Книга - Одіссея

Одiссея
Гомер


Істини
Гомерiвський епос складаеться з двох епопей – «Ілiади» i «Одiссеi». У першiй iз них йдеться про подвиги звитяжцiв пiд час Троянськоi вiйни. У другiй розповiдаеться про повернення Одiссея – одного з героiв Троянськоi вiйни – на рiдний острiв Ітаку та про незвичайнi пригоди, якi йому довелося пережити. «Одiссея» дихае величавим спокоем, вона сповнена духовноi краси i величi та е завершеним втiленням класичноi епопеi. Поема наповнена цiкавим побутово-звичаевим змiстом життя стародавнiх еллiнiв, i разом з тим вона нас вводить у казково-фантастичний свiт грецькоi мiфологii. Поема вiдзначаеться досить складною i довершеною композицiею, що свiдчить про високий художнiй рiвень, якого досягла поезiя гомерiвського часу.





Гомер

Одiссея





Пiсня перша




Змiст першоi пiснi


ДЕНЬ ПЕРШИЙ



Рада богiв. Зiбравшись на Олiмпi, вони ухвалюють, щоб Одiссей, якого переслiдуе Посейдон i затримуе нiмфа Калiпсо, повернувся нарештi у свою вiтчизну, на острiв Ітаку. Богиня Афiна, прибравши вигляд Мента, Одiссеевого друга, з’являеться синовi Одiссея Телемаховi й дае пораду поiхати до Пiлоса i Спарти, щоб розвiдати про батькову долю, радить йому також повиганяти женихiв своеi матерi Пенелопи, що господарюють в Одiссеевiм домi. Телемах пiсля рiшучоi розмови з матiр’ю i женихами лягае спати i мрiе про подорож.





Рада богiв

Афiна наставляе Телемаха


Музо, повiдай менi про бувалого мужа, що довго

Свiтом блукав, священну столицю троян зруйнувавши,

Всяких людей надивився, мiста iх i звичаi бачив,

В морi ж багато бiди i тiлом зазнав, i душею,




Щоб i себе врятувать, i друзiв додому вернути.

Та не вберiг вiн свого товариства, хоч як того прагнув.

Марно загинули всi через власне зухвальство безтямне:

З’iли, безумнi, волiв вони Гелiя Гiперiона,

Що понад нами, – за те дня повернення вiн iх позбавив.




Дещо, богине, i нам розкажи про них, Зевсова доню.

Іншi, кому пощастило уникнуть загибелi злоi,

Дома були вже, вiйни й небезпеки на морi позбувшись.

Тiльки його, що так прагнув отчизни своеi й дружини,

Нiмфа Калiпсо, владарка, тримала, в богинях пресвiтла,




В гротi глибокiм, бажаючи мати його чоловiком.

В круговоротi часу, коли рiк надiйшов вiдповiдний

І ухвалили боги повернутись йому до Ітаки,

Навiть i там, серед близьких i рiдних, не мiг вiн уникнуть

Скрути тяжкоi. Тодi всi богове йому спiвчували,




Крiм Посейдона, – гнiвом його Одiссей богорiвний

Вiчно був гнаний, аж поки до рiдного краю дiстався.

Сам Посейдон у далеких тодi пробував ефiопiв, —

У протилежних кiнцях простягались поселення iхнi, —

Де Гiперiон заходить, i там, де вiн сходить щоденно.




Там з баранiв i бикiв гекатомби приймав вiн жертовнi,

Там веселився на учтах. Тим часом iншi богове

В Зевса, у домi його на Олiмпi, всi разом зiбрались.

Першим батько людей i богiв тут слово промовив, —

В пам’ятi серця його постав-бо Егiст бездоганний,




Вбитий Орестом палким, Агамемнона сином преславним.

Це вiн згадавши, з такими словами звернувсь до безсмертних:

«Горе! Як легко смертнi тепер нас у всьому винують!

Зло – вiд богiв, – вони кажуть, самi ж через власну зухвалiсть,

Всупереч долi, багато на себе нещасть накликають.




Так i Егiст проти долi дружину Атрiда законну

Взяв за жону, а самого убив, щойно той повернувся.

Знав же й про згубу свою, бо завчасно до нього послали

Свiтлого ми дозорця Гермеса сказать, щоб не смiв той

Анi Атрiда вбивать, нi жони його брати за себе,




Бо за Атрiда вiдомста вiдбудеться через Ореста,

Щойно змужнiе й почне за рiдним вiн краем тужити.

Так йому мовив Гермес, та не змiг вiн на думку Егiста

Радою доброю вплинуть, – i той за все поплатився».

В вiдповiдь мовить йому ясноока богиня Афiна:




«О Кронiде, наш батьку, ти наш володарю найвищий!

Справдi, смертю такою полiг вiн цiлком по заслузi.

Хай же так кожен загине, хто мав би таке учинити.

Та розриваеться серце за тим Одiссеем розумним.

Вiн-бо, нещасний, вiд любих далеко на хвилею митiм




Островi терпить бiду, на тiм пупi широкого моря.

Острiв той лiсом порiс, i живе там богиня в домiвцi,

Згубного донька Атланта, що глиб увесь знае у морi

Й сам мiцними плечима тримае стовпи височеннi

Тi, що й небо навколо, i землю усю пiдпирають.




В смутку затримуе там бiдолаху Атлантова донька,

Повними ласки й облуди словами всечасно чаруе,

Тiльки б свою вiн Ітаку забув. Одiссей же невтiшно

Прагне узрiти хоч дим, що над рiдним пiдноситься краем,

Потiм i вмерти готовий. Невже i твого, олiмпiйцю,




Серця ласкавого це не зворушить? Чи не годив-бо

Жертвами щиро тобi Одiссей з кораблiв аргiв’янських

В Троi просторiй? Чому ж одвертаешся й досi од нього?»

Вiдповiдаючи, Зевс, що хмари збирае, промовив:

«Що за слова в тебе линуть, дитя, крiзь зубiв огорожу?




Богоподiбного як же забути менi Одiссея?

Найрозумнiший з людей вiн, з усiх найщедрiшi приносив

Жертви безсмертним богам, що простором небес володiють!

Та Посейдон-земледержець до нього всечасно палае

Гнiвом невпинним за те, що кiклоп Полiфем богорiвний




Ока позбавлений ним, а той же iз iнших кiклопiв

Був найсильнiший; нiмфа його породила Фооса,

Форкiна донька, державця в пустинному морi шумливiм.

В гротi глибокiм вона з Посейдоном колись поедналась.

З того часу Посейдон, могутнiй землi потрясатель,




Хоч не убив Одiссея, то гонить вiд рiдного краю.

Отже, давайте усi помiркуемо разом уважно,

Як Одiссея додому вернуть. Посейдон хай вгамуе

Гнiв свiй, – не може-бо вiн проти спiльноi волi безсмертних

Вперто змагатися сам i один з усiма сперечатись».




В вiдповiдь мовить йому ясноока богиня Афiна:

«О Кронiде, наш батьку, ти наш володарю найвищий!

Як i направду тепер до вподоби богам всеблаженним,

Щоб Одiссей велемудрий щасливо додому вернувся,

З вiстю Гермеса, гiнця свiтлосяйного, швидше пошлiмо




Аж на Огiгiю, острiв далекий, нехай там негайно

Нiмфi звiстить пишнокосiй ухвалу нашу незмiнну,

Що Одiссей витривалий повинен додому вернутись.

Я ж до Ітаки поiду, щоб там в Одiссеевiм синi

Бiльшу збудити бадьорiсть i прагнення вкласти у серце,




Скликати довговолосих ахеiв на збори народнi

Й вигнати всiх женихiв, якi убивають у нього

Цiлi отари овець i повiльних волiв круторогих.

Потiм пошлю його в Спарту i в Пiлос, пiсками укритий, —

Може, почуе вiн щось про повернення любого батька




Й сам мiж чужими людьми собi доброi слави набуде».

Мовила так i до нiг золотi пiдв’язала пiдошви,

Гожi й нетлiннi, що всюди iз подувом вiтру найлегшим —

І по водi, й по безкраiх просторах землi – ii носять,

Спис бойовий у руки взяла з наконечником мiдним,




Гострий, мiцний i важкий, що ним побивала героiв

Шереги гнiвом охоплена донька всевладного батька.

Кинулась летом швидким iз високих вершин олiмпiйських,

Стала в iтакськiм краю, при самих Одiссеевих дверях,

Перед порогом надвiрним, iз списом в руцi мiдногострим,




Вигляд чужинця прибравши, тафiйського ватага Мента.

Там женихiв гордовитих застала. Перед дверима

Грою в костi якраз утiшали свое вони серце,

Сидячи долi на шкурах волiв, що самi ж повбивали.

Слуги меткi та окличники з ними: однi у кратерах




Воду мiшали з вином, а другi дiрчатими мили

Губками довгi столи й на середину iх виставляли,

Іншi ж – м’яса на них розкладали шматки незлiченнi.

Перший з усiх Телемах боговидий богиню помiтив.

Серцем засмучений, мовчки сидiв вiн помiж женихами




Й думкою батька собi уявляв благородного, як вiн

З’явиться раптом i всiх женихiв повигонить iз дому,

Честь свою верне i стане господарем власних маеткiв.

Мислячи так, вiн сидiв з женихами й Афiну побачив.

Кинувсь до входу вiн, сором вiдчувши в душi, що чужинець




Мусить так довго стоять пiд дверима. Наблизивсь до нього,

Взяв за правицю його, прийняв мiдногострого списа

І, промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:

«Щастен будь, гостю, в цiм краi ти прийнятий будеш привiтно!

Сядь, пообiдай, а потiм розкажеш, чого тобi треба».




Мовивши це, йде вперед, а за ним – Паллада Афiна.

Щойно обое зайшли вони в дiм Одiссея високий,

Списа узяв вiн у неi, вiднiс пiд колону велику,

Вставив у тесаний списник – туди, де багато стояло

Інших списiв Одiссея, в бiдi витривалого мужа.




В крiсло, привiвши ii, посадив, полотниною вкрите,

Крiсло ж красиве, рiзьблене, з маленьким пiднiжжям приньому.

Сам на стiльцi бiля неi узорчатiм сiв якнайдалi

Вiд женихiв, щоб криком своiм не завадили гостю

Їжу спокiйно вживати, хоча й до зухвальцiв потрапив,




Та наодинцi про батька вiдсутнього щось розпитати.

Воду служниця внесла в золотому чудовому глеку —

Руки вмивати – й поволi над срiбним цеберком зливала;

Потiм поставила стiл перед ними, обструганий рiвно.

Хлiба i страв розмаiтих iм ключниця вносить поважна,




Радо i щедро черпнувши з домашнiх запасiв багатих;

Рiзного м’яса iм чашник на блюдах поклав дерев’яних

Купами, й келихи вiн золотi перед ними поставив;

Часто й окличник до них пiдходив вина доливати.

Шумно в кiмнату зухвалi зайшли женихи й посiдали




Поряд, один за одним, на стiльцях i на крiслах високих;

Воду iм чисту на руки окличники стали зливати;

Свiжого хлiба служницi наклали iм кошики повнi;

Хлопчики аж по вiнця напою влили у кратери,

Й руки до поданих страв одразу ж усi простягнули.




Потiм, коли уже голод i спрагу вони вдовольнили,

Зразу ж i iншим серця женихiв забуяли бажанням —

Спiву i танцiв, адже найкраща то учти оздоба.

Фемiю в руки окличник кiфару подав пречудову,

Мусив-бо вiн женихам i грати, й спiвать проти волi.




Пiсню прекрасну почав вiн, по струнах ударивши злегка.

Саме тодi Телемах Афiнi сказав ясноокiй,

Голову близько схиливши, щоб iншi його не почули:

«Гостю мiй любий, не будеш гнiвитись на те, що скажу я?

Їм лиш одно на умi – самi лиш кiфари та спiви.




Легко iм це, бо безкарно чужее майно проiдають

Мужа, що бiлii костi його або десь пiд дощами

Тлiють на сушi, або iх десь хвиля морська коливае.

Тiльки б узрiли вони, що господар додому вернувся,

Всiм би iм краще вже ноги прудкiшi схотiлося б мати,




Нiж на одiння коштовне чи золото тут багатiти.

Доля лиха загубила його, i нiякоi втiхи

Нам вже немае, хоча й би сказав хто з живущих на свiтi,

Нiби вiн вернеться, – день повороту його вже загинув.

Отже, тепер менi щиро скажи i повiдай одверто:




Хто ти i звiдки? З якого ти мiста й родини якоi?

Як ти прибув, на якiм кораблi? Яку до Ітаки

Путь iз тобою пройшли мореплавцi? І що то за люди?

Ти ж бо не пiшки, гадаю, до нашого краю дiстався.

Щиро й одверто ще й те розкажи, щоб знав я напевно:




Вперше сюди ти приiхав чи гостем у батька мойого

Ти вже бував? Бо немало вчащало до нашого дому

Всякого люду, широкi-бо мав iз людьми вiн стосунки».

Мовить до нього тодi ясноока богиня Афiна:

«Щиро й одверто на всi я тобi вiдповiм запитання.




Ментом я звусь, Анхiала премудрого я величаюсь

Сином i правлю тафiйським народом моiм веслолюбним.

Нинi ж заiхав сюди кораблем iз людьми я своiми,

Пливши по темному морю в краiну людей iншомовних,

В мiсто Темесу, по мiдь, а везу я залiзо блискуче.




Свiй корабель я поставив далеко вiд вашого мiста,

В гаванi Рейтрi, де поле пiд схилом Нейона лiсистим.

Гордий я тим, що гiстьми з твоiм батьком були ми взаемно

З давнiх часiв. Запитай у старого Лаерта-героя,

Якось зайшовши до нього. Та, кажуть, уже вiн до мiста




Бiльше не ходить, а десь у полi далеко бiдуе,

Тiльки служниця стара подае йому iсти i пити

В час, коли втомленi ноги додому вiн ледве дотягне,

Свiй виноградник за день обходивши по схилах пологих.

Отже, прийшов я тепер, – чував-бо, що твiй уже батько




Дома – боги його, видно, затримали десь у дорозi.

Нi, не вмер, ще живе на землi Одiссей богосвiтлий!

Десь мiж живих вiн, лише забарився на морi широкiм.

Дикi й жорстокi мужi десь на островi, хвилею митiм,

Силою, мабуть, його проти волi тримають у себе.




Нинi ж тобi провiщу, як на душу безсмертнi поклали

Й як воно збутися мае насправдi усе, я гадаю,

Хоч не вiщун я i з льоту пташок ворожити не вмiю.

Отже, недовго йому вiд милоi серцю вiтчизни

Бути далеко, – й залiзнi його вже не втримають пута, —




Вмiлий до всього, вiн знайде i спосiб додому вернутись.

Отже, тепер менi щиро скажи i повiдай одверто:

Справдi рiдним доводишся ти Одiссеевi сином?

Дуже лицем ти на нього й очима прекрасними схожий.

Часто за давнiх часiв ми один зустрiчалися з одним




Ще перед тим, як подавсь вiн до Троi, куди з ним i iншi —

Вицвiт аргеiв – на суднах своiх попливли крутобоких.

З того часу нi мене вiн, нi я Одiссея не бачив».

Вiдповiдаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Щиро, мiй гостю, на всi я тобi вiдповiм запитання.




Мати менi говорила, що нiби я син Одiссеiв, —

Сам я не знаю. Та й хто ж бо те знае, вiд кого родивсь вiн?

Був би щасливий я, бiльше б мав користi, сином родившись

Мужа, який при добрi своiм жив би до старостi мирно.

Та серед смертних людей найнещаснiший той, що, як кажуть,




Я народився вiд нього, – якщо вже ти хочеш це знати».

Мовить до нього тодi ясноока богиня Афiна:

«Видно, в майбутнiм боги не залишать твойого без слави

Роду, коли породила такого, як ти, Пенелопа!

Отже, тепер менi щиро скажи i повiдай одверто:




Що за гульня тут? І що то за зборище? Нащо тобi це?

Що це – весiлля чи учта? Не в складчину ж тут розгулялись?

Тiльки, здаеться, вони вже надто зухвало учтують

В домi твоему. Обуриться кожна людина розумна,

Хто б то сюди не зайшов i на сором отой не поглянув».




Вiдповiдаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Гостю, якщо ти поставив таке запитання, то знай же:

Був бездоганний колись цей будинок i повен достатку

В час, коли муж той отут iще пробував помiж нами.

Нинi ж iнакше схвалили боги, замисливши злее.




Помiж усiх-бо людей зробили його невидимим.

Я ж бо не так сумував би, коли б i справдi умер вiн,

Чи у троянськiй землi серед iнших героiв загинув,

Чи, закiнчивши вiйну, на руках би сконав вiн у друзiв.

Пагорб могильний над ним насипали б там всеахеi.




Синовi славу велику тодi б вiн зоставив навiки.

Гарпii ж нинi його вiд нас одiбрали безславно,

В безвiсть пiшов вiн, без слiду пропав десь, менi залишивши

Сум i ридання. Та я не за ним лиш единим зiтхаю

Й плачу, – боги менi й iншу печаль накинули злую:




Скiльки на цих островах державцiв не е можновладних —

З Сами, Дулiхiю й Закiнту, густо укритого лiсом,

Скiльки iх тут не кермуе, на цiй кременистiй Ітацi,

Всi мою сватають матiр i дiм мiй нещадно грабують.

Шлюбу ж бридкого вона нi вiдкинуть не смiе, нi краю




Їх домаганням не може покласти; вони ж об’iдають

Весь мiй маеток i скоро й самого мене пошматують!»

Повна обурення, мовить до нього Паллада Афiна:

«Леле! То й справдi тобi Одiссей, i понинi вiдсутнiй,

Конче потрiбен, щоб руки на зайд безсоромних накласти.




О, якби вiн повернувся додому i в перших воротях

Став iз своiми списами двома, iз щитом i в шоломi,

Знову такий же, яким його я побачив уперше

В час, коли в домi у нас iдою й питвом утiшався

Вiн, повернувшись з Ефiри, вiд Іла, сина Мермера, —




Їздив якось Одiссей на своiм кораблi швидкоплиннiм

Там смертоносного зiлля шукати, щоб мiдноокутi

Стрiли намазувать ним. Та отрути не дав йому тоi

Іл, бо боявся богiв, одвiчно над нами живущих.

Дав ii тiльки мiй батько йому, бо любив його дуже.




Хай би отак Одiссей зустрiв женихiв безсоромних,

Коротковiчнi усi б вони стали тодi й гiркошлюбнi!

Тiльки в безсмертних богiв лежить iще це на колiнах —

Стане вiн помсту чинити за себе чи нi, повернувшись

В рiдну оселю. А зараз тобi вже подумати треба,




Як би отих женихiв iз власного дому прогнати.

Отже, послухай тепер i вiзьми цi слова до уваги:

Завтра на збори усiх поскликавши героiв ахейських,

Все розкажи iм, – боги ж тут нехай тобi свiдками будуть.

Потiм вiд всiх женихiв зажадай по домах розiйтися;




Мати ж твоя, якщо знов ii серце одруження прагне,

Хай повертаеться в дiм до свого вельможного батька;

Там хай справлять весiлля й багатi нехай приготують

Вiно й дарунки, що любiй належить одержати доньцi.

Дам i тобi я пораду розумну, ii ти послухай:




Кращий вiзьми корабель i, дванадцять гребцiв спорядивши,

Їдь розпитати про батька, якого так довго немае, —

Може, почуеш од смертних що-небудь чи з уст Поголоски,

Вiсницi Зевса, що людям чуток щонайбiльше приносить;

В Пiлосi ради спитай в богосвiтлого Нестора спершу,




Звiдти у Спарту заiдь до русявого ти Менелая,

Вiн-бо останнiй приiхав iз мiдянозбройних ахеiв.

Тiльки почуеш, що батько живий i вернутися мае,

Жди цiлий рiк i терпляче усi отi знось неподобства;

А як почуеш, що вмер вiн, що бiльше його вже немае,




Швидше додому вертайся, до милоi серцю вiтчизни,

Пагорб могильний насип i похорон справ урочистий,

Все як годиться, й тодi вже вiддай свою матiнку замiж.

Потiм, коли ти закiнчиш i зробиш усе, як я радив,

В серцi своему розваж i в думках обмiркуй неодмiнно,




Як у господi твоiй женихiв повинищувать краще —

Пiдступом чи не ховаючись. Годi дитиною бути,

Вирiс ти з цього давно, не в такому-бо ти уже вiцi.

Чи невiдомо тобi, якоi Орест богосвiтлий

Слави зажив мiж людьми, помстившись на батькоубивцi




Злому Егiстi, що вбив славетного батька у нього?

Друже мiй любий, я бачу, ти й рослий удавсь, i вродливий,

Будь же вiдважний, щоб доброi слави в потомках набути.

Я ж на швидкий корабель свiй iти вже до друзiв повинен, —

Мабуть, давно iм терпець уриваеться ждати на мене.




Ти ж подбай про свое й над моiми подумай словами».

Вiдповiдаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Так доброзичливо ти, мiй гостю, до мене говориш,

Наче до сина отець, i порад я твоiх не забуду.

Трохи зостанься ще тут, хоч i дуже ти в путь поспiшаеш.




Добре помийся у мене, дай милому серцю утiху,

Потiм, радiючи духом, на свiй корабель з подарунком

Пiдеш почесним; на спогад я рiч тобi гарну й коштовну

Дам, як друговi-гостю господар гостинний даруе».

В вiдповiдь мовить йому ясноока богиня Афiна:




«Нi, не затримуй мене, поспiшаю-бо нинi в дорогу.

Дар же, що серцем ласкавим хотiв ти менi дарувати,

Ще вiддаси, коли знов повернусь, – повезу я додому

Дар дорогий i щось гiдне й тобi подарую взаемно».

І непомiтно тодi вiдiйшла ясноока богиня,




Зникла, мов чайка та, в отвiр для диму, силу й вiдвагу

В груди вдихнувши йому, i про батька вiн бiльше, як завжди,

Мусив згадати. Думками своiми розмисливши добре,

Серцем жахнувсь Телемах, у гостевi бога пiзнавши.

Зразу ж у гурт женихiв повертаеться муж богорiвний.




Пiсню славетний спiвав iм пiсняр, а вони всi сидiли

Й слухали мовчки. Спiвав про сумне вiн повернення з Троi

Воiв ахейських, що iм призначила Паллада Афiна.

З верхнiх покоiв своiх почула тi спiви натхненнi

Мудра Ікарiя донька, багата умом Пенелопа.




Зверху по схiдцях високих зiйшла вона вниз потихеньку,

Ще й не сама, з нею разом зiйшли й двi служницi додолу.

До женихiв увiйшовши iз ними, в жiнках богосвiтла,

Стала вона пiд одвiрком, що дах пiдпирае надiйно,

Лиця закрила собi бiлотканим, ясним покривалом;




В неi обабiч стояли обидвi служницi дбайливi.

Вмившись сльозами, вона божественному мовить спiвцевi:

«Фемiю, знаеш пiсень ти багато, що смертних чарують,

Подвиги ними людей i богiв уславляють аеди,

Сядь, заспiвай нам одну з них, а гостi послухають, мовчки




Чашi хиляючи. Тiльки свою припини сумовиту

Пiсню, вона-бо менi у грудях скорботою любе

Сповнюе серце, – горе спiткало мене безутiшне.

В вiчному смутку спогадую голову я найдорожчу

Мужа, що слава його всю Елладу окрила i Аргос».




Вiдповiдаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Вiрному, матiнко люба, навiщо борониш спiвцевi

Тим нас втiшати, до чого вiн прагне в думках? Не спiвцi тут

Виннi, а винен тут Зевс, що людям, якi задля хлiба

Тяжко працюють, те, що захоче, вкладае до серця.




Тож не дивуйся, коли вiн спiва про недолю данаiв.

Смертнi-бо люди звичайно таку вихваляють найбiльше

Пiсню, яка слухачiв полонить найновiшим звучанням.

Май же терпiння у серцi й послухать наважся душею:

Справдi, не сам Одiссей лише день повороту додому




Втратив у Троi, загинуло з ним iще й iнших багато.

Краще до себе вертайся й пильнуй там своеi роботи,

Кросен своiх, веретен, та доглянь, щоб служницi у домi

Всi працювали як слiд. А розмови вести – чоловiча

Справа, найбiльше ж моя, бо единий я в домi господар».




