Книга - Країна імли

Краiна iмли
Arthur Conan Doyle


Істини
«Краiна iмли» (1926) – роман вiдомого англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859–1930), в якому вiн обстоюе iдеi спiритуалiзму.

Молодi журналiсти Едвард Мелоун та Енiд Челленджер, донька знаменитого професора, потрапляють на зiбрання спiритуалiстiв – людей, якi нiбито спiлкуються iз потойбiчним свiтом, де стають свiдками загадкових подiй. Незважаючи на свое вiд самого початку скептичне ставлення до цього питання, Мелоун поступово проймаеться iдеями спiритуалiзму i намагаеться розповiсти про це свiтовi. Однак несподiвана перешкода в особi професора Челленджера, завзятого матерiалiста й адепта науки, руйнуе його плани…

Також до видання увiйшла повiсть А. Конан Дойла «Отруений пасок».





Артур Конан Дойл

Краiна iмли



© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2019

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017




Отруений пасок





Роздiл 1. Розмитi лiнii


Я вiдчуваю нагальну потребу ретельно описати цi вражаючi подii, поки подробицi залишаються ще свiжими в моiй пам’ятi i не стерлися потоком часу.

Коли кiлька рокiв тому я описував на шпальтах «Дейлi газетт» сенсацiйну подорож, пiд час якоi втрапив у казкову мiсцину в Пiвденнiй Америцi в товариствi професора Челленджера, професора Саммерлi та лорда Джона Рокстона, то менi, звiсно, навiть не снилося, що я колись буду в змозi розповiсти набагато бiльше про дивовижну пригоду, що затьмарюе собою все, що досi вiдбувалося в людськiй iсторii. Ця подiя вже незвичайна сама по собi, але те, що ми четверо на той час опинилися разом i могли спостерiгати за нею, було цiлком природно та логiчно. Насамперед спробую, за можливостi ясно та стисло, викласти всi обставини, що передували цiй пригодi, хоча чудово знаю, що читачевi було б найприемнiше почути вiд мене якнайдокладнiший звiт. Зацiкавлення суспiльства цiею подiею, як ми знаемо, не охололо й досi.

Отже, в п’ятницю двадцять сьомого серпня (цей день навiки закарбуеться у всесвiтнiй iсторii), я вирушив до редакцii мого часопису, щоб попросити у пана МакАрдла, завiдувача вiддiлу новин, триденну вiдпустку. Старий добрий шотландець лише похитав головою, почухав у задумi пухнастi залишки рудуватого чуба й одягнув у такi слова свое негативне ставлення до мого прохання:

– Знаете, пане Мелоун, ми мали для вас небавом виняткове завдання, таке, скажу не криючись, що лише ви можете виконати як належить.

– Дуже прикро, – засмутився я, хоча й спробував приховати, як мiг, свое природне розчарування. – Звiсно, якщо я вам потрiбен, то й сперечатися даремно. Втiм, маю потребу вiдлучитися у дуже термiновiй справi, а тому, якщо все ж е якась можливiсть обiйтися без мене…

– Не бачу такоi можливостi!

Менi нiчого не залишалося, як погодитися з цiею прикрiстю. Зрештою, я мав би знати, що журналiст нiколи не може розпоряджатися нi собою, нi своiм часом.

– У такому разi викину це з голови, – безтурботно заявив я, наскiльки це було можливо в такому гуморi. – Яке ж завдання маете намiр менi загадати?

– Бажаю, щоб ви взяли iнтерв’ю у цього дiдька з Розерфiлду.

– Ви ж не маете на увазi професора Челленджера? – вигукнув я.

– Саме його, кого ж iще? Минулого тижня вiн ухопив за комiр i пiдтяжки молодого Алека Сiмпсона з «Кур’ера» i волочив його за собою цiлу милю проiжджою дорогою. Ви ж читали про це, вочевидь, у полiцiйнiй хронiцi? Нашi молодi репортери вважали б за краще, мабуть, брати iнтерв’ю в алiгатора, який утiк iз зоопарку. Ви единий, хто здатен на таке, адже ви давнiй приятель цього крокодила.

– Ах, – зiтхнув я з полегшенням, – це дуже спрощуе справу! Саме для цього я i просив у вас вiдпустки, щоб вiдвiдати професора Челленджера. Наближаеться рiчниця тiеi надзвичайноi пригоди, яку ми пережили вчотирьох, i вiн запросив нас усiх вiдсвяткувати цей день.

– Чудово! – зрадiв МакАрдл, потираючи руки та поблискуючи крiзь скельця окулярiв очима, що радiсно засяяли. – Отже, ви зможете вивiдати у нього достобiса цiкавих речей. Якби це не Челленджер, я б дивився на все, як на пустопорожнi теревенi, але цей чоловiк уже якось мав рацiю у подiбному випадку, i хтозна, чим скiнчиться справа цього разу.

– Що ж може вiн менi повiдомити? – поцiкавився я. – Щось трапилося?

– А хiба ви не читали його листа про «науковi можливостi» в сьогоднiшнiй «Таймс»?

– Нi, не читав.

МакАрдл пiрнув пiд стiл i пiдняв iз пiдлоги газету.

– Прочитайте це вголос, будь ласка, – сказав вiн i вказав на конкретне мiсце, – бо вже й не знаю, чи все я правильно второпав, тому iз задоволенням послухаю ще раз.

Ось що я прочитав:



– «Науковi можливостi

Сер! Із тихою радiстю, до якоi, однак, долучилися деякi не такi вже втiшнi почуття, я прочитав напрочуд самовдоволеного та надзвичайно безглуздого листа Джеймса Вiлсона Мак-Фейла, надрукованого у вашому часописi, який просторiкуе про розмитi фраунгоферовi лiнii в спектрах планет i нерухомих зiрок. Цей джентльмен вважае це явище цiлком несуттевим, хоча кожен, хто мае бiльше клепок у головi, надав би йому особливого значення, позаяк воно врештi-решт може вiдбитися на добробутi всiх живих iстот. Я не можу, певна рiч, розраховувати, що науковi термiни будуть зрозумiлi тим нетямам, котрi звикли черпати своi знання в щоденних газетах, тому намагатимусь пристосуватися до iхнього низького розумового рiвня та пояснити стан речей наочним прикладом, який, сподiваюся, виявиться доступним для розумiння ваших читачiв».


– Неможливий чоловiк! – вигукнув МакАрдл. – Щойно народжений голуб i той би, здаеться, наiжачився вiд його брутальностi, i навiть мирнi збори квакерiв могли б нею обуритися. Тепер я розумiю, чому Лондон став для нього нестерпним. А це прикро, пане Мелоун, бо довбешка у нього справдi варить. Що ж, послухаемо тепер це порiвняння.

Я продовжив:



– «Припустiмо, що жменька зв’язаних один iз одним коркiв повiльно мчить хвилями Атлантичного океану. День у день корки повiльно пливуть уперед у незмiнних обставинах. Якби корки були надiленi розумом, який iм вiдповiдае, вони, ймовiрно, були б упевненi, що цей стан речей вiчний i незмiнний. Ми ж, надiленi значно бiльшою кмiтливiстю, знаемо, що, ймовiрно, може статися щось таке, чого тi корки не очiкують. Так, наприклад, вони можуть натрапити на корабель або на сплячого кита, або заплутатися у водоростях. Зрештою, iхня доля – опинитися викинутими на скелястий берег Лабрадору. Але всього цього вони не передбачають, тому що день у день м’яко та рiвномiрно гойдаються на хвилях безмежного, на iхню думку, i вiчно незмiнного океану.

Вашi читачi, можливо, вже здогадалися, що при цьому порiвняннi я пiд океаном розумiю нескiнченний ефiр, крiзь який ми мчимо, i що зв’язанi один iз одним корки – маленька, незначна планетна система, до якоi ми належимо. Свiтило третього ступеня з купкою жалюгiдних супутникiв – ми мчимо, у незмiнних на перший погляд обставинах, назустрiч невiдомому кiнцю, якiйсь жахливiй катастрофi, що пiдстерiгае нас на останньому бастiонi простору, де нас скинуть у якусь ефiрну Нiагару або ми розiб’емося об якийсь незримий Лабрадор. Я анiтрохи не подiляю поверхневого та неосвiченого оптимiзму вашого працiвника Джеймса Вiлсона Мак-Фейла i, навпаки, вважаю, що доречно було б якнайточнiше дослiджувати змiни нашого космiчного середовища. Зрештою, воно й саме означае нашу ймовiрну загальну загибель».


– Із нього вийшов би чудовий проповiдник! – зауважив МакАрдл. – Його слова гримлять, як звуки органу. Подивiмося, однак, що викликае в ньому такий неспокiй.



– «Те, що в спектрi розпливаються та зникають фраунгоферовi лiнii, вказуе, як менi здаеться, на змiни в космосi – i до того ж на вельми своерiднi змiни. Свiтло планет, як вiдомо, е вiдображенням сонячного свiтла. Свiтло нерухомих зiрок, навпаки, випромiнюють безпосередньо вони самi. Тим часом зараз одна i та ж змiна спостерiгаеться як у спектрi планет, так i в спектрi нерухомих зiрок. Чи можна реально шукати причину цього явища в самих планетах i нерухомих зiрках? Це я вважаю недоречним. Якiй загальнiй змiнi вони могли б раптом пiддатися? А чи не криеться причина цiеi змiни в земнiй атмосферi? Це, вочевидь, можливо, але неправдоподiбно, бо на це не маемо явних вказiвок, а вiдповiднi хiмiчнi дослiдження не дали жодних результатiв. Який же iснуе третiй варiант? Змiна таiться в тому нескiнченно тонкому ефiрi, живому медiумi, який сполучае зiрку iз зiркою та наповнюе Всесвiт. Глибока пiдводна течiя повiльно несе нас у цьому океанi. То хiба важко припустити, що ця течiя тягне нас у такi ефiрнi зони, якi е новими для нас i мають властивостi, зовсiм нам не вiдомi? Либонь, в ефiрi сталася якась змiна саме цього штибу. Космiчна змiна спектра свiдчить на користь такоi гiпотези. Ця обставина може бути сприятливою для нас, може таiти в собi небезпеку для нас i може також не бути пов’язаною з якимись наслiдками для нас. Поки що ми про це нiчого не знаемо. Нехай йолопи-спостерiгачi вiдмахуються вiд усього цього, як вiд того, що не е суттевим. Кожен, хто, як i я, надiлений все ж дещицею гострого розуму, мае збагнути, що можливостi, прихованi у Всесвiтi, не обмеженi нiчим i що розумнiший за всiх той, хто завжди готовий до непередбачуваного. Ось наочний приклад: хто може довести, що таемнича епiдемiя, що спалахнула серед тубiльних племен Суматри (про це повiдомило те саме число вашоi газети), не пов’язана з передбачуваною мною космiчною змiною, на яку, можливо, саме цi народи реагують легше, нiж европейцi? На це запитання не можна наразi вiдповiсти нi ствердно, нi заперечно. Проте той, хто не може втямити, що це в науковому сенсi можливо, е справжнiм невиправним телепнем.

З найглибшою пошаною,

Джордж Едвард Челленджер, Ротерфiлд».


– Але ж лист справдi надзвичайно хвилюючий! – задумався МакАрдл i встромив цигарку в довгу скляну рурку, що слугувала йому мундштуком. – Якоi ви думки щодо цього, пане Мелоун?

– На свiй сором, мушу зiзнатися, що нiчогiсiнько не знав про це суперечливе питання. Що таке, передусiм, тi фраунгоферовi лiнii?

МакАрдла в цьому просвiтив редактор нашого наукового вiддiлу, тому вiн витягнув iз шухляди двi розцяцькованi спектральнi стрiчки, вельми схожi на тi, якими прикрашають своi кепi молодi фертики з крикетних клубiв. МакАрдл показав менi чорнi лiнii, що перетинали паралельно ряди барв – червоноi, оранжевоi, жовтоi, зеленоi, блакитноi, синьоi та бузковоi.

– Ось цi темнi смуги й називають фраунгоферовими лiнiями, – витлумачив вiн. – Всi кольори загалом – це е свiтло. А будь-яке свiтло, дроблячись крiзь призму, дае цi кольори – i до того ж завжди однi й тi ж. Отже, справа не в кольорах. Визначальне значення мають лiнii, бо вони змiнюються залежно вiд того, яке тiло випромiнюе свiтло. Цi лiнii, зазвичай дуже чiткi, останнього тижня розмилися, й астрономи не можуть порозумiтися щодо причини цього явища. Ось вам свiтлина цих розмитих лiнiй. Завтра вона з’явиться в нашому виданнi. Досi публiка цим не цiкавилася, але тепер, як менi здаеться, вона збуджена пiд впливом листа Челленджера в «Таймсi».

– А до чого тут Суматра?

– Авжеж, вiдстань i справдi завелика вiд розмитих у спектрi лiнiй до хворих тубiльцiв на Суматрi. Але Челленджер уже довiв нам якось, що його твердження мають грунт пiд собою. До цього долучаеться ще й те, що, згiдно зi щойно отриманою iз Сiнгапуру телеграмою, раптово згасли маяки в Зондськiй протоцi. Внаслiдок цього там, певна рiч, одразу ж сiли на мiлину два кораблi. Все це вкупi слугуватиме вам, у будь-якому разi, достатнiм матерiалом для iнтерв’ю з Челленджером. І якщо ви у нього справдi щось вивiдаете, надiшлiть нам стовпчик для вранiшнього випуску.

Я попрощався з МакАрдлом. На сходах почув, як у приймальнi називали мое iм’я. Це був кур’ер, котрий принiс менi телеграму, що прибула на мою адресу в Стритемi.

Телеграму послав менi саме той чоловiк, про котрого ми тiльки-но згадували, в нiй йшлося: «Мелоуну, 17, Гiлл-стрит, Стритем. Привезiть кисню. Челленджер».

«Привезiть кисню!» Я згадав, що професор вирiзняеться дотепнiстю слона, що пiдбурюе його iнодi до дуже незграбних i диких дотепiв. Чи не був це один iз тих жартiв, вiд яких вiн потiм завжди вибухав таким, схожим на ревiння, шаленим реготом, що очi у нього й зовсiм зникали – з тiеi простоi причини, що тодi й обличчя його не було видно, а лише страшенно роззявлену пащеку та кудлату бороду, що трясеться? При цьому його нiтрохи не остуджували серйознi та незворушнi обличчя оточуючих.

Я кiлька разiв перечитав телеграму, але не знайшов жодних ознак, якi вказували б на ii жартiвливе спрямування. Вочевидь, це все ж було серйозне доручення, правда, вельми дивного гатунку. У будь-якому разi, я й не подумав про те, щоб ухилитися вiд виконання його жадання, яке, без сумнiву, спричинили вагомi мiркування. Можливо, вiн мав намiр провести якийсь важливий хiмiчний дослiд, а може… Ну, це не моя справа мiзкувати про те, навiщо йому знадобився кисень. Мое завдання – роздобути його.

Я ще мав у своему розпорядженнi близько години до вiдходу потяга. Тому винайняв кеб, попередньо дiзнавшись iз телефонного довiдника адресу одного кисневого заводу на Оксфорд-стрит, i звелiв вiдвезти себе туди. Коли я пiд’iхав до заводу, назустрiч менi з ворiт вийшли двое молодикiв, котрi з трудом тягли залiзний балон i поклали його в автомобiль, який чекав iх на вулицi. За iхньою роботою спостерiгав один старигань i при цьому чехвостив iх на чому свiт стоiть. Несподiвано вiн обернувся до мене. Цi рiзкi риси та цапина борiдка не дозволяли помилитися. Сумнiвiв не залишилося: передi мною стояв мiй старий сварливий супутник, професор Саммерлi.

– Як! – вигукнув вiн. – Ви ж не станете мене переконувати, що й ви отримали безглузду телеграму щодо кисню?

Я витягнув i простягнув йому свою телеграму.

Той зиркнув на мене i сказав:

– Так, отримав i послухався його, щоправда, вельми неохоче. Наш милий приятель такий же нестерпний, як завжди. Невже йому й справдi настiльки термiново знадобився кисень, що вiн знехтував звичними способами його постачання та вiдбирае час у людей, зайнятих бiльше за нього i значно важливiшими справами? Чому вiн не виписав його на заводi?

Я змiг лише промимрити, що на це у нього, ймовiрно, були серйознi причини.

– А може, вiн iх лише вважав серйозними? Це, в будь-якому разi, не одне й те ж. Тепер вам, звiсно, не доведеться купувати кисню, бо я й так вже везу iз собою чималий запас.

– Однак вiн, либонь, волiе, з якихось особливих мiркувань, щоб i я привiз кисню, а менi не хотiлося б дiяти проти його бажання.

Не звертаючи уваги на буркотливi заперечення професора, я купив таку ж кiлькiсть кисню, як i вiн, i незабаром поруч iз його балоном в автомобiль всадили ще один. Саммерлi запропонував поiхати разом на вокзал Вiкторiя.

Вiдтак я пiдiйшов до водiя мого кеба, щоб заплатити. Та вiн назвав цiну, що значно перевищувала тариф, i повiвся напрочуд зухвало. Коли я знову пiдiйшов до Саммерлi, той запекло сперечався з обома жевжиками, котрi поклали кисень до його автомобiля, при цьому його сива цапина борiдка сiпалася вiд хвилювання вгору й униз. Один iз робiтникiв обiзвав його, здаеться, бовдуром, полинялим старим папугою, i це так розлютило водiя машини Саммерлi, що вiн зiскочив iз сiдала i вже намiрявся кинутися з п’ястуками на захист професора. Довелося докласти чималих зусиль, аби зупинити баталiю.

Усi цi дрiбнi iнциденти, як i наступнi, можуть здатися неiстотними, i тодi справдi не привернули моеi уваги. Однак, коли я тепер споглядаю назад, то бачу iхнiй зв’язок iз тiею подiею, про яку маю намiр розповiсти.

Водiй, як менi здавалося, був новаком або, можливо, хвилювання, викликане iнцидентом iз робiтниками, вiдiбрало йому контроль над собою. У будь-якому разi вiн вiв машину iз шаленою швидкiстю. Дорогою на вокзал ми двiчi мало не втрапили в аварiю з iншими автомобiлями, що мчали так само шалено та безладно, я ще пригадую, як скаржився своему супутниковi, що спритнiсть лондонських водiiв значно знизилася. Одного разу ми мало не врiзалися в натовп людей, котрi витрiщилися на бiйку на розi Мелл-парку. Всi цi люди, котрi i без цього перебували в станi неймовiрного збудження, надзвичайно зворохобилися проти нашого невдахи-водiя, а один парубок, стрибнувши на пiднiжку, замахнувся на нас ломакою. Я його зiштовхнув, i ми були радi, коли залишили позад себе цю юрбу та щасливо вибралися з парку.

Усi цi епiзоди розхитали моi нерви, я роздратувався та й терпiння моiх супутникiв, здавалося, перебувае на межi внаслiдок цих iнцидентiв.

Однак ми знову звеселилися, коли на вокзалi побачили лорда Джона Рокстона, який крокував туди-сюди пероном. На його довготелесiй фiгурi чудово сидiв свiтлого кольору мисливський костюм. Його виразне обличчя, з прекрасними, такими проникливими й при цьому веселими очима, засяяло радiстю, коли вiн побачив нас. Кучма його рудуватого волосся подекуди срiблилася, i зморшки на обличчi стали глибшими, але вiн усе ще залишався незмiнним, добрим товаришем давнiх часiв.

– Привiт, Herr Professor[1 - Пане професоре! (Нiм.)]! Вiтаю, мiй молодий друже! – вигукнув вiн i подався нам назустрiч.

Лорд зареготав, побачивши нашi резервуари з киснем, якi саме вивантажував носiй.

