Книга - Вампір із Сассексу (збірник)

Вампiр iз Сассексу (збiрник)
Артур Конан Дойл


Істини
«Вампiр iз Сассексу» – чергова iсторiя про генiального сищика Шерлока Голмса, героя багатьох детективних повiстей та оповiдань англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859—1930).

До детектива звертаеться мiстер Роберт Фергюсон з проханням розiбратися з моторошною iсторiею – вiн пiдозрюе свою дружину-перуанку в тому, що та… вампiр. На власнi очi вiн бачив, як молода жiнка пила кров iхнього маленького сина. Насправдi тут усе не так, як здаеться на перший погляд. І тiльки Шерлок здатний розкрити цю справу…До книжки також увiйшли оповiдання «Пригода в елiтнiй школi», «Друга пляма», «Морська угода» та iншi.





Артур Конан Дойл

Вампiр iз Сассексу





Вампiр у Сассексi


Голмс уважно прочитав листа, якого отримав iз останньоi поштою. Потiм, iз сухим смiшком, що означав у нього смiх, простягнув послання менi.

– Здаеться, це якась сумiш середньовiччя та сучасностi, реалiзму та дикоi фантазii, – зауважив мiй товариш. – Що скажете на це, Ватсоне?

Я прочитав таке:



«Про вампiрiв.

46, Олль-Джурi, 19 листопада.



Сер! Наш клiент, мiстер Фергюсон iз фiрми «Фергюсон i Мурн», продавець чаю в Мiнсiн-Ленi, попросив нас надати iнформацiю про вампiрiв. Оскiльки наша фiрма займаеться винятково машинами й нам доводиться оперувати лише в цiй царинi, ми порадили мiстеровi Фергюсону звернутися до вас i викласти суть справи Вам. Адже не забули Вашого блискучого успiху в справi Матильди Брiггс.

    З найкращими побажаннями,
    Моррiсон, Моррiсон i Додд».

– Матильда Брiггс – не iм’я якоiсь молодоi дiвчини, Ватсоне, – сказав Голмс. – Це був пароплав… Але рiч зараз не в тiм… Що ви знаете про вампiрiв? А то менi здаеться, що ми потрапили в казку братiв Грiмм! Простягнiть руку, Ватсоне, i погляньте, що ми знайдемо пiд лiтерою «В».

Я взяв теку, про яку вiн казав. Голмс поклав ii на колiна та почав гортати нотатки про своi колишнi справи, перемiшанi з усiлякою iнформацiею.

– Вiктор Лiн, лiсничий… Цiкава була справа. Вiтторiя, красуня з цирку… Вандербiль i Еггман. Вiгор – диво в Гаммерi. О! Добрий старий покажчик… Але далi, далi. Послухайте, Ватсоне: вампiризм в Угорщинi, а ще – вампiризм у Трансiльванii.

Вiн хутко погортав сторiнки й розчаровано покинув теку.

– Це все дурницi, Ватсоне! Повна нiсенiтниця! Що нам до блукаючих мерцiв, яких утримати в iхнiх могилах можливо, лише продiрявивши iхнi серця кiлком. Це – якась маячня…

– Але ж зовсiм не обов’язково, щоб вампiр був мерцем, – зазначив я. – Жива людина також може мати таку звичку. Я читав, наприклад, про стариганя, котрий висмоктував кров у дiвчат, аби вiдновити свою молодiсть.

– Маете рацiю, Ватсоне. Але хiба можна приймати всi цi вигадки за правду? Боюся, ми не можемо сприймати серйозно слова мiстера Фергюсона. Втiм, можливо, цей лист – вiд нього, i вiн щось прояснить у справi, що так його хвилюе.

Детектив узявся за другого листа, який досi непомiтно лежав на столi. Почав читати його з усмiшкою, яка, проте, поступово змiнилася напруженим зацiкавленням та зосередженiстю. Закiнчивши читати, мiй товариш занурився в глибоку задуму. Зусиллям волi вiн знову повернувся до реальностi.

– Лемберлей… Де це, Ватсоне?

– У Сассексi.

– Отже, недалеко. А Чiземен?

– Я знаю цю мiсцину, Голмсе! Там купа старих будинкiв, названих прiзвищами iхнiх будiвничих, котрi збудували iх сотнi рокiв тому.

– Саме так.... Це лист, як я й думав, вiд Роберта Фергюсона. Вiн прагне познайомитися з нами.

І детектив простягнув менi листа.



«Любий мiстере Голмс!

Вас порадила моя контора, але ця справа настiльки незвична та делiкатна, що про неi так просто й не розкажеш. Вона стосуеться мого приятеля, вiд iменi котрого я й виступаю. Цей джентльмен кiлька рокiв тому одружився з однiею ледi з Перу, донькою перуанського купця, iз котрим вiн познайомився пiд час перемовин з приводу iмпорту нiтратiв. Юнка була дуже вродлива, але той факт, що вона чужоземка й сповiдуе iншу релiгiю, призвiв до розходження iнтересiв i почуттiв подружжя, тож, врештi-решт, кохання чоловiка охололо, а вiн почав уважати свiй шлюб помилкою. Чоловiк вiдчував в ii характерi такi риси, якi не мiг нi прийняти, нi пояснити. Найсумнiше те, що його жiнка була доброю та хорошою дружиною.

Ми наближаемося до обставини, про яку докладнiше розповiм при зустрiчi. Адже я пишу це лише для того, щоб викласти вам загальний стан справ i дiзнатися, чи зацiкавить вас цей випадок. Ледi почала проявляти певнi дивацтва, що дуже суперечать ii звичному спокiйному та приемному настрою. Їi чоловiк був одружений двiчi й мав сина вiд першоi дружини.

Хлопчику зараз 15 рокiв, це дуже милий, привiтний юнак, але, на жаль, скалiчений через нещасний випадок у дитинствi. Двiчi дружина мого приятеля накидувалася на бiдолаху без будь-якоi на те причини. Одного разу вдарила пiдлiтка палицею з такою силою, що на його руцi надовго залишився слiд.

Але це було дрiбницею порiвняно з ii поведiнкою щодо власноi дитини – чарiвного малюка, якому немае ще й року. Якось, десь iз мiсяць тому, нянька ненадовго вiдлучилася вiд дитини. Гучний крик немовляти змусив ii хутко повернутися до нього. Увiйшовши до кiмнати, вона побачила свою господиню, матiр дитини, котра схилилася над малюком i, ймовiрно, кусала його шийку. На нiй була маленька ранка, звiдки витекло трохи кровi. Нянька перелякалася та хотiла негайно ж покликати батька дитини, але ледi вмовила ii не робити цього й дала iй п’ять фунтiв за мовчання. Жодних пояснень не пролунало, i того разу справа затихла.

Однак усе це справило сильне враження на няньку, тож з того часу вона почала уважно придивлятися до своеi господинi й з особливим завзяттям оберiгати дитину, яку нiжно любила. Але жiнцi здавалося, що якщо вона стежила за матiр’ю, то мати, зi свого боку, стежила за нею. І щоразу, коли няньцi доводилося залишати дитину, мати намагалася проникнути до неi. Вдень i вночi оберiгала жiнка свого вихованця – i вдень, i вночi мовчазна, пильна мати, здавалося, лише вичiкувала на випадок, наче вовчиця, готова напасти на ягня. Вам це все здасться, вочевидь, невiрогiдним, але мушу попросити вас поставитися до цього серйозно, оскiльки тут iдеться про життя маляти та здоров’я чоловiка.

Нарештi, настав сумний день, коли неможливо стало довше приховувати все вiд чоловiка. Нерви няньки не витримали, i вона щиросердно розповiла це батьковi малюка. Йому все це видалося таким самим диким, яким це, iмовiрно, зараз здаеться вам. Вiн знав, що ледi завжди була люблячою дружиною i, за винятком кiлькох ii витiвок щодо пасинка, також i люблячою матiр’ю. З якого ж дива вона стала б кусати й ранити власну дитину! Господар припустив, що нянька просто спала, що ii пiдозри навiженi i що вiн не може дозволити таких скарг на свою дружину. У цей час раптово почувся жалiбний зойк. Чоловiк i жiнка разом кинулися в дитячу кiмнату.

Уявiть собi, що вони вiдчували, мiстере Голмс, коли побачили ледi на колiнах перед колискою й помiтили кров на шийцi та на сорочечцi дитини. З лементом жаху чоловiк обернув обличчя дружини до свiтла та побачив, що ii вуста були закривавленi. Сумнiвiв бути не могло! Вона пила кров бiдного хлопчика!..

Ось такi справи. Зараз вона замкнулася в своему покоi. Жодних пояснень не дае. Їi чоловiк перебувае на межi божевiлля. І вiн, i я дуже мало що знаемо про вампiризм. Вважаемо це дикою казкою… Хочете побачитися зi мною? Волiете допомогти зламаному горем чоловiковi? Якщо згоднi, будьте ласкавi повiдомити менi за вказаною адресою, й я буду у вас о десятiй годинi.

    Вiдданий вам Роберт Фергюсон.



P. S. Я зустрiчав вашого приятеля Ватсона пiд час регбi бiля Рiчмонда. Це, на жаль, едина особиста рекомендацiя, яку можу вам надати».


– Я справдi пригадую його, – зауважив я.

Голмс у задумi поглянув на мене й пiдняв голову.

– Будьте ласкавi, надiшлiть йому телеграму: «Із задоволенням вiзьмемося за вашу справу».

– Вашу справу?

– Не треба, щоб вiн думав, що в нас – притулок для недоумкiв. Звiсно, усе це сталося з ним самим. Надiшлiть йому телеграму й поглянемо, що принесе нам ранок.


* * *

Наступного ранку рiвно о десятiй годинi Фергюсон уже був у нас. Я пам’ятав його дужим, здоровим спортсменом. Немае, певна рiч, нiчого сумнiшого в життi, нiж зустрiти руiну колишнього атлета, котрого ви знали в розквiтi сил. Щоки його запали, волосся порiдiло, плечi зсутулилися. Боюся, що я викликав в нього такi ж вiдчуття.

– Ватсоне, друже, – звернувся вiн, а голос його звучав глухо й низько. – Ви добряче змiнилися, любий! Імовiрно, я також? Але мене зiстарили лише останнi днi. З вашоi телеграми видно, мiстере Голмс, що менi немае потреби прикидатися чиiмось посланцем.

– Простiше говорити прямо, – порадив Голмс.

