Книга - Чуття і чутливість

Чуття i чутливiсть
Джейн Остин


Істини
Джейн Остен (1775—1817) i досi по праву вважаеться «першою ледi» англiйськоi лiтератури. Їi «романи звичаiв» пiдкоряють ось уже трете столiття щирiстю, тонким психологiзмом, iстинно англiйським гумором i е обов’язковими для вивчення в коледжах i унiверситетах Великоi Британii.

У романi «Чуття i чутливiсть» вперше в европейськiй прозi з’являеться героiня з новим типом характеру: розумна, iронiчна, рiшуча, доля якоi стала запереченням розхожих уявлень того часу про романтичну пристрасть як вершину людських почуттiв.





Джейн Остен

Чуття i чутливiсть





Роздiл 1


Родина Дешвудiв жила в Сассексi вже давно. Маеток вони мали великий, а помешкання iхне було в Норленд-парку – в самому центрi iхнiх володiнь. Дешвуди вели життя цiлком добропристойне i здобули прихильнiсть i повагу своiх сусiдiв. Колишнiй власник цього маетку, що вже помер, був одинаком, дожив до похилого вiку, упродовж багатьох рокiв його сестра була i нерозлучним товаришем, i економкою. Але пiсля ii смертi, що трапилася за десять рокiв до того, як помер вiн сам, у його домiвцi сталася велика перемiна – пiсля смертi сестри хазяiн запросив до себе i поселив у своему помешканнi родину свого племiнника мiстера Генрi Дешвуда – законного спадкоемця Норлендського маетку i людину, якiй вiн мав намiр передати цей маеток у спадок. Отож останнi своi роки поважний старий щасливо провiв у товариствi свого племiнника, племiнницi та iхнiх дiтей. Вiн у них душi не чув. Постiйна увага з боку подружжя Дешвудiв до його забаганок, що йшла не тiльки вiд необхiдностi, але й вiд доброти серця, забезпечувала йому увесь той комфорт, на який заслуговував його похилий вiк; а життерадiснi дитинчата скрашували його життя.

Вiд першого шлюбу мiстер Генрi Дешвуд мав одного сина; теперiшня його дружина народила йому трьох дочок. Син, респектабельний молодик твердоi вдачi, був добре забезпечений завдяки чималому статку його матерi, половина якого вiдiйшла йому пiсля досягнення ним повнолiття. Одруження, що сталося невдовзi, зробило його ще заможнiшим. Тому норлендський маеток цiкавив його як спадщина набагато менше, нiж сестер, бо iхнi статки були незначними, якщо не брати до уваги те, що могло перепасти iм пiсля успадкування маетностi iхнiм батьком. Мати iхня не мала нiчого, батько ж мав у своему розпорядженнi лише сiм тисяч фунтiв; бо друга половина статку його першоi дружини теж призначалася ii дитинi, i вiн мав з неi лише прижиттевий процент.

І ось старий джентльмен помер; зачитали його заповiт; i, як усякий iнший заповiт, вiн спричинився i до задоволення, i до розчарування. Небiжчик не був такий несправедливий i невдячний, щоб позбавити свого племiнника маетку, але залишив вiн його у спадок на таких умовах, що наполовину зменшили цiннiсть самого заповiту. Не так для себе, як для своеi жiнки та дочок хотiв мати мiстер Дешвуд цей маеток; але останнiй мав дiстатися його сину, потiм – синовi сина, чотирирiчному хлопчиковi, до того ж на таких умовах, котрi не давали йому можливостi забезпечувати найдорожчих йому людей – чи то якимись доходами з маетку, чи то за рахунок продажу цiнноi деревини з навколишнiх лiсiв. Усе було задумано на користь оцього хлопчика, який протягом своiх нечастих вiдвiдин Норленда зi своiми матiр’ю та батьком встиг завоювати таку велику симпатiю хазяiна маетку звичайними для маленьких дiтей принадами: впертiстю, шепелявiстю, шумливiстю та хитрими витiвками, що симпатiя ця переважила всю ту увагу та повагу, з якими довгi роки ставилися до нього дружина його племiнника i ii дочки. Однак старий джентльмен аж нiяк не мав намiру бути недобрим i невдячним, отже, на знак своеi любовi до цих трьох дiвчат – кожнiй з них вiдписав по тисячi фунтiв.

Спочатку розчарування мiстера Дешвуда було великим. Але вдачу вiн мав веселу i життерадiсну i тому небезпiдставно мiг сподiватися на те, що проживе ще довгi роки, протягом яких – живучи ощадливо – спроможеться зекономити кругленьку суму з доходiв вiд продукцii маетку, якi i так були чималими i якi можна було збiльшити досить швидко. Але лише рiк випало йому розпоряджатися багатством, якого вiн так довго дожидався. Лише на рiк вiн пережив свого дядька; i все, що лишилося його вдовi та дочкам, – були десять тисяч фунтiв, включаючи останнi надбання.

Щойно стало вiдомо про загрозу його життю, послали за сином; i мiстер Дешвуд – з усiею наполегливiстю й переконливiстю, до яких змушував перебiг хвороби, – доручив йому турботу про мачуху та сестер.

До решти сiм’i мiстер Джон Дешвуд не мав тих сильних родинних почуттiв, якi вiн мав до батька, i був глибоко вражений проханням, з яким батько звернувся до нього в такий сумний час, проте пообiцяв зробити все, що вiн зможе, щоб мачуха та сестри жили в достатку. Зачувши таке запевнення, його батько заспокоiвся, i в мiстера Джона Дешвуда з’явилася вiльна година, аби подумати – а що ж реально вiн зможе для них зробити.

Мiстер Джон Дешвуд не був жорстокосердим молодиком, якщо не вважати жорстокосердiстю певну холоднiсть вдачi та певну егоiстичнiсть; але загалом вiн був людиною шанованою, бо у вiдправленнi своiх щоденних обов’язкiв поводився як годиться i з належною доброчиннiстю. Якби дружина його була людиною бiльш доброзичливою, то до нього б ставилися з iще бiльшою пошаною – може, вiн i сам став би людиною бiльш доброзичливою, бо одружився вiн у дуже молодому вiцi i дуже любив свою дружину. Але дружина Джона Дешвуда була лише його смiховинною карикатурою – ще обмеженiшою i ще егоiстичнiшою.

Коли вiн дав своему батьку таку обiцянку, то вiн i справдi сам для себе вирiшив зробити своiм сестрам подарунок, збiльшивши на тисячу фунтiв статок кожноi з них. У ту хвилину йому й справдi здавалося, що вiн здатен на таке. Перспектива чотирьох тисяч фунтiв на рiк на додаток до його теперiшнього доходу, а ще призначена йому половина багатства його матерi зiгрiвала його серце i сповнювала його великодушнiстю та поблажливiстю. Так, вiн видiлить iм три тисячi фунтiв: з його боку це буде такий щедрий та красивий жест! Цiеi суми iм буде достатньо для безхмарного iснування. Три тисячi фунтiв! Таку значну суму вiн зможе заощадити без якихось суттевих незручностей для себе. Джон Дешвуд думав про це цiлий день, а потiм багато днiв пiдряд i зовсiм не жалкував з приводу свого рiшення.

Не встигли поховати батька, як дружина Джона Дешвуда, не попередивши свою свекруху, прибула зi своею дитиною та слугами. Нiхто не ставив пiд сумнiв ii права приiхати – будинок належав ii чоловiковi з моменту смертi його батька, але цей приiзд лише пiдкреслив неделiкатнiсть ii поведiнки. Будь-якiй жiнцi з пересiчною чутливiстю, яка опинилася б у становищi мiсiс Дешвуд, такий вчинок не сподобався б, але для останньоi, з ii високими поняттями про честь та романтичними уявленнями про великодушнiсть, вiн раз i назавжди став причиною невимовноi огиди. Нiхто з ii родини нiколи не вiдчував особливоi симпатii до мiсiс Джон Дешвуд, але досi вона не мала нагоди продемонструвати, з якою зневагою до комфорту i до почуттiв iнших людей вона може поводитися.

Мiсiс Дешвуд була так вражена негiдною поведiнкою i таким щирим було ii почуття вiдрази до своеi невiстки, що вона вже вирiшила була назавжди покинути маеток, коли б не благання ii старшоi доньки i ii власна нiжна любов до своiх трьох дiтей, заради яких не варто було сваритися з iхнiм братом. Перше змусило ii замислитися над доречнiстю такого кроку, а друге – трохи згодом – змiцнило ii у бажаннi залишитися.

Елiнор, ii найстарша дочка, чия порада виявилася такою дiевою, була проникливо-розумна i розважлива у своiх судженнях, i це дозволяло iй, незважаючи на ii дев’ятнадцять рокiв, бути порадницею своеi матерi i часто давало змогу – на загальну користь – протидiяти тiй жвавостi характеру мiсiс Дешвуд, яка зазвичай призводила до необдуманих вчинкiв. Вона мала надзвичайно добре i нiжне серце; почуття ii були сильними, але вона добре вмiла ними керувати: це було те вмiння, якому ii матерi ще тiльки слiд було навчитися i якому одна з ii сестер вперто не бажала вчитися.

Здiбностi Марiанни багато в чому не поступалися здiбностям Елiнор. Вона була чутлива i розумна, але нестримна у своiх почуттях; нi у своiх печалях, нi у своiх радощах мiри вона не знала. Вона була великодушна, доброзичлива, цiкава: вона була яка завгодно – тiльки не розважлива. Їi схожiсть з матiр’ю була вражаюче сильною.

Елiнор ставилася до надмiрноi чутливостi своеi сестри iз занепокоенням, але мiсiс Дешвуд цю надмiрну чутливiсть всiляко плекала i цiнувала. І тепер вони пiдтримували i заохочували одна одну у всiй нестримностi своiх згорьованих почуттiв. Ту агонiю нещастя, що поглинула iх на самому початку, вони – за власним бажанням – невпинно пiдтримували; вони прагнули ii, вони створювали ii знову i знову. Вони цiлковито вiддалися своiй печалi, намагалися посилити своi страждання усiма тими спогадами, котрi могли iх посилити, i твердо вирiшили, що не буде iм розради нi тепер, нi в майбутньому. Елiнор теж була глибоко засмучена, але, однак, здатна була боротися, здатна була докладати зусиль. Вона знайшла в собi сили порадитися зi своiм братом, змогла прийняти свою невiстку по прибуттю тiеi i поставитися до неi з належною повагою, вона виявилася здатною надихнути свою матiр на подiбнi вчинки i спонукати ii до вияву необхiдноi поблажливостi.

Ще одна iхня сестра, Маргарет, була веселим i добродушним дiвчиськом, але оскiльки вона вже встигла всотати в себе чималу частку романтичностi Марiанни, при цьому далеко поступаючись iй розумом, то у своi тринадцять рокiв вона не обiцяла зрiвнятися зi своiми сестрами у бiльш дорослому вiцi.




Роздiл 2


Невдовзi дружина Джона Дешвуда утвердилася як хазяйка Норленда, а ii свекруха з дочками були зведенi до жалюгiдного становища гостей. Однак, якщо вважати iх за гостей, то вона ставилася до них зi спокiйною чемнiстю; ii ж чоловiк ставився до них з такою ж мiрою доброти, з якою вiн мiг ставитися до всiх, окрiм себе, своеi дружини та своеi дитини. Вiн – не без певноi щиросердостi – намагався зробити так, щоб вони вважали Норленд своею домiвкою; з його намаганнями погодилися, бо жодний iнший план не виглядав для мiсiс Дешвуд таким доречним, як перебування в маетку, доки не буде знайдене нове помешкання поблизу.

Необхiднiсть жити там, де все нагадувало iй про ii колишнi втiхи, якраз i було тiею пропозицiею, котра цiлком вiдповiдала ii характеру. В перiоди веселощiв жодна людина не могла зрiвнятися з нею веселiстю вдачi або життерадiсним очiкуванням щастя, яке, власне, i е щастям. Але в печалi ii уява так само сильно заволодiвала нею, i тодi вона бувала такою ж невтiшною у своему горi, як i непогамовною у радостi.

Мiсiс Джон Дешвуд геть несхвально ставилася до намiрiв свого чоловiка облагодiяти своiх сестер. Вона вважала, що забрати три тисячi фунтiв зi спадщини, яка дiсталася ii дорогенькому малюковi, – це було рiвнозначно доведенню його до краю злиднiв. Вона благала чоловiка iще раз помiркувати на цю тему. Де ж це таке бачено: позбавити власну дитину – до того ж едину дитину – такоi великоi суми? І взагалi – яке право мають сестри Дешвуд розраховувати на те, щоб вiн так щедро вiддавав iм такi великi грошi? Вони ж е лише його зведеними сестрами; хiба ж це рiдня? Нiяка вони не рiдня. Всi добре знають, що не може бути нiякоi симпатii мiж дiтьми одного чоловiка вiд рiзних жiнок; чому ж тодi вiн мусить доводити до злиднiв себе i iхнього бiдолашного Гарика, вiддавши всi своi грошi зведеним сестрам?

– Перед смертю мiй батько попрохав мене, – вiдповiв ii чоловiк, – щоб я допомагав його вдовi та дочкам.

– Та вiн, мабуть, уже погано усвiдомлював, що каже; б’юся об заклад, що в той момент вiн уже був не сповна розуму. Якби вiн був при здоровому глуздi, то вiн нiколи б не став прохати тебе вiддати половину статку твоеi дитини.

– Мiй батько не намагався обумовити якусь конкретну суму, люба моя Фаннi; просто вiн у загальних виразах попрохав мене зробити iхне становище бiльш надiйним та комфортним, нiж це змiг зробити вiн. Батько мiг би про це i не говорити – хiба ж я можу не потурбуватися про своiх сестер? Але йому потрiбна була моя обiцянка, тож я i дав ii, бо зробити це було неважко: принаймнi так менi тодi здавалося. Але я обiцянку дав, i ii треба виконувати. Коли вони поiдуть з Норленда до новоi домiвки, то треба буде неодмiнно що-небудь для них зробити.

– Ось i зроби для них що-небудь, але це «що-небудь» не повинно бути трьома тисячами фунтiв. Подумай про те, – додала дружина, – що, розпрощавшись з грошима, назад повернути iх уже не можна нiколи. Твоi сестри вийдуть замiж – i плакали нашi грошi! Ось якби iх можна було знову повернути нашому бiдолашному хлопчику…

– Так, звичайно, – мовив мiстер Джон Дешвуд занепокоеним тоном, – це мiняе справу. Може настати час, коли Гаррi пожалкуе, що позбувся такоi великоi суми грошей. Наприклад, у нього буде багато дiтей, i тодi цi грошi стали б дуже вагомим додатком.

– Авжеж!

– Тодi, може, для всiх було б краще, коли б цю суму зменшили удвiчi? – П’ятсот фунтiв – це буде щедрою набавкою до iхнiх статкiв! Щедрою – навiть не те слово! Де ще знайти такого брата, котрий дав би хоч половину цих грошей своiм справжнiм сестрам, не те що зведеним? Твоя великодушнiсть просто не знае меж!

– Я не хочу бути скупим, – вiдповiв Джон Дешвуд. – У подiбному випадку краще переборщити, нiж навпаки. Принаймнi нiхто не закине менi, що я зробив для своiх сестер недостатньо: вони й самi, мабуть, не розраховують на бiльше.

– Нiхто не може знати, на що саме вони розраховують, – сказала його дружина, – але нас не повиннi турбувати iхнi розрахунки; питання полягае в тому, скiльки ти в змозi iм дати.

– Звичайно ж! Гадаю, що я у змозi дати iм по п’ятсот фунтiв кожнiй. Навiть без моеi набавки кожнiй з них i так припаде по три тисячi фунтiв пiсля смертi iхньоi матерi. Це – чималенька сума для будь-якоi молодоi жiнки.

– Аякже! До того ж менi здаеться, що вони прекрасно обiйдуться i без твоеi набавки. Вони роздiлять мiж собою десять тисяч фунтiв. Коли вони вийдуть замiж, то достаток iм буде гарантований, а якщо не вийдуть, то процентiв з десяти тисяч вистачить iм усiм для безбiдного iснування.

– Істинна правда! Тож я гадаю, що краще зробити щось для iхньоi матерi, поки вона жива, нiж для них, – я маю на увазi щось типу щорiчного доходу. – Користь вiд цього буде не тiльки iй, а й моiм сестрам. Їм усiм цiлком вистачить i сотнi на рiк.

Однак його дружина трохи завагалася, перш нiж погодитися iз цим планом.

– Певна рiч, – мовила вона, – це краще, нiж розставатися з п’ятнадцятьма сотнями фунтiв вiдразу. Але ж якщо мiсiс Дешвуд проживе п’ятнадцять рокiв, то нам буде вельми сутужно.

– П’ятнадцять рокiв! Фаннi, люба моя, та ii життя не варте й половини цих грошей!

– Звичайно ж, не варте; але зверни увагу – люди зазвичай живуть вiчнiсть, якщо iм платять хоч якийсь щорiчний дохiд, до того ж мiсiс Дешвуд – жiночка дебела i здорова, iй ще й сорока немае. Щорiчний дохiд – то е справа дуже серйозна: його треба платити кожен рiк i здихатися його не можна нiяк. Ти просто погано усвiдомлюеш, на що ти йдеш. Я сама знаю, що то за клопiт – виплата щорiчного доходу, бо моя мати буквально вибивалася з сил, виплачуючи, згiдно iз заповiтом свого батька, явно завеликий щорiчний дохiд трьом колишнiм слугам, i я просто диву дивувалася – наскiльки затяжкою для неi була ця справа. Виплати слiд було здiйснювати двiчi на рiк, а ще треба було морочити голову з доставкою цих грошей отим слугам; якось сказали, що один з них помер, потiм з’ясувалося, що нiчого подiбного не сталося. Мою матiр вiд усього цього просто нудило. Вона часом казала, що вiд отих безперервних зазiхань вона не може розпоряджатися своiм же доходом на власний розсуд i що ii батечко вчинив украй немилосердно, бо iнакше усi цi грошi належали б iй i бiльше нiкому, i вона змогла б витрачати iх без будь-яких обмежень взагалi. Пiсля усього цього я страшенно боюся щорiчних виплат i нi за що у свiтi не стала б зв’язуватися iз виплатою навiть одного щорiчного доходу.

– Звичайно, – це рiч неприемна, – вiдповiв мiстер Дешвуд, – мати отакi дiрки у доходi, через якi щорiчно витiкають грошi. Як доречно зазначае твоя матiр, ти не е хазяiном власного статку. Коли людина прив’язана до виплати певноi суми у призначений день, то це позбавляе ii незалежностi.

– Безсумнiвно; до того ж нiхто тобi за це i спасибi не скаже. Вони почуватимуться забезпеченими, ти зробиш не бiльше, нiж вiд тебе очiкуеться, i нiякоi вдячностi у них не виникне взагалi. Я на твоему мiсцi все робила б так, щоб не зашкодити власним iнтересам. Можуть траплятися такi роки, коли недоречно буде зменшувати нашi витрати на сто i навiть на п’ятдесят фунтiв.

– Здаеться, люба, ти маеш рацiю. В даному разi краще не здiйснювати щорiчних виплат; подарунки, якi я час вiд часу робитиму Дешвудам, принесуть iм набагато бiльше користi, нiж щорiчне утримання, бо коли забезпечити iм бiльший дохiд, то вони лише збiльшать своi витрати i в кiнцi року не стануть анi на шеляг багатшими. Напевне, це i стане найкращим виходом у данiй ситуацii. Подарунок у п’ятдесят фунтiв, зроблений у той чи iнший час, назавжди позбавить iх грошовоi скрути, i його стане цiлком достатньо, щоб виконати обiцянку, яку я дав своему батьку.

– Безперечно. Правду кажучи, в душi моiй я переконана, що твiй батько взагалi не мав на увазi, що ти допомагатимеш iм грошима. Вiн думав лише про ту допомогу, яку, смiю сказати, можна було реально вiд тебе очiкувати. Наприклад, знайти для них зручний будиночок, допомогти з переiздом, а у вiдповiдний сезон дарувати iм рибу або дичину. Присягаюся своiм життям: нiчого бiльшого на увазi вiн не мав, а якби мав, то це було б дивним i позбавленим здорового глузду. Ви тiльки уявiть собi, шановний мiстере Дешвуд, як добре житиметься вашiй мачусi та ii дочкам на вiдсотки з семи тисяч фунтiв, окрiм тiеi тисячi, що належить кожнiй iз дiвчат i щорiчно дае кожнiй з них п’ятдесят фунтiв, а з цих п’ятдесяти фунтiв вони платитимуть матерi за проживання. Загалом вони матимуть на чотирьох п’ятсот фунтiв на рiк, а чого iще треба бажати чотирьом жiнкам? Бо ж вони житимуть так скромно! Витрати по господарству будуть взагалi нiякими. Їм не доведеться тримати анi карети, анi коней; i може, навiть слуг. У товариствi вони не буватимуть; та iм взагалi грошi нiкуди буде витрачати! Ти тiльки уяви, як безтурботно вони житимуть! П’ятсот фунтiв на рiк! Я навiть не уявляю, як вони зможуть витратити хоч половину цих грошей; смiшно навiть i думати про якусь набавку. Це скорiш вони зможуть тобi щось набавити.

– А й справдi, – вiдповiв мiстер Дешвуд, – ти маеш цiлковиту рацiю. Не мiг мiй батько прохати вiд мене бiльшого за те, про що ти кажеш. Тепер я це добре розумiю i чiтко дотримуватимуся своеi обiцянки, здiйснюючи щодо моеi мачухи та ii дочок саме такi акти доброчинностi, якi ти щойно змалювала. Коли моя мати переiжджатиме в iнший будинок, я допоможу iй усiм, чим зможу. Тут якраз доречно було б купити iй якийсь предмет обстановки.

– Ну звичайно ж, – вiдказала йому дружина. – Але наразi треба врахувати ось що. Коли твоi батько та матiр переiздили до Норленда, то всi меблi зi Стенхiлла вони продали, але зберегли усю порцеляну, металевий посуд та бiлизну; усе це тепер залишилося твоiй матерi. Тож коли вона перебереться до нового будинку, то меблiв та посуду iй навряд чи бракуватиме.

– Це, безперечно, суттеве мiркування, бо меблi, посуд та бiлизна е дуже цiнним спадком. До речi, дещо з цього посуду i нам знадобилося б!

