Книга - Щоденник наркомана

Щоденник наркомана
Алiстер Кроулi


Карта свiту
Культовий англiйський письменник, поет, мiстик i церемонiальний маг, засновник релiгiйноi фiлософii Телеми, астролог, художник, альпiнiст та шахiст Алiстер Кроулi (1875—1947) i сьогоднi залишаеться знаковою постаттю. 2002 року Бi-бi-сi назвала його 73-м найвпливовiшим британцем усiх часiв.

«Щоденник наркомана» – автобiографiчний роман автора, який уперше вийшов друком 1922 року й вiдтодi його перевидавали понад 40 разiв. Тогочаснi газети одразу охрестили його «книгою, яку треба спалити». Щоденник вiдкривае читачевi поета, коханця та загадкового мiстика, яким був Алiстер Кроулi.





Алiстер Кроулi

Щоденник наркомана



Алостраель, Дiвi-Берегинi Санграалю в абатствi Телема на «Телепилi»,

а також Астарте Лулу Пантеi, наймолодшiй iз його представникiв, я присвячую цю iсторiю Геркулесовоi працi заради звiльнення Людства вiд усiх форм залежностi.


Це правдива iсторiя.

Їi було змiнено рiвно настiльки, аби приховати справжнi iмена героiв.

Це жахлива iсторiя, але водночас це iсторiя надii та краси.

Вона з разючою яснiстю показуе безодню, над якою тремтить наша цивiлiзацiя.

Однак те саме Свiтло освiтлюе шлях людства: i ми самi виннi, якщо переступимо межу.

Ця iсторiя правдива не лише стосовно одного виду людськоi слабкостi, а (за аналогiею) усiх ii видiв; i для усiх них iснуе лиш один шлях до спасiння.

Як каже Гленвiл: «Людина не поступилася б янголам, анi самiй смертi, якби не слабкiсть ii волi».

Чини, як волiеш, – нехай таким буде весь закон.



    Алiстер Кроулi




Книга I

Paradiso





Роздiл 1

Нiч лицаря


Так, без сумнiву, я почувався пригнiчено.

Не думаю, що з огляду на все це була моя реакцiя на пережитий день. Звичайно, завжди е реакцiя пiсля збудження вiд польоту; але ефект бiльше фiзичний, нiж моральний. Не хочеться нi з ким говорити. Лежиш собi, куриш i п’еш шампанське.

Нi, мiй паскудний стан був дещо iншим. Я проаналiзував своi думки, як це швидко вчиться робити хороший пiлот, i менi справдi стало соромно. Якщо взяти в цiлому, то я був одним з найщасливiших людей у свiтi.

Вiйна – наче хвиля: когось накривае, когось топить, когось розбивае на друзки об каменi; але когось вона викидае далеко на берег, на блискучий золотий пiсок, подалi вiд ще якихось додаткових примх долi.

Дозвольте пояснити.



Мене звуть Пiтер Пендрагон. Мiй батько був другим сином у родинi, i вiн часто сварився з дядьком Мортiмером, коли вони були малими хлопцями. Вiн перебивався заробiтком лiкаря загальноi практики у Норфолку, потiм одружився, але це не дуже покращило його справи.

Втiм, вiн наскладав достатньо, щоб дати менi сяку-таку освiту. Тож коли розв’язалася вiйна, менi було двадцять два роки i я саме захистив диплом доктора медицини у Лондонському унiверситетi.

Потiм, як я вже казав, надiйшла хвиля. Моя мати вступила до Червоного Хреста й загинула у перший рiк вiйни. Безлад i збентеження були такi, що понад шiсть мiсяцiв я навiть не знав про це.

Мiй батько помер вiд грипу перед самим перемир’ям.

Я подався до вiйськовоi авiацii; служба менi непогано вдавалася, проте я чомусь так i не набув упевненостi нi в собi, нi у своiй машинi. Командир моеi ескадрильi говорив, що я нiколи не стану славетним льотчиком.

– Давня справа, – казав вiн, – тобi бракуе iнстинктiв, – додаючи до iменника цiлковито безглуздий прикметник, який, однак, допомiг зробити речення чiтко зрозумiлим.

– У тебе виходить лише тому, – сказав вiн, – що ти маеш аналiтичний склад розуму.

Що ж, здаеться, маю. Ось чому я зараз i пишу цей текст. У всякому разi, в кiнцi вiйни з’ясувалося, що у мене е лицарський титул, який, як я i дотепер свято вiрю, дiстався менi через канцелярську помилку якогось державного службовця.

Що ж до дядька Мортiмера – вiн i далi продовжував вiдлюдькуватий спосiб життя; насуплений, нетовариський заможний пiдтоптаний парубок. Ми зовсiм про нього не чули.

А потiм, десь рiк тому, вiн помер; i я, на превеликий подив, дiзнався, що е единим спадкоемцем його п’яти-шести тисяч на рiк i власником Барлi Грандж – просто неймовiрно милоi мiсцини у Кентi, ще й досить недалеко розташованоi для зручностi успiшного молодого свiтського лева, яким я став. Найбiльшою перевагою маетку було штучне озеро, доволi велике, щоб використовувати його як аеродром на водi для мого гiдролiтака.

Можливо, менi бракувало iнстинктiв для польотiв, як казав Картрайт; але це единий вид спорту, що мене цiкавив.

Гольф? Коли пролiтаеш над полем для гольфа, цi люди i справдi виглядають такою жахливою поганню! Такою нiкчемною формальнiстю!

Тепер про мою пригнiченiсть. Коли вiйнi настав кiнець, коли я залишився без копiйки, без роботи, зовсiм пограбований (навiть якби я мав якiсь грошi) вiйною, щоб продовжувати медичну кар’еру, я розробив для себе абсолютно нову психологiю. Знаете, як почуваешся, коли береш участь у повiтрянiй дуелi, ти, здаеться, вiдсторонюешся вiд усього. У всесвiтi не iснуе нiчого, окрiм тебе i фрiца, якого ти намагаешся збити. Є щось у цьому вiдсторонене i богоподiбне.

І коли я опинився на вулицi, куди мене викинула «вдячна» краiна, я перетворився на цiлком iншу тварину. Насправдi я часто думав, що немае нiякого «я» взагалi; що ми просто засоби вираження чогось iншого; що коли ми вважаемо себе собою, ми просто – жертви примарноi iлюзii.

Та до бiса це! Фактично я став доведеним до вiдчаю диким звiром. Я був занадто голодним, так би мовити, щоб марнувати час на гiркi роздуми.

І тодi прийшов лист вiд адвокатiв.

Це був ще один новий досвiд. Досi я навiть гадки не мав, як низько люди готовi гнути своi шиi.

– До речi, сер Пiтер, – сказав пан Волф, – звичайно, це забере якийсь час, щоб уладнати усi справи. Це великий маеток, дуже великий. Але я подумав, сер Пiтер, поки те се – ви не образитеся, якщо ми випишемо вам для початку вiдкритий чек на тисячу фунтiв.

Тiльки коли вийшов за дверi, я зрозумiв, як сильно вiн хотiв управляти моею власнiстю. Йому не потрiбно було переживати. Вiн досить добре вiв справи бiдного старого дядька Мортiмера усi цi роки; навряд чи я б шукав когось iншого.

Що мене справдi потiшило у всiй цiй справi, це один iз пунктiв заповiту. Цей старий краб просидiв усю вiйну у своему клубi, огризаючись до всiх, кого бачив; i при цьому, виявляеться, вiн постiйно слiдкував за тим, що я роблю. У заповiтi вiн зазначив, що зробив мене спадкоемцем «за блискучу службу нашiй любiй краiнi у важку для неi хвилину».

Це i е справжня кельтська психологiя. Коли розмову закiнчено, завжди залишаеться щось, що не промовляе нi слова, а йде прямо крiзь землю, проникаючи у самiсiнький центр.

А тепер про кумедну частину iсторii. На свiй подив, я виявив, що доведений до вiдчаю у пошуках роботи дикий звiр усе ж був по-своему досить щасливою твариною, так само як вiдчайдушний бог був щасливим у повiтряному бою, граючи у ризиковану азартну гру з життям i смертю.

Жодного з них невдача не зажене у глухий кут; але молодий успiшний свiтський лев був створiнням значно нижчого рiвня. Усе йому так чи iнакше докучало, а через пересмажену вiдбивну вiн узагалi був украй роздратованим. Того вечора, коли я зустрiв Лу, я зайшов до кафе «Вiстерiя» у станi якогось похмурого злого ступору. Причому единим прикрим випадком цього дня був лист вiд адвокатiв, який я знайшов у клубi пiсля перельоту з Норфолка до Барлi Грандж i поiздки автомобiлем до мiста.

Пан Волф дуже розсудливо порадив менi убезпечити частину маетку в разi мого одруження; i тут виникли якiсь дурнi затримки з пошуком довiреного розпорядника майна.

Я терпiти не можу закони. Здаеться, нiби це просто низка перешкод, старанно розроблена для того, щоб не дiяти розсудливо. Звiсно, треба мати норми i правила, як у польотах, зрештою, щоб стартувати i зупинятися. Але iх дотримуватися – страшний клопiт.



Я подумав, що добре було б почастувати себе невеличким обiдом. Та, мабуть, я не до кiнця розумiв, що насправдi хотiв не iсти, а людського товариства. Немае нiчого такого. Кожна людина завжди самотня. Але коли ти сплутався iз цiлком порядною компанiею, то забуваеш про цей жахливий факт достатньо надовго, щоб дати своему мозку час вiдновитися вiд гострих симптомiв його хвороби – думання.

Мiй старий командир мав рацiю. Я надто багато думаю; Шекспiр теж багато думав. Це i пiдбило його написати тi чудеснi речi про сон. Я вже й забув, якi саме; але свого часу вони мене вразили. «Цей стрiляний горобець знав, як страшно бути при свiдомостi», – сказав я собi.

Тож коли я зайшов до кафе, думаю, справжньою причиною, що привела мене сюди, було те, що я сподiвався когось знайти i виговоритися. Люди думають, що говорити – ознака мислення. Переважно це не так; та з iншого боку, це машинальнi хитрощi тiла, щоб зняти перевтому вiд мислення, подiбно до того, як вправи для м’язiв допомагають тiлу тимчасово не вiдчувати свою вагу, бiль, знесилення й усвiдомлення неминучоi загибелi.

Бачите, якi невеселi думки приходять до парубочоi голови, навiть якщо вiн – улюбленець долi. Це хвороба цивiлiзацii. Ми перебуваемо на перехiднiй стадii мiж ступором селянина й чимось iще не до кiнця розвинутим.

Я зайшов до кафе i сiв за один з мармурових столикiв. Мене вiдразу охопило радiсне хвилювання – воно сильно нагадало менi Францiю – цi днi дикоi гри зi Смертю.

Я не бачив жодноi знайомоi душi. Але принаймнi двох чоловiкiв за сусiднiм столиком я знав у лице. Усi знали цього сивого лютого вовка – чоловiк, що був просто створений для битви, з високим чолом, яке вирiзняло його з метушливого натовпу. Суперечливi елементи його натури завдали йому тяжкого удару. Його звали Джек Фордхем. У своi шiстдесят вiн усе ще був найбiльш жорстким i невблаганним з публiцистiв. «Кривавi iкла та кiгтi», – як казав Теннiсон. Незважаючи на це вiн знаходив час писати чудову лiтературу, а його безкомпромiсне протистояння зi свiтом не зiпсуло його стилю i мислення.

Поруч iз ним сидiв нерiшучий, добродушний, але працьовитий журналiст на iм’я Вернон Гiббз. Вiн фактично самотужки наповнював матерiалом майже цiлий тижневик – i робив це з року в рiк, iз рiзносторонньою вправнiстю майстра пера й машинальною наполегливiстю знаряддя, яке завдяки щоденнiй практицi перетворилося на досконалу легкiсть.

Хоч вiн загалом i не мав нiчого проти, якесь природне чуття пiдказувало йому, що його справжне призначення для чогось кращого. В результатi вiн систематично спивався, чим далi – тим бiльше.

У лiкарнi я дiзнався, що людське тiло на сiмдесят п’ять вiдсоткiв складаеться з води; але у цьому разi, як у старiй пiснi, виглядало, що Гiббз мав родиннi зв’язки з Макферсоном, який мав сина,

«Що дочку Ноя взяв
І зiпсував потоп,
Коли всю воду вихляв.
Вiн так би i зробив,
Я вiрю в це почасти,
Лиш аби там було
Глен Лiвету три частки».

До кафе зайшов молодикуватий старий з тендiтною фiгурою, круглим, як картопля, носом, який дещо применшував його iнакше помiтну вроду, хоча й зiпсуту роками божевiльних пристрастей. Його холоднi синi очi були хитрi й недоброзичливi. Складалося враження, що це якесь бридке створiння пiть-ми, яке прийшло з iншого свiту, щоб грабувати i нищити все навколо. Слiдом за ним шкандибав його шакал – здоровенне, надуте, огидне створiння, схоже на таргана, – у чорному, не почищеному, заплямованому й обшарпаному одязi, який до того ж на ньому не сидiв. Його бiлизна була брудною, обличчя – розпухле i прищаве, жахлива зла мiна перекосила обслинену пащеку, вмiст якоi був схожий на цвинтар пiсля бомбардування.

Щойно вони увiйшли, кафе одразу зашипiло. Це була сумнозвiсна парочка, якщо не сказати бiльше, а ватажок був вiдомий як граф Бамбл. Здаеться, у повiтрi зависло передчуття бiди. Граф пiдiйшов до столика поруч зi мною й умисне рiзко зупинився. Зневажлива посмiшка пробiгла його губами. Вiн показав пальцем на двох чоловiкiв.

– П’яний Бардольф i Старий Пiстоль, – сказав вiн, нервово сiпаючи носом вiд злостi.

Джек Фордхем не забарився з дотепною вiдповiддю.

– Гарно ричиш, Дупа, – вiдповiв вiн спокiйно, ще й так влучно, нiби уся сцена була вiдрепетирувана наперед.

В очах божевiльного графа з’явився небезпечний блиск. Вiн зробив крок назад i пiдняв свiй дрючок. Але Фордхем, цей старий вояка, очiкував подiбноi поведiнки. У молодi роки вiн побував у захiдних штатах; i якщо вiн чогось i не тямив у бiйках, то це й непотрiбно було тямити. Зокрема, вiн дуже добре розумiв, що за закрiпленим столиком, без зброi, у тебе немае шансiв проти чоловiка з дрючком на вiдкритому просторi.

Вiн вислизнув з-за столу наче кiшка. Бамбл не встиг навiть замахнутися, як старий пiрнув йому пiд руку i схопив психа за горло.

Це й бiйкою важко назвати. Ветеран, як бульдог, труснув свого опонента; i, перехопивши руку, жбурнув його на землю одним страшним кидком. Менш як за двi секунди сутичка завершилася. Фордхем уперся колiнами у груди поваленому хулiгану, а той скавулiв, важко дихав, молив про пощаду i просив старшого за себе на двадцять рокiв чоловiка, якого свiдомо спровокував на бiйку, щоб той бiльше не робив боляче, бо вони ж такi давнi друзi!

Поведiнка натовпу в таких ситуацiях завжди видаеться менi дуже дивною. Усi, або майже всi, нiби силуються втрутитися; але насправдi нiхто цього не робить.

Утiм, цього разу справа загрожувала набути серйознiшого розвитку. Старий справдi втратив самовладання. Шанси, що вiн задушить це притиснене колiнами до пiдлоги хамидло, були дуже високими.

Менi вистачило розуму звiльнити шлях метрдотелю, веселому i дужому французовi, який саме намагався протиснутися ближче. Я навiть допомiг йому вiдтягнути Фордхема вiд його розпластаного на землi супротивника.

Достатньо було одного дотику. Старий умить повернув самовладання i спокiйно повернувся за свiй столик, без жодних ознак хвилювання, окрiм вигуку: «Шiстдесят до сорока, шiстдесят до сорока».

– Пiдтримую! – прокричав чоловiк, що тiльки-но зайшов усередину з дальнього кiнця кафе, лише на хвилину пiзнiше бiйки. – Але на якого коня?

Я почув цi слова, наче крiзь сон, оскiльки мою увагу раптово вiдволiкли.

Бамбл i не намагався встати. Вiн лежав на пiдлозi, тихенько схлипуючи. Я перевiв погляд з цього огидного видовища, i вiн зафiксувався на двох величезних, як небеснi свiтила, сферах. Спочатку я навiть не зрозумiв, що це були очi. Смiшно звучить, але моiм першим враженням було, що вони – одна з тих думок, якi приходять нiзвiдки, коли летиш на висотi приблизно десяти тисяч футiв. Дуже дивна штука, скажу вам – чимось нагадуе атмосфернi перешкоди, якi бувають у радiозв’язку, i викликають у тебе жахливе вiдчуття. Щось на зразок зловiсного попередження про те, що у Всесвiтi iснуе ще хтось чи ще щось: i усвiдомлення цього лякае так само вiдверто, як усвiдомлення вiчноi жахливоi самотностi.

Я зовсiм вилетiв з часу у вiчнiсть. Я вiдчув себе у присутностi якоiсь величезноi сили, яка впливае на добро або на зло. Я почувався так, наче знову народився на свiт – не знаю, чи ви розумiете, що я маю на увазi. Інакше пояснити не можу, хоч убий.

Нiби до цiеi митi нiчого в моему життi не траплялося. Знаете цей стан, коли вiдходиш вiд ефiрного наркозу чи порцii оксиду азоту в зубного лiкаря, – ти повертаешся кудись, у знайоме тобi «кудись»; але мiсце, звiдки ти повернувся, це – «нiде», i все ж ти там побував.

Саме це зi мною i сталося.

Я прокинувся зi стану вiчностi, зi стану безконечностi, зi стану душi, який набагато живiший i свiдомiший за все, що ми знаемо, аби дiзнатися, що ця безiменна думка про «нiщо», незважаючи на те, що ти не можеш пiдiбрати iй назву, насправдi була двома величезними чорними сферами, у яких я побачив себе. У головi промайнуло видiння якоiсь середньовiчноi iсторii про чаклуна, i я поволi-поволi став вибиратися з глибин нагору, щоб усвiдомити, що цими двома сферами були просто двое очей. І тодi менi спало на думку – щось надзвичайно абсурдне за своею природою, як безглуздий жарт, – що цi двое очей належать обличчю дiвчини.

Поверх тiла громили, що стогнав на пiдлозi мiж нами, я дивився на лице дiвчини, яку нiколи досi не бачив. І я сказав собi: «Що ж, чудово, здаеться, я знав тебе все свое життя». І коли я сказав собi «свое життя», я анiтрохи не мав на увазi життя Пiтера Пендрагона, я навiть не мав на увазi життя, що простягаеться крiзь сторiччя, я мав на увазi iнше життя – те, iз чим сторiччя не мають нiчого спiльного.

І тодi Пiтер Пендрагон здригнувся, повнiстю прийшов до тями i подумав собi, чи не надто сильно вiн витрiщаеться на когось, хто, як пiдказуе його здоровий глузд, е досить звичайною i навiть не особливо привабливою дiвчиною.

Я вiдразу знiяковiв i поспiхом повернувся до свого столика. І тодi менi здалося, що офiцiанти вже не одну годину вмовляють графа стати на ноги.

Я автоматично посьорбував свiй напiй. А коли пiдвiв голову, дiвчини вже не було.



Я збираюся зробити досить банальне зауваження. Сподiваюся принаймнi, воно допоможе вам позбутися думки, що я якийсь ненормальний.

Насправдi кожна людина, зрештою, е ненормальною, оскiльки кожен е неповторним. Але ми вiшаемо на людей рiзнi ярлики, особливо не переймаючись, ким кожен з них е сам по собi.

Тож сподiваюся, що вам стане чiтко зрозумiло, що я дуже схожий на сотнi тисяч iнших молодих людей мого вiку. Також я збираюся зробити це зауваження, оскiльки його суть фактично i е головною темою цiеi книжки. Отже, пiсля урочистих звукiв фанфар, моя ремарка: незважаючи на те, що я особисто зовсiм не був зацiкавлений у тому, свiдком чого став, депресiя покинула мою голову Як кажуть французи: «Un clou chasse l’autre»[1 - Клин клина вибивае (фр.).].

Вiдтодi я дiзнався, що певнi народи, зокрема японцi, розвинули з цього факту цiлу точну науку. Наприклад, вони плескають чотири рази в долонi «щоб проганяти злих духiв». Звичайно, це лише метафора. Насправдi вони роблять ось що: фiзична дiя витрясае розум з його летаргiчного сну, i таким чином думки, що його непокоiли, замiнюються новими думками. У них е рiзнi хитрощi, щоб вберегти свiжi iдеi в головi й захопитися ними. Докладнiше про це пiзнiше.

Ось що сталося – у ту хвилину мiй розум охопив гострий, чорний i цiлковито безцiльний гнiв. Я не мав анi найменшоi здогадки, звiдки вiн взявся, але вiн був. Кафе стало нестерпним, як надокучлива комаха, мiсцем. Я кинув на стiл монету й розчаровано зауважив, що вона скотилася на землю. Я вискочив звiдти, нiби сам диявол наступав менi на п’яти.

Наступнi пiвгодини не залишили у моiй пам’ятi жодного слiду. Це було специфiчне безнадiйне вiдчуття, що ти загубився у свiтi надзвичайно тупих i злих карликiв.

Раптово я усвiдомив, що опинився на Пiкадiллi. «Старий добрий Пiтер. Чоловiче, страшенно радий тебе зустрiти, – промуркотiв менi у вухо чийсь голос, – це треба вiдзначити».

Власником голосу був симпатичний валлiець, ще у розквiтi сил. Дехто вважае його одним з найвидатнiших скульпторiв сучасностi. Вiн i правда мав своiх послiдовникiв. Єдине, що можна про них сказати, – «майже дратують».

