв, московськi ратники в панiцi кинулися врозтiч.

Безперешкодно обiйшовши Москву, Сагайдачний з’еднався з силами Владислава, ставка якого знаходилася за кiлька верст вiд столицi – пiд Тушино. Пiд час звичних у такому випадку урочистостей гетьман передав королевичу полонених комендантiв Єльця i Лiвен, а також московських послiв до Криму. На вiйськовiй радi було вирiшено розпочати облогу Москви у нiч на Святу Покрову (перед 1 жовтня). Взяття мiста Владислав довiрив Сагайдачному, покладаючись на його досвiд i вiйськовий вишкiл козакiв. Крiм того, посилаючи iх на штурм добре укрiпленоi фортецi, королевич був не вiд того, щоб загребти жар чужими руками. З настанням сутiнкiв козацький табiр почав готуватися до виступу. Перевiряли зброю, засипали порохом ладунки, сiдлали коней, готували штурмовi драбини та iншi засоби для облоги.

Але незважаючи на ретельну пiдготовку, штурм мiста не вдався, хоч козакам пощастило висадити в повiтря Остроженську браму. Попередженi перебiжчиками з польсько-козацького табору захисники мiста встигли пiдготуватися до оборони. Зустрiвши запеклий опiр москвичiв, атакуючi вiдкотилися назад. Деякий час пiд стiнами Москви гримiли гарматнi й мушкетнi пострiли, лунали войовничi гасла, чулися стогони й прокляття вмираючих i поранених. Проте бiй поступово затухав. Козаки припинили облогу мiста.

Виникае питання: чому Сагайдачний не виявив належноi наполегливостi у такий важливий момент, коли мiг статися рiшучий перелом у ходi военноi кампанii 1618 року на користь польсько-козацьких сил? Адже вiн, безперечно, розумiв, що перед ним столиця держави, а не провiнцiйний Михайлов, вiд здобуття чи нездобуття якого мало що змiнювалося. Найвiрогiднiшою причиною видаються суто тактичнi мiркування гетьмана. Адже вiн пересвiдчився у тому, що несподiваний штурм не вдався, а тривала облога добре укрiпленого мiста не входила в його план. Неспiшнi, статичнi военнi дii виходили за рамки вiйськовоi стратегii Сагайдачного.

З укладенням Деулiнського перемир’я мiсiя козакiв у Московськiй державi, яку на них поклав королiвський уряд, вичерпалася. Повертаючись в Украiну, три сотнi козакiв на чолi з полковником Жданом Коншиним вiддiлились од вiйська i подалися до Москви. Намiри козакiв були мирними – вони йшли на службу до царя. Чи крилися за цим вчинком полiтичнi мотиви, чи це був просто прагматичний розрахунок на щедру платню з царськоi скарбницi, судити важко. Але найiмовiрнiше, що ця акцiя вiдбулася не в результатi раптового пориву, iй передувала певна пiдготовча робота серед козакiв, а також налагодження вiдповiдних контактiв з представниками московського уряду. Подiбнi дii мусили бути погодженi iз гетьманом, бо iнакше навряд чи вдалося б такому нечисленному загону безболiсно «вiдколотись» од вiйська. Судячи з усього, в цьому полiтичному жестi у бiк вчорашнього противника мав зацiкавленiсть сам Сагайдачний, якому не з руки було поривати всi зв’язки з царським урядом. Гетьман дiяв так само, як i пiсля завершення свого попереднього походу на Московщину у 1613 роцi. Виступивши тодi з Путивля, вiн пройшов через Болхов, Бiлiв, Лiхвин, Перемишль, досяг Калуги, звiдти завернув назад i пiшов до Киева. Лiтописець повiдомляе з цього приводу, що коли гетьман «мимо град Куреск шествова, тогда к гражданам… присылал от себя дву человека: обявляя, аки он града Курска, уезду и в нем живущим воинству своему заповеда ни единого зла сотворяти». Отже, Сагайдачний не палив усi «мости» мiж Запорозькою Сiччю та царським урядом. Зроблений ним у той час крок до примирення мiг послужити в майбутньому для поновлення контактiв козакiв iз московським урядом.

Минуло трохи бiльше року пiсля завершення походу козакiв 1618 року. Ще не загоiлися рани учасникiв походу, свiжими були спогади про недавнi кривавi подii, а Сагайдачний вже спорядив до Москви свое посольство. Щоправда, козацьким послам не вдалося добитися аудiенцii у царя, хоч iм виявляли всiлякi знаки уваги, що свiдчило про велику зацiкавленiсть московського уряду в налагодженнi стосункiв iз Вiйськом Запорозьким. Пiд час розмови з послами князь Дмитро Пожарський сказав: «Не оскорбляйтесь, что не видели есте очей его царского величества: вы есте пришли к Москве перед постом, а в пост у великого государя нашего никакие послы и иноземцы не бывают; а ныне царское величество едет молиться к святым местам и велел вас отпустить». Козакам була видана «легка царська платня» – 300 карбованцiв, сукно, дорогi тканини та iншi речi.

Зрозумiло, результати цього посольства не зводилися до грошовоi винагороди та отриманих козаками подарункiв. Задуми Сагайдачного були значно далекосяжнiшими. Вiн демонстрував перед царем готовнiсть козацького вiйська «служить головами своими по-прежнему, как оне служили прежним великим российским государям и в их государ-ских повелениях были, и на недругов их ходили, и крымские улусы громили». Але ж треба зазначити, що пропозицiя служити царю «по-прежнему» великою мiрою мала значення етикетноi умовностi i навiть в разi ii прийняття нi до чого особливо не зобов’язувала обидвi сторони.

Існують й iншi пiдтвердження, що запорожцi, зокрема й Сагайдачний, не були новачками у тогочаснiй дипломатii. Наприклад, заснована у тi роки в Європi антитуре-цька «Лiга християнськоi мiлiцii» покладала великi надii на козацького ватажка у справi вигнання турецьких завойовникiв. Це була досить сильна органiзацiя, яку очолював нащадок останнього грецького iмператора Палеолога – французький князь де Шевер. Лiга ставила собi за мету створення могутньоi европейськоi армii, котра, об’еднавши вiйськовi формування багатьох краiн, змогла б витiснити туркiв з Європи, а можливо, й знищити Османську iмперiю взагалi. Осередком Лiги було мiстечко Карпантрас, розташоване неподалiк Авiньйона. У мiсцевих архiвах знайдено рукописи, що засвiдчують факт переговорiв Сагайдачного з князем де Невером про можливiсть участi козакiв у ан-титурецькiй кампанii. Вiдомо також, що до неi вирiшив приеднатися гетьман з усiм Вiйськом Запорозьким, який обiцяв виставити на вiйну з Туреччиною 60-тисячне вiйсько. Також Сагайдачний, через посередництво константинопольського патрiарха, з яким мав якiсь контакти, розраховував органiзувати повстання грекiв. Існуе думка, що козацька старшина сподiвалася побачити Сагайдачного на чолi загальноевропейськоi армii, але раптова смерть вiд рани перешкодила такому призначенню.

Наведенi приклади дипломатичноi дiяльностi запорозьких козакiв дозволяють предметнiше пiдiйти до з’ясування питання про мету посольства Сагайдачного до Москви у сiчнi 1620 року.

Козацький гетьман, вiдряджаючи повноважних представникiв до Москви, не робив нiчого такого, що могло б радикально змiнити iснуючий тодi полiтичний статус украiнських земель, якi входили до складу Речi Посполитоi. Дипломатичний сенс цього посольства полягав у намiрах Петра Сагайдачного вiдновити в Украiнi в повному обсязi iерархiю православноi церкви. Адже навряд чи випадково посольська мiсiя козакiв спiвпала з перебуванням у Москвi ерусалимського патрiарха Теофана. Впливовий iерарх Схiдноi церкви на той час уже висвятив на патрiаршество Фiларета – батька царя i завершував своi справи у Московськiй державi. Саме тодi i прибули до Москви козацькi посли. Безперечно, вони мусили мати якiсь вказiвки вiд гетьмана щодо контактiв з Теофаном, якого в подальшому було залучено до вiдновлення в Украiнi православноi iерархii. Не виключено, що Сагайдачний розраховував й на деякi iншi, так би мовити, «побiчнi» результати вiд переговорiв. Адже демонстрацiя готовностi Вiйська Запорозького стати на царську службу передбачала якщо не пiдтримку, то толерантне ставлення вiнценосця до задуманих Сагайдачним церковних проектiв. Та й подiбнi «миролюбнi» клопоти козакiв повиннi були пом’якшити враження Теофана про запорожцiв, якi зовсiм недавно воювали проти «одновiрцiв».

Не викликае сумнiву той факт, що Сагайдачний отримав через послiв вичерпну iнформацiю про найближчi намiри теофана. Коли ерусалимський патрiарх у березнi 1620 року покидав кордони Московськоi держави, назустрiч йому виiхали козаки на чолi iз самим Сагайдачним. Вони супроводжували Теофана аж до Киева, де той зупинився на Подолi у вiдведенiй спецiально для нього резиденцii на територii Киiвського Богоявленського монастиря.

Перебування у Киевi ерусалимського патрiарха сколихнуло церковне i суспiльно-полiтичне життя мiста. Адже вперше пiсля Брестського церковного собору 1596 року з’явилася реальна можливiсть вiдновити православну iерархiю (на той час вiрнiсть православ’ю продовжував зберiгати лише один епископ львiвський Єремiя Тиса-ровський). Депутацii вiд мiсцевого духовенства, Киiвського Богоявленського братства, та й особисто Сагайдачний просили висвятити православних владик. За свiдченням Іова Борецького, посвяченого у тi днi на митрополита, Теофану було сказано: «Не був би ти патрiархом, не був би ти пастирем добрим, не був би ти Христовим i апостольським намiсником, якби превелебнiсть твоя народовi руському митрополита й епископiв не посвятив i не зоставив, заставши нас тут переслiдуваних i без пастирiв».

Урештi-решт патрiарх дав згоду на здiйснення акту хiротонii[3 - Хiротонiя – посвячення духовноi особи в певний сан (епископа, диякона тощо).]. Вiд його iменi були розiсланi грамоти до всiх православних Речi Посполитоi iз закликом обирати кандидатури, гiднi епископського сану.

15 серпня 1620 року в Киевi остаточно визначили претендентiв на епископськi кафедри, i восени розпочалося висвячення. Церемонiя призначалася на пiзню годину, щоб зайвий раз не привертати увагу польських властей та католицько-унiатських кiл. Мiсцем ii проведення стала Богоявленська церква Киево-Братського монастиря.

Першим пройшов церковне таiнство хiротонii на Перемишльське епископство iгумен Киiвського Межигiрського монастиря Ісая Копинський.

У недiлю, 9 жовтня на Киiвську i Галицьку митрополii був висвячений iгумен Михайлiвського монастиря, ректор Братськоi школи Іов Борецький. Православна церква в Украiнi знову отримала свого вищого духовного зверхни-ка. Минув деякий час, i було поновлено всi основнi епископськi кафедри православноi епархii в Украiнi. У Трахтемирiвському монастирi, куди Теофан прибув у супроводi новопоставлених епископiв i пiд охороною трьох тисяч козакiв, очолюваних Сагайдачним, на Володимирську i Берестейську епископськi кафедри ерусалимський патрiарх висвятив архiмандрита мiсцевого монастиря Єзекiля Курцевича, а в Бiлiй Церквi в епископський сан було ру-копокладено iгумена Чернчицького монастиря (поблизу Луцька) Ісакiя Борисковича, який отримав Луцьку й Острозьку епархii. Згодом у мiстi Животовi було висвячено на епископство Холмське i Белзьке Паiсiя Іполитовича. Пiд час перебування в Украiнi ерусалимського патрiарха Теофана були поновленi також православнi епископii на бiлоруських землях.

Повернення православнiй церквi ii iерархiв було результатом цiлеспрямованоi полiтики Сагайдачного, який у своiх дiях знаходив пiдтримку i спiвчуття серед широких мас i суспiльно-полiтичних сил в Украiнi, насамперед козацтва, православного духовенства, учасникiв братського руху, частини радикально настроеноi шляхти. При цьому вибiр часу для цiеi акцii зумовлювався не якимись стратегiчними мiркуваннями, а вiзитом ерусалимського патрiарха до Москви. Сагайдачний не чекав сприятливого для цiеi справи збiгу обставин, завдяки якому уряд Речi Посполитоi став би бiльш прихильним у релiгiйному питаннi, вiн не побоявся накликати на себе (та й не тiльки на себе!) великi неприемностi з боку короля та польського уряду. Вiдважившись на цей крок, вiн усвiдомлював потенцiальнi можливостi суспiльно-полiтичних сил, якi представляв i на якi мiг спертися.

Вiдновлення iерархii православноi церкви в Украiнi хоч i викликало хвилю роздратування i погроз з боку католицько-клерикальних кiл Речi Посполитоi, однак не призвело до рiшучих каральних дiй. Причиною цього була велика небезпека, яка нависала над Польщею. У лютому 1618 року в Туреччинi до влади прийшов войовничий Осман II, який посiв престол свого батька Мустафи І, скинутого яничарами. Уклавши перемир’я з Персiею, молодий султан розпочав активну пiдготовку до вiйни з Польщею. Спроби королiвського уряду залагодити суперечностi мiж двома державами за допомогою дипломатичних переговорiв нi до чого не привели. Незважаючи на небезпеку, военнi приготування Польщi були досить кволими. Коронний гетьман Станiслав Жолкевський спромiгся зiбрати лише десятитисячне вiйсько. З цими мiзерними, як для такого випадку, силами на початку вересня 1620 року вiн перейшов Днiстер i рушив у напрямку Ясс, щоб з’еднатися з вiйськом молдавського господаря Грацiанi. Через якийсь час на Цецорськi поля в Молдавii прибуло величезне турецько-татарське вiйсько на чолi з Іскандер-пашею та кримським ханом Джанiбек-Гiреем. Розпочалася запекла битва, яка тривала сiмнадцять днiв. Наслiдки стали катастрофiчними для польського вiйська. На полi бою полягли кращi полководцi Речi Посполитоi. Загинув i Жолкевський. Серед полеглих був i Михайло Хмельницький – батько майбутнього гетьмана Украiни Богдана Хмельницького. Переможцям же дiсталися великi военнi трофеi, в тому числi 120 гармат, величезний вiйськовий обоз.

Окрилений успiхом, Осман II розпочав широкомасштабну пiдготовку до вирiшальноi вiйни з Польщею. Перед султанським палацом з’явився бунчук iз кiнськоi гриви, що свiдчило про особисту участь турецького султана у походi.

Над Польщею нависла смертельна небезпека. Правлячi кола краiни гарячково намагалися знайти вихiд iз скрутного становища. Були посланi посольства до Папи та до урядiв европейських правителiв з вiдчайдушними проханнями про допомогу. Однак з боку сусiдiв справи не пiшли далi словесних запевнень у пiдтримцi боротьби проти турецькоi агресii. Польський сейм у зв’язку з очiкуваною вiйною ввiв новi надзвичайнi податки у краiнi. Але зiбраних коштiв явно не вистачало для органiзацii великоi армii, здатноi зупинити турецьку навалу.

Потрапивши у безвихiдь, польський уряд змушений був звернутися по допомогу до украiнських козакiв. Щоб схилити iх на свiй бiк, король Сигiзмунд III вирiшив удатися до посередництва ерусалимського патрiарха Теофана i вiдрядив до нього свого секретаря Оболковського з вiдповiдними iнструкцiями. Невдовзi Теофан надiслав козакам листа, закликаючи iх спiльно з поляками дати вiдсiч вiйську Османа II. У червнi 1621 року в урочищi Суха Дiброва (мiж Ржищевом та Бiлою Церквою) зiбралася козацька рада, на якiй зважувалася можливiсть спiльних дiй козакiв i коронного вiйська. На раду прибули також представники православного духовенства – митрополит І. Борецький, епископ Є. Курцевич, майже 300 священикiв, 50 ченцiв. Уперше пiсля недавнього посвячення у 1620 роцi православнi iерархи безпосередньо взяли участь в акцii такоi великоi полiтичноi ваги. Адже вiд позитивного вирiшення питання про збройну допомогу Польщi залежала багато в чому i доля козацькоi «республiки». Гетьман i старшина, а також бiльшiсть козакiв добре розумiли, що султан не обмежиться розгромом Польщi, а поверне зброю й проти Украiни. Тому серед козацького вiйська дедалi впевненiше звучали голоси, що закликали до боротьби з «бусурманами». Крiм того, утворення антитурецькоi козацько-польськоi военноi коалiцii вiдкривало перспективу (як з’ясувалося пiзнiше, примарну) зрiвняння в правах православноi церкви з iншими конфесiями Речi Посполитоi.

З польського боку на раду прибули королiвськi посланцi, якi вiд iменi уряду пообiцяли козакам платню за участь у походi, а також поступки в релiгiйному питаннi. Пiсля бурхливого обговорення рада ухвалила оружно виступати проти Османа II. Тодi ж на гетьманство був обраний представник нереестрового козацтва Яцько Бородавка (Неродич), якого гетьман С. Жолкевський характеризував як «найменш знатного i найбiльш бунтiвливого». У зв’язку iз походом було проведено обрання полковникiв, осавулiв, сотникiв, отаманiв, а також послiв до короля. Представляти iнтереси козакiв перед королiвським престолом випало досвiдченому у полiтицi П. Сагайдачному, який до того ж користувався довiр’ям польського уряду. Крiм нього до Варшави направлявся епископ Є. Курцевич. Зважаючи на недавнi делiкатнi обставини вiдновлення православноi iерархii в Украiнi, включення Курцевича до посольства мало характер своерiдного демаршу перед правлячими колами шляхетськоi Польщi з боку козакiв i православноi церкви. Виконуючи волю ради, гетьман Бородавка повiв вiйсько, яке налiчувало понад 41 тисячу запорожцiв i кiлька сот донських козакiв, до Хотинськоi фортецi на з’еднання з польськими силами.

Тим часом украiнське посольство прибуло до Варшави. Сагайдачний отримав аудiенцiю в короля, пiд час якоi наполягав на задоволеннi низки козацьких вимог полiтичного характеру, зокрема й офiцiйного визнання польським урядом акта вiдновлення православноi iерархii. Гетьман не виступав як посол-прохач, який смиренно чекае вирiшення своеi справи. Вiн виявив безкомпромiсну рiшучiсть у конфесiйному питаннi, яке хвилювало не тiльки козакiв, а й найширшi кола тогочасного украiнського суспiльства. Одночасно Сагайдачний показав себе гнучким дипломатом – шукав i знаходив пiдтримку серед впливових польських сенаторiв, навiть серед представникiв католицького духовенства, готових йти на будь-якi поступки «схизматикам» заради залучення славнозвiсного козацького вiйська до боротьби з турецькою навалою. Про дипломатичнi кроки «козацького генерала» Сагайдачного у Варшавi розповiдав у своему листi до кардинала Людовiга католицький епископ Франческо Чiрiолi: «Серед католикiв, зокрема й церковникiв, не бракуе впливових осiб, якi прихильнi до членiв козацького посольства (з огляду на теперiшню загрозу вiйни з турками). А згаданий Сагайдачний вiдверто заявляе, що королiвство не одержить нi найменшоi допомоги вiд жодного козака i вiд бiльшоi частини схизматикiв, якщо iхнi вимоги не будуть вислуханi. З другого боку, багато хто з цих сеньйорiв не тiльки вважае, що було б величезною шкодою втратити допомогу козакiв, вiйсько яких вихваляють як бiльш боездатне i краще органiзоване, нiж те, яке очолюе коронний гетьман, а й пiдкреслюють небезпеку, що цi козаки не битимуться проти туркiв, i тому говорять, що в даний момент необхiдно пiти на поступки, щоб вони лишилися вдоволеними».

