Книга - На березі Хозарського моря

На березi Хозарського моря
Ясмiна Михайлович


Карта свiту
Ясмiна Михайлович (нар. 1960 р.) – сербська письменниця, лiтературознавець i лiтературний критик. Народилася у мiстi Нiш. 1987 р. закiнчила фiлологiчний факультет Белградського унiверситету. Удова й власниця культурноi спадщини Мiлорада Павича (1929–2009), одного з найбiльш читаних сучасних балканських письменникiв, чиi твори перекладенi 36 мовами свiту. Я. Михайлович видала понад 60 книжок М. Павича у США, Росii, Китаi, Кореi, Індонезii, Францii, Грецii, Грузii, Монголii, Словаччинi, Болгарii, Туреччинi, Албанii, Азербайджанi, Мексицi та Чехii. «На березi Хозарського моря» – унiкальний збiрник любовноi прози, в якому майстерно переплелися тексти, що вийшли з-пiд пера Ясмiни Михайлович та Мiлорада Павича. Це зворушлива iсторiя кохання двох сербських письменникiв, яких навiть смерть не в змозi розлучити…





Ясмiна Михайлович

На березi Хозарського моря



© 2014 Jasminа Mihаjlоvic

© О. A. Концевич, переклад украiнською, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010


* * *




Ясмiна Михайлович

На березi Хозарського моря





Азербайджан. Травень 2012 року. Баку


Азарi – саме так офiцiйно називають мешканцiв Азербайджану, – бо вони мають море, яке називають Хозарським. Йдеться про Каспiйське море – як називае його решта свiту. Але варто приiхати в Баку, i все раптом перетворюеться на хозарське. Хозарське море, хозарський салат (з кав’яром риби бiлуги), хозарська нафта…

Хай там як, зараз у мене – удови Мiлорада Павича, серба, автора «Хозарського словника», перекладеного 36 мовами усiх континентiв, двi домiвки – Сербiя i Хозарiя. У Сербii я народилася, а Хозарiю отримала в спадок.

Як гостя азербайджанськоi влади i Фонду, яким опiкуеться перша дама цiеi краiни, вишукана й прекрасна Мехрiбан Алiева, посол ЮНЕСКО, я провела вiсiм днiв у Баку. Ми, четверо жiнок, входили до сербськоi делегацii, яку запросили на «Євробачення», аби з почестями, достойними хiба що вищих чиновникiв, тиждень перебувати у цiй краiнi.

Це була одна з тих подорожей, котрi назавжди змiнюють людину, пiдносять ii, перевтiлюють, формують – це була майже культурно-геоетнiчна iнiцiацiя. Для мене ця подорож була ще й прощею. Я потрапила неначе до реiнкарнацii Хозарii з «Хозарського словника».

У 2011 роцi азербайджанська влада, реконструюючи парк Ташмайдан в Белградi, встановила там пам’ятник Мiлораду Павичу. З цiеi нагоди випустили ювiлейне видання «Хозарського словника» азербайджанською i медаль iз зображенням пам’ятника. На знак подяки на вiдкриттi пам’ятника я подарувала президенту Алiеву факсимiле рукопису «Хозарського словника». То була найбiльша цiннiсть, яку я могла подарувати народовi, котрий прийняв Павича як свого письменника. Прижиттева i посмертна доля Мiлорада Павича – така, що усi народи, мови, культури, релiгii приймають його – скрiзь, крiм рiдноi краiни. Сербiя була i залишилась до нього недовiрливою, попри понад три сотнi видань Павичевих книг по всiй планетi.

Коли посол Азербайджану в Сербii доктор Ельдар Хасанов кiлька рокiв тому приiхав, аби офiцiйно повiдомити мене про зведення пам’ятника, я не знала про цю краiну майже нiчого. У мене було тьмаве уявлення про щось далеке, пострадянське, новоiсламське, i я пам’ятала з географii у школi, що Баку – то якийсь важливий порт; це було, власне, i все.

З цього приводу пан Хасанов сказав менi, що Азербайджан завжди буде моею другою домiвкою. Я вважала це поштивiстю дипломата, формальною люб’язнiстю, декларацiею ввiчливостi, яка нi до чого не зобов’язуе.

А тодi я перетворилася на хозарську принцесу… Цiле посольство приiздило на могилу Мiлорада Павича на роковини народження та смертi, супроводжувало мене на моi лiтературнi зустрiчi, на усi свята менi надсилали кошики з найвишуканiшими подарунками. Я була присутня на пiдписаннях договорiв про коридори, на вiдкриттях медресе, церков, пам’ятникiв, паркiв, я стала редактором сербсько-азербайджанського словника… i кiнець кiнцем (чи то початком початкiв) я гостювала в Баку як почесна державна гостя, i мене обдаровувано килимами, шовком, кав’яром, золотом, срiблом, книжками…


*?*?*

Азербайджан межуе з Іраном, Туркменистаном, Казахстаном, Росiею, Грузiею та Вiрменiею. Вiн i справдi е i Сходом, i Заходом. Це анi Європа, анi Азiя, але те й те разом. Анi iслам, анi християнство – усе вкупi.

Його мешканцi спершу нагадали менi вишуканi лики з фаюмських портретiв, коптiв; вони були схожi на арумунiв (хоч я не дуже й знаю, хто це), мали чистий погляд великих чорних очей, загостренi носи дугою, чiтко рiзьбленi брови. Був тут i свiтлоокий слов’янський тип – вiдгомiн Росii i оборонцiв Кавказу, якi вкоренились у Азербайджанi. Гадаю, до цього коктейлю варто б додати ще перський вплив сусiднього Ірану, але оскiльки я нiчого в цьому не тямлю, то краще промовчу. Мова азарi, котрою в Азербайджанi спiлкуються паралельно й нарiвнi з росiйською, належить до тюркськоi групи. Дуже часто мешканцi навiть не помiчають, як переходять з азербайджанськоi на росiйську i навпаки. Мiж тим вони бiльш-менш розумiли сербську – бо ж слов’янська, та й через численнi турцизми також. Навiть коли я казала (щоб не зурочили) «тьху-тьху-тьху» i стукала по дереву, господарi з подивом упiзнавали мiсцевий звичай. А нас роздiляе 4000 кiлометрiв прямим авiасполученням.

У Баку я почувалася справдi як удома. Майже iдентичний менталiтет, навiть чимось ближчий, нiж грецький чи турецький. Окрiм того, Азербайджан – краiна невелика, за кiлькiстю населення – як Сербiя, мае полiтично-територiальну проблему iз сусiдньою Вiрменiею, так само, як ми з Косовом. Тут полюбляють теревенити про полiтику, i едина важлива вiдмiннiсть у тому, що у них нафти – як у нас води (хоч в майбутньому хтозна, що цiнуватиметься бiльше). Наразi свiтова перевага – за ними.