– То й ви це купили! – зауважив вiн. – Мiй балон уже стоiть у купе. Що це спало на гадку старому?

– Ви читали його листа в «Таймсi»? – спитав я.

– Про що там мова?

– Повна дурня! – рiзко видихнув Саммерлi.

– Гадаю, що тут iснуе якийсь зв’язок iз цiею кисневою витiвкою, майже впевнений у цьому, – зауважив я.

– Це нiсенiтниця! – ще раз брутально перебив мене Саммерлi iз запалом, без сумнiву, недоречним.

Ми опинилися в купе першого класу для курцiв, професор уже смалив свою стару прокурену файку, i ми щоразу остерiгалися, що вона обпече його довгий сварливий нiс.

– Наш приятель Челленджер – людина розумна, – зронив вiн збуджено. – З цим кожен погодиться i лише бевзь може це оскаржити. Ви тiльки погляньте на розмiр його капелюха! Вiн прикривае мозок вагою в шiстдесят унцiй – потужну машину, присягаюся Богом, що працюе без збоiв i видае бездоганний результат. Покажiть менi машинне вiддiлення, й я визначу розмiри машини. Але при цьому вiн – природжений шарлатан! Ви ж пам’ятаете, що якось я уже кинув йому це в обличчя. Природжений шахрай, котрий умiе вправно жонглювати за допомогою певних драматичних вивертiв. Зараз усе нiвроку, ось чому наш приятель Челленджер вважае, що знову зможе привернути до себе увагу суспiльства. Чи не думаете ж ви, що вiн серйозно вiрить у всю цю ахiнею щодо змiн в ефiрi та загрозу, що нависла над родом людським? Що може бути дурнiшим за весь цей iдiотизм?

Вiн сидiв, як стара бiла ворона, каркав i аж трясся вiд глузливого реготу. Я спаленiв, коли почув, якими словами вiн характеризуе Челленджера. Адже непристойно так казати про людину, котрiй ми були зобов’язанi своею славою. Я хотiв уже гнiвно дати йому вiдкоша, але мене випередив лорд Джон.

– У вас уже якось трапилася сутичка з Челленджером, – сказав вiн рiзко, – i через десять секунд ви лежали на обох лопатках. Вважаю, професоре Саммерлi, що вiн дужчий за вас i що вам найкраще було б поступитися перед ним i не задиратися.

– Крiм цього, – додав я, – вiн нам усiм був вiрним товаришем. Хоч би якими були його недолiки, професор вiдвертий, прямий чоловiк i нiколи не став би патякати про своiх супутникiв щось лихе за iхнiми спинами.

– Добре сказано, мiй хлопчику! – закинув лорд Джон Рокстон. Потiм вiн привiтно всмiхнувся i поплескав по плечу професора Саммерлi. – Ось що, Herr Professor, не будемо сваритися, адже ми занадто багато пережили разом! Але Челленджера не чiпайте, бо цей молодик i я небайдужi до стариганя.

Однак Саммерлi ще не був готовий миритися. Його обличчя було зимним, як лiд, i вiн не переставав димiти своею люлькою.

– Щодо вас, лорде Рокстон, – каркнув вiн, – то вашiй думцi в наукових питаннях я надаю точно такого ж значення, скiльки ви надавали б моiй думцi, наприклад, щодо новоi мисливськоi рушницi. У мене е своя думка, прошу пана, i я вмiю ii обстоювати. Невже через те, що я одного разу помилився, маю на вiру приймати все, чим цей чоловiк бажае нас гостити, хоча б це була повна нiсенiтниця, i не маю права на власну думку? Чи не потрiбен нам такий собi науковий Папа, чиi непогрiшнi просторiкування мали б сприйматися ex cathedra[2 - З кафедри (лат.).] бiдною та смиренною паствою? Заявляю, панове, що й сам маю голову на плечах i що вважав би себе снобом i рабською душею, якби не ворушив власними мiзками. Якщо вам приемно, то зробiть милiсть, вiрте в лiнii Фраунгофера i в те, що вони тануть в ефiрi, i на всю решту дивовиж, але не вимагайте, щоб люди, старшi та досвiдченiшi за вас, шаленiли разом iз вами. Хiба не ясно, як свiчка, що якби ефiр змiнився, як вiн вирiшив, то це згубно вiдбилося б на здоров’i людей та позначилося також i на нас самих? – професор засмiявся, галасливо трiумфуючи з приводу власних аргументiв. – Атож, панове, в такому випадку ми б не сидiли тут у вагонi потяга, мирно обмiрковуючи науковi питання, а помiчали б явнi ознаки отруення. Але скажiть, будь ласка, в чому ви вбачаете ознаки цiеi «отрути», цього «космiчного розкладання»? Чекаю на вiдповiдь, панове! Скажiть! Нi, попрошу вас не ухилятися, я наполягаю на вiдповiдi!

Я невимовно розсердився. У поведiнцi Саммерлi було щось зарозумiле та зухвале.

– Переконаний, що ви були б дещо стриманiшими в своiх зауваженнях, якби були точнiше поiнформованi про актуальний стан речей.

Саммерлi вийняв люльку з рота та витрiщився на мене.

– Даруйте, шановний, що ви хочете сказати цим безсумнiвно зухвалим зауваженням?

Я коротко повiдомив про дивну епiдемiю серед тубiльцiв Суматри, а також про те, що на Зондських островах раптово згасли маяки.

– Є ж межi i для людськоi тупостi! – вигукнув Саммерлi, все бiльше впадаючи в шал. – Невже ж ви не можете втямити, що ефiр, якщо ми навiть на мить погодимося з дебiльною теорiею Челленджера, е речовина рiвномiрноi консистенцii i що ii склад на iншому краю землi не може бути iншим, нiж тут, у нас? Невже ви могли хоч на мить припустити, що iснуе окремий ефiр для Англii й окремий для Суматри? Чи не думаете ви, з якогось дива, що ефiр Кенту чимось кращий, нiж ефiр графства Саррей, яким ми зараз проiжджаемо? Реально легковiрнiсть i невiгластво профанiв не мають меж. Чи мислимо взагалi, щоб ефiр на Суматрi мав згубнi властивостi, якi позбавили глузду населення цiлоi краiни, тодi як ефiр наших зон не мае навiть найменшого впливу на наше самопочуття? Про себе, в будь-якому разi, можу лише сказати, що тiлесно та духовно нiколи не почувався краще, нiж тепер.

– Я ж не кажу, що я вчений, – заперечив я, – але менi часто доводилося чути, що науковi досягнення одного поколiння часто визнаються помилковими вже наступним. І врештi-решт не обов’язково володiти надто гострим розумом, аби збагнути, що ефiр, про який ми, по сутi, дуже мало знаемо, в рiзних частинах свiту мiг би вiдчувати на собi вплив мiсцевих умов i що через це у вiддаленому кiнцi землi проявляеться дiя, яка лише пiзнiше проявиться, ймовiрно, i у нас.

– «Мiг би» i «ймовiрно» – це не докази! – заверещав розлючений Саммерлi. – Так i свинi могли б лiтати. Авжеж, сер, вони могли б лiтати, але не лiтають. Сперечатися менi з вами – дурна робота. Челленджер заразив вас обох своiм шаленством, i ви розучилися тверезо мислити. З таким самим успiхом я мiг би бесiдувати з подушкою в цьому купе.

– Мушу вам сказати цiлком вiдверто, професоре Саммерлi, що з часу нашоi останньоi зустрiчi вашi манери анiтрохи не покращилися, – рiзко зауважив лорд Джон.

– Ви, титулованi особи, не дуже любите правду, – дошкульно вiдрубав Саммерлi. – Чи не правда, що не дуже приемне вiдчуття, коли тобi вказують, що гучне iм’я не заважае бути повним невiгласом?

– Слово гонору, – серйозно i стримано зазначив лорд Джон, – якби ви були молодшi, то не наважилися б балакати зi мною таким чином.

Саммерлi задер догори пiдборiддя з маленькими гострими клаптиками своеi цапиноi борiдки.

– Радив би взяти до вiдома, шановний, що як у поважному вiцi, так i замолоду я ще жодного разу в життi не вагався казати те, що думаю, прямо в обличчя неосвiченим дурням, атож, сер, неосвiченим бовдурам. І цю звичку я не змiню, хоча б ви носили всi титули, якi тiльки можуть винайти раби та привласнити собi вiслюки.

Очi лорда Джона миттю спалахнули, але вiн iз помiтним зусиллям опанував себе i з гiркою посмiшкою вiдкинувся на спинку сидiння, схрестивши руки на грудях. Весь цей вибух справив на мене надзвичайно гнiтюче та неприемне враження. Хвилею промайнули у моiй головi спогади про сердешну дружбу, про часи радiсноi жаги пригод, про все, за що ми страждали, чого домагалися i чого досягли. Й ось до чого дiйшло тепер – до нападок i образ! Я раптом розплакався, голосно та нестримно схлипував, i нiяк не мiг заспокоiтися. Моi супутники з подивом глипали на мене. Я затулив обличчя руками.

– Менi вже легше, – сказав я. – Але все це настiльки нестерпно сумно!

– Ви хворi, друже мiй, – зауважив лорд Джон. – Ви менi вiдразу здалися якимось дивним.

– Вашi звички, пане, за останнi три роки анiтрохи не покращали, – мовив Саммерлi. – Менi також впала в вiчi ваша поведiнка вже при нашiй зустрiчi. Не витрачайте на нього даремно своiх спiвчуттiв, лорде Джон: походження цих слiз – суто алкоголiчне. Цей чоловiк явно перепив. Утiм, лорде Джон, я вас щойно назвав неосвiченим дурнем, i це не зовсiм добре з мого боку. Це менi нагадало, однак, про один iз моiх талантiв, який я ранiше мав, доволi кумедний, незважаючи на його буденнiсть. Ви знаете мене лише як серйозного вченого. Чи повiрите, що я колись мав репутацiю iдеального iмiтатора голосiв тварин? Менi вдасться, сподiваюся, приемно вас розважити. Чи не потiшило б вас, наприклад, якби я закукурiкав когутом?

– Нi, сер, – заперечив лорд Джон, усе ще засмучений, – це б мене не потiшило.

– Квоктання квочки, що тiльки-но знесла яйце, також завжди викликало бурхливе захоплення. Ви дозволите?

– Нi, сер, будь ласка… Я проти цього.

Незважаючи на таке заперечення, зроблене iз серйозною iнтонацiею, професор Саммерлi вiдклав убiк файку й упродовж подальшоi подорожi розважав нас, точнiше, намагався, наслiдуванням цiлоi низки пташиних i тваринних голосiв, i це було настiльки комiчно, що мiй сльозливий настрiй раптом перейшов в свою повну протилежнiсть. Коротко кажучи, я реготав без угаву i не мiг зупинитися, смiявся судомно, iстерично, сидячи перед цим зазвичай винятково статечним ученим i дослухаючись, як вiн передражнюе величавого, самовпевненого пiвня або песика, якому прищемили хвоста. Лорд Джон простягнув менi газету, на полях якоi написав: «Бiдолаха! Зовсiм iз глузду з’iхав!».

Усе це було, звiсно, дуже дивним, проте ця вистава видалася менi дуже милою та цiкавою. Тим часом лорд Джон схилився до мене й узявся розповiдати нескiнченну iсторiю про якогось буйвола й iндiйського раджу, в якiй я не мiг вловити жодного сенсу. Професор Саммерлi тiльки-но защебетав канаркою, а лорд Джон досяг, здавалося, кульмiнацiйноi точки в своiй оповiдцi, коли потяг зупинився в Джарвiс-Бруку, на станцii Розерфiлд.

Тут нас уже чекав Челленджер. Вiн насправдi справляв грандiозне враження. Всi iндики Всесвiту не могли б крокувати пихатiшою ходою, нiж вiн, коли йшов пероном назустрiч нам, i божественною була прихильна, поблажлива посмiшка, з якою вiн зиркав на кожного, хто проходив повз нього. Якщо науковець хоч трохи змiнився з часу нашоi останньоi зустрiчi, то змiна полягала головним чином у тому, що його непересiчнi риси тепер виступали ще рiзкiше, нiж колись. Потужна голова з опуклим чолом i спадаючим на очi чубом, здавалося, ще збiльшилася. Чорна борода величаво лягала на груди, i ще наказовiшим став вираз свiтло-сiрих очей, в яких вгадувалася зухвала сардонiчна посмiшка.

Вiн привiтався зi мною жартiвливим рукостисканням i заохочувальною посмiшкою викладача, котрий зустрiв свого вихованця. Привiтався i з iншими, допомiг нам винести багаж i балони з киснем i закинув усiх i все в свiй великий автомобiль, водiем якого був наш старовинний знайомий, мовчазний Остiн, людина, якiй, здавалося, були недоступнi жоднi емоцii. Коли я востанне приiжджав сюди, вiн виконував обов’язки дворецького.

Наша дорога потяглася вгору пологим пагорбом, по гарнiй i приемнiй мiсцевостi. Я сидiв попереду, поруч iз шофером, а три моiх супутники, котрi сидiли за мною, гомонiли, як менi здавалося, всi водночас. Лорд Джон, наскiльки я мiг збагнути, все ще зав’яз у своiй iсторii з бугаем. Перебиваючи його й один одного, звучали низький бас Челленджера i писклявий дискант Саммерлi. Останнi затiяли якусь наукову суперечку. Остiн раптом обернув до мене свое смагляве обличчя, все ж скоса стежачи за дорогою.

– Мене звiльнили, – поiнформував вiн.

– О Боже! – вигукнув я.

Цього дня менi все здавалося таким незвичайним. Усi повiдомляли найнесподiванiшi речi. Я нiби бачив сон.

– У сорок сьоме! – додав у задумi Остiн.

– Коли ж покинете роботу? – спитав я, бо менi нiчого iншого не спало на гадку.

– Нiколи, – вiдповiв вiн.

На цьому бесiда, здавалося, скiнчилася, але за якийсь час Остiн повернувся до неi.

– Якщо я пiду, хто ж подбае про нього? – при цьому водiй кивнув головою в бiк свого господаря. – Хто ж стане йому тодi служити?

– Ймовiрно, хтось iнший, – зронив я глухо.

– Це неможливо. Нiхто тут не протягне бiльше тижня. З моею вiдставкою всьому будинку гаплик, як годиннику, в якого луснула пружина. Кажу вам це тому, що ви його приятель i маете це знати. Якби я схотiв спiймати його за язика… Але менi на це духу не стало. Вони обое – господар i господиня – були б, як покинутi дiти. Я в будинку все, й ось тобi маеш, вiн мене звiльняе!

– Чому ж нiхто не може тут ужитися? – поцiкавився я.

– Бо не всi настiльки розважливi, як я. Господар чоловiк дуже розумний, такий мудрий, що часом навiть аж занадто. Менi здаеться, втiм, вiн не зовсiм при своему розумi. Як гадаете, що вiн викинув сьогоднi вранцi?

– І що?

– Вкусив економку.

– Вкусив?

– Аякже, сер, за ногу. Я бачив це на власнi очi, як вона потiм, як куля з пiстолета, вилетiла за браму оселi.

– О Боже!

– Ви б iще не те сказали, якби побачили, що у нас дiеться. Вiн не перестае сваритися iз сусiдами. Дехто з них каже, що вiн нiколи не був би у бiльш вiдповiдному товариствi, якби опинився серед допотопних почвар, яких ви описали. Ось що вони думають. Я ж працюю в нього вже десять рокiв i прикипiв до нього, до того ж, зауважте, вiн великий чоловiк, i жити в його будинку – честь. Правда, часом вiн трохи шаленiе. Погляньте-но, сер, ось хоча б на це! Навряд чи це можна назвати звичайною гостиннiстю. Як гадаете? Прочитайте-но самi!

Я звiв погляд. Автомобiль якраз повертав по крутому пiдйому, i я побачив укрiплену на парканi дошку з таким коротким i виразним написом:



«Застереження! Вiдвiдувачам, журналiстам i волоцюгам вхiд заборонено!

    Дж. Ед. Челленджер»



– Це насилу можна визнати привiтним поводженням, – зауважив Остiн, хитаючи головою. – На вiтальнiй листiвцi такий напис виглядав би не надто мило. Даруйте менi, пане, я вже давно так багато не патякав, але не можу стриматися. Щось на мене найшло. Хай йому грець, але я не звiльнюся, будьте певнi. Вiн мiй господар, а я його слуга, нехай так воно i залишаеться до кiнця нашого життя.

Ми в’iхали в ворота, пофарбованi в бiлий колiр, i помчали звивистою алеею, обсадженою кущами рододендрону. Наприкiнцi алеi ми побачили бiлу цегляну споруду, гарноi архiтектури та приемну на вигляд. Панi Челленджер, маленька, тендiтна жiночка, стояла й усмiхалася у вiдчинених дверях, вiтаючи нас.

– Ну, моя люба, – кинув Челленджер, вистрибуючи з автомобiля, – ось я й привiз тобi наших гостей. Для нас незвично приймати гостей, чи не так? Ми i нашi сусiди не надто толеруемо один одного, еге ж? Якби вони могли нас позбутися за допомогою щурячоi отрути, то зробили б це, мабуть, уже давно.

– Це жахливо, просто-таки жахливо, – вигукнула напiвсмiючись-напiвридаючи його дружина. – Джорджу завжди е потреба з кимось сваритися. Тут не маемо жодного приятеля.

– Саме тому я можу дарувати нероздiльну увагу своiй незрiвняннiй дружинi, – мовив Челленджер i обхопив ii нiжну постать своею короткою грубою рукою. Якщо уявити собi горилу поруч iз газеллю, то можна уявити собi це подружжя.

– Ходiмо, снiданок готовий, i гостi, мабуть, зголоднiли. Сара вже повернулася?

Дружина професора пригнiчено похитала головою, а вiн сам гомерично зареготав i погладив себе по бородi.

– Остiне, – гукнув вiн, – коли поставите машину в гараж, допоможiть господинi подати снiданок. Тепер, джентльмени, ходiмо до мого кабiнету, я маю повiдомити вам деякi дуже важливi речi.




Роздiл 2. Смертельна хвиля


Коли ми заходили у вiтальню, задзеленчав телефон, i ми стали мимовiльними свiдками бесiди, яку затiяв професор Челленджер. Кажу «ми», але впевнений, що крiм нас будь-хто в окружностi щонайменше ста ярдiв не мiг не чути його громоподiбного голосу, який лунав по всьому обiйстю. Реплiки професора закарбувалися в моiй пам’ятi.

– Так-так… звiсно, це я… атож, певна рiч… професор Челленджер… знаменитий професор… природно, хто ж iще?.. Звiсно… кожне слово… iнакше я б його не написав… Мене це не дивуе – всi ознаки вказують на це… певна рiч… Не пiзнiше, нiж через день… авжеж… Цьому я не можу зашкодити, чи не так?.. Природно… дуже неприемно… Але вiд цього постраждають i люди, значнiшi за вас. Бiдкатися немае сенсу. Вам краще з цим змиритися… Нi, не можу… Вiшаю слухавку… Сер! Годi молоти язиком! У мене справдi е важливiшi справи, нiж слухати цi дурницi!

Вiн спересердя кинув слухавку i повiв нас сходами до свого кабiнету – просторого свiтлого покою. На великому письмовому столi лежало сiм чи вiсiм нерозпечатаних телеграм.

– Я реально мiркую про те, щоб вiдкрити собi телеграфну адресу в iнтересах моiх кореспондентiв. Менi здаеться, що, наприклад, така адреса, як «Ной, Розерфiлд», була б дуже доречною.

Як це бувало завжди, коли вiн невдало жартував, учений притулився до письмового столу i так затрусився вiд смiху, що його руки ледве могли розпечатувати телеграми.

