Книга - Никифор Дровняк

Никифор Дровняк
Ростислав Григорович Коломiець


Украiнський художник Никифор Дровняк (1895–1968) утвердився в iсторii як Никифор, якого i без прiзвища знае весь свiт. В iсторii украiнськоi культури не так багато постатей, якi б, досягши свiтового визнання, увiйшли в аннали свiтового мистецтва ще за життя. Так склалося, що Никифора краще знають у свiтi, нiж в Украiнi… Одна з найзагадковiших й не до кiнця розгаданих мистецьких постатей XX столiття. Довгi роки митець фiгурував у мистецьких енциклопедiях свiту принаймнi пiд 17 iменами – «Никифор Криницький», «Ян Криницький», «Лемко Никифор», «Майстер з Криницi», «Никифор Дровняк»… Хоча б тому, що поляки вважали його польським художником Никифором Криницьким (Nikifor Krinicki), а нашi спiввiтчизники – украiнським лемкiвським художником Никифором Дровняком. Поява цiеi постатi у серii «Знаменитi украiнцi» зрозумiла: Никифор мае увiйти у колективну свiдомiсть украiнцiв саме як украiнський художник.





Ростислав Коломiець

Никифор Дровняк



© Р. Г. Коломiець, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2009




Домовимось iз читачами


Украiнський художник Никифор Дровняк (1895–1968), пройшовши шлях вiд обивательського дiагнозу – «божевiльний» до затертого сьогоднi до дiр визначення – «генiальний», утвердився в iсторii як Никифор, якого i без прiзвища знае весь свiт. В iсторii украiнськоi культури не так багато постатей, якi б, досягши свiтового визнання, увiйшли в аннали свiтового мистецтва ще за життя. Причому так склалося, що Никифора краще знають у свiтi, нiж в Украiнi…

Одна з найзагадковiших й не до кiнця розгаданих мистецьких постатей XX столiття. Довгi роки митець фiгурував у мистецьких енциклопедiях свiту принаймнi пiд 17 iменами – «Никифор Криницький», «Ян Криницький», «Лемко Никифор», «Майстер з Криницi», «Никифор Дровняк»… Хоча б тому, що поляки вважали його польським художником Никифором Криницьким (Nikifor Krinicki), анашi СП iввiтчизники – украiнським лемкiвським художником Никифором Дровняком.

Створення цiеi книги викликане тим, щоб в колективну свiдомiсть украiнцiв Никифор увiйшов саме як украiнський художник.

З висоти часу, озираючи творчiсть Никифора, якось не хочеться розумувати щодо «примiтивiзму», «наiвного реалiзму», чим люблять займатися дослiдники його творчостi. Тут iнколи доходить до абсурду: «…номiнативнiсть перцепцiй. На всiх картинах Никифор робить своi iнскрипцii. Як анальфабет вiн вбачав у письмi свiй ритуал, свою демiургiчну функцiю». Так розумуе Лесь Белей у статтi «Никифор Дровняк. Митець вигнання», надрукованiй у 2009 роцi в «Украiнському журналi»…

Тож не станемо нагромаджувати на його мистецтво глибокодумноi термiнологii… Феномен Никифора Дровняка не мае аналогiв у свiтовому мистецтвi: вiн не вписуеться у жоднi рамки – i як людина в життi, i як художник у мистецтвi. Скiльки б його не порiвнювали з представниками так званого «наiвного мистецтва», «примiтивiзму», Никифор е Никифор!

Коли в наявностi обмаль документальних свiдчень, в обiгу з’являються чутки, якi ширяють в iнформацiйному просторi. Значна частина бiографii Никифора грунтуеться на припущеннях, нерiдко довiльних, якi з часом видаються за iстину. Ця загадкова бiографiя також овiяна легендами, що видаються за невiдпорнi факти. У той же час е вiдомостi, якi не були анi спростованi, анi пiдтвердженi, i так i лишилися на рiвнi гiпотез. Створюючи портрет Никифора, я користувався нечисленними дослiдженнями його творчостi, що створили украiнськi i польськi митцi i мистецтвознавцi, де е уривчастi вiдомостi про нього, а також бесiдами iз земляками, якi особисто знали митця або передавали вiдомостi про нього, котрi побутували серед них.

Не все тут правда. Хтось у розповiдях про Никифора видавав бажане за iстину, причому, навiть брешучи, брехали щиро, не сумнiваючись, що говорять правду. Чого не скажеш про бiльшiсть дослiдникiв, якi нерiдко, говорячи про Никифора, свiдомо керувались виключно полiтичними мотивами.

У цiй непростiй ситуацii я брав до уваги великий обсяг особистих вражень вiд оригiналiв його картин, побачених в украiнських i польських музеях. Зовсiм не схильний переоцiнювати iхне значення, але ж iгнорувати те, що через них вiдбувалося мое проникнення у таiну Никифора, означало б погрiшити проти iстини. Дотримуватимусь мудрiй настановi давньогрецького iсторика Геродота, якою вiн нiби подiлився зi мною: «Я зобов’язаний передати, що про це говорять, але не маю всьому вiрити, i це стосуеться до всiеi моеi розповiдi».

Попередне прохання. По-перше. Багато картин Никифора можна знайти у вiдкритому Інтернетi. Будь ласка, залучiть iх до читання, що бiльше – то краще – i не пошкодуете. По-друге. Прошу не починати читання з розгляду картин i малюнкiв Никифора. Бо дуже вже своерiдний цей митець, щоб сприймати його без попереднiх роз’яснень щодо особистостi, образу життя i способiв вiдтворення свiту в його творах. Розпалiть свою уяву, а потiм, вже за моiм запрошенням, розглядайте мистецькi шедеври художника. Дякую за розумiння.

І найголовнiше. Сподiваюсь, що, читаючи цю книгу i розглядаючи репродукцii, ви складете уявлення про творчiсть Никифора. Але…

Але секрет остаточноi розгадки його мистецьких одкровень ви спiзнаете тiльки перед самими картинами. Нiякi фотографii, навiть найякiснiшi, не замiнять оригiналу. Тiльки в оригiналi шедевру мiститься заряд небесного натхнення, яким був одержимий вiдправник i який мае передатися отримувачу. Хотiлося б, аби ця книга стала спонуканням до того, щоб за першоi ж можливостi ви зустрiлись з оригiналами картин Никифора у музеях усього свiту. Почнiть зi Львова, далi – польськi музеi Криницi, Нового Сонча, Кракова, Варшави… i численнi приватнi колекцii.