– Погоджуюся з вами! Але зважте, як важко розповiдати все це про жiнку, яку ви маете оберiгати та плекати. Що менi робити? Як звернутися в полiцiю з такою оповiдкою? Це шаленство, мiстере Голмс! Це передаеться в спадок? Чи траплялося вам зустрiти щось подiбне у вашiй практицi? Заради Бога, дайте менi хоч якусь пораду, бо я в повному вiдчаi.

– Це цiлком природно, мiстере Фергюсон. А зараз сiдайте ось сюди, зберiться з думками та дайте менi кiлька чiтких вiдповiдей. Упевнений, ми знайдемо якесь рiшення. Насамперед, до яких заходiв ви вдалися? Чи перебувае ваша дружина, як i ранiше, бiля дiтей?

– Мiж нами сталася жахлива сцена. Вона – неймовiрно любляча жiнка, мiстере Голмс. Якщо колись дружина любила чоловiка всiм серцем i всiею душею, то це вона. Жiнка була вражена в саме серце тим, що я розкрив ii жахливу та неймовiрну таемницю. Вона навiть не захотiла спiлкуватися. Нiчого не вiдповiдала на всi моi закиди й дивилася на мене диким, вiдчайдушним поглядом. Потiм кинулася у свою кiмнату та зачинилася там. З того часу вiдмовляеться навiть бачити мене. Із нею – служниця, котра працювала в неi ще до ii замiжжя. Жiнку звати Долорес. Це швидше подруга, нiж покоiвка. Вона приносить iй iжу.

– Отже, дитинi безпосередня небезпека не загрожуе?

– Мiсiс Мезон, няня, заявила, що не залишить малюка нi вдень, нi вночi. Їй безумовно можна довiряти. Я бiльше боюся за бiдного маленького Джека. Як я писав, вона вже двiчi кидалася на нього.

– Але жодного разу не вкусила?

– Нi. Вона била сина… Що страшнiше тому, що Джек – бiдний, лагiдний, маленький калiчка.

Риси обличчя Фергюсона зм’якли, коли вiн згадав про свого хлопчика.

– Здавалося б, що його нещастя може зворушити будь-яке серце. Падiння в дитинствi – i зламаний хребет. Але в нього золоте, любляче серце!

Голмс узяв учорашнього листа Фергюсона та знову перечитав його.

– Хто ще живе в вашому будинку, мiстере Фергюсон?

– Двiйко слуг, котрi працюють у нас вiднедавна. Ще е сторож Майкл. А також моя дружина, я сам, мiй хлопчик Джек, немовля, Долорес i мiсiс Мезон.

– Менi здаеться, ви не надто добре знали свою дружину до весiлля!

– Я був знайомий iз нею всього кiлька тижнiв.

– Скiльки часу при нiй Долорес?

– Багато рокiв!

– У такому разi вона, ймовiрно, краще за вас знае характер вашоi дружини.

– Авжеж, мабуть!

Голмс зробив якусь позначку.

– Менi здаеться, – сказав вiн, – я буду кориснiшим у Лемберлеi, нiж тут. Це, звiсно, справа, яку треба розслiдувати особисто. Якщо ледi не виходить зi своеi кiмнати, наша присутнiсть не потурбуе ii. Втiм, ми зупинимося в готелi.

Фергюсон полегшено зiтхнув.

– На це я й сподiвався, мiстере Голмс. Потяг вирушае о другiй годинi. Ви могли б скористатися ним…

– Певна рiч, ми приiдемо. Зараз у нас спокiйний перiод. Можу присвятити вашiй справi всю свою енергiю. Ватсон, зрозумiло, поiде з нами. Але е декiлька питань, якi б я хотiв детальнiше з’ясувати ще до свого прибуття. Як я збагнув, нещасна ледi, мабуть, кидалася на обох дiтей – на свого власного малюка та на вашого сина?

– Атож.

– Але вона поводилася при цьому по-рiзному, чи не так? Наприклад, вiдлупцювала вашого сина?

– Одного разу палицею, iншого – голими руками.

– Вона не пояснила, за що його б’е?

– Нi, лише повторювала, що ненавидить його.

– Що ж, у мачух таке трапляеться. Так би мовити, фантомнi ревнощi. Ледi ревнива за своею натурою?

– О, так! Вона дуже ревнива – усiею силою свого гарячого пiвденного кохання.

– Але хлопчик… Йому, здаеться, п’ятнадцять рокiв? Імовiрно, вiн розумово дуже розвинений, хоча тiло його й покалiчене. Як вiн пояснюе ii витiвки?

– Нiяк. Каже, що не давав iй жодного приводу.

– А ранiше вони були друзями?

– Нi. Вони нiколи не любили один одного.

– Кажете, вiн дуже прив’язаний до вас?

– Немае в свiтi iншого такого ж вiдданого сина. Мое життя – його життя…

Голмс знову зазначив щось у своему нотатнику. Якийсь час вiн мовчав у задумi.

– Без сумнiву, ви до другого вашого шлюбу були неабиякими друзями з вашим сином. Ви були дуже близькi, еге ж?

– Дуже!

– І лагiдний хлопчик, iмовiрно, гаряче шанував пам’ять про свою матiр?

– Ще б пак!

– Дуже, дуже цiкавий характер. А ось iще один цiкавий для мене момент: дивнi витiвки ледi щодо свого малюка та до вашого сина вiдбувалися одночасно?

– У першому випадку – так. Вона наче знавiснiла й зiрвала свою лють на обох. А в другому випадку постраждав лише Джек. Мiсiс Мезон нi на що не скаржилася.

– Це, звiсно, ускладнюе справу…

– Я не зовсiм розумiю вас, мiстере Голмс!

– Можливо. Просто створюю попередню теорiю та чекаю, поки час дасть менi в руки новi факти. Це кепська звичка, мiстере Фергюсон, але людська природа слабка. Боюся, ваш приятель повiдомив вам перебiльшену оцiнку моiх наукових методiв. Поки що скажу лише, що ваша справа не здаеться менi нерозв’язною й що ви можете чекати нас у себе завтра.


* * *

Був сiрий туманний листопадовий вечiр, коли ми, залишивши своi речi в мiстечку, пiдходили до старовинноi iзольованоi ферми, в якiй жив Фергюсон. Сам господар чекав нас у великiй центральнiй залi. У стародавньому камiнi палав вогонь… На стiнах висiла старовинна зброя. Раптом Голмс обернувся.

– Ого, – сказав вiн, – а це що таке?

У корзинi в кутку лежав собака. Вiн повiльно встав i пiдiйшов до свого господаря. Тварина ступала з важкiстю. Їi заднi лапи рухалися якось дивно, а хвiст був опущений униз. Вона лизнула руку мiстера Фергюсона.

– Що ж це таке, мiстере Фергюсон?

– Собака!

– А що з ним?

– Це загадка навiть для ветеринара. Щось на кшталт паралiчу… Якийсь дивний менiнгiт, пояснив лiкар.

Темнi очi собаки зупинилися на нас. Вiн, безумовно, розумiв, що розмова – про нього.

– І це сталося раптово?

– За одну нiч!

– Давно?

– Десь мiсяцiв чотири тому.

– Дуже цiкаво. Дуже показово…

– Що ви бачите в цьому, мiстере Голмс?

– Пiдтвердження своiх думок!

– Змилуйся, Господи, про що ви думаете, мiстере Голмс? Можливо, усе це для вас – лише цiкавий ребус. Але для мене це – питання життя та смертi. Моя дружина – злочинець, мое маля – у постiйнiй небезпецi… Не бавтеся зi мною, мiстере Голмс! Усе це дуже серйозно.

Вiн весь аж тремтiв. Голмс по-дружньому взяв чоловiка пiд лiкоть.

– Боюся, вам буде дуже важко, якщо не вирiшити цю загадку, – сказав вiн. – Я хотiв би пошкодувати вас, наскiльки це в моiх силах. Зараз нiчого бiльше сказати не можу, але сподiваюся, що закiнчу цю справу, перш нiж залишу вашу оселю.

– Дай Боже, мiстере Голмс!.. Даруйте, джентльмени. Я пiду нагору в покiй дружини й з’ясую, чи немае там якихось змiн.

Минуло кiлька хвилин.

Коли наш господар повернувся, з його темного обличчя неважко було здогадатися, що все було, як i ранiше. З ним прийшла висока, худорлява та смаглява дiвчина.

– А чай готовий, Долорес? – спитав Фергюсон. – Простежте, щоб вашiй господинi нiчого не бракувало.

– Вона дуже хвора, – заридала Долорес, обурено дивлячись на Фергюсона. – Вона не хоче iсти. Вона нездужае… Потрiбен лiкар. Я боюся залишатися з нею без медика.

Фергюсон питально поглянув на мене.

– Я буду дуже радий чимось допомогти…

– Чи забажае ледi прийняти доктора Ватсона?

– Я й не питатиму ii! Їй потрiбен лiкар… Ходiмо зi мною!

– Вже йду!

Я пiшов за дiвчиною, котра схвильовано вела мене якимось звивистим коридором. Ми пiдiйшли до масивних, обкутих залiзом дверей. Поглянувши на них, я подумав, що Фергюсоновi нелегко було б проникнути в кiмнату своеi дружини силою. Дiвчина витягнула ключа з кишенi, i важкi дубовi стулки рипнули на петлях. Я увiйшов, i покоiвка шпарко замкнула за мною дверi.

Без сумнiву, жiнку, котра лежала на лiжку, била пропасниця. Вона, здавалося, перебувала в напiвпритомному станi, та коли я увiйшов, пiдняла на мене своi прекраснi, але змученi очi. Побачивши незнайомця, жiнка, либонь, заспокоiлася й опустилася на подушки.

Я пiдiйшов до хвороi, сказав кiлька пiдбадьорливих слiв. Вона не рухалася, поки я перевiряв пульс i мiряв температуру. У мене склалося враження, що ii недугу викликало сильне нервове потрясiння.

– Вона лежить так уже цiлий день, навiть два днi. Боюся, що вона помре! – зронила покоiвка.

Жiнка обернула до мене свое розпашiле гарне обличчя. – Де мiй чоловiк?

– Вiн унизу й хотiв би вас бачити.

– Не хочу його бачити! Не бажаю.

Здавалося, вона починае марити.

– Злий дух! Що маю робити з цим бiсом?

– Чи не можу я чимось допомогти?

