Книга - Микола Лисенко

Микола Лисенко
Сергiй Іванович Вергун

Ігор Анатолiйович Коляда

Юлiя Ігорiвна Коляда


Знаменитi украiнцi
Видатний пiанiст, хоровий диригент, композитор Микола Лисенко (1842–1912) здобув блискучу освiту – закiнчив природознавчий факультет Киiвського унiверситету, потiм захистив кандидатську дисертацiю з бiологii, i йому пророкували блискучу кар’еру вченого. Але вiн обрав собi iнший шлях, пов’язавши свое життя з музикою. Пiсля навчання в Лейпцизькiй консерваторii (клас фортепiано) Лисенко став пiанiстом-вiртуозом. Вiн вчився у Римського-Корсакова в Петербурзькiй консерваторii, однак усе свое життя присвятив пропагуванню саме украiнськоi музики.

Інтереси Миколи Вiталiйовича були рiзнобiчними: вiн створив Товариство любителiв музики i спiву, працював у Пiвденно-Захiдному вiддiленнi Росiйського географiчного товариства, робив обробки народних пiсень, написав 10 опер, вокальних творiв, сонат, рапсодiй, сюiт, полонезiв, ноктюрнiв… А ще вiн володiв неабияким лiтературним талантом – одним iз перших iнтерпретував «Кобзаря» Шевченка, написав кiлька фольклорних праць i взагалi був людиною високоi ерудицii, енциклопедистом i багатогранно обдарованою особистiстю. Так що Миколу Лисенка цiлком справедливо називають гетьманом украiнськоi музики.





Ігор Коляда, Юлiя Коляда, Сергiй Вергун

Микола Лисенко




Анотацiя

Видатний пiанiст, хоровий диригент, композитор Микола Лисенко (1842—1912) здобув блискучу освiту – закiнчив природознавчий факультет Киiвського унiверситету, потiм захистив кандидатську дисертацiю з бiологii, i йому пророкували блискучу кар’еру вченого. Але вiн обрав собi iнший шлях, пов’язавши свое життя з музикою. Пiсля навчання в Лейпцизькiй консерваторii (клас фортепiано) Лисенко став пiанiстом-вiртуозом. Вiн вчився у Римського-Корсакова в Петербурзькiй консерваторii, однак усе свое життя присвятив пропагуванню саме украiнськоi музики.

Інтереси Миколи Вiталiйовича були рiзнобiчними: вiн створив Товариство любителiв музики i спiву, працював у Пiвденно-Захiдному вiддiленнi Росiйського географiчного товариства, робив обробки народних пiсень, написав 10 опер, вокальних творiв, сонат, рапсодiй, сюiт, полонезiв, ноктюрнiв… А ще вiн володiв неабияким лiтературним талантом – одним iз перших iнтерпретував «Кобзаря» Шевченка, написав кiлька фольклорних праць i взагалi був людиною високоi ерудицii, енциклопедистом i багатогранно обдарованою особистiстю. Так що Миколу Лисенка цiлком справедливо називають гетьманом украiнськоi музики.




Роздiл перший. Родовiд


Козацькому роду немае переводу, в якому браття милують згоду.

Микола Лисенко мiг справдi хвалитися, що вiн «iз дiда-прадiда козак», що в його жилах нема нi краплi не украiнськоi кровi.

Рiд Лисенкiв по батьковiй лiнii походив iз козацькоi старшини, вiдомостi про яку вiдомi з початку XVII столiття. Засновником роду за сiмейними переказами вважаеться сподвижник Максима Кривоноса, легендарний козацький гайдамацький ватажок Вовгура[1 - Вовгура – хижак iз родини собак, великий шкiдник сiльськогосподарських тварин, поширений по всiй Украiнi, за винятком пiвденного Криму.] Лис, «що походив вiд запорожцiв, i був хитрий, як лис, i хоробрий, як вовк». За переказами, Вовгура Лис, що наводив жах на польське панство, як напередоднi, так i пiд час боiв iз польською шляхтою у роки Нацiонально-визвольноi вiйни украiнського народу пiд проводом Богдана Хмельницького середини XVII ст., «мав пiд два метри зросту i обносив камiнне жорно круг млина тричi поспiль». Ось як спробував реконструювати образ прапрадiда Миколи Лисенка украiнський прозаiк Іван Нечуй-Левицький: «Лисенка перегодя козаки продражнили Вовгурою за його жорстокi норови, за його катування католикiв, полякiв та евреiв в той час, як почалося в Украiнi повстання Хмельницького. Лисенко був вже лiтнiй, але здоровий та плечистий чоловiк. Замазанi чорнi кулаки лежали на колiнах, неначе двi довбнi. Товста зчорнiла шия була нiби витесана з дубини. Здорова кругла голова неначе лежала на шиi, як макiтра, поставлена на стовпчику…»

Вовгурiвцi – назва особливо великого козацького загону, який дiяв за часiв гетьманування Богдана Хмельницького, що найбiльш активно проявив себе пiсля смертi польського короля Владислава IV. Лiтописи розповiдають, що Лисенко з вовгурiвцями дiяли бiля Канева, у боротьбi з ворогом билися вiдчайдушно, по-звiриному, без жалю здираючи шкiру з унiатiв та жидiв, якi в той час разом з поляками були головними ворогами Украiни.

Як стверджують iсторичнi джерела, пiд час Хмельниччини, при походi «вовгурянцiв» на Лубни (якi було розорено i спалено дотла, що викликало гнiв князя Єремii Вишневецького), багаточисельним козацьким загоном пiд проводом Лисенка-Вовгури було знищене вiйськове укрiплення Чумгак. Пiсля лютоi козацькоi розправи вiд нього не залишилося i слiду. Слова: «Вовгурiвцi йдуть!» – наводили жах i страшну панiку на полякiв.

Вовгурiвцi вiдмiчалися особливою люттю до своiх ворогiв.

Вiдомо також, що Вовгуру Лиса було захоплено у полон i напiв-оголеного, вкритого численними ранами, кинуто до в’язницi в Не-мировi.

Але це не заспокоiло вовгурiвцiв. Буйства iх продовжувалися, i посилилися ще бiльше, коли iм вдалося визволити Лисенка з полону, пiсля чого ватажок повiв iх проти своiх ворогiв.

Особливо вiдзначилися вовгурiвцi своею хоробрiстю в битвi, яка послiдувала пiсля битви пiд Пилявцями, де вони гнали полякiв з-пiд Случа до самого Збаража.

Тут i закiнчуються оповiдi про подвиги прапрадiда Лисенка: лiтописи мовчать про останнi днi його життя. За однiею з версiй, його було посаджено на палю князем Яремою Вишневецьким за знищення замку в Лубнах. Сама ж назва вовгурiвцiв зникае.

Перекази зберегли в народнiй пам’ятi оповiдi про вовгурiвцiв та Лисенка, а бандуристи складали й спiвали про них пiснi. Одна з таких пiсень розмiщена в «Запорожской старине», виданiй І. Срезневським. З цiеi пiснi можна зробити висновок, що сили Лисенка були великими, що козаки з рiчки Рось та Собi, козаки з Ташлицькоi Сiчi, козаки з Лисоi гори та з р. Самари належали до дружини вовгурiвцiв i що сам Лисенко був кошовим отаманом Ташлицькоi Сiчi.

Документально засвiдчено, що засновником роду по батькiвськiй лiнii був учасник Нацiонально-визвольноi вiйни пiд проводом Б. Хмельницького – Якiв Лисенко, який жив у першiй половинi XVII ст. i брав активну участь у вiйнi 1648—1657 рр. Весь родовiд Лисенкiв простежений у документах, що зiбранi у справi для пiдтвердження iхнього дворянського походження, яка зберiгаеться у фондi Департаменту Герольдii (тобто державноi структури, яка у дорадян-ськi часи, власне, i розглядала усi цi справи на предмет iхньоi достовiрностi). Історичнi документи вказують, що всi чоловiки лiнii роду Лисенкiв аж до Вiталiя Лисенка – офiцера кiрасирського полку i батька композитора – були людьми вiйськовими та завжди займали в армii досить високi становища. А ось майже всi нащадки стали музикантами.