– Отож; а iхнiй набiр снiданковоi порцеляни набагато гарнiший за наш. На мою думку, вiн буде напрочуд гарним у будь-якому помешканнi, котре вони зможуть собi дозволити. Однак нехай буде так, як воно е. Твiй батько думав лише про них. Я ж мушу сказати таке: тобi нема за що бути йому вдячним i виконувати його прохання, бо ми чудово знаемо, що коли б вiн змiг, то майже все залишив би iм.

Це був невiдпорний аргумент. Вiн надав його намiрам тiеi рiшучостi, якоi ранiше бракувало. Тому зрештою мiстер Дешвуд визнав абсолютно непотрiбним – а може, навiть i непристойним – робити для вдови та дiтей ii батька щось бiльше, нiж тi прояви доброзичливостi та ввiчливостi, про якi говорила його дружина.




Роздiл 3


Мiсiс Дешвуд залишалася в Норлендi ще кiлька мiсяцiв; i не тому, що iй не хотiлося покидати маеток пiсля того, як кожна цяточка в ньому припинила викликати в неi хвилю бурхливих емоцiй, як це було протягом певного часу. Навпаки, коли ii душа трохи ожила, а розум набув здатностi хоч трохи вiдволiкатися вiд постiйних меланхолiйних спогадiв, iй захотiлося якомога швидше виiхати, i вона почала невтомнi пошуки помешкання, яке б iй пiдiйшло, поблизу Норленда, бо переiзд кудись далеко вiд улюбленого мiсця видавався iй просто неможливим. Але поки що не траплялося такого будинку, який би вiдповiдав ii уявленням про комфорт та спокiй i проти якого не постав би здоровий глузд ii старшоi дочки, чия розважливiсть i бiльша здатнiсть до тверезих суджень спричинилася до вiдмови вiд кiлькох завеликих для iхнього доходу будинкiв, до яких ii матiр поставилася б схвально.

Перед своею смертю чоловiк мiсiс Дешвуд повiдомив iй про урочисту обiцянку потурбуватися за них, що дав ii його син i що полегшила останнi хвилини його життя. У щиростi цих запевнень вона анiскiльки не сумнiвалася, так само як i ii покiйний чоловiк; iй було приемно думати про цю обiцянку i про ту користь, що буде вiд неi ii дочкам, хоч у глибинi душi була переконана, що iй цiлком би вистачило i суми набагато меншоi, нiж сiм тисяч фунтiв. Вона радiла за брата своiх дiтей, радiла щедростi його натури i докоряла собi за колишне несправедливе ставлення до нього, за те, що не оцiнила його належним чином i вважала його не здатним на щедрiсть. Його ввiчливе ставлення до неi та до сестер переконало мiсiс Дешвуд у тому, що мiстер Джон Дешвуд небайдужий до iхнього добробуту; i вона довго твердо покладалася на благородство його намiрiв.

Презирство, яке мiсiс Дешвуд вiдчула до своеi невiстки з перших же хвилин iхнього знайомства, дуже посилилося, коли вона, проживши пiвроку пiд одним дахом, змогла краще зрозумiти ii вдачу. Попри всi мiркування про ввiчливiсть i попри всi можливi прояви материнськоi любовi з боку старшоi з цих двох жiнок, вони не змогли б уживатися так довго, якби не одна обставина, виникнення якоi, на думку мiсiс Дешвуд, дало бiльш нiж вагомi пiдстави для подальшого перебування ii дочок у Норлендi.

Ця обставина полягала у симпатii, яка чимдалi зростала, мiж ii найстаршою дочкою та братом дружини мiстера Джона Дешвуда – шляхетним i приемним молодиком, якого представили iм невдовзi пiсля того, як його сестра переiхала до Норленда i який вiдтодi майже постiйно гостював там.

Хто iз матерiв заохочував би цю дружбу з корисливих мiркувань, бо Едвард Феррар був старшим сином чоловiка, який помер дуже багатим; iншi ж могли б i перешкоджати iй через обачливiсть, бо за винятком смiховинно малоi суми, усе його багатство залежало вiд заповiту його матерi. Але мiсiс Дешвуд не керувалася жодним iз цих мотивiв. Їй було достатньо, що вiн був людиною порядною i що вiн кохав ii дочку, а Елiнор вiдповiдала взаемнiстю. Усьому ii еству була чужою думка про те, що, незважаючи на симпатiю та схожiсть характерiв, чоловiку й жiнцi слiд уникати одне одного за умови великоi рiзницi мiж iхнiми статками; поза розумiнням мiсiс Дешвуд була i та думка, що Елiнор може колись не подобатися всiм, хто ii знав.

Спочатку Едвард Феррар не звернув на себе iхню увагу якимись достоiнствами характеру чи поведiнки. Вiн не був красенем, а манери його можна було назвати приемними, тiльки ставши його другом. Вiн був надто невпевнений у собi, щоб сповна проявити своi чесноти; але, подолавши свою природну нiяковiсть, своею поведiнкою вiн засвiдчив, що мае вiдкрите i нiжне серце. Едвард Феррар був розумною людиною, а освiта надала його розумовi витонченостi. Однак нi його здiбностi, нi його вдача не вiдповiдали бажанням його матерi та сестри, котрi хотiли, щоб вiн став видатним, як… як вони самi не знали хто. Вони хотiли, щоб Едвард у той чи iнший спосiб став людиною вiдомою. Його мати мрiяла, щоб вiн зацiкавився полiтикою i потрапив до парламенту або ж породичався з кимось iз сучасних знаменитостей. Дружина Джона Дешвуда бажала того самого, а доки хоч одне з цих неземних благ буде досягнуте, ii амбiцii цiлком вдовольнилися б, коли б вона побачила, як Едвард керуе ландо. Та Едвард не мав схильностi нi до того, щоб стати знаменитiстю, нi до керування ландо. Всi його бажання зосередилися на домашньому затишку та принадах приватного життя. До того ж, на щастя, вiн мав молодшого брата, який подавав бiльшi надii.

Лише через кiлька тижнiв свого перебування в будинку змiг Едвард привернути хоч якусь значну увагу з боку мiсiс Дешвуд, бо в той час вона була така згорьована, що стала байдужою до всього, що ii оточувало. Вона помiтила лише, що був вiн тихий i ненав’язливий, за що iй i сподобався. Едвард не збурював ii нещасну душу невчасними i недоречними розмовами. Пильнiше придивитися до нього i поставитися до нього iще бiльш схвально змусило ii зауваження, що його одного дня зробила Елiнор, вказавши на рiзницю мiж ним та його сестрою. Таке порiвняння стало для мiсiс Дешвуд найкращою рекомендацiею.

– Достатньо сказати, що вiн не такий, як Фаннi, – зазначила вона. – І це вже означатиме численнi достоiнства. Я вже його люблю.

– Гадаю, що вiн сподобаеться тобi ще бiльше, коли ти хоч трохи його взнаеш.

– Сподобаеться?! – посмiхнулася у вiдповiдь мати. – Менi не знайома така симпатiя, що була б слабшою за любов.

– Ну тодi просто поважай його.

– Я нiколи не могла вiдокремити любов вiд поваги.

Мiсiс Дешвуд доклала значних зусиль, щоб заприязнитися з ним. Манери вона мала привабливi i невдовзi змогла подолати стриманiсть Едварда. Вона швидко зрозумiла всi його чесноти; можливо, в цьому iй допомогло усвiдомлення його симпатii до Елiнор, але мiсiс Дешвуд справдi вiдчула, що вiн – людина, яка заслуговуе поваги: навiть спокiйнi його манери, що суперечило ii уявленням про поведiнку молодих людей, уже не здавалися iй нудними, коли вона переконалася, що Едвард мае палке серце i нiжну вдачу.

Не встигла вона розпiзнати першi ознаки кохання в його ставленнi до Елiнор, як вiдразу ж почала вважати, що це – серйозно, а значить, одруження – уже не за горами.

– Ну що ж, Марiанночко, – сказала вона, – скорiш за все, через кiлька мiсяцiв Елiнор вийде замiж. Ми за нею скучатимемо, зате вона знайде свое щастя.

– Ой, мамо! Як же ми без неi будемо?

– Серденько, я певна, що це не буде справжньою розлукою. Ми мешкатимемо за кiлька миль одне вiд одного i зустрiчатимемося щодня. До того ж невдовзi ти матимеш зятя – справжнiсiнького люблячого зятя. Понад усе на свiтi я цiную добре серце Едварда. Але ж чому ти не радiеш, Марiанно? Ти що – не схвалюеш вибору своеi сестри?

– Я просто трохи здивована, – вiдповiла Марiанна. – Едвард дуже приязний, i я почуваю до нього нiжну симпатiю. Але все ж таки… вiн якийсь не такий… йому наче чогось бракуе… i статура його аж нiяк не вражае – в нiй зовсiм вiдсутня та грацiознiсть, яка, на мою думку, змогла б серйозно привабити мою сестру. Його погляду бракуе тiеi жвавостi, того вогню, за якими вiдразу видно людину доброчесну й розумну. І крiм усього цього, мене ще непокоiть, мамо, що Едвард не мае справжнього смаку. Здаеться, музикою вiн майже не цiкавиться, а якщо i захоплюеться малюнками Елiнор, то це не е захопленням людини, яка щось справдi тямить у малюваннi. І хоч би як часто вiн пiдходив до Елiнор, коли та малюе, цiлком очевидно, що насправдi вiн у цьому нiчого не тямить. Вiн захоплюеться ii малюнками не як знавець, а як закоханий. Щоб сподобатися менi, треба бути i закоханим, i знавцем. Я не матиму щастя з чоловiком, чиi смаки не збiгаються в усьому з моiми. Вiн мусить проникати в усi моi почуття; нас мусять чарувати тi самi книжки, та сама музика. Ой, мамо, а як нецiкаво, як нудно читав нам Едвард учора ввечерi! Менi стало страшенно шкода своеi сестри. Однак вона виявила неабияку витримку i зробила вигляд, наче нiчого не помiтила. Я ледь змусила себе всидiти на мiсцi – так менi хотiлося встати i вийти, аби тiльки не чути, як цi прекраснi рядки, що так часто доводили мене майже до нестями, вимовляються з таким цiлковитим спокоем, з такою страхiтливою байдужiстю!

– А й справдi – просту й елегантну прозу вiн би прочитав набагато краще. Саме це спало менi на думку в ту хвилину, але ти наче навмисне пiдсунула йому Купера.

– Та нi, мамо! Що вже казати про прозу, коли його не може розбурхати навiть Купер! Проте все ж, напевне, треба враховувати рiзницю смакiв. Елiнор не така чутлива, як я, тому вона може не надавати цiй вадi великого значення i почуватися з ним щасливою. Але коли б я кохала його i почула, як вiн читае з такою байдужiстю, то точно розлюбила б. Мамо, що бiльше я пiзнаю людей, то бiльше переконуюсь, що нiколи не зустрiну чоловiка, якого змогла б покохати по-справжньому. Я така вибаглива! Такий чоловiк мусив би мати всi Едвардовi чесноти, прикрашенi всiма можливими достоiнствами характеру та манер.

– Пам’ятай, серденько, що тобi ще й сiмнадцяти не виповнилося. Ще рано тобi втрачати надiю на таке щастя. І чому це тобi мусить поталанити в життi менше, нiж твоiй матерi? І лише в одному нехай твоя доля, люба моя Марiанно, буде несхожою на материну!




Роздiл 4


– Як жаль, Елiнор, – сказала Марiанна, – що Едвард не мае смаку до малювання.

– Не мае смаку до малювання? – вiдказала Елiнор. – А звiдки ти це взяла? Сам вiн справдi не малюе, але йому дуже подобаеться спостерiгати, як це роблять iншi люди, тож запевняю тебе: йому цiлком вистачае природного смаку, хоча вiн не мав можливостi розвинути його. Якби йому довелося вчитися, то я певна, що вiн малював би дуже добре. У подiбних справах Едвард нiколи не довiряе власнiй думцi, тому завжди неохоче висловлюеться про той чи iнший малюнок, але вiн мае природженi правильнiсть i простоту смаку, якi дають йому змогу робити в цiлому точнi висновки.

Марiаннi не захотiлося ображати сестру, i тому вона з цього приводу не сказала бiльше нiчого; але те схвалення, що, за словами Елiнор, викликали у Едварда малюнки iнших людей, дуже мало нагадувало бурхливе захоплення, яке, на думку Марiанни, було безперечним свiдченням справжнього смаку. І хоча в душi Марiанна посмiювалася над хибною думкою Елiнор, все ж вона вiддала сестрi належне за ту некритичну симпатiю до Едварда, котра до цiеi помилки спричинилася.

– Сподiваюся, Марiанно, – продовжила Елiнор, – ти бiльше не вважатимеш, що Едвардовi бракуе смаку. Гадаю, що насправдi ти так не думаеш, бо твое ставлення до нього е винятково доброзичливим. Якби було навпаки, то, менi здаеться, ти нiколи не змогла б бути з ним ввiчливою.

Марiанна не знала, що й казати. Їй аж нiяк не хотiлося ображати почуття своеi сестри, однак кривити душею вона не могла. Нарештi вона вiдповiла:

– Не ображайся, Елiнор, якщо моя думка про нього в чомусь рiзнитиметься з твоiм уявленням про його чесноти. Я не мала таких численних можливостей, якi мала ти, для того щоб належним чином поцiнувати тонкощi його iнтелекту, його нахили та смаки, але я надзвичайно високо цiную його доброту й розум. Я гадаю, що вiн е втiленням доброчесностi та доброзичливостi.

– Я певна, – вiдповiла з усмiшкою Елiнор, – що його любим друзям сподобаеться така похвала. Я навiть не чекала, що ти висловишся про нього так тепло.

Марiанна дуже зрадiла з того, що iй пощастило догодити своiй сестрi.

– У його доброчесностi та доброзичливостi, – продовжила Елiнор, – не сумнiватиметься жоден, хто бачив Едварда достатньо часто i мав з ним невимушену розмову. Витонченiсть його розуму i добропристойнiсть його принципiв ховаються хiба що за скромнiстю Едварда, яка часто змушуе його мовчати. Ти знайома з ним достатньо, щоб вiддати належне його спокiйнiй розважливостi. Що ж до тонкощiв його iнтелекту, то я, зважаючи на певнi обставини, справдi знаю про них бiльше, нiж ти. Доки ви мило бесiдували з матiнкою, ми доволi часто з ним спiлкувалися. Я багато придивлялася до нього, вивчала порухи душi й вислуховувала його думки на предмет лiтератури та смакiв. Тож тепер, загалом, я маю повне право сказати, що Едвард е людиною освiченою i обiзнаною, що вiн надзвичайно любить читати книжки, що вiн мае жваву уяву, що судження його е справедливими i правильними, а смаки – витонченими й чистими. Коли знайомишся iз ним ближче, то починаеш бачити не тiльки його гарнi манери та добру вдачу, а i його рiзностороннi здiбностi. Справдi – з першого погляду його поведiнка нiчим не вражае, i вродою навряд чи вiн гарний, доки не завважиш теплоти його очей i нiжного виразу обличчя. Але ж тепер, знаючи його дуже добре, я гадаю, що вiн – справдi гарний, або принаймнi симпатичний. Що ти на це скажеш, Марiанно?

– Що незабаром вважатиму його красенем, хоча зараз я так не вважаю, Елiнор. Коли ти скажеш менi, щоб я любила його як зятя, то тодi я бiльше не бачитиму жодних вад у його зовнiшностi, як я не бачу iх зараз у його душi.

Елiнор аж сiпнулася вiд таких слiв i пожалкувала, що дозволила собi говорити про Едварда так вiдверто. Вона вiдчувала до нього велику повагу й симпатiю i вiрила у взаемнiсть цих почуттiв. Але Елiнор потребувала бiльшоi впевненостi в цьому, аби спромогтися зробити так, щоб розповiдь про iхнi стосунки була приемною для Марiанни. Вона знала, що у Марiанни та матерi здогадка вiдразу ж перетворювалася на переконанiсть, що для них бажання означало надiю, а надiя означала очiкування уже чогось реального. Тож вона спробувала пояснити своiй сестрi справжнiй стан справ.

– Не буду заперечувати, – мовила вона, – що у мене про Едварда дуже висока думка – я дуже його поважаю i симпатизую йому…

Тут Марiанна аж вибухнула вiд обурення:

– Поважаю! Симпатизую! Що за стриманiсть така, Елiнор! Навiть гiрше нiж стриманiсть! Ти що – соромишся висловлювати своi справжнi почуття? Ще раз таке скажеш – i я вiдразу ж полишу кiмнату.

Елiнор не втрималася i розсмiялася.

– Вибач, – сказала вона, – висловлюючи своi почуття так обережно, я аж нiяк я не мала намiру дошкулити тобi, справдi це так. Вiр у те, що почуття моi е сильнiшими, нiж я iх схарактеризувала; коротше кажучи, вiр у моi почуття так само, як ти вiриш у достоiнства Едварда; можеш навiть – у розумних межах – робити здогадки про його сильну симпатiю до мене i вiрити, що так воно i е насправдi. Але далi твоя вiра сягати не повинна. Я зовсiм не впевнена в його любовi до мене. Бувають моменти, коли я сумнiваюся в силi його почуттiв. Тож допоки повнiстю не пiдтвердяться його почуття, нехай тебе не дивуе мое прагнення уникнути будь-якого заохочення своеi власноi небайдужостi через намагання видати ii за щось бiльше чи змальовувати ii як щось бiльше. В глибинi душi я мало сумнiваюся – майже не сумнiваюся – в тому, що вiн мене кохае. Але, крiм цього, треба зважити й на iншi мiркування. Вiн не мае коштiв для незалежного iснування. Ми нiчого достеменно не знаемо про його матiр; але з того, що ми час вiд часу чули про ii поведiнку вiд Фаннi, немае нiяких пiдстав вважати ii людиною доброзичливою. Гадаю, що я не сильно помилюся, якщо скажу, що Едвард i сам усвiдомлюе тi труднощi, з якими вiн зiткнеться, коли захоче одружитися на жiнцi не надто родовитiй чи без великого багатства.

Марiанна була вкрай здивована, виявивши, що ii та материна уява набагато випередила реальний стан речей.

– Так ви ще навiть не зарученi! – вимовила вона. – Однак це неодмiнно станеться найближчим часом. Але ця затримка матиме двi вигоди. Менi не доведеться з тобою розлучатися так швидко, як я гадала, а Едвард матиме бiльше можливостей покращити свiй природний смак до твого улюбленого заняття, бо без цього ти не уявляеш свого майбутнього щастя. От якби твiй генiальний талант вплинув на нього так сильно, що вiн i сам почав би малювати! Це було б просто здорово!

Елiнор висловила сестрi свою справжню думку. Вона не вважала, що iхнi стосунки з Едвардом мають таку безхмарну перспективу, як це здавалося Марiаннi. Інколи в ньому вiдчувався брак бадьоростi, який наштовхував на думку про його байдужiсть до неi чи про щось ненабагато краще. Якщо припустити, що вiн сумнiвався у взаемностi почуттiв Елiнор, то це спричинилося б до певного неспокою – але не бiльше. Навряд чи подiбний сумнiв викликав би той пригнiчений настрiй, у якому вiн часто перебував. Бiльш вiрогiдна причина могла б полягати в тому залежному станi, який перешкоджав Едвардовi йти за покликом свого серця. Елiнор знала, що його мати не тiльки поводилася з ним так, що наразi унеможливила його перебування вдома, але й не давала йому нiяких гарантiй щодо придбання для нього власноi домiвки, якщо Едвард суворо не дотримуватиметься ii планiв i не намагатиметься стати знаменитiстю. Знаючи це, Елiнор не могла почуватися спокiйно. Вона була зовсiм не впевненою в тому, що його кохання до неi спричиниться саме до того результату, на який сподiвалися ii мати та сестра. Бiльше того, що бiльше часу вони проводили разом, то бiльше сумнiвiв викликала природа його симпатii до неi; були навiть болiснi моменти, коли iй здалося, що це не бiльше, нiж просто дружнi почуття.

Хоч би якими були справжнi межi Едвардових почуттiв, iх наявностi, однак, вистачило для того, щоб його сестра не на жарт занепокоiлася i вiдразу ж почала поводитися нечемно (чогось iншого, мабуть, годi було й чекати). Вона скористалася першою ж нагодою, щоб образити свою свекруху, заговоривши при нiй про грандiознi плани свого брата, про твердий намiр мiсiс Феррар сприяти вигiдному одруженню обох ii синiв i про тi неприемностi, якi очiкують кожну дiвчину, котра насмiлиться затягти Едварда у своi тенета. Сказала вона це з таким викликом i так промовисто, що мiсiс Дешвуд не змогла анi удати, що нiчого не второпала, анi стриматися i спробувати вiдреагувати спокiйно. Вона дала iй вiдповiдь, сповнену огиди та презирства, i вiдразу ж полишила кiмнату, вирiшивши, що ii кохана Елiнор бiльше нiколи не стане жертвою подiбних iнсинуацiй, хоч би з якими незручностями чи витратами був пов’язаний iхнiй раптовий переiзд.