Подиву повна, до себе вернулась тодi Пенелопа, —

Синове слово розумне iй глибоко в душу запало.

В горницю верхню вона iз служницями разом ввiйшовши,

За Одiссеем, за мужем коханим, там плакала, доки

Сон iй солодкий на вii звела ясноока Афiна.




Галас тим часом зняли женихи в звечорiлих покоях, —

Всi-бо жадали вони з Пенелопою ложе дiлити.

Отже, почав Телемах тямовитий до них промовляти:

«Гей, женихи матусi моеi, занадто зухвалi!

Пиймо вино й досхочу веселiмось, та нащо кричати




Голосно так! Чи не краще послухать чудовоi пiснi

Мужа такого, як цей, що з богами рiвняеться в спiвах.

Завтра ми зранку, усi на мiському зiйшовшись майданi,

Збори почнем, i прямо я буду вiд вас вимагати

Дiм мiй покинуть. Про iншi собi постарайтеся учти —




Власне майно проiдайте у кожного в домi по черзi.

А догiднiше i краще здаеться вам тут залишатись,

Щоб лиш в одноi людини добро марнувати безкарно, —

Все пожерiть! До богiв я волатиму вiчно живущих,

Поки сам Зевс на тiм стане, щоб мали ви мзду по заслузi, —




Тут же, в цiм домi, тодi загинете ви без вiдомсти!»

Так вiн сказав. А вони – аж губи погризли зубами,

Лиш дивувались, як смiливо став Телемах промовляти.

Саме тодi Антiной, син Евпейтiв, озвався до нього:

«Мабуть, самi вже боги навчили тебе, Телемаху,




Звисока так розмовляти й зухвало поводитись з нами.

Тiльки б не дав нам Кронiон державцем тебе на Ітацi,

Морем омитiй, хоч маеш на неi з народження право!»

Вiдповiдаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Ти не гнiвись, Антiною, на мене за те, що скажу я:




Я не вiд того, як зволив би Зевс менi це дарувати.

Ти ж не назвеш це найгiршим, що трапитись може людинi?

Бути державцем – то зовсiм не зле: вiдразу-бо в нього

Й дiм багатiе, i сам набувае вiн бiльшоi шани.

Тiльки ж у нас, мiж ахеiв, на морем омитiй Ітацi,




Інших державцiв багато ще е – i старих, i молодших, —

З них комусь влада перейде, як вмер Одiссей богосвiтлий.

В себе ж один тiльки я повновладним господарем буду

Дому i слуг, що для мене придбав Одiссей богосвiтлий».

Тут Еврiмах, син Полiба, у вiдповiдь мовив до нього:




«В лонi богiв, Телемаху, вiд нас ще заховано, мабуть,

Хто володарити буде на морем омитiй Ітацi.

В домi ж своему единий над власним добром ти господар.

Хто б це посмiв силомiць у тебе майно одiбрати,

Поки Ітака стоiть i люди на нiй проживають!




Хтiв би я, мiй найдорожчий, спитати у тебе про гостя:

Звiдки отой чоловiк? Яку вiн отчизною славить

Землю? Якого вiн роду i де його нива отецька?

Звiстку тобi вiн привiз про повернення батька чи, може,

Справи його особистi прибути сюди спонукали?




Надто раптово-бо зник вiн, знайомства iз нами не ждавши.

З вигляду ж вiн на людину низького колiна не схожий».

Вiдповiдаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Нi, Еврiмаху, на батька менi уже, мабуть, не ждати.

Я нi чуткам вже не вiрю, що нiби вiн мае вернутись,




Нi в вiщуваннях не тiшусь, яким довiряеться мати,

Безлiч провiсникiв рiзних скликаючи в нашу оселю.

Гiсть же оцей – то приятель батькiв, iз Тафоса родом,

Мент на iм’я, назвався премудрого вiн Анхiала

Сином i править тафiйським народом своiм веслолюбним».




Так вiдповiв Телемах, хоч безсмертну впiзнав вiн богиню.

Тiшитись танцями знов почали вони й спiвом, що млостю

Сповнював iх, i так вечоровоi ждали години.

Поки вони веселились, то й вечiр насунувся темний.

Тiльки аж спати схотiвши, вони розiйшлись по домiвках.

425 Гарним подвiр’ям тодi й Телемах до високих подався

Спальних покоiв, що iх збудував вiн на видному мiсцi, —

З серцем, повним думок, до свого вiн наблизився ложа.

Вслiд йому з факелом в кожнiй руцi увiйшла домовита

Опсова донька, стара Еврiклея, Пейсенора внука.




Власним коштом Лаерт вiдкупив ii в час, коли зовсiм

Юна була вона, двадцять за неi волiв заплативши;

В домi так само ii шанував, як i жiнку дбайливу.

Ложа ii не дiлив, проте, щоб не гнiвити дружину.

Йшла вона з факелом в кожнiй руцi. Телемаха ж любила




Бiльше, нiж iншi служницi, бо змалку його доглядала.

Дверi тодi вiдчинив вiн в доладно збудовану спальню,

Сiв на постелi i, знявши хiтон м’якотканий iз себе,

Кинув цю одiж на руки послужливiй нянi старенькiй.

Склавши старанно хiтон i розгладивши, де вiн зiбгався,




Няня його на кiлок при рiзьбленiм повiсила лiжку.

Вийшла iз спальнi, узявши за срiбне кiльце, причинила

Дверi i ременем засув знадвору засунула тихо.

Руном овечим укритий, всю нiч Телемах, на постелi

Лежачи, думав про путь, в яку закликала Афiна.




Пiсня друга




Змiст другоi пiснi


ДЕНЬ ДРУГИЙ І РАНОК ТРЕТЬОГО ДНЯ



Вранцi Телемах наказуе скликати iтакiйських громадян на мiську площу i всенародно вимагае на зборах, щоб женихи покинули його дiм. Антiной зухвало з ним сперечаеться. Вiще з’явлення орлiв тлумачить Алiферс, якому грубо заперечуе Еврiмах. Телемах вимагае корабля, щоб iхати до Пiлоса. Ментор дорiкае громадянам за байдужiсть до Одiссеевого сина. Пiсля зборiв, якi вавiльно розпустив Леокрiт, Афiна у виглядi Ментора обiцяе Телемаховi дати корабель i веслярiв, а ключниця Еврiклея споряджае його в дорогу. Телемах з уявним Ментором без вiдома матерi вiдпливае до Пiлоса.





Збори iтакiйцiв

Телемахiв од’iзд


Ледве з досвiтньоi мли заяснiла Еос розоперста,

З ложа свойого пiдвiвся улюблений син Одiссеiв,

В одяг убрався, черезплiч нагострений меч перевiсив

І, до намащених нiг пiдв’язавши сандалii гарнi,




Вийшов зi спальнi своеi, достоту на бога подiбний.

Дзвiнкоголосих гукнувши окличникiв, вiн наказав iм

Довговолосих на збори негайно скликать ахеiв.

Цi iх скликали, а тi – на площу збиралися швидко.

Щойно посходився люд i натовп зiбрався великий,




Вийшов на площу i вiн, тримаючи спис мiдногострий.

Був вiн не сам – услiд йому бiгли два пси прудконогi.

Чаром божистим його опромiнила з неба Афiна, —

Всi зачудовано люди дивились, коли вiн проходив.

Сiв вiн на батькiвськiм мiсцi, старшина ж уся розступилась.




Першим Египтiй, герой, до громади почав промовляти.

Зiгнутий старiстю був i знав у життi вiн багато.

Син-бо коханий його з Одiссеем поплив богорiвним

В суднах просторих у той Ілiон, що славиться кiньми, —

Звавсь вiн Антiф-списоборець. В печерi глибокiй убивши,




З’iв його лютий кiклоп останнiм шматком на вечерi.

Трое синiв ще лишалось, – один, Еврiном, з женихами

Гурту тримався, два iншi у батька в полях працювали.

Тiльки й того не забув вiн, весь час ним журився i плакав.

Тож iз сльозами Египтiй почав говорити й промовив:




«Слухайте, всi iтакiйцi, що маю вам нинi сказати!

В нас нi нарад не було, нi зборiв на нашiм майданi

З дня, як на суднах просторих одплив Одiссей богосвiтлий.

Хто ж бо нас нинi зiбрав? Де виникла в цьому потреба —

В когось з молодших чи, може, в людей поважнiшого вiку?




Може, хто звiстку почув, що додому вертаеться вiйсько,

Ясно нехай оповiсть нам, про що вiн довiдався перше.

Може, щось iнше у справi народнiй звiстить i розкаже?

Благословенним менi вiн здаеться й вiдважним! Нехай же

Зевс на добро йому все, що вiн серцем замислив, оберне!»




Так вiн сказав, i, зрадiвши, улюблений син Одiссеiв

Всидiти довше не мiг. Надумав i вiн говорити.

Став посерединi зборiв. Тодi йому берло у руки

Вклав окличник Пейсенор, в порадах розумних умiлий.




Спершу до старця звернувсь Телемах i промовив до нього:

«Старче, той муж недалеко, – ти зараз i сам це побачиш.

Я цих людей позбирав, у великiм-бо смутку я нинi.

Звiстки нiде я не чув, що додому вертаеться вiйсько,

Мовити ясно не можу, щоб я десь довiдався перше, —

Нiчого в справi народнiй менi сповiстити й сказати.




Йдеться про мене самого й про лиха, що впали на дiм мiй.

Два iх: одно – що загинув мiй батько всечесний, який вам

Був владарем i ставивсь до вас, як той батько ласкавий;

Друге – ще гiрше то лихо, що дiм мiй увесь незабаром

Зовсiм зруйнуе й увесь мiй набуток дощенту погубить.




Матiр мою женихи проти волi ii обсiдають,

Всi отi милi сини тутешнiх мужiв щонайкращих.

В дiм до Ікарiя-батька вони не посмiли звернутись

Прямо, щоб викуп належний вiн визначив сам за дочкою

Й видав ii за того, кого схоче, хто буде iй любий.




В дiм наш унадившись, день вони в день учащають до нього,

Рiжуть нещадно воли в нас, i вiвцi, й годованi кози,

П’ють нашi вина iскристi, без мiри й без краю справляють

Учти своi, – витрат не злiчити! Немае-бо в домi

Мужа, як був Одiссей, щоб нещастя оте вiдвернути.




Ми ж боронитись тепер не здолаемо, й навiть пiзнiше

Будем безпомiчнi ми, захистити себе неспроможнi.

Я б заступився i сам – була б тiльки сила у мене!

Дiються речi, яких уже стерпiть не можна, – ганебно

Гине мiй дiм. Нехай i самих вас обурення пройме,




Й iнших людей посоромтесь, сусiдiв своiх, що навколо

Тут проживають. Бiйтесь хоч гнiву богiв ви безсмертних,

Щоб i до вас не змiнились, ураженi кривдами тими.

Я заклинаю вас Зевса iм’ям олiмпiйця й Фемiди,

Тоi, що збори скликае народнi та iх розпускае, —




Годi вам, друзi, дозвольте менi вже самому терзатись

Горем болючим! Хiба Одiссей, мiй батько всечесний,

Скривдив ворожо ахеiв отих в наголiнниках мiдних,

Що в ворожнечi мститесь на менi ви i платите лихом,

Цим потураючи людям? То краще, якби вже самi ви




Всi поз’iдали у мене маетки, стада i отари.

З’iли б самi ви усе, то й оплату я мав би скорiше.

Ми-бо ходили б по мiсту й чiплялись до вас iз благанням

Наше вiддати добро, аж поки всього б не вернули.

Нинi ж лише нездоланний ви серцевi жаль завдаете».




Гнiвно слова цi вiн вигукнув, берло вiдкинув на землю,

Слiз не тамуючи, й жалiсть до нього людей охопила.

Мовчки сидiли всi iншi, й нiхто з-помiж них не насмiливсь

В вiдповiдь прикре сказать Телемаховi слово образи.

Тiльки один Антiной озвався до нього й промовив:




«Що ти сказав, Телемаху, шаленцю ти високомовний!

Нащо ганьбиш нас? Ти хочеш неславою нас заплямити?

Не женихи-бо у смутку й печалях твоiх завинили,

Тiльки матуся твоя, що на хитрощах знаеться добре.

Третiй минае вже рiк i четвертий небавом настане




З дня, як ахейським синам серця вона в грудях морочить.

Всiм-бо надiю дае, обiцянками кожного тiшить,

Кожному вiсть посилае, в думках замишляючи iнше.

Пiдступ ще й iнший вона в лукавих задумала мислях:

Кросна великi в покоях поставивши, вмить заходилась




Ткати велику тканину тонку i так нам сказала:

«Юнi моi женихи! Хоч i вмер Одiссей богосвiтлий,

Не спонукайте до шлюбу мене, аж поки скiнчу я

Покрив погребний, – щоб марно прядiння мое не пропало, —

Славному старцю Лаерту на час, коли доля нещадно




В повен зрiст покладе його смертi в обiйми скорботнi,

Щоб не корили мене ахеянки в цiлiй окрузi,

Що залишився без савану той, хто надбав так багато».

Мовила це i дух наш вiдважний у грудях скорила.

З того часу вона ткала удень полотнину велику




Й потiм, при факельнiм свiтлi, ii уночi розпускала.

Цiлих три роки вона лукавством морочить ахеiв.

Аж на четвертому роцi, як знову весна наступила,

Нам розказала одна iз жiнок, що знала цю тайну,

Й вгледiли ми, як чудову вона розпускала тканину.




Тут довелося вже iй хоч-не-хоч, а ткання докiнчити.

Ось що кажуть тобi женихи, щоб i сам ти душею

Добре збагнув i щоб iншi ахеi усi оте знали:

Матiр свою вiдiшли i умов, щоб стала до шлюбу

З тим, кого батько укаже й хто буде самiй до вподоби.




А як ахейських синiв вiдсилать вона буде й надалi,

Горда iз того, чим щедро ii надiлила Афiна, —

Розумом свiтлим, умiлiстю в рiзних роботах прегарних,

Хитрiстю витiвок тих, що про них не чували ранiше

В давнiх ахеянок ми, таких, як отi пишнокосi




В гарнiм вiночку Мiкена, Тiро i Алкмена ошатна, —

Жодна iз них не могла б з Пенелопою навiть рiвнятись

Розумом; нинi ж iй краще тих хитрощiв не замишляти.

Доти худобу й маетки вони поiдатимуть в тебе,

Доки триватиме марно у мислях вона, що боги iй




В груди вкладають. Для себе вона цим велику здобуде

Славу, тебе ж призведе до значних лише втрат i видаткiв.

Ми ж нi вернемось до справ, нi до iншоi ми не поiдем,

Поки не вийде вона за котрого захоче з ахеiв».

Вiдповiдаючи, мовив на це Телемах тямовитий:




«Як же б то мiг, Антiною, я з дому прогнать проти волi

Ту, що зродила мене й згодувала? На чужинi десь

Батько мiй – вмер чи живий вiн? Нелегко було б i сплатити

Вiно Ікарiю, матiр до нього самому пославши.

Дав би за те менi батько! Мене й божество покарае




Грiзно, якщо до жахливих Ерiннiй взиватиме мати,

З дому виходячи, тяжко упав би на мене богiвський

Осуд. Отож-бо я й слова про це не скажу iй нiколи.

Ну, а якщо це у вас тiльки гнiв у серцях викликае,

Йдiть з мого дому! Про iншi собi постарайтеся учти —




Власне майно проiдайте у кожного в домi по черзi.

А догiднiше i краще здаеться вам тут залишатись,

Щоб лиш в одноi людини добро марнувати безкарно, —

Все пожерiть! До богiв я волатиму вiчно живущих —

Поки сам Зевс на тiм стане, щоб мали ви мзду по заслузi, —




Тут же, в цiм домi, тодi загинете ви без вiдомсти!»

Так iм сказав Телемах, а Зевс громозвучний тим часом

Випустив з верху гори двох орлiв, щоб додому летiли.

Легко за подувом вiтру вони подалися обое,

Близько простерши один бiля одного крила широкi,




А опинившись якраз над майданом багатоголосим,

Стали кружляти вони i крилами часто махати.

Голови всiм оглядали, загибель вiщуючи близьку;

Кiгтями потiм лоби взаемно подряпали й шиi

І над домами направо й над мiстом кудись полетiли.




Всi аж жахнулись, тих птахiв на власнi побачивши очi,

Й думали нишком про себе: на чому це може скiнчитись?

З словом звернувся до них Алiферс – герой сивочолий,

Масторiв син; вiн один визначався з його поколiння

Тим, що знався на птахах i вiщо умiв промовляти.




З намiром добрим до них вiн почав говорити й промовив:

«Слухайте, всi iтакiйцi, що маю вам нинi сказати!

До женихiв щонайбiльше iз цим я звертаюся словом.

Лихо велике на них насуваеться: вже-бо недовго

Бути вiд друзiв своiх оддалiк Одiссеевi; десь вiн




Близько вiдцiль, i усiм женихам вiн убивство готуе

Й смерть невiдхильну; погано iще й багатьом доведеться

Нам, що на здалеку виднiй Ітацi живемо. Порадьмось,

Поки не пiзно, як женихiв нам приборкати; краще

Хай би самi вгамувались, було б це й для них кориснiше.




Я-бо не вперше вiщую – на цьому вже знаюся добре;

Отже, i з ним, я кажу, все точнiсiнько так вiдбулося,

Як оповiв я тодi ще, коли в Ілiон вирушали

Люди аргейськi i з ними поплив Одiссей велемудрий.

Горя зазнае багато, супутцiв утратить, казав я,




Й, як незнайомий, лише на двадцятому роцi додому

Вернеться вiн, – i справдi усе це збуваеться нинi».

Тут Еврiмах, син Полiба, у вiдповiдь мовив до нього:

«Йшов би ти краще додому, старий, i там ворожив би

Дiтям своiм, щоб лихо яке не спiткало iх часом.




Тут же i я вiщувати без тебе ще краще зумiю.

Птахiв у небi лiтае без лiку пiд ясним промiнням

Сонця, – не всi ж вони мають про щось вiщувать; Одiссей же

Згинув далеко, – було б i тобi вже загинути разом

З ним, щоб нiкому iз нас ти нещасть не пророчив прилюдно




Й не намовляв проти нас Телемаха, що й так вже лютуе, —

Мабуть, ти ждеш, щоб тобi подарунок послав вiн додому?

Ось що скажу я тепер, i це збутися конче повинно:

Будеш при давнiх, великих знаннях своiх ти пiдбивати

Юного мужа цього балачками своiми на сварку,




Все тiльки вийде самому ж йому найперше на шкоду, —

Навiть i з помiччю птахiв отих вiн нiчого не зробить.

Ну, а на тебе, старий, ми пеню накладемо, що добре

Дасться взнаки тобi, – буде для серця тяжка та гризота.

А Телемаховi от що я перед всiма тут пораджу:




Матiр нехай вiн прихилить до батька свого повернутись —

Там iй хай справлять весiлля i щедре нехай приготують

Вiно й дарунки, що любiй належить одержати доньцi.

Певен-бо я, що ахейськi сини не ранiше вiдстануть

З прикрим отим жениханням. Нiкого ми не боiмося:




Нi Телемаха самого, який би не був велемовний,

Нi вiщуванням твоiм ми не журимось, старче, що марно

Ти виголошував, – цим лиш ненависть до себе ти збiльшив.

Буде так само усе поiдатися тут, i оплати

Їм не дiждать, поки з шлюбом вона, зволiкаючи, буде




Зводить ахеiв. Скiльки-бо часу прогаяли досi

Ми у змаганнi за неi й не ходим, проте, наречених

Інших шукати, щоб кожному з нас одружитися гiдно».

Вiдповiдаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Досить уже, Еврiмах i всi женихи благороднi,




Слiв витрачати на те, щоб вас умовляти й просити, —

Все це вiдоме богам, i ахеi усi про те знають.

Дайте швидкий ви менi корабель i супутникiв двадцять,

Щоб i туди, i назад пропливли всю дорогу зi мною.

Маю-бо в Спарту пливти i в Пiлос, пiсками укритий,




Там розпитати про батька, якого так довго немае,

Може, вiд смертних почую що-небудь чи з уст Поголоски,

Вiсницi Зевса, що людям чуток щонайбiльше приносить.

Вчую, що батько живий i додому вернутися мае, —

Ждатиму ще рiк, терпляче тi зносячи всi неподобства.




А як почую, що вмер вiн, що бiльше його вже немае,

Швидко додому вернуся, до милоi серцю вiтчизни,

Пагорб могильний насиплю i похорон справлю врочистий,

Все як годиться, й тодi вже вiддам свою матiнку замiж».

Так вiн промовив i сiв; з присутнiх пiдвiвся натомiсть




Ментор, – товаришем був бездоганному вiн Одiссею,

Той, вiдпливавши на суднах, увесь йому дiм свiй довiрив,

Слухать старого звелiв i добра пильнувати ретельно.

З намiром добрим до них вiн почав говорити й промовив:

«Слухайте, всi iтакiйцi, що маю вам нинi сказати!




Хай нi один володар берлоносний не буде ласкавий,

Лагiдний, добрий, нехай, справедливостi в серцi не знавши,

Завжди жорстокий, вчиняе неправду злочинну, якщо вже

Не пам’ятае нiхто Одiссея божистого в бiдних

Людях, що ними колись вiн правив, як батько ласкавий!




Зовсiм не заздрю отим женихам я зухвалим, що й досi

Тут учиняють насильство, лиш пiдступи маючи в серцi.

Голови власнi вони пiдставляють, плюндруючи гвалтом

Дiм Одiссея в надii, що вже вiн не вернеться бiльше.

Іншими теж усiма я обурений, що сидите ви




Мовчки й не зважитесь навiть i словом яким втихомирить

Жменьку отих женихiв, хоч вас проти них так багато».

В вiдповiдь мовив тодi Леокрiт йому, син Евенора:

«Менторе, згубний шаленче! То ти весь народ пiдбиваеш

Нас втихомирювать тут? А було б таки, мабуть, нелегко




Навiть i многим мужам змагатися з нами на учтi!

Хай би вже раптом i сам Одiссей iтакiйський з’явився

Й вигнати звiдси хотiв би усiх женихiв благородних,

Що в цьому домi i зараз на учтi сидять, то, напевно,

Втiхи було б небагато дружинi його, хоч i довго




Ждала на нього вона, – гiрка б його доля спiткала

З багатьома в непосильнiм змаганнi. Дурницi ти кажеш!

Ну, а тепер розходьтеся кожен до справи своеi!

Цього ж хай Ментор уже з Алiферсом у путь виряджають —

Товаришi його батька обидва були вони здавна.




Тiльки, гадаю, ще довго сидiтиме вiн на Ітацi,

Вiстi вчуваючи, – мабуть, мандрiвцi отiй не бувати!»

Мовивши це, розпустив вiн негайно зiбрання ахеiв.

Кожен до дому свого – усi порозходились люди,

А женихи в Одiссея божистого дiм повернулись.




Берегом моря пiщаним пiшов Телемах далеченько,

Сивою руки водою омив i звернувсь до Афiни:

«Вислухай, о божество, що вчора в наш дiм завiтало

І кораблем наказало менi по туманному морю

Їхать питати вiстей, чи додому так довго вiдсутнiй




Батько не вернеться. Та заважають у цьому ахеi,

Бiльше ж усiх – женихи, що зухвальству iх краю немае».

Так вiн молився. До нього наблизилась тихо Афiна,

Ментора вигляд прибравши, з ним постаттю й голосом схожа,

І, промовляючи, з словом звернулась до нього крилатим:




«Нi слабодухим, анi нерозумним не будь, Телемаху,

Силу й вiдвагу мiцну вiд батька свого перейнявши, —

Те, чим всього досягав i дiлом вiн завжди, i словом;

Буде й для тебе тодi твоя путь не безплiдна й не марна.

А як не син ти його i не з лона родивсь Пенелопи,




То я не певен, щоб ти досягнути здолав, чого прагнеш.

Рiдко, проте, до батькiв бувають подiбними дiти.

Гiршi здебiльша вони, а кращих таки небагато.

Отже, якщо слабодухим анi нерозумним не будеш

І Одiссеева тяма ще зовсiм тебе не покине,




Є цiлковита надiя, що сповниш свое ти завдання.

