Книга - Скандал у Богемії

Скандал у Богемii
Артур Конан Дойл


Істини
Оповiдання «Скандал у Богемii» англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859—1930) було вперше опублiковано у 1891 роцi й вважаеться одним з найкращих творiв письменника про Шерлока Голмса.

До сищика звертаеться король Богемii – його шантажуе жiнка на iм’я Ірен Адлер, з якою вiн колись мав стосунки, але потiм розлучився. Тепер вiн хоче одружитися, але Ірен погрожуе завадити весiллю, передавши родинi нареченоi компрометуючу фотографiю, на якiй вони знятi разом. Шерлок Голмс попри все мае вiднайти цю свiтлину.

До видання також увiйшли оповiдання «Блiдий вояк», «Постiйний пацiент», «Звiздочолий», «Шляхетний парубок» та iншi.





Артур Конан Дойл

Скандал у Богемii





Блiдий вояк


Менi часом здаеться, що свiтогляд мого приятеля Ватсона занадто обмежений. Зате, дiйшовши до якогось рiшення, вiн наполегливо домагаеться його реалiзацii. Так, вiн довгий час умовляв мене описати хоча б один випадок моеi професiйноi кар’ери. Вочевидь, я сам пiдкинув йому цю iдею, докоряючи за прагнення потурати смакам публiки замiсть того, щоб триматися сухих фактiв.

– Вашi описи надуманi, – не раз казав я йому.

– Тодi спробуйте взятися за справу самi, Голмсе, – вiдповiдав на докори Ватсон.

Й ось я вирiшив прислухатися до його поради. Маю зiзнатися, що тепер розумiю мого товариша й усiх iнших людей, котрi беруться за перо. Писати цiкаво не так легко, як я собi уявляв, а випадок, про який маю намiр розповiсти, повинен був задовольнити цю вимогу. До того ж ця пригода належить до числа найдивнiших подiй у моiй практицi, хоча чомусь Ватсон не згадуе про неi в своiх нотатках.

У моему записнику зазначено, що подii, з яких я почну свою розповiдь, вiдбулися в сiчнi 1903 року незабаром пiсля закiнчення англо-бурськоi вiйни[1 - Англо-бурська вiйна – колонiальнi вiйни Великоi Британii проти бурськоi Пiвденно-Африканськоi Республiки, якi тривали з 1880 по1881 рiк (перша англо-бурська вiйна) i з 1899 по 1902 рiк (друга англо-бурська вiйна).]. У той час я залишився самотнiм. Мiй вiрний Ватсон одружився й залишив нашу парубоцьку квартиру на Бейкер-стрит. Либонь, одруження стало единим проявом егоiзму з його боку за весь час нашоi багаторiчноi дружби.

Отже, того дня мене навiдав мiстер Джеймс К. М. Додд, високий, широкоплечий i засмаглий англiець. Я зазвичай сiдаю спиною до вiкна, а клiента саджу навпроти таким чином, аби свiтло падало йому на обличчя. Так я вчинив i цього разу.

Мiстер Додд, мабуть, не знав, з чого почати розповiдь. Я не допомагав йому, адже виграний час давав менi нагоду постежити. Помовчавши, я вирiшив вразити його певними висновками про його персону. Як я переконався, це дуже корисно, бо неодмiнно викликае щирiсть i довiру клiентiв.

– Ви, здаеться, нещодавно прибули з Пiвденноi Африки? – спитав я.

– Атож, сер, – вiдповiв вiн здивовано.

– Імовiрно, служили в кавалерii?

– Саме так.

– У Добровольчому корпусi?

– І це правда. Мiстере Голмс, ви чарiвник! – розгублено мовив мiй вiдвiдувач.

Я всмiхнувся.

– Усе дуже просто. Хiба не ясно, що чоловiк iз мужньою поставою, вiйськовою виправкою та засмагою, явно не лондонського походження, щойно приiхав з театру вiйськових дiй, тобто з Пiвденноi Африки. Крiм цього, ви носите бороду, отже, не кадровий вiйськовий. Ваша постава видае кавалериста. Що ж до Добровольчого корпусу, то з вашоi вiзитноi картки видно, що ви бiржовий маклер iз Трогмортон-стрит. До якого ж iще полку ви могли вступити?

– Це дивно, як ви бачите все до дрiбниць, мiстере Голмс! – вигукнув Додд.

– Я бачу не бiльше, нiж ви, але вмiю аналiзувати те, що бачу, – вiдповiв я, – однак навряд чи ви навiдали мене лише для того, щоб переконатися в моiй спостережливостi. Що сталося в Старому Таксберзькому парку?

– О, мiстере Голмс! – вигукнув Додд.

– Мiй любий сер, немае нiчого надприродного в тому, що я сказав. На конвертi вашого листа стояв саме такий штемпель. Ви писали, що просите термiново прийняти вас, отже, сталося щось дуже важливе.

– Маете рацiю. Але з того часу подii набули ще гiршого спрямування. Полковник Емсворд просто вигнав мене…

– Тобто вигнав?

– Та так. Менi довелося забиратися геть. Це ще той iндивiд, той полковник Емсворд! Я б i секунди не провiв у його товариствi, якби не Годфрi.

Я неквапливо запалив люльку й вiдкинувся на спинку крiсла.

– Може, ви все ж поясните менi, в чому рiч, мiстере Додд?

Мiй вiдвiдувач хитро примружився.

– А я вже було вирiшив, що ви про мене знаете все, – всмiхнувся вiн. – А якщо серйозно, то викладу всi факти, а ви, сподiваюся, поясните менi, що вони можуть означати. Минулоi ночi я не мiг заснути й на мить – намагався все збагнути. Але чим бiльше мiркую, тим неймовiрнiшим менi здаеться все, що сталося.

Отже, я потрапив до вiйська в сiчнi 1901-го, приблизно два роки тому. У нашому ескадронi служив молодий

Годфрi Емсворд. Вiн пiшов на вiйну добровiльно – у його жилах текла войовнича кров. У всьому полку не було хлопця, кращого за Годфрi. Ми добряче заприятелювали, це була така дружба, яка можлива лише коли люди живуть однаковим життям, дiлять тi самi радощi й смуток. Увесь рiк ми воювали плiч-о-плiч, разом терплячи всi примхи похiдного життя. А потiм Годфрi поранили й вiдiслали в шпиталь. Я отримав один лист iз Кейптауна, де був розташований медичний заклад, i ще один iз Англii, зi Саутгемптона. З того часу – жодного слова, розумiете, мiстере Голмс, жоднiсiнького слова вiд мого найближчого приятеля за шiсть мiсяцiв. Коли вiйна скiнчилася i я повернувся додому, то одразу ж написав батьковi Годфрi, питаючи про його сина. Вiдповiдi не було. Знову написав. Цього разу я отримав коротке та сухе послання. Батько Годфрi повiдомляв, що його син подався в навколосвiтню подорож i не повернеться ранiше, нiж через рiк. Ця вiдповiдь мене не задовольнила. Уся iсторiя здавалася напрочуд дивною. Я не мiг повiрити, що такий хлопець, як Годфрi, був здатен за короткий час забути свого найкращого товариша. Мене стурбувала ще одна обставина. Годфрi був единим спадкоемцем великого статку. З його розповiдей я знав, що вiн не ладнав iз батьком. У старого був огидний характер, а Годфрi бiльше не мiг терпiти цього. Нi, менi страшенно не сподобалася вся ця справа, i я вирiшив дiзнатися iстину, чого б це менi не коштувало. Певний час я займався залагодженням особистих справ. Але зараз маю намiр присвятити весь свiй час i сили з’ясуванню лише одного питання: долi мого приятеля.

При цих словах сiрi очi вiдвiдувача блиснули, а його квадратна щелепа рiшуче стиснулася. Я з цiкавiстю поглянув на свого спiврозмовника. Мiстер Джеймс Додд справляв враження чоловiка, котрого набагато краще мати в числi своiх друзiв, нiж ворогiв.

– Що ж ви зробили далi? – поцiкавився я.

– Подумав, що найкраще було б вiдвiдати Таксберзький парк у Бедфордi, де мiститься маеток родини Емсвордiв. З цiеi метою я написав листа матерi Годфрi. Правду кажучи, я бiльше не хотiв мати справу з його суворим батьком. Я написав, що я – близький приятель Годфрi, i що ми разом служили в Пiвденнiй Африцi. Якщо вона не заперечуе, я б iз задоволенням побалакав iз нею про сина. До речi, додав я, незабаром буду неподалiк вiд Бедфорда й мiг би на короткий час заiхати в Таксберзький парк. У вiдповiдь отримав люб’язне запрошення вiдвiдати маеток Емсвордiв. Я сiв у потяг i поiхав. Поки я дiстався вiд станцii до будинку, уже стемнiло. Родинний замок Емсвордiв виявився масивною спорудою, в архiтектурi якоi змiшалися стилi всiх епох. Середня частина будiвлi, витримана в елизаветинському стилi, химерно поеднувалася з пiзнiшими прибудовами у вiкторiанському. Навколо замку розташовувався прекрасний великий парк. Усерединi оселi стiни були оздобленi червоним деревом i обвiшанi численними картинами в масивних рамах. У всьому будинку панував дух старовини та похмуроi таемничостi.

Мене зустрiли слуги – дворецький Ральф, старезний, як i самi стiни будинку, i його дружина, ще старiша. Але, незважаючи на вiдразливу зовнiшнiсть, жiнка менi сподобалася. Я згадав, що вона колись була нянькою Годфрi. Мiй приятель часто розповiдав менi, що пiсля матерi вiн нiкого на свiтi так не любив, як свою стару няньку. Потiм до мене вийшли полковник i його дружина. До матерi Годфрi, маленькоi тендiтноi жiнки, я вiдразу ж вiдчув симпатiю. Зате його батько менi геть не сподобався. Одразу пiсля прибуття мене запросили до кабiнету полковника. Зiзнаюся, перспектива бесiди з ним мене зовсiм не тiшила. На якусь мить менi захотiлося вiдмовитися вiд цiеi забаганки. Але думка про мого товариша змусила мене впоратися з легкодухiстю. У похмурому, заставленому меблями кабiнетi полковника менi вдалося уважнiше розгледiти його. Батько Годфрi виявився високим, широкоплечим старим iз щелепою, що випирала, i довгою сивою бородою. У нього був великий, помережаний капiлярами нiс, який стирчав, неначе грифовий дзьоб, i маленькi очi, що люто виблискували з-пiд сивих волохатих брiв.

– Отже, сер, – звернувся вiн до мене скрипучим голосом, – якщо не заперечуете, я хотiв би дiзнатися справжню причину вашого приiзду до нас.

Я ввiчливо вiдповiв, що в своему листi до його дружини виклав причини, якi спонукали мене навiдати батькiв мого товариша.

– До речi, – продовжував старий, – крiм ваших запевнень, я не маю iнших доказiв того, що ви справдi близько знали мого сина.

– У мене е листи вiд Годфрi, – вiдповiв я, намагаючись зберегти холодне серце.

– Чи можу я поглянути на них, сер?

– Звiсно.

Мiстер Емсворд побiжно переглянув листи та повернув iх менi.

– Ну, i що далi? – спитав вiн.

– Зрозумiйте мене, сер, – вiдповiв я схвильовано, – я щиро прив’язаний до вашого сина. Чому вас дивуе, що я намагаюся розшукати слiди близькоi менi людини?

– Пригадую, сер, що в листi до вас я вiдповiв на всi вашi запитання. Можу повторити: пiсля служби в Африцi здоров’я Годфрi помiтно похитнулося. Йому знадобився повний вiдпочинок i змiна оточення. Тому ми, його мати i я, вирiшили вiдправити його в навколосвiтню подорож на тривалий термiн. І прошу вас, передайте те, що я вам сказав, усiм друзям мого сина, котрим небайдужа його доля.