Подорож до Баку тривала довго. Навiть за скороченим розкiшним дипломатичним протоколом вона розтяглася на цiлий день. Вiд ранку до свiтанку. На стамбульському переповненому аеродромi-мурашнику ми перевели годинники на годину, а пiд час тригодинного перельоту до Баку – ще на двi години. Коли жителi центральноi Європи дивилися «Євробачення» о 20-й за Гринвiчем, а глядачi з Сербii, – о 21-й, конкурс у Баку починався опiвночi, тож фiнальний вечiр ми закiнчили за бакинським часом о 4-й ранку, що геть непогано з огляду на сонце, що вже сходило над горизонтом Каспiйсько-Хозарського моря. Коротше кажучи – годинники потрiбно перевести на +3.

Вважаю за величезне щастя, що на цю землю я все ж приземлилася удень i за гарноi погоди, оскiльки такий географiчний спектакль випадае вкрай рiдко. Пiсля мутно-брудноi Туреччини i темно-синього Чорного моря ми летiли над плiсированими смарагдовими безкраiми горами Грузii, а тодi раптово вигулькнули терени iншоi планети. Марс! Сотнi кiлометрiв голiсiньких гiр, поцяткованих неоновими червоними смугами, виглядали, немов якiсь космiчнi проспекти. Русла скам’янiлих рiчок, як Дунай завширшки, змiiлися голими долинами. У свiтлi сонця, що сiдало, менi здалося, що вони вкритi дзеркалом криги. Їхнi ложа сяяли глибоко внизу мертвим нерухомим жовтим свiтлом. Я налiчила три, вони виглядали страхiтливо i велично. Затим пейзаж у моему iлюмiнаторi перетворився на ще божевiльнiшу пустку. Сивувато-бiлястi поверхнi зi сплющеними вулканами, досконало рiвнi гори з плато-платформами, схожi на космодроми для прибульцiв. І на самому краечку тiеi скаженоi геологiчноi хорор-розкошi лежало Каспiйське море. Хозар денiзi — так називають його мешканцi Азербайджану.

Хозарське море було схоже на мутно-синi безкраi, нiби мертвi, непорушнi води. Нарештi наш лiтак сiв на бакинському аеродромi, будiвлi якого були архiтектурним чудом з темноi сталi i скла, немов конструкцii з науковоi фантастики – «Зоряних вiйн» чи «Зоряного шляху». Тодi саме спалахнули вогнi злiтноi смуги, i я побачила мереживну будiвлю зi скла, пронизаного делiкатним сталевим скелетом. Схiднi хороми майбутнього.

Так почалася зустрiч iз Баку – столицею, яка вдень е одним мiстом i зовсiм iншим – уночi.

Вiдверто кажучи, в цю подорож я вирушила, мов на прощу, аби привезти кiлька камiнцiв з реальноi Хозарii й поховати iх на клумбi бiля чоловiкового, Павичевого пам’ятника на Ташмайданi. Його бюст був виготовлений у Баку i привезений до Сербii. Тепер я поверталась у мiсце його «народження», аби його другому тiлу й автору «Хозарського словника» привезти шматочок «рiдноi» землi.

Нехай любов, лiтература, мистецтво, метафiзика, прижиттеве i посмертне будуть навiки поеднанi!


*?*?*

Вiд вiзиту до Азербайджану я очiкувала чогось геть iншого. Я приiхала як висока державна гостя в мiсто й краiну, де тодi вiдбувалася велика медiйна подiя – «Євробачення». У мене був бiзнес-клас у лiтаку, ВІП-прийом в аеропорту, найдорожчий готель, дипломатична недоторканнiсть на час мого вiзиту, запрошення на усi три вечори «Євробачення»… Я привезла чотири вечiрнi сукнi, професiйну косметику, туфлi на всi смаки, прикраси, книги – моi i Павича – на подарунки… Менi й не снилося, що я подорожуватиму всiею краiною, узбережжям Каспiйського моря у президентському мiнi-бусi; що я вiдвiдаю мiсця з петроглiфами (праiсторичними наскельними вiзерунками) вiком до 40 000 рокiв, зороастричний Храм вогню, приватнi вечiрки в господах елiтних азербайджанських родин; що менi пiдноситимуть дарунки, достойнi хiба що принцеси… Опiвночi я iздитиму на концерти до Кришталевоi зали i повертатимусь, коли сходитиме бакинська зоря, i охорона супроводжуватиме мене в крамницi, навiть коли я нагледiла прокладки з крильцями… А ще я ласуватиму рiзними делiкатесами просто в бусi, оскiльки через насичену програму отримати щось, окрiм страшенно дорогих харчiв з мiсцевого готелю, було неможливо. Я чекатиму на замовлену каву по 20 хвилин, бо знаходжуся в краiнi повального царювання чаю… Я дивом уникла терористичного нападу; зi мною повсякчас траплялися усiлякi метафiзичнi дива… Хоча щодо метафiзики я могла б i здогадатися.




Баку – мiсто свiтла й вiтру


Баку схоже на Париж! У всiх сенсах. Архiтектурою, атмосферою, барвами мiста…

Тут, без сумнiву, присутнi архiтектурнi домiшки iсламу та Сходу, трохи радянщини, чимало грузинсько-турецького i на позiр – мальтiйсько-грецького. Багато тут i ультрамодерного, як у Дубаi. Але Бакi (так називають його тутешнi мешканцi) то щось iнше. Як i Азербайджан – то ще й Земля вогню. Земля географiчно-геологiчних природних ресурсiв, вiд яких забивае подих. Краiна, де чергуються пейзажi пекла й раю.

Якби менi довелося дати визначення Баку, я б таки назвала його евразiйським Парижем. Це враження збереглося у мене до останнього дня перебування. Архiтектура, будiвлi благородного жовтуватого, мов слонова кiстка, кольору, орнаменти на будинках. Коване залiзо на терасах, канделябри, лiпнина, фонтани, бульвари, екстремально розкiшне освiтлення вночi, блиск розкiшних крамниць усiх европейських та американських брендiв. Хiба що Баку набагато чистiше за Париж.

Дух мiста, висока естетика у всьому, увага до дрiбниць, мистецький смак у сутi й деталях – неможливо приписати все це лише економiчному буму завдяки нафтовим надбанням останнiх десятилiть, новоспеченому багатству або тому, що мiсто вилизали з нагоди «Євробачення». За всiм цим стоять сотнi рокiв культурного впливу рiзних цивiлiзацiй, освiченiсть та просвiта, мудрiсть, а ще – певна легкiсть, оптимiзм, який стара Європа (не кажучи вже про Сербiю) давно втратила.

Баку справедливо називають «мiстом вiтрiв». Каспiйськi вони чи кавказькi, напiвпустельнi, хозарськi – без рiзницi. Дме, любi моi, так, що зачiску в цьому мiстi зберегти неможливо, та й просто ходити часом складно. На жоднiй свiтлинi з Баку не видно мого обличчя – лише вплетенi у волосся вiтри. Якщо додати туманну iмлу через специфiчну морсько-озерну вологiсть, вийде клiмат нi в тих нi в сих, та все ж – упiзнаваний, европейський.