– Нi! Нiхто не може менi допомогти! Все скiнчено… Все згинуло… Що б я не робила, усе згинуло…

У цiеi жiнки була дивна фантазiя. Я нiяк не мiг уявити собi милого Боба Фергюсона нечистою силою.

– Ваш чоловiк палко кохае вас, – сказав я. – Вiн дуже непокоiться через те, що трапилося.

Красуня знову зупинила на менi свiй погляд.

– Вiн кохае мене! Ага!.. А хiба я його не люблю? Я приношу себе в жертву, щоб не розбити йому серце. Ось як я його кохаю. А вiн мiг подумати, мiг сказати про мене таке…

– Вiн такий нещасний. Але вiн не може зрозумiти!

– Вiн не може зрозумiти? А мав би повiрити!

– Не хочете побачитися з ним? – знову поцiкавився я.

– Нi, нi. Не можу забути його жахливих слiв! І його погляду. Не хочу бачити його. А тепер iдiть… Ви нiчого не можете для мене зробити. Скажiть йому лише одне: я хочу бачити свою дитину! Маю на це право. Це – едине, що маю йому сказати.

Жiнка обернула голову до стiни та замовкла.

Я повернувся вниз, до вiтальнi, де бiля камiну сидiли Голмс i Фергюсон. Останнiй похмуро вислухав мiй звiт про вiзит до його дружини.

– Як я можу доручити iй дитину? – заламав вiн руки. – Звiдки можу знати, чи не опануе чи нею знову цей дивний iмпульс? Як можу забути, що бачив дитячу кров на ii губах?

Вiн сiпнувся.

– Дитина в безпецi в мiсiс Мезон. І мае залишитися там. Елегантна покоiвка принесла нам чай. Коли вона подавала його, дверi знову вiдчинилися й до кiмнати увiйшов хлопчик iз блiдим обличчям, свiтлим волоссям та яскравими синiми очима, що блиснули хвилюванням i радiстю, коли зупинялися на обличчi батька. Пiдлiток пiдбiг до нього й обiйняв iз поривом люблячоi жiнки.

– О, татку, – закричав вiн. – Я не знав, що ти вже тут. Я б поiхав зустрiчати тебе. Я такий радий тебе бачити!..

Фергюсон м’яко звiльнився з обiймiв сина, якi, мабуть, трохи збентежили його.

– Я повернувся рано, любий, – сказав вiн, ласкаво гладячи свiтлу голiвоньку сина, – бо моi друзi мiстер Голмс i доктор Ватсон люб’язно погодилися приiхати сюди та згаяти з нами вечiр.

– Це той самий мiстер Голмс, детектив?

– Аякже!

Хлопчик дуже уважно i, як менi здалося, неприязно поглянув на нас.

– А другий ваш син? – спитав Голмс, – не можна нам познайомитися й з малюком?

– Попроси мiсiс Мезон принести сюди немовля, – звелiв Фергюсон.

Хлопчик пiшов.

Незабаром вiн повернувся. За ним йшла висока худорлява жiнка з чарiвною дитинкою на руках. Фергюсон узяв темноокого золотоволосого хлопчика й нiжно поцiлував його.

– Не розумiю, як хтось може бажати зробити йому боляче, – пробурмотiв вiн, глянувши на маленький червоний слiд на шийцi дитини.

Я випадково поглянув на Голмса й побачив на його обличчi надзвичайну напругу. Обличчя товариша здавалося вирiзьбленим зi слоновоi кiстки, а очi, тiльки-но спрямованi на батька та сина, з цiкавiстю розглядали щось на iншому боцi свiтлицi. Простеживши за поглядом детектива, менi вдалося встановити лише те, що вiн дивиться крiзь вiкно на сумний мокрий сад. Хоча вiконницi наполовину прикривали вiкно та затiнювали вигляд, але все ж не було сумнiву, що саме вiкно прикувало до себе всю увагу мого приятеля. Потiм вiн усмiхнувся й перевiв погляд на маля. На його нiжнiй шийцi червонiла цятка. Не кажучи нi слова, Голмс уважно оглянув ii. Взяв рученя хлопчика.

– До побачення, малюче! Ти дивно вступив у життя. Я хотiв би поговорити з вами вiч-на-вiч, няню.

Вiн вiдвiв мiсiс Мезон набiк i про щось серйозно розмовляв iз нею. Я розчув лише останне речення:

– Сподiваюся, вам уже недовго доведеться боятися!

Няня, мовчазна та стримана жiнка, вийшла разом iз своiм вихованцем.

– Що це за жiнка? – спитав Голмс.

– Вона не надто привiтна, як бачите, але мае золоте серце. Обожнюе дитину…

– Вона вам подобаеться, Джекi?

Голмс раптом обернувся до хлопчика, виразне обличчя пiдлiтка потемнiло, i вiн похитав головою.

– Джекi дуже суворий, – усмiхнувся Фергюсон, обiймаючи сина. – На щастя, я належу до числа його симпатiй.

Хлопчик притиснувся до батька.

– Іди, маленький Джекi, – вiдпустив сина батько.

Вiн люблячими очима стежив за пiдлiтком, поки той не зник за дверима.

– Зараз я вiдчуваю, мiстере Голмс, – сказав господар, – що марно потурбував вас! Що ви можете вдiяти в усьому цьому? З вашоi точки зору це, ймовiрно, винятково складна та делiкатна справа.

– Безумовно, – сказав мiй товариш. – Але складнiсть нiколи не вiдлякувала мене. Фактично, я розгадав справу ще до того, як ми залишили наше помешкання. Менi залишалося лише пiдкрiпити своi висновки за допомогою спостережень.

Фергюсон помацав рукою чоло.

– Заради Бога, мiстере Голмс, – мовив вiн хрипко, – якщо бачите правду в усьому цьому жахiттi, чому ж мовчите. Що менi робити?!

– Звiсно, я маю пояснити. Але чи не хочете ви дозволити менi дiяти по-своему? Скажiть, Ватсоне, ледi Фергюсон у змозi прийняти нас?

– Вона хвора, але цiлком притомна.

– Гаразд. Можемо з’ясувати все лише в ii присутностi. Ходiмо до неi.

– Але ж вона не хоче мене бачити! – вигукнув Фергюсон.

– Нi, вона хоче! – впевнено заперечив Голмс.

Вiн написав кiлька рядкiв на аркушi паперу.

– Ватсоне, ви вже були там. Не хочете передати ледi цю записку?

Я знову пiднявся нагору та вручив записку Долорес, котра боязко прочинила дверi.

Я почув у кiмнатi зойк, вигуки радощiв i здивування. Долорес визирнула.

– Вона згодна. Нехай приходять, – сказала вона.

Я закликав Фергюсона та Голмса. Коли ми увiйшли, Фергюсон зробив крок у напрямку до дружини, але вона, пiднявшись на лiжку, простягла руки, буцiмто вiдштовхуючи чоловiка. Вiн опустився в крiсло. Голмс сiв поруч iз ним, ледi здивовано дивилася на нього.

– Менi здаеться, ми можемо обiйтися й без Долорес, – зауважив Голмс. – О, звiсно, якщо ви наполягаете, щоб вона залишилася, – то не бачу нiяких перешкод до цього… Отже, мiстере Фергюсон, я людина дiлова, i моi методи – короткi та прямi. Швидка операцiя – найменш болюча! Дозвольте почати з приемного. Ваша дружина – гiдна жiнка!

Фергюсон схопився з радiсним вигуком.

– Доведiть це, мiстере Голмс, i я ваш боржник на все життя.

– Гаразд! Але роблячи це, я все ж завдам вам глибокоi рани…

– Я нiчого не боюся! Порiвняно з цим усе iнше – дрiбницi.

– У такому разi, викладу вам хiд своiх думок на Бейкер-стрит. Думка про вампiра здалася менi абсурдною. Таких речей не траплялося в кримiнальнiй практицi Англii. Та все ж ваше спостереження було дуже точним. Ви бачили, як вона пiдвелася вiд колиски, i на губах ii була кров.

– Авжеж.

– Але хiба вам не траплялося чути, що кровоточиву ранку смокчуть i з iншоi причини? Зовсiм не з метою випити кров. Хiба ви не чули про англiйську королеву, яка висмоктувала кров iз такоi рани, щоб витягнути з неi отруту?

– Отруту?

– Пiвденноамериканська кураре. Мiй iнстинкт вiдчув iснування отруеноi зброi серед вашоi колекцii ще до того, нiж мое око побачило ii. Звiсно, отрута могла бути й iншого походження, але саме так сталося цього разу. Коли я побачив порожню пляшечку за маленьким луком на птахiв, то не здивувався. Якщо вколоти дитину такою стрiлою, змоченою в кураре або в якiйсь iншiй пекельнiй отрутi, – вона, безперечно, помре, якщо тiльки ранку не висмоктати. А собака? Цiлком природно, бажаючи застосувати отруту, спершу треба випробувати ii дiю на тваринi. Я не передбачав цього, але це дуже змiцнило моi пiдозри. Розумiете? Ваша дружина боялася та пильнувала… І справдi, вона спiймала момент i врятувала життя своiй дитинi. Але вона не наважилася сказати вам правду, адже знала, як ви любите сина й не хотiла розбити ваше серце.

– Джекi!

– Я спостерiгав за ним, коли ви пестили малюка. Його обличчя ясно вiдбивалося в шибцi вiкна. Я побачив ревнощi, такi жорстокi ревнощi, якi менi рiдко доводилося бачити на людському обличчi.

– Мiй Джекi!

– Маете його зрозумiти, мiстере Фергюсон. Найсумнiше те, що це збочена любов, божевiльна любов до вас i, можливо, до покiйноi матерi. Уся душа Джекi сповнена ненавистi до цього чарiвного малюка, чия краса та здоров’я складають такий разючий контраст iз його власною слабкiстю.

– Боже милий! Але ж це неймовiрно…

– Я сказав правду, мадам?

Ледi ридала, сховавши обличчя в подушках. Тепер вона обернулася до чоловiка.

– Як я могла сказати це тобi, Бобе? Вiдчувала ж, яким це буде ударом для тебе. Тому вважала за краще мовчати та чекати, прагнула, щоб ти дiзнався це якось iнакше. Коли цей джентльмен, котрий, мабуть, е могутнiм чаклуном, написав, що вiн усе знае, я зрадiла…

– Менi здаеться, чотири роки мандрiвки на кораблi пiде на користь Джекi, – видихнув Голмс, пiдводячись iз крiсла. – Один пункт з’ясували, мадам. Ми чудово розумiемо, що змусило вас пiдняти руку на Джекi. Материнське терпiння також мае межi. Але як ви зважилися залишити дитину в цi останнi два днi?