По материнськiй лiнii рiд Лисенкiв, за сiмейною легендою, походив вiд турецького Булюб-башi. Племiнниця композитора Людмила Старицька-Черняхiвська iз замилуванням згадувала оповiдi батька Миколи – Вiталiя Лисенка: «“Людя, – казав вiн менi, – слухай i запам’ятай гаразд iсторiю твого роду”. З iсторii Булюбашiв менi подобався тiльки один епiзод, що основоположниковi цього роду, турецькому Булюб-башi, султан за якусь провину прислав шовкового шнура, щоб той повiсився, але розумний баша не вволив султановоi волi i дременув в Украiну, де пристав до козацького вiйська». Бездiтний нащадок турецького Булюк-башi, маршалок М. П. Булюбаш, був дядьком Миколковоi матерi – Ольги Луценко.

З 70-х рр. XVII ст. з джерел вибудовуеться родовiдна лiнiя Лисенкiв, коли онук Вовгури Лиса, рiдний прадiд рiдного дiда Миколи Лисенка – колишнiй Чернiгiвський полковник Іван Якович Лисенко (нар. до 1633 року – помер 25. Б1699), стае на чолi Переяславського полку (1677—1678, 1690—1692), 1671 р. отримуе унiверсалом гетьмана Д. Многогрiшного дворянськi та майновi права; 1674 р. стае наказним гетьманом. Вiн брав участь у Чигиринських, Кримських (1687 та 1689 рр.) походах, походi на Азов (1696); 1689 р. отримав унiверсал гетьмана Івана Мазепи на село Осьмаки з млинами на рiчцi Мена та село Дягове на Чернiгiвщинi. З цього часу шляхетським гербом Лисенкiв стае зображення: перехрещенi шабля й стрiла на золотому щитi, над яким – шолом з короною й страусовими перами.

Син Івана Яковича Лисенка – Федiр Іванович розпочав службу в походi пiд Казикерменом при iмператорi Петровi І, який «височайшим указом» за вiрнiсть i вiдданiсть, за смiливiсть i кмiтливiсть у боях нагородив його землями на Полтавщинi. Правда, цю нагороду – села Галицьке та Клiщинцi – герой Полтавськоi битви одержав уже по смертi царя, у 17З7 роцi (у той час цi села i земля навколо називались «зрадницькими», бо належали одному з спiльникiв гетьмана І. Мазепи, старшинi Лубенського полку Новицькому); брав участь у Гилян-ському (1726), Кримських, Польських, Дербентському та ще одному Кримському (1735) походах; з 1741 р. й до своеi смертi займав посаду генерального суддi; у жовтнi 1746 р. учасник делегацii, «обраноi вiд народу малоросiйського» (у складi генерального обозного Якова Юхимовича Лизогуба, бунчукового товариша Василя Гудовича i генерального хорунжого, мемуариста Микола Ханенка), щоб поздоровити iмператрицю Єлизавету Петрiвну iз шлюбом ii племiнника й великого князя, згодом iмператора Петра ІІІ, з Ангальт-Цербстською принцесою, майбутньою iмператрицею Катериною ІІ. Їхнi «вiтання» роз-тяглись на кiлька рокiв. Цей час украiнськi дипломати витратили на клопотання про вiдновлення в Украiнi гетьманства. Наслiдком iхнiх заходiв 22 лютого 1750 року в Глуховi вiдбулась церемонiя обрання нового гетьмана – Кирила Розумовського. Серед синiв i зятiв Федора Івановича було 12 козацьких сотникiв та iнших козацьких чинiв.

Федорова сестра Агафiя Іванiвна вийшла за Данила Васильовича Забiлу (бл. 1657 – не ранiше 1748) – особу, на жаль, малоприемну, яка писала доноси – то на гетьмана Івана Мазепу, то на гетьмана Івана Скоропадського. Внаслiдок першого його засудили простiсiнько до страти, але помилували. Другий донос завiв його до Архангельська. Наприкiнцi 1720-х рокiв, перебуваючи у Москвi, Данило Забiла подавав якусь записку про необхiднiсть реформ у суспiльному ладi Украiни, але змiст цiеi записки так само досi не вiдомий.

Наступне, четверте поколiння Лисенкiв увiйшло в смугу мирного, розмiреного життя. Федiр Лисенко мав шiстнадцять дiтей, якi тяжiли бiльше до господарства. 1751 р. у родину увiйшов такий визначний дiяч, як генеральний писар, дiйсний статський радник Василь Григорович Туманський (1723—1809), який одружився з Уляною Федорiвною Лисенко (померла 1809). Їхнiй син Федiр Васильович став вiдомим письменником i перекладачем.

Онук Івана Лисенка i Федорiв син, безпосереднiй прадiд композитора Йосип Федорович, був бунчуковим товаришем i жив собi в Куковицькому родинному гнiздi. Одружився вiн з Марфою Іванiвною Себастiанович, дочкою бунчукового товариша Івана Адрiановича, учасника Гилянського походу, i, вiдповiдно, внучкою Прилуцького полкового писаря (1709—1714) i суддi (1714—1718) Адрiана (Андрiя) Івановича Себастiановича.

Сестра Йосипа Федоровича – Катерина вийшла замiж за Данила Григоровича Стороженка, сина вiдомого Ічанського сотника, що перебував на цiй посадi понад чверть вiку (1715—1741), одержавши ii вiд свого батька Андрiя Івановича, що сотникував понад 15 рокiв (1700—1715), i передавши ii, в свою чергу, своему власному синовi – Андрiевi Григоровичу ще на 11 рокiв (1741—1753). Свекор, Григорiй Андрiйович, у серединi 1730-х рокiв входив до комiсii для перекладу й зводу книжок правних. У чернiгiвському музеi В. Тарновського зберiгався в копii його портрет.

Трое представникiв подальшого, п’ятого, поколiння Лисенкiв вирушили до Петербурга по науку. Ще п’ятирiчним хлопчиком, Йоси-пового сина Романа (дiда Миколи Вiталiйовича) разом iз його старшим братом Левом батько записав до iмператорського сухопутного шляхетного кадетського корпусу. Щоправда, Роман Йосипович Лисенко великих чинiв не осягнув, бо служив поручником (1794—1801). Услiд за старшими братами наполегливий батько вiдправив перегодя до Петербурга ще одного свого сина – Захарiя, щойно йому минуло шiсть рокiв. Цей Захарiй при вiдставцi став капiтаном.

Дiдова сестра Надiя Йосипiвна Лисенко вийшла замiж за городницького повiтового суддю Якова Яковича Лизогуба, правнука знатного вiйськового товариша (1708), генерального бунчужного (1713— 1728), генерального обозного (з 1728 до смертi 1749), згаданого вище дипломата Якова Юхимовича Лизогуба i його дружини Феодори Іванiвни Мирович, рiдноi сестри видатного мазепинця Федора Мировича.

Друга сестра дiда композитора – Агафiя Йосипiвна вийшла замiж за прапорщика Романа Костянтиновича Лизогуба, брата в других батька Якова Яковича Лизогуба, чоловiка Надii Йосипiвни. Романiв дiд Семен Юхимович, молодший брат Якова Юхимовича, 1699 р. навчався в Киево-Могилянськiй академii, був значним (1707) i знатним (1709) вiйськовим товаришем, згодом бунчуковим товаришем (1715—1734). Старший брат Якова та Семена Лизогубiв Андрiй Юхимович (1673—1737) був одружений з дочкою Стародубського полковника Прасковiею Михайлiвною Миклашевською.