– Ной! Ной! – мугикав вiн собi пiд нiс i при цьому клеiв мармизу, як у лiсовика.

Тим часом лорд Джон i я обмiнялися посмiшками взаеморозумiння, а Саммерлi, на вигляд як коза, що страждае вiд рiзi, сардонiчно хитав головою на знак несхвалення. Нарештi, все ще мукаючи i гудучи, Челленджер узявся читати телеграми. Ми трое стояли перед високими склепiнчастими вiкнами i милувалися чудовим краевидом.

Пейзаж i справдi був чудовий. Дорога, що м’яко здiймалася, все ж вивела нас на неабияку висоту. Ми перебували, як дiзналися пiзнiше, приблизно на сiмсот футiв вище рiвня моря. Будинок Челленджера стояв на крайньому виступi пагорбу, а з пiвденного боку будинку, де саме мiстився його кабiнет, вiдкривалася широка панорама на долину, в глибинi обмежена м’якими хвилястими обрисами гряди пагорбiв. Стовп диму, що здiймався iз западини мiж пагорбами, вказував на мiсце розташування Льюiсу. Прямо перед нами простяглася квiтуча долина з просторими зеленими майданчиками гольф-клубу Кровборо, i на них копошилися гравцi. Трохи подалi на пiвдень ми бачили за лiсовою просiкою частину залiзничноi колii, яка з’еднуе Лондон iз Брайтоном, а пiд нами, в безпосереднiй близькостi, розмiстився обгороджений парканом дитинець, де стояв автомобiль, який привiз нас iз залiзничноi станцii.

Челленджер гукнув гостей, i ми обернулися до нього. Науковець прочитав телеграми та педантично розклав iх поперед себе. Його широке обвiтрене обличчя, або, точнiше кажучи, та його незначна частина, яка не була вкрита диким наростом бороди, зарум’янилося, що вказувало на надзвичайне збудження професора.

– Отже, джентльмени, – сказав вiн так, немов звертався до зборiв, – це напрочуд цiкава зустрiч. Вона вiдбуваеться за непересiчних, можу навiть сказати, виняткових обставин. Дозвольте спитати, чи не помiтили ви чогось надзвичайного дорогою сюди з мiста?

– Я помiтив лише одне, – оголосив Саммерлi з квасною посмiшкою, – що ось цей наш молодий колега за останнi три роки анiтрохи не виправився. Мушу, на превеликий мiй жаль, констатувати, що мав у дорозi серйознi пiдстави бути невдоволеним його поведiнкою, i було б нещиро з мого боку стверджувати, що вiн справив на мене порядне враження.

– Ну-ну, всi ми часом буваемо трохи безцеремоннi! – зауважив лорд Джон. – Молодик не мав, звiсно, на увазi нiчого лихого. Врештi-решт вiн – учасник мiжнародних змагань i, якщо пiвгодини дошкуляв нам описом футбольного матчу, то мае на це бiльше права, нiж будь-хто iнший.

– Я вам пiвгодини описував матч?! – отетерiв я. – Та ви самi впродовж пiвгодини торочили менi якусь нескiнченну iсторiю про буйвола. Професор Саммерлi може це пiдтвердити.

– Менi важко вирiшити, хто з вас обох був нуднiшим, – вiдгукнувся Саммерлi. – Заявляю вам, Челленджере, що все життя буду затискати вуха, як тiльки при менi згадають про буйволiв або футбол.

– Та я ж сьогоднi жодного слова не промовив про футбол! – обурювався я.

Лорд Джон пронизливо свиснув, а Саммерлi пригнiчено похитав головою.

– Та ще й такоi ранньоi пори! – правив вiн далi. – Це кого завгодно могло б вивести з рiвноваги. У той час, як я сидiв, занурившись у замислене мовчання…

– Мовчання? – вигукнув лорд Джон. – Та ви ж на всю дорогу влаштували нам виставу в стилi вар’ете в ролi iмiтатора голосiв тварин, i були скорiше схожi на навiжений грамофон, нiж на людину.

Саммерлi випростався. Його добряче зачепило.

– Вам забаглося показати вiдсутнiсть свого смаку, лорде Джон, – сказав вiн iз кислою, як оцет, пикою.

– Але дiдько забирай, це вже межуе з божевiллям! – вигукнув лорд Джон. – Кожен точно знае, що робили iншi, i нiхто не може згадати, що виробляв сам. Почнiмо iз самого початку. Ми сiли в купе першого класу для курцiв, це не пiдлягае сумнiву, чи не так? Потiм почалася суперечка з приводу листа в «Таймсi» нашого приятеля Челленджера.

– О, то ви справдi сперечалися через нього? – гнiвно спитав наш господар i насупив брови.

– Ви, Саммерлi, сказали, що в усiй цiй iсторii немае нi слова правди.

– Ого! – сказав професор Челленджер i погладив свою бороду. – Нi слова правди? Пригадую, я вже чув колись цю фразу. Чи можу я дiзнатися, якими аргументами спростував великий i знаменитий професор Саммерлi ствердження тiеi скромноi персони, котра насмiлилася висловити свою думку про науковi можливостi? Чи не опуститься вiн усе ж до того, щоб подати якiсь аргументи на захист своеi протилежноi думки, перш нiж остаточно убити цього жалюгiдного нiкчему?

Вiн вклонився, стенув плечима i розчепiрив пальцi, вимовляючи цю тираду з бундючним i слоноподiбним сарказмом.

– Аргументi цi вельми доступнi, – вiдповiв упертий Саммерлi. – Я встановив, що якби ефiр, що оточуе землю, був в однiй своiй частинi настiльки отруйний, аби викликати небезпечнi симптоми, то навряд чи вiн помилував нас трьох пiд час нашоi подорожi залiзницею.

Ця заява невимовно звеселила Челленджера. Вiн реготав без угаву, то ж уся кiмната, здавалося, почала тремтiти та гримiти.

– Наш високоповажний Саммерлi не цiлком, мабуть, втямив ситуацiю, що, втiм, трапляеться з ним не вперше, – озвався нарештi науковець i витер спiтнiле чоло. – Джентльмени, я краще ознайомлю вас iз станом речей, якщо репрезентую докладний звiт про моi власнi вчинки за сьогоднiшнiй ранок. Вам легше буде вникнути в усi вашi духовнi аберацii, про якi ви розповiдаете, якщо покажу вам, що в якiсь митi я помiчав, як порушувалася навiть моя душевна рiвновага. У нашому будинку вже кiлька рокiв служить економкою Сара, запам’ятати ii прiзвище я нiколи навiть не намагався. Ця надмiру скромна особа мае сувору та непривабливу зовнiшнiсть. Вдачу мае цiлком байдужу, i ми нiколи, наскiльки пригадую, не помiчали за нею якихось душевних розладiв. Коли я сьогоднi вранцi сидiв сам за снiданком (дружина вранцi зазвичай не виходить зi своеi кiмнати), то раптом у мене промайнула думка, що було б кумедно i водночас повчально перевiрити межi незворушностi Сари. Я обрав для цього настiльки ж простий, наскiльки надiйний засiб: перекинув маленьку вазу з квiтами, яка зазвичай стояла посеред столу, подзвонив i сховався пiд стiл. Сара входить, бачить, що кiмната порожня, i думае, мабуть, що я в кабiнетi. Як я й очiкував, вона пiдходить ближче, нахиляеться над столом i хоче поставити вазу на мiсце. Перед очима у мене стирчать вовняна панчоха i черевик на гумцi. Я висовую голову та кусаю ii за щиколотку. Успiх перевершив моi найсмiливiшi очiкування. Кiлька секунд вона стояла тихо, ошелешена, i розглядала згори донизу мiй череп. Потiм пронизливо зойкнула й кинулася з кiмнати. Я – за нею, щоб трохи заспокоiти жiнку, але вона нiчого не чуе, кулею вилiтае на дорогу, i за кiлька хвилин бачу в далекогляд, як вона зi швидкiстю кур’ерського потяга мчить у пiвденно-захiдному напрямку. Розповiдаючи вам цей жарт, я утримаюся вiд будь-яких пояснень. Я засiваю зерна в вашi мiзки i чекаю врожаю. Чи не осявае вас здогад? Чи не спадае вам щось на гадку з цього приводу? Що на це скажете ви, лорде Джон?

Той глибокодумно похитав головою.

– Ви накличете на себе великi неприемностi, якщо не будете стерегтися, – мовив вiн.

– Чи не могли б ви, Саммерлi, зробити якесь зауваження з цього приводу?

– Вам варто тимчасово вiдмовитися вiд будь-яких розумових занять, Челленджере, i пройти тримiсячний курс реабiлiтацii на якомусь нiмецькому курортi, – вiдгукнувся професор.

– Вражаюча глибокодумнiсть! – вигукнув Челленджер. – Ну, юний мiй друже, невже менi чекати вiд вас мудрого прозрiння пiсля того, як вашi попередники так влучно схибили?

І мудрiсть цю прорiк справдi я. Кажу це з усiею можливою скромнiстю. Звiсно, тепер, коли будь-хто достатньою мiрою обiзнаний iз цими подiями, вся ця iсторiя здаеться ясною та зрозумiлою, але тодi вона реально не була такою доступною внаслiдок своеi новизни. Як би там не було, мене раптом осяяла думка, що все пояснюе.

– Отрута! – заволав я.

І в той час, як я вигукував це слово, менi пригадалися всi ранковi подii: розповiдь лорда Джона про буйвола, моi iстеричнi ридання, зухвала поведiнка професора Саммерлi. Згадав я й про дивнi подii в Лондонi, хвилювання в парку, шалену iзду водiя, сварку на кисневому заводi. Тепер менi все стало зрозумiлим.

– Однозначно! – вигукнув я ще раз. – Це отрута. Нас усiх отруiли.

– Саме так! – пiдтвердив Челленджер i потер своi руки. – Ми всi отруенi. Наша планета потрапила в отруйну ефiрну зону та занурюеться в неi все глибше зi швидкiстю багатьох мiльйонiв миль на хвилину. Наш юний приятель тiльки-но сформулював причину всiх цих дивних явищ одним словом: отрута!

Усi ми витрiщалися один на одного, занiмiвши вiд страху. Нiхто не зважився на заперечення.

– За допомогою психiчного самовпливу можна придушувати в собi цi симптоми i наглядати за ними, – продовжував Челленджер. – Але я не можу припустити, що ця здатнiсть розвинена у вас усiх так само сильно, як у мене, позаяк тут позначаеться вiдмiннiсть наших талантiв. У будь-якому разi ця властивiсть спостерiгаеться неабиякою мiрою у нашого молодого товариша… Пiсля короткого спалаху темпераменту, яким я так налякав свою служницю, я сiв i став докладно мiркувати сам iз собою. Передусiм узяв до уваги, що нiколи ранiше ще не вiдчував анi найменшого бажання кусати за ноги когось iз моiх домашнiх. Отже, цю потребу треба було визнати ненормальною. І менi вiдразу ж вiдкрилася вся iстина. Я кiлька разiв помацав собi пульс i констатував перевищення норми на десять ударiв i прискорення моiх органiчних рефлекторних рухiв. Менi вдалося, коли моя дружина пiдiймалася сходами i я вже було збирався сховатися за дверима, щоб налякати ii диким ревiнням, кажу, менi вдалося придушити в собi це бажання i привiтатися з нею пристойно та спокiйно, як звичайно. Тим же способом вдалося менi впоратися з дивною потребою загелготати гусаком, коли пiзнiше вийшов iз дому, щоб звелiти подати автомобiль, i застав Остiна за його мастилом, то вчасно помiтив, що вже пiдняв п’ястук, аби викинути таку ж штукенцiю, вiд якоi вiн, без сумнiву, подався б за доморядницею. Тодi я поклав йому руку на плече та просто наказав вчасно подати автомобiль, аби вiдвезти мене до прибуття вашого потяга. Ось i тепер вiдчуваю непереборне бажання схопити професора Саммерлi за його недоречну, безглузду бороду та щодуху смикнути його голову вперед i вниз, а мiж тим, як бачите, я здатен iдеально себе стримувати. Берiть iз мене приклад!

– У мене це, мабуть, виразилося в оповiдцi про буйвола, – зронив лорд Джон.

– А у мене – про футбольний матч.

– Ви, мабуть, маете рацiю, Челленджере, – спокiйно зауважив Саммерлi. – Змушений погодитися, що мое покликання – швидше критикувати, нiж констатувати, i що мене не так легко схилити на бiк нових поглядiв, особливо коли вони такi ж нереальнi та фантастичнi, як у цьому випадку. Однак, обмiркувавши як слiд ранковi подii та згадуючи безглузду поведiнку моiх супутникiв, я готовий повiрити, що в цьому винна якась тонiзуюча отрута.

Професор Челленджер весело поплескав свого колегу по плечу.

– Ми робимо успiхи, – втiшився вiн. – Ми справдi робимо успiхи!

– А тепер, колего, – скромно спитав Саммерлi, – скажiть, якоi ви думки про теперiшнiй стан речей?

– Якщо дозволите, я виголошу з цього приводу кiлька слiв.

Вiн сiв на свiй письмовий стiл i, звiсивши вниз своi короткi товстi нiжки, захитав ними.

– Ми стали свiдками страшноi катастрофи. На мою думку, настав кiнець свiту.

Кiнець свiту! Ми мимоволi звернули погляди в бiк великого арочного вiкна та побачили чарiвний ландшафт рiчки, квiтучу долину, що широко розкинулася, гарнi вiлли, затишнi селянськi будиночки та спортсменiв на майданчиках для гольфу. Кiнець свiту! Як часто ми чули це слово! Що воно може перетворитися в реальнiсть, що воно означае не лише цiлком невизначений у часi момент, а навпаки – теперiшнiй, наше сьогодення, – це була нищiвна, вiдчайдушна думка. Нас усiх немов паралiзувало, i ми мовчки чекали продовження промови Челленджера.

Його надзвичайно визначна особистiсть i зовнiшнiсть додали його словам такоi ваги, що ми на цей час забули всю його свавiльнiсть i дивакуватiсть, а вiн у своiй величi, здавалося, стоiть осторонь вiд звичайних смертних. Потiм повернулося (принаймнi, менi так здалося) втiшне враження, що двiчi з того часу, як ми увiйшли до кiмнати, вiн корчився вiд смiху. Я подумав уже, що навiть у психiчного розладу мають бути межi. Катастрофа не могла бути настiльки грiзною та такою близькою.

– Уявiть собi виноград, – сказав професор, – укритий мiкроскопiчними шкiдливими бацилами. Й ось садiвник кропить його дезiнфiкуючим засобом. Можливо, вiн хоче очистити виноград. А, може, йому потрiбне мiсце для новоi, менш шкiдливоi бацили. Як би там не було, вiн занурюе фрукти в отруту – i бацили зникають. Доля так само поводиться iз Сонячною системою, i незабаром бацила-людина, маленька смертна комаха, яка звиваеться та корчиться на поверхнi земноi кори, буде видалена з буття за допомогою стерилiзацii.

Знову все стихло. Раптом пронизливо задзеленчав телефон.

– Одна з наших бацил пищить про допомогу, – всмiхнувся вiн понуро. – Вони починають тямити, що продовження iхнього iснування не е однiею з головних умов буття Всесвiту.

Вчений вийшов iз кiмнати на кiлька хвилин. Пригадую, що за час його вiдсутностi нiхто не промовив жодного слова.

– Керiвник департаменту охорони здоров’я у Брайтонi, – повiдомив вiн, коли повернувся. – Симптоми дужче проявляються чомусь бiля моря. Ми на висотi 700 футiв, отже, маемо перевагу. Люди, вочевидь, второпали, що в цiй царинi я фахiвець № 1. Ймовiрно, це результат мого листа до «Таймс». До цього я спiлкувався з мером одного мiстечка у глушинi. Ви ж чули цю балаканину. Вiн, мабуть, дуже переживае за свое життя, i менi довелося поставити його на належне мiсце.

Саммерлi пiднявся та пiдiйшов до вiкна. Його худi, кiстлявi руки тремтiли вiд хвилювання.

– Челленджере, – наполегливо сказав вiн, – становище занадто серйозне для суперечок. Не думайте, що я маю намiр якось дратувати вас запитаннями. Та все ж iх задам, бо в вашi гiпотези й аргументи, можливо, все ж закралася помилка. Сонце свiтить ясно, як нiколи, в небеснiй блакитi. Ми бачимо луки та квiти та чуемо пташине щебетання. Люди розважаються на майданчиках для гольфу, а селяни в полi молотять пшеницю. Ви стверджуете, що iх i нас чекае знищення, що цей лiтнiй день е, можливо, останнiм днем, якого чекае людство вже настiльки давно. На чому ж базуеться таке жахливе ствердження? Наскiльки ми знаемо – на незначному вiдхиленнi вiд норми спектральних лiнiй, на чутках про епiдемiю на Суматрi, на незвичайних вiдхиленнях, якi ми начебто помiтили один в одного. Цей останнiй симптом проявляеться не так потужно, щоб ми не могли його здолати силою волi. Маете порозумiтися з нами по-товариськи, Челленджере. Адже ми вже якось стояли разом перед обличчям смертi. Скажiть тодi прямо, якi нашi справи i яким малюеться вам наше майбутне.

Це була хороша, сердечно виголошена промова, i в нiй вiдчувався стiйкий, вольовий характер, який ховався за незграбнiстю та рiзкiстю старого зоолога. Лорд Джон пiднявся та потиснув йому руку.

– Так думаю й я, – сказав вiн. – Тепер маете сказати нам, Челленджере, яка доля нас чекае. Ми не страхопуди, як ви, мабуть, знаете. Але позаяк ми приiхали з намiром трохи у вас пожити, а дiзналися, що на космiчнiй швидкостi мчимо назустрiч Страшному суду, то не завадило б нам дещо пояснити. Яка нам загрожуе небезпека, наскiльки вона велика i що ми зробимо, щоб iй запобiгти?

Освiтлений сонячними променями, що зазирали у вiкно, науковець виструнчився, поклавши руку на плече Саммерлi. Я лежав у фотелi з недопалком цигарки в зубах i перебував у тому сутiнковому станi духу, коли особливо чiтко сприймаються враження. Ймовiрно, це також було новою стадiею отруення – всi несвiдомi iмпульси зникли, поступившись мiсцем надзвичайно тьмяному й одночасно пильно спостережливому психiчному становi. Я був лише глядачем. Почувався так, немов усе, що вiдбуваеться навколо, анiтрохи мене не стосуеться. Я опинився в товариствi трьох могутнiх, вiдважних чоловiкiв, i спостерiгати iхню поведiнку було надзвичайно цiкаво.

Челленджер насупив густi брови та погладив себе по бородi, перш нiж приступити до пояснення. Було помiтно, що вiн ретельно зважуе кожне свое слово.

– Якими були останнi новини в час вашого вiд’iзду з Лондона? – спитав вiн.

– О десятiй годинi я був у редакцii «Газетт», – розповiв я. – Тодi тiльки-но прийшла телеграма агенцii «Рейтер» iз Сiнгапуру про те, що хвороба поширилася по всiй Суматрi i що саме тому не були навiть засвiченi маяки.