Саме в такому настроi i перебувала мiсiс Дешвуд у ту хвилину, коли iй принесли з пошти листа, який мiстив пропозицiю, що була дуже доречною. Ця пропозицiя стосувалася оренди – на дуже необтяжливих умовах – невеличкого будинку, який належав ii родичевi – одному шанованому й заможному джентльмену з Девонширу. Цей лист, написаний щиросердно з бажанням надати дружню послугу, надiйшов саме вiд нього. Вiн розумiв, що iй конче потрiбне житло, i хоча пропонований ним будинок являв собою всього лише котедж, цей пан запевняв, що коли вона прийме його пропозицiю, то в цьому помешканнi будуть зробленi всi необхiднi для неi змiни. Давши детальний опис будинку та парку, автор листа настiйно просив ii приiхати разом iз дочками до Бартон-парку, де вiн сам мешкав, щоб там мати змогу поговорити про те, чи пiдiйде iй Бартон Котедж пiсля всiх необхiдних переробок (бо це житло знаходилося в тiй самiй парафii). Було цiлком очевидно, що цей пан i справдi хоче iм допомогти, бо увесь його лист був написаний у такiй дружнiй манерi, що вiн просто не мiг не сподобатися його кузинi, особливо в той момент, коли вона страждала вiд холодного i безсердечного поводження з боку своiх найближчих родичiв. Їй не потрiбен був час на роздуми та розпитування. Рiшення прийшло вiдразу, ще тодi, коли вона читала листа. Мiсцезнаходження Бартона – аж у графствi Девоншир, далеко вiд Сассекса – лише кiлька годин тому було б перешкодою, яка могла переважити всi можливi вигоди, притаманнi цiй мiсцевостi; але тепер воно стало найкращою рекомендацiею. Вiд’iзд з Норленда бiльше не здавався бiдою; навпаки – вiн став бажаною подiею, просто даром Божим порiвняно з ганьбою i приниженням iснування в ролi гостi своеi невiстки. Виiхати назавжди з цього улюбленого мiсця було б меншим лихом, нiж мешкати пiд одним дахом з такою хазяйкою або ж робити iй вiзити. Мiсiс Дешвуд негайно написала серу Джону Мiдлтону вiдповiдного листа, в якому висловила свою подяку за його доброту i дала згоду на його пропозицiю; потiм вона показала обидва листи своiм донькам, щоби заручитися iхньою пiдтримкою ще до того, як надiслати вiдповiдь.

Елiнор завжди вважала, що iм краще було б оселитися десь подалi вiд Норленда, а не поблизу, серед своiх теперiшнiх знайомих. Тому саме щодо цього вона не могла суперечити намiру своеi матерi переiхати до Девонширу. І будинок – якщо вiрити описовi сера Джона – був такий простий i скромний, i орендна плата була такою незвично помiрною, що тут Елiнор просто не мала права прискiпатися нi до першого, нi до другого; тому вона i не намагалася умовляти свою матiр, щоб та не давала своеi листовноi згоди, хоча цей план не викликав у неi захвату, бо з певних причин iй зовсiм не хотiлося виiжджати так далеко вiд Норленда.




Роздiл 5


Щойно листа було вiдправлено, як мiсiс Дешвуд зробила собi приемнiсть i сказала своему названому сину та його дружинi, що знайшла собi житло i тому обтяжуватиме iх своею присутнiстю iще рiвно стiльки, скiльки пiде часу на пiдготовку будинку до переiзду в нього. Вони вислухали ii з подивом. Дружина Джона Дешвуда не сказала нiчого, а ii чоловiк чемно висловив надiю, що вона оселиться неподалiк вiд Норленда. З величезною для себе насолодою мiсiс Дешвуд вiдповiла, що вони вiд’iжджають до Девонширу. Зачувши таке, Едвард швидко повернувся до неi i голосом, сповненим подиву й тривоги, причину якоi iй не треба було довго пояснювати, перепитав:

– Девоншир? Ви i справдi зiбралися туди iхати? Це ж так далеко звiдси! А в яку частину графства?

Мiсiс Дешвуд пояснила йому, в яку саме. Це мiсце знаходилося за чотири милi на пiвнiч вiд Ексетера.

– Хоча цей будинок – усього лише котедж, – повела вона далi, – проте я сподiваюся, що зможу приймати в ньому своiх друзiв. До нього легко можна буде добудувати пару кiмнат; i коли моiм друзям неважко буде податися в таку далечiнь, щоб побачитися зi мною, то менi i поготiв неважко буде знайти для них мiсце у своему домi.

Свою промову вона закiнчила люб’язним запрошенням мiстера Джона Дешвуда та його дружини вiдвiдати ii у Бартонi, а запрошення Едварду вона зробила тоном iще люб’язнiшим. Хоча пiсля недавньоi розмови зi своею невiсткою мiсiс Дешвуд твердо вирiшила покинути Норленд якомога скорiше, у неi не було найменшого бажання сприяти тому, заради чого вона завела розмову. Вона зовсiм не мала намiру розлучати Елiнор i Едварда i своiм пiдкреслено ввiчливим запрошенням Едварда хотiла продемонструвати дружинi Джона Дешвуда, як мало для неi означае те, що невiстка не схвалюе можливого шлюбу мiж ними.

Знову i знову мiстер Джон Дешвуд говорив своiй мачусi про свiй великий жаль з приводу того, що вона винайняла будинок так далеко вiд Норленда, що вiн не зможе iй допомогти з перевезенням меблiв. Його i справдi засмутила ця обставина, бо вона позбавляла його можливостi зробити саме ту послугу, якою вiн хотiв обмежити виконання обiцянки, що ii вiн дав своему покiйному батьковi. Усi iхнi речi вiдправили кораблем. Вони складалися переважно з бiлизни, металевого посуду, порцеляни, книжок та прекрасного фортепiано Марiанни. В ту мить, коли вiдправляли пакунки, дружина Джона Дешвуда тяжко зiтхнула: хоч статок мiсiс Дешвуд був мiзерним порiвняно з iхнiм, iй, проте, було прикро, що та е хазяйкою таких гарних сервiзiв.

Мiсiс Дешвуд винайняла будинок на рiк; у ньому вже були всi необхiднi меблi, тож туди можна було вiдразу в’iхати й жити. Нi в кого не виникло нiяких труднощiв з угодою; у Норлендi ii утримувала лише необхiднiсть уладнати своi справи i визначитися щодо майбутньоi кiлькостi слуг, пiсля чого вона мала намiр податися на захiд. Усе це незабаром вона владнала, бо те, що iй необхiдно було зробити, вона зробила дуже швидко. Конi, що залишилися вiд ii чоловiка, були проданi невдовзi по його смертi, а як тiльки з’явилася можливiсть позбутися i карети, то вона теж продала ii пiсля слушних порад своеi старшоi дочки. Якби мiсiс Дешвуд прислухалася лише до своiх власних бажань, то вона б залишила карету заради комфорту своiх дiтей, але розважливiсть Елiнор взяла гору. А ще ii розважливiсть обмежила кiлькiсть – вирiшили взяти двох жiнок i одного чоловiка, якого порекомендували iхнi норлендськi знайомi.

Чоловiка та одну з жiнок вiдразу ж послали до Девонширу, щоб тi приготували будинок до прибуття своеi хазяйки, бо оскiльки мiсiс Дешвуд зовсiм не знала ледi Мiдлтон, то вона волiла краще вiдразу ж iхати до котеджу, анiж спочатку робити вiзит до Бартон-парку. Вона так беззастережно покладалася на ту характеристику будинку, яку дав йому сер Джон, що не вiдчувала потреби самiй оглянути його ще до в’iзду. Їi бажанню якомога швидше поiхати з Норленда не давала ослабнути та вiдверта втiха, з якою на цей вiд’iзд очiкувала ii невiстка; цю втiху невiстка майже не намагалася приховати, коли для годиться радила не поспiшати з вiд’iздом. Ось i настав найбiльш пiдходящий час для названого сина мiсiс Дешвуд належним чином виконати обiцянку, яку вiн дав своему батьковi. Оскiльки вiн не сподобився зробити це вiдразу пiсля свого переiзду до маетку, то здавалося, що тепер саме час згадати про неi. Але невдовзi мiсiс Дешвуд втратила на це надiю, переконавшись iз його поведiнки та висловлювань, що сподiвана допомога не сягала далi дозволу мешкати iм у Норлендi протягом пiвроку. Джон Дешвуд дуже часто говорив про господарськi витрати, що зросли, i про свiй схудлий гаманець (наче нiхто iнший з людей багатих не змушений був витрачати грошi), тому було очевидно, що вiн не тiльки не здатний надати допомогу, а й сам ii потребуе.

Минуло лише кiлька тижнiв з дня отримання першого листа вiд сера Джона Мiдлтона, а в новому помешканнi уже все було готово до переiзду мiсiс Дешвуд та ii дочок; тож iхня подорож почалася.

Немало слiз пролили вони, прощаючись з рiдною домiвкою.

– Мiй любий Норленде! – мовила Марiанна, прогулюючись бiля будинку в останнiй вечiр iхнього перебування там. – Коли ж то я перестану сумувати за тобою! Коли ж то я стану почуватися вдома в iншому мiсцi! О моя люба домiвко, якби ти тiльки знала, як я страждаю, дивлячись на тебе з цього мiсця, з якого, можливо, я бiльше нiколи тебе не побачу! А ви, моi любi дерева, що стали такими рiдними! Але ви залишитеся незмiнними. Жоден ваш листок не зжовкне через наш вiд’iзд, жодна гiлка не застигне у смутку вiд того, що ми вас бiльше не побачимо! Так, ви залишитеся незмiнними i незворушними, нездатними усвiдомлювати радiсть чи печаль, що ви iх викликали, нечутливi до того, що у вашiй тiнi прогулюватимуться тепер iншi люди! Та чи любитимуть вони вас?




Роздiл 6


Перша частина iхньоi подорожi минала в настроi надто меланхолiйному i тому просто не могла не бути сумною, нудною i неприемною. Але пiд кiнець iхня цiкавiсть до того, як виглядае мiсцевiсть, де вони тепер мали жити, подолала почуття пригнiченостi, а вигляд Бартонськоi долини, коли вони до неi в’iхали, додав iм бадьоростi. Долина родючими грунтами й густими лiсами та соковитими пасовиськами милувала око. Покривулявши долиною бiльше милi, вони нарештi дiсталися свого будинку. Єдиною дiлянкою перед ним було маленьке зелененьке подвiр’ячко, до якого вони потрапили через чепурненькi ворiтця.

Бартон Котедж як будинок був хоч i маленький, зате зручний i компактний, але як сiльський котедж був трохи недоладний, бо будiвля була квадратна, дах – вкритий черепицею, вiконницi не були пофарбованi в зелений колiр, а на стiнах не було жимолостi. До садка, що знаходився поза будинком, вiв до заднiх дверей вузький коридор. З кожного боку передпокою було по однiй вiтальнi квадратноi форми – обидвi приблизно шiстнадцять на шiстнадцять футiв; за ними знаходилися службовi примiщення та схiдцi. Решта будинку складалася з чотирьох спалень i двох мансард. Котедж був збудований не так давно i тому перебував у доброму станi. Порiвняно з Норлендом вiн справдi виглядав непоказним i маленьким, але сльози, викликанi цiею згадкою, пiсля того як вони зайшли до будинку, невдовзi висохли. Їх збадьорила радiсть слуг, викликана iхнiм приiздом, i тому всi стали вдавати добрий настрiй, аби звеселити одне одного.

Тiльки-но почався вересень; це була чудова пора року, у свiтлi сонця все довкола справляло найприемнiше враження, й вони вже не сумнiвалися, що не пошкодують про свiй переiзд сюди.

Розташування будинок мав добре. Вiдразу поза ним здiймалися високi пагорби, до того ж неподалiк один вiд одного; однi були пологими й трав’янистими, iншi – обробленими або ж укритi мохом. Село Бартон розташувалося переважно на одному з цих пагорбiв i з вiкон котеджу здавалося чарiвним. Пагорбами, що обрамляли котедж, долина в тому напрямi i закiнчувалася; починаючись помiж двох найкрутiших, вона знову вiдгалужувалася, але в iншому напрямку i пiд iншою назвою.

Розмiрами будинку i меблями в ньому мiсiс Дешвуд була в цiлому дуже задоволена, хоча багато чого з того, до чого вона звикла у своему життi i що здавалося iй необхiдним, тут бракувало. Проте iй завжди подобалося все покращувати i до всього щось додавати, до того ж цього разу вона мала достатньо грошей готiвкою, щоб надати примiщенням усiеi необхiдноi вишуканостi.

– Звичайно, – сказала вона, – будинок для нашоi родини замалий, але поки що нам у ньому буде комфортно, та й пора року для переробок уже запiзня. Можливо, навеснi, коли я матиму бiльше грошей, – сподiваюся, що так воно i станеться, – можна буде i про перебудову подумати. Обидва передпокоi е замалими для тiеi кiлькостi друзiв, котрi, як я сподiваюся, будуть часто тут збиратися. Я вже думала про це. Можливо, доведеться пустити коридор через один з цих передпокоiв, додавши ще й частину другого, таким чином зробивши новий вхiд. Таке перепланування, а ще нова вiтальня, яку можна легко добудувати, а ще спальня та мансарда нагорi перетворять наш маленький котедж на чималенький будиночок. Шкода, що сходи не такi гарнi, як менi хотiлося б. Але не може бути все гаразд одночасно; гадаю, що iх неважко буде розширити. Подивимося, наскiльки значним буде коло наших знайомих навеснi, i вiдповiдно до цього ми й будемо планувати полiпшення нашого будинку.

А поки жiнка, якiй нiколи в життi не доводилося економити коштiв, ще тiльки збиралася здiйснити переробки за рахунок заощаджень iз доходу в п’ятсот фунтiв на рiк, у новоприбулих вистачило глузду задовольнитися будинком у його теперiшньому станi; кожна з них завзято розв’язувала своi конкретнi проблеми i намагалася, обставляючись книжками та iншими пожитками, вiдчути себе як удома. Марiаннине фортепiано розпакували i розташували у зручному мiсцi; Елiноринi малюнки прикрасили стiни вiтальнi.

Наступного дня пiсля снiданку iх вiдволiк вiд цих занять господар котеджу, який приiхав, щоб запросити iх до Бартона i поцiкавитися, чи все у них е з дороги, а також запропонувати скористатися усiма речами з його будинку та саду. Сер Джон Мiдлтон був статечним чоловiком рокiв сорока. Колись вiн гостював у Стенхiллi, але це було дуже давно, i тому молодi кузини не пам’ятали його. Обличчя його було дуже привiтним, а манери вiн мав такi ж доброзичливi, як i стиль його листа. Здавалося, що вiн справдi радий iхньому приiзду i що iхнiй комфорт е об’ектом його непiдробноi турботи. Сер Джон Мiдлтон багато говорив про свое щире бажання, аби вони стали добрими друзями iхньоi родини, i так сердечно запрошував iх обiдати у Бартон-парку кожного дня, доки вони облаштуються на новому мiсцi, що новоприбулi не могли вiдмовити, хоча його наполегливiсть трохи й виходила за межi коректностi. Доброта хазяiна будинку не обмежувалася словами, бо через годину по тому, як вiн пiшов, вони отримали вiд нього великого кошика, наповненого овочами та фруктами, пiсля чого увечерi надiйшов подарунок у виглядi дичини. Крiм того, сер Джон Мiдлтон наполiг на тому, щоб вiдносити i забирати з пошти iхнi листи; вiн також хотiв, щоб йому не вiдмовили в задоволеннi кожного дня посилати iм свою газету.

Ледi Мiдлтон надiслала iм через нього надзвичайно гречного листа, в якому йшлося про ii намiр засвiдчити свою пошану мiсiс Дешвуд, щойно вона переконаеться, що такий вiзит буде доречним; вiдповiддю на цей лист було не менш гречне запрошення, тож ii свiтлiсть ледi Мiдлтон представили новоприбулим наступного ж дня.

Їм, звичайно ж, дуже хотiлося побачити людину, вiд якоi так багато мав залежати iхнiй комфорт i добробут у Бартонi; i елегантнiсть ii зовнiшностi цiлком вiдповiдала iхнiм уявленням i бажанням. Ледi Мiдлтон було не бiльше двадцяти шести чи двадцяти семи рокiв, обличчя вона мала вродливе, поставу – струнку i надзвичайно гарну та грацiозну. Манерам ii була притаманна вся та елегантнiсть, якоi бракувало ii чоловiковi. Їi ж манерам, навпаки, бракувало притаманноi серу Мiдлтону щиростi та сердечностi. Вiзит ледi Мiдлтон був досить тривалим, аби певною мiрою вгамувати викликаний ii приходом початковий захват, бо стало видно, що, незважаючи на прекрасне виховання, вона е жiнкою нетовариською, замкненою i непривiтною; нiчого цiкавого, крiм банальних запитань i зауважень, вiд неi так i не дочекалися.

Однак iй не треба було багато говорити, бо замiсть неi це робив балакучий сер Джон; до того ж ледi Мiдлтон вчинила дуже обачно, взявши з собою свою найстаршу дитину, прегарного хлопчика рокiв шести, присутнiсть якого забезпечила тему, до якоi можна було повертатися щоразу, коли розмова згасала, бо iм доводилося питатися про його iм’я та вiк, захоплюватися його вродливiстю i ставити йому запитання, на якi замiсть нього вiдповiдала його матiр. Тим часом хлопчик, нiяково опустивши голову, крутився бiля матерi, i це викликало велике здивування ii свiтлостi – чому це ii син такий сором’язливий на людях, коли вдома поводиться доволi галасливо. Мабуть, на кожен формальний вiзит слiд брати з собою дитинча, щоб у такий спосiб пiдтримувати розмову. В даному ж разi знадобилося аж десять хвилин, щоб виявити, на кого бiльше схожий хлопчик – на матiр чи на батька, i в яких саме рисах ця схожiсть проявлялася. Звiсно, що кожен мав свою несхожу думку i кожен висловлював подив думкою iнших.

Пiсля цього Дешвудам люб’язно надали можливiсть посперечатися про решту дiтей, бо сер Джон не мiг залишити iхнього будинку, не отримавши вiд них обiцянки пообiдати в Бартон Парку наступного дня.




Роздiл 7


Бартон-парк знаходився приблизно за милю вiд котеджу. Їдучи долиною, дами проминули його на невеликiй вiдстанi, але не побачили, а вдома його не було видно з-за високого пагорба. Це був великий i гарний будинок, а стиль життя Мiдлтонiв був однаково позначений як гостиннiстю, так i вишуканiстю. Перше iснувало завдяки серу Джону, друге – завдяки його дружинi. Рiдко бувало так, що в будинку не гостював хтось iз iхнiх друзiв; бiльше за будь-яку родину в окрузi приймали вони в себе численнi i рiзноманiтнi компанii. Це було необхiдно для доброго настрою подружжя, бо хоч як би не рiзнилися iхнi характери та зовнiшнi манери, все ж господарi будинку дуже нагадували одне одного повною вiдсутнiстю талантiв та смаку, котра обмежувала iхнi заняття колом дуже вузьким у тi перiоди, коли в них нiхто не гостював. Сер Джон був мисливцем, ледi Мiдлтон – матiр’ю його дiтей. Вiн ходив на полювання i стрiляв, вона – панькалася з дiтьми; оце i все, чим вони могли займатися. Ледi Мiдлтон мала перевагу: вона могла псувати дiтей цiлий рiк, тодi як сер Джон мав змогу поринати у свое вкрай важливе заняття лише протягом половини цього термiну. Однак безперервнi зустрiчi як вдома, так i в гостях доповнювали все недодане природою та освiченiстю, шляхом пiдтримки доброго настрою сера Джона i можливостi його дружинi демонструвати свое добре виховання.

Ледi Мiдлтон дуже пишалася вишуканiстю своiх страв i всiеi домашньоi обстановки; марнославство такого типу давало iй найбiльшу втiху пiд час усiх прийомiв. Задоволення ж, що його отримував вiд товариства сер Джон, було набагато безпосереднiшим: вiн втiшався тим, що збирав у себе молодих людей бiльше, нiж мiг вмiстити його будинок, i що бiльший гармидер вони зчиняли, то бiльшу насолоду вiн отримував. Сер Джон був як знахiдка для всiеi молодi в окрузi, бо завжди органiзовував компанii з метою поiдання шинки та курятини на пiкнiках; взимку ж бали, що iх вiн давав, були досить багатолюдними, щоб приваблювати усiх дiвчат, якi досягли п’ятнадцятилiття i вже не страждали вiд стримуваних бажань.

Прибуття в округу новоi родини завжди було для нього втiхою, i тому з усiх поглядiв вiн був безмiрно задоволений мешканцями, яких роздобув для свого котеджу у Бартонi. Сестри Дешвуд були молодi, вродливi i неманiрнi. Цього було досить, аби забезпечити його добре ставлення до них, бо безпосереднiсть – це все, що потрiбно вродливiй дiвчинi, аби бути привабливою як душею, так i тiлом. Через доброзичливiсть своеi натури сер Джон втiшався тим, що дав притулок людям, чие становище, порiвняно з минулим, можна було вважати незавидним. Тому, пiклуючись про своiх кузин, вiн знаходив справжню втiху для них у своему доброму серцi; до того ж, оселяючи у своему котеджi родину, що складалася з самих жiнок, вiн вiдчував усе те задоволення, що його вiдчувае справжнiй мисливець, бо який же мисливець, при всiй своiй повазi до собi подiбних, буде заохочувати можливих конкурентiв, надаючи iм притулок у своему маетку?

Мiсiс Дешвуд та ii дочок зустрiв у дверях будинку сер Джон, з неудаваною щирiстю запросивши iх до Бартон-парку; проводячи iх до вiтальнi, вiн знову висловив дiвчатам свiй жаль з того приводу, про який йшлося вчора, а саме – що вiн не змiг запросити до себе цiкавих молодих чоловiкiв, якi склали б iм компанiю. Сер Джон сказав, що, окрiм нього, в товариствi буде iще один джентльмен, його добрий приятель, який, на жаль, був нi молодий, нi веселий вдачею. Вiн висловив сподiвання, що гостi не нарiкатимуть на нечисленнiсть компанii, i запевнив iх, що подiбне бiльше нiколи не трапиться. Бажаючи розширити товариство, сер Джон уже встиг того ранку вiдвiдати кiлька родин, але через добру погоду всi або самi вже збиралися робити вiзити, або мали невдовзi приймати гостей. На щастя, в останню годину до Бартона приiхала матiр ледi Мiдлтон, i оскiльки вона була жiнкою доброзичливою i веселою, то вiн сподiвався, що дiвчатам буде у них не так нудно, як вони, мабуть, гадали. Дiвчата ж та iхня матiр цiлком вдовольнилися двома незнайомими людьми в товариствi, що зiбралося, i бiльшого й не бажали.

Мiсiс Дженнiнгс, мати ледi Мiдлтон, була привiтною, веселою i товстою лiтньою жiнкою; вона багато говорила, мала радiсний вигляд i дещо вульгарнi манери. Жарти i смiх переповнювали ii; до кiнця обiду вона встигла розповiсти багато смiшного про закоханих та про чоловiкiв, висловила сподiвання, що нiхто з сестер не залишив свого серця у Суссексi; правда це чи нi, але iй навiть здалося, що при цих словах дiвчата зашарiлися. Марiанну, яка хвилювалася за свою сестру, роздратувало сказане, i вона поглянула на Елiнор, щоб побачити, як та витримала всi цi наскоки. Погляд цей був такий промовистий, що завдав Елiнор бiльше болю, нiж усi банальнi жарти мiсiс Дженнiнгс.