Нарештi, сестра композитора в третiх Ірина Іванiвна Лисенко 1799 року вийшла замiж за колезького реестратора Петра Михайловича Забiлу. Його прапрадiд Михайло Тарасович за наказного гетьмана Данила Апостола (1703) ходив у похiд «пiд Печори»; 1704 року з гетьманом І. Мазепою вiн був у походi в Польщi; учасник Полтавськоi битви (1709 р.) з боку Петра І; нiжинський полковий суддя (1727—1729), генеральний суддя (з 1729).

Отже, дослiдники, накресливши мережу родиннних зв’язкiв композитора Миколи Лисенка, встановили його реальне родинне вiдношення з найвизначнiшими дiячами Гетьманщини. Якщо сестра його дiда Агафiя Йосипiвна Лисенко вийшла замiж за Романа Костянтиновича Лизогуба, то, скажiмо, прадiд цього Лизогуба був одружений з дочкою гетьмана Петра Дорошенка Любов’ю Петрiвною. А дiд Романа Костянтиновича був одружений з дочкою гетьмана Івана Скоропадського Іриною. Якщо Агафiя Іванiвна Лисенко вийшла за Данила Васильовича Забiлу, то син його кузена Іван Михайлович був одружений з онукою Павла Полуботка Уляною Андрiiвною. Сам Полуботок, у свою чергу, як вiдомо, був одружений з Євфимiею Василiвною Самойлович, племiнницею гетьмана Івана Самойловича. Якщо сестра прадiда композитора Катерина Федорiвна Лисенко вийшла за Данила Григоровича Стороженка, то його рiдний брат Степан був одружений з онукою гетьмана Апостола, рiдною сестрою Св. Іоасафа Горленка Марфою Андрiiвною Горленко. Нарештi, генерал-фельдмаршал Іван Васильович Гудович, син Марii Степанiвни Миклашевськоi, племiнницi згаданоi вище Прасковii Михайлiвни Миклашевськоi, дружини Андрiя Юхимовича, брата Семена Юхимовича, себто дiда Романа Костянтиновича Лизогуба, який доводився чоловiком Агафii Йосипiвнi Лисенко, – одружився з Парасковiею Розумовською, донькою останнього гетьмана Гетьманщини Кирила Розумовського.

З цiкавостi наблизимося до часiв самого Миколи Вiталiйовича i пiзнiших. Чоловiк його сестри Софii Вiталiiвни – Михайло Петрович Старицький був сином Петра Івановича Старицького, що доводився кузеном Кузьмi Миколайовичу Старицькому, одруженому з Вiрою Павлiвною Леонтович. Брат останньоi Микола Павлович i меценат Василь Федорович Симиренко одружились iз сестрами – Ольгою та Софiею Альбранд. Син Миколи Павловича Леонтовича Костянтин Миколайович i ще один старогромадiвець Якiв Миколайович Шульгин, у свою чергу, одружились теж iз сестрами Устимович – Марiею та Любов’ю. Один iз синiв Любовi Миколаiвни Устимович, Олександр Шульгин, став мiнiстром закордонних справ Украiнськоi Держави Павла Скоропадського, а другий, Володимир, загинув у бою пiд Крутами (1918 р.), захищаючи незалежнiсть Украiни. Якiв Михайлович Шульгин, онук поета Остапа Рудиковського, мав сестру Вiру, що вийшла замiж за Володимира Павловича Науменка.

Отож, як засвiдчуе зроблений iсториками аналiз родинних зв’язкiв, композитор Микола Лисенко, – плоть вiд плотi i кров вiд кровi нащадок козацьких родiв, продовживши культурну традицiю своiх славних козацьких предкiв, вiдтворив у музицi особливостi козацькоi, украiнськоi ментальностi.




Роздiл другий. Дитинство


Народився Микола Лисенко 22 (10) березня 1842 року у маетку своеi матерi у с. Гриньки Кременчуцького повiту Полтавськоi губернii, яке належало двоюрiдному дядьковi матерi – помiщиковi Миколi Булюбашу (нащадка засновника села чигирин-дiбрiвського сотника Івана Булюбаша). На честь народження майбутнього композитора вiдсалютували двома старовинними запорозькими гарматами, що стояли у дворi старого Булюбаша для святкових нагод. У М. П. Булюбаша не було власних дiтей, вiн дуже любив Ольгу, в якого вона росла, i тому ii сина Миколу вважав своiм онуком.

Мати Миколи Лисенка – Ольга Єремiiвна – походила з полтавського козацько-старшинського роду Луценкiв. Освiту здобула в Петербурзькому Смольному iнститутi шляхетних дiвчат, розмовляла тiльки французькою мовою, бо за шiсть рокiв перебування на чужинi, без рiдного оточення, «навiки втратила полтавську прекрасну вимову».

Батько майбутнього композитора – Вiталiй Лисенко народився 1810 р. в селi Галицькому тодiшнього Хорольського повiту (в 1959 роцi воно було переселене у зв’язку зi створенням Кременчуцького водосховища), служив полковником у кiрасирському полку, який дислокувався у мiстi Криловi (Новогеоргiевську) нинiшньоi Кiровоградськоi областi. Вийшов у вiдставку в чинi «полковника з мундиром», обирався повiтовим маршалком (предводителем дворянства) Тара-щанського i Сквирського повiтiв. На схилi вiку вiн займався етнографiчними дослiдженнями.

Вiталiй Романович, зi спогадiв Олени Пчiлки, «був теж лагiдноi вдачi, нездатний нi до якогось деспотизму, нi до суворостi в сiм’i (навiть i особливоi вiйськовоi виправки в ньому не було знати); до виховання дiтей не втручався, цiлком здаючись на волю своеi дружини». Людмила Старицька-Черняхiвська пише: «Це була надзвичайна пара: мiй дiд, Вiталiй Романович Лисенко… жвавий, дотепний, чудовий оповiдач – залишився людиною украiнськоi культури. Бабуня ж, Ольга Єремiiвна Луценко… людина надзвичайного розуму, серйозна, освiчена на свiй час, вона читала, писала, балакала переважно французькою мовою, але дуже любила i добре знала росiйську поезiю».

Крiм сина Миколи, у Вiталiя та Олени Лисенкiв була дочка Софiя, яка пiзнiше стала дружиною засновника украiнського театру, письменника Михайла Петровича Старицького (доводився Лисенкам троюрiдним братом).

Батьки Миколи Лисенка свого единого сина-первiстка виховували на аристократичний лад: вишуканi манери, танцi, умiння невимушено триматися у вiтальнi. Першi його слова були французькою, якiй його навчала мати. Пiзнiше батькiв полковий товариш – вiдомий росiйський поет Фет дорiкав матерi, що вчила спершу сина азбуцi французькоi, i сам навчив Миколку читати й писати росiйською. Через те, що на уроках Фет змушував свого учня писати букви олiвцем, останнiй став приставати до офiцерiв з проханням дати олiвця, за що й прозвали його в полку «Карандашиком».

І хоча своi першi дитячi роки вiн проводить серед гувернанток i бон, але не лише батькiвське родинне оточення впливало на формування малого панича, першi дитячi лiта якого пройшли на Полтавщинi або у Заднiпрянщинi (у селах та мiстечках, т. зв. вiйськових поселеннях, де стояв батькiв полк), а казки та колисковi його няньки, украiнськi традицii у життi його дiда та бабцi, дядькiв по лiнii матерi – Булюбашiв, якi притримувалися украiнських традицiй й говорили тiльки украiнською. Булюбашi були досить заможним дворянським родом, володiли 600 душами крiпакiв, серед яких виростав малий Миколка. «Двоюрiдний дiд Миколи, М. П. Булюбаш… був маршалком i впливовою в повiтi людиною; вiн iнакше не говорив, як по-украiнському, обожнював свого онука, який одержав свое iм’я в честь його… сам любив i дорожив нацiональною простотою… Жiнка його, бабуня Миколи Вiталiйовича, Марiя Василiвна, була найдобрiшою iстотою… любила украiнськi пiснi, розповiдi i навiть казки», – пригадував згодом Михайло Старицький.