– З того часу становище значно погiршилося, – зауважив Челленджер i вказав на стосик телеграм. – Я весь час пiдтримую зв’язок як iз владою, так i з пресою, тому знаю, що вiдбуваеться в усiх частинах свiту. Всi висловлюють наполегливе бажання, щоб я повертався до Лондона. Але це було б, на мою думку, безвiдповiдально. Судячи з повiдомлень, отруення насамперед проявляеться в психiчному збудженнi. Наскiльки я збагнув, сьогоднi вранцi в Парижi вiдбулися дуже велелюднi заворушення. Якщо можна вiрити матерiалам, якi маю в своему розпорядженнi, то слiдом за цим станом збудження, який набувае вельми розмаiтих форм, залежно вiд раси й iндивiду, настае активiзацiя життедiяльностi та загострення духовних здiбностей, ознаки чого я, здаеться, спостерiгаю тепер у нашого юного приятеля. Далi настае, пiсля достатньо тривалого промiжку часу, сонливiсть, яка веде до смертi. Гадаю, що моi знання з токсикологii дають менi право дiйти висновку, що iснують вiдомi рослиннi отрути, якi дiють на нервову систему аналогiчним чином…

– Дурман! – вирвалося у Саммерлi.

– Чудово! – вигукнув професор Челленджер. – Заради науковоi точностi, дамо назву цiй отрутi… а саме: дурман, datura[3 - Дурман (лат.).]. За вами, мiй милий Саммерлi, буде, утiм, пiсля вашоi смертi, на жаль, визнана честь встановлення назви для руйнiвника Всесвiту, дезiнфекцiйного засобу, яким користуеться доля. Отже, ми приймаемо, що вплив дурману такий, яким я його описав. Для мене не пiдлягае сумнiву, що весь свiт зазнае його на собi i що жодна жива iстота не залишиться неушкодженою, бо ефiр заповнюе собою весь свiт. Досi це явище виявлялося непланомiрно, але вiдмiннiсть у часi складае всього кiлька годин, що можна уподiбнити приливу, який вкривае одну смугу землi за iншою, прямуючи то сюди, то туди, поки, нарештi, залитим не виявляеться все без винятку. Всi цi явища, вплив i розподiл дурману, керуються певними законами, встановити якi було б надзвичайно цiкаво, якби ми мали для цього час. Наскiльки менi вдалося простежити, – професор зазирнув у телеграми, – менш розвиненi раси виявилися першими жертвами. З Африки приходять дуже тривожнi вiстi, австралiйськi ж тубiльцi, здаеться, вже винищенi поголовно. Пiвнiчнi народи поки що виявляють бiльшу опiрнiсть, нiж населення пiвдня. Ось це повiдомлення вiдправили сьогоднi з Марселя о дев’ятiй сорок п’ять. Прочитаю вам його вiд початку до кiнця:



«Цiлу нiч у всьому Провансi населення перебувае в шаленому збудженнi. Раптовi спалахи недуги з подальшою сонливiстю спостерiгалися сьогоднi вранцi. Епiдемiчна смертнiсть. Безлiч трупiв на вулицях. Життя зовсiм завмерло. Загальний хаос».


Годиною пiзнiше той самий iнформатор телеграфуе:



«Нам загрожуе повне знищення. Церкви та собори переповненi бiльше мертвими, нiж живими. Жах i незбагненнiсть! Смерть настае, невидима, безболiсна, але швидка та невiдворотна».


Така ж телеграма прийшла з Парижа. Індiя та Персiя, здаеться, вимерли вщент. Слов’янське населення Австрii охоплене епiдемiею, германських же народiв вона майже не торкнулася. На пiдставi своеi неповноi iнформацii я можу в загальних рисах встановити, що жителi рiвнин i приморських областей швидше пiдпали пiд вплив отрути, нiж жителi гористих краiн. Будь-яка нерiвнiсть грунту вiдiграе тут роль, i якщо справдi комусь пощастить пережити людство, то вiн би мав перебувати на шпилi гори, високоi, як Арарат. Навiть невеличкий пагорб, на якому перебуваемо ми, може на короткий час стати острiвцем порятунку в морi загибелi. Але при таких темпах за кiлька годин затопить i нас.

Лорд Джон витер собi чоло хустинкою.

– Я неспроможний збагнути, як ви могли сидiти тут i смiятися, тримаючи в руках цi телеграми. Я вже доволi часто зазирав у вiчi смертi, але те, що приречене на смерть усе, мене дуже лякае.

– Що стосуеться моiх веселощiв, – зауважив Челленджер, – то ви маете зважати на те, що й я не залишився осторонь вiд впливу ефiрноi отрути на людський мозок, так само, як i ви. Що ж до вiдчаю, до якого вас, либонь, доводить загальне вмирання, то вважаю це почуття перебiльшеним. Якби вас самого на зовсiм маленькому човнику змусили пливти у вiдкрите море, то у вас були б усi пiдстави журитися. Невiдомiсть i самотнiсть домiнували б над вами. І навпаки, коли вирушаете у плавання на великому кораблi, коли вас супроводжують близькi та друзi, то, незважаючи на невизначенiсть мети, черпаете розраду в зв’язку та спiлкуваннi з ними. Самотня смерть, мабуть, страшна, але загальна погибель, особливо якщо вона настае так хутко та безболiсно, нiчого жахливого, як менi здаеться, не спричиняе. Я швидше погодився б iз тим, для кого найстрашнiше пережити все пiднесене, грандiозне та велике.

– То що ж ви пропонуете? – поцiкавився Саммерлi, котрий, як виняток, схвально кивав пiд час промови свого колеги.

– З’iсти ланч, – запропонував Челленджер, оскiльки в цю мить якраз пролунав гонг. – У нашоi куховарки кулiнарне мистецтво приготування омлету затьмарюють лише шницлi ii ж виробництва. Будемо сподiватися, що ii кухарськi таланти не постраждали вiд космiчних впливiв. До того ж необхiдно врятувати вiд загального знищення мое шварцберзьке вино 1896 року, наскiльки це вдасться нашими спiльними зусиллями. Було б прикро через марнотратство дати загинути цьому шляхетному напою.

Вiн важкувато скотився з письмового столу, на якому сидiв, коли патякав про майбутню загибель планети.

– Ходiмо, – запросив професор, – часу у нас справдi обмаль, тому скористаемося ним за можливостi рацiонально та розумно.

Ланч минув дуже весело та жваво, хоча ми весь час усвiдомлювали свое жахливе становище й урочиста серйознiсть господаря миролюбно впливала на наш настрiй. Тiльки тi, хто ще нiколи не опинявся в смертельнiй небезпецi, сахаеться перед кончиною. Тим часом кожен iз нас мав у своему життi нагоду освоiтися з цiею думкою, а дружина Челленджера знаходила опору в своему могутньому чоловiковi. Їхнi шляхи були спiльними. Наше майбутне було вже визначене, але теперiшне ще належало нам. Час, що залишився в нашому розпорядженнi, ми гаяли в приязнiй i багатослiвнiй бесiдi. Наш розум працював, як я вже казав, надзвичайно гостро. Навiть я iнколи вiдзначався дотепнiстю. А Челленджер був просто чудовий. Нiколи ще не була менi такою зрозумiлою стихiйна велич цього чоловiка, всебiчнiсть i мiць його розуму, як цього дня. Саммерлi провокував його своею iдкою критикою. Лорд Джон i я розважалися, слухаючи ii. Дружина Челленджера, поклавши руку на плече чоловiка, стримувала ревiння фiлософа. Життя, смерть, фатум, доля людства – такими були теми нашоi розмови цiеi пам’ятноi години, значення якоi ускладнювалося тим, що дивна та раптова активiзацiя нашоi життедiяльностi i легкий свербiж у тiлi свiдчили про повiльне та поступове наближення до нас смертельноi хвилi. Я помiтив, що лорд Джон раптом затулив рукою очi на мить, що Саммерлi на таку ж мить вiдкинувся на спинку свого крiсла. Кожен подих був заряджений дивними силами. І все ж нам було весело та радiсно на душi.

Остiн поклав на стiл цигарки й уже хотiв було пiти.

– Остiне! – гукнув його професор.

– Що накажете, пане?

– Дякую вам за вiрну службу.

Посмiшка ковзнула по обвiтреному обличчi слуги:

– Я лише виконував свiй обов’язок, – зронив вiн.

– Сьогоднi загине свiт, Остiне.

– Слухаюсь, сер. О котрiй годинi, сер?

– Не можу вам точно сказати, Остiне. Ще до вечора.

– Дуже добре.

Неговiркий Остiн вклонився i вийшов. Челленджер закурив цигарку, пiдсунувся ближче до дружини й узяв ii руку в свою.

– Знаеш, моя люба, що вiдбуваеться? – зазначив вiн. – Я вже пояснив це нашим друзям. Адже ти не боiшся?

– Не буде боляче, Джордже?

– Не бiльше, нiж якби ти дала себе приспати дантистовi. Щоразу, пiддаючись дii наркозу, ти помирала.

– Але ж це було дуже приемне вiдчуття.

– Настiльки ж приемна, мабуть, i смерть. Неоковирна машина людського тiла не здатна утримувати сприйнятi враження, але ми здогадуемося, яка духовна насолода криеться в станi сну чи трансу. Можливо, природа побудувала чудовi ворота i спорядила iх безлiччю запашних i мерехтливих покривал, аби створити нам переддень нового життя. Щоразу, коли я глибоко дослiджував буття, то знаходив в основi лише добро та мудрiсть. І якщо боязкий смертний iнколи потребуе особливоi нiжностi, то таким моментом, безумовно, е небезпечний перехiд вiд буття до вiчностi. Нi, Саммерлi, нiчого не хочу я знати про вашi закони, бо я, принаймнi, здаюся собi занадто потужним явищем, аби менi загрожував суто фiзичний розпад на жменьку солей i три вiдра води.

– Якщо ми вже згадали про смерть, – озвався лорд Джон, – то я вам ось що скажу. Я чудово розумiю наших пращурiв, котрi заповiдали ховати себе з сокирою, сагайдаком, стрiлами й iншими речами, нiби iм належало продовжувати свiй звичайний триб життя. Не знаю, – при цьому вiн знiяковiло поглянув на нас, – мабуть, i менi було б затишнiше, якби мене поховали з моею мисливською рушницею, з тiею, що коротша i забезпечена прогумованим цiв’ям, i з патронташем… Це, певна рiч, безглузда примха, але я маю ii висловити. Що скажете на це, Herr Professor?

– Ну, – вiдказав Саммерлi, – якщо вам заманулося знати мою думку, то це менi видаеться безперечним пережитком кам’яного вiку, а, може, ще й бiльше вiддаленоi ери. Я особисто належу до двадцятого столiття i хотiв би померти як справдi культурна людина. Я не змiг би сказати, що боюся смертi бiльше за вас усiх, тому що жити менi в будь-якому разi залишаеться недовго. Але я не в змозi спокiйно сидiти i чекати ii без спроб до опору, як баран чекае на рiзника. Вочевидь, ви знаете, Челленджере, що порятунку немае?

– Порятунку немае, – пiдтвердив той. – У кращому випадку нам вдасться продовжити наше життя на кiлька годин i безпосередньо спостерiгати розвиток цiеi величноi трагедii, перш нiж ми самi станемо ii жертвами. Це, мабуть, менi до снаги. Я вдався до певних запобiжних заходiв.

– Кисень?

– Саме так. Кисень.

– Але як допоможе нам кисень, коли отруений весь ефiр? Мiж киснем i ефiром так само мало спiльного, як, скажiмо, мiж цеглою й якимось газом. Це зовсiм рiзнi речовини. Одне ж не може впливати на iнше. Челленджере, ви ж не можете стверджувати це серйозно!

– Мiй милий Саммерлi, на цю ефiрну отруту, без сумнiву, впливають елементи матерii. Ми бачимо це за характером i розподiлом ii дii. Апрiорi ми, звiсно, не могли цього передбачити, але тепер це факт, проти якого сперечатися немае сенсу. Тому я твердо впевнений у тому, що газ, подiбний до кисню, що пiдвищуе життездатнiсть i опiрнiсть органiзму, здатен послабити дiю отрути, настiльки влучно названоi вами дурманом. Можливо, я помиляюся, але я завжди твердо покладаюся на правильнiсть своiх припущень.

– Ну, знаете, – кинув лорд Джон, – якщо ми сядемо i почнемо, як немовлята, смоктати кожен свою пляшечку, то дуже дякую, я вiд цього вiдмовляюся.

– У цьому не виникне потреби, – спростував Челленджер. – Ми подбали про те, – i маете бути вдячнi за цю iдею головним чином моiй дружинi, – щоб ii кiмната стала за можливостi повiтронепроникною. За допомогою грубих ковдр i лакованого паперу…

– О, небо, Челленджере, чи не вважаете ж ви можливим вiдгородитися вiд ефiру лакованим папером?

– Вчений друже мiй, ви дали маху. Адже не проникненню ефiру, а зникненню кисню мають на метi завадити цi запобiжнi заходи. Я впевнений, що ми не втратимо свiдомостi, поки повiтря буде перенасичене киснем. У мене було два балони з киснем, а ви привезли ще три. Правда, це небагато, але все ж краще, нiж нiчого.

– Чи надовго нам його вистачить?

– Цього не можу сказати. Ми не вiдкрутимо балонiв, поки повiтря не стане нестерпним. А потiм почнемо випускати газ у мiру потреби. Можливо, доля нам подаруе кiлька зайвих годин, а може, навiть днiв, упродовж яких ми будемо дивитися на згаслий свiт. Таким робом вiддалимо власну кончину, наскiльки зможемо, i наш незвичайний жереб полягатиме в тому, що ми вп’ятьох нiби опинимося ар’ергардом людства на шляху в невiдоме. Але чи не будете ви ласкавi трохи допомогти менi впоратися з балонами? Повiтря стае нiби трохи спертим.




Роздiл 3. Занурення


Покiй, якому призначалося стати ареною цiеi незабутньоi подii, був чарiвним будуаром, обставленим iз жiночим смаком, розмiрами приблизно чотирнадцять на шiстнадцять футiв. До нього примикала, будучи вiд нього вiдокремлена червоною оксамитовою завiсою, невеличка кiмнатка, що слугувала професоровi гардеробною. Звiдти дверi вели в простору спальню. Запинало продовжувало висiти, але для нашого експерименту будуар i гардеробна складали спiльне примiщення. Однi дверi та вiконнi рами були суцiльно обклеенi смужками лакованого паперу, так що стали в буквальному сенсi непроникними. Над другими дверима, що провадили в передпокiй, була вiддушина, яку можна було вiдчинити, смикнувши за мотузок, якби знадобилося дати доступ свiжому повiтрю. По кутах кiмнати стояли в дiжках великi листянi рослини.

– Особливо делiкатне та важливе питання полягае в тому, як нам позбуватися зайвоi вуглекислоти, яку ми видихаемо, не витрачаючи якимось чином кисню, – промовив Челленджер i задумано поглянув на п’ять приставлених до стiни резервуарiв iз киснем. – Якби я мав для цих приготувань бiльше часу, то мiг би зосередити весь свiй розум на вирiшеннi цього завдання. Але якось буде i так. Цi рослини також пiдуть нам на користь. Два резервуари з киснем готовi i можуть за кiлька секунд бути запущенi в справу. Таким чином, нас не захопить зненацька. У кожному разi нам буде корисно не надто вiддалятися вiд цiеi кiмнати: критичний момент може настати раптово та несподiвано.

Низьке, широке вiкно виходило на балкон. Звiдси нам вiдкривався той самий краевид, яким ми вже милувалися з кабiнету. Я поглянув у вiкно, але нiде не помiтив чогось незвичайного. Передi мною м’якими вигинами пагорбу спускалася дорога. По нiй повiльно повз тарантас – один iз тих допотопних пережиткiв, якi ще можна знайти лише в небагатьох селах. Внизу вiддалiк я помiтив няньку, котра пхала перед себе дитячий вiзочок i вела поруч iз собою за руку iншу дитину. Над дахами здiймалися синюватi клуби диму, надаючи широкому ландшафту вiдбиток заспокiйливого ладу та затишного добробуту. Нiде, нi на синьому небi, нi на залитiй сонячним свiтлом землi не видно було ознак катастрофи, що насувалася. Женцi знову з’явилися на полях, а гравцi у гольф групами по двое i по четверо метушилися по майданчиках. У моiй головi вiдбувалося таке дивне сум’яття, а роздратованi нерви були настiльки напруженi, що байдужiсть цих людей здалася менi вражаючою та незбагненною.

– Цi люди, здаеться, чудово почуваються, – зауважив я, вказуючи на майданчик для гольфа.

– А ви нiколи не грали в гольф? – перепитав лорд Джон.

– Нi, не грав.

– Ну, юначе, якщо вам колись доведеться грати в гольф, то ви дiзнаетесь, що справжнього гравця, якщо вiн уже почав гру, можуть зупинити хiба що труби архангелiв до Страшного суду. Чуете? Телефон знову дзеленчить!

Час вiд часу, поки ми iли й опiсля, пронизливий дзвiночок закликав професора до апарата. Кiлькома фразами вiн пiсля цього повiдомляв нам новини, про якi дiзнавався. Ще нiколи не доводилося чути про такi надзвичайнi подii. З пiвдня пiдкралася гiгантська тiнь, подiбна жахливiй нищiвнiй хвилi. Єгипет пройшов через безумство i заснув. В Іспанii та Португалii шаленi боi мiж клерикалами й анархiстами стихли в тишi смертi. З Пiвденноi Америки вже не приходило жодних телеграм. У пiвденних частинах Пiвнiчноi Америки населення пiсля жахливих битв на грунтi расовоi ненавистi вимерло вiд отрути. На пiвнiч вiд околиць Мерiленду ii дiя наразi ще проявлялася незначною мiрою, проте в Канадi майже зовсiм не була вiдчутна. Зате Бельгiю, Нiдерланди та Данiю хвиля накрила одну за одною. Вiдчайдушнi волання про допомогу мчали з усiх бокiв до наукових центрiв, до знаменитих хiмiкiв i лiкарiв, благання порадити й урятувати. Астрономiв також засипали запитаннями. Але нiчого вже не можна було вдiяти. Це явище було тотальним i перебувало за межами людськоi науки та влади. Це була смерть – безболiсна, але невiдворотна, для старих i молодих, для хворих i здорових, для бiдних i багатих, i не було вiд неi порятунку. Ось такими були новини, якi ми дiзнавалися з уривчастих i вiдчайдушних повiдомлень телефоном. Великi мiста вже знали про долю, що iх чекала i, наскiльки ми могли зрозумiти, готувалися до неi смиренно та гiдно.

Ми все ще бачили внизу перед собою селян i спортсменiв, котрi переймалися власними справами, безтурботних, як барани пiд ножем рiзника. Це здавалося неймовiрним. Але звiдки вони могли б знати?

Вiдтак на всiх нас хвиля насунулася з жахливою, велетенською швидкiстю, тiльки-но вдарило третю годину пополуднi.

У той час як ми витрiщалися у вiкно, поширилася якась чутка, бо женцi повтiкали з полiв, а гравцi в гольф сховалися в будiвлях клубу: вони метушилися, немов рятувалися вiд грози, що насувалася. Хлопчаки, якi пiдбирали м’ячi, мчали за ними. Кiлька людей все ж iще продовжували гру. Нянька повернула назад i квапливо штовхала свiй вiзочок пiд гору. Я помiтив, що вона притиснула до чола свою руку. Дрожки зупинилися, втомлена коняка опустила морду. Так вона, здавалося, й заснула.

Над нами простягалося темно-сине небо в лiтнiй сяючiй красi, кiлька легких бiлих хмаринок пливли неосяжним склепiнням. Якщо людський рiд був приречений сьогоднi померти, то це була, в будь-якому разi, смерть, овiяна красою. Втiм, якраз ця лагiдна принада природи своiм контрастом iз страшною подiею, що насувалася, залишала на всьому особливий вiдбиток. Адже життя, з якого нас так скоро i безжально погрожував вирвати фатум, було таким мирним i радiсним!

Я вже казав, що телефон знову задзеленчав. Раптом до мене долинув iз вiтальнi громовий голос Челленджера.

– Мелоуне! – гукнув вiн. – Вас просять до апарата.

