Книга - Замок

Замок
Франц Кафка


Істини
«Замок» – останнiй, незакiнчений i найбiльш загадковий роман Франца Кафки (1883–1924), в якому вiдобразилися всi теми i конфлiкти, що непокоiли письменника протягом його життя.

У центрi роману, як майже в усiх творах Кафки, – втаемниченi, незбагненнi, алогiчнi взаемини людини зi свiтом, з системою, з владою, з iншими людьми. Так, головний герой, опинившись у чужому йому середовищi, намагаеться порозумiтися з тими, вiд кого тепер залежить його доля. Але ж цi зусилля вимагають i невиправданих жертв: поступитися власним достоiнством, щирими почуттями. Історiя героя нагадуе перипетii долi самого автора i так само трагiчно передае самотнiсть i безпораднiсть людини в ii протистояннi жорстокостi й абсурдностi життя.





Франц Кафка

Замок





Галка, яка прагне заховатися посеред камiння, або аутизм Франца Кафки


У перекладi iз чеськоi Kavka – це галка, «цiлком недоладний птах», – на думку самого письменника, який вiдчував свою схожiсть iз цiею недоладнiстю i називав себе галкою, у якоi вiдпали крила i для якоi не iснують пiсля цього нi висота, нi вiдстань, вона упокорено стрибае серед людей, сiра як попiл, i прагне заховатися посеред камiння. Цей опис багато пояснюе i у творчостi Франца Кафки, що часто ставала камiнням, серед якого вiн прагнув заховатися вiд свiту i в якому свiт вiдбивався, нiби у чудернацькому, химерному дзеркалi.

Спроба пояснити приховане в книгах Кафки зроблена багатьма дослiдниками. І особливо часто вони намагаються розшифрувати останнiй, незакiнчений i найбiльш загадковий роман «Замок». Існуе надзвичайно багато трактувань цього роману. У передмовi до першого видання, здiйсненому всупереч заповiтовi автора, який просив знищити рукопис, видавець i найближчий друг Кафки Макс Брод пише: «Що ж означае Замок iз усiма його дивними документами, незбагненною чиновницькою iерархiею, з його мiнливими настроями i пiдступнiстю, з його амбiцiями (i до того ж цiлком виправданими) на особливу повагу, особливу покору? Не вiдкидаючи часткових трактувань окремих епiзодiв, якi самi по собi можуть бути цiлком правильними (…), цей Замок, до якого К. не мае доступу i до якого вiн з незрозумiлих причин навiть не може наблизитися, е саме тим, що теологи називають Божою ласкою, опiкою Бога над людськими долями (у Селi), продуманiсть випадковостей, таемничi рiшення, дари i покарання, незаслужене i присвоене, так зване «Non liquet» у життi кожного. Тому у «Процесi» i в «Замку» зображенi обидвi форми божественного (у розумiннi Кабали) – правосуддя i Божа ласка». Саме цей важкий шлях землемiра К. до Божоi благодатi, на думку Брода та iнших дослiдникiв, описаний у «Замку», а завершення роману, яке перед смертю Кафка розповiв Броду, логiчно вкладаеться у це трактування. Пiсля численних поневiрянь i принижень знесилений i немiчний землемiр помирае, а перед смертю iз Замку приходить повiдомлення про те, що хоча правноi пiдстави i немае, але у зв’язку iз особливими обставинами К. дозволяеться жити i працювати у Селi. Це можна розумiти як торжество Божоi справедливостi або як злу iронiю долi.

Але iснують й iншi трактування роману, на думку Брода, «хибнi». Серед найбiльш прямолiнiйних – насамперед вiдшукування пророцтв конкретних iсторичних подiй. Наприклад, спроба Клауса Манна та численних iнших дослiдникiв проводити паралелi мiж сюжетом «Замку» i реалiями нацистськоi Нiмеччини. Чи розшифрування описаного в романi як пророчоi пародii на соцiалiстичну систему. Або сатиру на реалii Австро-Угорськоi iмперii, у яких жив автор. Саме так швидше за все розумiли текст друзi Кафки, яким вiн читав уривки i був розчарований реакцiею, адже слухачi реготали. Про це iснуе вiдомий запис у щоденнику. Пiзнiше у творi знаходили i бiльш загальну критику тоталiтаризму та бюрократii як явищ, притаманних кожному суспiльному устрою.

Частина дослiдникiв вважае перипетii, що вiдбуваються iз К., обрядом iнiцiацii на мiфологiчному та символiчному рiвнi, такий обряд змушений пройти кожен, хто хоче стати членом тоi чи iншоi спiльноти. Схожi iнiцiацii вiдбуваються iз казковими героями, якi проходять випробування вогнем i мiдними трубами, аж поки не знайдуть свого мiсця в життi. Адже землемiр бореться не проти чогось чи когось, як, скажiмо, Йозеф К. iз попереднього роману Кафки «Процес», вiн добровiльно з’являеться у Селi i бореться за право жити i працювати там.

Сюжетнi перипетii «Замку» часто пов’язують iз бiографiею самого Кафки. Самотнiсть, вiд якоi вiн страждае i якоi одночасно боiться позбутися, – це i вiдчуття землемiра, який хоче одружитися з Фрiдою, але не може покинути задля неi своiх таемничих i незрозумiлих iй занять у Селi, тому залишае ii саму в школi виконувати важку роботу, а сам вештаеться по Селу в безрезультатних намаганнях побачити недосяжного чиновника Кламма, проте не може сформулювати, навiщо це йому потрiбно. І навiть небезпека втратити Фрiду не зупиняе його вiд цих безглуздих, на ii думку, походеньок. Саме цей конфлiкт мiж побутом i далеким вiд реальностi життям у власному внутрiшньому свiтi переживав Кафка кожного разу, коли збирався одружитися. Це описано, зокрема, в листуваннi iз Фелiцiею Бауер, однiею iз наречених письменника, ii ж вважають частково прототипом Фрiди iз Замку. Зовнiшнiсть Фелiцii Кафка описуе в щоденнику бiльш нiж промовисто: «Порожне кiстляве обличчя, що вiдверто демонструе свою порожнечу» (Фрiда також не раз описана в романi як дiвчина обмежена, неприваблива, неохайна та ще й деспотична). Заняття Кафки лiтературою були для Фелiцii чимось настiльки ж незрозумiлим i непотрiбним, як походи К. в Село для дiвчини з-за шинквасу Фрiди. Все життя Кафка страждав вiд власноi невизначеностi помiж страхом втратити таку необхiдну йому для писання самотнiсть i страхом залишитися без сiм’i: «Щастя молодих i лiтнiх одружених чоловiкiв, що працюють у нашiй конторi. Менi воно недоступне, а якби й було доступне, то стало б нестерпним, i все ж це – едине, чим я був би схильний насититись». Або навiть так: «Без предкiв, без подружнього життя, без нащадкiв, сповнений шаленоi жаги предкiв, подружнього життя, нащадкiв».

Ця боротьба з самим собою супроводжуе усi його романи iз жiнками, саме тому прототипом образу Фрiди дослiдники вважають i найбiльше кохання Кафки, його перекладачку i музу Мiлену Єсенську, а прототипом колишнього коханця Фрiди чиновника Кламма – чоловiка Єсенськоi Ернста Поллака. Навiть заiзд «Панський двiр» у романi мае назву кнайпи, куди любив ходити Поллак. Фрiда покинула Кламма заради К., але Єсенська залишилася з чоловiком попри те, що iхнiй шлюб давно був у кризi, i пiсля смертi К. вона таки пiде вiд чоловiка до збiднiлого нiмецького графа комунiста Шафготша, бiографiя якого нагадуе пригодницький роман: вiн чотири роки провiв у росiйському полонi, був особисто знайомий iз Ленiним i Троцьким, а пiд час Другоi свiтовоi вiйни став нацiонал-соцiалiстом, але при цьому не допомiг Мiленi звiльнитися iз концтабору, хоча й мав таку можливiсть. На вiдмiну вiд своеi коханки, Шафготш успiшно дожив до глибокоi старостi i помер у 1972 роцi. Пророчу алюзiю на таку долю Мiлени можна вiдчитати у «Замку», адже Фрiду спокушае i забирае вiд К. Єремiя – один iз двох однаково недолугих i легковажних помiчникiв.

Інша важлива для Кафки проблема – виснажливiсть i невдячнiсть письменницькоi працi, зображена у «Замку» в образi листоношi Варнави, який мае надiйну професiю шевця (як i сам Кафка у своему страховому агентствi), але попри це ходить до Замку i страждае вiд того, що розносить нiкому не потрiбнi старi листи з архiву. А страждання його виражаеться в тому, що вiн погано виконуе свою роботу, по кiлька днiв залишае листи лежати вдома на лавi, перш нiж вiднести адресатовi, дае iх читати сестрi, не щодня з’являеться в Замку.

Землемiр К. вiдчувае себе чужим у Селi, звичаiв i законiв якого вiн не знае. Чужим вiдчувае себе i Кафка, адже вiн нiмець, який живе у Празi, однаково далекий як вiд нiмецькоi, так i вiд чеськоi культури, до того ж еврей, хоча i вiд еврейськоi культури та релiгii вiн достатньо далекий. Вiн ненавидить свою роботу в конторi, але не здатен позбутися ii. І не лише iз фiнансових мiркувань, а й вiд страху стати невiльником свого письменства, залежати вiд гонорарiв i бути змушеним публiкувати написане. Робота заважае його писанню, а писання роботi. До цього додаються проблеми з жiнками та здоров’ям. Цей заплутаний клубок реальних i надуманих проблем виснажуе Кафку не менше, нiж його героя. А до всього цього додаеться ще й екзистенцiальна самотнiсть маленькоi людини, беззахисноi перед безжальною м’ясорубкою системи, незалежно вiд того, що саме виступае в ролi такоi системи – загальна несправедливiсть, що пануе у свiтi, недосконалiсть будь-якоi влади або конкретного державного устрою, чи i зовсiм маленька несправедливiсть фiрми-працедавця або ж непростих стосункiв iз власною родиною.

Часто дослiдники «Замку» не лише пропонують iнтерпретацii тексту, а й полемiзують мiж собою. Так, наприклад, Вальтер Беньямiн критикуе бiографiчне i релiгiйно-фiлософське трактування «Замку». Вiн вважае, що Кафка, безумовно, стоiть у центрi всiх своiх романiв, «але подii, якi трапляються з ним, нiби навмисне повиннi зробити того, хто iх переживае, непомiтним, неважливим, запхнути його у саму серцевину банальностi. У результатi шифр-iнiцiал К., яким позначений головний герой роману «Замок», говорить нам про автора не бiльше, нiж сказала б лiтера на носовику чи на пiдкладцi капелюха про особистiсть зниклоi безвiсти людини. Зрештою, тим легше складати легенди про цього Кафку, у тому сенсi, що вiн нiби все життя намагався з’ясувати, як виглядае, але так i не здогадався подивитися у дзеркало».

Що ж до трактування твору за котроюсь iз релiгiйно-фiлософських схем, то воно, на думку Беньямiна, «напрошуеться майже само собою», i тому не дивно, що саме до такого трактування схилявся Макс Брод пiсля спiлкування з автором. Але «така думка веде нас дуже далеко вiд свiту Кафки, i навiть бiльше – вона вбивае цей свiт», – стверджуе Вальтер Беньямiн. «Звичайно, досить складно заперечити твердження, що у своему романi «Замок» Кафка намагався зобразити вищу силу i мiсця перебування благодатi, у «Процесi» – нижнi свiти, мiсця для засуджених i проклятих, а в останньому великому своему творi «Америцi» – земне життя, i все це, ясна рiч, у теологiчному значеннi. Тут iснуе лише одне «але», бо такий метод дае значно менше результатiв, нiж набагато складнiший i виснажливiший шлях пояснення творчостi письменника iз самоi середини його образностi». Безпораднiсть К. у Селi, його марнi намагання порозумiтися з мешканцями, вiдчуття чужинця, повна вiдсутнiсть знань про звичаi, якi там панують, можна трактувати i як метафору стосункiв людини з ii тiлом i цього тiла зi свiтом. Людина так само нiчого не знае про те, що вiдбуваеться в ii тiлi, за якими законами воно iснуе, як землемiр не знае того, що керуе життям Села. Таке трактування «Замку» пропонуе Вальтер Беньямiн.

Росiйський дослiдник Михайло Бахтiн вважае, що «Кафка здiйснив своерiдний антидостоевський, антикоперникiвський, навiть можна сказати, птолемеевський переворот у лiтературi. Якщо у Достоевського слово настiльки проникае у свiдомiсть, що вiд цього стае боляче, у Кафки героi бавляться зi словом, воно вiдскакуе вiд них, як вiд стiнки горох. Вони або не чують, або не розумiють сказаного, а якщо i розумiють, то щось цiлковито протилежне. Тому вони висловлюються нечiтко i плутано, кидаються геть вiд слова, як вiд чуми, слово в iхнiх руках, як зброя, як камiнь або як кулак, загрозливо занесений над головою iншого.

Чому ж герой Кафки позбавлений можливостi дiалогу? Можна було б сказати, що цi героi психiчно неповноцiннi, але героi Достоевського теж, як правило, психiчно нездоровi. Однак iстеричне слово героiнь Достоевського неможливе без запитань i зворотноi реакцii. Слово у Кафки – це аутичне слово, якщо скористатися висловом професора Е. Блейлера. Воно говориться в порожнечу, без причини i невчасно. Воно не мае цiнностi в дiалогiчному сенсi. Навiть якщо у нього i е адресат, то вiн десь далеко i не тут. Коли мовчать iстеричнi хворi, вони нiби говорять: «Послухайте, як я мовчу. Заговорiть зi мною!» Аутична людина застигае у своему мовчаннi, як камiнь, а якщо раптом починае говорити, то ii мова звернена в порожнечу i цю мову неможливо почути i зрозумiти.

Якщо героi Достоевського нiколи не збiгаються самi з собою, то героi Кафки занадто збiгаються самi з собою. У цьому iхня монологiчна сила, але в цьому i мовне провалля сучасноi лiтератури, яка або ритмiзуе мову, як у Андрея Белого, або плете з неi безкiнечний вiзерунок цитат, як у Джойса, або загрузае у довжелезних описах минулого, як у Пруста, або нав’язливо повторюе одне i те ж, як у Фолкнера. Парадоксально, але свiтова лiтература, яка нiби-то так тонко i глибоко працюе зi словом, означае смерть живого слова, в кожному разi остаточний вирок йому. У цiй смертi письменник Кафка зiграв не останню роль, бо його справедливо вважають одним iз основоположникiв найновiших лiтературних течiй».

Мовнi непорозумiння героiв «Замку» можуть мати ще й iншi пояснення. Наприклад, з точки зору теорii мовних актiв оксфордського аналiтика Дж. Остiна. Згiдно з цiею теорiею успiшними вважаються мовнi акти, у яких мовцевi вдаеться спонукати особу, до якоi звертаються, виконати певну дiю, iншi мовнi акти вважаються неуспiшними. Тобто коли ви звертаетеся до сусiда за столом з проханням передати вам солi i сусiд виконуе ваше прохання, – ваш мовний акт успiшний. Якщо ж вiн вiдмовляеться передати вам сiль або iгноруе вашi слова, – ваш акт неуспiшний. З цiеi точки зору мовнi акти, себто дiалоги героiв «Замку», переважно неуспiшнi. Наприклад, сцени розмов К. iз господинею заiзду, в яких вона намагаеться переконати землемiра вiдмовитися вiд спроб зустрiтися з Кламмом, а К. просить шинкарку допомогти йому органiзувати таку зустрiч. Як вiдомо, жодному з них не вдаеться досягнути своеi мети, адже кожний лише висловлюе власну думку, не слухаючи слiв спiврозмовника, або робить iз цих слiв цiлком хибнi висновки. «Ви перекручуете все, навiть мовчання, ви просто не вмiете iнакше», – звинувачуе господиня К.

Неуспiшними виявляються навiть тi мовнi акти, якi на початку нiби обiцяють несподiваний або i незаслужений успiх. Наприклад, у сценi розмови К. iз чиновником Бюргелем, у кiмнатi якого землемiр опиняеться випадково i не збираеться просити жодноi допомоги. Бюргель несподiвано виявляе дивну обiзнанiсть у справi i навiть пропонуе вирiшити ii. Але на цьому вся успiшнiсть завершуеться, К. засинае i втрачае свiй шанс. Схожа ситуацiя трапляеться на початку твору, коли у листi Кламма К. несподiвано призначають землемiром, i це значно бiльший успiх, нiж мiг вiн би сподiватися. Але вже наступна розмова зi старостою руйнуе iлюзiю цього успiху, i з’ясовуеться, що призначення на службу було фiктивним.

Теорiя мовних актiв тiсно пов’язана iз теорiею мовних iгор Людвiга Вiттгенштайна, згiдно з якою всi дii, що iх виконуе людина протягом життя, е мовними iграми, а людська мова схожа на старовинне мiсто: «Лабiринт маленьких вуличок i площ, старих i нових будинкiв, будинкiв iз прибудовами рiзних епох, i все це оточено численними новими районами iз прямими вулицями регулярного планування i стандартними будинками». Цей опис дуже нагадуе кафкiвський Замок: «Це було нагромадження великоi кiлькостi споруд, серед яких були нечисленнi двоповерховi i безлiч низьких, тiсно налiплених одна бiля одноi. Якщо не знати, що це Замок, можна сприйняти цi будiвлi за невеличке мiсто». Звiдси можна було б зробити висновок, що для Кафки, а згодом i для Вiттгенштайна, людська мова складаеться з лабiринтiв i добудов рiзних стилiв i часових епох. Тодi мовнi непорозумiння героiв Кафки – це намагання показати внутрiшню логiку мови, невидиму на перший погляд. Значно ранiше за Вiттгенштайна Кафка показуе, що речення зовсiм не обов’язково е проекцiею факту, як стверджуе «Логiко-фiлософський трактат», i зовсiм не обов’язково це речення або правдиве, або неправдиве. Насправдi iснуе набагато бiльше варiантiв логiчних зв’язкiв у мовi, а вiдповiдно i в реальностi, i саме iх намагаеться продемонструвати проза Кафки.

Існують трактування, якi пов’язують категорii успiшностi-неуспiшностi героiв «Замку» iз своерiдним взаемозв’язком успiшностi-неуспiшностi в життi самого Кафки. Його листи та щоденники малюють образ невдахи («Нездатнiсть цiлковита й з усiх поглядiв»), хворого неврастенiка, шлунок якого погано перетравлюе iжу, якому загрожуе туберкульоз, особисте життя якого не склалося, стосунки з батьками напруженi, робота нудна i нецiкава, а до того ж забирае час, який можна було б присвячувати писанню, бiльше того, робота вбивае, бо писати доводиться вночi на шкоду i так немiцному здоров’ю, до всього додаеться ще еврейське походження. Але такою е версiя лише частини бiографiв Кафки. Існуе i цiлком протилежний аналiз його особистих обставин: народився вiн у небiднiй i достатньо гармонiйнiй родинi, батьки його любили, дали непогану освiту i можливiсть заробляти на життя доволi комфортно, працював вiн лише пiвдня, до того ж шеф йому симпатизував i давав можливiсть брати численнi вiдпустки за станом здоров’я, особисте життя не склалося за власним бажанням. Таким чином за цiею псевдонеуспiшнiстю, яка була суто зовнiшнiй успiх, писалися генiальнi твори.



Можна намагатися вибрати iз усiх трактувань тексту роману найбiльш правильне, можна визнати рацiю за всiма, адже кожна iз вищеназваних схем справдi добре накладаеться на сюжетну структуру твору. Але якщо iти за логiкою персонажiв «Замку», за манерою iх висловлювання, то важливим е не так вибiр одного, единоправильного трактування, як сама ця багатозначнiсть, можливiсть одночасного iснування паралельних, цiлком рiзних версiй розумiння тексту.

Так е i в самому романi, де важливо не те, що вiдбуваеться, i не те, про що говориться, а те, як цi подii чи слова сприймаються iншими, i навiть не чиiсь конкретнi iнтерпретацii, а неможливiсть обрати серед безкiнечноi кiлькостi трактувань одне правильне. Цю розгубленiсть перед нескiнченнiстю значень кожного окремого слова, речення, розмови, жесту, кожного, найкоротшого i найлаконiчнiшого листа Кафка демонструе постiйно. Чи то перше знайомство з учителем, яке К. здiйснив пiд час своеi першоi спроби дiйти до Замку, чи то марнi спроби К. зрозумiти листи Кламма, чи то тривалi розмови iз господинею заiзду, чи то з’ясування стосункiв iз Фрiдою, довiрливi розмови iз Ольгою, не кажучи вже про кульмiнацiйну сцену дiалогу iз чиновником Бюргелем. Будь-яка спроба порозумiтися iз мешканцями Села чи працiвниками Замку закiнчуеться для К. повною поразкою i трапляеться так саме тому, що його бiльша порiвняно iз ними вразливiсть i краще розвинута уява (або ж навпаки, обмеженiсть i недостатня поiнформованiсть, як це трактують у Селi) примушують його бачити прихований змiст там, де цього не бачать iншi, i не погоджуватися iз iхнiми iнтерпретацiями подiй i висловлювань. Ця порушена комунiкацiя, у якiй кожен зi спiврозмовникiв вважае себе краще поiнформованим, мудрiшим i спритнiшим, може слугувати джерелом для чергових розшифрувань твору. Наприклад, як спроби описати неможливiсть порозумiння мiж людьми, логiчного пояснення iхнiх звичаiв i традицiй (скажiмо, провина сiм’i Амалii така ж загадкова i незбагненна, як i причини багатовiкового переслiдування еврейського народу). Можна розумiти «Замок» i як доказ того, що об’ективноi реальностi, а тим бiльше вiдображення цiеi реальностi в мовi, насправдi не iснуе, ii замiняють численнi паралельнi реальностi, а точнiше – суб’ективнi уявлення про них. Звiдси i можливiсть рiзних iнтерпретацiй змiсту кожного найпростiшого речення, блискуче продемонстрована в дiалогах «Замку».



Не менш протилежнi версii дослiдникiв зустрiчаемо i у визначеннi центрального вiдчуття, яке править свiтом персонажiв Кафки, – вiд абстрактного страху до конкретного страху перед невизначенiстю, смертю, забуттям i аж до комiзму, iронii, сарказму. Часто цi почуття поеднуються i плавно переходять одне в одне. Це трохи нагадуе амбiвалентнiсть ставлення землемiра до своiх пiдручних Артура та Єремii. З одного боку, це грайливi i дитиннi юнаки, смiшнi та неотесанi, якi поводять себе по-дитячому пустотливо i невмiло, з другого – це шпигуни Замку, хитрi i законспiрованi представники влади, що ii уособлюе недоступний Кламм. Не менш суперечливими е i характеристики iнших персонажiв. Сам К. – безпомiчний чужинець, залежний вiд ласки найбiднiшого селянина, але в той же час хитрий i пiдступний, що вважае себе вищим за iнших i прагне досягнути в життi «бiльшого». Чиновники Замку – привiлейованi i надiленi вищими повноваженнями, нiж селяни, але одночасно безпораднi та залежнi вiд слуг i вищого керiвництва. Фрiда, то по-рабськи вiддана кожному зi своiх коханцiв, терпляча i покiрна, то раптом смiлива i безжальна, кидае одного i йде до iншого. Хто вона – жертва власноi непостiйностi, слабка i нездатна опиратися впливовi чоловiкiв i iхнiм обiцянкам, чи пiдступна iнтриганка, якою ii змальовуе хвороблива уява заздрiсноi Пепi? Схожа на неi i господиня заiзду, владна i сувора зi своiм чоловiком та слугами, але покiрна i готова на все заради Кламма, який колись зробив ii своею коханкою. Рiзниця мiж комiчним i трагiчним у Кафки така ж невиразна, як рiзниця мiж високим i низьким, потворним i прекрасним, чеснотою i злочином, нормальнiстю i божевiллям. Як ставитися до Амалii, яка вiдкинула брутальнi залицяння чиновника Сортiнi i цим прирекла на вигнанство всю свою сiм’ю? Як до негiдницi чи як до героiнi? Те саме стосуеться ii сестри, яка стала повiею, щоб зняти зi своеi сiм’i неiснуючу провину. Чого бiльше в другорядному образi дружини господаря «Панського двору»: смiшного абсурду ii нестримноi жадiбностi до недоладних i давно немодних суконь, примiтивного намагання втримати порядок у своему заiздi i наiвноi вiри у кожне слово чиновника («Вона не могла збагнути, навiщо взагалi потрiбно приймати прохачiв. «Щоб розводити бруд на сходах», – сказав iй одного разу хтось iз урядникiв, напевно розiзлившись через таке питання, але для неi це все прояснило, i вiдтодi вона часто повторювала цей вислiв»)? Якою е ii «по-жiночому нiжна i наполеглива» диктатура – смiшною чи трагiчною у хрестоматiйному показi людськоi глупоти? Як можна охарактеризувати батька Амалii, який втрачае здоров’я i доводить сiм’ю до банкрутства, намагаючись вимолити прощення за неiснуючу провину: як смiшного дурня, божевiльного чи як трагiчну постать людини, що прагне знайти прощення за грiх людськоi пихи i невдячностi?