Нiякi гувернантки, навiть мати, не змогли уберегти його вiд спiлкування з великою двiрнею, слугами в горницях, дворi, що оточували панську дитину з ранку й до вечора. Як згодом сам розповiдав Микола Вiталiйович, були у нього своi приятелi й мiж батьковими вiзниками, й мiж сусiдськими хлоп’ятами; нiхто не мiг заборонити йому, бавлячись у дворi або десь поза двором, у садку, на левадi, гратися, розмовляти з тими приятелями. Найбiльш подобалося йому годинами просиджувати з дiвчатами крiпачками, якi вишивали i спiвали украiнських пiсень. Саме тут, серед дiвочих спiвiв, у серцi Миколи зароджувалась любов до рiдноi пiснi.

Дуже любила свого онука бабуся Марiя Василiвна (рiдна сестра вiдомого математика Михайла Остроградського) i тому часто брала його до себе, де вiн також пiзнавав красу украiнськоi пiснi, легенди свого народу, знайомився з його звичаями та традицiями. Марiя Василiвна кохалася в украiнських пiснях i часто зимовими вечорами запрошувала дiвчат-покоiвок спiвати. «Можливо, що через тi хори украiнська пiсня найперше влилася чулою i дужою хвилею в серце малого Миколи», – зазначае Олена Пчiлка. Саме у Булюбашiв у нього блиснули першi iскри любовi до свого народу, до його народних обрядiв, до культури взагалi та до пiснi зокрема. Бо тiльки «украiнське село у тi давнi часи, – писала згодом Олена Пчiлка, – зберiгало мову, казку, пiсню…» Свояк Михайло Старицький так пригадував про тi роки дитинства та ранньоi юностi: «Прийде лiто, настане день Купала… Розкладуть багаття дiвчата, заквiтчанi в польовi квiтки, з вiхтями горящоi соломи стрибають через вогонь, а з ними разом i Микола… Прийде Рiздво, Новий Рiк; колядують, щедрують…»

Яскравою украiнською постаттю був дядько Олександр Лисенко, який мав мальовничо-козацьку вроду. Як згадувала украiнська поетеса, мати Лесi Укранки, Олена Пчiлка, «жив той дядько у своему хуторi, бiля села Клiщинцiв… Проти волi батькiв одружився вiн з дi-вчиною-селянкою, козацького роду, розмовляв тiльки украiнською мовою i тим хизувався в панському товариствi… можна сказати, що то обзивався-таки давнiй, невмирущий «живець» украiнський… Любив згадувати давнi козацькi часи, знав багато козацьких пiсень i, маючи гарний голос, умiючи грати на бандурi, охоче спiвав iх, син його сестри, малий Михайло Старицький, i теж його свояк, Микола Лисенко, з захватом слухали його пiснi…» Саме вiд нього гiмназист Микола Лисенко вперше почне записувати мотиви козацьких пiсень: «Ой не гаразд запорожцi», «Отамане батьку наш», «Встае хмара з-за лиману».

Гарно спiвав запорозькi iсторичнi пiснi i думи рiдний дядько Миколи – Андрiй Романович. «У дядька знайшовся, мiж iншим, i перший надрукований «Кобзар» Т. Шевченка i «Енеiда» Котляревського», – згадував згодом Микола Вiталiйович. Вихований на французькiй мовi, прочитавши «Кобзар» Тараса Шевченка, юний Микола зачарувався вже назавжди красою рiдного слова, свiдомо полюбивши його.

У родинi, яка добре пам’ятала крiпацький оркестр материного дiда Петра Булюбаша, музичне обдарування, бажання займатись музикою викликали увагу й розумiння. Батьки Миколки дуже полюбляли музику: мати чудово грала на роялi; батько хоча й не знав нот, але дуже любив iмпровiзувати на фортепiано i пiдбирати на слух найрiзноманiтнiшi мелодii. Малий Миколка любив слухати, як мати грае на фортепiано (а грала вона дуже добре), мiг стояти бiля неi годинами, а незабаром i сам вивчився одним пальцем пiдбирати мелодii. Мати помiтила iнтерес сина до музики i найняла вчительку, але Микола категорично заперечив – вчити його буде тiльки мама. Тому гра на фортепiано також склала одне iз занять малого хлопця (на переконання рiдних, вона ще й надавала бонтонностi). Мати, що була прихильницею европейськоi та росiйськоi классики, вчасно помiтила нахили сина i сама як добра пiанiстка зумiла виявити музичний талант майбутнього композитора i розвинути його, вiдкриваючи сферу музики для малого Миколи через класичнi сонати, парафрази й попурi на теми популярних опер, моднi салоннi п’еси на зразок «Сплячого лева» А. Контського. Систематично займатися музикою Лисенко почав з п’яти рокiв i виявив великi музичнi здiбностi. Шестирiчний хлопчик вражав усiх музичною пам’яттю i чистотою гри. Як згадуе свояк Михайло Старицький: «У тi роки, крiм звичайного початкового навчання, хлопчика вчили грати на форте-пiанi; цi заняття вiн любив, особливо гру в чотири руки, i взагалi здобував у музицi швидких успiхiв. Технiка йому давалась надзвичайно легко, музична пам’ять з перших крокiв виявилась в незвичайних розмiрах; шестилiтня дитина вражала усiх вправнiстю i чистотою своеi гри… Крiм того, вона з дивовижною легкiстю засвоювала мотиви i пiдбирала iх на роялi».

У 9 рокiв Микола написав свiй перший музичний твiр – досить грацiйну та гарненьку «Польку» для фортепiано, яку батько видав у подарунок до дня народження сина.

З 10 рокiв хлопчик навчався у киiвських приватних чоловiчих пансiонах. Як пригадуе Михайло Старицький: «…Миколу було вiдвезено до Киева i вiддано до аристократичного пансiону Вейля, що мiстився на вул. Фундуклеiвськiй. У цьому пансiонi вiн пробув три мiсяцi: суворе поводження й погане харчування примусили батькiв перевести пещеного улюбленця в пансiон Гедуена, що мiстився в Липках; у ньому Лисенко й закiнчив повний курс, себто три класи…»

Пiд час навчання у пансiонах вiн продовжуе навчання музицi у чехiв К. Нейнкiвича та надзвичайно популярного киiвського педагога i виконавця, також чеха Паноччiнi (Алоiзiя Поноцного). Чех Нейн-кiвич був дивний вчитель музики: сам не граючи на фортепiано, мiг так навчити словом, що його учнi виявляли прегарне туше i прекрасне розумiння музичноi фрази. Сам талановитий виконавець – пiанiст чех Паноччiнi, пiд час навчання Миколки у пансiонi П. Гедуена, навчав його тонкому виконанню музичних творiв на фортепiано, особливо наполягаючи на технiцi виконання, прагнучи розвинути блискучу швидкiсть пальцiв i чистоту тушу (його методика полягала у тому, що вiн не тлумачив учневi новоi п’еси, а демонстрував власним виконанням ii красу). Саме вiн дозволив юному таланту виконати вже твори самого Ф. Лiста, розучити досить складнi варiацii на оперу «Бiла дама» Ф. Буальдье. Коли молодий панич повернувся на вакацiях до рiдноi домiвки, його гувернантка панна Розалiя, почувши прекрасну гру свого вихованця, дуже була збентежена, а потiм тiльки й розплакалась з радощiв.

«Вчився Микола в пансiонi прекрасно: був серед перших учнiв i, переходячи у вищi класи, завжди привозив нагороднi книги. У музицi Микола робив колосальнi успiхи…» – пригадував М. Старицький.