Зрiдка, коли вiтер вщухае, стае вловним тривожний, автентичний запах сироi нафти.

Столиця Азербайджану бiльше за сербську столицю заслуговуе назви «бiле мiсто». Чиста, акуратна, впорядкована, умита, свiтла, весела, а уночi – розкiшна, мов створена для людей, зграбна.

Чимало нафтових коштiв укладено в iнфраструктуру: фасади, парки, заповiдники, пам’ятники, смiтники, дороги, транспорт… Та насамперед – краса мiста.

Якщо пiдсумувати моi враження про Баку i ту частину Азербайджану, яку я побачила, висновок такий: це краiна, що дивовижно береже та воскрешае культурну спадщину i вклоняеться красi у будь-якому ii проявi. Педантичнi азербайджанцi, немов евразiйськi швейцарцi, прагнуть досконалостi i швидко прямують шляхом найрозвиненiших держав. Тут немае старовiчно-новiтньоi росiйськоi пихи, американського чванства, европейськоi стоми, шику Емiратiв чи сербськоi помiркованостi. Вони свiдомi величi своеi невеликоi краiни, хоч i мають комплекси нацiй, що вiками перебували пiд чиеюсь окупацiею, але вибудовують свiй рейтинг вкрай успiшно. Вони розумiють, що нiчого просто так не падае з неба, хоча у них iз землi й тече нафта. На кожному кроцi.


*?*?*

Усього того, про що я пишу, я, звiсно ж, не знала, коли ми пiзньоi ночi приземлились на бакинському аеродромi пiсля цiлоденноi подорожi. Втомлена, iз зайвими трьома годинами на годиннику, я була вражена, коли наша делегацiя просто з бiзнес-класу пересiла в мiнi-бус, об’iхала головну будiвлю аеропорту i дiсталася до розкiшних апартаментiв з червоним килимом на входi. Всерединi – мармур, сяйливi свiтильники, масивнi колони, дзеркала, гарнiтури в стилi псевдобароко. Менi видалося, що готель знаходиться поряд з аеродромом (чи принаймнi неподалiк), тож мене здивувало, що адмiнiстратор в унiформi взяв нашi паспорти, доки нас на честь прибуття частували чаем з кришталевих скляночок. Незвично виглядало й те, що нашi валiзи проносили крiзь металошукач бiля виходу з «готелю», немов збиралися з нашим багажем на вулицю, а не в номери.

Все мое перебування в Азербайджанi складалося з iлюзiй, помилкових очiкувань, краху упереджень, як це часто бувае пiд час подорожей.

Безумовно, то був не готель, а ВІП-будiвля аеропорту, тож пiсля найприемнiших паспортних формальностей, котрi менi лише доводилося бачити, ми могли разом з нашим гiдом, панi з Мiнiстерства закордонних справ цiеi краiни, iхати до Баку.

Розкiшний бiлий мiнi-бус, котрий впродовж наступного тижня перетвориться на мою своерiдну домiвку, вирушив у бакинську нiч.

Я очiкувала побачити облiзлий скупий соцiалiстичний схiд, а отримала блискучу столицю. В життi не бачила стiльки свiтла – фасади, цiлi хмарочоси, парки, фонтани, дороги, вежi, автошляхи – усе купалося в сяйвi декоративних ламп, фар, лазерiв, рефлекторiв, свiтлових дiодiв… Три полум’янi хмарочоси неправильноi форми – символ сучасного Баку – iскрилися яскравим вогнем своiх скляних фасадiв. Навiть жезли регулювальникiв свiтилися – дорожня товкотнеча була неймовiрна. Прийом учасникiв «Євробачення» перетворив мiсто на вулик заторiв, перехресть, барикад. Тотальний нiчний колапс. Дорогi автомобiлi розривалися вiд гудкiв, мiлiцiянти кричали в мегафони, наш водiй, постiйно кружляючи вулицями з одностороннiм рухом, намагався дiстатися до готелю, який був поряд, але видавався недосяжним. У ХХІ сторiччi дiстатися з точки А до точки Б – землею, повiтрям, морем – виявилося нездiйсненною мрiею. Швидкiсть i перенасиченiсть iнформацiею не пощадили навiть людськоi думки.

І врештi – пункт призначення. Готель «Лендмарк». Мiж iншим, iз дуже дивним плануванням. Рецепцiя була десь пiд хмарами, на 19-му поверсi, мiй номер – на 16-му, СПА-центр – на 9-му, ресторан – на 20-му, а конгрес-зала – на 4-му поверсi пiд землею!

Коли я увiйшла до моеi простороi кiмнати iз скляною стiною, мене захлиснув величний вид на море, шикарнi хороми, полум’янi башти та грандiозна архiтектура Кришталевого палацу з розкiшним освiтленням. З пiддашшя били рефлектори такоi потужностi, що свiтло майже сягало космосу. При цьому вiдблиски свiтла плавали в повiтрi i створювали ефект танцю сяючих всесильних духiв повiтря.

Я була в осердi мiста вiтрiв i землi вогню.


*?*?*

Символом Азербайджану е бута. Язик полум’я. Суть вогню. Менi його вигляд нагадуе вогненну сльозу. Усi орнаменти цiеi краiни так чи iнакше пов’язанi з його формою. Це той вiзерунок, який зустрiчаеться на кашемiрi. Така собi жирна кома.

Проте у всiй культурнiй спадщинi азербайджанцiв немае розкошолюбства. Усе тут лаконiчне, елегантне, високоестетичне, часом навiть субтильне.

Саме так виглядав символ Баку – Дiвич-вежа (Qiz Qalasi), яка знаходиться на в’iздi до старого мiста. Фундаментальна архiтектурна суворiсть Дiвич-вежi, простота, мiстична мiць форми нагадала менi мiкенськi будiвлi. Усе старовинне, що я зустрiчала в цiй краiнi – геологiчне чи цивiлiзацiйне, – усе повертало мене кудись у Мiкени. Строгiсть обрисiв, тип побудови, спорiдненiсть iз каменем, скелями, дух чогось прадавнього, невблаганне пошанування чотирьох елементiв – землi, води, повiтря й вогню. П’ятий елемент у азербайджанцiв – це симбiоз природи й культурноi спадщини.

Наша господиня Гiней – я нiяк не могла запам’ятати ii iм’я, тому прозвала ii Ангелiною, – весела дiвчина спiлкувалася з нами росiйською, англiйською i напiвсербською, а мене називала «фрау Михайлович». Напевно, тому, що безпосередньо перед «Євробаченням» вона повернулася з дипломатичноi подорожi до нiмецького Бонна. Загалом, усю сербську делегацiю становили ми, четверо жiнок, а п’ятою була Ангелiна, плюс водiй мiнi-бусу. Згiдно з етикетом, по-азербайджанськи я мала би бути Ясмiна-ханум, але на евразiйському тлi я перетворилася на «фрау Михайлович», котра збирала хозарськi камiнцi. Мое iм’я – Ясмiна – дуже органiчно вписуеться у арабський свiт, бо воно – iхне. В Азербайджанi, де перемiшанi турецькi й слов’янськi iмена, називатися Ясмiною було навiть екзотично.