А зараз, озброiвшись розумiнням того, що подивування i фантазування, питання i осяяння при розгляданнi життя Никифора починаються вiд самого початку його земного iснування, приступимо до розгадки таемниць творчостi украiнського генiя-самоука. При цьому мушу застерегти, що не претендую на остаточну категоричнiсть своiх оцiнок i висновкiв. Пiдкреслюю, вони покликанi спонукати до самостiйних вражень вiд споглядання його картин i самостiйних роздумiв про життя i творчiсть Никифора.

Моя ж самонастанова у дослiдженнi: оцiночнi визначення «ймовiрно» «напевно» виключають категоричне «було», а в разi неможливостi довести правомiрнiсть припущення, позначати його, як таке, що «наче» могло б трапитись. Тож озброiмося однозначно мiкроскопом, розглядаючи окремi моменти його життя i творчостi, i телескопом, оглядаючи все це з висоти часу.

І – вперед!



    Ростислав Коломiець,
    член-кореспондент НАМУ, професор, режисер, мистецтвознавець




I. Беззаперечне i гiпотетичне


Хто ти, Никифоре з Криницi?
Одне з сiмнадцяти iмен?
Ти жив, як вiльнолюбнi птицi,
Без стiн. Без грошей.
Без письмен…

    Леся Сидорович

Озираючи життя Никифора з висоти часу, бачимо як наявнiсть незаперечних фактiв, так i велику кiлькiсть ймовiрних i малоймовiрних версiй, ба навiть фантастичних припущень. Коли правда влаштовуе не всiх, з’являються легенди…

Спробуемо розiбратися в усьому цьому за допомогою рiзноракурсного сприйняття особистостi Никифора.

Достеменно вiдомо, що Никифор:

– малописьменний,

– нiде й нiчому не вчився,

– нiде й нiколи не працював,

– проживаючи на Лемкiвщинi, територii Польщi, заселеноi лемками, нiколи не бував в Украiнi,

– майже все життя прожив пiд чужими iменами,

– майже до кiнця життя не мав власноi адреси мiсцеперебування,

– усе життя – вiд дитинства i до останнiх крокiв – малював, малював, малював – i пропонував намальоване людям.

І останне з достовiрних вiдомостей. Що б не траплялося в життi Никифора, завжди, я пiдкреслюю – завжди, на допомогу йому приходили люди, то рятуючи його вiд голодноi смертi, то – вiд переслiдувань польськоi влади, то – вiд самотностi, то – вiд хвороб, якi обступили його наприкiнцi життя. Рятiвниками були украiнський художник, польськi мистецтвознавцi, нарештi, численнi земляки-лемки, якi вважали за свiй обов’язок оберiгати Никифора вiд рiзних бiд i негараздiв.

А от наступнi твердження не варто сприймати на вiру, хоча варто взяти до уваги:

– вiн не брав участi у громадсько-полiтичному життi. Хоча як сказати… Так, вiльна людина, вiн тримався осторонь суспiльного життя, не ставав членом якихось партiй, суспiльних або мистецьких угрупувань, та його й не залучали. Але чого вартий його впертий опiр – як виклик вiд свого iменi! – насильницькому переселенню лемкiв iз батькiвськоi землi, здiйснюваного польською владою у 1944—1945-х i у 1947 роках минулого столiття?..

– вiн не мав друзiв. Схоже, в реальному життi единим його другом був великий бiлий пес Гавка, з яким i на старiсть рокiв Никифор не розлучався… Але скiльки опiкунiв, охоронцiв, оборонцiв, я вже некажу – шанувальникiв його творчостi… У своему внутрiшньому свiтi вiн перебував в оточеннi святих…

– вiн не був одруженим, не мав романiв iз жiнками. Якi там романи за його образу життя… Але малював вишуканi еротичнi сюжети…

Одне беззастережно: непереборне бажання Никифора малювати, i тiльки малювати! Як би не складалися обставини життя. Нiчого iншого вiн не умiв i не хотiв робити. У малюваннi i обнародуваннi своеi творчостi вiн бачив сенс життя. Це був для нього чи не единий спосiб спiлкування з людьми i небожителями i, головне, спосiб надати змiст своему земному iснуванню.

Не дивно, що Никифору належить фантастична кiлькiсть картин i малюнкiв – неможливо полiчити. Дослiдники стверджують, що десятки тисяч, називають рiзнi цифри – вiд 30 до 40 тисяч творiв. Чи е в свiтi iнший художник, який мав у доробку таку кiлькiсть мистецьких творiв? Але…

Але, при тому, що його зображення охоплюють ледь не всi сфери людського життя, вiн писав не все, що потрапляло в око, а тiльки те, що западало в душу…


* * *

Зберiглось майже три сотнi фотографiй Никифора, вiн любив фотографуватись i його любили фотографувати. Роздивляючись лишень деякi з них – iх повно у вiдкритому Інтернетi, – звернiмось до Чезаре Ломброзо, автора «Генiальностi i божевiлля».

І одразу шок! З першого погляду – спотворене гримасою обличчя… Скажiмо м’якiше: фас, посiчений зморшками уздовж i впоперек, жодного живого мiсця, нижня щелепа висунута вперед… саме обличчя нiби викривлене судомою – слiди хвороб?.. уроджений дефект?.. вираз внутрiшнього стану?.. Уiдливий у своiй спостережливостi французький письменник-моралiст Франсуа де Ларошфуко стверджував, що тiльки великi люди мають серйознi вади.

Ось ще фотографii:

– вiн зосереджений у собi… наглухо закритий… не обличчя – маска… що вiдбуваеться в його душi?.. Як там у Ломброзо: «Генiй потрапляе у цiль, яку нам навiть не видно»…

– оце прямуе на роботу… урочисто як на свято… в костюмi, з чудернацькою краваткою на шиi… краватка… краватка, краватка – хорвати?.. ми ще повернемось до цього… поруч бiла собачка, оберiгае хазяiна, бо на вiддаленнi хлопчики й дiвчата спостерiгають за ним, готовi наблизитись… а вiн готуеться до малювання… зосереджений… i зморшки нiби розгладились… та нiчого не прочитаеш на його обличчi… бо, як помiтив Ломброзо, «залишаються вони, схибленi, усе життя самотнiми, вiдлюдкуватими, байдужими або невразливими до того, що хвалить рiд людський, начебто iх оточуе якась особлива, тiльки iм притаманна атмосфера»…

І ось – нарештi! Я сподiвався на це – вiдкриваеться нам у своiй сутностi, яку прекрасно сформулював Ломброзо: «Генiю невiдома обдуманiсть своiх дiй, творча дiяльнiсть генiя несвiдома»…

Вiн тепло всмiхаеться… всмiхаеться всупереч життевим негодам… i вже нiщо не нагадуе про його «потворнiсть»…

Вiн вiдкритий свiту, людям… нiби, та чому нiби – насправдi випромiнюе у свiт добро, набожнiсть, безкорисливiсть, щирiсть…

Вiн i знову всмiхаеться, i випромiнюють очi – я художник… я щасливий: пiдходьте – намалюю… i подарую на добру пам’ять…

У своiх роздумах про Никифора я нерiдко звертатимусь до iмпресiй проникливого украiнського поета, публiциста, перекладача, палкого «никифорознавця» Вадима Лесича (справжне iм’я Володимир Кiршак), який вiд 1948 рокi мешкав у США, автора монографii «Никифор з Криницi», виданоi украiнською мовою в Мюнхенi у 1971 роцi. Того Лесича, про якого сучасники писали, що кожну зустрiч вiн починав i закiнчував розмовою про Никифора.

