Книга - Ім’я рози

Ім’я рози
Умберто Еко


Зiбрання творiв (Фолiо)
Умберто Еко (1932–2016) – вiдомий iталiйський письменник, вчений i фiлософ. Його перший роман «Ім’я рози», опублiкований у 1980 роцi, одразу ж став супербестселером. Книгу перекладено багатьма мовами, i сьогоднi вона вважаеться класикою свiтовоi лiтератури. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком романи Умберто Еко «Бавдолiно», «Таемниче полум'я царицi Лоани», «Празький цвинтар», «Маятник Фуко», «Номер нуль».

«Ім’я рози» – захоплююча детективна iсторiя, органiчно вплетена в реальнi iсторичнi подii XIV столiття. У середньовiчному монастирi за загадкових обставин один за одним гинуть ченцi. З’ясувати причину iхньоi смертi доручено вченому-фран-цисканцю Вiльяму i його помiчнику Адсо. Розпочавши розслiдування, вони занурюються у лабiринт пiдступних iнтриг, полiтичних махiнацiй, потаемних порокiв та абсурдних забобонiв, якими сповнене життя монахiв, i, вирiшуючи багато фiлософських питань, iдучи шляхом логiчних розмiрковувань, розкривають загадковi вбивства.





Умберто Еко

Ім’я рози. Нова авторська редакцiя 2012 року



IL NOME DELLA ROSA

by Umberto Eco, 1980





© 2020 La nave di Teseo Editore, Milano

© M. І. Прокопович, переклад украiнською, глосарiй, 2013

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2018

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017




Зауваги до нового видання


Характеризувати це видання як перероблене е, мабуть, певним перебiльшенням, оскiльки численнi розкиданi виправлення, якi я внiс в оригiнальний текст, не мiняють нi його наративноi структури, нi стилю його мови. Що стосуеться останнього, то я лиш усунув деякi незграбнi повторення того самого слова на вiдстанi кiлькох рядкiв, замiняючи його синонiмом, й iнодi (але зрiдка) спростив деякi синтаксичнi конструкцii.

Я виправив тих кiлька недоглядiв (нечисленних, мушу сказати, оскiльки звертався я до текстiв виключно середньовiчних), яких соромився ось уже тридцять рокiв. Примiром, в одному з тогочасних гербарiiв я знайшов згадку про рослину пiд назвою «cicerbita» (яка схожа на цикорiй) i витлумачив ii як «cucurbita», тобто гарбуз, – а гарбузiв у Середньовiччя не знали, оскiльки завезенi вони були пiзнiше з Америки.

Найзначнiшi, мабуть, змiни стосуються обсягу латинських цитат. Латина була i залишаеться фундаментальним елементом, який надае iсторii монастирського колориту i пiдтверджуе надiйнiсть деяких посилань на iдеi тiеi доби; з другого боку, я хотiв забезпечити своему читачевi певний досвiд покаяння. Проте мiй американський видавець Гелен Вольфф звернула мою увагу на те, що европейський читач, навiть якщо не вивчав латини у школi, мае у своiй головi стiльки написiв, прочитаних на фасадах палацiв або церков, i чув стiльки фiлософських, юридичних чи релiгiйних цитат латиною, що його не кидають у жах такi слова, як (скажiмо) dominus або legitur. Натомiсть американський читач матиме набагато бiльшi труднощi – так, якби у нас з явився роман з численними цитатами угорською мовою.

Тодi ми з моiм перекладачем Бiлом Вiвером взялися скорочувати, хоч i не набагато, уступи латиною, iнодi починаючи цитату латиною, а тодi продовжуючи англiйською, або ж залишаючи цитату, але потiм переказуючи ii найважливiшу частину – i в цьому я мав на мислi звичаi моiх краiв, де, розмовляючи дiалектом, повторюють найважливiшi твердження лiтературною iталiйською, щоб наголосити на них.

Перечитуючи потiм англiйську версiю, я усвiдомив, що скорочення цi зовсiм не псували стилю тексту, а лиш робили менш важкостравними деякi уступи. Тодi я вирiшив полегшити також iталiйську версiю. Вiдразу згадуеться менi випадок, коли пiд час суперечки в бiблiотецi Хорхе каже: «Forte potuit sed non legitur eo usus fuisse». Суворий старець не мiг не вдатися тут до священноi мови, але вiдразу по тому, говорячи про те, як святий Лаврентiй на решiтцi глумливо просив своiх катiв перевернути його на другий бiк (з цитатою «manduca, iam coctum est»), я прямо переповiв цей епiзод iталiйською, щоб зробити дотепнiсть зрозумiлiшою. Крiм того, у такий спосiб я скоротив первiсних дев’ять рядкiв до чотирьох, надаючи ритмовi обмiну реплiками бiльшоi легкостi.