У глибинi душi люди для нього не мали жодноi цiнностi, окрiм як бути зручними формами, якi можна вилiпити. Те, як вони вдають iз себе живих, йому вже давно набридло та викликало огиду. Його роздратування зростало, i вiн узяв собi за звичку пити набагато бiльше та частiше, нiж це потрiбно звичайнiй людинi. Фiзично вiн був значно мiцнiший i взяв мене пiд руку, наче злочинця, якого ведуть до вiддiлка. Вiн насипав менi у вухо цiлу купу безконечних заплутаних iсторiй, кожна з яких видавалася йому неймовiрно веселою.

Десь пiвхвилини я страшенно обурювався; потiм заспокоiвся, перестав звертати увагу i мало не задрiмав, утихомирений потоком його балаканини. Дивовижна людина, що бiльшiсть часу поводиться як малолiтнiй недоумок, i все ж поза цим всiм можна побачити, що глибока нiч у його головi наповнена ледь помiтними iскорками генiальностi.

Я найменшого поняття не мав, куди вiн мене веде, та й було байдуже. На якийсь час я занурився в себе. Отямившись, я зрозумiв, що знову сиджу в кафе «Вiстерiя».

Метрдотель збуджено розповiдав моему супутниковi про те, який славний скандал вiн пропустив.

– Пан Фогдхем мало не пгибив його, – вiн увесь аж кипiв, заламуючи своi пухкенькi ручки. – Вiн мало не пгибив його.

Щось у цiй вимовi привело у захват мое почуття зневаги i презирства. Я не втримався й голосно та пронизливо зареготав.

– Кепсько, – сказав мiй товариш. – Паскудно! Виглядае на те, що старому Фордхему нiяк не вдасться довести справу до кiнця. Слухай сюди, я сьогоднi розважаюся. А ти пiди, будь добрий, i перекажи усiм тим хлопцям i дiвчатам, щоб приходили повечеряти.

Кельнер дуже добре знав, кому i що треба було переказати; й за хвилину я вже тиснув руки кiльком абсолютно незнайомим людям у найтеплiшiй атмосферi величезноi та невичерпноi взаемоповаги. Товариство було направду вишуканим. Одним з них був гладкий нiмецький еврей, який на перший погляд здавався шматком консервованоi свинини, що надто довго пролежала на сонцi. Вiн дотримувався принципу: що чим менше слiв, то бiльше дiла; а його дiло – одне з найвеличнiших скарбiв людства.

Далi там був веселий балакучий чоловiк з копицею сивого волосся на головi й дивакуватою кривою посмiшкою на обличчi. Вiн виглядав як персонаж з творiв Дiккенса. Втiм, для вiдновлення театру вiн зробив бiльше, нiж будь-хто з його сучасникiв.

Жiнки викликали у мене неприязнь. Вони здавалися негiдними цих чоловiкiв. Здаеться, видатнi чоловiки полюбляють перебувати у компанii чуперадел. Мабуть, за таким самим принципом старi королi тримали при собi дурнiв i карликiв, щоб тi iх розважали. «Деякi чоловiки народжуються великими, деякi здобувають велич самi, а деяким цю велич нав’язують». Але звiдки б вона не взялася, цей тягар, як правило, надто важкий для iхнiх плечей.

Пам’ятаете оповiдання Френка Гаррiса про Гидке Каченя? Якщо нi, то вiзьмiть i перечитайте.

Найжахливiше в польотах – це страх самого себе, вiдчуття, що ти вiдiрвався вiд свого класу i пiднявся вище, а внизу – усi старi добрi знайомi речi перетворилися на жорстоких потворних ворогiв, готових розтрощити тебе, якщо ти до них доторкнешся.

Першою з тих жiнок була товста зухвала руда хвойда. Вона нагадувала менi бридкого бiлого хробака. Розбещенiсть аж проступала крiзь пори ii шкiри. Вона була пихатою, помпезною, тупою i видавала себе за авторитетного фахiвця з лiтератури; та усi ii знання – це чужi думки, якi вона повторювала, як папуга; а ii власнi спроби у цьому напрямку – найжалюгiднiша й найнуднiша бридня, яку хтось коли-небудь друкував, навiть оця клiка словоблудiв, яку вона фiнансувала. На ii оголеному плечi лежала рука невисокоi тоненькоi жiнки з простим гарненьким обличчям i буцiмто дитячими манерами. Це була нiмкеня з найнижчого соцiального класу. Їi чоловiк був впливовим членом парламенту. Люди подейкували, що вiн живе за рахунок ii заробiткiв. Були й набагато гiршi чутки. Двое чи трое розумникiв казали менi, що, на iхню думку, це вона, а не бiдна мала Мата Харi, злила фрiцам нашi танки.

Чи я вже згадував, що мого скульптора звали Оуен? Що ж, саме так його звали, звуть i зватимуть, поки iснуе явище на iм’я Мистецтво. Вiн нетвердо опирався однiею рукою на стiл, а другою розсаджував гостей на своi мiсця. Я уявив собi дитину, що бавиться ляльками.

Щойно першi четверо всiлися, я побачив за ними ще двох дiвчат. Одну з них, Вiолет Бiч, я вже зустрiчав ранiше. Це була ще та дивакувата штучка – еврейка, здаеться. Вона носила пучок жовтого волосся, що розлiталося навсiбiч, як у Петера-Нечесахи, i яскраву червону сукню – у разi, якби хтось ii не помiтив. Вона любила виглядати як розбишака, тож на головi мала потерту спортивну кепку, спущену на одне око, а з ii уст звисала вже несвiжа цигарка. Втiм, хист до писання у неi без сумнiву був, i я направду був дуже радий зустрiтися з нею знову. Мушу визнати, що я завжди почуваюся трохи сором’язливо з незнайомими людьми. Коли ми тиснули одне одному руки, я почув, як вона промовляе до мене дивним високим i водночас приглушеним голосом, нiби в неi проблеми з горлом:

– Хочу вас познайомити з мiс…

Я не розiбрав iм’я; менi нiколи не вдаеться розчути як слiд незнайомi слова. Як виявилося упродовж наступних неповних двох дiб, мiс була – Лейлгем, а потiм знову виявилося, що нi. Але я вже забiгаю наперед – не треба мене пiдганяти. Для всього свiй час.

Мiж тим я дiзнався, що звертатися до неi потрiбно – Лу. Шалена Лу було ii прiзвисько серед втаемничених.

А тепер я б хотiв, щоб усi збагнули просту рiч. Мабуть, немае нiкого, хто б чiтко розумiв, як працюе його розум; немае двох однакових розумiв, як казав Горацiй чи якийсь iнший античний тип; i, так чи iнакше, сам процес мислення навряд чи схожий на те, як ми його собi уявляемо.

Отже, замiсть того щоб розпiзнати у дiвчинi власницю очей, що таким дивовижним чином захопили мене годину тому, сам факт розпiзнавання просто не дав менi ii впiзнати – не знаю, чи зрозумiло я пояснив. Тобто простий очевидний факт вiдмовився випливати на поверхню. Мiй розум охопили сумнiви i питання. Де ж я мiг бачити ii ранiше?

Ось iще одна дивна рiч. Навряд чи я б змiг ii упiзнати в обличчя. Це був потиск ii руки, який навiв мене на слiд, хоч я нiколи досi ii не торкався.

Тепер не подумайте, що я збираюся робити зопалу якiсь дурницi через це все. Не вiдкидайте мене як мiстифiкатора. Подивiться на свое життя i згадайте себе. Якщо ви не знайдете з пiвдесятка ситуацiй – таких же незрозумiлих, таких же нелогiчних, таких же суперечливих для врiвноваженого середнього вiкторiанського розуму, то краще йдiть i лягайте поруч зi своiми предками. Так ось що. На добранiч!

Я ж казав, що Лу була «досить звичайною i навiть не особливо привабливою дiвчиною». Не забувайте, що саме такою була перша думка мого «плотського розуму», який, як казав апостол Павло, е «ворожим Господовi».

Моiм справжнiм першим враженням було приголомшливе психологiчне переживання, для опису якого просто не iснуе вiдповiдних слiв.

Та тепер, коли я сидiв поруч iз нею, дивився, як вона про щось лепече, я зауважив, що мiй плотський розум кардинально змiнив свою оцiнку. З точки зору аудиторii мюзик-холу, безперечно, вона не була гарненькою дiвчиною. Їi обличчя мало в собi щось невиразно монгольське. Пласкi щоки, високi вилицi, розкосi очi; широкий короткий i живий нiс; довга, тонка, хвиляста лiнiя уст, схожа на божевiльний захiд сонця. Їi очi були крихiтнi, зеленi та мали пiкантний ельфiйський вираз. Волосся було незвичайно безколiрним; його було дуже багато, тому вона намотала навколо голови довгi коси, що нагадувало менi обмотку динамо-машини. Це справляло дуже дивний ефект – мiшанина дикого монгольського типу з диким скандинавським. Їi дивовижне волосся заворожило мене. Це був такий делiкатний солом’яний вiдтiнок, такий тонкий – навiть не знаю, як вам про це сказати, щоб украй не сп’янiти вiд самоi думки про нього.

Дивно, як вона тут опинилася. Вiдразу видно, що вона не належить до цього кола. Навiть найменшi ii жести випромiнювали сяючий, витончений, майже аристократичний ореол. Вона не вдавала з себе палкого прихильника мистецтва. Так сталося, що цi люди подобалися iй, точно так само як тубiльцi Тонга цiкавлять стару служницю методистськоi церкви, i тому вона проводить з ними час. Їi мати не заперечувала. Мабуть, якщо брати до уваги сьогоднiшнi реалii, то думка матерi й не мала значення.

Не подумайте, що хоч хтось iз нас, окрiм старого Оуена, був п’яний. Цього вечора я випив усього лише келих бiлого вина. Лу не пригубила й краплi. Вона не переставала щебетати, весело i вiд щирого серця, мов невинне дитя, яким вона й була. Гадаю, за звиклих обставин я мав би випити набагато бiльше, нiж випив. Та й з’iв я теж небагато. Звичайно, тепер я знаю, що це було – явище, висмiяне безлiч разiв, – любов з першого погляду.

Раптом нас перебили. Високий чоловiк через стiл тиснув руку Оуеновi. Замiсть звичних привiтань вiн дуже низьким i виразним голосом, який бринiв, наче якась загадкова пристрасть, сказав:

– Чини, як волiеш, нехай таким буде весь закон. У групi почався тривожний рух. Нiмкеня, зокрема, помiтно занепокоiлася, здаеться, тiльки через саму присутнiсть цього чоловiка.

Я пiдвiв очi. Змiна погоди була менi дуже добре зрозумiла. Оуен саме казав:

– Усе в порядку, все в порядку, саме це я i роблю. Приходьте i подивiться на мою нову групу. Я зроблю вам новий ескiз – у той же час, того ж дня, як домовлялися. Усе в порядку.

Хтось представив новоприбулого царя Лама i прошепотiв нашi iмена.

– Сiдайте сюди, – сказав Оуен, – вам потрiбно випити. Я вас дуже добре знаю; ми вже багато, багато рокiв знайомi, i я розумiю, що ви сьогоднi добре попрацювали i заслуговуете випити. Сiдайте сюди, а я покличу офiцiанта.

Я подивився на Лама, який пiсля того, як привiтався, не промовив жодного слова. В його поглядi було щось жахливе; вiн не фокусувався на передньому планi. Я був лише нiкчемним фрагментом безкрайнього ландшафту перед його очима, що дивилися паралельно, у безмежнiсть. Для нього нiчого не мало значення. Я зненавидiв цю тварюку!

В цю хвилину якраз пiдiйшов офiцiант.

– Пробачте, сер, – сказав вiн Оуеновi, який хотiв замовити брендi «65».

Виявилося, що зараз восьма година сорок три хвилини тринадцять i три п’ятих секунди по обiдi. Я не знаю, що каже iз цього приводу закон. Нiхто в Англii не знае законiв – навiть тi недоумки, що iх пишуть. Ми не живемо за законами i не користуемося свободами, якi заповiдали нам нашi батьки; ми живемо у фантастичнiй i заплутанiй системi полiцейськоi адмiнiстрацii. Ця система така ж згубна, як i все решта, навiть в Америцi.

– Не потрiбно вибачатися, – сказав Лам кельнеровi крижаним вiдчуженим тоном. – Це i е свобода, за яку ми боролися.

Я повнiстю був на боцi того, хто це сказав. Я не хотiв пити увесь вечiр, але тепер, коли менi сказали, що я не можу випити, я хотiв рознести iхнiй чортовий погрiб, битися зi столичною полiцiею, пiднятися на лiтаку в небо i скинути кiлька бомб на стару дурнувату Палату громад. І все ж я жодним чином не був заодно iз цим чоловiком. Презирство його тону дратувало мене. Це було якось не по-людськи; i викликало у мене вороже ставлення до нього.

Вiн звернувся до Оуена.

– Краще зайдiть до мене, до моеi студii, – повiльно промовив вiн, розтягуючи слова, – я маю кулемет, наведений на Скотланд-Ярд.

Оуен запопадливо пiдвiвся.

– Буду радий бачити усiх присутнiх, – продовжував Лам. – Менi доведеться жалкувати аж до самоi смертi, якщо через мене зiпсуеться вечiрка i розiйдеться таке чудове товариство.

Запрошення прозвучало як образа. Я почервонiв по самi вуха i ледве спромiгся опанувати себе, щоб формально вiдмовитися вiд пропозицii.

Насправдi уся компанiя зреагувала дуже цiкаво. Нiмецький еврей одразу скочив на ноги – бiльше нiхто не поворушився. Лють закипала у моему серцi. Я одразу зрозумiв, що вiдбулося. Втручання Лама автоматично подiлило компанiю на велетнiв i карликiв; i я був одним з тих карликiв.

Нiмкеня, мiсiс Вебстер, пiд час вечерi не промовила майже нi слова. Але тiльки-но трое чоловiкiв повернулися до нас спинами, вона iдко та роздратовано зауважила:

– Не думаю, що нам потрiбен пан цар Лам, щоб випити. Давайте прогуляемося, наприклад, до «Пса, що курить».

Усi жваво погодились. Здавалося, ця пропозицiя зняла невисловлену напругу.

Ми опинилися в таксi, яким i досi з якоiсь незрозумiлоi причини дозволяють сновигати вулицями Лондона. Поки не заборонено iсти, дихати i тинятися, ми нiколи не станемо справжнiми праведниками!




Роздiл 2

Через край!


Не минуло й чвертi години, як ми дiсталися «Пса»; та час спливав тугувато. Схожа на бiлого хробака дама прибрала мене до рук. Їi близька присутнiсть змушувала почуватися наче небiжчик. Це вже було занадто.

Але, мабуть, оце жахливе випробування сприяло виникненню в моiй головi усвiдомлення справжньоi природи моiх почуттiв до Лу.

Безславно зниклий у наш час, «Пес, що курить» був тодi нiчним клубом, iнтер’ер якого оформляв один жахливий маленький негiдник, який проводив життя, пропихуючи себе у мистецтво й лiтературу. Танцювальна зала виглядала смiховинною, позбавленою смаку, поганою i безглуздою iмiтацiею Клiмта.

Чорт забирай, можливо, я не найкращий льотчик, але я людина свiжого повiтря. Терпiти не можу оцих майже-художникiв з iхнiми хвастощами, шахрайством та ставанням у позу. Ненавиджу, коли люди вдають iз себе невiдомо кого.

За неповних п’ять хвилин мене охопив стан оскаженiлоi дратiвливостi. Мiсiс Вебстер та Лу так i не з’явилися. Десять хвилин – двадцять – я впав у слiпий гнiв, добряче напився бридкого пiйла, яким просмердiвся увесь цей заклад, i кинувся танцювати з якоюсь незнайомою жiнкою.

Данська сирена з рiзким пронизливим голосом (власниця закладу) викрикувала образи в бiк одного зi своiх професiйних музикантiв – мабуть, якась довга, дурна i бридезна iсторiя сексуальних ревнощiв. Звук музики просто глушив. Тонка грань мого чуття була притуплена. І тут, наче у страшному кошмарi, крiзь дим i сморiд клубу я побачив злу усмiшку мiсiс Вебстер.

Хоча й невисокого зросту, вона, здавалося, заповнила увесь дверний прохiд. Їi поява привернула увагу так, коли несподiвано бачиш змiю, що повзе до тебе. Вона одразу мене помiтила й радiсно побiгла назустрiч, мало не на руки; щось прошепотiла менi у вухо: я нiчого не почув.

Раптом увесь клуб, так би мовити, онiмiв. Крiзь дверi заходила Лу. На плечах у неi було манто глибокого, густого пурпурового кольору з золотом по краях – убрання iмператрицi, чи (можна навiть сказати?) жрицi.

Увесь заклад завмер i дивився на неi. А я ще думав, що вона не була привабливою!

Вона не йшла по землi. «Vera incessu patuit dea»[2 - Справжню богиню видае хода (лат.).], – як нас учили в школi. Йдучи, вона наспiвувала цю дивовижну лiтанiю капiтана Джона Фуллера: «О Ти! Золотий снопе бажань, що перев’язаний прекрасним маковим жмутом! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!»

Вона спiвала на повний голос, що мав дещо чоловiчi нотки. Їi краса була такою сяючою, нiби мiй розум освiтили проблиски жеврiючого свiтанку пiсля довгого нiчного польоту.

«Попереду стиха, поволi сонце встае. Повзе помаленьку, та на захiд, дивись! Землю освiтило!»

Нiби у вiдповiдь на мою думку, ii голос пролунав знову:



– О Ти! Золоте вино сонця, що пролите на темнi груди ночi! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



Перша частина спiву була схожа на грегорiанський хорал, де слова перегукуються з розкотистими варiацiями ритму. Але приспiв завжди закiнчувався однаково.

Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О! І-А-О передае вимову останнього слова. Кожен голосний звук тягнувся максимально довго. Здавалося, нiби кожного разу, спiваючи черговий куплет, вона намагаеться витиснути останнiй кубiчний мiлiметр повiтря зi своiх легень.



– О Ти! Кривавий урожаю життя, налитий у склянку могили! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



Лу пiдiйшла до столика з брудною, пошитою з клаптикiв рiзноi форми скатертиною, за яким ми сидiли. Вона подивилася менi прямо в очi, хоча, впевнений що вона мене не бачила.



– О Ти! Червона кобро бажання, розпутана дiвочими руками! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



Вона вiдiйшла вiд нас, наче увiнчана сонцем, пурпурова грозова хмара, вирвана з грудей ранку якоюсь невидимою блискавкою.



– О Ти! Пекучий мечу пристрастi, затуплений ковадлом плотi! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



Клубом пронеслася хвиля мало не божевiльного захоплення. Нiби зенiтнi кулемети почали стрiляти по лiтаках. Оркестр заграв як навiжений.

Танцi перейшли у бурхливий, захеканий шал.

Лу знову пiдiйшла до нашого столика. Нас трьох було цiлковито вiдокремлено вiд свiту. Навколо забринiв пронизливий смiх божевiльного натовпу. Здалося, що Лу слухае. Вона затягнула знову.



– О Ти! Безрозсудний вихоре смiху, заплутаний у дикi кучерi безумства! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



З нудотною яснiстю я зрозумiв, що мiсiс Вебстер насипае менi у вуха детальну оцiнку репутацii та кар’ери царя Лама.

– Не знаю, як вiн узагалi посмiв з’явитися в Англii, – сказала вона. – Вiн живе у мiстi, що називаеться Телепил, де б воно не було. Незважаючи на свою зовнiшнiсть, йому вже бiльше ста рокiв. Куди б вiн не йшов, що б вiн не робив, кожен його крок забруднений кров’ю. Вiн – саме зло, найнебезпечнiша людина у Лондонi. Вiн вампiр й iснуе за рахунок того, що вiдбирае життя в iнших людей.

Визнаю, у мене була вiдверта вiдраза до цiеi особи. Але такий жорсткий, гострий i прилюдний осуд чоловiка, який, очевидно, був близьким другом двох величних свiтових художникiв, не додавав плям до його репутацii. Чесно кажучи, мiсiс Вебстер мене не дуже вражала, як авторитетний критик поведiнки iнших людей.



– О Ти! Драконе – королю повiтря, сп’янiлий вiд кровi заходiв сонця! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



Раптом мене пройняв дикий напад ревнощiв. Це був оскаженiлий демонiчний порив. З тiеi чи iншоi причини я пов’язав цей куплет загадковоi пiснi Лу з особистiстю царя Лама.

Гретель Вебстер це зрозумiла й почала нашiптувати нову порцiю отрути.

– О так, пан Безiл цар Лам полюбляе дiвчат. Вiн зачаровуе iх за допомогою тисячi рiзних хитрощiв. Лу страшенно в нього закохана.

Знову ця жiнка зробила помилку. Я сильно обурився подiбними натяками у бiк Лу. Навiть не згадаю, що я вiдповiв. Пам’ятаю тiльки, що обстоював думку, що Лу не виглядае вже аж такою нещасною i змарнiлою вiд душевних ран.

Мiсiс Вебстер посмiхнулася менi своею найхитрiшою посмiшкою.

– Повнiстю згодна, – сказала вона улесливо, – цього вечора Лу – найвродливiша жiнка у Лондонi.



– О Ти! Солодкi пахощi квiтiв, розлитi в блакитних полях повiтря! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



Дiвчина перебувала у якомусь надприродному станi. Здавалося, нiби вона мiстила в собi двi довершенi у своiх можливостях особистостi – божественну i людську. Вона була цiлком свiдома усього того, що вiдбувалося навколо, та мала повний контроль над собою i оточенням; водночас вона загубилася у якiйсь формi неземного екстазу, який, хоча й не був менi до кiнця зрозумiлим, усе ж нагадав певнi дивнi й фрагментарнi переживання, якi були у мене пiд час польотiв.