– Я розповiла мiсiс Мезон! Вона знае.

– Усе збiгаеться. Так я й думав. Менi здаеться, нам час iти, – прошепотiв Голмс.

І ми тихо вийшли з кiмнати.

Фергюсон стояв бiля лiжка, майже задихаючись.

– Хай вирiшують самi.


* * *

У мене збереглася ще одна пам’ятка про цю справу. Це – лист, який Голмс написав у контору як вiдповiдь на послання, з якого й почалася вся iсторiя. Ось вiн:



«Бейкер-стрит, 21 листопада.

Про вампiрiв.

Сер! У вiдповiдь на Ваш лист вiд 19 листопада повiдомляю, що я зацiкавився справою Вашого клiента мiстера Фергюсона з «Фергюсона» й що вона принесла задовiльнi результати. Дякую за рекомендацiю.

    Висловлюю свою найглибшу пошану,
    Шерлок Голмс».




Пригода в елiтнiй школi


Наша скромна сцена на Бейкер-стрит бачила багато драматичних епiзодiв, але не пригадую нiчого бiльш несподiваного й приголомшливого, нiж перша поява на нiй Торнiкрофта Гакстейбла, магiстра мистецтв, доктора фiлософii й таке iнше. Вiзитiвка, що здавалася замалою для такого набору вчених ступенiв, випередила його на кiлька секунд. Услiд за нею з’явився й вiн сам, чоловiк високий, поважний, величний – уособлення витримки та твердостi духу. І не встигли ще дверi зачинитися за ним, як вiдвiдувач cперся руками об стiл, повiльно осiв на пiдлогу i, втративши свiдомiсть, розпростерся всiм своiм могутнiм тiлом на ведмежiй шкурi перед нашим камiном.

Ми схопилися з мiсць i хвилину мовчки, здивовано витрiщалися на цей величезний уламок корабля, який занесла до нас раптова й нищiвна буря з далекого океану життя. Та Голмс усе ж мерщiй пiдсунув йому подушку пiд голову, а я пiднiс до його вуст чарку коньяку. Повне блiде обличчя незнайомця борознили глибокi зморшки; пiд опухлими очима залягли синюватi тiнi; куточки розтуленого рота були скорботно опущенi; на подвiйному пiдборiддi ряснiла щетина. Мабуть, вiн приiхав здалеку, оскiльки його комiрець i сорочка забруднилися, нечесане волосся пасмами спадало на високе, гарне чоло. Перед нами лежав чоловiк, котрого спiткала якась недоля.

– Що з ним, Ватсоне? – спитав Голмс.

– Повний занепад сил… ймовiрно, вiд голоду та перевтоми, – вiдповiв я, тримаючи пальцi на його кистi, де тоненькою, ледве вiдчутною ниточкою пульсувало життя.

– Зворотний маршрут до Меклтона. Це на пiвночi Англii, – зауважив Голмс, виймаючи в нього з кишеньки для годинника залiзничний квиток. – Зараз ще немае дванадцятоi. Раненько ж йому довелося iхати!

Припухлi повiки нашого гостя сiпнулися, i чоловiк подивився на нас сiрими очима з абсолютно вiдсутнiм поглядом. Через хвилину вiн зi зусиллям зiп’явся на ноги й почервонiв вiд сорому.

– Даруйте, мiстере Голмс. Ця слабкiсть – наслiдок нервових переживань. Нi, дякую… Склянка молока з сухарем – i все минеться. Мiстере Голмс, я приiхав сюди, щоб забрати вас iз собою. Менi здавалося, що нiяка телеграма не дасть вам належноi оцiнки невiдкладностi цiеi справи.

– Коли ви остаточно одужа…

– Я почуваюся чудово. Нiяк не зрозумiю, що зi мною сталося. Мiстере Голмс, прошу вас поiхати до Меклтона першим потягом.

Голмс похитав головою:

– Мiй колега, доктор Ватсон, пiдтвердить вам, що ми з ним дуже зайнятi. Менi вже видали аванс на розслiдування зникнення документiв Феррера, крiм цього, днями починаеться слухання справи про вбивство в Абергавеннi. Поiхати з Лондона мене може змусити хiба що щось надважливе.

– Надважливе! – наш гiсть пiдняв руки. – Невже ви не чули про викрадення единого сина герцога Голдернесса?

– Герцога Голдернесса? Колишнього мiнiстра?

– Саме так! Ми доклали чимало зусиль, аби це не потрапило в пресу, але у вчорашньому «Глобусi» все ж промайнули певнi чутки. Я думав, що вони й до вас дiсталися.

Голмс простягнув свою довгу, худу руку та зняв iз полицi том енциклопедичного довiдника на лiтеру «Г».

– Голдернесс, шостий герцог, кавалер ордена Пiдв’язки, член Таемноi ради… i так далi, до нескiнченностi. Барон Боверлi, граф Карстон… Боже милий, скiльки титулiв! Голова суду графства Геллемшир (iз 1900-го). Одружений iз Едiт, донькою сера Чарльза Епплдора (1888). Єдиний син i спадкоемець – лорд Солтайр. Власник двохсот п’ятдесяти тисяч акрiв землi. Рудники в Ланкаширi та Велсi. Адреса: Карлтон-гаус-терас; Голдернесс-хол, Геллемшир; замок Карлтон, Бангор, Вузлi. Лорд Адмiралтейства[1 - Лорд Адмiралтейства – морський мiнiстр.] (1872), мiнiстр… Одним словом, вiдомий дiяч, мабуть, один iз найвiдомiших у нашiй краiнi.

– Один iз найвiдомiших i, мабуть, найзаможнiших. Наскiльки я знаю, мiстере Голмс, ви далеко не аматор у своiй царинi й часто беретеся за справу заради самоi справи. Але дозвольте повiдомити, що його свiтлiсть обiцяе вручити чек на п’ять тисяч фунтiв тому, хто вкаже мiсцеперебування його сина, i додаткову тисячу фунтiв, якщо йому назвуть особу викрадача або викрадачiв.

– Щедра винагорода! – похвалив Голмс. – Ватсоне, мабуть, ми з вами таки вирушимо на пiвнiч Англii разом iз доктором Гакстейблом. А ви, професоре, випийте молока, а потiм розкажiть усе, що сталося, коли сталося, де сталося i, нарештi, який стосунок мае до цього доктор Торкiкрофт Гакстейбл, директор закладу пiд Меклтоном, i чому вiн лише через три днi пiсля випадку – про що свiдчить ваше неголене пiдборiддя – звертаеться до мене, переконаний у моiх скромних здiбностях.

Наш гiсть випив склянку молока й палко, не опускаючи навiть найменшоi дрiбнички, повiв свою розповiдь. Погляд його вiдразу ожив, щоки порожевiли.

– Маю вам доповiсти, джентльмени, що я засновник i директор елiтноi школи пiд Меклтоном. «Коментарi до Горацiя» Гакстейбла, можливо, нагадають вам, iз ким маете справу. Мiй заклад для хлопчикiв, безумовно, найкращий i напривiлейованiший навчальний заклад в Англii. Лорд Леверстоук, граф Блеквотер, сер Кеткарт Соумс – ось хто довiряе менi своiх синiв. Але пiку слави моя школа досягла три тижнi тому, коли лорд Голдернесс передав менi через свого секретаря, мiстера Джеймса Вайлдера, що десятирiчний лорд Солтайр, його единий син i спадкоемець, буде вчитися в моiй школi. Чи мiг я подумати тодi: ось прелюдiя, за якою послiдуе найбiльше нещастя мого життя!

Лорд Солтайр прибув 1 травня, до початку лiтнього семестру. Цей чарiвний пiдлiток дуже швидко звик до наших порядкiв. Мушу зауважити – i, сподiваюся, нiхто не звинувачуватиме мене в нескромностi, бо замовчувати це було б безглуздо, – хлопчиковi жилося вдома не солодко. Нi для кого не таемниця, що подружне життя герцога могло б бути й кращим i за взаемною згодою подружжя роз’iхалося, причому герцогиня оселилася на пiвднi Францii. Усе це сталося зовсiм нещодавно, а синiвськi почуття пiдлiтка, як ми дiзналися, були цiлком на боцi матерi. Вiн занудьгував пiсля ii вiд’iзду з Голдернесс-холу, i тому герцог вирiшив вiддати його в мiй заклад. Через два тижнi маленький лорд Солтайр вiдчував себе в нас, як удома i, судячи з усього, абсолютно комфортно.

Востанне його бачили ввечерi 13 травня, тобто в понедiлок. Його кiмната була на другому поверсi, а у великiй сумiжнiй спали два iнших хлопчики. Вони нiчого не бачили й не чули тiеi ночi, отже, лорд Солтайр покинув свою кiмнату не крiзь дверi. Вiкно в нього було вiдчинене, а стiну в цьому мiсцi густо обвивав плющ iз дуже грубими гiлками… Слiдiв на землi ми не виявили, але можна не сумнiватися, що вiн таки вилiз у вiкно.

Його вiдсутнiсть виявили у вiвторок, о сьомiй годинi ранку. Його лiжко було застелене. Перед вiдходом учень встиг одягнутися в шкiльну форму – чорну iтонську курточку та сiрi штани. Вночi в його кiмнату нiхто не заходив, а якби звiдти долинали зойки чи вiдлуння боротьби, Контер, старший iз хлопчикiв у сумiжнiй спальнi, певна рiч, почув би галас, адже спить дуже чутливо.

Як тiльки зникнення лорда Солтайра виявили, я скликав увесь заклад – хлопчикiв, учителiв i слуг. І тут ми переконалися, що лорд Солтайр утiк не сам. Бракувало Гайдеггера – викладача нiмецькоi мови. Його покiй мiстився в протилежному крилi другого поверху, але також виходив вiкнами на галявину. Лiжко в нього залишилося незастеленим, проте одягнутися як слiд йому, мабуть, не судилося, бо його сорочка та шкарпетки лежали на пiдлозi. Вiн вилiз у вiкно й спустився донизу, чiпляючись за гiлки плюща, про що свiдчили слiди на землi. Його велосипеда, що зазвичай стояв у невеликiй комiрчинi в кiнцi галявини, на мiсцi не виявилося.