– Певна рiч, я виконаю ваше прохання, сер, – спокiйно вiдповiв я, – але, зi свого боку, попрошу вас бути таким люб’язним i повiдомити, коли i яким пароплавом вiдбув Годфрi. Я йому напишу.

Моi слова, мабуть, спантеличили й одночасно розгнiвали полковника. Вiн вiдповiв не вiдразу. Похмурi очi старого зовсiм сховалися за його кошлатими бровами. Вказiвним пальцем правоi руки вiн нервово стукав по столу. Нарештi вiн поглянув на мене з виглядом гравця, котрий розгадав пiдступний хiд супротивника.

– Багато хто на моему мiсцi, мiстере Додд, – промовив вiн повiльно, – обурився б через вашу недоречну наполегливiсть, що межуе зi зухвалiстю.

– Маете зрозумiти причини моеi наполегливостi, сер, – гаряче заперечив я, – вона пов’язана виключно з тим, що…

– Знаю, знаю, – обiрвав мене Емсворд, – лише тому я такий терплячий. Але не випробовуйте мое терпiння, мiстере Додд. Буду змушений категорично просити вас припинити подальше втручання в мое приватне життя. Сiмейнi справи стосуються лише мене й бiльше нiкого. Стороннiй, хоч би як доброзичливо вiн не був налаштований, не в змозi правильно оцiнити подii, що вiдбуваються в тiй чи iншiй родинi. Затямте це. Щиро раджу припинити вашi даремнi пошуки та зайнятися чимось iншим. А тепер, мiстере, зайдiть до моеi дружини. Вона прагне почути вiд вас усе, що ви зможете пригадати про Годфрi.

Це був глухий кут, мiстере Голмс. Сувора непохитнiсть батька Годфрi, здавалося, вiдбирала в мене будь-яку надiю. Але подумки я негайно присягнувся, що не заспокоюся нi на мить, поки не дiзнаюся правду.

Обiд у величезнiй похмурiй iдальнi минув понуро. За столом нас було лише трое. Мати Годфрi жадiбно випитувала в мене подробицi життя ii сина. Але батько був похмурий i мовчазний. У мене був такий пригнiчений настрiй, що за першоi ж нагоди я подякував господинi та пiшов до призначеноi менi кiмнати.

Це було велике, бiдно обставлене примiщення, яке справляло таке ж гнiтюче враження, як i все обiйстя. Але, розумiете, мiстере Голмс, пiсля похiдного армiйського життя я був не надто прискiпливим до iнтер’еру. Визирнув у вiкно. Нiч була ясною й мiсячною.

Я зачинив вiкно, опустив фiранку, засвiтив лампу й сiв iз книжкою бiля розпаленого камiна.

Але недовго я залишався наодинцi. Почувся обережний стукiт у дверi, i до кiмнати увiйшов старий слуга з оберемком дров.

– Даруйте, сер, – сказав вiн, – я боявся, що дров у камiнi забракне й що ви змерзнете. У цих кiмнатах дуже вогко.

Ідучи, Ральф затримався на порозi.

– Розумiете, сер, – вибачаючись промовив вiн, – я випадково почув те, що ви розповiдали за обiдом про мiстера Годфрi. Рiч у тiм, що моя дружина бавила його дитиною. Ми обое дуже любимо молодого господаря. Ви, здаеться, казали, що мiстер Годфрi вiдзначився на вiйнi?

– В усьому полку не було нiкого, хто мiг би зрiвнятися з Годфрi хоробрiстю та шляхетнiстю, – гаряче повiдомив я. – Якби не вiн, навряд чи я сидiв би тут i балакав iз вами.

Старий задоволено потер зморшкуватi руки.

– Еге ж, сер. Таким вiн був завжди. В усьому парку немае жодного дерева, яке б не облазив наш хлопчик. Нiщо не могло налякати його. Авжеж, – зi сльозами в голосi додав Ральф, – вiн був незвичайною дитиною, i… незвичайною людиною.

При цих словах я схопився з мiсця.

– Стривайте, Ральфе, ви сказали слово «був», так нiби Годфрi вже немае серед живих! Що це означае? Негайно кажiть, заради бога!

Я мiцно схопив старого за плече. Вiн намагався звiльнитися, та не змiг.

– Не знаю, що ви маете на увазi, сер, – пробурмотiв вiн, – я не маю права втручатися не в своi справи. Краще запитайте в господаря.

– На одне запитання ви все ж менi вiдповiсте, Ральфе. Інакше не випущу вас iз цiеi кiмнати. То Годфрi живий чи мертвий?

Я пильно дивився на Ральфа. Обличчя старого скривилося, немов вiд сильного болю. Очi наповнилися сльозами. Мiцно стиснутi губи не могли вимовити нi звуку. Нарештi вiн прошепотiв:

– Краще б вiн помер.

Розгубившись вiд несподiванки, я вiдпустив його плече. Слуга скористався цим i вислизнув iз кiмнати.

Можете уявити собi, мiстере Голмс, якi смутнi почуття пробудили в менi слова старого. «Що ж мiг зробити Годфрi такого, щоб любий слуга волiв би бачити його мертвим? – гарячково роздумував я. – Невже його втягнули в злочин, настiльки серйозний, що вiн зачiпае честь сiм’i, а суворий глава родини сховав його вiд усього свiту, щоб скандал не отримав розголосу? Годфрi завжди був вiдчайдухом. Водночас вiн легко пiддавався сторонньому впливу. Мабуть, потрапив до рук якихось негiдникiв, котрi скористалися його довiрливiстю та щирiстю. У такому випадку, – думав я, – мiй обов’язок бути з Годфрi в цей важкий для нього час».

З такими думками я випадково пiдняв голову, i… кого, мiстере Голмс, я побачив в саду бiля мого вiкна, як гадаете? Його ж, Годфрi Емсворда!

У цьому мiсцi мiй вiдвiдувач так розхвилювався, що не мiг вiдразу продовжити свою розповiдь.

– Я вас слухаю дуже уважно, мiстере Додд, – сказав я. – Ваша iсторiя стае все цiкавiшою.

– Обличчя Годфрi було притиснуте до шибки, – продовжував мiй гiсть. – Я не зовсiм щiльно затулив вiкно фiранкою й чiтко бачив усю фiгуру Годфрi. Але мою увагу привернуло саме його обличчя. Воно було блiде, як смерть, такоi бiлизни я нiколи не бачив у живих людей. Мабуть, так виглядають привиди. Маю сказати, що Годфрi справив на мене жахливе враження, i не лише через неприродну бiлизну обличчя, що примарно вiдсвiчувало в темрявi ночi. На якусь секунду його очi зустрiлися з моiми. Його погляд, жалюгiдний i сповнений провини, вразив мене. Це було настiльки несхоже на звичайний для мого приятеля вираз мужностi та веселоi безтурботностi, що я аж здригнувся вiд жаху. Помiтивши, що я витрiщився на нього, вiн одразу ж вiдсахнувся вiд вiкна й зник у темрявi.

Але я недарма прослужив рiк чи навiть два, це навчило мене дiяти блискавично та зберiгати спокiй. Не встиг Годфрi зникнути, як я пiдбiг до вiкна й спробував вiдчинити його, щоб вистрибнути в садок. Але гачки заiржавiли й не вiдразу пiддалися. Та вже через хвилину я бiг стежкою, яку, як я вважав, обрав Годфрi.

Стежина була освiтлена тьмяним свiтлом мiсяця, i менi здавалося, що попереду замаячив якийсь силует. Я гукнув Годфрi, але вiдповiдi не отримав. Добiгши до розвилки стежок, я нерiшуче зупинився й раптом виразно почув грюкiт дверей, якi хтось зачинив. Я збагнув, що Годфрi сховався вiд мене. Що ж залишалося робити? Я сумно поплiвся назад. Залишок ночi я витратив, намагаючись пояснити тi дивнi факти, з якими зiткнувся.

За снiданком господар будинку був не таким суворим, як напередоднi. Мiсiс Емсворд зауважила, що неподалiк маетку е певнi пам’ятки, якi варто оглянути. Я негайно ж скористався цiею нагодою й спитав, чи не можна для цього продовжити свiй вiзит ще на добу. Мiй план не викликав захоплення господаря, проте дозвiл я таки отримав. Отож я вирiшив витратити весь день на пошуки тих таемничих дверей, за якими зник мiй товариш. Якби Годфрi забажав, вiн легко мiг би ховатися вiд мене в самому будинку – там без проблем помiстився б цiлий полк. Однак я був упевнений, що Годфрi десь у парку. Але де й чому – це було для мене загадкою.

Пiсля снiданку моi господарi, мабуть, зайнялися своiми справами та перестали звертати на мене увагу. Я скористався цим, аби вдатися до ретельного обстеження парку. Мою увагу привернула вiдокремлена хатинка, розташована наприкiнцi бiчноi алеi. Чи не звiдси долинув до мене вiдгук дверей, якими хтось грюкнув? Я пiдiйшов до будиночка, безтурботно насвистуючи якийсь веселий мотив iз виглядом людини, котра безцiльно тиняеться парком. У цей час iз хатинки вийшов невисокий на зрiст чоловiк iз широкою бородою i, на мiй подив, ретельно замкнув за собою дверi. Побачивши мене, вiн рiзко випрямився.

– Хто ви такий? Ви тут гiсть? – не вiтаючись, поцiкавився вiн.

Я пояснив, що приiхав навiдати батькiв свого щирого приятеля Годфрi.

– Шкода, що його зараз немае, – додав я, – бо вiн був би дуже радий побачити мене.

– Авжеж, дуже шкода. Сподiваюся, що iншого разу вам пощастить бiльше.

З цими словами мiй спiврозмовник сухо вклонився й пiшов у напрямку до будинку, менi ж не залишалося нiчого iншого, як послiдувати його прикладу. Вiдiйшовши на кiлька крокiв, я озирнувся й побачив, що чолов’яга з бородою стоiть за деревом i слiдкуе за мною.

І все ж менi вдалося достатньо добре розгледiти споруду, коли я проходив повз неi. Вiкна були щiльно зашторенi, увесь будиночок справляв враження порожнього. Я розумiв, що маю бути вкрай обережним. Найменша помилка – i мене викриють. Тодi менi просто запропонують забратися геть, i моi пошуки нi до чого не призведуть. Тому я вирiшив дочекатися ночi. Коли все стихло, я непомiтно вислизнув iз вiкна та попрямував до таемничого будиночка. Крiм фiранок на вiкнах були ще й вiконницi. Через одну з них пробивалося свiтло. Якраз у цьому мiсцi вiкно було затулене нещiльно, тож, доклавши зусиль, можна було розгледiти внутрiшнiй iнтер’ер кiмнати. Вона була затишна та гарно обставлена. Бiля столу сидiв мiй ранковий знайомий. Вiн курив люльку й щось читав.

– Що саме? – перервав я Додда.

Той був здивований моiм запитанням.

– Невже це мае якесь значення?

– Дуже важливе.

– Я не звернув уваги…

– Можливо, ви хоча б помiтили, що вiн тримав у руках – книжку, газету чи журнал?

– Мабуть, ця рiч все ж нагадувала журнал, – зваживши, вiдказав Додд, – але тодi менi було не до таких дрiбниць.