Марно шукати однiеi наскрiзноi iдеi, до якоi можна було б звести все написане Кафкою або хоча б один iз його творiв. Існування такоi iдеi настiльки ж iлюзорне, як iснування об’ективноi реальностi чи позитивiстськоi логiки мови i мовлення, безпосереднього взаемозв’язку реальностi i висловлювань про неi, неможливостi виходу поза межi правдивостi чи неправдивостi кожного речення. Але саме ця багатограннiсть i створюе атмосферу таемничостi цих текстiв, яка змушуе повертатися до них новi i новi поколiння читачiв.

Наталка Сняданко




Замок [1 - Роман «Замок», написаний Францом Кафкою в 1922 роцi, це третя спроба написати по-справжньому епiчний твiр, яку автор вважав такою ж невдалою, як i двi попереднi («Процес» i «Америка»), тому в заповiтi попросив найближчого друга Макса Брода знищити рукописи, але Брод не виконав останньоi волi друга. Часто у такому проханнi дослiдники вбачають потаемне бажання саме такоi розв’язки. Макс Брод писав: «До особливостей стилiстичноi манери Кафки належить i те, що викресленi мiсця в його рукописах такi ж досконалi, як i залишенi, тому не треба бути великим пророком, щоб прогнозувати, що майбутнi поколiння видаватимуть його рукописи разом iз закресленими абзацами». Саме так i трапилося, у сучасних виданнях «Замку» додаються сторiнки iз викресленими автором сценами.Роботi над романом передувала тривала пауза в писаннi, тому настрiй Кафки пiд час роботи надзвичайно схвильований – вiн коливаеться мiж екстазом i повною зневiрою, спершу навiть приховуе вiд друзiв написане. «Замок» – це пiдсумок усього життя Кафки, тому у творi зiбранi всi теми i конфлiкти, якi непокоiли його протягом життя. Роман залишився незавершеним, але Макс Брод у передмовi до першого видання роману описав завершення роману зi слiв Кафки: «Той, хто видае себе за землемiра, врештi-решт отримуе хоча б часткову сатисфакцiю. Вiн продовжуе свою боротьбу, але помирае вiд знесилення. Бiля його смертного ложа збираеться сiльська община, а iз Замку приходить повiдомлення про те, що хоча правовоi пiдстави на дозвiл К. жити в Селi i немае, у зв’язку iз особливими обставинами йому дозволяеться тут жити i працювати». Цей фiнал трактуеться лiтературознавцями по-рiзному: як оптимiстичне завершення i як iронiчний фарс, знущання долi.Цитати зi щоденникiв подано за виданням: Кафка Ф. Щоденники. 1910–1923 рр. // Всесвiт. – 2000.]





Роздiл перший


К. прибув пiзнього вечора. Село загрузло в глибокому снiгу. Замковоi гори не було видно, ii поглинули туман i темрява, жоден, навiть слабенький, промiнчик свiтла не виказував iснування великого Замку. К. довго стояв на дерев’яному мiстку, який з’еднував гостинець iз Селом, i вдивлявся в те, що здавалося порожнечею [2 - Цей опис перегукуеться iз записом у щоденнику вiд 29 сiчня 1922 року, коли Кафка разом зi своiм лiкарем О. Германном поiхав на три тижнi до Шпiндлермюле, мiсцевостi в Гiгантських горах: «Напади на заснiженiй вечiрнiй дорозi. Уявлення весь час змiшуються, десь так: мое становище в цьому свiтi жахливе, тут, у Шпiндлермюле, я самотнiй, та ще й на безлюднiй дорозi, де в темрявi на снiгу раз у раз послизаешся, та й дорога ця безглузда, не веде до жодноi земноi мети (до мосту? Чому саме туди? До того ж я до нього й не дiйшов), та й у мiстечку я покинутий (розраховувати на особисту людську допомогу вiд лiкаря я не можу, бо не заслужив ii, у мене з ним взаемини тiльки гонорарнi), нездатний нi з ким познайомитися, нездатний терпiти знайомство, будь-яке веселе товариство викликае в мене безмежний подив (щоправда, тут, у готелi, веселяться не дуже, я не хочу заходити так далеко й стверджувати, нiбито винен у цьому я, скажiмо, як «людина з надто великою тiнню», але тiнь моя в цьому свiтi справдi-таки надто велика, i я знову й знову дивуюся, коли бачу, з якою впертiстю дехто, одначе, «попри все», бажае жити навiть у цiй тiнi, саме в нiй; але тут усе ж таки додаеться ще дещо, i про це треба поговорити), й навiть батьки та матерi зi своiми дiтьми – до того ж я такий покинутий не тiльки тут, а взагалi, зокрема й у Празi, на моiй «батькiвщинi», й покинули мене не люди, це було б не найгiрше, я мiг би, поки живу, бiгти вслiд за ними, а я сам покинув себе у взаеминах з людьми, мене покинула снага пiдтримувати взаемини з людьми, менi до вподоби тi, хто любить, але я сам не можу любити, я надто далекий вiд усiх, я вигнанець. (…)Якби все було тiльки так, як може здатися на заснiженiй дорозi, тодi це було б жахливо. Тодi я загинув би, i це треба сприймати не як загрозу, а як негайну страту. Але я перебуваю десь-iнде, i тiльки притягальна сила людського свiту така величезна, що здатна примусити вмить про все забути. Але й притягальна сила мого свiту теж величезна, i тi, що мене люблять, люблять мене тому, що я «покинутий», i хоч, може, й не в розумiннi вайсiвського вакууму, а тому, що вiдчувають: у щасливi часи в iншiй сферi я дiстаю свободу рухатись, якоi тут цiлком позбавлений». Це вiдчуття чужинця, вiдкинутого i самотнього, – головне вiдчуття всього роману, який Кафка почав писати вiдразу пiсля повернення з курорту.].

Потiм вiн вирушив шукати мiсце для ночiвлi. У заiздi ще не спали, i хоча в господаря, розгубленого несподiваним пiзнiм вiзитом, не виявилося для гостя вiльноi кiмнати, вiн запропонував К. нiчлiг на солом’янiй пiдстилцi в загальному залi. К. погодився. Кiлька селян ще сидiли за пивом, але прибулий не хотiв нi з ким спiлкуватися, тому принiс собi солом’яну пiдстилку з горища i влiгся поближче до печi. Було тепло, селяни сидiли тихо, вiн ще трохи спостерiгав за ними втомленим поглядом, а далi заснув.

Та невдовзi його розбудили. По-мiському вбраний юнак iз обличчям актора – вузькi щiлини очей i густi брови – стояв перед ним разом iз господарем. Селяни теж були ще тут, деякi з них навiть повернули своi крiсла, щоб краще бачити i чути. Юнак дуже ввiчливо вибачився за те, що розбудив К., назвав себе сином замкового каштеляна i сказав:

– Село – це власнiсть Замку, тому кожен, хто живе чи ночуе тут, певною мiрою живе чи ночуе в Замку. Нiхто не мае на це права без дозволу графа. А у вас немае такого дозволу, в кожному разi ви його не показували.

К. сiв, поправив рукою волосся, подивився на людей знизу догори i сказав:

– У яке село мене занесло? Хiба тут е Замок?

– Саме так, – повiльно вимовив юнак, а дехто з присутнiх похитав головою на слова К., – Замок графа Вествеста.

– Отже, потрiбно отримати дозвiл для ночiвлi? – запитав К., нiби хотiв пересвiдчитися, чи не наснилися йому часом попереднi слова.

– Дозвiл потрiбно отримати, – прозвучало у вiдповiдь, i юнак звернувся до присутнiх, простягнувши руку вперед, у цьому жестi вiдчувалося пiдкреслено глузливе ставлення до К. – Хiба ж можна без дозволу?

– Тодi доведеться взяти дозвiл, – сказав К., позiхаючи, i вiдсунув ковдру, нiби збирався вставати.

– У кого? – запитав юнак.

– У графа, – вiдповiв К., – нiчого iншого менi не залишаеться.

– Зараз, опiвночi, брати дозвiл у графа? – скрикнув юнак i вiдступив на крок назад.

– Хiба це неможливо? – байдуже запитав К. – Тодi навiщо ви мене будили?

Тут юнак страшенно розлютився.

– Ви поводите себе як волоцюга! – закричав вiн. – Я вимагаю поваги до графських служб! Вас розбудили, аби поставити до вiдома, що ви негайно повиннi покинути графськi володiння.

– Припинiть цю комедiю! – пiдкреслено тихо сказав К., лiг на землю i натягнув на себе ковдру. – Ви, юначе, забагато собi дозволяете, i завтра я ще повернуся до вашоi поведiнки. Господар та панове за столами стануть моiми свiдками, якщо взагалi вимагатимуться якiсь свiдчення. А щодо всього iншого, то досить вам буде знати, що я землемiр i прибув на виклик графа. Моi помiчники з iнструментами приiдуть завтра. Менi забаглося прогулятися пiшки по снiгу, але, на жаль, я кiлька разiв збився зi шляху i тому прийшов так пiзно. Те, що сьогоднi вже не слiд заявляти про себе в Замку, я знав i без ваших повчань. Тож задовольнився, як бачите, i таким мiсцем ночiвлi, а ви, м’яко кажучи, дещо неввiчливо перервали мiй сон. На цьому я завершую своi пояснення. Добранiч, панове, – i К. вiдвернувся до печi.

– Землемiр? – почув вiн чиесь нерiшуче питання в себе за спиною, а потiм усi затихли. Та невдовзi юнак опанував себе i стишеним голосом, з огляду на сон К., хоча й достатньо виразно, щоб усiм було чути, сказав господаревi:

– Я запитаю по телефону.

Отже, в цьому сiльському заiздi е телефон? Непогано тут усе облаштовано. Це трохи здивувало К., але загалом вiн сподiвався чогось подiбного. Виявилося, що телефон знаходиться просто в нього над головою, а вiн його навiть не помiтив спросоння. Тепер якщо юнак дзвонитиме, вiн змушений буде потривожити К., тож залишалося вирiшити, чи дозволяти йому дзвонити. К. вирiшив дозволити. Тепер вже не мало сенсу вдавати з себе сплячого, i К. перевернувся на спину. Вiн побачив, як селяни нерiшуче пiдсунулися ближче один до одного i перемовлялися; прибуття землемiра – подiя небуденна. Вiдчинилися дверi кухнi, i весь отвiр заступила собою могутня постать господинi, господар наблизився до неi навшпиньки, щоб увести в курс справи. І тут почалася телефонна розмова. Каштелян уже спав, але його помiчник, точнiше, один iз його помiчникiв, Фрiц, був на мiсцi. Юнак назвав себе Шварцером i розповiв, як вiн знайшов у заiздi К., – тридцятирiчного чоловiка в лахмiттi, що спокiйно спав на солом’янiй пiдстилцi, використовуючи замiсть подушки невеличку торбу, а поряд поклав сучкувату палицю. Ясна рiч, чоловiк видавався пiдозрiлим, i оскiльки господар, вочевидь, злегковажив своiм обов’язком, Шварцер змушений був узятися за остаточне з’ясування цiеi справи. Перерваний сон, допит i цiлком законну погрозу вигнання з графства К. сприйняв дуже обурено, хоча, як з’ясувалося згодом, iмовiрно, мав на це право, оскiльки стверджуе, що вiн землемiр i прибув за викликом графа. Безумовно, iснуе принаймнi формальна необхiднiсть перевiрити це твердження, i тому Шварцер просить Фрiца звернутися до центральноi канцелярii за довiдкою про те, чи справдi очiкуеться прибуття землемiра, а тодi вiдразу ж зателефонувати про результат.

Потiм було тихо, Фрiц довiдувався на тому кiнцi дроту, а в заiздi всi чекали на вiдповiдь. К. не зрушив з мiсця, навiть не повернувся, на його обличчi не було й тiнi цiкавостi, вiн мовчки втупився поперед себе. Сумiш недоброзичливостi й обережностi в розповiдi Шварцера свiдчила, що в Замку навiть такi дрiбнi службовцi, як цей, трохи навченi дипломатii. Не бракувало там i старанностi, оскiльки центральна канцелярiя працювала й уночi. Та ще й досить швидко давала довiдки, бо незабаром Фрiц передзвонив. Його вiдповiдь була дуже короткою, i Шварцер iз люттю кинув слухавку.

– Так я i знав! – крикнув вiн. – Нiякий вiн не землемiр, а гидкий брехливий волоцюга, а можливо, i ще гiрше.

Цiеi митi К. подумав, що зараз Шварцер, селяни й господарi накинуться на нього. Щоб витримати хоча б перший натиск, вiн скулився пiд ковдрою. І тут ще раз задзвонив телефон, К. здалося, що звук був дуже рiзким. Вiн поволi висунув голову назовнi. Здавалося не дуже вiрогiдним, що це знову стосувалося К., але всi завмерли, а Шварцер повернувся до апарата. Прослухав довге пояснення i тихо сказав:

– Отже, помилка? Це надзвичайно неприемно. Дзвонив сам начальник канцелярii? Дуже дивно, дуже дивно. І як я маю пояснити це пановi землемiру?

К. прислухався. Отже, Замок затвердив його в ролi землемiра. З одного боку, це було йому невигiдно, бо свiдчило про те, що в Замку знали про нього все необхiдне i, зваживши спiввiдношення сил, заввиграшки прийняли виклик. З iншого боку, це було добре, бо, здаеться, доводило, що його недооцiнюють i таким чином дарують бiльшу свободу, нiж та, на яку вiн мiг би сподiватися. А якщо iм здаеться, що цим пiдтвердженням посади, яке було явним перевищенням його компетенцii, вони примусять К. постiйно тремтiти вiд страху, то це помилка: йому стало трохи лячно, але не бiльше.

К. вiдмахнувся од Шварцера, який спробував несмiливо наблизитися; вiдмовився й од наполегливоi пропозицii перейти до хазяйськоi спальнi, лише взяв iз рук господаря склянку з напоем, а вiд його дружини – рукомийник iз милом та рушником. Йому навiть не довелося вимагати, щоб спорожнили зал, бо всi кинулися геть один поперед одного, нiхто не хотiв уранцi бути впiзнаним. Лампу загасили i нарештi дали йому спокiй. Вiн спав спокiйно до самого ранку, лише раз чи два його потривожили щури, якi пробiгали поблизу його ложа.

Пiсля снiданку – харчування й ночiвлю гостя, як сказав господар, мав оплатити Замок – К. хотiв iти вiдразу в Село. Але господар постiйно крутився довкола, i К. дозволив йому трохи посидiти бiля себе у вiдповiдь на нiме прохання, хоча з огляду на вчорашню поведiнку й не прагнув зайвий раз вступати з господарем у бесiду.

– Я ще не знаю графа, – сказав К. – Кажуть, вiн щедро платить за добру роботу, це правда? Коли вiдриваешся од жiнки та дитини i мандруеш так далеко, як оце я, хочеться привезти назад якомога бiльше.

– Стосовно цього вам не варто турбуватися, на погану платню ще нiхто не нарiкав.

– Але я, – сказав К., – маю досить вiдваги i можу висловити свое незадоволення навiть графовi, хоча, ясна рiч, iз можновладцями завжди краще бути в мирi.

Господар сидiв навпроти К. на краечку пiдвiконня й не наважувався вмоститися зручнiше, вiн не вiдводив од гостя великих карих наляканих очей. І хоча перед тим не вiдходив од К., тепер, здавалося, прагнув утекти геть. Можливо, злякався, що його почнуть випитувати про графа? Чи побоювався, що «пан», за якого вiн уважав К., виявиться людиною ненадiйною? Довелося перевести розмову на iнше. К. поглянув на годинник i сказав:

– Незабаром пiд’iдуть моi помiчники. Чи знайдеться тут для них мiсце?

– Звичайно, пане, – сказав господар. – Але хiба вони не житимуть разом iз вами в Замку?

Невже вiн так легко та охоче позбувався пожильцiв та особливо К., бажаючи неодмiнно прилаштувати того в Замок?

– Це ще невiдомо, – вiдповiв К. – Спочатку треба довiдатися, що за роботу доведеться виконувати. Якщо, наприклад, потрiбно буде працювати тут, унизу, то доцiльнiше б тут i оселитися. Окрiм того, пiдозрюю, що життя в Замку навряд чи менi сподобаеться. Я б хотiв завжди бути вiльним.

– Ти не знаеш порядкiв Замку, – тихо сказав господар.

– Справдi, – погодився К. – Не варто приймати поспiшних рiшень. Наразi я знаю про Замок тiльки те, що там розумiються на виборi добрих землемiрiв. Можливо, знайдуться i ще якiсь переваги.

І вiн пiднявся, щоб звiльнити вiд своеi присутностi господаря, який неспокiйно покушував губи. Завоювати довiру цього чоловiка було не так легко.

К. рушив до виходу i дорогою помiтив на стiнi темний портрет у такiй самiй темнiй рамi. Вiн зауважив його ще ранiше, зi свого нiчного ложа, але здалеку не роздивився деталей i вирiшив, що картину витягли з рами i залишилася тiльки чорна дошка, яка була насподi. Але зараз виявилося, що це була-таки картина, портрет п’ятдесятирiчного чоловiка, зображеного по пояс. Чоловiк опустив голову так низько, що очей майже не було видно, i здавалося, його голова схилилася пiд тягарем високого важкого чола i великого гачкуватого носа. Широка борода, притиснута пiдборiддям, рiзко вiдстовбурчувалась уперед. Лiва рука вчепилась розчепiреними пальцями в густе волосся, але це не допомогло пiдняти голову.

– Хто це? – запитав К. – Граф?

Потiм зупинився перед зображенням i навiть не озирнувся на господаря.

– Нi, – вiдповiв власник заiзду. – Каштелян.

– У Замку вродливий каштелян, – сказав К. – Шкода, що в нього такий невдаха-син.

– Нi, – заперечив господар, притягнув К. ближче до себе i прошепотiв йому у вухо: – Шварцер трохи перебiльшив учора, його батько лише пiдкаштелян, i то один iз найнижчих.

Цiеi митi господар видався К. дитиною.

– Негiдник! – засмiявся К., але господар, здаеться, не бачив у цьому нiчого смiшного. Вiн сказав:

– Його батько теж впливова особа.

– Припини! – сказав К. – Ти всiх уважаеш впливовими. Мене теж?

– Тебе? Нi, тебе я впливовим не вважаю. – злякано, але переконано вiдповiв господар.

– Отже, ти досить спостережливий, – сказав К. – Якщо бути вiдвертим, то я справдi не надiлений владою. І через це маю не менше поваги до можновладцiв, анiж ти. Але я не такий прямолiнiйний i не завжди показую це.

К. поплескав господаря по щоцi, щоб утiшити його i викликати бiльшу довiру до себе. Той посмiхнувся. Вiн справдi був схожий на хлопчика зi своiм м’яким, майже позбавленим бороди обличчям. І чому вiн одружився з такою товстою та немолодою жiнкою? Крiзь отвiр у стiнi було видно, як вона стояла на кухнi руки в боки i вiддавала накази. Але К. не збирався розпитувати про це господаря, щоб не зiгнати з його обличчя усмiшку, яку було так нелегко викликати. Жестом вiн попросив вiдчинити дверi i вийшов у чудовий зимовий ранок.

Тепер увесь Замок ясно вимальовувався перед ним у свiжому повiтрi, а снiг, що тонким шаром укривав усе довкола, робив побачене ще чiткiшим, обвiвши контури усiх предметiв. Здавалося, що на горi снiгу значно менше, нiж у Селi, де К. доводилося прокладати собi дорогу так само важко, як учора на гостинцi. Тут снiг пiдступав аж до вiкон хатин, та ще й притискав низькi дахи додолу, а вгорi все нiби висiло в повiтрi, легко й вiльно, принаймнi так виглядало знизу.

Здалеку вигляд Замку вiдповiдав сподiванням К. Вiн не нагадував анi старовинну лицарську фортецю, анi розкiшно оздоблену новочасну будiвлю. Це було нагромадження багатьох споруд, серед яких були нечисленнi двоповерховi i безлiч низьких, тiсно налiплених одна бiля одноi. Якщо не знати, що це Замок, можна сприйняти цi будiвлi за невеличке мiсто. К. побачив тiльки одну вежу, незрозумiло було, до чого вона належить – до церкви чи до житлових примiщень. Довкола вежi кружляли зграi ворон.

К. iшов далi, не вiдводячи погляду од Замку, все iнше його не цiкавило. Але зблизька Замок розчарував К., це було злиденне мiстечко, яке складалося зi звичайних сiльських хатин, тiльки вибудуваних iз каменю, тиньк пооблiтав зi стiн, а кам’яна кладка почала руйнуватися [3 - Цей сумний i злиденний вигляд Села може правити за натяк на те, що селяни покаранi за вiдсутнiсть справжнього Бога в iхньому життi i за iдолопоклонницьке схиляння перед чиновниками, псевдобогами.]. У головi К. промайнув спогад про мiстечко його дитинства, яке нiчим не поступалося цьому так званому Замку. Якби йшлося тiльки про те, щоб оглянути Замок, було б шкода вирушати в такi довгi мандри, i вiн учинив би набагато мудрiше, коли б вiдвiдав стареньку батькiвську домiвку, де не був уже так давно. К. подумки порiвняв церковний шпиль рiдного краю з тутешнiм, там, нагорi. Тамтешнiй шпиль, у цьому не виникало жодного сумнiву, рвучко виструнчуеться до неба, завершуеться широким дахом, укритим червоною черепицею, наскрiзь земний – хiба ж можемо ми щось збудувати по-iншому? – але мета його вища, нiж у цього стовпотворiння низьких будiвель, вигляд по-святковому свiтлiший, а не такий похмуро-буденний. Єдина вежа, що визирала вгору з-помiж кам’яниць тутешнього Замку, мала, як це стало видно вже тепер, житлове призначення. Можливо, це був головний замковий будинок, трохи монотонна кругла споруда, де-не-де спiвчутливо прикрита плющем, маленькi вiкна виблискували на сонцi – у цьому було щось шалене – машикулi нависали над стiною непевними, нерiвними, ламкими зубцями, що врiзалися в сине небо, нiби намальованi наляканою чи недбалою дитячою рукою. Здавалося, нiби якийсь понурий мешканець будинку, що йому варто було б узагалi зачинитися в найдальшiй кiмнатi, раптом пробив дах i пiднявся над ним, аби показатися свiтовi.

К. знову зупинився, нiби нерухомiсть давала йому бiльше сили для роздумiв. Але його потурбували. Вiн зупинився за сiльською церквою, правду кажучи, це була радше капличка, розширена схожою на комору прибудовою, яка мала б помiстити усiх парафiян i за якою розташувалася школа. Низька й довга будiвля справляла чудернацьке враження: здавалося, що збудовано ii нашвидкуруч i для тимчасового вжитку, але водночас вона дуже стара, ii ховав у собi оточений гратами сад, що зараз перетворився на снiгове поле. Звiдти саме вийшли дiти з учителем. Учнi оточили вчителя тiсною купкою, зазирали йому в очi i невпинно щось вигукували, К. нiчого не розумiв iз iхнього швидкого торохтiння. Учитель – молодий, невисокий, вузькоплечий чоловiк – тримався дуже прямо, але це не виглядало смiшно, вiн ще здалеку помiтив К., зрештою, крiм К. i його самого з учнями довкола нiкого бiльше не було. Як чужинцевi, К. годилося привiтатися першим, тим бiльше, з такою поважною особою.