Інодi у письменникiв бувае так, як у дантистiв – пацiент вiдчувае у ротi щось немов кам’яну брилу, та варто лиш легенько пройтися бором, i всю важкiсть як рукою зняло. Досить усунути одне слово, щоб набув легкостi цiлий абзац.

Ось i все. Якби оголосили конкурс щодо того, який читач виявить усi мiсця, де я внiс змiни, переможця не було б, бо iнодi мое втручання стосувалося сполучника або ж iншого незначного елементу i залишаеться зовсiм непомiтним. Можливо, навiть не варто було про це згадувати, та оскiльки це видання, з огляду на дотримання бiблiографiчноi точностi, характеризуеться як «перероблене», то сказати це було моiм обов’язком.

У. Е.




Ясна рiч, рукопис


16 серпня 1968 року до рук менi потрапив томик пера якогось абата Валяе, «Le manuscrit de Dom Adson de Melk, traduit en Frammise daprеs ledition de Dom J. Mabillon» (Aux Presses de lAbbaye de la Source, Paris, 1842)[1 - Рукопис о. Адса, перекладено французькою за виданням о. Ж. Мабiйона (Париж, друкарня абатства Ла Сурс, 1842) (фр.). – Прим. автора.]. У цiй книжцi, надiленiй доволi бiдними iсторичними вказiвками, твердилося, буцiмто вона вiрно вiдтворюе рукопис XIV сторiччя, що його колись знайшов у Мелькському монастирi цей великий ерудит XVII сторiччя, якому ми завдячуемо створенням iсторii бенедиктинського чину. Я втiшався цiею вченою знахiдкою (а моя була вже третьою за чергою), чекаючи у Празi на близьку менi особу. Через шiсть днiв у це безталанне мiсто вторглися радянськi вiйська. Менi вдалося щасливо дiстатися до австрiйського кордону в Лiнцi, а звiдти я вирушив до Вiдня, де й зустрiвся з очiкуваною особою, i разом ми вирушили в подорож угору по Дунаю.

У цiй атмосферi великого неспокою я захоплено читав неймовiрну iсторiю Адса Мелькського, i вона так поглинула мене, що я майже з ходу взявся перекладати ii, записавши кiлька великих зошитiв з папiрнi Жозефа Жiльбера, по яких так приемно водити м'яким пером. Тим часом ми прибули в околицi Мелька, де над закрутом рiчки все ще прямовисно пiдноситься чудовий Stift[2 - Монастир (нiм.) – тут i далi примiтки перекладача, якщо не вказано iнакше.], не раз вiдновлюваний за столiття свого iснування. Як читач уже, певно, здогадався, в монастирськiй бiблiотецi я не знайшов i слiду Адсового рукопису.

Однiеi трагiчноi ночi у невеликому готелi на берегах Мондзее, коли ми саме мали вирушати до Зальцбурга, наш альянс гвалтовно розпався i супутниця моя зникла, прихопивши iз собою книжку абата Валле, не зi злоби, а через те сум'яття, серед якого так рiзко завершилися нашi стосунки. Менi зосталася лиш купка зошитiв, записаних моею власною рукою, i велика пустка в серцi.

Через кiлька мiсяцiв, будучи вже в Парижi, я вирiшив продовжити своi пошуки. Серед тих небагатьох вiдомостей, що iх я почерпнув у французькiй книжцi, було напрочуд детальне i точне посилання на джерело:

Vetera analecta, Sive Collectio veterum aliquot operum & Opusculorum omnis generis, Carminum, Epistolarum, Diplomatum, Epitaphiorum, &, cum itinere germanico, Adnotationibus aliquot disquisitionibus

R. P. D. Joannis Mabillon, Presbiteri ac Monachi Ord. Sancti Benedicti e Congregatione S. Mauri. – Nova Editio, Cui accessere Mabilonii Vita & aliquot opuscula, scilicet Dissertatio de Pane Eucharistico, Azymo et Fermentato, ad Eminentiss. Cardinalem Bona. Subjungitur opusculum Eldefonsi Hispaniensis Episcopi de eodem argumento Et Eusebii Romani ad Theophilum Gallum epistola, De cultu sanctorum ignotorum; Parisiis, apud Levesque, ad Pontem S. Michaelis, MDCCXXI, cum privilegio Regis[3 - Старожитня антологiя, або Зiбрання старожитнiх праць i творiв усiлякого роду – поем, листiв, епiстул, епiтафiй, з нiмецьким коментарем, примiтками та дослiдженнями превелебного отця, доктора теологii Жана Мабiйона, еромонаха чину св. Бенедикта i згромадження св. Мавра. Нове видання, до якого долучено життепис Мабiйона i кiлька невеликих творiв, а саме дослiдження «Про хлiб причастя, прiсний i квасний» для його преосвященства кардинала Бони. З додатком твору Ільдефонса, епископа Іспанii, на ту ж тему i послання Євсевiя Романського до Теофiла Галла «Про почитання невiдомих святих», Париж, друкарня Левеск, при мостi св. Михаiла, 1721. За дозволом короля (лат.).].