Гадаю, усi читали «Психологiю польотiв» Ленса Сiвекiнга. З вашого дозволу лише нагадаю, що вiн каже:

«Усiм, хто лiтае, добре знайоме оце дуже незрозумiле й ледь вловиме перетворення, яке польоти роблять з людиною. Правда, зовсiм мало хто точно знае, що це. Навряд чи хто-небудь може описати те, що вiн при цьому вiдчувае. І, мабуть, жодна людина не визнае iснування цього вiдчуття, навiть якби могла… Ти усвiдомлюеш без будь-яких словесних конструкцiй, як це бути собою; усвiдомлюеш, що кожен з нас е повнiстю вiдокремленою особистiстю i нiколи не зможе залiзти комусь iншому в потаемну душевну схованку, яка i е фундаментом життя кожноi особистостi».

Ти вiдчуваеш себе поза будь-якими стосунками з речами, навiть найбiльш важливими. І в той же час ти розумiеш, що все, що ти коли-небудь усвiдомлював, е лише картинкою, створеною твоiм власним розумом. Всесвiт – це дзеркало душi.

У цьому станi ти розумiеш будь-яке безглуздя.



– О Ти! Незламний вiнцю Небуття, що обертаеться навколо руйнування Свiтiв! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



Я аж позеленiв вiд гнiву. Менi не бракувало розумiння, щоб знати, що вiдчувае Лу при виверженнi цих пристрасних i безглуздих слiв з ii вулканiчних уст. Натяки, озвученi Гретель, знову просочилися у мою голову.

«Цей огидний алкоголь доводить людей до звiроподiбного стану. Чому Лу така суперова? Вона втягнула у нiздрi чистий небесний снiг».



– О Ти! Бiлоснiжна чаше Любовi, наповнена червоною хiттю людини! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



В мене аж мурашки по спинi побiгли вiд ii спiву; а тодi щось, важко сказати що, примусило мене обернутися й подивитися на Гретель Вебстер. Вона сидiла праворуч вiд мене; ii лiва рука була пiд столом, i вона уважно дивилася на неi. Я прослiдкував за ii поглядом.

У маленькому чотирикутнику, який формували вени на руцi, з вершиною мiж великим i вказiвним пальцями, була невеличка купка блискучого порошку. Нiщо ранiше так не привертало мою увагу. Чиста, сяюча, безмежна краса речовини! Звичайно, я бачив таке ранiше у лiкарнi, досить часто; але це була зовсiм iнша рiч. Воно видiлялося на своему тлi, як дiамант у досконалiй оправi. Воно виглядало як живе й iнтенсивно iскрилося. Воно не було схоже нi на що в природi, хiба на цi видутi вiтром пiр’iнки кристалiв, що виблискують з розколини льодовика.

Те, що вiдбувалося далi, закарбувалося у моiй пам’ятi, наче якась майстерна манiпуляцiя фокусника. Не знаю, за допомогою якого жесту iй вдалося примусити мене це зробити. Але ii рука повiльно пiднялася майже до рiвня столу, а мое розпалене, розчервонiле, зле та нетерпляче лице нахилилося до неi. Здаеться, це був чистий iнстинкт, та тепер я майже не сумнiваюся, що все ж таки то був наказ, хоча й без промовлених уголос слiв. Я потягнув невеличку купку порошку крiзь нiздрi одним затяжним вдиханням. Вiдчуття було таке, нiби ти задихаешся у вугiльнiй шахтi, але в останню мить тебе визволяють на свiт, i ти вперше наповнюеш своi легенi киснем.

Не знаю, наскiльки поширенi подiбнi переживання. Та, пiдозрюю, що моя медична пiдготовка, прочитанi книжки, почутi iсторii i вплив усiх цих диявольських статей у газетах щось та й зробили.

З iншого боку, потрiбно, мабуть, добре зважати на таких експертiв, як Гретель Вебстер. Без сумнiву, вона вартувала тих грошей, що iй платили фрiци; i, без сумнiву, вона висмикнула мене для своеi «Die Rache». Адже я збив кiлькох дуже вiдомих пiлотiв.

Але тодi жодна з цих думок не приходила менi в голову. Не думаю, що я достатньо переконливо описав душевний стан, до якого я зменшився завдяки появi Лу. Вона була такою недосяжною – геть за межею моiх мрiй.

Не беручи до уваги вплив алкоголю, це стало джерелом нестерпноi депресii. У моiй свiдомостi з’явилося щось звiряче, щось вiд загнаного у кут пацюка.



– О Ти! Королево вампiрiв Плотi, що, як змiя, обвила горло людини! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



Цiкаво, це вона про Гретель чи про себе? Їi врода душила мене, стискала та виривала мое горло. Я просто божеволiв вiд тупоi, грубоi хтивостi. Я зненавидiв ii. Але тiльки-но я пiдвiв голову, тiльки-но раптове, миттеве божевiлля кокаiну пронеслося з нiздрiв у мозок – це вже поезiя, але нiчого не можу вдiяти – поiхали! – уся моя депресiя вивiтрилася з голови, наче сонечко, що визирнуло iз-за хмарки.

Я почув, нiби крiзь сон, м’який, глибокий голос Лу:



– О Ти! Шалений вире пристрастi, всмоктаний устами сонця! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!»



Усе змiнилося – я розумiв, про що вона спiвае, я був частинкою цього. На одну коротку мить я зрозумiв причину своеi недавньоi депресii. Це було мое вiдчуття власноi неповноцiнностi перед нею! Тепер я був ii партнером, чоловiком i повелителем!

Я пiдвiвся, щоб обхопити ii стан, та вона вихором промчала по пiдлозi клубу, наче осiннiй листок перед бурею. Я зловив швидкий погляд очей Гретель Вебстер. Я побачив у них трiумфальний блиск злого помислу; i на мить вона, Лу, кокаiн i я сплелися у складну, заплутану мiшанину руйнiвноi затii.

Та мое фiзичне тiло вже пiднiмалося догори. Це була стара добра дика веселiсть, що наповнюе тебе, коли ясного погожого ранку починаеш вiдриватися вiд землi й злiтаеш у небо. Якимсь незрозумiлим чином я опинився посерединi танцювальноi зали, та нiг пiд собою не чув вiд захоплення. Лу обернулася. Яскраво-червоний обрис ii уст, точно як захiд сонця, який я спостерiгав над Бельгiею, над звивистою береговою лiнiею, над слабкою блакитною мiстичною кривою моря i неба; з думкою в головi, що б’еться в унiсон з моiм схвильованим ритмом серця. Цього разу ми цiлили в арсенал зброi i не схибили. Я сам був цим складом боеприпасiв i вибухнув. Я був убивцею i убитим! І тодi я побачив Лу, що пливе по небу на зустрiч зi мною.



– О Ти! Вершнику – провiснику Сонця, що пришпорюе закривавленi боки вiтру! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



Ми впали в обiйми одне одного з неминучiстю гравiтацii. Нас було тiльки двое у цiлому Всесвiтi – вона i я. Єдина сила, що iснувала у Всесвiтi, – це сила тяжiння мiж нами. Вона з’еднала та закрутила нас у вихор.

Ми кружляли по всiй танцювальнiй залi; але, звичайно, це не була танцювальна зала, не було нiякого клубу, не було взагалi нiчого, окрiм божевiльного вiдчуття, що ти е усiм i приймаеш це все. Ти був вiчним вихором Всесвiту. Втомитися вiд цього було неможливо: твоеi енергii було рiвно стiльки, скiльки потрiбно.



– О Ти! Танцiвнице, що золотими перстами розплiтае зоряне волосся ночi! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



Тендiтне гнучке тiло Лу лежало на моiй руцi. Це звучить безглуздо, але вона була невагомою, наче тоненький плащик. Їi голова вiдкинута назад, намотанi пасма волосся розпустилися.

Раптом оркестр зупинився. На якусь мить я пережив просто непередавану агонiю. Це було схоже на повне винищення. Мене охопила страшенна вiдраза до усього оточення. Немов у шаленому поспiху зробити щось життево важливе, перш нiж ти помреш, я прошепотiв кiлька слiв про те, що «я не можу бiльше перебувати в цьому жахливому мiсцi анi секунди»:

– Нам потрiбне свiже повiтря.

Вона не вiдповiла нi «так», нi «нi». Здавалося, звертаючись до неi, я лише марно витрачав слова.



– О Ти! Солодкий спiве рiки Любовi, що виводить трелi крiзь дрiбнi камiнцi ущелини Життя! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



Їi голос перейшов на слабке прозоре шепотiння. Ми опинилися на вулицi. Охоронець клубу зупинив таксi. І нарештi я обiрвав ii пiсню. Моi уста прилинули до ii уст. Ми iхали колiсницею Сонця на аренi Всесвiту. Ми не знали, куди iдемо, i нам було байдуже. Ми зовсiм втратили почуття часу. Цiла низка рiзних вiдчуттiв змiнювали одне одного; але ти не мав над ними контролю. Це було так, нiби твiй бiологiчний годинник раптово здурiв.

У мене не було мiрила часу, але, суб’ективно кажучи, його мало минути доволi багато, перш нiж нашi уста роз’едналися, оскiльки коли це сталося, я побачив, що ми дуже далеко вiд клубу.

Вперше вона заговорила до мене. В ii голосi бринiла темна, бездонна глибина буття. Вона пройняла кожну клiтинку мого тiла. І ось що це були за слова:

– Твiй поцiлунок гiркий вiд кокаiну.

Для того, хто немае вiдповiдного досвiду, передати значення того, що вона сказала просто неможливо.

Це був киплячий котел злоби, що раптово википiв через край. Їi голос бринiв, переповнений якоюсь пекельною радiстю. Вiн викликав у менi шал чоловiчоi енергii. Як озвiрiлий, я схопив ii руками ще сильнiше. В очах потемнiло. Я бiльше нiчого не сприймав. Важко навiть сказати, що я вiдчував. Я був самим Вiдчуттям! Я був можливостями Вiдчуття, реалiзованими до найвищоi межi. І все ж водночас мое тiло автоматично продовжувало займатися своiми власними справами.

Вона тiкала вiд мене. Їi обличчя ухилялося вiд мого.



– О Ти! Сп’янiлий вiд грози подиху вiтрiв, що задихаеться в надрах гiр! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



Їi душа виплакувала свою пiсню з дивною iнтенсивнiстю. Вмить я зрозумiв, що це був шлях опору. Вона намагалася переконати себе, що вона – космiчна сила, що вона – зовсiм не жiнка, що чоловiк для неi немае жодного значення. Вона вiдчайдушно боролася зi мною, вислизаючи, як змiя, з моiх обiйм. Звичайно, це все було в таксi – але тодi я про це не знав i навiть зараз не дуже у цьому впевнений.

– Боже! – розлючено сказав я собi: – Якби я хотiв знову понюхати цього Снiгу. Я б показав iй!

У цю мить вона вiдштовхнула мене, наче пiр’iнку. Раптом менi стало вже не так добре. Досить непередбачувано я дуже знесилився i, не без здивування, зауважив, що витрушую невеличку купку кокаiну з десятиграмовоi пляшечки, що була пiд рукою, у кишенi моiх штанiв, i вдихаю ii у нiздрi з жадiбною насолодою.

Навiть не питайте мене, як вона туди потрапила. Пiдозрюю, це якось зробила Гретель Вебстер. Моя порожня пам’ять не мала на це вiдповiдi. Це одна з тих цiкавих речей, що робить кокаiн. Нiколи не знаеш, який сюрприз вiн тобi приготував.

Менi згадався один американський професор, який хвалився своею першокласною пам’яттю, яка, правда, мала один-однiсiнький недолiк – вона була ненадiйною.

Також не можу вам сказати, чи це свiжа порцiя наркотику збiльшила моi сили, чи Лу просто втомилася дражнити мене, але вже за власним бажанням вона звинулася у моi обiйми, ii руки й уста сильно притулилися до мого серця. І знову скажу трiшки поетично – так воно сприймаеться – ритм виникае природно – усе одна велика гармонiя. Сфальшувати тут неможливо. Голос Лу, здаеться, долинав з величезноi вiддалi, глибоким, низьким, понурим спiвом:



– О Ти! Тихий стогоне зомлiлих дiв, що завороженi риданнями Любовi! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



Це сталося – нашi двигуни вперше почали працювати разом! Усi несправностi щезли. Не залишилось нiчого, крiм потужного ритму двох моторiв, що набирають обертiв.

Знаете, як це, коли ти летиш у лiтаку – i попереду бачиш лише цятку. Ти не можеш розрiзнити, чи це наближаеться твiй братчик Фрiц, щоб розстрiляти тебе, чи один зi своiх, чи лiтак союзникiв. Але ти можеш вiдрiзнити ворога вiд бойового побратима за стукотом двигуна. Тож ти починаеш сприймати певний ритм як дружнiй – iнший як ворожий.

Так-от, Лу i я летiли разом поза межами вiчностi, крилом до крила; ii низький монотонний гул в унiсон з моiм нестримним гуркотом.

Подiбнi речi стаються поза межами часу i простору. Зовсiм неправильно було б сказати, що те, що сталося в таксi, насправдi мало якийсь початок або кiнець. Сталося так, що нашу увагу вiд одвiчноi iстини, вiд цього освячення союзу наших душ, вiдвернув водiй, який зупинив таксi й вiдчинив дверi.

– Ось ми i приiхали, сер, – сказав вiн iз глумливою усмiшкою.

Сер Пiтер Пендрагон i Лу Лейлгем повернулися до реальностi. Пристойнiсть перш за все!

Завдяки потрясiнню пригода глибоко в’iлася в мою пам’ять. Я дуже чiтко пам’ятаю, як розплатився з водiем, а далi наче корова язиком злизала. Як ми опинилися там, де ми опинилися? Хто дав чоловiковi цю адресу i де ми взагалi?

Можу лише зробити припущення, що свiдомо чи несвiдомо це зробила Лу, оскiльки вона, зовсiм не нiяковiючи, дзвонила в якiсь дверi. Нам одразу вiдчинили. Темно-червоне свiтло просто лавиною вилилося на мене з простороi студii.

У повiтря злетiв чистий i високий голос Лу:



– О Ти! Багряний драконе полум’я, обплутаний, мов муха павутиною! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



Почуття вiдрази пройняло мене, як бискавка. У дверях, в обiймах Лу, стояла висока чорна зловiсна постать царя Лама.

– Я знала, що ви не будете проти, якщо ми заскочимо, незважаючи на пiзнiй час, – якраз казала вона.

Куди простiше було просто мовчки погодитися i, можливо, додати якусь загальноприйняту фразу. Та замiсть цього вiн промовив наче з папського престолу:

«Четверо ворiт ведуть в один палац; пiдлога палацу з чистого срiбла i золота; там лазурит i яшма; та усi вишуканi аромати; жасмин, троянда та символи смертi. Нехай заходить по черзi або вiдразу в усi четверо ворiт; нехай ступае на пiдлогу палацу».

Я був украй розлючений. Для чого завжди поводитися, як нахаба чи клоун? Та менi нiчого не залишалося, окрiм як прийняти ситуацiю i чемно увiйти.

Вiн офiцiйно потис менi руку, хоча й сильнiше, нiж це прийнято в Англii мiж добре вихованими незнайомцями. І при цьому вiн дивився менi просто в очi. Його жахливий непроникний погляд буквально пропалив наскрiзну дiру в моiй головi. Втiм, слова зовсiм не вiдповiдали його дiям.

– Як там казав поет? – зарозумiло сказав вiн. – Веселого роду – любить кокс, як воду, – чи щось таке, сер Пiтер?

Як у бiса вiн дiзнався, що я вживав?

– Той, хто забагато знае, далеко не зайде, – роздратовано сказав хтось у моiй головi. Але ще хтось вiдразу непомiтно йому вiдповiв:

– Це пояснюе стару iстину – мученикiв свiт завжди робить з першовiдкривачiв.

Менi стало правду кажучи, трохи соромно, але Лам заспокоiв мене. Вiн указав рукою в бiк величезного крiсла з перською оббивкою. Дав менi цигарку i припалив ii. Потiм налив у здоровенний гнутий келих Бенедиктину i поставив його на невеличкий столик бiля мене. Ця невимушена гостиннiсть менi однаково не подобалася, як i все решта. Було таке незручне вiдчуття, нiби я – марiонетка в його руках.

Крiм нас, у кiмнатi була ще одна особа. На вкритiй леопардовими шкурами канапi лежала одна з найдивнiших жiнок, що я коли-небудь бачив. На нiй була бiла вечiрня сукня з блiдо-жовтими трояндами, i такi ж квiти були у ii волоссi. Вона була мулаткою з Пiвнiчноi Африки.

– Мiс Фатма Галладж, – сказав Лам.

Я пiдвiвся i вклонився. Та дiвчина навiть не зауважила цього. Здавалося, що земнi справи для неi канули у цiлковите забуття. Їi шкiра була такого глибокого, насиченого, темно-синього, як нiчне небо, кольору, який тiльки дуже грубе око може сприймати за чорний. У неi було широке чуттеве обличчя, густi темнi брови.

Немае iнтелекту бiльш аристократичного за египетський, особливо якщо вiн належить до рiдкiсного правдивого роду.

– Не ображайтесь, – сказав Лам м’яким голосом, – ця велична зневага спрямована на усiх нас.

Лу сидiла на ручцi канапи; ii бiлi, з вiдтiнком слоновоi костi, довгi скрученi пальцi обмацували волосся темношкiроi дiвчини. Так чи iнакше я почувався огидно: я був знiяковiлий i збентежений. Уперше в життi я не знав, як поводитися далi.

І тут у моiй головi з’явилася думка: це просто перевтома – i не слiд вельми турбуватися через це.

Нiби вiдповiдаючи на мою думку, Лу витягла з кишенi маленьку кришталеву пляшечку з позолоченою кришечкою, вiдкрутила ii i витрясла з неi трiшки кокаiну на зворотний бiк долонi, а потiм з викликом подивилася у мiй бiк.

І вiдразу студiя наповнилася вiдлунням ii спiву:

– О Ти! Оголена незайманко любовi, захоплена у сiтi диких троянд! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

– Саме так, – радiсно погодився цар Лам. – Ви ж менi пробачите, якщо я запитаю, чи добре ви знайомi з впливом, який робить кокаiн на людину.

Лу сердито подивилася на нього. А я вирiшив бути з ним вiдвертим: обережно насипав чималу дозу на зворотний бiк долонi i вдихнув усе одразу. Не встиг я завершити подих, як кокаiн уже подiяв. Я вiдчув себе повелителем над ким завгодно.

– Що ж, насправдi, – презирливо сказав я, – сьогоднi я вперше спробував його, i вiн рубае, як мае бути.

Лам загадково посмiхнувся:

– О, так, як там казав старий поет? Мiлтон, здаеться?

«Демона посмiшку встроми у мiй мозок,
Змочи мою пристрасть у кокаiн i коньяк».

– Що за дурницi! – вигукнула Лу. – У часи Мiлтона кокаiн ще не винайшли.

– То це Мiлтон винуватий? – рiзко вiдповiв цар Лам. Невiдповiднiсть i безладнiсть його думки якось збивали з пантелику.

Вiн одвернувся вiд неi i подивився менi прямо в очi.

– Рубае, як мае бути, сер Пiтер, – сказав вiн, – що ж, так воно i е. Я теж, мабуть, прийму дозу, щоб не було нiяких непорозумiнь.

Дiя не розiйшлася зi словами.

Мушу визнати, що цей чоловiк почав мене iнтригувати. Що за гру вiн затiяв?

– Я чув, що ви один з наших найкращих пiлотiв, сер Пiтер, – продовжував вiн.

– Та лiтаю трохи, час вiд часу, – визнав я.

– Ну, аероплан – непоганий засiб для подорожей, але якщо ви не фахiвець, е велика ймовiрнiсть завершити цю подорож досить невдало.

– Дуже вам дякую, – сказав я, вражений його тоном. – Але так сталося, що я вивчав ще й медицину.

– О, тодi все в порядку. Звичайно.

Вiн погодився з ввiчливiстю, яка чомусь зачепила мою самооцiнку сильнiше, нiж якби вiн вiдкрито пiддав сумнiву мою компетенцiю.

– У такому разi, – вiв далi вiн, – сподiваюся викликати у вас професiйний iнтерес у справi, яка, думаю, ви погодитеся, дещо наближена до нерозважливостi. Моя маленька подруга приiхала сьогоднi, чи скорiше це вже було вчора, залiплена морфiем пiд зав’язку. Результат ii не влаштував, тож вона проковтнула на додаток ще й велику дозу Anhalonium Lewinii, не думаючи про фармацевтичну несумiснiсть одного з другим. Мабуть, для того, щоб якось згаяти час, вона випила цiлу пляшку Гран Марнье Кордон Руж; i тепер, почуваючись трiшки нездоровою, з якоiсь причини, яку було б дуже зухвало так просто розгадати, вона приводить у порядок своi справи, час вiд часу прикладаючись до цього вашого, що «рубае, як мае бути».

Вiн одвернувся вiд мене й зосереджено подивився на дiвчину. Мiй погляд скерувався у тому ж напрямку. Я побачив, що ii темно-синя шкiра жахливо зблiдла, втратила свiй здоровий вiдтiнок i скорiше нагадувала сире м’ясо, що почало псуватися.

Я скочив на ноги, iнстинктивно вiдчуваючи, що дiвчина на межi повного знесилення. Власник студii нахилився над нею. Вiн подивився на мене через плече краем ока.

– Типовий випадок нерозважливостi, – зауважив вiн з гiркою iронiею.

Наступнi чверть години вiн боровся за життя дiвчини. Цар Лам був дуже квалiфiкованим лiкарем, незважаючи на те, що формально нiколи не вивчав медицину.

Але я не був у курсi того, що вiдбуваеться. Кокаiн спiвав у моiх жилах. Я нi про що не турбувався. Із якимсь запалом в очах Лу пiдiйшла i кинулася менi на колiна. Вона пiднесла келих Бенедиктину до моiх уст, захоплено спiваючи:



– О Ти! Келиху шампанського, наповнений свiтлом, що пiниться кров’ю з самого серця зiрок! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



Ми впали у стан повноi нестями. Лам перервав нас.

