Книга - Леонід Биков

Леонiд Биков
Ростислав Григорович Коломiець


Знаменитi украiнцi
Ім’я кiноактора i кiнорежисера Леонiда Бикова (1928–1979) не потребуе додатковоi реклами. У 60—80-тi роки ХХ столiття в СРСР вiн був улюбленцем мiльйонiв, його пiзнавали на вулицях i радо вiтали: «Привiт, Максиме!..», «Мое шанування, Маестро!», його фiльми («Максим Перепелиця», «В бiй iдуть самi "старики"», «Ати-бати, йшли солдати») збирали багатомiльйонну глядацьку аудиторiю, стаючи рекордсменами рiчного кiнопрокату. Сама лише згадка про Леонiда Бикова викликала у людей добру посмiшку. Й недарма вiдомий актор Михайло Ульянов так висловився про нього: «Є люди, в яких живе сонячне свiтло…»

У форматi PDF A4 був сбережений видавничий дизайн.





Ростислав Коломiець

Леонiд Биков



© Р. Г. Коломiець, 2020

© Є. В. Вдовиченко, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2009


* * *




Сонячна людина


Життя – це не шлях до смертi, життя – це чудо.

    Леонiд Биков

Ім’я Леонiда Бикова не потребуе додатковоi реклами.

У 60—80-тi роки XX сторiччя в СРСР:

• кiноактор Леонiд Биков – улюбленець мiльйонiв глядачiв, його пiзнавали на вулицях i радо вiталися з ним: «Привiт, Максиме!», «Мое шанування, Маестро!»;

• кiнорежисер Леонiд Биков – його фiльми збирали багатомiльйонну глядацьку аудиторiю, стаючи рекордсменами рiчного кiнопрокату, становлячи феномен духовного життя суспiльства. «Смуглянка» – це про льотчика-диригента чи про диригента-льотчика…

Нарештi, i по сьогоднi у незалежнiй Украiнi його ролi та фiльми сприймаються як правдивий документ свого часу:

• як вижити у нелюдськi часи i залишитися людиною,

• i не просто вижити, але – увага! – передати людям могутнiй заряд бадьоростi й оптимiзму.

Сама лише згадка про Леонiда Бикова викликае у людей добру усмiшку. Й не дивно. «Є люди, в яких живе сонячне свiтло». Це актор Михайло Ульянов – про людину, актора i режисера Леонiда Бикова… А що таке сонячне свiтло? Це джерело енергii в нашому життi.

Я згадав цi слова за дещо несподiваних обставин. Менi довелося – ну, як довелося, це був мiй свiдомий вибiр – поставити «Суету» Івана Карпенка-Карого (де б ви думали?) у Тарi – в Омському Пiвнiчному театрi. Там i нинi живе багато украiнцiв, iхнiх дiтей, онукiв, виселених свого часу з украiнських земель. У виставi про iсторiю розпаду та возз’еднання украiнськоi сiм’i тричi звучала наша пiсня «Гей, наливайте повнii чари…». Уперше ii заспiвали за столом, де зiбралися члени славноi родини Барильченкiв, удруге – коли вони роз’iжджалися – знову батьки на самотi, утрете – коли, лишившись самi, батьки поринають у мрii про наступну зустрiч – чи дочекаемось?..

На поклони актори вийшли, спiваючи цю пiсню, яку стихiйно пiдхопив один, другий – уся зала. А потiм украiнцi зi сцени пiшли до украiнцiв у залi й спiвали украiнську пiсню разом. Це було незабутне еднання сцени i зали…

Наступного дня мене запросили на вiдкриття музею Михайла Ульянова у Тарi, де вiн жив у юностi. І я згадав, що Ульянов працював у кiно з Биковим i оцiнку його – у ньому «жило сонячне свiтло».

То, може, й нам удалося запалити у глядацькiй залi «сонячне свiтло»?..

Привiт зi сцени – з Украiни:

Гей, наливайте повнii чари,
Щоб через вiнця лило-ося…

І у вiдповiдь iз зали – у подяку:

Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в свiтi жило-ося!..