Гайдеггер прийшов у мою школу два роки тому з найкращими рекомендацiями, але вiн був мовчазним, похмурим чоловiком, тому його не дуже любили i школярi, i вчителi.

Сьогоднi – четвер, i з вiвторка ми нiчого нового не дiзналися про втiкача. Звiсно, перше, що я зробив, – це сконтактувався з Голдернесс-холом. Маеток герцога розташований усього за кiлька миль вiд школи, й у нас були сподiвання, що, затуживши за домiвкою, лорд Солтайр повернувся до батька, але там його не виявилося. Герцог дуже схвильований, а щодо мене, то ви й самi могли переконатися, до чого доводять людину тривога та почуття вiдповiдальностi за свого вихованця. Мiстере Голмс, благаю, зробiть усе, на що ви здатнi! Це справа заслуговуе на те, щоб ви вiддалися iй цiлком.

Шерлок Голмс уважно вислухав розповiдь нещасного директора. Насупленi брови та глибока складка мiж ними свiдчили про те, що чоловiк не потребуе умовлянь i докладе всiх зусиль до розслiдування справи, яка, крiм своеi серйозностi, будила в ньому його повсякчасний потяг до незвичайних i заплутаних завдань.

Детектив дiстав iз кишенi нотатник та зробив одну-двi помiтки.

– Ви добряче схибили, що не звернулися до мене негайно ж, – строго сказав мiй приятель. – Це дуже ускладнить розслiдування. Я, наприклад, упевнений, що i галявина, i плющ на стiнi могли б багато про що розповiсти натренованому оку.

– Я тут нi до чого, мiстере Голмс. Його свiтлiсть усiма силами намагався уникнути розголосу. Вiн остерiгався, щоб його сiмейнi негаразди не стали темою для плiток. Таке йому нiколи не подобалося.

– А мiсцева влада займалася розслiдуванням втечi лорда Солтайра?

– Авжеж, сер, але, на жаль, це нiчого не дало. Спочатку ми нiби й натрапили на слiд утiкачiв – нам повiдомили, що з нашоi станцii ранковим потягом iхав якийсь юнак, а з ним – пiдлiток. Але вчора ввечерi iх затримали в Лiверпулi, i помилка вiдразу вийшла назовнi. Ось тодi я вже зовсiм зневiрився й пiсля безсонноi ночi поiхав до вас першим потягом.

– Як тiльки полiцiя кинулася хибним слiдом, розслiдування справи на мiсцi, ймовiрно, велося вже не так завзято?

– Його просто припинили.

– Отже, три днi пiшли коту пiд хвiст. Яка ганьба!

– Аякже, каюся. Маете рацiю.

– Але загадку ще можна розплутати. Я iз задоволенням вiзьмуся за цю справу. Скажiть, чи вам вдалося встановити якийсь зв’язок мiж зниклим хлопчиком i вчителем нiмецькоi мови?

– Та нiякого зв’язку мiж ними не було.

– Учитель викладав у його класi?

– Нi, i, наскiльки я знаю, вiн навiть жодного разу з ним не розмовляв.

– Дивно, дуже дивно! У хлопчика був велосипед?

– Нi.

– А всi iншi велосипеди на мiсцi?

– На мiсцi.

– Ви в цьому впевненi?

– Цiлком.

– Сподiваюся, ви не думаете, що нiмець iхав глухоi ночi велосипедом, та ще й з хлопчиком на руках?

– Звiсно, нi.

– Тодi як ви все це пояснюете?

– Можливо, вони взяли велосипед для вiдвернення уваги, сховали його десь, а самi пiшли пiшки.

– Усе може бути. Але, погодьтеся самi, якийсь дивний спосiб вiдвернути увагу. Адже в комiрчинi стояли й iншi велосипеди?

– Атож.

– Чи не краще йому було б сховати два велосипеди, якщо вiн хотiв навести вас на думку, що вони поiхали, а не пiшли пiшки?

– Маете рацiю.

– Отож-бо й воно. Нi, ця теорiя нiкуди не годиться. Але саме собою зникнення велосипеда може послужити вiдправним пунктом для подальшого розслiдування. Зрештою, це не така рiч, яку легко сховати або знищити. Ще одне запитання: чи хтось вiдвiдував пiдлiтка напередоднi його втечi?

– Нi.

– Можливо, на його iм’я були якiсь листи?

– Так, один лист був.

– Вiд кого?

– Вiд його батька.

– Ви переглядаете пошту своiх учнiв?

– Нi.

– Чому ж вирiшили, що лист прийшов вiд його батька?

– Конверт був iз гербом, й адреса написана незграбним почерком герцога. До того ж герцог сам згадав, що писав синовi.

– Як часто хлопчик отримував листи до цього?

– Останнiми днями на його iм’я нiчого не було.

– А з Францii йому часом не писали?

– Жодного разу.

– Ви, звiсно, розумiете, до чого я хилю. Або лорда Солтайра викрали силою, або вiн утiк iз власноi волi. Остання гiпотеза пiдказуе, що хлопчик не мiг би зважитися на такий вчинок без зовнiшнього впливу. Якщо до нього нiхто не приходив, отже, вплив вiдбувався за допомогою листiв. Ось чому менi важливо знати, хто йому писав.

– Навряд чи зможу тут чимось вам допомогти. Наскiльки я знаю, йому писав лише батько.

– І батькiвський лист надiйшов у день втечi. Якi взаемини були мiж батьком i сином: хорошi, дружнi?

– Його свiтлiсть нiкого не удостоюе своеi дружби, його поглинули важливi державнi справи. Навряд чи йому доступнi звичайнi людськi почуття. Але по-своему вiн ставився до сина незле.

– Однак серцем хлопчик був цiлком на боцi матерi?

– Ще б пак.

– Вiн сам це казав?

– Нi.

– А хто? Герцог?

– Ну що ви! Певна рiч, нi!

– Тодi звiдки про це знаете?

– Менi доводилося не раз бесiдувати з секретарем його свiтлостi, мiстером Джеймсом Вайлдером. Вiн i поiнформував мене потай про настроi лорда Солтайра.

– Зрозумiло. До речi, останнiй лист герцога знайшли в кiмнатi хлопчика вже пiсля втечi?

– Нi, вiн узяв його зi собою… Мiстере Голмс, чи не час нам уже на вокзал?

– Зараз накажу викликати кеб. Через чверть години будемо до ваших послуг. Якщо маете намiр телеграфувати додому, мiстере Гакстейбл, нехай там у вас думають, що розслiдування все ще ведуть у Лiверпулi. Адже, здаеться, саме туди занесло вашу зграю гончакiв? А я тим часом спокiйно, без завад, попрацюю бiля самих дверей вашоi школи, i, можливо, чуття не пiдведе двох таких старих нишпорок, як ваш покiрний слуга й Ватсон, i ми спробуемо дещо рознюхати на мiсцi.

Увечерi на нас вiйнуло свiже холодне повiтря графства Дербi, де знаходилася знаменита школа доктора Гакстейбла.

Коли ми пiд’iхали до неi, вже стемнiло. На столi в передпокоi лежала вiзитiвка. Лакей щось прошепотiв директоровi, i той схвильовано обернувся до нас.

– Герцог тут, – сказав вiн. – Герцог i мiстер Вайлдер чекають на мене в кабiнетi. Ходiмо, джентльмени, я представлю вас.

Я, звiсно, знав цього найвiдомiшого державного дiяча зi свiтлин, але вiн виявився зовсiм не таким, як на портретах. На килимi бiля камiна перед нами стояв вишукано одягнений, величноi постави чоловiк iз худим, вузьким обличчям i довгим гачкуватим носом, що якось безглуздо стирчав. Вiн був блiдий, як смерть, i цю блiдiсть особливо пiдкреслювала його довга яскраво-руда борода, крiзь яку на бiлiй жилетцi виблискував золотий ланцюжок вiд годинника. Колишнiй мiнiстр свердлив нас крижаним поглядом. Поруч iз ним стояв зовсiм ще молодий юнак, невеликий на зрiст, зi жвавим, нервовим обличчям i розумними блакитними очима – як я здогадався, його особистий секретар Вайлдер. Бесiду почав саме вiн, i почав одразу ж, з достатньо рiшучою й навiть уiдливою iнтонацiею:

– Докторе Гакстейбл, я був у вас сьогоднi вранцi, але, на жаль, спiзнився й не мiг завадити вашiй поiздцi до Лондона. Як менi сказали, ви вирушили туди за мiстером Шерлоком Голмсом iз тим, аби доручити йому розслiдування цiеi справи. Його свiтлiсть здивований, докторе Гакстейбл, що ви зважилися на такий крок, не порадившись попередньо з ним.

– Коли я дiзнався, що полiцiйнi розшуки нi до чого не призвели…

– Його свiтлiсть далеко не переконаний у цьому.

– Але мiстере Вайлдер!..

– Як ви знаете, докторе Гакстейбл, його свiтлiсть не хоче, щоб ця справа набула розголосу. Вiн вважае за краще не посвячувати в неi зайвих людей.

– Це легко виправити, – пробурмотiв переляканий педагог. – Мiстер Шерлок Голмс може повернутися до Лондона ранковим потягом.

– Не збираюся робити цього, професоре! – iз ввiчливою посмiшкою сказав Голмс. – Пiвнiчне повiтря таке приемне й настiльки корисне для здоров’я, що я вирiшив згаяти кiлька днiв тут, на рiвнинах, а вже розважатися буду, як зумiю. Чи знайду притулок пiд вашим дахом, чи в сiльському заiздi, це, природно, залежить лише вiд вас.

Нещасний педагог розгублено роззявив рота, але тут його врятував звучний бас рудобородого герцога, що прозвучав наче гонг, яким закликають до обiду.

– Мiстер Вайлдер мае рацiю, докторе Гакстейбл, вам варто було б порадитися зi мною. Але оскiльки ви вже посвятили мiстера Голмса в усю цю справу, з нашого боку було б нерозумно вiдмовлятися вiд його допомоги. Вам немае потреби селитися в сiльський заiзд, мiстере Голмс, буду радий прийняти вас у себе в Голдернесс-холi.

– Красно дякую, Ваша свiтлосте. Однак в iнтересах нашоi справи, мабуть, менi краще залишитись тут, на мiсцi подiй.