Вакацii ж Микола проводив удома. Як пригадуе М. Старицький, «свята, а особливо Рiздвянi, проводились гучно й весело… за старосвiтським звичаем святкувалися здебiльшого вдома, з канонадою з мущерiв i двох гармат, що дiстались у спадщину вiд Булюбаша. Батько Миколи був щиро релiгiйний, i цей настрiй вiдбився на нашому молодому життi. На свiтлi свята ми роз’iжджали також по рiдних i сусiдах, але розлив рiк Сули i Днiпра утруднював сполучення… Зате яке роздолля було влiтку! Що стосуеться пiдручникiв, то влiтку ми до них не доторкувалися; тiльки для музики Лисенко робив виняток й акуратно двiчi на день займався грою на фортепiано… Музична пам’ять розвивалась у нього дивовижно: раз-два програе, бувало, велику п’есу – i вже грае ii напам’ять… Вечорами ми забавлялися з челяддю в рiзнi народнi гри… Мати Миколи чудово читала по-росiйському, особливо вiршi, i для нас не було бiльшого свята, коли вона згоджувалась прочитати нам балади Жуковського, а особливо «Ундину»; за це ми повиннi були зробити диктовку по-французькому, а також зайнятися перекладами…».

1855 р. Миколу вiддали у привiлейований навчальний заклад – Другу харкiвську гiмназiю, яку вiн закiнчить весною 1859 р. зi срiбною медаллю. «У Харковi, в унiверситетському мiстi, знайшовся далекий родич Лисенкiв, професор геологii та мiнералогii Никифор Борисяк, – згадував Михайло Старицький, – який згодився дати притулок далекому своему племiнниковi за солiдну, як на тодiшнi цiни, плату – 700 крб. на рiк. Микола… вступив до четвертого класу 2 -i гiмназii, в якiй потiм i закiнчив гiмназiйний курс…» Водночас пiд час навчання у Харковi юнак продовжував брати приватнi уроки музики у Вiльчака та вiдомого росiйського пiанiста й композитора Микола Дмитрiева. Поступово юнак стае у Харковi вiдомим пiанiстом, якого запрошують на вечори, бали, салоннi концерти у попечителя Харкiвського навчального округу князя Ф. Голiцина (вiдомого знавця й аматора музики), де вiн виконуе п’еси Моцарта, Бетховена, Шопена, грае танцi, блискуче iмпровiзував на теми украiнських народних мелодiй. На всiх концертах, в аристократичних салонах гiмназист Микола Лисенко був бажаним гостем, вирiзняючись не тiльки музичною обдарованiстю та талановитою грою на фортепiано, а й своею вродою та вишуканiстю манер справжнього аристократа.

Пiд час одного з виступiв на одному iз званих вечорiв привабливий юнак Микола (тодi вже студент унiверситету) зачарував своею вiртуозною грою одну панночку iз харкiвськоi аристократичноi родини. Прослухавши виконання ним творiв Шопена, п’еси Контського, не знайома з Лисенком особисто, панянка зняла iз себе коштовну золоту брошку з самоцвiтом i прикрiпила ii до грудей молодого пiанiста зi словами: «Юначе, прошу прийняти це, як нагороду за вашу неперевершену майстернiсть, яка захопила мене!» Ту брошку молодий студент подав до лотереi, збiр коштiв вiд якоi призначався на пiдтримку незаможнiх студентiв.

У перiод навчання у харкiвськiй гiмназii Микола також брав участь у благодiйних концертах, зiбранi кошти з яких призначались на пiдтримку незаможнiх студентiв.

Так iз 14—15 рокiв пiанiст М. Лисенко розпочав свою концертну дiяльнiсть, яку вестиме до кiнця свого життя, близько 55 рокiв.

У роки навчання у харкiвськiй гiмназii зростае його захоплення украiнською старовиною. Як вiдмiчае Михайло Старицький, «вiн (Кулiш) зробив сильне враження i змiстом своiм, i, головне, мовою; ми пережовували кожну фразу i захоплювались, як воно виходить i ловко, i звучно, i як яскраво змальованi найтоншi обриси картини… Звичайно, крiм «Ради», ми прочитали «Записки о Южной Руси». Етнографiчний матерiал i заклик до збирання народних скарбiв настiльки запалили Миколу, що вiн став збирати й записувати народнi пiснi…»

У цей гiмназiйний перiод життя Миколи мало чим вiдрiзнялось вiд пансiонного. Канiкули, свята неодмiнно проводились вдома, у родичiв: то в Жовнинi, то в Гриньках. Вiдмiнним було те, як вказуе М. Старицький, що пiдлiтки «крiм звичайних розваг в залах та вiтальнях, а також утiх на лонi природи, багато читали вголос один одному, переживаючи душею всi перипетii життя героiв. Мiж iншим жадiбно читали з тiтчиноi бiблiотеки (матерi Лисенка) Вальтера Скотта, Дюма, Ежена Сю, Бальзака, – звичайно в перекладi на росiйську мову, i навiть викрадали у гувернантки, що була при сестрi Миколи Софii i меншому його братi Андрii, Польдекока французькою мовою, знання якоi ми й розвивали на цих романах. Крiм того, батьки Миколи Лисенка виписували багато газет i журналiв («Отечественные записки», «Современник», «Журнал для юношества»)… Ми тодi захоплювалися також творами М. Гоголя «Вечера на хуторе близ Диканьки», “Приключения Чичикова”».

У цей перiод, у вiцi 14 рокiв, гостюючи з троюрiдним братом Михайлом Старицьким у дядька Андрiя Романовича, вони цiлу нiч читали забороненi вiршi Тараса Шевченка, «захоплюючись i формою, i словом, i смiливiстю змiсту». «Лисенко, що звик до росiйськоi чи французькоi мови, був особливо зачарований музичною звучнiстю i силою простого народного слова», – згадував Михайло Старицький. Так вiдбулося знайомство генiя музики з генiем слова. Це знайомство стало визначальним у життi юного Миколи Лисенка.

Весною 1859 року Микола Вiталiйович закiнчив гiмназiю зi срiб-ною медаллю та вступив на перший курс природничого факультету Харкiвського унiверситету.




Роздiл третiй. Унiверситетськi роки. Початок музичноi дiяльностi


У Харкiвському унiверситетi Микола навчався разом зi своiм троюрiдним братом Михайлом Старицьким, який вступив на юридичний факультет. Але вже влiтку 1860 року, пiсля закiнчення першого курсу, М. Лисенко перевiвся до Киiвського унiверситету Святого Володимира на той же факультет. Як вказувала О. Пчiлка, «це сталося з рiзних причин. Опрiч того, що господарськi справи старого Лисенка ще бiльше погiршали… Розмiрковували i зважили всiею сiм’ею переiхати в Киiв…».

Студентськi роки М. Лисенка припали на бурхливi 60-тi роки XIX ст., коли змiнювався суспiльний устрiй, велася боротьба проти основи старого життя – крiпацтва. Всi говорили про життя i добробут простого люду. «Народ, народне щастя» стало бойовим закликом того часу.

М. Лисенко i М. Старицький поселилися у Киевi на Тарасiвськiй вулицi. Уже найпершi днi навчання захопили юнакiв. Вони поринули у свiт нових знайомств, пристрастей, знань. М. Лисенко приеднуеться до «Громади» та дуже швидко зближуеться зi студентами Михайлом Драгомановим, Тадеем Рильським, Володимиром Антоновичем, Павлом Чубинським, Борисом Познанським, майбутнiми дiячами украiнського руху. Ось як це згадуе О. Пчiлка: «Унiверситет Киiвський кипiв студентськими сходками, лунав палкими студентськими промовами… У Киевi змагалися мiж студентами течiя польська з украiнською… На сходках лунало украiнське слово; говорилося, що в цьому краi народ – украiнський, що вiн мае й своi полiтичнi права, свое вiкове право й на вищу культуру… Микола Лисенко брав участь у кiлькох гуртках украiнських; тодi ж, восени 1860 року, вступив в товариство “Громада”».