Так от, стосовно фотографiй Никифора. Лесич, за його словами, побачив «дивне обличчя Никифора, схоже на обличчя однiеi зi старовинних скульптур, якi прикрашають собор у Реймсi. Але та скульптура мае заплющенi очi, а очi Никифора широко вiдкритi на свiт…»

Я вiдшукав фотографiю цiеi скульптури – i здригнувся. Справдi, нiби з Никифора знятий злiпок… А заплющенi очi? Вони немовби символiзують таiну його творчостi. Може, таким вiн i мав би увiйти в iсторiю?..


* * *

А якщо спробувати «озвучити» цi фото спогадами сучасникiв, свiдкiв його земного iснування?

В наявностi безперечне:

– мав поганий зiр, ходив у великих круглих окулярах, нiбито жартував: земля, мовляв, кругла, i окуляри мають бути вiдповiдними. Мiг не розшукати пензля, який випав з рук. Але ж – увага! – схоже на те, що бачив у навколишньому те, чого не бачили iншi… Це саме той випадок, коли що менше бачать очi, що менше чують вуха, то бiльше працюе уява. Як кажуть лемки, «не каждий вiдiт, хто ма очi».

– так, мова була нерозбiрливою… причому говорив украiнською – лемкiвським дiалектом. Його не завжди розумiли оточуючi. Але – i це важливо! – не стiльки вiд нерозбiрливостi вимовленого, скiльки вiд незвичностi мовленого…

– так, писав iз помилками… Але слова, винесенi ним на люди, звучали як фiлософськi афоризми… i передавалися з уст в уста…

– пiвжиття його вважали напiвбожевiльним. Але – i це важливо теж! – вiн просто був «iнакшим», «несхожим», не таким, як усi… Як зауважив Ломброзо: «Не пiдлягае нiякому сумнiву, що мiж схибленим пiд час нападу i генiальною людиною, що обдумуе i створюе свiй шедевр, iснуе найповнiша схожiсть». Хiба не так у випадку з Никифором?..


* * *

Якщо заглянути в його паспорт, прочитаемо дивне – жебрак.

Лiна Костенко дивувалась: хто тiльки не був поетом, поетом у широкому розумiннi слова:

Поетiв нiколи не був мiльйон.
Не кожен з них був засновником.
Розбiйником був Франсуа Вiйон,
а Гете, Вольфганг, сановником.

Були серед них дипломати, купцi,
сангвiнiки i холерики.
Були рiзночинцi, лорди, ченцi,
лунатики i венерики.

Хто завгодно – тiльки не жебрак. Никифор – чи не перший: незвичайний жебрак – жебрак-художник:

– його картинками, якi вiн довгi роки дарував перехожим задарма або продавав за кiлька злотих, розпалювали печi, а вiн втiшався: «Не бiда, у такий спосiб я спiлкуюся iз Всевишнiм… Не в грошах справа…»

– копирсаючись у смiтниках, виживаючи продажем за безцiнь своiх картин на вулицях i перехрестях, стае на старiсть рокiв заможною людиною. За його картинами полюють колекцiонери, готовi заплатити будь-яку суму. А вiн продовжуе спати на пiдлозi…

– поневiряючись пiвжиття безбатченком у лемкiвському мiстечку («була б хлiб та вода, то не е голода», як кажуть лемки), вiн нiколи не зраджував своему мистецькому покликанню i, зрештою, прославив лемкiв – складову частину украiнського етносу – на весь свiт…

– не пройшов професiйноi школи малярства, а картинами художника-самоука захоплювався Пабло Пiкассо, його картини мають розголос в усьому свiтi.


* * *

Природно, виникае питання – звiдки? Звiдки в цiеi майже неграмотноi, з порушенням мови, зору i слуху i, за поговором, несповна розуму людини взявся неповторний талант? Заiнтригованi?..

І досi побутуе наукове, вiрнiше – науковоподiбне пояснення феномена Никифора. Нiбито у деяких хворих на розумову недугу (а Никифора довгий час вважали таким) сильно уражена лiва пiвкуля головного мозку, натомiсть права, що вiдповiдае за творчi здiбностi, розвинена надзвичайно виразно. Такi люди не можуть подбати про себе, але своею творчiстю здатнi дивувати та приносити людям справжню радiсть.

Може, воно i так, не беруся судити, але набагато ближче сприймати феномен Никифора поза рацiональних пояснень. Це той щасливий випадок, коли люди кажуть – так i казали, – що натхнення в нього з Неба.

Тобто Никифор мав ТАЛАНТ ВІД БОГА, БОЖИЙ ДАР.

Сам вiн – ХУДОЖНИК ІЗ БОЖОЇ ЛАСКИ.

І цим все сказано…

Звiсно, не я перший це вiдзначив. Знавець творчостi Никифора, директор Музею Никифора у мiстi його народження Збiгнев Воланiн, на все життя спокушений магiею його живопису, збуджено зiзнавався: «В картинах Никифора справдi е Бог. Я вже 30 рокiв проводжу з його творами i щоразу знаходжу щось нове у змiстi та у символiцi…»

Та й сам художник вiдчував свое Боже призначення, i тому е чимало свiдчень.

Чимало зображувальних елементiв вiн запозичив зi святих образiв греко-католицькоi церкви у Криницi, що стало у певному сенсi його школою малювання. Сакральнi зображення, що iх бачив Никифор, зрештою, i сформували його життевий i мистецький свiтогляд. Святi, священники, вiн сам у священницькому вбраннi, церкви належать до тих мотивiв у никифорових картинах, якi постiйно повертаються. Не повторюються, але повертаються.

У сферi сакрального лежало i його уявлення про справедливiсть. Вiн вiрив, що справедливiсть неминуче переможе на тому свiтi, де злi будуть покаранi, а добрi винагородженнi. Саме це – i я не перший, хто це помiтив – до того ж з огляду на його iзоляцiю i вiдчуженiсть, робить картини Никифора такими цiкавими для психологiчноi iнтерпретацii.