Я швидко пiдбiг до телефону й упiзнав голос МакАрдла. Той викликав мене з Лондона.

– Це ви, пане Мелоун? Тут, у Лондонi, дiеться щось неймовiрне. Заради Бога, спитайте професора Челленджера, що вiн пропонуе задля порятунку.

– Вiн нiчого не може вам запропонувати, – вiдповiв я. – Вiн вважае кризу загальною та невiдворотною. Ми тут трохи запаслися киснем, але це може вiдтермiнувати для нас катастрофу лише на кiлька годин.

– Кисень! – злякано видихнув вiн. – Уже немае часу дiставати кисень. З часу вашого вiд’iзду редакцiя перетворилася на справжню божевiльню. Половина службовцiв знепритомнiла. Я сам вiд утоми насилу можу пересуватися. З моiх вiкон бачу купи людських тiл, що валяються на Флiт-стрит. Рух у мiстi припинився повнiстю. Судячи з останнiх телеграм, весь свiт…

Його голос стишився до шепоту i завмер, нарештi, абсолютно. За мить я почув у телефонi глухий удар, немов його голова з грюкотом впала на письмовий стiл.

– Пане МакАрдл! – ридав я. – Пане МакАрдл!

Жодноi вiдповiдi. Вiшаючи слухавку, я знав, що почув його голос востанне.

Тiеi митi, коли я зробив крок у бiк вiд телефону, це звалилося i на нас. Ми були, наче плавцi, котрi по плечi стоять у водi, коли iх раптом досягае набiгла хвиля i вони в неi занурюються з головою. Немов незрима рука повiльно вхопила мене за горлянку, стиснула ii м’яко, але невблаганно i взялася вичавлювати з мене життя. Я вiдчував у грудях неймовiрний тиск, голову буцiмто стягував обруч, у вухах гудiло, а перед очима пролiтали страшнi блискавки. Похитуючись, я поплентався до поручнiв сходiв. Тiеi ж митi повз мене кинувся Челленджер, шаленiючи та сопучи, як поранений вiл. Вiн справляв жахливе враження своiм багряним опухлим обличчям, виряченими очима та скуйовдженим волоссям. Свою тендiтну дружину, котра, мабуть, зомлiла, вiн нiс на плечi i так збiгав, спотикаючись i хитаючись, сходами. Пiдiймаючись i ковзаючи, просуваючись уперед лише завдяки своiй силi волi, вiн вибрався, нарештi, iз смертоносноi атмосфери та прибув у гавань тимчасового добробуту. Наслiдуючи його приклад, я також зiбрався з останнiми силами. Хитаючись, падаючи та чiпляючись за перила сходiв, я тягнув уперед, поки не впав непритомний ниць на останньому щаблi. Лорд Джон ухопив мене залiзною рукою за комiр, i миттю пiзнiше я вже лежав на килимi в будуарi, на спинi, нездатний ворухнутися чи промовити хоча б слово. Поруч зi мною лежала дружина професора, а в крiслi бiля вiкна дрiмав Саммерлi, зiщулившись i схилившись головою майже до колiн. Немов увi снi я бачив, як Челленджер повiльно повз по пiдлозi навкарачки, схожий на гiгантського жука, i наступноi митi я почув тихе шипiння, що виходить iз резервуара кисню. Челленджер узявся його жадiбно вдихати, затягуючись глибоко та довго; з гучним бульканням його легенi поглинали живодайний газ.

– Дiе! – вигукнув вiн iз трiумфом. – Моя гiпотеза виправдалася!

Вiн знову стояв на ногах, прямий i дужий. Пiдбiг до дружини з гумовим шлангом у руцi та пiднiс рурку до ii рота. За кiлька секунд молодиця застогнала, заворушилася i, нарештi, пiдвелася. Професор кинувся до мене, й я вiдчув, як життевий струмiнь знову тече моiми жилами. Розум пiдказував менi, що це лише короткий перепочинок, i все ж, хоча ми й легковажно теревенимо зазвичай про цiну життя, тепер менi кожна зайва година здавалася безцiнною. Нiколи я ще не вiдчував такоi напруженоi чуттевоi радостi, як при цьому пожвавленнi. Важкiсть покидала моi груди, обруч навколо черепа розтискався, солодке вiдчуття спокою та звiльнення опановувало мною. Я лежав i спостерiгав, як Саммерлi починав приходити до тями пiд впливом цiлющого повiтря. Нарештi очуняв i лорд Джон. Вiн схопився i подав менi руку, щоб мене пiдняти, а Челленджер пiдхопив i поклав на канапу свою дружину.

– О, Джордже, як шкода, що ти мене розбудив! – сказала вона, тримаючи чоловiка за руку. – Брама смертi справдi затягнута чудовими, блискучими запонами, як ти й казав. Тiльки-но проходить вiдчуття задухи, все стае неймовiрно прекрасним i заспокiйливим. Навiщо ти мене розбудив?

– Тому що хочу разом iз тобою ще помандрувати. Адже стiльки рокiв ми були вiрними супутниками один одному! Сумно було б нам розлучитися тепер, у цю останню мить.

На хвильку менi примарився незнайомий досi образ м’якого та нiжного Челленджера, настiльки вiдмiнний вiд того галасливого, пихатого та зухвалого чолов’яги, котрий по черзi дивував та ображав своiх сучасникiв. Тут, осяяний смертю, випiрнув на поверхню той Челленджер, котрий ховався в найглибших надрах цiеi особистостi, чоловiк, котрому вдалося завоювати й утримати кохання своеi дружини.

Раптом його настрiй змiнився, i професор знову перетворився на енергiйного лiдера.

– Я один iз усiх людей усе це передбачив i передрiк, – заявив вiн, i в голосi вченого звучала гордiсть наукового трiумфу. – Ну, милий мiй Саммерлi, тепер, сподiваюся, розсiялися вашi останнi сумнiви щодо зникнення спектральних лiнiй, i ви, ймовiрно, не будете бiльше вважати результатом помилки мого листа до «Таймс».

Наш завжди готовий до бою товариш уперше нiчого не вiдповiв. Вiн сидiв, хапав ротом повiтря i простягав своi довгi кiнцiвки, немов насамперед хотiв переконатися, чи вiн насправдi ще перебувае серед живих на цiй землi. Челленджер пiдiйшов до балонiв iз киснем, закрутив кран, i гучне шипiння змiнилося тихим гудiнням.

– Нам треба обережно ставитися до наших запасiв, – пояснив вiн. – Повiтря в цiй кiмнатi достатньо тепер насичене киснем, i гадаю, що нiхто з нас бiльше не вiдчувае якихось гнiтючих симптомiв. Вiдтак можемо дослiдним шляхом встановити, яку кiлькiсть кисню потрiбно додавати, щоб нейтралiзувати дiю отрути. Треба трохи зачекати.

Ми мовчки прочекали п’ять хвилин у нервовiй напрузi, стежачи за своiм самопочуттям. Як тiльки я помiтив, що обруч знову починае стягувати моi скронi, панi Челленджер гукнула нам iз тапчана, що вiдчувае наближення непритомностi, й ii чоловiк знову вiдкрутив кран.

– У давнину, коли наука ще не стояла на такому високому рiвнi, як зараз, – сказав вiн, – на кожному пiдводному човнi команда тримала переважно бiлих мишей, оскiльки iхнiй нiжнiший органiзм швидше сприймав вплив шкiдливоi атмосфери, нiж органiзм морякiв. Ти, моя люба, будеш вiдiгравати для нас роль тiеi бiлоi мишки. Я знову пустив газ, i ти, сподiваюся, почуваешся краще.

– Авжеж, менi стало легше.

– Можливо, ми тепер натрапили саме на вiдповiдний склад сумiшi. Як тiльки встановимо, на скiльки часу вистачае нам певноi кiлькостi кисню, будемо також знати, скiльки нам залишилося жити. На жаль, ми витратили значну частину першого балона на наше оживлення.

– Чи не байдуже? – спитав лорд Джон, котрий стояв бiля вiкна, сховавши руки до кишень. – Якщо ми все одно помремо, то немае й сенсу вiддаляти смерть. Адже ви не вiрите в можливiсть порятунку?

Челленджер усмiхнувся та похитав головою.

– Чи не вважаете ви в цьому випадку гiднiшим самому зiстрибнути в безодню, нiж чекати, щоб тебе в неi штовхнули? Якщо вже нам доведеться померти, то я виступаю за те, щоб ми зупинили газ i вiдчинили вiкна.

– Ще б пак, – смiливо зауважила дружина професора. – Послухай, Джордже, лорд мае цiлковиту рацiю, так вчинити буде краще.

– Я проти цього енергiйно протестую, – роздратовано перебив ii Саммерлi. – Якщо смерть прийде, ми помремо. Але люб’язнiсть щодо смертi уявляеться менi безглуздою i нiчим не виправданою витiвкою.

– А що думае з цього приводу наш юний приятель? – поцiкавився Челленджер.

– Я за те, щоб дочекатися кiнця.

– Й я рiшуче пiдтримую цю думку, – сказав вiн.

– У такому разi й я, звiсно, стаю на його бiк, – вигукнула молодиця.

– Ну, гаразд, я ж тiльки поставив питання на обговорення, – виправдовувався лорд Джон. – Якщо хочете чекати смертi, то я з вами. Це буде, безперечно, вельми цiкаво. Багато було в моему життi пригод, i я був очевидцем стiлькох сенсацiйних речей, але цей кiнець моеi земноi подорожi, либонь, перевершить усе iнше.

– Якщо припустити, що iснуе життя пiсля смертi… – почав було Челленджер.

– Смiливе припущення! – вигукнув Саммерлi.

Челленджер глипнув на нього з нiмим докором.

– Отже, припускаючи, що життя по смертi iснуе, – повторив вiн вельми менторським тоном, – нiхто з нас не здатен сказати заздалегiдь, яка нам випаде можливiсть спостерiгати матерiальний свiт iз так званоi духовноi сфери. Навiть найбiльшому упертюху, – при цьому вiн зиркнув на Саммерлi, – мае бути ясно, що поки ми самi складаемося з матерii, нам найлегше спостерiгати матерiальнi явища й аналiзувати iх. Тiльки тому, що ми ще будемо чекати кiлька годин, що нам залишилися, матимемо можливiсть забрати iз собою в майбутне життя чiтке уявлення про найвеличнiшу подiю з усiх, якi, наскiльки знаемо, сталися в свiтi або й у Всесвiтi. Я вважав би безглуздим вчинком скоротити хоча б на хвилину настiльки дивовижне переживання.

– Я такоi ж думки, – нарештi вигукнув Саммерлi.

– Прийнято одноголосно! – резюмував лорд Джон. – А чи знаете, той бiдолаха, ваш водiй, котрий лежить у дворi, справдi здiйснив сьогоднi свою останню поiздку. Чи не слiд було б нам зробити вилазку та затягти його сюди?

– Це було б явним божевiллям! – заперечив Саммерлi.

– Маете рацiю, – зауважив лорд. – Йому, вочевидь, уже неможливо допомогти, i навiть хай би ми сюди повернулися живими, знадобилася б непомiрна витрата кисню. Але лишень погляньте: всюди пiд деревами валяються мертвi пташки!

Ми поставили чотири крiсла перед широким низьким вiкном; дружина Челленджера продовжувала сидiти на канапi iз заплющеними очима. Я ще пам’ятаю, яке у мене було страшне та дивне почуття, ймовiрно, пiд впливом спертого, гнiтючого повiтря, яким ми дихали, немов ми сидимо в чотирьох крiслах партеру, в першому рядi, та переглядаемо останню дiю свiтовоi драми.

На передньому планi, прямо перед нами, був розташований дитинець, де стояв наполовину вимитий автомобiль. Водiй Остiн був цього разу звiльнений остаточно та безповоротно. Вiн розлiгся на землi, i велике чорне садно на чолi свiдчило, мабуть, про те, що при падiннi вiн гепнувся головою об пiднiжку або щиток. У руцi тримав рурку шланга, з якого поливав автомобiль. У кутку дворика росли низькорослi платани, i пiд ними лежали кiлька пухнастих пташок, задерши вгору своi крихiтнi лапки та справляючи зворушливе враження. Коса смертi згубно скосила все – i велике, i мале. Поверх паркана ми бачили дорогу, що звивисто тягнулася аж до станцii. В ii кiнцi безладною горою громадилися один на одному женцi, котрих ми бачили ранiше, коли вони давали драпака з поля. За ними, вище, притулившись головою та плечима до укосу, лежала нянька. Вона взяла на руки з вiзочка немовля та притиснула до грудей нерухомий пакуночок. Поруч неi, край дороги, невелика пляма вказувало на мiсце, де впав маленький хлопчик. Ближче до нас виднiлася мертва коняка, що скорчилася мiж голоблями. Схожий на страшидло для ворон, старий кучер звисав iз передка, з безсило обвислими руками. Нам чiтко було видно з вiкна, що в тарантасi сидiв якийсь молодик. Дверцята були прочиненi, i вiн стискав у пальцях iхню ручку, нiби в останню мить ще зробив спробу вистрибнути з транспорту. На пiвдорозi до станцii виднiлися майданчики для гольфу, всiянi, як i вранцi, безлiччю гравцiв, котрi тепер, однак, нерухомо розкинулися на травi та на дорiжках. В одному мiсцi лежало вiсiм бездиханних тiл – учасники однiеi команди, що до кiнця не припинила гри, уперемiж iз кеддi. Жодна птаха вже не ширяла пiд синiм небокраем. Нi люди, нi тварини не пожвавлювали далекий пейзаж перед нами. Сонце, що хилилося до заходу, продовжувало мирним блиском осявати краiну, але над усiм запанувала глибока мовчанка загальноi загибелi, жертвами якоi мали незабаром стати й ми. Єдиним посередником мiж нами та долею наших ближнiх було в цю мить тонке вiконне скло, що вiддiляло вiд отруйного ефiру наш кисень, наш единий засiб порятунку. Завдяки завбачливостi одного-единого вченого нам вдалося на кiлька годин сховатися посеред страшноi пустелi смертi в маленькiй оазi життя й уберегти себе вiд загальноi погибелi. Але врештi-решт кисень неминуче мав бути витраченим, i тодi доведеться й нам, задихаючись, лежати на цьому вишнево-червоному килимi будуару, i жереб усього людського роду, та й усiх живих органiзмiв, знайшов би в нашiй смертi, в загибелi останнiх смертних, свiй фiнал. Довгий час ми споглядали драму Всесвiту в станi, занадто врочистому для слiв.

– Там палае будинок, – зауважив Челленджер i вказав на стовп диму, що здiймався над деревами. – Мабуть, ще виникне не одна пожежа. Можливо навiть, що полум’я поглине цiлi мiста, бо багато людей падали на пiдлогу, тримаючи в руках свiчку або щось подiбне. Сама ж ця пожежа доводить, що вмiст кисню в повiтрi продовжуе бути цiлком нормальним i що причину катаклiзму потрiбно шукати лише в ефiрi… А! Подивiться-но на шпиль пагорба Кровборо: там також, здаеться, спалахнула пожежа! Це – будiвля гольф-клубу, якщо не помиляюся. Чуете, б’е годинник на церковнiй дзвiницi! Нашим фiлософам було б, либонь, цiкаво дiзнатися, що створенi людьми механiзми пережили своiх творцiв.

– О Боже! – вигукнув лорд Джон, схопившись вiд хвилювання. – Що означае ця хмара диму? Це потяг!

Ми почули його сопiння, й ось вiн з’явився здалеку, пересуваючись, як менi здалося, просто зi страхiтливою швидкiстю. Звiдки вiн мчав i наскiльки довго був у дорозi, не могли встановити. Вочевидь, вiн тiльки з якоiсь дивноi випадковостi досi не зiйшов iз рейок. Тепер нам довелося побачити страшний кiнець його маршруту. На рейках нерухомо стояв iнший потяг, завантажений вугiллям. Ми затамували подих, коли переконалися, що швидкий поiзд мчить тим ж шляхом. Сталося жахливе зiткнення. Паротяги та вагони люто сунули один на одного й утворили гiгантську гору дерев’яних балок i чавунного брухту. Язики вогню зметнулися над уламками, полум’я охопило всю купу. Ми бiльш нiж пiвгодини сидiли мовчки, пригнiченi страшним видовищем.

– Бiднi, бiднi люди! – застогнала нарештi панi Челленджер i вхопилася за руку чоловiка.

Той заспокiйливо погладив ii по руцi i мовив:

– Мила дитино, люди, котрi сидiли в потязi, були живими не бiльше за вугiлля, з яким вони змiшалися, або вуглець, в який тепер перетворилися. Коли поiзд вiдбув iз вокзалу Вiкторiя, вiн вiз iще, звiсно, живих людей, але вже задовго до того, як досяг своеi мети, був наповнений лише самими мерцями.

– У всьому свiтi вiдбуваються, безумовно, такi ж речi, – правив вiн далi, мiж тим, як у моiй уявi пролiтали картини цих надзвичайних подiй. – Подумайте тiльки про кораблi у вiдкритому морi: вони ж будуть димiти i димiти, поки не згаснуть iхнi казани або поки вони не розiб’ються об пiдводнi рифи. А вiтрильники будуть продовжувати линути хвилями зi своiм мертвим екiпажем i наповнюватися водою, поки дерево не зогние i шви не луснуть i поки вони, нарештi, один за одним не пiдуть на дно. Можливо, ще й через сто рокiв Атлантичний океан буде всiяний старими уламками, що гойдаються на хвилях.

– А люди в штольнях! – нервово реготнув Саммерлi, але це аж нiяк не свiдчило про веселий настрiй. – Якщо з волi якогось випадку колись знову з’являться геологи на цiй землi, то вони будуватимуть кумеднi теорii iснування сучасних нам людей у вугiльних шарах грунту.

– На цих речах я розумiюся мало, – зауважив лорд Джон, – але гадаю, що вiдтепер свiт буде перебувати в ролi порожнього примiщення, яке хочуть вiддати у винайм. Якщо вимре все наше людське поколiння, то звiдки ж узятися новому?

– Спочатку земля була порожня та незаселена, – серйозно заперечив Челленджер. – За певними законами, зв’язок яких лежить за межами нашого розумiння, вона заселилася. Чому б цьому процесу не повторитися?

– Мiй любий Челленджере, ви жартуете?

– Не маю звички, колего Саммерлi, стверджувати щось серйозне жартома. Ваше зауваження було зайвим.

Його борода велично пiднялася, а повiки склепилися.

– Гаразд, гаразд… Ви прожили свое життя впертим догматиком i хочете залишитися ним до кiнця, – кинув Саммерлi з квасною гримасою.

– А ви, колего, були завжди цiлком позбавленим фантазii сперечальником, i немае надii, що ви змiнитесь.

– Авжеж, маете рацiю, вашi найлютiшi вороги не закинуть вам вiдсутнiсть фантазii, – вiдрубав Саммерлi.

– Присягаюся, – вигукнув лорд Джон, – що це цiлком вiдповiдало б вашому характеру – витратити останнiй ковток кисню на те, щоб наговорити грубощiв навзаем. Що нам до того, з’являться знову люди на землi чи нi? Нам до цього все одно не дожити.

– Цим зауваженням, пане, ви довели надзвичайну вузькiсть поглядiв, – строго зауважив Челленджер. – Справжнiй науковий розум, – я кажу в третiй особi, щоб не здатися хвальком, – iдеальний науковий розум мае бути спроможним винайти нову абстрактно-наукову теорiю навiть у той промiжок часу, який потрiбен його носiю, щоб iз повiтряноi кулi звалитися на землю. Потрiбнi мужi настiльки мiцного гарту, щоб пiдкорити природу i стати пiонерами iстини.