– Не подумайте, що я негостинний, – сказав вiн. – Їй стало краще, але я мушу вiдвезти ii додому. Почувайтеся як удома, поки мене не буде, або давайте я пiдкину вас, куди вам би хотiлося.

Знову нас перервали. Пролунав дзвiнок. Лам скочив до дверей. На сходах стояв високий старший чоловiк.

– Чини, як волiеш, – нехай таким буде весь закон, – сказав Лам.

– Любов – це закон, люби за своею волею, – вiдповiв iнший. Це було схоже на пароль i вiдповiдь на нього.

– У мене е розмова до тебе, десь на годинку.

– Звичайно, я до твоiх послуг, – вiдповiв господар примiщення.

– Лише одна рiч… – i обiрвав.

Мiй мозок був надзвичайно чистим. Упевненiсть у собi була безмежною. Я вiдчув натхнення. Я бачив вихiд.

Маленький диявол засмiявся у моему серцi: «Яка чудова нагода побути наодинцi з Лу!»

– Послухайте, пане Лам, – дуже швидко промовив я, – я вмiю керувати автомобiлем, яким завгодно. Дозвольте вiдвезти мiс Галладж додому.

Арабська дiвчина позаду мене вже стояла на ногах.

– Так, так, – сказала вона млявим, та все ж збудженим голосом. – Це було б чудово. Страшенно дякую.

Це були першi слова, якi вона промовила цього вечора.

– Так, так, – вступила Лу. – Я хочу проiхатися у свiтлi мiсяця.

Наша невеличка компанiя тиснулася у дверному проходi. З одного боку темно-червонi потоки електричного свiтла, з iншого – бездоганна розкiш нашоi супутницi.



– О Ти! Нiжний пролiску мiсячного сяйва, загублений у садах зiрок! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



Далi подii розвивалися з яскравою швидкiстю, як увi снi. Ми були в гаражi – виiхали – iдемо вулицями – у готелi египетськоi дiвчини – а потiм…




Роздiл 3

Фаетон


Лу горнулася до мене, поки я тримався за кермо. Говорити не хотiлося. Тремкий потiк нашоi пристрастi забрав нас iз головою. Я забув, що ми в машинi i що це машина Лама. Ми iхали як диявол у Нiкуди. Тут менi в голову прийшла божевiльна думка. Їi пiдкинула моя «пiдсвiдомiсть», невiддiльне «я» мого ества. Далi знайомий об’ект на дорозi нагадав менi, що я iду зовсiм не в бiк студii. Якась внутрiшня сила, про яку я i не здогадувався, примусила мене подивитися у напрямку Кента. Я розтлумачував собi себе i вже знав, що буду робити. Ми прямували до Барлi Грандж, а потiм, ех – божевiльна повiтряна прогулянка до Парижа пiд мiсячним сяйвом!

Ця iдея викристалiзувалася в моiй головi зовсiм без мого втручання. У певному сенсi це було схоже на розв’язання рiвняння з наступними вихiдними умовами: по-перше, дещо божевiльне ототожнення Лу з усiма ii романтичними iдеями мiсячного сяйва; далi моя фiзична схильнiсть як пiлота, i по-трете, традицiйний зв’язок Парижа з екстравагантними розвагами й буянням любовi.

Я дуже добре усвiдомлював тодi, що мое моральне та психiчне чуття полетiли на якийсь час за борт. Та мое ставлення до цього було просте: «Прощавай, Йона!»

Уперше в життi я був повнiстю собою, звiльнений вiд усiх обмежень тiла, iнтелекту та виховання, якi зазвичай тримають нас у тому, що називають рамками здорового глузду.

Пригадую, я, здаеться, запитував себе, чи не збожеволiв, i вiдповiдав собi: «Звичайно ж збожеволiв, адже здоровий глузд – це компромiс. Саме здоровий глузд не дае тобi рухатись уперед».

Було б досить тупо намагатися описати дорогу до Барлi Грандж. Вона тривала заледве пiвсекунди. Вона тривала незлiченнi вiки.

Усi можливi особистi сумнiви були розвiянi незаперечними фактами. Нiколи у своему життi я не кермував машиною краще, нiж тодi. Я вивiв гiдроплан з такою ж легкiстю, як з портсигара дiстають цигарку. Лiтак, немов орел, злетiв у небо. Гудiнню двигуна вишуканим вiдлунням пiдспiвував м’який i спокiйний голос Лу:



– О Ти! Тремтячi груди ночi, що мерехтять мiсячним розарiем! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



Ми летiли у ранкову зорю. Я стрiмко набрав висоту понад три тисячi. Я чув биття свого серця. Воно зливалося зi стукотом моторiв.

Я наповнив легенi чистiсiньким, незабрудненим повiтрям. Це був той же кокаiн – тiльки з iнтервалом в октаву; та ж пiднесена, дивовижна сила – тiльки виражена в iнших термiнах.

Дивовижно мелодiйнi слова Сiвекiнга проростали в моiй головi. Я захоплено повторював iх. Це – ритм британських двигунiв.

«Повнi легенi! Глибокi ковтки! Глибокi, глибокi ковтки думок!»

Швидкiсть вивiтрила усi моi тiлеснi вiдчуття. Кокаiн i вiтер повнiстю iх заглушив. Я позбувся тiла; вiчний дух; вiдокремлене вище створiння.

«Кохана Лу! Кохана Лу! Лу, Лу, бездоганна, кохана Лу!»

Мабуть, я вже горланив цей рефрен на весь голос, та навiть помiж криком було чути ii спiв у вiдповiдь.



– О Ти! Лiтня нiжносте уст, що горять червоним вогнем пристрастi! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



Я вже не витримував ваги повiтря, що тисло зверху. Пiднiмаймось вище, вище i вище! Я збiльшив швидкiсть.

«Шалене безумство! Зухвала вiдвага! Шалена, шалена, зухвала вiдвага!»



– О Ти! Нестерпний зойку бурi, що несеться крiзь листя лiсiв! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



І я вiдчув, як нас забрав i понiс страшенний шквал. Земля зникла з-пiд нас, як камiнь, що летить у слiпу порожнечу. Ми звiльнилися, назавжди скинули пута народження!

«Лети швидше! Лети швидше! Лети, лети, швидше, швидше!»

Попереду, високо, у блiдiй сiростi, стояв Юпiтер – блискуча сапфiрова твердиня.



– О Ти! Яскрава ранкова зоре, що вмостилась помiж грудей Ночi! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



Я горланив у вiдповiдь.

«Шукачi зiрок! Вiдкривачi зiрок! Зiрки-близнюки, мов срiбло, блищать!»

Я направляв лiтак вище, ще вище. Мiж мною i свiтанком зависла величезна грозова хмара. Прокляття! Як вона посмiла! Це не ii справа. Я мушу пiднятися i розтоптати ii.



– О Ти! Пурпуровi груди бурi, пошрамованi зубами блискавок! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



Слабкi залишки туману обступили з усiх бокiв. Я збагнув усю радiсть, що переповнювала Лу у хмарах. Це я був тим, хто помилявся. Прийнятого кокаiну було недостатньо, щоб увiбрати увесь цей безмежний екстаз. Їi любов пiднесла мене на вершину ii трiумфальноi пристрастi. І навiть туман став менi зрозумiлим.



– О Ти! Незiбрана росо, що лежить на устах Ранку! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!



Зненацька у цю хвилину заявило про себе мое практичне ество. Я помiтив невиразну лiнiю берега. Я знав берегову лiнiю як своi п’ять пальцiв. Виявилося, що ми незначно вiдхилилися вiд найкоротшого шляху до Парижа, i довелося взяти трохи пiвденнiше.

Пiд нами вирувало сiре море. Менi здалося (зовсiм божевiльна думка), що бурхливий танець хвиль – це смiх старезного дiда. Раптом якесь iнтуiтивне вiдчуття почало пiдказувати менi, що щось не гаразд, i за мить я побачив у чому проблема. У мене закiнчилося пальне.

У головi вiдразу спалахнула ненависть до царя Лама. «Типовий випадок нерозважливостi!» Та це однаково що назвати мене дурнем прямо в очi. Я уявив собi, що вiн i е морем, що глузливо регоче пiдi мною.

Я постiйно посмiювався зi старого, доброго командира ескадрильi. Не буду славетним льотчиком, та невже? Я ще покажу йому! І це була цiлковита правда. Я був не до порiвняння кращим, нiж будь-коли досi. І все ж прогавив один з найочевиднiших заходiв безпеки.

Раптом я усвiдомив, що справи можуть пiти вкрай кепсько. Єдине, що можна зробити, це вимкнути двигуни й планерувати вниз до протоки. Та деякi технiчнi моменти проблеми страшенно мене лякали.

От би ще нюхнути! Поки ми величезними широкими спiралями падали в море, я примудрився дiстати пляшечку. Звичайно, я миттево зрозумiв, що на такому вiтрi неможливо вдихнути порошок через нiс. Я витяг корок i встромив язик у горлечко пляшечки.

Ми все ще були на трьох чи бiльше тисячах футiв над рiвнем моря. У мене повно часу для прийняття рiшення, подумав я, поки наркотик почав свою дiю. Далi я дiяв з грандiозним апломбом. Я торкнувся води у сотнi ярдiв вiд невеличкого рибальського корабля, який щойно вийшов з Диля.

Зрозумiло, що нас пiдiбрали за лiченi хвилини. Лiтак причепили ззаду i вiдбуксирували на берег.

Моею першою думкою було: заправитися i летiти далi, незважаючи на абсурднiсть нашого становища. Та хлопцi на березi одночасно зi спiвчуттям щиро з нас смiялися. У вечiрньому вбраннi, мокрi, о четвертiй ранку! Як у «Геддi Габлер» – «так не робиться».

Та кокаiн знову менi допомiг. Чого, в бiса, я маю зважати на чиюсь думку?

– Де можна заправитись? – спитав я у капiтана корабля.

Вiн зловiсно посмiхнувся:

– Пального тут буде недостатньо.

Я зиркнув на лiтак. Чоловiк мав рацiю. Ремонт на кiлька тижнiв щонайменше.

– Вам краще пiти до готелю, сер, i вбрати теплi речi. Подивiться, як тремтить ваша дама.

Це була щира правда. Нiчого не вдiеш. Ми поволi пiшли пляжем догори.

Звичайно ж про сон не було б мови. Ми були свiжi як огiрки. Нам лише треба було поiсти чогось гарячого i побiльше.

І нам це вдалося.

Здавалося, що ми увiйшли у повнiстю нову фазу. Катастрофа змила з нас усю цю справу з оркестровою ораторiею; але, з iншого боку, ми все ще були готовi до напруженоi практичноi дiяльностi.

Ми з’iли по три снiданки на кожного. При цьому постiйно говорили: говорили, здебiльшого про всякi специфiчнi палкi дурницi. Хоча ми добре розумiли, що вся ця iсторiя лише камуфляж. Усе, що нам було потрiбно, – це як можна швидше одружитися, запастися кокаiном, поiхати й суперславно розважатися навiки-вiкiв.

Ми послали в мiсто за необхiдним вбранням i пiшли шукати священика. Вiн виявився лiтнiм чоловiком, який багато рокiв прожив далеко вiд мiста. Вiн не побачив у нас чогось особливо поганого, хiба що молодiсть та ентузiазм, i йому було дуже шкода, що потрiбно три тижнi почекати.

Добрий дядько роз’яснив нам вимоги закону.

– Та це дурниця, – одночасно випалили ми. – Поiдемо до Лондона першим же потягом.

Далi особливих пригод не сталося. Ми були повнiстю анестезованi. Нiщо нас не турбувало. Ми не були проти почекати на платформi чи трястися старим потягом до Лондона.

Усе було частиною плану. Усе було чистою насолодою. Ми постiйно перебували у пiднесеному станi, все вiдбувалося у приголомшливому темпi. Швидкiсть лiтака стала просто символом, фiзичною проекцiею нашоi духовноi величi.

Два наступних днi минули, немов якась дитяча пантомiма. Нас побрав маленький брудний чоловiк у маленькiй бруднiй конторi. Ми повернули Ламовi його машину. Я не без здивування виявив, що залишив ii пiд вiдкритим небом на краю озера.

Я залагодив мiльйон справ у якiйсь розумнiй метушнi. Не минуло й двi доби, як ми спакували речi i вирушили до Парижа.

Я не пам’ятаю жодних подробиць. Усi цi подii – наче рiзнi метали, що переплавляються у сплавi, iм’я якому Захват. За весь час ми спали тiльки одного разу, добре виспалися i прокинулися свiженькими, навiть без слiду втоми.

Ми завiтали до Гретель i дiстали вiд неi кокаiновi припаси. Вона вiдмовилася брати грошi вiд ii дорогого сера Пiтера i була така рада бачити Лу – ледi Пендрагон, i чи не були б ми такi люб’язнi заiхати до неi пiсля медового мiсяця?

Цей вiзит не виходить менi з голови. Здаеться, я туманно розумiю, що якимсь чином ця жiнка насправдi була головною рушiйною силою усiеi iнтриги.

Вона представила нас своему чоловiковi: огрядний, задишкуватий старший пан з великим животом i бородою, вiдомий умiнням порядно й улесливо говорити правильнi речi нi про що. Та я побачив у його поглядi певну проникливiсть, що суперечила його масцi показноi невинностi.

Там був ще один чоловiк, щось типу напiвспеченого священика-нонконформiста, такий собi Джейбез Платт, який досить рано усвiдомив, що його мiсiя в життi – тинятися i робити добро. Дехто каже, що вiн досяг неабияких успiхiв у справi добра – для себе. У полiтицi вiн дотримувався кiлькох дуже простих правил: бачиш, як щось роблять, – зупини iх; що б хто не робив – усе неправильно; свiт – дуже зле мiсце.

Вiн дуже активно просував ухвалення закону, який би врятував людей вiд наркотичного лиха.

Ми посмiхалися та спiвчутливо погоджувалися, час вiд часу хитро зиркаючи на господиню. Старий дурень, якби вiн тiльки знав, скiльки в нас кокаiну, поки ми сидимо й аплодуемо його помпезним i тупим банальностям!



Сiдаючи до потяга, ми вiд душi насмiялися над цiею веселою пригодою. У перспективi вона не видаватиметься нам уже аж такою комiчною; та важко сказати кожного разу, що зачепить твое почуття гумору. Мабуть, нас розсмiшило б усе що завгодно. Ми були на висхiднiй кривiй. Екзальтацiю любовi супроводжувала кокаiнова екзальтацiя, а романтика й пригоди утворювали святкову оправу для цих розкiшних дiамантiв.

«Щодня, з якого боку не подивися, менi все краще й краще».

Вiдома сьогоднi формула мсье Куе – це точне iнтелектуальне вираження дiаграми кокаiново-медового мiсяця. Звичайне буденне життя – це аероплан, до того як вiн злетить. Спочатку серiя слабких поштовхiв; усе, що ти можеш сказати, що ти бiльш-менш даеш собi раду. Потiм лiтак починае вiдриватися вiд землi. Бiльше перешкод для польоту немае.

Та все ще залишаються психологiчнi перешкоди: огорожа, ряд будинкiв, в’язовий гай чи ще щось. Ти трохи занепокоений вiд усвiдомлення, що iх треба пройти. Але щойно ти пiднiмаешся у безмежну блакить, приходить вiдчуття душевного пiднесення та безмежноi свободи.

Нашi предки розумiлися на цьому вiдчуттi в часи, коли законодавча дiяльнiсть ще не зруйнувала свободу в Англii чи, радше, коли законодавчу дiяльнiсть ще не передали в руки нiкчемних бюрократiв.

Приблизно шiсть мiсяцiв тому я купував за кордоном трохи тютюну, туго скручений чорний «перiк», найчистiший i найкращий у свiтi. З часом я втомився його нарiзати i вiдправив його для цього до тютюновоi крамницi.

О, дорогенький, нi! Без дозволу митницi це категорично заборонено!

Напевне менi треба було здатися полiцii.

Авжеж, коли ти починаеш захоплюватися кокаiном на повну, ти втрачаеш усвiдомлення вибоiстого характеру цього старого, кумедного, сплющеного бiля полюсiв сфероiда. Ти стаеш набагато компетентнiшим у ладнаннi життевих справ, тобто у певному сенсi компетентнiшим.

Мсье Куе мае цiлковиту рацiю, так само як i послiдовники «Християнськоi науки» i всi решта, коли кажуть, що половина усiх наших проблем береться вiд того, що ми вiримо в iснування цих проблем, тож коли ми забудемо про iхне iснування, вони, як не дивно, перестануть iснувати!

Хiба не про це говорить старе прислiв’я: «очi не бачать – серце не болить»?

Коли в тебе кокаiново-медовий мiсяць, ти й правда до певноi мiри стаеш вищим за iнших. Ти берешся за вирiшення проблеми з абсолютною впевненiстю. Це комбiнацiя, яку французи називають еlan (бадьорiсть) i insouciance (нерозсудливiсть).

Завдяки цьому духовi утворилася Британська iмперiя. Нашi хлопцi дiйшли до Індii та всiляких iнших земель, та переплюнули всiх тiльки тому, що просто не мали уявлення про труднощi на своему шляху, щоб iх помiчати. Їх навчили, що якщо в жилах тече благородна кров, тодi нiколи й нiщо не зможе пiти не так. А школа та унiверситет привчили вiдчувати, що ти – вiнець Божого творiння, що неможливо зазнати невдачi чи поразки, що ти не зможеш навiть iх зауважити.

Ми втрачаемо iмперiю, бо «яскравi барви нашоi вiдваги вiд роздумiв утрачають колiр свiй». А iнтелектуали призвели до того, що нам «i хочеться, i колеться», як кiшцi в отiм прислiв’i. Дух Гамлета замiнив дух Макбета. Макбет жорстоко поплатився лише тому, що був сильно засмучений через Макдуфову версiю того, що казали вiдьми.

Корiолан зазнав поразки лише тодi, коли перестав думати. Як каже поет: «Любити знання – ненавидiти життя».

Кокаiн позбавляе усiх сумнiвiв. Але своiм свободолюбивим духом нашi пращури завдячують справжнiй свободi, яку вони завоювали; а кокаiн просто додае «хоробростi» пияка. Втiм, усе добре, поки його достатньо.




Роздiл 4

Au pays de cocaine – у краiнi кокаiну


Не можу згадати жодних подробиць нашого першого тижня у Парижi. Подробицi перестали iснувати. Ми кружляли у невтомному шаленствi вiд одного задоволення до iншого. Ми сприймали все як належне. Навiть не вiзьмусь описувати це слiпе, безмежне блаженство любовi. Усе, що з нами вiдбувалося, було однаково чудово.

Звичайно, Париж стараеться мати справу з людьми саме у такому душевному станi. Електрична напруга нашого життя була удесятеро бiльша за номiнальну. Це було правдою в усiх сенсах. Я прихопив з собою iз Лондона тисячу фунтiв готiвкою i подумав при цьому: а все ж приемно бути нерозважливим. Ми збиралися розважатися, тож начхати, скiльки це коштуе!

Я думав, що за тисячу фунтiв можна розмальовувати Париж усiма можливими кольорами невизначено тривалий час; та на кiнець тижня тисячi фунтiв як не було, така ж доля спiткала ще одну тисячу, за якою я надсилав телеграму до Лондона; i в результатi навiть не можна було показати, на що ми iх витратили, окрiм пари суконь та жменьки не дуже дорогих коштовностей для Лу.

Нам здавалося, що ми були дуже економними. Ми були надто щасливi, щоб перейматися витрачанням грошей. Перш за все кохання нiколи не потребуе бiльше нiж якiсь копiйки, до того ж досi я взагалi не знав, що таке кохання.

Те, що можна назвати медовою частиною нашого медового мiсяця, здаеться, займало увесь час мiж спанням. Вона не залишала нам часу прогулятися на Монмартр. Ми не дуже переймалися, щоб поiсти, i навряд чи помiчали, поiли чи нi. Здавалося, що потреби у снi немае. Ми зовсiм не втомлювалися.

Перший же натяк на втому направляв твою руку до кишенi. Одна понюшка давала вiдчуття найвитонченiшоi розпусностi, i ми знову були на четвертiй швидкостi!

Єдиний вартий уваги випадок – це отримання листа i пакунка вiд Гретель Вебстер. У пакунку було м’яке кiмоно для Лу – iз цього розкiшного японського шовку, що носять гейшi, сине, як лiтне небо, вишите золотими драконами з червоними очима i язиками.

У ньому Лу виглядала як нiколи приголомшливо розкiшною.

Жiнками я нiколи особливо палко не захоплювався. Кiлька любовних пригод, що трапилися у моему життi, були досить безглуздими i малоприемними. Вони не розкрили можливостей кохання; насправдi я думав, що це задоволення дещо переоцiнене, що це короткочасне i грубе заслiплення, за яким неминуче приходять нудьга й огида.

Та з кокаiном усе було геть iнакше.

Хочу наголосити, що кокаiн насправдi е мiсцевим анестетиком. Цим пояснюеться його реальна дiя. Ти не вiдчуваеш свого тiла. (Як вiдомо, з цiею метою його застосовують у хiрургii i стоматологii.)

Тiльки не подумайте, що це означае, що фiзичне задоволення вiд стосункiв чоловiка й жiнки зменшуеться, скорiше воно переходить на безтiлесний рiвень. Твоя тваринна частина стимулюеться настiльки iнтенсивно, наскiльки вона залучена до процесу; але вiдчуття, що ця пристрасть е тваринною, докорiнно змiнюеться.