У кiмнатi перебував ще один чоловiк. Я не бачив його обличчя. І все ж не сумнiвався, що це був Годфрi. Я впiзнав його поставу, плечi, шию. Вiн сидiв обличчям до камiна в позi людини, пригнiченоi великим горем. Я застиг бiля вiкна, як укопаний. Раптом вiдчув на своему плечi чиюсь важку руку: поруч зi мною стояв полковник Емсворд.

– Так от, виявляеться, як ви поводитесь у гостях, сер, – зловiсно сказав вiн. – Будьте ласкавi послiдувати за мною.

Вiн обернувся й пiшов у напрямку до будинку. Я понуро послiдував за ним. Полковник зберiгав мовчанку, поки ми не опинилися в моiй кiмнатi. Там вiн поглянув на мене з ледве прихованою злiстю й звелiв, блискаючи очима:

– Ви поiдете завтра вранцi найпершим потягом. Екiпаж чекатиме вас о пiв на восьму. Мое найбiльше бажання – нiколи вас бiльше не бачити.

Я не знайшов, що вiдповiсти, пробурмотiв якiсь вибачення, знову згадав про нагальне бажання знайти мого приятеля…

– Не варто говорити про це, – пiдняв руку Емсворд. – Ви повелися дуже негiдно, сер. Із незвичайним нахабством вдерлися в приватне життя малознайомих вам людей. Ваше непрохане втручання в долю мого сина додало моiй дружинi й менi купу неприемних хвилин. І, нарештi, ви, гiсть у цiй оселi, виявилися звичайнiсiньким шпигуном. Що далi?

Тут моi нерви не витримали, мiстере Голмс, i я вiдповiв також рiзко:

– Мiстере Емсворд, я бачив Годфрi тут, у вашому парку. Бiльше того, переконаний, що вiн став жертвою насильства. Не знаю, навiщо ви ховаете свого сина вiд людей, але попереджаю: поки не впевнюся, що Годфрi нiщо не загрожуе, я буду всiма силами прагнути розгадати таемницю, яка його оточуе, що б ви там не казали й не робили.

Старий загарчав i загрозливо пiдсунувся до мене. Здавалося, ще секунда, i вiн ударить мене. Полковник був величезним на зрiст, сухорлявим i жилавим, i я мимоволi подумав, що впоратися з ним буде зовсiм не просто. Якийсь час вiн свердлив мене пронизливим поглядом своiх сiрих очей, що майже сховалися пiд густими бровами, потiм круто обернувся на пiдборах i вийшов iз кiмнати. Природно, менi довелося вдосвiта покинути Таксберзький парк. І ось я тут, у вас, мiстере Голмс, сподiваючись, що ви зумiете допомогти менi в справi, що зараз мене хвилюе бiльше за все на свiтi.

Ось такими були факти, якi менi виклав Джеймс Додд. Проникливий читач, мабуть, уже здогадався, що вирiшення поставленоi проблеми не становило значних труднощiв, оскiльки число варiантiв логiчного рiшення було доволi обмеженим. Проте це, здавалося б, елементарне завдання мiстило в собi певнi не позбавленi цiкавостi моменти та несподiванi закрути, якi й спонукали мене його описати. Я вирiшив застосувати свiй звичний метод логiчного аналiзу та передусiм задати кiлька запитань моему вiдвiдувачу.

– Скiльки слуг у будинку?

– Наскiльки я зрозумiв, лише двое: Ральф i його дружина. Сiм’я Емсвордiв живе дуже скромно.

– Отже, у хатинцi нiхто не прислуговуе?

– Мабуть, нi, якщо не брати до уваги того бороданя. Втiм, вiн не схожий на слугу.

– А ви, випадково, не помiтили, як передаеться iжа з кухнi в будиночок?

– Одного разу я бачив, як Ральф iз кошиком у руцi йшов парком. Але тодi не звернув на це жодноi уваги.

– Ви розпитували когось в околицях?

– Аякже. Я спiлкувався з начальником станцii, а також iз власником сiльського заiзду. Обое одностайно запевняли, що молодий Емсворд пробув удома недовго, вiдтак подався в навколосвiтню подорож. Ця версiя, вочевидь, не викликае сумнiвiв у навколишнiх жителiв.

– Ви нiкому не казали про своi пiдозри?

– Звiсно ж, нi.

– Дуже правильно вчинили. Ну, що ж, мiстере Додд, ваша iсторiя варта того, щоб зайнятися нею всерйоз. Ми поiдемо в Старий Таксберзький парк разом.

У той час я якраз закiнчував двi справи. Одну з них згодом описав мiй приятель Ватсон пiд назвою «Пригода в елiтнiй школi», у яку був втягнутий герцог Голдернесс. Друга була пов’язана з дорученням турецького султана, вельми делiкатним, що вимагае негайних дiй, адже поточнi подii могли спричинити небажанi полiтичнi наслiдки. Тому тiльки через тиждень я змiг впритул зайнятися проблемою зникнення Годфрi Емсворда. Ми поiхали в Бедфорд утрьох: мiстер Додд, ваш покiрний слуга й ще один мовчазний, суворий на вигляд джентльмен, про котрого я повiдомив моему клiентовi наступне:

– Це мiй старий приятель. Може, його допомога нам знадобиться, а може й нi. Все з’ясуеться на мiсцi.

Звiти Ватсона, без сумнiву, привчили читачiв до певних моiх дивацтв. Я не люблю зайвих слiв, а ще бiльше не люблю розкривати своi думки, поки зайнятий обмiрковуванням того чи iншого заплутаного випадку.

Додд був здивований, але промовчав, i ми продовжили подорож утрьох. У потязi я задав своему клiентовi кiлька запитань, вiдповiдi на якi призначалися для вух нашого мовчазного супутника.

– Ви цiлком упевненi, що того вечора бачили за вiкном обличчя вашого товариша?

– Не маю навiть найменшого сумнiву з цього приводу.

– Але ви казали, що Годфрi дуже змiнився?

– Змiнився лише колiр його обличчя: воно набуло неприродного блiдого, як сметана, вiдтiнку, нiби намащене бiлою фарбою.

– Не пригадуете, все обличчя було вкрите цiею дивною блiдiстю, чи лише його частина?

– Здаеться, що окремi частини обличчя особливо видiлялися бiлизною. Я звернув увагу на чоло, яке було притиснуте до вiкна. По ньому нiби бiлi смуги пробiгали.

– Ви гукнули вашого приятеля?

– Я був занадто вражений. Помчав за ним, як уже казав вам, але безуспiшно.

Для мене випадок був майже зрозумiлим. Ще залишалася одна деталь, яку треба було з’ясувати на мiсцi. Нарештi ми дiсталися до дивноi будiвлi, яку описував мiй клiент. Наш мовчазний супутник залишився в екiпажi. Ми з Доддом подзвонили в параднi дверi. Нам вiдчинив старий Ральф, одягнений у лiврею. Ми попросили повiдомити про нас господаревi. Менi впало у вiчi те, що на руках слуги були цупкi шкiрянi рукавички, якi вiн, побачивши нас, хутко зняв i поклав на столик у холi.

Не знаю, чи зазначав доктор Ватсон у своiх нотатках, що в мене надзвичайно розвинений нюх. Я вiдразу ж вiдчув слабкий, але однозначний запах, що тягнувся вiд столика, на якому лежали рукавички. я миттю пiдiйшов до столика й нагнувся, нiбито для того, щоб зав’язати шнурiвку черевика. За цей час я встиг понюхати рукавички. Так, без сумнiву, запах походив саме вiд них. Ця деталь остаточно вирiшила цю справу.

На жаль, менi доводиться розкривати карти завчасно, адже я сам розповiдаю про власну справу. У тих випадках, коли це робить Ватсон, менi вдаеться навiть його тримати в незнаннi до самого кiнця.

Коли Ральф повернувся, то запросив нас до кабiнету, де ми якийсь час залишалися самi. Почулися важкi квапливi кроки, i в кiмнату увiйшов господар будинку. Його обличчя було спотворене люттю, очi блищали. У руках чоловiк тримав нашi вiзитiвки. Побачивши гостей, вiн розiрвав папiрцi на дрiбнi шматочки й почав оскаженiло топтати iх.

– Чи я вам не казав, – прогарчав вiн, звертаючись до мiстера Додда, – що вам вiдмовлено в гостинностi тут? Тому якщо ви ще раз з’явитеся у нас, я просто застрелю вас, як собаку. Присягаюся, що зроблю це. Що стосуеться вас, сер, – звернувся вiн до мене, – то все сказане стосуеться й вас також. Знаю, чим ви займаетеся. Можете проявляти своi таланти деiнде, але не в моему домi.

– Я не покину вашоi оселi, – твердо вiдповiв Додд, – поки не почую особисто вiд Годфрi, що вiн перебувае тут не з примусу, а з власноi волi.

Замiсть вiдповiдi Емсворд оглушливо задзеленчав у дзвоник.

– Ральфе, – сказав вiн слузi, котрий увiйшов, – зателефонуйте в полiцiю та попросiть прислати двох констеблiв. Скажiть, що в будинок вдерлися грабiжники.

– Зачекайте хвилинку, – втрутився я, – мiстере Додд, в одному пунктi полковник Емсворд мае цiлковиту рацiю. Проти його волi ми не маемо права перебувати тут нi хвилини. З iншого боку, наш шановний господар мае розумiти, що нашi дii викликанi виключно дружнiми почуттями до його сина. Вважаю, що якщо полковник Емсворд захоче придiлити менi кiлька хвилин для розмови, я зумiю змiнити його погляди на це питання.

– Ви дуже помиляетеся! – викрикнув полковник, люто вирячивши очi. – Я нiколи не змiнюю своiх думок. Раль–фе, робiть те, що я наказав! Якого бiса зволiкаете? Телефонуйте в полiцiю!

– Я впевнений, що якраз цього робити не варто, – сказав я, перегороджуючи Ральфу шлях до дверей, – втручання полiцii не у ваших iнтересах, мiстере Емсворд.

Із цими словами я вирвав аркуш iз блокнота, написав на ньому кiлька слiв i показав полковнику.

– Ось що привело нас сюди, – додав я.

Прочитавши мою записку, полковник Емсворд спочатку почервонiв, а потiм вся кров вiдiйшла вiд його обличчя.

– Звiдки ви знаете? – задихаючись, прошепотiв вiн, важко опускаючись на крiсло.

– Знати все – мiй фах, – спокiйно вiдказав я.

Якусь хвилину полковник мовчав, либонь, мiркуючи. Його рука нервово смикала за бороду. Потiм вiн зiтхнув i мовив:

– Ну, що ж, якщо ви наполягаете на побаченнi з Годфрi, я дам вам таку можливiсть. Але пам’ятайте, що я цього не прагнув.

Ми мовчки потягнулися за нашим господарем. Пiдiйшли до кiнця алеi та зупинилися бiля того самого таемничого будиночка, про який розповiдав Додд.

– Ральфе, – звернувся полковник до слуги, котрий iшов попереду, – пiдiть попередьте мiстера Годфрi й доктора Кента, що ми зараз до них зайдемо.

За кiлька хвилин нам назустрiч вийшов невисокий на зрiст чоловiк iз густою бородою. Крайне здивування застигло на його обличчi.

– Я не очiкував вашого вiзиту, полковнику Емсворд, – сказав вiн. – Боюся, що це завадить нашим планам.

– Нiчого не можу вдiяти, докторе Кент, – похмуро зронив полковник. – Я був змушений пiти на цей крок. Чи може мiстер Годфрi прийняти нас?

– Ще б пак. Вiн чекае всерединi.

З цими словами Кент увiйшов у будинок, спонукаючи нас пiти за ним. Ми увiйшли у велику, простору кiмнату. Бiля камiна спиною до дверей стояв чоловiк.