Продовжуючи спiвати, актори спустилися в залу i злились iз глядачами…

Напевне, цей промовистий факт так вiдклався у моiй пам’ятi, що якось опосередковано привiв мене до думки про створення книги про людину, в якiй живе сонячне свiтло…

У рiк загибелi Леонiда Бикова декорацiя з його незавершеного фiльму «Прибулець» – «лiтаюча тарiлка» – демонструвалася на Всесоюзнiй виставцi «60 рокiв радянського кiно». У книзi вiдгукiв з’явився знаменний запис: «Хочеться вiрити, що Леонiд Биков не помер, але злетiв на iншу планету i… повернеться».

І таки повернувся.

1994 року в незалежнiй Украiнi сталася символiчна подiя, що засвiдчила невмирущiсть його таланту. Передi мною свiдоцтво, зареестроване у мiжнародному каталозi пiд номером 4682, про присвоення малiй планетi iменi «Биков» на честь талановитого украiнського актора i режисера Леонiда Федоровича Бикова (1928–1979).

І от сьогоднi вiн може побачити з небес, як:

• його iменем названi вулицi великих i малих украiнських мiст – Киева, Харкова, Краматорська, Кривого Рога, Дружкiвки, Покровська, Слов’янська, Сум;

• на його честь на борту лiтакiв СУ-27 у Краматорську i МiГ-29 у Васильковi написано «Маестро Леонiд Биков».

• 1982 року побачив свiт документальний фiльм-спогад про Леонiда Бикова пiд промовистою назвою «…Якого знали всi».

• 1996 року вiн оживае у книзi спогадiв «Будемо жити!».

Ось вiн – в образах зi своiх кiнофiльмiв:

• 2001 року в киiвському парку Слави встановлено пам’ятник вiйськовим льотчикам, загиблим при визволеннi Украiни. Вiдтворено постать Леонiда Бикова у його найвiдомiшому кiнообразi командира ескадрильi Титаренка на прiзвисько «Маестро» у фiльмi «В бiй iдуть самi “старики”». Пiдпис на постаментi: «Вiйськовим льотчикам присвячуеться. Леонiд Биков».

• 16 вереснi 2016 року на фасадi Будинку культури села Шестовиць Чернiгiвськоi областi вiдкрито пам’ятну дошку, а поряд – iнформацiйний стенд про те, як в iхньому селi знiмали фiльм «В бiй iдуть самi “старики”». На вiдкриттi пам’ятноi дошки Володимир Талашко, який грав у цьому фiльмi Сергiя Скворцова, зворушливо мовив: «Я вдячний долi за те, що знiмався у цiй картинi, що був у моему життi Леонiд Биков, був Сергiй Скворцов. Вдячний i мiсцевим жителям, що брали участь у зйомках фiльму».

• Нещодавно, 2019 року, в харкiвському парку Шевченка встановлено скульптуру Леонiда Бикова, знов-таки в образi командира ескадрильi Титаренка. Це цiла театральна вистава. «Маестро» сидить на каменi, поруч – труба, а з чобота стирчить аркуш iз текстом знаменитоi «Смуглянки». Позаду «Маестро» – зелений коник. Так скульптор жартiвливо зобразив iще одного персонажа фiльму – лейтенанта Александрова, якого за ловлю коникiв прозвали «Кузнечиком», вiдсторонили вiд польотiв i призначили «довiчним черговим по аеродрому»…

І чудо – оживае легендарний Макарич: у Харковi, на територii Унiверситету Повiтряних сил iменi Івана Кожедуба – пам’ятник механiку Макаричу у виконаннi Олексiя Смирнова, улюбленого артиста Леонiда Бикова у фiльмi «В бiй iдуть самi “старики”».



У динамiцi часу Леонiд Биков постае як…

За радянських часiв Леонiда Бикова називали – видатний радянський актор i режисер. У тi часи у свiдомiсть людей вкорiнювалося поняття – радянський народ. Пам’ятаете, як вигукували 1958-го на осуд Бориса Пастернака: «Я, як i весь радянський народ…».

Сьогоднi ми говоримо – видатний украiнський актор i режисер Леонiд Биков. І так воно е.

Вiчну пам’ять суджено Леонiду Бикову. Вiн дарував нам любов на землi, а тепер нам свiтить iз неба…

Тож пам’ятатимемо Леонiда Бикова i не втрачатимемо оптимiзму i в нашi непростi часи побудови суверенноi Украiни!

А якщо без пафосу?..