Сагайдачний заявив про себе як впливовий полiтик, вiд позицii якого великою мiрою залежала доля всiеi Речi Посполитоi. Це пiдтвердила його активна участь у розробцi тактичного плану розгрому турецького вiйська. Польськi сенатори й шляхетськi посли з великим зацiкавленням поставилися до пропозицii прославленого полководця провести нiчну атаку проти турецькоi армii. Водночас було вирiшено питання й про орiентовнi строки военноi операцii.

Сагайдачний прибув iз Варшави у польський табiр, розташований пiд Хотином, незадовго перед початком генеральноi битви з силами Османа II. Козацького полководця з великими почестями зустрiв сам головнокомандувач польськоi армii – вiленський воевода i гетьман Великого князiвства Литовського Карл Ходкевич. Пiсля обговорення деталей майбутньоi битви Сагайдачний, у супроводi двох хоругов польського вiйська, переправився на лiвий берег Днiстра, щоб дiстатися до козацького табору. Саме в цей перiод з досвiдченим i загартованим у боях воiном сталася пригода, яка замало не коштувала йому життя. Розшукуючи Запорозьке Вiйсько, Сагайдачний серед ночi натрапив на слiди кiнських копит, якi вивели його на вогнi военного табору. Коли трохи розвиднiлося, вiн зрозумiв, що перебувае в турецькому станi. Сторожа одразу ж запримiтила чужого. Розпочалась шалена погоня. Пiд несамовитi вигуки переслiдувачiв i зловiсне дзижчання турецьких стрiл Сагайдачний щодуху гнав коня до найближчого лiсу. Вороги вже наблизились до нього, але вiн на повному ходу стрибнув з коня i зник у гущавинi. Козацький ватажок цiлий день блукав лiсом, знемагаючи вiд глибокоi рани в руку, заподiяноi ворожою стрiлою. Нарештi перед ним блиснуло плесо Днiстра. Переправившись через рiку в районi Могилева (нинi Могилiв-Подiльський), вiн добрався до своiх.

Прибуття Сагайдачного пiд Могилiв збурило життя козацького табору. Запорожцi почали вiдкрито проявляти незадоволення гетьманством Бородавки, який припустився деяких прорахункiв у керiвництвi вiйськом. Незабаром була скликана рада, на якiй Сагайдачний розповiв про свое посольство до Варшави, про щедрi обiцянки польського уряду. Звiдусiль залунали вигуки козакiв, якi пропонували звести його на гетьманство. Так воно, врештi, i сталося – Петро Сагайдачний знову став гетьманом.

Досягнутий успiх Сагайдачний поспiшив закрiпити жорстокими заходами щодо скинутого гетьмана Бородавки. Закувавши його у кайдани, новий провiдник козацького вiйська деякий час протримав його пiд вартою, а потiм наказав стратити.

Звiстку про усунення вiд влади непоступливого й незговiрливого козацького гетьмана, поза всяким сумнiвом, з великим задоволенням сприйняли у польськiй столицi. Незадовго до цього Сигiзмунд III надiслав листа К. Ход-кевичу, в якому недвозначно пропонував головнокомандувачу коронного вiйська вжити енергiйних заходiв, щоб скинути Бородавку з гетьманства i запропонувати кандидатуру бiльш «покладистого» Сагайдачного. У питаннi щодо Бородавки iнтереси Сагайдачного й польського уряду зiйшлися. Проте одне дiло – холодний розрахунок у полiтичнiй грi за найвищу владу в козацькому вiйську, а зовсiм iнше – моральне самоусвiдомлення своiх учинкiв. Адже Бородавка був для Сагайдачного не тiльки суперником, а й соратником у боротьбi за спiльну справу. Докори сумлiння не залишали Сагайдачного аж до смертi.

Але все це було згодом. А тодi, отримавши гетьманську булаву, Сагайдачний усю свою енергiю спрямував на вирiшення невiдкладних бойових завдань, зокрема на з’еднання козацьких сил з польським вiйськом. Однак зробити це виявилося не так просто. Осман II твердо вирiшив перехопити стратегiчну iнiцiативу, тобто розгромити козакiв ще до того, як вони пiдiйдуть до польського табору пiд Хотин. Вiдбiрнi турецько-татарськi сили цiлодобово з лютим завзяттям насiдали на козацьке вiйсько. Через це перехiд запорожцiв з-пiд Могилева в район Хотина, який тривав понад тиждень, був надзвичайно важким та виснажливим. Розповiдаючи про виявлену тодi козаками вiдчайдушну хоробрiсть, а також описуючи запеклий характер боiв, якi вони вели по дорозi до Хотина, Я. Собеський змалював такий епiзод: «Сорок запорожцiв, якi вiдбилися вiд свого вiйська й переховувалися у печерах мiж скелями, привернули до себе увагу противника. Були привезенi гармати, щоб знищити цих воiнiв, позбавлених всякоi допомоги. Проте всi зусилля були марними, оскiльки сама мiсцевiсть захищала обложених. Осман, втративши два днi, вирiшив заморити iх голодом. Оточенi з усiх бокiв козаки вiдважно билися з ворогом (оскiльки вiдчай нерiдко спонукае до благородноi смертi). Виснаженi голодом i труднощами, вкритi пороховим пилом, вони поклали життя разом iз зброею. Осман ганебно пiддав iх мукам i, забувши про султанську гiднiсть, пускав у них стрiли власноручно, наказавши прив’язати козакiв до дерев».

Але ж подiбнi перемоги турецького вiйська насправдi мало що iм давали. Уникаючи оточення i затяжних позицiйних боiв, козаки «щасливо i зi славою боролися з турками», зумiли вiдiрватися вiд переслiдування i пiдiйти до Хотина. За милю вiд фортецi вони розбили табiр. А з настанням темряви Сагайдачний передислокував свое вiйсько, наблизив його до Днiстра, розташувавши його поряд з польським табором.

Об’еднання козацьких i польських вiйськ хоч i розлютило, але не збентежило Османа II, який не сумнiвався у блискавичному i повному розгромi козацько-польських сил, бо чисельно його армiя значно переважала супротивника (за деякими даними, туркiв i татар налiчувалося понад 250 тисяч, запорожцiв – 40 тисяч, польське коронне вiйсько мало 35 тисяч чоловiк).

У нестримному бажаннi якомога скорiше увiнчати себе лаврами переможця Осман II навiть не дав вiйську перепочити (турки пiдiйшли до Хотина на початку вересня). Вiн наказав атакувати противника, не згортаючи робiт по облаштуванню табору. Перший удар турки спрямували проти запорожцiв. Козацька пiхота й кавалерiя не тiльки успiшно вiдбили ворожий наступ, а й самi кинулися в контратаку, на завершальному етапi якоi козакiв пiдтримали окремi загони коронного вiйська. Запеклi бойовi дii припинилися тiльки з настанням темряви. Туркам було завдано помiтних втрат. Так закiнчився перший день битви.

Безперечно, що вирiшальну роль у перемозi польсько-козацьких вiйськ у Хотинськiй вiйнi 1621 року вiдiграли украiнськi полки. Їх военна тактика, прекрасна бойова виучка, стiйкiсть у бою i вiдчайдушна хоробрiсть стали для вiйська султанськоi Туреччини непоборною перешкодою. Пiд стiнами Хотина усiма гранями засяяв талант Сагайдачного як полководця. Козацький гетьман продемонстрував блискуче тактичне мислення, бездоганне вмiння керувати багатотисячними масами пiхоти i кавалерii, нетрадицiйнi методи органiзацii оборонних та наступальних операцiй в умовах боротьби з чисельно переважаючим противником.

Одним iз прикладiв вiйськового таланту Сагайдачного е перегрупування козацького вiйська пiд час бою, який вiдбувся 3 вересня 1621 року. Щоб уникнути зайвих втрат вiд iнтенсивного вогню туркiв, якi наступали, гетьман сконцентрував сили на правому i лiвому флангах, практично оголивши позицiю по центру. Внаслiдок багаторазового збiльшення чисельностi вiйськ на флангах вiдповiдно посилювалася i сила удару на основних напрямках контратаки. При цьому зросла щiльнiсть i ефективнiсть рушничного вогню – головного козиря козацькоi пiхоти. Таке розташування дало iм вiдчутнi переваги. Опинившись у вогняному «мiшку» мiж двома угрупованнями козацького вiйська, ворог почав поспiшно вiдступати. Контратакуючим ударом запорожцi все далi гнали османцiв вiд своiх позицiй. На мiсцi бою залишилася сила-силенна вбитих турецьких солдатiв, лежали покинутi гармати. Втрати у живiй силi набували для султанського вiйська загрозливих розмiрiв. За рiзними даними, того дня Осман II втратив вiд 10 до 20 тисяч своiх воiнiв.

Для оборони вiд артилерiйського вогню й ручноi вогнепальноi зброi в козацькому таборi застосувалося не тiльки перегрупування вiйськ у ходi бою, але й використовувалися також рiзнi землянi укрiплення – вали, рови, шанцi i навiть незвичнi для тогочасноi военноi iнженерii споруди «блiндажного» типу. Мiж iншим, козаки, якi прекрасно володiли мистецтвом спорудження польових укрiплень, постiйно мали при собi заступи. Що стосуеться козацьких «блiндажiв», то вони досить надiйно захищали вiд ворожих ядер. Це пiдтвердили, зокрема, подii 4 вересня, коли вся сила артилерiйського вогню туркiв була спрямована на козацький табiр. Безпрецедентний за своiми масштабами гарматний обстрiл тривав п’ять годин. Навiть загартований у багатьох битвах Ходкевич признався, що нiколи в життi не чув такого гучного гарматного грому. Але цей артилерiйський обстрiл принiс туркам мiзерний результат. Козаки покинули позицii, куди потрапляли ядра, i зайняли мiсця в так званих «печерах». У результатi iхнi втрати були мiнiмальними – загинув один курiнний отаман Васюк Зоря.

Подальшi подii того дня розгорталися так. Польський загiн пiд командуванням Русиновського у складi кiлькох хоругов i важкоозброеноi кавалерii завдав вiдволiкаючого удару по турках, а козаки, разом з кiлькома польськими загонами, пiднялися в атаку i надвечiр увiрвалися до табору Османа II. У самiй гущi бою перебував i Сагайдачний, який послав гiнця до Ходкевича з вимогою якнайшвидше прислати пiдкрiплення. Однак головнокомандувач польського вiйська не скористався надзвичайно сприятливою ситуацiею, яка давала шанс рiшуче переломити хiд вiйни на користь об’еднаних козацько-польських сил. Козаки не дочекалися на пiдмогу. Але, незважаючи i на таку обставину, операцiя вiдiграла велику роль у поразцi турецького вiйська. Причому не тiльки тому, що противник зазнав важких утрат (очевидець подiй Матвiй Титловський називав цифру – 15 тисяч убитих турецьких солдат, з них понад три тисячi яничар). Своiм несподiваним проривом у табiр, який вважався неприступною твердинею, козаки пiдiрвали бойовий дух турецькоi армii i похитнули ii волю до перемоги.

Поряд з атаками Сагайдачний органiзував ефективну систему оборонного вогню, максимально використовуючи бойовi можливостi козацького вiйська. Пiд Хотином чи не вперше у таких масштабах успiшно пройшов перевiрку новий тактичний прийом – залповий вогонь з мушкетiв по ворогу з максимально близькоi вiдстанi. Про це свiдчать военнi дii 8 вересня, коли величезне турецько-татарське угруповання (становим хребтом якого були яничари) на свiтанку розпочало атаку на козацький табiр. Запорожцi залягли у шанцях i, не вiдкриваючи стрiльби, чекали пiдходу ворога. А коли турки почали масово долати оборонний рiв, козаки за командою одночасно пiдвелися по всiй лiнii оборони i впритул вiдкрили по атакуючих вогонь з мушкетiв. Пiдсумок того дня був сумним для султана. Лише в рову перед козацьким табором полягло понад три тисячi його воiнiв. Утрати ж козакiв були вiдносно невеликими.

Сагайдачний, який великого значення надавав фактору раптовостi, придiляв пильну увагу органiзацii нiчних атак. У плани гетьмана входив навальний удар всiма наявними козацько-польськими силами по розташованому на нiч турецькому табору. Проте спротив цим задумам чинив честолюбний Ходкевич, який не бажав дiлити з кимось славу переможця. До того ж, консервативно мислячий головнокомандувач коронного вiйська не мiг сприйняти нових повiвiв у военнiй тактицi. Вихований на традицiйних шляхетських цiнностях з притаманним iм кодексом лицарськоi честi, вiн визнавав лише «благороднi» бойовi дii. Тому Ходкевич упереджено ставився до таемничих нiчних вилазок, що, на його думку, були чужими лицарськiй звитязi справжнього шляхтича, котрий здобувае славу тiльки у вiдкритому бою.

Проте литовський гетьман вiдчував еством, як у потилицю йому дихае могутня военна машина турецькоi армii.

Це змусило Ходкевича вгамувати амбiцii i визнати необхiднiсть проведення нiчного бою. Польське командування спiльно з Сагайдачним розробило детальний план нiчноi операцii, в якому втiлилися основнi тактичнi задумки козацького гетьмана. Вiн передбачав одночасний наступ козацьких i польських сил на турецький табiр з двох напрямкiв. Основний удар мав завдати двадцятитисячний кулак запорожцiв у взаемодii з кiлькома загонами польськоi армii. У прорваний прохiд поблизу Днiстра мали кинутись усi наявнi хоругви Ходкевича. Другий – фактично допомiжний маневр з боку лiсу – мали здiйснити пiхотнi загони польськоi армii (угорськi та нiмецькi). За планом операцii тут повиннi були розмiститися резервнi сили, завданням яких було вiдбити можливi атаки татарськоi кiнноти.

Перед свiтанком, зберiгаючи цiлковиту тишу, козацькi i польськi полки покидали межi табору. Несподiвано уперiщила злива. Атаку, яка по-справжньому так i не розпочалася, довелося вiдкласти, бо пiд сильним дощем ставало практично неможливим застосування рушниць i мушкетiв.

Незважаючи на те, що генеральний наступ об’еднаних козацько-польських сил тiеi ночi здiйснити не вдалося, Сагайдачний неодноразово посилав козакiв на нiчнi вилазки. Ефект вiд цих бойових операцiй був дуже великим, бо крiм того, що ворог зазнавав вiдчутних втрат у живiй силi, вони деморалiзували вiйсько противника, породжували масове дезертирство. Султан робив гарячковi перестановки серед военачальникiв, деяких навiть стратив, але це нiчого не змiнило. Скажiмо, вночi 17 вересня загiн iз кiлькох сот козакiв пробрався у ворожий стан i знищив понад тисячу турецьких солдатiв. Самi ж запорожцi без втрат повернулися до свого табору. Тiеi ж ночi козаки влаштували ще один напад, на стратегiчно важливий об’ект – мiст через Днiстер. Ця вилазка коштувала життя багатьом ворожим вартовим, зокрема сотнi яничар. Наступного дня група смiливцiв з козацького табору серед ночi знову з’явилася у ворожому станi, знищивши понад 600 солдатiв противника, i захопила велику кiлькiсть коней, верблюдiв, волiв, коштовностей, два яничарськi знамена та iншi трофеi. А ще через кiлька днiв пiд час нiчноi вилазки замалим не взяли в полон великого вiзира Хусейна-пашу.

Вiйна поступово почала набувати затяжного позицiйного характеру. Проте 28 вересня Осман II наважився розпочати новий загальний наступ. Запеклий бiй тривав з восьмоi години ранку до смеркання. Десятки турецьких гармат безупинно били ядрами великого калiбру по лiнii оборони козацького i польського вiйська. Основнi сили туркiв цього разу були кинутi на найслабкiшу дiлянку, яку займав загiн Русиновського. Цей самовпевнений польський военачальник навiть не потурбувався належним чином укрiпити позицiю, звiвши тiльки низький вал. Набагато ретельнiше пiдготувалися до штурму турки. Яничари, зокрема, взяли з собою щити, якi до того не використовували. Дiючи спiльно з кавалеристами, якi спiшилися з коней, вони пробралися через лiс i майже з усiх бокiв почали атакувати загiн Русиновського. Лише цiною неймовiрних зусиль i завдяки пiдкрiпленню складне становище на цiй дiлянцi вдалося виправити.

Тим часом добiрнi сили турецькоi армii штурмували козацький табiр з фронту, а татарська кiннота робила спроби оточити козакiв з флангiв. Однак прорвати оборону козацького вiйська виявилося не просто. Виснаживши противника, козаки за наказом Сагайдачного пiднялися в контратаку. Турки почали тiкати по всьому фронту. Пiсля цiеi перемоги Ходкевич згодився на переговори з турками про почесний для Польщi мир. Пiд Хотином розвiялася iлюзiя про непереможнiсть султанськоi армii.

Бойова спiвдружнiсть козацького та польського вiйська у Хотинськiй вiйнi набула великого мiжнародного резонансу, адже фактично було зупинено военну експансiю Туреччини, завдано першого справдi вiдчутного удару по Османськiй iмперii, який провiстив майбутнiй занепад цього середньовiчного колоса.

Але для гетьмана Петра Сагайдачного важке поранення i щойно пережита напруга вилилися в смертельну недугу. Шлях вiд Хотина до Киева здався знесиленому военачальнику справжньою мукою. На порозi рiдного дому його з плачем зустрiла дружина Анастасiя Повченська. Чи справдi немiч чоловiка викликала у неi невимовний жаль, чи це були, так би мовити, «ритуальнi» сльози, судити важко, бо стосунки мiж подружжям не вiдзначалися iдеальнiстю. Інакше як пояснити факт, що Сагайдачний, всупереч загальноприйнятiй у тi часи практицi, своiм заповiтом не вiдписав на користь дружини навiть шеляга iз досить значних гетьманських статкiв. Мабуть, i Анастасiя не дуже побивалася й тужила за чоловiком, бо не забарилася по його смертi вийти замiж за шляхтича Івана Пйон-чинського.

Але все це сталося дещо пiзнiше. А тодi, повернувшись додому, Сагайдачний лежав прикутий хворобою до лiжка, не маючи нiякоi надii на одужання. Як минали останнi днi козацького гетьмана, про що вiн у той час думав i якими переймався турботами? В iсторичнiй лiтературi щодо цього склався певний стереотип, який до кiнця не подоланий i сьогоднi. Мовляв, Сагайдачний вже не мiг вийняти з пiхов шаблю на захист Украiни, але ж мав славу i незаперечний авторитет полководця i тому не марнував останнi днi свого життя i писав до польського короля листи з полiтичними вимогами.

Подiбна точка зору про те, що «годилося» робити Сагайдачному на смертному одрi, сформувалася, очевидно, пiд впливом лiтопису С. Величка, в якому наведенi останнi листи Сагайдачного до польського короля. Так, у передсмертному листi Сагайдачного до Сигiзмунда III (березень 1622 року) гетьман нiбито вимагае вiд короля видання спецiального унiверсалу, який би убезпечив козакiв од утискiв шляхти i назавжди покiнчив з унiею. Але постае питання: чи iснував такий лист? Можливо, так само, як i багато iнших документiв, що увiйшли до лiтопису С. Величка, вiн був вигадкою козацького лiтописця. Бо тяжко хворому гетьману було вже не до земних турбот. Гетьман помирав. Це зрозумiв i вiн сам, i тi, хто його оточували.

За п’ять днiв до кончини гетьман склав заповiт, за яким великi суми грошей одписав Львiвському братству (1,5 тисячi польських злотих «на науку i на цвиченья бакаляров учоних»), Киiвському братству, рiзним церквам i монастирям.