– Менi щось видаеться, що цього разу гору вiзьме природа, – кинув лорд Джон, споглядаючи у вiкно. – Менi траплялося читати в газетах передовицi, судячи з яких ви, панове вченi, ii пiдкорили, але менi здаеться, що вона знову у вас вiдвоювала свою законну владу.

– Це лише тимчасова поступка, – запевнив Челленджер. – Що означае кiлька мiльйонiв рокiв у нескiнченнiй круговертi часiв? Ви ж бачите, рослинний свiт залишився неушкодженим. Подивiться лишень на листя цих платанiв! Птахи померли, але рослини живуть. З цього рослинного життя в стоячих водах, в ставках i болотах виникнуть у вiдповiдний час мiкроскопiчнi органiзми, пiонери безмежно великоi армii життя, i нам якраз судилося цiеi митi прикривати ii тил. А як тiльки утвориться цей нижчий вид живих iстот, з нього миттю розвинеться новий людський рiд iз такою ж непохитнiстю, з якою з жолудя мусить розвинутись дуб. Колишня круговерть повториться знову.

– Але хiба отрута не задушить в зародку кожен слiд життя? – спитав я.

– Можливо, що ми маемо справу лише з одним шаром отрути в ефiрi, з таким собi шкiдливим Гольфстрiмом посеред безмежного океану, яким пливемо ми. Можливо також, що вiдбудеться зрiвняльний процес i що нове життя розвинеться шляхом пристосування до нових умов. Однак вже та обставина, що порiвняно незначного пересичення нашоi кровi киснем досить для боротьби з отрутою, доводить можливiсть тваринного життя без будь-яких значних органiчних змiн.

Будинок, що димiвся за деревами, розгорiвся так, що було боляче очам. Величезнi язики вогню здiймалися в повiтря.

– Це справдi жахливо, – бурмотiв лорд Джон, котрого ця пожежа, здавалося, вжахнула бiльше, нiж усе iнше.

– Що нам до цього кiнець кiнцiв? – зауважив вiн. – Свiт мертвий, спалення – найкращий спосiб для похорону. Для нас скоротився б час очiкування, якби вогонь поглинув i наш будинок.

– Я передбачав цю небезпеку i попросив дружину вдатися до запобiжних заходiв проти цього, – поiнформував Челленджер.

– Все зроблено, милий. Але в моiй головi знову почало стукотiти. О, Боже, яке жахливе повiтря!

– Треба його знову покращити, – погодився Челленджер i схилився над балоном iз киснем. – Вiн майже порожнiй, – констатував вiн. – Його вистачило безмаль на три з половиною години. Тепер приблизно восьма година вечора. Ми проведемо нiч доволi приемно. За моiми розрахунками, кiнець мае настати завтра вранцi о дев’ятiй годинi. Ще одним сходом сонця ми отримаемо задоволення милуватися, ми единi в усьому свiтi!

Вiн пiдiйшов до другого балона й одночасно вiдкрутив на пiвхвилини вiддушину над дверима. Коли повiтря пiсля цього помiтно покращилося, а симптоми отруення у нас посилилися, професор знову зачинив вiддушину.

– Втiм, – сказав вiн, – не одним киснем живе людина. Час обiду вже настав. Запевняю, панове, коли я запросив вас у гостi, щоб пережити цю визначну, як менi здаеться, подiю, то сподiвався, що моя кухня пiдтримае свою репутацiю. Тепер, однак, маемо допомогти собi самi. Ви схвалите мое рiшення, якщо вiдмовлюся запалювати вогонь в плитi, щоб уникнути непотрiбного витрачання нашого повiтря. Нам доведеться вдовольнятися холодним м’ясивом, хлiбом i пiкулями. Приготував я також пляшку кларету. Дякую, люба! Ти, як завжди, найкраща з господинь.

І справдi, не можна було не висловити подяку панi Челленджер, котра iз самоповагою та почуттям пристойностi, властивим англiйськiй господинi, за кiлька хвилин накрила бiлоснiжною скатертиною стiл, що стояв посерединi. Пiсля цього вона розклала серветки та подала скромну вечерю з усiею витонченiстю сучасноi культури. Навiть про настiльну електричну лампу посеред столу не забули. Але ще бiльше здивував нас власний апетит, який мало не межував iз ненажерливiстю.

– Це наслiдок нашого хвилювання, – пояснив Челленджер iз тим поблажливим виглядом, якого вiн зазвичай набував у тих випадках, коли йому з його науковим розумом доводилося пояснювати буденнi явища. – Це свiдчить про молекулярнi втрати, якi доводиться компенсувати. Глибоке страждання i сильна радiсть викликають великий апетит, а не вiдсутнiсть апетиту, як нас хочуть переконати романiсти.

– Ймовiрно, серед сiльського населення тому й прийнято влаштовувати урочистi поминальнi тризни, – зауважив я.

– Саме так! Наш юний приятель знайшов чудову iлюстрацiю для цього явища. Дозвольте вам покласти ще шматок копченого язика?

– Зовсiм, як у дикунiв, – зронив лорд Джон, поглинаючи свою порцiю холодноi телятини. – Я був присутнiй на похоронi одного вождя на рiчцi Арувiмi, пiд час якого дикуни з’iли цiлого бегемота, що важив, мабуть, не менше за все плем’я вкупi. У Новiй Гвiнеi живуть племена, якi мають звичку з’iдати шанованого покiйника, котрого оплакують, iмовiрно, з любовi до ладу, щоб прибрати його з дороги. Але менi здаеться, що з усiх поминальних трапез у свiтi наш обiд – найоригiнальнiший.

– Менi здаеться особливо дивним ось що, – зауважила панi Челленджер. – Не можу викликати в собi жодноi скорботи по нинi померлих. Моi батько i мати живуть у Бедфордi. Я знаю точно, що вони тiльки-но померли, i все ж не можу посеред цiеi всесвiтньоi катастрофи оплакувати окремих людей, навiть менi найближчих.

– А моя стара мати в своiй сiльськiй хатинцi в Ірландii! – додав я. – Я бачу ii перед собою в хустинi та мереживному очiпку, як вона лежить у своему старому фотелi бiля вiкна, вiдкинувшись на його високу спинку, заплющивши очi, поклавши поряд книжку й окуляри. Навiщо менi ii оплакувати?

– Як я вже й ранiше казав, – зауважив Челленджер, – загальна смерть не така жахлива, як смерть поодинцi.

– Це, як на вiйнi, – докинув лорд Джон. – Якби тут на пiдлозi лежав перед вами лише один мрець, iз великою дiркою в черепi та проламаною грудною клiткою, вам моторошно було б на нього дивитися. У Суданi ж я бачив десятки тисяч таких трупiв, що лежали горiлиць, i це не справило на мене жодного особливого враження. В ходi iсторii життя окремоi людини означае дуже мало, щоб про неi турбуватися. Коли вмирають тисячi мiльйонiв, як це сталося сьогоднi, то в масi нiкого особливо й не видiлиш.

– Ах, скорiше б уже настав кiнець! – сумно зронила панi Челленджер. – О, Джордже, менi так страшно!

– Ти зустрiнеш кiнець хоробрiше за нас усiх, моя дружинонько. Звiсно, я поводився з тобою, як старий буркотливий ведмiдь, але маеш узяти до уваги, що Джордж Едвард Челленджер такий, яким його створила природа, i вiн не мiг поводитися iнакше. Адже ти не хотiла б iншого чоловiка, чи не так?

– Нiкого в усьому свiтi, крiм тебе, любий, – сказала жiнка та поклала руку на його бичачу потилицю.

Ми трое вiдiйшли до вiкна й, обiмлiвши вiд подиву, взялися споглядати картину, яка постала перед нами.

Насунулася iмла, i мертвий свiт лежав у пiтьмi. Але на пiвденному обрii простягалася вогняна, багряна, досить довга смуга, яка, то гаснучи, то спалахуючи, починала променiти найяскравiшими барвами i знову тьмянiла.

– Льюiс палае! – вигукнув я.

– Нi, це Брайтон, – заперечив Челленджер, пiдiйшовши до нас. – Ось бачите, хвиляста лiнiя гiр височiе перед урвищем: отже, пожежа тривае за пагорбами та простягнулася, ймовiрно, на багато миль. Мабуть, усе мiсто у вогнi.

На рiзних напрямках спалахували червонi вогнi, а багаття на рейках колii продовжувало пашiти, та це були лише цятки, що свiтяться, порiвняно з гiгантською загравою над пагорбами. Яку б про це замiтку можна було написати до газети! Чи було колись стiльки багатого матерiалу у журналiста i при цьому так мало можливостей ним скористатися? Найбiльш приголомшливе видовище – i нiкого, хто б йому дивувався!

Раптом на мене нахлинуло натхнення репортера. Якщо люди науки до останньоi митi залишалися на своiх постах, то й я вирiшив не вдарити перед ними обличчям у багнюку i зробити те, що було в моiх скромних силах. Нiколи, певна рiч, моiй статтi не доведеться знайти читача, але довгу нiч треба ж якось згаяти: я, у будь-якому разi, не мiг склепити повiк. Ось чому зараз передi мною лежить нотатник, сторiнки якого були всуцiль списанi тiеi ночi й який я тримав на колiнах у химерному свiтлi лише однiеi електричноi жарiвки. Якби мав поетичний дар, то написане мною було б на рiвнi цього виняткового явища. У такому ж виглядi цi сторiнки слугуватимуть для ознайомлення сучасникiв iз моiми страшними переживаннями та почуттями тiеi трагiчноi ночi.




Роздiл 4. Щоденник умираючого


Якими дивними здаються менi цi слова на титульному аркушi мого нотатника! Але ще дивнiше те, що iх написав я, Едвард Мелоун, котрий тiльки якихось дванадцять годин тому вийшов зi свого помешкання в Стритемi, ще не передчуваючи, якi дивовижнi подii принесе iз собою цей день. Я ще раз перебираю в пам’ятi подii, мою бесiду з МакАрдлом, першого тривожного листа Челленджера в «Таймс», божевiльну поiздку залiзницею, приемний снiданок, катастрофу, i ось уже дiйшло тепер до того, що ми единi залишилися живими на спорожнiлiй планетi. Наша доля така невiдворотна, що цi рядки, якi пишу за професiйною звичкою й яких нiколи вже не прочитають людськi очi, здаються менi сповiддю покiйника. Я стою перед входом у те царство тiней, куди вже увiйшли всi, хто перебував за межами нашого притулку.

Лише тепер усвiдомлюю, наскiльки мудро та правильно зважив Челленджер, коли казав, що справжня трагедiя – це пережити все, все прекрасне, добре та шляхетне. Але ця небезпека нам не загрожуе. Уже другий балон iз киснем закiнчуеться. Ми можемо вирахувати з точнiстю майже до хвилини, який жалюгiдний клаптик життя залишився у нашому запасi. Тiльки-но Челленджер читав нам лекцiю добрих чверть години; вiн був такий схвильований, що ревiв на нас i завивав, немов звертався в Квiнс-холi до лав своiх старечих слухачiв, учених скептикiв. У нього була дивовижна аудиторiя: дружина, котра слухняно казала «так», не знаючи, чого вiн насправдi хоче; Саммерлi, котрий сидiв бiля вiкна у роздратованому та буркотливому настроi, але слухав iз цiкавiстю; лорд Джон, котрий забився в куток iз нудьгуючим виглядом, i я, котрий стояв бiля вiкна та спостерiгав цю сцену з невимушеною увагою людини, що немов бачить сон або такi речi, до яких анiтрохи не причетна. Челленджер сидiв за столом посеред кiмнати, й електрична лампа освiтлювала дзеркальне скло пiд мiкроскопом, який вiн принiс iз вбиральнi. Яскраве свiтло, вiдбите вiд скла, рiзко висвiчувало частину його обвiтреного бородатого обличчя, мiж тим, як iнша частина була занурена в глибокий морок. Здаеться, вiн нещодавно приступив до роботи про нижчi мiкроорганiзми, i тепер професора вкрай хвилював той факт, що вiн знайшов ще живою амебу, яку день тому поклав пiд мiкроскоп.

– Ви тiльки погляньте, – повторював вiн схвильовано. – Саммерлi, пiдiйдiть-но сюди та переконайтеся самi. Будь ласка, Мелоуне, пiдтвердьте моi слова. Маленькi веретенчастi тiльця посерединi – це дiатомеi; на них не варто звертати уваги, позаяк це швидше рослиннi, нiж твариннi iстоти. Але праворуч ви бачите безсумнiвну амебу, що лiниво повзе освiтленим полем. Цей верхнiй гвинт слугуе для калiбрування: ви можете вiдрегулювати рiзкiсть.

Саммерлi послухався його вказiвок i погодився з колегою. Я також зазирнув у цилiндр i побачив крихiтну тварючку, схожу на скляного павучка, що залишав своi липкi слiди на освiтленому полi.

Лорд поставився до цього, мабуть, iз повною байдужiстю.

– Навiщо менi ламати голову над питанням, жива вона чи мертва? – буркнув вiн. – Ми ж не знаемо один одного навiть на вигляд, то з якого дива менi особливо перейматися нею. Адже i вона не втрачае душевного спокою через наше здоров’я.

Я мимоволi засмiявся, а Челленджер спрямував на нас надзвичайно докiрливий, спопеляючий погляд.

– Легковажнiсть недоукiв ще гiрша, нiж обмежена впертiсть повних невiгласiв, – кинув вiн. – Якби лорд Джон зважився зiйти…

– Мiй любий Джордже, якби ти не був таким уiдливим, – сказала його дружина i ласкаво поклала руку на чорну гриву вченого, що звисала над мiкроскопом. – Чи не все одно, жива амеба, чи мертва?

– Нi, вiд цього залежить дуже багато, – сердито вiдповiв ii чоловiк.

– Тодi даваймо обмiркуемо це, – сказав iз веселою усмiшкою лорд Джон. – Врештi-решт базiкати про це чи про щось iнше – байдуже, й якщо вважаете, що я занадто легковажно поставився до цiеi тварючки або, чого доброго, образив знiчев’я ii почуття, то я охоче готовий вибачитися.

– Я, зi свого боку, – зауважив Саммерлi своiм трiскучим, сварливим тоном, – взагалi не розумiю, чому ви надаете такого значення питанню, живе ця тварина чи нi. Адже вона оточена тим самим повiтрям, що i ми, i залишилася в живих лише тому, що ще не пiдпала пiд вплив отрути. Поза цiеi кiмнатою вона так само гикнулася б, як i всi iншi тварини.

– Вашi зауваження, мiй любий Саммерлi, – заявив Челленджер iз виразом неймовiрноi переваги (якби я мiг замалювати це самовпевнене, зверхне, яскраво освiтлене рефлектором мiкроскопа обличчя!), – вашi зауваження доводять, що ви хибно збагнули становище. Цей екземпляр був учора препарований i герметично вiдокремлений. Тому наш кисень не мав до нього доступу. Ефiр проник туди так само, як i в будь-яке iнше мiсце Всесвiту. Отже, тварина встояла проти отрути. З цього можемо зробити висновок, що i поза цiею кiмнатою кожна iнша амеба не вмерла, як ви помилково припустили, а пережила катастрофу.

– Але i в цьому випадку я не налаштований вибухнути громовим «ура», – бовкнув лорд Джон. – Яке ж значення мае для нас цей факт?

– Вiн доводить, що свiт не вмер, як ми припускали, i що в ньому тривае тваринне життя. Якби ви володiли науковою уявою, то могли б, виходячи з одного цього факту, уявити собi свiт через кiлька мiльйонiв рокiв, – а такий промiжок – мить у жахливому потоцi часу, – i тодi ви побачили б свiт знову наповненим тваринами та людьми, зобов’язаними своiм виникненням ось цьому крихiтному паростку. Ми з вами бачили степову пожежу, що спалила на поверхнi землi всi слiди трави та рослин i залишила по собi лише обвуглену пустелю. Можна було подумати тодi, що такою вона перебуватиме навiки, але корiння рослин залишилося, й якби ви за кiлька рокiв знову вiдвiдали це мiсце, то нiде не побачили б навiть слiдiв пожежi. Це мiкроскопiчне створiння таiть у собi корiнь зростання всього тваринного життя, й унаслiдок незмiнно триваючоi еволюцii, через якийсь час зникнуть усi слiди пережитоi нами свiтовоi катастрофи.

– Вражаюче цiкаво! – сказав лорд Джон, котрий, спершись на стiл, заглядав у мiкроскоп. – Кумедний карапузик! № 1 у майбутнiй галереi пращурiв людини. У нього на тiлi е гарний великий гудзик.

– Темний предмет – це ядро його клiтини, – пояснив Челленджер тоном няньки, яка вчить абетки свого вихованця.

– Чудово! Отже, нам немае про що турбуватися, – засмiявся лорд Джон. – Крiм нас, хтось iще живе на свiтi.

– Ви, здаеться, вважаете достовiрним, Челленджере, – сказав Саммерлi, – що свiт створений винятково з метою породжувати та пiдтримувати людське життя.

– Звiсно, пане, з якою ж iншою метою? – поцiкавився Челленджер, котрого дратувала навiть можливiсть заперечення.

– Інодi я схиляюся до думки, що тiльки жахлива зарозумiлiсть людини вселяе iй переконання, нiби цей безмежний Всесвiт створений лише як арена, якою вона могла би пихато походжати.

– Щодо цього неможливо будувати теорii, але, навiть залишаючи осторонь жахливу зарозумiлiсть, яку ви ставите нам у докiр, можемо зi спокiйною совiстю заявити, що ми найрозвиненiшi iстоти в усiй природi.

– Найрозвиненiшi iз знайомих нам iстот.

– Це само собою маеться на увазi, вельмишановний.

– Подумайте про всi тi мiльйони, а може навiть i мiльярди рокiв, коли незаселенi землi оберталися в свiтовому просторi або якщо навiть i не зовсiм незаселенi, то все ж без найменших слiдiв людського роду i без думки про нього. Помiркуйте про всi цi незлiченнi епохи, що заливаються дощами, випалюються сонцем, обвiянi грозами. За геологiчним лiточисленням, людство з’явилося на свiт, так би мовити, лише вчора. Як же можна в такому випадку вважати доведеним, що всi цi гiгантськi приготування мали на увазi лише його користь?

– А тодi чию ж? Чию саме?

Саммерлi стенув плечима.

– Що можна на це вiдповiсти? Це за межами нашого розумiння. Але людина, можливо, е всього лише побiчним продуктом, що випадково виник у цьому процесi. Становище цiлком таке ж, якби пiна на поверхнi океану уявила собi, нiби океан мае служити лише ii творенню та збереженню, або якби миша в соборi вважала, що будiвля споруджена лише як житло для неi.

Досi я передавав дослiвно цю суперечку, але тепер вона перейшла в гучну сварку з багатоскладовими науковими термiнами, якими бомбардували один одного опоненти. Певна рiч, дуже приемно бути присутнiм при обговореннi найбiльших питань двома настiльки видатними мислителями; але при постiйних розбiжностях у iхнiх поглядах такi простi люди, як лорд Джон i я, не можуть узяти з такоi суперечки нiчого корисного для себе. Кожен спростовуе сказане iншим, i врештi-решт ми перестаемо тямити будь-що. Але ось дебати скiнчилися, Саммерлi зiщулився в крiслi, а Челленджер усе ще манiпулюе своiм мiкроскопом, який не переставав випускати низький, глухий, нерозбiрливий гул, як море перед штормом. Лорд Джон пiдiйшов до мене, i ми обое лупали очима в нiч.