Все-таки Леонiд Биков i досi лишаеться в нашiй уявi як загадкова, зрозумiла i незрозумiла водночас постать. Тож, сподiваюся, ви мене зрозумiете правильно, прочитавши наступнi рядки.

Провiдною iдеею у написаннi цiеi книги стала для мене мудра настанова, скорiше напоумлива порада нiмецького фiлософа, фiлолога, лiнгвiста Вiльгельма фон Гумбольдта: «У кожнiй людинi… е одна частина, що стосуеться лише ii самоi та ii випадкового iснування… Але е й iнша частина, в якiй мiститься iдея, що виявляеться через неi з надзвичайною прозорiстю, i завдяки цiй частинi вона е символом».

Усе це так, але я б не протиставляв так категорично поняття «випадкового iснування» та «людини-символу». І для мене в цьому сенсi не менш важливо показати митця Леонiда Бикова у живому оточеннi, у спiлкуваннi, розмовах, щоденнiй працi – словом, зробити для нас бiльш близькою людину, яка увiйшла в iсторiю украiнськоi художньоi культури. Тодi ця справдi символiчна постать увiйде в свою плоть i кров.

Читач учинить мудро, маючи перед собою хоча б деякi з фiльмiв режисера Леонiда Бикова та фiльмiв iз його участю як актора, ну, хоча б «Максима Перепелицю», «Зайчика», «В бiй iдуть самi “старики”», «Ати-бати, йшли солдати» – всi вони у вiдкритому Інтернетi. Самi зрозумiете, на якiй сторiнцi читання звернутися до перегляду.




Фотографii, музейнi архiви, спогади, монографii – авторський погляд


У мистецтвi взагалi й у мистецтвi кiнематографа, зокрема, допоки е такi, як вiн, – нiколи не вгасае вогонь високоi людяностi, любовi й добра…

    Володимир Заманський[1 - Актор. Знiмався з Леонiдом Биковим у кiнофiльмi «На семи вiтрах».]

Як я це роблю завжди, створюючи мистецькi портрети у серii «Знаменитi украiнцi», починаю розглядати фотографii героя. Фотографii в життi та кiнокадри з його участю…

Ба нi, тут Ламброзо не помiчник – по них нiчого не прочитаеш… Ну, як нiчого? Не прочитаеш нiчого такого, щоб вирiзняло його серед iнших. То, може, в цьому i е… може, вiн «один iз…»?..

Перше, що впадае у вiчi: нiчого спiльного з кiнематографiчними зiрками тих рокiв, iз якими вiн знiмався у фiльмi. Явно не герой – не романтичний Павло Кадочников. Аж нiяк не комiк – не парадоксальний Сергiй Фiлiппов.

Нiде не викривляеться, нiким не прикидаеться – такий собi симпатяга. І завжди молодий на вигляд – i в юностi, й у зрiлостi, й наприкiнцi життя:

• густе кучеряве волосся (кого цим здивуеш!);

• очi як очi – ба нi, на всiх фотографiях – сумнi… не дивиться вдалину, а просто на тебе… i цей пронизливий погляд… у його очах можна прочитати невимовнi переживання чи то якiсь утаемниченi пристрастi;

• нiс качечкою,

• вуста… нiби створенi для усмiшки…



І ось вiн усмiхаеться – невiдпорна усмiшка! Його обличчя створене для того, щоб усмiхатися назустрiч людям… i оцi очi… очi все-таки лишаються сумними…

А загалом – звичайнiсiньке обличчя людини, сказати б, iз робiтничо-селянськоi маси… Таких повно на вулицi. І вiн нiби розчиняеться в людському натовпi.

Порiвнюю його фотографii з кадрами, на яких Леонiда Бикова зафiксовано в рiзних ролях…

Нiде, нi у життi, нi у кiнокадрах, вiн «не робить обличчя»… сприймайте таким, як е.

Висновок незаперечний: у жоднiй ролi – вiд закоханого дивака-невдахи до командира ескадрильi – вiн не ховае свого обличчя. Одне, власне його, обличчя! Обличчя-маска?..

Обличчя-маска актора Чарлi Чаплiна. Обличчя-маска актора Леонiда Бикова. Обличчя-маска украiнського театрального актора Миколи Яковченка. У трьох випадках – комiк iз сумними очима. Чи буде перебiльшенням сказати, що обличчя-маска е невiд’емною частиною смiховоi культури XX столiття?..