Петро Конашевич-Сагайдачний пiшов з життя 10 квiтня 1622 року. Ховали його на територii Братського монастиря. Попрощатися з колишнiм гетьманом прийшло дуже багато людей. Змiнюючи один одного, 20 учнiв Киiвського колегiуму читали панегiрик, складений для цього випадку К. Саковичем. Звучали слова, що прославляли визначного козацького органiзатора i полководця, далекоглядного полiтика i щедрого мецената. Зокрема, «спудей» Матвiй Кiзимович подякував гетьману за безкорисливе пожертвування нажитого багатства на громадське добро. Вiн нагадав присутнiм про пiдтримку, яку виявив Сагайдачний Киiвському братству, коли записався до нього разом з усiм Вiйськом Запорозьким:

Таж краще голови покласти за отчизну,
Нiж лютим ворогам дiстаться в даровизну,
Бо хто за рiдний край не хоче помирать,
Із рiдним краем той сам мусить погибать.
Тож Сагайдачний наш волiв прийняти рани,
Нiж християнський люд вiддати вiд посани.
Вiд рани смертноi дочасно вiн сконав,
Та славу мужнiстю навiк завоював…
Як Нестор та Ахiлл – у Грецii героi,
Як Гектор смiливий прославився у Троi,
В Афiнах склалася Периклова хвала,
У Фемiстокловi гримiли скрiзь дiла,
Як мужнiсть Курцiя у Римi всi хвалили
І переможного Помпея божествили,
Хай Сагайдачного iм’я повiк-вiкiв
Прославить наша Русь, як приклад для синiв,
Щоб про дiла його нащадки споминали
І гiдним iменем в народах називали.[4 - Переклад М. Рильського.]

Але, як зазначав украiнський iсторик В. Антонович, мiсце могили марно шукатиме нинi поцiновувач старожит-ностей чи краезнавець. Пiд час перебудови церкви на початку XVIII столiття вона опинилася пiд будiвлею новоi стiни храму i зникла з очей нащадкiв.

Далекий вiдгомiн тих часiв, коли над крутими морськими хвилями й неозорими просторами украiнських степiв iз уст козакiв однаково голосно лунало iм’я Сагайдачного, вiдбився в пiснi «Ой на горi да женцi жнуть». Немае в нiй розповiдi про кривавi сiчi, в яких брав участь козацький гетьман, немае оспiвування його легендарноi хоробростi. Камертон народноi пам’ятi донiс слабкий, важко вловимий спомин про носiя колись грiзного iменi.

Ось рядки цiеi вiдомоi пiснi:
Ой на горi да женцi жнуть,
А попiд горою,
Попiд зеленою
Козаки йдуть.
Попереду Дорошенко
Веде свое вiйсько,
Веде запорозьке Хорошенько!
Посерединi пан хорунжий.
Пiд ним кониченько,
Пiд ним вороненький
Сильний-дужий!
А позаду Сагайдачний,
Що промiняв жiнку
На тютюн да люльку,
Необачний!
«Гей, вернися, Сагайдачний,
Вiзьми свою жiнку,
Оддай мою люльку,
Необачний!»
«Менi з жiнкою не возиться,
А тютюн да люлька
Козаку в дорозi
Знадобиться!
Гей, хто в лiсi, озовися!
Да викрешем огню,
Да потягнем люльки,
Не журися!»

Треба зазначити, що серед iсторикiв немае единоi думки з приводу того, про яких Сагайдачного i Дорошенка йдеться у цiй пiснi. На думку одних – про Петра Кона-шевича-Сагайдачного та його полковника Михайла Дорошенка. Іншi ж гадають, що мова мовиться про гетьмана Петра Дорошенка i кошового отамана Григорiя Сагайдачного – iсторичних дiячiв другоi половини XVII столiття.

Осiбну позицiю в дискусii, яка точилася тодi мiж дослiдниками з цього питання, зайняв Михайло Грушевський. Вiн виходив з того, що в пiснi «Ой на горi да женцi жнуть» справдi виступае iм’я Петра Сагайдачного. Проте, вважав вiн, це лише «голе» iм’я, вирване з реальних iсторичних обставин й накладене на образ типового запорожця.

На думку iсторика П. Саса, пiсня вiдповiдае iсторичним реалiям другоi половини XVII столiття. Саме в цей перiод серед козакiв пiднялися постатi Петра Дорошенка та Григорiя Сагайдачного, дiяльнiсть яких дала поживу для складання цiеi пiснi. Разом з тим, у процесi уреальнення цьо-го пiсенного твору використанi окремi мотиви, якi народна пам’ять фрагментарно зберегла вiд часiв Петра Конашевича-Сагайдачного. Дослiдник також зазначае, що у варiантi, котрий побутуе i нинi, справдi вiдбувся усереднений вiдбiр типових рис запорожця, який над усе ставив козацьку вольницю.

Образ же самого гетьмана iсторично вiдображений у народнiй пiснi «Ой Хотине, гроде давнiй», у якiй йдеться про «Сагайдачного гетьмана».

З масштабом iсторичноi постатi Сагайдачного не мiг зрiвнятися жоден з його попередникiв, не кажучи вже про пiзнiших козацьких провiдникiв аж до Богдана Хмельницького. Справдi, мав рацiю К. Сакович, коли писав, що «слава козацького гетьмана може позмагатися з вiчнiстю… »

«…його слава та iм’я лунають по свiту» Богдан-Зиновiй Михайлович Хмельницький (1595—1657)

Видатний украiнський полiтик, полководець i дипломат, очiльник нацiонально-визвольноi боротьби 1648—1657рокiв, творець держави та ii перший гетьман. Створив армiю, формував державнi iнституцii, змiцнював гетьманську владу. Вiн сформулював державну iдею, що передбачала створення незалежноi соборноi Украiнськоi держави в етнiчних межах проживання украiнського народу. Проводячи виважену соцiально-економiчну полiтику, запобiг спалаху громадянськоi вiйни. Воднораз запровадив новий адмiнiстративно-територiальний устрiй, реформував Сiч, змiцнив державнi iнституцii, вдосконалював функцiонування органiв влади, вiв дипломатичну боротьбу за мiжнародне визнання молодоi держави. Враховуючи вразливiсть ii геополiтичного становища, намагався зiграти на суперечностях мiж Рiччю Посполитою, Московiею й Портою (обiцяючи прийняти протекцiю вiдповiдно царя i султана), включити у сферу впливу украiнських iнтересiв Молдову i Валахiю. Пiсля укладання украiнсько-московського союзу 1654 року рiшуче протидiяв намiрам Москви обмежити суверенiтет козацькоi Украiни. Незаперечною заслугою гетьмана Б. Хмельницького було те, що все украiнство, незважаючи на становi iнтереси, виступило единою як нiколи силою в боротьбi за нацiональне визволення. Дiяльнiсть цiеi непересiчноi постатi украiнськоi iсторii не тiльки визначила долю самоi Украiни, а й вiдчутно вплинула на европейське полiтичне життя.

Жодний з iсторичних дiячiв нашого народу не може зрiвнятися з Богданом Хмельницьким за кiлькiстю створених праць про нього. Важко навiть перелiчити види наукових розвiдок i творiв художньоi лiтератури й мистецтва, в яких описуеться, дослiджуеться, змальовуеться, згадуеться постать Богдана Хмельницького. Науковi монографii, статтi, розвiдки i документальнi публiкацii, записки, мемуари i спогади… Народ у своiй творчостi – iсторичних пiснях, думах, легендах, переказах, прикладному мистецтвi – придiляе особливу увагу славетному козацькому гетьмановi. Про нього написано романи, повiстi, оповiдання, поеми, драми, створено кiнострiчки, картини i скульптури. Коли б хто-небудь спробував зробити карту мiсць, де виникали всi цi науковi, лiтературнi та мистецькi твори про Богдана Хмельницького, то довелося б включити до неi багато краiн свiту.

Як це не дивно, але Богдановi Хмельницькому не дуже таланило в украiнськiй iсторiографii (бiльше щастило в закордоннiй, наприклад польськiй). Фiгура, без сумнiву, дуже складна – бо вiн i визволитель з-пiд Польщi, i той, що вiддав Украiну Росii, i обраний народом демократичний вождь, i представник авторитарноi, деколи дуже жорстокоi влади, i захисник народу та одночасно згубця, який розплачувався ясиром за татарську допомогу, носiй паралельно республiканських i монархiчних принципiв i т. д., i т. п.

Історiя пiдняла на своiх хвилях украiнського гетьмана тому, що вiн втiлив iсторичнi сподiвання свого народу на власне державне життя. Богдан Хмельницький належав до тих типових постатей доби, що дала свiтовi в рiзних краiнах видатних дiячiв полiтики, науки, культури, надiлених найрiзноманiтнiшими талантами. Люди великих пристрастей i могутнього iнтелекту, вони пiднялися до найвищих щаблiв тодiшньоi освiченостi i виявляли себе водночас в кiлькох галузях i сферах людськоi дiяльностi. Це i Ян Гус, i Томас Мюнцер, i Олiвер Кромвель, i, безперечно, Богдан Хмельницький.

В Украiнi така людина виявляла себе передусiм у нацiонально-визвольнiй боротьбi. Ця боротьба в ХVI ХVII столiттях набула значення найважливiшоi проблеми, вiд вирiшення якоi залежала доля усього народу. Бо постало питання: бути чи не бути украiнському народовi? Турецько-татарськi загарбники загрожували йому фiзичним винищенням. Панування шляхетськоi Польщi загрожувало знищенням духовним. Захоплена жадобою наживи, польська шляхта прагнула привласнити величезнi простори украiнськоi землi та закрiпачити ii людей. У колонiзацii Украiни, окатоличеннi украiнцiв бачила вона свiй шлях до цього. Тому католицька церква й особисто Папа iменем Христа благословляли будь-якi бузувiрства i розправи над непокiрними «хлопами-схизматами». Злочини шляхти проти украiнського народу, як свiдчила «Історiя Русiв», були страшними. Чинили рiзнi грабiжництва, «перед очима батькiв спалювали людей на жару i варили в казанах, а потiм i матерiв вiддавали на муки i смерть». До того ж усе це поеднувалося з образою нацiональноi гiдностi i вiри.

Таким було життя в Украiнi. І не мiг народ весь час терпiти наруги, пiднiмався на боротьбу. В Украiнi постiйно вибухали повстання, якi переростали у нацiонально-визвольнi вiйни. Провiдником цiеi боротьби з кiнця XVI та в першiй половинi XVII столiття було козацтво.

І тому стае зрозумiлим, чому саме на Богдановi, немов у фокусi, зiйшлися прагнення, зусилля, iнтереси всього украiнського суспiльства XVII столiття. Одночасно вiн сам був породженням цiеi доби. Епоха виховала його саме таким, яким вiн став.

Досi документально не встановлено, де саме народився Богдан Хмельницький. Існуе кiлька припущень. Але вiдомо, де минув перший перiод його життя, ми знаемо, в яких умовах формувалася його непересiчна iндивiдуальнiсть.

Народився майбутнiй гетьман 27 грудня 1595 року в родинi православного шляхтича Михайла Хмельницького. 27 грудня – це день святого Теодора Начертаного, i хлопчики, народженi у цей день, одержували iм’я Богдан (народна форма iменi Теодор). Ймовiрно, мiсцем народження був Суботiв.

На жаль, до нас дiйшло обмаль вiдомостей про батька Богдана – дрiбного украiнського шляхтича Михайла Хмельницького. Й досi не поталанило з’ясувати, з якого населеного пункту – Хмельника, Хмелева, Хмелiва, Хмельного, Хмелiвки – походив його рiд. Вiдомо, що батько мав добру на той час освiту, деякий час перебував при дворi польного гетьмана Станiслава Жолкевського. Тут на нього звернув увагу власник мiста Олесько Іван Данилович, який i запросив М. Хмельницького до себе на службу. Але потiм батько майбутнього гетьмана був змушений покинути облаштованi землi через покарання судом на «банiцiю» чи «iнфамiю» (покарання за якесь свавiльство, борги, вiдмову коритись судовим ухвалам, яке полягало в обмеженнi громадянських прав та вигнаннi за межi королiвства). Так Михайло Хмельницький, рятуючись вiд покарання, опинився на Чигиринщинi.

Михайло Хмельницький прибув у Чигирин як представник польського магната Івана Даниловича, який допомiг йому втекти в украiнськi степи. Вiн займався осадництвом, тобто засновував новi поселення в районi Чигирина. Серед заселенцiв було немало й козакiв – колишнiх повстанцiв, з якими в нього склалися добрi стосунки. В самому Чигиринi мешкало немало козакiв-реестровцiв, якi несли сторожову службу вiд набiгiв татар. Не ухилявся вiд цiеi служби й Михайло Хмельницький. Певне, його стараннiсть у виконаннi своiх обов’язкiв, добропоряднiсть i доброзичливiсть до людей i сприяли тому, що скоро вiн дослужився до пiдстарости i став Чигиринським сотником.

І хоча Михайло був шляхтичем, вiн, незважаючи на становi перешкоди, одружився з козачкою. І це в подальшому визначило непевний шляхетський статус iхнього сина Богдана (який неодноразово при нагодi пiдкреслював свое шляхетське походження, але при цьому не забував i про свою козацьку кров).

Кiлька слiв про шляхетство Б. Хмельницького. Беззаперечно, що вiн отримав польське шляхетство спадково, воно, можливо, перейшло до нього вiд предкiв, зокрема вiд батька Михайла. Якщо погодитися з думкою, що чигиринський пiдстароста Михайло Хмелевський, який 1627 року перебував у турецькiй неволi (згiдно з протестацiею руського воеводи Івана Даниловича, вписаного до буськоi гродськоi книги) та Михайло Хмельницький, осадчий, козацький сотник з Чигирина й чигиринський пiдстароста – це одна i та ж особа, то шляхетство Михайла, а вiдтак його сина Богдана не пiдлягае сумнiву. Адже пiдстаростою мiг бути лише шляхтич i, крiм того, багатий шляхтич (полоненого Михайла Хмельницького оцiнили в дуже велику суму – 500 червоних золотих викупу, або мали обмiняти на знатного турка Абдрахмана, що на становищi полоненого перебував у замку І. Даниловича в Олеську).

Мiсто Чигирин стояло на торговельному шляху з Киева до Криму. І саме цим шляхом татари найчастiше пробиралися в Украiну. Цим же шляхом вiдвiдували Украiну й запорожцi. Адже Чигирин стояв неподалiк вiд Запорозькоi Сiчi. І не могли не бувати тут у тi часи i Григорiй Лобода, i Федiр Полоус, i Тихон Байбуза, i Петро Сагайдачний, а значить, i не поспiлкуватися з такою вiдомою i поважною людиною, як чигиринський пiдстароста й козацький сотник Михайло Хмельницький. Це, незаперечно, сприяло тому, що вiд самiсiнького дитинства Богдана захопили козацькi походи i мрiя про Запорозьку Сiч. Уже змалку вiн набирався козацького духу, рiс в обожненнi козацького лицарства. Маленький Богдан зростав серед дiтей козакiв та селян, добре знав живу украiнську мову, народнi пiснi, думи, приказки, легенди (не випадково навiть його офiцiйнi виступи, привiтання, листи були пересипанi фольклорними вкрапленнями).

Лiтописи повiдомляють про холеричний темперамент Богдана Михайловича. Ймовiрно, вiн успадкував його вiд матерi. В дитинствi Богдан був запальним, непокiрним, гордим i водночас уразливим хлопчиком. Вiд батька ж вiн перейняв рiдкiсний дар холодного розуму, здатнiсть за будь-яких обставин тверезо зважувати ситуацiю й знаходити найоптимальнiшi рiшення. Все це блискуче виявилося згодом, коли вiн став гетьманом.

Помiтивши в сина великi здiбностi до навчання, Михайло Хмельницький вирiшив дати йому освiту. Достеменно невiдомо, в якiй украiнськiй школi навчався Богдан. Деякi вченi вказували, що майбутнiй гетьман вступив до Киiвськоi братськоi школи. Але цей факт виглядае дуже сумнiвно, бо в 1617 роцi, коли i вiдкрилася Киiвська братська школа, Богдану було вже 22 роки. Але ж аналiз написаних Хмельницьким листiв та унiверсалiв указуе на почерк, характерний саме для Киiвськоi школи. Можна вважати, що хлопець навчався в якомусь iз навчальних закладiв Киева з його багатими традицiями красного письменства. На думку Б. Замлинського, Богдан спочатку навчався вдома, а згодом в однiй iз приходських шкiл у Киевi. Справдi, першим учителем сина мiг бути сам батько або ж котрийсь iз православних священикiв Чигирина. Десь у 1605—1607 роках Богдан, очевидно, продовжив навчання, найiмовiрнiше, у школi при якомусь iз киiвських монастирiв, де опанував лiтературну украiнську мову, здобув вiдомостi з iсторичного минулого украiнських (руських) земель, довiдався про гонiння православноi вiри з боку католицькоi та унiатськоi церков, польських та ополячених украiнських панiв.

Тим часом Михайло Хмельницький, виконуючи рiзноманiтнi доручення Івана Даниловича, виявив себе здiбним органiзатором й адмiнiстратором. Його авторитет серед мешканцiв Чигирина та навколишнiх мiстечок i сiл помiтно зрiс. Полiпшилося й матерiальне становище сiм’i (за повiдомленням анонiмного автора кiнця ХУН столiття, Михайло, перебуваючи на службi в корсунсько-чигиринського старости, «не забував» i про себе). Його дiловi якостi та вмiння доходити згоди з козаками не залишилися поза увагою Даниловича, i Хмельницький незабаром стае чигиринським пiдстаростою. Це була на той час висока посада, особа, що обiймала ii, була фактичним управителем старо-стинського замку й усього староства, бо сам староста (як правило, магнат або заможний шляхтич) рiдко коли постiйно мешкав у своiй державнiй резиденцii. За вiдсутностi старости пiдстароста чинив також суд, командував вiйськовим загоном. Значнi прибутки, забезпечуванi новою посадою, дали Хмельницькому змогу кiлькома роками пiзнiше заснувати на суботiвських землях слободу – Новосельцi.

Задоволений шкiльними успiхами сина чигиринський пiдстароста вирiшив навчити Богдана польськоi й латинськоi мов, без знання яких у Речi Посполитiй годi було й сподiватися на успiшну кар’еру. Для цього батько обрав езуiтську колегiю, засновану 1608 року у Львовi Станiславом Жолкевським (можливо, з цього питання вiн порадився iз самим польним гетьманом). Богдан навчався в цiй колегii десь iз 1609 по 1615 рiк, успiшно пройшовши класи граматики, поетики та риторики, опанувавши польську й латинську мови. У колегii вiн здобув знання iнших наук, пiзнав усi тонкощi католицизму, що в майбутньому не раз ставало йому в пригодi.

Саме тодi у Львiвськiй братськiй школi навчався й майбутнiй Киiвський митрополит, визначний церковний та культурний дiяч Петро Могила. І, очевидно ж, Хмельницький та Могила не могли не знати один одного. Про це свiдчить, зокрема, iхне пiзнiше тепле ставлення один до одного.

Що характерно, езуiти не спромоглися накинути юнаковi вiдразу до православноi вiри, пiдкорити його душу та розум, навернути до католицизму, примусити зректися свого народу. Навпаки, можна припустити, що саме в стiнах колегii вiн спочатку iнтуiтивно, а потiм i свiдомо вiдчув i загострив у собi ворожiсть до езуiтiв. Ставши гетьманом, вiн, як вiдомо, домiгся вiд польського уряду заборони дiяльностi езуiтiв на територii Украiнськоi держави.