– Не хочу вас неволити, мiстере Голмс. Але якщо вам знадобиться якась iнформацiя вiд мене чи мiстера Вайлдера, ми до ваших послуг.

– Менi, мабуть, усе ж доведеться побувати в Голдернесс-холi, – повiдомив Голмс. – А зараз, сер, я лише хотiв би знати, як ви пояснюете таемниче зникнення вашого сина.

– Важко сказати, сер.

– Даруйте, якщо торкнуся неприемноi для вас теми, але без цього нiяк не можна. Чи не думаете ви, що до цього причетна герцогиня?

Мiнiстр зволiкав iз вiдповiддю.

– Нi, не думаю, – сказав вiн урештi-решт.

– Тодi саме собою напрошуеться iнше пояснення: можливо, хлопчика викрали, щоб отримати за нього викуп? Таких вимог не було?

– Нi, сер.

– Ще одне запитання, Ваша свiтлосте. Я знаю, що ви писали синовi в день його зникнення.

– Нi, це було напередоднi.

– Справдi. Але вiн отримав ваш лист саме того дня?

– Авжеж.

– Чи не було в цьому листi чогось такого, що могло схвилювати його або подати йому iдею втекти?

– Певна рiч, нi, сер!

– Лист ви вiдправили особисто?

За герцога роздратовано вiдповiв секретар:

– Його свiтлiсть не мае звички персонально надсилати свою кореспонденцiю. Цей лист залишили разом iз iншими на столi в кабiнетi, й усю кореспонденцiю я поклав у торбу для пошти.

– Ви впевненi, що серед iнших листiв був i цей?

– Атож, я його бачив.

– Скiльки листiв ви написали того дня, Ваша свiтлосте?

– Чи то двадцять, чи то тридцять. У мене широке листування. Але, менi здаеться, що ми дещо вiдхилилися вiд сутi справи.

– Нi, чому ж! – заперечив Голмс.

– Я порадив полiцii спрямувати пошуки на пiвдень Францii, – продовжував герцог. – Повторюю: не думаю, щоб герцогиня була здатна пiдштовхнути сина на такий жахливий вчинок, але вiн, за своеi завзятостi, мiг утекти до матерi, тим бiльше, якщо тут не обiйшлося без пiдбурювання та сприяння цього нiмця. А тепер, докторе Гакстейбл, дозвольте вiдкланятися.

Я вiдчував, скiльки ще запитань залишаеться в Голмса, але герцог одразу поклав край розмовi. Витончений аристократизм цього вельможi не дозволяв йому вдаватися до балачок про сiмейнi справи зi сторонньою особою, i вiн, можливо, боявся, що кожне нове запитання пролле безжалiсне свiтло на старанно затемненi закутки його життя.

Вiдразу пiсля вiдходу герцога й мiстера Вайлдера мiй приятель зi звичним для нього завзяттям узявся до працi.

Ретельний огляд кiмнати хлопчика нiчого не дав, крiм остаточноi впевненостi в тому, що вiн мiг утекти лише у вiкно. У кiмнатi вчителя-нiмця серед його речей також не знайшлося нових доказiв. Плющ пiд вiкном не витримав його ваги, i, посвiтивши лiхтариком на галявину, ми побачили там глибокi вiдбитки пiдборiв. Прим’ята трава – ось едине, що свiдчило про цю незбагненну нiчну втечу.

Шерлок Голмс пiшов, залишивши мене самого, i повернувся лише по одинадцятiй. Вiн дiстав десь велику мапу околиць, розклав ii в моiй кiмнатi на лiжку та поставив посерединi лампу. Потiм закурив i став зосереджено розглядати свое надбання, час вiд часу вказуючи менi на цiкавi для нього пункти задимленим бурштиновим мундштуком люльки.

– Це справа захоплюе мене все бiльше й бiльше, Ватсоне, – зiзнався мiй товариш. – Цiкава справа, дуже цiкава… Але зараз, коли приступаю до неi, менi хотiлося б звернути вашу увагу на певнi географiчнi деталi, якi можуть виявитися важливими в ходi слiдства. Погляньте на цю мапу. Оцей заштрихований квадрат – школа, застромлю сюди шпильку. Ось шосе. Воно проходить повз школу зi сходу на захiд, i вiдгалужень вiд нього немае на цiлу милю в той та iнший бiк. Якщо нашi втiкачi рухалися дорогою, iншого шляху для них бути не могло.








– Згоден.

– За щасливим збiгом обставин, можемо перевiрити, що дiялося на шосе тiеi ночi. Ось тут, де зараз моя люлька, з дванадцятоi до шостоi ранку чергував полiсмен. Як бачите, це перше перехрестя в схiднiй частинi шосе. Полiсмен нi на мить не залишав свого поста й стверджуе, що неодмiнно помiтив би дорослого чоловiка з хлопчиком, якби вони там пройшли. Я спiлкувався з ним сьогоднi ввечерi, i, менi здаеться, його словам можна вiрити. Отже, цей кiнець шосе виключаеться. Тепер поглянемо, якi справи в захiднiй його частинi. Там е заiзд «Рудий бугай», господиня якого занедужала. Вона посилала за лiкарем у Меклтон, але той був в iншого хворого й приiхав до неi лише вранцi. Чекаючи на нього, у заiздi не спали всю нiч i раз у раз дивилися на шосе, чи не iде медик. За словами цих людей, повз заiзд нiхто не проходив. Якщо вiрити iм, виходить, що й захiдна частина шосе не залишае у нас жодних сумнiвiв. Отже, втiкачi обрали якийсь iнший шлях.

– А велосипед? – сказав я.

– Авжеж, велосипед. Зараз ми ним займемося. Продовжимо ж нашi мiркування. Якщо втiкачi не вийшли на шосе, отже, вони подалися або на пiвнiч, або на пiвдень вiд школи, не iнакше. Зважмо обидвi гiпотези. На пiвдень вiд школи знаходилося дике поле, подiлене на дрiбнi дiлянки; кожна вiдокремлена вiд iншоi кам’яною стiною. Проiхати тут на велосипедi неможливо. Отже, i це припущення треба вiдкинути. Тепер звернiмо нашi погляди на пiвнiч. Там бачимо гай, який називають Косим клином, а за ним, на десять миль углиб, простягаеться заболочена рiвнина, дуже вже горбиста в бiк пiвночi. Лiвiше вiд неi стоiть Голдернесс-хол, до якого по шосе десять миль, а навпростець – усього шiсть. Рiвнина ця сумна та безлюдна. На нiй розташовано кiлька маленьких скотарських ферм. Вiвцi, корови та болотянi птахи – ось единi мешканцi цiеi мiсцини. Далi, як ви самi бачите, проходить Честерфiлдське шосе. Вздовж нього стоять два-три котеджi, церква й заiзд. Позаду – пагорби, високi та малодоступнi. Упевнений, що нашi пошуки треба спрямувати сюди, на пiвнiч.

– Але ж велосипед! – повторив я.

– До чого тут велосипед! – утрачав терпець Голмс. – Хорошi велосипедисти iздять не лише шосейними дорогами. Рiвнину пересiкае безлiч стежок, крiм цього, тiеi ночi яскраво сяяв мiсяць… Зачекайте! Що це?

Тривожний стукiт у дверi – i вiдразу слiдом за ним у нашу кiмнату ввiйшов доктор Гакстейбл. Вiн тримав у руках блакитне кепi з бiлою нашивкою на козирку.

– Ось знахiдка! – вигукнув вiн. – Слава Богу! Нарештi ми натрапили на слiд нашого хлопчика! Це його кепi!

– Де його знайшли?

– У фургонi циганiв, котрi стояли табором на рiвнинi. Вони знялися з мiсця у вiвторок. Сьогоднi полiцiя завiтала до них i провела обшук у фургонi. Й ось що знайшли.

– Як це до них потрапило? Як вони це пояснюють?

– Викручуються, брешуть. Присягаються, нiби знайшли кепi на рiвнинi у вiвторок уранцi. Нi, цi негiдники мусять знати, де хлопчик! На щастя, iх усiх посадили до в’язницi. Страх перед законом розв’яже iм язики. А може, й не лише страх, а й гаманець герцога.

– Ну, що ж, гаразд, – видихнув Голмс, коли лiкар вийшов iз кiмнати. – У будь-якому разi, це пiдтверджуе мою теорiю, що тiльки пошуки на рiвнинi дадуть якiсь результати. Полiцiя тут нiчого не робила, якщо не брати до уваги арешт циганiв. Погляньте на мапу, Ватсоне. Рiвниною бiжить струмок. Мiж школою та Голдернесс-холом вiн подекуди заболочений. Погода зараз така суха, що шукати слiди в iнших мiсцях не мае сенсу, а серед болiт, можливо, щось i залишилося. Завтра зайду за вами з самого ранку, i ми спробуемо пролити свiтло на цю таемничу iсторiю.

Наступного дня, прокинувшись удосвiта, я побачив бiля свого лiжка високу, довготелесу постать Голмса. Вiн був одягнений i, судячи з усього, уже встиг побувати на вулицi.

– Я обстежив галявину та комiрчину з велосипедами, – повiдомив мiй приятель, – потiм пройшовся Косим клином. Пiдiймайтесь, Ватсоне, у сусiднiй кiмнатi вже стоiть какао. І попрошу вас поквапитися, бо нам ще багато доведеться за сьогоднi зробити.

Обличчя в мого товариша розпашiлося, очi блищали, як у людини, котра поспiшае взятися за свою улюблену роботу. Це був iнший Голмс – жвавий, енергiйний, зовсiм не схожий на зануреного в себе блiдого мрiйника з Бейкер-стрит. І, дивлячись на його струнку постать, вiд якоi вiяло силою, я збагнув, що день нам видався напружений.

Але почався вiн iз надзвичайно гiркого розчарування. Сповненi надiй, ми вирушили в дорогу бурою торф’яною рiвниною, яку перетинало безлiч стежок, протоптаних вiвцями, i незабаром вийшли до свiтло-зеленоi заболоченоi галявини, що пролягла мiж нами та Голдернесс-холом. Якщо хлопчик утiк додому, вiн не мiг оминути ii, i тут мали залишитися його слiди або слiди вчителя-нiмця. Але нiчого такого ми не знайшли. Мiй приятель iшов уздовж краю цiеi зеленоi галявини i, насупивши брови, уважно придивлявся до кожноi темноi плями на ii вкритiй мохом поверхнi. Овечих слiдiв тут було безлiч, а пройшовши далi ще кiлька миль, ми побачили й вiдбитки коров’ячих ратиць. І бiльше нiчого.