Невеликий вiдступ вiд теми. Виявляеться, маскою-обличчям можна користуватись. Один iз моiх помiтних колег по театральному iнституту часто задiяний в украiнських кiносерiалах саме завдяки своему обличчю-масцi, з якою вiн незмiнно з’являеться на екранi. Всерозумiючий погляд, делiкатнi вуса, стримана мiмiка та непохитна впевненiсть у своiй правотi – таким вiн постае (дякувати Богу, в епiзодичних ролях) в образах то головного лiкаря, то впливового вченого, то слiдчого, то просто начальника невiдомо чого. Очей не вiдвести. І все завдяки масцi впливовоi значущостi, за якою ховаеться обличчя посередностi. Якщо припустити, що колись вiн придумав для себе маску та грав роль, то з роками маска ця стала його справжнiм обличчям. Не називаю його прiзвища з тактовних мiркувань, але тi, хто викладае у театральному iнститутi, пiзнають його за цим описом. І зробив я цей вiдступ виключно задля того, щоб показати дiапазон вражень, якi можуть складатися при сприйманнi маски-обличчя – щось ховае, щось розкривае, а дещо й прикривае…

А тепер спробуемо озвучити фотографii Леонiда Бикова спостереженнями друзiв i колег по творчостi. Звичайно, всi спогади хаотичнi, iнодi – випадковi, але все ж таки у них можна розiбратися.

Перед нами постае звичайна – незвичайна людина, у поведiнцi якоi друзi спостерiгали те, що комусь збоку видавалося дивиною:

• червонiла, як дитина, коли хтось лаявся в ii присутностi матом;

• не могла вдарити людину;

• була доброзичливою до оточуючих, але не допускала панiбратства;

• була болiсно уразлива, але, володiючи колосальним самовладанням, все переживала в собi… i дуже рiдко виявляла це назовнi;

• не терпiла, коли при нiй когось незаслужено ображали;

• соромилася публiчного звеличування…



Чи не цi харизматичнi «дивацтва» багато чого пояснюють у поведiнцi Леонiда Бикова – як у життi, так i на знiмальному майданчику?

Володiючи секретами гумору, вiн розганяв похмурiсть i песимiстичнi настроi оточення – як у життi, так i на екранi…

Здавалося, нiякi негаразди в життi (а iх вистачало) не здатнi зламати цього чоловiка – вiн знаходив вихiд iз будь-якоi, навiть безвихiдноi ситуацii…

Гороскоп Стрiльця нагородив Леонiда ще однiею якiстю, про яку, може, й не здогадувалися близькi, – вiн любив швидкiсть у пересуваннi. Байдуже чим – бiгом, велосипедом, мотоциклом, авто – у його водiйському посвiдченнi було два зауваження щодо перевищення ним швидкостi. Завжди поспiшав кудись? Чи просто поспiшав жити?

Кажуть, що люди, народженi пiд знаком Стрiльця, володiють даром розумiння i навiть здатнiстю ставити себе на мiсце iншоi людини. Як побачимо, це мае пряме вiдношення до нашого героя.

А може, у цiй, сказати б, назовнi «принциповiй звичайностi» i слiд шукати унiкальнiсть його творчоi постатi?.. Та вiн i сам пiдказуе нам:

«Я граю звичайних людей. Не прикрашаю iх, не згущую фарб».

Вони могли бути слюсарями, перукарями, льотчиками, гримерами, моряками, артистами, колгоспниками… Вiн називав своiх героiв «глибокими хлопцями», пропонуючи нам:

«Спробуйте осягнути в iхнiй звичайностi, неяскравостi незвичайнiсть i глибоку значущiсть iхнiх щоденних вчинкiв, iхньоi любовi до життя».

«Моi героi – звичайнiсiнькi рядовi люди, такi як усi. Звичайно, вони самi та iхня праця скромнi. Але придивiться до них пильнiше. Чи такi вони насправдi звичайнiсiнькi?»

І чи не тому вiн нiколи не грав негативних ролей?.. Дивакуватiсть, баламутство, любов до жартiв, розiграшiв, умiння переводити серйозну розмову на жарт i навпаки – до чого тут негатив?