Якось вiдомий польський «никифорознавець» Олександр Яцковський, який готував першу закордонну виставку творiв Никифора у Лондонi у 1956 роцi, поставив перед ним, сказати б, екзистенцiальне питання: «Для чого малюеш?» І неговiркий Никифор, нiби вiдчуваючи недозволенiсть iнтересу до себе, вiдповiв: «Щоб люди знали, яке е небо, а яке пекло. Щоб знали…» Так могла сказати тiльки та людина, яка вiдчувала себе посланцем Бога…

Маючи свое мiсце на лавi у храмi св. Петра i св. Павла – праворуч вiд головного проходу до престолу, Никифор завжди мав при собi молитовник, в якому вималював 172 чорно-бiлих зображення з iсторiями Старого i Нового завiтiв. І молився, черпаючи натхнення у «живописному текстi» свого «Молитовника».

Никифор, дякуючи Богу, перевтiлювався у своiх живописних одкровеннях у священнослужителiв, навiть – у святих, часто зображував себе в образi святого Миколая. Нiби хотiв вписати себе у святiсть… Як лемки наближали у своiх молитвах Бога до себе, так Никифор у своiй творчостi прагнув наблизити себе до Бога.

Нiби про внутрiшнiй свiт Никифора фантазував його молодший сучасник лемкiвський поет Богдан-Ігор Антонич:

Народився бог на санях
в лемкiвськiм мiстечку Дуклi.
Прийшли лемки у крисанях
i принесли мiсяць круглий.
…
Нiч у снiговiй завii
крутиться довкола стрiх.
У долонi у Марii
мiсяць – золотий горiх.

Звернiть увагу i на те, що i «Єпiфанiуш», як записано його iм’я в метрицi, i «Никифор», чиiм iменем вiн увiйшов в iсторiю, зарахованi до лику святих.

Для землякiв-лемкiв Никифор був Божим чоловiком, людиною не вiд свiту сього. І з цiеi точки зору чудною виглядала глухонiмота Никифора. Коли треба, вiн все чув i бачив. Прочани i паломники перед службою Божою зустрiчали глухонiмого Никифора, а пiсля вiдправи з подивом помiчали, що вiн уже нормально спiлкуеться з людьми. Це сприяло поширенню слави про чудеса зцiлення у християнськiй церквi св. Петра i св. Павла, де у липнi щороку вiдбувались великi вiдпусти – прощення перед Богом. І виглядало це – як печатка чудесного зцiлення…

Тож почнемо здалеку.




II. Украiна – Лемкiвщина – лемки


Станем, браття, в бiй кривавий
вiд Сяну до Дону,
В рiднiм краi панувати
не дамо нiкому…


«Вiд Сяну до Дону». Цим закликом у Гiмнi позначалися символiчнi кордони Украiни, за якi треба було боротися. Щоправда, законом вiд 6 березня 2003 року про «Державний гiмн Украiни» цей куплет було вилучено з тексту Гiмну з полiтичних мiркувань – iснуючi мiждержавнi кордони не можна порушувати. Але символiчний змiст заклику залишився у серцях украiнцiв: за ментальними, етнiчними, культурними та духовними ознаками Украiна простягаеться «вiд Сяну до Дону».

До чого мова? Рiчка Сян окреслювала найзахiднiшу частину Украiни. Нею була Лемкiвщина. У цьому осереддi украiнськоi етнiчноi територii (Лемковинi, як кажуть лемки) у межах сучасноi Польщi, у курортнiй мiсцевостi Криниця-Здруй на карпатських Бескидах проживало на початку XX столiття понад 90 % лемкiв-украiнцiв. Бескиди – це система гiрських хребтiв у пiвнiчнiй смузi Карпат у межах Чехii, Словаччини, Польщi та Украiни, сказати б, зовнiшне пасмо Карпат. А живописне мiстечко Криниця розмiстилося у гiрськiй котловинi на висотi 590 метрiв над рiвнем моря, вздовж долини рiчки Криничанка. Сьогоднi це вiдомий в Європi курорт з цiлющими мiнеральними водами, бюветами, купальнями, соляними печерами. Вiдома вона не в останню чергу i тим, що в ньому народився i прожив усе життя видатний украiнський художник лемкiвського походження Никифор Дровняк.

Хто такi лемки?..

Почнемо здалеку. Існуе легенда, яка образно пояснюе, хто такi лемки. В украiнськiй мовi е таке слово – «краватка». Винахiдниками краватки вважаються хорвати. Коли здивованi iноземцi тикали на вузлик на шиi хорватiв у надii з’ясувати, що ж це за аксесуар на них висить, хорвати думали, що в них питають, хто ж вони такi. Вони й вiдповiдали – «хорвати». Французи переiнакшили слово пiд зручне i стали називати вузлик на шиi «cravate». А украiнцi адаптували пiд себе. Так i вийшло – краватка. Зауважимо, що надднiпрянцi не носили краваток, не пасували вони до вишитих сорочок. А лемко Никифор любив носити вишуканi краватки.

Найбiльш прямi предки украiнцiв – слов’янськi племена полян, древлян, тиверцiв, волинян, бiлих хорватiв, якi увiйшли до Киiвськоi Русi. Хорвати – союз племен, пiсля його розпаду частина перемiстилась через Киiвську Русь на захiд – у Карпати, частина на пiвдень – в Адрiатику. Першi згадки про мешканцiв гiр, де ще донедавна купно проживав цей етнос, знаходимо у «Повiстi минулих лiт» давньоруського лiтописця Нестора. Вiн згадуе про слов’янське плем’я бiлих (захiдних) хорватiв (горян). Своею мовою, культурою вони мало чим вiдрiзнялись вiд надднiпрянських племен i самi себе називали на початку IX столiття русами чи русинами. І аж у другiй половинi XIX столiття через часто вживану часточку «лем», що означае «тiльки», «лише», iх почали називати лемками, а територiю iхнього розселення – Лемкiвщиною.

Лемки – це гiлка украiнства, що мешкае та iсторично походить з Лемкiвщини, мiсцини, де на початку XX столiття проживало бiля 100 000 лемкiв, яка належала до Австро-угорськоi iмперii, а потiм i по сьогоднi вважаеться територiею Польщi.

Бiльшiсть лемкiв, i я хочу це пiдкреслити, iдентифiкують себе як украiнцi, i е вони греко-католиками. Говорять на лемкiвському дiалектi украiнськоi мови. Самi лемки кажуть, що у нас говiрка лемкiвська, а мова украiнська. «Лемкiвська мова» налiчуе приблизно 29 000 слiв.