А про дурних женихiв, про iх каверзи, iх забаганки

Ти не турбуйся, – цiлком нерозумнi вони i неправi.

Навiть не знають, нещаснi, що смерть i чорна iх доля

Близько за ними стоiть i в день iх единий загубить.




Зовсiм недовго триватиме путь, якоi жадаеш, —

Буду-бо другом твоiм так само, як батьковi був я,

Бистрий тобi корабель споряджу й сам поiду з тобою.

Ти ж повертайся додому i трохи побудь з женихами

Та приготуй у дорогу припаси в судинi належнiй:




В амфорах – вина, а борошно ячне, цей мозок людини, —

В грубих мiхах шкiряних. Гребцiв добровiльних я швидко

Сам мiж народом зберу. У морем омитiй Ітацi

Знайдеться тих кораблiв – i нових i старих – ще багато.

Я придивлюся до них, який помiж ними найкращий, —




Швидко його спорядивши, поплинемо в море широке».

Так Афiна промовила, Зевсова донька. Почувши

Голос богинi, не став Телемах тут баритися довго, —

Милим зажурений серцем, додому поспiшно подався,

Дома застав женихiв вiн зухвалих: однi у покоях




Патрали кiз, а iншi свиней на подвiр’i смалили.

З смiхом тодi Антiной Телемаховi рушив назустрiч,

Руку узявши, назвав на iм’я його й слово промовив:

«Що ж, Телемаху, шаленцю ти високомовний, надалi

Викинь з грудей своiх намiр нам шкодити словом i дiлом,




Краще поiсти i випить ходiм, як ранiше бувало.

Те, що потрiбне тобi, усе приготують ахеi:

І корабель, i добiрних гребцiв, щоб доiхав ти швидше

В Пiлос священний чуток про славетного батька почути».

Вiдповiдаючи, мовив на це Телемах тямовитий:




«Не випадае менi мiж зухвальцiв таких, Антiною,

Учти справляти спокiйно й безжурно отут веселитись.

Що, вам не досить хiба, що усякого скарбу багато

В мене понищили ви, женихи, коли був ще дитям я?

Нинi ж дорослий я став i чую, що мовлять навколо.




Все розумiю цiлком, i в грудях вiдвага мiцнiе, —

Тим-то жахливих на вас i спробую Кер я наслати,

В Пiлос приiхавши, може, чи й тут ще, мiж нашим народом.

Я вiд’iжджаю, i буде не марною путь, що кажу я, —

Щасною буде; тож iду, хоч нi корабля, нi гребцiв я




Власних не маю, – як видно, здавалось це вам вигiднiшим».

Мовив це й руку свою вiн iз рук Антiноевих вирвав

Легко; в той час женихи клопоталися учтою в домi.

З нього знущались вони i словами iз глумом ганьбили.

Дехто отак говорив iз тих юнакiв велемудрих:




«Мабуть, таки Телемах убивство на нас замишляе!

Месникiв вiн привезти чи з пiщаного Пiлоса хоче,

Чи аж iз самоi Спарти, бо прагне туди вiн страшенно!

Може, в Ефiру, на ниви родючi, вiн iхати хоче,

Щоб вiдтiля привезти душогубного зiлля-отрути,




В чашi насипати нам i усiх нас нараз погубити».

Інший ще так говорив iз тих юнакiв велемудрих:

«Хто зна, а може, i вiн iз своiм кораблем крутобоким,

Як Одiссей, заблукае й далеко вiд рiдних загине.

Клопоту це ж i для нас могло б iще бiльше додати:




Ми його скарб мiж собою повиннi були б подiлити,

Дiм тiльки цей залишили б ми матерi з мужем майбутнiм».

Так говорили. А вiн у батькову, з дахом високим,

Сходить комору широку, де золота й мiдi лежали

Купи, i в скринях одежа, й оливи запаси пахущi;




В глиняних амфорах, в ряд опертих о мури, старее

Чисте вино зберiгалось – солодкий напiй божественний,

Днини чекаючи тоi, коли Одiссей, у блуканнях

Горя зазнавши багато, усе ж би вернувся додому.

З засувом дверi двiйчатi, мiцнi i пригнанi щiльно,




Вхiд замикали. Днями й ночами сумлiнно й старанно

Ключниця пильно усе стереже, вельмидосвiдна жiнка,

Опсова донька, стара Еврiклея, Пейсенора внука.

Кличе в комору ii Телемах i мовить до неi:

«Влий-но до амфор для мене вина солодкого, неню,




Щонайсмачнiшого, крiм лиш того, що отут стережеш ти

Для нещасливця, ждучи, чи вернеться все ж вiн додому,

Смертi уникнувши й Кер, – мiй отець, Одiссей богорiдний.

Амфор дванадцять наповни й накривками щiльно прикрий iх,

Ячного борошна всип у мiхи, що iз шкури пошитi,




Двадцять мiрок муки, що змелена дрiбно на жорнах.

Знай це сама лиш, одна приготуй i збери все докупи,

Ввечерi все заберу я, коли до верхнiх покоiв

Матiнка пiде, про сон помишляючи свiй i спочинок.

Їхати в Спарту я маю i в Пiлос, пiсками укритий, —




Може, де вiсть про повернення милого батька почую».

Так вiн сказав. Заридала старенька тодi Еврiклея

І, лементуючи гiрко, промовила слово крилате:

«Звiдки у тебе, дитя мое любе, ця думка на серцi

Виникла? Як ти наваживсь у сторону iхати дальню,




Наш ти единий, коханий? Пропав од вiтчизни далеко,

Десь у незнанiм краю, i сам Одiссей богорiдний!

Цi ж, як од’iдеш, у слiд тобi лихо негайно замислять,

Занапастять тебе пiдло i все тут мiж себе подiлять.

Дома, з своiми лишайся! Навiщо тобi десь блукати




В морi пустинному й тяжко усяку терпiти недолю?»

Вiдповiдаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Ти не журись, моя неню! Тож не без богiв отой задум.

Лиш поклянись, що про все це ти матерi любiй не скажеш,

Поки аж днiв одинадцять мине чи навiть дванадцять,




Чи як почуе сама про вiд’iзд мiй i стане тужити, —

Тiльки б не плакала дуже й сльозами краси не сушила».

Так вiн сказав, i старенька велику богiв йому клятву

Щиро дала, а скiнчила клястися вона й присягатись,

В амфори зразу ж вино почала наливати солодке,




Борошно ячне всипати в мiхи, iз шкури пошитi.

А Телемах до господи у гурт женихiв повернувся.

Інше замислила тут ясноока богиня Афiна:

Мiсто оббiгала скрiзь, Телемаха прибравши подобу,

Кожного мужа спиняла i мовила кожному слово,




Щоб на швидкий корабель усi позбирались надвечiр.

Свiтлому Фронiя сину, Ноемону, потiм сказала

Дати швидкий корабель, i радо вiн те обiцяв iй.

Сонце тим часом зайшло, i тiнями вкрились дороги;

Спущено в море швидкий корабель, всi укладено в нього




Снастi, що iх на собi кораблi добропалубнi носять.

В гаванi скраю стояв вiн, до нього супутники гiднi

Вже позбирались, богиня ж вiдваги усiм додавала.

Інше замислила тут ясноока богиня Афiна:

До Одiссея божистого в дiм увiйшла вона швидко,




В очi усiм женихам солодкого сну повливала,

Розум питцям помутила i келихи вибила з рук iх.

Довше сидiти несила було iм, i спати до мiста

Всi подалися, бо сон iм солодкий упав на повiки.

Тут Телемаха з покоiв, збудованих зручно й вигiдно,




Кличе до себе iзнов ясноока богиня Афiна,

Ментора вигляд прибравши, з ним постаттю й голосом схожа:

«Товаришi, Телемаху, твоi в наголiнниках мiдних

Вже посiдали за весла й твого дожидають вiд’iзду.

Отже, ходiмо, не треба вже довше iз цим зволiкати».




Мовивши так, уперед вирушае Паллада Афiна

Кроком швидким, а за нею i вiн по слiдах божественних.

Вийшли до моря вони, де стояв корабель бистрохiдний,

На узбережжi пiщанiм супутцiв знайшли кучерявих.

З словом звернулась до них Телемахова сила священна:




«Друзi, ходiм принесiмо припаси, – усе вже готове

В домi лежить. Про вiд’iзд анi мати не знае нiчого,

Анi служницi, окрiм однiеi, яка про це чула».

Мовив це й вирушив вiн, i всi тут же за ним поспiшили.

На корабель добропалубний всi перенiсши припаси,




Склали iх так, як звелiв улюблений син Одiссеiв.

На корабель Телемах тодi вслiд за Афiною вийшов;

Сiла богиня тодi на кормi, а поряд iз нею

Сiв Телемах. Вiдв’язали гребцi корабельнi причали,

На корабель увiйшли i за весла громадою сiли.




Вiтер попутний для них ясноока послала Афiна —

Бистрий Зефiр зашумiв, винно-темним шугаючи морем.

А Телемах уже наглив супутцiв, звелiвши iм швидше

Снастi крiпити, й вони наказу послухали радо.

Щоглу соснову пiднявши, в гнiздо посерединi, в кiнсель,




Вставили мiцно й до переду линвами враз прив’язали

Та натягнули ремiнням заплетеним бiле вiтрило.

Вiтер надув полотно, i враз зашумiла обабiч

Хвиля пурпурна пiд кiлем судна, що плинуло легко, —

Плавно по хвилях шумливих верстав свою путь корабель той.




Снастi усi закрiпивши на чорнiм суднi бистрохiднiм,

Повнi по вiнця вина мореплавцi поставили чашi

Й вiчноживущим, безсмертним богам з них лили узливання,

Бiльше ж вiд iнших усiх – ясноокiй Зевсовiй доньцi.

Так цiлу нiч, цiлий ранок верстав свою путь корабель той.




Пiсня третя




Змiст третьоi пiснi


ДЕНЬ ТРЕТІЙ І ЧЕТВЕРТИЙ ДО ВЕЧОРА П’ЯТОГО ДНЯ



Прибувши до Пiлоса, Телемах зустрiчаеться з Нестором, який разом iз своiм народом на березi моря приносить жертву Посейдоновi. Нестор розповiдае йому про пригоди ахеян пiсля зруйнування Троi i радить Телемаховi довiдатись про свого батька у лакедемонського владаря Менелая. Переночувавши у Нестора, Телемах з його сином Пiсiстратом вирушають кiньми в путь i пiсля двох днiв дороги ввечерi прибувають до Лакедемону.





В Пiлосi


Випливло сонце, прекрасну покинувши моря затоку,

В неба твердiнь мiдяну, щоб безсмертних богiв осявати

Й смертних людей по широких землi плодородноi нивах.

В Пiлос, Нелееве гарно збудоване мiсто, мандрiвцi




В’iхали. Чорних бикiв пiлосяни на березi моря

Рiзали в жертву землi потрясателю в кучерях темних.

Лав було дев’ять рядiв, по п’ятсот iх сiдало у кожнiм,

Дев’ять лежало бикiв для кожного ряду забитих, —

Їли утроби вони, а боговi стегна палили.




В гавань мандрiвцi ввiйшли, з корабля тою ж миттю вiтрило

Вверх потягнули i, ставши на якорi, вийшли на берег.

Стежкою йшов Телемах, а попереду нього Афiна.

Перша озвалась тодi ясноока богиня Афiна:

«Годi уже, Телемаху, не будь же такий соромливий!




Чи не для батька ти море оце переплив, щоб дiзнатись,

Де його крие земля, яка його доля спiткала?

Просто ж до Нестора йди, баских упокiрника коней, —

Треба нам знати, яку вiн думку ховае у грудях.

Ти його сам попроси, щоб сказав вiн усю тобi правду, —




Вiн не злукавить, занадто-бо щирий вiн е i розумний».

Вiдповiдаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Менторе, як я пiду? І як я до нього звернуся?

Навiть i досвiду я в розмовах розумних не маю, —

Сором менi, юнаковi, розпитувать старшу людину».




В вiдповiдь мовить йому ясноока богиня Афiна:

«Дещо ти сам, Телемаху, у власнiм надумаеш серцi,

Дещо вкладе тобi бог, – гадаю-бо я, що не проти

Волi безсмертних богiв на свiт ти родився i вирiс».

Мовивши так, уперед вирушае Паллада Афiна




Кроком швидким, а за нею i вiн по слiдах божественних.

Так до громади дiйшли пiлосян, що на лавах сидiли;

Там же i Нестор сидiв iз синами; навкруг готували

Учту – тi смажили м’ясо, а тi на рожен настромляли.

Вгледiвши щойно гостей, назустрiч юрбою побiгли,




Руки пiднявши, вiтали i сiсти за стiл запросили.

Перший Несторiв син Пiсiстрат пiдiйшов до них близько,

Взявши за руки, привiтно обох запросив iх до гурту

Сiсти на руна овечi м’якi на пiску прибережнiм

Поряд iз батьком старим i братом своiм Фрасiмедом,




Дав по куску iм утроби й налив iм вина в золотii

Келихи, потiм з вiтанням звернувсь до Паллади Афiни,

Зевса-егiдодержавця дочки, i промовив до неi:

«Гостю-чужинче, тепер поклонись Посейдону-владицi,

Ви-бо, прибувши до нас, на честь його учту застали.




Потiм, з молитвою сам узливання як слiд сотворивши,

Дай i супутнику келих з вином, наче мед той, солодким,

Щоб узливання i вiн сотворив, – безсмертним, гадаю,

Молиться й вiн, – у богах-бо е кожнiй людинi потреба.

Вiн i молодший за тебе, менi ж вiн неначе ровесник, —




Тим-то тобi золотий i подам я першому кубок».

Так вiн сказав i вручив вина iй солодкого келих.

Втiшив богиню Афiну розсудливий муж справедливий

Тим, що iй першiй подав з золотого напитися кубка.

Потiм вона почала Посейдона-владику благати:




«Вислухай нас, Посейдон-землевладче, й молитви цiеi

Не вiдкидай, щоб усе, чого просимо в тебе, здiйснилось.

Нестору передусiм i синам його щастя пошли ти

Й iншим подай пiлосянам ласкаву свою нагороду

За гекатомби розкiшнi, для тебе принесенi щиро.




Дай ще менi й Телемаху вернутись щасливо, здiйснивши

Те, по що iхали ми на швидкiм кораблi чорнобокiм».

Так помолилась вона й узливання сама сотворила,

Потiм чудовий дала Телемаховi келих дводонний,

І помолився так само улюблений син Одiссеiв.




М’ясо найкраще тим часом спекли i з рожен познiмали,

Кожному пайку дали, й почалась у них учта розкiшна.

Потiм, коли уже голод i спрагу вони вдовольнили,

Нестор, iздець староденний, з таким до них словом звернувся:

«Саме тепер нам найкраще гостей розпитати й дiзнатись,




Хто вони, – пiсля того як в iдi уже втiхи зазнали.

Хто ви, чужинцi? Вiдкiль шляхом ви пливете вологим?

В справi якiй чи так, навмання, ви блукаете морем,

Наче розбiйники тi, що гасають по водних просторах,

Важачи власним життям i бiду несучи iноземцям?»




В вiдповiдь мовити смiло почав Телемах тямовитий, —

В груди сама-бо Афiна вiдваги йому доложила,

Щоб розпитати старого вiн мiг про вiдсутнього батька,

Щоб мiж людей i для себе мiг доброi слави набути:

«Несторе, сину Нелеiв, велика ахеiв пошано!




Звiдки ми, нас ти питаеш? Тож зараз тобi вiдповiм я.

Ми прибули iз Ітаки, з-пiд схилiв Нейону лiсистих.

Те ж, про що маю сказать, – не громадська то рiч, особиста.

Їхав сюди про свойого я батька вiстей розпитати,

Про Одiссея, в бiдi витривалого, – вiн-бо з тобою




Трою колись воював i зовсiм спустошив те мiсто.

А щодо iнших усiх, що з троянцями бились, то добре

Знаемо ми, де i хто з них загинув печальною смертю,

Тiльки загибель його невiдомою робить Кронiон.

Ясно нiхто ще не мiг розказати нам, де вiн загинув —




На суходолi упав, переможений десь ворогами,

Чи у безоднi морськiй потонув вiн мiж хвиль Амфiтрiти.

Отже, тепер до твоiх припадаю колiн, чи не зволиш

Розповiсти про печальну загибель його: чи на власнi

Очi ти бачив ii, чи, може, вiд iншого чув ти




Мандрiвника, – на недолю-бо мати його породила.

Тож не шкодуй, i не жалуй мене, й не пом’якшуй нiчого,

А розкажи все докладно, що бачить тобi довелося.

Щиро благаю: якщо Одiссей, мiй отець благородний,

Виконав слово яке, тобi обiцявши, чи дiло




В краi троянськiм, де стiльки, ахеi, ви горя зазнали,

Все це сьогоднi згадай i щиру скажи менi правду».

В вiдповiдь Нестор, iздець староденний, промовив до нього:

«Друже мiй, ти нагадав про напастi менi, що iх стiльки

В краi ми тому, ахеiв сини нездоланнi, зазнали




В час, коли гнались по морю туманному iз кораблями

В мандрах за здобиччю скрiзь, куди вiв нас Ахiлл за собою,

Чи коли мiсто велике Прiама-вождя переможно

Ми воювали, – iз нас-бо найкращi в той час полягли там.

Там Еант войовничий лежить, полiг i Ахiлл там,




Там i Патрокл, лише до безсмертних подiбний порадник,

Там же i любий мiй син, Антiлох безстрашний i дужий,

Неперевершений в гонах швидких i в боях неутомний.

Крiм того, ми ще немало там iншого лиха зазнали —

Хто-бо iз смертних людей здолав би те все розказати?




Навiть якби рокiв п’ять або шiсть ти у нас залишався,

Щоб розпитать, скiльки лих богосвiтлi зазнали ахеi,

Втомлений цим, ти б ранiше до рiдного краю вернувся.

Рокiв аж дев’ять загибель ми iм готували, вживавши

Хитрощiв рiзних, аж поки iх дав довершити Кронiон.




Розумом ще-бо нiхто з Одiссеем не мiг богосвiтлим

Там порiвнятись нiколи; усiх перевищував завжди

В хитрощах рiзних твiй батько, якщо таки справдi ти рiдний

Син його. З подивом щирим я нинi дивлюся на тебе:

Тож i в розмовi настiльки ти схожий на нього, що навiть




Важко повiрить, щоб мiг щось подiбне юнак говорити!

Ще не бували нiколи ми – я й Одiссей богосвiтлий —

Рiзноi думки анi у зiбраннях народних, нi в радi, —

Мислями завжди единi й душею, розумнi поради

Ми подавали аргеям, щоб вийшло усе якнайкраще.




Тiльки як ми зруйнували високе Прiамове мiсто

Й на кораблях одпливли, то бог нас розкидав, ахеiв, —

Зевс тодi в серцi своiм поворот нещасливий замислив

Людям аргейським, не всi-бо мiж ними бували розумнi

І справедливi. Лиха багатьох iз них доля спiткала,




Згубний-бо гнiв збудили вони в ясноокоi доньки

Батька всевладного, й розбрат вчинила вона мiж Атрiдiв.

Вдвох необачно вони поскликали на збори ахеiв

Проти звичаю, тодi, як за обрiй вже сонце сiдало.

Вийшли на площу з вина обважнiлi синове ахейськi




Й мовили мовно до них, навiщо людей поскликали.

Тут Менелай зажадав, щоб швидше згадали ахеi

Про поворот до вiтчизни по лону широкого моря.

Не до вподоби було Агамемнону це, бо вiн радив

Людям затриматись тут i священнi зложить гекатомби,




Щоб заспокоiти гнiв богинi Афiни жахливий.

Дурень! Не знав вiн того, що схилити ii вже не вдасться.

Вiчноживущi боги так швидко думок не мiняють.

Так от обидва стояли i прикрими лайки словами

Перекидалися; враз в наголiнниках мiдних ахеi




З криком страшенним схопились, мiж двох подiлившися гадок.

Спали ми нiч неспокiйно, один проти одного в серцi

Зле умишляючи, – Зевс готував нам великi нещастя.

Вранцi своi кораблi на священне ми зсунули море,

Здобич забравши усю й ошатно одягнених бранок.




Друга ж людей половина, не рушивши з мiсця, лишилась

При Агамемнонi, синi Атрея, людей вожаевi.

Ми ж, половина, на судна зiйшли, й одпливли, i помчали

Швидко, – морську широчiнь розстелив тодi бог перед нами.

В Тенед приiхавши, жертви богам принесли ми, вiтчизни




Прагнучи серцем. Та Зевс не дозволив, жорстокий, додому

Нам повернутись, – вiн вдруге мiж нас розпалив ворожнечу.

На кораблях крутобоких однi вже назад повертали

Із владарем Одiссеем досвiдченим, ще й хитродумним,

Щоб догодити цiлком Агамемнону, сину Атрея.




Я ж з усiма кораблями, якi прямували за мною,

Плив собi далi, бо знав, що бiду божество нам готуе.

Плив син Тiдея хоробрий за нами з своiм товариством.

Згодом до нас до обох приеднавсь Менелай русокудрий,

В Лесбосi нас вiн нагнав, – там про дальшу ми путь мiркували:




З пiвночi скелi Хiосу урвистого нам обминути,

Маючи Псiрiю, острiв, лiворуч, чи з пiвдня Хiосу,

Поуз Мiмант прямувати, вiтрам буревiйним вiдкритий.

Бога благали ми певну нам дати ознаку. Дорогу

Вiн показав i звелiв нам прорiзати впрост до Евбеi




Моря середину, щоб небезпеки уникнути швидше.

Вiтер попутний повiяв шумливо, i легко побiгли

Рибним шляхом кораблi, й уночi аж до мису Гереста

Ми прибули. Посейдону, що дав стiльки моря одмiрять,

Стегна численних бикiв принесли ми у жертву подячну.




День був четвертий, коли з Дiомедом, впокiрником коней,

Сином Тiдея, супутцi ввели кораблi рiвнобокi

В гавань аргоську, а я плив до Пiлоса, й нi на хвилину

Вiтер не вщухнув попутний, що бог ще спочатку послав нам.

Так, мое любе дитя, без вiстей я прибув, i не знаю




Й досi я, хто врятувався з ахеiв, а хто з них загинув.

Те ж, що почути я мiг, у власному сидячи домi,

Знатимеш все ти як слiд, не втаю-бо вiд тебе нiчого.

Кажуть, вернулись тодi мiрмiдоняни всi списоборнi, —

Свiтлий-бо син Ахiлла, великого духом, iх вивiв;




Цiлий додому вернувсь Фiлоктет, син Поянта славетний;

Ідоменей всiх до Крiту довiз iз свого товариства,

Що зацiлiли в боях, – з них нiкого не викрало море.

А про Атрiда й самi ви чували, хоч одаль живете,

Як вiн вернувсь, як Егiст лиху йому згубу пiдстроiв.




Правда, ганебноi той покути зазнав незабаром.

Як воно добре, коли, загинувши, муж залишае

Сина! Помстився-бо вiн на пiдступному батькоубивцi,

Злому Егiстi, що вбив славетного батька у нього.

Друже мiй любий, я бачу, ти й рослий удавсь, i вродливий.




Будь же вiдважний, щоб доброi слави в потомках набути».

Вiдповiдаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Несторе, сину Нелеiв, велика ахеiв пошано!

Так, вiн помстився на нiм по заслузi, й широко ахеi

Славу його рознесуть, щоб знали й потомки майбутнi.




О, якби силою тою богове й мене надiлили,

Щоб за зухвалiсть болючу я мiг женихам вiдплатити, —

Кривди-бо iх i знущання занадто уже допiкають!

Щастя такого, проте, нам боги не судили послати —

Батьку моему й менi, – i доводиться тiльки терпiти».




Нестор, iздець староденний, у вiдповiдь мовив до нього:

«Друже, якщо вже про це нагадав ти й розмову провадиш, —

Чув я, багато в твiй дiм женихiв учащае незваних

Задля твоеi матусi i кривду тобi учиняють.

Отже, скажи, добровiльно ти зносиш оце чи до тебе




Ставляться люди вороже, керованi голосом божим?

Хто зна, можливо, ще прийде за iхнi насильства помститись

Батько твiй сам чи всi, iз ним разом зiбравшись, ахеi.