На небi стоiть блiдий мiсяць – останнiй мiсяць, на який дивляться людськi очi, i зiрки випромiнюють мерехтливий блиск. Навiть у чистому повiтрi пiвденноамериканськоi рiвнини менi не доводилося милуватися яскравiшим зоряним сяйвом. Можливо, що на свiтло впливають змiни в ефiрi. У Брайтонi нищiвне багаття продовжуе вирувати, а в захiднiй частинi неба, на великiй вiдстанi, видно червону пляму, яка вказуе, що пожежа охопила Арундел або Чичестер, а, може, навiть i Портсмут. Я сиджу, мiркую сам iз собою й iнколи щось нотую. Лагiдна меланхолiя розлилася в повiтрi. Невже всьому настав край – молодостi, красi, вiдвазi та коханню? Осяяна зорями земля схожа на сонне царство, сповнене солодкого спокою. Хто б мiг повiрити, що ця земля – жахлива Голгофа, всiяна руiнами загиблого людського роду? Раптом я чую свiй власний смiх.

– Що з вами, мiй хлопчику? – здивовано спитав лорд Джон. – Нам не завадило б трохи розважитися. Що трапилося?

– Я мимоволi подумав про всi тi важливi питання, – вiдповiв я, – на вирiшення яких у нас пiшло стiльки працi та духовних сил. Згадайте, наприклад, англо-нiмецьку конкуренцiю або Перську затоку, якою так цiкавився мiй старий начальник. Хто б мiг подумати, що остаточне вирiшення цих проблем станеться в такiй формi?

Ми знову занурилися в глибоку мовчанку. Менi здаеться, що кожен iз нас думае про близьких, котрi випередили нас зараз. Панi Челленджер тихо рюмсае, а ii чоловiк шепоче iй слова розради. Я згадую людей, про яких весь цей час жодного разу не думав, i бачу в уявi, як усi вони лежать передi мною блiдi, окостенiлi, подiбно нещасному Остiну у дворi. Взяти хоча б МакАрдла. Я точно знаю, де саме вiн лежить, обличчям втелющившись у письмовий стiл, iз телефонною слухавкою в руцi: я ж чув, як вiн упав. Головний редактор Бомонт розпростерся, либонь, на своему турецькому червоно-синьому килимi, що прикрашае його святилище. А моi колеги в репортерськiй кiмнатi – Макдона, Маррi чи Бонд… Вони, ймовiрно, врiзали дуба в розпалi роботи. В руках у них записнi книжки, повнi живих вражень i сенсацiйних звiсток. Я уявляю собi, як першого вiдрядили до медичного iнституту, другого – до Вестмiнстеру, а третього – до собору Святого Павла. Їхнiми останнiми чудовими видивами були, ймовiрно, гучнi рядки заголовкiв, яким нiколи, однак, не доведеться воскреснути в друкарськiй фарбi. Бачу перед собою Макдону у медикiв. – «З надiею дивiться на Гарлi-стрит!» – Мак завжди мав велику пристрасть до алiтерацii. – «Інтерв’ю з паном Солi Вiлсоном. Знаменитий фахiвець радить: «Тiльки не впадайте у вiдчай!» Наш спецiальний кореспондент застав знаменитого вченого на даху його будинку, де вiн ховався вiд натиску своiх схвильованих пацiентiв, котрi облягали його помешкання. Інтонацiею, яка ясно доводить, що вiн цiлком усвiдомлюе серйознiсть становища, знаменитий лiкар вiдмовився визнати його зовсiм безнадiйним». Так, iмовiрно, почав би Мак. Потiм доклався б i Бонд. Вiн дуже пишався своiм письменницьким талантом. Тема припала б йому до смаку! «Коли я стояв на маленькiй галереi пiд куполом Святого Павла та споглядав униз на густi натовпи зневiрених людей, котрi вовтузилися в цю останню мить у пилюцi, до моiх вух долинув iз цього натовпу такий протяжний стогiн, благаючий, сповнений страху, таке страхiтливе волання про порятунок…»

Так, це була хороша смерть для репортера, хоча кожен iз них, як i я, мав померти перед обличчям невикористаних скарбiв. Чого б лише не дав, наприклад, бiдолаха Бонд, аби побачити такий стовпчик, пiдписаний його iнiцiалами!

Але яку ж нiсенiтницю я пишу! Вочевидь, це лише прагнення вiдгородитися вiд стомлюючоi нудьги. Панi Челленджер подалася в гардеробну i, за словами професора, мiцно спить. Вiн же сидить за столом, робить нотатки i перевiряе в книжках, немов його чекають ще цiлi роки мирноi працi. Пише скрипучим пером i нiби цим гучним скрипiнням хоче висловити свое презирство всiм тим, хто не згоден iз його думкою.

Саммерлi задрiмав у крiслi i часом видае дратiвливе хропiння. Лорд Джон лежить, вiдкинувшись на спинку крiсла, встромивши руки до кишень i заплющивши очi. Як можуть люди взагалi спати в таких обставинах – це для мене загадка.



…О пiв на четверту ранку. Я тiльки-но прокинувся вiд сну. Було п’ять по одинадцятiй, коли я зробив останнiй запис. Я це пам’ятаю, бо пiдкрутив тодi годинника та поглянув на циферблат. Отже, я проциндрив п’ять годин iз тих небагатьох, що нам залишилося жити. Менi це здавалося неможливим. Але я почуваюся тепер бадьорiшим i змирився зi своею долею або хочу себе переконати, що змирився. Та все ж чим життерадiснiша людина i чим вона ближча до зенiту свого iснування, тим бiльше мае боятися смертi. Як мудро та милосердно чинить природа, непомiтно, тихцем пiдiймаючи якiр життя за допомогою безлiчi незначних струсiв, поки свiдомiсть не виходить, нарештi, у вiдкрите море з ненадiйноi земноi гаванi.

Панi Челленджер ще спить у гардеробнiй. Професор Челленджер заснув у своему крiслi. Що за вигляд! Його величезне тiло вiдкинуте назад, потужнi волохатi руки складенi на животi, а голова так закинулася, що над комiром бачу лише гущавину скуйовдженоi густоi бороди. Вiн хропе так, що весь аж трясеться, а Саммерлi високим тенором вторить низькому басу Челленджера. Лорд Джон також заснув, його довготелеса постать скорчилася навскiс у солом’яному крiслi. Першi холоднi променi свiтанку прослизають до кiмнати. Тут i назовнi усе сiре та сумне. Я пiдстерiгаю схiд сонця – цей страшний сонячний схiд, який наповнить своiм сяйвом вимерлий свiт. Рiд людський зник, вимер в один день, але планети продовжують кружляти, шепочуться вiтри, i природа живе своiм життям аж до амеби, i незабаром не збережеться жодних слiдiв перебування на землi тих створiнь, якi вважали себе вiнцем творiння. Внизу у дворi лежить розкинувшись Остiн; його обличчя мерехтить у сутiнковому свiтлi бiлою плямою, i захолола рука чоловiка все ще тримае гумовий шланг. Характер усього людського роду показаний у цьому тихому силуетi людини, котра лежить у трагiчнiй i водночас смiшнiй позi поруч iз машиною, над якою вона панувала колись.



На цьому закiнчуються записи, якi я робив тiеi ночi. Починаючи з цiеi митi, подii вiдбувалися настiльки блискавично та були такi приголомшливi, що я iх уже записувати не мiг. Але в моiй пам’ятi вони настiльки чiтко збереглися, що жодноi подробицi не можу пропустити.

Задушливе вiдчуття в горлi змусило мене поглянути на балони з киснем, i те, що я побачив, було жахливим. Ще трохи i нашому життю настане край. За нiч Челленджер перенiс гумовий шланг iз третього на четвертий балон, але й цей був уже, либонь, порожнiм. Болiсне вiдчуття пригнiчення охопило мене. Я пiдiйшов до резервуарiв, вiдкрутив шланг i прикрiпив його до наконечника останнього балона. Я вiдчував докори сумлiння, роблячи це, бо думав про те, наскiльки спокiйно померли б усi увi снi, якби я опанував себе. Наступноi митi ця думка покинула мене, бо я почув зойк панi Челленджер iз гардеробноi:

– Джордже, Джордже, я задихаюся!

– Вже все гаразд, панi Челленджер, – вiдповiв я, мiж тим як iншi посхоплювалися зi своiх мiсць. – Я тiльки-но вiдкрутив непочатий резервуар.

Навiть у цю мить я не мiг втриматися вiд смiху, глипнувши на Челленджера, котрий протирав собi очi величезними волохатими п’ястуками i був схожий на велетенське немовля, яке щойно прийшло до тями пiсля сну. Саммерлi тремтiв, як у лихоманцi; страх смертi перемiг на короткий час стоiчний дух ученого, коли вiн усвiдомив свое становище. Зате лорд Джон був такий спокiйний i гнучкий, наче його розбудили, щоб iхати на лови.

– П’ятий i останнiй, – повiдомив шляхтич, зиркнувши на шланг балона. – Скажiть, друже, невже ви занотували враження цiеi ночi на тому папiрцi, що лежить на ваших колiнах?

– Тiльки кiлька побiжних замiток, аби згаяти час.

– Ну, знаете, на таке здатен лише iрландець. Лише боюся, що ви не дочекаетесь читачiв, поки не пiдросте сестричка амеба, яка наразi недостатньо, здаеться, цiкавиться тим, що вiдбуваеться. Ну що, Herr Professor, якi маете плани на майбутне?

Челленджер споглядав на широкi покриви туману, що одягнули пейзаж. Там i тут iз моря хмар пiдiймалися залiсненi пагорби, подiбнi на якiсь конiчнi острови.

– Наче в саван вбралася природа, – зауважила панi Челленджер, коли увiйшла в кiмнату в домашньому халатi. – Це нагадуе менi твою пiсеньку, Джордже: «Старовина вiддзвонила, новизна задзвонить». Пророча пiсня!.. Але, бiднi любi друзi, ви ж тремтите. Я всю нiч пролежала в теплi, пiд ковдрою, а ви мерзли в крiслах. Зараз зiгрiетесь.

Вона вийшла, ця смiлива маленька жiночка, i незабаром ми почули гудiння казанка. За кiлька хвилин вона принесла на тацi п’ять горняток iз запашним какао.

– Пийте, – запропонувала вона, – i зараз же вiдчуете, що вам краще.

Ми так i зробили. Саммерлi попросив дозволу засмалити файку, а ми взялися за цигарки. Я думав, що курiння заспокоiть нашi нерви; але ми припустилися помилки, бо повiтря в замкненому примiщеннi стало нестерпно задушливим. Челленджеру довелося вiдчинити вiддушину.

– Чи довго ще? – поцiкавився лорд Джон.

– Мабуть, ще години зо три, – вiдповiв той i стенув плечима.

– Ранiше менi було страшно, – зронила дружина професора, – але чим ближча ця мить, тим вона менi видаеться легшою.

– Я зовсiм не можу зараз похвалитися своiм настроем! – пробурчав Саммерлi, посмоктуючи люльку. – Я мирюся, бо менi нiчого iншого не залишаеться, але маю вiдверто зiзнатися, що прожив би охоче ще один рiк, аби закiнчити свою класифiкацiю крейдяних штолень.

– Ваша незакiнчена робота не мае аж такого значення, – величаво заявив Челленджер, – якщо подумати, що мiй власний magnum opus[4 - Велика робота, справа всього життя (лат.).] «Драбина життя» ще тiльки розпочатий. Мiй розумовий капiтал, все те, що я досi прочитав, моi дослiди та спостереження, мiй справдi абсолютно винятковий талант – все це мала сконцентрувати в собi ця праця. Вона, без сумнiву, вiдкрила б собою нову еру в науцi. І все ж, мушу сказати, з нездiйсненням своiх задумiв я змирився.

– Гадаю, – зауважив лорд Джон, – що всiм нам доводиться залишити щось недокiнчене в цьому життi. А як, до речi, справи у вас, мiй юний друже?

– Я саме працював над томиком вiршiв, – вiдповiв я.

– Принаймнi, свiт буде вiд них врятований, – покепкував лорд. – У кожнiй справi е хороший бiк, треба лишень умiти його знаходити.

– А ви? – поцiкавився я.

– Я якраз уже закiнчував збиратися в дорогу, бо обiцяв Мерiвейлу навеснi вирушити з ним до Тибету полювати на леопардiв. Але вам, панi Челленджер, мабуть, сумно розлучатися з цим затишним будиночком, який ви нещодавно збудували.

– Мiй дiм там, де е Джордж. Але я б багато чого вiддала за те, щоб востанне пройтися з ним у ясному ранковому повiтрi цими дивними пагорбами.

Їi слова знайшли вiдгук у наших серцях. Сонце тим часом пронизало туман, який до цього огортав мiсцевiсть, як ковдра, й уся широка долина простяглася тепер перед нами, купаючись у його золотих променях. Ми душилися в затхлiй та отруенiй атмосферi, тому нам видався чарiвно прекрасним цей чистий, сонячний, умитий вiтром ландшафт. Панi Челленджер у тузi простягла до нього руки. Ми присунули крiсла до вiкна та сiли перед ним пiвколом. Повiтря ставало надзвичайно спертим. Тiнi смертi вже немов пiдкрадалися до нас, до останнiх людей на Землi. Здавалося, що незрима завiса опускаеться навколо нас зусiбiч.

– Цього балона вистачило ненадовго, – резюмував лорд Джон, важко сапаючи.

– Кiлькiсть кисню не у всiх балонах однакова, – пояснив Челленджер. – Це залежить вiд тиску при наповненнi i вiд способу закупорення. Менi також здаеться, що цей балон мав якусь ваду.

– Отже, у нас вкрали останнi години нашого життя, – гiрко зронив Саммерлi. – Характерний фiнал для пiдлого столiття, в якому ми живемо. Тепер, Челленджере, вам випала нагода спостерiгати суб’ективнi явища фiзичного розпаду.

– Сiдай на цей ослiнчик бiля моiх нiг i подай менi руку, – попросив Челленджер свою дружину. – Менi здаеться, друзi, що подальше перебування в цьому нестерпному повiтрi не бажане. А ти якоi думки, люба?

Його дружина застогнала та сховала обличчя в його колiнах.

– Я бачив людей, котрi купалися взимку в ополонцi, – озвався лорд Джон. – Тi, хто мерз на березi, заздрили плавцям, котрi зважилися зануритися в крижану воду. Я був би за те, щоб за один стрибок покiнчити з цiею iсторiею.

– Отже, ви вiдчинили б вiкно та подалися назустрiч ефiру?

– Краще загинути вiд отрути, нiж задихнутися!

Саммерлi, кивнувши в мовчазному схваленнi, простягнув Челленджеру свою худу руку.

– Хоча ми часто з вами сперечалися, але тепер усе вже минулося, – мовив вiн. – Ми завжди були при цьому добрими друзями i в душi вiдчували навзаем найбiльшу повагу. Прощавайте!

– Прощавайте, мiй хлопчику! – сказав менi лорд Джон. – Вiкна заклеенi, i вам не вдасться iх вiдчинити.

Челленджер нагнувся, пiдняв свою дружину i мiцно пригорнув ii до грудей, а та обхопила руками шию свого чоловiка.

– Подайте менi далекогляд, Мелоуне, – попросив вiн.

Я виконав його бажання.

– Ми вiддаемося тiй силi, яка нас створила! – вигукнув вiн потужним, гучним голосом.

З цими словами розбив шибу, пожбуривши пристрiй у вiкно. Перш нiж завмер останнiй дзенькiт вiд уламкiв, що розсипалися, чисте свiже повiтря сильним i нескiнченно-солодким подихом наповнило нашi розпеченi легенi.

Не знаю, наскiльки довго ми сидiли, обiмлiвши вiд подиву. Потiм, як крiзь сон, я почув голос Челленджера.

– Ми знову повернулися в нормальне середовище, – вигукнув вiн. – Свiт вислизнув iз отруйного потоку, але лише ми пережили весь людський рiд.




Роздiл 5. Мертвий свiт


Пригадую, як ми, жадiбно ковтаючи повiтря, сидiли в своiх крiслах i насолоджувалися цiлющим пiвденно-захiдним вихором, який свiжими поривами долiтав до нас iз боку моря, надимаючи на вiкнах серпанковi фiранки й обвiтрюючи нашi палаючi щоки. Не знаю, наскiльки довго ми сидiли в такiй мертвотнiй мовчанцi. Згодом ми всi по-рiзному визначали цей промiжок часу. Бо були абсолютно пригнiченi, приголомшенi, а в головi паморочилося. Всю свою мужнiсть ми закликали на допомогу, щоб зустрiти свою смерть, але цей страшний новий факт, що будемо змушенi жити й надалi, переживши всiх своiх сучасникiв, ми сприйняли, як потужний удар, що розплющив нас i паралiзував. Потiм призупинений механiзм знову повiльно повернув собi рух, знову запрацював мозок, i думки знову набули внутрiшнiх зв’язкiв. З рiзкою, невблаганною яснiстю ми усвiдомили спiввiдношення мiж минулим, сьогоденням i майбутнiм, мiж життям, яке вели ранiше, i тим, що нас чекало. У нiмому розпачi ми витрiщалися один на одного, i кожен читав в очах iншого те саме болюче запитання. Замiсть радощiв, якi вiдчувае людина, котра перебувала за волосок вiд погибелi й урятувалася вiд неi, нами запанувала повна зневiра. Все, що ми любили на землi, зжер великий, невiдомий, бездонний океан, i ми залишилися на цьому пустельному островi без супутникiв i без якихось надiй. Ще кiлька рокiв, упродовж яких ми мали, наче шакали, метушитися навколо могил наших мертвих сучасникiв. А потiм i нас чекала самотня, запiзнiла смерть.

– Це жахливо, Джордже, нестерпно! – гiрко заридала панi Челленджер. – Краще б нам було вiдiйти разом iз усiма iншими. Ах, навiщо ти зберiг нам життя? Маю таке вiдчуття, немов це ми померли, а всi iншi живi.

Густi брови Челленджера зiйшлися в напружених роздумах, а його величезна волохата лапа стиснула руку, яку йому простягнула дружина. Я вже й ранiше помiчав, що вона при будь-якому смутку простягае до чоловiка руки, як дiти до матерi, коли iх щось гнiтить.

– Хоча я й не настiльки фаталiст, аби без опору миритися з усiм, – зауважив професор, – та все ж переконався на досвiдi, що вища мудрiсть завжди полягае в умiннi освоюватися з обставинами насущноi митi.

Вiн промовляв повiльно, i в його повнозвучному голосi чулося глибоке почуття.

– Я з вами не згоден, – рiшуче заперечив Саммерлi.

– Не думаю, щоб ваша згода або незгода могла б мати хоча б найменший вплив на стан речей, – зауважив лорд Джон. – Неволею чи волею вам у кожному разi доведеться з ним змиритися. Яке ж значення для нього мае ваш особистий погляд? Наскiльки пригадую, нас нiхто не питав на початку цiеi iсторii, чи згоднi ми, щоб вона сталася, i, вочевидь, тепер нас також не спитають, чи вона нам подобаеться. Що б ми не думали про неi, це нiяк не може на неi вплинути!

– Не на неi, а на нас, – докинув Челленджер у задумi, все ще любовно погладжуючи руку своеi дружини. – Ви можете плисти за течiею та знайти душевний спокiй, можете також противитися течii i при цьому втрачати бадьорiсть i сили. Отже, вся справа в нас, тому приймiмо речi, якими вони е, i не будемо бiльше про це сперечатися.

– Але що ж нам робити, скажiть на милiсть, iз нашим життям? – спитав я i в розпачi скерував погляд на похмуре, порожне небо. – Що робити, наприклад, менi? Газет бiльше не iснуе, то чим же менi ще зайнятися, на що витрачати власне дозвiлля?

– Моя кар’ера також скiнчилася, якщо бiльше немае студентiв та унiверситетiв! – вигукнув Саммерлi.

– Я ж дякую небу за те, що ще iснуе мiй дiм i мiй чоловiк. Мета життя для мене залишилася колишньою, – зронила панi Челленджер.