Я одразу знайшов «Vetera Analecta» у бiблiотецi Сент-Женевев, однак, на мое велике здивування, це видання рiзнилося вiд описаного абатом Валле двома подробицями: насамперед там був указаний iнший видавець, Montalant, ad Ripam P. P. Augustinianorum (prope Pontem S. Michaelis)[4 - Монталан, на набережнiй оо. Августинцiв (при мостi св. Михаiла) (лат.).], i також iнша дата, на два роки пiзнiша. Зайве й говорити, що цi analecta не мiстили й натяку на рукопис Адса з Мелька – тим паче, що була то, як легко перевiрити, збiрка текстiв середньоi i малоi довжини, а iсторiя, яку переписав Валле, займала кiлька сотень сторiнок. Тодi я взявся розпитувати вiдомих медiевiстiв, зокрема незабутнього Етьена Жiльсона, але не було сумнiву, що единим виданням «Vetera Analecta» було те, яке я бачив у бiблiотецi Сент-Женевев. Вiдвiдини абатства Ла Сурс, що поблизу Пассi, i розмова з моiм приятелем отцем Арне Ланештедтом остаточно переконали мене, що жоден абат Валле не видавав своiх книжок у друкарнi абатства (якоi, зрештою, там нiколи не було). Усiм вiдомо, з якою недбалiстю французькi ерудити ставилися до вимоги давати вiрогiднi бiблiографiчнi вказiвки, але тут це виходило за межi будь-якого розсудливого песимiзму. Я став схилятися до думки, що до рук менi потрапила фальшивка. Саму книжку Валле годi було повернути назад (принаймнi менi не стало духу попросити ii в особи, яка забрала була ii у мене). Менi зосталися лише моi нотатки, щодо змiсту яких у мене вже почали виникати сумнiви.

Бувають магiчнi моменти, коли нас охоплюе велика фiзична втома, рухи стають напруженими й метушливими, а перед очима виринають видива людей, яких ми знали у минулому («еп те retragant ces dеtails, jen suis ? me demander sils sont rеels, ou bien si je les ai r?vеs»[5 - Пригадуючи цi подробицi, я не можу не питати себе – реальнi вони, а чи просто наснились менi (фр.). Цитата iз «Сiльвii» Жерара де Нерваля.]).

Як я дiзнався пiзнiше з чудовоi книжечки абата Бюкуа, подiбно виникають примари ще не написаних книжок.

Якби не новий трапунок, я б i досi нiчого не знав про походження iсторii Адса з Мелька. Але у 1970 роцi, нишпорячи по прилавках невеликоi антикварноi книгарнi на вулицi Корр’ентес у Буенос-Айресi, неподалiк од знаменитого Патiо дель Тан/о, теж розташованого на цiй чудовiй вулицi, я розкопав iспанський переклад книжечки Мiла Темешвара[6 - Мiло Темешвар — фiктивний автор, вигаданий Борхесом. Еко теж не раз використовуе це iм’я для фiктивних посилань.] «Про застосування дзеркал при грi у шахи», яку я вже мав якось нагоду цитувати (щоправда, з чужих уст) у своiй книжцi «Апокалiптики та iнтегрованi», пишучи про пiзнiший його твiр «Продавцi Апокалiпси».

То був переклад раритетного оригiналу грузинською мовою (Тифлiс, 1934), i, на превелике мое здивування, я знайшов там розлогi цитати з Адсового рукопису, проте як джерело наводився не Валле чи Мабiйон, а отець Атаназiй Кiрхер (але який твiр мався на увазi?).

Один учений – якого я тут називати не хочу – згодом запевнив мене (цитуючи при цьому з пам'ятi змiст усiх його творiв), що великий езуiт нiколи не згадував про Адса Мелькського.

Але я на власнi очi бачив Темешваровi сторiнки, а епiзоди, на якi вiн посилався, цiлковито збiгалися з оповiдями в рукописi, перекладеному Валле (зокрема, опис лабiринту не залишав мiсця жодним сумнiвам).