Пiсля закiнчення навчання Богдан повернувся в Чигирин. Молодий, освiчений, кмiтливий у вiйськових виправах юнак не мiг бути осторонь подiй, якi гомонiли навколо. А подii цi були справдi iсторичними. Пiсля придушення в 1596 роцi повстання Северина Наливайка народнi маси та козацькi нетяги не втихомирились, а почали новi виступи, основою яких стало покозачення народних верств, вiдмова вiд виконання повинностей, торування стежок на Запорожжя. Це все вiдбивалося в душi юнака, зароджуючи зерна справедливостi й жалю до свого уярмленого народу.

Не давала йому спокою i слава запорожцiв, якi виступали на татар та туркiв, ходили походами по Чорному морю, повертаючись звiдтiля сповненими багатств та вдячнiстю людей, яких вони визволяли з неволi. І тому в час бурхливого становлення козацького стану молодий Богдан не без допомоги батька вступае до Чигиринськоi сотнi. Коли це сталося? Михайло Хмельницький брав його iз собою в небезпечний похiд польського вiйська у Молдавiю в 1620 роцi. З цього можна зробити висновок, що на той час Богдан уже мав чималий военний досвiд, бо ж розсудливий пiдстароста нi в якому разi не наважився б ризикувати життям «необстрiляного» сина. Отже, вихованець езуiтськоi колегii потрапив на козацьку службу незабаром пiсля повернення зi Львова, приблизно в 1617—1618 роках, i з цього часу назавжди поеднав свою долю з козацтвом. У цей перiод славним його проводирем був Петро Конашевич-Сагайдачний. Не раз бував вiн у Чигиринi, знав i поважав Михайла Хмельницького, вiдзначав його освiченого, ставного сина. І, може, тому, коли в 1618 роцi Сагайдачному на прохання польського короля Сигiзмунда III довелося йти на Москву, то взяв вiн з собою i Богдана. Є згадки, що Богдан виявив себе в цьому походi смiливим i вправним воiном. Вiн у скрутну хвилину навiть урятував королевича Владислава. З того часу i запам’ятав королевич козацького сина i приязно ставився до нього аж до своеi смертi.

Цiлком слушно писав з цього приводу вiдомий украiнський iсторик i фольклорист Михайло Максимович: «Зоря Хмельницького зiйшла на Чорному морi, у той час, як на Хотинському полi западала зоря старого Сагайдачного. Життя цього достопам’ятного гетьмана, який, служачи з славою Польськiй Коронi i всiй Речi Посполитiй, зробив для блага Украiни все, що тiльки мiг вiн зробити тодi, не пiдiймаючи зброi на полякiв, – те життя служило прикладом для Богдана Хмельницького; його шляхом проходив вiн поприще свое до гетьманства, мужньо i довго-терпляче, як хоробрий воiн i чесний громадянин республiки Польськоi, як добрий i надiйний син своеi козацькоi матерi, Украiни. Але йому суджено було пройти ще своiм шляхом – поприще гетьманського життя i безприкладно звершити ту справу, на яку безуспiшно поривалися iншi украiнцi впродовж пiввiку».

Пiсля повернення в Украiну Богдан служив у кiннiй сотнi свого батька i разом з ним у 1620 роцi взяв участь у битвi пiд Цецорою проти турецьких вiйськ. У цiй битвi героiчною смертю полiг Михайло Хмельницький, а його син потрапив у турецький полон.

Доля закинула Богдана до Константинополя, де, за повiдомленням турецького лiтописця Наiма Челебi, вiн перебував у неволi в одного iз старшин султанського флоту (цей старшина проживав у кварталi Касим-пашi). Як згадував потiм Богдан, вiн «терпiв два роки суворого ув’язнення». Є пiдстави твердити, що протягом цього часу вiн опанував основи турецькоi мови, знання якоi пiзнiше не раз ставало йому в пригодi. Поза всяким сумнiвом, суворi випробування загартували волю молодого козака, навчили володiти собою, мужньо зносити удари долi. Яким чином йому поталанило вирватися на волю, сказати напевне не можна. За одними даними, вiн був викуплений матiр’ю, за iншими – козаки обмiняли Богдана на турецьких бранцiв. Є також думка, що вiн утiк iз турецького полону.

Повернувшись до рiдноi домiвки, Богдан, вочевидь, у першу чергу зайнявся господарством. Тим часом його овдовiла мати познайомилась iз дрiбним бiлоруським шляхтичем Потрекеiвського повiту Василем Ставецьким, незабаром вийшла за нього замiж i покинула Суботiв. Через деякий час у неi народився син, якого назвали Григорiем. Ставши дорослим, вiн з невiдомих причин узяв собi прiзвище не батька, а Хмельницьких.

Богдан же поновив свою службу як реестровий козак Чигиринського полку, хоча вiн, будучи сином загиблого в бою чигиринського пiдстарости, мав можливiсть обiйняти якусь iз посад в адмiнiстрацii Чигиринського староства. Знову ставши козаком, Богдан не мiг не вiдчувати наростання невдоволення козацьких мас полiтикою правлячих кiл Речi Посполитоi, намагання магнатiв i шляхти звести нанiвець козацькi права та вiльностi. Не мiг вiн також не помiтити зростання самоусвiдомлення козацтвом своiх сил, своеi ролi в життi Польщi.

Одружився вiн пiзно – десь у 30-рiчному вiцi. Причин такого тривалого парубкування ми не знаемо. Це тим паче викликае подив, оскiльки вiдомо, що Богдан нiколи не був байдужим до жiночоi вроди, скорiше навпаки. А може, вiн до того одружувався та поривав шлюб, але документи про цей факт не збереглися. Гадати не будемо. З iсторичних джерел достеменно вiдомо лише про його подружне життя з Ганною Сомкiвною, яка походила з родини заможного переяславського козака. Вони побралися, ймовiрно, близько 1625 року.

Разом з тим про цi часи життя Богдана ми знаемо дуже мало. Хоча ще за життя Хмельницького почали виходити рiзноманiтнi працi, якi з тих чи iнших позицiй висвiтлювали дiяльнiсть цiеi видатноi iсторичноi особи. Вiдтодi минуло понад три столiття, упродовж яких iсторики рiзних держав активно працювали для всебiчного висвiтлення титанiчноi постатi великого Богдана. Однак бiльшiсть учених переважно звертала свою пильну увагу на зображення украiнського гетьмана як державного, полiтичного та вiйськового дiяча. При цьому з поля зору дослiдникiв випадало багато «деталей», що складають повноцiнний образ людини. Якими були характер та зовнiшнiсть Хмельницького, чи мав вiн якiсь захоплення та як поводив себе в повсякденному життi, який одяг носив, яким напоям i стравам вiддавав перевагу, чи потрапляв вiн у «цiкавi iсторii» – цi питання i до сьогоднi залишаються мало вивченими, а отже, такими, що хвилюють усiх, кому небайдуже минуле нашоi краiни. Отож спробуемо висвiтлити окремi аспекти, що характеризують Богдана Хмельницького саме як людину.

Зважаючи на те, що до сьогоднi збереглося понад пiвсотнi портретiв Хмельницького, iнколи важко зрозумiти, якою ж насправдi була зовнiшнiсть гетьмана. Однак можна стверджувати, що найточнiше ii вiдтворив на своiй гравюрi гданський майстер Гондiус, адже створив вiн ii за життя Богдана Хмельницького. Таким чином, можемо уявити собi зовнiшнiй вигляд нашого видатного спiввiтчизника. Тонкi брови на втомленому обличчi пiдкреслюють вiдкритий i водночас владний погляд темних очей. Високе чоло, трохи задовгий нiс, закрученi донизу вуса, мiцно стуленi тонкi губи, неважке, але круто зрiзане пiдборiддя. До цього можна додати свiдчення сучасникiв, якi вiдзначали, що Хмельницький був вище середнього зросту, мав мiцну будову тiла – був «широкий у кiстках».

Поведiнка гетьмана засвiдчувала, як ми вже вiдмiчали, холеричний темперамент, який досить часто виявлявся в рисах його характеру, так чи iнакше впливав на його вчинки та дii. Тi, кому пощастило спiлкуватися з ним, звертали увагу на тонкий розум, ерудицiю, вмiння передбачати розвиток подiй, сталеву волю гетьмана. Сучаснi iсторики зазначають, що Богданова рiзкiсть у судженнях i запальнiсть у розмовi поеднувалися з м’якiстю i привiтнiстю, дотепнiсть – iз мовчазнiстю, простота i щирiсть – з лукавством i мстивiстю, доброта – з суворою вимогливiстю i навiть жорстокiстю. В його характерi дивовижно сплелися воедино вiдчайдушна смiливiсть i холоднокровна обачнiсть, принциповiсть, що межувала з упертiстю, й готовнiсть до компромiсу. Можна сказати, що це була цiльна, але водночас суперечлива натура.

Про темпераментний, але разом з тим i поступливий характер гетьмана свiдчить такий факт. Коли в серпнi 1648 року до нього прибули польськi посли, то спочатку вiн погрожував iм смертною карою за те, що вони перед тим писали до нього «неучтивi» листи. Однак уже наступного дня вiн вибачився за своi дii i спокiйно розпочав переговори. Холеричнiсть Богдана також засвiдчували росiйськi посли Ф. Бутурлiн i В. Михайлов. У 1657 роцi вони повiдомляли царю, що гетьман дуже невдоволений мiжнародною полiтикою Росii: «А гетьман Богдан Хмельницький як шалений, який з розуму зiйшов, заволав i мовив: “…уже дiти, про те не печальтеся! Я то вiдаю по тому учинити – треба вiдступитися вiд руки царськоi величностi!” І запалився так, як не годиться православним християнам поступати».

Джерела засвiдчують, що в жовтнi 1653 року у Чигиринi Хмельницький власноручно «вийняв шаблю i порубав черкаського полковника Єська» за неповагу, виявлену до гетьмана. Цiкаво, що вiдразу пiсля прикрого випадку «гетьман до козакiв поклонився тричi до землi i велiв iм дати бочку меду». Отже, як бачимо, жорстокiсть (хоча i необхiдна) межувала у даному разi з деякою м’якiстю характеру володаря Украiни.

Сильний i вольовий характер гетьмана проявлявся у багатьох життевих ситуацiях. Коли в червнi 1657 року до Чигирина приiхали посли вiд Шведського королiвства, то вже тяжко хворий Б. Хмельницький, як свiдчить сам посол, «незважаючи на свою слабiсть, велiв перенести себе туди (до кiмнати переговорiв), щоб мати зi мною (шведським послом) розмову». Далi представник Швецii дивувався тому, що Хмельницький у такому важкому станi «привiтав мене дуже люб’язно i випив бокал за здоров’я Вашоi Королiвськоi Милостi (Карла X Густава. – Авт.)».

Невибагливiсть у побутi та скромнiсть в етикетi Б. Хмельницького пiдкреслювали багато сучасникiв, зокрема венецiанський посол Альберто Вiмiна, який зустрiчався з гетьманом у 1650 та 1656 роках. Пiдсумовуючи своi враження вiд зустрiчей, вiн писав: «Усiм, хто входить до його (Хмельницького. – Авт.) кiмнати, вiн тисне руку i всiх запрошуе сiдати, коли вони козаки. У цiй кiмнатi немае нiякоi розкошi, стiни позбавленi всяких прикрас, за винятком мiсць для сидiння. У кiмнатi знаходяться тiльки грубi дерев’янi лави, вкритi шкiряними подушками… Дамаський килим простягаеться перед невеликим лiжком гетьмана, в головах його висить лук i шабля, едина зброя, яку вiн звичайно носить… Гетьман передбачливо прикрасив так свое житло, щоб пам’ятати про свое становище i не впасти в надмiрну гордiсть. Може, в цьому вiн наслiдуе Агафокла, який, бувши сином гончаря i досягши царськоi влади, звелiв зробити собi стiл i поставець з глиняним посудом».

У повсякденному життi гетьман був дуже скромною людиною. Вiн носив простий козацький одяг i лише пiд час урочистостей чи дипломатичних прийомiв одягав коштовне вбрання. Гетьманський палац у Чигиринi не вiдзначався якоюсь особливою пишнiстю. Хмельницький вживав ту саму iжу, що й iншi козаки, не вiдмовлявся вiд мiцних напоiв. Його захопленням були голуби, у рiзновидах яких вiн розбирався досконало. Пiсля смачного обiду чи вечерi гетьман курив турецьку люльку, мiг заграти на бандурi. Як бiльшiсть людей того часу, Хмельницький не мислив свого життя поза Богом. «Усе на свiтi, i добре i лихе, дiеться з волi Божоi», – говорив гетьман.

Важливе мiсце у життi Богдана Хмельницького посiдала сiм’я.

Як вiдомо, вiн одружувався тричi. Дослiдники вважають, що у гетьмана було трое синiв i чотири доньки. Можливо, однак, що доньок було бiльше; у документах згадуються лише малолiтнi доньки, а на 1651 рiк вже принаймнi двi (якщо не три) доньки були замiжнi.

Дiти, про яких було згадано, усi були вiд першоi дружини – Ганни (може, Гафii) Сомкiвни, сестри майбутнього наказного гетьмана Якима. Померла Ганна десь у 1645— 1647 роках. Друга дружина – Мотрона (iнколи називають ii Оленою, але це неправильно; Олена – метафорична аналогiя до троянськоi Олени, викрадення якоi викликало десятирiчну вiйну), колишня Чаплинська.

Навеснi 1644 року в околицях Чигирина невiдомо звiдкiля з’явилась молода i вельми вродлива жiнка, якiй волею долi випало посiсти визначне мiсце в iсторii як Украiни, так i Польщi. Власне саме польськi iсторики вперше назвали ii «кресовою», або «степовою», «Геленою Прекрасною», натякаючи тим самим не стiльки на ii вродливiсть, скiльки на спорiдненiсть долi украiнки з долею античноi героiнi епосу Гомера. Адже вiдповiдно до жанрових особливостей романтичного сприйняття iсторii головну причину багатолiтньоi украiнсько-польськоi вiйни середини XVII столiття вони побачили саме в суперництвi козацького сотника Богдана Хмельницького та польського посадовця, чигиринського пiдстарости Данiеля Чаплинського за любов степовоi красунi, порiвнюючи тим самим iх iз спартанським царем Менелаем i сином троянського царя Парiсом, головними винуватцями Троянськоi вiйни. Так хто ж вона, ця степова красуня, котрiй iсторики-романтики приписували таку виняткову роль в iсторii Центрально-Схiдноi Європи, i як надалi склалася ii доля?

Звiдкiля була родом панi Мотрона (а саме так звали нашу героiню), хто були ii батьки i з якою метою вона перебралася до неспокiйного Чигиринського краю – через вiдсутнiсть достовiрних вiдомостей, вочевидь, нам так уже i не пощастить вiдповiсти на цi запитання. Збереглися лише вказiвки, якi дають змогу стверджувати, що, швидше за все, вона народилася в збiднiлiй шляхетськiй родинi. Ще достовiрнiшим е той факт, що з другоi половини 1640-х рокiв Мотрона поселилась на хуторi Богдана Хмельницького в Суботовi, де допомагала дружинi козацького сотника Ганнi Сомкiвнiй доглядати за господарством i виховувати дiтей.

Невдовзi Ганна померла, залишивши на руках удiвця шестеро неповнолiтнiх дiтей. За власним визнанням Хмельницького, в цей час вiн опинився «в сирiтствi й важкiй бiдi». Вочевидь, саме тодi молода вродлива шляхтянка не лише допомогла йому впоратися з господарством i вихованням дiтей, а й розрадила його душевну тугу.

Сучаснi подiям джерела говорять про надзвичайну вроду степовоi «Єлени Прекрасноi». Проте заради справедливостi не зайве буде нагадати, що в повному небезпеки життi на степовому кордонi, поруч з неспокiйним Диким Полем, не так уже й багато було витончених панянок, аби було з ким порiвнювати Мотрону. Можливо, саме через цей дефiцит наречених у Богдана, як претендента на серце шляхетноi панi, з’явився серйозний суперник – також немолодий вдiвець, литовський шляхтич Данiель Чаплин-ський, досвiдчений воiн, чигиринський пiдстароста i довiрена особа польського магната коронного хорунжого Олександра Конецпольського.

Нинi важко з упевненiстю вiдповiсти на питання, що найперше викликало заздрiсть Чаплинського – чи то молода i вродлива подруга козацького старшини, чи то його охайний i гарно впорядкований маеток у Суботовi. Проте едине, що не викликае сумнiвiв, так це те, що впливовий урядовець Речi Посполитоi твердо вирiшив, користуючись своею владою i покровительством О. Конецпольського, вiдiбрати у Хмельницького як одне, так i друге.

Навеснi 1647 року Данiель Чаплинський на чолi надвiрних вiйськ коронного хорунжого напав на Суботiв, вигнав звiдтiль сiм’ю чигиринського сотника, а «Прекрасну Єлену» чи то змусив силомiць, чи то переконав полюбовно вийти за нього замiж, змiнивши при цьому свое вiросповiдання з православного на католицьке.

Даремно Богдан Хмельницький апелював з приводу такоi несправедливостi до королiвськоi влади, прагнучи повернути собi майно, кохану жiнку та, врештi-решт, задовольнити принижену гiднiсть. Є також згадки про те, що козацький сотник вiдповiдно до норм шляхетськоi етики викликав свого кривдника на чесний герць. Однак той i цього разу повiвся вельми пiдступно i нешляхетно – влаштував засiдку, до якоi ледве не потрапив козацький старшина. Апелювання ж до сенаторського суду у Варшавi, крiм глузування суддiв з приводу нещасливого кохання козака, також нiчого не принесло. Намагаючись знайти бодай якусь справедливiсть, Богдан звернувся до великого коронного гетьмана Миколи Потоцького, вiдомого в Речi Посполитiй як людина лицарська i шляхетна. «Не знати, – писав Хмельницький у листi до Потоцького, – звiдки взявся сей порушник мого спокiйного життя, Чаплинський – литовський заволока, польський п’яниця, злодiй i грабiжник украiнський, пiдстароста чигиринський, котрий, господарюючи вiсiм лiт на Чигиринщинi й прикриваючись iм’ям свого начальника пана Конецпольського, коронного хорунжого, знищив наклепами та доносами багатьох наших братiв i привласнив iхнi маетки. Звичайно ж, тепер Чиги-ринщиною володiе не пан коронний хорунжий, а його слуга, брехун, зрадник i п’яниця Чаплинський».

Така надмiрна активнiсть чигиринського сотника не залишилась поза увагою мiсцевоi адмiнiстрацii. На сотника впала тiнь бунтiвника. Так, О. Конецпольський, який з пiдозрою ставився до Б. Хмельницького, говорив про нього як «людину з бунтiвним духом i з розумом, схильним до всього лихого», та висловлював побоювання, щоб «Рiч Посполита не зазнала вiд нього багато лиха, бо нiколи не було мiж козаками людини таких здiбностей i розуму». Враховуючи це, Чаплинський вирiшив розправитися з непокiрним сотником. Першу спробу було зроблено наприкiнцi 1646 року, коли пiд час сутички з татарами в околицях Чигирина якийсь жовнiр Дашевський, за словами самого Богдана, «заiхавши ззаду, навмисно рубонув мене шаблею по шиi, i тiльки тому голова моя не злетiла, що я був у мишурцi, яку вiн розтяв на ширину долонi, так що тiльки два кiльця затримали шаблю. Вiн виправдовувався: “Я, каже, думав, що це татарин”. А я ж iхав iз вiйськом, поруч з панами. Хiба це не чиясь навмисна намова?»