– І моя також, – додав Челленджер. – Науковоi роботи зараз – хоч греблю гати, i сама катастрофа дае нам дозвiл вирiшувати безлiч надзвичайно цiкавих проблем.

Вiн вiдчинив вiкно, i ми споглядали мовчазний i безмежний краевид.

– Дозвольте менi помiркувати, – продовжував вiн. – Учора, о третiй годинi пополуднi або дещо пiзнiше, земля настiльки глибоко занурилася в отруйний потiк ефiру, що цiлком захлинулася в ньому. Тепер дев’ята година. Запитання: о котрiй годинi ми вийшли з отруйноi зони?

– На свiтанку повiтря було особливо задушливим.

– Саме так, – пiдтвердила панi Челленджер. – Приблизно о восьмiй годинi я дуже чiтко вiдчула ту саму задуху, яку вiдчула вчора, на початку катастрофи.

– Отже, будемо вважати, що ми вийшли iз зони о восьмiй годинi ранку. Сiмнадцять годин земля була просякнута отруйним ефiром. Цей час знадобився, щоб очистити свiт вiд людськоi цвiлi, що поглинае на поверхнi землi ii плоди. Та хiба не можна допустити, що дезiнфекцiя була неповною i що, як i ми, залишилися жити й iншi люди?

– Я також про це подумав, – докинув лорд Джон. – Чому саме нам бути единими камiнчиками, що залишилися на узбережжi пiсля вiдливу?

– Припущення, що, крiм нас, хтось iще мiг пережити катастрофу, абсолютно безглузде, – надзвичайно рiшуче не погодився Саммерлi. – Згадайте лишень, як шкiдливо дiяла отрута. Така людина, як Мелоун, дужий, як бугай, i з канатами замiсть нервiв, – i той ледь видерся сходами, а потiм звалився, як мрець. Тому неможливо припустити, щоб хтось мiг опиратися дii цiеi отрути хоча б сiмнадцять хвилин, а про багато годин i говорити смiшно.

– А що, якщо хтось передбачав катастрофу й ужив своiх заходiв обережностi, як наш старий приятель Челленджер?

– Це дуже неправдоподiбно, – зазначив Челленджер, пригладивши собi бороду знизу догори i примруживши очi. – Поеднання спостережливостi, залiзноi логiки та надзвичайноi фантазii, що дозволило менi передбачити небезпеку, зустрiчаеться настiльки рiдко, що навряд чи в одному i тому ж поколiннi можливi два таких випадки.

– То ваш висновок такий, що всi, крiм нас, загинули?

– Щодо цього майже не може бути сумнiвiв. Однак маемо узяти до уваги ту обставину, що отрута дiяла в напрямку знизу догори i таким чином менше вплинула на гiрськi райони. Це, без сумнiву, вражаюче явище. У майбутньому воно створить надзвичайно спокусливе поле для наших дослiджень. Якщо хтось iще вижив, крiм нас, то пошуки таких найiмовiрнiше увiнчалися б успiхом десь у тибетському селищi або в куренi на альпiйськiй вершинi, позаяк вони лежать на багато тисяч футiв вище за рiвень моря.

– Але якщо мати на увазi, що вже не iснуе нi кораблiв, нi залiзниць, то нам вiд цього не бiльше користi, нiж якби вцiлiлi перебували на Мiсяцi, – зауважив лорд Джон. – Але я хотiв би, принаймнi, точно знати, чи справдi небезпека вже цiлком минула, чи все ж лише ii частина залишилася позаду.

Саммерлi мало не скрутив собi карк, щоб оглянути весь горизонт.

– Повiтря стало нiби прозорiшим i чистiшим, – повiдомив вiн, вагаючись, – але i вчора воно було таким самим, i я нiтрохи не впевнений, що нам бiльше нiчого не загрожуе.

Челленджер стенув плечима.

– Менi доведеться знову повернутися до фаталiзму. Якщо колись така подiя вже вiдбулася у Всесвiтi (а це можливо), то вона сталася, безумовно, дуже давно, i тому можемо твердо розраховувати, що ще одна така катастрофа повториться нескоро.

– Все це було б дуже милим i приемним, – скривився лорд Джон, – але з досвiду знаемо, що при землетрусi, зазвичай, за одним поштовхом негайно стаеться iнший. Менi здаеться, що нам вартувало б трохи пройтися i подихати свiжим повiтрям, поки у нас ще е така можливiсть. Адже наш кисень витрачений, тому байдуже, нас застане загибель тут, чи на лонi природи.

Разючою була та повна летаргiя, що нахлинула на нас у виглядi реакцii пiсля гарячкового хвилювання та напруги останньоi доби. Апатiя повнiстю опанувала i тiлом, i духом i наповнювала нас мiцно вкорiненим почуттям, що все даремне i недоречне. Навiть Челленджер пiддався впливу цього вiдчуття. Вiн сидiв на своему мiсцi, пiдпираючи обома руками могутню голову та поринувши в глибокi роздуми, поки лорд Джон i я не пiдхопили його пiд руки i мало не силою поставили на ноги, за що були нагородженi лише злiсним поглядом i сердитим бурчанням роздратованого бульдога. Та коли ми вийшли з нашого тiсного притулку на свiже повiтря, звична енергiя стала повiльно повертатися до нас.

Але що було нам робити на цьому цвинтарi людства? Нiколи не траплялося людям постати перед таким запитанням! Правда, ми мали можливiсть вдовольняти нашi буденнi потреби i навiть потреби в будь-якiй розкошi, в найширших межах. Всi харчовi продукти, всi виннi пивницi, всi скарбницi мистецтв були до наших послуг. Нам досить було простягнути до них руку. Але що нам було робити з нашим часом? З певними завданнями доведеться впоратися негайно, вони вже чекали на нас. Тому ми вирушили на кухню та поклали обох служниць на призначенi для них лiжка. Вони, здавалося, померли зовсiм безболiсно; одна сидiла на своему крiслi перед вогнищем, iнша лежала перед раковиною для миття посуду. Потiм ми принесли з двору бiдного Остiна. Його м’язи були твердi, як дерево. Вiн лежав у надзвичайно дивному окостенiннi, i м’язи губ стяглися так, що обличчя спотворилося огидно-глузливою гримасою. Такi ж ознаки спостерiгалися у всiх, хто помер вiд дii цiеi отрути. Куди б ми не приходили, всюди бачили цi усмiхненi обличчя, якi немов глузували з нашого жахливого становища i мовчки, з глумливою злiсною усмiшкою лупали очима на останнiх представникiв iхнього роду.

– Послухайте! – звернувся лорд Джон, невтомно мiряючи кроками iдальню, поки ми пiдкрiплювалися легким перекусом. – Не знаю, як у вас на душi, але я зовсiм не спроможний спокiйно всидiти тут, аби нiчого не робити.

– Чи не будете ви такi люб’язнi, – вiдказав на це Челленджер, – запропонувати нам, що, на вашу думку, маемо робити?

– Збадьоритися та пiти поглянути на все, що сталося.

– Саме це я й хотiв запропонувати.

– Але не тут. Що сталося в селi, видно навiть iз цього вiкна.

– Куди ж нам податися?

– До Лондона.

– Вам легко казати, – буркнув Саммерлi. – Сорок миль пiшки крокувати – це вам до снаги. Але чи зважиться на це Челленджер iз його товстими, короткими нiжками – зовсiм iнша рiч. Та й я не можу бути певним за себе.

Челленджер розсердився.

– Якби ви засвоiли собi звичку, ясновельможний пане, цiкавитися лише власними тiлесними особливостями, то переконалися б, що вони послужили б вам вельми широким полем для спостережень i надзвичайно рясним матерiалом для бесiд.

– Я зовсiм не мав намiру вас засмутити, мiй любий Челленджере, – вiдповiв наш нетактовний товариш, – нiхто не вiдповiдае за свiй фiзичний стан. Якщо природа надiлила вас гладким коротким тулубом, то зрозумiло, що i ноги вашi мають бути товстими та короткими.

Челленджер упав у таку лють, що не мiг i слова вимовити. Вiн мiг лише гарчати та мружити очi, а волосся мав скуйовджене. Лорд Джон поквапився втрутитись у суперечку, поки вона не загострилася надмiру.

– Навiщо ж нам iти пiшки? – спитав вiн.

– Ви, можливо, прагнете вирушити до Лондона залiзницею? – поцiкавився Челленджер, все ще закипаючи вiд гнiву.

– А ваш автомобiль навiщо? Чому б нам не скористатися ним?

– В цьому менi бракуе досвiду, – Челленджер у задумi смикав себе за бороду. – Але ви маете рацiю, лорде Джон, якщо думаете, що людина з високим розумовим рiвнем мусить умiти впоратися з будь-яким завданням. Ваша думка реально чудова. Я сам вiдвезу вас до Лондона.

– Вiд цього я наполегливо прошу вас утриматися, – енергiйно замахав руками Саммерлi.

– Нi, Джордже, це справдi неможливо! – вигукнула панi Челленджер. – Згадай тiльки, як ти зробив одного разу таку спробу i при цьому рознiс у друзки половину гаража.

– Це була лише випадкова невдача, – абсолютно спокiйно пояснив професор. – Отже, питання вирiшене, я особисто вiдвезу вас усiх до Лондона.

Становище врятував лорд Джон.

– Скажiть-но, а яка у вас, машина?

– «Гамбер», двадцять кiнських сил.

– Та я керував таким автомобiлем упродовж багатьох рокiв! – жваво вигукнув вiн. – Присягаюся, що нiколи не думав, що зможу колись посадити в автомобiль залишки всього людства. Там якраз п’ять мiсць, наскiльки я пригадую. Готуйтеся в дорогу, о десятiй годинi подам його до брами.

Рiвно о десятiй годинi до ворiт, з пихканням i гудiнням, пiд’iхав автомобiль, яким керував лорд Джон. Я сiв поруч iз ним, а панi Челленджер, як корисна маленька буферна держава, була змушена вклинитися мiж обома ворогуючими краiнами. Лорд Джон вiдпустив гальмо, увiмкнув першу швидкiсть, другу, третю, i ми помчали в найбiльш незвичайну подорож, яка тiльки й вiдбувалася в iсторii людства.

Читач може собi уявити чудову красу природи цього розкiшного серпневого ранку, прохолодне чисте повiтря, золотий вiдблиск лiтнього сонця, безхмарне небо, соковиту зелень знаменитих Сассекських лiсiв i чудовий контраст, який становили темно-червонi барви квiтучоi долини.

Коли погляд зупинявся на цiй розкiшнiй красi, думки про катастрофу мали б зникнути безслiдно, якби iх не пiдтримував занадто явний доказ: мертва, врочиста, всеосяжна тиша. Кожна заселена мiсцина була просякнута якимось тихим дзижчанням життя, таким глибоким i незмiнним, що привчений слух зовсiм уже не сприймае його, так само, як тi, хто живуть на морському березi, втрачають будь-яке вiдчуття вiчного шуму хвиль. Щебетання птахiв, дзижчання комах, звуки окремих голосiв, мукання худоби, собачий гавкiт, гудiння потягiв, стукiт кiнських копит на дорозi – все це утворюе нечiтке, безперервне звучання, яке вже не доходить до свiдомостi тих, хто його чуе. Тепер нам цього тла бракувало. Мертва тиша викликала страхiтливе вiдчуття. Така була вона врочиста, така трагiчна, що сопiння i гул нашого автомобiля здавалися непристойним ii порушенням, профанацiею цього величного спокою, що простягнувся, наче величезний саван, над руiнами людства. Ця зацiпенiла, цвинтарна безмовнiсть, в поеднаннi з хмарами диму, якi там i тут пiдiймалися до неба над згарищами, стримуючи, як крижаний подих, наше тепле схиляння перед красою природи.

А всi цi тiла! Спочатку незлiченнi групи спотворених та усмiхнених людських осiб щоразу наповнювали нас жахом. Враження, яке вони справляли, було таким стiйким i глибоким, що я тепер нiби знову все переживаю – цю повiльну iзду долиною повз няньку з ii вихованцями, повз стару, похилену мiж голоблями шкапину, повз кучера, котрий зiщулився на козлах, i молодика в екiпажi, котрий вхопився за дверцята, щоб зiстрибнути на землю. Вiддалiк – шестеро женцiв, котрi лежать покотом, задивившись у небо мертвими вибалушеними очима. Всi цi картини бачу перед собою, як на свiтлинi. Але з милостi добродiйки природи нашi нерви незабаром обважнiли. Неосяжнi розмiри катастрофи тамували почуття жалю щодо окремих жертв. Індивiди зливалися в групи, групи – в маси, а цi останнi складалися в едине, загальне явище, з яким доводилося рахуватися, як iз неминучим заповненням ландшафту. Тiльки iнколи, побачивши особливо трагiчну або химерну сцену, ми знову починали осягати весь жах становища. Головним чином нас вражала доля дiтей i наповнювала непереборним усвiдомленням жахливоi несправедливостi. Нам хотiлося ридати. Панi Челленджер вiдверто лила гiркi сльози, коли ми проiжджали повз велику мiсцеву школу й побачили довгi ряди маленьких тiлець, якими була всiяна дорога до неi. Вчителi у вiдчаi вiдпустили школярiв, i тих дорогою додому накрила хмара смертоносноi отрути. Багато дiтлахiв лежало у вiдчинених вiкнах своiх будинкiв. У Танбрiдж-веллсi майже не було вiкна, з якого б не визирало iз застиглою усмiшкою хоча б одне обличчя. В останню мить вiдчуття задухи, потреба в киснi, задовольнити яку змогли лише ми, гнали iх до розчахнутих вiкон. Сходи ганкiв також були заваленi тiлами чоловiкiв i жiнок, котрi з непокритими головами, в тому виглядi, в якому iх застала хвиля, вибiгали зi своiх осель. Дехто з них попадали на землю посеред дороги. Ще щастя, що лорд Джон був таким вправним водiем, бо торувати собi шлях було завданням не з легких. Через села i мiста ми могли проiжджати лише зовсiм повiльно, й я ще пригадую, що одного разу, перед школою в Танбрiджi, нам довелося зупинитися, щоб очистити путiвцi вiд безлiчi тiл, що захарастили iх. Деякi особливо характернi картини в довгiй панорамi смертi на вулицях Сассексу та Кенту закарбувалися в моiй пам’ятi з надзвичайною чiткiстю. Одна з них – великий, чудовий автомобiль, що стояв перед готелем у Саузборо. Тi, хто сидiв у ньому, як можна було припустити, поверталися з вiдпочинковоi поiздки до Брайтона чи Істборна. Це були три елегантнi ледi, всi трое – молодi та вродливi. Одна з них тримала на колiнах пекiнеса. Їхнiми супутниками були – один дещо потертий на вигляд лiтнiй чолов’яга i молодий аристократ, у котрого досi стирчав у оцi монокль, а мiж пальцями затягнутоi в рукавичку руки був затиснутий недопалок сигари. Смерть наступила миттево, i вони завмерли в своiх природних позах, за винятком лiтнього пана, котрий в останню мить задухи зiрвав iз себе комiр, аби легше було дихати, всi вони були дуже схожi на поснулих. Перед автомобiлем, бiля пiднiжки, сидiв скорчений офiцiант, тримаючи в руках тацю з кiлькома розбитими склянками. З iншого боку лежали двое обiрванцiв – чоловiк i жiнка. У чоловiка ще була протягнута за милостинею довга, кiстлява рука. Одна коротка мить знищила всi соцiальнi вiдмiнностi, перетворивши аристократа, жебрака та песика в однакову мляву масу протоплазми, що розкладаеться.

Не можу забути ще одну приголомшливу картину, що постала перед нами за кiлька миль вiд Севеноуксi, вже ближче до Лондона. Там лiворуч розкинувся гарненький монастир на високому, порослому травою схилi. На початку катастрофи на цьому схилi зiбрався великий натовп школярiв, i всi вони були захопленi зненацька. Перед ними лежала цiла гора монахинь, а трохи вище, звернена до них, самотня жiноча постать, ймовiрно, мати-настоятелька. На вiдмiну вiд веселоi компанii, вони, здавалося, передбачали близьку небезпеку й усi зiбралися докупи, щоб гiдно зустрiти невiдворотне. Виховательки й ученицi зiйшлися для пiдсумкового спiльного уроку.

Мое нутро досi насичене жахiттями, якi ми бачили в дорозi, й я марно шукаю слiв, аби хоча б приблизно передати нашi вiдчуття та переживання. Найкраще буде обмежитися простим звiтом. Навiть Саммерлi i Челленджер були цiлком пригнiченi. Ми чули за своiми спинами лише тихе схлипування панi Челленджер. Лорд Джон був занадто поглинутий важким завданням долати всi перешкоди на шляху автомобiля, щоб мати час i настрiй балакати зi мною. Лише одну фразу вiн повторював собi пiд нiс весь час, яка неприемно лоскотала моi нерви, i врештi-решт мало не кинула мене в iстерику, позаяк пiдсумовувала весь жах цього дня останнього суду:

– Гарно зроблено, щоб йому…

Це вiн повторював перед кожною новою картиною жаху та руйнацii.

– Гарно зроблено, щоб йому… – вигукнув вiн у ту мить, коли ми вже спускалися з Розерфiлдського пагорба.

– Гарно зроблено, щоб йому… – не переставав вигукувати, коли ми проiжджали пустелею смертi головною вулицею Льюiшему i старою Кентською дорогою.

У цьому мiсцi ми були по-справжньому шокованi. У вiкнi нарiжного будинку простоi архiтектури ми побачили бiлу хустку, що майорiла, i тримала ii довга худа людська рука. Жодного разу ще до небаченого видовища смертi не завмирали аж настiльки нашi серця й не починали миттю пiзнiше битися так часто, як тут, перед цим чудовим знаменом життя. Лорд Джон зупинив машину, i наступноi митi ми кинулися крiзь вiдчиненi ворота вгору сходами до зверненоi вiкнами на вулицю кiмнати другого поверху, звiдки нам махали хустинкою.

У крiслi перед вiдкритим вiкном сидiла дуже стародавня бабега, i поряд iз нею на iншому крiслi лежав балон iз киснем, трохи менший, нiж тi, яким ми були зобов’язанi своiм порятунком, але такого ж типу. Коли ми увiрвалися в дверi, вона звернула до нас свое худе, виснажене обличчя в окулярах.

– Я вже боялася, що назавжди залишуся тут сама, – зронила вона. – Я хвора i не можу навiть ворухнутися.

– Щасливий випадок привiв нас сюди, – сказав Челленджер.

– Маю до вас надзвичайно важливе запитання, – прошамкала вона. – Будь ласка, скажiть, джентльмени, цiлком щиро: який вплив матимуть цi подii на Лондон i на акцii Пiвнiчно-захiдноi залiзницi?

Якби ii iнтонацiя не була настiльки трагiчно-серйозною, ми б, iмовiрно, голосно зареготали. Панi Берстон, таким було ii iм’я, була вдовою похилого вiку, котра жила винятково на ренту вiд невеликого числа цих акцiй. Весь триб ii життя залежав вiд рiвня дивiдендiв цього пiдприемства, i вона просто не могла собi уявити iснування, яке б не було пов’язане з цiннiстю ii паперiв. Даремно ми намагалися пояснити iй, що грошей вона може тепер брати, скiльки iй заманеться, i що всi кошти вiдтепер не матимуть для неi жодноi вартостi. Їi згасаючий розум не мiг освоiтися зi змiненим станом речей, i бабуся гiрко оплакувала своi втраченi статки.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44559303) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Пане професоре! (Нiм.)




2


З кафедри (лат.).




3


Дурман (лат.).




4


Велика робота, справа всього життя (лат.).