– Доброго дня, пане вчителю, – сказав вiн.

Дiти замовкли, наче по командi, i ця раптова тиша як пiдготовка до його слiв, здаеться, сподобалася вчителевi.

– Ви оглядаете Замок? – запитав вiн лагiднiше, нiж можна було сподiватися, але таким тоном, нiби не надто схвалюе те, що робить К.

– Так, – вiдповiв К. – Я нетутешнiй, приiхав учора ввечерi.

– Вам не подобаеться Замок? – швидко запитав учитель.

– Як? – здивовано вiдповiв питанням на питання К. i повторив слова вчителя, злегка пом’якшивши. – Чи менi подобаеться Замок? Чому ви вирiшили, що Замок менi не подобаеться?

– Нiкому з чужих вiн не подобаеться, – вiдповiв учитель.

Щоб не сказати нiчого нетактовного, К. перевiв розмову на iншу тему i запитав:

– Ви, напевно, знаете графа?

– Нi, – вiдповiв учитель i зiбрався йти геть, але К. не вiдступав i запитав iще раз:

– Як? То ви не знайомi з графом?

– Звiдки я можу його знати? – тихо сказав учитель i додав французькою: – Будьте обережнi в присутностi невинних дiтей [4 - Прихильники релiгiйно-мiстичного трактування роману вбачають у цiй фразi пiдтвердження такого трактування. Вчитель забороняе К. вимовляти iм’я графа Вествеста, як заборонено згадувати всуе Бога.].

З цього К. зробив висновок, що мае право на запитання:

– Чи мiг би я, пане вчителю, якось вас вiдвiдати? Я перебуватиму тут довший час, але вже почуваюся трохи самотньо; нiде не сприймають мене як свого: нi серед селян, нi, здаеться, у Замку.

– Мiж селянами й Замком не така вже й велика рiзниця, – сказав учитель.

– Можливо, – погодився К. – Це нiчого не мiняе в моiй ситуацii. Чи мiг би я зайти до вас?

– Я живу на Шваненгассе, бiля м’ясника.

У цiй фразi прозвучало радше звичайне повiдомлення адреси, нiж запрошення, але К. сказав:

– Добре, я прийду.

Учитель кивнув i рушив далi разом iз дiтьми, якi вiдразу ж знову почали галасувати. Незабаром вони зникли в провулку, що круто спускався донизу.

Але К. не мiг зосередитися, розмова розiзлила його. Уперше з часу свого прибуття вiн вiдчув справжню втому. Далека дорога, як здавалося досi, зовсiм не втомила його, вiн спокiйно собi йшов день у день, крок за кроком. Лише тепер дали про себе знати, i то дуже невчасно, наслiдки цiеi величезноi перевтоми. Йому дуже хотiлося знайти нових знайомих, але спiлкування з кожною новою людиною лише посилювало його втому. Якщо у своему сьогоднiшньому станi вiн примусить себе прогулятися хоча б до входу в Замок, цього буде бiльш нiж достатньо.

Тож вiн знову вирушив уперед, але перед ним лежав довгий шлях. Головна сiльська вулиця, якою вiн iшов, не прямувала до замковоi гори, а лише пiдступала до неi, а потiм, наче навмисне, повертала i, не надто вiддаляючись од Замку, все ж до нього не наближалася. Кожноi митi К. сподiвався, що вулиця нарештi приведе до Замку, i тiльки ця надiя примушувала його рухатися далi. З огляду на свою втому вiн боявся збочити з дороги, а крiм того, його вразило, яке велике Село, що йому не видно було кiнця-краю, – уздовж вулицi з’являлися новi й новi крихiтнi будиночки, замерзлi вiконнi шиби, снiг i безлюддя, – врештi вiн вирвався з цупких обiймiв вулицi, i його проковтнув вузенький провулок, де снiг був ще глибшим. Ставало все важче витягувати ноги, що раз по раз угрузали, виступив пiт, i раптом К. зупинився, не в змозi йти далi.

Зрештою, вiн не був сам-один, справа i злiва стояли селянськi хатини. Вiн злiпив снiжку i кинув ii у вiкно. Одразу ж вiдчинилися дверi – першi вiдчиненi дверi за весь час прогулянки Селом, – у проходi стояв привiтний старий селянин у брунатному кожусi, голова якого схилилася набiк вiд слабостi.

– Чи можу я у вас трохи перепочити? – запитав К. – Я дуже втомився.

Вiн не почув, що сказав старий, лише вдячно подивився на дошку, яку просунули йому назустрiч i яка вирятувала його зi снiгу, потiм зробив кiлька крокiв i опинився в хатинi.

Велика свiтлиця була слабо освiтлена. Пiсля вулицi спочатку важко було щось розгледiти. К. перечепився через корито, жiноча рука пiдтримала його. З одного кутка долинав дитячий вереск. З iншого виповзала пара i перетворювала присмерк на темряву. К. стояв, нiби оповитий хмарами.

– Та вiн п’яний, – сказав хтось.

– Хто ви? – владно крикнув чийсь голос, а потiм звернувся до старого: – Навiщо ти його привiв? Хiба можна пускати всiх, хто волочиться по вулицi?

– Я землемiр графа, – сказав К., нiби виправдовуючись перед усе ще невидимими.

– О, то це землемiр, – сказав жiночий голос, i запанувала цiлковита тиша.

– Ви мене знаете? – запитав К.

– Звичайно, – коротко вiдповiв той самий голос. Але те, що вони знали К., здаеться, не додавало йому авторитету.

Нарештi пара трохи розсiялася, i К. змiг роззирнутися довкола. Виглядало на те, що сьогоднi всi милися. Бiля дверей прали. Але пара виповзала не звiдти, а з iншого кутка, де у величезних дерев’яних ночвах, завбiльшки зо два лiжка, таких великих К. ще не бачив, у паруючiй водi купалися двое чоловiкiв. Та ще бiльша несподiванка чекала на нього в правому кутку. Причому важко було збагнути, вiд чого виникае вiдчуття несподiванки. Слабке свiтло заснiженоi вулицi просочувалося крiзь единий у заднiй стiнi кiмнати вiконний отвiр i падало на жiнку, що втомлено напiвлежала у високому крiслi, вiд цього ii сукня набувала шовковистого полиску. На ii грудях лежало немовля. Довкола неi бавилися дiти, очевидно, селянськi дiти, але чомусь здавалося, що вона походить з iншого середовища. Напевно, хвороба i втома ушляхетнюе навiть селянськi обличчя.

– Сiдайте! – сказав один iз чоловiкiв, бородатий та вусатий, що важко дихав постiйно роззявленим ротом i виглядав досить кумедно. Показуючи пальцем на скриню, вiн витяг руку з теплоi води i оббризкав усе обличчя К. На скринi вже сидiв старий, що впустив К., i дрiмав. К. утiшився, що нарештi може сiсти. Бiльше нiхто ним не цiкавився. Молода кругленька бiлявка, що прала в коритi, тихенько наспiвувала за роботою, чоловiки в ночвах тупцяли на мiсцi i поверталися, дiти намагалися пiдiйти до них, але iх постiйно вiдганяли водяними бризками, вiд яких не врятувався i К., жiнка в крiслi лежала, мов нежива, не дивилася навiть на немовля в себе на грудях, а кудись угору.

К. довго спостерiгав цю незмiнну, гарну i сумну картину, але потiм, напевно, заснув, а коли перелякано прокинувся вiд голосного крику, то тримав голову на плечi в старого. Чоловiки завершили купання i вдягненi стояли перед К., тепер у ночвах пiд наглядом бiлявки хлюпалися дiти. Виявилося, що бородань iз владним голосом не головний у цiй парi. Другий, не набагато вищий i з меншою бородою, тихий чоловiк iз широкою статурою та вилицюватим обличчям, стояв iз опущеною головою, вiдчувалося, що вiн звик думати повiльно.

– Пане землемiр, – сказав вiн. – Вам не можна тут залишатися. Вибачте за неввiчливiсть.

– Я й не збирався залишатися, – сказав К. – Лише трохи перепочити. Вiдпочив i тепер пiду.

– Ви, мабуть, дивуетеся нашiй негостинностi, – сказав чоловiк. – Але гостиннiсть – це не наш звичай. Нам не потрiбнi гостi.

К. посвiжiшав пiсля недовгого сну, знову змiг зосередитися i зрадiв вiдвертостi цих слiв. Тепер вiн був здатен рухатися вiльнiше, перейшовся по кiмнатi, спираючись на свою палицю, наблизився до жiнки в крiслi, мимоволi зауважив, що найвищий iз усiх присутнiх.

– Ясна рiч, – сказав К. – До чого б вам гостi. Але час вiд часу хтось бувае потрiбен. Наприклад, такий, як я, землемiр.

– Цього я не знаю, – повiльно сказав чоловiк. – Якщо вас покликали, отже, ви потрiбнi. Це, напевно, виняток. Але ми, маленькi люди, дотримуемося правил, у цьому нам не можна дорiкнути.

– Нi, нi, – сказав К. – Я мушу вам тiльки подякувати. Вам i всiм, хто тут живе. І несподiвано для всiх К. рiзко повернувся i вмить опинився перед жiнкою в крiслi. Вона подивилася на чужинця втомленими голубими очима, ii прозора шовкова хустка сягала iй до середини чола, немовля спало на ii грудях.

– Хто ти? – запитав К.

Вона вiдповiла презирливо, незрозумiло було тiльки, кого бiльше стосувалося ii презирство – самого К. чи ii ж власноi вiдповiдi:

– Я служниця iз Замку.

Це тривало лише одну мить, а потiм справа та злiва вiд К. опинилися обидва чоловiки i мовчки, але силомiць, так нiби не iснувало iнших методiв порозумiння, посунули його до дверей. Старий iз незрозумiлих причин раптом радiсно заплескав у долонi. Бiлявка також несподiвано засмiялася, а разом iз нею й дiти.

Невдовзi К. стояв на вулицi, а чоловiки спостерiгали за ним iз порогу. Знову почав падати снiг, але все одно вулиця здалася йому трохи свiтлiшою, нiж перед тим. Бородатий нетерпляче крикнув:

– Куди ви збираетеся йти? Сюди – дорога до Замку, туди – до Села.

На це К. не вiдповiв, але звернувся до другого, який видався йому ввiчливiшим навiть попри свою зверхнiсть:

– Хто ви? Кому я маю дякувати за перепочинок?

– Я чинбар Лаземан, – прозвучало у вiдповiдь. – Але дякувати нiкому не потрiбно.

– Добре, – сказав К. – Можливо, ми ще побачимося.

– Не думаю, – сказав чоловiк. Цiеi митi бородань пiдняв руку i вигукнув:

– Доброго дня, Артуре, доброго дня, Єремiе!

К. озирнувся, отже, в цьому Селi таки можна зустрiти людей на вулицях! З боку Замку наближалося двое молодих хлопцiв середнього зросту, обидва тендiтнi, у вузькому одязi i дуже схожi один на одного. Їхнi обличчя були темно-смаглявi, а гострi борiдки такi чорнi, що видiлялися навiть на тлi цiеi смаглявостi. Зважаючи на стан дороги, вони йшли неймовiрно швидко, ступаючи в такт худорлявими ногами.

– Що у вас? – крикнув бородань. Поспiлкуватися з ними можна було лише криком, бо вони рухалися дуже швидко й не зупинялися.

– Справи! – крикнули вони у вiдповiдь i посмiхнулися.

– Де?

– У заiздi.

– Я теж туди iду! – крикнув К. голоснiше за всiх, вiн дуже хотiв, щоб цi двое взяли його з собою. Знайомство з ними не обiцяло нiчого особливого, але вони, швидше за все, були непоганими i бадьорими супутниками. Та хлопцi тiльки кивнули у вiдповiдь на слова К. i зникли з поля зору.

К. продовжував стояти i не мав анi найменшоi охоти витягати ногу з-пiд снiгу тiльки для того, щоб вiдразу ж занурити ii в iншу кучугуру. Чинбар та його товариш, задоволенi, що вдалося остаточно витурити К., постiйно озираючись, повiльно прослизнули до хати крiзь вузьку щiлину напiввiдчинених дверей. К. залишився сам у глибокому снiгу. «Це була б непогана нагода для невеличкого розчарування, – подумав вiн, – якби я потрапив сюди випадково, а не свiдомо».

Тут iз лiвого боку хати одчинилося вiконце, зачиненим воно здавалося темно-синiм, можливо, через блиск снiгу, i було таким крихiтним, що не вмiщало навiть обличчя того, хто визирав назовнi, а тiльки очi, старечi карi очi.

– Вiн стоiть там. – К. почув тремтячий жiночий голос.

– Це землемiр, – додав чоловiчий.

Потiм чоловiк пiдiйшов до вiкна i запитав без неприязнi, але тоном, що наголошував на необхiдностi дотримання порядку на вулицi перед його вiкном:

– На кого ви чекаете?

– На санчата, якi мене заберуть, – сказав К.

– Сюди не приiдуть нiякi санчата, – заперечив чоловiк. – Тут нiхто не iздить.

– Але ж це вулиця, яка веде до Замку, – наполягав К.

– Це не мае значення, – незворушно повторив чоловiк. – Тут нiхто не iздить.

Тодi обое замовкли. Але чоловiк напевно ще обмiрковував щось, бо не зачиняв вiкна, з якого виповзала пара.

– Погана дорога, – пiдказав йому К.

Але той тiльки буркнув:

– Саме так.

Та за якусь мить додав:

– Якщо хочете, я вiдвезу вас на своiх санчатах.

– Зробiть це, будь ласка, – радiсно погодився К. – Скiльки це коштуватиме?

– Нiскiльки, – вiдповiв чоловiк.

К. дуже здивувався.

– Ви ж землемiр, – пояснив чоловiк, – i належите до Замку. Куди б ви хотiли iхати?

– До Замку, – швидко вiдповiв К.

– Тодi я не поiду, – сказав чоловiк.

– Але ж я належу до Замку, – повторив К. слова чоловiка.

– Можливо, – сказав той незворушно.

– Тодi вiдвезiть мене до заiзду, – попросив К.

– Добре, – погодився чоловiк. – Зараз витягну сани.

Усе це справляло враження не так пiдкресленоi ввiчливостi, як егоiстичного, наполегливого, зляканого, майже педантичного прагнення позбутися К. iз вулицi перед своiм будинком.

Вiдчинилися ворота, i охляла конячка вивезла невеликi сани для легких вантажiв, пласкi, зовсiм без сидiння; слiдом, накульгуючи, з’явився зiгнутий, кволий, застуджений чоловiк iз червоним, запухлим, виснаженим i худорлявим обличчям, яке, закутане у вовняну хустину, виглядало ще меншим. Чоловiк виглядав на геть хворого i вийшов надвiр, мабуть, лише з метою вiдвезти геть непроханого гостя. На вiдповiдне зауваження К. вiн лише махнув рукою. Вiд нього К. довiдався тiльки те, що вiн вiзник на iм’я Герштекер, а такi незручнi сани взяв тому, що вони стояли найближче, а витягування якихось кращих забрало б надто багато часу.

– Сiдайте, – сказав вiн i показав нагайкою на мiсце ззаду на санях.

– Я сяду бiля вас, – сказав К.

– Я пiду пiшки, – сказав Герштекер.

– Чому? – запитав К.

– Я пiду пiшки, – повторив Герштекер i закашлявся так сильно, що аж захитався i змушений був мiцно впертися ногами в снiг, а руками триматися за сани. К. мовчки сiв на сани, кашель потроху заспокоiвся, i вони поiхали.

Замок нагорi, до якого К. сьогоднi мав намiр потрапити, чомусь раптом почав здаватися дивовижно темним i знову вiддалявся. І тут нiби на знак того, що це прощання лише тимчасове, радiсно та окрилено зазвучав дзвiн i примусив серце битися швидше принаймнi на коротку мить, так, нiби йому загрожувало здiйснення того, до чого воно несвiдомо прагнуло, бо дзвiн цей був i тужливим. Але незабаром великий дзвiн затих, його заступив менший, слабший i монотоннiший звук, можливо, цей другий дзвiн також був нагорi, а може, – в Селi. Цей звук бiльше пасував до повiльного просування в товариствi понурого, але невблаганного вiзника.

– Послухай! – раптом вигукнув К., коли вони були вже поблизу церкви i до заiзду залишалося не так далеко, тож К. мiг дозволити собi необережнiсть. – Я дивуюся, що ти наважився везти мене пiд власну вiдповiдальнiсть, а дозвiл у тебе е?

Герштекер не реагував i продовжував спокiйно крокувати поряд iз конячкою.

– Гей! – знову крикнув К., зiбрав трохи снiгу з санчат, зробив снiжку i влучив нею Герштекеровi у вухо. Той зупинився i повернувся; коли К. побачив його зблизька, – сани ще трохи проiхали, – цю зiгнуту, трохи спотворену чимось постать, червоне втомлене дрiбне обличчя з якимись рiзними щоками, – однiею пласкою, а другою запалою, цей роззявлений розгублений рот, у якому стирчало лише кiлька зубiв, – К. змушений був зi спiвчуття повторити те, що ранiше сказав iз злостi. Чи не матиме Герштекер неприемностей за те, що транспортуе К.?

– Чого ти хочеш? – запитав Герштекер iз нерозумiнням, але, не чекаючи пояснень, прикрикнув на конячку, i вони поiхали далi.




Роздiл другий


Поки вони iхали до заiзду, вже майже стемнiло. К. упiзнав поворот дороги i дуже здивувався цiй несподiванiй темрявi. Невже вiн був вiдсутнiй так довго? Йому здалося, що це тривало не бiльше однiеi-двох годин, виходив вiн уранцi i досi не хотiв iсти, а крiм того, ще зовсiм недавно було зовсiм свiтло, навiть не починало сутенiти, i ось уже цiлком темно. «Короткi днi, короткi днi!» – сказав вiн сам до себе, злiз iз санчат i пiшов до заiзду.

Угорi на сходах ганку стояв господар, який дуже зрадiв поверненню К. i освiтлював дорогу лiхтарем. Згадавши про вiзника, К. зупинився, десь у темрявi почувся кашель, який напевно належав вiзниковi. Мабуть, вони невдовзi побачаться. Коли К. пiднявся до господаря i шанобливо привiтався, то зауважив, що бiля дверей стоять двое чоловiкiв. Вiн узяв iз рук господаря лiхтар i посвiтив на них. Це були тi, кого вiн уже зустрiчав сьогоднi, iх звали Артур та Єремiя. Вони вiддали честь. Згадавши роки, проведенi у вiйську, цi щасливi часи, К. засмiявся.

– Хто ви? – запитав i перевiв погляд iз одного на другого.

– Вашi помiчники, – вiдповiли вони.

– Це помiчники, – тихо пiдтвердив господар.

– Як? – запитав К. – Ви – моi старi помiчники, якi мали приiхати пiсля мене i на яких я чекаю?

Вони пiдтвердили.

– Гаразд, – сказав К., трохи подумавши. – Добре, що ви приiхали. До речi, – продовжив пiсля невеликоi паузи, – ви сильно запiзнилися. Це недбальство з вашого боку.

– Це досить далеко, – сказав один.

– Досить далеко, – повторив К., – але я зустрiв вас дорогою iз Замку.

– Так, – сказали вони без детальнiших пояснень.

– Де iнструменти? – запитав К.

– У нас немае, – вiдповiли вони.

– Інструменти, якi я вам довiрив, – уточнив К.

– У нас немае, – повторили вони.

– Ну що за люди! – обурився К. – Ви вмiете мiряти землю?

– Нi, – зiзналися помiчники.

– Але якщо ви моi старi помiчники, то мусите вмiти, – сказав К. i пiдштовхнув iх поперед себе до будинку.

Вони сидiли втрьох i мовчки пили пиво в заiздi за невеличким столом. К. – посерединi, справа i злiва його помiчники. У залi, як i вчора ввечерi, був зайнятий окрiм iхнього лише один стiл, за ним сидiли селяни.

– Важко з вами, – сказав К. i вкотре вже порiвняв iхнi обличчя. – Як я маю вас розрiзняти? У вас тiльки iмена рiзнi, а все решта схоже, як… – вiн мимоволi затнувся, але потiм продовжив: – У всьому решта ви схожi мiж собою, як змii.

Вони засмiялися.

– Нас завжди без проблем розрiзняли, – сказали вони, виправдовуючись.

– Я вам вiрю, – сказав К. – Бо сам був свiдком цього, але я бачу вас своiми очима, i вони вас не розрiзняють. Тому я буду поводитися з вами, як iз однiею людиною, i називатиму Артур, так звати одного з вас, тебе, чи не так? – запитав К. одного з помiчникiв.

– Нi, – сказав той. – Мене звати Єремiя.

– Це не мае значення, – сказав К. – Я називатиму вас обох Артурами. Якщо я пошлю куди-небудь Артура, ви пiдете вдвох, дам Артуровi якесь завдання, ви виконуватимете його разом, це матиме суттевий недолiк, бо я не зможу використовувати вас для рiзних робiт, зате буде й перевага, бо за все, вам довiрене, будете вiдповiдати разом i нероздiльно. Як саме ви подiлите мiж собою роботу, менi все одно, але спихати один на другого вам не вдасться, я цього не слухатиму, бо ви для мене – одна людина.

Вони трохи подумали i сказали:

– Це для нас було б украй неприемно.

– Ясна рiч, – сказав К. – Це й повинно бути вам неприемно, але так воно буде.

Уже кiлька хвилин К. спостерiгав за селянином, який кружляв довкола iхнього столу та ось нарештi наважився, пiдiйшов до одного з помiчникiв i хотiв прошепотiти йому щось на вухо.

– Перепрошую, – сказав К., стукнув кулаком по столу i пiднявся. – Це моi помiчники, i в нас зараз нарада. Нiхто не мае права нам заважати.

– Прошу, прошу, – злякано сказав селянин i позадкував до свого товариства.

– За дотримуванням цього ви мусите стежити особливо пильно, – сказав К. i знову сiв. – Вам не можна розмовляти нi з ким без мого дозволу. Я тут чужий, i якщо ви моi старi помiчники, то ви також чужi. Тому ми трое мусимо триматися разом, згода?

Вони похапцем простягнули йому руки.

– Заберiть своi лапи, – сказав вiн. – Але мiй наказ залишаеться чинним. Я йду спати й вам раджу зробити те саме. Сьогоднi ми втратили робочий день, отже, завтра мусимо почати якомога швидше. Вам потрiбно дiстати сани для подорожi в Замок, i о шостiй мусите чекати на мене тут, перед порогом.

– Добре, – сказав один.

Але другий утрутився:

– Ти кажеш «добре», хоча знаеш, що це неможливо.

– Тихо, – сказав К. – Ви, здаеться, починаете вiдрiзнятися один вiд одного.

Але перший також сказав:

– Вiн мае рацiю, без дозволу жоден чужинець не мае права зайти в Замок.

– А де потрiбно взяти дозвiл?

– Не знаю, можливо, в каштеляна.

– Тож ми зателефонуемо туди, берiться за роботу i негайно телефонуйте каштеляновi!

Вони пiшли до апарату i попросили з’еднати, – обое просто зi шкiри лiзли, щоб показати, як стараються догодити, – потiм запитали, чи можна iм разом iз К. завтра вiдвiдати Замок. «Нi» у слухавцi було таким гучним, що долетiло навiть до вух К. Але вiдповiдь була ще бiльш вичерпною i звучала так: «Нi завтра, нi в будь-який iнший день».

– Я сам подзвоню, – сказав К. i встав.