Полковник Брендон, приятель сера Джона, за своiми манерами так само мало годився йому у приятелi, як i ледi Мiдлтон – йому в дружини, або ж так само мало, як мiсiс Дженнiнгс годилася бути матiр’ю ледi Мiдлтон. Вiн був мовчазний та дуже серйозний. Однак зовнiшнiсть вiн мав досить приемну, незважаючи на те, що Марiанна та Маргарет вважали його безнадiйно старим холостяком, бо було йому вже за тридцять п’ять. Обличчя його, хоча й непоказне, мало розумний i приязний вираз, а манери були надзвичайно шляхетними.

За своiми рисами нiхто iз товариства не був достойним бесiдником для Дешвудiв, але непривiтна нудотнiсть ледi Мiдлтон була такою неприемною, що порiвняно з нею серйознiсть полковника Брендона i навiть гамiрлива веселiсть сера Джона та його тещi здавалися цiкавими. Здаеться, ледi Мiдлтон збадьорилася лише тодi, коли по обiдi прийшли четверо ii дiтлахiв; вони вовтузилися бiля неi i смикали ii за одяг, поклавши край усiм розмовам, окрiм тих, що стосувалися iх самих.

Увечерi, коли з’ясувалося, що Марiанна мае музичнi здiбностi, ii попрохали пограти. Тож фортепiано вiдкрили, всi приготувалися отримувати задоволення, i Марiанна, яка спiвала дуже добре, виконала на iхне прохання майже всi пiснi з тих збiрок, що iх принесла з собою в родину ледi Мiдлтон разом зi своiм замiжжям. Мабуть, з тих пiр цi зошити так i лежали на iнструментi, бо ii свiтлiсть вiдзначила таку знаменну подiю, як замiжжя, тим, що полишила музику, хоча згiдно з твердженням ii матерi музикувала вона дуже добре, а згiдно з ii власним твердженням, вона була просто у захватi вiд музикування.

Усiм дуже сподобалося, як грала та спiвала Марiанна. Наприкiнцi кожноi пiснi сер Джон гучно висловлював свiй захват i не менш гучно обмiнювався з iншими своiми враженнями, доки тривала сама пiсня. Ледi Мiдлтон часто закликала його до порядку, дивуючись, як же це можна взагалi хоч на мить вiдриватися вiд музики, i попросила Марiанну ще раз виконати якусь пiсню, яку та щойно закiнчила. З усього товариства один лише полковник Брендон вислухав ii, не впадаючи при цьому у захват. Єдиним його комплiментом була уважнiсть, з якою вiн ii слухав; через це вона вiдчула до нього повагу, яку iншi втратили через свiй ганебний брак смаку. Задоволення, що вiн його отримував вiд музики, не пiднiмалося до того екстатичного захоплення, без якого, як вона вважала, неможливо слухати музику взагалi, але порiвняно з жахливою нерозбiрливiстю iнших воно заслуговувало на повагу. А ще Марiанна резонно припустила, що мужчинi, якому за тридцять п’ять, мабуть, уже зовсiм непритаманна гострота почуттiв i витонченiсть сприймання. Тому, як i годиться людинi чуйнiй, вона вирiшила з усiею можливою поблажливiстю ставитися до похилого вiку полковника.




Роздiл 8


Мiсiс Дженнiнгс була багатою вдовою. Вона народила лише двох дочок, i оскiльки iй пощастило дожити до того дня, коли обидвi вони вдало вийшли замiж, то тепер iй тiльки й залишилося роботи, що намагатися переженити геть чисто всiх, хто цього ще не встиг зробити. У цiй сферi мiсiс Дженнiнгс розвинула таку бурхливу i ревну дiяльнiсть, яку тiльки могли дозволити ii фiзичнi кондицii; вона не втрачала жодноi можливостi сприяти шлюбам серед усiеi знайомоi iй молодi. Їй вдавалося напрочуд швидко виявляти чиiсь симпатii, i вона радо користалася можливiстю викликати сором’язливий рум’янець або ж марнославнi сподiвання в якоi-небудь дiвицi, припускаючи, що та заволодiла серцем якого-небудь непересiчного молодика. Тому завдяки своiй неабиякiй проникливостi мiсiс Дженнiнгс незабаром пiсля прибуття до Бартона змогла з усiею впевненiстю заявити, що полковник Бартон страшенно закохався в Марiанну Дешвуд. Пiдозра виникла у неi ще в перший проведений разом вечiр, бо полковник дуже уважно прислухався до ii спiву, а побачивши, що пiд час вiзиту у вiдповiдь Мiдлтонiв до Бартон Котеджу вiн знову уважно слухав спiв Марiанни Дешвуд, мiсiс Дженнiнгс остаточно утвердилася у своему переконаннi. У неi не залишилося нiяких сумнiвiв, що це було саме так. Це був би пречудовий шлюб, тому що вiн був багатий, а вона – вродлива. Вiдтодi, коли, породичавшись iз сером Джоном, мiсiс Дженнiнгс познайомилася з полковником Брендоном, iй дуже кортiло, щоб вiн вдало одружився; а ще iй завжди кортiло знайти доброго чоловiка для кожноi вродливоi дiвчини.

Вона мала ще й безпосереднiй зиск для себе, бо це давало iй поживу для безконечних жартiв на адресу обох. В гостях у Мiдлтонiв вона глузувала над полковником, а в гостях у Дешвудiв – над Марiанною. Перший, здавалося, залишався до цих дружнiх кепкувань абсолютно байдужим, доки йшлося про нього самого; Марiанна ж спочатку нiчого не второпала, але коли зрозумiла, куди хилить мiсiс Дженнiнгс, то не знала, чи то смiятися над абсурднiстю цих жартiв, чи то засуджувати iх непоштивiсть, бо вона вважала iх виявом неповаги до похилого вiку полковника i його гiдного жалю холостяцького стану.

Мiсiс Дешвуд не могла вважати молодшого за неi на п’ять рокiв чоловiка таким старезним дiдуганом, яким вiн постав у дiвочiй уявi ii дочки. Тому вона спробувала захистити мiсiс Дженнiнгс вiд звинувачень у намаганнi покепкувати з його поважного вiку.

– Але ж, мамо, ти не можеш заперечувати смiховиннiсть подiбних припущень з ii боку, хоча i не вважаеш iх навмисними i недружелюбними. Звiсно, полковник Брендон молодший за мiсiс Дженнiнгс, але все ж вiн достатньо старий, щоб бути моiм чоловiком, i навряд чи вiн колись оживе i покохае, бо через свою старiсть уже встиг забути про це почуття. Це просто смiшно! Коли ж чоловiковi слiд бути байдужим до подiбних жартiв, як не у старому та немiчному вiцi?

– Немiчному?! – здивувалася Елiнор. – Ти називаеш полковника Брендона немiчним? Нехай тобi вiн здаеться набагато старшим за нашу матiнку, але ж ти не можеш заперечувати, що вiн ще не скутий паралiчем!

– А хiба ти не чула, як вiн скаржився на ревматизм? І хiба ця немiч не е звичайнiсiнькою ознакою похилого вiку?

– Дитино моя, – розсмiялася мiсiс Дешвуд, – якщо мiркувати таким чином, то ти мусиш перебувати в безперервному страховi через мою немiчнiсть; ти мусиш вважати чудом те, що я дожила до похилого вiку в сорок рокiв.

– Мамо, ти до мене несправедлива. Я чудово розумiю: полковник Брендон ще не настiльки старий, щоби його друзi почали побоюватися, що вiн помре. Може, вiн iще двадцять рокiв протягне. Але в тридцять п’ять уже надто пiзно думати про одруження.

– Коли чоловiковi тридцять п’ять, а жiнцi сiмнадцять, – мовила Елiнор, – то, може, краще було б i не думати про шлюб. Але якщо, припустiмо, незамiжнiй жiнцi двадцять сiм рокiв, то не думаю, що тридцять п’ять рокiв полковника Брендона зможуть стати на завадi його одруженню з нею.

– Жiнцi двадцяти семи рокiв, – вiдповiла пiсля невеличкоi паузи Марiанна, – вже марно сподiватися на здатнiсть знову почувати пристрасть або ж збуджувати ii. Тож якщо домiвка ii незатишна, а статок малий, то чому б iй не наважитися стати доглядальницею в обмiн на комфорт i забезпеченiсть подружнього життя? Тому я не бачу нiчого поганого в тому, що полковник вiзьме шлюб iз такою жiнкою. Це була б угода заради вигоди – i всi були б задоволенi. На мою думку, це не був би справжнiй шлюб, але яка рiзниця? Для мене це виглядало б, як торговельна угода, де кожен намагався б отримати вигоди за рахунок iншого.

– Знаю, що марно навiть намагатися переконати тебе в тому, що двадцятисемирiчна жiнка здатна почувати до чоловiка тридцяти п’яти рокiв щось схоже на кохання i тим самим зробити його своiм бажаним компаньйоном, – вiдповiла Елiнор. – Але я проти того, щоб ти прирiкала полковника Брендона та його дружину на довiчне усамiтнення в палатi для хворих лише тому, що вчора (а вчорашнiй день був сирим та холодним) вiн поскаржився на незначний ревматичний симптом у плечах.

– Але ж вiн говорив про фланелевий жилет, – мовила Марiанна, – а в мене фланелевий жилет незмiнно асоцiюеться з ревматизмом, судомами, похоронами i взагалi з усiма тими болячками, що уражають старих та немiчних.

– Якби його уразила жорстока пропасниця, то тодi б ти ставилася до нього набагато краще. Зiзнайся, Марiанно, адже хворобливий рум’янець на обличчi, впалi очi i частий, лихоманковий пульс тобi особливо приемнi.

– Мамо! – вигукнула Марiанна невдовзi по тому, як пiшла Елiнор. – Тема хвороби непокоiть мене, i я не можу вiд тебе цього приховати. Я впевнена, що Едвард Феррар захворiв. Ми вже тут майже два тижнi, а вiн i досi не приiхав. Нiщо, окрiм серйозноi недуги, не могло спричинитися до такоi затримки. Що, як не хвороба, завадило йому покинути Норленд?

– Невже ти думала, що вiн приiде так швидко? – спитала мiсiс Дешвуд. – Особисто я так не думала. Навпаки, якби щось i викликало мое занепокоення з цього приводу, то це згадка про те, що iнколи вiн демонстрував брак ентузiазму i готовностi прийняти мое запрошення, коли я починала говорити про його можливий приiзд до Бартона. А що, Елiнор уже очiкуе на його прибуття?

– Я з нею про це нiколи не говорила, але напевно вже очiкуе.

– Здаеться, ти помиляешся, бо коли вчора я говорила з нею про новий камiн для вiльноi спальнi, то вона зауважила, що поспiшати немае нагальноi потреби, бо найближчим часом ця кiмната навряд чи кому знадобиться.

– Як дивно! І що б це могло означати? Взагалi, все iхне поводження одне з одним було таким незрозумiлим! Якими холодними, якими стриманими були iхнi останнi «прощавай»! Якою млявою i нудною була iхня розмова в той останнiй вечiр, що вони його провели разом! Едвардове прощання було однаковим що зi мною, що з Елiнор: добрi побажання вiд нашого люблячого брата. В останнiй ранок я навмисне намагалася залишити iх наодинцi, i кожного разу вiн – зовсiм незрозумiло чому – виходив з кiмнати услiд за мною. До того ж Елiнор, полишаючи Норленд i Едварда, плакала менше, нiж я. І навiть зараз ii настрiй не змiнився. Цiкаво, чи бувае вона коли-небудь роздратованою або засмученою? Чи намагаеться коли-небудь уникнути товариства, i чи не бувае воно iй обридливим i нецiкавим?




Роздiл 9


Нарештi Дешвуди стали почуватися в Бартонi бiльш-менш комфортно. Вони призвичаiлися до будинку, до саду, до предметiв, що iх оточували, а тi нехитрi заняття, що надавали Норленду половину його чарiвностi, були поновленi i давали бiльшу насолоду, нiж ii мiг надати Норленд пiсля втрати iхнього батька. Сер Джон Мiдлтон, який протягом перших двох тижнiв заходив до них щодня i який не мав звички на чомусь довго зосередитися вдома, не мiг приховати свого здивування, бо щоразу заставав Дешвудiв за якимось заняттям. Їхнi гостi – окрiм мешканцiв Бартон-парку – були нечисленними, бо попри настiйливi благання сера Джона щодо iхнього бiльш активного спiлкування з сусiдами i неодноразовi запевнення про те, що вони завжди можуть скористатися послугами його карети, незалежна вдача мiсiс Дешвуд брала гору над бажанням забезпечити товариство для своiх дочок. Тому вона твердо вiдмовлялася вiдвiдувати будь-яку родину, до якоi не можна було дiйти пiшки. Сусiдiв, якi б пiдпадали пiд цю категорiю, було мало, до того ж не з усiма з них можна було спiлкуватися. Десь за пiвтори милi вiд котеджу, у звивистiй Алленхемськiй долинi, яка була продовженням Бартонськоi, дiвчата пiд час однiеi зi своiх перших прогулянок виявили старовинний особняк респектабельного вигляду, котрий, трохи нагадавши iм про Норленд, полонив iхню уяву i спонукав до бiльш детального з ним знайомства. Але вони дiзналися, що власниця маетку, стара жiнка дуже доброi вдачi, була, на жаль, надто кволою, щоб бувати у товариствi, i тому нiколи не виходила з дому.

Вся довколишня мiсцевiсть надавала безлiч можливостей для захоплюючих прогулянок. Високi безлiсi пагорби, що майже з кожного вiкна котеджу запрошували Дешвудiв отримати витончену насолоду i вдихнути свiжого повiтря на iхнiх вершинах, являли собою щасливу альтернативу в тi часи, коли багнюка в долинах заважала милуватися iхньою незрiвнянною красою. Саме до одного з таких пагорбiв i попрямували одного ранку Марiанна i Маргарет, привабленi сонячними променями, що iнколи проривалися через грозовi хмари. Їм уже було несила витримувати домашне ув’язнення, спричинене безперервним дощем протягом останнiх двох днiв. Все ж погода виявилася не надто звабливою, щоб вiдiрвати двох iнших представниць родини Дешвудiв вiд олiвця та книги, незважаючи на запевнення Марiанни, що день буде переважно сонячним i що кожна загрозлива хмара не залишиться надовго над довколишнiми пагорбами; тож двое дiвчат вирушили на прогулянку разом.

Сестри весело видряпалися на пагорб i, втiшаючись власною проникливiстю, радiли кожному шматочку блакитного неба; а коли iм в обличчя вiйнув свiжий подих сильного пiвденно-захiдного вiтру, то пожалкували, що страх перед поганою погодою завадив iхнiй матерi та Елiнор роздiлити разом з ними цi пiднесенi почуття.

– Чи е на свiтi насолода бiльша за цю? – захоплено вигукнула Марiанна. – Маргарет, давай погуляемо тут хоча б зо двi години.

Маргарет погодилася, i вони пiшли далi назустрiч вiтру, iз радiсним смiхом долаючи його опiр; так продовжувалося хвилин з двадцять, як раптом над iхнiми головами зiмкнулися хмари i цiвки косого дощу почали шмагати по обличчю.

Засмученi i здивованi, вони змушенi були – хоча й з неохотою – повернути назад, бо, окрiм iхнього будинку, жодного прихистку поруч не було. Проте одна втiха iм лишилася: можна було побiгти вниз крутосхилом, що вiв прямо до хвiртки iхнього саду.

Тож вони побiгли. Марiанна спочатку вирвалася вперед, але раптом спiткнулася i впала, а Маргарет, не в змозi зупинитися, щоб допомогти iй, мимоволi продовжувала бiгти i благополучно досягла пiднiжжя пагорба.

Але назустрiч iм саме пiднiмався якийсь джентльмен з рушницею i двома пойнтерами, якi весело крутилися довкола нього. Вiн поклав рушницю на землю i побiг до Марiанни, щоб допомогти iй. Та пiдвелася, але при падiннi пiдвернула ногу i тому ледь могла стояти. Джентльмен запропонував свою допомогу, але пересвiдчившись, що дiвоча скромнiсть стае на завадi до того, щоб прийняти ii, пiдхопив Марiанну на руки i понiс униз. Пройшовши через садок, хвiртку до якого Маргарет залишила вiдчиненою, вiн занiс дiвчину прямо до будинку, куди щойно зайшла Маргарет, i не випустив з рук свою ношу, доки не посадив ii на стiлець у прихожiй.

При iхнiй появi Елiнор з матiр’ю зачудовано пiдвелися, i поки вони дивилися на незнайомого здивованими i захопленими очима (а саме i подив, i прихований захват викликала його зовнiшнiсть), той встиг вибачитися за вторгнення i пояснити його причину. Зробив вiн це так щиро i просто, що його i без того незаперечна врода набула ще бiльшоi чарiвностi завдяки голосовi i манерi говорити. Навiть коли б вiн був старий, потворний та вульгарний, i тодi б мiсiс Дешвуд вiдчула до нього найбiльшу прихильнiсть за послугу, яку вiн надав ii дитинi; а молодiсть, врода i вишуканiсть прибульця надали його вчинку в ii очах взагалi чогось особливого.

Вона довго дякувала йому за допомогу, а потiм iз притаманною iй ласкавою манерою звертання запропонувала йому сiсти. Але незнайомий вiдмовився, бо був брудний i мокрий. Тодi мiсiс Дешвуд спитала, кому вона мае честь дякувати за допомогу. Джентльмен вiдповiв, що звуть його Вiллоубi i що наразi вiн мешкае в Алленхемi, звiдки, як вiн сподiваеться, завтра матиме честь до них зайти i довiдатися, як почуваеться мiс Дешвуд. Таку честь йому гарантували, тож вiн пiшов у дощ, який лив, немов з вiдра, пiсля чого цiкавiсть до його особи зросла ще бiльше.

Його чоловiча вродливiсть i незвичайна грацiознiсть негайно стали причиною загального захвату, а усвiдомлення зовнiшньоi привабливостi незнайомого ще й додало завзятостi веселому кепкуванню з Марiанни, якiй вiн так шляхетно допомiг.

Сама Марiанна бачила свого рятiвника менше за iнших, бо сум’яття, що вкрило рум’янцем обличчя, коли вiн ii взяв на руки, не дало iй змоги пильно придивитися до нього пiсля того, як вони потрапили до будинку. Проте вона встигла-таки роздивитися Вiллоубi досить добре, щоб приеднатися до загального захвату з притаманним iй завзяттям. Його манери й зовнiшнiй вигляд вiдповiдали саме тому герою, якого малювала ii уява, а те, що вiн без зайвоi формальностi пiдхопив ii i принiс додому, свiдчило про швидкiсть його думки i тому дуже iй iмпонувало. Все, що могло бути пов’язане з ним, викликало цiкавiсть. Ім’я його подобалося, мешкав вiн у селi, яке подобалося iй найбiльше, а мисливська куртка здалася iй найкрасивiшою з усього чоловiчого одягу. Уява ii працювала без упину, спогади були приемними, а на вивихнуту щиколотку вона не звертала уваги.

Сер Джон завiтав до них того ж ранку, щойно проглянуло сонечко з-за хмар, щоб йому вибратися з домiвки. Йому розповiли про халепу з Марiанною, а потiм нетерпляче спитали, чи не знае вiн бува в Алленхемi джентльмена на iм’я Вiллоубi.

– Вiллоубi?! – скрикнув сер Джон. – А що, вiн уже тут? Це приемна новина; треба менi неодмiнно з’iздити до нього завтра i запросити на обiд у четвер.

– Тож ви його знаете? – спитала мiсiс Дешвуд.

– Чи знаю я його?! Звичайно ж, знаю. Не можу не знати, бо вiн щороку приiздить сюди.

– І що ж це за молодик?

– Чудовий хлопець, таких у свiтi небагато, запевняю вас. Дуже пристойно стрiляе, i немае в Англii вправнiшого за нього вершника.

– І оце все, що ви можете про нього розповiсти?! – обурено скрикнула Марiанна. – А як вiн поводиться у товариствi? Якими е його улюбленi заняття, його таланти i схильностi?

Сер Джон був явно спантеличений.

– Клянусь вам, – вiдповiв вiн, – щодо всього цього я знаю про нього мало. Але вiн – приемний i приязний хлопець, до того ж мае найкращу з усiх, що я бачив, сучку-пойнтера. Вона була з ним того дня?

Але Марiанна так само мало могла розповiсти йому про породу собаки, як i сер Джон – про особливостi вдачi мiстера Вiллоубi.

– Але ж хто вiн? – спитала Елiнор. – Звiдки вiн? Чи мае вiн будинок у Алленхемi?

Стосовно цього сер Джон спромiгся дати бiльш точнi i бiльш зрозумiлi вiдомостi. Вiн розповiв Дешвудам, що мiстер Вiллоубi маетностi на селi не мае i мешкае тут тiльки тодi, коли вiдвiдуе стару бабцю в Алленхем Корт, родичем якоi вiн був i власнiсть якоi вiн мав успадкувати; а потiм додав:

– Так-так, мiсiс Дешвуд, на нього варто розставити тенета, запевняю вас, до того ж вiн мае в Сомерсетширi гарненький маеток. На вашому мiсцi я б не вiддавав мiстера Вiллоубi вашiй молодшiй доньцi, попри всi цi ii штучки з падiнням на пагорбах. А то всi чоловiки дiстануться Марiаннi, а бiдолашний Брендон страждатиме вiд ревнощiв.

– Не думаю, – мовила мiсiс Дешвуд з доброзичливою посмiшкою, – що моi дочки намагатимуться, як ви кажете, розставити тенета на мiстера Вiллоубi. Вони вихованi не в тих правилах. Чоловiки, хоч би якими багатими вони були, можуть почуватися у нас у безпецi. Однак менi приемно було почути, що мiстер Вiллоубi – достойний юнак, з яким варто пiдтримувати стосунки як з хорошим кавалером.

– Я певен, що вiн славний хлопець, – повторив сер Джон. – Пам’ятаю, минулого Рiздва у мене вдома на вечiрцi вiн танцював з восьмоi вечора до четвертоi ранку i жодного разу не присiв перепочити.