О, якби так полюбила й тебе ясноока Афiна,

Як Одiссеем славетним дбайливо вона пiклувалась




В краi троянськiм, де стiльки, ахеi, ми горя зазнали, —

Я-бо не бачив, щоб смертного мужа боги так любили,

Як Одiссеевi явно сприяла Паллада Афiна, —

Зволила б так i тебе любити вона й пiклуватись,

То не було б уже в них i згадки про те женихання».




Вiдповiдаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Старче, не думаю я, що це слово справдитися може.

Надто багато сказав ти, аж дивно менi! І надii

В мене нема, щоб те сталось, хоч би i боги так бажали!»

В вiдповiдь мовить йому ясноока богиня Афiна:




«Що за слова, Телемах, ти пустив крiзь зубiв огорожу?

Легко i здалеку бог порятуе людину, як схоче.

Краще волiв би й багато я стерпiти горя тяжкого,

Тiльки б вернутись додому й побачити день повороту,

Нiж, повернувшись, загибель спiткати при вогнищi рiднiм,




Як Агамемнон, дружини й Егiста пiдступнiстю вбитий.

Навiть боги вiд однаково всiм неминучоi смертi

Й любого iм врятувать не могли б, коли доля нещадна

В повен зрiст покладе його смертi в обiйми скорботнi».

Вiдповiдаючи, мовив на це Телемах тямовитий:




«Менторе, як нам не гiрко, облишмо про це говорити.

Не повернутись додому нiколи йому, бо безсмертнi

Смерть йому й чорноi Кери обiйми давно присудили.

Нинi про iнше хотiв би розвiдати я й розпитати

Нестора, – вiд багатьох справедливiший вiн i мудрiший;




Трьом поколiнням людським вiн, кажуть, владар був незмiнний.

Глянути тiльки на нього – менi вiн безсмертним здаеться.

Несторе, сину Нелеiв, скажи-бо усю менi правду,

Як Агамемнон Атрiд загинув широкодержавний?

Де Менелай був? Яку для Атрiда загибель придумав




Хитрий Егiст, що убити здолав вiн сильнiшого мужа?

Може, не в Аргосi був Менелай тодi, десь заблукавши

Помiж чужими людьми, а той i вiдваживсь на вбивство?»

Нестор, iздець староденний, у вiдповiдь мовив до нього:

«Зараз, дитя мое любе, всю правду тобi розповiм я,




Сталося все саме так, як i ти вже собi уявляеш.

Справдi, якби, повернувшись iз Троi, Егiста живого

В братовiм домi Атрiд Менелай захопив русокудрий,

То не насипали б пагорб могильний тодi над померлим, —

Птахи i пси розтерзали б далеко за мiстом у полi




Кинуте тiло його, i нiхто б iз ахеянок навiть

Смертi його не оплакав, – страшне-бо замислив вiн дiло:

В час, коли ми за троянськi твердинi змагались завзято,

В Аргосi, кiньми багатому, вiн преспокiйно ховався

Й чаром облесливих слiв Агамемнона зводив дружину.




Спершу, проте, Клiтемнестра пресвiтла нiяк не давала

Згоди на справу негiдну, була вона в помислах чиста.

Був бiля неi спiвець, що йому, вирушаючи в Трою,

Син Атрея свою доручив доглядати дружину.

Згодом, коли ii воля богiв спонукала скоритись,




Висланий був той од неi спiвець аж на острiв пустинний,

Де для хижих птахiв вiн у здобич лишився й поживу.

В дiм свiй бажану привiв ii вiн, бо й сама так бажала.

Безлiч стегон богам попалив на святих вiвтарях вiн,

Безлiч оздоб, i тканин, i речей золотих iм навiшав,




Справу здiйснивши велику, на що вже й не мiг сподiватись.

З Троi вiд’iхавши разом, пливли ми поволi додому —

Син Атрея i я, один одному приязнi друзi.

Ми пропливали повз Сунiй священний, Афiн передгiр’я, —

Раптом Феб-Аполлон, що ласкавими з неба сягае




Стрiлами, вмить стерника русокудрому вбив Менелаю —

Фронтiя Онеторiда, що свiй корабель мореплавний

Вправно стерном направляв; з-мiж усiх поколiнь вiн найкраще

Вмiв кораблем керувати, коли розбушуеться буря.

Там забаривсь Менелай, хоч i як поспiшав у дорогу, —




Мусив товариша вiн поховати i похорон справить.

Потiм, коли в винно-темнее море поплинув iзнову

На кораблях вiн доладних i скель стрiмковерхих Малеi

Швидко досяг, страшну йому визначив Зевс громозвучний

Далi дорогу: вiтру наслав вiн бурхливе дихання




Й хвилi навколо буруннi пiдняв величезнi, як гори.

Крiту дiсталася тих розпорошених суден частина, —

Там, над Ярданом струмистим, кiдони жили споконвiку.

Гола, стрiмка, над водою звисае там скеля висока,

З самого краю Гортiни, в iмлисто-туманному морi.




З лiвого боку, до Фесту, велику там кидае хвилю

Нот, i той камiнь малий затримуе хвилю велику.

Саме туди iх загнало, i ледве уникнули люди

Гибелi, всi ж кораблi о скелi пiдводнi розбито

Хвилями вщент. Із них тiльки п’ять кораблiв синьоносих




Аж до самого Єгипту водою i вiтром загнало.

Поки, збираючи золота й всякого скарбу багато,

Із кораблями блукав Менелай мiж людей чужомовних,

Дома тим часом Егiст свiй злочин великий замислив:

Сина Атрея убив, i народ йому мовчки скорився.




Так вiн сiм рокiв владарив у злотобагатих Мiкенах,

Тiльки на восьмий з Афiн на згубу йому повернувся

Свiтлий Орест, i Егiста, пiдступного батькоубивцю,

Вбив вiн того, що колись умертвив його славного батька.

Потiм, проте, поминальну для всiх вiн справив аргеiв




Учту по матерi ницiй i тiм боягузi Егiстi.

Дня цього самого вже й Менелай гучномовний приiхав,

Стiльки привiзши скарбiв, скiльки iх в кораблях умiщалось.

Ти ж не барися, мiй друже, в блуканнях вiд дому далеко,

Скарб залишаючи весь у господi своiй на поталу




Людям зухвалим; усе-бо вони пожеруть i мiж себе

Скарб твiй подiлять, – даремно й було б тодi в путь вирушати.

До Менелая ж раджу я щиро тобi й закликаю

Їхати; зовсiм недавно в отчизну свою повернувся

Вiн од людей, вiд яких вже не мав i надii у серцi




Виiхать вiн, коли бурi загнали його на простори

Моря широкого, звiдки i птиця крилата не зможе

Навiть за рiк долетiти, – таке-бо страшне й величезне.

Нинi ж рушай на своiм кораблi iз гребцями своiми

Чи суходолом, як хочеш, – стоять он i повiз, i конi;




Їдуть сини моi разом, вони-бо тебе й запровадять

Аж в Лакедемон ясний, де живе Менелай русокудрий.

Ти його сам попроси, щоб сказав вiн усю тобi правду, —

Вiн не злукавить, занадто-бо щирий вiн е i розумний».

Так вiн сказав. А сонце зайшло, й почало вже смеркатись.




Знову озвалась тодi ясноока богиня Афiна:

«Старче, усе, як належить, по правдi менi розповiв ти.

Отже, вiдрiжте бикам язики i вина намiшайте,

Щоб Посейдоновi й iншим безсмертним створить узливання,

Ну, а тодi й про постелю подумати слiд, бо пора вже!




Свiтло давно уже зникло в пiтьму, й не годиться так довго

Тут нам сидiти на учтi богiв, – пора розiйтися».

Зевсова донька сказала, i всi улягли ii слову:

Воду iм чисту на руки окличники стали зливати,

Чашi вином юнаки наповнили всiм аж по вiнця




Й пороздавали навколо iм келихи для узливання.

Кинувши в жар язики, вони стоячи так узливали.

По узливаннi й самi вони випили, скiльки схотiли;

Разом з Афiною встав Телемах боговидий вiд столу,

На корабель крутобокий бажаючи разом вернутись.




Нестор затримав обох, iз такими звернувшись словами:

«Хай мене Зевс i iншi богове безсмертнi боронять,

Щоб на швидкий корабель вам дозволив я йти ночувати,

Начебто зовсiм уже я злидень якийсь, голодранець,

Наче нема килимiв з покривалами в домi моему,




Щоб i самому, i гостям було на чiм м’яко поспати.

Є в мене ще й килими, й покривал е чудових багато!

Мужа славетного парость, улюблений син Одiссеiв

Спати не ляже у мене на палубi на корабельнiй,

Поки живу, пiсля мене ж у домi зостануться дiти,




Щоб пригостити гостей, якi у мiй дiм завiтають».

Мовить до нього тодi ясноока богиня Афiна:

«Добре сказав ти, мiй старче коханий, i ради твоеi

Слiд Телемаховi слухать, бо так воно буде найкраще.

Разом з тобою нехай вiн iде, хай спати лягае




В домi твоiм, я ж подамся на свiй корабель чорнобокий

Товаришiв пiдбадьорити, кожному слово сказати.

Можу-бо я похвалитись, що вiком я старший мiж ними;

Решта – молодшi усе, що поiхали приязнi ради,

Духом великому всi Телемаху ровесники й друзi.




Там ночувати сьогоднi в своiм кораблi чорнобокiм

Я залишуся, а вранцi уже до кавконiв вiдважних

Вирушу, – треба у них менi борг одержати давнiй

Та й не малий. А ти юнака, що гостюе у тебе,

Повозом виряди з сином; звели запрягти йому в повiз




Коней, ходою найшвидших i силою самих найкращих».

Мовивши це, вiдiйшла ясноока богиня Афiна,

Вигляд прибравши морського орла, – всi жахнулись присутнi,

Й Нестор старий дивувався, на власнi це бачивши очi;

Взяв Телемаха за руку, назвав на iм’я i промовив:




«Друже, нiкчемою ти й боягузом, я певен, не будеш,

Раз вже тебе, юнака, богове самi супроводять,

Бо не хто iнший отут iз осельникiв був олiмпiйських —

Зевсова донька була, найславетнiша Трiтогенея,

Що мiж аргеiв усiх твого батька найбiльш вирiзняла.




Будь же, владарко, ласкава й до мене, i доброi слави

Дай i менi, i дiтям моiм, i дружинi поважнiй;

Широколобу в жертву тобi принесу однорiчну

Ялiвку я, що в ярмо ще нiколи ii не впрягали, —

Позолотивши iй роги, тобi принесу ii в жертву».




Так вiн молився, й слова тi почула Паллада Афiна.

Попрямував тодi Нестор, iздець староденний, iз почтом

Власних синiв i зятiв до свойого прегарного дому.

А позаходили всi у прославлений дiм можновладця,

То посiдали рядком на стiльцях вони всi та на крiслах.




В чашах тодi намiшав господар старий для прибулих

Добропитного вина, що стояло вже лiт одинадцять, —

Ключниця те iм вiдкрила вино, з нього покришку знявши,

В чашi його намiшавши, вiн довго молився Афiнi,

Зевса-егiдодержавця дочцi, i чинив узливання.




По узливаннi й самi вони випили, скiльки схотiли,

Й кожен в оселю свою спочивати усi розiйшлися.

А Телемаха, любе дитя Одiссееве, на нiч

Нестор, iздець староденний, просив до своеi господи,

Лiжко рiзьблене йому в передсiнку лункiм постеливши




Поряд з метким списоборцем, мужiв владарем Пiсiстратом,

Що не жонатим один ще у батьковiм домi лишався.

Лiг тодi й Нестор в середнiх покоях високого дому,

Де господиня дружина з ним ложе й постелю дiлила.

Ледве з досвiтньоi мли заяснiла Еос розоперста,




Нестор, iздець староденний, пiдвiвся з м’якоi постелi,

Вийшов iз дому i сiв на камiннi, обтесанiм рiвно,

Що перед домом його при дверях високих лежало,

Бiле, до блиску натерте оливою; здавна на ньому

Мудрий Нелей спочивав, до безсмертних подiбний порадник, —




Керою скорений, вiн давно вже зiйшов до Аiду.

Нинi тут Нестор старезний сидiв, оборона ахеiв,

З берлом в руках; а навколо, з своiх повиходивши спалень,

Разом сини його всi позбирались – Ехефрон, i Стратiй,

Далi Персей, i Арет, та ще й Фрасiмед богорiвний;




Шостим, за ними услiд, i герой Пiсiстрат появився;

Богоподiбного з ним Телемаха також посадили.

Отже, почав промовлять до них Нестор, iздець староденний:

«Дiтоньки любi! Здiйснiть якнайшвидше мое ви бажання,

Передусiм хотiв би я ласки благати в Афiни,




Явно вона-бо на щедру гостину до нас завiтала.

В поле один по телицю бiжи, щоб додому пригнати

Встиг ii швидше пастух, що бики там пасе i корови.

Другий нехай на чорний бiжить корабель Телемахiв —

Товаришiв приведе, лиш двох на борту залишивши.




Золотаря хтось, Лаерка, сюди хай покличе негайно, —

Щоб у телицi тiеi вiн роги прийшов золотити.

Іншi ж усi залишiться зi мною й скажiть, щоб служницi

В домi там учту скорiш готували багату i пишну,

Дрова i чистую воду несли i стiльцi розставляли».




Так вiн сказав, i усi почали метушитись. Телицю

З поля пригнали; прийшли з корабля рiвнобокого разом

Товаришi Телемаха вiдважного; майстер з’явився

З мiдним приладдям в руках, потрiбним у справi ковальськiй:

Клiщi мiцнi, i ковадло, i молот принiс вiн, якими




Золото звик оброблять. Прийшла i Афiна в тiй жертвi

Долю прийняти свою. А Нестор, комонник старезний,

Золота дав, – золотар ним старанно оздобив телицi

Роги кривi, щоб красою iх втiшити очi богинi.

Свiтлий Ехефрон i Стратiй вели ту за роги телицю.




Воду в квiтчастому глеку Арет однiею рукою

Винiс iз дому, а в другiй тримав iз ячменем жертовним

Короба. Тут же стояв Фрасiмед, прославлений в битвах, —

Гостру сокиру тримав вiн, ударить телицю готовий.

Чашу пiдставив Персей. А Нестор, комонник старезний,




Руки помивши, молився Афiнi й посипав телицю

Зерном i, шерстi з чола ii зрiзавши, в полум’я кинув.

А як усi помолились i зерном посипали жертву,

Несторiв син, Фрасiмед, вiдвагою славний, до неi

Раптом наблизивсь, ударив сокирою й, м’язи на карку




Їй розрубавши, знесилив. І радiсно всi закричали —

Дочки, й невiстки, i навiть сама Еврiдiка поважна,

Нестора вiрна дружина, найстарша з Клiменових дочок.

Жертву тодi над землею широкодорожньою разом

Всi пiдняли, й Пiсiстрат заколов ii, вождь мужовладний.




Кров з неi чорна побiгла, й дихання покинуло костi;

Швидко на частки ii подiлили й вiдрiзали стегна

Так, як наказуе звичай, i жиром обабiч обклали,

Згорнутим вдвое, а зверху сирим iще м’ясом накрили.

Старець палив на вогнi iх, вином окропивши iскристим,




А молодi бiля нього в руках п’ятизубцi тримали.

Стегна спаливши телицi й утроби ii скуштувавши,

Решту усю на шматки порубали й, рожнами проткнувши,

Смажити стали, рожни над вогнем повертаючи гострi.

А Телемаха тим часом купала тодi Полiкаста,




Нестора Нелеiада прекрасна дочка наймолодша.

Вимивши, тiло йому оливою добре натерла,

Потiм хiтон полотняний i плащ надягнула на нього —

Вийшов з купелi юнак, до безсмертних на вигляд подiбний,

І, пiдiйшовши, близ Нестора сiв, керманича люду.




М’ясо тим часом засмажили вже i з рожен поздiймали.

Сiли до учти вони. А навколо стола метушились

Слуги дбайливi, вина в золотi доливаючи кубки.

Потiм, коли уже голод i спрагу вони вдовольнили,

Знову почав промовлять до них Нестор, iздець староденний:




«Дiти моi, пишногривих ведiть Телемаховi коней

І запряжiть iх у повiз, щоб iхати мiг вiн в дорогу».

Так вiн сказав, i, слухняно скорившися батьковiй волi,

Зразу ж, негайно впрягли в колiсницю баских вони коней,

Ключниця хлiба й вина iм дала та печеноi страви,




Ласощiв тих, що iдять владарi iх, небес вихованцi.

Вийшов тодi Телемах на запряжений повiз прекрасний;

Поруч i Несторiв син, Пiсiстрат, проводар мужовладний,

На колiсницю зiйшов i, вiжки тримаючи мiцно,

Хльоснув по конях бичем, i вони залюбки полетiли




Полем, i Пiлос високий далеко позаду лишився.

Ярмами так цiлий день своiми вони потрясали.

Сонце тим часом зайшло, i тiнями вкрились дороги,

Поки у Фери вони прибули, у дiм до Дiокла, —

Сином вiн був Ортiлоха, що сам народивсь од Алфея;




Там вони нiч пробули, i гостинно прийняв вiн прибулих.

Ледве з досвiтньоi мли заяснiла Еос розоперста,

Коней баских запрягли i, на повiз оздоблений ставши,

Швидко помчали од брами вони й передсiнку лункого, —

Хльоснув по конях один, i тi залюбки полетiли.




На рiвнину прибули вони, всю пшеницями укриту,

Там свою й путь завершили, – так швидко домчали iх конi.

Сонце тим часом зайшло, i тiнями вкрились дороги.




Пiсня четверта




Змiст четвертоi пiснi


ВЕЧІР П’ЯТОГО ДНЯ І ДЕНЬ ШОСТИЙ



Прибулих до Лакедемону Телемаха i Пiсiстрата Менелай запрошуе на весiлля своiх сина й дочки, що саме вiдбуваються в його домi. Менелай i дружина його Єлена пiзнають Телемаха i розповiдають про пригоди пiд Троею i наступну долю ахейських вождiв, про подвиги Одiссея та затримання його у нiмфи Калiпсо на островi Огiгii. Тим часом женихи, довiдавшись про вiдплиття Телемаха, замишляють убити його, коли вiн повертатиметься. Пенелопа тяжко сумуе, довiдавшись про вiд’iзд сина i замах на його життя. Зворушена ii молитвою, Афiна пiдбадьорюе Пенелопу вiщим сном. Женихи на чолi з Антiноем вирушають у море, щоб перестрiти Телемаха бiля острова Астерiди.





В Лакедемонi


Так в Лакедемон дiстались, в глибоку мiж урвищ долину,

Й до Менелая славетного в дiм свою путь спрямували.

Пишно справляв у той час вiн в численному родичiв колi

Разом весiлля i синовi свому, й незайманiй доньцi:




Сину Ахiлла, мужiв переборця, ii вiдсилав вiн.

Дав ще у Троi вiн згоду йому, обiцявши за нього

Видать ii, i боги це одруження нинi здiйснили.

До мiрмiдонян iз кiньми й возами ii виряджав вiн,

В мiсто прославлене iх, де владу посiв наречений.




Синовi ж юну Алектора доньку привiз вiн iз Спарти, —

Звавсь Мегапентом мiцним той улюблений син; народився

Вiн од рабинi; Єленi ж дiтей вже боги не послали,

Пiсля того як дочку породила вона, Гермiону,

Милу й прекрасну, немовби сама золота Афродiта.




В високоверхому домi на учтi весiльнiй сидiли

Всi Менелая славетного родичi, друзi й сусiди

І розважались. Спiвець божественний спiвав пiд формiнгу

Пiснi чудовоi, й два скоморохи, – лише починав вiн

Грати й спiвати, – танок посерединi вже витинали.




Пiд ворiтьми Менелая обидва супутники з кiньми —

Юний герой Телемах i Несторiв син свiтловидий —

Стали. Проходячи, iх Етеон, управитель, побачив,

Вiрний слуга й помiчник Менелая славетного бистрий.

Через господу пройшов вiн людей вожая сповiстити,




Став бiля нього близенько i слово промовив крилате:

«Люди якiсь там, паростку Зевсiв, ясний Менелаю,

Двое чужинцiв, здаеться, iз роду великого Зевса.

Як ти накажеш: чи коней у них розпрягти вiтроногих,

Чи вiдiслати до iнших, хто радо в гостину iх прийме?»




З гнiвним обуренням мовив йому Менелай русокудрий:

«Дурнем не був ти ранiш, Етеоне, сину Боетiв,

Що ж це тепер ти дурницi плетеш, мов дитя нерозумне?

Досить в чужих ми людей гостинного хлiба поiли,

Поки вернулись додому! І хай нас надалi рятуе




Зевс од недолi такоi! Жвавiш розпрягай тим чужинцям

Коней, самих же iх прямо сюди, на учту, запрошуй».

Так вiн сказав, i побiг Етеон iз покоiв скликати

Слуг тямовитих, щоб швидше до нього усi поспiшали.

Зразу ж iз ярем вони замилених випрягли коней




Та за обротi до жолоба iх прив’язали у стайнi,

В жолоб засипали полби, iз бiлим ячменем змiшавши,

Повiз прибулих о мур обiперли ясний та блискучий,

Їх же самих до божистого дому ввели. Дивувались

Дуже вони на дiм владаря, того паростка Зевса, —




Все-бо, як сонце яскраве, як мiсячне сяйво, блищало

В високоверхiм, стрункiм Менелая славетного домi.

Потiм, коли там удосталь своi вже натiшили очi,

Митись пiшли вони в гладко обтесану, чисту купелю.

Добре помивши, служницi оливою iх намастили,




Свiжi хiтони на них надягнули й кереi вовнянi.

В ряд з Менелаем Атрiдом у крiсла вони посiдали.

Воду служниця внесла в золотому чудовому глеку

Руки вмивати й поволi над срiбним цеберком зливала;

Потiм поставила стiл перед ними, обструганий рiвно.




Ключниця хлiба внесла iм поважна i страв розмаiтих,

Радо i щедро черпнувши з домашнiх запасiв численних;

Високо чашник на блюдах поклав дерев’яних iм м’яса

Рiзного, й келихи вiн золотi перед ними поставив.

Слово привiтне промовив до них Менелай русокудрий:




«Хлiба мого споживiть на здоров’я! А потiм, коли вже

Пiдживитеся, почну я розпитувать, що ви за люди.

Вами продовжений гiдно, батькiв ваших рiд не загинув, —

З роду державцiв, як видно, походите ви берлоносних,

Зевса годованцiв: простi таких би, як ви, не вродили».




Так вiн промовив, у руки телячоi взяв хребтовини

Й жирнi шматки iм поклав iз своеi почесноi пайки.

Руки до страв приготованих зразу ж усi простягнули.

Потiм, коли уже голод i спрагу вони вдовольнили,

Нестора синовi мовив тодi Телемах тямовитий,




Голову близько схиливши, щоб iншi його не почули:

«Глянь, Несторiде, мiй друже, для серця мого найлюбiший,

Як в цих покоях лунких все виблискуе мiддю яскраво,

Золотом, срiблом, та ще ж i слоновою кiстю, й електром!

Тiльки у Зевса, мабуть, оселя така на Олiмпi!




Скiльки скарбiв тут коштовних! Дивлюся – i дивом дивуюсь».

Слiв його тихих, проте, дочув Менелай русокудрий

І, промовляючи, з словом до них звернувся крилатим:

«Дiтоньки любi! Із Зевсом нiкому з людей не рiвнятись,

Все-бо у нього нетлiнне: скарби i будiвлi численнi.




Може б, з людей хто зi мною й помiрявсь достатком, а може,

Й нi; та багато блукавши i лиха зазнавши багато,

Все це привiз в кораблях я й на восьмому роцi вернувся,

Кiпр, Фiнiкiю й Єгипет вiдвiдавши в довгих блуканнях.

Був я також в ефiопiв, сидонян, в краiнi ерембiв,




В Лiвii був, де рогатими родяться зразу ж ягнята,

Де по три рази щороку котяться i вiвцi, i кози;

Там нi господар, нi навiть пастух ще не вiдав нестатку

Нi в молоцi у солодкiм, нi в м’ясi та свiжому сирi,

Цiлий-бо рiк молока удосталь там можна доiти.




Поки блукав по чужих я краях i всякого скарбу

Там набував, тут iнший неждано й негадано, нишком,

Пiдступом злоi дружини убив мого брата ганебно.