*?*?*

Старе мiсто в Баку – «фортеця», як зазвичай називають його мешканцi, – з його вулицями i вуличками, оборонними мурами, старими й новими пам’ятниками, арками, вежами i масивними ворiтьми, мечетями й базарами анi на дрiбку не схоже на арабський схiд. Воно було вилизане, вiдремонтоване, вiдполiроване, вiдшлiфоване (як, зрештою, i все сучасне Баку) i мало оригiнальну атмосферу чогось породистого i прадавнього. Чого? Усього потроху: iсламу, Туреччини, Закавказзя, Балкан, Родосу, Мальти, частково Грузii та Вiрменii… На мить менi навiть спадали на думку Канни i Нiцца, Баден-Баден… Культурно-архiтектурна синергiя.

Нас завантажили у безшумний прогулянковий електромобiль, привели директорку палацу Ширваншахiв, аби показати нам усе старе мiсто, тож ми iхали вiд пункту до пункту – Дiвич-вежа, старий базар з археологiчними розкопками, палац Ширваншахiв, хамами, караван-сарай, музей нумiзматики, чесми[1 - Кринички з водою для пиття.], площi, i, звiсно ж – фонтани. Дорогоцiннi килими висiли вздовж розписних огорож, ними були завiшенi одвiрки, вони просто лежали на вулицях перед крамницями. Азербайджанський килим – то нацiональна релiквiя, iснуе цiле мiнiстерство килимiв, яке, мiж iншим, видае сертифiкати на придбанi килими.

У всiх офiцiйних поiздках я маю двi головнi проблеми: я не люблю гiдiв i ненавиджу фотографувати. Нiяка з мене туристка. Що гiрше, оскiльки у нас був статус високих державних гостей (бо так воно i було), гiди придiляли нам надмiр уваги. В нашому розпорядженнi завжди були директори усiх дотичних музейних iнституцiй. А тут уже розмовам не було спину. Тим паче, всi ми знали, що таке хани, медресе, мечетi, сараi, хамами, шедрвани[2 - Фонтани.] iтд, iтп, та й щодо соцiалiзму й СРСР були в курсi. Це додавало нам харизми неочiкувано «всезнаючих» ВІП-вiзитерок «Євробачення» i Євразii.

Дув скажений вiтер (за бакинськими оцiнками вiн був помiрним), я розглядала котiв на кам’яних одвiрках, хозарськi туфельки у крамницях (отi iз загнутим носаком i вишивкою), тлум гостей «Євробачення», чарiвнi яруси будiвель, тераси з кованого залiза, дерев’янi дивани[3 - Установа, вищий орган влади в iсламських краiнах.], затишнi книгарнi, фiсташковi дерева в цвiту – i все це крiзь вiкна електромобiля. На жаль, Баку для мене обмежувалось пересуванням з точки А до точки Б, вiд входу В до входу Д. Лише згодом виявиться, що такi запобiжнi засоби мали пiд собою неабияке пiдгрунтя.

З одного з нацiональних ресторанiв, затисненого серед мурiв, з велетенським вогнищем, з якого бухкав вогонь, вийшли жiнки в нацiональних строях, аби подати нам тонкi гарячi перепiчки та овечий сир. Азербайджанцi мають унiкальну гостиннiсть i культуру обдаровування. Я неодноразово вiдчула це з боку членiв посольства у Белградi, та лише в Азербайджанi зiткнулася з цiею вишуканою манерою як з нацiональною особливiстю.

Сербське посольство в Баку знаходиться в старому мiстi, i я була страшенно горда, побачивши наш прапор, що майорiв на чотириповерховiй елегантнiй старiй вiллi у центрi. Я згадую про прапор через те, що в азербайджанцiв, зовсiм як в американцiв, iснуе культ прапорiв. Вони трапляються на кожному кроцi – всiх розмiрiв. Це рiдкiсть, що найвищий флагшток у свiтi знаходиться на бакинськiй вулицi одразу бiля Кришталевоi зали. Оскiльки в Баку, мiстi вiтрiв, вiе нон-стоп, шелест цього високого центрального прапора звучить, мов грiм.

Існуе ще кiлька речей, котрими одержимi азербайджанцi. Це фонтани, парки, пам’ятники i меморiали. Усi мiсцевi пам’ятки вдосконаленi аж так, що перетворюються на диво. Просто перед сербським посольством знаходився сквер iз пам’ятником мiсцевому письменнику. Вiн мав вигляд велетенськоi голови з героями його творiв, вплетеними у волосся. Неподалiк – вражаюча будiвля Лiтературного музею, однiеi з найвiдомiших будiвель Баку. Тут знаходиться копiя факсимiле рукопису «Хозарського словника».

Баку, мiсто з невисокими узгiр’ями, мае форму амфiтеатру, i найгарнiше в старому мiстi – те, що одночасно з одного боку видно море, а з iншого – три урбанiстичнi перспективи, три архiтектурнi сходинки: найстарiшi, тодi сучаснi, i врештi погляд спиняеться на ультрамодерних хмарочосах. Все творить iерархiчну гармонiю краевиду i будiвель. Нiчого не випирае, не муляе око – лише перетiкае з одного в iнше.

Що буде в майбутньому – не знаю. Вiд футуристичних проектiв, котрi можна побачити в Інтернетi, забивае подих. Мешканцi мiста кажуть, що майбутне, за великим рахунком, почалося, i якщо, примiром, упродовж мiсяця вони не бували у котромусь кварталi, то вже не можуть упiзнати власне мiсто. Настiльки стрiмким е перетворення.

У Баку я, власне, була не стiльки на «Євробаченнi», скiльки вiдвiдала квiтучу краiну в ii золотий вiк. Найбiльший подарунок, який лише може отримати турист.

А подарунки ще тiльки починалися…


*?*?*

Азербайджан – це географiчно-геологiчно- клiматична божевiльня, а не краiна! З одинадцяти клiматичних областей, вiдомих на земнiй кулi, ця краiна мае на своiй порiвняно невеличкiй територii дев’ять! Округи Баку i власне Хозарсько-Каспiйське море лежать на 27 метрiв нижче свiтового рiвня, а найвищий пiк кавказького масиву в Азербайджанi становить 4400 метрiв! Є тут i напiвпустелi, е пашi, озера, скам’янiлi рiчки, пляжi, вулкани, березовi пiдлiски, нацiональнi парки аномальних розмiрiв, неосяжнi палеолiтськi родовища, термальнi джерела, нафта – скiльки душа забажае, едемськi представники флори i фауни. Справжнiй рай i пекло водночас! Найбiльше вразили мене кам’янi скелi, гори. У Азербайджанi ви можете торкнутись прадавнього минулого планети.