Вiн завжди був самим собою. У життi нiкого i нiчого не грав – приймайте таким, як е. На сценi та на екранi розкривав рiзнi iпостасi свого «Я»…

І чи не тому був усюди «своiм»:

• у Краматорську, де провiв дитинство i пiдлiтковi роки;

• у Барнаулi, де перебував iз батьками пiд час евакуацii, вважаючи мiстян своiми земляками;

• у Харковi, де так успiшно розгорталася його театральна кар’ера;

• у Ленiнградi, де розпочиналася його кiноакторська творчiсть i вiдбувся режисерський дебют у кiно;

• у Киевi, де його кiноакторська i кiнорежисерська творчiсть сягнула свого апогею…



Вiн мав друзiв на все життя:

Вiктор Щедронов (1926–1943). Вони ще у дитинствi поклялися злетiти в небо. Вiктор став вiйськовим льотчиком i загинув наприкiнцi вiйни. Образ Вiктора супроводжував Леонiда все життя. Леонiд злетiв у небо командиром ескадрильi Титаренком у своему кiнофiльмi «В бiй iдуть самi “старики”». І на екранi зустрiвся зi своiм другом дитинства – Щедроновим, який матерiалiзувався пiд прiзвиськом «Смуглянка». У кiнокадрах зi «Смуглянкою» Биков використовував реальнi фотографii свого друга.

Микола Аляб’ев – хлопчик, iз яким вiн потоваришував пiд час евакуацii в Барнаулi, коли його сiм’я мешкала на квартирi у його батькiв, i якого вiн зробив одним iз персонажiв у фiльмi «В бiй iдуть самi “старики”» пiд прiзвищем Аляб’ев.

Василь Шукшин (1929–1974), письменник, кiнорежисер, iз яким Леонiд Биков зустрiвся тiльки одного разу, вiдчувши спорiдненiсть душ. Вони мрiяли про спiвробiтництво i вже домовлялися про це… І тiльки раптова смерть Шукшина стала цьому на завадi. Хоча нi, вони зустрiлися на небесах – астероiд Леонiда Бикова з астероiдом Василя Шукшина.

Микола Мащенко (1929–2013), украiнський кiнорежисер, iз яким Леонiд навчавсь у театральному iнститутi, мешкав в однiй кiмнатi гуртожитку, якому вiн сповiдував своi заповiтнi творчi задуми, який схиляв його – i схилив-таки – до роботи в Украiнi.

Олексiй Смирнов (1920–1979), улюблений кiноактор, «клоун iз розбитим серцем» – так писали про того, якого вiн називав «Макаричем», якого вiн залучав до участi у своiх фiльмах усупереч заборонам начальства, що вважало зовнiшнiсть актора некiнематографiчною. Напрочуд злагоджено вони працювали на кiнозйомках: знiмали своi дiалоги без репетицiй i без дублiв, iмпровiзували та влучали в точку…

За два тижнi до смертi Леонiд Биков поiхав у Ленiнград, щоб провiдати у лiкарнi Олексiя Смирнова. Нiби передчував, що бiльше вони не побачаться. Кiлька годин друзi жваво спiлкувались у лiкарнi, а попрощався Маестро фразою з фiльму: «Будемо жити, Макаричу! Будемо жити!»

А напередоднi виписки, 7 травня 1979 року, Смирнов купив кiлька пляшок коньяку, щоб вдячно пригостити лiкарiв перед випискою.

– Пiду оце зараз дзвонити у Киiв до Льонi, – бадьоро мовив Макарич. – Привiтаю зi святом, повiдомлю, що виписуюсь…

– Немае бiльше вашого друга…



Олексiй Смирнов помер, дiзнавшись про загибель свого друга.

Вони не змогли жити один без одного…

Дисонанс до iдилiчноi картини «В оточеннi друзiв».

Друзi друзями, але хтось же i чому причепив до родини Бикових клеймо – «божевiльнi»?..

І була жiнка, спiвробiтниця, якiй вiн, лежачи в лiкарнi, довiрив передати друзям свiй «Заповiт» i яку вiн за пiвтора року до загибелi перестав помiчати?..