Я належу до дуже витонченоi раси, прискiпливоi до деталей, у якоi легко викликати огиду. Невеличкi iнтимнi невдачi, якi завжди супроводжують любовнi дiла, якi за звичайних обставин можуть поранити твою делiкатну чутливiсть, бiльше не роблять цього, коли твое горнило повне коксу. Всi цi речi перетворюються за допомогою «небесноi алхiмii» на духовне блаженство. Ти гостро вiдчуваеш свое тiло. Та як кажуть буддисти, тiло насправдi е iнструментом болю i дискомфорту. Всi ми маемо пiдсвiдоме iнтуiтивне вiдчуття, що так воно i е; а кокаiн позбавляе цього вiдчуття.

Дозвольте ще раз наголосити про вiдсутнiсть будь-якоi зворотноi дii. Осьде на сцену виходить пекельна пiдступнiсть наркотику. Якщо ти загуляв традицiйним, алкогольним, способом, отримуеш те, що американцi називають «ранок пiсля вчорашнього». Природа попереджае, що ми порушували правила; i природа дае нам достатньо здорового глузду, щоб зрозумiти, що позичати можна, та все одно доведеться розплачуватися.

Ми вживаемо алкоголь з найдавнiших часiв, i у нашiй нацiональнiй пiдсвiдомостi закарбувалося, що пiсля пиятики здоров’я можна поправити ковтком спиртного або «собачою шерстю», як ми ii називаемо, i нею не подавишся.

Та з кокаiном усi цi застереження зовсiм зайвi. Нiкому не буде дуже зле пiсля наркотичного вечора за умови, що йому вистачить здорового глузду наступного дня вiдвiдати турецьку лазню та поповнити своi сили за допомогою iжi й подвiйноi порцii сну. Втiм, кокаiн вимагае, щоб ти розраховував лише на свiй «капiтал», i гарантуе, що цей запас е невичерпним.

Як я вже казав, це мiсцеве знеболювальне. Вiн притупляе усi вiдчуття i може викликати те, що фiзiологи називають пригнiченням. Людина стае абсолютно безрозсудною. Вона буквально скаче вiд пiднесеного настрою та чудового самопочуття. Це таке слiпе та грандiозне збудження, що перейматися чимось просто неможливо. До того ж збудження мае своерiдну глибину i спокiй. У ньому немае i натяку на грубiсть чи непристойнiсть, якi ми асоцiюемо з алкогольним сп’янiнням. Зникае сама iдея грубостi чи вульгарностi. Це нагадуе видiння Петра у «Дiяннях апостолiв», де йому було сказано: «Немае нiчого поганого й нечистого».

Як казав Блейк: «Усе живе е святим». Кожна дiя – таiнство. Те, що зазвичай тебе стримувало чи дратувало, стае просто приводом для радiсного смiху. Точно як шампанське, коли кинути туди невеличку грудочку цукру, воно знову береться бульбашками.

Ну добре, це був лiричний вiдступ. Але саме це i робить кокаiн. Твереза послiдовнiсть думки ламаеться. Ти рiзко перескакуеш на нову, шалену, фантастичну траекторiю з найменшого приводу. Зникае почуття мiри; i незважаючи на усi цi мiльйони миль, що ти весело пройшов, звернувши зi шляху, ти нiколи не випускаеш з очей свою кiнцеву мету.

Поки пишу цi рядки, я нi на мить не забув, що розповiдав вам iсторiю про лист i пакунок вiд Гретель.

У Парижi ми зустрiли дiвчину. Наполовину iндiанка, прекрасна мала з чортячою чарiвнiстю i цiлим мiшком найнепристойнiших iсторiй, якi ми коли-небудь чули. Вона була постiйно на кокаiнi. Дiвчина була певною мiрою неосвiчена i подавала це так: «Я у здоровезному, прекрасному саду, в руках купа пакункiв, i постiйно один з них падае на землю; коли я нахиляюся, щоб його пiдняти, обов’язково падае iнший пакунок, i весь час я поволi iду далi по саду».

Отже лист Гретель.



«Моя люба Лу, – навiть не можу описати, яка я була рада, Мiледi, вас нещодавно побачити разом з цiею чудовою людиною – вашим чоловiком. Я зовсiм не звинувачую вас за цей поспiх з весiллям; проте, з iншого боку, i ви не повиннi звинувачувати своiх давнiх друзiв, що вони не пророки i не вмiють передбачити все наперед! Отже, я не можу бути пiд рукою з необхiдними речами. Однак я часу дарма не гаяла. Ви ж знаете, якi у мене невеликi статки, втiм, сподiваюся ви оцiните цей невеличкий подарунок, який я вам надiслала, не як подарунок заради подарунка, а як знак моеi глибокоi любовi до наймилiшоi та найчарiвнiшоi зi знайомих менi дiвчат. І, мiж нами, моя люба Лу: часом те, що всерединi, краще за те, що ззовнi. Мое шанування та найкращi побажання дорогому серу Пiтеровi i вам, хоча у цю хвилину я навiть не сподiваюся, що ви пам’ятаете про мое iснування.

Завжди щиро ваша,

    Гретель».

Лу жбурнула менi листа через стiл. З якоiсь нагоди чи зовсiм без причини, я був роздратований. Я i чути нiчого не хотiв вiд такоi, як Гретель. Вона менi не подобалася, i я iй не довiряв.

– Якась дивна, – досить сердито сказав я.

Це не був мiй власний голос: гадаю, в моiй головi говорив якийсь прихований iнстинкт самозбереження.

Проте Лу аж сяяла з цiеi нагоди. На жаль, не можу вам передати блиску, який випромiнювало все, що вона тодi казала i робила. Їi очi свiтилися, уста щебетали, щоки палали, наче щойно розпущенi тендiтнi веснянi первоцвiти. Вона була втiленим духом кокаiну: кокаiн у плотi. Сама ii присутнiсть робила Всесвiт безмежно захопливим. Скажiмо, вона була одержима дияволом, якщо хочете!

Будь-яка так звана добра людина була б шокована й смертельно налякана при ii появi. Вона представляла собою сирену, вампiрку, Мелюзину, страшного i дивного диявола, якого вигадали боягузи, щоб пояснити брак власноi мужностi. У неi не було охоти нi до чого iншого, як вечеряти просто в номерi, щоб мати можливiсть вбрати нове кiмоно i танцювати для мене.

Ми iли чорну iкру ложками. Яка рiзниця, що вона коштувала втричi дорожче за вагу золота? Не слiд приписувати менi марнотратство: якщо хочете когось звинуватити, звинувачуйте Кайзера. Вiн затiяв усю цю бучу; i коли менi захотiлося з’iсти чорноi iкри, я буду iсти чорну iкру.

Ми зжерли ii всю. Нерозумно надавати цiй дрiбницi особливого значення.

Мiж поданнями страв Лу танцювала, як демон у мареннi. Їй подобалося вдавати схiдну жiнку-спокусницю. Я був ii паша-з-трьома-кiнськими-хвостами, ii воiн-самурай, ii чудовий магараджа, на колiнах у якого лежить скiмiтар, готовий вiдрубати голову за будь-якого найменшого приводу з ii боку.

Вона була Улед Наiль з татуюванням на щоках i пiдборiддi, намальованими сурмою бровами i червоними губами.

Я був Туарегом, пустельним розбiйником у масцi, що захопив ii в полон.

Вона грала тисячу божевiльно вишуканих ролей.

У мене дуже слабка уява, мiй мозок використовуе усi своi ресурси виключно для аналiзу; але я з насолодою грав ролi, якi вона менi вибирала. Вже й не знаю, скiльки разiв пiд час цiеi вечерi я перетворювався з чемного чоловiка у пiжамi з Бонд-стрит на розлюченого манiяка.

Тiльки пiсля того як офiцiанти залишили нас з кавою i лiкерами, якi ми пили мов воду, не п’янiючи, Лу зненацька скинула свое блискуче вбрання.

Вона стала посеред кiмнати i випила пiвфужера мiцного лiкеру. Чарiвна зухвалiсть цього жесту викликала у мене внутрiшнiй крик. Я схопився з мiсця, немов тигр, що, пiдкрадаючись, раптом побачив оленя.

Лу з нестримним захватом геть уся захихотiла. Знаю, що так не кажуть: «геть уся захихотiла»; але не можу висловитися по-iншому.

Вона зупинила мою атаку, як досвiдчений захисник у мiжнародному матчi з регбi.

– Неси ножицi, – прошепотiла вона.

Вмить я зрозумiв, у чому справа. Це була абсолютна правда – ми трошки переборщили з тим снiгом. Гадаю, це вже було десь п’ять понюшок. Якщо цiкаво, можете повернутися назад i перерахувати – скiльки потрiбно, щоб пiднятися на десять тисяч футiв над бiдною старою Па-де-Кале, благослови ii Господь! Але воно накладалося, як цiна цвяхiв у задачi про кiнськi пiдкови, що так тiшила мого батька, коли я був малим. Розумiете, що я маю на увазi, – принцип Мартiнгейла i всяке таке. Звiсно, ми перебрали з тим снiгом.

П’ять понюшок! Втiм, для нас молодих пiсля двох тижнiв це не було вже аж так багато.

Гвендолiн Оттер каже:

«Серце серця мого, блiдий мiсяць шепоче,
Чого нам чекати аж завтрашньоi ночi?»

А це приблизно в такому ж дусi.

«Серце серця мого, сховайся вiд дощу,
Нюхнемо ще! Кокаiну – досхочу».

Я знаю, що на мене не варто розраховувати, коли мова заходить про поезiю, i поважна авторка точно може дозволити собi посмiхнутися i тихенько переступити через моi рештки. Лише за умови, що посмiшка буде поблажливою. Але дух твору я справдi вловив.

«Продовжуй, нюхнемо ще,
Не зупиняйся, не перебирай!»

Нi, так не добре.

«Продовжуй! Через край!» – так краще. Так поважнiше i патрiотичнiше, й набагато краще передае iдею. А якщо вам не подобаеться, шукайте кращого деiнде.

Нi, я не визнаю, що ми були безрозсудними. Ми мали чималi ресурси у своему розпорядженнi. І точно не були схожi на шахраiв, що не платять.

Ви ж чудово знаете, як важко слiдкувати за тим, щоб у хатi завжди були сiрники. Зовсiм банальна рiч, сiрники, використовуються постiйно, завжди легко купити новi, й не проблема, якщо коробка з сiрниками спорожнiла; i я не погоджуюся, що менi хоч на мить забракло почуття мiри у цiй справi.

Тiльки не згадуйте менi про полiт до Парижа у променях Мiсяця. Визнаю, в мене закiнчилось пальне; але усi знають, що захоплення першим коханням схильне спричиняти тимчасовi розлади звичайноi поведiнки.

Найбiльше мене потiшив той очевидний факт, що Гретель виявилася просто молодчинкою, що б там про неi не казали. При цьому вона була не просто звичайною старою доброю молодчинкою. Не бачу причини, щоб не визнати, що вона виявилася тим, кого можна назвати справжнiм другом у найбiльш ранньому, яке тiльки можете собi уявити, вiкторiанському значеннi цього слова.

Вона була не лише справжнiм другом, а ще й мудрим другом. Без сумнiву передбачивши, що старий добрий снiг у нас таки закiнчиться.

Тепер, друзi, я б хотiв, щоб ви зрозумiли правильно, що чоловiк, якщо вiн себе називае чоловiком, не з тих, хто перериватиме медовий мiсяць iз дiвчиною у японському кiмоно, яке я вже описував, щоб накинути на себе купу жахливого одягу й кинутись на пошуки дилера по всьому Парижi.

Звичайно, ви одразу скажете, що я мiг покликати офiцiанта i той би принiс кiлька кубiчних кiлометрiв. Та не все так просто, ви ж не уявляете, що це за готель, де нам пощастило зупинитися. Ми потрапили туди, навiть не пiдозрюючи про неприемностi. Вiн був зовсiм поруч з Етуаль, та виглядав для неозброеного ока, як абсолютно респектабельний, першокласний сiмейний готель для вихiдцiв з бiльш шляхетних та менш шляхетних родин.

Тiльки не втiкайте з думкою, що я чiпляюся до того готелю. Просто Францiя тодi була знекровлена; а офiцiант на нашому поверсi був сiмейний чоловiк середнього вiку i, мабуть, читав Ламартiна, Паскаля, Тена й усю цю жахливу нудоту, поки не був зайнятий виснажливою, як на каторзi, доставкою iкри до нашоi кiмнати. Немае жодноi потреби приховувати вiд вас той факт, що вiн завжди мав дещо шокований вираз обличчя, особливо це було видно по тому, як була пiдстрижена його борiдка. І кожного разу, як вiн заходив до нас у номер, йому пiдкреслено щось не подобалося.

Я трохи сам собi психолог i дуже добре розумiю, що цей чоловiк кокаiну нам не принесе, навiть якби ми запропонували йому за це очолити мiнiстерство тютюновоi промисловостi.

Тепер, звiсно, я навiть не збираюся просити вас повiрити, що Гретель Вебстер щось знала про цього офiцiанта – бридкого старого педанта! Вона просто проявила дбайливу передбачливiсть i дружне розумiння. Без сумнiву, вона мала досвiд, море досвiду, барелi, бушелi досвiду, всi цi одиницi вимiру, що я так i не вивчив у школi. Вона сказала собi, загальними словами, не обов’язково маючи на увазi якусь конкретну низку подiй:

– З тiеi чи iншоi причини цим милим дiтям у якусь критичну хвилину iхньоi кар’ери може забракнути снiгу, тож мое завдання – щоб вони його отримали.

Поки цi думки проходили крiзь мою голову, я дiстав манiкюрнi ножички i Лу почала вiдрiзати нитки на пiдкладцi кiмоно в тих мiсцях, де нестримнi чарiвнi пальчики намацали те, що ми називали у лiкарнi «стороннiй предмет».

Так, помилки не було. Гретель розумiла нашу психологiю, ми розумiли ii психологiю, усе йшло чудово, як дiти в школу.

Навiть не подумайте, що нам довелося зiпсути кiмоно. Треба було лише розпороти складочку зсередини i витягти звiдти маленький бiлий шовковий мiшечок; вiдкриваеш, а там купа снiгу, набагато милiшого оку, нiж снiг на Монбланi.

Ну, ви ж розумiете, коли ти його побачив, одразу потрiбно нюхнути. Для чого? Нiхто не дасть вiдповiдi на це запитання. Тiльки не кажiть про «використання для операцii на горло». Лу не потрiбно було жодних операцiй. Вона спiвала, як Неллi Мельба, i виглядала, як персик; i сама була персиком Мельба, ясно як двiчi по два – чотири.

Можете не сумнiватися, ми нюхнули! А потiм кiлька рокiв кружляли у танцi по всьому номеру – хоча годинник показував, що минуло, мабуть, не бiльше восьми-дев’яти хвилин, – та який сенс розводити теревенi про годинники, якщо Ейнштейн довiв, що час – лише один з вимiрiв простору? Яка користь з астрономiв, якi доводять, що Земля обертаеться навколо осi зi швидкiстю 1000 миль на годину i пролiтае по орбiтi 1000 миль на хвилину, якщо ви за нею не встигаете?

Було б зовсiм нерозумно валандатися й залишитися позаду, та з великою iмовiрнiстю опинитися на Мiсяцi, де й поговорити немае з ким, хiба з Жулем Верном, Гербертом Веллсом i компанiею.

І не подумайте, що той бiлий шовковий мiшечок був дуже великий.

Лу схилилася над столом i випустила свiй довгий тоненький язичок, як той мурахоiд з Нацiонального Бiографiчного Словника, чи як там воно називаеться, i почала ним крутити у купцi снiгу, поки я мало не втратив розум.

Я реготав, як гiена, згадавши ii слова. «Твiй поцiлунок гiркий вiд кокаiну». Хлопчина Свiнберн завжди говорив про гiркi поцiлунки. Що вiн знае, нещасний бiдолаха?

Тiльки з повним ротом кокаiну починаеш розумiтися на поцiлунках. Цiлування переходить з однiеi фази в iншу, як романи Бальзака, Золя, Ромена Роллана, Девiда Лоуренса та схожих хлопцiв. Ти зовсiм не втомлюешся! Ти завжди на четвертiй швидкостi, а двигун муркоче, мов кошеня, велике бiле кошеня з блискучими зiрками на вусах. І це завжди по-рiзному i завжди однаково, поцiлунок нiколи не закiнчуеться, ти втрачаеш розум i вже не повертаешся до нормального стану, ви, мабуть, не розумiете, про що я, а менi зовсiм байдуже, i менi жахливо вас шкода, та можете й самi пересвiдчитися в моiх словах, потрiбно лише знайти таку дiвчину, як Лу, i вдосталь кокаiну.

Як там казав наш друг Лам?

«Демона посмiшку встроми у мiй мозок,
Змочи мою пристрасть у кокаiн i коньяк».

Дивний чоловiк той Лам! Здаеться, цi рядки доводять, що вiн трохи розбираеться у цiй справi. Ну, звiсно, розбираеться. Я сам бачив, як вiн нюхав кокаiн. Ще той жук! Ставлю шилiнг. Багато знае. Це не причина йому не довiряти. Не розумiю, чому люди вiдгукуються про нього так зневажливо. Не розумiю, чому я сам про нього так думаю. Мабуть, у глибинi душi зовсiм пристойний чолов’яга. Мае своi смiшнi мухи в носi – та це не робить з людини негiдника.

Так якщо вже перейматися чиiмись смiшними мухами, то чого варта Лу! Ще спробуй знайди дивнiшу, але ж я кохаю ii.

– Дай менi ще раз нюхнути з твоеi руки.

Лу засмiялася, як передзвiн московських курантiв Великоднього ранку. Пам’ятаете, росiйську Пасху святкують в iнший час, нiж нашу Пасху. Вони посунули ii на два тижнi вперед чи назад – нiяк не можу згадати куди саме, – якщо ви розумiете, що я маю на увазi.

Вона пiдкинула порожнiй шовковий мiшечок у повiтря i, пристрасно клацнувши, зловила його зубами, що знову мало не знесло менi дах. Я б хотiв бути пташкою, щоб цi маленькi бiлi гострi зубки вiдкусили менi голову.

Практична дiвчинка, моя ледi Пендрагон! Замiсть того щоб психувати, вона вирiзала ще один мiшечок, а коли його вiдкрила, то замiсть защебетати, як пташка, рiзко i схвильовано сказала:

– Подивись сюди, Кокi[3 - Cockie (англ.) – Пiвник, Когутик.], це не снiг.

Мушу пояснити, що вона називае мене Кокi, натякаючи, що Пiтер – iм’я апостола, який тричi зрiкся Христа, поки ще пiвень не проспiвав.

Я вийшов з трансу. Та тупим i скляним, як менi здавалося, поглядом почав розглядати речовину. І тодi менi на допомогу прийшла стара пiдготовка.

Це був бiлий порошок, що мав властивiсть утворювати маленькi грудочки, схожий на крейду. Я потер його мiж пальцями. Понюхав його. Це менi нiчого не сказало. Спробував на смак. Це теж нiчого не дало, мабуть, тому, що кокаiн зовсiм заанестезував нервовi закiнчення на язицi.

Утiм, дослiдження було чистою формальнiстю. Тепер я знаю, для чого це робив. То був просто чоловiчий жест. Я хотiв напустити туману перед Лу. Я хотiв вразити ii своiми знаннями людини науки; але весь цей час, без жодних пiдказок, я знав, що це було.

Вона теж знала. Що довше я був з Лу, то бiльше мене вражали масштаб i рiзноманiтнiсть ii знань.

– О, Гретель дуже мила, – защебетала вона. – Вона подумала, що ми могли вже трохи втомитися вiд «коко», який би приемний вiн не був i як би не тiшив. Тож старенька прислала нам героiну. І все ще iснують якiсь люди, котрi кажуть, що життя не варте, щоб його прожити!

– Ти колись пробувала? – спитав я i затримав вiдповiдь за допомогою поцiлунку.

Коли найгiрше було позаду, вона сказала, що вживала його тiльки одного разу. То була дуже незначна доза, яка, наскiльки вона пригадуе, зовсiм на неi не подiяла.

– Усе в порядку, – сказав я з висоти найвищоi обiзнаностi. – Потрiбно лише правильно визначити фiзiологiчну дозу. Вiн дуже добрий, направду. Збуджуе краще, нiж морфiй, набагато. Ти отримуеш таку ж блаженну й глибоку незворушливiсть, але без млосностi. Ну, Лу, люба, ти ж читала де Квiнсi й усiх цих хлопцiв про опiум, правда ж? Опiум, як тобi вiдомо, це сумiш – у ньому десь близько двадцяти рiзних алкалоiдiв. Лауданум: Колрiдж приймав його i Клайв, усякi поважнi люди. Це розчин опiуму в спиртi. Але морфiй – найактивнiша та найважливiша зi складових опiуму. Ти можеш вживати його як хочеш. Найкращi результати дае iн’екцiя; але це доволi незручно i завжди е небезпека, що туди потрапить якийсь бруд. Треба постiйно бути насторожi через можливе зараження кровi. Вiн просто дивовижно збуджуе уяву. Вiн магiчним чином позбавляе болю i тривоги. Але у ту ж хвилину, коли тебе переповнюють чудовi iдеi, коли ти будуеш золотi повiтрянi замки, у той же час у тебе з’являеться вiдчуття, що насправдi нiщо не варте твоiх зусиль, i це дае тобi вiдчуття колосальноi переваги над усiм на свiтi. І тому, з об’ективноi точки зору, це нi до чого не призводить. Утiм, героiн робить усе те, що й морфiй. Це, як тобi вiдомо, похiдна речовина вiд морфiю – технiчна назва «дiацетилморфiн». Тiльки замiсть омивання у купелi фiлософськоi iнертностi вiн робить тебе гострим, як гiрчиця, у бажаннi реалiзувати своi iдеi до кiнця. Я нiколи не пробував героiн. Вважаю, ми можемо почати просто зараз.