– Осiчка, – зазначив Голмс, обводячи похмурим поглядом рiвнину, що розстелилася перед ним. – Он там iще болота, i мiж ними е вузький прохiд. Дивiться! Погляньте! Що це?

Ми ступили на кучеряву чорну стрiчку стежки. У самiй ii серединi, на сирiй землi, чiтко виднiлися слiди вiд велосипедних колiс.

– Ура! – вигукнув я. – Ось i велосипед!

Але Голмс похитав головою, i вираз його обличчя був не стiльки радiсний, скiльки здивований i насторожений.

– Велосипед е, та не той, – зауважив вiн. – Я вивчив сорок два рiзних вiдбитки велосипедних шин. Цi, як бачите, фiрми «Данлоп», та ще й iз латкою. У Гайдеггера були палмерiвськi, iз повздовжнiми смужками. Про це менi сказав учитель математики Евелiнг. Отже, проiжджав тут не Гайдеггер, а хтось iнший.

– Хлопчик?

– Якби ж ми могли довести, що вiн мав велосипед! Але нас запевняють, що велосипеда в нього не було. Цi слiди, як ви можете самi переконатися, ведуть вiд школи.

– Або в напрямку школи.

– Нi, мiй любий, Ватсоне. Вiдбиток заднього колеса завжди глибший, бо на нього припадае бiльша вага. Ось бачите? У кiлькох мiсцях вiн збiгся з менш ясним вiдбитком переднього та знищив його. Нi, велосипедист точно iхав вiд школи. Можливо, вiн не мае жодного вiдношення до наших розшукiв, але все ж перед тим, як продовжити, слiд пiти назад цим слiдом.

Так ми й вчинили, i через двiстi-триста ярдiв там, де стежка звернула зi заболоченоi дiлянки, вiдбиток велосипедних колiс зник. Але далi стежку перетинав струмок, i за ним слiди знову вiдновилися, хоча iх i встигли затоптати корови. Потiм стежка заглибилася в Косий клин – гай, що доходив майже до самоi будiвлi школи. Велосипедист, вочевидь, виiхав iз цього гаю. Голмс сiв на валун i пiдпер пiдборiддя руками. Поки вiн незворушно так сидiв, я встиг викурити двi цигарки.

– Ну, що ж, – сказав нарештi мiй товариш, – завбачлива людина, звiсно, може помiняти шини свого велосипеда, щоб заплутати слiди. Але мати справу зi злочинцем, котрий мае аж такий дар передбачення, було б для мене великою честю.

Залишимо це питання невирiшеним i повернiмося до болота, бо там ще не все обстежили.

Ми продовжили свiй ретельний огляд заболоченоi дiлянки рiвнини й незабаром були належно нагородженi. Голмс побачив ще одну брудну стежку i, пiдiйшовши до неi, радiсно зойкнув. Посерединi тягнулися тонкi, як телеграфнi дроти, смужки. Це були вiдбитки палмерiвських велосипедних шин.

– Ось де проiжджав гер Гайдеггер! – схвильовано промовив Голмс. – Моi висновки були не такi вже й кепськi, Ватсоне!

– З чим вас i вiтаю.

– Але до кiнця ще далеко. Прошу вас, не ступайте на стежку. Ходiмо цим слiдом. Вiн, либонь, скоро урветься.

Однак у цiй частинi рiвнини раз у раз траплялися тонкi мiсця, i хоча велосипедний слiд часто губився, ми щоразу знаходили його.

– Помiчаете, – сказав Голмс, – що тут велосипедист натиснув на педалi? Це цiлком очевидно. Погляньте ось сюди, де збереглися слiди i переднього, i заднього колеса. Вони однаково чiткi. А це можна пояснити лише тим, що велосипедист перенiс центр ваги на кермо, як роблять спортсмени. О Боже, вiн упав!

На бруднiй стежцi виднiвся широкий i довгий мазок. Далi були помiтнi вiдбитки черевикiв, а потiм знову з’явився велосипедний слiд.

– Колеса послизнулися? – спитав я.

Голмс пiдняв зi землi зламану гiлку. На мiй жах, жовтi квiти були забризканi чимось червоним. На стежцi й в заростях дроку темнiли бурi плями згусткiв кровi.

– Кепськi справи! – сказав Голмс. – Зовсiм зле! Не ступайте сюди, Ватсоне, вiдiйдiть подалi. Отже, що можна прочитати тут? Вiн упав поранений… пiднявся… знову сiв на велосипед… рушив далi. Стежкою пройшов табун. Та ж не бугай його заколов! Але iнших слiдiв тут немае. Уперед, уперед, Ватсоне! Плями кровi, вiдбитки велосипедних колiс – уже за цими слiдами ми його точно знайдемо!

Нашi пошуки не затягнулися. Велосипедний слiд почав дивно петляти вологою лискучою стежкою. Я поглянув уперед, i раптом перед моiми очима блиснуло щось металеве. Із заростей дроку ми витягнули велосипед iз палмерiвськими шинами. Одна педаль у нього була погнута, кермо та передне колесо суцiльно залитi кров’ю. Трохи далi з трави виднiвся черевик. Ми кинулися туди й побачили злощасного велосипедиста – високого бородатого чоловiка в окулярах iз розбитим правим скельцем. Причиною його смертi був нищiвний удар, що проломив йому череп. Те, що вiн ще мiг проiхати кiлька метрiв пiсля такого поранення, свiдчило про його вражаючу живучiсть i силу духу. Черевики чоловiк одягнув на босу ногу, а пiд пiджаком виднiлася нiчна сорочка. Жодних сумнiвiв: перед нами лежав учитель-нiмець.

Голмс дбайливо перевернув тiло й оглянув його, потiм сiв i замислився. Дивлячись на стривожене обличчя мого товариша, я зрозумiв, що ця страшна знахiдка не дуже просунула вперед наше розслiдування.

– Просто не знаю, як нам бути, Ватсоне, – сказав нарештi Голмс. – Я схильний рухатися далi. Нашi пошуки настiльки затягнулися, що нам i годину не можна втрачати. З iншого боку, треба повiдомити полiцiю. Хiба можна залишати тут тiло цього бiдолахи!

– Пошлiть зi мною записку.

– Але я не можу обiйтися без вас i вашоi допомоги! Стiйте, он там хтось рiже торф. Покличте цього селянина, нехай приведе сюди полiцiю.

Я виконав прохання Голмса, i вiн вiдправив до смертi переляканого фермера зi запискою до лiкаря Гакстейбла.

– Отже, Ватсоне, – знову озвався мiй приятель, – сьогоднi вранцi ми з вами натрапили на два слiди. Перший залишив велосипед iз палмерiвськими шинами, i бачите, куди вiн нас привiв. Друга наша знахiдка – слiд вiд латаноi данлопiвськоi шини. До того, як вирушити цим другим слiдом, треба пiдсумувати, що ми знаемо, i вiддiлити iстотне вiд несуттевого… Насамперед хочу наголосити, що хлопчик утiк iз власноi волi. Вiн вилiз у вiкно й зник один або зi спiльником. У цьому немае сумнiвiв.

Я схилив голову на знак згоди.

– Атож. Тепер займемося нещасним нiмцем. Хлопчик устиг одягнутися, отже, вiн готувався до втечi. Але нiмець, мабуть, одягався поспiхом i тому втiк навiть без шкарпеток.

– Безсумнiвно.

– Що його змусило вистрибнути у вiкно? Те, що вiн побачив, як хлопчик утiкав. Хотiв наздогнати й повернути учня. Хапае свiй велосипед, кидаеться в погоню за втiкачем i гине на болотах.

– Усе нiби так i е.

– Тепер пiдходжу до найсуперечливiшоi частини своiх мiркувань. Переслiдуючи маленького хлопчика, дорослий чоловiк мав би просто побiгти за ним. Адже наздогнати його було б зовсiм не важко. Але нiмець, котрий, за словами доктора Гакстейбла, був прекрасним велосипедистом, чинить iнакше – кидаеться в комiрчину за своiм велосипедом. Звiдси висновок: вiн побачив, що хлопчик скористався кращим способом пересування, нiж власнi ноги.

– Іншими словами, узяв чийсь велосипед?

– Вiдновимо картину втечi до решти. Нiмець гине за п’ять миль вiд школи – i гине, зауважте, не вiд кулi, яку могла б випустити в нього навiть дитина, а вiд безжального удару по головi, завданого рукою дужоi людини. Отже, у хлопчика був спiльник, i вiддалялися вони так хутко, що хороший велосипедист наздогнав iх лише на п’ятiй милi. При оглядi мiсця, де вiдбулася трагедiя, ми виявили лише вiдбитки коров’ячих копит. Я зробив ширше коло, крокiв на п’ятдесят, i не побачив жодноi стежини. Другий велосипедист не мав жодного стосунку до вбивства, а людських слiдiв там i не було.

– Голмсе! – вигукнув я. – Це неможливо!

– Браво! – сказав вiн. – Висновок вичерпний. У моему викладi подiй е щось неймовiрне, отже, я припустився помилки. Але ви весь час були зi мною й усе бачили на власнi очi. Де ж я помилився?

– Можливо, вiн розбив голову пiд час падiння?

– Серед болiт, Ватсоне?

– Навiть не знаю, Голмсе.

– Зосередьтеся, ми розгадували й важчi загадки. Матерiалу для мiркувань у нас досить, треба лише вмiло використати його… Тож ходiмо далi, Ватсоне. Палмерiвськi шини повiдомили нам усе, що могли. Тепер поглянемо, куди нас заведе залатана данлопiвська.

Ми вирушили цим слiдом, але незабаром перед нами потягнулися пологi, зарослi вересом пагорби; струмок залишився позаду. Іти далi не було сенсу, адже вiдбитки данлопiвських шин могли вести або до Голдернесс-холу, чиi величавi вежi здiймалися лiворуч, або до приземистих сiрих хатинок, за якими, якщо вiрити мапi, проходило Честерфiлдське шосе.

Коли ми опинилися всього за кiлька крокiв вiд старого, доволi непоказного на вигляд заiзду з пiвником на вивiсцi, Голмс раптом скрикнув i схопив мене за плече, щоб не впасти. У нього пiдвернулася нога, а, як вiдомо, у таких випадках людина стае зовсiм безпорадною. Вiн сяк-так дошкандибав до дверей заiзду, де з люлькою в зубах сидiв кремезний, смаглявий чоловiк середнього вiку.