Я iхала сюди, маючи на метi привезти Павичу камiнцi з Хозарii, котра лише завдяки топонiму, назвi моря – Хозар денiзi — береже спомин про зниклих хозар, а зiткнулася iз кам’яними структурами, що бережуть пам’ять про зародження планети i появу цивiлiзацii. Я iхала дивитись гламурне «Євробачення», а зазнала геологiчного шоку.

Краiну характеризуе ii тло. Це iстина, котрою ми часто нехтуемо.




Пейзаж звабливого пекла


Гобустан – гiгантська територiя неподалiк Баку. Вiн належить до спадщини ЮНЕСКО. Культурного та геологiчного. Йдеться про терени нереальних, позаземних скель, пустелi, чудеснi напiвгористi рiвнини, сплюснутi вулкани, що випльовують гейзери грязюки, i тисячi наскельних малюнкiв праiсторичних людей. Ця мистецька резервацiя просто неба змусила мене занiмiти. Менi й наснитися не могло, що в одному мiсцi може трапитись неймовiрна краса природного пейзажу, переплетена з мистецтвом первiсних мешканцiв планети. Понад 6000 гравюр на скелях свiдчать про те, що життя вже iснувало вiд п’яти до сорока тисяч рокiв тому.

Менi взагалi не ясно, чому у медiа фiгуруе лише кiлька образiв-клiше минулого – древнiй Єгипет, майя, iнки i купка мумiй. А про Гобустан – величезне неоцiненне кам’яне сховище праiсторичноi культури, ми майже нiчого не знаемо.

Шлях, що веде з Баку до Гобустана, пролягае берегом Каспiйського, вiрнiше, Хозарського моря. Варто виiхати з столицi Азербайджану i рушити на пiвдень – краевид стае специфiчним i пустельним. Бiляво-срiбляста земля мае текстуру сiрого шовку. Це колишне дно Каспiйського моря, що перетворилось на узбережжя. Мiльйони рокiв це море спадало й прибувало, було солоним, тодi солодким – узялася ж звiдкись назва «Каспiйське озеро». Скрiзь довкола – свердловини нафти, схожi на сербськi колодязi. Вони схожi на птахiв, що невпинно нагинаються i клюють нафту.

Лише в Азербайджанi я усвiдомила, що все-таки означае той значок бензозаправок «Шел» – розкiшна, схожа на вiяло, мушля. Є нафта зi скам’янiлого дерева, а е нафта зi скам’янiлих мушель. Азербайджанську нафту на землi й на морi роблять виключно з мушель. Мушлi, доки живi, е делiкатесом, а коли хворiють – дають перлини, коли ж гинуть i випадають в осад – творять «чорне золото». Ця дорогоцiнна iстота з твердим панциром i трепетним тiльцем здатна у будь-якому виглядi дарувати користь.

Берег та пляж Каспiйського моря анi на дрiбку не складаються з пiску! Усе, по чому ви ходите, – то мушлi. Азербайджанська нафта, котру видобувають на платформах у морi i за допомогою насосiв на землi – уся з давно мертвих мушель. Наша Ангелiна розповiла, що в Баку вiддавна iснуе спецiальний iнститут нафти. Я дуже по-жiночому зауважила, що можна було б вiдкрити нафтовий СПА-центр, на що Ангелiна лише таемниче посмiхнулася. Вже наступного дня ми четверо отримали вiд неi на подарунок дивовижнi «хозарськi» косметичнi набори з нафти, вулканiчних грязей i перемелених мушель! Креми й маски для обличчя, пiлiнг для тiла, гелi для ванни, i все те – made in Azerbaijan.

Назва «Гобустан» означае «край ярiв». Колодязь. Хай там як, перед нами буквально нi з чого виникли двi гiгантськi рiвнини, немов якась свiтова геологiчна платформа. Вони переливалися на сонцi i нагадували космодроми для НЛО. У нас одразу ж заклало вуха, як при злiтаннi чи приземленнi лiтака, хоча ми були все ще на узбережжi, яке в Азербайджанi знаходиться в низинi. Каспiйське море тут – на 27 метрiв нижче, нiж iншi моря свiту.

Я подумала: якщо й iснуе таемнича фата-моргана – то це саме ота, звукогравiтацiйна фата-моргана. Мiж тим жодноi помилки не було. Перед нами лежав Гобустан. Мiсце геологiчноi та цивiлiзацiйноi величi.

І вiн вiбрував своiми частотами…


*?*?*

Гобустан – це територiя геологiчних видовищ. З його печерами, камiнням, рiзноманiттям витесаних у скелях палеолiтичних малюнкiв. Шмаганий суховiями, уражений ерозiею, випалений гарячим сонцем, вiн е ще й клiматичним раритетом. Цей драматичний пейзаж збудливого пекла вкупi з картинами доiсторичних людей – ми прозвали iх гобустанцями – iз зображеннями iхнiх човнiв, тварин, на яких вони полювали, з примiтивними зображеннями iх самих даруе вiдвiдувачевi цих мегалiтних iнсталяцiй вiдчуття космiчноi ексклюзивностi.

Хвилювання, що його я вiдчула у Гобустанi, складно з чимось порiвняти. Справдi, мало е у свiтi мiсць, де можна спостерiгати тандем екстремальноi креативностi природи та тисячолiтнього мистецтва праiсторичних людей. Тож я вiд початку була й залишилась переконаною, що до гобустанських просторiв доклали руку й iстоти з iнших свiтiв.

Директорка цього музею просто неба, внесеного до спадку ЮНЕСКО, неймовiрно яскрава й заангажована панi своiми розмовами нагадала менi модерну священнослужительку. Хранителька епох минулого, володарка гобустанських територiй. Звати ii Малахат Фараева. Що за iм’я!

Мушу нагадати читачевi, що офiцiйна сербська делегацiя «Євробачення» на запрошення азербайджанськоi сторони складалася з кiлькох жiнок. Впродовж вiзиту нас возив маленький комфортний бiлий бус, водiем якого був, ясна рiч, чоловiк, i всi ми чудувалися – як вiн без жодних папiрцiв минае численнi дорожнi затори, звичнi для таких скупчень людей, як пiд час «Євробачення». Здавалося, варто нам пiд’iхати – i всi розступаються. Ми жартували, що причина криеться в номерному знаку «ПА», адже перед мешканцями Панчева – анекдотично поганими водiями – усi тiкають навiть в далекому Азербайджанi, в тому числi й полiцiя. Ми розповiли цей сербський жарт нашому гiдовi Ангелiнi, на що вона скоса на нас подивилася i сказала, що «ПА» означае «президентський апарат», i що у всьому Азербайджанi iснуе всього три таких мiнi-буси. Гадаю, тодi ми вперше збагнули, на якому рiвнi вiдбувався наш вiзит i чому усе здаеться таким простим, а часом i складним (без супроводу ми не могли пiти навiть до крамницi, до банкомату чи в ресторан).