– Годфрi, друже, я нарештi дiстався до тебе, – вигукнув Додд i кинувся до нього, але Годфрi вiдсахнувся.

– Не торкайся мене, Джим-м-i. Тримайся вiд мене подалi, друже. Можеш помилуватися мною на вiдстанi. Я не надто нагадую тобi хвацького капрала Годфрi Емсворда, улюбленця кавалерiйського ескадрону, чи не так?

Зовнiшнiсть Годфрi була справдi незвичайна. Його колись гарне засмагле обличчя з тонкими правильними рисами було вкрите густими, наче бiлi латки, смужками. Чоло був неприродно бiле, а пiдборiддя темне, половина носа – бiла, iнша половина – темна, за контрастом здавалася ще темнiшою. Вражений Додд здивовано та перелякано витрiщався на свого приятеля.

– Ось чому я не дуже радий вiдвiдинам, Джим-м-i, – похмуро зронив Годфрi. – Моя спотворена зовнiшнiсть мае викликати огиду. Розумiю, що тебе це не стосуеться, Джим-м-i, друже, але все ж вiддаю перевагу самотi.

– Годфрi, я так боявся за тебе. Менi здавалося, що тобi загрожуе небезпека й що я мушу врятувати тебе. Я просто мiсця собi не знаходив…

– Я дiзнався вiд Ральфа, що ти тут. Уявляеш, яка це була спокуса? Тому вирiшив хоч одним оком поглянути на тебе. Але ти мене помiтив. Через це менi довелося щодуху втiкати у свiй сховок.

– Господи, Годфрi, але що це все означае?

– Ну, що ж, розповiм усе, що сталося. Це почалося з того бою бiля Преторii, пiд час якого мене поранили.

– Я чув про це, але не знаю жодних подробиць.

– Трое наших хлопцiв – Симеон, Андерсен i я – вiдбилися вiд iнших i потрапили в оточення. Двох убили, а мене важко поранили. Та я все ж зумiв якось видертися на коня й поскакав, сам не знаючи куди, поки не втратив притомнiсть i не випав iз сiдла.

Коли я прийшов до пам’ятi, була вже нiч. Я почувався зовсiм знесиленим вiд втрати кровi. До того ж було страшенно холодно. Пам’ятаеш цю пронизливу до кiсток вогкiсть, нiтрохи не схожу на наш здоровий, приемний морозець?

Словом, у мене не попадав зуб на зуб, i я вiдчував, як останнi сили залишають мене. На мiй подив, я раптом побачив доволi великий будинок iз безлiччю вiкон. Я вiдчував, що моя едина надiя залишитися в живих – доповзти до цього рятiвного притулку. Спотикаючись i щохвилини падаючи, майже непритомний, я дочвалав до ганку, ступив у дверi, смутно побачив, як у туманi, велику кiмнату, заставлену лiжками, доповз до одного з них, що було порожне, i звалився у нетямi…

Вранцi я чи то прокинувся, чи то вийшов iз забуття. Видовище, яке я побачив, сповнило мене жахом, вiд якого здригаюся досi. Уяви собi велику, залиту сонцем кiмнату з бiлими стiнами та рiвними рядами однакових лiжок. Бiля мене стояла iстота, яку навряд чи можна було назвати людиною. Це був карлик iз величезною, як куля, i зовсiм голомозою головою. Вiн жваво щось бурмотiв, мабуть, голландською, при цьому активно жестикулюючи. Я з подивом дивився на нього. Це, либонь, розсердило його ще бiльше, бо вiн простягнув до мене страшнi, темнi, викривленi руки, що бiльше нагадували мацаки якоiсь дивовижноi тварини.

Неподалiк вiд лiжка стояла група людей, котрi з цiкавiстю розглядали мене. Я поглянув на них, i мене охопив крижаний жах. Це були нещаснi, спотворенi, розпухлi iстоти з деформованими кiнцiвками, iз обличчями, вкритими страшними виразками. Усi вони галасували та реготали, поглядаючи на мене, дехто хапався за боки вiд смiху. Їхнiй пекельний регiт досi дзвенить у моiх вухах.

Лютий карлик, вочевидь, власник лiжка, схопив мене за плече своiми страшними мацаками. Мiж нами виникла боротьба. Із моеi рани полилася кров, та це не зупинило мого мучителя. Перевага в силi була явно на його боцi. У головi моiй запаморочилося, i я знову знепритомнiв.

Прийшов до пам’ятi я вже в iншiй кiмнатi. Бiля мене не було нi страшного карлика, нi iнших чудовиськ. Бiля вiкна стояв лiтнiй, незнайомий менi чоловiк, котрий, помiтивши, що я опритомнiв, звернувся до мене.

– Як почуваетеся? Зараз зроблю вам перев’язку.

– Де я, лiкарю? – слабким голосом спитав я. Обличчя медика спохмурнiло.

– Краще не питайте, юначе. Вашi рани вилiковнi, але тут вас пiдстерiгае набагато бiльша небезпека, нiж на полi бою. Ви потрапили в лепрозорiй. Нещаснi, котрих бачили вранцi, – прокаженi.

Я застогнав вiд жаху.

– Отже, я провiв нiч у лiжку прокаженого? – прошепотiв я.

– Атож, дуже ризикований вчинок, – пiдтвердив лiкар, – я маю до цiеi хвороби iмунiтет, але все ж не наважився б на такий крок.

– Усе було скiнчено, Джим-м-i. Мене прирекли на життя, гiрше за смерть. І все ж, пiсля того, як мене привезли в шпиталь у Преторii, я весь час сподiвався на диво. «А раптом уникну зарази?» – питав я себе в тисячний раз. Пiсля виписки я поiхав додому. І тут уже побачив, що ознаки страшноi недуги починають з’являтися на моему обличчi. Я все розповiв батькам. Єдиним виходом було поширити чутки про мiй вiд’iзд на тривалий час, а самому оселитися десь неподалiк пiд наглядом надiйного лiкаря, який би не зрадив мою таемницю. В iншому разi мене б вiдправили в лепрозорiй, де я був би приречений до кiнця своiх днiв перебувати в товариствi таких самих нещасних, яким був я. Нiкому не можна було розповiдати мою таемницю. Навiть тобi, Джим-м-i, друже мiй. Я знав, що моя вiдсутнiсть стане для тебе великим ударом, та що я мiг вдiяти? Ось i вся моя iсторiя.

Годфрi замовк. Я бачив, що Додд вражений його розповiддю. Вiн сидiв, згорбившись i затуливши обличчя руками.

– Я не винен у тому, що вони проникли в нашу таемницю, – озвався батько Годфрi. – Ось цей чоловiк, – вказав вiн на мене, – про все здогадався. Тодi я вирiшив, що безпечнiше вiдкритися йому повнiстю.

– І правильно вчинили, полковнику, – сказав я. – Можливо, мое втручання виявиться корисним. Скажiть, – звернувся я до Кента, – ви фахiвець iз захворювань такого типу?

– Я маю тi ж знання в цiй галузi, якi зазвичай мае кожен освiчений медик, – сухо вiдповiв вiн.

– Не сумнiваюся у вашiй компетентностi, лiкарю, – поквапився додати я. – Але в такому серйозному випадку бажана консультацiя ще з одним фахiвцем. Гадаю, що ви не показували мiстера Годфрi жодному iншому медику, оскiльки боялися посвятити ще когось у свою таемницю?

Мiстер Емсворд ствердно кивнув.

– Я це передбачав, – правив я далi. – В екiпажi сидить мiй старий приятель сер Джеймс Сондерс, вiдомий фахiвець iз подiбних хвороб. Пропоную попросити сера Джеймса оглянути хворого та висловити свою думку?

– Хто ж не чув про знаменитого професора Сондерса! – почервонiвши, вигукнув доктор Кент. – Буду радий знайомству з таким чудовим фахiвцем.

– У такому разi попросимо сера Джеймса зайти сюди, – продовжував я, i…

Але полковник перебив мене.

– А самi зайдiмо до мого кабiнету, де, сподiваюся, мiстер Голмс пояснить вам, яким чином вiн зумiв проникнути в нашу таемницю.

Й ось тут я збагнув, як менi бракуе мого вiрного Ватсона. Але, на жаль, мого товариша зi мною не було, i менi довелося самому виступити з промовою до моеi маленькоi аудиторii, до якоi приедналася й мати Годфрi.

– Зазвичай я починаю з того, – заявив я, – що виключаю все неможливе. Те, що залишаеться, i мае бути правдою, якою б неймовiрною вона не здавалася. При цьому кожен iз варiантiв, що залишилися, мав бути ретельно продуманим i перевiреним Я застосував цей принцип i до цiеi сумноi справи. Менi здавалися можливими три пояснення дивноi подii, про яку менi повiдав мiстер Додд. Чому юнака тримали вiдокремлено, без будь-яких контактiв iз зовнiшнiм свiтом?

Насамперед вiн мiг бути причетним до якогось злочину. Другий варiант полягав у тому, що вiн несповна розуму, а батьки хочуть запобiгти його перебуванню в божевiльнi. І, нарештi, третiй. Юнак занедужав такою хворобою, що вимагае його безумовноi iзоляцii. Усi три можливостi були однаково вiрогiдними, але кожна з них вимагала вичерпних доказiв. Варiант, пов’язаний зi злочином, не витримував серйозноi критики. По-перше, я не чув про якийсь злочин, скоений у цих краях. По-друге, у такому випадку сiм’я мiстера Годфрi була б зацiкавлена в тому, щоб вiдiслати його якнайдалi, а не тримати злочинця в себе пiд боком.

Варiант, пов’язаний iз божевiллям, здавався менi iмовiрнiшим. Його пiдтверджував той факт, що хлопець жив не сам, а пiд наглядом якогось чоловiка, iмовiрно, лiкаря. Пригадуете, мiстере Додд, я питав вас, чи не помiтили ви, що читав чоловiк, котрий жив iз вашим приятелем! Я сподiвався, що ви побачили в його руках медичний журнал. Але проти цього варiанту свiдчили такi факти. Якби молодий Емсворд схибнувся, навряд чи мав би вiн можливiсть вiльно розгулювати парком навiть уночi. Крiм цього, чому навколо його особи була створена аж така надприродна таемничiсть? Зрештою, немае нiчого протизаконного в тому, що душевнохворий живе у вiдокремленому примiщеннi пiд постiйним наглядом квалiфiкованого лiкаря. Нi, теорiя шаленства також не годилася.

Отож залишався третiй варiант, правда, найменш iмовiрний iз усiх, але факти пiдтверджували саме його. Юнак воював у Пiвденнiй Африцi. Проказа – поширене захворювання в тих краях. Як вчинили б люблячi батьки, якби iхнiй син став жертвою страшного захворювання? Передусiм потрiбна найсуворiша секретнiсть щодо мiсця перебування нещасного. Згiдно iз законом, хворий на проказу пiдлягае негайному переселенню в лепрозорiй. Батьки ж його помiщають близько до себе, але в доволi вiдокремленому мiсцi, щоб вiн не мiг спiлкуватися iз зовнiшнiм свiтом. Пiсля цього з ним поселяють надiйну людину, ймовiрно, лiкаря. У цьому випадку стае зрозумiлим i дивний стан шкiри – звичайний результат страшноi недуги, i прогулянки нещасного ночами, i багато iнших фактiв.

Я вирiшив дiяти так, буцiмто ця теорiя вже доведена. Пiсля приiзду в маеток я помiтив ще одну цiкаву деталь, яка розсiяла моi останнi сумнiви. Ральф, котрий носить iжу в хатинку, одягае при цьому рукавички. Коли вiн вiдчинив нам дверi, на руках у нього цi рукавички були. Завдяки своему гострому нюху я вiдразу вiдчув запах дезiнфiкуючих засобiв, якими вони були просякнутi.