Я виглядав, як той павич, що ходить з пихатим виглядом, чистить пiр’я i чепуриться. Лу з напiвроззявленим ротом зачаровано витрiщалася на мене своiми величезними очима: зiницi, розширенi вiд кокаiну. Просто самець хизуеться перед самкою. Я хотiв, щоб вона обожнювала мене за тi невеличкi клаптики знань – фрагменти, якi залишила знехтувана мною освiта.

Лу завжди дiе практично – i як жриця додае втаемниченостi усьому. Те, як вона взяла героiн на лезо ножа i насипала на зворотний бiк долонi, без сумнiву, виглядало урочисто.

– Мiй Лицарю, – сказала вона з блиском в очах, – ваша дама приготувала зброю i виряджае вас на битву.

І вона простягнула свiй кулак до моiх нiздрiв. Я вдихнув героiн iз своерiдним ритуальним благоговiнням. Не знаю, звiдки цей iнстинкт узявся. Можливо, це блискучiсть спонукае жадiбно накидатися на кокаiн, а тьмяна похмурiсть робить з героiну бiльш поважну справу?

Вiдчуття було таке, нiби я беру участь у дуже важливiй церемонii. Коли я закiнчив, Лу вiдмiряла дозу для себе. Вона прийняла ii з глибокою, загрозливою цiкавiстю.

Це нагадало менi вигляд старого професора з унiверситету, коли вiн прийшов оглянути нового пацiента: випадок був загадковий i явно критичний. Збудження вiд кокаiну якимсь чином завмерло. Нашi думки зупинилися. Проте ця зупинка була такою ж насиченою, як i попередня активнiсть.

Ми вiдчули, що дивимось одне одному в очi з не меншим запалом, як досi; та якоюсь мiрою цей запал був iншим. Нiби нас звiльнили вiд невiдворотностi iснування у звичному сенсi цього слова. Ми запитували себе, хто ми i що ми такi, що зараз мае статися; i водночас була якась абсолютна впевненiсть у тому, що нiчого статися не може.

Це було найдивовижнiше вiдчуття. Щось на кшталт прагнення пiти трiшки далi. Не вiрю, щоб хтось, навiть найвидатнiший на свiтi митець, змiг би вигадати те, що ми вiдчували, а навiть якби йому це вдалося, вiн не змiг би цього описати.

Я й сам намагаюся описати i вiдчуваю, що виходить не дуже добре. Подумайте самi, мова мае своi обмеження. Коли математики i вченi мужi захочуть обмiнятися думками, звичайна мова не дуже пiдходить. Їм доводиться вигадувати новi слова, новi символи. Подивiться на рiвняння Ейнштейна.

Колись я знав одного чоловiка, який був знайомий iз Джеймсом Гiнтоном, тим, хто вiдкрив четвертий вимiр. Вiн був свiтла голова. Але Гiнтон думав щонайменше в шiсть разiв швидше за нього, навiть на найпростiшу тематику. І коли Гiнтоновi потрiбно було роз’яснити свою думку, вiн просто не мiг цього зробити.

Це великий клопiт, коли з’являеться новий мислитель. Усi починають стогнати, що вони його не розумiють, сильно дратуються – i неминуче починають його цькувати, називати атеiстом, дегенератом, пронiмецьким зрадником, бiльшовиком чи якимсь iншим улюбленим на той час лайливим словом.

Веллс трохи розповiдав про це у тiй книжцi про велетнiв, а Бернард Шоу у своему творi «Повернення до Мафусаiла». Узагалi нiхто в цьому не винен, але так воно е, i нiкуди не дiнешся.

І ось я, абсолютно звичайна людина, надiлена цiлком посереднiм розумом, раптом опиняюся геть вiдрiзаним вiд свiту, один у своему родi – i вiдчуваю, що маю розповiсти щось неймовiрно важливе, але я навiть собi не можу пояснити, що це таке.

Лу стояла навпроти мене, i я iнстинктивно зрозумiв, завдяки спорiдненню наших душ, що вона була у такому самому становищi.

Для спiлкування нам не потрiбнi були чiтко зрозумiлi слова i речення. Ми все чудово розумiли; все необхiдне виражалося у виглядi витонченоi гармонii поглядiв i жестiв.

Свiт раптово зупинився на мiсцi. Ми були самi посеред ночi й тишi речей. Ми належали до вiчностi якимсь непояснюваним чином, i ця безконечна нiма тиша розквiтала незбагненними обiймами.

Героiн почав дiяти. Ми почувалися королями колосального спокою. Ми були повелителями – ми пустили паростки з небуття в iснування! І тепер iснування поволi змушувало нас до дii. У самiй нашiй природi була певна потреба, що вимагала вираження, i пiсля першого ж сильного взаемопроникнення мiж нашими iндивiдуальностями ми досягли рiвнодiйноi гармонii усiх сил, з яких складалися.

У певному сенсi наше блаженство було таким величезним, що ми просто не могли його витримати; i ми непомiтно з’iхали до усвiдомлення, що цю невимовну мiстерiю слiд виразити за допомогою ритуальних дiй.

Але усе це вiдбувалося на величезнiй вiдстанi вiд реальностi. Прихований ланцюжок iнтерпретацii пов’язував iстину з очевидним, банальним фактом, що саме зараз найкращий час для прогулянки на Монмартр i продовження ночi там.

Ми одяглися, щоб вийти на вулицю, мабуть, з таким вiдчуттям, як новоспечений епископ уперше вбирае на себе свое облачення.

Але хто б нас тодi не побачив, вiн би не зрозумiв i навiть не пiдозрював про таке. Вбираючись, ми смiялися, спiвали й обмiнювалися веселими дурницями.

Коли ми спускалися сходами, то почувалися, мов боги, що сходять на землю, незрiвнянно вищi за смертних.

Пiд кокаiном ми помiтили, що люди досить дивно посмiхаються. Видно, наш ентузiазм був помiтний. Нас навiть трохи дратувало, що вони рухаються в iншому темпi; та це було зовсiм iнакше. Постiйно присутне вiдчуття власноi зверхностi над рештою людства. Немае слiв, якi б могли описати нашу величнiсть. Нашi власнi голоси звучали дуже, дуже вiддалено. Ми були абсолютно переконанi, що портье чiтко усвiдомлюе, що таксi потрiбне самим Юпiтеру з Юноною.

Ми навiть не сумнiвалися, що водiй керуе колiсницею Сонця i знае про це.

– Ця штука просто чудесна, – сказав я до Лу, коли ми минали Трiумфальну арку. – Не знаю, що ти мала на увазi, коли казала, що на тебе не подiяло. Ти ж неймовiрно прекрасна!

– Звичайно прекрасна, – засмiялася Лу. – Уся слава доньки короля всерединi; одежа ii гаптована золотом, i вона пiдставляе свое лице для поцiлунку, як комета, що прокладае свiй шлях до Сонця. Ти не знав, що я королiвська донька? – вона засмiялася з такою спокусливою величнiстю, що щось у мене всерединi майже знепритомнiло вiд захвату.

– Почекай, Кокi, – прощебетала вона. – Все в порядку. Ти зловив мене, а я тебе, а ще я – твоя маленька дружина.

Я мало не подер оббивку таксi. Я вiдчув себе велетнем. Гаргантюа був пiгмеем порiвняно зi мною. Я вiдчув непереборне бажання розтрощити щось на друзки й аж розгубився, бо це Лу я хотiв розтрощити i в той же час вона була найкоштовнiшою та найделiкатнiшою порцеляною часiв династii Мiнь чи як там в бiса називали цю епоху.

Найтендiтнiша, найвитонченiша краса! Доторкнутися до неi означало осквернити ii. У мене раптом виникло нудотне вiдчуття брутальностi шлюбу.

Тодi я ще не здогадувався, що раптова рiзка змiна почуття була спричинена таемничим провiсником фiзiологiчного впливу героiну, що вбивае кохання. Без сумнiву, iншi збуджувачi, як алкоголь, гашиш i кокаiн, не заважають Купiдоновi. Деструктивний ефект може бути лише вiд твоеi реакцii. Винен, так би мовити, тому, що втiкав вiд констебля.

Але так званi фiлософськi наркотики, головнi приклади яких – морфiй i героiн, налаштованi вороже до активних емоцiй та емоцiйноi активностi. Нормальнi людськi почуття перетворюються на те, що збоку схоже на iхнiй духовний еквiвалент. Звичайне добре почуття стае унiверсальною доброзичливiстю, безконечно толерантною фiлантропiею, оскiльки моральний код втратив свое значення. У душi роздуваеться пиха, бiльша за сатанинську. Як казав Бодлер: «Хiба не ти – велична зневаго, робиш душу такою доброю?»

Поки ми iхали на Монмартр у напрямку Сакрекер, ми не промовили нi слова, занурившись у блаженний спокiй. Ви повиннi зрозумiти, що ми i так були збудженi до найвищоi межi. Завданням героiну було пiдтримувати цей стан.

Замiсть того щоб здiйнятися в небо, пристрасно б’ючи вогняними крильми, ми ширяли у безмежних просторах всесвiтнього ефiру, час вiд часу прикладаючись до нових доз пухкого тьмяного порошку. Ми робили це без жадiбностi, без поспiху i навiть без бажання. Вiдчуття нескiнченноi сили, що може дозволити собi нескiнченну неквапливiсть. Воля, здаеться, зникла геть. Ми рухалися без особливоi мети, просто тому, що так потребувала наша природа. Наше блаженство з кожною хвилиною ставало дедалi цiлковитiшим.

З кокаiном ти дiйсно стаеш повелителем усього – але усе мае для тебе велике значення.

З героiном вiдчуття повелителя збiльшуеться до такого рiвня, що вже нiчого не мае значення. Немае навiть небажання продовжувати чимось займатись, що й пiдтримуе курця опiуму у бездiяльному станi. Тiло залишаеться наодинцi з собою, i тебе не цiкавить його природна життедiяльнiсть.

Знову ж таки, незважаючи на усвiдомлення нескiнченностi, ми водночас зберiгали вiдмiнне почуття мiри стосовно звичайних буденних справ.




Роздiл 5

Героiнова героiня


Я попросив зупинити таксi на площi Тертр. Ми хотiли пройтися уздовж пагорба i дозволити собi звiдти поблукати очима по Парижу.

Нiч була чудова. Нiде, крiм Парижа, ти не зможеш насолодитися цiею нiжною солодкою тишею; сухе, тепле, легке повiтря, це зовсiм не те, що ти маеш в Англii.

Із Сени навiвав дуже нiжний вiтерець, якому наша уява любить приписувати пахощi пiвдня. Сам Париж був невиразною тьмяною плямою синюватого кольору, над якою виднiлися Пантеон i Ейфелева вежа. Вони виглядали як символи iсторii розвитку людства – шляхетне, монументальне минуле i механiчне ефективне майбутне.

Я зачаровано прихилився до парапету. Лу обiйняла мене за шию рукою. Ми завмерли i не рухалися, що я аж мiг вiдчувати тихе биття ii пульсу.

– Ти дивися! Пендрагон!

Незважаючи на свою несподiванiсть, голос був низьким i приемним. Я обернувся.

Якби мене спитали, без сумнiву, я б точно вiдповiв, що мене страшенно обурюе, коли мене турбують; i ось тебе раптово, неприемно турбують, але це мене зовсiм не обурило. Чоловiк, голос якого ми почули, спробував посмiхнутися до мене. Я впiзнав його одразу, хоча ми й не бачилися вiдтодi, як разом ходили до школи. Його звали Елгiн Феклiз. Вiн учився в шостому математичному, а я – у молодших класах.

Пiд час мого третього навчального року вiн став старостою, вiн навiть отримав стипендiю в Оксфордi – неабияке досягнення. Потiм без жодного попередження зник зi школи. Причину знали буквально кiлька людей, але вдавали, що нiчого не знають. Утiм, вiн так i не пiшов до Оксфорда.

Вiдтодi я чув про нього тiльки одного разу. Це було у клубi. Його iм’я згадали у розмовi про якiсь неяснi чутки про якусь нечесну фiнансову аферу. Менi досить туманно запам’яталося, що ця iсторiя мае якийсь стосунок до випадку у школi. Вiн був не з тих хлопцiв, яких могли вигнати зi школи за якусь звичайну дрiбницю. Тут неодмiнно був причетний його гострий розум. Правду кажучи, вiн був для мене свого роду героем у школi. Усiма якостями, якими я захоплювався i яких менi бракувало, вiн володiв повною мiрою.

Ми були не дуже знайомi, але його тодiшне зникнення шокувало мене. Чомусь воно закарбувалося у моiй пам’ятi, в той час як багато iнших важливих речей не залишили там i слiду.

Вiн майже не змiнився, вiдколи я бачив його востанне. Середнього зросту, з видовженим i досить вузьким обличчям. Було щось церковне у його виразi. Вiн мав невеликi сiрi очi й постiйно ними клiпав. Великий i закручений нiс, як у Веллiнгтона; губи тонкi й напруженi; свiжа шкiра зi здоровим рум’янцем. У нього ще не з’явилося жодноi, анiнайменшоi зморшки.

У Феклiза збереглася звичка постiйно нервово тупцювати на мiсцi, яка так вирiзняла його ще в школi серед хлопцiв. Можна сказати, нiби вiн постiйно напоготовi, в очiкуваннi, що от-от щось мае статися, i все ж не скажеш, що вiн виглядав якось недобре. Вiн мав дуже впевнений вигляд.

Поки я все це згадував, вiн потис менi руку i вже почав щось там теревенити про давнi часи.

– До речi, я чув, що ти тепер сер Пiтер, – сказав вiн. – Вiтаю. Я завжди вiрив у тебе.

– Менi здаеться, ми вже бачилися з вами, – перебила Лу. – Авжеж, це ж пан Феклiз.

– О, так. Я вас добре пам’ятаю. Мiс Лейлгем, якщо я не помиляюся?

– Будь ласка, давайте забудемо про минуле, – Лу посмiхнулася i взяла мене за руку.

Не знаю, чому, але менi було нiяково пояснювати, що ми з Лу одруженi.

Феклiз протарабанив стандартний набiр привiтань i запитав:

– Дозвольте представити мадемуазель Аiд Ламуро?

Дiвчина, що стояла коло нього, посмiхнулася i кивнула головою.

Аiд Ламуро була яскравою брюнеткою з блискучою посмiшкою i очима з зiницями, як вiстря голок. Вона виглядала як суцiльна невiдповiднiсть. Губи i нiс натякали, що тут не обiйшлося без слiдiв семiтськоi кровi, але клиноподiбний обрис обличчя говорив про предкiв зовсiм протилежного роду. Вона мала запалi щоки, а «воронячi лапки» псували кутики ii очей. Темно-пурпуровi повiки натякали про пристрасне захоплення плотськими утiхами. При густому й пишному волоссi брiв майже не було. Замiсть них вона намалювала олiвцем тоненькi чорнi дуги. Вона мала надто яскравий макiяж. Вбрана у вiльну й досить зухвалу сукню синього кольору зi срiбними блискiтками, пiдперезану жовтим з чорними плямами поясом. Зверху вона накинула чорну мереживну хустину, прикрашену яскраво-червоними китичками. Їi руки були худi, як у смертi, а гачкуватi пальцi з величезними перснями iз сапфiрами i дiамантами виглядали дещо непристойно.

Їi поведiнка була схожа на жваву розслабленiсть. Здавалося, що ii завжди треба пiдштовхувати до дii, але тiльки-но перший поштовх минув, як вона знову глибоко занурюеться у своi думки.

Люб’язнiсть на ii обличчi була очевидно удаваною; але i я, i Лу, коли тиснули руки, помiтили витончену i загадкову симпатiю, яка залишила за собою пляму невимовного зла.

Я був упевнений, що Феклiз прекрасно розумiв цей, не виражений словами контакт, i, так чи iнакше, це його страшенно тiшить. Його манера поведiнки стала особливо улесливою i шанобливою, i я вiдчув, що вiн бере iнiцiативу на себе:

– Чи можу я насмiлитися запропонувати вам i ледi Пендрагон повечеряти разом з нами у «Петiт Савояр»?

Аiд взяла мене попiдруч, а Лу пiшла вперед з Феклiзом.

– Ми й самi туди збиралися, – сказала вона йому, – а з друзями взагалi чудово. Я так бачу – ви доволi давнiй друг мого чоловiка.

Вiн почав розповiдати про стару школу. Та нiби випадково вiдзвiтував про обставини, що призвели до його виключення.

– Розумiете, мiй старий був у мiстi, – почулися його слова, – i десь на Ломбард-стрит розгубив усi своi статки (тут вiн штучно хихотнув), а де, так i не знайшов, тож це був кiнець моiй академiчнiй кар’ерi. Вiн переконав старого Розенбаума, банкiра, що у мене е фiнансовi таланти, i влаштував мене на роботу особистим секретарем. Я потрапив як риба в воду, i вiдтодi моi справи йдуть чудово. Але Лондон не те мiсце, якщо ти маеш справжнi амбiцii. Там немае де розвернутися. Для цього – або Париж або Нью-Йорк; щиро ваш, Елгiн Феклiз.

Не знаю чому, але я не повiрив жодному слову цiеi iсторii; не повiрив. Героiн працював чудово. Я не мав анiнайменшого бажання говорити з Аiд. Вона аналогiчним чином не звертала на мене уваги i не промовила нi слова.

Лу була у тому ж станi. Певно, вона слухала, що говорить Феклiз, але нiяк не реагувала i зберiгала повну вiдчуженiсть. Уся ця сцена тривала менше трьох хвилин. Ми дiйшли до «Петiт Савояр», зайшли i зайняли своi мiсця.

Здаеться, патрон дуже добре знав наших друзiв. Вiн зустрiчав iх з особливою французькою метушливiстю. Ми сiли бiля вiкна.

Ресторан нависав над крутими схилами Монмартра, як фортеця на недоступнiй скелi. Ми замовили вечерю. Феклiз зробив це iз завзяттям i обiзнанiстю, всi решта з цiлковитою байдужiстю. Я подивився на Лу. Я нiколи не бачив цю жiнку ранiше. Вона була менi зовсiм байдужа. Раптом я сильно захотiв напитися води. Я не мiг зробити зусилля i налити собi склянку. Менi було важко покликати офiцiанта, але, мабуть, я все ж промовив «вода», бо Аiд наповнила мiй келих. Посмiшка промайнула ii обличчям. Вона вперше проявила якусь ознаку життя. Навiть рукостискання було скорiше механiчним рефлексом, нiж свiдомою дiею. Було щось зловiсне i тривожне у ii мiмiцi. Виглядало так, нiби вона вiдчувае пiслясмак якоiсь бридкоi гiркоти.

Я подивився на Лу. Я помiтив, що вона змiнилася на обличчi i виглядала смертельно нездоровою. Менi було абсолютно байдуже. Цiкавий цикл думок iз цього приводу пробiг у моiй головi. Я пам’ятав, що пристрасно кохав ii; водночас ii нiби й не було. Моя байдужiсть була джерелом чогось такого, що я б назвав диявольським блаженством.

Менi спало на думку, наче якийсь жарт, що, можливо, вона себе отруiла. Я явно почувався дуже недобре. Це мене теж не турбувало.

Офiцiант принiс чашу з мiдiями. Ми сонно iх жували. Це було частиною щоденноi роботи. Ми iх смакували, бо вони мали смак; але нiчого не мало значення, навiть смак. Менi здалося дуже дивним, що Аiд не iсть, а тiльки вдае, що iсть, та я приписав це заклопотаностi.

Менi стало набагато краще. Феклiз легко i невимушено говорив про рiзнi неважливi речi. Нiхто не звертав на це уваги. Вiн, зi свого боку, не помiчав якоiсь нестачi ввiчливостi.

Без сумнiву, я був втомленим. Я подумав, що мене збадьорить Шамбертен, i перекинув кiлька бокалiв.

Лу з якимсь питанням в очах постiйно дивилася на мене, нiби вона потребуе якоiсь поради i не знае, як попросити. Це виглядало досить кумедно.

Ми почали антре. Лу несподiвано пiдвелася. Феклiз з удаваною тривогою на обличчi поспiшив за нею. Я побачив, як офiцiант пiдхопив ii за руку. Це було справдi дуже кумедно. З дiвчатами завжди так – вони не знають, що таке «досить».

І тодi я з приголомшливою раптовiстю зрозумiв, що справа не у слабкiй статi. Саме вчасно вийшов з-за столу i я.

Якщо я обiйду мовчанням подii наступноi години – це не тому, що iх було замало. По завершеннi цих пригод ми знову сiли за стiл.

Ми потягували дуже старий «Арманьяк» маленькими ковточками: вiн збирав нас докупи. Але ми були зовсiм знесиленi, нiби пiсля важкоi i тривалоi хвороби.

– Нема чого переживати, – сказав Феклiз, дивно посмiхаючись. – Легка нерозважливiсть.

Я аж скривився. Це повернуло мене до царя Лама. Я ненавидiв цього типа як нiколи. Вiн мене вже переслiдуе. Щоб вiн скис!

Лу переказала Феклiзовi усю цю iсторiю, i вiн зiзнався, що знайомий з подiбними справами.

– Розумiете, дорогий сер Пiтер, – сказав вiн, – ви не можете вживати Г так, як К, а коли понамiшувати напоiв, то можна наробити купу бiди. Це як все решта у життi; потрiбно знати свою мiру. Дуже небезпечно пересуватися з мiсця на мiсце, якщо ви працюете з Г або М, а iсти – то взагалi майже гарантована катастрофа.

Мушу визнати, що я почувався, як повний дурень. Зрештою, я вивчав медицину досить ретельно; i це вже вдруге, коли дилетант робить менi серйозне зауваження.

Утiм, Лу досить бадьоро кивнула. Брендi повернув рум’янець на ii щоки.

– Так, – сказала вона, – я чула про це ранiше, але, знаете, одне дiло чути, а iнше – пройти через це самому.

– Досвiд – единий вчитель, – погодився Феклiз. – Усi цi речi абсолютно нормальнi, але важливо одразу не поспiшати, дати собi шанс навчитися i зрозумiти, як то робиться.