Президентський бiлий бус я згадую, адже вiн е одним з героiв гобустанськоi iсторii, i його роль розкриватиметься впродовж оповiдi.

Директорка нацiонального парку, Малахат-ханум, як би офiцiйно назвали ii азербайджанцi, була сповнена апокрифних iсторiй про мiсцевi краi. Вперше менi довелось бачити, щоб фахiвець з археологii та iсторii був так науково пiдкований. А панi Фараева була саме така, тож могла собi дозволити ексклюзивну, майже мистецьку iнтерпретацiю подiй. В основному ii розповiдi вiд фактiв переходили до сповiдi, вiд науки – до поетики цих теренiв, а тодi – далi, у метафiзичну безодню прапочаткiв.

Ми йшли за нею, немов вiвцi, до праматерi-печери, в котрiй стiльки малюнкiв нашаровувались однi на однi, що можна було грати в гру – вiдшукати бика в утробi риби, знайти гобустанця зi скафандром, помилуватись човном, форма якого не знана жоднiй iншiй цивiлiзацii, помiтити стадо оленiв… Праматiр-печера звалася Азiл i мала вхiд у формi вульви. Я непомiтно збирала хозарськi камiнцi для Павича i кидала iх до сумки, побоюючись, аби хранителi заповiдника, якi йшли позаду нас, цього не помiтили. Навряд чи я змогла би пояснити iм, що моя пристрасть до тла Азербайджану не е анi туристичною, анi колекцiонерською – лише лiтературно-любовною. Я збирала крихти реальноi Хозарii, аби поховати iх поряд з чоловiковим пам’ятником, зведеним на iншому тлi – на белградському Ташмайданi.

Ми блукали стежинками по випалених мiсцинах геологiчного катаклiзму. Дебелi кавказькi ящiрки повзли за нами, мов домашнi улюбленцi, а панi Малахат розповiдала про колишню тутешню буйну флору та фауну, оскiльки Каспiйсько-Хозарське море пiд час свого iснування кiлька тисяч рокiв було прiсноводним. Менi вже паморочилося в головi вiд глибини часiв, кайнозой змiнював мезозой, той – палеозой, легко й природно, неначе йшлося про популярний ТБ-серiал, а не про накопичення променистоi енергii в шарах Землi перед нашими очима i пiд пiдошвами.

У певний момент пристрасного занурення директорки у палеолiтний стиль життя вона спинилася, помiтивши, що ми не в захватi вiд тiсноi компанii кавказьких ящiрок, i сказала:

– У першi днi моеi служби в Гобустанi, коли я лише знайомилася з мiсциною, зi мною трапився дивний випадок. Був полудень, сонце припiкало, i я побачила, що на однiй скелi щось свiтиться – розкiшне, блискуче, променистим сяйвом дiаманту. Пiдiйшовши ближче, я побачила велику змiю, луска якоi переливалася на сонцi. Вiд переляку я остовпiла. Змiя дивилася на мене. Нi, я не злякалася… Трапилось щось геть iнше. Змiя зачарувала мене своею красою, i я просто закохалася в неi!

Ми мовчали i невiдривно дивилися на панi директорку, зляканi й шокованi, немов вона сама була змiею, про яку розповiдала.

– Тодi я загадала бажання… Грандiозне бажання!

– І… – промимрили ми в один голос.

– І мое бажання здiйснилося!

Гадаю, кожна з нас гарячково уявляла, що ж могло бути тим грандiозним бажанням: велике кохання, шлюб, дiти, захист дисертацii, мiжнародна слава науковця, шлях у всесвiт, райське життя…

– Я забажала, аби Гобустан був пiд захистом ЮНЕСКО, i через десять рокiв копiткоi працi моя мрiя здiйснилася!

Дорогi читачi, я довго розмiрковувала, що сказати на цьому етапi мого роману-подорожi. Я мешкаю в краiнi, в чиiй столицi вже десять рокiв не працюють два головнi музеi – нацiональний i сучасного мистецтва. Я – удова письменника, котрого переклали 36 мовами, i лише в його рiднiй краiнi я не в змозi посмертно перевидати його «Хозарський словник», хоча щодо iнших мов та континентiв це не становить проблем. Коментарi тут зайвi… нiчого дивного, що Сербiя знаходиться там, де знаходиться, адже ми стрiмко опускаемось, стрибаючи через три сходинки. Щодня! Скажу лише, що у Сербii знаходиться пiд захистом ЮНЕСКО. Перш нiж повернутися додому, я поцiкавилась цим питанням: Гамзiград – Ромулiана (2007), середньовiчнi пам’ятники на Косовi (2004), Студениця (1986), Старi Рас i Сопочани (1979).

Було б пречудово, якби iснувала iнституцiя, що надiйно захищала б нацiю вiд неi самоi. Нещаснi хозари зникли саме з цих причин. Врятуватись iм не вдалося. Не iснуе матерiальних слiдiв iхнього iснування – будинкiв, лiтератури, письма, могил… «Вони потонули». Можливо, найбiльшою iсторичною правдою е саме те, що назва Каспiйського моря азербайджанською мовою офiцiйно звучить, як «Хозарське море». Хозар денiзi.

Але повернiмося до головноi героiнi. Панi Малахат – лiтня дама, замiжня, з солiдною кар’ерою науковця, привiтна й весела жiнка, горда з того, що й пiсля здiйснення своеi найбiльшоi мрii зберiгае лiцензiю, отриману вiд ЮНЕСКО. Бо не штука щось отримати – штука це зберегти.

Гобустан – це така собi дивна кам’яна пустеля на плато. Бiля великого паркiнгу росте одне-едине дерево. Ми сiли в його тiнi на лавицi, а директорка попрохала охоронцiв набрати нам шовковицi. Ми знаходилися пiд велетенською бiлою шовковицею. Смак атласно-бiлих плодiв, напрочуд солодких, яких я не куштувала з дитинства, огорнув мене, мов м’якою ковдрою. Я знаходжуся в серцi праiсторii, за тисячi кiлометрiв вiд домiвки, а завдяки магii смаку одного-единого плоду повертаюся в дитинство. Панi Малахат розповiдала про шовковицю, про шовковий шлях, що лежав через Азербайджан, про уфологiв, якi – крiм рядових туристiв – навiдують Гобустан, про знайденi тут недавно чотири людськi скелети, вiк яких поки не встановлений, про каспiйсько-кавказькi археологiчнi науковi iнститути. А тодi зненацька сказала:

– А зараз, любi дами, я пiшки спущуся донизу, в музей, який ми вiдкрили кiлька мiсяцiв тому, а ви поiдете автiвкою. І знайте, що з’iвши цю шовковицю, ви залишитесь назавжди зачарованi Гобустаном. Часточка вашоi душi потрапила в полон!