На цьому мiсцi мою розповiдь обiрвав прихiд сера Джеймса. На зазвичай похмурому обличчi знаменитого медика було щось подiбне на посмiшку. Вiн швидкими кроками пiдiйшов до мiсiс Емсворд i мiцно потиснув iй руку.

– Найчастiше менi доводиться бути провiсником горя, – звернувся сер Джеймс до всiх нас. – Але сьогоднi можу втiшити вас, джентльмени. У Годфрi Емсворда нiякоi прокази немае. О, бачу, його матiнка вражена цiею щасливою новиною. Докторе Кент, займiться, будь ласка, мiсiс Емсворд. Так от, – продовжував сер Джеймс, – побiлiння шкiри – справдi поширений наслiдок прокази. Але в цьому випадку маемо справу iз захворюванням, що викликае неправильну пiгментацiю шкiри, так званою псевдопроказою. Ця хвороба прикра, ii важко лiкувати, але, безумовно, вона не iнфекцiйна й не мае нiчого спiльного зi справжньою проказою. Цiкаво, що симптоми надзвичайно схожi, а причина захворювання – неясна. Не виключено, що тут вiдiграють важливу роль психологiчнi фактори, про якi ми ще дуже мало знаемо. Можливо, що психiчна травма, величезна напруга та страх, якi вiдчував хлопець упродовж тривалого часу з того самого моменту, як опинився в тiсному контактi з прокаженими, i викликали фiзичнi змiни органiзму, подiбнi до тих, яких вiн остерiгався. Але бачу, – додав сер Джеймс, – що мiсiс Емсворд вже приходить до тями. Як добре, що вiд щастя не вмирають!




Постiйний пацiент


Переглядаючи достатньо хаотичнi нотатки, якими я намагався проiлюструвати особливостi мислення мого приятеля мiстера Шерлока Голмса, я раптом звернув увагу на те, як важко було пiдiбрати приклади, якi всебiчно вiдповiдали б моiй метi. Адже в тих випадках, коли Голмс вчиняв tour de force? аналiтичного мислення та демонстрував досягнення своiх особливих методiв розслiдування, самi факти часто були настiльки незначнi та пересiчнi, що я не вважав за потребу публiкувати iх. З iншого боку, не раз траплялося, що вiн займався розслiдуваннями певних справ, що мали у своiй сутi видатний i драматичний характер, але роль Голмса в iхньому розкриттi була не такою значною, як це хотiлося б менi, його бiографу. Невелика справа, яку я описав пiд назвою «Етюд у багряних тонах», i ще одна, пiзнiша, пов’язана зi зникненням «Глорii Скотт», можуть стати прикладом тих самих Сцилли та Харiбди, якi одвiчно загрожують iсториковi. Можливо, роль, яку мiй товариш зiграв у справi, до опису якоi маю намiр приступити, i не дуже помiтна, але все ж обставини справи настiльки непересiчнi, що не можу дозволити собi виключити ii зi свого списку.

? Tour de force (франц.) – подвиг.

Було це задушливого, похмурого жовтневого дня. Надвечiр, проте, повiяло прохолодою.

– А чи не поблукати нам Лондоном, Ватсоне? – запропонував мiй приятель.

Сидiти в нашiй маленькiй вiтальнi було нестерпно, тому я охоче погодився. Ми блукали години зо три Флiт-стрит i Стрендом, спостерiгаючи за калейдоскопом вуличного життя. Бесiда з Голмсом, як завжди дуже наочна та щедра на дотепнi зауваження, була захоплююче цiкавою.

Ми повернулися на Бейкер-стрит годинi о десятiй. Бiля пiд’iзду стояв екiпаж.

– Гм! Екiпаж лiкаря… – мовив Голмс. – Практикуе не так давно, а вже непогано заробляе. Вочевидь, приiхав просити нашоi поради! Як добре, що ми повернулися!

Я був достатньо обiзнаний iз дедуктивним методом Голмса, щоб простежити хiд його думок. Варто було йому зазирнути в плетену торбинку, що висiла в екiпажi, освiтлена вуличним лiхтарем, як за характером i станом медичних iнструментiв вiн миттево зробив висновок, ким був наш вiдвiдувач. А свiтло у вiкнi однiеi з наших кiмнат на другому поверсi свiдчило про те, що цей пiзнiй гiсть приiхав саме до нас. Менi було цiкаво, що саме могло привести мого колегу-медика такоi пiзньоi години, i я пiшов за Голмсом у наш кабiнет.

Коли ми увiйшли, iз крiсла бiля камiна пiднявся блiдий вузьколиций чоловiк iз рудуватими бакенбардами. Йому було не бiльше тридцяти трьох-тридцяти чотирьох рокiв, та на вигляд вiн був старшим. Судячи з його засмученого обличчя землистого вiдтiнку, життя його не милувало. Як i всi вразливi люди, вiн був водночас i нервовим, i сором’язливим, а його худа бiла рука, якою вiн, пiдiймаючись, узявся за камiнну дошку, здавалася радше рукою художника, нiж хiрурга. Одяг на ньому був неяскравих барв: чорний сюртук, темнi штани, кольорова, але скромна краватка.

– Доброго вечора, лiкарю, – люб’язно привiтався Голмс. – Радий, що вам довелося чекати лише кiлька хвилин.

– Ви що, розмовляли з моiм кучером?

– Нi, я визначив це за свiчкою, що стоiть на столику. Будь ласка, сiдайте та розкажiть, чим можу допомогти.

– Я доктор Персi Тревельян, – повiдомив наш гiсть. – Живу в будинку № 403 на Брук-стрит.

– Це не ви автор монографii про рiдкiснi нервовi хвороби? – перепитав я.

Коли вiн почув, що я чув про його книжку, блiдi щоки порожевiли вiд задоволення.

– На цю роботу так рiдко посилаються, що я вже й зовсiм поховав ii, – зауважив медик. – Моi видавцi казали, що ii купують вкрай мляво. А ви самi, здаеться, також лiкар?

– Вiйськовий хiрург у вiдставцi.

– Я завжди захоплювався нервовими недугами та хотiв би спецiалiзуватися на них, але доводиться задовольнятися тим, що е. Втiм, мiстере Шерлок Голмс, це справи не стосуеться, i я добре розумiю, що для вас кожна хвилина мае значення. Вiднедавна в моему будинку на Брук-стрит вiдбуваються дуже дивнi речi, а сьогоднi ввечерi справа набрала таких обертiв, що я бiльше вже не мiг чекати й змушений був приiхати до вас, аби просити вашоi поради та допомоги.

Шерлок Голмс сiв i запалив люльку.

– До ваших послуг, – сказав вiн. – Розкажiть докладно, що вас стривожило.

– Цiлковитi дрiбницi, – почав доктор Тревельян, – i менi навiть соромно розповiдати про них. Однак вони зму сили мене розгубитися, а остання подiя й поготiв. Та я краще розповiм усе як було, а ви вже самi вирiшите, що важливо, а що нi. Доведеться почати з розповiдi про мою освiту. Я закiнчив Лондонський унiверситет, i не думайте, що спiваю собi дифiрамби, але моi професори покладали на мене великi сподiвання. Пiсля закiнчення унiверситету я не покинув дослiдницьку роботу й залишився на незначнiй посадi в клiнiцi при Королiвському коледжi. Менi пощастило привернути увагу до своеi роботи про поодинокi випадки каталепсii й урештi-решт отримати премiю Брюса Пiнкертона, а також медаль за свою монографiю про нервовi хвороби, тiльки-но згадану вашим колегою. Не перебiльшуючи, скажу, що на той час менi всi пророкували блискуче майбутне. У мене була одна перепона: я був бiдний. Мене неважко зрозумiти – лiкарю-фахiвцю, котрий пнеться високо, треба починати свою кар’еру на однiй iз вулиць, що примикають до Кевендiш-сквер, де орендувати й обставити помешкання коштуе шалених грошей. Не кажучи вже про цi витрати, треба ще якось жити впродовж кiлькох рокiв i при цьому утримувати пристойний екiпаж i коня. Усе це було менi не по кишенi, тому я вирiшив провадити економне життя та збирати кошти, щоб рокiв через десять можна було зайнятися приватною практикою. І раптом менi допомiг випадок.

Одного ранку до мене в кiмнату зайшов зовсiм незнайомий чоловiк, такий собi мiстер Блессiнгтон, i одразу взявся до справи.

«Ви той самий Персi Тревельян, котрий за видатнi успiхи нещодавно отримав премiю?» – спитав вiн.

Я вклонився.

«Вiдповiдайте менi прямо, – продовжував гiсть, – бо це у ваших iнтересах. Аби досягти успiху, клепок вам вистачить. А от як щодо такту?»

Почувши це несподiване запитання, я не мiг не всмiхнутися.

«Сподiваюся, що не позбавлений цiеi чесноти».

«У вас е якiсь гидкi звички? Алкоголем зловживаете, га?» «Та що ви, сер!» – вигукнув я.

«Добре, добре! Тодi все гаразд. Але я повинен був спитати. Як же ви з такою головою й без практики?»

Я стенув плечима.

«Отакоi! – зауважив вiн iз властивою йому метушливiстю. – Стара iсторiя. У головi маете бiльше, нiж у кишенi, га? А що б ви сказали, якщо для початку я допомiг би вам влаштуватися на Брук-стрит?»

Я здивовано витрiщився на нього.

«О, це я заради власноi вигоди, а не вашоi, – продовжував вiн. – Щиро кажучи, якщо це прийнятне для вас, то про мене й казати нiчого. Бачите, у мене е кiлька зайвих тисяч, i я думаю вкласти цей капiтал у вас».

«Але чому?» – заледве спромiгся вимовити я.

«Ну, це така ж прибуткова справа, як i будь-яка iнша, тiльки безпечнiша».

«І що я маю робити?»

«Зараз поясню. Я орендую будинок, обставлю його, платитиму слугам… Словом, керуватиму всiм. Вам залишаеться лише протирати штани в кабiнетi. Я дам вам грошей на дрiбнi витрати й таке iнше. Ви будете вiддавати менi три чвертi свого заробiтку, решту ж залишатимете собi».

– Ось iз такою дивною пропозицiею, мiстере Голмс, i звернувся до мене цей Блессiнгтон. Не зловживатиму вашим терпiнням, викладаючи подробицi наших перемовин. На Благовiщення я переiхав i почав приймати пацiентiв, розраховуючись iз мiстером Блессiнгтоном майже на тих самих умовах, якi вiн запропонував. Вiн i сам оселився в тому самому будинку, ставши чимось на зразок постiйного пацiента, котрий живе при кабiнетi лiкаря. Виявилося, що в нього слабке серце, тому вiн потребуе постiйного нагляду. Два кращi покоi на другому поверсi вiн зайняв пiд власнi вiтальню та спальню. Звички в нього були дивними – вiн уникав товариства й дуже рiдко виходив. Загалом не вирiзняючись особливою пунктуальнiстю, вiн був надзвичайно точним лише в одному. Щовечора в один i той самий час вiн заходив до мого кабiнету, переглядав книгу прийому хворих, вiдкладав п’ять шилiнгiв i три пенси з кожноi заробленоi мною гiнеi та забирав решту грошей, ховаючи iх у скриню, що стояла в його кiмнатi. Скажу вiдверто, що в нього жодного разу не було пiдстав шкодувати про вкладення свого капiталу. Із самого початку справа виявилася прибутковою. Першi ж успiхи та репутацiя, яку я завоював у клiнiцi, дозволили менi швидко просунутися вперед, i за останнi два роки я його збагатив.