«Найбiльшоi ваги питання тогочасне, – писав композитор в автобiографii, – знесення крiпацтва й надання людських прав «найменшому братовi», викликало потребу постерегти, збагнути життя цього брата…»

Студентська молодь вiд слiв переходила до дiла. Складалися украiнськi народницькi гуртки: хто працював у недiльних школах, хто в лiтературних починаннях, у складаннi украiнських книжок для украiнських селян, хто ретельно збирав етнографiчний матерiал (пiснi, народнi перекази та легенди, слова для украiнського словника). Микола цiлком поринув у той потiк юнацькоi народницько-украiнськоi дiяльностi. «Лисенко просто перемiнився i почав доводити, що нам усiм не тiльки з народом, а й мiж собою треба розмовляти по-украiнському, щоб зробити цю мову культурною i своею…», – писав згодом Михайло Старицький.

Саме пiд час навчання у Киiвському унiверситетi Лисенко серйозно почав займатися збиранням украiнських пiсень. «У тi часи серед киiвського студентства був звичай: збирався гурт студентiв та й iшли на Байкову гору, де тепер «старе кладовище», а та частина, де тепер церква, була вiльна; отам спинялися спiвцi й спiвали собi народних пiсень; збирались теж i в Кадетськiй рощi. Спiвали просто у Ботанiчному саду. Та всi тi спiваки не були згуртованi в один вивчений хор. Власне М. Лисенко перший згуртував iх в украiнський хор…».

Почувши спiв деяких звичайних рiлiгiйних «кантiв» церковнослов’янського складу студентами в унiверситетськiй церквi, Микола Лисенко загорiвся бажанням зорганiзувати iх в украiнський хоровий колектив. Сталося це 1860 р. «…Коли украiнський гурток спiвцiв-студентiв розучив збiрку своiх пiсень, М. Лисенко вдався з проханням до унiверситетськоi влади, щоб дозволила дати концерт з народних пiсень на користь незаможним студентам. Уряд дозволив, тiльки з тiею умовою, коли на се буде згода самого попечителя округи i щоб не було нiякоi публiкацii; та були вони й непотрiбнi, бо студенти так добре розпросторили чутку про концерт, що й найбiльша аудиторiя була повнiсiнька! Концерт украiнським слухачам дуже сподобався, навiть i полякам…» – писала згодом Олена Пчiлка.

«Нас покликали на генеральну сходку в унiверситетi, – пригадував М. Старицький. – Питання обмiрковувались серйозно, в суворому порядку, чисто по-парламентському. На цiй сходцi вирiшено було одноголосно, що малоруський народ складае осiбну нацiю, багату всiма даними для культурного розвитку й участi на повний голос у слов’янському концертi, що чесний, свiдомий малорос повинен вiддати всi своi душевнi сили для пiдняття в народi самосвiдомостi й розвитку, що до всiх братiв-слов’ян вiн повинен ставитись дружньо й допомагати iм у боротьбi з гнобителями… Лисенко… з того моменту став найзавзятiшим украiнофiлом, як охрестили нас потiм».

Активно включившись у дiяльнiсть киiвськоi «Староi громади» (нелегального товариства киiвськоi iнтелiгенцii та студентства), Микола починае збирати i обробляти народнi пiснi, працюе над «Словником украiнськоi мови» i перекладами загальнодоступних пiдручникiв, виконуе народнi пiснi у своiх обробках зi студентським хором Киiвського унiверситету, бере участь у студентських виставах, створивши, зокрема, у 1864 р. музичний супровiд до водевiлю В. Гоголя (батька письменника) «Простак»; робить у 1863 р. разом зi М. Ста-рицьким першу спробу написати оперу – народну музичну драму «Гаркуша» за повiстю Олекси Стороженка; бере участь в акцii з вшанування пам’ятi Т. Шевченка (вiдзначаючи шевченкiвську дату концертом, новим твором).

Пiзньоi осенi 1860 р. М. Лисенко вирушив збирати фольклор в рiдне для нього село Жовнини. Про першу етнографiчну мандрiвку М. Старицький пише: «…Рiздвянi свята Лисенко провiв у нас… канiкули ми почали тим, що безпосередньо самi вiдправилися на «вулицю» i намагалися перезнайомитися з усiм селом, маючи метою i пропаганду своiх iдей, i зближення, злиття з народом, i збiр етнографiчного матерiалу. Лисенко… проникав i на «досвiдки», i на «вечорницi»… виуджуючи усюди народнi мелодii, котрi заносив у свiй музичний портфель… ми з ним затiяли одразу немалу справу – написати украiнську оперу. Зараз же вiд слова до дiла… взявся написати лiбрето на основi Стороженковоi комедii «Гаркуша», а Микола взявся написати музику. Шпаргал помiчений: «Лебехiвка, 1864 року»…».

Зимовi канiкули 1861 р. М. Лисенко провiв у П. Чубинського. Олена Пчiлка у своiх спогадах писала: «Пiд час перших же зимових свят на Рiздво 1860 року i новорiчнi свята 1861 року вiн приiхав до… Павла Чубинського записувати народнi украiнськi пiснi – i повернувся до Киева з великою збiркою iх». Так, зi студентських рокiв М. В. Лисенко стае музичним етнографом.

У Киевi Микола продовжуе iнтенсивно займатись музикою. Вiн захоплено вивчав опери Глiнки, Даргомижського, Серова, знайомився з музикою Шумана i Вагнера. До 1860-х рокiв належать спроби написання музики до мелодрами М. Старицького «Панське болото» (нотний матерiал не зберiгся). Виступае як пiанiст у концертах на користь створеного в той час Киiвського вiддiлення Росiйського музичного товариства.

Пiсля скасування крiпацтва, в умовах польського нацiонально-визвольного повстання 1863 р., що поширилось i на Правобережну Украiну, росiйська влада видае горезвiсно вiдомий «Валуiвський циркуляр» про заборону украiнськоi мови. Доходило до курйозiв. В. Антонович iз цього приводу писав: «Загальновiдомо, що М. Лисенко, якому заборонили спiвати украiнськi пiснi в оригiналi, переклав iх для свого хору французькою мовою i так виконував для киiвськоi публiки, щоб не спiвати росiйською».

1864 р. Лисенко закiнчуе унiверситет «по разряду естественных наук», а у 1865 р. захищае кандидатську дисертацiю «Про розмноження стрiчкових водоростей» i одержуе ступiнь кандидата природничих наук. Але найбiльш вабила молодого науковця музика i вiн вирiшуе здобувати вищу музичну освiту за кордоном. Але для цього потрiбнi були кошти, якi родина на той час не мала.




Роздiл четвертий. Заробiтчанство

Микола Лисенко на Таращанщинi (1865—1867)


У 1865 р. Микола Лисенко вступив на посаду помiчника мирового посередника в Таращанському повiтi. Вибiр мiсця чиновницькоi служби був невипадковим. На посадi офiцера драгунського полку у Таращi служив батько Миколи Лисенка, Вiталiй Романович, а вийшовши у вiдставку у чинi «полковника з мундиром», обирався повiтовим маршалком (предводителем дворянства) Таращанського i Сквирського повiтiв.

«…У зеленiм урочищi, поблизу широкоi i повноводноi рiки на високiм пагорбi стояв курiнь козака Тараса – рибалки i мисливця. «То був парубок моторний i хлопець, хоч куди козак» i на всi руки мастак. Доводилось йому захищати свiй край вiд ворогiв. Бо за липовим лiсом у широкiм степу владарював злий хан, який якось вирiшив узяти собi за наложницю дiвчину по iменi Котлуй. Але дiвчина вiд старого осоружного хана вирвалась i втекла: лисицею перебiгла степ, куницею перестрибнула липовий гай, на лебiдку перекинулась i перепливла широку рiку. Вийшла iз води, стрепехнула крильцями та стала красною дiвицею. Тодi отам узрiв ii козак Тарас. Полюбились вони i стали вдвох жить i поживать. І народився у них хлопчик, якого також назвали Тарасом. Якось молода мати з п’ятирiчним хлопчиком подалась на рiчку прати бiлизну. Ось тодi беззахисних iх захопив злий хан. Познущався вiн над молодицею i втопив ii у рiчцi, а хлопця забрав у полон. Тим часом повернувся козак Тарас з полювання, побачив, що нещастя, i кинувся за ханом навздогiн. Догнавши злого хана, вiн поганця скинув у прiрву, а сина визволив iз неволi», – так оповiдае мiсцева легенда про походження назви невеликого мiстечка на пiвднi Киiвщини (за 120 км вiд Киева) – Таращi, розташованого у межирiччi Росi та Гнилого Тiкича, серед зелених лiсiв, куди занесла доля 21-рiчного Миколу Лисенка.