Пiсля цього невдалого замаху, який не мiг не викликати обурення з боку кума Богдана – чигиринського полковника Станiслава Мiхаля Кричевського та козакiв полку, Чаплинський змушений був вiдкласти до сприятливiшого часу реалiзацiю свого пiдступного задуму вбити Хмельницького й зосередитися поки що на цькуваннi власника Суботова i на спробах вiдняти його маетностi. Незабаром пiсля згадуваного iнциденту шляхтич Дольгерт, котрий нещодавно став чигиринським урядником, скористався з вiд’iзду Хмельницького до Миколи Потоцького й у рахунок поволовщини забрав коня сотника. Коня викупила за 12,5 злотих Богданова дружина. Та це було ще не найбiльше лихо. За наказом Чаплинського його слуги люто побили малолiтнього сина Хмельницьких, так що «хлопець ледве живий лишився». Нарештi, десь у березнi-квiтнi 1647 року чигиринський пiдстароста органiзував напад на Суботiв, пiд час якого, за словами Богдана Хмельницького, «голодний люд снопами рознiс зiбране протягом кiлькох рокiв збiжжя, якого було на гумнi 400 кiп. Висiяне на поля зерно все пропало, бо посiви витолочено худобою, кiньми, вiвцями». Нарештi, привласнивши собi хутiр, Чаплинський вигнав звiдтiля сiм’ю колишнього власника. Щоб якомога дошкульнiше вразити гiднiсть переможеного ворога, пiдстароста розпорядився виплатити йому, «немов старцевi», 150 флоринiв, тодi як захоплена земля коштувала 1000 флоринiв. На це розгнiваний до краю Богдан, стиснувши зуби, зло кинув: «Якщо маю шаблю в руцi, то не все забрав у мене Чаплинський, жие Бог i козацька ще не вмерла мати».

Знайшовши на деякий час притулок у знайомих у Чигиринi, Хмельницький розпочав енергiйну боротьбу за повернення Суботова. Звернення до коронного гетьмана Миколи Потоцького (покровителя О. Конецпольського) також не дае позитивних результатiв, i Богдан урештi вдаеться до радикальнiших способiв пошуку правди…

Але ж знову повернемося до загадковоi «Єлени Прекрасноi». Вдруге у гетьманськiй оселi Мотрона (тепер Чаплинська) з’явилась уже в розпалi козацькоi вiйни. І як саме було розв’язано справу оформлення ii шлюбу з гетьманом Богданом з церковноi точки зору, не дуже знаемо. Деякi iсторики вважають, що вперше Богдан обвiнчався з Мот-роною у липнi 1648 року в Чигиринi, а вдруге – у лютому 1649 року в Киевi. Киiвський митрополит Сильвестр Косов, побоюючись за свою репутацiю (живим ще був чоловiк Мотрони Д. Чаплинський), вiдмовився надати дозвiл на формальне розiрвання шлюбу i ii повторне одруження з гетьманом. Б. Хмельницький звернувся до ерусалимського патрiарха Паiсiя, остаточно затвердив одруження, повторивши обряд шлюбу. Однак вiдчути вповнi щастя подружнього життя Богдановi не випало – Украiна була охоплена полум’ям жорстокоi вiйни. Та й саме одруження скiнчилося трагiчно – у критичнi днi вiйни, коли гетьман з вiйськами пiдiйшов до Берестецького поля, з Чигирина донеслася звiстка, котра остаточно могла зламати Богдана: його кохана «Прекрасна Єлена» зрадила його!

Рiзнi джерела по-рiзному розкривають обставини цiеi заплутаноi справи. Так, польський мемуарист Станiслав Освенцiм переповiдав цю, за його словами, «смiшну iсторiю» так, як вiн почув ii з вуст Яна II Казимира пiд час вечерi напередоднi Берестецькоi битви. Король же втiшався з того, що гетьманша закохалась в якогось годинникаря, котрий служив у Хмельницького управителем двору, «ключником». Таемний роман Мотрони з цим годинникарем начебто тривав уже досить довго, аж поки гетьман не виявив пропажi барилка з червоними золотими. Спочатку подумав на старшого сина Тимоша, що той, вирушаючи в похiд на Литву, прихопив його з собою на нагальнi вiйськовi потреби. Однак, отримавши вiд гетьманича запевнення щодо власноi непричетностi, вiддав наказ про таемне розслiдування цiеi справи. У ходi розслiдування й випливла iнформацiя не лише про причетнiсть управителя до викрадення, а й про його адюльтер (подружню невiрнiсть) з панi гетьманшею. Розгнiваний Богдан, довiдавшись про цю брудну справу, звелiв обох винуватцiв роздягти догола i, прив’язавши одне до одного, повiсити. Так, принаймнi, з неприхованою втiхою i гомеричним смiхом розповiдав своiм наближеним король. Очевидно, що розповiдь Яна II Казимира, насичена деталями стосовно способу покарання таемних коханцiв, була стилiзована саме «для смiху» i навряд чи цiлком вiдповiдала реалiям.

Тогочасний високий литовський посадовець Альбрехт Радзивiлл у своему описi був значно стриманiшим i менш емоцiйним. Крiм того, згiдно з його версiею, пропажу золота виявив Тимiш Хмельницький. Вiн же i вислiдив злодiя, довiдався про його аморальнi зв’язки зi своею мачухою, котру, за наказом батька, i повiсив разом iз ключником на однiй шибеницi.

Інформацiя ж, яка виходила з козацького табору, вказувала на те, що причиною страти Мотрони став перехоплений лист Данiеля Чаплинського до своеi колишньоi дружини, в якому мiстилась iнструкцiя, як можна приховати викраденi у Хмеля скарби, а його самого отруiти. За дорученням гетьмана справу дiйсно розслiдував Тимiш. І саме йому начебто вдалося знайти викрадене золото та викрити спiльникiв гетьманшi, пiсля чого Мотрону, а також ii матiр i ще п’ятьох чоловiк було страчено. Отже, за такоi iнформацii, причина трагедii полягала не стiльки у фактi подружньоi невiрностi Мотрони (якщо вона й була насправдi), скiльки у наявностi розгалуженоi шпигунськоi мережi в оточеннi гетьмана, до якоi якимось чином була залучена i гетьманша. Проте абсолютно очевидно, що особиста образа справила вплив на дii Богдана, однак не вона стала вирiшальним фактором, що визначила подальший вибiр Хмеля – пiдняти повстання проти польськоi шляхти. Деякi дослiдники стверджують, що ще у 1645 роцi Б. Хмельницький iз деякими старшинами (Федором Вишняком, Кiндратом Бурляем, Іваном Ганжею, Фiлоном Джалiем, Іваном Гирею, Яциною Лютеренком) готував повстання, котре почалося в 1648 роцi.

Третя дружина гетьмана – Ганна – сестра нiжинських полковникiв Івана та Василя Золотаренкiв, удова козацького полковника Пилипа (тому в народi ii називали Пилипихою). Богдан вiнчався з нею в Корсунi на початку серпня 1651 року. Померла вона 1667 року черницею жiночого монастиря.

Сучасники знали Богдана як турботливого батька, що пестив своiх дiтей i гостро переживав iхнi невдачi, переймався проблемами iхньоi освiти та особистого життя. З трьох вищезгаданих синiв iсторiя реально знае двох – занадто iдеалiзованого Тимоша (народився 1632 або 1635 року в Суботовi) i, переважно засудженого iсториками, Юрiя (1640—1642 року народження).

Тимiш, iдеалiзований лицар багатьох украiнських iсторикiв, насправдi був людиною з дуже неврiвноваженою психiкою. Незважаючи на те, що Богдан дуже любив свого старшого сина i бачив у ньому свого наступника на гетьманськiй посадi, вiн виховував його в спартанському дусi. Очевидцi вiдзначали, що, прагнучи наставити свого молодшого нащадка на «путь iстини», старший Хмельницький «наказав прив’язати його до гармати i мiцно бити, поки той не поклявся йому, що буде добрим, статечним, i тiльки потiм наказав вiдкувати його. Часто Хмельницький за шаблю хапався, так що [Тимiш] не хоче потрапляти йому на очi».

Те, що Богдан пов’язував зi старшим сином династичнi проекти, не пiдлягае сумнiву. Шлюб Тимоша з Розан-дою (Роксандою), дочкою молдавського господаря Василе Лупула, зорганiзований пiд тиском збройноi сили в Яссах 1652 року, доводить цi династичнi плани цiлком переконливо. Далекоглядна полiтична комбiнацiя цього шлюбу полягала не лише у претендуваннi Тимоша на молдавський трон, а й у спробi поеднання – шляхом посвоячення – з фактичним правителем Литви, великим литовським гетьманом Янушем Радвiлою (Радивiлом), що у 1645 роцi одружився зi старшою сестрою Розанди Оленою.

Мiж Тимошем i Розандою не iснувало та й, власне, не могло iснувати палкоi пристрастi. Вперше украiнський гетьман заявив молдавському господарю про свiй намiр одружити Тимоша з Розандою восени 1650 року. Однак вже призначений шлюб Тимоша i Розанди так i не вiдбувся: молдавський господар, котрий не дуже-то й прагнув виконувати свою обiцянку, вiдiслав Розанду до своеi старшоi доньки, пiд захист литовського гетьмана Януша Рад-зивiлла; згодом доньку було припроваджено до Стамбула, пiсля чого Розанда два наступних роки свого життя провела у вже звичному для неi султанському палацi. Здобути волю iй поталанило лише в 1652 роцi, пiсля чергового палацового перевороту. Ось тодi знову й виринула справа ii одруження з Тимошем Хмельницьким.

Цiкаво, що цього разу перейти дорогу гетьманичу виявив бажання польний гетьман i чернiгiвський воевода Мартин Калиновський. Гетьман Калиновський заявляв про своi намiри будь-що не допустити одруження «хлопа» з молдавською княжною. Про свою готовнiсть взяти участь у «романтичному походi», що проходив пiд гаслом «боронити прекрасну князiвну i не допустити, аби вона, обминувши Потоцьких, Вишневецьких i Калиновських, потрапила в руки дикого, неотесаного козака», з юнацьким запалом заявила мало не вся шляхетська молодь Корони Польськоi та Великого князiвства Литовського. Пiсля страшного погрому козакiв минулого року пiд Берестечком прилучитися до походу виявили бажання й чимало досвiдчених воiнiв. Якби ж вони знали, чим закiнчиться цей похiд…

Сиву голову невдахи-залицяльника до намету украiнського гетьмана принесли наткнуту на наконечник списа. Разом з Мартином Калиновським пiд Батогом безславно закiнчила свое життя й переважна бiльшiсть учасникiв цього «романтичного походу». Шлях до Молдавii перед Тимошем було вiдкрито.

Весiлля домни Розанди та гетьманича Тимоша в Яссах вiдсвяткували наприкiнцi лiта 1652 року. І хоча воно було обставлене з меншою пишнiстю, нiж урочистостi з нагоди одруження домни Олени i князя Януша, все ж його розмах справив неабияке враження на сучасникiв. Назустрiч гетьманичу Василе Лупул виiхав в оточеннi найтитулованiших молдавських бояр i в супроводi восьми тисяч вiйська. При цьому сам господар, за словами очевидцiв, «iхав як монарх, велич якого не можна передати словами».

А у вереснi Богдан органiзував урочисту зустрiч молодятам у Чигиринi. Тут, у пишно прибранiй резиденцii гетьмана, у святкуваннi цiеi подii, згiдно з попередньою домовленiстю, повинен був узяти участь i союзник Хмельницького – кримський хан Іслам-Гiрей. Проте з невiдомих причин кримський «цар» до Чигирина не прибув. Та якби лише одне це заважало домнi Розандi насолоджуватися щастям подружнього життя…

Тогочасний найпопулярнiший у Європi часопис <^а-zettе dе France» у випуску вiд 15 листопада 1652 року iнформував своiх читачiв, що «вiдразу пiсля весiлля син генерала Хмельницького, Тимiш, двiчi бив свою молоду дружину, дочку молдавського князя, дорiкаючи iй за теплi стосунки з великим вiзиром, коли вона була заручницею в гаремi й з ласки вiзира сподiвалася дiстати волю». Якщо вiрити чуткам, якi поширювалися тодi в Украiнi й за ii межами, розчарування Тимоша викликали також i весiльнi подарунки його тестя, про фантастичнi багатства котрого в Європi складали цiлi легенди. Та де ж тi хваленi схiднi щедроти Лупула? Невже отi двi тисячi талярiв i стiльки ж червоних золотих, вручених зятю?

Старий украiнський гетьман, на вiдмiну вiд свого хоч i хороброго, але недосвiдченого в полiтичних справах сина, дивився на свiт значно ширше i значно глибше. Згаданий вже французький часопис повiдомляв, що «генерал» Хмельницький, «для якого одруження сина з донькою молдавського господаря дуже багато важило, рiзними способами намагався змусити Тимоша лiпше ставитись до своеi дружини».

Скупi на iнформацiю iсторичнi джерела, на жаль, не дають нам змоги встановити напевне, чи зумiв Богдан переконати свого сина лагiднiше ставитися до домни Ро-занди. Достеменно ж можна говорити про те, що Розанда народила двох хлопчикiв-близнюкiв, подальша доля яких невiдома.

Та недовгим було подружне життя. Тимiш трагiчно загинув пiд Сучавою у вереснi 1653 року. Його смерть тяжко позначилася на здоров’i гетьмана Богдана i викликала тривалу депресiю.

Пiсля смертi свого чоловiка його вдова деякий час проживала у Суботовi, згодом у Зiнькiвському Ключi на Полтавщинi (маетку, подарованому Б. Хмельницьким). У 1660 роцi Ю. Хмельницький (тодiшнiй гетьман) видав свою братову за французького шляхтича Анрi де Боа, який, вступивши до Вiйська Запорозького, дiстав прiзвище Андрiя Антонов-ського. Але подальша доля гетьманшi також трагiчна: за однiею версiею, вона загинула вiд руки вбивцi, що прагнув заволодiти ii скарбами, за iншою – вона була захоплена у полон польськими вояками i скарана на смерть як невiстка ненависного iм украiнського гетьмана. Це сталося близько 1685 року…

Трагiчною виявилась i доля сина Юрiя, який хоч формально виступив продовжувачем гетьманськоi iдеi в кланi Хмельницьких, мав, незважаючи на свою освiченiсть, мало об’ективних даних для того, щоби бути видатним полiтичним чи вiйськовим дiячем. Далася взнаки фiзична неповноцiннiсть Юрiя – вiн не мiг одружуватися, мати дiтей. Рiд Хмельницьких по лiнii Юрiя не мiг мати продовження.

Саме його Богдан незадовго до своеi смертi визнав за свого наступника на гетьманство. Тричi (1659—1662, 1677— 1681, 1685 рр.) Юрiй тримав у руках гетьманську булаву, зрештою, без особливого успiху. Якщо довiряти поширеним в iсторiографii вiдомостям, то 1685 року вiн загинув од турецьких рук за прояви нелюдськоi жорстокостi.

Про третього сина нiчого не вiдомо. Треба думати, вiн помер малолiтнiм.

У Богдана був ще й четвертий син, який не дожив до 1651 року. Дехто з iсторикiв припускае, що звали його Остап. Вiн також помер неповнолiтнiм, дуже побитий посiпаками Чаплинського пiд час нападу на суботiвський хутiр у 1647 роцi.

Здаеться, менше було турбот iз доньками. Найенергiйнiшою з-помiж них i не позбавленою полiтичних амбiцiй була, мабуть, найстарша (або одна зi старших) – Олена. Вона вийшла замiж за полковника i наказного гетьмана Данила Виговського (брата майбутнього гетьмана Івана). Весiлля вiдбулося в Чигиринi у сiчнi 1656 року. Вдруге Олена була повiнчана в Суботовi 1660 року з колишнiм переяславським полковником, згодом генеральним писарем та гетьманом Павлом Тетерею. Олена i Данило Ви-говськi мали двох синiв – Юрiя та Василя. Полiтичне честолюбство довело Олену до конфлiкту з чоловiком та ii ув’язнення. Пiсля розлучення з П. Тетерею Олена стала черницею й у Вiльнюсi перейшла в унiатство.

З другою донькою Богдана, Степанидою, 1650 року одружився бiлоруський (могильовський) полковник Іван Нечай. Про долю третьоi доньки – Катерини вiдомо дуже мало; вона ходила за батьком пiд час хвороби, ймовiрно, що серiя династичних проектiв 1654 року була пов’язана з особою Катерини (але це могли бути й iншi доньки). Тодi Богдан нiбито сватав свою доньку за сина брата росiйськоi царицi Марii Милославськоi. У чер-внi—жовтнi 1654 року ширилися чутки, що Б. Хмельницький сватае дочку за Мiгая, сина Нiколя Петрашку (i внука волоського господаря Мiгая Хороброго), який мiг претендувати на молдавський престол. Коли ця комбiнацiя реалiзована не була, гетьман висунув новий проект: вiддати доньку за племiнника трансiльванського князя Дьердя (Юрiя) II Ракоцi. Але з династично-шлюбноi лихоманки нiчого не вийшло.

Одна з дочок Богдана (зi старших) була дружиною Лук’яна Мовчана. Їхнiй син Федiр зробив блискучу вiйськову кар’еру – в 1675—1678 роках був стародубським, прилуцьким полковником, командував iншими козацькими полками, мабуть, саме тому, що був онуком Богдана. Інша донька була дружиною корсунського сотника Блиська. У 1649 роцi в Чигиринi бiля гетьмана був його зять Павло, очевидно, чоловiк однiеi з дочок Богдана, iм’я котроi невiдоме. Про Павла говорили як про дорадника гетьмана.

Кiлька слiв скажемо i про ближнiх та дальнiх родичiв Богдана. Бiльшiсть iз них належала до старшинськоi верхiвки, мала вагу у вiйськово-цивiльнiй адмiнiстрацii та дипломатичнiй сферi. Брат Богдана Григорiй був сосни-цьким полковником. Рiдний брат його по матерi – Григорiй Ставецький (вiд другого чоловiка матерi Богдана – Василя Ставецького, що був на польськiй королiвськiй службi у Потрекеiвському повiтi), який узяв прiзвище Хмельницький (1648 року воно вже було престижним), був у 1648—1649 роках козаком на росiйськiй службi в Бiлго-родi. Там вiн одружився з украiнкою, вдовою Якушки Агапонова. Сестра Богдана, iм’я котроi невiдоме, була дружиною Павла (прiзвище невiдоме), на якого 1649 року також вказували як на дорадника гетьмана.

Навiть якщо в документах i е якась помилка, ми все одно поступово починаемо усвiдомлювати, що родина Б. Хмельницького була набагато численнiшою, нiж вважалося досi, i вiйна, розпочата батьком Хмелем, у долi ii членiв стала неабияким чинником.

Як ми зазначали вище, особисте горе Богдана Хмельницького злилося з горем народу. «Так вони вiдносяться не тiльки до мене, – говорив вiн однодумцям, – так ляхи вiдносяться до всього народу украiнського, який вважають бидлом i схизматиками… Чого ми тiльки не терпiли! Воль-ностi нашi знищенi, землi вiдiбранi, бiльша частина вiльних лицарiв перетворена у холопiв…»

Це був зойк народний. І коли Богдан Хмельницький кинув заклик: «З’еднаймося, браття, повстанемо за вiру православну, вiдновимо волю народу нашого i будемо единi…» – його пiдтримали. Коли про дii Хмельницького взнала шляхта й намагалась його захопити, вiн iз сином Тимошем i ближнiми козаками в груднi 1647 року подався на Запорожжя. І саме звiдси, iз споконвiчноi козацькоi праматерi, почав органiзовувати повстання. Тут 19 квiтня 1648 року козацька рада обрала його гетьманом, звiдси вiн звернувся до всiх украiнцiв виступити на боротьбу за волю.

Іскра, запалена Хмелем на Сiчi, умить розповсюдилась по Украiнi й запалила полум’я Хмельниччини – Нацiонально-визвольноi вiйни украiнського народу.