Досi у залi майже не звертали уваги на К. i його помiчникiв, якщо не рахувати сутички з селянином, але пiсля цiеi фрази до них повернулися всi голови. Присутнi пiднялися разом iз К., i попри намагання господаря затримати iх, вишикувалися пiвколом бiля телефону. Серед них переважала думка, що К. не отримае жодноi вiдповiдi. К. довелося попросити iх затихнути, iхньоi думки вiн узагалi не питав.

Звук зуммера у слухавцi був дивним, К. нiколи ранiше не чув нiчого подiбного. Це було схоже на гудiння багатьох дитячих голосiв, чи навiть не гудiння, а спiв, що долинае звiдкись iздалеку, дуже здалеку, так нiби з цього звуку в якийсь неможливий спосiб формуеться один високий, але сильний голос, i так сильно б’е у вухо, наче намагаеться проникнути не лише всередину нещасного слухового органу, а кудись iще глибше. К. слухав, навiть не намагаючись зателефонувати. Сперся лiвим лiктем на телефонний апарат i слухав.

Невiдомо, як довго вiн так простояв, аж поки господар не смикнув його за полу зi словами, що до нього прийшов вiстовий.

– Геть! – вигукнув К., утративши контроль над собою. Можливо, це стосувалося когось у слухавцi, бо там раптом озвалися. Вiдбулася наступна розмова:

– Освальд слухае вас, iз ким я розмовляю? – запитав суворий зверхнiй голос. К. почув у ньому невеличкий мовний дефект, який намагалися приховати цiею пiдкресленою суворiстю. К. вагався, чи варто йому себе називати, бо був безборонним перед телефонним апаратом, чоловiк на тому кiнцi дроту мiг накричати на нього й кинути слухавку, таким чином К., здаеться, перекрив собi досить важливий шлях. Нерiшучiсть К. посилила нетерплячiсть його спiврозмовника.

– Хто там? – повторив той i додав: – Я був би дуже вдячний, якби звiдти трохи менше дзвонили, щойно нас уже турбували.

К. не вiдреагував на це зауваження i раптом прийняв рiшення:

– Телефонуе помiчник пана землемiра.

– Який помiчник? Який пан? Який землемiр?

К. пригадав собi вчорашню телефонну розмову.

– Запитайте Фрiца, – коротко сказав вiн i здивовано зауважив, що це подiяло.

Але ще бiльше вiн був здивований вiд органiзованостi тамтешнiх слуг. Вiдповiдь була:

– Я вже знаю. Вiчно цей землемiр. Добре, добре. Що далi? Який помiчник?

– Йозеф, – сказав К.

Йому трохи заважало перешiптування селян у нього за спиною, здаеться, вони засуджували те, що вiн неправильно себе назвав. Але К. не мав часу займатися ними, розмова вимагала великих зусиль.

– Йозеф? – прозвучало питання у вiдповiдь. – Помiчники називаються, – невеличка пауза, очевидно, вiн запитав iмена в когось iншого, – Артур i Єремiя.

– Це новi помiчники, – сказав К.

– Нi, це старi.

– Це новi, а я старий, я прибув сьогоднi за паном землемiром.

– Нi, – крикнули в слухавцi.

– Тодi хто ж я? – запитав К. спокiйно, як i досi.

І за мить та сама людина iз тим-таки дефектом мовлення сказала:

– Ти – старий помiчник, – але цього разу голос був iнший, глибший, у ньому з’явилося бiльше поваги.

К. услухався у звучання голосу i майже прослухав питання:

– Чого ти хочеш?

Вiн би iз задоволенням поклав слухавку. Вiд цiеi розмови вже можна було нiчого не чекати. Але змушений щось казати, вiн запитав скоромовкою:

– Коли мiй господар може прийти до Замку?

– Нiколи, – прозвучала вiдповiдь.

– Добре, – сказав К. i поклав слухавку.

Селяни пiдступили вже зовсiм упритул. Помiчники косо позирали на К. i намагалися не пiдпустити селян надто близько. Але все це робилося тiльки задля годиться, бо селяни, задоволенi результатом розмови, потроху вiдступали. Тут iхню групу ззаду роздiлив чоловiк, який рiшучим кроком пiдiйшов до К., уклонився i дав йому листа. К. взяв листа до рук i подивився на вiстового, це видалося йому на ту мить важливiшим. Вiстовий був разюче схожий на помiчникiв, – такий самий стрункий, у вузькому вбраннi, такий самий швидкий i спритний у рухах, але все-таки iнший. Краще б йому в помiчники дали цього хлопця! Вiн трохи нагадував К. жiнку з немовлям у хатинi чинбаря. Убраний у майже все бiле, ясна рiч, не шовкове, а зимове, як i в усiх довкола, але його одяг мав у собi витонченiсть та святковiсть, притаманну шовку. Обличчя посланця було свiтлим i вiдкритим, очi – величезними. У посмiшцi промайнуло заохочення, яке вiн невдало спробував приховати, провiвши рукою по обличчю.

– Хто ти? – запитав К.

– Мене звати Варнава, – вiдповiв той. – Я – вiстовий.

Його губи рухалися пiд час розмови м’яко, хоча водночас дуже по-чоловiчому.

– Тобi тут подобаеться? – запитав К. i показав на селян, якi все ще не втратили цiкавостi до нього. Їхнi черепи виглядали так, нiби по них били зверху аж до сплющення, а риси обличчя здавалися сформованими внаслiдок биття, вони пороззявляли роти iз набряклими губами i то втуплювалися в К., то вiдволiкалися на щось iнше, iхнi погляди безцiльно блукали довкола i раптом зупинялися, прилипали до якогось випадкового предмета. Далi К. показав на помiчникiв, якi обiйняли один одного, притислися щоками i посмiхалися чи то напiвсором’язливо, чи то напiвзнущально, показав на всю свою свиту, нав’язану йому випадковими обставинами, i, сподiваючись на таку потрiбну йому зараз довiру, очiкував, що Варнава раз i назавжди збагне рiзницю мiж К. i всiма цими людьми. Але Варнава цiлком щиро, й це було помiтно, не зрозумiв питання, вiн лише чемно прослухав його, як вишколений слуга слухае кожне слово свого господаря, слухняно озирнувся довкола, помахав рукою знайомим, обмiнявся кiлькома словами з помiчниками, i все це вiльно та невимушено, хоча при цьому вiн i тримався окремо вiд усiх. К. вiдчув, що його поставили на мiсце, хоча й не присоромили, i взявся до принесеного листа, вiдкрив його. У листi було написано:

«Шановний пане! Як вам уже вiдомо, вас прийняли на службу до Замку. Вашим безпосереднiм начальником буде сiльський староста, вiд якого ви довiдаетеся про всi деталi вашоi роботи, а також умови оплати, перед ним ви повиннi будете звiтувати про виконану роботу. Але я особисто також не втрачатиму вас iз поля зору. Варнава, який передав вам цього листа, час вiд часу навiдуватиметься до вас i передаватиме менi вашi побажання. Я завжди готовий допомогти вам у всьому, наскiльки зможу. Я зацiкавлений у тому, щоб працiвники Замку були задоволенi». Далi стояв нечiткий пiдпис, а бiля нього друкованими лiтерами: «Начальник канцелярii».

– Зачекай! – звернувся К. до Варнави, i той вклонився.

Потiм К. покликав господаря i попросив про можливiсть перечитати листа наодинцi в якiйсь вiльнiй кiмнатi. К. спохопився, що Варнава всього-на-всього вiстовий, хоча й викликае до себе довiру, та замовив хлопцевi пиво. При цьому звернув увагу на його реакцiю: Варнава прийняв кухоль дуже радо i вiдразу ж узявся пити. Тодi К. пiшов iз господарем. У заiздi знайшлася лише одна крихiтна вiльна кiмнатка пiд дахом, але навiть i з нею виникли проблеми, бо досi там спали двi служницi, яких тепер потрiбно було кудись переселити. Окрiм того, що з кiмнати забрали служниць, бiльше там нiчого не змiнилося, едине лiжко не було застелене, на ньому лежало кiлька подушок та попона, що залишилися ще вiд попереднiх мешканцiв. На стiнах – репродукцii на релiгiйнi теми i свiтлини солдатiв. Тут навiть не провiтрили, очевидно, сподiвалися, що новий гiсть прибув ненадовго, i не докладали жодних зусиль, щоб затримати його. Але К. на все погодився, закутався в попону, сiв до столу i при свiчцi прочитав листа ще раз.

Текст був неоднорiдним, у деяких мiсцях К. вважали вiльною людиною, з чиею волею рахуються, наприклад, у звертаннi, а також у реченнi, де йшлося про його побажання. Але були й фрази, у яких вiдкрито або приховано його трактували як дрiбного, з позицii начальства майже непомiтного працiвника, i керiвництво повинно було напружитися, щоб «не втрачати його з поля зору». Його безпосереднiм керiвником був сiльський староста, i вiн навiть зобов’язаний перед ним звiтувати, единим колегою ймовiрно мав би стати сiльський полiцай. Усе це, без сумнiву, суперечило одне одному, i то настiльки очевидно, що, мабуть, так було зроблено навмисне. К. нi на мить не дозволив собi божевiльного припущення, що той, хто писав листа, був непевний свого ставлення, вагався, в уявi К. це було несумiсно з такою поважною установою. Вiн бiльше схилявся вбачати тут наданий йому вибiр, а вже вiн мав би самостiйно визначитися, як трактувати сказане в листi. Можна стати справжнiм селянином i мати певний, постiйно пiдкреслюваний, хоча й цiлком умовний зв’язок iз Замком. Або ж навпаки, лише умовно вважатись одним iз селян, а насправдi узгоджувати всю свою роботу iз вказiвками, що iх передаватиме Варнава. К. нi на мить не засумнiвався у своему виборi, вiн не вагався б навiть у тому випадку, якби за весь час, проведений у Селi, ще так нiчого й не збагнув. Тiльки як селянин, якомога бiльше вiддалений од Замку, мiг вiн чогось досягнути в Замку. Тi люди в Селi, якi все ще йому не довiряють, почнуть розмовляти з ним по-iншому, коли вiн стане якщо не iхнiм другом, то хоча б односельцем, коли перестане вiдрiзнятися од Герштекера чи Лаземана, а так мусить статися чимшвидше, бо вiд цього залежить його подальша доля. І тодi перед ним раптом вiдкриються всi шляхи, якi залишаться не лише закритими, а й невидимими, якщо вiн розраховуватиме на милiсть начальства. Але iснувала ще одна небезпека, пiдкреслена в листi, там говорилося про неi зловтiшно, так нiби уникнути цього не вдасться. Це був статус зарахованого на службу. Робота, начальник, праця, оплата, звiт, посада – таких слiв у листi було бiльш нiж достатньо, i навiть коли йшлося про речi бiльш особистi, про них говорилося з тiеi ж точки зору. Якщо К. хотiв найнятися на роботу, вiн мав на це право, але остаточно, без жодних iнших перспектив. К. усвiдомлював, що на нього не будуть тиснути i змушувати, цього вiн не боявся, тим бiльше тут, у Селi, але тягар неприемного оточення, необхiднiсть звикнути до розчарувань, гнiтючiсть непомiтного впливу кожноi прожитоi так митi – цього вiн побоювався, але з цiею небезпекою вiн повинен наважитися на боротьбу. У листi також не замовчувалося того, що К. вже дозволив собi нахабство зробити перший напад в оголошенiй вiйнi, якщо вiйну таки оголошено. Натяк був дуже тонкий, i лише неспокiйне сумлiння, неспокiйне, не йдеться про нечисте, – могло зауважити цi чотири слова «як ви вже знаете», що стосувалися його зарахування на службу. К. дав про себе знати, i з цiеi митi, як зазначалося в листi, вiн усвiдомлював, що його зараховано.

К. зняв картину зi стiни i причепив на цвяшок листа, вiн житиме в цiй кiмнатi, отже, лист також повинен бути тут.

Потiм вiн спустився до загального залу. Варнава сидiв iз помiчниками за одним столом.

– Ось i ти, – сказав К. просто так, бо радий був побачити Варнаву.

Той вiдразу пiдхопився. Щойно К. зайшов, селяни теж повставали, щоб пiдiйти ближче, вони вже звикли постiйно ходити за К.

– Чого ви весь час вiд мене хочете? – вигукнув К.

Вони не образилися i повiльно повернулися на своi мiсця. Один iз них, вiдходячи, сказав на свое виправдання з якоюсь незрозумiлою посмiшкою, що вiдбилась i на iнших обличчях:

– Щоразу якiсь новини. – І вiн облизав губи, так нiби новини можна було з’iсти.

К. не сказав нiчого на знак примирення, вiн вирiшив, що буде непогано, коли вони матимуть до нього трохи бiльше поваги, але не встиг сiсти поряд iз Варнавою, як вiдчув чиесь дихання в себе за спиною; селянин прийшов буцiмто за сiллю, але К. так розлютився й тупнув ногою, що той пiшов геть без сiльнички. Було й справдi неважко примусити К. втратити контроль над собою, вистачало напустити на нього селян, iхне нав’язливе спiвчуття дратувало бiльше, нiж замкнутiсть iнших, але це також була замкнутiсть, бо якби К. вирiшив сiсти за один стiл iз селянами, вони швидше за все пересiли б за iнший. Тiльки присутнiсть Варнави стримувала його вiд скандалу. Але вiн усе-таки загрозливо повернувся до присутнiх, а вони теж дивилися в його бiк. Коли вiн побачив, як вони всi разом сидять на своiх мiсцях, не розмовляючи один iз одним, не пов’язанi мiж собою, об’еднанi тiльки цим поглядом на К., йому здалося, що вони переслiдували його зовсiм не зi зла. Можливо, вони справдi хотiли щось вiд нього, просто не знали, як це сказати. Або причина криеться в поширенiй тут дитиннiй поведiнцi, хiба не по-дитячому виглядав господар, який тримав обома руками пиво, що його нiс комусь iз вiдвiдувачiв, а потiм застиг i дивився на К. так уважно, що навiть не почув, як його кликала дружина, визирнувши з кухонного вiконця. Трохи заспокоений, К. повернувся до Варнави, вiн би з радiстю позбувся товариства помiчникiв, але не мiг знайти для цього вiдповiдноi пiдстави. Зрештою, вони мовчки втупилися кожен у свое пиво.

– Я прочитав листа, – почав К. – Ти знаеш змiст?

– Нi, – вiдповiв Варнава, його погляд говорив бiльше, нiж слова.

Можливо, К. помилявся, приписуючи йому надто багато хорошого, а селянам – поганого, але присутнiсть Варнави тiшила К.

– У листi йдеться й про тебе – ти повинен час вiд часу передавати моi повiдомлення керiвництву i навпаки, тому я подумав, що ти знаеш змiст.

– Менi наказали, – пояснив Варнава, – тiльки передати листа, зачекати, поки його прочитають i, якщо буде необхiднiсть, принести назад письмову чи усну вiдповiдь.

– Добре, – сказав К. – Немае необхiдностi записувати, передай пановi начальнику, – як його там звати? Я не змiг прочитати пiдпис.

– Кламм, – вiдповiв Варнава.

– Отже, передай пановi Кламму мою подяку за те, що мене зарахували на службу, а також за його люб’язнiсть, яку я дуже цiную, тим бiльше, що я ще нiчим себе не проявив. Я готовий виконувати будь-якi його вказiвки. Особливих побажань у мене сьогоднi немае.

Варнава все уважно вислухав i попросив дозволу повторити повiдомлення. К. дозволив йому, i Варнава повторив усе слово в слово. Потiм устав, щоб попрощатися.

Досi К. уважно стежив за тим, як реагуе Варнава на його слова, а тепер подивився на нього ще раз. Вони були приблизно одного зросту, але здавалося, нiби посланець дивиться на К. згори донизу, хоча робить це з дуже покiрним виразом обличчя, хлопець узагалi не виглядав на здатного принижувати когось. Зрештою, вiн був лише вiстовим, не знав змiсту листiв, якi розносив, але сам його погляд, його посмiшка, його хода теж несли в собi якесь повiдомлення, навiть якщо вiн про це не здогадувався. І К. подав йому руку, чим явно здивував, Варнава збирався обмежитися звичайним поклоном.

Перед тим як вiдчинити дверi, вiн iще трохи постояв, спершись плечем об одвiрок, i оглянув кiмнату поглядом, що вже не стосувався нiкого конкретного. Вiдразу пiсля його виходу К. сказав помiчникам:

– Я принесу з кiмнати своi нотатки, i ми обговоримо план роботи.

Вони хотiли супроводжувати його, але К. iх зупинив:

– Залиштеся!

Попри це вони таки збиралися пiти за ним, i К. змушений був повторити свiй наказ суворiше. У коридорi Варнави уже не було, хоча вiн щойно вийшов. Перед будинком випав свiжий снiг, але i там К. не побачив хлопця. Вiн покликав:

– Варнаво!

Вiдповiдi не було. Можливо, вiн ще десь у заiздi? Напевно, так воно i е. К. ще раз з усiеi сили прокричав iм’я. Звук прогуркотiв у темряву. І здалеку ледь чутно пролунала вiдповiдь. Отже, Варнава був уже аж так далеко. К. прокричав йому у вiдповiдь i вирушив назустрiч; там, де вони побачили одне одного, заiзду вже не було видно.

– Варнаво, – сказав К. i не змiг стримати тремтiння в голосi. – Я хотiв тобi ще щось сказати. Я подумав, що менi буде досить незручно залежати вiд твоiх принагiдних вiзитiв, якщо я потребуватиму чогось iз Замку. Якби, наприклад, зараз я тебе вже не наздогнав, – ти просто лiтаеш, я думав, що ти ще не вийшов, – хто знае, скiльки менi б довелося чекати на твiй наступний прихiд.

– Ти можеш попросити керiвництво, – сказав Варнава, – щоб я приходив у призначенi тобою години.

– Цього теж недостатньо, – сказав К. – Можливо, менi цiлий рiк не буде що передати, а через чверть години пiсля твого вiдходу трапиться невiдкладна справа.

– То що, менi переказати керiвництву, щоб мiж вами налагодили iнший зв’язок, не через мене?

– Нi, нi, – сказав К. – Я згадав про це мiж iншим, цього разу я тебе, на щастя, наздогнав.

– Може, нам слiд повернутися назад до заiзду, щоб ти мiг дати менi нове доручення?

І вiн зробив крок у напрямку до заiзду.

– Варнаво, – сказав К. – У цьому немае потреби, я пройдуся трохи з тобою.

– Чому ти не хочеш iти до шинку? – запитав Варнава.

– Мене дратують люди всерединi, – вiдповiв К. – Ти ж сам бачив, якi настирливi цi селяни.

– Але ж ми можемо пiти до твоеi кiмнати, – запропонував Варнава.

– Це кiмната служниць, – заперечив К. – Там брудно i душно; щоб не залишатися в нiй, я вирiшив пройтися трохи з тобою, – додав К., щоб остаточно перемогти своi вагання. – Вiзьми мене пiд руку, ти йдеш упевненiше, нiж я.

І К. вчепився в його лiкоть. Було зовсiм темно, обличчя свого супутника К. взагалi не бачив, а постать виднiлася дуже нечiтко, його руку вiн знайшов навпомацки. Варнава не заперечував, i вони пiшли геть вiд заiзду. К. вiдчував, що як би не намагався, не може йти так само швидко, як Варнава, i затримуе його. За iнших обставин через цю дрiбницю вже все було б утрачено, особливо в провулках, схожих на той, що в ньому К. застряг у снiгу сьогоднi вранцi, тепер у нього був Варнава, який мiг витягти його на собi. Але вiн вiдганяв геть такi думки, йому подобалося, що Варнава мовчить, бо це означало, що й для нього на цю мить немае нiчого важливiшого, анiж спiльне просування вперед.

Вони йшли, але К. не орiентувався, куди саме, не мiг нiчого впiзнати. Навiть те, чи пройшли вони вже повз церкву, залишалось для нього таемницею. Зусилля, яких доводилося докладати для того, щоб iти вперед, забирали в нього здатнiсть мислити. Думки не зосереджувалися на метi iхньоi подорожi, а плуталися. Час вiд часу вiн згадував рiдну домiвку, i цi спогади переповнювали його. Там також у центрi села стояла церква, з одного боку бiля неi примостилося старе кладовище, оточене високим муром. Лише кiлька хлопцiв змогли видертися на цей мур, але К. не став одним iз них. Дiти хотiли побувати на мурi не з цiкавостi, адже на цвинтарi для них уже не залишилося таемниць пiсля того, як вони не раз заходили туди крiзь маленькi загратованi ворiтця. Гладенький i високий мур приваблював iх своею недосяжнiстю, i вони прагнули вилiзти на нього. Одного ранку порожню i тиху площу заливало свiтло. К. не бачив цю площу такою нi до того, нi згодом. І раптом навдивовижу легко, на тому самому мiсцi, де вiн стiльки разiв здавався i вiдступав, вiн iз першоi ж спроби видерся нагору, тримаючи в зубах невеличкий прапорець. Камiнцi з-пiд його нiг ще сипалися донизу, а вiн уже був нагорi. Установив прапорець, вiтер напнув полотнище, хлопець подивився вниз, потiм довкола i навiть через плече на вкопанi в землю хрести; цiеi митi не було на свiтi нiкого бiльшого за нього. Учитель, який випадково проходив повз, зiгнав К. донизу суворим поглядом. Зiстрибуючи донизу, К. поранив колiно i ледь дiстався додому, але таки побував на мурi. Вiдчуття цiеi перемоги, як тодi здавалося, дасть йому опору на все життя, i це не була аж така дурна думка, бо зараз, через багато рокiв, у цю заснiжену нiч, поряд iз Варнавою, йому допомiг саме цей спогад.

Вiн сильнiше вчепився в руку Варнави – той майже тягнув його, обидва продовжували мовчати. Що стосуеться напрямку iхнього руху, то наскiльки К. мiг здогадуватися з вигляду дороги, вони ще не повернули в жоден провулок. Подумки вiн присягнувся, що нiякi труднощi, навiть страх перед зворотним шляхом, не зупинять його. Його сили мало б вистачити на те, щоб дати себе дотягнути. Чи ця дорога може бути нескiнченною? У денному свiтлi Замок виглядав досить легкодоступною цiллю, а вiстун мав би знати найкоротший шлях.

І тут Варнава зупинився. Де вони? Далi дороги немае? Варнава попрощаеться з К.? Це йому не вдасться. К. так мiцно вчепився в руку Варнави, що заболiла його власна рука. Чи, можливо, сталося неймовiрне, i вони вже в Замку або ж перед його ворiтьми? Але ж вони жодного разу не пiдiймалися вгору, як здалося К. Чи Варнава провiв його якоюсь стежкою, що пiдiймаеться непомiтно?

– Де ми? – тихо запитав К. бiльше себе, нiж свого супутника.

– Удома, – вiдповiв Варнава.

– Удома?

– Тепер, пане, вважай, не послизнися, починаеться спуск.

– Спуск?

– Лише кiлька крокiв, – додав вiн i вже стукав у дверi.

Дверi iм вiдчинила якась дiвчина, i вони опинилися на порозi великоi хати майже в повнiй темрявi, крихiтна гасова лампа висiла десь далеко всерединi, злiва над столом.

– Хто це з тобою, Варнаво? – запитала дiвчина.

– Землемiр, – вiдповiв той.

– Землемiр, – повторила дiвчина голоснiше, звертаючись до людей за столом.

З-за столу пiднялися двое старих людей, чоловiк i жiнка, та ще одна дiвчина. Вони привiталися з К. Варнава познайомив К. з усiма – це були його батьки та сестри Ольга й Амалiя. К. неуважно глянув у iхнiй бiк, з нього зняли мокре пальто i повiсили сушитися бiля пiчки, вiн не пручався.

Отже, не вони опинилися вдома, а лише Варнава. Але чому вони прийшли сюди? К. вiдвiв Варнаву вбiк i запитав:

– Чому ти пiшов додому? Чи ви живете поблизу Замку?

– Поблизу Замку? – повторив Варнава, нiби не зрозумiв.

– Варнаво, – сказав К. – Ти ж хотiв iти з кнайпи до Замку.