Такi, мiстере Голмс, мое минуле та моi стосунки з мiстером Блессiнгтоном. Залишаеться лише розповiсти, якi подii привели мене до вас сьогоднi. Кiлька тижнiв тому мiстер Блессiнгтон увiйшов до мого кабiнету в украй збудженому станi. Вiн белькотiв про якесь пограбування, яке, за його словами, вчинили у Вест-Ендi. Це, наскiльки пригадую, дуже схвилювало його, i мiй сусiд заявив, що ми повиннi поставити додатковi засуви на дверях i вiкнах, не вiдкладаючи цiеi справи навiть на день. Увесь тиждень вiн перебував у страшному неспокоi, раз у раз визираючи з вiкон i припинивши короткi прогулянки, якi зазвичай здiйснював перед обiдом. Спостерiгаючи за його поведiнкою, я раптом подумав, що вiн смертельно боiться чогось або когось, але, коли я спитав його про це прямо, пацiент почав так лаятися, що я змушений був припинити бесiду. Згодом його страхи поступово розсiялися, i вiн уже повернувся до колишнiх звичок, аж раптом нова подiя занурила його в такий стан, що на чоловiка просто шкода було дивитися. У ньому вiн перебувае й досi.

А сталося ось що. Два днi тому я отримав листа, який зараз зачитаю вам. На ньому немае нi зворотноi адреси, нi дати вiдправлення.



«Росiйський дворянин, котрий зараз живе в Англii, – iшлося в ньому, – був би дуже вдячний, якби доктор Персi Тревельян погодився прийняти його. Ось уже кiлька рокiв вiн страждае нападами каталепсii, а, як вiдомо, доктор Тревельян – визнаний авторитет щодо цiеi недуги. Вiн плануе зайти завтра о чверть на сьому вечора, якщо доктор Тревельян вважатиме для себе зручним перебувати вдома в цей час».


Цей лист мене зацiкавив, адже каталепсiя – захворювання дуже рiдкiсне. Рiвно в призначену годину я був у своему кабiнетi. Слуга привiв пацiента. Це був лiтнiй чоловiк, худий, поважний, котрий мав цiлком пересiчну зовнiшнiсть. Росiйського дворянина я уявляв собi зовсiм iншим. Набагато бiльше мене вразила зовнiшнiсть його товариша – високого юнака, дивовижно вродливого, зi смаглявим лютим обличчям, геркулесовими руками, ногами та грудьми. Вiн пiдтримував свого супутника пiд лiкоть i допомiг йому сiсти на крiсло з дбайливiстю, якоi навряд чи можна було очiкувати вiд людини з такою зовнiшнiстю.

«Даруйте, лiкарю, що я також увiйшов, – сказав вiн менi англiйською, дещо шепелявлячи. – Це мiй батько, i його здоров’я для мене – усе».

Я був зворушений такою синiвською турботливiстю. «Можливо, ви захочете залишитися з батьком пiд час прийому?» – поцiкавився я.

«Аж нiяк! – вигукнув вiн, перелякано сплеснувши руками. – Не можу висловити, наскiльки менi боляче дивитися на батька. Якщо з ним трапиться один iз його жахливих нападiв, я не витримаю. У мене самого винятково чутлива нервова система. З вашого дозволу, поки ви будете займатися батьком, я зачекаю у приймальнi».

Я, звiсно, погодився, i юнак вийшов. Я почав питати пацiента про його хворобу та робив докладнi нотатки. Вiн не вирiзнявся розумом, i вiдповiдi його часто були нечiткими, що я пояснив поганим знанням мови. Раптом вiн узагалi перестав вiдповiдати на моi запитання, i, обернувшись до нього, я з подивом побачив, що пацiент сидить у крiслi дуже прямо, спокiйно, витрiщившися на мене впритул безглуздим поглядом. У нього знову стався напад його загадковоi недуги.

Спочатку я вiдчув жалiсть i страх. Але потiм, як не соромно менi зiзнатися, професiйний iнтерес узяв гору. Я записав температуру й пульс пацiента, перевiрив нерухомiсть його м’язiв, обстежив рефлекси. Жодних вiдхилень вiд моiх колишнiх спостережень не було. У таких випадках я отримував хорошi результати шляхом iнгаляцii нiтриту амiлу, i зараз, здаеться, випала чудова нагода ще раз перевiрити ефективнiсть цих лiкiв. Пляшка з лiками була в моiй лабораторii на першому поверсi. Залишивши пацiента в крiслi, я вирушив за нею. Шукаючи пляшку, я забарився й повернувся десь хвилин за п’ять. Уявiть собi мое здивування, коли я виявив, що кiмната порожня, а мого пацiента нiби й не було!

Насамперед я, звiсно, вибiг у приймальню. Та син пiшов також. Дверi в передпокiй були зачиненi, але не замкненi. Мiй слуга-хлопчик, котрий впускае пацiентiв, ще недосвiдчений i зовсiм не вирiзняеться спритнiстю. Вiн чекае внизу й бiжить нагору, щоб вiдпровадити пацiентiв до дверей, коли я дзвоню з кабiнету. Вiн нiчого не чув, i все це залишалося для мене цiлковитою загадкою. Трохи згодом прийшов iз прогулянки й мiстер Блессiнгтон. Я йому нiчого не сказав, бо останнiм часом, правду кажучи, намагався спiлкуватися з ним якнайменше.

Нiколи не думав, що менi доведеться побачити росiянина та його сина ще раз, i тому можете уявити собi мое здивування, коли сьогоднi ввечерi вони обое прийшли до мого кабiнету в той самий час.

«Дуже прошу вибачити мене за вчорашнiй несподiваний вiдхiд, лiкарю», – сказав мiй пацiент.

«Зiзнаюся, я дуже здивувався», – зауважив я.

«Бачите, рiч у тiм, – пояснив вiн, – що коли я приходжу до тями пiсля нападiв, то майже нiчого не пам’ятаю, що зi мною було ранiше. Я прокинувся, як менi здалося, у незнайомiй кiмнатi та в подивi поквапився вийти на вулицю».

«А я, – додав син, – побачивши, що батько пiшов через приймальню, природно, подумав, що прийом закiнчився. І тiльки коли ми прийшли додому, я зрозумiв, що сталося».

«Ну, що ж, – сказав я, засмiявшись, – нiчого серйозного не сталося, хiба що ви вкрай заплутали мене. Отже, будьте ласкавi, сер, пiти до приймальнi, а я знову займуся вашим батьком».

Приблизно пiвгодини старий джентльмен розповiдав менi про симптоми недуги, а потiм, виписавши рецепт, я вiдпровадив його до сина.

Я вже казав вам, що в цей час мiстер Блессiнгтон зазвичай був на прогулянцi. Незабаром вiн прийшов i пiднявся нагору. І вiдразу ж я почув, як вiн збiгае вниз. Мiстер Блессiнгтон увiрвався в мiй кабiнет у панiчному страху.

«Хто заходив до моеi кiмнати?» – вигукнув вiн.

«Нiхто», – вiдповiв я.

«Ви брешете! – волав вiн. – Пiдiймiться й погляньте». Я вирiшив не звертати увагу на його свавiлля, бо чоловiк був у нестямi вiд жаху. Ми пiднялися нагору, i вiн показав менi слiди, що залишились на пухнастому килимi.

«Гадаете, це моi?» – верещав вiн.

Таких великих слiдiв вiн, певна рiч, залишити не мiг, i вони були явно свiжi. Сьогоднi вдень, як ви знаете, iшов сильний дощ, й у мене побували лише батько з сином. Отже, поки я займався батьком, син, котрий чекав у приймальнi, з якоюсь невiдомою менi метою заходив до кiмнати мого постiйного пацiента. З кiмнати нiчого не зникло, але слiди, без сумнiву, свiдчили, що там таки хтось побував.

Менi здалося, що мiстер Блессiнгтон хвилюеться якось надмiру, утiм, тут би кожен втратив спокiй. Опустившись у крiсло, вiн буквально ридав, i менi коштувало неабияких зусиль привести його до тями. Це вiн запропонував менi звернутися до вас, i я вважав його пропозицiю цiлком доречною, оскiльки подiя справдi дуже дивна, хоча й не така жахлива, як це здалося мiстеру Блессiнгтону. Якби ви поiхали зараз зi мною, то менi хоча б вдалося заспокоiти його. Втiм, менi здаеться, вiн навряд чи здатен пояснити, що його так схвилювало.

Шерлок Голмс слухав цю довгу тираду дуже уважно, i я збагнув, що справа його захопила. Як завжди, його обличчя нiчого не вiдображало, лише повiки набрякли, але, пихкаючи люлькою, вiн випускав густiшi клуби диму щоразу, коли лiкар розказував черговий дивний епiзод. Як тiльки наш гiсть закiнчив свою розповiдь, Голмс мовчки схопився, вiддав менi мого капелюха, узяв зi столу свiй власний i подався слiдом за Тревельяном до дверей.

Не минуло й чвертi години, як ми пiд’iхали до будинку лiкаря на Брук-стрит. Це був скромний, нiчим не примiтний будинок, в яких живуть лiкарi, котрi практикують у Вест-Ендi. Хлопчик-слуга вiдчинив нам дверi, i ми негайно пiднялися нагору широкими сходами, вкритими якiсним килимом.

Але тут сталося щось дивне… Свiтло нагорi раптом згасло, i з темряви долинув пронизливий, тремтячий голос:

– Я маю револьвер. Ще крок, i буду стрiляти.

– Це вже переходить усякi межi, мiстере Блессiнгтон! – обурився доктор Тревельян.

– А, це ви, лiкарю? – з темряви почулося зiтхання полегшення. – А джентльмени з вами – справдi тi, за кого себе видають?

Ми вiдчували, що з темряви нас допитливо розглядають.

– Атож, тi самi.

– Гаразд, можете пiднятися, i якщо вас дратують заходи обережностi, до яких я вдався, то прошу вибачення.

Кажучи це, вiн знову запалив газ на сходах, i ми побачили перед собою дивного чоловiка, вигляд котрого, як i голос, свiдчив про розхитанi нерви. Вiн був дуже гладким, але колись, либонь, був ще товстiшим, бо щоки в нього висiли, як у гончака, великими складками. Його обличчя було хворобливо блiдим, а рiдке рудувате волосся вiд пережитого страху стирчало дибки. Його рука стискала револьвер, який вiн сховав у кишеню, коли ми пiдiйшли.

– Доброго вечора, мiстере Голмс, – сказав вiн. – Дякую, що приiхали. Ще нiкому так не була потрiбна ваша порада, як менi зараз. Сподiваюся, доктор Тревельян уже розповiв вам про зовсiм неприпустиме вторгнення в мою кiмнату?

– Саме так, – пiдтвердив Шерлок Голмс. – Мiстер Блессiнгтон, хто цi двое людей i чому вони вам докучають?

– Розумiете, – метушливо забелькотiв постiйний пацiент, – менi важко сказати щось певне. Та й звiдки менi знати, мiстере Голмс?

– Отже, не знаете?

– Заходьте, будь ласка. Зробiть ласку, увiйдiть.

Вiн вiдвiв нас у свою спальню, велику й обставлену зручними меблями.

– Бачите це? – спитав вiн, вказуючи на велику чорну скриню, що стояла бiля спинки лiжка. – Я нiколи не був особливо заможною людиною, мiстере Голмс… За все життя лише раз вклав грошi в справу… Доктор Тревельян не дасть менi збрехати. І банкiрам я не вiрю. Я б не довiрив своi грошi фiнансистовi нi за що на свiтi, мiстере Голмс. Мiж нами кажучи, усi своi маленькi статки я зберiгаю в цiй скринi, i тепер розумiете, що я пережив, коли в кiмнату до мене проникли незнайомi люди.