Увесь цей час Аiд сидiла як вкопана. Вона створювала дуже дивну атмосферу. Певна чарiвнiсть була у цiй ii повнiй вiдсутностi чарiвностi.

Даруйте, будь ласка, менi цю парадоксальну манеру висловлюватися. Я маю на увазi, що вона володiла усiма рисами, якi зазвичай приваблюють. У неi були залишки разючоi, нехай i незвичайно дивноi, вроди. Вона мала, очевидно, неабиякий багатий досвiд. Вона володiла спокiйною енергiею, що мала б зробити ii чарiвною; все ж вона була повнiстю позбавлена того, що ми називаемо магнетизмом. Це не науковий термiн – тим гiрше для науки. Вiн описуе природне явище й одне з найважливiших явищ на практицi. Усе, до чого людина мае iнтерес, вiд мюзик-холу до iмперiй, дiе на магнетизмовi й зовсiм мало на чомусь iншому. А наука iгноруе його, оскiльки його не можна помiряти механiчними iнструментами!

Уся життева сила жiнки була спрямована на якусь таемну внутрiшню святиню ii власноi душi.

Тепер вона вперше заговорила. Єдина тема, що цiкавила ii у цьому широкому Всесвiтi, був героiн. Їi голос звучав монотонно.

Пiзнiше Лу подiлилася зi мною, що вiн нагадував iй гул похоронного спiву тибетських монахiв, який долинае здалеку крiзь невблаганний снiгопад.

– Це едина рiч, що iснуе, – сказала вона тоном надзвичайноi екстатичноi незворушностi. У ньому вгадувалася безконечна демонiчна радiсть, яку ти отримуеш вiд свого власного смутку. Нiби вона отримуе хворобливе задоволення вiд того, що е безнадiйним, вiд того, що е жахливим; ii насправдi переповнювала якась мученицька величнiсть.

– Не треба чекати моментальних результатiв, – продовжувала вона. – Вам потрiбно народитися у ньому, одружитися з ним i померти вiд нього, перш нiж ви зрозумiете його. Усi люди рiзнi. Але мае минути принаймнi кiлька мiсяцiв, поки ви позбудетеся цих дурних життевих надокучливостей. Поки у вас е твариннi пристрастi, ви – тварина. Їсти, любити, усi цi звiрячi бажання, навiть думати про них огидно, як худоба! Дихання саме по собi е огидним, якщо ти усвiдомлюеш, що ти дихаеш. Яким нестерпним було б життя людини, навiть посередньоi, якби вона завжди гостро усвiдомлювала процес травлення.

Вона злегка здригнулася.

– Ви читали мiстикiв, сер Пiтер? – втрутився Феклiз.

– Боюся, не читав, друже, – вiдповiв я. – Насправдi я взагалi не дуже читаю, поки не виникае потреба.

– Я захоплювався ними кiлька рокiв, – вiдповiв вiн, а потiм зупинився i почервонiв.

Ця думка, мабуть, викликала якiсь дуже неприемнi спогади. Феклiз спробував приховати свое збентеження за балакучiстю i почав старанно роз’яснювати догмати святоi Терези, Мiгеля де Молiнос та кiлькох iнших, що прославилися у цьому напрямку.

– Розумiете, головне, – нарештi пiдсумував вiн, – це теорiя, що усе людське всерединi нас е основною перешкодою на шляху до святостi. Секрет святих у тому, що вони вiдкидають усе заради однiеi речi, яку називають божественною непорочнiстю. Це не просто тi речi, якi ми зазвичай називаемо грiхами чи пороками, – вони е лише елементарними формами зла, переповненого вульгарнiстю. Справжня складнiсть починаеться тiльки пiсля того, як ви позбулися подiбних речей назавжди. На шляху до святостi кожний прояв тiла чи розуму е сам по собi грiхом, навiть якщо цей прояв ставить звичайне благочестя у ряд людських чеснот. Аiд говорила саме про таку iдею.

Вона спокiйно кивнула.

– Я й гадки не мала, – сказала вона, – що цими людьми керуе такий глибокий сенс. Я завжди думала, що вони заплуталися у релiгiйних iдеях. Тепер я розумiю. Так, це життя святого, якщо вже потрiбно говорити мовою моралi, без чого, менi здаеться, ви, англiйцi, не можете обiйтися. Я вiдчуваю, що будь-який контакт, навiть iз собою, забруднюе мене. Я була королевою грiшникiв у свiй час, в англiйському розумiннi цього слова. Тепер я забула, що таке любов, окрiм слабкого вiдчуття нудоти, коли вона потрапляе в поле мого зору. Я майже не iм – тiльки звiрi, що постiйно носяться як оскаженiлi, потребують тричi на день поiсти. Я майже не розмовляю – слова такi марнi, i жодне з них не е правдивим. Ще не винайшли такоi мови, з моеi точки зору. Життя людини чи життя героiну? Я спробувала обидва: i не жалкую, що обрала те, що обрала.

Я сказав щось про те, що героiн вкорочуе життя. Блiда посмiшка промайнула ii запалими щоками. Цей холодний блиск мав щось жахливе у собi. Ми аж замовкли.

Вона подивилася на своi руки. Вперше я з неабияким здивуванням помiтив, що вони були надзвичайно бруднi. Вона прокоментувала свою посмiшку.

– Звичайно, якщо ви мiряете час роками, то, скорiше за все, ви маете рацiю. Але який стосунок обрахунки астрономiв мають до життя душi? До того, як я почала вживати героiн, роки змiнювали один одного й нiчого важливого не ставалося. Це було схоже на дитину, що малюе каракулi у бухгалтерськiй книзi. Тепер, коли я увiйшла в героiнове життя, хвилина чи година – не знаю, що з них, та й менi байдуже – мiстить у собi бiльше справжнього життя, нiж будь-який п’ятирiчний перiод у часи до мого переродження. Ви говорите про смерть. Чом би й нi? Це абсолютно нормально для вас. Ви – тварини – мусите померти, i ви знаете про це. Але я далеко не впевнена, що коли-небудь помру; i менi байдужа ця думка, як менi байдужа будь-яка iнша з ваших мавпячих думок.

Вона знову замовкла, вiдкинулася назад i заплющила очi.

Я не претендую на звання якогось фiлософа, але було цiлком очевидно, з точки зору найпростiшого здорового глузду, що ii позицiя була твердою i неприступною, якби хтось хотiв ii похитнути. Як каже Г. Честертон: «З вибором душi не посперечаешся».

Часто сперечаються, що людина насправдi загубила здатнiсть бути щасливою – характерну рису ii менших братiв, коли набула самоусвiдомлення. Саме про це говорить легенда «Грiхопадiння». Ми стали схожими на богiв, пiзнали добро i зло, але платимо за це щоденною важкою працею, а «в його очах передчуття смертi».

Феклiз вловив мою думку. Вiн зацитував, повiльно наголошуючи слова:

«Одежа – витканий глум,
Посiяв, та не пожав,
Життя обгортае сум,
Прокинувся, знову заспав».

Думка величного вiкторiанця, здаеться, остудила його. Вiн скинув iз себе депресiю, закурюючи цигарку i добряче прикладаючись до склянки з брендi.

– Аiд, – сказав вiн з удаваною легкiстю, – живе у блудi грiховному з особою на iм’я Барух де Еспiноза. Здаеться, Шопенгауер назвав його «Der Gottbetrunkene Mann».

– Сп’янiлий вiд Бога чоловiк, – ледь чутно прошепотiла Лу, кинувши сонний погляд на Аiд з-пiд важких i посинiлих вiд набряклих вен повiк.

– Так, – продовжував Феклiз. – Вона завжди носить з собою одну з його книжок. Вона засинае пiд його слова, а коли розплющуе очi, ii погляд одразу падае на сторiнку.

Вiн говорив i стукав по столi. Його швидка iнтуiцiя зразу вхопила, що ця дивна пригода непокоiла нас. Вiн покликав офiцiанта, потираючи великий i вказiвний пальцi. Той зрозумiв жест як прохання принести рахунок i пiшов по нього.

– Дозвольте менi вiдвезти вас i сера Пiтера назад до готелю, – сказав Феклiз до Лу. – Ви пережили досить важкий день. Я прописую добре вiдпочити. Доза Г дуже придатна, щоб зранку пiдняти себе з лiжка, але, заради Бога, не женiть коней. Малюсiнька доза, а потiм потрошки коксу, коли вiдчуете, що час вставати. До обiду ви будете почуватися як пара немовлят.

Вiн розрахувався, i ми вийшли на вулицю. Як на замовлення, навпроти дверей щойно пiд’iхало таксi i висадило якусь компанiю. Тож ми доiхали додому без жодних проблем.

Лу i я почувалися абсолютно виснаженими. Вона лежала у мене на грудях i тримала мене за руку. Я вiдчув, що моя сила повертаеться, коли виникла потреба пiдтримати ii слабкiсть. Із цiеi темноi вiтряноi порожнечi заново виростала наша любов. Я вiдчув, що цiлком позбувся усiх пристрастей; i у цiй люстрацii ми були похрещенi знову, похрещенi в iм’я Любовi.

Незважаючи на те, що природа зробила все можливе, щоб позбутися надлишку отрути, яку ми вжили, залишковий ефект давався взнаки. Ми приiхали до готелю дуже втомленi, втiм, як щось саме собою зрозумiле, ми наполягли, щоб Феклiз i Аiд пiднялися до нас на останнiй келишок. Але ми вже насилу стримували злипання очей – i щойно вони нас покинули, ми з усiх нiг кинулись до нашого лiжка пiд ковдру.

Навряд чи потрiбно розповiдати моiм одруженим друзям, що у попереднi ночi процес вкладання був детально вiдпрацьованим ритуалом. Але цього разу то була лише спроба побити рекорд швидкостi. Не пiзнiше, нiж за п’ять хвилин як Феклiз i Аiд пiшли, свiтло згасло.

Я уявляв, що маю заснути миттево. Насправдi минув якийсь час, поки я зрозумiв, що так не сталося. Я був у станi анестезii, який важко вiдрiзнити вiд сну. Насправдi якщо почати шукати визначення i намагатися пояснити рiзницю, чим далi заходиш, тим бiльш нечiткою стае розбiжнiсть.

Утiм, очi у мене, без сумнiву, були розплющенi; i я лежав на спинi, хоч я нiколи не сплю iнакше, як на правому боцi або, як це не дивно, у сидячому положеннi. І поки я так лежав, думки ставали дедалi осмисленiшими.

Знаете, як непомiтно щезають думки, коли ти засинаеш. Що ж, тут вони з’являлися замiсть того, щоб щезати.

Я виявив, що сила волi у фiзичному планi практично зникла. Так нiби бажання говорити чи рухатися стало неможливим. Я занурився в океан надзвичайного спокою. Розум був дуже активним, але активним лише в певних межах. Я, здаеться, не мiг направляти потiк своiх думок.

За звичайних обставин цей факт украй би мене роздратував. Але зараз вiн лише викликав цiкавiсть.

Я спробував, у виглядi експерименту, зафiксувати своi думки на чомусь конкретному. Технiчно я мiг це зробити, але водночас усвiдомлював, що не варто докладати зусиль. Також я зауважив, що усi думки були однаково приемними.

Цiкавiсть пiдштовхувала мене зосередитися на iдеях, якi зазвичай е джерелом роздратування i занепокоення. Це було зовсiм не складно, але гiркоти бiльше не було.

Я перебирав у пам’ятi випадки з минулого, якi, завдяки цьому особливому розумовому процесу, що захищае тебе вiд роздратування, вже майже забув.

Я виявив, що втрата пам’ятi була уявною, а не реальною. Я вiдновив кожнiсiньку деталь до найдрiбнiших подробиць. Але найбiльш прикрi й образливi моменти бiльше не мали для мене жодного значення. Я згадував iх з такою ж насолодою, з якою читаеш меланхолiйну казочку. Я б сказав навiть бiльше, що неприемним iнцидентам я надавав перевагу над усiма решта.

Причина, я думаю, у тому, що вони залишають глибший слiд у свiдомостi. Нашi душi вигадали розум, так би мовити, з метою реестрацii свiдомих переживань, i тому чим глибше переживання, тим краще розум здiйснюе намiри наших душ.

– Forsitan haec olim meminisse juvabit[4 - Можливо, i про це колись буде приемно згадати (лат.).], – говорить Еней у Вергiлiя, перелiчуючи своi тяжкi випробування. (Дивно! Мiж iншим, вiдтодi як закiнчив школу, я лише кiлька разiв згадував латинськi вирази. Наркотики, як старiсть, геть здирають твоi недавнi спогади i залишають лише давно забутi iдеi.)

Інстинкт, який сидить у нас найглибше, це наша жадоба до нових переживань. І тому спроби утопiс-тiв перетворити життя на приемну рутину завжди пробуджують у людськiй душi пiдсвiдомий протест.

Саме зростання добробуту у вiкторiанську епоху спричинило Велику Вiйну. Це була реакцiя школяра, у якого забрали пригоди.

Цей дивний стан розуму мав одну незмiнну властивiсть: потiк думок протiкав крiзь мiй мозок, як широка непереборна рiка. Я вiдчував, що нiщо не зможе його зупинити чи навiть хоч якось змiнити його напрямок. Моя свiдомiсть мала щось вiд нерухомоi зiрки, яка здiйснюе свiй шлях у просторi на правах своеi неминучоi приреченостi. І той потiк нiс мене вiд одного набору думок до iншого, повiльно i без напруження; це було схоже на затихаючу симфонiю, яка мiстила в собi усi можливi спогади, що непомiтно змiнювали один одного без найменшого натяку на брак милозвучностi.

Я цiлком усвiдомлював плин часу, тому що десь далеко бив церковний годинник, з величезними iнтервалами мiж ударами. Тож я знав, що не сплю вже цiлу нiч. Крiзь вiдчиненi французькi вiкна на балконi заявляв про себе свiтанок.

Минули столiття, довгi столiття, i церковнi дзвони оголосили про ранкову месу; поступово моя думка стала повiльнiшою, туманнiшою; активне задоволення стало пасивним. Потрошку моiми видiннями поповзли тiнi, а потiм я бiльше не пам’ятаю.




Роздiл 6

Яскравий блиск снiгу


Я прокинувся i побачив Лу, повнiстю вбрану. Вона сидiла на краечку мого лiжка. Лу тримала мене за руку, а ii лице, мов блiда квiтка, нахилилося над моiм. Вона побачила, що я вже не сплю, i ii уста з вишуканою нiжнiстю спустились до моiх. Їi губи були м’якими та пружними: поцiлунок повернув мене до життя.

Вона була надзвичайно блiдою, а ii рухи були млявими та слабкими. Я усвiдомив, що й сам геть знесилений.

– Я так i не заснула, – сказала вона, – пiсля того, як, здавалося, дуже довго намагалася взяти себе в руки. Мiй мозок продовжував працювати як навiжений – я чудово провела час – просто першокласно! Я не могла пiднятися, поки не згадала, що цей Феклiз казав про лiкування похмiлля. Тож я скотилася з лiжка, пiдповзла до Г, зовсiм трiшки нюхнула i сидiла на пiдлозi, поки вiн не подiяв. Це суперова штука, коли добре знаеш, що до чого. Вiн пiдняв мене за хвилину. Тож я прийняла ванну i вбрала оце на себе. Я все ще не вiдiйшла. Знаеш, ми вчора перестаралися, правда, Кокi?

– Ще б пак, – сказав я слабким голосом. – Я радий, що у мене е медсестра.

– Саме так, – сказала вона з дивною усмiшкою. – Час приймати лiки, Ваша Величносте.

Вона пiдiйшла до письмового столу i принесла менi дозу героiну. Ефект був дивовижний! Я почувався так, нiби не можу поворухнути жодним м’язом, нiби трiснули пружини усiх моiх нервiв. Та одна маленька понюшка всього за двi хвилини повнiстю вiдновила моi сили.

Утiм, навряд чи у цьому була хоч частка радостi. Я повернувся до свого нормального стану, а не до того, що можна назвати доброю формою. Я чудово мiг упоратися з усiм, чим потрiбно, але думка про те, що треба це робити, зовсiм не тiшила. Я подумав, що ванна i душ приведуть мене в порядок; i, безперечно, я почувався вже зовсiм iншою людиною, коли вдягався.

Коли я повернувся до вiтальнi, то побачив, що Лу грацiйно танцюе навколо столу. Вона накинулася на мене, як розлючений звiр; штовхнула мене на канапу i сiла коло мене на колiна. Поки я лежав, вона обсипала мене пристрасними поцiлунками.

Вона знала, що я не в станi вiдповiсти на них.

– Вам усе ще потрiбна ваша медсестра, – вона весело розсмiялася, очi блищали, зуби свiтилися i нiздрi роздувалися вiд збудження. Я побачив на одному з кiнчикiв ii чудових закручених локонiв блиск кристалу, дуже менi знайомий.

Вона потрапила у снiгову заметiль!

Моя пiдступна крива посмiшка говорила iй, що я добре знаю цю гру.

– Так, – схвильовано сказала вона, – тепер я знаю, як це робиться. Ти збираешся докупи за допомогою Г, а потiм розганяеш тарантайку за допомогою К. Давай вмикай щеплення.

Їi рука тремтiла вiд хвилювання. Але на зворотному боцi мерехтiла крихiтна купка блискучого снiгу.

Я втягнув ii з ледве стримуваним захватом. Я знав: це лише питання кiлькох секунд, перш нiж це божевiльне i пiднесене сп’янiння заразить i мене.

Хто це сказав, що потрiбно лише насипати солi на хвiст пташки, i тодi ii легко зловити? Мабуть, цей тип думав, що вiн розбираеться у справi, але вiн усе не так зрозумiв. Все, що вам потрiбно, – посипати снiгом свiй власний нiс, а тодi без проблем можете ловити пташку.

Що той Метерлiнк знав про цього дурного старого Синього Птаха?

Щастя сховане у тобi самому, а кокаiн допомагае вiдкопати його.

Тiльки, прошу вас, не забувайте про звичайну розважливiсть, якщо ви не проти такого термiна. Потрiбно трiшки здорового глузду, обережностi, добре подумати. Якими б голодними ви не були, ви ж не з’iсте одразу десяток смажених волiв брошет. Natura non facit saltum[5 - Природа не робить стрибкiв (лат.).].

Це лише питання розумного застосування своiх знань. Ми з’ясували, як завести машину, i жодна причина у свiтi не могла завадити нам полетiти звiдси до Каламазу.

Тому я зробив три маленькi понюшки з розумними iнтервалами i знову був готовий до роботи.

Я ганявся за Лу по всьому номеру; i, дозволю собi зауважити, ми при цьому поперекидали трохи меблiв, але це не мае значення, бо нам не потрiбно було ставити iх на мiсце.

Важливо те, що я все-таки спiймав Лу, i невдовзi ми зовсiм видихалися, а потiм, чорт забирай, саме коли я хотiв тихенько покурити люльку перед обiдом, задзвонив телефон, i портье спитав, чи ми вдома для пана Елгiна Феклiза.

Що ж, я вже казав ранiше, що цей чоловiк не був аж настiльки менi цiкавий. Як правильно зауважив Стiвенсон, якби вiн був единою ниточкою, що зв’язуе з домом, гадаю, бiльшiсть iз нас обрала б подорож за кордон. Але минулоi ночi вiн вiв свою гру досить чесно; i чорт забирай, немае меншоi дрiбницi, як запросити хлопця пообiдати. До того ж вiн напевне знае ще кiлька прийомчикiв у нашiй справi. Я не з тих самовпевнених хлопцiв, що вважають, коли ти дiстав один маленький клаптик знань, то вже вичерпав джерело мудростi до дна.

Тож я сказав: «Спитайте, чи не був би вiн такий ласкавий пiднятися сюди до нас».

Лу полетiла в iншу кiмнату поправити зачiску, обличчя й усi цi речi, що жiнкам завжди треба приводити в порядок; i тут заходить пан Феклiз iз найвишуканiшими манерами та зовнiшнiм виглядом, що я коли-небудь бачив у людських iстот, а з кiнчика його язика злiтае цiла низка турботливих запитань та вибачень.

Вiн сказав, що не посмiв би дзвонити i турбувати нас так скоро пiсля цього делiкатного випадку, якби не був упевнений, що не залишив свiй портсигар, який дуже цiнуе, бо його подарувала тiтка Софронiя.

Ну, значить, вiн був просто на столi, чи скорiше пiд столом, оскiльки стiл був перевернутий. Коли ми знову поставили стiл на нiжки, ми побачили, що портсигар лежить пiд ним, а отже, вiн мав бути на столi, перш нiж ми його перекинули.

Феклiз щиро розсмiявся над кумеднiстю iнциденту. Мабуть, по-своему це було смiшно. З iншого боку, не думаю, що це вже така важлива рiч, щоб звертати на неi увагу. Втiм, чоловiковi потрiбно мати свiй портсигар, i зрештою, якщо ви бачите перекинутий вверх ногами стiл, не дуже добре вдавати, що ви цього не помiтили. А в цiлому, ймовiрно, найкращий спосiб обiйти цей iнцидент – перетворити його на милий жарт.

Мушу зазначити, що Феклiз продемонстрував бездоганний такт справжнього джентльмена, уникаючи будь-яких прямих натякiв на обставини, що викликали тi обставини, якi завдячують обставинам, якi породили обставини, якi було так важко не помiтити.

Що ж, цей чоловiк минулого вечора був бездоганно люб’язним. Вiн допомiг Лу у тiй справi пройти через найгiрше, дотримуючись при цьому вишуканого смаку, тодi як ii природний захисник, тобто я, фiзично не мiг застосувати необхiднi як-iх-там-називають.

Ну i звичайно, за тiеi ситуацii, що склалася, скорiше я б хотiв бачити Феклiза у мiсцi, про яке сучасне християнство вирiшило забути. Втiм, найменше, що я мiг зробити, це запросити його на обiд. Але поки я вирiшував, як виразити цей гречний порив словами, до кiмнати запливла Лу, схожа на янгола, що спускаеться з небес.