Тим-то й не тiшить мене те багатство, що ним володiю.

Мабуть, уже вiд батькiв своiх, хто б не були вони, досi




Чули й самi ви, скiльки зазнав я, як дiм я утратив,

Повний добра i усiм для життя устаткований добре.

Краще б третину я мав iз того, що в домi моему

Надбано, тiльки б живими лишилися тi, що в широкiй

Троi загинули, одаль вiд Аргоса, славного кiньми.




Часто журюсь я за ними всiма, iх оплакую гiрко,

На самотi у покоях просторого сидячи дому, —

То утiшаю собi я риданнями серце, а то iх

Стримую, – швидко насичуе горе, що душу морозить.

Та нi за ким з них усiх не сумую я так i не плачу,




Як за одним; згадаеш про нього, стають осоружнi

Їжа i сон, – нiхто-бо з ахеiв не витерпiв стiльки,

Скiльки зазнав i стерпiв Одiссей. Самi-бо нещастя

Долею стали його, а моею – весь час безутiшна

Туга, що так його довго нема i не знаемо навiть,




Вмер чи живий вiн де-небудь. По ньому, звичайно, сумують

Батько старенький Лаерт, i розважна його Пенелопа,

І Телемах, що дома покинув його в сповиточку».

Так вiн сказав, i плакать збудив вiн у сина бажання:

Сльози на землю закапали з вiй, як про батька почув вiн;




Щоб приховать iх, пiднiс до очей обома вiн руками

Плащ свiй пурпурний. Але Менелай спостерiг це вiдразу,

І мiркувати почав вiн у мислях i в серцi своему:

Виждати, поки той сам про батька в розмовi згадае,

Чи розпитати вперед, щоб про все докладнiше дiзнатись.




Поки отак мiркував вiн у мислях i в серцi своему,

З високоверхоi спальнi пахущоi вийшла Єлена,

Мовби сама Артемiда з’явилася золотострiльна;

З нею ввiйшовши, Адреста вигiдне пiдсунула крiсло,

З вовни м’якоi внесла килимок iй пiд ноги Алкiппа,




Срiбну шкатулку Фiло подала iй, яку тiй Алкандра

Подарувала, дружина Полiба, що жив у Єгиптi,

В Фiвах, де в кожному домi скарбiв е коштовних багато.

Подарував Менелаевi й сам вiн двi срiбнi купелi,

Гарнi триножники два i золота десять талантiв.




Крiм того, краснi дала i дружина дарунки Єленi:

Із золотим веретеном округлу iз срiбла шкатулку

На колiщатах, з краiв облямовану золотом чистим.

Ставить служниця Фiло ту шкатулку своiй господинi,

Повну куделi тонкоi, – лежало у нiй веретено




В темно-фiалковiй шерстi, що пасмами вниз обвисала.

Сiла у крiсло вона, на пiднiжок поставивши ноги,

І почала чоловiка розпитувать жiнка докладно:

«Чи не довiдався ти, Менелаю, паростку Зевсiв,

Що то за люди, якi завiтали до нашого дому?




Чи помиляюсь, чи правду повiм, а пiдказуе серце:

Ще я нiкого, здаеться, як муж цей, не бачила досi

Нi iз мужчин, нi з жiнок, – дивлюся – i дивом дивуюсь! —

Хто б так на сина скидавсь Одiссея, вiдважного серцем,

На Телемаха, що дома покинув його в сповиточку




В час той, коли через мене, безстидну, ахеiв загони

В Трою далеку походом военним усi вирушали».

Вiдповiдаючи, мовив тодi Менелай русокудрий:

«Думаю й сам я тепер, як i ти, дружино, вважаеш.

Все-бо точнiсiнько в нього – i руки тi самi, i ноги,




Й погляд очей, i чоло, i волосся таке ж кучеряве.

От i сьогоднi, коли я згадав у розмовi з гостями

Про Одiссея, якоi бiди вiн зазнав задля мене,

В нього ж гiркi iз-пiд брiв на землю закапали сльози;

Щоб приховать iх, свiй плащ до очей вiн пiднiс пурпуровий».




Несторiв син Пiсiстрат у вiдповiдь мовив до нього:

«Паростку Зевсiв, владарю людей, Менелаю Атрiде,

Справдi доводиться сином того вiн, про кого ти кажеш.

Тiльки вiн скромний юнак i соромиться в серцi своему,

Щойно ввiйшовши, уже й словами отут розкидатись




Перед тобою, що голос твiй тiшив нас так, наче божий.

Вирядив з ним i мене уже Нестор, iздець староденний,

Проводирем йому бути. Побачитись хтiв вiн з тобою,

Щоб ти порадив його, чи словом то буде, чи дiлом.

Синовi, втративши батька, багато доводиться в домi




Лиха терпiти, якщо оборонникiв iнших немае,

От як тепер Телемах залишився, й немае в народi

Бiльше нiкого, хто б мiг вiд нещастя його захистити».

Вiдповiдаючи, мовив тодi Менелай русокудрий:

«От дивина! То невже ж завiтав до господи моеi




Син мого друга, що стiльки вже витерпiв вiн задля мене!

Краще з усiх я аргеiв його сподiвавсь привiтати,

Тiльки в швидких кораблях нам по бурному морю б дозволив

Зевс громозвучний, Олiмпу владика, додому вернутись:

В Аргосi дав би я мiсто йому для життя, збудував би




Дiм i з Ітаки його з багатством усiм перевiз би

З сином i всiми людьми, якесь увiльнивши для нього

Мiсто околишне – з тих, що владi моiй пiдлягають.

Близько ми з ним живучи, зустрiчались би часто, й нiщо нас

Не роздiляло б у приязнi нашiй i радостi спiльнiй,




Поки когось iз нас чорною хмарою смерть не окрие.

Хтось iз безсмертних богiв, як видно, позаздрив на нього,

Й вiн, бiдолашний, один повороту додому не мае».

Так вiн сказав, i заплакать у всiх розбудив вiн бажання.

Плакала гiрко Єлена аргейська, народжена Зевсом,




Плакати став Телемах, i сам Менелай, син Атрея;

Навiть i Несторiв син тодi сльози почав проливати:

З тугою в серцi згадав бездоганного вiн Антiлоха,

Брата, що свiтлий убив його син Зоряницi ясноi,

А спогадавши, звернувся до нього iз словом крилатим:




«Сину Атреiв, смертних ти розумом всiх перевищив,

Нестор нам сивий не раз це говорить, коли ми про тебе,

В домi своему зiбравшись, згадаемо часом в розмовi.

Нинi ж мене ти, будь ласка, послухай. Не дуже я радий

В жаль по вечерi вдаватись, ще прийде на те Зоряниця,




Рано народжена. Не боронитиму все ж над своiми

Близькими плакать, коли вже недоля i смерть iх настигла.

Тiльки й пошани для смертних нещасних, коли на iх пам’ять

Кучерi ми острижем чи з очей своiх зронимо сльози.

Втратив i я свого брата, не гiршим вiн був iз аргейських




Воiв, – повинен ти знати його, – я ж не знав його досi

Й навiть не бачив; кажуть, проте, iз усiх визначався

Брат Антiлох i в борнi бойовiй, i в швидких перегонах».

Вiдповiдаючи, мовив йому Менелай русокудрий:

«Друже мiй, кажеш ти так, як могла б лиш людина статечна,




Старша вiд тебе роками, сказати розумно й зробити, —

Батька такого ти син, тому так розумно й говориш.

Легко порiддя впiзнать чоловiка, якому Кронiон

Випряв у шлюбi його чи iще при народженнi щастя,

Так-от як Нестору дав вiн життя свого днi всi незмiнно




В домi своему прожити в достатку й постарiтись дома,

Маючи добрих розумних синiв, списоборцiв найкращих.

Ну-бо, облишмо цей плач жалiбний, що так раптом почався,

Краще про учту згадаймо i руки омиймо водою

Чистою. Досить i вранцi нам буде часу для розмови,




Встигнемо, я й Телемах, перемовитись ще мiж собою».

Так вiн сказав, i воду на руки iм злив Асфалiон,

Вiрний слуга й помiчник Менелая славетного бистрий.

Руки до страв приготованих зразу ж вони простягнули.

Інше надумала тут народжена Зевсом Єлена:




В келихи й чашi з вином, що пили вони, вкинула раптом

Зiлля, що й бiль погамуе, i горе дозволить забути.

Хто його вип’е, хоч трохи в кратеру з вином домiшавши,

Той цiлий день на лице й однiеi не зронить сльозини,

Хоч би умер навiть батько у нього чи матiнка рiдна,




Хоч би упрост перед ним i брата чи любого сина

Гострою мiддю убили й на власнi це очi вiн бачив.

Зевсова донька тi лiки цiлющi, для всiх пожиточнi,

Вiд Полiдамни, Фтона дружини, придбала в Єгиптi,

Де плодоносна земля розмаiтого родить багато




Зiлля корисного людям, багато й шкiдливого дуже.

Кожен там – лiкар, що всiх перевищить знаннями й умiнням

Інших людей, усi-бо в краю тiм iз роду Пеана.

Вкинувши зiлля в вино i звелiвши його розливати,

Враз до присутнiх з такими словами звернулась Єлена:




«Паростку Зевсiв, ясний Менелаю Атрiде, i всi ви,

Дiти вiдважних мужiв! У життi кому як посилае

Зевс i добра i недолi, бо все в його владi i силi.

Сидячи тут, у покоях на учтi, усi призволяйтесь,

Бавтесь розмовами, я ж розповiм вам що-небудь до речi.




Нi розказать до ладу не могла б я, нi навiть згадати

Подвигiв всiх Одiссея, в бiдi витривалого мужа,

Та розповiм про один, що так мужньо його учинив вiн

В краi троянськiм, де стiльки, ахеi, ви горя зазнали.

Сам собi тiло ганебно ударами пуги побивши,




Дране лахмiття на плечi напнувши, вiн, нiби челядник,

Зваживсь пройти уздовж вулиць широких ворожого мiста.

Так приховавши себе, до вбогого став вiн подiбний, —

Досi нiхто ще таким не бачив його при ахейських

Суднах. Отак вiн у Трою пробрався, й нiхто Одiссея




Не впiзнавав, лиш одна i таким я його упiзнала

Й стала розпитувать; вiн же весь час ухилявся лукаво.

Тiльки тодi, як його я помила i маслом натерла,

В свiже одiння прибрала й велику дала йому клятву,

Що не ранiше троянцям я виявлю в нiм Одiссея,




Нiж вiн до шатер ахейських i бистрих повернеться суден,

Тiльки тодi вiн увесь одкрив менi задум ахеiв.

Мiдним мечем тонколезим багато убивши троянцiв,

Вiн до аргеiв вернувся, вiдомостей досить зiбравши.

Лемент великий троянки зняли, а у мене радiло




Серце, давно-бо сама я жадала вернутись додому

І над заслiпленням тим жалкувала, в яке Афродiта

Ввергла мене, забравши iз любоi серцю вiтчизни,

Де я дочку залишила, й покоi подружнi, i мужа,

Що красотою й умом не поступиться нi перед ким вiн».




Вiдповiдаючи, мовив тодi Менелай русокудрий:

«Слушно усе це ти, жiнко, й по правдi цiлком розказала.

Прагнення й думи героiв-мужiв багатьох дослiдити

Мав я нагоду, краiн об’iздивши дальнiх багато,

Але нiколи й нiде ще моi не наглядiли очi




Мужа такого, як той Одiссей, у бiдi витривалий,

Мужнього подвигу, що учинив вiн його так вiдважно

У дерев’янiм конi, де всi ми засiли, з аргеiв

Найхоробрiшi, готуючи смерть i загибель троянцям.

Ти ж до коня пiдiйшла тодi. Мабуть, якийсь-то ворожий




Бог спонукав тебе, слави троянцям волiвши додати:

Разом з тобою тодi пiдiйшов Деiфоб боговидий.

Тричi кругом обiйшовши, ти схованку мацала утлу

І почала визначних на iм’я викликати данаiв,

Голос дружин iх, аргейських жiнок, вдаючи достеменно.




Я й Дiомед, син Тiдея, та ще Одiссей богосвiтлий,

Сидячи разом всерединi, чули, як iх ти гукала.

Скочили з мiсця обидва, схвильованi, ми вже готовi

Вийти з коня чи й вiдтiль озватися раптом до тебе,

Та Одiссей зупинив нас, i стримавши тi поривання,




Іншi ахейськi сини всi мовчки тим часом сидiли,

Тiльки Антiкл поривався словами на твiй обiзватись

Голос. Але Одiссей мiцними руками затиснув

Рота йому i тримав так, аж поки Паллада Афiна

Геть вiдвела тебе, й цим врятував од бiди вiн ахеiв».




Вiдповiдаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Паростку Зевсiв, владарю людей, Менелаю Атрiде!

Тим-то й смутнiше, що хоч i залiзне в грудях у нього

Билося серце, але не уник вiн лихого загину.

Та чи не час нам обом iти на спочинок, щоб, лiгши,




Сном найсолодшим могли вже утiшитись ми на постелях?»

Так вiн сказав, i Єлена аргейська звелiла служницям

Лiжка стелить в передсiнку, пурпурними iх подушками

Викласти, ще й килимами чудовими постiль заслати,

І покривала вовнянi подать iм укритися зверху.




Вийшли iз свiтлом ясним у руках iз покоiв служницi

І постелили постелi, й гостей туди вивiв окличник.

Там, у переднiм покоi, вони i лягли спочивати —

Лiг там герой Телемах i Несторiв син свiтлосяйний;

Сам же Атрiд лiг в середнiх покоях високого дому,




Поруч лягла й довгошатна Єлена, в жiнках богосвiтла.

Ледве з досвiтньоi мли заяснiла Еос розоперста,

З ложа свойого пiдвiвся уже Менелай гучномовний,

В одяг убрався, черезплiч нагострений меч перевiсив,

Знизу сандалii гарнi до нiг пiдв’язав мускулястих,




Вийшов iз спальнi своеi, на бога достоту подiбний.

До Телемаха пiдсiв, назвав на iм’я i промовив:

«Що спонукало тебе, Телемаху-герою, прибути

У Лакедемон наш свiтлий по лону широкого моря?

Справа своя чи громадська? Ти, може, одверто розкажеш?»




Вiдповiдаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Паростку Зевсiв, владарю людей, Менелаю Атрiде!

Я розпитати прибув, – чи про батька вiстей не розкажеш?

Дiм пожирають у мене, i гинуть багатi маетки.

Повен мiй дiм зловорожих мужiв, що рiжуть у мене




Цiлi отари овець, ще й повiльних бикiв круторогих, —

Так мою сватають матiр отi женихи презухвалi!

Отже, тепер до твоiх припадаю колiн, чи не зволиш

Розповiсти про печальну загибель його: чи на власнi

Очi ти бачив ii, чи, може, вiд iншого чув ти




Мандрiвника, – на недолю-бо мати його народила.

Тож не шкодуй, i не жалуй мене, й не пом’якшуй нiчого,

А розкажи все докладно, що бачить тобi довелося.

Щиро благаю, якщо Одiссей, мiй отець благородний,

Виконав слово яке, тобi обiцявши, чи дiло




В краi троянськiм, де стiльки, ахеi, ви горя зазнали,

Все це сьогоднi згадай i щиру скажи менi правду».

З гнiвним обуренням мовив йому Менелай русокудрий:

«Ну ж i ганьба! На шлюбному ложi лягти у такого

Мужа могутнього враз заманулось отим боягузам!




Це все одно, якби лань, у лiгво могутнього лева

Новонароджених, ще сосунцiв, оленяток поклавши,

Вийшла б на травами рясно укритi узгiр’я й долини

Пастись, а вiн би тим часом, до лiгва свого повернувшись,

Приготував оленятам i ланi загибель ганебну, —




Так Одiссей i для них приготуе загибель ганебну.

О, якби, Зевсе, наш батьку, й Афiно, i ти, Аполлоне,

Вiн залишався таким, яким ще колись на Лесбосi,

Ставши на герць, завзято iз Фiломелiдом змагався

Й кинув з усеi ним сили об землю на радiсть ахеям.




Хай би отак Одiссей зустрiв женихiв безсоромних,

Коротковiчнi усi б вони стали тодi й гiркошлюбнi!

Ну, а про те, що мене ти питаеш i просиш, будь певен,

Не ухиляючись, правду скажу я тобi, не злукавлю, —

З того всього, що морський оповiв менi старець правдивий,




Не приховаю нiчого й слiвця не втаю я вiд тебе.

Я поривався додому, мене ж у Єгиптi тримали

Вiчнi боги, бо святоi я iм не принiс гекатомби, —

Хочуть-бо завжди вони, щоб накази ми iх пам’ятали.

Острiв там е невеликий у вiчнобурхливому морi,




Перед самим вiн Єгиптом лежить, а зовуть його Фарос;

Стiльки вiддалений острiв вiд берега, скiльки проплине

З вiтром попутним iззаду за день корабель крутобокий.

Є там затока чудова, i зручно iз неi просторi

В море вести кораблi, водою запасшись питною.




Двадцять днiв нас боги там тримали, й за час той нi разу

Вiтер не вiяв морський, що супутником нам супроводить

Всi кораблi по лону безмежно широкого моря.

Виснаги ми вже зазнали i в силi людей, i в припасах,

Поки одна iз богинь не зглянулась, не врятувала —




Донька старого Протея, могутнього бога морського,

Ейдотея, – найбiльше-бо душу ii зворушив я.

Вiд товариства далеко блукавши, я стрiв ii раптом,

Товаришi ж у той час кривими гачками ловили

Рибу вздовж берега, – шлунки-бо голод iм мучив страшенний.




Близько спинившись, з таким вона словом до мене звернулась:

«Чи нерозумний ти зовсiм, чужинче, а чи легковажний,

Чи не навмисно ти дляеш, знаходячи втiху в стражданнi?

Надто на островi цiм забарився й знайти вже не можеш

Виходу, товаришi ж твоi духом цiлком занепали».




Так говорила вона, а я iй у вiдповiдь мовив:

«Зараз тобi вiдповiм я, котра б iз богинь не була ти.

Нi, я не з власноi волi затримався тут, а, як видно,

Чимось образив богiв, що простором небес володiють.

Може, хоч ти менi скажеш, бо все вам вiдомо, богове,




Хто iз безсмертних затримав мене й заступае дорогу

В путь поворотну по хвилях багатого рибою моря?»

Так говорив я, й менi вiдказала в богинях пресвiтла:

«Щиро й одверто всю правду, чужинче, тобi розкажу я.

Часто старець морський заiжджае сюди непомильний,




Бог невмирущий, Протей iз Єгипту, що добре безоднi

Знае морськi, владаря тих глибин, Посейдона, пiдданець;

Кажуть, вiн батько менi, я вiд нього на свiт народилась.

Може, тобi пощастить, пiдстерiгши, його захопити, —

Все тобi вiн розповiв би про вiддаль дороги твоеi




Й путь поворотну по хвилях багатого рибою моря.

Скаже вiн, паростку Зевсiв, усе, як того побажаеш,

Що там лихого чи доброго сталось у домi твоему

З того часу, як у довгу й тяжку ти подався дорогу».

Так говорила вона, я ж у вiдповiдь мовив до неi:




«Краще придумай сама на божистого старця засаду

Так, щоб не вимкнувся вiн, як побачить мене i впiзнае.

Важко-бо смертнiй людинi з безсмертним управитись богом».

Так говорив я, й менi вiдказала в богинях пресвiтла:

«Все це по правдi, одверто i щиро тобi розкажу я.




Щойно докотиться сонце середини неба ясного,

Старець морський непомильний iз подувом першим Зефiра

Раптом з глибин виринае, у темну закутаний хвилю, —

Вийде на берег i спати лягае в глибокiй печерi.

Випливши з сивого моря, тюленiв стада ногоплавних




Сплять навкруги, порiддя прекрасноi доньки морськоi,

І видихають терпкий глибини океанськоi запах.

Тож на свiтанку туди приведу я тебе i влаштую

Ложе мiж ними, а ти з кораблiв добропалубних вiзьмеш

На допомогу собi супутникiв трьох найвiрнiших.




Все я тобi розповiм i про хитрощi дiда старого.

Спершу тюленiв усiх обiйде вiн i всiх перелiчить;

Потiм, усiх по п’яти полiчивши й оглянувши пильно,

Ляже всерединi й сам, мов чабан ув отарi овечiй.

Тiльки-но вгледите ви, що сном уже першим заснув вiн,




Всю свою силу й вiдвагу зiбравши, хапайте старого

Й цупко держiть, хоч би й як вислизав вiн тодi й виривався.

Вигляду всяких iстот, що по лону земному плазують,

Вiн прибиратиме, в воду обернеться й пломiнь пекучий.

Ви ж його мiцно тримайте i тиснiть як можна сильнiше.




Тiльки тодi, як до тебе вiн звернеться сам iз словами,

Ставши таким, як i був, коли перед вами заснув вiн,

Силою бiльш не тримайте старого, i ти розпитати

Зможеш, герою, хто iз безсмертних тобi заступае

Путь поворотну по хвилях багатого рибою моря».




Мовила це – та й зникла у хвилях бурхливого моря.

Я ж до своiх кораблiв, що стояли в пiсках прибережних,

Знову пiшов, i тяжко мое хвилювалося серце.

Потiм, коли до свого корабля i до моря дiйшов я,

Ми зготували вечерю, i нiч божественна настала.




Спати лягли ми тодi на березi моря шумливiм.

Ледве з досвiтньоi мли заяснiла Еос розоперста,

Берегом йшов я пiщаним широкодорожного моря

Й щиро молився богам. Супутникiв вiв я з собою

Трьох, на яких у кожнiй би справi поклавсь цiлковито.




В лоно широкого моря полинувши, свiтла богиня

Із глибини принесла нам чотири тюленячi шкури,

Тiльки-но здертi, – пiдступ на батька вона замишляла.

Виривши лiгва для нас у пiску прибережнiм, тим часом

Сiла вона i чекала, аж поки прийшли ми до неi;




Покотом всiх нас поклала вона i шкурами вкрила.

Прикрою засiдка та нам здалася. І прикро вражав нас

Запах убивчий тюленiв, що живляться тванню морською.

Хто б це улежати мiг iз морською потворою поряд?

Та порятунок i помiч велику вона подала нам:




Кожному в нiздрi поклала амбросii трохи, що пахла

Солодко так i запах огидний отой забивала.

Так ми, терпiння набравшися, цiлий пролежали ранок.

Зграею випливли з моря тюленi i в ряд полягали

Покотом всi спочивати на березi моря шумливiм.




Виплив опiвднi iз моря й старий i оглянув навколо

Жирних тюленiв своiх, усiх обiйшов, полiчив iх.

Першими нас мiж потвор полiчив вiн, про пiдступи нашi

Й гадки у серцi не мавши; прилiг тут на березi й сам вiн.

З криком тодi ми напали на старця й руками своiми




Мiцно схопили його. Та мистецтва свого не забув вiн.

Спершу у лютого вiн обернувсь буйногривого лева,

Потiм в дракона, у барса та ще в величезного вепра;

Плинною став вiн водою, розложистим деревом потiм.

Ми ж, терпiння набравшись, старого безстрашно тримали.




Тiльки як витiвки цi i самому йому вже набридли,

Врештi з питанням звернувсь вiн до мене й словами промовив:

«Хто iз безсмертних богiв навчив тебе, сину Атреiв,

Пiдступом взяти мене проти волi? Й чого тобi треба?»

Так говорив вiн, а я у вiдповiдь мовив до нього:




«Знаеш ти, старче, i сам, – чого ж ти питаеш лукаво? —

Як я на островi цiм забаривсь i знайти не здолаю

Виходу, навiть i сам уже духом цiлком занепав я.

Може, хоч ти менi скажеш, бо все вам вiдоме, богове,

Хто iз безсмертних затримав мене й заступае дорогу




В путь поворотну по хвилях багатого рибою моря?»

Так говорив я, а вiн у вiдповiдь мовив до мене:

«Передусiм ти повинен був жертви священнi й прекраснi

Зевсовi й iншим богам принести, якщо хтiв якнайшвидше

На батькiвщину свою винно-темним доплинути морем,




Бо не ранiш тобi рiдних побачити доля судила,

В високоверхий свiй дiм i в рiдну краiну вернутись,

Нiж до Єгипту доiдеш, рiки, що лле з неба потоки,

Зевсом напоенi, й там священнi складеш гекатомби

В жертву безсмертним богам, що простором небес володiють,




І подадуть тобi шлях вони той, якого ти прагнеш».