Ми мило посмiхнулися цiй жiночiй iнiцiацii за допомогою шовковицi, директорка спiшно покрокувала до будiвлi унизу, а ми лiниво поплелися до мiнi-буса.

Але чорти б мене вхопили, якщо шофер змiг вiдчинити дверцята ультрасучасного президентського буса! Вiн пробував i так, i сяк, смикав, штовхав, брався за iнструменти – нi на йоту… З’явилися четверо охоронцiв, пхалися й вони – безуспiшно. Ми були в полонi! Інiцiйованi i метафiзично iнфiкованi. Врештi-решт, якийсь гнучкий хлопчина змiг пролiзти всередину крiзь вiдчинене вiкно i розблокувати дверi.

Однак, жодна з нас не мала великоi охоти сiдати досередини. У всiх крутилось на думцi одне: що як ми увiйдемо i не зможемо вийти? А ввечерi на нас чекае перший пiвфiнал «Євробачення», Кришталева зала, пишнота, вечiрнi сукнi, ВІП-ложi!..

Оскiльки пiсля смертi чоловiка я почуваюся наполовину хозаркою (i лише наполовину – сербкою), я хоробро виснувала, що дверi функцiонуватимуть безвiдмовно, щойно ми виберемося з мiсця, захищеного бiополями, непiдвладними людським технологiям, i сiла. Все, що мусило трапитись, уже трапилось, подумала я.

Так i було. Бiля музею дверцята легко вiдчинилися, i нiколи опiсля не створювали проблем. Ми прогулялися ультра-екстра-гiпермодерним iнтерактивним музеем, яким мiг би похвалитися хоч би й Париж. В офiцiйнiй обстановцi директорка була геть iншою – пiдкреслено професiйною, дiловою, рацiональною. Як я й казала – усе, що мусило трапитись, уже трапилось.

По дорозi в Баку вуха нам знову заклало, як ото коли злiтае чи сiдае лiтак. Нас охопило легке запаморочення. Гобустанськi фреквенцii, без сумнiву, дiяли на первинному, чуттевому рiвнi.

Я не могла дочекатися повернення у готельний номер, аби впасти в лiжко i хоча б ненадовго забути про Гобустан, його духiв, i звiльнити в собi хоча б крихiтне мiсце для вечiрнiх вражень з «Євробачення». Але безуспiшно. У передпокоi номера лежала записка:



Шановна панi, кав’яр у холодильнику, решту подарункiв Фундацii Алiевих знайдете самi.


Я роззирнулася. На лiжку були нагромадженi дорогi оксамитовi коробки, а на пiдлозi лежала величезна сумка з унiкальним схiдним килимом.

Я сiла i розплакалась.

Хто ж, на Бога, тi азербайджанцi, i чим я заслужила все це?




Килим як захищений вид


Отже, я сидiла в Баку, в готелi «Лендмарк» на березi Хозарського моря i плакала.

Поряд мене лежали дари Азербайджану: збаночки з кав’яром, кришталевi чарочки у позолочених пiдставках для чаю по-схiдному, срiбне блюдо iз вигравiруваними промiнчиками вогню – символом полум’яноi азербайджанськоi краiни. І дорогоцiнний схiдний килим.

– Хто ж, на Бога, тi азербайджанцi, i чим я заслужила все це?! – знову запитала я себе.

Сльози очищують, i менi стало очевидно, що я – лише посередник, що дари призначаються Сербii, Мiлораду Павичу i «Хозарському словнику». Треба було прийняти цю вiдповiдальнiсть iз гiднiстю.

Я витягла килим зi спецiальноi шкiряноi сумки. Вiн був запакований у тонесенький шарудливий папiр. Зверху лежала снiжно-бiла iз золотом вiзитiвка. На нiй – лише iм’я й нiчого бiльше: Мехрiбан Алiева.

Перша ледi Азербайджану. Неймовiрна красуня. Моя таемнича господиня.

Я розстелила килим на великому лiжку, на якому спала впродовж свого восьмиденного перебування у краiнi див. В Азербайджанi. У Хозарii. Без свого чоловiка. Без Мiлорада Павича. Вiн лежав у своiй белградськiй сербськiй трунi, навiчно схований вiд стороннiх очей. А до його пам’ятника, встановленого на Ташмайданi завдяки азербайджанцям – або ж хозарам – могла торкнутися кожна дитина. Батьки пiднiмали малечу на постамент пам’ятника, i вони плескали холодну бронзову статую по колiну рученятами, торкалися Мiлорадових рук, мацали його золотавi черевики… Якщо за життя Павич був публiчною особою, то пiсля смертi вiн став чимось навiть бiльшим. Будь- хто у парку може помацати його обличчя, сфотографуватись бiля нього – цей пам’ятник став народним, доступним, вiдкритим для доторкiв. Спiльний i нiчий. І я трiшки ревную Павича до його посмертного цiлодобового суспiльного життя у серцi Белграда.


*?*?*

Азербайджанцi вважають виготовлення килимiв нацiональним надбанням i культурним спадком високого рiвня. У них навiть е мiнiстерство килимiв! Оскiльки кожен регiон цiеi краiни мае свiй спосiб ткання, своi вiзерунки, орнаменти, кольори, матерiали, то коли ви купуете або отримуете килим у подарунок, до нього завжди додають розкiшний сертифiкат iз точними даними – його паспорт.

Килими в Азербайджанi – це захищений вид.

Мiй килим був з областi Губа, з теренiв Кавказу. Там Азербайджан межуе з Росiею. Згiдно з мапами VIII столiття, десь на цiй територii знаходилося Хозарське царство. Пiсля того перiоду воно щезло з iсторичноi арени безслiдно, без жодних матерiальних доказiв свого iснування.

Ось що каже Павичiв «Хозарський словник»:



«Подiя, описана в цьому лексиконi, вiдбулася десь у VIII чи IX столiттi нашоi ери (або ж схожих випадкiв було кiлька), i у спецiалiзованiй лiтературi цей випадок зазвичай називаеться «хозарською полемiкою». Хозари – то незалежне й сильне плем’я, войовничий кочiвний народ, що в незвiданi часи прийшов зi сходу, вигнаний спекотною тишею, i в перiод з VІІ до Х столiття населяв територiю мiж двох морiв – Каспiйського та Чорного… З iсторичноi арени хозари зникли разом зi своею державою, оскiльки сталось те, про що тут, власне, i йтиметься – бо iх навернули з iхньоi первiсноi i нам сьогоднi невiдомоi вiри у одне (знову-таки, не знати, яке) з трьох вiдомих i тодi й тепер вiросповiдань – гебрейське, iсламське або християнське. Невдовзi пiсля навернення, властиво, й вiдбувся розпад Хозарського царства».


У Губинському районi на Кавказi е село, що зветься Кiналiг (Khynalyg). У ньому близько двох тисяч людей розмовляють нiкому не вiдомою мовою. Вони живуть дуже iзольовано, шануючи своi специфiчнi звичаi. Нiхто не знае, хто вони, звiдки, якою мовою говорять. Хоча я пiдозрюю, що, власне, вони i е хозарами.