– Та невже? – вигукнула Марiанна, i очi ii засвiтилися iскорками, – i мабуть, танцював вiн грацiозно, натхненно?

– Авжеж; а о восьмiй ранку вiн прокинувся, бо треба було iхати на полювання.

– Оце менi до вподоби! Саме такою i мае бути молода людина. Хоч би що вiн робив, вiддаватиметься заняттю сповна, не знаючи втоми.

– О, тепер я бачу, до чого воно йдеться, – мовив сер Джон, – добре бачу. Ви намагатиметеся зловити його в сiтi, а про бiдолаху Брендона забудете й думати.

– А саме оцей вираз я терпiти не можу, – з притиском сказала Марiанна. – Я жахаюся всiх нiбито дотепних виразiв, серед яких «зловити в сiтi» i «розставити на когось тенета» е найвiдразливiшими. Вони вульгарнi i непристойнi, i якщо iх хтось може вважати дотепними, то це не робить йому честi.

Сер Джон не зовсiм зрозумiв цього докору, але зареготався з усiею притаманною йому дружелюбнiстю i вiдповiв:

– Так чи iнакше, але смiю вас запевнити, що кавалерiв ви матимете в достатнiй кiлькостi. Бiдолашний Брендон! Вiн уже й так мiсця собi не знаходить; а до речi, його слiд було б пiймати в сiтi, запевняю вас, попри всi цi штучки з падiннями та вивихнутими щиколотками.




Роздiл 10


Рятiвник Марiанни, як, блиснувши дотепнiстю, але злегка вiдхилившись вiд iстини, назвала Вiллоубi Маргарет, з’явився в котеджi спозаранку, щоб дiзнатися про здоров’я мiс Марiанни. Мiсiс Дешвуд прийняла його не просто люб’язно, але зi щирiстю, яку диктувала i вдячнiсть, i те, що вона почула про нього вiд сера Джона. Цей вiзит мав запевнити молодика, що в сiм’i, з якою звела його доля, панують вихованiсть, витонченiсть, взаемна прихильнiсть i домашня гармонiя. В iхнiх власних чарах переконувати його повторно необхiдностi не було анiнайменшоi.

Мiс Дешвуд мала чарiвну фiгуру i надзвичайно нiжний колiр обличчя, риси якого вирiзнялися правильнiстю. Але Марiанна не поступалася сестрi в миловидностi i навiть перевершувала ii. Можливо, складена вона була не так гармонiйно, але бiльш високий зрiст лише додавав ii поставi певноi величавостi, а обличчя було таким чарiвливим, що тi, хто називав ii красунею, менше грiшили проти iстини, нiж це належить при свiтських похвалах.

Прозора смаглявiсть шкiри не поменшувала яскравостi рум’янцю, всi риси заворожували, посмiшка полонила, а темнi очi яскравiли такою жвавiстю i натхненнiстю, що мимохiть захоплювали всiх, хто зустрiчав iхнiй погляд. Вiд Вiллоубi в першi хвилини цей блиск був прихований збентеженням, викликаним спогадами про його послугу. Але коли це збентеження розсiялося, коли вона знову стала сама собою i встигла помiтити, що бездоганнiсть манер у ньому поеднуеться з вiдкритою i веселою вдачею, а, головне, коли вiн виказав цю свою пристрасну любов до музики i танцiв, вона обдарувала його поглядом, сповненим такого палкого схвалення, що до кiнця вiзиту вiн звертав майже всi своi слова до неi.

Щоб залучити ii до розмови, було достатньо згадати яке-не-будь з ii улюблених занять. У подiбних випадках iй несила було мовчати, i говорила вона з усiм запалом щиростi, без тiнi остерiгання чи стриманостi. Як вони з Вiллоубi не забарилися виявити, танцi i музика доставляли iм однакову насолоду, i причина полягала в спiльностi iхнiх схильностей i думок. Марiаннi негайно забажалося знати його думку про iншi подiбнi речi, i вона заговорила про книги, перелiчуючи улюблених авторiв i описуючи iх достоiнства так захоплено, що молода людина двадцяти п’яти рокiв була б бездушним надовбнем, якби негайно ж не перетворилася на iх палкого прихильника, навiть не прочитавши жодного рядка з того, про що говорилося. Смаки i тут виявилися на диво схожими. І вiн i вона обожнювали однi i тi ж книги, однi i тi ж сторiнки в них, а якщо i траплялися якiсь розбiжностi, всi заперечення негайно поступалися перед силою ii доказiв i полум’ям ii очей. Вiн погоджувався з усiма ii вироками, вторив усiм ii похвалам, i, задовго до того, як його вiзит добiг кiнця, вони вже розмовляли зi всiею притаманною давнiм знайомим невимушенiстю.

– Ну, що ж, Марiанно, – сказала Елiнор, тiльки-но мiстер Вiллоубi вiдкланявся i пiшов, – менi здаеться, за один короткий ранок ти встигла дуже багато! Тобi вже вiдомо, яку думку мае мiстер Вiллоубi про всi якоюсь мiрою важливi предмети розмови. Ти знаеш, що вiн думае про Купера i Вальтера Скотта, ти переконалася, що достоiнства iх вiн цiнуе так, як вони того заслуговують, i отримала всi можливi запевнення, що Поуп захоплюе його не бiльше, нiж вiн того вартий. Але коли i далi теми для розмови обговорюватимуться з такою блискавичнiстю, то чи довго триватиме ваше знайомство? Незабаром усi цiкавi теми вичерпаються! Достатньо ще однiеi зустрiчi, щоб вiн висловив своi погляди на красу пейзажiв i повторнi шлюби, i тодi вже тобi нi про що бiльше буде його питати…

– Елiнор! – вигукнула Марiанна. – Хiба ж це чесно? Хiба ж справедливо? Невже моi iнтереси такi вбогi? Однак я зрозумiла твiй натяк. Я була надто невимушеною, надто вiдвертою, надто щасливою! Я схибила проти всiх занудливих свiтських правил. Я була вiдвертою i щирою, а мала бути стриманою, банальною, нудною й лицемiрною. Коли б я говорила тiльки про погоду i поганi дороги, розтуляючи рота хiба що один раз на десять хвилин, менi б не довелося вислухати цей докiр.

– Серденько, – сказала мiсiс Дешвуд, – не треба ображатися на Елiнор. Вона ж просто пожартувала. Я б i сама ii строго засудила, якби вона i справдi намагалася пригасити твою радiсть вiд розмови з нашим новим знайомим.

Марiанна вiдразу ж припинила ремствувати.

Вiллоубi, зi свого боку, всiею поведiнкою показував, яким приемним е для нього знайомство з Дешвудами i як хотiв би вiн його змiцнити. Вiн бував у них щодня. Спочатку приводом послужило бажання поцiкавитися здоров’ям Марiанни, проте ласкавий прийом, який вiн зустрiчав, з кожним разом ставав усе ласкавiшим, i необхiднiсть у цьому приводi вiдпала, перш нiж одужання Марiанни змусило б вiдмовитися вiд нього. Вона не виходила з будинку упродовж кiлькох днiв, але нiколи ще мимовiльне ув’язнення не протiкало так необтяжливо. Вiллоубi був здiбною молодою людиною з багатою уявою, веселою вдачею, з умiнням триматися дружньо й невимушено. Вiн наче був створений завоювати серце Марiанни, бо до всього перелiченого додавалася не тiльки врода, але i природний жвавий розум, збуджений i пiдживлений ii власним прикладом, i ця риса була для неi головною його принадою. Потроху його товариство почало давати iй неймовiрну втiху. Вони розмовляли, разом читали, спiвали дуети. Спiвав i грав вiн чудово, а читав з тiею проникливiстю й виразнiстю, яких, на жаль, бракувало Едварду.

Мiсiс Дешвуд захоплювалася ним не менше, нiж Марiанна. Та й Елiнор могла поставити йому в докiр хiба лише схильнiсть, що була властива й Марiаннi, i через те була iй особливо до вподоби, а саме – схильнiсть при будь-якiй нагодi виказувати власнi думки, не зважаючи нi на кого i нi на що.

Схильнiсть поквапливо складати i висловлювати свою думку про iнших людей, приносити в жертву примхам серця правила ввiчливостi, заволодiвати всiею бажаною йому увагою i зарозумiло нехтувати заведеними нормами поведiнки, свiдчила про легковажну безпечнiсть, яку Елiнор схвалити не могла, хоч би там що вiн чи Марiанна говорили на ii захист.

Марiанна щодалi бiльше переконувалася, що ii розпач, який ii охопив у шiстнадцять з половиною рокiв, зустрiти чоловiка, котрий би повнiстю вiдповiдав ii уявленням про довершенiсть, був дещо передчасним i невиправданим. Вiллоубi втiлював усi якостi, якi в ту скрутну годину – як i в iншi бiльш свiтлi – уявлялися в ii мрiях як обов’язковi для ii майбутнього обранця. Поводився ж вiн так, що в серйозностi його намiрiв сумнiватися можна було не бiльше, нiж у його досконалостi.

І ii матiр iще до кiнця першого тижня вже почала з надiею думати про iхнiй шлюб; i хоча думка про передбачуване багатство молодого чоловiка в ii мiркуваннях нiякоi ролi не вiдiгравала, вона потай привiтала себе iз двома такими зятями, як Едвард та Вiллоубi.

Друзi полковника Брендона, якi так швидко завважили, що Марiанна його зачарувала, забули про свое вiдкриття саме тодi, коли Елiнор це зачарування вперше помiтила.

Їх увагу i дотепнiсть вiдвернув вiд нього його бiльш щасливий суперник, i жарти, якi сипалися на адресу полковника, поки вiн iще був бiльш-менш байдужий, припинилися саме тодi, коли його почуття почали виправдовувати кпини, що iх вельми заслужено накликае серцева лихоманка. Елiнор змушена була мимохiть пересвiдчитися, що вiн i справдi почувае до ii сестри прихильнiсть, яку мiсiс Дженнiнгс приписувала йому для власноi розваги, i що, попри ту спiльнiсть смакiв, яка запалила уяву мiстера Вiллоубi, така дивовижна вiдмiннiсть характерiв зовсiм не стала перешкодою для спалаху почуттiв полковника Брендона. Це ii i пригнiчувало: на що може розраховувати мовчазний чоловiк тридцяти п’яти рокiв, якщо йому протистоiть бадьорий двадцятип’ятилiтнiй молодик. Побажати йому успiху вона не могла i тому зичила йому байдужостi. Вiн iй подобався – серйозна стриманiсть викликала в нiй певну цiкавiсть. Серйознiсть його не була суворою, стриманiсть же здавалася наслiдком якихось душевних негараздiв, а не природноi похмуростi вдачi. Натяки сера Джона на минулi бiди i розчарування пiдтверджували ii висновок про те, що вiн нещасливий, i вселяли iй пошану i спiвчуття до нього. Мабуть, вона поважала i жалiла його скорiше через зверхнiсть до нього Вiллоубi i Марiанни, якi мовби не могли вибачити йому того, що вiн немолодий i не веселий, i, здавалося, навмисне шукали нагоди сказати щось ущипливе на його адресу.

– Брендон належить до тих людей, – висловив одного разу Вiллоубi свою думку, коли мова зайшла про полковника, – про яких усi говорять добре, але чийого товариства не прагнуть, кого всi радi бачити, але з ким навiть забувають поговорити.

– Саме таким вiн постае i в моiй уявi! – вигукнула Марiанна.

– А чи варто цим вихвалятися? – зауважила Елiнор. – Ви обое несправедливi. В Бартон-парку всi глибоко його поважають, i я завжди рада нагодi поговорити з ним.

– Ваша до нього поблажливiсть, – вiдповiв Вiллоубi, – безперечно, свiдчить на його користь. А пошана тих, на кого ви послалися, сама по собi вже е докором. Хто вiддасть перевагу принизливiй повазi жiнок на кшталт ледi Мiдлтон i мiсiс Дженнiнгс на фонi байдужостi решти товариства?

– Що ж, мабуть, погане ставлення людей, подiбних до вас i Марiанни, компенсуе добру думку ледi Мiдлтон i ii матерi. Якщо iх похвала – то огуда, то ваша огуда чи не дорiвнюе похвалi? Якщо iх вважати нерозбiрливими, то ви е не менш упередженими i несправедливими.

– Захищаючи свого протеже, ви навiть здатнi на в’iдливiсть!

– Мiй протеже, як ви його назвали, розумна людина, а розум я завжди цiную. Авжеж, Марiанно, навiть у тих чоловiках, кому вже за тридцять. Вiн добре знае, що таке свiтське товариство, бував за кордоном, багато читав i здатен мислити. Я переконалася, що можу довiдатися вiд нього багато чого цiкавого, i вiн завжди вiдповiдав на моi запитання люб’язно i iз задоволенням.

– Авжеж! – презирливо вигукнула Марiанна. – Вiн розповiв тобi, що в Індii дуже жарко i там багато москiтiв.

– Не сумнiваюся, що розповiв би, коли б я його про це запитала, але саме про це я вже знала ранiше.

– Мабуть, – вставив Вiллоубi, – завдяки своiй спостережливостi вiн помiтив iще й iснування набобiв, золотих рупiй та паланкiнiв.

– Наважуся припустити, що його спостережливiсть е набагато тоншою, нiж вашi шпильки на його адресу. Але ж чому ви його так зневажаете?

– Зовсiм нi! Навпаки, я вважаю його вельми шанованим чоловiком, якому вiддають належне, i нiхто не помiчае, що вiн мае стiльки грошей, що не знае, на що iх витрачати, i стiльки дозвiлля, що не знае, куди себе подiти, а ще мае по два новi костюми щороку.

– Додайте до цього, – вигукнула Марiанна, – що в нього немае нiяких талантiв, вiдсутнiй смак, не кажучи вже про полiт фантазii. Що розум його позбавлений гостроти, а його почуття – запалу, а голос – щонайменшоi виразностi!

– Ви приписуете йому таку безлiч вад, – заперечила Елiнор, – виходячи переважно, з власноi уяви, що моi похвали будуть вiдносно прохолодними i нецiкавими. Адже я можу тiльки твердити, що вiн – розумна, вихована i освiчена людина з приемними манерами i, як менi здаеться, добрим серцем.

– Мiс Дешвуд! – скрикнув Вiллоубi. – Ви поводитеся зi мною жорстоко! Ви намагаетеся обеззброiти мене рацiональними доводами i насильно мене переконати. Але у вас нiчого не вийде! Вашiй майстерностi я зможу протиставити таку саму впертiсть. Я маю три неспростовнi причини недолюблювати полковника Брендона: вiн пригрозив менi дощем, коли я сподiвався на ясну погоду, вiн глузував над моiм екiпажем, i я нiяк не можу продати йому мою гнiду кобилу. Але якщо ви отримаете задоволення, почувши, що у всьому iншому я вважаю його особистiстю бездоганною, то я ладен негайно це визнати. А в обмiн на цi слова, якi далися менi нелегко, ви маете залишити за мною привiлей недолюблювати його так само, як i ранiше.




Роздiл 11


Мiсiс Дешвуд i ii дочкам, коли вони переiхали в Девоншир, навiть на думку не спадало, що iхньому самотньому життю так швидко настане край i постiйнi запрошення та постiйнi гостi майже не залишать iм часу для серйозних занять. Але сталося саме так. Коли Марiанна видужала, сер Джон взявся до виконання задуманого плану щодо розваг удома i на свiжому повiтрi. В Бартон-парку один танцювальний вечiр змiнювався iншим, а катання на човнах влаштовувалися часто, як на це давав змогу щедрий на зливи жовтень мiсяць. Вiллоубi був неодмiнним учасником цих розваг, i вiдсутнiсть набридливоi церемонностi, що супроводжувала iх, якнайкраще сприяла його подальшому зближенню з Дешвудами, давала йому можливiсть знаходити в Марiаннi чимдалi бiльше достоiнств i висловлювати свое захоплення нею, а в ii словах i вчинках вбачати ознаки прихильностi до себе.

Їхня взаемна симпатiя не могла здивувати Елiнор, хоч iй i дуже хотiлося, аби вони не показували ii так вiдверто; раз чи два вона навiть спробувала натякнути Марiаннi, що певна стриманiсть iй не завадила б. Але Марiанна терпiти не могла щось приховувати, якщо вiдкритiсть не загрожувала справжньою ганьбою: ховати почуття, якi не таiли в собi нiчого несхвального, означало б не тiльки приректи себе на зайвi зусилля, але i на ганебну поступку вульгарним i хибним поняттям. Вiллоубi подiляв ii думки, а iхня поведiнка завжди була наочним доказом тих переконань, яким вони слiдували.

У його присутностi вона нiкого iншого не бачила. Все, що вiн робив, було правильним. Все, що вiн говорив, було розумним. Якщо вечiр в Бартон-парку завершувався картами, вiн хитрував у збиток собi i всiм iншим, лише б вона виграла; якщо за розвагу правили танцi, то половину iх вiн був ii кавалером, а решту часу вони примудрялися стояти поряд i майже увесь час розмовляти тiльки мiж собою.

Звiсно, що подiбна поведiнка викликала кпини, але навiть це не змусило iх змiнити ii. Вони, здавалося, нiчого не помiчали.

Мiсiс Дешвуд так спiвчувала iм, що iй i на думку не спадало хоч якось стримати такий надмiрний вияв iхнiх почуттiв. Вона бачила в цьому цiлком природний наслiдок впливу сильноi пристрастi на юнi i палкi душi.

Для Марiанни прийшла пора щастя. Серце ii належало Вiллоубi, i та чарiвливiсть, яку його поява принесла в iхню нову домiвку, була такою невiдворотною, що нiжна прихильнiсть до Норленда, яку вона привезла з Сассекса, зовсiм стерлася з ii пам’ятi, хоч яким неймовiрним це уявлялося iй ранiше.

Щастя ж Елiнор не було таким безхмарним. На серцi в неi було не так легко i безтурботно, а розваги не давали iй такоi втiхи. Замiнити iй те, що залишилося у минулому, вони не могли, як не могли й пом’якшити смуток розлуки з Норлендом. Нi в ледi Мiдлтон, нi в мiсiс Дженнiнгс вона не знайшла спiвбесiдниць, що могли зацiкавити ii, хоча друга не замовкала анi на хвилину i з самого початку обдарувала Елiнор своею прихильнiстю, а тому зверталася переважно до неi. Елiнор вислуховувала iсторiю ii життя вже три або чотири рази, i коли б вона була здатна запам’ятати кожне доповнення i змiну, то ще на самому початку iхнього знайомства вже знала б напам’ять усi подробицi невилiковноi хвороби мiстера Дженнiнгса, а також слова, з якими вiн звернувся до своеi дружини за декiлька хвилин до смертi. Ледi Мiдлтон була приемнiшою за свою матiнку тiльки тим, що не була такою балакучою. Елiнор не мусила бути надто спостережливою, аби переконатися, що така стриманiсть була тiльки наслiдком млявостi характеру i нiчого спiльного з наявнiстю розуму не мала. З чоловiком i матiр’ю вона поводилася так самiсiнько, як i з гостями, а тому дружньоi близькостi з нею не доводилося нi шукати, нi бажати. Нинi вона могла лише повторити те, що говорила вчора. І кожне ii слово наводило нудьгу, бо навiть настроi в неi не мiнялися. Хоча вона й не заперечувала проти вечорiв, якi влаштовував ii чоловiк – за умови, що правила доброго тону свято дотримуватимуться, а вона залишить при собi двох старших синiв, – проте нiякоi втiхи вiд таких вечорiв вона, здавалося, не мала – з не меншим задоволенням вона могла б проводити цей час у себе в кiмнатi. Приемностi до бесiди вона додавала так мало, що гостi деколи згадували про ii присутнiсть тiльки тодi, коли вона починала нiжно вгамовувати своiх пустотливих синочкiв.

Зi всiх своiх нових знайомих Елiнор лише полковника Брендона вiдчула як людину, що мала певнi таланти, здатну викликати дружнiй iнтерес i бути цiкавим спiврозмовником. Про Вiллоубi говорити не доводилося. Вона ним захоплювалася, вiн викликав у нiй теплi, навiть сестринськi почуття. Але Вiллоубi був закоханий i всю свою увагу вiддавав Марiаннi, тож для компанii пiдiйшла б i далеко не така приемна людина. Бiдолашний же полковник Брендон не мав подiбноi нагоди присвячувати всi думки однiй Марiаннi, i тому вiд повноi байдужостi ii сестри вiн рятувався в розмовах з Елiнор i знаходив у тому якусь утiху.

Спiвчуття Елiнор до нього зросло ще бiльше, коли у неi з’явилися причини пiдозрювати, що йому вже довелося зазнати всiх мук нещасного кохання. Пiдозра ця породила випадково мовленi слова, коли на вечорi в Бартон-парку вони за взаемною згодою вважали за краще пропустити свiй танець. Упродовж кiлькох хвилин полковник не зводив очей з Марiанни, а потiм перервав мовчанку, сказавши з легкою усмiшкою:

– Ваша сестра, наскiльки я розумiю, не схвалюе повторних уподобань.

– Так, – вiдповiла Елiнор. – Вона ж дуже романтична.

– Вiрнiше, якщо не помиляюся, вона просто не вiрить, що вони можливi.

– Напевне. Проте, як вона змогла узгодити подiбне переконання з тим, що ii власний батько був одружений двiчi, я, iй-богу, пояснити не беруся. Втiм, рокiв через два-три у своiх висновках вона, поза всiма сумнiвами, виходитиме зi здорового глузду i спостережень. І, можливо, тодi цi висновки стануть бiльш чiткими i правильними не тiльки для неi самоi, але й для iнших.

– Очевидно, так i станеться, – сказав полковник. – Та все ж в упередженнях юноi душi е особлива краса, i мимохiть шкодуеш, коли вони поступаються мiсцем думкам бiльш загальновизнаним.

– У цьому я погодитися з вами не можу, – заперечила Елiнор. – Почуття, що подiбнi до почуттiв Марiанни, спричиняють певнi негаразди, i нiякi чари щиростi i наiвноi недосвiдченостi пом’якшити цього не можуть. Усiм ii переконанням властива вiдчайдушна зневага до правил пристойностi, i те, що вона ближче познайомиться зi свiтським товариством, гадаю, принесе iй лише користь.