Душевно вiдкрита людина, Леонiд Биков зумiв лишатись аполiтичним у часи, коли це слово звучало як присуд. Його ролi та фiльми нiколи не створювалися за полiтично-кон’юнктурних мотивувань. «Будемо жити!» — повторював вiн на екранi та в життi. Вiльний художник, вiльний вiд усiлякоi заангажованостi, вiн пiдтримував у людях у зовсiм неоптимiстичнi часи вiру в краще майбутне, абсолютно не пов’язуючи це iз державною полiтикою «Вперед! До перемоги комунiзму!» У сталiнськi часи це було присудом для митця. У хрущовську «вiдлигу» й у подальшi часи за це могли б вiдлучити вiд творчостi. Або ж поставити «пiд пiдозру», контролюючи та корегуючи кожен крок митця. Останне безпосередньо стосуеться Леонiда Бикова. І в цьому планi визначення Леонiда Бикова як аполiтичноi людини буде неточним. Вiн своею кiноакторською та кiнорежисерською творчiстю пiдривав офiцiоз iзсередини, не декларуючи цього.

Для кiнорежисера Леонiда Бикова: «Головне – за монтажем, ракурсом i панорамою не розхлюпати б душу! Менi здаеться, душа нашого народу ледь-ледь усмiхаеться. Навiть коли болить, усмiхаеться».

Його немае з ким порiвнювати – нi поставити поруч нарiвнi, нi вiдразу за кимось. То в чому ж виявлялася «незвичайнiсть i глибока значущiсть» героiв Леонiда Бикова? Неповторнiсть його мистецькоi особистостi?..


* * *

В архiвах Музею Нацiональноi кiностудii iменi Довженка, Киiвського державного музею театру, музики i кiно, Музею Харкiвського академiчного украiнського драматичного театру iменi Шевченка, Музею iсторii Краматорська накопичилося багато документальних свiдчень про дiяльнiсть Леонiда Бикова.

Існують численнi спогади про Леонiда Бикова як людину, актора, режисера: його сестри Луiзи, доньки Мар’яни, друзiв i колег майстра. Їх неважко вiднайти у вiдкритому Інтернетi. Та й до мене особисто дiйшли, окрiм надрукованих, i ненадрукованi спогади режисера Миколи Мащенка, який усе життя пiдтримував дружнi стосунки з Леонiдом Биковим, а також акторiв, яким пощастило працювати з ним, зокрема, мого однокурсника по театральному iнституту Вiталiя Дорошенка, який зiграв у двох його фiльмах…

Кiнознавець Лариса Брюховецька написала грунтовну монографiю пiд промовистою назвою «Своерiдне кiно Леонiда Бикова», в якiй окремi влучнi спостереження розчиняються у потоцi загальних фраз i визначень. Нiби на протилежнiсть цьому створена Наталiею Тендорою монографiя «Леонiд Биков. “Ати-бати…”» побудована на проникливо-емоцiйному ставленнi до особистостi й творчостi майстра, хоча автор, захоплений його образом, дае розгулятися своiй фантазii…

От i виходить, що Леонiд Биков:

• протистояв радянськiй системi, коли стае вiдомо по прiзвищах, iз ким саме вiн боровся, – i залишаеться невiдомим, за що, власне, вiн боровся;

• був радянським митцем – а чи був вiн украiнським митцем? Останне звучить якось нерозбiрливо;

• був блискучим актором-комiком, який змушував глядачiв смiятись i плакати (а в чому полягае природа його неповторного комiзму?);

• був кiнорежисером-новатором (а що, власне, нового вiн внiс у мистецтво кiно?);

• начебто жив у сiм’i божевiльних, дружина i син страждали на шизофренiю (а чи так воно було?).



І так далi. А далi ще багато чого нез’ясованого, неуточненого, неспростованого.

Тобто на часi некон’юнктурний, неупереджений погляд на Леонiда Бикова:

• не виключно з точки зору тих, хто знав його зблизька i за малим не завжди мiг угледiти велике,

• не виключно з орбiти Малоi планети, коли iсторiя набувала рис полiтичностi,

• не з позицiй наукоподiбного жонглювання термiнами, коли митцевi приписували приналежнiсть до рiзних течiй «постреалiзму»…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/rostislav-kolomiec/leonid-bikov/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Актор. Знiмався з Леонiдом Биковим у кiнофiльмi «На семи вiтрах».