Вона пiдiйшла прямо до Феклiза, рiшуче поцiлувала його просто перед моiми очима та почала вмовляти його залишитися й пообiдати з нами. Просто взяла i зiрвала з язика моi слова.

Але, повинен зiзнатися, я хотiв залишитися з Лу наодинцi – не лише в ту хвилину, а на все життя; i я був страшенно радий, коли почув, що Феклiз каже:

– О, правда, це дуже мило з вашого боку, ледi Пендрагон, i, сподiваюся, ви знову запросите мене iншим разом, але я маю пообiдати сьогоднi з двома хлопцями з бiржi. Ми плануемо провернути грандiозну операцiю. Сер Пiтер уже i так мае бiльше грошей, нiж поняття, що з ними робити, iнакше я був би дуже радий втягнути його у цю справу на початковiй стадii.

Що ж, це дуже добре бути мiльйонером i все таке. Але одна рiч – бути неодруженим чоловiком, що кружляе по Лондону, абсолютно щасливий мати сигару за шилiнг i крiсло в партерi «Вiкторiя Палас», i зовсiм iнша рiч – медовий мiсяць з дiвчиною, яку найближчi друзi називають Шалена Лу.

Феклiз не знав, що я за два тижнi протринькав бiльше як третину свого рiчного доходу. Та, звичайно, я не мiг розповiсти чоловiковi, яка у мене ситуацiя. Ми, Пендрагони, – доволi горда братiя, особливо вiдтодi, як сер Томас Мелорi згадав про нас у своему описi часiв Генрiха VIII. Ми завжди були трiшечки вищими за себе самих. Ось у якому мiсцi моему бiдному старому татковi поiхав дах.

Утiм, менi тiльки залишалося попросити чоловiка вибрати найближчу дату, коли б ми могли навiдатися до «Пайар» i рознести його на друзки.

На мою думку, «Пайар» – найкращий ресторан у Парижi, що скажете?

Тут з’являеться маленький червоний кишеньковий записничок, i ось пан Феклiз змочуе губами свiй олiвець, тодi нахиляе голову, спочатку на один бiк, а потiм на другий.

– Чортовий Париж! – врештi вимовив вiн. – Людину просто збивають з нiг цi свiтськi обов’язки. Немае нiчого вiльного цiлий тиждень.

І тут якраз задзвонив телефон. Лу зробила два кроки до апарата.

– О, це вас, пане Феклiз, – сказала вона. – Однак хiба хтось знае, що ви тут?

Вiн видав дивний смiшок.

– Це саме те, що я вам говорив, ледi Пендрагон, – зауважив вiн, пiдходячи до приймача. – Я дуже потрiбна людина. Мене всi шукають, окрiм полiцii, – захихотiв вiн. – І вони можуть вийти на мене тепер у будь-яку хвилину, бог його знае.

Враз, як тiльки вiн почав говорити по телефону, то зробився серйозним.

– О, так, – мовив вiн у слухавку. – Справдi, дуже прикро. Де? О четвертiй? Добре, я там буду.

Вiн поклав слухавку. Увесь аж просяяв, повернувся до нас i простягнув руки.

– Моi дорогi друзi, – сказав вiн. – Це Боже провидiння, не iнакше. Мiй обiд скасовано. Якщо ваше запрошення ще в силi, я буду найщасливiшою людиною в Європi.

Ну, звiсно, у Європi не може бути двох таких людей. Менi було вкрай нудно. Але нiчого не залишалося, окрiм як висловити скажену радiсть.

Лу щиро втiшилася, вiд чого менi радiснiше не стало. Вона спалахнула i почала швидку сонату.

– Давайте обiдати тут, – сказала вона. – Тут iнтимнiше. Я терпiти не можу iсти публiчно. Я хочу танцювати, коли мiняють страви.

Вона побiгла дзвонити до головного офiцiанта, а я дав Феклiзовi цигарку, нарiкаючи на себе, що не подбав наперед i не пiдмiшав до тютюну заряд тринiтротолуолу.

Лу емоцiйно сперечалася з головним офiцiантом. Вона перемогла за очками в кiнцi шостого раунду. За пiвгодини ми вже iли чорну iкру.

Не розумiю, чому всi мають радiти чорнiй iкрi; втiм, немае сенсу намагатися перешкоджати курсовi, який тримае цивiлiзацiя. Я ii iв; i якщо завтра обставини будуть такими ж, я знову це зроблю.

Кажучи безсмертними словами Браунiнга: «Ти збрехала, Д’Ормее, та я не засмучений». Бiльше того, це був незвичайний обiд, важливий для майбутнього.

Це був безумовний успiх вiд самого початку. Ми були у своiй найкращiй формi. Феклiз говорив вiльно i невимушено, з легкiстю шампанського. Вiн розповiдав про себе i про свою дивовижну удачу у фiнансових справах, але нi разу не зупинявся досить довго на конкретному сюжетi, щоб справити певне враження чи, якщо можна так сказати, дозволити коментар. Вiн пересипав своi розповiдi найсмiшнiшими анекдотами i пiд кiнець обiду перепросив за надмiрне захоплення фiнансовою операцiею, до якоi готувався останнiм часом.

– Боюся, я буквально одержимий нею, – сказав вiн. – Та, знаете, ця справа може суттево покращити мiй стан чи, скорiше, моi перспективи на майбутне. На жаль, я не мiльйонер, як ви, старий друже. Моi справи йшли дуже добре, але чомусь як прийшло, так i пiшло. Та все ж я нашкрiб двадцять тисяч для купiвлi однiеi восьмоi частки у нафтовому проектi, про який я розповiдав.

– Нi, – вставила Лу, – ви не розповiдали нам про цей проект.

– Я впевнений, що розповiдав, – засмiявся Феклiз у вiдповiдь. – Вiн мiцно засiв менi в головi, особливо пiсля того, як скасували той обiд. Розумiете, менi потрiбно ще п’ять тисяч, i я збирався iх добути у цих хлопцiв. Єдина складнiсть у тому, що я не можу позичити цi грошi просто так, пiд чесне слово, правда?! І я не хочу, щоб цi хлопцi були повнiстю в курсi справи – вони просто заберуть усе собi. До речi, це нагадало менi одну дуже класну штуку, яку менi розповiдали… – i вiн протрiскотiв дивовижну iсторiю, яка не мала жодного стосунку до того, про що ми щойно говорили.

Я навiть не слухав, що там було. Мiй мозок, з шампанським поверх усього iншого, працював дуже швидко. Його балаканина нагадала менi, що сьогоднi або завтра я маю запросити телеграфом ще одну тисячу. Мене пройняло сильне пiдсвiдоме роздратування. Чоловiк так легко говорив про справи на мiльйони, що я не змiг не визнати, що, за сучасними стандартами, я насправдi дуже бiдний. П’ять або шiсть тисяч на рiк i, можливо, ще пiвтори тисячi вiд ренти, що дае маеток Барлi Грандж, а ще цей чортовий податок на прибуток i подiбне. Направду, я недалеко втiк вiд жебрака, а тут ще треба брати до уваги Лу.

Я завжди думав про коштовностi, що це вульгарно. Перстень з печаткою i защiпка до краватки – для чоловiка, а для жiнки – кiлька дуже скромних вишуканих дрiбничок – це максимум.

Утiм, Лу була зовсiм iншою. Вона могла вбрати на себе цього добра скiльки завгодно й розкiшно його носити. Вчора ввечерi я купив iй пару сережок у «Картье» – низка з трьох дiамантiв з дивовижним бiло-синiм кулоном у формi грушки. Коли вона iла, пила i говорила, вони злегка, у найвишуканiшiй манерi, погойдувалися бiля ii шиi, i це не робило ii вульгарною взагалi.

Я усвiдомив, що як одруженому чоловiковi моiм обов’язком було купити iй те перлове намисто з великою чорною перлиною посерединi, а ще той перстень зi смарагдовим каменем. Як неймовiрно вони б пасували до ii волосся! І, звичайно, потiм, коли ми повернемося до Англii, ii потрiбно представити при Дворi. Не те щоб ми, Пендрагони, не вважали це трiшки принизливим – але це означае, що звичайно ж треба тiару.

А кравцi, що шиють сукнi, ви ж знаете, якi вони! Просто кiнця i краю немае речам, якi цивiлiзований чоловiк повинен мати, коли вiн одружився! І тут я, з усiх бокiв, як не подивись, кандидат на допомогу для бездомних.

Я здригнувся i вийшов зi свого марення. Я набрався рiшучостi.

Лу iстерично смiялася над якоюсь байкою про слiпого i свердло.

– Послухайте, Феклiзе, – сказав я, – я б хотiв, щоб ви трошки бiльше розказали про цю нафтову справу. Правду кажучи, я не такий уже багатий чоловiк, як вам здаеться…

– Мiй дорогий друже… – вимовив Феклiз.

– Насправдi, я вас запевняю, – сказав я. – Звичайно, все було прекрасно, поки я молодикував. Скромнi смаки, знаете. Але ця маленька ледi – зовсiм iнша справа.

– Ну, звiсно, – дуже серйозно вiдповiв Феклiз. – Так, я чудово розумiю. Насправдi, якщо можна так сказати, це ваш обов’язок – забезпечити собi й нащадкам безтурботне майбутне. Але з грошима, як вiдомо, зараз дуже туго, особливо пiсля вiйни. Що на додаток з обвалом iноземних валют, зменшенням купiвельноi спроможностi грошей i тим фактом, що усе золото сховане у Вашингтонi, робить ситуацiю доволi скрутною. Та, з iншого боку, для чоловiка зi справжнiми мiзками це лише одна iз ситуацiй, що вiдкривае додатковi можливостi. Вiкторiанський розквiт добробуту зробив усiх нас заможними без нашоi особливоi участi у цьому.

– Так, – визнав я, – здаеться, блискуча позолота цiнних паперiв почала лущитися.

– Ну, от що, Пендрагоне, – сказав вiн, пiдсуваючи свое крiсло так, щоб бачити мене пiд прямим кутом i постукувати своею «Короною»[6 - Марка сигари.] по тарiлцi, наводячи своi аргументи, – майбутне лежить лише у двох речах, якщо йдеться про великi грошi. Перша рiч – нафта, а друга – бавовна. Стосовно бавовни я нiчого не можу сказати, але я даю фору будь-якому кашалоту, що коли-небудь пускав фонтани, дванадцять тисяч пунктiв проти його чотирьох тисяч у питаннях нафти, i вiн пiде голий i босий.

– Так, я розумiю, – захоплено вiдповiв я. – Звичайно, я зовсiм не розбираюся у фiнансах; але тому, що ви кажете, зовсiм не бракуе здорового глузду. І, здаеться, я маю свого роду нюх на такi речi.

– Дуже цiкаво таке вiд вас почути, – вiдповiв Феклiз, нiби сильно здивувашись. – Я думав те ж саме. Ми знаемо, що ви маете неабияку смiливiсть, а це – найнеобхiднiша рiч у будь-якiй грi. Заробляння грошей – це найграндiознiша з усiх iгор. Ба бiльше, я маю iнтуiтивне вiдчуття, що у вас для цiеi справи ще й правильний склад розуму. Ви надзвичайно кмiтлива людина, ще треба таких пошукати, i маете гарну уяву. Я не маю на увазi фантазii для божевiльних розваг, а добру, продуктивну мiцну уяву.

За звичайних, буденних обставин я б мав знiяковiти вiд такого прямого комплiменту, який зробив чоловiк, що, очевидно, в курсi всiх справ i тримаеться на рiвних з найсвiтлiшими головами свiту. Але у теперiшньому станi я сприйняв його як абсолютно природний.

Лу розсмiялася менi у вухо.

– І правильно, Кокi, дорогенький, – защебетала вона. – Ось де ти вступаеш у гру i перемагаеш. І менi дуже потрiбнi тi перлини, ти ж знаеш.

– Вона мае рацiю, – погодився Феклiз. – Коли закiнчиться медовий мiсяць, приеднуйтесь до мене. Ми скидаемо плащi, вступаемо у гру, покажемо, чого ми вартi й навiть трiшки бiльше, а коли вийдемо з гри, то вiд Джона Рокфеллера i мокрого мiсця не залишимо.

– Ну, – сказав я, – немае кращого часу, як тепер. Я не хочу пхати носа, але якби я мiг якось допомогти у тiй вашiй справi…

Феклiз похитав головою.

– Нi, – сказав вiн, – це зовсiм не те. Я вкладаю в цю операцiю все до копiйки; але, у кращому разi, це дуже ризикова справа, i я б не хотiв ризикувати, чи пролетять вашi п’ять тисяч на першiй же ставцi. Звичайно, результат, якщо все вдасться, буде доволi непоганий…

– Ближче до деталей, дорогенький, – вимовив я, намагаючись вiдчувати себе природженим бiзнесменом.

– Сама собою справа доволi проста, – сказав Феклiз. – Просто потрiбно скористатися можливiстю на певних свердловинах, у мiсцинi, що мае назву Сiтка. Перед вiйною все було в порядку, але, на мою думку, вони так i не були належним чином розробленi. Вiдтодi вони не працювали, i, можливо, знадобляться чималi грошi, щоб повернути iх знову на карту. Але це менший з нюансiв. Я i моi друзi знаемо, i нiхто ще до цього не добрався, якщо застосувати технологiчний процес Фельденберга до цiеi нафти, що видобувають на Сiтцi, ми отримаемо фактично свiтову монополiю на нафту найвищого можливого класу. Зайве говорити, що ми зможемо продавати ii за нашою власною цiною.

В одну мить я побачив чудовi можливостi цього плану.

– Зрозумiло, зайвим буде говорити, що цю iнформацiю потрiбно тримати за сiмома замками, – продовжував Феклiз. – Якщо вона вилiзе, будь-який паризький фiнансист викупить справу, перескочивши через нашi голови. Я б узагалi не розповiдав вам цього, якби не двi речi. Я знаю, що ви чесна людина, – це навiть не обговорюеться; але направду важливий момент у тому, як я вже казав ранiше, що я певною мiрою вiрю в окультизм.

– О, так! – скрикнула Лу. – Тодi звичайно ж ви знаете царя Лама.

Феклiз аж пiдскочив, нiби йому дали по головi. На якусь мить вiн зовсiм утратив лице. Здавалося, що вiн збирався сказати кiлька речей i передумав. Вiн став похмурий, як грозова хмара. Важко було помилитися, що це мало означати.

Я звернувся до Лу зi смiшком, який, припускаю, був доволi бридким.

– Репутацiя нашого друга, – зауважив я, – здаеться, дiсталася i до пана Феклiза.

– Ну, – сказав Феклiз, повертаючи самовладання з помiтним зусиллям, – я взяв собi за правило нiкого не засуджувати, але, правду кажучи, це вже трохи занадто. Так виглядае, нiби ви все знаете, тому нiхто не постраждае, коли я скажу, що вiн страшенна падлюка.

Уся моя ненависть, усi моi ревнощi виринули з пiдсвiдомостi. Я вiдчував, що якби Лам був десь поруч, я б пристрелив його як собаку.

Мiй давнiй шкiльний приятель з’iхав з неприемноi теми.

– Ви не дали менi договорити, – поскаржився вiн. – Я збирався сказати, що не маю особливого таланту до фiнансових справ i подiбних речей у звичайному розумiннi, але у мене е iнтуiцiя, що нiколи мене не пiдводить, – як демон Сократа, пам’ятаете?

Я кивнув. У мене були якiсь слабкi спогади про Платона.

– Ну, – вимовив Феклiз, постукуючи сигарою з виразом поважного Майстра, що закликае Ложу до порядку, – коли я зустрiв вас учора, я сказав собi: краще народитися щасливим, нiж заможним, i ось передi мною чоловiк, який народився щасливим.

Це була абсолютна правда. Я нiколи не мiг чогось досягнути завдяки своiм здiбностям, але все ж на мене, як з неба, звалилися доволi непоганi статки.

– У вас е дар, Пiтере, – збуджено сказав вiн. – Кожного разу, коли у вас не буде роботи, пропоную вам десять тисяч на рiк за участь у справах у ролi талiсмана.

Лу i я були страшенно схвильованi. Нам не вистачало терпiння дослухати деталi плану нашого друга. Цифри були дуже переконливими, а потенцiйний результат просто заслiплював нас. Ми навiть не мрiяли про таке багатство.

Уперше в життi я уявив, якою владою багатство надiляе людину, i також уперше я усвiдомив, якими величезними е моi справжнi амбiцii.

Чоловiк мав рацiю, до того ж досить чiтко сказав про мою удачу. На вiйнi менi щастило просто неймовiрно. Потiм з’явився цей спадок, i Лу на додаток; i ось я зустрiв давнього приятеля завдяки якiйсь дивовижнiй випадковостi, й оця чудова iнвестицiя. Вона – як Феклiз делiкатно зауважив, не була нiякою спекуляцiею, а строго кажучи – просто чекала на мене.

Ми були настiльки переповненi радiстю, що ледве схоплювали практичнi деталi. Необхiдною сумою було чотири тисячi дев’ятсот п’ятдесят фунтiв стерлiнгiв.

Звичайно, дiстати таку дрiбницю було нескладно, але, як я вже казав Феклiзовi, це означало б продати якiсь чортовi папери чи ще щось, а це може забрати два-три днi. Часу було обмаль, оскiльки можливiсть може зникнути, якщо нею не скористатися цього тижня, а сьогоднi вже середа.

Тим часом Феклiз допомiг менi накидати текст телеграми до Волфа з поясненнями термiновостi справи i пообiцяв прийти з усiма необхiдними паперами о дев’ятiй в суботу.

Ну, звичайно, вiн мене не пiдведе, але водночас е ризик прогавити шанс усього свого життя в разi якоiсь затримки, тож вiн збирався рухатися далi й шукати можливостi знайти цi п’ять тисяч самому. В такому разi, так чи iнакше, вiн все одно подiлиться зi мною прибутками. Вiн хоче моеi участi у тiй справi, навiть якщо йдеться лише про соверен, просто через мою удачу.

Тож вiн швиденько побiг вiд нас. Ми з Лу взяли машину i провели решту дня у Булонському лiсi. Здавалося, що кокаiн загрiбав з новою силою або ж пiдсилював дiю героiну.

Ми знову були на тiй фантастичнiй швидкостi, як першоi божевiльноi ночi. Інтенсивнiсть була ще дивовижнiшою, та вона вже так не забирала.

З одного боку, кожна година тривала долю секунди i водночас, з iншого боку, кожна секунда тривала цiле життя. Ми могли оцiнити його найдрiбнiшi деталi на повну.

Хочу пояснити якомога детальнiше.

«Вiльгельм Завойовник, 1066, Вiльгельм Руфус, 1087».

Можна пiдсумувати увесь перiод правлiння герцога Нормандii одним реченням. Водночас iсторик, який зробив спецiальне дослiдження цього перiоду iсторii Англii, може написати десять томiв подробиць, i в певному сенсi, у своiй головi, вiн може уявляти обидва аспекти свого знання одночасно.

Ми були у схожому станi. Години пролiтали повз нас, немов спалахи блискавки, i кожен розряд освiтлював усi деталi навколишнього ландшафту; ми могли вловити усе одразу. Ми нiби набули зовсiм новоi розумовоi здiбностi, настiльки досконалiшоi за звичайний хiд думок, наскiльки вищим е всеосяжний розум видатного науковця за розум дикуна, хоча вони обидва за допомогою однакових оптичних iнструментiв роздивляються того самого жука.

Тому, хто сам такого не пережив, неможливо передати захват, яким ти переповнений у цьому станi.

Ще однiею дивовижною рисою ситуацii було таке: здавалося, що ми дiстали щось, нехай я назву це телепатичною силою, але це не найкраще слово. Нам не потрiбно було одне одному нiчого пояснювати. Нашi розуми працювали разом, як у першокласних форвардiв, що звикли грати у парi.

Бiльше того, частина задоволення приходила вiд усвiдомлення, що ми були нескiнченно вищими за все, що може зустрiтися на нашому шляху. Хоча б той простий факт, що для мислення ми мали набагато бiльше часу, нiж iншi люди могли нас у цьому переконати.

Ми були наче швора гончих собак. А решта людей – зайцi, й рiзниця у швидкостi була неймовiрною. Це був пiлот проти кучера.

Того вечора ми рано пiшли спати. Ми вже навiть трохи втомилися вiд Парижа. Його темп був для нас заповiльний. Наче слухаеш оперу Вагнера. Звичайно, там е захопливi моменти, але переважно нудьгуеш вiд довгих i монотонних пасажiв, як дiалог Вотана та Ерде. Ми хотiли усамiтнитися; за нашим поривом нiхто бiльше не встигав.

Рiзниця мiж сном i дiйснiстю, знову ж таки, суттево зменшилася, нi, майже зникла. Перiод сну був просто як коротке вiдволiкання уваги, й навiть у снах екзальтацiя нашоi любовi тривае.

Що б не сталося, воно не мало важливого значення. За звичайних обставин твоi дii певною мiрою стриманi. Як кажуть, ти двiчi подумаеш перед тим, як зробити те чи iнше. Ми бiльше двiчi не думали. Бажання втiлювалося у дiю без найменшоi перевiрки. Втоми бiльше не було також.

Наступного ранку ми прокинулися разом iз сонцем. Вбранi в халати, ми стояли на балконi й спостерiгали за його сходом. Ми почувалися з ним, як одне цiле, такi ж свiжi, палкi та гарячi. Наповненi невичерпною енергiею!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/alister-krouli-16873555/schodennik-narkomana/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Клин клина вибивае (фр.).




2


Справжню богиню видае хода (лат.).




3


Cockie (англ.) – Пiвник, Когутик.




4


Можливо, i про це колись буде приемно згадати (лат.).




5


Природа не робить стрибкiв (лат.).




6


Марка сигари.