Лемки, за словами Івана Франка, «стiйка iсторична та етнографiчна група», яка зумiла зберегти давнi архаiчнi традицii мистецтва, пiд впливом яких зростав Никифор у Криницi, мала свiй ракурс украiнськоi культури i мистецтва, свою школу храмового будiвництва – деякi дерев’янi церковнi споруди лемкiв занесенi до об’ектiв Свiтовоi спадщини ЮНЕСКО, своiх визначних лемкiвських митцiв-рiзьбярiв.

Про те, якi ж вони – лемки, нiби вводячи iх у свiт украiнства, оповiв непосвяченим украiнський педагог, письменник, iсторик, греко-католицький священник Олексiй Торонський в опублiкованiй у 1860 роцi працi «Русини-лемки»: «Про лемкiв треба сказати, що вони е народом добрим, який зберiг чистоту вдачi, народом, який, живучи у тишi й вiддаленостi вiд свiтових бур i мамон, крiпиться своею вiрою, в церквi знаходить свое пристановище i життеву мудрiсть. Русини-лемки люблять свою вiру, душею i тiлом вiдданi своiй церквi й обрядовi, будують та прикрашають церкви й охоче приносять свiй труд Боговi в жертву…» Додамо до цього, що лемки нiколи не були крiпаками й не знали панщини. Лемки ретельно розвивали мистецтво, матерiальну культуру. Побудували унiкальнi дерев’янi церкви, не подiбнi анi до гуцульських храмiв, анi до буковинських православних церков, створили багату iконографiю, збагатили украiнський музичний фольклор. Неповторним е внесок лемкiв в украiнську i свiтову культуру – i явищами, i iменами. Але про це свого часу…

А ось як про лемкiв роздумують сучасники.

Маемо iсторичний погляд на лемкiв, вiн належить Петру Скрiйцi: «Завжди було так: епохи минали, а народи й далi iснували та творили власну iсторiю. З Лемкiвщиною сталося iнакше: лемки проминули, пiсля них зосталися лише слiди, але iхня iсторiя тривае i надалi…»

Маемо i, так би мовити, психологiчний погляд на лемка. Украiнський громадський дiяч, письменник, лемко за походженням Юлiан Тарнович у книзi «Ілюстрована iсторiя Лемкiвщини», що вийшла у Львовi 1936 року, пише: «Лемко до всього доброго здiбний i що очi бачать, те руки роблять. Вiн пiдприемливий, хвацький та чесний. В бiдi рятують себе взаемно, поважають i шанують себе та свою окремiсть. Вдача лемка загартована, тверда, рiшуча та статечно розважна… Вiн зрiсся з горами, полюбив iх, як рiдну матiр, дорожить ними. Тут його свiт».

Сучасний лемкiвський художник, який, до речi, малював портрет Никифора, Дмитро Стецько нiби доповнюе портрет лемка: «Лемки – обдарованi люди. Гадаю, не раз пережитими за вiки муками Господь так щедро обдарував нас. Лемки прагматичнi до працi i пiзнання. Їм властива впертiсть у досягненнi мети. Лемко чужого не хоче i свого не дасть. Ось така наша сутнiсть – цiкава i добра».

З академiком НАН Украiни, культурологом Іваном Дзюбою, з яким я спiвпрацював у Мiнiстерствi культури Украiни – вiн був мiнiстром, я начальником управлiння мистецтв, ми говорили про загадкову Лемкiвщину у зв’язку з необхiднiстю державноi пiдтримки Мiжнародних фестивалiв лемкiвськоi культури i органiзацii виставок Никифора Дровняка. Зокрема, про те, що ця дивовижна земля дала свiтовi не лише зразки багатющого фольклору, пiсенного, дерев’яного рiзьбярства та оригiнальноi народноi архiтектури, але й гроно яскравих особистостей у церковно-богословськiй, науковiй, громадськiй, мистецькiй сферi. І все це вписуеться у творчiсть, як казав Іван Михайлович, «закоренiлого у рiдних Карпатах у свою Криницю Никифора Дровняка».

Автор роману «Никифор Дровняк iз Криницi» Михайло Слабошпицький, роздумуючи про долю лемкiв в iсторичному аспектi, писав: «Викинутi з рiдних земель, лемки могли б розчинитися, розгубитися по свiтах, зникнути без слiду, але вони зберегли себе i довели, що нацiональнiсть, тобто приналежнiсть до народу – явище не лише територiальне, але й духовне. І хоч лемки живуть у Словаччинi, Польщi, США, Канадi, у нас в Украiнi, але е духовна лемкiвська держава в душах лемкiв, е iхня духовна еднiсть».

Цi спостереження над лемкiвською iсторiею, над лемкiвським характером, сподiваемось, допоможуть нам збагнути i витоки творчостi Никифора, i ii сутнiсть…


* * *

Декiлька слiв про Криницю. Тут Никифор народився i прожив усе життя. Варто нагадати, що «криниця» у дохристиянських, а потiм i у християнських вiруваннях украiнського народу означала сакральне мiсце: «криниця» поеднувала земне i небесне i мала своiх заступникiв…

На початку XX столiття у Криницi проживало бiля 3000 осiб. Як описуе художник i мистецтвознавець Богдан Певний, тодi фактично було двi Криницi, вiдмiннi одна вiд одноi змiстом i способом життя мешканцiв. У Криницi-селi жило корiнне населення лемкiв, сповнене незайманоi вiри у надприроднi сили, уявлення, пересудiв, а головне – вiддане схiдним церковним обрядам. А прозу iхнього життя складало постачання Криницi-мiста сiльськогосподарськими продуктами. Криниця-мiсто кишiло курортниками, туристами, грошовитими мiщанами. Меншiсть становили адмiнiстрацiя готелiв, пансiонатiв, санаторiiв, будинкiв вiдпочинку, а також обслуга цих закладiв, яку складали мiсцевi лемки, виконуючи рiзноманiтну «чорну» роботу.

Вiдомо, що Криниця уже в тi часи була вузловою залiзничною станцiею, звiдки розходились шляхи на Вiдень, Прагу, Кракiв, Будапешт, Львiв i далi на пiвдень аж до Адрiатики. І цим, схоже, активно користався Никифор, малюючи вулицi великих европейських мiст, королiвськi палаци.

Як, спитаете ви? Не з власних подорожей, зрозумiло, вiн черпав своi враження – можливо, з листiвок, якими могли розплачуватись тi, хто купував його малюнки, iз розповiдей землякiв, якi повертались iз заробiткiв. Чи не в результатi цього перед глядачами постала одна з найвiдомiших його картин – «Єпископ iде через море», через тепле нiжне море, через води Адрiатики?.. Втiм, я забiг у своiх фантазуваннях далеко вперед.