Пiсля короткоi мовчанки полковник повернувся до теми iхньоi розмови, запитавши:

– У своему осудi повторних уподобань ваша сестра не визнае нiяких пом’якшувальних обставин? В ii очах вони однаково злочиннi для всiх? І тi, хто був розчарований у своему першому виборi – чи через легковажнiсть предмета своеi прихильностi, чи через примху долi, – мають так само зберiгати байдужiсть до кiнця своiх днiв?

– Усiх подробиць ii принципiв я, правду кажучи, не знаю. Знаю лише, що жодного разу не чула, щоб вона визнала хоча б один випадок повторного захоплення таким, що його можна вибачити.

– Бути в цьому постiйно переконаним неможливо, – зауважив вiн. – Проте змiна, повна змiна суджень… Нi, нi, не бажайте цього! Адже коли юне серце вимушено поступаеться романтичними i високими поняттями, як часто на змiну iм приходять думки надто поширенi i надто небезпечнi! Я суджу iз власного досвiду. Колись я був знайомий з панночкою, яка i натурою i складом розуму була дуже схожа на вашу сестру, i мислила, i судила про речi подiбно до неi, але потiм, через вимушену низьку змiну… через лиховiсний збiг обставин… – Тут вiн наразi замовк, мабуть, вирiшивши, що наговорив зайвого. Ось це i викликало у мiс Дешвуд пiдозри, що iх iнакше, ймовiрно, у неi i не зародилося б. Елiнор скорiше всього залишила б його слова без уваги, коли б не помiтила, як вiн жалкуе, що вони зiрвалися з його губ. І тут не треба було мати особливоi проникливостi, щоб завважити в його хвилюваннi натяк на сумнi спогади про минуле. Елiнор далi цього висновку не пiшла, хоча Марiанна на ii мiсцi не задовольнилася б такою крихтою. Палка уява тут же намалювала б iй усю вкрай сумну низку подiй у повiстi про трагiчну любов.




Роздiл 12


Наступного ранку пiд час прогулянки Марiанна повiдомила сестрi новину, яка, попри те, що Елiнор знала про легковажнiсть i необачнiсть Марiанни, однак все ж спантеличила ii як неочiкуване пiдтвердження i першого, i другого. Марiанна захоплено повiдомила, що Вiллоубi подарував iй коня, якого сам виростив у своему сомерсетширському маетку i якого спецiально об’iздили пiд дамське сiдло! На жодну мить не замислившись про те, що тримати коней iхня мати не збиралася i що, коли через такий подарунок вона буде змушена змiнити свiй намiр, то iй доведеться купити коня для лакея i найняти лакея, який iздив би на другому конi, а ще побудувати стайню для цих двох коней, Марiанна прийняла такий подарунок без щонайменших вагань i розповiла про нього сестрi iз захватом.

– Вiн одразу ж пошле за ним свого конюха в Сомерсетшир, – додала вона. – І тодi ми з ним кататимемося верхи щодня. Звiсно, кiнь буде i у твоему розпорядженнi, Елiнор. Нi, ти тiльки уяви собi, яка насолода – нестися галопом по цих пагорбах!

Вона нiяк не хотiла прокинутися вiд блаженних мрiй i визнати неприемнi iстини, пов’язанi iз здiйсненням подiбноi затii. Спочатку вона навiдрiз вiдмовилася з ними змиритися. Ще один слуга? Але ж витрати такi дрiб’язковi! І мама, поза сумнiвом, нiчого проти не матиме. А для лакея згодиться будь-яка шкапа. До того ж i купувати ii не обов’язково: завжди ж можна брати для нього коня в Бартон-парку. А щодо конюшнi, то достатньо буде найпростiшого сараю. Тодi Елiнор наважилася висловити сумнiв – чи пристойно iй приймати подiбний подарунок вiд людини, з якою вона так мало… в усякому разi… так недовго знайома. І пожалкувала.

– Ти даремно гадаеш, Елiнор, – гаряче заперечила Марiанна, – нiби я мало знайома з Вiллоубi. Так, безперечно, – познайомилась я з ним недавно. Але у свiтi немае нiкого, окрiм тебе i мами, кого я знала б так добре! Не час i не випадок створюють близькiсть мiж людьми, а лише спiльнiсть схильностей. Декому i семи рокiв забракне, щоб хоч якось зрозумiти одне одного, iншим же й семи днiв бiльш нiж достатньо. Я визнала б себе винною в значно гiршому порушеннi пристойностi, коли б узяла в подарунок коня вiд свого двоюрiдного брата, а не вiд Вiллоубi. Джона я майже не знаю, хоч ми й жили поруч багато рокiв, думку ж про Вiллоубi я склала вже давно!

Елiнор визнала за краще полишити цю тему. Вона знала вдачу своеi сестри. Заперечення в такому делiкатному питаннi тiльки утвердили б ii у власнiй думцi. Але натяки на ii вiдповiдальнiсть перед матiр’ю, перелiк усiх турбот, якi iх поблажлива мати накличе на себе, коли – що цiлком iмовiрно – дасть згоду на таке доточування до iхнього господарства, невдовзi змусили Марiанну вiдступити, i вона пообiцяла нiчого не казати матерi (яка по добротi серця, напевно, не прислухалася б до голосу розсудливостi) про запропонований подарунок i при першiй же нагодi сказати Вiллоубi, що вона не зможе його прийняти.

Слова свого вона дотрималася, i, коли того ж дня Вiллоубi прийшов з вiзитом, Елiнор почула, як ii сестра тихо повiдомила йому, що мусить вiдмовитися вiд його подарунка. Потiм вона пояснила причини такоi змiни у своiх намiрах, позбавивши його можливостi наполягати i умовляти. Проте вiн не приховував, що розчарований, i, емоцiйно висловивши свое засмучення, додав так само тихо:

– Але ж, Марiанно, кiнь, як i ранiше, належить вам, хоч ви i не можете на ньому iздити. Я залишу його в себе, i ви його вiзьмете, як тiльки забажаете. Коли ви покинете Бартон i матимете власний будинок, Королева Меб буде на вас чекати.

Ось цю розмову i пiдслухала мiс Дешвуд. І слова, i тон, яким вони були вимовленi, i його звернення до Марiанни лише на iм’я – усе було таким недвозначним i свiдчило про таку близькiсть мiж ними, що вона могла дати iй тiльки одне тлумачення. Із цiеi хвилини Елiнор уже не мала сумнiву, що вони зарученi. Це вiдкриття ii анiскiльки не здивувало, хоча вона i дивувалася, чому натури такi вiдвертi надали iй i друзям можливiсть довiдатися про це лише через випадковiсть.

Наступного дня вона почула вiд Маргарет нове пiдтвердження своему висновку. Вiллоубi напередоднi провiв у них увесь вечiр, i Маргарет якийсь час залишалася з ними у вiтальнi одна, i ось тодi-то вона отримала змогу побачити дещо, про що урочисто повiдала вранцi старшiй сестрi.

– Ох, Елiнор! – вигукнула вона. – Я розповiм тобi про Марiанну такий секрет! Я знаю, вона незабаром вийде замiж за мiстера Вiллоубi!

– Ти це казала, – зауважила Елiнор, – мало не щодня вiдтодi, як вони познайомилися на Англiканському пагорбi. І, здаеться, вони i тижня знайомi не були, як ти сповiстила, що Марiанна носить на шиi медальйон з його портретом. Щоправда, портрет виявився мiнiатюрою нашого двоюрiдного дiда.

– Але ж тепер зовсiм iнша рiч! Звичайно, вони одружаться дуже скоро, адже вiн мае ii локон!

– Ой, Маргарет! А раптом це локон його двоюрiдного дiдуся?

– Та нi, Елiнор! Зовсiм не дiдуся, а Марiаннин. Хiба я можу помилитися? Я ж на власнi очi бачила, як вiн його вiдрiзував. Учора увечерi, пiсля чаю, коли ви з мамою вийшли, вони почали шепотiтися страшенно швидко, i вiн неначе ii умовляв. А потiм узяв ii ножицi i вiдстриг довге пасмо – у неi ж бо волосся було розпущене по плечах. А потiм поцiлував пасмо, загорнув у бiлий аркуш i сховав у гаманець.

Такi подробицi, перелiченi з такою впевненiстю, не могли не переконати Елiнор, до того ж вони лише пiдтверджували все, що бачила i чула вона сама.

Але в iнших випадках проникливiсть Маргарет докучала старшiй сестрi значно бiльше. Коли мiсiс Дженнiнгс якось увечерi в Бартон-парку почала доскiпуватися, кому з молодих людей особливо симпатизуе Елiнор, – мiсiс Дженнiнгс уже давно кортiло вивiдати це, – Маргарет подивилася на сестру i вiдповiла:

– А можна я не скажу, Елiнор?

Звiсно, всi розреготалися, i Елiнор змусила себе смiятися разом iз усiма. Але робила вона це через силу. Вона не мала сумнiву, кого мае на увазi Маргарет, i вiдчувала, що не витримае, якщо його iм’я стане постiйною поживою для прискiпливих жартiв мiсiс Дженнiнгс.

Марiанна спiвчувала iй усiм серцем, але тiльки погiршила становище, коли, вся червона, сказала Маргарет сердито:

– Не забудь, що всiлякi здогадки висловлювати вголос недозволено!

– Це не здогадки, – вiдповiла Маргарет. – Ти ж менi сама сказала!

Товариство ще бiльше розвеселилося, i Маргарет влаштували справжнiй допит.

– Ох, мiс Маргарет! Нумо розкажiть нам усе! – благала мiсiс Дженнiнгс. – Назвiть iм’я цього щасливця!

– Не можу, панi. Але я дуже добре знаю його iм’я. І знаю, де вiн мешкае.

– Авжеж! Ми здогадуемося, де вiн мешкае. У власному будинку в Норлендi, звичайно ж. Гадаю, вiн – другий парафiяльний священик.

– Нi, вiн не священик. Вiн не мае жодноi з професiй.

– Маргарет! – гаряче втрутилася Марiанна. – Ти чудово знаеш, що все це – твоi вигадки, i такоi людини взагалi не iснуе.

– Ну, то значить, що вiн нещодавно помер, Марiанно, бо я певна, що ранiше вiн iснував, i прiзвище його починаеться на «еф».

У цю мить ледi Мiдлтон зауважила, що «погода стоiть надто дощовита», i Елiнор вiдчула до неi глибоку вдячнiсть, хоча чудово розумiла, що ii милiсть втрутилася не заради неi, а тому лише, що терпiти не могла нечемних кпинiв, якими так обожнювали розважатися ii чоловiк та матiнка. Полковник Брендон, завжди делiкатний до почуттiв iнших людей, не забарився приеднатися до обговорення погоди. Потiм Вiллоубi вiдкрив кришку фортепiано i попрохав Марiанну зiграти. Цi старання рiзних людей змiнити розмову мали успiх, i неприемна тема була полишена. Проте Елiнор не так легко оговталася вiд тривоги, яку вона в нiй збудила.

Того ж вечора утворилася компанiя, щоб наступного дня податися на оглядини чудового маетку за дванадцять миль вiд Бартона, що належав свояковi полковника Брендона; без дозволу полковника оглядини були б неможливими, бо власник перебував за кордоном i вiддав з цього приводу суворi розпорядження. Тамтешнi садки славилися красою, i сер Джон, який iх дуже хвалив, мiг вважатися надiйним поцiновувачем, бо вже десять рокiв як вiн возив своiх гостей оглядати iх щонайменше двiчi на лiто. В парку був чималенький ставок, тож уранцi можна буде поплавати на човнах. Вони вiзьмуть вдосталь провiзii, вирушать туди у вiдкритих екiпажах, i все буде зроблено так, щоб пiкнiк, як завжди, був вдалим.

Дехто з присутнiх визнав цей план трохи смiливим для такоi пори року, тим бiльше що останнi два тижнi не випадало навiть дня без дощу, i Елiнор умовила залишитися удома мiсiс Дешвуд, яка вже встигла застудитися.




Роздiл 13


Їхня запланована поiздка до Вайтвелла зовсiм не справдила сподiвань Елiнор. Вона приготувалася вимокнути, стомитися, пережити незлiченнi страхи, але справа обернулася навiть гiрше: вони взагалi нiкуди не поiхали.

На десяту годину компанiя зiбралася в Бартон-парку, де вони мали поснiдати. До свiтанку йшов дощ, але ранок давав якусь надiю, бо хмари розвiювалися i досить часто з-за них проглядало сонце. Всi перебували у веселому настроi i були сповненi рiшучостi всупереч неприемним несподiванкам зберiгати бадьорiсть.

Вони ще сидiли за столом, коли принесли пошту. Серед листiв був лист для полковника Брендона. Вiн узяв конверт, поглянув на адресу; вираз його обличчя змiнився, i вiн негайно вийшов з iдальнi.

– Що з Брендоном? – спитав сер Джон.

Нiхто не мав i гадки, що з ним.

– Сподiваюся, вiн не отримав поганоi звiстки, – сказала ледi Мiдлтон. – Якщо полковник Брендон пiдвiвся з-за столу, навiть не вибачившись передi мною, значить, трапилося щось украй неочiкуване.

Хвилин через п’ять полковник повернувся.

– Сподiваюся, ви не отримали поганих звiсток, полковнику? – негайно поцiкавилася мiсiс Дженнiнгс.

– Дякую, добродiйко, зовсiм нi.

– Вам пишуть з Авiньйона? Чи вашiй сестричцi не стало гiрше?

– Нi, добродiйко. Це лист iз Лондона. Звичайний дiловий лист.

– Так чому ж вiн вас схвилював, якщо вiн дiловий i звичайний? Нi-нi, полковнику, ви нас не обдурите! Доведеться вам у всьому зiзнатися.

– Бiгме, добродiйко! – втрутилася ледi Мiдлтон. – Що ви таке кажете!

– Може, вам повiдомили, що ваша кузина Фаннi вийшла замiж? – наполягала мiсiс Дженнiнгс, iгноруючи докiр дочки.

– Та нi ж бо, кажу вам.

– О, тодi менi зрозумiло, вiд кого лист, полковнику. Сподiваюся, вона почуваеться добре.

– Про кого ви говорите, добродiйко? – спитав вiн, злегка червонiючи.

– О! Ви чудово знаете, про кого.

– Я дуже шкодую, панi, – сказав полковник, звертаючись до ледi Мiдлтон, – що отримав цього листа саме сьогоднi, вiн стосуеться справи, яка вимагае моеi негайноi присутностi в Лондонi.

– В Лондонi! – вигукнула мiсiс Дженнiнгс. – Але що вам робити там о цiй порi року?

– Менi надзвичайно сумно вiдмовлятися вiд такоi приемноi компанii, – продовжував вiн. – Тим бiльше, що, боюся, без мене вас до Вайтвелла не впустять.

Для них усiх це був жахливий удар!

– А якщо ви напишете записку економцi, мiстере Брендоне? – засмучено спитала Марiанна. – Може, цього вистачить?

Вiн похитав головою.

– Ми мусимо iхати, хiба ж можна вiдкладати, коли все готово?! – вигукнув сер Джон. – Ви поiдете до Лондона тiльки завтра, Брендоне, i не сперечайтеся!

– Якби це було так легко! Та не в моiй владi вiдкласти поiздку навiть на день.

– Ви хоча б трохи розповiли нам про цю справу, – сказала мiсiс Дженнiнгс, – а ми б вирiшили – можна ii вiдкласти чи не можна.

– Але ж ви затримаетеся лише на шiсть годин, – зазначив Вiллоубi, – якщо вiдкладете вiд’iзд до нашого повернення.

– Я не можу дозволити собi втратити навiть одну годину…

Елiнор почула, як Вiллоубi тихенько сказав Марiаннi:

– Є люди, якi терпiти не можуть пiкнiкiв, i Брендон належить до них. Просто вiн боiться схопити нежить i тому вигадав цю iсторiю, щоб не iхати. Готовий поставити п’ятдесят гiней, що лист вiн написав сам.

– Анiскiльки в цьому не сумнiваюся, – вiдповiла Марiанна.

– Менi давно вiдомо, Брендоне, – сказав сер Джон, – що вас, якщо вже ви прийняли рiшення, не переконати! Але все одно – добре зважте! Мiс Керi з сестричкою приiхали з Ньютона, трое сестер Дешвуд пройшли пiшки всю дорогу вiд котеджу, а мiстер Вiллоубi встав аж на двi години ранiше звичайного – i все заради пiкнiка у Вайтвеллi.

Полковник Брендон знову висловив свiй жаль, що став причиною такого неприемного розчарування, але водночас запевнив, що вчинити iнакше вiн не може.

– Гаразд, а коли ж ви повернетеся?

– Сподiваюся, як тiльки вашi справи в Лондонi будуть закiнченi, ми знову побачимо вас в Бартонi, – додала ii милiсть. – А поiздку до Вайтвелла ми мусимо вiдкласти до вашого повернення.

– Ви дуже люб’язнi. Але поки що зовсiм невiдомо, коли я зможу повернутися, i тому я не можу щось обiцяти.

– А! Вiн мусить повернутися i обов’язково повернеться! – скрикнув сер Джон. – Якщо до кiнця тижня вiн не повернеться, то я подамся за ним сам!

– Неодмiнно, сер Джон, неодмiнно! – пiдхопила мiсiс Дженнiнгс. – Може, тодi ви i дiзнаетеся, що вiн вiд нас приховуе.

– Знаете, я не люблю пхати носа в чужi справи. До того ж здаеться, що ця справа для нього не надто приемна.

Слуга доповiв, що конi полковника Брендона поданi.

– Ви ж не верхи вирушите до Лондона? – поцiкавився сер Джон.

– Нi. Тiльки до Хонiтона. А звiдти я поiду на поштових.

– Ну, коли ви вже вирiшили iхати, то бажаю вам щасливоi дороги. А може, все-таки передумаете, га?

– Запевняю вас, це не вiд мене залежить.

І полковник почав з усiма прощатися.

– Чи е надiя, мiс Дешвуд, побачити взимку вас i ваших сестер у Лондонi?

– Боюся, що анiнайменшоi.

– У такому разi я змушений попрощатися з вами на довший термiн, нiж менi хотiлося б.

Марiаннi вiн лише мовчки вклонився.

– Нумо, полковнику, – мовила мiсiс Дженнiнгс. – Скажiть хоч зараз – навiщо ви виiжджаете?

У вiдповiдь вiн побажав iй доброго ранку i в супроводi сера Джона вийшов з кiмнати.

Тепер, коли ввiчливiсть уже не стояла на перешкодi, докори i обуренi вигуки посипалися з усiх бокiв. Всi знову i знову сходилися на тому, яким прикрим е подiбне розчарування.

– А я здогадуюся, що це за справа! – раптом екзальтовано оголосила мiсiс Дженнiнгс.

– Яка ж, добродiйко? – майже хором запитали всi.

– Щось трапилося iз мiс Вiльямс, не iнакше.

– А хто така мiс Вiльямс? – спитала Марiанна.

– Як, невже ви не знаете, хто така мiс Вiльямс? Певна, що про мiс Вiльямс ви що-небудь, звичайно ж, чули! Вона – родичка полковника, серденько. І дуже близька. Така близька, що юним панночкам i знати не слiд. – Трохи стишивши голос, вона тут же повiдомила Елiнор: – Це його незаконна дочка!

– Та невже?

– Саме так. Вона – викапаний батько. Ось побачите – полковник вiдпише iй увесь свiй статок.

Коли сер Джон повернувся, вiн негайно приеднався до загальних нарiкань, але на закiнчення сказав, що раз уже вони зiбралися, то iм слiд придумати, як найприемнiше провести час. Пiсля недовгоi наради всi погодилися, що хоча справжню втiху вони могли знайти лише у Вайтвеллi, але прогулянка в екiпажах околицями теж може бути якоюсь розрадою. Наказали подати екiпажi. Першим пiд’iхав екiпаж Вiллоубi, i нiколи ще Марiанна не сяяла таким щастям, як у ту хвилину, коли вона сiла в нього. Вiллоубi вшкварив коней, вони зникли серед дерев парку, i товариство знову побачило iх тiльки тодi, коли вони повернулися до Бартона, причому набагато пiзнiше iнших. Обое були дуже задоволенi поiздкою, проте лише в найзагальнiших виразах розповiли, що кружляли манiвцями, а не вирушили до пагорбiв, як iншi.

Потiм домовилися ввечерi потанцювати, а день провести якомога веселiше. До обiду пiд’iхали iншi члени сiмейства Керi, i сер Джон з великим задоволенням помiтив, що за стiл сiло ледь не двадцятеро осiб. Вiллоубi посiв свое звичайне мiсце помiж двома старшими сестрами Дешвуд, мiсiс Дженнiнгс сiла праворуч вiд Елiнор, i ще не встигли подати першу страву, як вона, нахилившися до Марiанни позаду Елiнор i Вiллоубi, сказала досить голосно, щоб почули i вони:

– А я вивела вас на чисту воду, попри вашi хитрощi! Менi вiдомо, де ви провели ранок.

Марiанна зашарiлася i похапцем спитала:

– Ну й де ж?

– А хiба ви не знали, – втрутився Вiллоубi, – що ми каталися в моему екiпажi?

– Як же не знати, мiстере Шибенику?! Саме тому я i спиталася, де саме ви каталися… Сподiваюся, мiс Марiанно, ваш майбутнiй будинок вам сподобався. Вiн дуже великий, як менi добре вiдомо, але я вважаю, що до мого першого вiзиту ви його умеблюете наново, бо коли я була там востанне шiсть рокiв тому, тодi вже в цьому була нагальна потреба.

Марiанна вiдвернулася, неабияк збентежена. Мiсiс Дженнiнгс дружелюбно розсмiялася, i Елiнор довелося вислухати, як та, твердо вирiшивши дошукатися iстини, не бiльше i не менше як пiдiслала свою покоiвку до грума мiстера Вiллоубi i таким чином встановила, що вони iздили в Алленхем i провели там чимало часу, гуляючи садом i оглядаючи будинок.

Елiнор не повiрила власним вухам. Вона не могла навiть уявити, щоб Вiллоубi запросив Марiанну, а та погодилася увiйти до будинку мiсiс Смiт, з якою була абсолютно незнайома.

Щойно вони покинули iдальню, як Елiнор спитала про це Марiанну, i, на свiй превеликий подив, з’ясувала, що мiсiс Дженнiнгс анiтрохи не схибила проти iстини.