– Нi, пане, – заперечив Варнава. – Я хотiв iти додому. До Замку я пiду аж завтра вранцi, я нiколи там не ночую.

– Отже, ти не збирався йти до Замку, а лише сюди? – посмiшка Варнави вже не здавалася К. такою пiдбадьорливою, та й сам вiстовий виглядав уже не так привабливо. – Чому ж ти менi нiчого не сказав?

– Ти не питав, пане, – сказав Варнава. – Ти збирався дати менi доручення, але не хотiв зробити цього нi в кнайпi, нi у своiй кiмнатi, тож я подумав, що це можна без перешкод зробити в моiх батькiв. Якщо ти накажеш, вони зараз вийдуть iз кiмнати; ти можеш також тут переночувати, якщо тобi в нас бiльше подобаеться. Я зробив щось не так?

К. не вiдповiв. Отже, трапилося непорозумiння, пiдступна, каверзна помилка, а К. йому цiлком довiрився. Дав себе зачарувати цiй блискучiй, наче шовк, куртцi, яку вiн зараз розстiбае, а пiд нею з’являеться сiра, брудна, в багатьох мiсцях позашивана сорочка з грубого полотна, яка обтягуе могутнiй i незграбний торс наймита. І вся довколишня атмосфера не лише вiдповiдала цьому враженню, а ще й погiршувала його. Старий батько, хворий на подагру, пересувався, обмацуючи предмети руками, його ноги майже не згиналися, i вiн мiг лише дуже повiльно совгати ними. Мати зi складеними на грудях руками теж могла ступати лише дрiбними кроками через свою неймовiрну повноту. І батько, i мати вийшли зi свого кутка до К. вiдразу, щойно гiсть переступив порiг, але досi не могли подолати цiеi незначноi вiдстанi. Бiлявi сестри, схожi мiж собою [5 - Очевидно, авторська описка, бо далi у текстi Амалiя чорнява.] й до Варнави, але з грубiшими рисами обличчя, мiцнi i сильнi служницi, вони стояли бiля прибульцiв i чекали вiд К. якогось привiтання. Та К. не мiг нiчого з себе видушити. Вiн думав, що кожен тут, у Селi, важливий для нього, i це була правда, але вона не стосувалася людей, що стояли перед ним, цi люди його не обходили. Якби вiн був здатен самостiйно подолати дорогу назад, до заiзду, вiн уже пiшов би геть. Можливiсть потрапити до Замку вранцi разом iз Варнавою його не приваблювала. Зараз, уночi, непомiчено, вiн би проникнув до Замку в супроводi Варнави. Але того Варнави, яким хлопець здавався досi, людини, найближчоi К. з усiх, кого вiн наразi тут зустрiв, i такоi, що набагато тiснiше пов’язана iз Замком, нiж на це вказувала позiрна скромнiсть ii посади. Але з нащадком цiеi сiм’i, яка вже сидiла за столом i з якою вiстовий був одним цiлим, з хлопцем, якому навiть не дозволялося ночувати в Замку, а це багато про що свiдчить, з такою особою попiд руку йти до Замку серед бiлого дня було неможливо, ця спроба виглядала б безнадiйно смiшною.

К. присiв на пiдвiконня i вирiшив, що проведе тут усю нiч i не прийме вiд цiеi сiм’i бiльше жодних послуг. Люди в Селi, якi вiдсилали його геть, або тi, що боялися його, здавалися зараз менш небезпечними, бо вони просто залишали його напризволяще, давали можливiсть зiбратися з силами. А такi псевдопомiчники, що замiсть привести його до Замку влаштовують невеличкий маскарад i ведуть до себе додому, тiльки вiдволiкають i, свiдомо чи мимоволi, пiдривають його сили. Вiн не вiдреагував, коли його покликали до столу, i залишився сидiти на пiдвiконнi з похнюпленою головою.

Тодi встала Ольга, лагiднiша з двох сестер, у нiй була навiть якась дiвоча несмiливiсть, пiдiйшла до К. i запросила його до столу. Там уже е хлiб i сало, а пиво вона зараз принесе.

– Звiдки? – запитав К.

– З шинку, – вiдповiла вона.

Це дуже пiдходило К. Вiн попросив ii не приносити пива, а вiдпровадити його до шинку, бо вiн мае там iще закiнчити важливу роботу. Тут з’ясувалося, що вона йде не так далеко, не аж до його заiзду, а значно ближче, до «Панського двору». Але К. попросив ii все одно вiдпровадити його, бо подумав собi, що, можливо, там знайдеться можливiсть переночувати; гiрше за лiжко в цiй хатi нiчого бути не може. Ольга вiдповiла не вiдразу, спершу озирнулася на стiл. З-за столу встав ii брат i закивав, погоджуючись:

– Якщо пановi так хочеться.

Ця фраза мало не переконала К. вiдмовитися од своеi iдеi, бо якщо Варнава погоджуеться, отже, справа безнадiйна. Але коли почали обговорювати питання, чи пустять К. до «Панського двору», i всi висловили сумнiв, К. знову наполiг на бажаннi йти разом з Ольгою, навiть не завдаючи собi клопоту вигадати для цього правдоподiбну причину. Ця сiмейка повинна сприймати його таким, як вiн е насправдi, вiн не вiдчував перед нею жодного сорому. Його трохи збивала з пантелику лише Амалiя своiм серйозним, прямим, незворушним, можливо, навiть трохи тупуватим поглядом [6 - Прототипом образу Амалii частково вважають чеську перекладачку, журналiстку i лiтератора Мiлену Єсенську, з якою Кафка познайомився восени 1919 року i пiсля бурхливого роману i розриву написав «Замок». Мiлена була чи не единою жiнкою в життi Кафки, яка розумiла його i могла оцiнити його творчiсть, але вона не захотiла пiти вiд чоловiка заради Кафки, а вiн не захотiв миритися iз ii численними коханцями i богемним способом життя.«Панським двором» також називалася кав’ярня, куди вчащав Ернст Поллак, чоловiк Мiлени Єсенськоi, якого дослiдники часто вважають прототипом образу чиновника Кламма.].

Недовгою дорогою до кнайпи К. мiцно вчепився в руку Ольги, i вона тягнула його майже так само, як перед тим ii брат, по-iншому К. не мiг собi дати ради. Поки вони йшли, К. довiдався, що ця кнайпа призначена тiльки для чиновникiв iз Замку, якi iли, а часом навiть ночували там, якщо мали справи у Селi. Ольга розмовляла з К. тихо, нiби звiрялася йому, з нею було приемно йти, майже як iз ii братом. К. не хотiв пiддаватися цiй приемностi, але вiдчуття було сильнiше за нього.

Заiзд виглядав дуже схожим на той, що в ньому оселився К. У Селi взагалi не iснувало великих зовнiшнiх вiдмiнностей, зате дрiбнi вiдразу впадали в око. На ганку були поруччя, над дверима висiв красивий лiхтар. При входi над iхнiми головами затрiпотiв прапор iз гербом графа. У передпокоi вони зустрiли господаря, очевидно, той саме оглядав своi володiння, його крихiтнi очка подивилися кудись повз К. чи то уважно, чи то заспано, i вiн сказав:

– Пан землемiр може зайти тiльки до шинку.

– Звичайно, – сказала Ольга i вступилася за К. – Вiн тiльки супроводжуе мене.

Але К. невдячно вiдiйшов од Ольги i вiдвiв господаря вбiк. Ольга терпляче чекала в кiнцi коридору.

– Я б хотiв тут переночувати, – сказав К.

– Це, на жаль, неможливо, – вiдповiв господар. – Ви, мабуть, не знаете, але цей будинок можуть використовувати тiльки працiвники Замку.

– Можливо, iснуе таке правило, – сказав К. – Але думаю, для мене знайдеться якийсь куточок.

– Я б iз задоволенням пiшов вам назустрiч, – вiдповiв господар. – Але крiм суворостi заборони, що про неi ви говорите як людина чужа, здiйснити ваше прохання цiлком неможливо ще й з тiеi причини, що пани, якi тут мешкають, страшенно вразливi. Я переконаний, що вони не здатнi або принаймнi не готовi витримати самого лише вигляду чужинця. Тож якби я дозволив вам переночувати, а потiм вас би випадково побачили, – а випадковiсть, знаете, завжди перебувае на боцi влади, – то не лише для мене все було б утрачено, але й для вас. Звучить непереконливо, але така правда.

Цей високий, защiбнутий до останнього гудзика пан одною рукою сперся на стiну, другу тримав на боцi, ноги поставив навхрест. Вiн нахилився до К. i говорив iз ним так, нiби довiряв важливу таемницю, здавалося, вiн не мав жодного вiдношення до Села, хоча його темне вбрання i виглядало по-селянськи святково.

– Я вiрю вам, – сказав К. – І зовсiм не маю на метi недооцiнювати важливостi заборони, мабуть, я невдало висловився. Хочу зазначити тiльки одне: у мене високi знайомства в Замку, i незабаром будуть ще вищi, це захистить вас вiд небезпеки, яка могла б виникнути в разi моеi ночiвлi тут, а також гарантуе, що я можу дуже добре вiддячити за таку невеличку послугу.

– Я знаю, – сказав господар i повторив: – Я знаю.

К. збирався висловити свое прохання ще наполегливiше, але розгубився пiсля такоi вiдповiдi господаря, тому тiльки запитав:

– Багато людей iз Замку сьогоднi ночуе?

– У цьому планi сьогоднi вдалий день, – багатообiцяюче сказав господар. – Залишився тiльки один чиновник.

К. все ще не наважувався наполягати, але сподiвався, що його вже майже залишили, тому про всяк випадок запитав тiльки iм’я пана.

– Кламм, – сказав господар мiж iншим, озираючись при цьому на свою дружину, яка прошарудiла повз них спiдницями дивовижно зношеноi, старомодноi сукнi, переобтяженоi надто численними рюшами i складками, хоча колись ця сукня, безумовно, виглядала по-мiському розкiшно. Господиня прийшла за чоловiком на прохання гостя-начальника. Перед тим як пiти, господар iще раз озирнувся на К., нiби не вiн сам, а К. мав тепер вирiшити справу ночiвлi. К. нiчого не мiг сказати, особливо у свiтлi того, що саме його начальник опинився сьогоднi тут. Ця новина змусила його розгубитися. К. сам собi не мiг цього до кiнця пояснити, але вiдчував себе перед Кламмом значно менш вiльно, нiж перед Замком загалом. К. зовсiм не боявся бути впiйманим тут у сенсi сказаного господарем, але це виглядало б як дрiбна шкода, легковажно заподiяна людинi, якiй чимось завдячуеш. При цьому вiн iз жалем констатував, що в цьому вiдчуттi проявляються першi наслiдки його пiдпорядкованостi керiвництву, його статусу зарахованого на службу, а також те, що, навiть помiтивши цi ознаки, вiн не в змозi боротися з ними. Тому вiн стояв, кусаючи губи, i мовчав. Господар iще раз зиркнув на К. перед тим, як зникнути за дверима. К. подивився йому вслiд i продовжував стояти на мiсцi, аж поки не пiдiйшла Ольга й не потягла його вперед.

– Що ти хотiв вiд господаря? – запитала Ольга.

– Я хотiв тут переночувати, – вiдповiв К.

– Ти ж ночуватимеш у нас, – здивувалася дiвчина.

– Звичайно, – вiдповiв К. i замовк, iй довелося самостiйно трактувати його слова.




Роздiл третiй


У просторому шинку, середина якого була нiчим не заставлена, попiд стiнами, зверху на бочках i довкола них, сидiли селяни, але виглядали вони трохи по-iншому, нiж у заiздi, де зупинився К. Тутешнi вiдвiдувачi були чистiшi, вбранi в майже однаковi, сiро-жовтi теплi куртки з цупкоi тканини i вузькi штани. Це були невисокi чоловiки, на перший погляд дуже подiбнi мiж собою, iз пласкими, скуластими обличчями, хоча й досить щокатi. Вони сидiли тихо i майже не рухалися, прибулих провели повiльними й байдужими поглядами. Але те, що iх було так багато i вони сидiли так тихо, справило враження на К. Вiн знову взяв Ольгу пiд руку, щоб пояснити свою присутнiсть тут. У кутку пiднявся знайомий Ольги i хотiв пiдiйти, але К. повернув дiвчину за лiкоть в iншому напрямку. Нiхто, крiм неi, не мiг цього помiтити, а вона не пручалась i тiльки з посмiшкою глянула вбiк.

Пиво наливала дiвчина на iм’я Фрiда [7 - Прототипом образу Фрiди частково вважають i Фелiцу Бауер, з якою у Кафки багато рокiв тривав роман i листування з якою становить частину творчостi Кафки. Ось опис ii зовнiшностi в щоденнику (20 серпня 1912 року) пiсля знайомства: «Фройляйн Ф.Б. Коли я 13 серпня прийшов до Брода, вона сидiла за столом i здалася менi все ж таки схожою на служницю. Та мене зовсiм i не цiкавило, хто вона, я просто вiдразу змирився з ii присутнiстю. Порожне кiстляве обличчя, що вiдверто демонструе свою порожнечу. Вiдкрита шия. Накинута наопашки блузка. Здавалося, вона була одягнена зовсiм по-домашньому, хоч, як з’ясувалося згодом, це було зовсiм не так. (…) Майже зламаний нiс, свiтлi, трохи цупкуватi непривабливi коси, мiцне пiдборiддя. Сiдаючи, я вперше придивився до неi, а коли сидiв, то вже мав твердий присуд».]. Непримiтна, маленька бiлявка з сумними очима i запалими щоками, але вражав ii погляд, у якому вiдчувалася якась особлива зверхнiсть. Коли вона глянула на К., йому здалося, що цей погляд уже прийняв за нього чимало рiшень, зокрема в питаннях, про iснування яких вiн не здогадувався, та цей погляд переконав його, що вони таки iснують. К. уважно стежив за Фрiдою збоку, поки вона розмовляла з Ольгою. Ольга i Фрiда, здаеться, не були подругами, вони обмiнялися лише кiлькома байдужими фразами. К. вирiшив iм допомогти i запитав Фрiду прямо:

– Ви знаете пана Кламма?

Ольга засмiялася.

– Чому ти смiешся? – роздратовано запитав К.

– Я не смiюся, – заперечила вона, продовжуючи реготати.

– Ольга поводиться як маленька дiвчинка, – сказав К. i перехилився через стiл, щоб ще раз упiймати погляд Фрiди. Але вона опустила очi й тихо запитала:

– Хочете побачити пана Кламма?

К. хотiв. Вона показала на дверi злiва вiд себе.

– Тут е невеличка дiрка, крiзь неi ви можете подивитися.

– А люди довкола? – запитав К.

Вона вiдкопилила нижню губу i неймовiрно м’якою рукою потягла К. до дверей. Крiзь щiлину, очевидно, просвердлену тут, щоб пiдглядати, К. побачив майже все сусiдне примiщення.

За письмовим столом у центрi кiмнати, у зручному крiслi з круглою спинкою сидiв Кламм, яскраво освiтлений лампою, що висiла просто над ним. Вiн був середнього зросту, товстий i вайлуватий. Обличчя ще виглядало гладеньким, але щоки вже трохи опустилися донизу пiд вагою рокiв. Досить довгi чорнi вуса. Криво вбране пенсне поблискувало, й очей не було видно. Якби Кламм сидiв за столом прямо, К. бачив би тiльки його профiль, але чиновник повернувся в бiк дверей, тому К. мiг дивитися просто в обличчя свого начальника. Лiвий лiкоть Кламм поклав на стiл, праву руку, яка тримала сигару марки «Вiрджинiя», – на колiно. На столi, оточеному високим кантом, стояв кухоль пива, кант заважав добре роздивитися, чи лежать там ще якiсь папери, але здавалося, що стiл порожнiй. Для певностi К. попросив Фрiду зазирнути в дiрочку й пiдтвердити побачене. Але оскiльки дiвчина незадовго перед тим була в кiмнатi, то могла з певнiстю засвiдчити К., що нiяких паперiв на столi не було. К. запитав Фрiду, чи йому вже час iти, але вона вiдповiла, що вiн може спостерiгати крiзь щiлину так довго, як йому подобаеться. К. залишився тепер наодинцi з Фрiдою, Ольга, як К. зауважив краем ока, пiшла до свого знайомого i тепер сидiла на бочцi з пивом та дригала ногами.

– Фрiдо, – прошепотiв К. – Ви добре знаете пана Кламма?

– О так, – сказала вона. – Дуже добре.

Фрiда нахилилася до К., i йому аж тепер впало у вiчi, що свою легеньку кремову блузку з глибоким вирiзом дiвчина поправляла доволi грайливо. На ii худорлявому тiлi ця блузка виглядала недоречно. Потiм вона сказала:

– Ви пам’ятаете, як Ольга смiялася?

– Так, вона дуже невихована, – сказав К.

– Не зовсiм так, – примирливо заперечила Фрiда. – У неi була причина для смiху. Ви питаете, чи знаю я Кламма, а я таки знаю, – у цьому мiсцi вона випросталася й кинула на К. свiй переможний погляд, який важко було пов’язати зi сказаним ранiше. – Я його коханка.

– Коханка Кламма? – перепитав К.

Вона кивнула.

– Тодi ви, – сказав К. з посмiшкою, щоб це не прозвучало занадто серйозно, – дуже поважна особа для мене.

– Не лише для вас, – сказала Фрiда дружнiм тоном, хоча й не вiдповiла на його посмiшку. Але К. знайшов спосiб подолати ii зверхнiсть i скористався ним. Вiн запитав:

– Ви вже були в Замку?

Це не подiяло, бо вона вiдповiла:

– Нi, але хiба не досить того, що я стою тут, за шинквасом?

Їi марнославство було неймовiрним, i, здаеться, вона хотiла задовольнити його саме на К.

– До речi, – сказав К., – у цьому шинку справа поставлена добре.

– Це дiйсно так, – погодилася дiвчина. – А починала я з догляду за худобою в заiздi «Бiля мосту».

– Цими нiжними ручками? – сказав К. напiвпитально i сам не зрозумiв, чи вiн просто хоче пiдсипатися до неi, чи справдi вона його зачарувала. Їi руки дiйсно були маленькi й тендiтнi, але iх можна було б назвати й слабкими та невиразними.

– Тодi нiхто на це не зважав, – сказала вона. – Та й зараз…

К. подивився на неi запитально, але вона похитала головою i не хотiла говорити далi.

– Звичайно, – сказав К. – У вас е своi таемницi, i ви не будете iх вiдкривати комусь, кого знаете якихось пiвгодини i хто ще не мав нагоди розповiсти, що вiн за один.

Але це була невчасна фраза, вона нiби вивела Фрiду з такоi сприятливоi для К. замрiяностi. Дiвчина витягла зi шкiряноi торбинки у себе на поясi дерев’яний корок, встромила його у дiрку для спостереження i сказала К., намагаючись не показувати змiни настрою:

– Усе, що стосуеться вас, я знаю. Ви – землемiр. – І додала: – А тепер я мушу працювати.

І вона зайняла свое мiсце за шинквасом, куди пiдiйшли один за одним кiлька вiдвiдувачiв, щоб наповнити своi кухлi. К. хотiв ще раз непомiтно переговорити з нею, тому взяв iз полицi порожнiй кухоль i пiдiйшов до неi.

– Ще тiльки одне слово, панно Фрiдо, – сказав вiн. – Для того щоб пiднятися з доглядальницi худоби до шинкарки, потрiбна неймовiрна сила духу, та й сам випадок незвичайний, але хiба такiй людинi, як ви, варто на цьому зупинятися? Безглузде питання. З ваших очей, тiльки не смiйтеся з мене, панно Фрiдо, промовляе не так уже здобута перемога, як готовнiсть до майбутньоi боротьби. Та перед людиною, що прагне досягнути мети, виникае стiльки перешкод. І що вища мета, то бiльшими стають перешкоди, тому немае нiчого неприродного в прагненнi забезпечити собi пiдтримку iншоi людини. Нехай незначноi i невпливовоi, але такоi, що теж не полишае боротьби. Можливо, ми могли б спокiйно поговорити про це наодинцi, коли за нами не спостерiгатимуть стiльки чужих очей.

– Я не розумiю, чого ви хочете, – сказала вона, i в ii голосi цього разу мимоволi прозвучали не стiльки перемоги ii життя, скiльки нескiнченнi розчарування. – Чи не запраглося вам часом вiдбити мене у Кламма? О Боже! – вона розвела руками.

– Ви бачите мене наскрiзь, – сказав К. так, нiби його втомила ii недовiра. – Саме таким i був мiй потаемний план. Ви повиннi покинути Кламма i стати моею коханкою. А тепер я можу йти. Ольго! – покликав вiн. – Ми йдемо додому.

Ольга слухняно зiстрибнула з бочки, але приятелi вiдразу обступили ii тiсним колом i не вiдпускали. Тут Фрiда раптом загрозливо подивилася на К. i тихо сказала:

– То коли я можу з вами поговорити?

– Чи мiг би я тут переночувати? – запитав К.

– Так, – вiдповiла Фрiда.

– Може, я вiдразу залишуся тут?

– Вийдiть iз Ольгою надвiр, щоб я могла забрати звiдси людей, а за якийсь час приходьте.

– Добре, – сказав К. i нетерпляче чекав на Ольгу.

Але селяни не вiдпускали ii. Вони придумали танець i оточили сестру Варнави колом, час вiд часу хором скрикували, i тодi хтось один пiдскакував до Ольги, мiцно обiймав ii рукою за талiю i кiлька разiв кружляв довкола себе. Танець ставав дедалi швидшим, жадiбнi та хрипкi вигуки майже зливалися в суцiльний крик. Спершу Ольга хотiла з посмiшкою вирватися з кола, але тепер, iз розтрiпаним волоссям, тiльки перелiтала з рук до рук.

– Ось яких людей менi сюди присилають, – сказала Фрiда i гнiвно прикусила своi тонкi губи.

– Хто вони такi? – запитав К.

– Слуги Кламма, – вiдповiла Фрiда. – Вiн постiйно приводить iх сюди, це мене так дратуе. Я навiть не пам’ятаю, що я вам сьогоднi сказала, пане землемiр, пробачте, якщо це було щось неприемне; цi люди виннi в усьому, я не знаю нiкого, хто був би вартий бiльшоi зневаги i погорди, нiж вони, але мушу наливати iм пиво. Я багато разiв просила Кламма залишати iх удома, хоча б вiн мiг мене трохи поважати, якщо вже менi доводиться терпiти всю решту чиновникiв, але всi прохання даремнi. Щоразу, за годину до його приходу, вони вдираються сюди, неначе худоба в стiйло. А iм i справдi мiсце в стайнi. Якби не те, що ви тут, я вiдчинила б дверi i примусила Кламма самого iх виганяти.

– А хiба вiн iх не чуе? – запитав К.

– Нi, – вiдповiла Фрiда. – Вiн спить.

– Як! – скрикнув К. – Як спить? Коли я зазирав до кiмнати, вiн сидiв за столом i не спав.

– Вiн i далi так сидить, – сказала Фрiда. – Вiн спав уже тодi, коли ви зазирали, iнакше я б вам цього не дозволила. У такiй позi вiн спить. Урядники страшенно багато сплять, у це важко повiрити. Зрештою, якби вiн не спав так багато, чи мiг би вiн стерпiти цих людей? Тепер доведеться менi самiй iх виганяти.

Вона вихопила з кутка нагайку i одним, не надто певним стрибком, схожим на рухи молодого ягняти, скочила до танцюючих. Спочатку вони розступилися, нiби запрошуючи ii до танцю, i кiлька секунд здавалося, нiби Фрiда i справдi зараз кине нагайку, але потiм вона ii таки пiдняла.

– В iм’я Кламма! – крикнула вона. – До стайнi! Усi до стайнi!

Лише тодi вони збагнули, що справа серйозна, з незрозумiлим для К. страхом вiдступили назад, хтось штовхнув дверi, крiзь якi вiйнуло свiже повiтря, всi зникли разом iз Фрiдою, яка, мабуть, пiдганяла iх нагайкою до самоi стайнi.