Народження лемка Никифора. Це трапилось 21 травня 1895 року. Як випливае з його метрики, народився майбутнiй художник вiд лемкинi – бездомноi глухонiмоi i, як переказували злi язики, «трохи причмеленоi» жебрачки Явдохи (лемки кликали ii Одохою, Одоською) Дровняк iз сусiднього лемкiвського села Поворозник, яка заробляла на життя тимчасовими приробiтками у мiсцевих пансiонатах. Якi там були приробiтки? Розпалювала печi, виносила вiдра iз нечистотами, носила воду з колодязя, мила пiдлоги. Народжувала сина у стайнi лемкiвського господаря, де тимчасово працювала прислугою у найбiльшому в мiстi санаторii-пансiонатi «Trzy Roze»…

Не беруся наголошувати, наскiльки символiчною виглядае iсторiя про майже бiблейське народження хлопчика у дерев’янiй стайнi бiля церкви, але… щось у цьому е…

Батько? Про якусь значущiсть спiлкування лемкiв-автохтонiв iз заiжджими панами годi й згадувати. Хiба тiльки тому, що наслiдком такого спiлкування Євдокii й невiдомого батька ймовiрно мiг бути Никифор? Подейкували, що ним мiг бути вiдомий польський художник, чие iм’я зашифроване пiд лiтерою «Т». Вiн приiздив на курорт для вiдпочинку, i Явдоха прибирала його кiмнату. А потiм криничани помiтили, що дiвчина завагiтнiла. Художник виiхав iз пансiонату i нiколи не давав про себе знаття… Цiлком ймовiрно, що це дозвiльнi чутки, але у Польщi охоче пiдтримуватимуть цю легенду, пiзнiше назвуть навiть iм’я польського никифорового «батька». І все заради спростування чисто украiнського походження художника. Проте, нi довести, нi спростувати цi чутки не уявляеться можливим. Тож лемкiвська громада вважала свого земляка за безбатченка. Таким його вважатимемо i ми.

Хрестили його у церквi святих апостолiв Петра i Павла. Достеменно вiдомо, що прийняла його на свiт криничанка Ангелiна Шиварло. Ненашками, тобто по-лемкiвськи хресними батьками, були також криничани – Андрiй Козак i Катерина Рiствей. Одержав прiзвище вiд матерi, доньки Гжегожа i Тетяни, а от що стосуеться iменi…

1971 року львiвський художник Роман Турин, першовiдкривач i багаторiчний дослiдник творчостi Никифора, за допомогою землякiв виявив його офiцiйну метрику, видану греко-католицькою церквою Криницi на iм’я Єпiфанiуша Дровняка. Охрестив i виписав метрику о. Миколай Куропас, парох греко-католицькоi парафii у Криницях. Оскiльки позашлюбнi дiти мали право отримувати iм’я за святками, охрестили його за чотири днi по народженню Єпiфанiушем на честь святого Єпiфанiя, якого Церква вшановуе 25 травня. Помiтьте: iм’я Єпiфанiй у перекладi з грецькоi означае «одкровення», «явлення Бога». Явлення Бога – талант вiд Бога…

От пишу цi рядки, а в душi звучить:

«Ой, радуйся, земле,
Син Божий народився…»

Але, мабуть, через екзотичнiсть iменi як тiльки його не називали… Невiдомо звiдки взялось це iм’я, але для криничан вiн був Никифором (по-лемкiвськi «Ницифором»), i так за ним i до сьогоднi закрiпилося це iм’я. Вiн охоче вiдгукувався на нього. А пiзнiше i пiдписував деякi своi картини як «Никифор художник – Никифор митець». Та на цьому iсторiя з його iменами-перейменуваннями не закiнчуеться. Але про це свого часу…

Обряд хрещення символiчно визначав духовну i культурну приналежнiсть хрещеного, у випадку з Никифором у греко-католицькiй церквi – його приналежнiсть до лемкiвського етносу.

Першi кроки Никифора з матiр’ю.

Далi його бiографiю i початок шляху «жебрак – митець» реставруватимемо за уривчастими розповiдями i письмовими свiдченнями старих лемкiв, знайомих iз Никифором, дiтей старих лемкiв, якi чули вiд батькiв перекази про нього. Побувавши у Криницi, переконався, що й дотепер е люди, якi добре пам’ятають, як жив i творив Никифор.

Етнограф, бойкознавець i лемкознавець Наталiя Кляшторна у своему дослiдженнi «Хотiв лемко малювати» наводить свiдчення лемкинi Ольги Висоцькоi, котра знала матiр Никифора. Вiд неi ми довiдуемось, що «Євдокiя мала серйознi фiзичнi вади. Ходила на пальцях i завжди швидкою ходою.

Тягнула за собою малого Никифора, завжди бiжучи. Вiн так швидко не мiг. Заплiталися йому ноги, а вона гнiвно щось вигукувала… Не могла говорити, лише видавала короткi високi звуки. Тому i хлопець довго не мiг навчитися говорити. Доглядала його сама, носила на плечах. Тулились вони у рiзних мiсцях, де давали роботу. Тримали ii iз спiвчуття: нездара, та ще й з позашлюбною дитиною».

Народитися на Лемкiвщинi у 1895 роцi позашлюбним напiвсиротою-калiкою означало жебракувати. Постiйнi поневiряння, раз на рiк храмове свято для калiк i безвихiдь голодноi смертi.

Але не так сталося у долi Никифора, хоча попервах вiн нiби повторював шлях лемкiвських жебракiв. І хто зна, чи вижило б хлопченя, якби не повсякчасна пiдтримка землякiв. Вiд села до села носила Євдокiя за собою дитину, заробляючи грошi на харчування собi i синовi, ночуючи там, де працювала. Якось Явдоха прибилась до статечного господаря Івана Гриняка, який зглянувся над бiдаками i давав iм часами притулок.

Бувало й таке, що годинами вона вистоювала з простягнутою рукою бiля мосту, а пiд мостом бiля рiчки Криничанки у хустцi колисався маленький Никифор. Або доводилось пiдвiшувати немовля у корзинi-колибi до високоi гiлки дерева, щоб собаки не загризли… Дитя, напучуване матiр’ю, простягнуло руку за милостинею, ледь стало на ноги. Пiд церквою просило грошей.