Так говорив вiн, i любим тодi зажурився я серцем,

Вiн-бо загадував знову менi по iмлистому морю

В довгу й важку до Єгипту дорогу назад повертати.

В вiдповiдь все ж я з такими звернувся до нього словами:




«Все це я так i зроблю, як менi ти наказуеш, старче,

Тiльки всю правду тепер розкажи i повiдай одверто,

Чи повернулись додому тодi з кораблями ахеi,

Що, вирушавши з-пiд Троi, iх Нестор i я залишили,

Чи з кораблем своiм разом хто смертю гiркою загинув,




Чи на руках хто у друзiв умер, вiйну закiнчивши».

Так говорив я, а вiн у вiдповiдь мовив до мене:

«Нащо, Атрiде, запитуеш? Краще б не знав ти нiчого

Й думки моеi не вiдав про це, – гадаю, недовго

Втерпиш без слiз ти, про все те дiзнавшись од мене докладно.




Впало багато iз них, а багато й живими лишилось.

Двое лише з ватажкiв мiднолатного вiйська ахеiв

При поворотi загинули, – сам ти в бою тiм брав участь.

Ще одного десь живого широке затримало море.

З довговесельними десь кораблями й Еант там намучивсь:




Спершу-бо кинув його Посейдон з кораблем на великi

Скелi Гiрейськi, проте врятував самого з безоднi.

Смертi уникнув би вiн, хоч i був ненависний Афiнi,

В зарозумiннi якби вiн зухвалого слова не кинув,

Що проти волi богiв уникне морськоi безоднi.




Чув Посейдон, як гукав вiн слова отi високодумнi,

І, ухопивши тризубець руками потужними, гнiвно

Вдарив об скелю Гiрейську, й надвое вона розкололась,

Тiльки уламок зостався, а другий у море звалився —

Той, що на ньому тримався Еант i блюзнив так зухвало, —




Вiн за собою й потяг його в хвилi безмежного моря.

Так i загинув Еант, водою солоною впившись.

Брату ж твоему вiд Кер пощастило втекти i в доладних

Суднах умкнути, – Гера-владарка його врятувала.

Тiльки коли стрiмковерхоi кручi Малеi вже близько




Вiн допливав, налетiла на нього страшна хуртовина

Й, скорбного, знов понесла по багатому рибою морю

Аж на край свiту – туди, де ранiше Фiест мав оселю

З давнiх-давен, а тепер там Егiст домував, син Фiестiв,

Та й вiдтiля йому путь поворотна знайшлася щасливо:




Вiтер назад вже боги повернули, й прибув вiн додому,

Радiсно вийшов на рiдну вiн землю отчизни своеi,

І припадав до землi, й цiлував ii, й сльози гарячi

Бiгли з очей, щасливих, що бачать iзнов батькiвщину.

Та спостерiг iз чатiвнi його чатiвник, що поставив




Хитрий Егiст його там, обiцявши йому два таланти

Золота дать в нагороду; вже рiк вiн чекав на Атрiда,

Щоб не пройшов непомiтно й про буйну не згадував силу.

Звiстку цю швидко понiс вiн в оселю провiдцi народу,

Й тут же вiдразу Егiст лукавство задумав пiдступне:




Двадцять мужiв хоробрiших з народу обравши, у сховi

Вiн посадив, готувати звелiвши у домi вечерю.

Сам же стрiчать Агамемнона вийшов, провiдця народу,

Із колiсницями й кiньми, ганебне замисливши дiло.

Ввiв вiн в оселю його, що не знав про той пiдступ, i раптом




Вбив за вечерею так, як бика бiля ясел вбивають.

Не залишилось нiкого в живих нi з супутцiв Атрiда,

Анi з Егiстових слуг, – усi в тiм загинули домi».

Так говорив вiн, i любим тодi зажурився я серцем,

Сiв на пiску i заплакав, i серцю моему у грудях




Жити не хтiлося бiльше й на сонячне свiтло дивитись.

А як наплакався я досхочу i в пiску навалявся,

Старець морський непомильний тодi лиш до мене промовив:

«Годi-бо, сину Атреiв, тобi стiльки часу невтiшно

Плакать, нiчого ми цим не доб’емось. А ти постарайся




Краще про те, як би швидше до рiдного краю вернутись.

Може, Егiста живим ти застанеш, а може, й ранiше

Вбитий Орестом вiн буде, й ти саме на похорон встигнеш».

Так вiн сказав, i серце у грудях i дух мiй вiдважний

Радiсть умить обняла, хоч i як перед тим сумував я, —




Голосно мовив я, з словом до нього звернувшись крилатим:

«Отже, я знаю про них, назви ж менi й третього мужа,

Що десь живого широке ще й досi затримало море.

Чи не загинув i вiн? Як не гiрко, я слухать готовий».

Так говорив я, а вiн у вiдповiдь мовив до мене:




«Славний Лаертiв то син, що вiтчизною мае Ітаку, —

Бачив на островi я, як сльози ряснi проливав вiн

В домi у нiмфи Калiпсо, яка силомiць його й досi

Держить у себе, й не може вiн в рiдну краiну вернутись.

Нi кораблiв веслохiдних не мае вiн там, нi супутцiв,




Що помогли б йому iхати лоном широкого моря.

Зевс не призначив тобi, Менелаю, паростку Зевсiв,

В Аргосi, кiньми багатiм, застигнутим смертю лишитись, —

На рiвнину Елiсiйську пошлють тебе згодом безсмертнi,

Аж на край свiту, туди, де живе Радамант русокудрий,




Де лиш приемне, найлегше життя дожидае людину.

Там анi снiгу, нi бурi, нi навiть дощу не бувае,

Тiльки дзвiнкого Зефiра туди долiтае зiтхання

Вiд Океану-рiки, щоб од спеки людей освiжити,

Ти-бо Єлени е муж i доводишся Зевсовi зятем».




Мовивши так, у море хвилясте вiн знову поринув.

Я ж i супутцi моi богорiвнi до суден доладних

Разом пiшли, i тяжко мое хвилювалося серце.

Потiм, коли до свого корабля i до моря дiйшли ми,

То зготували вечерю, i нiч божественна настала.




Спати лягли ми тодi на березi моря шумливiм.

Ледве з досвiтньоi мли заяснiла Еос розоперста,

Знову своi кораблi на священне ми зсунули море,

Щогли поставили мiцно й вiтрила на них розпустили,

Потiм самi увiйшли та громадою сiли на лави, —




І пiд ударами весел запiнилось сивее море.

Стали ми знов близ Єгипту, рiки, що лле з неба потоки,

Зевсом напоенi, й там я священнi принiс гекатомби.

Жертвою гнiв я богам заспокоiвши вiчноживущим,

Пагорб насипав на славу i честь Агамемнону вiчну.




А закiнчивши, вернувся, й дали менi знову безсмертнi

Вiтер попутний i швидко у рiдну доставили землю.

Ну, а тепер залишайся, юначе, у домi моему

Погостювати – на днiв одинадцять чи навiть дванадцять.

Виряджу добре я потiм i щедро тебе обдарую:




Коней дам трьох, колiсницю чудову, та ще й у додачу

Келих коштовний я дам, щоб, безсмертним богам узливання

Творячи, кожного разу спогадував ти i про мене».

Вiдповiдаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Сину Атреiв, занадто вже довго мене не затримуй.




Рад би i цiлий я рiк, тут сидячи, в тебе лишатись;

І не журивсь нi за домом своiм би я, нi за батьками,

Стiльки, слова i розмови твоi я вчуваючи, маю

Втiхи безмежноi, та у священному Пiлосi журно

Товаришi мене ждуть, поки тут мене ти ось тримаеш.




Кожен вiд тебе дарунок повiк дорогий менi буде,

Не поведу лише коней в Ітаку, тобi iх залишу,

Хай покрасуються тут: навколо ти маеш рiвнини

Широкополi, росте ситнику й конюшини багато,

Полби й пшеницi та бiлого з буйним колоссям ячменю.




А на Ітацi нi лук, анi вигонiв ширших немае,

Кiз лиш ситить, а милiша, нiж коней вона б насищала.

На островах, що на морi лежать, немае для коней

Анi розгону, нi лук – особливо ж на нашiй Ітацi».

Так говорив вiн, але усмiхнувсь Менелай гучномовний,




Хлопця рукою погладив, назвав на iм’я i промовив:

«Доброi кровi ти, люба дитино, якщо так говориш.

Я подарунок тобi замiню, це можна зробити.

З дорогоцiнних скарбiв, що в моiм зберiгаються домi,

Дам найпочеснiший я, найкращий тобi подарунок:




Дам дорогоi роботи кратеру – уся вона з срiбла

Вилита, вiнця ж у неi оздобленi золотом чистим.

Твiр то Гефеста, менi ж дарував ii Федiм славетний,

Владар сiдонян, коли я, вертавшись до рiдного краю,

В домi його гостював, – тобi ii хочу я дати».




Довго удвох мiж собою тодi вони так розмовляли.

В дiм до державця божистого гостi тим часом збирались,

Гнали овець, готували вино, що пiдносить бадьорiсть,

Хлiб доставляли жiнки iх ошатнi, пов’язанi гарно.

Так готувались до учти усi в Менелаевiм домi.




А женихи, що тим часом пiд домом зiйшлись Одiссея,

Дискiв i списiв метанням на втоптанiм добре майданку

Бавились i розважалися, як i ранiше, зухвалi.

Лиш Антiной з Еврiмахом, подiбним на бога, сидiли,

Два женихiв ватажки, вiдвагою й родом знатнiшi.




Фронiiв син, Ноемон, близенько до них пiдiйшовши,

До Антiноя з такими словами звернувшись, промовив:

«Чи, Антiною, вiдомо, чи нi, – коли повернутись

Знову сюди Телемах з пiскуватого Пiлоса мае?

Взяв корабель вiн у мене, менi ж i самому потрiбно




Їхать в Елiду простору, бо там аж дванадцять пасеться

В мене кобил i мули, придатнi уже до роботи,

Тiльки ще дикi. Хочу впiймать одного та об’iздить».

Так вiн сказав, а вони аж жахнулись, бо й гадки не мали,

Що аж у Пiлос поiхать вiн мiг од Нелiда, – загаявсь




В полi з отарою десь вiн, або в свинопаса, гадали.

Саме тодi Антiной, син Евпейта, озвався до нього:

«Правду повiдай, коли вiн поiхав, якi попливли з ним

Хлопцi добiрнi з Ітаки? Чи, може, невiльникiв власних

Та наймитiв назбирав? Адже мiг би й так вiн зробити.




Ще розкажи менi правду й про те, щоб знав я напевно:

Силою чорний вiн взяв корабель, проти волi твоеi

Чи добровiльно ти дав, коли попросив вiн гарненько?»

Фронiiв син, Ноемон, у вiдповiдь мовив до нього:

«Сам добровiльно я дав, та й хто ж учинив би iнакше,




Якби людина така, з турботою в серцi такою,

Щиро просила? Важко було б iй вiдмовити в цьому.

Разом iз ним попливли найвiдважнiшi в нашiм народi

Хлопцi, i став на чолi iх громади, як я зауважив,

Ментор чи, може, то й бог якийсь, дуже до нього подiбний.




Тiльки дивуюсь я: вчора ще зранку менi тут зустрiвся

Ментор ясний, хоч вiн з кораблем тодi в Пiлос поiхав».

Мовивши це, навпростець вiн подався до отчого дому.

Та хвилювання обом серця обняло iм вiдважнi:

Сiсти звелiли вони женихам, припинивши iх iгри.




Саме тодi Антiной, син Евпейтiв, до них обiзвався

В гнiвi страшному, – люттю великою сповнилось чорне

Серце його, i очi вогнем запалали жахливим.

«От яке горе нам! Справдi щасливо вдалася зухвала

Подорож ця Телемаху! А ми ж були певнi, не вдасться!




Зовсiм дитина ще, вiн проти волi стiлькох нас поiхав,

Взявши собi й корабель, i супутцiв з народу найкращих.

Вiн i в майбутньому лиха завдасть нам! Хай його силу

Виснажить Зевс, поки мiри змужнiлостi ще не дiйшов вiн.

Дайте-но бистрий менi корабель i супутникiв двадцять,




Щоб влаштувати засаду йому по дорозi, в протоцi

Пiдстерегти його – помiж Ітаки й скелястоi Сами, —

Ох, i гiрке ж йому буде загиблого батька шукання!»

Так вiн сказав, i схвалили це всi i дали свою згоду.

Зразу ж вони повставали й у дiм подались Одiссеiв.




Та Пенелопi недовго лишалося те невiдомим,

Що в глибинi своiх серць женихи замишляли пiдступно.

Їй про iх змову окличник Медонт розповiв, що iззаду

Чув за двором, на якому вони своi задуми ткали.

Всi перейшовши покоi, принiс вiн цю вiсть Пенелопi.




Щойно ступив на порiг вiн, спитала його Пенелопа:

«З чим, окличнику, вiд женихiв ти прийшов благородних?

Чи не сказать Одiссея божистого вiрним служницям

Всю залишити роботу й вечерю для них готувати?

Краще б не сватались бiльше до мене i тут не збирались,




Хай би востанне вони тут вечеряли в мене сьогоднi!

Надто сюди ви вчащаете, спадщину всю, весь достаток

Нищите ви в Телемаха розумного! Видно, нiколи,

З часу, як дiтьми були, вiд батькiв ви своiх не чували,

Як Одiссей богорiвний до ваших поставився рiдних,




Як не вчинив вiн i навiть не мовив лихого нiкому

В цiлiм народi, хоч це й властиво державцям божистим,

Що одного зненавидять, а другого милують надто.

Вiн же нiкому з людей анiякоi кривди не вдiяв.

Ви ж тут i дух свiй, i вашi дiла недостойнi вже ясно




Всiм показали, – нема за колишне добро в вас подяки!»

Вiдповiдаючи, мовив до неi Медонт тямовитий:

«О володарко, якби ж тiльки це було лихо найбiльше!

Гiрших, страшнiших нещасть багато iще замишляють

Тi женихи, – бодай би цього не дозволив Кронiон!




Гострою мiддю гадають вони Телемаха убити

Десь по дорозi додому. Вiстей про батька питати

В Пiлос священний поiхав вiн та в Лакедемон преславний»

Так вiн сказав, а в неi i серце, й колiна зомлiли,

Довго безмовна була вона, очi рясними сльозами




Сповнились iй, i голос немов перервався дзвонистий.

Врештi такими вона озвалась до нього словами:

«Де ж мiй, окличнику, син? І чого десь було йому iхать

На кораблях бистрохiдних, що в морi за коней дорослим

Правлять мужам i по водних блукають просторах безкраiх?




Чи не на те, щоб i ймення його мiж людьми не лишилось?»

Вiдповiдаючи, мовив до неi Медонт тямовитий:

«Я вже не знаю, чи бог то його напоумив, чи сам вiн

Зваживсь душею до Пiлоса iхать, щоб там розпитати —

Вернеться батько додому, чи, може, вiн зовсiм загинув».




Мовивши це, пiшов вiн назад через дiм Одiссеiв.

Смуток обняв ii, серцю нестерпний; iй навiть несила

В крiслi сидiти було, а багато стояло iх в домi.

Сiла вона на порозi затишноi спальнi своеi

Й гiрко заплакала, з нею й служницi усi заквилили,




Скiльки було iх у домi цiлому, старих з молодими.

Ревно голосячи, мовить крiзь сльози до них Пенелопа:

«Слухайте, любi! Послав менi горя й журби Олiмпiець

Так, як нiкому з жiнок, що родились зi мною й зростали:

Спершу загинув мiй муж благородний iз серцем левиним,




Найвидатнiший з данаiв у доблестях рiзноманiтних,

Слава якого в Елладi i в Аргосi широко лине.

Нинi ж i сина коханого бурi кудись в невiдоме

З дому забрали, – я навiть не чула, коли вiн зiбрався.

З вас же нi жодна, жорстокi, i в думку собi не поклала




З лiжка збудити мене, хоч знали усi ви напевно

Час, коли з дому на той корабель вiн пiшов крутобокий.

Знала б тодi я, що вiн у далеку зiбрався дорогу,

Дома, проте б, залишивсь, хоч i як би в ту путь поривався,

Чи неживою мене у своiй би покинув оселi.




Швидше гукнiть-но до мене сюди служника ви старого,

Долiя, з тих, що дав батько менi, коли йшла я ще замiж;

Сад вiн багатодеревний менi стереже, – тож негайно

Десь iз Лаертом хай сяде i все хай розкаже докладно, —

Може, той серцем своiм придумае якось нагоду




З скаргою вийти до люду, мовляв, женихи замишляють

Пiдступом сина убити в нащадка богiв Одiссея».

Лагiдно мовить стара годувальниця iй, Еврiклея:

«Доню кохана! Хочеш – безжальною вбий мене мiддю,

Вижени з дому мене, – не втаю я вiд тебе нi слова.




Знала усе я тодi i всього принесла, що звелiв вiн, —

Хлiба й напоiв солодких. Та взяв вiн iз мене велику

Клятву – про це не ранiш дванадцяти днiв розказати,

Як не спитаеш сама чи вiд iнших про це не почуеш,

Щоб не псувала плачем ти прекрасноi вроди своеi.




Краще умийся i, стан свiй у чисте прибравши одiння,

Вийди у верхнi покоi з своiми служницями разом

І помолися Афiнi там, Зевса могутнього доньцi, —

Сина твойого вiд смертi здолае вона врятувати, —

Та не труди вже ти старця тружденного. Бо не гадаю,




Щоб у блаженних богiв лиш ненависть була до нащадкiв

Аркесiада, хтось з них залишиться й власником буде

Високоверхого дому й далеких ланiв плодоносних».

Мовила – й плач вгамувала, й вiд слiз iй утримала очi.

Вмилась вона i, стан свiй у чисте прибравши одiння,




Вийшла у верхнi покоi з своiми служницями разом,

Всипала в кошик ячменю i стала молитись Афiнi:

«Зглянься, незборена Зевса егiдодержавного доню!

Як коли-небудь у домi своiм Одiссей велемудрий

Жирнi палив тобi стегна бикiв чи овечок жертовних,




То спогадай про це нинi й врятуй мого любого сина —

Вiд женихiв захисти, що в пiдступах так знахабнiли».

Мовила й заголосила. Та вчула молитви богиня.

Галас тим часом зняли женихи в звечорiлих покоях,

Хтось i таке говорив уже з тих юнакiв знахабнiлих:




«Дуже старанно готуе свiй шлюб багатьом нам жадана

Владарка й гадки не мае, що синовi вбивство готують».

Хтось говорив це й не знав, що й iм незабаром зготують.

Голос пiдвищив тодi Антiной i так до них мовив:

«От навiженi! Остерiгайтеся високодумних




Слiв, щоб туди усередину хтось не донiс би iх часом.

Мовчки вставаймо тепер i почнiмо тихенько здiйсняти

Замiр, який нам усiм сьогоднi припав до вподоби».

Мовивши це, вiн обрав iз них двадцять мужiв найсмiлiших

І до швидкого повiв корабля на узмор’я пiщане.




Зсунули чорний вони корабель свiй на воду глибоку,

Потiм i щоглу, й вiтрила на ньому як слiд приладнали,

Стропками весла усi в кочетах закрiпили рядами,

Все як належить, i бiлi вiтрила вгорi розпустили;

Зброю також бойову служники принесли iм ретельнi;




Свiй корабель на котвi закрiпивши, на берег всi вийшли,

Сiли вечеряти й там аж до пiзнього вечора ждали.

А Пенелопа розумна у верхнiх покоях тим часом

Все без питва та iства, сумна i голодна, лежала

Й думала тiльки, чи смертi умкне ii син бездоганний,




Чи вiд руки женихiв отих високодумних загине,

Наче зацькований лев, що мечеться помiж мисливцiв,

Бачачи з жахом, як швидко пiдступне iх вужчае коло,

Так хвилювалась вона, поки сон не прилинув солодкий, —

Тiлом ослабла, на ложе схилилась i тихо заснула.




Інше замислила тут ясноока богиня Афiна:

Привид створила вона, подобою схожий на жiнку —

Мужнього серцем старого Ікарiя доньку Іфтiму,

Що за Евмела пiшла, який проживае у Ферах.

До Одiссея божистого в дiм вона привид послала,




Щоб Пенелопi скорботнiй, яка умлiвала сльозами,

Плач припинити невтiшний, i сльози, й гiркi вболiвання.

В спальню примара ввiйшла, не зрушивши засув ремiнний,

Стала у голови сплячiй i слово таке iй сказала:

«Спиш, Пенелопо, скорботою любе намучивши серце!




Вiчнi боги, що безжурно у небi живуть, не дозволять

Плакать тобi i журитись, – повернеться скоро додому

Любий твiй син, нiчим-бо не винний вiн перед богами».

В вiдповiдь мовила так багата умом Пенелопа,

Сном оповита солодким за брамою марень сновидних:




«Як ти прийшла сюди, сестро? Адже ти не часто ранiше

В мене бувала, бо надто далеко вiд нас проживаеш.

Як же ти радиш тепер вгамувати цi сльози й ридання

Журнi, що тугою серце i душу менi огортають?

Спершу загинув мiй муж благородний iз серцем левиним,




Найвидатнiший з данаiв у доблестях рiзноманiтних,

Слава якого в Елладi i в Аргосi широко лине.

Нинi ж улюблений син з кораблем десь поплив крутобоким,

Юний, без досвiду ще, нi до працi вiн, нi до поради.

Ним iще бiльше тепер я журюся, анiж чоловiком, —




Вся аж тремчу я за нього й боюсь, щоб не сталося лиха

З ним нi мiж тими людьми, до яких вiн поiхав, нi в морi.

Мае-бо вiн ворогiв, що лихе умишляють на нього

Й хочуть ранiше убить, нiж до рiдного вернеться краю».

Вiдповiдаючи, мовить до неi ледь видна примара:




«Бiльше смiливостi, сестро, нiчого не бiйся душею!

Подорожуе усюди супутниця з сином, якоi

Кожен бажав би собi чоловiк, бо усе вона може,

Дiва Паллада Афiна, й твоiй спiвчувае скорботi.

Отже, й послала мене вона все це тобi розказати».




В вiдповiдь мовила знов багата умом Пенелопа:

«О, як богиня ти справдi i голос ти чула божистий,

То й про того нещасливого всю менi правду повiдай:

Ще вiн живий i досi десь бачить вiн сонячне свiтло,

А чи загинув i в темнiй домуе Аiда оселi?»




Вiдповiдаючи, мовить до неi ледь видна примара:

«Нi, я про нього не можу напевне тобi розповiсти,

Ще вiн живий чи умер, а на вiтер казать не годиться».

Мовивши це, вона зникла крiзь засув на дверях ремiнний

Подувом вiтру. І зразу вiд сонних прокинулась марень




Донька Ікарiя, й любе зiгрiлось iй радiстю серце,

Так iй примрiявся ясно весь сон цей у темрявi ночi.

А женихи кораблем своiм путь вже верстали вологу,

В задумах злобних готуючи смерть Телемаховi близьку.

Є невеликий в просторах морських острiвець кам’янистий,




Вiн у протоцi лежить мiж Ітаки й скелястоi Сами

І Астерiдою зветься; обабiч там пристанi зручнi

Для кораблiв, – отам-то й засiли в засаду ахеi.




Пiсня п’ята




Змiст п’ятоi пiснi


ДЕНЬ СЬОМИЙ І ДАЛІ ДО КІНЦЯ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ



Рада богiв. Вони посилають Гермеса до нiмфи Калiпсо з наказом негайно вiдпустити Одiссея. Калiпсо дае Одiссеевi знаряддя, потрiбнi для побудови плота. За чотири днi судно готове, i на п’ятий день Одiссей вiдпливае, одержавши вiд Калiпсо все потрiбне в дорозi. Сiмнадцять днiв плавання тривае благополучно. На вiсiмнадцятий день Посейдон, повертаючись вiд ефiопiв, упiзнае в морi Одiссея, що плив на легкому своему плотi; вiн насилае бурю, яка руйнуе плiт; але Одiссей одержуе вiд Левкотеi намiтку, яка рятуе його вiд затоплення; цiлих три днi носять Одiссея бурхливi хвилi; нарештi надвечiр третього дня вiн виходить на берег феакiйського острова Схерii.