У несподiванiй тишi К. раптом почув кроки iз коридору. Задля певностi вiн скочив за шинквас, бо тiльки там можна було сховатися. Йому не заборонили перебувати в шинку, але оскiльки вiн збирався тут заночувати, не варто було зараз показуватися нiкому на очi. Тому коли вiдчинилися дверi, вiн сховався пiд стiл. Існувала небезпека бути знайденим i там, але на це вiн приготував досить правдоподiбне пояснення, що заховався вiд п’яних слуг. Зайшов господар.

– Фрiдо! – покликав вiн i перейшовся кiмнатою з кутка в куток.

На щастя, незабаром повернулася Фрiда, нiчого не сказала про К., поскаржилася на селян i стала за шинквас, сподiваючись знайти там К. Тепер вiн мiг доторкнутися до ii ноги i вiдчув себе спокiйнiше. Оскiльки Фрiда не згадала про К., це змушений був зробити господар.

– А де землемiр? – запитав вiн.

Вiдчувалося, що вiн був добре вихованим чоловiком, адже йому постiйно доводилося досить близько спiлкуватися з високими посадовцями, але з Фрiдою вiн говорив iз особливою повагою, це впадало у вiчi насамперед тому, що в розмовi вiн продовжував залишатися начальником, а вона – пiдлеглою, хоча й достатньо зухвалою.

– Про землемiра я зовсiм забула, – сказала Фрiда i поставила К. на груди свою крихiтну нiжку. – Напевно, вiн давно пiшов геть.

– Але я його не бачив, – вiдповiв господар, – хоча майже весь час був у коридорi.

– Тут його немае, – спокiйно сказала Фрiда.

– Можливо, вiн заховався, – припустив господар. – Вiн справляе враження людини, здатноi на все.

– На таке йому не вистачить хоробростi, – сказала Фрiда i сильнiше натиснула своею ногою на груди К.

У нiй було щось радiсне й вiльне, чого К. ранiше не помiтив, i це виявилося ще несподiванiше, коли вона раптом засмiялася, i зi словами: – А раптом вiн заховався тут, унизу? – нахилилася до К., швидко його поцiлувала, знову випросталася й заклопотано сказала:

– Нi, тут його немае.

Але й господар здивував К., коли раптом сказав:

– Менi неприемно, що я не маю певностi, чи цей чоловiк пiшов геть. Ідеться не лише про пана Кламма, а про заборону. Вона дiйсна як для вас, панно Фрiдо, так i для мене. За шинквас вiдповiдаете ви, решту будинку я огляну. На добранiч! Приемних вам снiв!

Не встиг вiн вийти з кiмнати, як Фрiда вже згасила свiтло i опинилася внизу бiля К.

– Мiй коханий! Мiй солоденький! – шепотiла вона, але не торкалася К., лежала, розкинувши руки, мов непритомна вiд кохання, напевно, в такому щасливому станi час видавався iй нескiнченним, i вона бiльше прозiтхала, нiж проспiвала якусь коротеньку пiсеньку. К. все ще перебував у задумi. Раптом вона спохопилася i почала тягнути його до себе, скiмлячи як дитина:

– Ходiмо! Тут унизу можна задихнутися!

Вони обiйнялися, ii маленьке тiло затремтiло в руках К., i вони покотилися по пiдлозi в забуттi, з якого К. раз по раз марно намагався вивiльнитися, прокотилися трохи i гупнули об дверi, за якими був Кламм, а далi затихли в пивних калюжах та недоiдках на пiдлозi. Так минали години, години спiльного ритму дихання i серцебиття, години, протягом яких К. не мiг позбутися вiдчуття, що вiн заблукав або опинився так далеко, де перед ним не бувала жодна людина, так далеко, що тут навiть повiтря складалося з iнших елементiв, нiж удома, i в цьому повiтрi можна задихнутися вiд цiеi вiдчуженостi i вiд ii безглуздих спокус, але нiчого не вдiеш, мусиш iти далi, щоб загубитися зовсiм. Тому спочатку його не злякало, а швидше видалося втiшним просвiтленням, коли з кiмнати Кламма пролунав глибокий голос, який байдуже наказував:

– Фрiдо!

– Фрiдо! – прошепотiв К. у вухо Фрiди i таким чином передав наказ далi.

За звичкою, здаеться, вродженою, Фрiда спершу хотiла слухняно пiдхопитися, але потiм спохопилася. Вона потягнулася, засмiялася i сказала:

– Хiба я пiду до нього? Я нiколи бiльше до нього не пiду.

К. хотiв заперечити, хотiв переконати ii пiти до Кламма, навiть почав збирати шматки ii подертоi блузки, але так i не змiг нiчого сказати, вiн був занадто щасливий обiймати Фрiду, занадто налякано-щасливий, йому здавалося, що якби вона покинула його, то його покинуло б усе, що вiн мае. І Фрiда, нiби вiдчувши його пiдтримку, стиснула кулак, стукнула ним у дверi i крикнула:

– А я iз землемiром! Я iз землемiром!

Тут Кламм затих. Але К. став бiля Фрiди на колiна й озирнувся в тьмяному передсвiтанковому свiтлi. Що трапилося? Що тепер буде з його сподiваннями? Чого йому тепер хотiти вiд Фрiди, коли все вже втрачено? Замiсть того щоб обережно просуватися вперед, враховуючи могутнiсть ворога i масштабнiсть мети, вiн цiлу нiч вовтузився в пивних калюжах, вiд iхнього смороду тепер паморочилося в головi.

– Що ти наробила? – сказав вiн у простiр перед собою. – Для нас обох тепер усе втрачено.

– Нi, – заперечила Фрiда, – тiльки для мене все втрачено. Але я знайшла тебе. Тiльки не хвилюйся. Подивися, як цi двое смiються.

– Хто? – запитав К. i повернувся.

На шинквасi сидiли обидва його помiчники, трохи невиспанi, але веселi, таке задоволення давало iм вiдчуття добре виконаноi роботи.

– Що вам тут потрiбно? – закричав К., так нiби вони були у всьому виннi.

Вiн пошукав бiля себе нагайку, що ii Фрiда кинула ввечерi.

– Нам потрiбно було тебе знайти, – сказали помiчники. – Ти не спустився до нас, до корчми, тодi ми пiшли шукати тебе до Варнави, а потiм урештi знайшли тут. Ми сидимо тут цiлу нiч. Легкою цю службу не назвеш.

– Ви потрiбнi менi вдень, а не вночi, – сказав К. – Ідiть геть!

– Зараз день, – вiдповiли вони й не зрушили з мiсця.

Справдi був уже день, ворота вiдчинилися, селяни разом iз Ольгою, про яку К. цiлком забув, зайшли досередини. Ольга була жвавою, як i ввечерi, хоча ii одяг i волосся виглядали жахливо. Ще стоячи у дверях, вона пошукала очима К.

– Чому ти не пiшов зi мною додому? – запитала вона майже зi сльозами в голосi. – Через цю жiнку! – це вона повторила кiлька разiв.

Фрiда, яка на кiлька хвилин зникла, повернулася з невеличким вузликом у руках. Ольга сумно вiдiйшла вбiк.

– Ми можемо йти, – сказала Фрiда.

Було само собою зрозумiло, що вона збираеться йти до заiзду «Бiля мосту». І вони вирушили процесiею в складi К., Фрiди i помiчникiв. Селяни демонстрували Фрiдi свою зневагу, iх можна було зрозумiти, адже досi вона була з ними занадто суворою; один навiть взяв палицю i робив вигляд, нiби не випустить нiкого, поки Фрiда не перескочить через палицю, та достатньо було ii погляду, щоб вiн облишив цю розвагу. На вулицi, в снiгу, К. зiтхнув трохи вiльнiше. Опинитися на свiжому повiтрi було великим щастям, це полегшувало труднощi шляху, якби К. був сам, йому йшлося б ще легше. У заiздi вiн одразу ж пiднявся нагору, до своеi кiмнати, i лiг на лiжко, Фрiда розташувалася внизу, на пiдлозi. Помiчники зайшли разом iз ними, iх виставили геть, але вони повернулися до кiмнати через вiкно. К. був надто втомлений, аби ще раз виганяти iх. Господиня пiднялася нагору привiтатися з Фрiдою, Фрiда назвала ii «матiнкою»; вони напрочуд довго вiтали одна одну з поцiлунками та обiймами. Загалом у кiмнатi було не надто тихо, час вiд часу заходили служницi у своiх чоловiчих чоботях, щоб принести або забрати щось. Якщо iм був потрiбен котрийсь iз численних навалених на лiжку предметiв, вони безцеремонно витягували його просто з-пiд К. Із Фрiдою вiталися як зi своею. Але попри цi перешкоди, К. пролежав у лiжку цiлий день i цiлу нiч. Фрiда приносила йому все необхiдне. А коли наступного ранку вiн нарештi пiднявся з вiдчуттям, що добре вiдпочив, настав уже четвертий день його перебування в Селi.




Роздiл четвертий


Вiн хотiв би порозмовляти з Фрiдою сам на сам, але йому заважала постiйна нав’язлива присутнiсть помiчникiв, з якими Фрiда час вiд часу жартувала i смiялася. Треба визнати, що вони були невибагливими i влаштувалися в куточку на двох старих жiночих спiдницях. Помiчники розповiли Фрiдi, що для них було справою честi не заважати пановi землемiру i займати щонайменше мiсця, тому вони постiйно намагалися сплестися якомога тiснiше руками чи ногами, i це супроводжувалося хихотiнням та перешiптуванням, вони скручувалися й виверталися, у темрявi в iхньому кутку можна було роздивитися тiльки один великий клубок. Але попри це, як важко було не помiтити в денному свiтлi, вони були дуже уважними спостерiгачами, якi нiколи не вiдводили погляду од К., навiть якщо при цьому вдавали, нiби по-дитячому бавляться, складали долонi в кулаки i дивилися крiзь них, немов у далекогляднi труби, або займалися iншими дурницями. Навiть коли вони лише час вiд часу поглядали на К. i робили вигляд, нiби цiлковито зайнятi доглядом за своiми бородами, якi були для них страшенно важливими, помiчники постiйно порiвнювали, чия довша й густiша, а Фрiду просили розсудити iх.

Часто К. з цiлковитою байдужiстю спостерiгав за тим, як вовтузиться ця трiйця.

Коли вiн вiдчував себе достатньо сильним, щоб устати з лiжка, всi навперебiй кидалися його обслуговувати. Та в нього не було ще сили опиратися iхнiй послужливостi, тому вiн змирився i спостерiгав, як поступово потрапляе в залежнiсть вiд них, що може мати поганi наслiдки, але нiчого не мiг iз собою вдiяти. Зрештою, не було жодноi неприемностi в тому, щоб пити за столом добру каву, яку принесла Фрiда, грiтися бiля камiна, який вона розпалила, раз по раз посилати донизу помiчникiв, сповнених старання i незграбностi, за водою для миття, милом, гребiнцем, дзеркалом, а врештi i за скляночкою рому, про що К. достатньо було лише тихо й нерозбiрливо натякнути.

І от одного разу, посеред приемного процесу, коли К. вiддавав накази, а помiчники слухняно iх виконували, К. раптом сказав, бiльше пiд владою хорошого настрою, нiж iз надiею на успiх:

– А тепер вийдiть, ви, двое, менi вiд вас наразi нiчого не треба, я хочу порозмовляти з панною Фрiдою сам на сам.

І не побачивши на iхнiх обличчях спротиву, вiн додав, щоб утiшити iх:

– Пiзнiше ми втрьох пiдемо до старости, зачекайте на мене внизу.

Як не дивно, але вони послухалися, хоча й сказали перед тим, як вийти:

– Ми можемо й тут зачекати.

К. вiдповiв:

– Знаю, але непотрiбно.

Значно бiльше його розiзлило, але в певному сенсi й сподобалось, коли пiсля вiдходу помiчникiв Фрiда сiла йому на колiна й сказала:

– Коханий, а чим тобi не догодили помiчники? Ми не повиннi мати вiд них нiяких таемниць. Вони ж такi вiдданi.

– Отже, вiдданi, – обурився К. – Вони постiйно за мною тиняються, це безглуздо та жахливо.

– Здаеться, я тебе розумiю, – сказала вона й обiйняла його за шию, потiм хотiла додати ще щось, але не змогла. Крiсло стояло поряд iз лiжком, i обое перехилилися та скотилися туди. Вони затихли, але не так несамовито, як тiеi ночi. Вона шукала щось i вiн шукав щось, розлючено, зi спотвореними обличчями, сховавши голови на грудях одне одного, вони шукали, iхнi тiла здригалися, але, як i iхнi обiйми, не давали забуття, лише постiйно нагадували про обов’язок шукати далi. Як собаки нестямно розгрiбають землю, так гребли й вони в тiлах одне одного, а потiм безсило i розчаровано, намагаючись ухопити хоча б останнiй шматок щастя, кожен проводив язиком по обличчю iншого. Тiльки втома заспокоiла iх i примусила вiдчути вдячнiсть. До кiмнати увiйшли служницi.

– Дивись, як вони тут розляглися, – сказала одна й спiвчутливо накрила iх хустиною.

Пiзнiше, коли К. вiдкинув хустину й озирнувся, то побачив, i це його зовсiм не здивувало, що помiчники знову сидять у своему кутку, показують пальцями на К. i, перебиваючи один одного, вiддають йому честь, а зовсiм поряд iз лiжком сидить господиня i плете шкарпетку, ця маленька робота зовсiм не личить до ii велетенськоi постави, яка заступила собою майже все освiтлення в кiмнатi.

– Я вже давно чекаю, – сказала господиня й пiдняла свое широке обличчя, на якому вже було багато зморшок, хоча загалом воно виглядало ще достатньо гладеньким i нагадувало про колишню привабливiсть. Цi слова прозвучали як докiр, дуже недоречний, бо К. не просив ii приходити. Тому вiн лише кивнув, пiдтверджуючи ii слова, i сiв, прямо тримаючи спину. Фрiда також устала, але вiдiйшла вiд К. i сперлася на крiсло, в якому сидiла господиня.

– Чи не могло б те, що ви збираетеся менi сказати, панi господине, – розсiяно запитав К., – зачекати, поки я повернуся вiд старости? У мене з ним важлива розмова.

– Моя важливiша, повiрте, пане землемiр, – сказала господиня. – Там iтиметься, я пiдозрюю, всього-на-всього про роботу, а я хочу поговорити про людину, про Фрiду, мою бiдну дiвчинку.

– Он воно що, – сказав К. – Тодi будь ласка, хоча я й не розумiю, чому б не залишити цi справи на вирiшення нам обом.

– З любовi й турботи, – вiдповiла господиня i притягла до себе голову Фрiди. Фрiда стоячи досягала лише до плеча господинi, що сидiла в крiслi.

– Якщо Фрiда так вам довiряе, – сказав К., – то i я не можу iнакше. А крiм того вона нещодавно назвала моiх помiчникiв вiдданими, тож тепер ми всi стали друзями. Отже, панi господине, скажу я вам, найкраще буде, якщо ми з Фрiдою одружимося. І то якнайшвидше. На жаль, на превеликий жаль, я не зможу замiнити Фрiдi те, що вона через мене втратила, – посаду в «Панському дворi» та прихильнiсть Кламма.

Фрiда пiдняла очi, вони були повнi слiз i цiлком позбавленi переможного виразу.

– Чому я? Чому вибрали саме мене?

– Як так? – в один голос запитали господиня i К.

– Вона розгублена, бiдна дитина, – сказала господиня, – бо ж так багато щастя й нещастя водночас.

І нiби на пiдтвердження цих слiв Фрiда кинулася К. на шию, почала пристрасно його цiлувати, так нiби в кiмнатi бiльше нiкого не було, i, не випускаючи його з обiймiв, з плачем упала перед ним на колiна. К. обома руками погладив Фрiду по головi i запитав господиню:

– Ви вважаете, я маю рацiю?

– Ви чесний чоловiк, – сказала господиня, в ii голосi також бринiли сльози, вона виглядала трохи втомленою й важко дихала, але знайшла в собi сили продовжити: – Тепер вiд вас вимагатимуться тiльки якiсь гарантii, що iх ви маете дати Фрiдi, бо хоч би якою високою була моя думка про вас, ви все-таки чужинець, нiхто не може порекомендувати вас, про ваше попередне iснування в нас тут нiчого не вiдомо. Гарантii необхiднi, пане землемiр, ви ж самi визнали, що Фрiда так багато втрачае через стосунки з вами.

– Так, так, звичайно, гарантii, – сказав К. – Найкраще буде дати iх у присутностi нотарiуса, хоча тут можуть утрутитися i якiсь iншi графськi служби. До речi, я обов’язково мушу ще перед весiллям залагодити одну справу. Для цього менi необхiдно поговорити з Кламмом.

– Це неможливо, – сказала Фрiда, встала i притислася до К. – Що за дивна iдея!

– Це необхiдно, – сказав К. – Якщо я не можу досягнути цього самостiйно, ти мусиш менi допомогти.

– Я не можу, К., я не можу, – сказала Фрiда. – Кламм нiколи не розмовлятиме з тобою, як ти тiльки мiг подумати, що вiн з тобою розмовлятиме!

– А з тобою? – запитав К.

– Також нi, – вiдповiла Фрiда. – Нi з тобою, нi зi мною, все це абсолютно неможливо.

Вона повернулася до господинi, розводячи руками:

– Ви тiльки послухайте, панi господине, чого вiн вимагае.

– Ви – егоiст, пане землемiр, – сказала господиня, i було страшно спостерiгати, як прямо вона сидить на своему стiльцi, заклавши ногу на ногу, могутнi колiна проступають крiзь тонку спiдницю. – Ви вимагаете неможливого.

– Чому це неможливо? – запитав К.

– Я поясню вам, – сказала господиня таким тоном, нiби це була з ii боку не остання послуга, а перше покарання. – Це я вам радо поясню. Я не маю нiякого вiдношення до Замку, я звичайна жiнка i господиня в заiздi найнижчого класу. Можливо, не зовсiм найнижчого, але майже. Тому, ймовiрно, ви й не вважатимете мое пояснення вартим уваги, але я чимало бачила в життi, зустрiчалася з багатьма людьми i несла важкий тягар господарки лише на своiх плечах, бо хоча мiй чоловiк i дуже милий, але хазяйнувати вiн не вмiе i нiколи не збагне, що таке вiдповiдальнiсть. Особисто ви завдячуете тiльки його недбальству тим, що опинилися того вечора тут, у Селi, тим, що сидите на лiжку, спокiйний i задоволений, – я тодi була вже страшенно втомлена, просто падала з нiг.

– Про що це ви? – запитав К. бiльше з цiкавостi, нiж зi злостi, i струсив iз себе неуважнiсть.

– Ви завдячуете цим тiльки його недбальству! – ще раз вигукнула господиня, показуючи на К. пальцем.

Фрiда спробувала ii заспокоiти.

– Чого тобi треба? – запитала господиня, рiзко повернувшись усiм тiлом. – Пан землемiр мене запитав, тож я мушу йому вiдповiсти. Як по-iншому вiн повинен збагнути те, що для нас само собою зрозумiле, що пан Кламм нiколи не буде з ним розмовляти. Що я кажу «буде», нiколи не зможе з ним розмовляти. Чуете, пане землемiр! Пан Кламм належить до Замку, а це вже само по собi, незалежно вiд його посади, означае дуже високе становище. А хто ви такий, чию згоду на одруження ми тут так принижено випрошуемо! Ви не належите до Замку, ви не належите до Села, ви – нiхто. Хоча, на жаль, ви таки хтось, ви – чужинець, який всюди зайвий i завжди плутаеться пiд ногами, чоловiк, через якого у всiх додаеться клопотiв, через якого потрiбно переселяти служниць, чиi намiри нiкому невiдомi, чоловiк, який спокусив нашу любу маленьку Фрiду i якому ii тепер, на жаль, потрiбно вiддати за дружину. Я, зрештою, не дорiкаю вам за всi цi недолiки; ви такий, який е, я вже занадто багато бачила у своему життi, тож витримаю й це. Але уявiть собi тiльки, чого ви вимагаете. Людина рiвня Кламма повинна з вами говорити! Я з болем у серцi слухала, як Фрiда дала вам можливiсть пiдглядати в щiлину, вже тодi, коли вона це зробила, ви ii спокусили. Скажiть, як ви взагалi змогли витримати присутнiсть Кламма? Ви не повиннi вiдповiдати, я знаю, ви добре це витримали. Ви взагалi не маете здатностi побачити Кламма насправдi, це не перебiльшення з мого боку, бо я сама не маю такоi здатностi. Кламм повинен поговорити з вами, але вiн нiколи не розмовляе з людьми iз Села, вiн ще нiколи нi з ким не розмовляв. Це була велика честь для Фрiди, честь, якою я пишатимуся до кiнця своiх днiв, що вiн час вiд часу вигукував Фрiдине iм’я, що вона могла звертатися до нього, коли захоче, й отримала дозвiл користуватися дiрочкою для пiдглядання, але вiн навiть iз нею не розмовляв. І те, що вiн ii часом кликав, не мусить мати того значення, яке цьому фактовi часто приписують. Вiн просто вигукував iм’я «Фрiда», i невiдомо, що мав при цьому на увазi. Те, що Фрiда вiдразу ж прибiгала на цей крик, це ii справа, а коли ii щоразу беззастережно впускали до нього, на це була його добра воля, хоча не доведено, що кликав вiн саме ii. Але, на жаль, навiть це назавжди залишилося в минулому. Можливо, Кламм ще колись вигукне: «Фрiда», хто знае, але ii до нього точно бiльше не пустять, це дiвчисько, яке зв’язалося з вами. Тiльки одного-единого я не можу збагнути бiдною своею головою: як дiвчина, яку всi називали коханкою Кламма, до речi, особисто я вважаю таке формулювання надто перебiльшеним, – могла дозволити вам навiть торкнутися до себе.

– Погоджуюся, це дивно, – сказав К. i посадив Фрiду собi на колiна, вона не пручалася, хоча й не пiднiмала голови. – Але це доводить, що й усi iншi вашi твердження не цiлком справедливi. Наприклад, ви маете цiлковиту рацiю в тому, що порiвняно з Кламмом я – нiхто, i якщо зараз я вимагаю можливостi порозмовляти з ним, i навiть вашi пояснення не змусили мене передумати, то це не означае, що я зможу витримати його присутнiсть без посередництва дверей i не вибiжу з кiмнати вiдразу пiсля його появи. Але такi побоювання, навiть якщо вони небезпiдставнi, для мене не становлять достатньо вагомоi причини, аби вiдмовитися од прагнення до такоi розмови. Хоча якщо менi вдасться не спасувати перед ним, то тодi вже не обов’язково, щоб вiн зi мною розмовляв, менi достатньо буде побачити, як дiють на нього моi слова, а якщо вони нiяк не подiють або вiн iх не почуе, то я все одно матиму ту перевагу, що змiг вiльно висловитися в присутностi можновладця. А ви, панi господине, з вашим величезним знанням життя i людськоi психологii, а також Фрiда, яка ще вчора була коханкою Кламма, – я не бачу потреби не вживати цього слова, – ви обое з певнiстю маете змогу влаштувати менi розмову з Кламмом. Якщо немае iншоi можливостi, то в «Панському дворi», сподiваюся, вiн i сьогоднi ще там.

– Це неможливо, – сказала господиня, – i я бачу, що вам бракуе здатностi збагнути це. Але скажiть, на Бога, про що ви збираетеся говорити з Кламмом?

– Про Фрiду, ясна рiч, – вiдповiв К.

– Про Фрiду? – здивувалася господиня i повернулася до Фрiди. – Ти чуеш, Фрiдо, вiн збираеться говорити з Кламмом про тебе. Вiн – iз Кламмом!