Марiанна навiть розсердилася на неi, що та сумнiвалася.

– Чому ти гадаеш, Елiнор, що ми не могли поiхати туди i оглянути будинок? Адже ти сама не раз висловлювала таке бажання!

– Так, Марiанно. Але я не переступила б його порiг без вiдома мiсiс Смiт i в товариствi одного лише мiстера Вiллоубi.

– Але мiстер Вiллоубi – едина людина, що мае право показувати цей будинок, а позаяк ми iхали в кабрiолетi, то нiкого третього з нами бути не могло. У мене ще нiколи не було такого приемного ранку!

– Боюся, – сказала Елiнор, – приемнiсть не завжди е свiдченням пристойностi.

– Навпаки, Елiнор, бiльш надiйного свiдчення i знайти не можна. Коли б я пiшла супроти вимог справжньоi пристойностi, то весь час вiдчувала б це: адже, вчиняючи погано, ми завжди це усвiдомлюемо, i в такому разi я не мала б нiякоi приемностi взагалi.

– Але, мила Марiанно, тепер, коли тобi довелося вислухати нестерпно безцеремоннi натяки, невже ти не переконалася в необачностi своеi поведiнки?

– Якщо вважати безцеремоннi натяки мiсiс Дженнiнгс доказом порушення пристойностi, всi ми тiльки те й робимо, що порушуемо iх кожну мить нашого життя. Їi осуд зачiпае мене не бiльше, нiж ii похвала. Я не бачу нiчого поганого в тому, що гуляла в саду мiсiс Смiт i оглянула ii будинок. З часом вони належатимуть мiстеру Вiллоубi i…

– Навiть якби з часом iм судилося належати тобi, Марiанно, все одно твоему вчинку виправдання немае.

Цей натяк змусив Марiанну почервонiти, але неважко було помiтити, що це скорiше рум’янець задоволення. Серйозно помiркувавши хвилин десять, вона пiдiйшла до сестри i з радiсним хвилюванням у голосi сказала:

– Мабуть, Елiнор, менi справдi не слiд було iздити в Алленхем, але мiстер Вiллоубi неодмiнно хотiв показати менi маеток. І будинок прекрасний, повiр менi. На другому поверсi е чарiвна вiтальня, яка через своi розмiри е особливо зручною для постiйного користування. І якби добре обставлена, нiчого чарiвнiшого i уявити собi було б неможливо. Кутова кiмната, вiкна виходять на два боки. З одного видно галявинку для гри в крокет, а далi – гай на крутосхилi, з другого видно церкву, село i високi безлiсi пагорби вдалинi, вiд яких ми так часто приходили у захват. Правда, ця кiмната виглядала не найкращим чином через украй убогi меблi, але якщо ii обставити заново… двохсот фунтiв, каже Вiллоубi, вистачить, щоб перетворити ii на одну з найчарiвнiших лiтнiх вiталень в Англii.

Якби iм не заважали iншi, то Елiнор довелося б вислухати вiд своеi сестри такий же захоплений опис кожноi кiмнати в Алленхемi.




Роздiл 14


Раптовий вiд’iзд полковника Брендона з Бартон-парку i його наполегливе бажання приховати причину дивували мiсiс Дженнiнгс, захопивши ii уяву, ще два-три днi, i вона продовжувала робити всiлякi припущення, на що була велика майстриня, як i всi тi, кому завжди кортить дiзнатися, що, навiщо i чому роблять

iхнi знайомi. Вона майже без упину мiркувала про можливi причини, не сумнiвалася, що звiстку вiн отримав погану, i перебирала всiлякi бiди, якi тiльки могли його спiткати, твердо вирiшивши, що хоча б кiлькох з них йому не уникнути.

– Цiлком очевидно – трапилося щось сумне, – розмiрковувала вона, – це видно з його обличчя. Бiдолаха! Мабуть, йому непереливки! Маеток у Делафордi нiколи не приносив бiльше двох тисяч на рiк, а його брат залишив усе в страшенному безладi. Ясно, що його змусили поiхати саме фiнансовi справи – а якi ж iще? От хотiлося б знати напевне! Все на свiтi за це вiддала б! А може, причиною тут мiс Вiльямс – а вiн, мiж iншим, так знiяковiв, коли я згадала про неi! Може, вона досi в Лондонi? Аякже, точно в Лондонi, бо вона завжди була така хвороблива! Б’юся об заклад – причиною тут е мiс Вiльямс. Навряд чи в нього могли трапитися грошовi неприемностi саме зараз, бо вiн обачливий господар i напевно вже звiльнив маеток вiд боргiв. Але все-ж таки – що ж це може бути? Може, його сестрi в Авiньйонi стало гiрше i вона послала за ним? Ось тому вiн так i поспiшав! Тодi я вiд душi бажаю йому благополучного кiнця всiм його тривогам i добру дружину на додачу.

Так мiркувала, так промовляла до самоi себе мiсiс Дженнiнгс, мiняючи думку з кожним новим припущенням, якi всi – по мiрi iх виникнення – вважалися нею однаково ймовiрними. Елiнор, хоча вона i брала щиро до серця благополуччя полковника Брендона, не сушила собi голову над його поспiшним вiд’iздом, як того хотiлося б мiсiс Дженнiнгс. Вона зовсiм не вважала, що ця обставина заслуговуе на таке тривале здивування i на такi численнi припущення, i думки ii поглинала зовсiм iнша непроникна таемниця. Вона дивувалася – чому так незрозумiло довго Вiллоубi та ii сестра мовчали про те, що – як вони добре знали – було таким цiкавим для решти товариства? І з кожним днем мовчання це ставало все бiльш незбагненним i несумiсним з натурою обох. Елiнор не могла зрозумiти, чому вони вiдверто не скажуть матерi i iй те, що вже так вiдверто засвiдчили iхнi стосунки. Вона цiлком припускала, що з весiллям доведеться почекати, оскiльки вважати Вiллоубi багатим, хоча вiн собi нi в чому не вiдмовляв, особливих причин не було. Його маеток, за розрахунками сера Джона, приносив на рiк фунтiв сiмсот-вiсiмсот, але жив вiн на ширшу ногу, нiж дозволяв такий доход, i часто скаржився на безгрошiв’я. Тiй дивнiй таемничостi, яку вони накидали на своi заручини – хоча ця таемничiсть нiчого не могла приховати, – Елiнор пояснення не знаходила. Подiбна потаемнiсть так не вiдповiдала iхнiм характерам i поведiнцi, що деколи в ii душу закрадалися сумнiви: а чи не дали вони одне одному слово, i цих сумнiвiв було достатньо, щоб завадити iй поставити Марiаннi пряме запитання.

Поведiнка Вiллоубi здавалася кращим свiдченням його до них усiх ставлення. Марiанну вiн оточував усiею нiжнiстю, на яку тiльки здатне закохане серце, а з ii матiр’ю i сестрами тримався як шанобливий син i ласкавий брат. Здавалося, котедж став для нього другим домом, i вiн проводив у них набагато бiльше часу, нiж в Алленхемi. І щоразу, коли iх усiх не запрошували до Бартон-парку, його вранiшня прогулянка майже незмiнно завершувалася там, де всю решту дня вiн проводив з Марiанною; там же, лежачи бiля нiг Марiанни, проводив свiй час i його улюблений собака.

Якось увечерi, через тиждень пiсля вiд’iзду полковника Брендона, вiн, здавалося, дав особливу волю прихильностi до всього, що його оточувало у них. Мiсiс Дешвуд заговорила про свiй намiр взятися навеснi за перебудову котеджу, i вiн почав палко заперечувати проти будь-яких змiн будинку, котрий його упередженим очам являв саму досконалiсть.

– Як! – вигукнув вiн. – Перебудувати цей премилий котедж? Нi. На це я нiколи своеi згоди не дам. Якщо тут хоч трохи зважають на моi почуття, до його стiн не додасться жодного каменя, а до його висоти – жодного дюйма.

– Не турбуйтеся, – вiдказала мiс Дешвуд. – Не трапиться нiчого подiбного. У мами нiколи не набереться на це достатньо грошей.

– Щиро цьому радий! – скрикнув вiн. – Нехай же вона буде завжди бiдною, якщо не може знайти для своiх грошей кращого застосування.

– Дякую вам, Вiллоубi. Але можете бути впевненi, що нiякi полiпшення не спокусять мене принести в жертву нiжнiсть, яку ви чи хто-небудь iнший, кого я люблю, можуть почувати до цих стiн. Повiрте, яка б вiльна сума не опинилася в моему розпорядженнi пiсля весняного пiдбиття рахункiв, я краще залишу ii без ужитку, нiж витрачу на те, що завдасть вам таких страждань! Але ж невже ця споруда дiйсно вам так подобаеться, що ви не бачите в нiй нiяких недолiкiв?

– Надзвичайно! – вiдповiв вiн. – У моiх очах цей котедж – сама досконалiсть. Бiльше того, на мiй погляд, щастя можливе лише в такому будиночку, i будь я достатньо багатий, то негайно знiс би Комбi-Магну i побудував його заново точно за планом вашого котеджу.

– Разом з темними вузькими сходами i димною кухнею, еге ж? – зауважила Елiнор.

– Неодмiнно! – вигукнув вiн з тим же запалом. – І з ними, i з усiм, що в ньому е. Так, щоб i зручностями, i незручностями вiн не вiдрiзнявся вiд цього будинку. Тiльки тодi, тiльки точно пiд таким же дахом зможу я бути в Комбе так само щасливим, як i в Бартонi.

– Дозволю собi припустити, – сказала Елiнор, – що всупереч бiльш просторим кiмнатам i ширшим сходам ваш власний будинок здаватиметься вам таким же бездоганним, як i цей.

– Безперечно, е щось таке, що здатне зробити його незрiвнянно дорожчим для мене, – вiдповiв Вiллоубi, – але право вашого котеджу на мою прихильнiсть назавжди залишиться особливим.

Мiсiс Дешвуд радiсно поглянула на Марiанну, чиi прекраснi очi були спрямованi на Вiллоубi з виразом, що не залишав анiнайменшого сумнiву – як добре вона його розумiе.

– Скiльки разiв, – продовжував вiн, – перебуваючи рiк тому в Алленхемi, бажав я, щоб Бартонський Котедж перестав бути пусткою! Проходячи або проiжджаючи повз нього, я завжди милувався його мальовничим мiсцем розташування i засмучувався, що в ньому нiхто не живе. Я й гадки не мав, що тiльки-но я приiду наступного року, як тут же почую вiд мiсiс Смiт, що Бартон Котедж хтось винаймае. Ця новина пробудила в менi таку цiкавiсть i таку радiсть, що iх можна назвати не чим iншим, як передчуттям щастя, яке на мене чекало. Чи не так, Марiанно? – додав вiн, стишуючи голос, а потiм вiв далi попереднiм тоном: – І ось саме цей будинок ви i замислили зiпсувати, мiсiс Дешвуд! Позбавити його простоти заради уявних полiпшеннь? Цю милу вiтальню, де почалося наше знайомство i де вiдтодi ми провели стiльки щасливих годин, ви зведете до передпокою, i всi байдуже проходитимуть через кiмнату, яка дотепер була чарiвнiшою, затишнiшою i зручнiшою за будь-якi найвеличнiшi апартаменти, якi тiльки е на свiтi!

Мiсiс Дешвуд знову запевнила його, що про подiбну перебудову бiльше i мови не буде.

– Ви такi добросердi! – вiдповiв вiн iз запалом. – Ваша обiцянка мене заспокоiла. Але додайте до неi ще одну i зробiть мене щасливим. Завiрте мене, що не тiльки ваш будинок залишиться таким, як i був, але й ви, i ваше сiмейство завжди будете такими ж незмiнними, як i ваш будинок, i завжди ставитиметеся до мене з тiею добротою, яка робить для мене таким дорогим усе, що з вами пов’язане.

Обiцянка була охоче дана, i до кiнця вечора Вiллоубi поводився так, що не можна було сумнiватися нi в його почуттях, нi в щастi, що його охопило.

– Ви у нас завтра обiдаете? – спитала мiсiс Дешвуд, коли вiн почав прощатися. – Вранцi я вас не кличу, бо ми маемо пiти до Бартон-парку, щоб зробити вiзит ледi Мiдлтон.

Вiллоубi обiцяв бути в них о четвертiй годинi.




Роздiл 15


Наступного дня мiсiс Дешвуд вирушила до ледi Мiдлтон з двома дочками: Марiанна визнала за краще залишитися вдома пiд якимось не дуже переконливим приводом, i ii мати, не сумнiваючись, що напередоднi Вiллоубi обiцяв прийти, поки iх не буде, не мала проти цього жодних заперечень.

Повернувшись з Бартон-парку, вони побачили перед котеджем кабрiолет Вiллоубi i його слугу, i мiсiс Дешвуд переконалася у вiрностi своеi здогадки. Саме це вона i передбачала. Але в будинку ii чекало дещо таке, про що нiяка iнтуiцiя ii не попередила. Тiльки вони увiйшли до коридору, як з вiтальнi вибiгла вкрай схвильована Марiанна, притискуючи хустку до очей. Вона пiднялася сходами, не помiтивши iх. Здивованi i стривоженi, вони попрямували в кiмнату, яку вона щойно покинула, i побачили там тiльки Вiллоубi, який, притулившись до камiна, стояв до них спиною. На iхнi кроки вiн обернувся. Його обличчя вiдбивало тi самi почуття, що охопили Марiанну.

– Що з нею трапилося? – вигукнула мiсiс Дешвуд. – Вона захворiла?

– Сподiваюся, що нi, – вiдповiв Вiллоубi з удаваною бадьорiстю. І з вимученою посмiшкою додав: – Захворiти повинен я, оскiльки мене уразило страшне розчарування.

– Розчарування?

– Так, бо я вимушений вiдмовитися вiд вашого запрошення. Нинi вранцi мiсiс Смiт вдалася до влади, яку багатство мае над бiдними, залежними родичами, i дала менi невiдкладне доручення до Лондона. Мене щойно вiдправили в дорогу; я попрощався з Алленхемом i, щоби втiшити себе, заiхав попрощатися з вами.

– До Лондона! І саме сьогоднi вранцi?

– Так, майже невiдкладно.

– Який жаль! Але мiсiс Смiт ви, зрозумiло, вiдмовити не можете. І, сподiваюся, ii доручення розлучить нас з вами ненадовго.

Вiдповiдаючи, вiн почервонiв.

– Дякую за вашу доброту. Але повернутися в Девоншир вiдразу я не зможу. У мiсiс Смiт я гостюю не частiше одного разу на рiк.

– А що – окрiм мiсiс Смiт, у вас тут друзiв немае? І окрiм Алленхема, вас нiде в тутешнiх краях не приймуть? Соромтеся, Вiллоубi! Щоб гостювати у нас, вам не потрiбне нiяке запрошення!

Вiн почервонiв iще сильнiше, похнюпився i тiльки й сказав:

– Ви такi добрi до мене…

Мiсiс Дешвуд з подивом подивилася на Елiнор, яка була здивована не менше. Кiлька секунд панувало мовчання. Його перервала мiсiс Дешвуд.

– Можу лише додати, милий Вiллоубi, що в Бартон Котеджi вам завжди радi. Я не наполягатиму, щоб ви повернулися вiдразу ж, оскiльки лише ви однi можете судити, як подивилася б на це мiсiс Смiт. З цього приводу я не збираюся ставити пiд сумнiв анi ваш намiр iхати, анi необхiднiсть цiеi поiздки.

– Моi справи нинi, – знiчено вiдповiв Вiллоубi, – е такими, що… що… боюся… я не зможу тiшити себе надiею…

Вiн замовк. Вiд подиву мiсiс Дешвуд не могла вимовити анi слова, i запало нове мовчання. Цього разу першим заговорив Вiллоубi.

– Не варто отак баритися з вiд’iздом, бо це нерозумно, – вимовив вiн з легкою посмiшкою. – Не буду розтягувати своi страждання, залишаючись серед друзiв, чиiм товариством менi вже не дано насолоджуватися.

Потiм вiн квапливо попрощався з ними i вийшов з вiтальнi.

Вони побачили, як вiн вскочив у кабрiолет i через мить зник за поворотом.

Мiсiс Дешвуд, надто збентежена, щоб говорити, вiдразу ж пiшла до себе, аби наодинцi вдатися до занепокоених роздумiв, якi викликав цей несподiваний вiд’iзд. Елiнор була стривожена анiскiльки не менше, коли не бiльше. Вона перебирала в пам’ятi iхню розмову з подивом i хвилюванням. Поведiнка Вiллоубi, коли вiн прощався з ними, його знiяковiлiсть, удавана жартiвливiсть i, головне, те, що запрошення ii матерi вiн вислухав без щонайменшоi радостi, неохоче, протиприродно закоханому, неприродно для нього, – усе це викликало у неi глибокi побоювання. То вона починала боятися, що вiн нiколи не мав серйозних намiрiв, то схилялася до думки, що мiж ним i ii сестрою вiдбулася бурхлива сварка. Тодi ставало зрозумiло, чому Марiанна вибiгла з вiтальнi в такому розпачi, хоча, з iншого боку, любов Марiанни до нього була такою, що сварка мiж ними, навiть дрiб’язкова, здавалася зовсiм неймовiрною.

Та хоч якими були обставини iхньоi розлуки, горе ii сестри сумнiвiв не залишало, i Елiнор з нiжним спiвчуттям уявила собi той несамовитий розпач, до якого Марiанна вдаеться, не тiльки не шукаючи в ньому полегшення, але, навпаки – вбачаючи свiй обов’язок у тому, щоб усiляко роз’ятрювати його i посилювати. За пiвгодини мiсiс Дешвуд повернулася з почервонiлими очима, але без тiнi смутку на обличчi.

– Наш милий Вiллоубi вже вiд’iхав вiд Бартона на кiлька миль, Елiнор, – сказала вона, сiдаючи за шитво. – І як тяжко у нього повинно бути на серцi!

– Усе це так дивно! Такий раптовий вiд’iзд! Усе змiнилося за одну мить. Ще вчора увечерi вiн був з нами – такий щасливий, такий веселий, такий милий! А сьогоднi, з’явившись на якихось десять хвилин… поiхав собi без намiру повернутися! Нi, безперечно, вiдбулося щось, про що вiн нам не сказав. Вiн був зовсiм на себе не схожий – i розмовою, i поводженням. Ви, звичайно, теж добре помiтили цю перемiну! Так що ж трапилося? Чи вони посварилися? З якоi iще причини вiн став би iгнорувати твое запрошення?

– В усякому разi, не через вiдсутнiсть бажання його прийняти. Я це помiтила! Просто вiн не мiг. Я все обдумала i, повiр, здатна пояснити те, що спочатку здалося менi не менше дивним, нiж тобi.

– Невже?

– Я всьому знайшла пояснення, якi менi здаються цiлком переконливими. Але ти, Елiнор, ти завжди готова сумнiватися в чому завгодно, i тебе вони, звичайно, не переконають, я це передбачаю. Але твоi слова не змусять мене змiнити мою думку. Я не сумнiваюся, що мiсiс Смiт пiдозрюе про його почуття до Марiанни, не схвалюе його знайомство з нею (мабуть, стосовно його одруження вона мае iншi плани) i тому хоче його забрати звiдси – а справа, у якiй вона посилае його до Лондона, замислена як привiд. Йому добре вiдомо ii несхвальне ставлення, вiн не наважуеться признатися iй, що заручений з Марiанною, i змушений через свое залежне становище поступитися ii задумам i покинути Девоншир на деякий час. Ти, звичайно, вiдповiси, що, можливо, це i так, але може бути, що й не так. Тiльки я не стану слухати твоiх уiдливих пояснень, якщо вони не будуть такими ж переконливими, як i моi. Отже, що ти скажеш, Елiнор?

– Нiчого. Адже ти передбачила мою вiдповiдь.

– Значить, по-твоему, це може бути i так, i не так? Ох, Елiнор, твоi почуття просто незбагненнi! Ти завжди схильна вiрити в погане бiльше, нiж в гарне. Ти вважатимеш за краще зробити Марiанну нещасною, а бiдолаху Вiллоубi винним, замiсть того щоб виправдати його! Ти будь-що шукаеш в ньому пiдступностi лише тому, що вiн попрощався з нами без звичайноi своеi щиростi! А чи не слiд зважити на його неуважливiсть або ж на його смуток пiсля такого удару? Невже найвiрогiднiше пояснення слiд безоглядно вiдкидати лише через те, що йому можна знайти спростування? Хiба чоловiк, якого ми всi маемо стiльки пiдстав любити i анiнайменшоi – думати про нього погано, не мусить в наших очах стояти вище за образливi сумнiви? Не слiд забувати, що можуть iснувати дуже вагомi причини, котрi, проте, якийсь час необхiдно зберiгати в таемницi? Врештi-решт, у чому, власне, ти його пiдозрюеш?

– Менi важко на це вiдповiсти. Проте така раптова перемiна в людинi мимохiть викликае неприемнi пiдозри. Істинною правдою е i те, що для нього, як ви наполягаете, можна зробити виняток, але я прагну судити про всiх справедливо. Безперечно, у Вiллоубi можуть знайтися достатньо вагомi причини для такого вчинку, але ж для нього було б природнiше вiдразу iх оголосити. Інодi виникае необхiднiсть зберiгати щось у секретi, але в ньому подiбна стриманiсть мене дивуе.

– Проте не став йому у провину насильство над власною природою, якщо цього зажадала необхiднiсть. А ти справдi визнала справедливiсть того, що я говорила на його захист? Тодi я дуже рада, а його – виправдано!

– Не зовсiм. Можна припустити, що iхнi заручини (якщо вони справдi зарученi!) слiд приховувати вiд мiсiс Смiт, i в такому разi Вiллоубi було б розсудливiше якийсь час не повертатися до Девонширу. Але ж це не причина тримати в невiданнi нас!

– Тримати в невiданнi нас? Серденько, ти дорiкаеш Вiллоубi i Марiаннi за потаемнiсть? Це вже справдi дивно! Адже щодня твiй погляд дорiкав iм за необережнiсть!

– Менi потрiбен доказ не iхньоi взаемноi симпатii, – сказала Елiнор, – а того, що вони зарученi.

– Я нiтрохи не сумнiваюся нi в тому, нi в другому.

– Але ж нi вона, нi вiн анi словом вам про це не обмовилися!