Вперше згадка про селище Тараща, як встановив киiвський краезнавець В. Сергiенко, вiднаходиться у Руськiй (Волинськiй) метрицi. Так, у записовi за 10 жовтня 1592 р. зазначаеться: «надано у довiчне володiння Родкевичу i Лесевичу селище за Бiлою Церквою, що лежить на шляху Татарському, який веде з Татаровщинизни повз Березовий Гай». Правда, тодi селищами називали малолюднi або й пустi урочища. Датована iсторiя поселення Тараща розпочинаеться з 1709 р., коли польський король Август ІІ за вигнання шведiв з Люблiна нагородив теребовлянського старосту, полковника Антонiя Блендовського, надавши у довiчне користування урочище «Тараща». Наполегливiсть польського полковника А. Блендовського, не дивлячись на бурхливий час военного протистояння (1711 р. пiд час походу П. Орлика щойно збудовану залогу буде спалено), згодом приносить плоди: вже 1722 р. король Август ІІ надае Таращi право проводити ярмарки чотири рази на рiк (на День святого Юрiя, День святого Онуфрiя, на Рiздво Богородицi й в середньо-посну недiлю). Таким чином, Тараща перетворюеться у мiстечко, люднiсть якоi, як зазначають лiтописцi, складали «рiзнi бурлаки зухвалi».

«Тараща – мiсто! Не розумiю, навiщо дали таку гучну назву цiй бруднiй жидiвськiй слободi. Напевно можна сказати, що покiйний Гоголь i мельком не бачив сього надто брудного мiста, iнакше його рiдний Миргород здався б йому якщо не справжнiм мiстом, то у крайньому разi чудовим селом. У Миргородi хоча й не пишноi ра-стрелiвськоi чи тоновськоi вiзантiйськоi архiтектури, а все-таки е бiленька кам’яна церква. Хоч невелика бiла пляма на темнiй зеленi, а вона робить приемний ефект у одноманiтному пейзажi. В Таращi i цього немае. Стоiть на пагорбi собi над тухлим болотом стара, темна, дерев’яна церква, так звана козацька, т. б. будiвля часiв козаччини. Три восьмикутних конiчних куполи з похиленими чорними залiзними хрестами, i нiчого бiльше. І все це так незграбно, так грубо, печально, як печальна iсторiя ii невгамовних будiвникiв. Ледь-ледь до вечора дотягнулися ми до сього так званого мiста», – описував Т. Шевченко згодом своi враження пiд час поiздки 1845 р. про Таращу у повiстi «Прогулянка iз задоволенням i не без моралi», коли зупинявся у мiстi на нiчлiг у поштовiй станцii, де на нього i його вiзника Трохима чекала одна-едина кiмната, пара сушених карасiв з куснем чорного хлiба i чаркою смердючоi горiлки. Пiсля цiеi, як висловився Трохим, «чернечоi вечерi» мандрiвники поснули на лавi, «обгородженiй з трьох бокiв чимось на зразок перил, що робило ii схожою на чухонськi сани».

У 60-х рр. XIX ст. Тараща – це вже повiтовий центр (з 1791 р. отримало вiд польського короля Станiслава Августа магдебурзьке право; а з 1800 р. – указом iмператора Олександра І – статус повiтового центру; 1826 р. затверджено генеральний план мiста). Спочатку герб мiста являв зображення: «снiп пшеницi на стернi», а з 1853 р. «щит, подiлений на двi частини; у верхнiй, блакитнiй, зображено архангела Гавриiла у срiбному одязi зi зброею; у нижнiй, срiбнiй, частинi – чорного орла з розпростертими крилами».

Лiтнiй полудень 1865 р. у Таращi. Поодинокi перехожi у маревi сонних вулиць. Байдужi до всього воли, немов сновиди, котять воза. Вiзник дивиться у далечiнь, де небо сходиться iз стиглими хлiбними полями, i дрiмае. Горобцi купаються у пилюцi. Легкий вiтерець з полiв ворушить листя на тополях. Лише ластiвки, незважаючи на спеку, ширяють у небi i щось щебечуть на своiй пташинiй мовi. Із-за рогу, де височiе пожежна вежа, з’являеться вiдкритий екiпаж з двiйкою притомлених коней. За мить конi зупиняються навпроти «присутствiя». Вiкна урядових установ вiдчиненi навстiж: чиновники у форменних одностроях знемагають вiд спеки i одноманiтноi казенноi буденщини.

Комплекс «присутственних мiсць» у Таращi складав центр повiтового мiстечка (назва походить вiд слова «присудственнi», тобто тi, що знаходять при судi), його збудовано за проектом видатного архiтектора, професора Петербурзькоi Академii мистецтв Андрiана Захарова, включаючи: управу, суд, казначейство, полiцейське управлiння, в’язницю, господарськi будiвлi (Таращанський комплекс – единий, який вцiлiв до нашого часу).

Із притрушеного курявою екiпажу на землю сходить стрункий юнак у формi унiверситетського студента. Спершись на його руку, слiдом зiскакуе кругловида чепурна панночка у довгому мiського крою платтi. Вiзник, затиснувши у кулацi асигнацiю, що ii дав панич, вйокуе на коней i зникае за рогом розпеченоi Дворянськоi вулицi.

Молодята по-змовницьки переглядаються i, пiднявшись сходами, входять до темного лункого коридору державноi установи. Ось вони зупиняються сходами перед дверима потрiбного кабiнету i трохи прочиняють iх. Побачене розвеселяе: за столом, обклавшись паперами, сидить молодий чиновник з вiдзнаками мирового посередника, i, дивлячись у стелю, щось мугикае собi пiд нiс. Раптом схиляеться над паперами i починае щось гарячково записувати. Поставивши кiлька значкiв, знову пiдспiвуе. З галасом, який лише дозволяють урочистi стiни державноi установи, молодi люди влiтають до кiмнати, i чиновник потрапляе до iхнiх обiймiв.

– А-а-а, пане Лисенку, так замiсть того, щоб уставнi грамоти складати, ви мужицькi пiсеньки на службi пописуете! – не перестають кепкувати з чиновника прибульцi. Той, розгублений i розчулений, врештi з радiстю вiтае несподiваних гостей.

Саме так описала цю свою зустрiч у Таращi ця весела трiйця. Урядовець – стрункий худорлявий юнак з широким розлетом брiв, уважними розумними очима i рiдкими вусами – Микола Лисенко. А його гостi: троюрiдний брат, незмiнний друг дитинства та юностi – Михайло Старицький i панночка – молодша Лисенкова сестра Софiя, яка скоро стане дружиною Михайла.

Микола Лисенко працював у Таращi на посадi мирового посередника, яка була запроваджена в Росiйськiй iмперii у перiод проведення Селянськоi реформи 1861 року. Мировий посередник був першою ланкою в системi установ, на якi покладалося проведення цiеi реформи. Правовий статус посередника визначався Положенням про губернськi у селянських справах установи вiд 19 лютого1861 року. За цим Положенням вiн обирався на 3 роки, але фактично призначався Сенатом за поданням губернатора при узгодженнi кандидатури мирового посередника з мiсцевими предводителями дворянства. Кандидатами на посаду мирового посередника могли бути мiсцевi потомственi дворяни-землевласники, якi мали вiдповiдати встановленим становим, майновим та освiтнiм цензам.