– Панi господине, – сказав К. – Ви ж така розумна й поважна жiнка, чому вас лякае кожна дрiбниця? Ну й що з того, якби я поговорив iз ним про Фрiду? Що в цьому нечуваного? Я б сказав, що це само собою зрозумiло. Бо ви помиляетеся, звичайно ж, i в тому, що вiд часу, коли я з’явився, Фрiда стала Кламмовi зовсiм байдужа. Якщо ви так уважаете, то недооцiнюете його. Я усвiдомлюю, що з мого боку повчати вас у таких речах надто самовпевнено, але я не бачу iншого виходу i змушений це робити. Мiй прихiд не повинен був нiчого мiняти в стосунках Кламма i Фрiди. Або ж нiяких стосункiв мiж ними не було, – так вважають тi, хто забирае у Фрiди право називатися коханкою цього шанованого чоловiка, – тодi i зараз цих стосункiв немае; або ж вони були, i як тодi iх могла зруйнувати моя поява, якщо я, згiдно з цiлком правильною вашою характеристикою, – нiщо в очах Кламма. У таке можна повiрити першоi митi, з переляку, але якщо подумати хоча б трохи, то все стае на своi мiсця. До речi, що думае сама Фрiда з цього приводу?

Фрiда притисла щоку до грудей К. i, замислено дивлячись поперед себе, сказала:

– Це справдi так, як каже матуся: Кламм не хоче бiльше й чути про мене. Але зовсiм не тому, що з’явився ти, коханий, щось подiбне не могло б вивести його з рiвноваги. Радше, я думаю, це вiн сам зробив так, що ми опинилися там, пiд шинквасом, нехай ця мить буде благословенна, а не проклята.

– Якщо це так, – повiльно вимовив К., насолоджуючись ii солодкими словами, заплющив очi на кiлька секунд, щоб проникнутися цим вiдчуттям. – Якщо це справдi так, то я тим бiльше не бачу причин уникати розмови з Кламмом.

– Боже, – сказала господиня i подивилася на К. з висоти свого зросту, – ви нагадуете менi часом мого чоловiка, вiн такий самий по-дитячому впертий. Ви лише кiлька днiв тут, у нас, а вже вважаете, що обiзнанi з усiм краще за тих, хто тут народився, краще, нiж я, стара жiнка, нiж Фрiда, яка так багато бачила й чула в «Панському дворi». Я не заперечую, що можливо досягнути чогось усупереч правилам i життевому досвiду; особисто зi мною такого не траплялося, але, мабуть, iснуе достатньо таких прикладiв. Але в таких випадках дiяти потрiбно iнакше, а не так, як робите ви, постiйно повторюете лише «нi» та й «нi», покладаетеся тiльки на себе i не слухаете корисних порад. Гадаете, я за вас переживаю? Хiба я опiкувалася вами, поки ви жили один? Хоча, ясна рiч, потрiбно було, тодi вдалося б уникнути багатьох неприемностей. Єдиним, що я тодi сказала про вас своему чоловiковi, було: «Тримайся вiд нього подалi». Я повторила б це й сьогоднi, якби ви не зв’язали свою долю з Фрiдою. Саме завдяки iй я турбуюся про вас i взагалi придiляю вам увагу. І ви не маете права просто не слухатися мене, бо вiдповiдаете передi мною за Фрiду, адже я едина, хто опiкуеться нею, як мати. Можливо, Фрiда мае рацiю, i все, що трапилося з вами, замислив Кламм, але вiд нього я не довiдаюся про це, я нiколи не матиму змоги поговорити з ним, вiн для мене недоступний. А ви сидите тут, тримаете мою Фрiду, i вас самого, – чому я повинна мовчати про це, – тримаю я. Саме так, я вас тримаю, бо спробували б ви, юначе, знайти притулок ще в когось у Селi, навiть у псячiй будi, якщо б я вигнала вас iз дому.

– Дякую, – сказав К. – Це вiдверто, i я цiлком вам вiрю. Таке непевне мое становище, i, разом iз тим, становище Фрiди.

– Нi! – розлючено крикнула господиня. – Становище Фрiди не мае з цим нiчого спiльного. Фрiда живе в моему домi, i нiхто не мае права називати ii становище тут непевним.

– Добре, – сказав К. – Я погоджуюся з вами i в цьому, особливо враховуючи, що Фрiда з незрозумiлих менi причин, здаеться, страшенно вас боiться i тому не втручаеться. Тож зупинимося на менi. Мое становище страшенно хитке, цього ви не заперечуете, а навпаки, з усiх сил намагаетеся довести. Як i все, що ви говорите, це також правильно, хоча й не до кiнця. Наприклад, я знаю досить непогане мiсце для ночiвлi, яким маю право скористатися.

– Де? Де? – скрикнули Фрiда i господиня, одночасно й однаковою мiрою здивовано, так, нiби iхнi питання виникли з тих самих причин.

– У Варнави, – сказав К.

– Ця потолоч! – вигукнула господиня. – Цi пройдисвiти! У Варнави! Ви чули? – І вона повернулася обличчям до кутка, але помiчники випередили ii i вже виструнчилися по обидва боки господинi, яка схопила руку одного з них, так, нiби iй потрiбно було на когось спертися. – Ви чули, де ваш пан бувае? У сiм’i Варнави! Справдi, там вiн може переночувати, краще б вiн iз самого початку ночував там, а не в «Панському дворi». А ви куди дивилися?

– Панi господине, – сказав К. ще до того, як пролунала вiдповiдь. – Це моi помiчники, але ви поводитеся з ними так, нiби насправдi вони вашi помiчники, а моi охоронцi. У всьому iншому я готовий щонайменше ввiчливо посперечатися з вами, але питання помiчникiв, здаеться, надто зрозумiле! Тому я прошу вас не розмовляти з ними, а якщо мого прохання буде недостатньо, то я забороню iм вiдповiдати вам.

– Отже, менi не можна з вами розмовляти, – сказала господиня, i всi трое зареготали, смiх господинi був знущальним, але не таким, як очiкував К. Помiчники смiялися, як завжди, багатозначно й безглуздо, цей смiх знiмав iз них вiдповiдальнiсть.

– Не ображайся на нас, – сказала Фрiда. – Зрозумiй правильно. Якщо можна так висловитися, ми завдячуемо нашим коханням тiльки Варнавi. Коли я вперше побачила тебе, ти зайшов до шинку попiд руку з Ольгою. Хоча я вже чула про тебе, але нiяких особливих почуттiв це в мене не викликало. Я була байдужою не лише до тебе, а майже до всього. Я вже тодi була багато чим незадоволена, певнi речi дратували мене, але що то була за незадоволенiсть i що то було за роздратування! Наприклад, якщо мене ображав хтось iз вiдвiдувачiв, вони постiйно залицялися до мене, ти ж бачив iх, хоча приходили i ще гiршi за слуг Кламма. І от хтось мене образив, – але що для мене означала така образа? Менi здавалося, нiби це сталося багато рокiв тому або взагалi не зi мною, так, нiби я або лише чула про це, або вже встигла давно забути. Але я вже не можу докладно це описати, я навiть уявити цього вже не можу, настiльки сильно все помiнялося вiдтодi, як Кламм мене покинув.

І Фрiда перервала свою оповiдь, сумно похилила голову, склала руки на колiнах.

– От бачите! – вигукнула господиня так, нiби це сказала не вона, а Фрiда голосом господинi, а потiм пiдсунулася ближче до Фрiди. – Ви бачите, пане землемiр, наслiдки вашого вчинку, нехай це стане наукою i для ваших помiчникiв, з якими менi не можна розмовляти! Ви позбавили Фрiду найщасливiшого з усiх можливих станiв, що випав iй на долю, i це вдалося вам насамперед тому, що ця дiвчинка з ii по-дитячому надмiрним спiвчуттям не змогла витримати того, що ви прийшли попiд руку з Ольгою, бо це виглядало так, нiби ви потрапили до рук сiм’i Варнави. Вона врятувала вас i пожертвувала для цього собою. І тепер, коли це вже сталося i Фрiда вiддала усе, що мала, за щастя сидiти у вас на колiнах, тепер ви приходите й оголошуете як про свою найбiльшу перемогу про те, що одного разу у вас була можливiсть переночувати у Варнави. Цим ви, очевидно, намагаетеся довести свою незалежнiсть вiд мене. Справдi, якщо б ви переночували у Варнави, ви стали б настiльки незалежним вiд мене, що миттю змушенi були б забиратися геть iз мого дому.

– Я не знаю, якi грiхи мае на сумлiннi сiм’я Варнави, – сказав К., обережно пiдняв Фрiду, що була мов нежива, посадив ii на лiжко, а сам пiднявся. – Можливо, тут ви й маете рацiю, але я, безумовно, зробив правильно, коли пропонував вам не втручатися в нашi з Фрiдою справи. Ви згадали тодi про любов i турботу, але у ваших подальших словах я не надто помiтив щось подiбне, натомiсть в них було чимало ненавистi, знущання й погроз вигнати мене з дому. Якщо ви надумали посварити Фрiду зi мною чи мене з Фрiдою, то зроблено все було цiлком майстерно; але я не думаю, що ви досягнете мети, а якби раптом таке трапилося, то, – дозвольте й менi туманну погрозу, – ви дуже про це пошкодуете. Що ж стосуеться помешкання, яке ви менi видiлили, – очевидно, так ви називаете цю жахливу дiру, – то я сумнiваюся, що ви робите це з власноi волi, думаю, вас зобов’язуе спецiальне розпорядження вiдповiдних графських iнстанцiй. Я дам знати куди слiд, що мене вигнали звiдси, i менi призначать iнше помешкання, тодi ви зiтхнете з полегшенням, а я тим бiльше. А тепер я пiду до старости, щоб залагодити усi цi та деякi iншi справи; будь ласка, потурбуйтеся про Фрiду. Подивiться, до якого жахливого стану довели ii вашi так званi материнськi слова.

Потiм вiн повернувся до помiчникiв. «Ходiмо!» – сказав вiн, зняв iз гачка листа Кламма i хотiв уже йти геть. Господиня спочатку спостерiгала за ним мовчки i, аж коли вiн поклав руку на клямку дверей, сказала:

– Пане землемiр, я хочу сказати вам ще одну рiч на дорогу, бо як би ви не намагалися образити мене, стару жiнку, ви все-таки майбутнiй чоловiк Фрiди. Я говорю вам це тiльки тому, що ви страшенний невiглас у всьому, що стосуеться тутешнiх порядкiв, i коли вас слухаеш, волосся стае дибки, а ще бiльше, коли порiвнюеш те, що ви кажете, з дiйснiстю. Це неуцтво не вдасться виправити за один раз, а можливо, й нiколи, але дещо можна було б покращити, якби ви хоч трохи мене слухали й усвiдомлювали, що нiчого не знаете. Наприклад, ви вiдразу мали б стати справедливiшим щодо мене i збагнути, який страх менi довелося пережити, а наслiдки цього страху я вiдчуваю й досi, – коли я дiзналася, що моя крихiтка, так би мовити, покинула орла i зв’язалася з горобцем, хоча насправдi все значно гiрше, i я постiйно мушу намагатися забути про це, iнакше менi не вдалося б сказати вам жодного спокiйного слова. От ви й розiзлилися знову. Нi, будь ласка, ще не йдiть, вислухайте це останне прохання: куди б ви не прийшли, пам’ятайте, що ви нiчого не знаете, i будьте обережнi. Тут, у нас, де вас оберiгае присутнiсть Фрiди, говорiть собi все, що вам спаде на думку, наприклад, демонструйте нам, як ви збираетеся розмовляти з Кламмом, але, Бога ради, не робiть цього насправдi!

Вона встала з мiсця, злегка похитуючись вiд збудження, пiдiйшла до К., взяла його за руку i благально подивилася на нього.

– Панi господине, – сказав К. – Я не розумiю, чому ви принижуетесь i просите мене заради такоi дрiбницi. Якщо вашi слова – правда i менi дiйсно нiколи не вдасться порозмовляти з Кламмом, отже, цього не вiдбудеться незалежно вiд того, просять мене чи нi. Але якщо така можливiсть iснуе, то чому я повинен вiдмовлятися од неi, особливо якщо цим можна буде спростувати ваш основний закид, а вiдповiдно пiд великим питанням опиняться i вся решта. Те, що я невiглас, – правда, яку важко заперечити, i це дуже сумно для мене, але е в цьому й перевага, оскiльки невiглас завжди дiе смiливiше, а тому я волiю ще деякий час, поки вистачить моiх сил, перебувати в станi свого невiгластва i готовий змиритися з його, безумовно, поганими наслiдками. Цi наслiдки стосуються насамперед мене, тому я не розумiю, навiщо ви мене просите. Ви ж нiколи не покинете Фрiду, пiклуватиметеся про неi, i навiть якби я назавжди зник iз ii життя, у вашому розумiннi це було б щастям. Отже, чого ви боiтеся? Чи не боiтеся ви часом, – невiгласовi все дозволено, – з цими словами К. вiдчинив дверi, – чи не боiтеся ви часом за Кламма?

Господиня мовчки дивилася йому вслiд, коли вiн швидко спускався сходами, а за ним – помiчники.




Роздiл п’ятий


К. сам дивувався, що майбутня розмова зi старостою не надто його хвилюе. Вiн намагався пояснити це попереднiм досвiдом, бо досi спiлкування зi службами графа проходило вiдносно безболiсно. Однiею з причин, мабуть, було те, що в його справi iснувало якесь дуже чiтке й вигiдне для нього розпорядження, хоча, з iншого боку, вражала неймовiрна цiлiснiсть та стрункiсть структури всiх замкових служб. Ця еднiсть виглядала особливо досконалою там, де служби, на перший погляд, зовсiм не були взаемопов’язаними. Часом К. розмiрковував про все це i був недалекий вiд думки, що його становище цiлком задовiльне, але щоразу пiсля нападу такоi безтурботностi вiдразу ж нагадував собi, що саме в цьому й криеться найбiльша небезпека.

Прямий контакт iз владою був не надто утрудненим, оскiльки влада, хоч би як добре добре органiзована вона була, завжди мала дiяти вiд iменi далеких невидимих володарiв i залагоджувати далекi невидимi справи, тодi як К. боровся за щось живе i близьке, за себе самого. Принаймнi на початку, оскiльки вiн нападав. У цiй боротьбi йому, здаеться, допомагали ще й iншi, наразi невiдомi йому сили, про iснування яких вiн мiг запiдозрити з дiй влади. Та позаяк у всiх дрiбницях, а про важливi речi наразi ще не було мови, влада досi йшла К. назустрiч, у нього забирали можливiсть незначних i легких перемог, а разом iз цiею можливiстю й вiдповiдне задоволення собою, а також упевненiсть перемоги в подальших великих битвах. Замiсть цього вони дозволяли К. проникати всюди, куди вiн хотiв, хоча й лише в межах Села, розбещували i знесилювали його цим, позбавляли будь-якоi можливостi наступних сутичок та iзолювали вiд дiяльностi владних структур, примушуючи до нудного, незрозумiлого й чужого для нього способу iснування. Якщо так буде й далi, а К. утратить пильнiсть, то цiлком може статитися, що одного дня вiн, попри доброзичливiсть влади i свое старанне виконання всiх занадто вже легких бюрократичних обов’язкiв, дасть увести себе в оману нiбито сприятливiй атмосферi, яка його оточуе, i в подальшому життi поводитиметься настiльки необережно, що помилиться. І тодi влада, все ще м’яка i дружня, буде змушена прибрати його з дороги в iм’я якогось невiдомого йому, але загальнознаного закону. А як, зрештою, виглядатиме подальше життя в Селi? Ще нiде К. не бачив, щоб приватне й службове життя спiвiснували так тiсно, як тут. Вони настiльки переплелися, що часом здавалося, нiби просто помiнялися мiсцями. Наприклад, що означае влада, якою надiлений Кламм над службою К. i яка досi проявила себе лише достатньо формально, порiвняно з тою владою, яку Кламм реально мае в його спальнiй комiрчинi. Звiдси випливае, що трохи бiльшу легковажнiсть i розслабленiсть можна було проявити лише в ставленнi до офiцiйних установ, а всюди решта необхiдно бути страшенно обережним, озиратися на всi боки пiсля кожного кроку.

Спочатку К. побачив, що його теорiя стосовно дiяльностi тутешнiх органiзацiй пiдтверджуеться i в старости. Привiтний, товстий i поголений налисо чоловiк хворiв, його мучив особливо сильний напад подагри, тому вiн прийняв К. у лiжку.

– Отже, ви – наш землемiр, – сказав староста, хотiв випростатися для привiтання, але не змiг i знову вiдкинувся на подушки, безсило показуючи на ноги. Мовчазна жiнка, яка в напiвсутiнках заштореноi кiмнати з крихiтними вiкнами була схожа майже на тiнь, принесла крiсло й пiдсунула його до лiжка.

– Сiдайте, будь ласка, будь ласка, сiдайте, пане землемiр, – сказав староста. – І прошу менi сказати, у якiй ви справi.

К. прочитав листа Кламма i висловив своi зауваження. Тут у нього знову з’явилося вiдчуття надзвичайно легкого спiлкування з владою. Влада буквально брала на себе будь-якi труднощi, можна було все перекласти на ii плечi, а самому залишатися нiчим не зв’язаним i вiльним. Нiби вiдчувши це по-своему, староста неспокiйно засовгався в лiжку. Потiм сказав:

– Як ви помiтили, пане землемiр, я вже знав про всi цi справи. Причиною того, що я досi нiчого не зробив, е, по-перше, моя хвороба, а по-друге, те, що ви так довго не приходили. Я вже подумав, що ви вiд усього вiдмовилися. Але оскiльки ви так люб’язно знайшли мене самi, мушу, на жаль, сказати вам усю гiрку правду. Ви кажете, вас прийняли на роботу як землемiра, але, на жаль, нам не потрiбен землемiр. Для нього не знайшлося б нiякоi роботи, навiть зовсiм дрiбноi. Кордони наших скромних господарств чiтко визначенi, все акуратно розмежовано. Змiни власникiв майже не трапляються, а невеличкi територiальнi непорозумiння ми вирiшуемо самостiйно. Отже, навiщо нам землемiр?

Хоча К. попередньо й не думав про це, але в глибинi душi сподiвався почути щось подiбне. Саме тому змiг вiдразу вiдповiсти:

– Це для мене велика несподiванка, яка руйнуе всi моi плани. Я можу хiба сподiватися, що трапилася якась помилка.

– На жаль, нi, – сказав староста. – Усе виглядае саме так, як я описав.

– Але як таке можливо! – вигукнув К. – Я ж не для того так довго сюди iхав, щоб мене вiдразу ж вiдiслали назад!

– Це вже iнше питання, – сказав староста. – І не менi його вирiшувати, але як до цього дiйшло, я можу вам пояснити. У такiй величезнiй установi, як графська канцелярiя, може часом статися, що один вiддiл видае якийсь наказ, а водночас сусiднiй, нi про що не здогадуючись, готуе цiлком протилежний. І хоча вища контрольна iнстанцiя дiе безпомилково, але ii природа така, що вона завжди запiзнюеться, тому час вiд часу трапляються дрiбнi казуси. Помилки цi завжди дуже незначнi, як, наприклад, у вашому випадку. У важливих справах менi не доводилося чути про якiсь помилки, але за дрiбницi часто бувае дуже соромно. Що ж стосуеться вашоi ситуацii, то я не збираюся робити з цього бюрократичноi таемницi, насамперед тому, що не почуваю себе достатньою мiрою бюрократом, я селянин, i таким залишуся. Тому можу вiдверто розповiсти вам, як усе вiдбувалося. Досить давно, я тодi щойно кiлька мiсяцiв як став старостою, прийшов наказ, уже не пам’ятаю, з якого саме вiддiлу, в наказi з типовою для тамтешнiх канцеляристiв категоричнiстю було повiдомлення про необхiднiсть викликати землемiра, а громада повинна приготувати до його прибуття всi необхiднi для роботи плани й креслення. Цей наказ стосувався, ясна рiч, не вас, це було багато рокiв тому, i я б узагалi про це не згадав, якби не хвороба i надмiр вiльного часу, який я проводжу в лiжку, тож маю нагоду думати про рiзнi дрiбницi… Мiццi, – перебив вiн сам себе, звертаючись до жiнки, яка все ще тинялася по кiмнатi, зайнята незрозумiлою дiяльнiстю. – Будь ласка, подивися там у шафi, може, ти знайдеш наказ. – Розумiете, це було на самому початку моеi роботи, я тодi ще все зберiгав.

Жiнка тут же вiдчинила шафу, i К. разом зi старостою зазирнули всередину. Шафа була забита паперами. Коли вiдкрилися дверi, на пiдлогу випало двi великi пачки документiв, перемотаних так, як переважно зв’язують дрова, – жiнка злякано вiдскочила.

– Це мае бути десь унизу, – керував староста з лiжка. – Унизу, я сказав.

Жiнка обома руками слухняно витягла все з шафи, щоб дiстатися до нижнiх паперiв. Документи зайняли майже пiвкiмнати.

– Багато роботи зроблено, – покивав головою староста. – І це лише крихiтна частка. Основну масу я зберiгав у стодолi, але найбiльшу частину, на жаль, утрачено. Хто ж може все це втримати вкупi! Але в стодолi залишилося ще дуже багато. Ну що, ти зможеш знайти наказ? – вiн знову звернувся до своеi дружини. – Тобi потрiбна папка, на якiй слово «землемiр» пiдкреслено синiм.

– Тут надто темно, – сказала жiнка. – Я принесу свiчку.

І вона вийшла з кiмнати, переступаючи через розкиданi на пiдлозi папери.

– Моя дружина для мене велика опора, – сказав староста, – у цiй важкiй канцелярськiй працi, яку, до того ж, потрiбно виконувати лише помiж iншим. Щоправда, для писання в мене е помiчник, учитель, але навiть i з ним ми не встигаемо завершити все, це просто неможливо, тому залишаеться багато невирiшених справ, я iх зберiгаю в тiй скринi. – І вiн показав на iншу шафу. – А тепер, коли я хворiю, нас просто завалило, – сказав вiн i втомлено, але гордо вiдкинувся на подушки.

– Може, я допомiг би вашiй дружинi в пошуках? – запропонував К., коли жiнка повернулася зi свiчкою i стала на колiна перед шухлядою, шукаючи наказ.

Староста з уcмiшкою похитав головою:

– Я вже сказав, що не маю перед вами жодних службових таемниць, але дозволити вам порпатися в документах – це все-таки занадто.

У кiмнатi стало тихо, було чути лише шарудiння паперу. Староста, можливо, навiть трохи задрiмав. Тихенький стукiт у дверi змусив К. озирнутися. Це були, ясна рiч, помiчники. Добре, що вiн iх змiг уже хоча б трохи виховати, i вони не ввалювалися вiдразу до кiмнати, а шепотiли спершу крiзь прочиненi дверi:

– Нам холодно на вулицi.

– Хто там? – злякано запитав староста.

– Це моi помiчники, – сказав К. – Я не знаю, де менi залишити iх чекати, на вулицi надто холодно, тут вони будуть заважати.

– Менi вони не перешкоджатимуть, – доброзичливо сказав староста. – Нехай зайдуть. Зрештою, я iх знаю. Давнi знайомi.

– Але менi вони заважають, – вiдверто сказав К., перевiв погляд iз помiчникiв на старосту i назад i побачив, що в усiх трьох абсолютно однаковi посмiшки. – Та якщо ви вже тут, то заходьте й допоможiть панi дружинi старости знайти папку, на якiй слово «землемiр» пiдкреслено синiм.

Староста не заперечував. Те, що заборонялося К., дозволялося помiчникам, i вони кинулися до паперiв, хоча бiльше перевертали iх, анiж шукали, i поки один читав напис, другий видирав йому з рук аркуш. А жiнка стояла на колiнах перед порожньою шухлядою i, здаеться, припинила пошуки. У всякому разi, свiчка стояла вiд неi досить далеко.

– Помiчники, – сказав староста iз задоволеною посмiшкою, так, нiби все вiдбувалося згiдно з його розпорядженнями, але нiхто про це не здогадувався. – Отже, вони вас обтяжують. Але ж це вашi власнi помiчники.

– Нi, – стримано вiдповiв К. – Вони пристали до мене вже тут.

– Як це «пристали»? – сказав староста. – Ви маете на увазi, що вам iх призначили?

– Саме так, призначили, – погодився К. – Але вони могли з тим же успiхом впасти з неба, таким безглуздим було це призначення.