Ймовiрно, моi господарi – президент Алiев та його дружина Мехрiбан – у такий делiкатний спосiб, за допомогою килима, хотiли повiдомити менi про це. Тканi вiзерунки, кольори, орнамент – усе невербально промовляе втраченою мовою хозарiв. Говорить про загадку зниклого народу. Не пропонуе вiдповiдь. Пропонуе шараду.

Анi Павич, анi я не знали, що море в Азербайджанi називаеться Хозарським морем. Не знали, що iснують мiсця, котрi носять назву Хозар. І нам навiть наснитися не могло, що вiдомий азербайджанський письменник зветься Мiрза Хозар! І що вiн курить люльку![4 - Мiлорад Павич вiдомий своею любов’ю до курiння люльки.]

Тепер килим лежить у Павичевому кабiнетi в Белградi. Бiля його письмового столу. Менi хочеться вiрити, що я привезла чоловiковi, моему вiчному коханню, посмертний подарунок з Хозарii. Я поiхала по камiнцi, а повернулася з розкiшним килимом, який виткало невiдоме плем’я, загублене й iзольоване у гiрських туманах Кавказу.

Було – як було, може, в наступнi роки я вiдпочиватиму на березi Каспiйського моря у Хозар- ретортi поблизу Баку. Павичiв офiцiйний сайт мае назву www.khazars.com. В Азербайджанi я завжди буду в своiй лiтературнiй домiвцi.


*?*?*

Коли Павич помер, я зосталася зовсiм без друзiв. За 24 години зi стрiмкого потоку життя перетворилося на глухе болото. Цiлий рiк я просидiла в квартирi, де перестали дзвонити телефони, куди перестала надходити пошта, куди ззовнi бiльше не проникали висловлення спiвчуття в нещастi й самотностi. У мене в акварiумi були двi золотi рибки, але рибки за природою свого водного свiту – нiмi.

Мене поховали заживо.

Майже нiхто, кого я прохала бодай про якусь пiдтримку, менi не допомiг.

Люди довкола мене розбiгалися – i через мое нещастя, i через свiй егоiзм, а найбiльше – через колишню заздрiсть.

Проте активна комунiкацiя – хай i беззвучна, бо вiдбувалася вона через мейли – кипiла: з видавцями Павича, з його читачами по всьому свiту, котрi нон-стоп писали менi усiма можливими мовами.

Я була одна – у Сербii, в Белградi, у власному домi. А Павич був замовчаний, немов нiколи й не iснував – також винятково у своiй рiднiй краiнi. Пишучи цi рядки, я анiтрохи не перебiльшую. Я навiть применшую ту жорстокiсть, на яку наразилася. Сербiя вирiшила раз i назавжди поквитатися з талантом, успiхом, непересiчнiстю, нетрадицiйнiстю, з вартiсним, справжнiм, непiдкупним, непровiнцiйним.

За три роки менi вдалося видати близько сорока книг Павича на всiх континентах. Його книжки пiсля його смертi читали корейською, росiйською, турецькою, iндонезiйською, словацькою, англiйською, грузинською, монгольською, китайською, французькою… Його ставили в театрах румунською, польською, у Москвi i в Приедорi.

І три роки менi знадобилося, аби перевидати «Хозарський словник» сербською, рiдною мовою. Я плакала кривавими сльозами, доки по його смертi видала книгу, котра до того часу була перекладена 36 мовами свiту i витримала 95 перевидань! Цифри – сувора дiйснiсть.

Скрiзь усе було просто, доступно, прихильно – тiльки не в Сербii. І скрiзь подорожуючи, читаючи на рiзних кафедрах свiту лекцii про Павича, я могла говорити з людьми.

Це страшно, жаско, неймовiрно, але гiркою iстиною е те, що лише поза Сербiею я почувалася людиною. І дружиною Мiлорада Павича. Скрiзь, крiм рiдноi краiни, менi допомагали захистити культурний спадок Сербii вiд неi самоi.

В процесi роботи над моею книжкою чимало змiнилося завдяки моiм, буквально сiзiфовим намаганням уплинути i врятувати те, що мали би рятувати усi, крiм мене. Я засвiдчую це, аби не забулось, на кого перетворилися ми, серби, у ХХІ сторiччi. Це не поодинокий випадок, який стосуеться одного письменника, його книг i його удови. Це – реалii Сербii. Краiни, котра знаходиться на шляху до зникнення, адже вона так довго старалася на користь власноi шкоди. І досi робить це.


*?*?*

У тiй пiтьмi, шизофренii, в тiй непрогляднiй ночi, в котрiй я опинилась i жила майже два роки, свiтло менi принесли хозари! Вiд моменту, коли азербайджанський посол Хасанов з’явився в моему домi, аби повiдомити, що на Ташмайданi встановлять пам’ятник Павичу, все змiнилося з блискавичною швидкiстю. Мое життя в божевiльний спосiб роздвоiлося. У мiсцевих iнституцiях, закладах, крамницях, на нечастих зустрiчах з iнтелектуальною елiтою мене принижували, вiдштовхували, залишали в коридорах, знущалися, iзолювали, зневажали, висмiювали, обманювали, топтали… навiть лаяли.

Будьмо вiдвертi – знущалися не з мене, не з Ясмiни Михайлович. Опосередковано вони мстилися Мiлораду Павичу.

В тiй краiнi i в тi часи, коли я живу, успiху не прощають нi за життя, нi пiсля смертi.

А з азербайджанського посольства надходили запрошення на прийоми й вечерi. На Мiлорадiв грiб i до пам’ятника покладали вiнки до дня його народження й смертi. Менi приносили кошики з добiрними подарунками. Вийшло спецiальне видання «Хозарського словника» азербайджанською мовою з фотографiею пам’ятника в парку. Менi подарували медаль iз зображенням пам’ятника, мене пильнували й балували, немов хозарську принцесу. І от нарештi я iду в Баку з усiма почестями, як висока державна гостя, i менi дарують хозарський килим[5 - Жодна сербська iнституцiя чи органiзацiя на знак шаноби досi не поклала анi квiточки на Павичiв грiб чи пам’ятник. А буквально щороку це робило азербайджанське посольство, iхня торгова палата i навiть азербайджанськi працiвники, котрi мостять в Сербii дороги.]





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/yasmina-mihaylovich/na-berezi-hozarskogo-morya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Кринички з водою для пиття.




2


Фонтани.




3


Установа, вищий орган влади в iсламських краiнах.




4


Мiлорад Павич вiдомий своею любов’ю до курiння люльки.




5


Жодна сербська iнституцiя чи органiзацiя на знак шаноби досi не поклала анi квiточки на Павичiв грiб чи пам’ятник. А буквально щороку це робило азербайджанське посольство, iхня торгова палата i навiть азербайджанськi працiвники, котрi мостять в Сербii дороги.