Голмс пильно поглянув на Блессiнгтона та похитав головою.

– Якщо будете мене дурити, нiчого не зможу вам порадити, – сказав вiн.

– Але я ж все розповiв.

Розчарований, Голмс рiзко повернувся до нього спиною.

– На добранiч, докторе Тревельян, – промовив вiн.

– І ви не дасте жодноi поради? – тремтячим голосом вигукнув Блессiнгтон.

– Моя порада вам, сер, казати саму лише правду.

Через хвилину ми вже були на вулицi й рушили додому. Перетнули Оксфорд-стрит, пройшли половину Гарлi-стрит, i тiльки тодi мiй приятель нарештi озвався.

– Даруйте, що марно витягнув вас iз дому, Ватсоне. Але якщо подумати, справа ця цiкава.

– А я не бачу тут нiчого серйозного, – зiзнався я.

– Цiлком очевидно, що двое… може, iх навiть бiльше, але будемо вважати, що двое… iз якоiсь причини вирiшили дiстатися до цього чоловiка, Блессiнгтона. У глибинi душi не сумнiваюся, що як у першому, так i в другому випадку той юнак проникав у кiмнату Блессiнгтона, а його спiльник вiдвертав увагу.

– А каталепсiя?

– Вправна симуляцiя, Ватсоне, хоча менi й не хотiлося казати про це нашому фахiвцевi. Симулювати цю недугу дуже легко. Я i сам так робив.

– Що ж було потiм?

Зовсiм випадково обидва рази Блессiнгтона вдома не було. Настiльки незвичний час для свого вiзиту до лiкаря вони вибрали лише тому, що тодi в приймальнi не бувае iнших пацiентiв. За збiгом обставин, Блессiнгтон гуляе саме в таку пору – вони, мабуть, не надто добре знають його звички. Певна рiч, якби задумували простий грабунок, вони б, принаймнi, спробували обшукати кiмнату. Крiм цього, я прочитав в очах Блессiнгтона, що вiн боiться за власну шкуру. Важко повiрити, що, маючи двох таких мстивих ворогiв, вiн нiчого не знав про iхне iснування. Вiн, звiсно, чудово знае, хто цi люди, але в нього е причини приховувати правду. Будемо сподiватися, що завтра вiн стане балакучiшим.

– А чи не можна припустити iнше, – спитав я, – без сумнiву, зовсiм неймовiрне, але все ж переконливе? Можливо, усю цю iсторiю з каталептиком-росiянином i його сином вигадав сам доктор Тревельян, котрий мав потребу потрапити в кiмнату Блессiнгтона?

У свiтлi газового лiхтаря я зауважив, що моя блискуча версiя викликала в Голмса посмiшку.

– Любий Ватсоне, – пояснив вiн, – це було перше, що менi спало на гадку, але розповiдь медика мае пiдтвердження. Цей юнак залишив слiди не лише в кiмнатi, але й на килимi, що лежить на сходах. Вiн дiйсно iснуе. Носить черевики з тупими носаками, а не гостроносi, як Блессiнгтон, i вони на дюйм iз третиною бiльшi за розмiром, нiж лiкарськi. Ну, а тепер слiд пiти спати, бо я буду здивований, якщо вранцi не отримаемо якихось новин iз Брук-стрит.

Передбачення Шерлока Голмса збулося, але новина була трагiчною. О пiв на восьму ранку, коли похмурий день ще тiльки займався, Голмс уже стояв у халатi бiля мого лiжка.

– Ватсоне, – заявив вiн, – нас чекае екiпаж.

– А що сталося?

– Справа Брук-стрит.

– Є новини?

– Трагiчнi, але якiсь невиразнi, – повiдомив вiн, пiдiймаючи фiранку. – Погляньмо… ось аркуш iз нотатника, i на ньому нашкрябано олiвцем: «Заради бога, приiжджайте негайно. П. Т.». Наш приятель лiкар, здаеться, теж втратив голову. Покваптесь, любий Ватсоне, нас там дуже чекають.

Приблизно через чверть години ми вже були в будинку медика. Вiн вибiг нам назустрiч iз перекошеним вiд переляку обличчям.

– Така бiда! – вигукнув вiн, стискаючи пальцями скронi.

– Що трапилося?

– Блессiнгтон учинив самогубство.

Голмс аж присвиснув.

– Авжеж, цiеi ночi вiн повiсився.

Ми увiйшли, i медик повiв нас у кiмнату, яка на вигляд була його приймальнею.

– Навiть не розумiю, що ж я роблю, – вигукнув вiн. – Полiцiя вже нагорi. Я вражений до глибини душi.

– Коли ви дiзналися про це?

– Щодня рано вранцi йому вiдносили горнятко чаю. Покоiвка ввiйшла приблизно о сьомiй, а нещасний вже висiв посерединi кiмнати. Вiн прив’язав мотузку до гака, на якому зазвичай висiла важка лампа, i зiстрибнув iз тiеi самоi скринi, яку показував нам учора.

Голмс стояв у глибокiй задумi.

– З вашого дозволу, – сказав вiн нарештi, – я б пiднявся нагору й оглянув усе сам.

Ми обое в товариствi медика пiшли нагору.

За дверима спальнi нас чекало жахливе видовище. Я вже розповiдав про те враження млявостi, яке справляв цей Блессiнгтон. Тепер, коли вiн висiв на гаку, воно ще бiльше посилилося. В обличчi не залишилося майже нiчого людського. Шия витягнулася, як в обскубаноi курки, i за контрастом iз нею тiло здавалося ще гладкiшим i неприроднiшим. На мерцевi була лише довга нiчна сорочка, з-пiд якоi стирчали зацiпенiлi розпухлi щиколотки та кривi ступнi. Поруч стояв елегантний iнспектор, котрий щось нотував у блокнотi.

– А, мiстере Голмс, – сказав вiн, коли мiй приятель увiйшов. – Радий вас бачити.

– Доброго ранку, Леннере, – вiдгукнувся Голмс. – Сподiваюся, ви не заперечуете мого втручання. Ви вже чули про подii, що передували цiй?

– Аякже, дещо чув.

– Ну, i яка ваша думка?

– Менi здаеться, Блессiнгтон збожеволiв вiд страху. Погляньте на лiжко – вiн провiв неспокiйну нiч. Ось достатньо глибокий вiдбиток його тiла. Ви знаете, що самогубства найчастiше вiдбуваються о п’ятiй годинi ранку. Приблизно в цей час вiн i повiсився. І, мабуть, заздалегiдь усе обмiркував.

– Судячи з того, як затвердiли його м’язи, вiн помер години зо три тому, – зауважив я.

– Щось особливе в кiмнатi виявили? – спитав Голмс.

– Знайшли викрутку на пiдставцi для умивальника та кiлька гвинтiв. І вночi тут, мабуть, багато курили. Ось чотири сигарних недопалки, якi я пiдiбрав у камiнi.

– Гм! – мовив Голмс. – А його мундштук знайшли?

– Нi.

– А портсигар?

– Атож, вiн був у нього в кишенi плаща.

Голмс розгорнув портсигар i понюхав едину сигару, що залишилася там.

– Це гаванська сигара, а це – недопалки сигар особливого сорту, який iмпортують голландцi з iхнiх ост-iндських колонiй. Їх зазвичай загортають у солому, як ви знаете, i вони трохи тоншi та довшi, нiж сигари iнших сортiв.

Вiн узяв чотири недопалки й почав розглядати iх у свою кишенькову лупу.

– Двi сигари викурили через мундштук, а двi просто так, – продовжував вiн. – Двi були обрiзанi не надто гострим ножем, а кiнцi двох iнших – вiдкушенi мiцними зубами. Це не самогубство, мiстере Леннер. Це ретельно продумане й холоднокровно вчинене вбивство.

– Не може бути! – не повiрив iнспектор.

– І це чому ж?

– Навiщо вбивати людину таким незручним способом- – вiшати?

– Ось це й потрiбно з’ясувати.

– Як убивцi могли проникнути сюди?

– Через вхiднi дверi.

– Але вони була замкненi на засув.

– Їх замкнули пiсля того, як вони увiйшли.

– Звiдки ви знаете?

– Я бачив слiди. Даруйте, за хвильку я, можливо, повiдомлю вам iще дещо.

Вiн пiдiйшов до дверей i, обернувши ключ у замку, iз властивою йому методичнiстю оглянув iх. Потiм висмикнув ключ, що стирчав зсередини, i обстежив його також. Постiль, килим, крiсла, камiн, труп i мотузку – усе Голмс оглянув по черзi, поки, нарештi, вiн не заявив, що задоволений, пiсля чого, закликавши на допомогу мене й iнспектора, вiдрiзав мотузку, на якiй висiло тiло нещасного Блессiнгтона, i шанобливо прикрив його простирадлом.

– Звiдки взялася мотузка? – спитав я.

– Їi вiдрiзали звiдси, – вказав доктор Тревельян, витягаючи з-пiд лiжка мотузку, складену у велике коло. – Вiн страшенно боявся пожеж i завжди тримав ii поблизу, щоб утекти крiзь вiкно, якщо сходи загоряться.

– Це, мабуть, позбавило вбивць зайвого клопоту, – задумливо промовив Голмс. – Так, усе вiдбулося дуже просто, i я буду дуже здивований, якщо до полудня не повiдомлю вам причину злочину. Я вiзьму фотографiю Блессiнгтона, ту, що на камiнi. Вона може допомогти менi в моему розслiдуваннi.

– Але, заради бога, пояснiть нарештi, що ж тут сталося, – став благати лiкар.

– Немае сумнiву, що все було наступним чином, – сказав детектив. – Злочинцiв було трое: один – молодий, другий – лiтнiй, а ким був третiй, поки що визначити не можу. Навряд чи треба казати, що першi два – тi самi, хто видавали себе за росiйського дворянина та його сина, отже, у нас е iхнiй повний словесний портрет. Їх впустив спiльник, котрий перебував у будинку. Послухайтеся моеi поради, iнспекторе, заарештуйте слугу-хлопчиська, котрий, наскiльки я пригадую, працевлаштувався до вас, лiкарю, зовсiм нещодавно.

– Цього шибеника нiде не можуть знайти, – поiнформував доктор Тревельян. – Покоiвка та куховарка тiльки-но шукали його.

Голмс стенув плечима.

– Вiн зiграв у цiй драмi важливу роль, – сказав вiн. – Три злочинцi пiднялися сходами навшпиньки – лiтнiй iшов першим, молодий – другим, а невiдомий був останнiм…

– Це вже занадто, любий Голмсе! – вигукнув я.

– Судячи з того, як слiди накладаються один на одного, сумнiвiв бути не може. я мав можливiсть вивчити, кому якi слiди належать, коли побував тут учора ввечерi. Потiм усi трое пiдiйшли до кiмнати мiстера Блессiнгтона, що була замкнена. Ключ вони обернули за допомогою шматка дроту. Навiть без лупи видно з подряпин на борiдцi, що зловмисники використовували вiдмичку. Увiйшовши до кiмнати, вони насамперед вставили мiстеру Блессiнгтону кляп у рота. Вiн, мабуть, спав або був настiльки паралiзований страхом, що не мiг кричати. Стiни тут товстi, i природно, що його зойк, якщо навiть вiн i встиг крикнути, нiхто не почув. Потiм (не маю жодних сумнiвiв) зловмисники влаштували раду, щось на кшталт суду. Тодi вони й викурили цi сигари. Лiтнiй сидiв на тому плетеному крiслi – це вiн курив через мундштук. Молодий сидiв там- – вiн струшував попiл на комод. Третiй ходив кiмнатою. Блессiнгтон, як видаеться, сидiв на лiжку, але в цьому я не зовсiм упевнений. Ну, i все закiнчилося тим, що вони повiсили Блессiнгтона. Злочинцi так добре пiдготувалися до цього, що, либонь, принесли з собою якийсь блок чи шкiв, який мiг би послужити шибеницею. Ця викрутка та гвинти були потрiбнi iм, як я вважаю, для закрiплення цього блоку. Але, побачивши гак, вони, зрозумiло, скористалися ним. Убивши Блессiнгтона, вийшли, а iхнiй спiльник замкнув за ними дверi.