У церквi, де хрестили дитину, Явдоха з Никифором бували не тiльки кожного свята, а ледь не щодня. Тож не дивно, що першими враженнями хлопчини були не рятiвнi стертi мiдяки, якi кидали перехожi у простягнуту материну руку, але:

– казковий вигляд церковноi будiвлi…

– проникливi лики вiзантiйсько-лемкiвських святих усерединi, що дивилися – прямо на нього великими нерухомими очима iз позолочених обрамлень iкон…

– божественнi аромати ладану, елею, воскових свiчок…

– сама атмосфера таемничостi мiстерii церковного Богослужiння…

Вiн чекав на це свято як на чудо i вiдчував себе у храмi як удома, якого не мав…

Нинi у храмi, де хрестили Никифора, встановлена пам’ятна дошка, на якiй написано, що тут його хрестили i тут вiн спiвав у церковному хорi. Спiвав, тобто не тiльки спостерiгав, але, подорослiшавши, брав участь у мiстерii Богослужiння.

І знов звучить у душi:

«Ой, радуйся, земле,
Син Божий народився…»

Церква для лемкiв була единою культурною установою в селi. У церквi вiдбувались богослужiння – утреня, лiтургiя, вечiрня. Церква стала духовним притулком Никифора. І, без усякого перебiльшення, вiдвiдання церкви стало для нього школою духовного виховання i, як побачимо далi, академiею мистецькоi освiти.

Щорiчно у лемкiвськiй Криницi вiдбувалося храмове свято для калiк, на яке мати, сама iнвалiд, обов’язково приводила свого сина-iнвалiда. Тут малий уперше побачив жебракiв-калiк, у незагоених ранах. Вiдкрив для себе, що вони з матiр’ю не единi у своiй обдiленостi. Вони молились святому Миколаю за свое зцiлення, а потiм для них влаштовувався святковий обiд. Образ святого Миколая не раз виникатиме у картинах Никифора, вiн i себе зображував у цьому образi. Напевне, черпав у цьому сили для життя i випромiнював iх людям.

Никифор запам’ятав цi вiдвiдини церкви назавжди. Куди б не кидало життя, завжди повертався до лемкiвськоi Криницi, до церкви, де його хрестили, до iкон, якi прикрашали тi стiни, до лемкiв, якi його прихищали. І до ровесникiв – «бихрестiв», якi колись обзивали його «бортаком, буцем», тобто йолопом, тупаком, недоумком. Щоправда, коли вiн подорослiшав, iменували вже «Матейком» – за iменем польського майстра живописних полотен…

Тим часом вiн закiнчував перший клас сiльськоi початковоi школи. Шкiльна наука давалася хлопцевi ой як нелегко – через успадкованi вiд матерi порушення мовлення i слуху. Ледь навчився вимовляти поодинокi слова i склеювати iх у речення. Дiти попервах кепкували з нього. Навчився хiба що писати друкованими лiтерами, трохи читати та рахувати. А ще – малювати. Малювати i малювати. Спочатку в школi – грифелем на дошцi. А далi…

Й на цьому закiнчилося його навчання…

Недовго мати затрималась на цьому свiтi. За легендою, що й досi побутуе у Криницi, Одоська тихо i непомiтно пiшла з життя, коли синовi було сiм рокiв, i забрала з собою у могилу таемницю народження сина. Згодом нiхто не мiг згадати, коли саме точно вона померла i де похована… А вiн пам’ятав ii все життя.

Тож вiн опинився на вулицi. Постiйнi мандри вiд хати до хати, за будь-якоi погоди i пори року, нерiдко надголодь, з ночiвлею на чужому горищi чи у стодолi – серед таких житейських випробувань минало дитинство сироти. Можна тiльки здогадуватись, скiльки довелось хлопцю перенести знущань та негараздiв, як намагався вижити i не впасти у вiдчай вiд того, що його сприймали за ненормального…

Дивно вiн виглядав збоку – якийсь пришелепуватий. Дрiбний, миршавий, брудний, обдертий… Белькочучи, вимовляв деформованi на лемкiвський лад польськi слова, i часто на деяких словах затинався. І так рокiв до шiстнадцяти, коли почав говорити бiльш-менш врозумливо на лемкiвському дiалектi. Тому, мабуть, i був неговiрким. «Поляки насмiхалися з Никифора, бо вiн не вмiв говорити. А вiн говорив по-лемкiвськи, а не по-польськи», – розповiдав отець Іван Пiпка, який бiльше двадцяти рокiв служив у греко-католицькiй церквi святих Петра i Павла у Криницi, до якоi ходив свого часу Никифор.

Невипадково згадалося, що Платон вважав живопис способом мовчання… І не такий вже неправий Езоп, кинувши мiж iншим: якщо щось можна довести дiлом, нащо витрачати слова…

Тож i виростав хлопець мовчазним – весь у собi. Та наодинцi iз собою не сумував, займався дiлом – то зосереджено, то захоплено надряпував прутиком чи то на вологiй землi, чи то на пiску якiсь йому вiдомi зображення… Так, нiбито нi для чого…

Нiбито…

Приходив наступного дня, вони зникали…

Знов надряпував…

Або знаходив на вулицi зiм’ятого аркушика паперу, кинутого кимось недогризку олiвця – i «малював» щось йому вiдоме…

Очима проникливоi поетеси Лесi Сидорович це виглядало так:

Його малюнки дитинячi
Нiхто й за працю не вважав.
А тут – захоплення! Неначе
Враз долю вiн за руку взяв…

Чомусь згадалося…

…Як селянка Марiя Примаченко, яка все життя прожила в селi, розповiдала про початок своеi творчостi: «Починалося це так. Якось бiля хати, над рiчкою, на заквiтчаному лузi пасла я гусей. На пiску малювала всякi квiти, побаченi мною. А потiм помiтила синюватий глей. Набрала його в пелену i розмалювала нашу хату»…

…Як сирота, поденниця у заможнiх будинках, Серафiна Луi починала малювати не лише пензлем, а й пальцями, розмiстившись на пiдлозi та вiдчинивши вiкно, голосно наспiвуючи церковнi гiмни…

…Як Володимир Набоков описував своi першi кроки в оволодiння мистецтвом живопису. Старанно, любовно, безнадiйно, з художнiми подробицями, якi важко сполучались iз малою кiлькiстю прожитих рокiв, надряпував щось йому вiдоме, вкладаючи у надряпане всю душу.

Все це нiби про Никифора сказано.

Так, але що спiльного мiж украiнською сiльською дiвчиною, що росла i виховувалась у родинi, французькою сиротою-поденницею, росiйським рафiнованим iнтелiгентом – i вуличним безбатченком, спитаете ви? А може, подiбне iнтуiтивне прилучення до мистецтва вiдбуваеться з усiма, хто виявляе мистецькi здiбностi i пробиваеться до мистецькоi досконалостi, поза iхнього соцiального стану, матерiальних статкiв…


* * *

То й казали попервах земляки, що хлопчина Никифор цiлими днями нiчого не робить, навiть не жебракуе до пуття, а тiльки вимазуе аркушики паперу, малюючи на них щось схоже на будинки та людськi постатi. Однолiтки вважали його недоумкуватим, прозвали «мiсцевим дурником», кепкували з нього, траплялося, рвали на шматки намальоване ним, та вiн, схоже, не ображався i захоплено продовжував «свое».