– Здоровенькi були, мiстере Рюбен Гейз, – привiтався Голмс.

– А хто ви такий i звiдки знаете мое iм’я? – поцiкавився чоловiк, змiрявши Голмса пiдозрiлим i недобрим поглядом.

– Воно написане на вивiсцi у вас над головою. А власника завжди впiзнаеш. Скажiть, чи немае у вас якогось вiзка в каретнику?

– Нi.

– Я на праву ногу ступити не можу.

– Не ступайте, якщо не можете.

– А як же менi йти?

– Якось на однiй нозi дострибаете.

Вiдповiдi мiстера Рюбена Гейза не вирiзнялися надмiрною люб’язнiстю, але Голмс стерпiв його свавiлля з дивною щирiстю.

– Слухайте, шановний, – звернувся вiн, – ви ж бачите, яке зi мною сталося лихо. Нам аби до мiсця дiстатися, а як i на чому, менi байдуже.

– А менi й поготiв начхати, – вiдрубав цей похмурий суб’ект.

– Я тут у важливiй справi. Дайте менi свiй велосипед i отримаете соверен за послугу.

Господар нашорошив вуха:

– А куди вам iхати?

– У Голдернесс-хол.

– Чи не до самого герцога в гостi? – спитав власник заiзду, насмiшкувато зиркаючи на наш забризканий брудом одяг.

Голмс щиросердно засмiявся:

– Герцог прийме нас iз розпростертими обiймами.

– А це чому ж?

– Бо ми повiдомимо йому хорошу звiстку про його зниклого сина.

Мiстер Гейз сiпнувся:

– Невже знайшли?

– З Лiверпуля дали знати, що вiн там. Його ось-ось знайдуть.

Щось тiнню промайнуло цiею грубою, зарослою щетиною пикою. Мiстер Гейз раптом подобрiшав.

– У мене менше причин бажати йому добра, нiж у будь-кого iншого, – кинув вiн, – бо я служив у нього кучером, а вiн дуже прикро зi мною вчинив. Постачальник сiна наплiв йому про мене сiм мiшкiв гречаноi вовни, тож мене прогнали, навiть рекомендацii не дали. Але я однаково радий, що молодий лорд знайшовся в Лiверпулi. Гаразд, допоможу вам доправити цю добру звiстку до Голдернесс-холу.

– Дякую, – вклонився Голмс. – Але ми спочатку повечеряемо, а потiм ви дасте менi свiй велосипед.

– Я його не маю.

Голмс показав йому соверен.

– Кажу ж вам, велосипеда немае! Кiньми доiдете.

– Гаразд, – сказав Голмс. – Нагодуйте нас, а потiм ще про це побалакаемо.

Коли ми залишилися самi в кухнi, вимощенiй плиткою, нога в Голмса раптом, нi з того нi з сього, перестала болiти. День хилився до вечора. Ми зголоднiли й не квапилися вставати з-за столу. Занурений у своi думки, Голмс кiлька разiв, не перестаючи мовчати, пiдходив до вiкна. Воно виходило на подвiр’я, завалене смiттям. В одному його кутку стояла кузня, де працював брудний, замурзаний пiдлiток, в iншому – стайня. Пiсля однiеi з таких прогулянок Голмс знову всiвся за стiл i раптом схопився, голосно скрикнувши.

– Є, Ватсоне! Знайшов! – зрадiв вiн. – Тепер усе ясно. Ватсоне, ви бачили вiдбитки коров’ячих копит сьогоднi вранцi?

– Бачив.

– Де?

– Та всюди. І на болотах, i бiля того мiсця, де бiдолаха Гайдеггер зустрiв свою смерть.

– Правильно. А тепер, Ватсоне, скажiть, чи багато корiв ви помiтили?

– Корiв я не бачив.

– Дивно, Ватсоне! Всюди вiдбитки коров’ячих копит, а самих корiв нiде не видно. Правда, дивно?

– Так, справдi.

– Тепер, Ватсоне, напружте свою пам’ять i спробуйте уявити, як виглядали цi слiди на стежцi.

– Уявив.

– Пригадуете? Інодi вони були такi… – вiн став розкладати на столi хлiбнi крихти: – :::: А iнодi такi: – :. :. :. :. А подекуди навiть такi: – .:. :.: Згадали?

– Нi.

– А я готовий пiдтвердити це пiд присягою. Втiм, ми ще повернемося туди й перевiримо все на мiсцi. Яким же я був слiпим, що не зробив з цього вiдповiдних висновкiв!

– Яких висновкiв?

– А ось яких: дивовижнi це корови, яких можна пустити й ступою, i клусом, i чвалом! Ще згадаете мое слово, Ватсоне, такий хитрий прийом не до снаги власнику сiльського трактиру! На дворi нiкого немае, крiм цього хлопчака в кузнi. Зробимо вилазку й з’ясуемо, як там справи.

У напiвзруйнованiй стайнi стояли двi кошлатi, нечищенi коняки. Голмс пiдняв однiй iз них задню ногу й голосно зареготав:

– Пiдкови старi, а пiдкували зовсiм недавно. Пiдкови старi, а цвяхи новенькi. Це справа стане класикою – вона цiлком на це заслуговуе. Тепер зазирнiмо в кузню.

Пiдлiток, зайнятий своею справою, не звернув на нас нi найменшоi уваги. Я побачив, як Голмс швидко оглянув усю кузню, завалену залiзним брухтом i трiсками. Раптом позаду почулися кроки, i ми побачили господаря. Густi брови в нього пiднялися й створили одну лiнiю над злiсно виблискуючими очима, смагляве обличчя засмикалося судомою. Вiн тримав у руцi коротку, окуту залiзом палицю та сунув на нас iз таким загрозливим виглядом, що я зрадiв, намацавши револьвер у своiй кишенi.

– Полiцiйнi нишпорки! – вигукнув вiн. – Що вам тут треба?

– Мiстере Рюбен Гейз, даруйте! – спокiйно сказав Голмс. – Можна подумати, що ви боiтеся, щоб i справдi чогось тут не знайшли.

Величезним зусиллям волi Гейз опанував себе й скривився у фальшивiй усмiшцi, яка здалася менi ще страшнiшою, нiж його грiзний вигляд.

– Прошу дуже, шукайте. Що знайдете – все ваше, – дозволив вiн. – Але я не люблю, коли стороннi люди, не питаючи, вештаються моiм подвiр’ям. Тому, мiстере, чим швидше оплатите рахунок i заберетеся геть, тим буде краще.

– Не гнiвайтесь на нас, мiстере Гейз, – сказав Голмс. – Ми просто хотiли поглянути на ваших коней, але я, здаеться, i пiшки дiйду. Адже до Голдернесс-холу недалеко?

– Звiдси до самих ворiт милi двi, не бiльше. Он тим шляхом, лiворуч.

Вiн провiв нас iз двору похмурим поглядом.

Ми недалеко зайшли дорогою, оскiльки Голмс зупинився бiля першого ii закруту, знаючи, що тепер нас нiхто уже не побачить.

– Було гаряче, як кажуть у дитячiй грi, – сказав вiн. – І чим бiльше прямую вiд заiзду, стае все холоднiше та зимнiше. Нi, йти звiдси ще зарано!

– Переконаний, що цей Рюбен Гейз знае все. Бiльш злочинноi фiзii менi в життi не доводилося бачити!

– Правда? Справжнiй злодiй! А конi, а кузня? Еге, цiкава забiгайлiвка цей «Бiйцiвський когут»! Давайте-но поспостерiгаемо, що там дiеться, лише обережно, нишком.

Позаду нас височiв пологий пагорб, усiяний сiрими валунами. Коли ми почали пiдiйматися вгору його схилом, я поглянув у бiк Голдернесс-холу й раптом побачив велосипедиста, котрий швидко мчав дорогою.

– Пригнiться, Ватсоне! – гукнув Голмс, опустивши менi на плече свою важку руку.

Тiльки-но ми встигли сховатися за валун, як цей чоловiк пролетiв повз нас. У хмарi пилу, здiйнятого велосипедистом, передi мною промайнуло блiде, схвильоване обличчя, у кожнiй рисi якого застиг жах: вiдкритий рот, застиглий погляд дико вирячених очей. Це була якась безглузда карикатура на чепуристого, стрункого Джеймса Вайлдера, нашого вчорашнього знайомого.

– Секретар герцога! – скрикнув Голмс. – Мерщiй, Ватсоне! Поглянемо, що йому там треба.

Стрибаючи по камiнню, ми видерлися нагору схилом i побачили звiдти дверi заiзду. Велосипед Вайлдера стояв бiля стiни. У будинку не було помiтно жодного руху, у вiкна нiхто не визирав.

Сонце заходило за високi вежi Голдернесс-холу, i на рiвнину повiльно спускалися сутiнки. Незабаром у згуслiй темрявi зi стайнi при заiздi виiхав екiпаж iз лiхтарями обабiч, i через хвилину-другу вiн щодуху промчав повз нас у напрямку Честерфiлду.

– Як це розумiти, Ватсоне? – прошепотiв Голмс.

– Схоже на втечу.

– Екiпаж, а в ньому лише одна людина, наскiльки менi вдалося розгледiти. Але це не мiстер Джеймс Вайлдер, бо вiн, погляньте, он там стоiть.

Посеред яскраво освiтленого прямокутника дверей чорнiла постать секретаря. Витягнувши шию, вiн вдивлявся в темряву, явно чекаючи на когось. Минуло кiлька хвилин, i нарештi на дорозi почулися кроки. У свiтлi, що падало з дверей, промайнула ще чиясь тiнь, дверi зачинили, i заiзд знову занурився в морок. Потiм в одному з його горiшнiх вiкон засвiтили лампу.

– Дивнi вiдвiдувачi заходять у «Бiйцiвський когут», – зауважив Голмс.

– Вхiд у шинок iз iншого боку.

– Правильно. Цi двое, ймовiрно, не просто вiдвiдувачi, а гостi власника. Але що знадобилося в цьому лiгвi мiстеру Джеймсу Вайлдеру, та ще такоi пiзньоi години? І кому вiн призначив там зустрiч? Ризикнемо, Ватсоне, пiдiйдiмо до них ближче.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=40849669) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Лорд Адмiралтейства – морський мiнiстр.