– Навiщо менi слова, коли вчинки говорять набагато виразнiше? Здаеться, його ставлення до Марiанни i до усiх нас, в усякому разi, за останнi пiвмiсяця, неспростовно доводило, що вiн кохае ii i бачить в нiй свою майбутню дружину, а до нас почувае приязнь близького родича, чи не так? Хiба ми не розумiли одне одного цiлком? Хiба його погляди, його манера триматися, його шаноблива i дбайлива увага не просили моеi згоди на iхнiй шлюб щодня i щогодини? Елiнор, дитино моя, хiба ж можна сумнiватися в тому, що вони зарученi? Звiдки в тебе такi пiдозри? Хiба можливо, щоб Вiллоубi, безперечно знаючи про кохання твоеi сестри до нього, попрощався б iз нею, ймовiрно, на довгi мiсяцi i не зiзнався у взаемностi? Щоб вони розсталися, не обмiнявшись клятвами?

– Мушу визнати, – вiдповiла Елiнор, – що про iхнi заручини свiдчать усi обставини, окрiм однiеi. І ця обставина – iхне повне мовчання з цього приводу, i для мене воно майже переважуе iншi свiдчення.

– Та що ти таке кажеш! Поганоi ж думки ти мусиш бути про Вiллоубi, якщо пiсля того, як вони так вiдкрито i постiйно шукали товариства одне одного, природа iхнiх стосункiв здатна викликати в тебе сумнiви! Невже ти думаеш, що вiн увесь цей час придурювався? Ти вважаеш, що вiн до неi байдужий?

– Нi, я так не думаю. Вiн не може не кохати ii, i я впевнена, що вiн ii кохае.

– Дивне якесь кохання, якщо вiн покидае ii з тiею безтурботнiстю, з тiею байдужiстю до майбутнього, якi ти йому приписуеш!

– Не забувайте, мила матiнко, що я нiколи не вважала, наче все вже вирiшено. Не заперечую – у мене були сумнiви, але вони слабшають i, ймовiрно, скоро зовсiм розвiються. Якщо ми дiзнаемося, що вони листуються, то всi моi побоювання будуть даремними.

– Оце так поступка! Якщо ти побачиш, що iх у церквi благословляе священик, то тiльки тодi, мабуть, погодишся, що вони мають намiр одружитися. Не смiши мене! Але менi такi докази не потрiбнi. На мою думку, не вiдбулося нiчого, що могло б виправдати подiбне недовiр’я. Нi тiнi потайливостi, нi приховувань, нi вдавання. Сумнiватися у своiй сестрi ти не можеш, отже, пiдозра твоя падае на Вiллоубi. Але чому? Хiба вiн не благородна людина з чутливим серцем? Було в його поведiнцi хоч що-не-будь, що здатне вселити тривогу? Чи можна вбачати в ньому пiдступного ошуканця?

– Сподiваюся, що нi, гадаю, що нi! – вигукнула Елiнор. – Вiллоубi менi подобаеться, справдi подобаеться, i сумнiв у його чесностi завдае менi не менше страждань, анiж вам. Вiн виник мимохiть, i я спробую притлумити його. Зiзнаюся, мене збентежило, що вранцi вiн був так мало схожий на себе. Вiн говорив зовсiм не так, як ранiше, i ваша доброта не вiдгукнулася в ньому подякою. Але все це можна пояснити його станом, як ви i сказали. Вiн щойно попрощався з Марiанною, бачив, яка вона засмучена, але, побоюючись викликати незадоволення мiсiс Смiт, змушений був подолати спокусу негайно сюди повернутися; розумiючи, проте, в якiй непристойнiй, в якiй пiдозрiлiй ролi вiдрекомендуе його в наших очах вiдмова вiд вашого запрошення i посилання на непевнiсть подальших його планiв, вiн, безперечно, мiг почувати сором’язливе збентеження i розгубленiсть. Та все ж вiдверте, наiвне зiзнання у своiх утрудненнях, менi здаеться, додало б йому бiльше честi i бiльш вiдповiдало б його характеру. Втiм, я не вiзьму на себе право засуджувати чужу поведiнку через те лише, що вона не зовсiм вiдповiдае моiм поняттям або не вiдповiдае тому, що менi здаеться правильним i послiдовним.

– Сказано дуже доречно! Вiллоубi, безперечно, не заслужив нашого недовiр’я. Нехай ми з ним знайомi недавно, але в цих краях вiн добре вiдомий, i в кого знайшлося хоча б одне слово осуду? Коли б вiн мав можливiсть чинити на свiй розсуд i не вiдкладати одруження, то справдi, було б дивно, якби вiн попрощався з нами, не пояснивши менi ранiше своiх намiрiв. Та цього не сталося. Обставини не сприяють iхнiм заручинам, оскiльки невiдомо, коли могло б вiдбутися весiлля, i, мабуть, поки що навiть бажано тримати все це в таемницi – скiльки зможемо ii зберегти.

Поява Маргарет урвала iхню розмову, i Елiнор могла на дозвiллi обмiркувати доводи матерi, визнати правдоподiбнiсть багатьох з них i щиро побажати, щоб вiрними виявилися вони всi.

Марiанну вони побачили тiльки за обiдом, коли вона увiйшла до iдальнi i сiла на свое мiсце в повному мовчаннi. Очi у неi почервонiли i опухли, i здавалося, що вона ледве стримуе сльози. Вона уникала iхнiх поглядiв, iй було несила нi iсти, нi розмовляти, i, коли кiлька хвилин по тому мати з мовчазним спiвчуттям погладила ii руку, вона не змогла довше стримуватися i, розридавшись, вибiгла з кiмнати.

Цей бурхливий вiдчай тривав увесь вечiр. Вона була зовсiм розбита i навiть не намагалася взяти себе в руки. Щонайменша згадка про все, що так чи iнакше стосувалося Вiллоубi, вкидала ii в глибокий сум, i хоч як прагнули мати й сестри жалiти бiдолаху, хоч би про що вони заводили розмову, вони не могли уникнути тем, якi не нагадували б iй про нього.




Роздiл 16


Марiанна не пробачила б собi, коли б заснула хоч на мить в першу нiч пiсля розлуки з Вiллоубi. Їй було б соромно дивитися в очi матерi i сестрам, якби наступного ранку вона не встала з лiжка ще бiльш стомленою, нiж лягла в нього, але почуття, яким хвилина полегшення уявлялася зрадою, позбавили ii небезпеки такоi ганьби. Вона провела безсонну нiч i проплакала майже до ранку. Встала Марiанна з головним болем, була не в змозi вимовити анi слова, проковтнути анi шматочка, кожну хвилину завдаючи болю матерi i сестрам i опираючись усiм iхнiм намаганням втiшити ii. Уразливiсть ii справдi не знала меж.

Коли снiданок скiнчився, вона пiшла гуляти наодинцi i бродила околицями села Алленхем, поринаючи в спогади про минулi радощi, i майже весь ранок оплакувала теперiшне свое горе.

Увесь вечiр вона провела, так само поринувши у свою печаль. Переграла всi улюбленi пiснi, якi часто виконувала для Вiллоубi, всi дуети, в яких часто зливалися iхнi голоси, i сидiла за iнструментом, вдивляючись у кожен рядок нот, якi вiн для неi переписував, поки ii серце не переповнилося такою печаллю, що бiльше не могло прийняти анi краплi смутку. Їi горе отримувало щоденну поживу. Марiанна годинами просиджувала за фортепiано i то спiвала, то ридала, нерiдко вона зовсiм не могла спiвати через сльози, що ii душили. В книгах, як i в музицi, вона шукала мук, спричинюваних порiвнянням щасливого минулого з гiрким сьогоденням. Вона не читала нiчого, крiм того, що вони читали разом.

Витримати довго таке несамовите горе, звiсно, було неможливо, i за кiлька днiв воно перейшло в тиху меланхолiю, але щоденнi самотнi прогулянки тривали, i деколи обтяжливi думки знову викликали бурхливi напади вiдчаю.

Вiд Вiллоубi листiв не було, але Марiанна, здавалося, iх i не чекала. Мати ii дивувалася, а Елiнор знову охопила тривога. Але мiсiс Дешвуд, коли наставала потреба в поясненнях, умiла знаходити iх, в усякому разi, для власного задоволення.

– Пригадай, Елiнор, як часто сер Джон сам привозить нам нашi листи з пошти i вiдвозить iх туди. Ми ж уже погодилися, що певна таемниця необхiдна, i не можна не визнати, що зберегти ii було б не можна, коли б iх листування проходило через руки сера Джона.

Щодо справедливостi цього мiркування Елiнор заперечувати не могла i спробувала повiрити, що таких побоювань достатньо для iхнього мовчання. Проте був дуже простий i нехитрий спосiб дiзнатися правду i вiдразу розвiяти всi сумнiви, причому, на ii погляд, такий простий, що вона прямо порадила матерi вдатися до нього.

– Чом би вам вiдверто не запитати Марiанну, – сказала вона, – заручена вона з Вiллоубi чи нi? У вустах матерi, та ще такоi доброi, такоi поблажливоi матерi, як ви, подiбне запитання не може образити або засмутити. В ньому ж говоритиме ваша любов до неi. А Марiанна завжди була вiдвертою i особливо з вами.

– Нi за що на свiтi не звернуся я до неi з таким запитанням! Якщо припустити, що, всупереч очевидностi, вони все-таки не дали слова одне одному, якi муки це питання заподiе! В усякому разi, воно буде вкрай бездушним! Вирвавши у неi зiзнання в тому, про що iй поки що не хотiлося б розповiдати нiкому, я навiки – i заслужено – втрачу ii довiр’я. Я знаю серце Марiанни, знаю, як нiжно вона мене любить, i, звичайно, не остання почую про заручини, коли обставини сприятимуть тому, щоб оголосити про них товариству. Я не стала б добиватися вiдвертостi нi вiд кого, а вже тим бiльше вiд власноi дочки, адже почуття обов’язку зашкодить iй ухилитися вiд вiдповiдi, хоч би як вона того не хотiла.

На думку Елiнор, така делiкатнiсть в подiбнiй справi була зайвою, враховуючи молодий вiк своеi сестри, i продовжувала наполягати, але марно: здоровий глузд, здорова обережнiсть, здорове сестринське занепокоення були безсилi перед романтичною делiкатнiстю мiсiс Дешвуд.

Минуло кiлька днiв, перш нiж сестри i мати Марiанни наважилися згадати iм’я Вiллоубi в ii присутностi. Сер Джон i мiсiс Дженнiнгс не були такими тактовними, i iхнi натякання лише додавали болю до i без того болiсних i нескiнченних годин. Але якось увечерi мiсiс Дешвуд, випадково взявши в руки том Шекспiра, не утрималася i вигукнула:

– Ми так i не дочитали Гамлета, Марiанно! Наш милий Вiллоубi поiхав перш, нiж ми дiйшли до останнього акту. Але вiдкладемо книгу до його повернення… Хоча чекати, можливо, доведеться багато мiсяцiв…

– Мiсяцiв? – скрикнула Марiанна неабияк здивована. – Нi! Лише кiлька тижнiв.

Мiсiс Дешвуд ii обмовка засмутила, але Елiнор зрадiла, оскiльки слова Марiанни неспростовно доводили, що вона впевнена у Вiллоубi i знае про його намiри.

Приблизно через тиждень пiсля розлуки з ним сестрам пощастило переконати Марiанну вирушити, як ранiше, разом на прогулянку, замiсть того щоб блукати наодинцi. Досi вона всiляко уникала супроводжувати iх: якщо вони мали намiр йти до пагорбiв, вона крадькома вислизала в лабiринт манiвцiв; якщо ж вони хотiли податися в долину, вона зникала за яким-небудь схилом, перш нiж вони встигали вийти з будинку. Але врештi-решт Елiнор, якiй дуже не подобалося це прагнення весь час бути на самотi, наполягла на тому, щоб Марiанна лишилася з ними. По дорозi, що вела з долини, вони йшли майже не розмовляючи, оскiльки Марiанна ледве володiла собою, i Елiнор, здобувши одну перемогу, остерiгалася додати щось до цього. Вони досягли виходу з долини, де горби поступалися мiсцем такiй же родючiй, хоча i менш мальовничiй рiвнинi, i перед ними вiдкрився довгий поштовий шлях, яким вони приiхали до Бартона. Ранiше вони нiколи не ходили в цьому напрямi так далеко i тепер зупинилися, щоб з мiсця, до якого вони ще жодного разу не потрапляли пiд час iхнiх прогулянок, пильнiше придивитися до пейзажу, який вiдкривався з вiкон iхнього котеджу.

Незабаром на фонi ландшафту вони помiтили фiгуру, що рухалася: до них наближався якийсь вершник. Декiлька хвилин опiсля вони розгледiли, що це не фермер, а джентльмен, i ще через мить Марiанна вигукнула iз захопленням:

– Це вiн! Це точно вiн! – І заквапилася назустрiч.

Але Елiнор тут же вигукнула:

– Марiанно, ти помиляешся! Це не Вiллоубi. Цей джентльмен нижчий на зрiст i мае iнший вигляд.

– Та нi ж бо! – палко заперечила Марiанна. – Звичайно ж, це вiн. Його постава, його плащ, його кiнь! Я знала, знала, що вiн незабаром повернеться!

Вона прискорила кроки, але Елiнор, не сумнiваючись, що перед ними не Вiллоубi, поквапилася наздогнати сестру, щоб уникнути неминучоi незручностi. Тепер iх вiд вершника вiддiляло лише крокiв п’ятдесят. Марiанна поглянула ще раз, i вiдчай стиснув ii серце. Вона обернулася i майже побiгла назад, але тут же до неi долинули голоси обох ii сестер, до яких приеднався третiй, майже такий же знайомий, як голос Вiллоубi: вони всi просили ii зупинитися. Вона пiдкорилася, iз подивом обернулася i побачила перед собою Едварда Феррара.

Тiльки йому у всьому свiтi могла вона вибачити те, що вiн не Вiллоубi, тiльки йому могла вона привiтно усмiхнутися.

І вона усмiхнулася, майже крiзь сльози, i, побачивши щастя сестри, на якийсь час забула про власне гiрке розчарування.

Едвард спiшився, вiддав поводи слузi i пiшов з ними до Бартона, куди прямував, маючи намiр погостювати у них.

Усi трое привiталися з ним дуже сердечно, а особливо – Марiанна, якiй, здавалося, його поява була приемнiшою, нiж самiй Елiнор. Власне кажучи, в зустрiчi Едварда з ii сестрою Марiанна знову вiдчула ту ж незрозумiлу холоднiсть, яку в Норлендi так часто помiчала в поведiнцi iх обох. Особливо ii вразив Едвард, який i виглядав i висловлювався зовсiм не так, як належить закоханим у подiбних випадках. Вiн здавався збентеженим, немовби зовсiм iм не зрадiв, на обличчi його не вiдобразилося анi захоплення, анi навiть просто задоволення, сам вiн майже нiчого не говорив, лише вiдповiдав на питання i не подарував Елiнор жодного знаку особливоi уваги. Марiанна дивилася, слухала, i ii подив усе зростав. Едвард почав навiть вселяти iй щось схоже на неприязнь, i отже, як неминуче сталося б у будь-якому випадку, ii думки знову повернулися до Вiллоубi, чиi манери являли собою такий разючий контраст з манерами ii можливого зятя.

Пiсля короткоi мовчанки, що змiнила першi вигуки i вiтання, Марiанна спитала у Едварда, чи приiхав вiн прямо з Лондона. Нi, вiн уже пiвмiсяця, як у Девонширi.

– Пiвмiсяця! – повторила вона, вражена тим, що вiн уже стiльки часу перебував неподалiк вiд Елiнор i не знайшов часу побачитися з нею ранiше.

Вiн iз деяким збентеженням додав, що гостював у знайомих в околицях Плiмута.

– А чи давно ви були в Сассексi? – спитала Елiнор.

– Десь мiсяць тому я заiжджав до Норленда.

– І як же виглядае наш милий Норленд? – скрикнула Марiанна.

– Наш милий Норленд, – сказала Елiнор, – напевно, виглядае так само, як i завжди о цiй порi року. Лiси i стежки густо всипанi опалим листям.

– О! – вигукнула Марiанна. – З яким захопленням, бувало, я спостерiгала, як воно облiтае! Як я насолоджувалася, коли вiтер закручував iх вихорами довкола мене пiд час прогулянок! Якi почуття будили i вони, i осiнь, i саме повiтря! А тепер там нiкому милуватися ним. У ньому вбачають тiльки непотрiбне смiття, поспiшають вимести його, сховати подалi вiд очей!

– Бо не всi, – зауважила Елiнор, – подiляють твою пристрасть до сухого листя.

– Так, люди нечасто подiляють моi почуття, нечасто iх розумiють. Але iнодi… – Тут вона поринула в задуму, але невдовзi оговталася i продовжувала: – Погляньте, Едварде, – почала вона, вказуючи на пейзаж перед ними, – ось Бартонська долина. Погляньте, чи зостанетесь ви незворушнi, якщо зумiете? Погляньте на цi пагорби. Чи доводилося вам бачити що-небудь подiбне? Злiва серед цих гаiв i насаджень лежить Бартон-парк. Звiдси видно невелику частину будинку. А ген там, за найвiддаленiшим i найвеличнiшим пагорбом ховаеться наш котедж.

– Мiсцевiсть тут дуже мальовнича, – вiдповiв Едвард, – але взимку долина, мабуть, утопае в багнюцi.

– Як можете ви згадувати про багнюку, бачачи перед собою таку красу!

– Тому лише, – вiдповiв вiн iз посмiшкою, – що бачу перед собою вельми брудний путiвець.

– Дивно! – стиха сказала Марiанна сама собi.

– А як вашi новi знайомi? Мiдлтони – приемнi люди?

– Ой, нi! – вiдповiла Марiанна. – Нам так з ними не пощастило!

– Марiанно! – з докором вигукнула ii сестра. – Соромся! Це дуже достойнi люди, мiстер Феррар i вони ставляться до нас дуже приязно. Невже ти забула, Марiанно, скiльки приемних днiв ми провели дякуючи iм?

– Нi, не забула, – неголосно вiдповiла Марiанна, – як i не забула про всi болiснi хвилини.

Елiнор пропустила ii слова повз вуха i постаралася розважити гостя розмовою про iхне нове житло, про його розташування та iнше, iнодi добиваючись вiд нього ввiчливих запитань i зауважень. Його холоднiсть i стриманiсть завдавали iй болю, викликали досаду i навiть роздратування. Але, вирiшивши виходити тiльки з минулого, а не з теперiшнього часу, вона нiчим не виказала того, що вiдчувала, i трималася з ним так, як, на ii думку, вимагав той факт, що вони – родичi.




Роздiл 17


Мiсiс Дешвуд здивувалася лише на мить: вона вважала, що нiщо природнiше за його приiзд у Бартон трапитися не могло, i не скупилася на радiснi вигуки i привiтання. Нiяка соромливiсть, холоднiсть i стриманiсть не встояла б проти такого ласкавого прийому (а вони покинули його ще до того, як вiн переступив порiг котеджу), привiтнiсть же мiсiс Дешвуд i зовсiм змусила iх безслiдно зникнути. Та i не могла людина, закохана в одну з ii дочок, не перенести частину свого почуття i на господиню, i Елiнор з полегшенням помiтила, що вiн знову став схожий на себе. Немов прихильнiсть до них усiх знову воскреснула в його серцi, i iнтерес до iхнього благополуччя здавався непiдробним. Проте якась сумовитiсть не полишала його: вiн розхвалював котедж, захоплювався видами з вiкон, був уважний i люб’язний, але сумовитiсть не проходила. Вони це помiтили, i мiсiс Дешвуд, приписавши ii бездушностi його матерi, сiла за стiл, сповнена обурення проти всiх себелюбних i черствих батькiв.

– Якi ж, Едварде, мае нинi мiсiс Феррар плани стосовно вас? – спитала вона, коли пiсля обiду вони розташувалися бiля натопленого камiна. – Вiд вас, як i ранiше, чекають, що ви, всупереч своiм бажанням, станете великим оратором?

– Нi. Сподiваюся, матiнка переконалася, що таланту до дiяльностi на суспiльному теренi у мене не бiльше, нiж схильностi до неi.

– Але як же ви здобудете славу? Адже на менше вашi близькi не погодяться, а без старанностi, без готовностi не зупинятися нi перед якими витратами, без прагнення впливати на незнайомих людей, без професii i без упевненостi в собi здобути ii вам буде нелегко!

– А я навiть намагатися не буду. Я не маю нiякого бажання здобувати популярнiсть, i е всi пiдстави сподiватися, що менi вона не загрожуе. Дяка Господу, насильно зробити мене красномовним i талановитим не зможе нiхто!

– Так, я знаю, що ви позбавленi честолюбства. І дуже помiркованi у своiх помислах.

– Гадаю, не бiльше i не менше, нiж усi люди. Як кожна людина, я хочу бути щасливим, але, як i кожна людина, бути нею можу тiльки на свiй лад. Велич мене щасливим не зробить.

– О, ще б пак! – вигукнула Марiанна. – Невже щастя може залежати вiд багатства i величi!

– Вiд величi, можливо, i нi, – зауважила Елiнор, – але багатство здатне добряче йому посприяти.

– Соромся, Елiнор! – вигукнула Марiанна з докором.

– Грошi здатнi дати щастя, тiльки якщо людина нiчого iншого не шукае. У всiх же iнших випадках тим, хто мае скромний достаток, нiякоi радостi вони принести не можуть!

– Мабуть, – з посмiшкою вiдповiла Елiнор, – ми з тобою зможемо порозумiтися. Рiзниця мiж твоiм «скромним достатком» i моiм «багатством» навряд чи така вже й велика; без них же при нинiшньому станi речей, – гадаю, ми обидвi заперечувати не станемо, – постiйна потреба в тому чи iншому неминуче затьмарюватиме життя. Просто твоi уявлення е бiльш прекраснодушними, нiж моi. Ну, зiзнайся, що, на твою думку, означае поняття «скромний достаток»?

– Тисяча вiсiмсот, двi тисячi фунтiв на рiк, i не бiльше.

Елiнор розсмiялася.

– Двi тисячi фунтiв на рiк! Я ж називаю багатством одну тисячу. Саме таку вiдповiдь я i припускала!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/jane-austen/chuttya-i-chutlivist/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.