Блискучi першi перемоги пiд Жовтими Водами (19 квiтня – 6 травня 1648 року) i Корсунем (16 травня 1648 року), поширення повстання на лiвобережнi та правобережнi райони Украiни, нарештi розгром польсько-шляхетських вiйськ пiд Пилявцями (вересень 1648 року) i визвольний похiд на захiдноукраiнськi землi навряд чи можна пояснити лише полководницьким хистом Б. Хмельницького та його найближчих сподвижникiв. Йшлося про праведну справу всього народу, всiх його верств i прошаркiв. Багатотисячнi маси рухала iдея визволення рiдноi землi вiд польського поневолення i створення власноi державностi.

Треба зазначити, що подii 1648—1657 рокiв – це не трiумфальний похiд козацьких армiй по територii Украiни. В подальшому Б. Хмельницький пережив невдачу пiд Зборовом (5—6 серпня 1649 року) i гiркоту подiй пiд Берестечком (18—20 червня 1651 року), був свiдком захоплення Киева литовськими вiйськами i повернення пiд шляхетське ярмо частини украiнських земель. Одначе, бувши людиною великоi сили волi i непохитного характеру, вiн протягом кiлькох рокiв кровопролитноi вiйни впевнено вiв украiнський народ до перемоги.

Заслуга Богдана Хмельницького, як зазначае академiк В. Смолiй, полягала в тому, що вiн, використовуючи iсторичний досвiд повстань попереднiх лiт, зумiв створити боездатну, озброену i навчену украiнську армiю, спроможну протистояти вiдбiрним вiйськам Речi Посполитоi. Загони Хмельницького, в яких у квiтнi 1648 року нараховувалося 4—5 тисяч чоловiк, за рiк зросли до 300 тисяч чоловiк (звiсно, слiд враховувати, що по-справжньому боездатного вiйська було десь 40—60 тисяч чоловiк). Це була значна вiйськова сила, яка майже не поступалася перед армiями iнших европейських краiн того часу (вiдомо, що у XVII столiттi вони складали, як правило, 40—50 тисяч чоловiк).

Але зiбрати юрмища ненавчених i неозброених людей означало не що iнше, як свiдомо приректи iх на неминучу смерть. Гетьман вивчив i вдало використав як багаторiчний досвiд запорожцiв, так i досвiд армiй iнших краiн, зокрема нiмецькоi пiхоти. Ядро повстанських загонiв складали козаки, якi навчали селян стрiльбi, стройовiй справi, тактицi ведення бою. Павло Алеппський у своiх записках вiдзначае, що «цi воiни ранiше були простими селянами без военного досвiду, але з часом навчились». Стрiлецька майстернiсть окремих повстанцiв була разючою. А. Вiмiна, наприклад, згадуе: «Менi доводилося бачити, як вони кулею гасили свiчку, вiдсiкали нагар так, немов це зроблено з допомогою щипцiв».

Основою полкiв залишалася пiхота – найбоездатнiша i прославлена частина вiйська (пригадаймо, наприклад, ii дii пiд Хотином у 1621 роцi). Одначе в роки Визвольноi вiйни з iнiцiативи гетьмана була створена козацька кiннота, яка вже у 1649-му, 1651-му i наступнi роки успiшно змагалася з шляхетською кiннотою. У складi повстанськоi армii була також артилерiя. Так, вiдомо, що уже в 1648 роцi лише в Чигиринi нараховувалося 74 гармати рiзних калiбрiв – од невеличких до облогових. Очолював козацьку артилерiю генеральний обозний. Треба також наголосити, що до складу дiючоi армii входили пiдроздiли розвiдки, фортифiкацiйноi, прикордонноi та сторожовоi служб. У козацькому вiйську iснувала струнка система подiлу на полки, сотнi й десятки. У ходi вiйни засвоювався попереднiй досвiд i вироблялись новi елементи ведення бою з противником. Добре зарекомендувало себе спорудження так званого табору. Сучасники зазначали, наприклад, що у «козакiв такий звичай на вiйнi, що кожний, iдучи верхи, мае запряжений малий вiз iз харчами, i в походi цi вози iдуть з двох бокiв, а посерединi пiше вiйсько, i в разi необхiдностi цi вози служать iм за шанцi; завдяки цим возам вони дуже сильнi, i про них кажуть, що нема на свiтi вiйська, яке вмiло б краще споруджувати шанцi, нiж козаки». Зокрема, доцiльнiсть використання табору показали боi пiд Старокостянтиновом у липнi 1648 року, Бiлою Церквою у 1651 роцi та iн.

З часом Б. Хмельницький вiдмовився вiд застарiлих тактичних прийомiв (наприклад, военних дiй лише влiтку) i використовував новi елементи при пiдготовцi, а головне – при здiйсненнi своiх стратегiчних задумiв. Гетьман рiшуче вiдмовився вiд оборонноi тактики бою, яка широко застосовувалася в часи козацьких повстань 30-х рокiв XVII столiття. Першi ж боi довели, що най-пильнiшу увагу треба придiляти розробцi й реалiзацii наступальних операцiй, а головний удар спрямовувати на знищення основних сил противника. Керiвник Визвольноi вiйни вважав недоцiльним вiдводити значнi сили на облогу фортець, а зосереджувався на розв’язаннi головних завдань. Як показали подii вiйни, ця тактика повнiстю виправдала себе. Згадаймо, скажiмо, битву пiд Пилявцями чи боi пiд Зборовом, коли, не вiдволiкаючись на другоряднi справи, гетьман розгромив основнi сили противника. Цiкаво, що й надалi Б. Хмельницький продовжував дотримуватися цiеi тактичноi лiнii.

Разом з тим Б. Хмельницький i його соратники широко використовували звичнi iм уже партизанськi методи боротьби. Вiдомо, що Максим Кривонiс, багато разiв застосовуючи iх, досяг блискучих результатiв у справi визволення украiнських земель i знищеннi живоi сили ворога.

Безумовно, вершиною полководницькоi майстерностi гетьмана справедливо вважаеться битва пiд Батогом на березi Пiвденного Бугу. У дводеннiй битвi (22—23 травня 1652 року), виконуючи стратегiчний задум гетьмана, украiнська армiя, пiдтримана татарською кiннотою, вщент розгромила 30-тисячне вiйсько противника. Сучасники мали всi пiдстави порiвнювати цей бiй з битвою карфагенянина Ганнiбала й римських легiонiв пiд Каннами у 216 роцi до н. е. Крiм военних, не менш важливими були полiтичнi наслiдки подiй пiд Батогом. По сутi, тодi втратили свое значення умови Бiлоцеркiвського договору 1651 року i бiльша частина Украiни знову була визволена вiд польського панування. Треба пiдкреслити ще один бiк дiяльностi Хмельницького-полководця. Без особливого перебiльшення можна стверджувати, що вiн зiбрав блискучу когорту полковникiв-однодумцiв, якi збагатили народне военне мистецтво. В першу чергу – це вже згадуванi чигиринський полковник Федiр Вишняк, кропивнянський полковник Фiлон Джалiй, вiйськовий обозний Іван Чер-нята. Уже в першi мiсяцi Визвольноi вiйни висунулась нова плеяда талановитих полководцiв – Максим Кривонiс, Данило Нечай, Мартин Небаба, Іван Богун, Іван Золотарен-ко та багато iнших. Кожний iз них зокрема збагатив практику ведення военних дiй. Разом же вони складали чудову плеяду народних полководцiв, що вiйськовим талантом переважали военачальникiв Речi Посполитоi.

На кiнець 1648 року, внаслiдок вирiшальних перемог козацьких вiйськ пiд Жовтими Водами, Корсунем i Пилявцями, величезна територiя Украiни вiд Запорозькоi Сiчi на пiвднi до Стародуба i Новгорода-Сiверського на пiвночi була звiльнена вiд польського панування. Королiвська адмiнiстрацiя була лiквiдована також на Правобережнiй Украiнi та в Галичинi. В цих умовах на перше мiсце висунулося питання про створення нових органiв влади. В той час це було важке i непросте завдання. Але саме життя пiдказало шляхи його розв’язання. В основу перетворень, що здiйснювалися в Украiнi, було покладено традицii Запорозькоi Сiчi. Вся територiя звiльнених украiнських земель роздiлялася на полки й сотнi, якi водночас ставали й адмiнiстративними, i вiйськовими одиницями. Формально вся повнота влади належала загальновiйськовiй радi. Але з часом, зi змiцненням влади козацькоi старшини, всi головнi питання життя Вiйська Запорозького, як правило, почала розв’язувати бiльш вузька старшинська рада. До ii компетенцii входили вiйськово-полiтичнi питання, здiйснення адмiнiстративних перетворень, ведення господарських справ, зовнiшньополiтичнi вiдносини.

В Украiнi поступово утворилася своерiдна iерархiя вiйськово-адмiнiстративноi влади у складi генерального обозного, суддi, осавула, писаря, бунчужного i хорунжого. На мiсцях прерогатива вирiшення тих чи iнших питань належала полковникам. Увiнчувала цю пiрамiду посада гетьмана.

Варто пiдкреслити, що гетьман зосереджував у своiх руках необмежену владу. Про це збереглося немало свiдчень. Альберто Вiмiна, наприклад, називае Хмельницького «справжнiм государем». Усвiдомлював свое особливе становище i сам гетьман. У 1649 роцi росiйським послам вiн говорив: «Повелiнням Божим останньому серед людей менi велено над Вiйськом Запорозьким i над Бiлою Руссю у вiйнi сiй начальником бути i над ляхами i над Литвою перемогу мати». Послам Речi Посполитоi Киселю i Смяровсько-му вiн прямо заявив у сiчнi 1649 року, що е «единовласти-телем i самодержцем» Русi. Цiкаво, що цi новi тенденцii у функцiонуваннi державного апарату добре бачили i маси рядового козацтва: «Хмельницький нi зi старшиною, нi з черню нiде не радиться. Сам i управляе з Виговським».

Треба зазначити ще одну деталь, характерну для Хмельницького як полiтика. Гетьман добре орiентувався в етнiчнiй ситуацii, яка iснувала тодi в Украiнi, де жили представники рiзних народностей i вiросповiдань. Його полiтична лiнiя в цьому непростому питаннi вiдрiзнялася великим тактом i терпимiстю. Так, щодо католикiв, якi прихильно ставилися до повстанцiв, не чинилось нiяких репресiй. Вiдомо також, що у зверненнi до польського селянства гетьман обiцяв «звiльнити всiх вiд повинностей i робiт». У подальшому вiн заявляв, що «непристойна i тяжка справа, коли хто силуе неохочих до своеi вiри».

Отже, Богдан Хмельницький стояв бiля джерел створення Украiнськоi держави, якiй були властивi своi етнiчнi риси. Безумовно, гетьману слiд було подолати значнi труднощi, перш нiж вiн вiдiйшов вiд традицiйних поглядiв «козацького автономiзму» до iдеi створення незалежноi власноi держави. Реалiзована у виглядi стрункоi системи органiв влади, господарських, фiнансових, полiтичних i судових атрибутiв, вона показала життездатнiсть i великi перспективи для свого розвитку.

На спiльнiй платформi боротьби проти панування Речi Посполитоi i нацiонально-релiгiйного гноблення об’едналися рiзнi соцiальнi верстви – козацька старшина, украiнська шляхта, православне духовенство, мiщани, селянство i рядове козацтво. Але це був соцiально неоднорiдний табiр, усерединi якого iснували гострi суперечностi, котрi часто-густо виливалися у прямi конфлiкти. Заслуга Хмельницького полягала в тому, що за найскладнiших внутрiшньо- i зовнiшньополiтичних обставин вiн зумiв пiдтримувати вiдносну стабiльнiсть i в iнтересах загальнонародноi справи не допустив розколу повстанськоi армii на протидiючi угруповання.

Існували також суперечностi й усерединi козацькоi старшини – панiвного на той час стану. Частина представникiв гетьманськоi адмiнiстрацii, в першу чергу вихiдцi iз шляхти (І. Виговський, П. Тетеря та iн.), прагнули до швидкого збагачення, придбання землi й залежних селян. Інша група обстоювала в цих питаннях радикальнiшу позицiю i не бажала допустити феодалiзацii козацькоi старшини, перетворення ii у помiщикiв та поновлення феодального землеволодiння у великих розмiрах. Спираючись на збройну силу народу, М. Кривонiс, Д. Нечай та ряд iнших полковникiв часто в розв’язаннi соцiальних питань iшли далi самого Хмельницького.

На рiзних етапах Визвольноi вiйни гетьман проводив гнучку й диференцiйовану соцiальну полiтику. У головному й визначальному питаннi про землю вiн вважав, що необхiдно зберегти дрiбне церковне землеволодiння i не допустити вiдродження великих помiщицьких латифундiй. Не випадково протягом 1648—1653 рокiв канцелярiя Б. Хмельницького видала всього 17 унiверсалiв, що пiдтверджували право шляхти на маетки, i лише чотири унiверсали, згiдно з якими вона надiлялась новими землями. Козацька старшина за цей час не одержала жодного з таких унiверсалiв. Результативнiсть боротьби козацьких мас була такою, що навiть у першi пiслявоеннi роки представники гетьманськоi адмiнiстрацii не могли скористатися наданими iм царським урядом грамотами на земельнi володiння. Переяславський полковник П. Тетеря просив чиновникiв Посольського приказу не розголошувати змiсту цих грамот. «А толко де в войске про то сведают, – казав вiн, – что они писарь (І. Виговський. – Авт.) с товарыщи упросили себе у царского величества такие великие маетности, и их де всех тотчас побьют, а учнут говорить: они де всем войском царскому величеству служили и за него государя помирали, а маетности вьпросили себе одни они писарь с товарыщи».

Не менш далекоглядну полiтику проводив гетьман щодо селянства i покозаченого населення. Вiн добре розумiв, що в умовах безперервних военних дiй з вiдбiрними армiями Речi Посполитоi едино правильним буде шлях союзу козацтва з селянством. Тому не випадковими, а добре продуманими були його слова, сказанi польським послам пiд час переговорiв у Переяславi в лютому 1649 року: «Выбью с лядской неволи народ весь русский… и поможет ми то чернь вся по Люблин и Краков, которой я не отступлюсь, бо то права рука нашая». Практична дiяльнiсть гетьмана свiдчила, що це були не лише загальнi декларацii i малозначнi заяви.

Тисячi селян у роки вiйни припинили виконувати феодальнi повинностi i перейшли в козацький стан. «Усе, що живо, – зазначае «Лiтопис Самовидця», – поднялося в козацтво… Навет где в городах были и права Магдебур-ские, присяглые бурмистрове, и райцы свои уряди покидали, и бороды голили, и до того войска йшли».

Це не едина згадка такого роду. Багато джерел засвiдчують масове покозачення украiнських селян. Звiсно, селянин, здобувши землю i волю, не хотiв повертатися у крiпацтво, захищав свое право на свободу зi зброею в руках. Так трапилося пiсля укладення Зборовського договору 1649 року, згiдно з яким передбачалося не лише скорочення козацького реестру до 40 тисяч чоловiк та поширення гетьманськоi влади на територii Брацлавського, Киiвського i Чернiгiвського воеводств, а й повернення до своiх маеткiв польськоi шляхти. Договiр викликав хвилю обурення серед селянства i козацтва, у лютому 1650 року навiть спалахнуло збройне повстання на чолi з Худолiем на Запорожжi.

У цiй ситуацii Б. Хмельницький внiс у соцiальну полiтику козацькоi адмiнiстрацii певнi корективи.

З одного боку, вiн рiшуче придушив виступи, що спалахнули, суворо попередив брацлавського полковника Д. Нечая й усунув нiжинського полковника П. Шумейка. З другого – документи не вiдзначають масових репресiй, якi б чинили гетьманськi вiйська. Вiдомо також, що з листопада 1650 року гетьман вже не ставив за обов’язок селянам виконувати повинностi на користь феодалiв, якi поверталися. Це дало можливiсть дещо згасити полум’я народних виступiв.

Питання соцiальноi полiтики перебували в центрi уваги гетьмана й надалi. Особливо важкi випробування украiнському народовi принiс 1651 рiк. Селяни i козацька голота вiдмовилися визнавати умови Бiлоцеркiвського договору, який передбачав обмеження козацького реестру до 20 тисяч чоловiк i, по сутi, вiдновлення польського панування на всiй територii Украiни (крiм Киiвського воеводства). Збройнi повстання спалахнули у Корсунському, Чернiгiвському, Нiжинському i Прилуцькому полках. Неспокiйно було в iнших районах. У листопадi 1651 року путивльськi воеводи повiдомляли в Москву, що «у черкаських полковникiв…, у чернiгiвського, у нiжинського, у прилуцького i iх полкiв у черкас на гетьмана Богдана Хмельницького пiднiмаються нарiкання». Через деякий час тi ж воеводи повiдомляли, що один iз купцiв «був, мовляв… у Киевi i чув вiд черкас, вiд багатьох людей, що полковники, мовляв, i черкаси гетьманом Богданом Хмельницьким не-вдоволенi». Гетьман i цього разу виявив рiшучiсть. Насамперед, спираючись на ухвалу Корсунськоi ради, вiн стратив кiлькох старшин – миргородського полковника М. Гладкого, прилуцького Семена, а також деяких сотникiв. Одночасно вiн неодноразово звертався до представникiв королiвськоi адмiнiстрацii з пропозицiею дещо вiдсунути час повернення до крiпосницьких порядкiв.

До кiнця своiх днiв гетьман залишався реалiстом. Навiть пiсля успiшного закiнчення вiйни вiн бачив, що рiзко розмежувати селянство i козацтво неможливо. Бiльше того, у листах i особистих бесiдах з представниками гетьманськоi адмiнiстрацii вимагав: «И то усмотрите, чтоб напотом какое безправие посполству не деялося, боятися надобно». Це був тверезий погляд на ситуацiю, яка склалася. Найменша спроба порушити iснуючий порядок загрожувала новим загостренням соцiальних суперечностей, а то й прямим збройним повстанням.

Ми звернули увагу на цей аспект питання тому, що цiлком зрозумiло – без зваженоi й гнучкоi соцiальноi полiтики Богдану Хмельницькому навряд чи вдалося б створити нацiональну державу. Визвольна вiйна – ця найвизначнiша подiя середини XVII столiття – справила iстотний вплив на всю систему мiжнародних вiдносин. В одних краiнах вона викликала зацiкавленiсть, у других – настороженiсть, у третiх – злобу i вiдразу. В оточеннi численних, далеко не дружнiх держав гетьману необхiдно було обрати едино правильну лiнiю поведiнки: однi держави нейтралiзувати чи залучити на свiй бiк, iншi силою зброi змусити дотримуватися його полiтичноi лiнii.

За цих дуже складних обставин гетьман показав себе видатним дипломатом. Захоплення можуть, наприклад, викликати його дii по залученню на свiй бiк Кримського ханства. Вiн навiть пiшов на те, аби залишити заложником у Криму свого улюбленого сина. Одначе гетьман не спокушався досягнутою угодою. Вiн знав ii переваги, та разом з тим передбачав i ускладнення, якi мiг викликати союз iз татарами. Та все ж тил повстанцiв був бiльш-менш забезпечений, крiм того, в розпорядження Б. Хмельницького надана мобiльна татарська кiннота.

Добре допомагало йому i знання суспiльного ладу, придворних звичаiв та установ Оттоманськоi Порти. Великий дипломатичний такт гетьмана, його проникливiсть i знання мiжнародноi обстановки забезпечили протягом усiеi вiйни нейтралiтет Туреччини, що дало можливiсть зосередити головнi зусилля на розв’язаннi найважливiшого завдання – визволення Украiни вiд iноземного гнiту i створення незалежноi держави.