До компетенцii мирового посередника входило: розгляд скарг, суперечок i непорозумiнь мiж помiщиками та iх звiльненими вiд крiпацтва селянами; регулювання вiдносин мiж ними (укладання угод про надiли землi, склад повинностей та переведення на викуп, затвердження, а iнодi й самостiйне складання уставних грамот, обмiн земельних угiдь, посвiдчення викупних актiв та контроль за виконанням селянами повинностей i викупних платежiв); нагляд за дiями органiв мiсцевого самоврядування; судовий розгляд дрiбних справ щодо найму робiтникiв, оренди землi, потрав i порубок лiсiв, якщо цiна позову не перевищувала 30 рублiв.

Мировi посередники разом iз селянами брали безпосередню участь в органiзацii iх життедiяльностi – органiзовували общини, волостi, самоврядування на цих рiвнях; затверджували на посадi та приводили до присяги волосних старшин. Пiд контролем мирових посередникiв виявились усi виборнi селянськi органи, всi справи по судово-полiцейському розгляду. Таким чином, у iхнiх руках була зосереджена вся реальна адмiнiстративно-полiцейська влада в повiтi.

При незгодi з дiями мирового посередника його рiшення оскаржувались у апеляцiйних iнстанцiях – повiтових мирових з’iздах та губернських в селянських справах присутностях. Вищий нагляд за дiяльнiстю цих установ i взагалi за проведенням селянськоi реформи покладався на вiдповiдний Головний комiтет при Державнiй радi Росiйськоi iмперii.

Перебуваючи на чиновничiй службi, Микола Вiталiйович не полишав своеi улюбленоi справи – збирання народного фольклору. Увесь свiй вiльний час вiн присвячуе збиранню фольклорних матерiалiв. Разом з батьком збирае i вивчае етнографiчний, пiсенний матерiал Таращанщини та Сквирiвщини. Згодом Вiталiй Романович передасть Пiвденно-Захiдному вiддiленню Імператорського Росiйського географiчного товариства докладний опис одягу i наукову розвiдку «Об историческом применении во вкусах и модах народных одеж в Сквирском и Таращанском уездах».

Тим часом батько композитора закiнчуе службу у Сквирському повiтi, продае фiльварок, який заснував, але так i не змiг добитися вiд нього прибуткiв, виiздить до Киева. Прослуживши мировим посередником, у червнi 1867 р. Микола Лисенко, як «залишений поза штатами з приводу скорочення дiльниць у Киiвськiй губернii», також повертаеться до Киева.

Але все-таки метою його життя була, звичайно, не службова кар’ера, а музика.




Роздiл п’ятий. Лейпциг – Прага – Лейпциг. 1867—1869


У 1860-х рр. Киiв не мав своеi консерваторii. Тому прагнення М. Лисенка здобути глибоку музичну освiту привело його до Лейпцизькоi консерваторii. У жовтнi 1867 року М. Лисенко вступив до консерваторii, де вивчав гру на фортепiано та композицiю. За навчання платив 80 талярiв на рiк. При цьому голландська сорочка коштувала 2 таляри, пляшка бургундського – 1 таляр, двокiмнатне житло – 9 талярiв на мiсяць, а прокат рояля – 4 таляри на мiсяць.

Викладачами талановитого юнака по класу фортепiано були найкращi на той час професори – К. Рейнеке, В. Венцель, І. Мошелес. Студентськi зошити, книжки з позначками, чернетки музичних творiв, а особливо дбайливо збереженi батьками листи, в яких Микола докладно описував свое життя, ритм навчання, дiлився своiми спостереженнями, доносять до нас пiднесений настрiй людини, що перебувала в храмi музики. Так, 30 жовтня 1867 року вiн писав: «Я листiв ваших чекаю, як нагороди небесноi. Це едина моя пiдтримка в моему майже самотньому й тружденному життi в Лейпцигу. Занять у мене стiльки, що i сказати вам не можу. Що Божий день, я вiд 8 год. ранку i до 10 вечора, крiм лекцiй, обiду, зрозумiло, не встаю вiд фортепiано…».

До Лейпцигу М. Лисенко прибув ще i з намiром видрукувати своi обробки украiнських народних пiсень, iз зшитком яких вiн ознайомив професора Ф. Венцеля (друга Шумана i вчителя Грiга). Професор пообiцяв посприяти молодому киянину, надавши свою рекомендацiю до нотовидавця Редера.

У груднi 1867 р., за запрошенням свого друга Миколи Бiлозерського, М. Лисенко вирушае до Праги, де акомпануе вiдомому росiйському диригенту i спiваку Д. Агреневу, палкому пропагандисту слов’янського пiсенного фольклору. Поiздка до златоi Праги. Зустрiч з росiйськими i чеськими музикантами. Все було так несподiвано й пiднесено! У Празi М. Лисенко репрезентуе й украiнську музику – народнi пiснi, якi схвилювали чехiв своею чарiвнiстю. Його концерти перевершили усi сподiвання. Слухачi захоплено вiтали iмпровiзацii Лисенка та його власнi аранжування народних пiсень, серед яких були героiчнi, лiричнi, жартiвливi твори.

Гостя з Украiни запросили до «Умелецькоi бесiди» – Празького Художнього клубу. Про органiзацiю концерту подбав сам Бедржiх Сметана.

…Коли пiднялася завiса, в залi панувала тиша. Лисенко вклонився i сiв до рояля. Хвилина мовчання. Тривожний холодок за спиною. Рука трохи скуто видовбуе глухi басовi звуки. Вiн чуе, як стукае його серце. Тривожний холодок за спиною починае танути. Пальцi впевненiше дiстають потрiбнi звуки. Мелодiя наростае, шириться, звучить велично i переможно…

Чеська преса першою в Захiднiй Європi заговорила про Лисенка – пiанiста i композитора: «Особливо ж сподобались украiнськi пiснi, дотепно аранжованi (Лисенком) для фортепiано… Пан Лисенко готуе до друку цiлу збiрку украiнських пiсень, бажаемо йому швидко знайти видавця, бо цi пiснi справдi збагатять слов’янську лiтературу».

Слава М. Лисенка швидко дiсталась Львова. На прохання львiв’ян вiн написав музику до «Заповiту» Т. Шевченка. З цього приводу теплого листа надiслав Лисенковi Олександр Барвiнський. Лисенкiв твiр (закiнчений у серединi лютого 1868 року) для хору i баритона у супроводi фортепiано прозвучав на вечорi, присвяченому Великому Кобзаревi, разом iз «Заповiтом» галицького композитора Михайла Вербицького.

17 квiтня 1868 року – знаменний день не лише в життi Лисенка. Саме тодi на нотний стан лягли мелодii перших романсiв «Туман, туман долиною», «Ой одна я, одна», що започаткували семисерiйний цикл композитора «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка», над яким Лисенко працюватиме до останнiх мiсяцiв життя.

Пiсля успiшно складених iспитiв за перший рiк навчання, сповнений мистецьких вражень, композитор приiхав на вакацii додому. Зустрiвся з киiвськими друзями.

«Перебувши перший академiчний рiк своеi науки в Лейпцигу, – згадувала пiзнiше Олена Пчiлка, – М. Лисенко вертався лiтом 1868 р. в Украiну, власне, на Полтавщину… Спинившись у Киевi, Микола Вiталiйович довiдався, що власне того дня мае бути в його друзiв урочистiсть: одруження Петра Косача з сестрою М. Драгоманова, себто зо мною. Велика, невимовна була наша радiсть, коли ми впiзнали у молодому, галантному гостевi з темною борiдкою, що спинився перед нашою оселею, Миколу Лисенка! Другого дня вiн поiхав до своеi нареченоi, а через якийсь тиждень, того ж липня 1868 року, й сам повiнчався з своею нареченою Ольгою Олександрiвною Деконор».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/i-kolyada/mikola-lisenko/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Вовгура – хижак iз родини собак, великий шкiдник сiльськогосподарських тварин, поширений по всiй Украiнi, за винятком пiвденного Криму.