Плiт Одiссеiв


Щойно проснувшись, Еос iз постелi Тiфона ясного

Встала, щоб свiтло нести i смертним усiм, i безсмертним.

Вже на нараду зiбрались боги, i сидiв помiж ними

Зевс громовладний, що всiх перевищуе мiццю своею.




Їм не забула Афiна про всi Одiссеевi лиха

Розповiсти, – турбувалась, що в нiмфи вiн так забарився.

«Зевсе, наш батьку, i всi ви, одвiчнi боги всеблаженнi!

Хай нi один володар берлоносний не буде ласкавий,

Лагiдний, добрий; нехай, справедливостi в серцi не знавши,




Завжди жорстокий, вчиняе неправду злочинну, якщо вже

Не пам’ятае нiхто Одiссея божистого в бiдних

Людях, що ними колись вiн правив, як батько ласкавий.

Терплячи лихо тяжке, на островi нинi сидить вiн

В домi у нiмфи Калiпсо, яка силомiць його й досi




Держить у себе, й не може вiн в рiдну краiну вернутись.

Нi кораблiв веслохiдних не мае вiн там, нi супутцiв,

Щоб помогли йому iхати лоном широкого моря.

Любого сина його вороги замишляють убити

Десь по дорозi додому, – вiстей про батька питати




В Пiлос священний поiхав вiн та в Лакедемон преславний».

Вiдповiдаючи, Зевс, що хмари збирае, промовив:

«Що за слова в тебе линуть, дитя, крiзь зубiв огорожу?

Чи не сама-бо ти думку колись подала i пораду,

Як Одiссею, вернувшись додому, за себе помститись?




Ти проведи Телемаха умiло, адже ти це можеш,

Щоб неушкоджений вiн до своеi прибув батькiвщини,

А женихи щоб нi з чим на своiм кораблi повернулись».

Мовивши це, Гермеса гукнув вiн, коханого сина:

«Знов, як i завжди, ти нашим, Гермесе, провiсником будеш;




Нiмфi скажи пишнокосiй про вирок ти наш непохитний:

Щоб повернувся до дому свого Одiссей витривалий,

Тiльки б не смiв його хтось iз богiв чи людей супроводить,

Хай на плоту, мiцно збитiм, пливе i, хоч лиха зазнае,

В Схерiю широкоскибу на день аж двадцятий прибуде,




В землю феакiв, що iх рiднею вважають безсмертним.

Серцем вони i його, як безсмертного бога, вшанують

І кораблем вiдiшлють у рiдну його батькiвщину,

Золота стiльки, i мiдi, й одежi йому надававши,

Скiльки з-пiд Троi, свою одержавши здобичi пайку,




Вiн не привiз би нiколи, хоч би й повернувся щасливо.

Доля судила i рiдних побачить йому, i вернутись

В високоверху оселю i в рiдну свою батькiвщину».

Так вiн сказав, i гонець послухав його свiтлосяйний:

Зразу ж до нiг золотi пiдв’язав вiн iзнизу пiдошви,




Гожi й нетлiннi, що всюди iз подувом вiтру найлегшим

І по водi, й по безкраiх просторах землi його носять.

Жезл вiн у руки узяв, що ним, коли схоче, то людям

Склеплюе втомленi очi, а iнколи будить поснулих.

Швидко з жезлом тим полинув могутнiй гонець свiтлосяйний




І, обминувши Перею, на море з етеру спустився

Та понад хвилями низько лiтав, мов чайка крилата,

Що, в буйнохвильному морi безкрайому ловлячи рибу,

Крила потужнi своi оббризкуе в пiнi солонiй, —

Наче та чайка, Гермес по хвилях ширяв незлiченних.




Щойно до острова вiн у просторах далеких дiстався,

На суходiл тодi вийшов Гермес з фiалкового моря

Й далi пiшов до печери великоi, де пишнокоса

Нiмфа жила, – на ту пору якраз вiн застав ii дома.

Полум’я в неi велике палало на вогнищi, й запах




Кедра сухого й пахучоi туi далеко по всьому

Островi линув. Вона ж виводила пiснi дзвiнкоi

І, золотим на кроснах керуючи човником, ткала.

Лiс зеленiв густолистий навколо печери тiеi —

Вiльха росла, i тополi стрункi, й запашнi кипариси;




Птахи у вiттi густому гнiздилися ширококрилi —

Яструби й сови, а з ними iще й прибережнi ворони

Довгоязикi, що з моря прожиток собi здобувають.

Там же, навколо печери глибокоi, скрiзь винограду

Порозросталися лози, дозрiлими гронами пишнi.




І недалеко одне бiля одного воду прозору

Чистi чотири джерела струмили у сторони рiзнi.

А навкруги килимами м’якими з селери й фiалок

Луки стелилися. Навiть безсмертний, сюди надiйшовши

Й глянувши, зачудувався б i в серцi вiдчув насолоду.




В захватi щирому тут зупинився гонець свiтлосяйний.

Потiм, коли надивився i тим свою душу натiшив,

Вiн увiйшов у простору печеру. Глянувши тiльки,

Зразу ж його упiзнала Калiпсо, в богинях пресвiтла,

Бо один одного вiчнi не можуть богове не знати,




Навiть коли б мiж собою й нiколи вони не стрiчались.

Та не знайшов Одiссея, вiдважного серцем, в печерi, —

Як i ранiш, той на скелi сидiв прибережнiй, i плакав,

Смутком, слiзьми i риданням свою розриваючи душу,

І в неозору морську далечiнь крiзь сльози дивився.




І запитала в Гермеса Калiпсо, в богинях пресвiтла,

В крiсло чудове, блискуче його посадивши гостинно:

«З чим же то, золотожезлий Гермесе, до мене прийшов ти,

Гостю мiй любий та гожий? Не часто буваеш ти в мене.

Що тобi треба, скажи, – спонукае-бо серце зробити




Все, що я в силi зробить, усе, що зробити можливо.

Прошу, заходь, щоб могла як гостя тебе я прийняти».

Мовивши це, богиня поставила стiл перед гостем,

Повний амбросiй, червоний нектар iз водою змiшала;

Із задоволенням iв i пив тут гонець свiтлосяйний,




А як уволю поснiдав i iжею дух пiдкрiпив свiй,

То до богинi звернувся i в вiдповiдь мовив до неi:

«Ти мене, бога, питаеш, богине, чого завiтав я, —

Щиро тобi розповiм, як сама ти того побажала.

Зевс наказав менi йти сюди, йшов я не з власноi волi.




Хто б це хотiв добровiльно пробiгти солоного моря

Простiр безкрайнiй? То й близько тут мiсця не видно, де люди

Жертви священнi богам в гекатомбах приносили щедрих.

Та неможливо велiння егiдодержавного Зевса

Переступати й богам або ухилятись вiд нього.




Мовить вiн, муж найнещаснiший тут пробувае у тебе

З тих, що Прiамове мiсто колись дев’ять лiт воювали,

А на десятий, в руiну його обернувши, додому

Їхали; та, повертавшись, Афiну вони прогнiвили,

Й вiтер вона лиховiйний i хвилю страшну iм наслала.




Товаришi його славнi усi там загинули марно,

Тiльки його сюди вiтер занiс i хвиля пригнала.

Отже, велить тобi Зевс якнайшвидше його вiдпустити,

Бо не загинути десь вiд рiдних i любих далеко —

Доля судила i рiдних побачить йому, i вернутись




В високоверху оселю i в милу його батькiвщину».

Так вiн сказав, i жахнулась Калiпсо, в богинях пресвiтла,

Та, до Гермеса звернувшись, промовила слово крилате:

«О, якi заздрi, якi ви, богове, над мiру жорстокi!

Як вас гнiвить, коли явно богиня iз смертним роздiлить




Ложе i любого iй за свого визнаватиме мужа!

Так, коли мужем взяла Орiона Еос розоперста,

Дуже iй заздрили ви, що в небi живете безжурно,

Поки, здогнавши в Ортiгii, нiжними стрiлами з лука

Золотошатна убила його Артемiда пречиста.




Так, коли, серця послухавши, пишноволоса Деметра

На цiлинi, уже оранiй тричi, кохання i ложе

Стала дiлить з Ясiоном, – недовго було невiдомо

Зевсовi це, i блискучим його поразив вiн перуном.

Заздрите нинi й менi ви, що смертного маю за мужа.




Я ж врятувала його, коли на розбитому кiлi

Вiн опинивсь, – корабель його бистрий перуном блискучим

Зевс ущент розтрощив серед винно-пурпурного моря.

Товаришi його знатнi загинули всi в тiй дорозi,

Тiльки його сюди вiтер принiс i хвиля пригнала.




Я ж i кохала його, й годувала, й безсмертним зробити

Пообiцяла, щоб вiн уже зовсiм не старiв нiколи.

Та неможливо велiння егiдодержавного Зевса

Переступати й богам або ухилятись вiд нього.

Раз того Зевс вимагае й наказуе, – хай уже iде




В море пустинне, менi ж – нема його як виряджати:

Нi кораблiв веслохiдних у мене нема, нi супутцiв,

Щоб помогли йому iхати лоном широкого моря.

Все ж я готова порадить його, не таiвши нiчого,

Як йому цiлим-здоровим до рiдного краю вернутись».




Вiдповiдаючи, мовив тодi iй гонець свiтлосяйний:

«Тож вiдпусти його швидше, побiйся ти Зевса гнiвити,

Щоб i тобi його гнiву зазнать не прийшлось незабаром».

Мовивши це, вiддалився могутнiй гонець свiтлосяйний.

Зевсову волю вiд нього почувши, нiмфа-владарка




До Одiссея, вiдважного серцем, вiдразу ж побiгла.

На прибережнiй вiн скелi сидiв, i вiд слiз його очi

Не висихали, солодке життя по краплинi стiкало

В тузi по дому, й до нiмфи душа його вже не лежала,

Ночi, проте, мимоволi проводити з нею вiн мусив




В гротi глибокiм, хоч сам не бажав, а вона лиш бажала.

Вдень же на скелi стрiмкiй над берегом моря сидiв вiн,

Смутком, слiзьми i риданням свою розриваючи душу,

І в неозору морську далечiнь крiзь сльози дивився.

Близько до нього пiдходить i мовить в богинях пресвiтла:




«Годi тобi, бiдолашний, журитися так i весь вiк свiй

Тут марнувати! Я вже тебе й вiдпустити готова.

Йди ж бо великi дерева рубай та мiддю збивай з них

Плiт широкий; а потiм помостом iз брусся його ти

Високо встелиш, щоб винiс тебе вiн крiзь море iмлисте.




Хлiба, й води, i вина червоного дам я доволi,

Щоб у дорозi голод свiй мав би ти чим вдовольнити,

В шати тебе одягну i пошлю тобi вiтер попутний,

Тiльки б ти цiлий-здоровий до рiдного краю вернувся,

Як побажали боги, що простором небес володiють,




Значно сильнiшi вiд мене як розумом, так i дiлами».

Мовила – й свiтлий жахнувсь Одiссей, у нещастях незламний,

І, обiзвавшись до неi, вiн слово промовив крилате:

«Не поворот мiй, богине, щось iнше ти маеш на думцi!

Перепливти на плоту менi кажеш страшну й небезпечну




Моря глибiнь, що нелегко й швидкi кораблi рiвнобокi

Перепливають ii, утiшенi Зевсовим вiтром!

Наперекiр тобi, я на плiт той не вийду нiзащо,

Поки не зважишся клятву велику, богине, зложити,

Що не замислиш ти бiльше менi анiякого лиха».




Так вiн сказав, i всмiхнулась Калiпсо, в богинях пресвiтла,

Й, гладячи руку, назвала його на iм’я, i сказала:

«Хитрий же ти, Одiссею, тямущий ти, не легковажний,

Раз ти до мене з таким надумав звернутися словом!

Будьте ж ви свiдками, земле i небо широке над нами,




І пiд землею Стiксовi води, – це клятва страшенна,

Бiльшоi клятви уже й мiж богiв не бувае блаженних, —

Що не замислю тобi я нiякого iншого лиха.

Думаю й мовлю я так, як самiй би собi я бажала

Радить, коли б i менi яка трапилась в тому потреба.




Маю-бо розум i я справедливий, i в грудях у мене

Дух не залiзний, а здатний до жалощiв та милосердя».

Мовивши це, вперед вирушае в богинях пресвiтла

Кроком швидким, а за нею i вiн по слiдах божественних.

Так у печеру глибоку ввiйшли – богиня i смертний;




Сiв вiн у крiсло чудове, з якого пiдвiвся недавно

Вiсник Гермес, – а нiмфа на стiл перед ним становила

Їжу всiляку й напоi, що люди iх смертнi вживають.

Поряд сiдае й сама з божистим вона Одiссеем,

Вносять амбросiю iм iз нектаром солодким служницi,




Й руки до поданих страв одразу ж вони простягнули.

Потiм, коли уже голод i спрагу вони вдовольнили,

Перша озвалась до нього Калiпсо, в богинях пресвiтла:

«О Лаертiд богорiдний, удатний на все Одiссею!

Отже, ти справдi бажаеш на рiдну свою батькiвщину




Зараз же iхати? Що ж, хай щастя тобi усмiхнеться!

Все ж якби серцем довiдавсь ти, скiльки недолi зазнати

Ще тобi суджено, поки дiстанешся рiдного краю,

То залишився б зi мною оселю ти цю пильнувати

Й став би безсмертним. Та нi, ти водно лише бачити прагнеш




Власну дружину, всi днi за нею ти серцем нудьгуеш,

Тiльки ж нi вродою я, нi станом своiм перед нею

Наче нiтрохи не гiрша. Нiяк-бо воно й неможливо

Смертнiй з безсмертними зростом своiм чи красою змагатись».

В вiдповiдь знову до неi озвавсь Одiссей велемудрий:




«Ти не гнiвися, владарко богине! І сам-бо я добре

Знаю, наскiльки i постаттю, й зростом своiм, i красою

Гiрш виглядае вiд тебе розумна моя Пенелопа.

Смертна вона, ти ж безсмертна, i старiсть тобi невiдома.

Та лиш до неi я прагну й цiлiсiнькi днi пориваюсь




Все ж повернутись додому й побачити день повороту.

А як з богiв мене хтось розiб’е в винно-темному морi —

Стерплю я, маю-бо в грудях бiдою гартоване серце.

Стiльки я досi намучився, стiльки бiди натерпiвся

В хвилях морських, що нехай тепер станеться й це вже зi мною».




Так говорив вiн, а сонце зайшло, й потемнiло навколо.

Вдвох пiд склепiння печери глибокоi разом зайшовши,

Розкошували коханням вони, сам на сам залишившись.

Ледве з досвiтньоi мли заяснiла Еос розоперста,

Зразу свiй плащ i хiтон Одiссей тут накинув на себе,




Вбралась i нiмфа у довге срiблясто-блискуче одiння,

Нiжне й тонке, золотим пояском пречудовим ошатний

Стан свiй стягнула, й ясною намiткою голову вкрила,

І почала Одiссея вiдважного в путь виряджати.

Мiдну велику сокиру дала, до рук вiдповiдну,




З лезом, обабiч нагостреним добре й насадженим мiцно

На топорище з оливного дерева, гарне на вигляд.

Потiм, подавши тесло, обточене гладко, у дальнiй

Острова край повела, де великi зростають дерева —

Вiльха, й тополi стрункi, i сосни, до неба високi,




Давнiй отой сухостiй, для плавби особливо придатний.

Тож показавши йому, де великi зростають дерева,

Знову додому вернулась Калiпсо, в богинях пресвiтла.

Став вiн дерева рубати, i вмить закипiла робота:

Двадцять дерев вiн зрубав, обчистив сокирою вiття,




Гладко усе обтесавши, бруси по шнуру обрiвняв вiн.

Свердел тим часом принесла Калiпсо, в богинях пресвiтла,

Балки усi просвердлив ним i злагодив вiн iх докупи:

Шворнями iх позбивав та ще й закрiпив iх скобами.

Розмiру саме такого, яким досвiдчений тесля




Вшир та уздовж окреслюе суден вантажних основу, —

Саме таким i зробив Одiссей той плiт свiй завбiльшки.

Палубу зверху уклав вiн, рядами з бокiв приладнавши,

Густо пiдпори i дошки великi на них настеливши.

Щоглу поставив i рею на нiй прикрiпив для вiтрила,




Потiм стерно приладнав, щоб плотом тим зручнiш керувати.

Огородив його далi вiн вiттям вербовим навколо,

Щоб захищатись од хвиль, i гiлля ще наклав для баласту.

Нiмфа внесла для вiтрил полотна, у богинях пресвiтла.

Взявся й за цю вiн роботу i добре упорався з нею.




Линви до рей прив’язав, а до низу – канати й кодоли,

Й плiт свiй пiдоймою врештi спустив вiн у море священне.

День аж четвертий минув, поки всю докiнчив вiн роботу.

П’ятого дня вiдпустила його богосвiтла Калiпсо,

В шати пахучi вдягнувши й скупавши його на дорогу.




Mix йому з гарним вином у запас положила богиня,

Другий – з водою мiх величезний, iз iжею – третiй

Шкурятяник, а в ньому ще й ласощiв рiзних багато.

Теплий вiтрець попутний услiд йому нiмфа послала,

Й радiсно вiтру вiддав паруси Одiссей богосвiтлий.




Сiв за стерно вiн i зразу ж плотом заходивсь керувати

Вправно, i сон дрiмотний йому не спадав на повiки, —

Вiн у Плеяди вдивлявся, у пiзнiй захiд Волопаса

Та у Ведмедицю, – iншi ще Возом ii називають.

Крутиться Вiз той на мiсцi й лише вигляда Орiона,




Тiльки один до купань в Океанi-рiцi не причетний.

Отже, Калiпсо йому наказала, в богинях пресвiтла,

Вiз той лiворуч од себе, прямуючи морем, лишати.

Плив уже днiв вiн сiмнадцять, широким прямуючи морем.

На вiсiмнадцятий день показалися гори тiнистi




Краю феакiв, i зовсiм туди вже було недалеко, —

В морi туманнiм, як щит бойовий, iх земля виглядала.

Вiд ефiопiв вертався тим часом землi потрясатель, —

Вiн ще вiд пагiр Солiмських здаля Одiссея побачив,

Як той по морю пливе, i розгнiвався серцем ще дужче;




Грiзно мотнув головою i так сам до себе промовив:

«Лишенько! Мабуть, щось iнше уже ухвалили безсмертнi

Про Одiссея за час, поки був я в землi ефiопськiй.

Ось вiн вже близько краiни феакiв, де вирватись мае

З зашморгу лиха й нещасть, що його настигають невпинно.




Нi, ще немало, кажу, йому горя належить набратись!»

Мовивши це, вiн хмари зiгнав i, у руки тризубець

Свiй ухопивши, море розбурхав, вiтрiв усiх буйнi

Подуви враз розбудив i чорними хмарами землю

Й море усе оповив, – нiч темна iз неба нависла.




Схiдний Евр i Зефiр противiйний, народжений ясним

Небом Борей i Нот полуденний вже хвиль назганяли.

Серце й колiна тодi Одiссеевi враз затремтiли, —

Повен тривоги, озвавсь до свого вiн одважного духа:

«Ох, i нещасний же я! І що тепер буде зi мною?




Дуже боюсь, що правду богиня менi вiщувала,

Як говорила, що, перше нiж рiдного краю дiстатись,

В морi бiди натерплюся, – усе це збуваеться нинi.

Скiльки-бо хмар назганявши, безкрае вповив ними небо

Зевс, i море розбурхав глибоке, й вiтрiв усiх буйнi




Подуви враз розбудив, – це, напевно, моя вже загибель!

Втрое i вчетверо ви щасливiшi, данаi, що смертю

На рiвнинi полягли бiля Троi, в догоду Атрiдам!

Краще б убили й мене, i долю свою я прийняв би

В день той, коли незлiченнi троянцi мене закидали




Мiдними списами бiля убитого сина Пелея, —

З честю й мене поховали б, i славу я мав би в ахеiв.

Нинi ж печальною смертю загинуть менi доведеться».

Щойно вiн вимовив це – iз шумом страшним величезна

Хвиля згори налетiла на плiт i у вир закрутила.




Сам вiн далеко вiд плоту упав i стерно iз ослаблих

Випустив рук; у жахливiй завii вiтрiв протилежних

Переламало якраз посерединi щоглу високу;

Рею з вiтрилом зiрвало й далеко закинуло в море.

Сам, захлинаючись, довго тримавсь вiн, проте, пiд водою.




Виринуть швидко хвиля велика йому заважала

Й одяг обтяжував той, що дала богосвiтла Калiпсо.

Зрештою виринув вiн, плюючись безустанно водою

Гiрко-солоною, що з голови його звiльна струмила.

Змучений тяжко, про плiт свiй розбитий, проте, не забув вiн,




Кинувся в хвилю за ним i, швидко його наздогнавши,

Сiв посерединi саме, уникнувши смертi близькоi.

Хвиля й туди i сюди той плiт течiею носила.

Наче пiвнiчний Борей восени по рiвнинi ганяе

Всохлi терни й будяки, що разом сплелись колючками,




Так i вiтри над морською пучиною плiт той носили:

То його Нот перекине Борею, щоб гнав кудись далi,

То його Евр вiддае Зефiровi знов на поталу.

Кадма дочка, Левкотея, узрiла його, струнконога;

Смертна ранiш, називалась Іно й говорила по-людськи,




Нинi ж в глибинах морських вона божеськi почестi мае.

Зглянувшись над Одiссеем, що так бiдував серед моря,

Мовби та чайка, злетiла вона над простором безкраiм,

Сiла з ним поруч на плiт i так почала говорити:

«Бiдний, чого ж Посейдон, землi потрясатель, страшенно




Так розлютився, що стiльки оце надiслав тобi лиха?

Та не погубить тебе, хоч i дуже того вiн бажае.

От що тепер ти зроби, – не здаешся-бо ти нерозумним.

Скинь усю одiж iз себе й вiддай тодi плiт свiй по хвилях

Вiтру носити, а сам, гребучи руками уперто,




В землю феакiв пливи, де судилось тобi врятуватись.

На, розгорни пiд своiми грудьми цю намiтку нетлiнну, —

З нею нi злоi бiди, нi загибелi ти вже не бiйся.

Тiльки, коли суходолу руками своiми торкнешся,

Зразу ж знiми цю намiтку i в море закинь винно-темне,




Далi вiд сушi, а сам повернися та йди собi прямо».

Мовивши це, вiддала богиня йому ту намiтку;

Чайкою в море широке, що так хвилювалось навколо,

Знову поринула, й чорна умить ii хвиля покрила.

Свiтлий замисливсь тодi Одiссей, у нещастях незламний.




Повен тривоги, озвавсь до свого вiн одважного серця:

«Горе менi! Чи не знову пряде якийсь пiдступ на мене

Хтось iз безсмертних, лукаво мiй радячи плiт залишити?

Та не послухаюсь я, бо, як бачу на власнi я очi,

Ще та далеко земля, де, казала вона, мiй рятунок.




От як зроблю я, й, здаеться менi, це буде найкраще:

Поки оцi деревини ще купи триматися будуть,

Доти сидiтиму тут i терпiтиму всякi напастi;

Тiльки тодi, як плiт менi хвиля дощенту розтрощить,

Кинуся вплав, – нiчого вже кращого тут не придумать».




Поки отак вiн серцем своiм i думками вагався,

Хвилю велику пiдняв Посейдон, землi потрясатель,

Страшно високу, важку, крутоверху, i кинув на нього.

Так от, як скирту соломи сухоi той вихор бурхливий

Раптом пiдхопить i всю ii в рiзнi розкидае боки, —




Порозкидало так хвилею плiт. На однiй деревинi

Верхи вчепивсь Одiссей, немов на конi скаковому,

Одяг увесь поскидав, що дала йому свiтла Калiпсо,

Потiм собi пiд грудьми розгорнувши намiтку нетлiнну,

Кинувсь у хвилю вiн сторч головою й, розкинувши руки,




Мав уже плинути. Знов це побачив землi потрясатель,

Грiзно мотнув головою i так сам до себе промовив:

«Лиха на сушi зазнавши, тепер ще поплавай по морю,

Поки дiстанешся ти до людей, годованцiв Зевса.