Дещо iнакше складалися вiдносини Б. Хмельницького з молдавським господарем Лупулом. Адже зрада Лупула, який iнтригами прагнув ускладнити вiдносини Польщi й Украiни, викликала вiдверте невдоволення гетьмана. У вереснi 1650 року козацьке вiйсько здiйснило стрiмкий похiд у Молдавiю i змусило господаря капiтулювати. Бiльше того, за два роки пiсля другого походу Лупул погодився на шлюб своеi дочки Розанди iз сином гетьмана Тимошем. Так було встановлено союз мiж Украiною i Молдавiею.

Звiсно, цим далеко не обмежуеться коло краiн, з якими Б. Хмельницький пiдтримував зв’язки. Спади i пiднесення спостерiгались у його стосунках iз правителями Трансiльванii та Валахii. Гетьман робив кроки, щоб ввести Украiну, вiдому лише героiчними походами запорожцiв, у коло iнших европейських держав. Наприклад, вiн прагнув налагодити зв’язки з Венецiйською республiкою, е також вiдомостi про його дипломатичнi контакти з Бранденбургом. Листа до Б. Хмельницького надiслав керiвник англiйськоi буржуазноi революцii Олiвер Кромвель, який назвав гетьмана «генералiсимусом вiйська i стародавньоi грецькоi релiгii та церкви, володарем усiх запорозьких козакiв, страхом i винищувачем польськоi шляхти, завойовником фортець, викорiнювачем римських священикiв, переслiдувачем язичникiв, Антихриста й iудеiв».

Джерела свiдчать, що керiвник Визвольноi вiйни був добре iнформований про всi подii у Польщi та iнших краiнах. При гетьманськiй канцелярii iснувала дипломатична служба, яка розробляла iнструкцii, готувала посольства, оформляла листи i т. п. У резиденцii гетьмана склався навiть церемонiал прийому послiв, ведення з ними переговорiв, пiдготовки прощальних аудiенцiй тощо.

Та головне полягало в тому, що дипломатична служба молодоi Украiнськоi держави показала свою життездатнiсть i в умовах найскладнiшого хитросплетiння полiтичних подiй тих лiт, по сутi, забезпечила мiжнародну iзоляцiю Речi Посполитоi.

У своiй полiтичнiй дiяльностi, яка охоплювала практично всi сфери життя молодоi держави, гетьман з початку Визвольноi вiйни намагався налагодити також зв’язки з Росiею. Вiд першого листа Б. Хмельницького вiд 8 червня 1648 року росiйському царевi Олексiю Михайловичу i направлення свого першого посланника киiвського полковника Силуяна Мужиловського в Москву у сiчнi 1649 року до Переяславськоi ради 1654 року спливло немало часу. Допитливий читач може поцiкавитися: чому так довго розв’язувалося це питання? Справа тут далеко не в особi Хмельницького чи його найближчих сподвижникiв. Треба враховувати багато факторiв, якi так чи iнакше впливали на хiд вiйни: по-перше, гострий соцiальний характер подiй в Украiнi (знищення селянами представникiв панiвних станiв, лiквiдацii крiпосництва i найпотворнiших форм експлуатацii, якi були суголоснi антифеодальним настроям селян i городян самоi Росii); по-друге, союз Хмельницького з кримським ханом, одвiчним ворогом Росii, i, по-трете, складну мiжнародну обстановку, яка загрожувала военними конфлiктами Росii з Рiччю Посполитою. Тому Москва тривалий час зволiкала щодо вирiшення цього питання, пропонувала компромiснi варiанти, виступала за переговори мiж Украiною i Польщею тощо.

Полiтична ситуацiя iстотно змiнилася на осiнь 1653 року. Пiсля багатьох рокiв вагань Росiя нарештi погодилася прийняти Вiйсько Запорозьке до свого складу. 1 жовтня 1653 року вiдповiдну ухвалу прийняв Земський собор – найвищий станово-представницький орган Росii. У нiй говорилося про переслiдування православних у Речi Посполитiй, порушення нею попереднiх угод тощо. Вже 9 жовтня царськi посли виiхали в Украiну. Незабаром приготування були закiнченi. Морозного сонячного ранку 8 сiчня 1654 року на центральнiй площi мiста Переяслава зiбралася козацька рада.

На площу вийшов Богдан Хмельницький з козацькою старшиною. Вiн звернувся до учасникiв ради з промовою. Охарактеризувавши становище украiнських земель пiсля шестирiчноi кровопролитноi вiйни, гетьман оголосив, що Земський собор погодився прийняти Украiну до складу Росiйськоi держави. «А буде хто з нами не згодний, – сказав Б. Хмельницький, – тепер куди хоче вiльна дорога». Щоденник, який вели росiйськi посли, передае атмосферу, яка панувала на радi. У вiдповiдь на цi слова гетьмана присутнi заявили: «Волимо пiд царя схiдного, православного». Потiм нiбито козацька старшина знову запитувала: «Чи всi так гадаете?» І знову вiдповiдь була попередньою: «Усi одностайно». Так учасники Переяславськоi ради прийняли рiшення про пiдданство Вiйська Запорозького росiйському царевi. Щоправда, у роботi цiеi ради брали участь козаки не з усiх украiнських полкiв. Крiм того, на нiй були вiдсутнi деякi полковники, представники Запорожжя, вище православне духовенство.

Переяславський акт i пiдданство Росii – зовсiм не випадковий крок, а вистраждане пiсля тривалих роздумiв рiшення гетьмана. Вiн розумiв, що перепочинок, вiдведений для молодоi Украiнськоi держави, не мiг бути тривким, усвiдомлював тимчасовiсть союзного договору з кримським ханом i ненадiйнiсть султанськоi Туреччини, бачив усе ще достатню мiць Речi Посполитоi. Об’еднання цих сил (а наступнi подii показали, що воно реальне) неминуче привело б до лiквiдацii завоювань украiнського народу, знекровленого у шестирiчнiй боротьбi. Разом з тим Украiну з Росiею об’еднували давнi iсторичнi зв’язки, етнiчна близькiсть обох народiв, православне вiросповiдання тощо. Тому орiентацiя на Росiйську державу могла забезпечити, на думку гетьмана, збереження тих змiн, що вiдбулися в цей час в Украiнi, – звiльнення ii з-пiд влади Польщi та iснування незалежноi Украiнськоi держави, возз’еднання у майбутньому всiх украiнських земель пiд гетьманською булавою. Слiд враховувати, що укладення договору з Росiею, по сутi, означало б правове визнання Украiнськоi держави та особливостей ii суспiльно-полiтичного устрою.

Разом з тим уже з самого початку мiж обома сторонами виявилися помiтнi розходження. Козацька сторона на переговорах вимагала вiд росiйських представникiв, щоб вони присягли вiд iменi царя, на що бояри вiдповiдали, що це суперечить самодержавним традицiям – царi своiм пiдданим не присягають. Переговори ледве не були зiрванi. І тiльки тодi, коли посли заявили, що всi права i вольностi Вiйська Запорозького будуть пiдтвердженi окремими грамотами, Богдан Хмельницький i старшина склали присягу.

Украiна увiйшла до складу Росii на правах широкоi автономii. Мiж обома сторонами спершу у Переяславi, а пiзнiше у Москвi вiдбулися переговори, внаслiдок яких цар затвердив так званi Березневi статтi 1654 року, у яких визнавалося iснування самостiйноi держави – Гетьманщини, яка займала вiдповiдну територiю (колишнi Киiвське, Брацлавське i Чернiгiвське воеводства, а також частина Волинського воеводства) i мала республiканську форму правлiння.

Треба сказати, що вже протягом бiльш як 350 рокiв кожне поколiння украiнського народу по-рiзному оцiнюе цей крок Богдана Хмельницького. У бiльшостi своiй оцiнки цi породженi державними i полiтичними реалiями, що складалися у той чи iнший перiод iсторii Украiни.

Гетьманщина була багатостановим соцiальним органiзмом. Основну масу населення Гетьманщини складало вiльне селянство. Силою зброi воно вiдвоювало особисту свободу i в першi повоеннi роки навiть вiльно розпоряджалося землею. Проте усi заходи гетьманськоi адмiнiстрацii, як правило, були пiдпорядкованi iнтересам козацтва – привiлейованого стану. Воно одержало право володiння землею – головним багатством Украiни, вiльного заняття промисловою дiяльнiстю, необмеженоi участi у полiтичному життi держави. Разом з тим козацтво було неоднорiдним. Верхнi щаблi iерархiчноi драбини посiдала старшина, що в майбутньому почала накопичувати у своiх руках земельнi багатства й органiзовувати багатогалузевi господарства, де використовувалася праця залежних селян. Так зароджувалося нове поколiння украiнських феодалiв. На рядове козацтво була покладена основна вiйськова повиннiсть – участь у походах. У роки Визвольноi вiйни значнi права одержало украiнське мiщанство. Проте з часом через привiлеi воно часто вступало у конфлiкти з козацтвом.

Та в складi монархiчноi Росii Украiнська держава з ii республiканською, демократичною формою правлiння була позбавлена можливостей дальшого розвитку. Новi державнi установи рано чи пiзно мали розчинитися в загальноiм-перських органах управлiння. Так воно й трапилося. В наступнi пiсля 1654 року десятирiччя йшов поступовий, але невблаганний процес утрати Украiнською державою своiх етнiчних рис, лiквiдацii ii суспiльно-полiтичних органiв влади.

Пiсля Переяславськоi ради становище Украiни залишалося складним. Попереду передбачалася важка вiйна з Польщею, боротьба за возз’еднання всiх украiнських земель в единiй державi. Врештi Росiя оголосила вiйну Польщi. Военнi дii розпочалися одночасно у Бiлорусii i в Украiнi. Проте вони точилися досить мляво. Спiльний похiд росiйських ратних людей i козацьких полкiв пiд Львiв улiтку-восени 1655 року закiнчився безрезультатно – вони повернули назад. Невдоволений полiтикою царського уряду та його вiйськовими задумами (основна увага Олексiя Михайловича зверталася на бiлоруський театр вiйни), Б. Хмельницький шукав союзникiв серед iнших держав. Вiн зумiв полiпшити взаемини з Кримом i Туреччиною, налагодити зв’язки з Трансiльванiею, укласти важливий союз iз Швецiею. Адже необхiдно було створити коалiцiю у боротьбi проти Польщi.

Тим часом козацькi полки пiд командуванням наказного гетьмана Івана Золотаренка здобули у Бiлорусii цiлий ряд мiст i сiл. Тут запроваджувався козацький устрiй, тисячi бiлоруських селян вступали у полки i вели вперту боротьбу з ворогом. Влада польських i литовських панiв була лiквiдована у районi Мiнська, Могильова, Гомеля, Полоцька. Це була вiдчутна допомога з боку Украiни бiлоруському народовi у його визвольнiй боротьбi.

Напруженiсть у взаеминах мiж Б. Хмельницьким i росiйським царем особливо посилилась пiсля того, як стало вiдомо, що Олексiй Михайлович, охоплений жадобою польськоi корони, уклав у серпнi 1656 року з Рiччю Посполитою Вiленське перемир’я i розпочав военнi дii проти Швецii (на переговори у Вiльно украiнськi представники не були навiть допущенi). На пропозицiю росiян розiрвати союз iз шведським королем Карлом X Хмельницький вiдповiв категоричною вiдмовою. Гетьман був невдоволений тими заходами царського уряду, яких вiн уживав, щоб обмежити автономiю Украiни (зокрема, призначення в деяких мiстах росiйських воевод), а також змiнами у зовнiшньополiтичнiй орiентацii Москви.

З часом здоров’я гетьмана стало погiршуватися. Хвороба загострилася навеснi 1656 року. Незважаючи на всi заходи, ii перебiг ускладнювався. Тепер важко встановити характер захворювання гетьмана. Деякi лiтописи пов’язують хворобу з можливим отруенням якимось молодим шляхтичем, що начебто пiдсипав пiд час вечерi отруту у склянку Хмельницького. Проте, на нашу думку, трапився крововилив (вiдомо, що гетьман протягом тривалого часу неодноразово скаржився на головний бiль, бо ще наприкiнцi 1656 року вiн пережив перший удар iнсульту, який згодом прикував його до лiжка).

Смерть Б. Хмельницького настала вранцi (за iншими джерелами – опiвднi) 27 липня 1657 року у Чигиринi. Згiдно з волею гетьмана, поховання вiдбулося в його рiдному хуторi Суботовi 25 серпня 1657 року, тобто через чотири тижнi пiсля кончини. Це було зроблено для того, щоб на похоронi могли бути присутнiми представники всього Вiйська Запорозького. При величезному напливi народу вiдбулося офiцiйне поховання тiла Б. Хмельницького у мiсцевiй iльiнськiй церквi.

Подальша доля цього поховання не зовсiм ясна. Єдине джерело, яке вiдхиляе завiсу над цими давноминулими подiями, – це так званий Чернiгiвський лiтопис XVIII столiття, де сказано, що у 1664 роцi польськi вiйська пiд керiвництвом Стефана Чарнецького сплюндрували ряд мiст i сiл Украiни. Тодi ж «Черницкий Бужин и Субботов спалил, и там в Субботове тело старого Хмельницкого и Тимоша, сына его, забитого под Сачавою, казал з гробов в ринки выкинути на попелище. Субботов тогда был пуст; а псов з Чигирина, з Субботова и от инших пустых мест украинских великое множество было, которые, чередамя ходячи, не только мертвых трупы ели, але и живым людям шкодили».

На жаль, пошук нових документiв не додав нiчого нового. По сьогоднi це лiтописне повiдомлення залишаеться единим i далеко не надiйним джерелом, яке дозволило б повнiстю реконструювати цi подii. У 1969—1973 роках експедицiею Інституту археологii АН УРСР було проведено архiтектурно-археологiчне обстеження, пiд час якого було остаточно з’ясовано, що труна з прахом гетьмана в церквi вiдсутня. У народi до цього часу ходять легенди про те, що труну гетьмана напередоднi нападу польських вiйськ у 1664 роцi було врятовано i перепоховано в пiдземних ходах Суботiвського замку.

Так пiшов iз життя великий воiн, дипломат i полiтик. Безумовно, Богдан Хмельницький залишався людиною суперечливою. Траплялися хвилини розчарувань, спалахiв гнiву, сiмейнi чвари, були любов i зрада дружини, загибель улюбленого сина. Усе це лишало свiй слiд у душi гетьмана, на його характерi, визначало настрiй, а часом i практичну дiяльнiсть. Богдан Хмельницький був сином своеi епохи i представником свого стану. Немае потреби канонiзувати гетьмана. У разi необхiдностi вiн розправлявся зi своiми полiтичними противниками, придушував повстання селянськоi i козацькоi голоти, роздавав унiверсали феодалам. Поряд з видатними полководцями i дипломатами бiля гетьмана перебували нiкчемнi люди, якi ще за його життя вели подвiйну полiтику, нехтували нацiональними iнтересами украiнського народу. Одначе на всiх етапах життя i дiяльностi Б. Хмельницького переважала послiдовна лiнiя на визволення рiдноi землi вiд iноземного панування. І весь свiй талант полководця i полiтичного дiяча вiн спрямував на розв’язання цiеi доконечноi життевоi проблеми.

Нацiонально-визвольна вiйна та iм’я ii керiвника Богдана Хмельницького залишили незгладимий слiд в iсторичнiй пам’ятi украiнського народу. Традицii тiеi звитяжноi пори стали живильним середовищем для наступного розвитку визвольних змагань украiнцiв – дiяльностi П. Дорошенка, І. Мазепи, руху козацьких полкiв, очолюваних Семеном Палiем, гайдамацьких виступiв, Колiiвщини 1768 року. В умовах, коли продовжувався наступ царизму на автономнi права Украiни, козацтво дедалi частiше згадувало не дуже тривалу, але яскраву пору «вольницi», часи без феодала i ненависноi панщини, коли його ж руками творилися пiдвалини незалежноi Украiнськоi держави.

Життя i дiяльнiсть Б. Хмельницького вiдображенi у фольклорi украiнського народу:

Гей, не дивуйте, добрii люди,
Що на Вкраiнi повстало:
Там за Дашевим, пiд Сорокою,
Множество ляхiв пропало.
Гей, Перебийнiс водить немного —
Сiмсот козакiв з собою,
Рубае мечем голови з плечей,
А решту топить водою.
Он та зависли ляшки, зависли,
Як чорна хмара на Вiслi,
Лядськую славу загнав пiд лаву,
Сам бравий козак гуляе.
Ой чи бач, ляше, що по Случ наше,
По Костяную могилу!
Як не схотiли, забунтували
Та й утеряли Вкраiну!
Ой чи бач, ляше, як пан Хмельницький
На Жовтiм Пiску пiдбився:
Вiд нас, козаки, вiд нас, козаки,
Нi один ляшок не скрився.
Гей, ну, козаки, гей, та у скоки,
Та заберiмося в боки:
Загнали ляшкiв геть аж за Вiслу,
Що не вернуться й в три роки.

Образ гетьмана Хмеля став джерелом натхнення для багатьох письменникiв i композиторiв, художникiв i кiнематографiстiв.

Богдан Хмельницький стояв бiля витокiв творення украiнським народом незалежноi держави, i в цьому полягае великий сенс його буття, це визначило його мiсце в iсторii…

«…свiй край шаблею здобув i з ярма визволив» Іван Остапович Виговський (р. н. невiд.—26.03.1664)

Сподвижник Богдана Хмельницького, який володiв гетьманською булавою лише два роки (1657—1659), але зумiв утвердити державний суверенiтет Украiни. Щирий патрiот, який, за оцiнками iсторикiв, був одним з найвизначнiших украiнських дiячiв середини XVII столiття, полiтик, дипломат, професiйний висококвалiфiкований державний керманич, военачальник. Вiн повстав проти лицемiрства Московii й вiдстоював державну незалежнiсть Украiнськоi держави. Дiючи вже як гетьман, у надзвичайно тяжких умовах, вiн за всiеi своеi енергii, досвiду й таланту не змiг, як Богдан Хмельницький, забезпечити пiдтримку обраного курсу широкими масами i не втримав державного керма у своiх руках. Допущенi ним прорахунки та помилки i визначили трагiчнiсть його загибелi та не завжди справедливi оцiнки сучасникiв i нащадкiв.

У недiлю, 24 серпня 1657 року, вдарили довбишi в Чигиринi, скликаючи раду. Рада була у дворi Хмельниченка. Як набрався повен двiр, ворота було замкнено, а велика юрба козацтва i поспiльства полишилась поза двором.

З дому вийшов Юрась Хмельниченко з булавою у руцi й сказав, що йому не пiд силу управляти Украiною i за волею батька Богдана вiн хоче продовжити свое навчання у Киевi. Виступив Іван Виговський i подякував за писарський уряд, обозний Тимофiй Носач положив свiй пернач, дякуючи за обозництво, генеральний суддя – свою печать. І всi пiшли за Юрасем у будинок. Мовчки стояла рада, а серед ради, на столi, лежала гетьманська булава. Багато було охочих ухопитись за ту булаву, та не було дозволу ради. Осавули почали питати присутню старшину, кого вона хоче за гетьмана. Присутня старшина не визнала можливим усунення Юрiя з гетьманства. Вони стояли на тому, що молодий Хмельницький мае залишити за собою Богданову спадщину. «Хоч вiн i молодий, та нехай наша слава буде така, що була в нас за гетьмана Хмельницького», – нiби говорили тодi. Але разом з тим, не ламаючи вибору Юрiя Хмельниченка, вибору, що був заповiтом старого гетьмана, старшинськi збори бачили потребу доручити на той час гетьманство людинi досвiдченiй, сильнiй волею й дозрiлiй розумом. Такою людиною вважався генеральний писар Іван Виговський, найдовiренiша особа гетьмана Богдана. До нього i звернулися пропозицii присутнiх: «Нехай булава й бунчук будуть при Юрii Хмельницькому, а доки вiн дiйде лiт, вiйськом провадитиме Виговський, i булаву й бунчук братиме, коли треба, в Хмельницького, а повертаючись, знову йому до рук вiддаватиме». Так нiби звучала та едина пропозицiя, що давала вихiд iз тодiшнього становища у зв’язку з вибором неповнолiтнього гетьмана.