Усi ми з глибоким iнтересом слухали цю розповiдь про нiчнi подii, якi Голмс вiдновив за прикметами настiльки непомiтними та незначними, що, навiть спостерiгаючи iх на власнi очi, ми заледве могли простежити за ходом його думок.

Інспектор одразу вийшов, аби вжити заходiв щодо розшуку слуги, а ми з Голмсом повернулися снiдати на Бейкер-стрит.

– Я повернуся до третьоi, – повiдомив вiн, закiнчивши iсти. – Інспектор iз лiкарем уже будуть тут до цього часу, тодi я й сподiваюся остаточно прояснити для них цю справу.

Нашi гостi прийшли в призначений термiн, але мiй приятель з’явився лише за чверть четверта. Однак, коли вiн увiйшов, за виразом його обличчя я збагнув, що детектив досягнув повного трiумфу.

– Якiсь новини, iнспекторе?

– Ми знайшли хлопчика, сер.

– Чудово, а я знайшов дорослих.

– Ви iх знайшли! – вигукнули ми в один голос.

– Ну, принаймнi, дiзнався, хто вони. Ваш Блессiнгтон, як я й очiкував, добре вiдомий в полiцiйному управлiннi. Та й його вбивцi також. Це Бiдл, Гейворд i Моффат.

– Банда, що пограбувала Вортiнгдонський банк! – вигукнув iнспектор.

– Саме так, – пiдтвердив Голмс.

– Отже, Блессiнгтон, насправдi Сатон?

– Атож, – сказав Голмс.

– Ну, тодi все встае на своi мiсця, – зiтхнув iз полегшенням iнспектор.

Але ми з Тревельяном дивилися один на одного, нiчого не розумiючи.

– Ви, мабуть, пам’ятаете знамените пограбування Вортiнгдонського банку, – продовжив Голмс. – У бандi було п’ятеро – чотирьох ми знаемо, а iм’я п’ятого – Картрайт. Його вбив сторож Тобiн, i злодii зникли iз сiмома тисячами фунтiв. Це було 1895 року. Усiх п’ятьох заарештували, але переконливих доказiв проти них не було. Блессiнгтон, точнiше Сатон, найогиднiший у цiй п’ятiрцi бандитiв, став донощиком. Картрайта повiсили, а трьом iншим дали по п’ятнадцять рокiв. Не вiдсидiвши кiлькох рокiв до повного термiну, вони нещодавно вийшли на волю й вирiшили, як ви здогадалися, вистежити зрадника, щоб помститися йому за смерть товариша. Двiчi намагалися дiстатися до нього, але невдало. Втрете, як бачите, усе вдалося. Тепер вам усе ясно, докторе Тревельян?

– Здаеться, що краще пояснити неможливо, – зауважив медик. – І, звiсно, першого разу вiн дуже стривожився саме того дня, коли прочитав у газетах, що iх випускають на свободу.

– Еге ж. А всi страхи, що його можуть пограбувати, – про людське око.

– А чому вiн не розказав усю правду вам?

– Ну, розумiете, шановний, вiн знав мстивий характер своiх колишнiх спiльникiв i намагався якомога довше приховувати вiд усiх, хто вiн насправдi. Це була ганебна таемниця, i вiн не мiг змусити себе зiзнатися менi. Однак яким би негiдником вiн не був, чоловiк усе-таки жив пiд захистом англiйських законiв, i не сумнiваюся, що ви, iнспекторе, про все подбаете. Щит правосуддя цього разу не допомiг, але меч його, як i ранiше, зобов’язаний карати.

Ось такими були дивнi обставини, пов’язанi зi справою постiйного пацiента та його лiкаря з Брук-стрит. Полiцiя так i не знайшла вбивць, i в Скотленд-Ярдi вирiшили, що вони попливли з Англii на злощасному пароплавi «Норма Крейн», який зник кiлька рокiв тому з усiею командою бiля берегiв Португалii, за кiлька лiг? на пiвнiч вiд Опорто. Судову справу проти хлопчика-слуги припинили за браком доказiв. У пресi «Таемниця Брук-стрит» дотепер повнiстю не висвiтлювалася.

? Морська лiга дорiвнюе 5,56 км.




Пригода з рейгетськими сквайрами


У той час мiй приятель Шерлок Голмс ще не оговтався пiсля нервовоi перевтоми, яку спричинила вкрай напружена робота навеснi 1887 року. Гучна iсторiя з Нiдерландсько-Суматрською компанiею та грандiозним шахрайством барона Мопертуiса занадто свiжа в пам’ятi загалу i занадто тiсно пов’язана з полiтикою та фiнансами, щоб про неi можна було розповiсти на цих сторiнках. Однак опосередковано вона стала причиною однiеi винятковоi та карколомноi справи, яка дала можливiсть моему товаришу продемонструвати ще один тип зброi серед безлiчi iншоi, що слугувала йому в нескiнченнiй вiйнi зi злочиннiстю.

14 квiтня, як зазначено в моiх нотатках, я отримав телеграму з Лiона зi звiсткою про те, що Голмс нездужае й лежить у готелi «Люлонж». Не минуло й доби, як я вже був у нього в номерi й з полегшенням переконався, що нiчого страшного йому не загрожуе. Однак розслiдування тягнулося бiльше двох мiсяцiв, впродовж яких детектив працював по п’ятнадцять годин на день, а траплялося – що й кiлька дiб без перерви, це й пiдiрвало мiцний органiзм Голмса. Блискуча перемога, що увiнчала його працю, не врятувала детектива вiд занепаду сил пiсля такоi потужноi нервовоi напруги, i в той час, як його iм’я гримiло по всiй Європi, а кiмната була буквально до колiн завалена вiтальними телеграмами, я знайшов його тут у найсильнiшому занепадi. Навiть усвiдомлення того, що вiн здобув успiх там, де не впоралася полiцiя трьох краiн, i перехитрив найбiльш майстерного шахрая Європи, не могло перемогти байдужiсть, що опанувала детектива.

Три днi по тому ми повернулися разом на Бейкер-стрит, але мiй приятель явно потребував змiни оточення, та й мене спокушала думка вибратися цiеi весняноi пори на тиждень iз мiста. Мiй давнiй службовий товариш, полковник Гейтер, котрий був моiм пацiентом в Афганiстанi, а тепер орендував будинок неподалiк вiд мiстечка Рейгет у графствi Суррей, часто запрошував мене до себе. Останнього разу вiн повiдомив, що був би радий бачити в себе й мого приятеля також. Я повiв мову здалеку, але, коли Голмс дiзнався, що нас запрошують у будинок iз парубоцькими порядками й що йому нададуть повну свободу, вiн погодився з моiм планом, i вже через тиждень пiсля нашого повернення з Лiона полковник вiтав нас у себе. Гейтер був дуже приемним i досвiдченим чоловiком, котрий об’iздив мало не весь свiт, i швидко виявилося, як я й очiкував, що в них iз Голмсом багато спiльного.

Увечерi, коли ми приiхали та пообiдали, то облаштувалися в збройовiй кiмнатi. Голмс розлiгся на диванi, а ми з Гейтером розглядали невелику колекцiю вогнепальноi зброi.

– До речi, – раптом озвався наш господар, – я вiзьму з собою нагору один iз цих револьверiв на випадок чогось.

– Чого саме? – вигукнув я.

– Тут у нас нещодавно сталася пригода, що перелякала всю околицю. Минулого понедiлка пограбували будинок старого Ектона, одного з найбагатших мiсцевих сквайрiв. Збиткiв завдали небагато, але злодii досi перебувають на волi.

– І жодних слiдiв? – поцiкавився Голмс, нашорошивши вуха.

– Наразi нiяких. Але це – дрiбна справа. Звичайний мiстечковий злочин, занадто незначний, аби зацiкавити вас, мiстере Голмс, пiсля тiеi гучноi мiжнародноi справи.

Детектив на комплiмент недбало махнув рукою, але з його усмiшки було помiтно, що вiн задоволений.

– Нiчого примiтного?

– Та, мабуть, нiчого. Злодii обшукали бiблiотеку, i, слово честi, здобуток не вартував затрачених ними зусиль. Все в кiмнатi було перевернуто догори дном, шухляди столiв висунутi, книжковi шафи переритi, а зникли лише томик перекладiв Гомера, два позолочених свiчники, прес-пап’е зi слоновоi кiстки, маленький дубовий барометр i клубок мотузки.

– Який дивовижний набiр! – вигукнув я.

– О, злодii, мабуть, хапали все, що iм траплялося пiд руку.

Голмс гмикнув зi свого тапчана.

– Полiцiя графства мала б зробити з цього певнi висновки, – зауважив вiн. – Адже абсолютно очевидно, що…

Тут я застережливо пiдняв палець.

– Ви приiхали сюди вiдпочивати, друже мiй. Заради бога, не берiться за нове завдання, поки не змiцнiли вашi нерви.

Голмс поглянув на полковника з комiчною покорою та стенув плечима, пiсля чого розмова повернула в спокiйнiше рiчище.

Однак доля вирiшила так, аби всi моi спроби вберегти свого товариша зiйшли нанiвець, бо наступного ранку ця справа настiльки втрутилася в наше життя, що вже стало неможливо залишатися осторонь, i наше перебування в селищi набуло несподiваних для всiх нас обертiв. Ми саме снiдали, коли до нас увiрвався дворецький, забувши про будь-яку пристойнiсть, i випалив, захекавшись:

– Чули новину, сер? У Каннiнгема, сер?

– Знову грабунок? – скрикнув полковник, i його рука з горнятком кави застигла в повiтрi.

– Вбивство!

Полковник присвиснув.

– Боже милий! – промовив вiн. – І кого ж убили? Мирового суддю чи його сина?

– Нi того, нi iншого, сер. Це був Вiльям, кучер. Куля влучила прямо в серце.

– Хто ж у нього стрiляв?

– Злодiй, сер. Убив кучера на смерть i тiльки його й бачили. Встиг лише дiстатися до вiкна комори. Тут Вiльям кинувся на нього й зустрiв свiй кiнець, рятуючи господарське майно.

– Коли це сталося?

– Учора, сер, десь близько опiвночi.

– А-а, у такому випадку зазирнемо туди пiзнiше, – зронив полковник, незворушно повертаючись до снiданку.

– Гм, – додав вiн, коли дворецький пiшов. – Старий Каннiнгем- – найвпливовiший сквайр у наших краях i дуже поважний чоловiк. Це його вб’е. Вiльям служив йому багато рокiв i був добрим працiвником. Вочевидь, це тi ж негiдники, котрi навiдалися до Ектона.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/arthur-konan-doyle/skandal-u-bogemiyi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Англо-бурська вiйна – колонiальнi вiйни Великоi Британii проти бурськоi Пiвденно-Африканськоi Республiки, якi тривали з 1880 по1881 рiк (перша англо-бурська вiйна) i з 1899 по 1902 рiк (друга англо-бурська вiйна).