Набагато пiзнiше дiйшло до того, що консилiум кракiвських психiатрiв констатував низький рiвень його iнтелекту, розумову вiдсталiсть. Ну, це вже якiсь iгри, швидше за все – iгри полiтичнi… Але скiльки витрачено паперу i чорнил, скiльки виголошено слiв – i все для того, щоб довести – Никифор був напiвбожевiльним.

Справдi, «ненормальнiсть» Никифора виглядала якось таемниче. Звiсно, вiн був не такий, як усi, i фiзично, i психiчно. Але чи означае це, що вiн був несповна розуму?.. Просто вiн був «надто iншим», як висловився про нього Михайло Слабошпицький, автор роману «Никифор Дровняк iз Криницi». І сприймав свою «iнакшiсть», як подану вiд Бога. І не лише сприймав, але й нерiдко грав на цьому, захищаючи свое право на iнакопобутування у земному буттi. Гадаю, це багато чого пояснювало у земному побутуваннi Никифора.

У 2019 роцi у Львовi вийшла книга спогадiв «О. Михайло Жеплинський. Служiння Богу та Украiнi». У 1920-х роках отець Михайло Жеплинський був парохом у Криницi, вiн i ввiв Никифора до украiнськоi греко-католицькоi громади. Син о. Михайла Богдан, вiдомий бандурист, дослiдник кобзарства, публiцист, розповiдав у цiй книзi: «Никифор часто заходив до батька, завжди мiг дещо перекусити i, головне, дiстати хоч трохи якогось паперу, а деколи i кредки (кольоровi олiвцi) чи навiть акварельнi фарби. Никифор погано говорив, але мiг дещо розказати про себе, про свою маму i навiть сповiдувався та причащався, бо вiдвiдував церкву не тiльки у недiлю i свята, але часто навiть у буднi днi, коли церква була вiдчинена». Тобто «iнакшiсть» Никифора нiяк не означала «ненормальностi».

Мiж тим, Богдан Жеплинський продовжуе спогади: «Никифор, який у батькiвському записнику значився як Никифор Дровняк обряду греко-католицького, пристрасно рисував (олiвцем. – Р. К.) i малював (фарбами. – Р. К.). Особливо залюбки малював всюди, де мiг (на паперi, дощечках, обгортках товарiв, навiть стiнах) доми, вулицi, церкви, дзвони, людей, якi спiшать до церкви… Наша Мамця кожноi недiлi чи в свята готувала для Никифора не тiльки щось поiсти, але обов’язково i хос будь-якого паперу, бо пiсля Лiтургii в церквi до нас завжди заходив «бiдний Никифор» (так тодi його називали в Криницi). А Никифор дарував Мамцi i батьковi своi рисунки i малюнки… І тiльки згодом, коли батько одержав призначення в iнше село, ми дуже жалiли, що не вберегли цiнноi спадщини Никифора… Батько i мати завжди молилися за Никифора…»

Церква цiлком ймовiрно могла сприймати Никифора як юродивого. А юродивий це не божевiльний, це, як пояснював надiлений даром прозорливостi преподобний Серафим Саровський, свого роду подвижник, все життя якого присвячене служiнню Богу i ближнiм. І заради допомоги ближнiм юродивий, сам потребуючи допомоги, робить не зовсiм пересiчнi дii, прирiкаючи часом себе на висмiювання i образи. Якщо так поглянути на життя i творчiсть Никифора, багато чого у його поведiнцi стае зрозумiлим. Як стае зрозумiлим i ставлення до Никифора о. Михайла та його дружини.

А щодо вад у мовленнi… Лише у 50-тi роки, на прохання опiкунiв Никифора, лiкар-отоляринголог виявив, що мовна проблема у нього вроджена – у нього язик прирiс до пiднебiння, i якщо було б своечасно зроблено операцiю, вiн би позбувся цiеi вади…

Звичайно, позбувся б, з’явилась думка, але – парадокс – невiдомо, чи шукав би вiн тодi так наполегливо способiв виразити себе за допомогою фарб i пензля?..

Самий мiф про ненормальнiсть Никифора розвiвся лише тодi, коли його творчiсть здобула европейське визнання i ним почали опiкуватись цiнителi цiеi творчостi. Пiсля спецiального медичного обстеження, проведеного Варшавським iнститутом психологiчноi гiгiени, вердикт лiкарiв був на користь психiчного здоров’я Никифора.

Повсякчас вiн мандрував мiстом, зупиняючись де-не-де задля чергового сеансу малювання. При собi носив «жебрачого листа» пiд склом, написаного польською i украiнською мовами людиною, яка спiвчувала йому, юнаком-лемком, криничанином Юлiаном Мiляничем. Ось цей лист: «Шановне панство! Я бiдний калiка без родини i без когось близького, хто б мiг за мною доглядати. Живу з ласки добрих людей. Малюванням картинок заробляю собi на таке-сяке життя, аби себе утримати на Божому свiтi. Однак навiть у цей спосiб не можу себе утримувати, бо матерiали для малювання дуже дорогi… Просив би шановне панство про допомогу й пiдтримку для бiдного калiки, хто чим може. Спаси Боже!» А внизу таблички – невеличка iкона святого Миколая, намальована самим жебраком.

Святий Миколай. Никифор, образно кажучи, мав тiльки одного друга. Сам собi його створив. Був ним святий Миколай, дуже часто малював його. Не маючи нi родини, нi близьких людей, вiн iнколи знаходив притулок i спiвчуття у криничан. А святий Миколай був завжди поруч…




III. Жебрак? Якби не так!


Молитва людська е неначе дим:
Кружляе над селом, мов бiлий
лебiдь,
Аж стовбуром кудрявим, золотим
Розвiеться по кришталевiм небi.

    Богдан-Ігор Антонич

Жебрак, що дарував людям радiсть. Пiдбере пiд ногами зiм’ятого папiрця – аркушик з учнiвського зошиту «школи iменi Урсули Кохановськоi», чи то обкладинку вiд цигарок, чи обгортковий папiр, витягне з кишенi кинутий кимось недогризок олiвця, присяде (але не де прийдеться) – i щось собi шкрябае… Захоплено шкрябае. Так сталося, що малювання ще вiд дитинства i до кiнця життя стало ледь не единим способом виражати своi думки i емоцii.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/rostislav-kolomiec/nikifor-drovnyak/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.