Виговський вiдразу подякував за високу честь регентства та попрохав собi часу розмислити над цiею пропозицiею. Збори дали йому для цього три днi…

На новiй радi 26 серпня 1657 року повторено все, що було перед трьома днями. І. Виговський, як i перше, довго вiдмовлявся й уступив лише тодi, коли наполягання дiйшли вже до найвищого ступеня. Прийнявши гетьманську булаву, вiн звернувся до присутнiх з такими словами: «Ся булава доброму на ласку, а злому на карнiсть. Коли мене гетьманом обрали, то потурати я в вiйську нiкому не буду».

Іван Виговський походив iз старовинного роду украiнськоi православноi шляхти, яка оселилася у Виговi Овруцького повiту Киiвського воеводства. Історiя роду дослiджена явно недостатньо. Вважаеться, що то було вiдгалуження роду Лучичiв, i тому цей рiд часто називали – Лучичi-Виговськi. В королiвському унiверсалi Виговсько-му на Барське староство польський король Ян-Казимир пов’язуе його родовiд iз знаменитими князями Глинськи-ми. Найвизначнiший представник останнього був Михайло Глинський (помер 1534 року) – видатний державний дiяч Великого князiвства Литовського, який перебував на службi нiмецького iмператора Максимiлiана, Альбрехта Саксонського та iн., був правою рукою великого князя литовського Олександра, а по смертi того пiдняв останне, значне повстання украiнськоi та бiлоруськоi православноi шляхти проти польсько-литовськоi католицькоi реакцii. Зазнавши поразки, Михайло Глинський емiгрував до Мос-ковii, де також вiв активну полiтичну дiяльнiсть. Його племiнниця Олена стала дружиною великого князя московського Василя III i матiр’ю першого московського царя Івана IV.

Однак у свiтлi останнiх генеалогiчних дослiджень пов’язання Виговських з Глинськими, на думку деяких дослiдникiв, навряд чи мае пiд собою реальний грунт. Очевидно, Виговськi беруть початок вiд Болсуна (Чорногуба) або Коркошка – вихiдцiв з орди, що потрапили в Украiну в часи князiв Володимира Ольгердовича або великого князя литовського Вiтовта (кiнець XIV – перша третина XV столiття) i започаткували гiлки Болсуновських, Даниловичiв-Виговських, Лучичiв-Виговських та iн.

Батько майбутнього гетьмана Остап (Остафiй) Виговський, син Івана (за iншими даними – Гната) Виговського, служив у Киiвського митрополита, молдавського воеводи-ча Петра Могили – видатного церковного i культурного дiяча Украiни. Джерела вказують, що Остап володiв мiстечком Гоголiв на територii сучасноi Полтавщини, де, можливо, й народився майбутнiй гетьман. Остап Виговський мав тiснi зв’язки з Адамом Киселем, активним борцем проти дискримiнацii православноi церкви. Пiзнiше, в роки Нацiонально-визвольноi вiйни, Остап Виговський осiв у Киевi, де став намiсником Киiвського замку. Вiн мав четверо дорослих синiв – Івана, Данила, Костянтина, Федора i, принаймнi, одну дочку. У роки Нацiонально-визвольноi вiйни Данило Виговський здобув звання полковника бихiвського, пiд час росiйсько-украiнського походу 1655 року проти Речi Посполитоi i в роки гетьманату свого старшого брата став наказним гетьманом. На початку 50-х рокiв XVII столiття вiн одружився з дочкою Богдана Хмельницького Катериною. Костянтин Виговський служив спочатку Польськiй Коронi, а потiм перейшов на бiк повстанцiв, обiймав посади полковника пiнського й туровського, генерального обозного. По загибелi Івана Виговського, очевидно, подався в монастир. Федiр Виговський вiдзначився в роки Визвольноi вiйни як дипломат, зокрема його посилали до Москви; серед iнших зустрiчав посольства росiйського царя Олексiя Михайловича. Сестра майбутнього гетьмана, яка, як припускаеться, мала iм’я Тетяна, вийшла замiж за шляхтича Івана Боглевського (Боклев-ського), власника Глинського та Княжоi Луки. Вона, очевидно, померла до 1658 року. Їi чоловiка разом iз новою дружиною того ж року, в березнi, забили повсталi селяни в його ж маетку.

Про молодi роки майбутнього гетьмана майже нiчого не вiдомо. Вiн здобув добру освiту, ймовiрно у Киево-Братському колегiумi, чудово володiв, окрiм рiдноi украiнськоi мови, ще й церковнослов’янською, польською, латинською, непогано знав росiйську, був прекрасним калiграфом. Самiйло Величко свiдчить, що Виговський був «вивчений вiльним наукам, славився за дотепного i вправного в писарських справах». Не випадково пiзнiше виступав як покровитель Киево-Братського колегiуму, пiдкреслював свое знайомство з Феодосiем Софоновичем – видатним украiнським церковним i культурним дiячем, ректором Киево-Братського колегiуму, iгуменом киiвського Золотоверхого Михайлiвського монастиря, письменником, теологом та iсториком. Не випадковiсть i те, що в ходi розвитку росiйсько-украiнських зв’язкiв саме Виговському на його прохання патрiарх Никон надсилав книги, а також священнi чашi й ризи. Майбутнiй гетьман був членом православного Луцького братства, яке в боротьбi проти Речi Посполитоi обстоювало права украiнськоi мови й православноi релiгii. Свою вiйськову кар’еру Виговський розпочав у кварцяному вiйську «товаришем», тобто рядовим шляхтичем – професiйним вояком (такi, зазначимо, складали кiстяк армii Речi Посполитоi). В роки панування короля Владислава IV (1632—1648) Виговський вiдзначився у боротьбi проти «неприятеля святого Хреста Господня», тобто у боротьбi проти турецько-татарсько-ногайсьоi агресii. У 30-х роках XVII столiття вiн служив у Луцькому гродському судi, 1635 року став намiсником Луцького староства, ще трьома роками пiзнiше – писарем при Яцеку Шемберку, комiсаровi Речi Посполитоi над Вiйськом Запорозьким, поставленому урядом над козаками пiсля поразки повстання 1637—1638 рокiв. Очевидно, тодi ж Виговський познайомився чи увiйшов у тiснiшi контакти з Богданом Хмельницьким – тодiшнiм генеральним писарем Вiйська Запорозького, принаймнi, воли зустрiчалися пiд час переговорiв на Масловому Ставу. Приблизно наприкiнцi 20-х – на початку 30-х рокiв XVII столiття Ви-говський бере свiй перший шлюб, про який, на жаль, майже нiчого не знаемо. Джерела свiдчать, що в серединi XVII столiття його дочка Мар’яна була одружена з Михайлом Гунашевським, автором вiдомого Львiвського лiтопису, який служив у генеральнiй канцелярii в роки Визвольноi вiйни, виконував дипломатичнi доручення, згодом став киiвським протопопом, а потiм перемиським кафедральним пресвiтером. Другий шлюб Виговський взяв у 1656 роцi з Оленою Стеткевич, дочкою украiнсько-бiлоруського православного шляхтича, новогрудського каштеляна Богдана Стеткевича – одного з покровителiв Киево-Могилян-ського колегiуму, фундатора Кутеiнського православного монастиря. Через тестя Виговський увiйшов у родиннi зв’язки з багатьма вiдомими украiнськими та бiлоруськими шляхетськими родами, скажiмо, з тими ж князями Соло-мирецькими.

Коли почалася Нацiонально-визвольна вiйна, Іван опинився у кварцяному вiйську великого гетьмана коронного Миколи Потоцького. Будучи в авангардi, який очолював Стефан Потоцький – син головнокомандувача, ротмiстр Виговський брав участь у битвi пiд Жовтими Водами й у вирiшальний момент (бiй побiля Княжого Байрака 16 травня 1648 року) до останнього стояв супроти повстанцiв. Коли пiд верхiвцем загинув кiнь, Виговський бився пiшо й припинив опiр лише тодi, як утратив свiдомiсть. Його було тяжко поранено. Якийсь запорожець, що пiдiбрав знепритомнiлого, продав його татарину. Одначе з полону Виговський утiк. Але його знову спiймав iнший запорожець i промiняв татарам за поганенького коня. Виговський i цього разу з неволi втiк, та знову був спiйманий i переданий самому хановi, очевидно, вже пiсля Корсунськоi битви (26 травня 1648 року). Кримський хан Іслам-Гiрей III наказав прикувати в’язня до гармати, i тодi бранця врятував Богдан Хмельницький, який щодо нього порозумiвся з ханом. Виговський дав гетьману присягу вiрно служити.

Перейшовши на бiк повстанцiв, Виговський став служити особистим писарем гетьмана. Джерела спочатку не вирiзняють Виговського серед оточення гетьмана. А дещо пiзнiше Виговський робить блискавичну кар’еру. З квiтня 1649 року бачимо фактично двох писарiв Вiйська Запорозького: генерального писаря Івана Креховецького та Івана Виговського, котрого ще називають «покоевим», тобто особистим писарем гетьмана. Але вже наприкiнцi 1649 року Іван Виговський стае одноосiбним генеральним писарем та найдовiренiшим порадником гетьмана Богдана. Іван Виговський виступае як спiвавтор деяких унiверсалiв i листiв Богдана Хмельницького. Нерiдко Виговський писав листа чи унiверсал вiд iменi гетьмана, Хмельницький лише ставив свiй пiдпис. Вiдомий украiнський iсторик Іван Крип’якевич знайшов низку таких документiв, пiдписаних Богданом Хмельницьким, а створених Іваном Виговським. Характерно, що гетьман часто навiть не диктував унiверсал чи лист, а обмежувався стислими розпорядженнями до Виговського.

Отже, за досить короткий час Виговський створив потужну i високоефективну Генеральну канцелярiю – важливу складову частину Украiнськоi держави. Ця установа вiдiгравала роль Мiнiстерства закордонних i, певною мiрою, внутрiшнiх справ. Вона стала тим генератором, який згiдно з волею гетьмана та ради Вiйська Запорозького приводив у рух численнi приводнi ременi державноi машини. Сюди стiкалася вiйськово-полiтична iнформацiя з усiх кiнцiв Украiни й зарубiжжя, тут приймалися й вiдправлялися численнi посольства, тут народжувалися важливi рiшення, котрi поруч з вiйськовими перемогами визначали долю Визвольноi вiйни украiнського народу. Як слушно зазначав Іван Крип’якевич, Виговський «органiзував державну канцелярiю, яка прийняла все дiловодство як у внутрiшньому правлiннi, так i в закордонних справах…» За Богданом Хмельницьким зберiгався лише контроль основних державних справ. Також iснують серйознi пiдстави вважати, що саме Виговський вiдiграв одну з провiдних ролей у формуваннi розвiдки та контррозвiдки при урядi Украiни.

І хоча вiйськово-дипломатична дiяльнiсть Виговського в роки Визвольноi вiйни реконструюеться iз значними прогалинами, ми твердо можемо говорити про те, що генеральний писар був поруч з гетьманом у вирiшальнi ii моменти. так, вiн вiдiграв важливу роль пiд час Берестецькоi битви. У вирiшальний момент затяжноi битви (30 червня 1651 року) хан Іслам-Гiрей III, зазнавши вiдчутних утрат, зрадив украiнських повстанцiв i втiк з поля битви з усiею ордою. Богдан Хмельницький намагався зупинити орду, але i його самого затримав хан. Зупинити втiкачiв спробував Виговський, але i йому це не вдалося. Тодi генеральний писар примчав до козацького табору i передав старшинi наказ гетьмана насипати вали й готуватися до оборони, а сам кинувся навздогiн за ханом, щоб умовити того визволити гетьмана i повернути орду на поле битви. Іслам-Гiрей спочатку погодився i навiть запросив Хмельницького й Виговського до свого намету, але в цей час йому принесли повiдомлення (як пiзнiше виявилося, недостовiрне) про наближення королiвського вiйська. Це викликало переполох в ордi, й хан з усiм вiйськом продовжив утечу протягом усiеi ночi. На свiтанку Виговський умовив хана дати йому хоча б десять тисяч вiйська. Хан погодився дати навiть удвiчi бiльше, пiд командою чотирьох мурз, але пiсля початку зворотного маршу (Хмельницький залишився у хана пiд арештом як заручник), ординцi змiнили свiй намiр i повернули назад. З Виговським залишилися лише трое козакiв та двое татар. Генеральний писар був змушений вiдмовитися вiд спроби пробитися до обложеного вiйська, однак не втратив сили духу й рушив до Паволочi. Приблизно в цей час обложенi пiд Берестечком повстанцi мужньо боронилися, чекаючи на повернення гетьмана з пiдмогою. Одночасно вони зав’язали переговори, щоб виграти час. Характерно, що король та уряд Речi Посполитоi домагалися неодмiнноi видачi Хмельницького та Виговського, як головних керiвникiв повстанцiв (король не знав про вiдсутнiсть у таборi гетьмана й генерального писаря).

У Паволочi Виговський зiбрав нове вiйсько i розгромив десятитисячну орду, яка, обтяжена ясиром, поверталася з Украiни до Криму. Внаслiдок трьох битв (пiд Паволоччю, Чудновом та на Уманському шляху) козаки Виговського знищили понад вiсiм тисяч ординцiв i вiдбили весь ясир. З полоненими татарами i ногайцями Виговський послав вiсть до хана про свiй успiх, вимагаючи звiльнення гетьмана. У разi вiдмови Виговський погрожував погромом ординцiв на переправах. Ця погроза викликала сподiваний ефект. Мурзи почали нарiкати на порушення ханом угоди з Хмельницьким, тиснути на Іслам-Гiрея III, пiсля чого вiн був змушений ще раз змiнити зовнiшньополiтичний курс. Гетьмана було вiдпущено i з почестями проведено до Па-волочi. Тут же вiн разом iз генеральним писарем, полковником І. Богуном та iншими заходився формувати нове вiйсько для вiдсiчi карателям, якi пiсля перемоги пiд Берестечком сунули в Надднiпрянську Украiну. У цей складний i тяжкий час Виговський виявив себе енергiйним, мужнiм i досвiдченим полководцем та органiзатором.

Іван Виговський вiдiгравав активну роль у подальших подiях Хмельниччини: пiд час пiдписання Бiлоцеркiвського договору, у битвi пiд Жванцем, пiд час украiно-росiйських переговорiв у Переяславi, у походi пiд Львiв, у Дрожопiльськiй битвi, битвi пiд Озерною.

Та смерть гетьмана Богдана, якого навiть вороги порiвнювали з Одоакром, Спартаком i Скандербегом, стала надзвичайно тяжкою втратою для Украiнськоi держави.

Пiсля Чигиринськоi ради І. Виговський надiслав кримському хановi, польському i шведському королям повiдомлення про свое обрання гетьманом з пропозицiею дотримуватись добросусiдських вiдносин.

Обрання Виговського гетьманом вiдбулося за складних i важких, суперечливих обставин, в умовах зiткнення рiзних протидiючих сил. Так, як тiльки дiйшла до Москви звiстка про кончину Богдана Хмельницького, звiдти поквапилися послати в Украiну агента Василя Кiкiна. Йому доручалося використати вибухонебезпечну ситуацiю, що склалася в Украiнi, виявити суперечностi й пiдготувати грунт для конкретних засобiв обмеження украiнськоi державностi. Тим бiльше, що царський уряд вже розпочав здiйснювати кроки по нарощуванню своеi присутностi в Украiнi. Московське командування силомiць виганяло украiнськi козацькi загони з бiлоруських повiтiв (визволенi у часи Хмельниччини бiлоруськi землi були приеднанi до Гетьманщини i на них зять гетьмана Богдана – наказний гетьман І. Нечай запровадив козацький устрiй) та збирало податки з покозаченого населення, рiзало йому оселедцi, поводилось, за словами І. Нечая, як «з ворогом». В ультимативнiй формi гетьману І. Виговському (якого офiцiйно йменували «писарем», а не гетьманом) наказувалось поставити перед шведським королем вимогу не претендувати на прикордоннi росiйськi землi пiд загрозою вступу у вiйну козакiв проти нього.

Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=45109155) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

1

Б е й л и к – маленьке князiвство (тут i далi – прим. ред.).

2

Маркевич Микола Андрiйович (1804—1860) – украiнський iсторик, етнограф, фольклорист, поет i композитор, автор працi «Історiя Малоросii».

3

Хiротонiя – посвячення духовноi особи в певний сан (епископа, диякона тощо).

4

Переклад М. Рильського.

Жанр: Биографии и мемуары, Общая история
Теги: знаменитые украинцы, История Украины
Язык: Книги на украинском языке
Объём: 550 стр.
Дата написания: 2007
Возрастные ограничения: 16+
Дата выхода книги: 23 октября 2019
Версия: 📚 Электронная книга

Українська Гетьманська держава за роки свого існування мала 17 гетьманів. Усі вони були носіями ідеї незалежної самостійної Української держави. Втіленню цієї ідеї в життя вони присвятили все своє життя, поставивши за мету вибороти звільнення українського народу від панування чужинців. Діяти цим гетьманам довелося в найскладніших, найтяжчих, іноді найтрагічніших для України історичних умовах.

Дмитро Вишневецький прагнув звільнити південні українські степи від панування ханських орд, знищити турец ькі фортеці в пониззях Дніпра, а згодом і оволодіти Чорноморським узбережжям. Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа належали до тих постатей, чиїми іменами називають епохи. Окремі нариси в книжці присвячені Івану Виговському, Петру Дорошенку, Пилипу Орлику – видатним державним й політичним діячам, талановитим дипломатам.

У книжці надається правдивий і об'єктивний життєпис цих, а також інших найвищих військових керівників українського козацтва.

Как скачать книгу - "Усі гетьмани України. Легенди. Міфи. Біографії" в fb2, ePub, txt и других форматах?

Нажмите на кнопку "полная версия" справа от обложки книги на версии сайта для ПК или под обложкой на мобюильной версии сайта
Полная версия книги
Купите книгу на литресе по кнопке со скриншота

Если книга "Усі гетьмани України. Легенди. Міфи. Біографії" доступна в бесплатно то будет вот такая кнопка
Выполните вход в личный кабинет на сайте ЛитРес с вашим логином и паролем.
В правом верхнем углу сайта нажмите «Мои книги» и перейдите в подраздел «Мои».
Нажмите на обложку книги -"Усі гетьмани України. Легенди. Міфи. Біографії", чтобы скачать книгу для телефона или на ПК.
В разделе «Скачать в виде файла» нажмите на нужный вам формат файла:

Для чтения на телефоне подойдут следующие форматы (при клике на формат вы можете сразу скачать бесплатно фрагмент книги "Усі гетьмани України. Легенди. Міфи. Біографії" для ознакомления):
- FB2 - Для телефонов, планшетов на Android, электронных книг (кроме Kindle) и других программ
- EPUB - подходит для устройств на ios (iPhone, iPad, Mac) и большинства приложений для чтения
Для чтения на компьютере подходят форматы:
- TXT - можно открыть на любом компьютере в текстовом редакторе
- RTF - также можно открыть на любом ПК
- A4 PDF - открывается в программе Adobe Reader
Другие форматы:
- MOBI - подходит для электронных книг Kindle и Android-приложений
- IOS.EPUB - идеально подойдет для iPhone и iPad
- A6 PDF - оптимизирован и подойдет для смартфонов
- FB3 - более развитый формат FB2
Сохраните файл на свой компьютер или телефоне.