Лаять, надiюсь, не будеш, що мало завдав тобi лиха».




Мовивши це, батогом вiн по конях шмагнув буйногривих

І аж у Еги помчав, де була його славна оселя.

Інше замислила тут ясноока Зевсова донька:

Всiм пiднебесним вiтрам вона вiльнi шляхи зав’язала,

Стихнуть звелiла усiм i спокiйно лягти спочивати,




Бистрого тiльки Борея лишила i згладила хвилi,

Щоб до самоi землi веслолюбних феакiв дiстатись

Мiг Одiссей богорiдний i Кер там i смертi уникнуть.

Так вiн два днi i двi ночi по хвилi бурхливiй носився,

Серце йому вiщувало не раз недалеку загибель.




Тiльки як третю осяяла днину Еос пишнокоса,

Вщухнув поривчастий вiтер, i море безмежне окрила

Тиша безвiтряна. Вгору пiднiсшись на хвилi високiй,

Глянув вiн пильно, i от – недалеко вже землю побачив.

Так наче дiти радiють, коли вже одужуе хворий




Батько, що довго лежав, виснажливi терплячи болi,

Й чахнув дедалi все бiльш, божеством замучений лютим,

Врештi ж боги iм на радiсть його увiльнили з недуги, —

Так же зрадiв Одiссей, як дерева i землю побачив.

Кинувсь пливти вiн, щоб швидше на сушу ногами ступити.




А на таку вже наблизившись вiддаль, щоб поклики чути,

Гомiн прибою почув вiн, що в скелях шумiв прибережних, —

З ревом оглушливим хвиля страшенна об берег високий

Билася там i солоною пiною все заливала.

Пристанi там не було, нi затоки, де б суднам ховатись;




Всюди лиш кручi, та скелi суворi, та рифи стирчали.

Серце й колiна тодi Одiссеевi враз затремтiли —

Повен тривоги, озвавсь до свого вiн одважного духа:

«Горенько! Нащо оцю несподiвано землю побачить

Дав менi Зевс i стiльки зорав я пучини морськоi,




Як за порiг я моря пiнистого вийти не можу!

Скрiзь лише гостре камiння, i хвиля бушуе навколо

З ревом невпинним, i всюди лиш скелi здiймаються голi.

Море при березi дуже глибоке, i нiяк ногами

Дна досягнути у ньому й уникнуть загибелi злоi.




Тiльки-но вилiзти схочу, а хвиля мене о стрiмчастi

Скелi iз силою вдарить, i спроба та марною буде.

А попливу я уздовж узбережжя, можливо, знайду там

Берег пологий де-небудь чи тиху, спокiйну затоку, —

Страшно, якщо понесе мене вiтер бурхливий в багате




Рибою море i знову стогнатиму важко я в ньому;

Чи не нашле якийсь бог злоумисний на мене велику

З моря потвору, що iх Амфiтрiта годуе преславна;

Знаю-бо – лютий на мене преславний землi потрясатель».

Поки отак вiн серцем своiм i думками вагався,




Хвиля страшенна його понесла вже на берег скелястий.

Шкiру зiрвало б iз нього i костi б йому потрощило,

Та положила на серце йому ясноока Афiна —

Скочить на скелю й двома ухопитись за неi руками;

Стогнучи, виснув на нiй, аж поки вiдхлинула хвиля.




Так вiн уникнув ii, та друга, набiгши неждано,

Геть його збила зi скелi й вiдкинула в море далеко.

Як у полiпа морського, коли iз нори його вирвать,

В щупальцях вогких дрiбнi камiнцi ще тримаються густо,

Так i на скелi стрiмчастiй з долонь його смiлих лишилась




Клаптями шкiра, а сам вiн пiд хвилею зник гомiнкою.

Всупереч долi загинув би так Одiссей бiдолашний,

Та напоумити встигла його ясноока Афiна:

Вирнувши з хвилi, що з ревом на кручi стрiмкi набiгала,

Вздовж узбережжя поплив, поглядаючи, може, ще знайде




Берег пологий де-небудь чи тиху, спокiйну затоку.

Так пливучи, аж у гирлi рiки яснохвильноi раптом

Вiн опинився, – те мiсце здалося йому найзручнiшим:

Вiльне вiд скель, воно й захист од вiтру давало надiйний.

Гирло потоку впiзнавши, почав вiн у серцi молитись:




«Зглянься, хто б ти не був, володарю! До тебе з благанням

Щирим вдаюсь, вiд погроз Посейдона тiкаючи з моря.

Навiть в очах у безсмертних богiв заслуговуе шани,

Хто у них захисту просить, як я, що, бiди натерпiвшись,

Нинi твою течiю i колiна твоi обнiмаю!




Змилуйсь, володарю! Бути твоiм прохачем я волiю!»

Так вiн благав, i затримав той бог течiю невгамовну,

Хвилю вповiльнив i, тишу створивши навкруг, Одiссея

В гирлi рiки врятував. Уже-бо й колiна у нього,

Й руки мiцнi задубiли, i серце у морi охляло;




Тiло набрякло усе, струмками вода виливалась

З рота i з нiздрiв, а сам вiн без слова лежав, без дихання,

Ледве живий, – бiдолаху знесилила втома страшенна.

А як уже опритомнiв i дух в його серцi зiбрався,

Зняв вiн iз себе оту нетлiнну намiтку богинi




Й кинув далеко у рiчку, що плинула в море безкрае.

Швидко ii понесла течiя, i Іно пiдхопила

В милi долонi тканину. Вiн вийшов iз рiчки нарештi,

Лiг в очеретi i землю родючу почав цiлувати.

Повен тривоги, озвавсь до свого вiн одважного духа:




«Ох, як я витерплю це? І що тепер буде зi мною?

Тiльки-но я бiля рiчки цю нiч проведу небезпечну,

То на холоднiй росi та пiд iнеем лютим я змерзну,

Зморений, кволий, тут можу i зовсiм я дух свiй вiддати —

Вiтром-бо дуже рiзким повiвае з рiки на свiтанку.




А як на пагорок вийду я цей до тiнистого гаю,

Ляжу в гущавинi спати, й покинуть мене в ту хвилину

Втома й озноб, i сон менi очi заплющить солодкий, —

Все ж я боюся, щоб звiрам за здобич не стати й поживу».

Помiркувавши отак, вiн вирiшив зрештою краще




В гай затишний прямувать, що на пагорку рiс недалеко

Тоi рiки. До подвiйних кущiв вiн пробрався оливних,

Що позростались докупи, з родючими, плiдними – дикi.

Їх не проймала нi вогка вiтрiв буревiйних потужнiсть,

Анi сягало iх сонця яскравого свiтле промiння,




Не проникали й дощi помiж них, – гущиною такою

Переплелося iх вiття. До них Одiссей i подався

Поповзом, вимостив милими там вiн своiми руками

Ложе широке, бо всюди лежали опалого листя

Купи такi, що пiд ними i двое, i трое укритись




Взимку могли, яка б не була тодi стужа навколо.

Глянувши, свiтлий зрадiв Одiссей, у нещастях незламний,

Лiг посерединi, й зверху ще купу нагрiб вiн на себе.

Як головешку пастух у попелi чорнiм ховае

Серед далекого поля, де й близько немае нiкого,




Сiм’я б вогню зберегти й не ходити по нього до iнших, —

Так Одiссей заховався у листя. Солодкий Афiна

Сон йому в очi влила i милi зiмкнула повiки,

Щоб вiд тяжкоi утоми звiльнити його якнайшвидше.




Пiсня шоста




Змiст шостоi пiснi


ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ ДЕНЬ



Афiна увi снi спонукае Навсiкаю, дочку феакiйського владаря Алкiноя, йти разом з подругами й служницями прати бiлизну у струмку. Вони ладнаються з пранням бiля того мiсця, де Одiссей лежить у глибокому снi. Прокинувшись вiд iх голосiв, вiн наближаеться до Навсiкаi i просить ii дати йому одяг та пристанище; владарiвна запрошуе його йти слiдом за нею до мiста i дае потрiбнi поради. Вiн супроводить Навсiкаю до Палладиного гаю, що був недалеко вiд мiста.





Прибуття Одiссея до феакiв


Так незламний в бiдi спочивав Одiссей богосвiтлий,

Сном оповитий глибоким. От саме в ту пору Афiна

В землю племен феакiйських прийшла, у iх мiсто славетне.

Здавна жили вони десь в Гiпереi широкопросторiй,




Близько краiни диких i буйних кiклопiв, що часто

З ними до бою ставали, потужнiшу маючи силу.

Тим-то вiдтiль Навсiтой боговидий i переселив iх,

В Схерii iх обсадив, вiд людей промислових далеко,

Муром навколо все мiсто обвiв i оселi поставив,




Храми богам збудував i поля подiлив на дiлянки.

Керою здоланий, вже вiдiйшов вiн в оселю Аiда, —

Тож керував Алкiной, тямовитiстю богу подiбний.

В дiм Алкiноя ввiйшла ясноока богиня Афiна,

Про поворот Одiссея вiдважного дбаючи в мислях.




В спальню проникла, майстерно обладнану, де спочивала

Дiвчина, вродою й станом струнким до богинi подiбна, —

Мужнього то Алкiноя прекрасна дочка Навсiкая.

Двi бiля неi служницi, красою з харитами рiвнi,

Спали обаполи свiтлих дверей, зачинених мiцно.




Подувом вiтру вона до дiвочоi лине постелi,

В головах стала над нею й розмову свою починае,

Вигляд прибравши дочки мореплавця Дiманта, з якою,

Бувши однолiтком, змалку та дiвчина подругувала.

В виглядi цьому вiдтак ясноока iй мовить Афiна:




«Чи породила тебе, Навсiкае, недбалою мати?

Свiтлi одiння лежать без жодноi в тебе уваги.

Близько твiй шлюб, то належить самiй одягнутися гарно

Й тих надiлити усiм, хто тебе на весiлля вестиме.

Тим-то й сама мiж людьми набудеш ти доброi слави




Й радiстю батька свого i матiр поважну потiшиш.

Отже, удосвiта прати бiлизну ми пiдемо разом.

Я iз тобою пiду помiчницею, щоб якнайшвидше

Впоратись з платтям. Адже недовго тобi дiвувати —

Кращi-бо з-помiж феакiв тебе уже сватають люди,




Ти-бо й сама, i рiд твiй – найкращi у нашiм народi.

Тож на свiтанку збуди славетного батька, хай в повiз

Мулiв велить запрягти, щоб могли одвезти ви на ньому

Всяке вбрання, й пояси, й покривала усi бiлотканi.

Краще й для тебе самоi не пiшки до пралень ходити,




Надто далеко-бо iх влаштували за стiнами мiста».

Так оповiвши iй все, пiшла ясноока Афiна

Знов на Олiмп, де – кажуть – свою непохитну богове

Мають оселю; нi вiтер не зрушить ii, не зволожить

Повiддю злива, нi снiг не окрие, лиш чисте повiтря




Ллеться безхмарне i свiтле навколо прозориться сяйво.

Так цiлi днi там боги в утiхах проводять щасливi.

Дiвчинi давши пораду, туди вiдiйшла ясноока.

Встала Еос ясношатна й збудила вiд сну Навсiкаю,

Гарно убрану. Своiм здивована сном незвичайним,




Швидко в покоi батькiв побiгла вона сповiстити

Любого батька i матiр. Обох вона дома застала:

Мати з служницями вже над вогнищем хатнiм сидiла

Й пряжу сукала пурпурну, а батька перед дверима

Стрiла вона, – на нараду керманичiв люду славетних




Вiн уже йшов, видатними феаками кликаний рано.

Близько до любого батька вона пiдiйшла i сказала:

«Таточку любий, звели запрягти для мене високий

Мiцноколiсний вiз, щоб могла одвезти я на рiчку

Прати добротне вбрання, що у мене лежить забруднiле.




Треба й тобi, що в радi буваеш мiж радникiв перших,

Завжди чистому тiлом, в одежi охайнiй ходити.

П’ятеро любих синiв зростив у своiй ти оселi:

Двое – одруженi, три – юнаки у квiтучому вiцi,

В вимитiй чисто одежi бажають вони в хороводи




Нашi ходити. Про все це сама я подбати повинна».

Мовила так, про жадане ж весiлля ще сором було iй

Батьковi мовити. Сам здогадався i так вiдповiв вiн:

«Доню, нi мулiв тобi, нi iншого я не вiдмовлю,

Йди собi, – зараз тобi запряжуть моi слуги високий




Мiцноколiсний вiз, приладнають i короба зверху».

Мовивши це, служникiв вiн покликав. Слухняно зiйшлися

Й воза для мулiв на добрих колесах вони спорядили,

Мулiв сюди ж привели i зразу впрягли у той повiз.

Дiвчина свiтлi вбрання принесла, iз комори забравши,




Й склала у коробi зверху, на добре гембльованiм возi;

Мати ж у кошику iй поживну поставила iжу,

Ласощiв всяких поклала й вина налила iй до того

В козячий мiх. От зрештою дiвчина сiла на повiз.

Масла пахучого мати iй тут подала в золотому




Слоiку – пiсля купання себе i служниць намастити.

Вiжки блискучi й батiг у руки взяла Навсiкая,

Лунко хльоснула ним, i з тупотом мули побiгли.

Дiвчину з платтям тодi повезли вони кроком невтомним,

Ще й не саму – гуртом поспiшали за нею служницi.




Так досягли вони всi течii повноводоi рiчки;

Пралень було там багато, i стiльки води протiкало

В струменях свiтлих, що можна вбрання найбруднiше попрати.

Ставши на мiсцi, вони iз повозу випрягли мулiв,

Вздовж вирового потоку iх далi погнали й пустили




Пастися в луках медяних. Із повозу потiм обiруч

Плаття вони поздiймали i в темну Їх кинули воду,

В ямах топтали, старанно змагаючись помiж собою.

Бруд весь одмивши, бiлизну вони почали полоскати

І на пiску розстелили уздовж узбережжя морського




Там, де хвиля на сушу дрiбнi камiнцi викидае.

Потiм скупались самi i, до блиску намазавшись маслом,

Тут же, на березi рiчки, обiд споживать посiдали,

Вогку ж бiлизну лишили на ясному сохнуть вiдсоннi.

Вволю поiвши сама, i служебницi разом iз нею,




В м’яч почали вони грати, пов’язки з голiв поскидавши;

Перед у iгрищах бiлораменна вела Навсiкая.

Так стрiлоносна, на ловах блукавши мiж гiр, Артемiда

Високоверхий Тайгет i стрiмкий Ерiмант оббiгае, —

Тiшиться, диких полюючи вепрiв i оленiв бистрих;




З нею там нiмфи гуртом польовi забавляються, доньки

Зевса-егiдодержавця, i серцем Лето звеселилась.

Вища за всiх головою й чолом Артемiда; мiж ними

Легко богиню впiзнати, хоч всi вони рiвно прекраснi, —

Так помiж юних служниць вирiзнялась незаймана дiва.




Врештi коли уже час настав iм додому вертатись,

Мулiв вони запрягли й поскладали одежу помиту, —

Спосiб надумала знов ясноока богиня Афiна,

Як Одiссея збудить, щоб побачив вiн дiву прекрасну

І провела б його в мiсто вона до людей феакiйських.




Кинула м’яч у служницю вождева дочка Навсiкая,

Тiльки не влучила – вiн у вируючу хвилю потрапив.

Голосно скрикнули всi – й Одiссей богосвiтлий прокинувсь.

Сiвши, так у душi i думках вiн почав мiркувати:

«Горе менi! До кого, в яку я краiну потрапив?




Чи непривiтнi i дикi тут люди, що правди не знають,

Чи доброзичливi серцем, гостиннi i богобоязнi?

Лагiдний гомiн дiвочий, здаеться, до мене долинув.

Хто це – нiмфи, що в горах живуть, на бескетах стрiмчастих,

Чи при джерелах рiчок та встелених травами луках?




Може, нарештi я – близько оселi людей ясномовних?

Треба самому менi побачити це й дослiдити».

Мовивши так, виповзае з кущiв Одiссей богосвiтлий,

В хащах густих вiдломивши рукою м’язистою гiлку

З листям зеленим, щоб тiла прикрить наготу соромiтну.




Вийшов вiн, мовби той лев, що вирiс у горах i, сили

Певен своеi, крiзь бурю i дощ iз блиском огнистим

В хтивих очах на бикiв i овець пориваеться в полi

Й оленiв диких полюе, – утроба його спонукае

Навiть в обори мiцнi по дрiбну пробиватись худобу.




Зважився так Одiссей до дiвчат пiдiйти пишнокосих,

Бувши нагим, – до цього його приневолила скрута.

Був вiн жахливий на вигляд, облiплений тванню морською;

В трепетi врозтiч усi по берегу порозбiгались,

Лиш Алкiноева донька одна зосталася – Афiна




Мужнiсть iй вклала у серце i страх iз суглобiв прогнала.

Смiло стояла вона перед ним, Одiссей же вагався —

Краще колiна обняти прекрасноi дiви чи краще,

Стоячи одаль, у неi зворушливим словом благати

Одiж йому принести i шлях показати до мiста.




Так вiн, мiркуючи, визнав нарештi, що буде найкраще,

Стоячи одаль, ii зворушливим словом благати,

Але колiн не торкатись i дiвчину тим не гнiвити.

Отже, розсудливо вiн i зворушливо мовив до неi:

«Хто ти – богиня чи смертна, – тебе на колiнах благаю!




В разi одна ти з богинь, що простором небес володiють,

То з Артемiдою тiльки, великого Зевса дочкою,

Виглядом, постаттю, величчю можу тебе порiвняти!

В разi ж одна ти iз смертних, що нашу заселюють землю,

Тричi щасливi тодi твiй батько i мати поважна,




Тричi щасливi й брати твоi, – щирою радiстю завжди

Їм зогрiваеться серце тодi, як тебе вони бачать,

Парость квiтучу свою, в танку хороводного кола.

Але за всiх буде той щасливiший у серцi своему,

Хто, перевищивши iнших дарами, введе тебе в дiм свiй.




Досi нiде-бо мiж смертних моi ще не бачили очi

Мужа чи жiнки такоi; дивлюсь я на тебе й дивуюсь.

В Делосi тiльки колись, поблизу вiвтаря Аполлона,

Бачив таку ж прекрасну я пальми квiтучоi парость.

Я там бував i багато супутникiв вiрних зi мною,




Їдучи в путь, що на нiй зазнали ми стiльки нещастя.

Глянувши тiльки, тодi, зачудований серцем, стояв я

Довго, – таких-бо дерев ще нiколи земля не ростила.

Так i на тебе дивлюся я з подивом, жiнко, колiн же

Страшно твоiх доторкнутись. Тяжке мене лихо спiткало.




Вчора, на день лиш двадцятий, умкнув я з багрового моря,

Де пiд поривами бур вiд Огiгii-острова хвиля

Гнала так довго мене. Сюди ж якийсь бог мене кинув

Нинi, щоб нових напастей зазнав я. Бо ще, я гадаю,

Їм не кiнець, ще багато боги iх менi призначили.




Зглянься ж, владарко; тебе, перетерпiвши стiльки нещастя,

Першу зустрiв я, з iнших людей я нiкого не знаю,

Хто в цьому мiстi живе й володiе цiею землею,

Шлях до мiста менi покажи й обгорнутись дай клаптем

З ряден, що ними ти одiж, сюди везучи, накривала.




Вiчнi боги вiддадуть тобi всiм, чого прагнеш душею, —

Мужа, й домiвку тобi подарують, i згоду в родинi

Повну; нiчого немае певнiшого й кращого в свiтi,

Тiльки б у злагодi повнiй жили i домiвку тримали

Муж iз жоною, одним ворогам лиш – на заздрощi злiснi,




Приязним людям – на радiсть, найбiльше ж – собi на утiху.

В вiдповiдь бiлораменна сказала йому Навсiкая:

«Ти нi на дурня, чужинче, анi на лукавця не схожий,

Щастям-бо всiх надiляе однаково Зевс олiмпiйський —

Гiдних людей i поганих, вже як кого сам побажае.




Те, що тобi подае вiн, тобi й перетерпiти треба.

Нинi до нашого мiста i в нашу краiну прибув ти, —

Отже, нi в одiжi ти i нi в чому нужди не зазнаеш,

Що потерпiлому треба, коли допомоги вiн просить;

Мiсто тобi покажу i назву тобi ймення народу:




Городом цим i землею феаки давно володiють,

Я ж – дочка Алкiноя, вiдважного iх можновладця,

Мае-бо вiн у феакiв i силу, i владу велику».

Мовивши так, до служниць пишнокосих вона проказала:

«Стiйте, служницi! Куди-бо тiкаете, мужа уздрiвши,




Наче вважаете ви, що вiн – чоловiк злоумисний?

Ще не було мiж живущих, ще смертний такий не родився,

Хто б до краiни цiеi прийшов, несучи до феакiв

Злу ворожнечу, – велика-бо ласка до нас у безсмертних.

Одаль вiд iнших людей, на краю многошумного моря




Mи живемо, i чужi помiж нас не мiшаються люди.

Нинi ж до нас заблукав блуденник оцей бiдолашний, —

Треба про нього подбати; пiд захистом Зевса самого

Всi подорожнi i вбогi; й найменший дарунок iм любий.

Дайте ж но швидше, служницi, чужинцевi iсти i пити




Та покупайте у рiчцi його, де од вiтру затишно».

Так вона мовила, й всi одна одну вони поскликали.

В затишку там Одiссея вони садовлять, де сказала

Їм Навсiкая, дочка Алкiноя, вiдважного серцем,

Плащ i хiтон вони й iнше кладуть бiля нього одiння,




Масла рiдкого йому у дзбаночку дають золотому,

Митись проводять його у хвилi потоку ясного.

Вiдповiдае служницям на це Одiссей богосвiтлий:

«Станьте-но одаль, дiвчата, щоб сам мiг обмити я з себе

Тванi солоний намул i маслом собi намастити




Тiло, – давно-бо його запашна не торкалась олiя.

Але вiдкрито при вас я купатись не буду, бо голим

Сором менi мiж дiвчат пишнокосих тут показатись».

Мовив вiн так, i пiшли вони й це Навсiкаi сказали.

З тiла тодi у потоцi почав Одiссей богосвiтлий




Твань обмивати, що спину i плечi укрила широкi,

Пiну обтер з голови, нанесену морем невтомним;

Начисто потiм обмивсь i, до блиску намазавшись маслом,

Одiж нову надягнув, що дала йому дiвчина юна.

Зевсова донька Афiна тодi Одiссея вiдразу




Вищим зробила на зрiст i повнiшим i кучерi пишнi,

Мовби вiнок з гiацинтiв, йому над чолом спорядила.

Наче тямущий митець, що золотом срiбло вкривае,

Рiзних умiнь вiд Гефеста й Паллади Афiни навчений,

Радуе око тонкими утворами свого мистецтва,




Так вона вродою плечi й чоло йому гоже окрила.

Берегом моря пройшов вiн i сiв вiддаля, чарiвною

Сяючи вроди своеi красою. Здивована дiва

З словом таким до своiх служниць пишнокосих звернулась:

«Слухайте, бiлораменнi дiвчата, що я скажу вам:




Цей чоловiк не без волi богiв, що живуть на Олiмпi,

В землю феакiв прибув богорiвних. Ранiше-бо справдi

Вiн i менi таким неподобним здавався, а зараз

Схожий вiн став на богiв, що простором небес володiють.

О, якби зволив такий чоловiком моiм називатись,




Тут оселитись схотiв би й назавжди у нас залишився!

Дайте ж, служебницi, швидше чужинцевi iсти i пити».

Так говорила вона; це почувши, вони iй скорились

І Одiссеевi зразу позносили iсти i пити.

Жадiбно свiтлий почав Одiссей, у нещастях незламний,




Їсти i пити, давно-бо не знав вiн нiякоi iжi.

Бiлораменна iзнову намислила щось Навсiкая:

Випрану одiж зiбравши, на повiз ii поскладала,

Мулiв мiцнокопитних впрягла i, зiйшовши на повiз,

Так Одiссея просила i словом таким умовляла:




«Встань-бо, чужинче, ми iдем до мiста, – тебе проведу я

В дiм премудрого батька мого. Кажу тобi, там ми





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/gomer/odisseya-38610603/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.