– Безглуздо в нас тут нiчого не робиться, – заперечив староста i навiть сiв прямо, забувши, що в нього болять ноги.

– Нiчого? – запитав К. – А як же мiй виклик?

– Ваш виклик, очевидно, теж був обдуманим, – вiдповiв староста. – Але другоряднi обставини все заплутали, i я доведу вам це з документами в руках.

– Документи не знайдуться, – сказав К.

– Не знайдуться? – вигукнув староста. – Мiццi, поквапся, будь ласка! Але спочатку я можу розповiсти вам цю iсторiю й без документiв. У вiдповiдь на той наказ, про який я вам розповiдав, ми надiслали подяку й повiдомлення, що нам не потрiбен землемiр. Але, здаеться, ця вiдповiдь не потрапила до потрiбного вiддiлу, назвiмо його «А», а замiсть цього опинилася у вiддiлi «В». Таким чином, вiддiл «А» залишився без вiдповiдi, але й вiддiл «В» отримав, на жаль, не ввесь наш лист, невiдомо, чи лист залишився невiдправленим, чи загубився дорогою, – в усякому разi, це трапилося не в самому вiддiлi, в цьому я переконаний. У кожному разi, до вiддiлу «В» надiйшла тiльки порожня канцелярська папка з написом, що в документах, якi додаються, йдеться про виклик землемiра, хоча насправдi нiяких документiв не було. Вiддiл «А» в цей час чекав на нашу вiдповiдь, i в них були нотатки про цю справу, але, як це зi зрозумiлих причин часто трапляеться, i це виправдано навiть в установах, де справи провадяться на найвищому рiвнi, iхнiй референт сподiвався на те, що ми дамо вiдповiдь, i тодi залежно вiд потреби вiн або викличе землемiра, або ж листуватиметься з нами в цiй справi далi. У зв’язку з цим вiн не звернув належноi уваги на подальший хiд справи, i вона поступово забулася. У вiддiлi «В» частина нашого листа потрапила до рук вiдомого своею надзвичайною ретельнiстю референта, iталiйця на iм’я Сордiнi. Вiдверто кажучи, навiть менi, людинi втаемниченiй, важко збагнути, чому цей чоловiк iз його надзвичайними здiбностями досi перебувае на такiй не надто високiй посадi. Отже, Сордiнi надiслав нам порожню папку вiд документiв назад, для доповнення. Вiд часу надсилання першого листа з вiддiлу «А» на ту мить минуло вже багато мiсяцiв, якщо не рокiв. Зрозумiло, що, коли документ вiдправлено належним чином, вiн потрапить до потрiбного вiддiлу не пiзнiше як наступного дня i того ж дня опиниться в роботi, якщо ж трапиться, що документ пiде не тим шляхом, а враховуючи досконалiсть органiзацii працi в нашiй установi, цей шлях потрiбно шукати мало не навмисно, то все це може тривати досить довго. Коли ми отримали вiдповiдь Сордiнi, то лише досить туманно змогли пригадати, про що ж, властиво, йдеться. Тодi ми працювали лише вдвох, я i Мiццi, вчителя нам на допомогу ще не призначили, копii листiв зберiгалися лише у важливих справах, коротше кажучи, ми змогли тiльки досить туманно вiдповiсти, що нам про подiбний виклик нiчого не вiдомо, а потреби в роботi землемiра немае… Але, – перервав сам себе староста, так, нiби азарт оповiдача завiв його надто далеко чи, щонайменше, iснувала ймовiрнiсть того, що вiн мiг би аж так далеко зайти, – вам не нудно все це слухати?

– Нi, – вiдповiв К. – Мене це дуже розважае.

На що староста вiдповiв:

– Я розповiдаю вам не для розваги.

– Це розважае мене тiльки тому, – сказав К., – що я маю можливiсть зазирнути в глибину тiеi смiховинноi плутанини, яка за певних обставин вирiшуе людську долю.

– Ви ще нiкуди не зазирнули, – серйозно заперечив староста. – А тим часом я розповiдатиму далi. Сордiнi, ясна рiч, не задовольнився нашою вiдповiддю. Я схиляюся перед цим чоловiком, хоча вiн i створюе менi чимало проблем. Вiн нiкому не вiрить. Навiть якщо вiн сто разiв переконався в тому, що на людину можна покладатися, при кожнiй наступнiй нагодi вiн поводить себе так, нiби зовсiм цю людину не знае або, ще гiрше, знае як пройдисвiта. Я вважаю, що це абсолютно правильно. Чиновник повинен так поводитися, на жаль, я не можу похвалитися цiею рисою у власному характерi, ви ж бачите, як вiдверто я вам, чужинцю, все розповiдаю, а iнакше я не вмiю. У Сордiнi натомiсть наша вiдповiдь вiдразу викликала пiдозру. І так почалося тривале листування. Сордiнi запитав, чому менi раптом спало на думку, що не треба викликати нiякого землемiра. Я викрутився за допомогою чудовоi пам’ятi Мiццi, що така пропозицiя була скерована до нас iз установи (про те, що йдеться зовсiм про iнший вiддiл, ми на той час, ясна рiч, давно забули). Сордiнi на це: чому я пишу про цю службову записку лише тепер. Я знову: бо лише тепер я про неi згадав. Сордiнi: це дуже дивно. Я: зовсiм не дивно, коли йдеться про справу, яка затягуеться так надовго. Сордiнi: це таки дивно, бо вказiвки, про яку я згадав, не iснуе. Я: звичайно, що не iснуе, коли загубилася цiла папка з документами. Сордiнi: хоча б якась нотатка стосовно цiеi першоi вказiвки мала б залишитися, але ii немае. На цьому я затнувся, бо те, що у вiддiлi Сордiнi може трапитися помилка, я не мiг не те що стверджувати, а навiть запiдозрити. Напевно, ви, пане землемiр, подумки дорiкаете Сордiнi за те, що моя вiдповiдь не наштовхнула його на думку запитати про цю справу в iнших вiддiлах. Але не маете рацii, i я не хочу, щоб навiть у ваших думках цей чоловiк мав бодай найменшу пляму на репутацii. Основна засада роботи установи полягае в тому, що ймовiрнiсть помилки не береться до уваги. Така засада цiлком виправдана, по-перше, через iдеальну органiзованiсть усiеi роботи, по-друге, це дае можливiсть якнайшвидше залагоджувати всi справи. Отже, Сордiнi не мав права питати в iнших вiддiлiв, зрештою, вони б йому й не вiдповiли, бо вiдразу б зауважили, що йдеться про пошук помилки.

– Дозвольте менi, пане старосто, – попросив К., – запитати вас про щось. Хiба ви не казали ранiше про контрольну iнстанцiю? Уся ця дiяльнiсть виглядае з вашоi розповiдi так, що лякае сама думка про ймовiрну вiдсутнiсть контролю.

– Ви надто вимогливий, – сказав староста. – Але навiть якщо б ви були в тисячу разiв суворiшим, це все одно виглядало б смiховинно порiвняно зi суворiстю, яку застосовуе до себе сама канцелярiя. Тiльки чужинець може поставити таке питання. Чи iснують контрольнi органи? Контрольнi органи iснують. Ясна рiч, iхнiм завданням не е в прямому сенсi вишукування помилок, бо помилок не бувае. А навiть якщо вони трапляються, як у вашому випадку, то хто може з певнiстю стверджувати, що це була саме помилка.

– Це щось цiлком нове! – вигукнув К.

– Для мене дуже старе, – сказав староста. – Я не менш за вас переконаний, що трапилася помилка, i Сордiнi вiд думки про це так стривожився, що важко захворiв. Перша контрольна iнстанцiя, якiй ми завдячуемо викриттям джерела помилки, визнала, що це таки помилка. Але хто знае, чи друга контрольна iнстанцiя вирiшить так само, не кажучи вже про третю i всi наступнi?

– Можливо, – сказав К. – У такi роздуми я краще не втручатимуся. Крiм того, я вперше чую про всi цi контрольнi iнстанцii i, ясна рiч, не можу iх зрозумiти. Але менi здаеться, що тут потрiбно розрiзняти два моменти: по-перше, те, що вiдбуваеться всерединi вiддiлiв i що з офiцiйноi точки зору можна трактувати по-рiзному, а по-друге, е конкретна особа, – я, яка перебувае поза канцелярiею i якiй iз боку канцелярii загрожуе рiшення настiльки безглузде, що я досi не можу повiрити в реальнiсть такоi небезпеки. До першого аспекту стосуеться все те, про що ви, пане староста, розповiли менi з неймовiрно глибоким знанням справи, але тепер я хотiв би почути щось i про свою долю.

– Я дiйду до цього, – сказав староста. – Але ви не зможете нiчого збагнути, якщо я не поясню спочатку ще кiлькох речей. Я надто рано згадав у своiй розповiдi контрольнi iнстанцii. Тому повернуся до неузгодженостей iз Сордiнi. Як я вже згадував, моя здатнiсть до самозахисту трохи пiдупала. А якщо Сордiнi мае перед кимось хоча б найменшу перевагу, то можна вважати, що вiн уже перемiг, бо тодi його уважнiсть, енергiйнiсть та дiездатнiсть подвоюються, i це видовище страшне для супротивникiв i неймовiрно приемне для ворогiв цих супротивникiв. Менi траплялося пережити й це останне вiдчуття, тiльки тому я можу розповiдати так спокiйно. Зрештою, я нiколи не бачив його на власнi очi, вiн не сходить донизу, бо завжди завалений роботою, його кiмнату менi описували так: стiн не видно за велетенськими стосами нагромаджених одна на одну папок, i це лише тi справи, iз якими Сордiнi саме працюе, а оскiльки постiйно однi справи додаються, iншi забираються i все це вiдбуваеться дуже поспiшно, то стоси весь час падають, i цей безперервний гуркiт вiдрiзняе кабiнет Сордiнi вiд кiмнат iнших чиновникiв. Так, Сордiнi – справжнiй трудар, найдрiбнiшому випадку вiн придiляе стiльки ж уваги, скiльки й найважливiшому.

– Ви постiйно називаете мою справу незначною, пане староста, – сказав К. – А проте вона завантажила роботою стiлькох канцеляристiв. Тому якщо на початку цю справу i можна було вважати дрiб’язковою, то завдяки старанностi урядникiв, на зразок пана Сордiнi, вона перетворилася на важливу. На жаль, це цiлком суперечить моiм бажанням, бо мое марнославство зовсiм не прагне, аби виростали й падали велетенськi стоси офiцiйних паперiв, у яких iдеться про мене, я б просто хотiв спокiйно працювати непомiтним землемiром за невеличким письмовим столом.

– Зовсiм нi, – заперечив староста. – Це нiяка не важлива справа, а найдрiб’язковiша з дрiб’язкових. З цього погляду ви не маете на що нарiкати. Обсяг роботи зовсiм не визначае важливостi справи, а якщо ви так вважаете, то ще надто мало розумiете в дiяльностi установ. Але навiть якщо вирiшальним був би обсяг робiт, то ваша справа була б однiею з найдрiбнiших i найзвичайнiших, бо тi справи, у яких немае так званих помилок, вимагають ще бiльшоi працi, хоча, ясна рiч, i результат кращий. Зрештою, ви ще нiчого не знаете про справжню роботу, яка була через вас проведена, про неi я лише збираюся розповiсти. Спершу Сордiнi не втягував мене в цю справу, але приходили його пiдлеглi i щодня в «Панському дворi» вiдбувалися протокольнi допити когось iз поважних членiв сiльськоi громади. Бiльшiсть iз них була на моему боцi, тiльки дехто виявив спротив. Питання вимiрювання землi дуже близьке кожному селянину, тут вiдразу починають пiдозрювати якiсь потаемнi домовленостi й несправедливостi. У незадоволених з’явився свiй ватажок, i з iхнiх слiв у Сордiнi склалося враження, що якби я виставив цю справу на голосування засiдання представникiв громади, то не всi голосували б проти виклику землемiра. Таким чином, було висловлено сумнiв щодо безапеляцiйностi твердження про непотрiбнiсть землемiра. Особливо вiдзначився тут такий собi Брунсвiк, ви, напевно, його не знаете, можливо, вiн i непоганий чоловiк, але немудрий i вигадько, це зять Лаземана.

– Чинбаря? – запитав К. й описав бороданя, якого бачив у Лаземана.

– Так, це вiн, – сказав староста.

– Я знаю також його дружину, – сказав К. трохи навмання.

– Можливо, – сказав староста й замовк.

– Вона вродлива, – сказав К. – Але трохи блiда й хвороблива. Ця жiнка походить iз Замку?

Це було напiвпитання. Староста подивився на годинник, налив собi в ложку лiкiв i похапцем випив.

– Напевно, ви знаете у Замку самi лише канцелярii i нiчого бiльше? – грубувато запитав К.

– Так, – вiдповiв староста з iронiчною, але вдячною посмiшкою. – Але це найважливiше. А що стосуеться Брунсвiка, то якби ми могли викинути його з громади, то майже всi зiтхнули б iз полегкiстю, i Лаземан далеко не виняток. Але тодi Брунсвiк мав певний вплив у Селi, вiн хоча й не оратор, зате крикун, декому цього достатньо. Отож мене змусили виставити питання на голосування засiдання представникiв громади, зрештою, це була едина перемога Брунсвiка в цiй справi, бо ясна рiч, що на засiданнi бiльшiстю голосiв було вирiшено, що нiкому землемiр не потрiбен. Це також було вже багато рокiв тому, але досi ця справа нiяк не завершиться. Частково винна в цьому стараннiсть Сордiнi, вiн якнайдетальнiше вивчив аргументи бiльшостi та опозицii, а частково причина в дурнуватому марнославствi Брунсвiка, який мае численнi особистi зв’язки з канцелярiею i використовуе iх iз невичерпним багатством фантазii. Але Сордiнi не дав ввести себе в оману Брунсвiку, хiба мiг би Брунсвiк увести в оману Сордiнi? Та щоб не дати увести себе в оману, необхiдно було провести новi розслiдування, i ще до того, як вони були закiнченi, Брунсвiк уже вигадував щось нове, вiн дуже активний, це одна з рис його недоумства. А тепер настав час розповiсти про одну особливiсть апаратноi структури нашоi канцелярii. У роботi вона одночасно бездоганна i чутлива. Якщо котресь питання розглядаеться надто довго, може трапитися, що ще до закiнчення цього процесу в однiй з iнстанцiй, причому пiзнiше нiколи неможливо визначити, в якiй саме, справа несподiвано вирiшуеться i питання автоматично закриваеться, переважно рiшення це дуже правильне, хоч i спонтанне. Це виглядае так, нiби канцелярський апарат не витримуе напруги, багаторiчного збудження, спричиненого тривалим вирiшенням однiеi-единоi справи, а часом ще й не дуже важливоi, i самостiйно, без допомоги урядникiв, приймае рiшення. Ясна рiч, не трапилося нiякого дива, i хтось iз чиновникiв написав вiдповiдне розпорядження або ж вiддав його усно, але поки що неможливо встановити, чие саме це було розпорядження i на якiй пiдставi воно було зроблено. В усякому разi, досi нi нам, нi канцелярii це не вдалося. Усе з’ясують набагато пiзнiше контрольнi органи, але ми про це вже не дiзнаемося, зрештою, тодi це вже нiкого й не цiкавитиме. При цьому, як я вже казав, саме такi рiшення переважно дуже слушнi, единий iхнiй недолiк – те, що про них стае вiдомо здебiльшого дуже пiзно i тому трапляеться, що ведуться виснажливi дебати про давно вирiшенi речi. Я не знаю, чи у вашому випадку йшлося саме про таке рiшення, – багато аргументiв свiдчать на користь цiеi версii, але не менше – проти неi. Та якщо трапилося саме так, то вам надiслали виклик, i поки ви здiйснювали далеку подорож сюди, минуло багато часу, а Сордiнi тим часом все ще самовiддано працював над вашою справою, Брунсвiк органiзовував змови, i обое мене мучили. Але це все лише моi припущення, точно менi вiдомо тiльки одне: контрольна iнстанцiя з’ясувала, що з вiддiлу «А» багато рокiв тому було вислано запит до громади, на який досi не отримано вiдповiдi. Нещодавно мене про це запитали, i тут справа з’ясувалася. Вiддiл «А» задовольнився моею вiдповiддю про те, що землемiр нам не потрiбен, а Сордiнi змушений був визнати, що вiн у цьому випадку був не уповноважений вести справу, а тому, хоча в цьому й не було його вини, вся проведена ним робота була зайвою, попри те, що вимагала великих затрат нервових зусиль. Якби не те, що з усiх бокiв, як завжди, навалилася нова робота, а ваша справа надто незначна, можна навiть сказати, найдрiбнiша з найдрiбнiших, – усi ми могли б зiтхнути з полегшенням, можливо, навiть сам Сордiнi. Незадоволеним був лише Брунсвiк, але це виглядало смiховинно. Тож уявiть собi мое розчарування, пане землемiр, коли тепер, пiсля щасливого завершення цiлоi справи, – а вiдтодi теж минуло чимало часу, – раптом з’являетеся ви, i все знову може початися спочатку. Думаю, ви зрозумiете мою позицiю, коли я намагатимуся, наскiльки зможу, не допустити цього.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/franc-kafka/zamok-34339449/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Роман «Замок», написаний Францом Кафкою в 1922 роцi, це третя спроба написати по-справжньому епiчний твiр, яку автор вважав такою ж невдалою, як i двi попереднi («Процес» i «Америка»), тому в заповiтi попросив найближчого друга Макса Брода знищити рукописи, але Брод не виконав останньоi волi друга. Часто у такому проханнi дослiдники вбачають потаемне бажання саме такоi розв’язки. Макс Брод писав: «До особливостей стилiстичноi манери Кафки належить i те, що викресленi мiсця в його рукописах такi ж досконалi, як i залишенi, тому не треба бути великим пророком, щоб прогнозувати, що майбутнi поколiння видаватимуть його рукописи разом iз закресленими абзацами». Саме так i трапилося, у сучасних виданнях «Замку» додаються сторiнки iз викресленими автором сценами.

Роботi над романом передувала тривала пауза в писаннi, тому настрiй Кафки пiд час роботи надзвичайно схвильований – вiн коливаеться мiж екстазом i повною зневiрою, спершу навiть приховуе вiд друзiв написане. «Замок» – це пiдсумок усього життя Кафки, тому у творi зiбранi всi теми i конфлiкти, якi непокоiли його протягом життя. Роман залишився незавершеним, але Макс Брод у передмовi до першого видання роману описав завершення роману зi слiв Кафки: «Той, хто видае себе за землемiра, врештi-решт отримуе хоча б часткову сатисфакцiю. Вiн продовжуе свою боротьбу, але помирае вiд знесилення. Бiля його смертного ложа збираеться сiльська община, а iз Замку приходить повiдомлення про те, що хоча правовоi пiдстави на дозвiл К. жити в Селi i немае, у зв’язку iз особливими обставинами йому дозволяеться тут жити i працювати». Цей фiнал трактуеться лiтературознавцями по-рiзному: як оптимiстичне завершення i як iронiчний фарс, знущання долi.

Цитати зi щоденникiв подано за виданням: Кафка Ф. Щоденники. 1910–1923 рр. // Всесвiт. – 2000.




2


Цей опис перегукуеться iз записом у щоденнику вiд 29 сiчня 1922 року, коли Кафка разом зi своiм лiкарем О. Германном поiхав на три тижнi до Шпiндлермюле, мiсцевостi в Гiгантських горах: «Напади на заснiженiй вечiрнiй дорозi. Уявлення весь час змiшуються, десь так: мое становище в цьому свiтi жахливе, тут, у Шпiндлермюле, я самотнiй, та ще й на безлюднiй дорозi, де в темрявi на снiгу раз у раз послизаешся, та й дорога ця безглузда, не веде до жодноi земноi мети (до мосту? Чому саме туди? До того ж я до нього й не дiйшов), та й у мiстечку я покинутий (розраховувати на особисту людську допомогу вiд лiкаря я не можу, бо не заслужив ii, у мене з ним взаемини тiльки гонорарнi), нездатний нi з ким познайомитися, нездатний терпiти знайомство, будь-яке веселе товариство викликае в мене безмежний подив (щоправда, тут, у готелi, веселяться не дуже, я не хочу заходити так далеко й стверджувати, нiбито винен у цьому я, скажiмо, як «людина з надто великою тiнню», але тiнь моя в цьому свiтi справдi-таки надто велика, i я знову й знову дивуюся, коли бачу, з якою впертiстю дехто, одначе, «попри все», бажае жити навiть у цiй тiнi, саме в нiй; але тут усе ж таки додаеться ще дещо, i про це треба поговорити), й навiть батьки та матерi зi своiми дiтьми – до того ж я такий покинутий не тiльки тут, а взагалi, зокрема й у Празi, на моiй «батькiвщинi», й покинули мене не люди, це було б не найгiрше, я мiг би, поки живу, бiгти вслiд за ними, а я сам покинув себе у взаеминах з людьми, мене покинула снага пiдтримувати взаемини з людьми, менi до вподоби тi, хто любить, але я сам не можу любити, я надто далекий вiд усiх, я вигнанець. (…)

Якби все було тiльки так, як може здатися на заснiженiй дорозi, тодi це було б жахливо. Тодi я загинув би, i це треба сприймати не як загрозу, а як негайну страту. Але я перебуваю десь-iнде, i тiльки притягальна сила людського свiту така величезна, що здатна примусити вмить про все забути. Але й притягальна сила мого свiту теж величезна, i тi, що мене люблять, люблять мене тому, що я «покинутий», i хоч, може, й не в розумiннi вайсiвського вакууму, а тому, що вiдчувають: у щасливi часи в iншiй сферi я дiстаю свободу рухатись, якоi тут цiлком позбавлений». Це вiдчуття чужинця, вiдкинутого i самотнього, – головне вiдчуття всього роману, який Кафка почав писати вiдразу пiсля повернення з курорту.




3


Цей сумний i злиденний вигляд Села може правити за натяк на те, що селяни покаранi за вiдсутнiсть справжнього Бога в iхньому життi i за iдолопоклонницьке схиляння перед чиновниками, псевдобогами.




4


Прихильники релiгiйно-мiстичного трактування роману вбачають у цiй фразi пiдтвердження такого трактування. Вчитель забороняе К. вимовляти iм’я графа Вествеста, як заборонено згадувати всуе Бога.




5


Очевидно, авторська описка, бо далi у текстi Амалiя чорнява.




6


Прототипом образу Амалii частково вважають чеську перекладачку, журналiстку i лiтератора Мiлену Єсенську, з якою Кафка познайомився восени 1919 року i пiсля бурхливого роману i розриву написав «Замок». Мiлена була чи не единою жiнкою в життi Кафки, яка розумiла його i могла оцiнити його творчiсть, але вона не захотiла пiти вiд чоловiка заради Кафки, а вiн не захотiв миритися iз ii численними коханцями i богемним способом життя.

«Панським двором» також називалася кав’ярня, куди вчащав Ернст Поллак, чоловiк Мiлени Єсенськоi, якого дослiдники часто вважають прототипом образу чиновника Кламма.




7


Прототипом образу Фрiди частково вважають i Фелiцу Бауер, з якою у Кафки багато рокiв тривав роман i листування з якою становить частину творчостi Кафки. Ось опис ii зовнiшностi в щоденнику (20 серпня 1912 року) пiсля знайомства: «Фройляйн Ф.Б. Коли я 13 серпня прийшов до Брода, вона сидiла за столом i здалася менi все ж таки схожою на служницю. Та мене зовсiм i не цiкавило, хто вона, я просто вiдразу змирився з ii присутнiстю. Порожне кiстляве обличчя, що вiдверто демонструе свою порожнечу. Вiдкрита шия. Накинута наопашки блузка. Здавалося, вона була одягнена зовсiм по-домашньому, хоч, як з’ясувалося згодом, це було зовсiм не так. (…) Майже зламаний нiс, свiтлi, трохи цупкуватi непривабливi коси, мiцне пiдборiддя. Сiдаючи, я вперше придивився до неi, а коли сидiв, то вже мав твердий присуд».