Що б там не писав потiм про це Беньямiно Плачiдо[7 - La Repubblica, 22 settembre 1977. – Прим. автора.], абат Валле таки жив колись на свiтi, як жив, безперечно, також Адсо з Мелька.

Так я дiйшов висновку, що Адсовi спогади, без сумнiву, багато чим суголоснi з подiями, про якi вiн там оповiдае, хоча б своiми численними розпливчастими таемницями, починаючи з особи автора i закiнчуючи мiсцем розташування абатства, про яке Адсо вперто й наполегливо мовчить, i можна лиш снувати припущення, що йдеться про ближче не окреслений терен мiж Помповою i Конком, а найiмовiрнiше, це мiсце слiд шукати вздовж апеннiнського гiрського пасма, мiж П'емонтом, Лi/урiею та Францiею (тобто десь мiж Лерiчi та Турбiею[8 - Алюзiя до Дайте – див.: «Божественна комедiя», Чистилище, 3, 49. Турбiя i Лерiчi — крайнi пункти гористоi мiсцевостi мiж Генуею i Нiццою на побережжi Лiгурiйського моря.]).

Описанi подii розгорталися наприкiнцi листопада 1327року; однак неясно, коли саме пише про них автор. Зважаючи, що, за його словами, у 1327роцi вiн був новiцiем, а спогади своi писав уже близьким до смертi старцем, рукопис можна гiпотетично датувати останнiми десятилiттями XIV сторiччя.

Якщо добре подумати, причин для публiкацii iталiйського перекладу малозрозумiлого нео/отичного французького переказу латинського видання XVII сторiччя, яке мiстило твiр, що його наприкiнцi XIV сторiччя написав латиною якийсь нiмецький монах, було небагато.

Насамперед, якого стилю тут дотримуватися? Спокусу взоруватися на iталiйських писаннях тiеi доби слiд було вiдкинути як цiлковито необгрунтовану; мало того, що Адсо писав латиною – весь плин тексту свiдчить про те, що свiтогляд його (чи свiтогляд ченцiв абатства, який, безперечно, сильно на нього вплинув) ще архаiчнiший; його культура грунтувалася на нагромаджуванiй столiттями сумi знань та стилiстичних прийомiв, якi можна ототожнити з пiзньо-середньовiчною латинською традицiею. Адсо мислить i пише, як чернець, котрого нiяк не торкнувся той переворот, що ним був розвиток народних мов, як вихований на патристично-схоластичних текстах монах, котрий невiдступно наслiдуе взiрцi, знайденi на сторiнках книг у бiблiотецi, про яку розповiдае. Судячи з мови та вчених цитат, його iсторiя (якщо абстрагуватися вiд згадок про подiiXIV сторiччя, що iх сам Адсо описуе досить розгублено i завжди з чужих уст) могла б так само добре бути написана у XII чи XIII сторiччi.

З другого боку, можна бути певним, що, перекладаючи Адсову латину нео/отичною французькою, отець Валле повiвся з текстом досить вiльно, i не лише в стилiстичному планi. Примiром, коли дiйовi особи говорять про достоiнства цiлющих трав, вони явно покликаються на приписувану Альбертовi Великому «Книгу таемниць», яку впродовж столiть не раз переробляли. Звiсно, Адсо мiг знати цей твiр, але рiч у тiм, що вiн цитуе з неi цiлi уривки, якi аж надто дослiвно повторюють формулювання Парацельса або ж явно походять з видання цього твору, яке з певнiстю можна вiднести до епохи Тюдорiв[9 - Liber aggregationis seu liber secretorum Alberti Magni, Londinium, juxta pontem qui vulgariter dicitur Flete brigge, MCCCCLXXXV. – Прим. автора.]. Зрештою, пiзнiше я з'ясував, що у добу, коли Валле переписував (?) Адсiв рукопис, у Парижi популярнi були так званий Великий i Малий Альберт[10 - Les admirables secrets dAlbert le Grand, A Lyon, Chez les Hеritiers Beringos, Fratres, a l’Enseigne dAgrippa, MDCCLXXV; Secrets merveilleux de la Magie Naturelle et Cabalistique du Petit Albert, A Lyon, ibidem, MDCCXXIX. – Прим. автора.] – видання XVIII сторiччя, безнадiйно засмiченi пiзнiшими вставками. Одначе хiба можна мати певнiсть, що у текстi, вiдомому Адсовi та монахам, чиi бесiди вiн записував, поряд з розмаiтими глосами, схолiями i доповненнями, не було також фрагментiв, якi могла потiм використати пiзнiша традицiя?

І врештi, чи повинен я зберегти латиною тi уступи, що iх не вважав доцiльним перекладати сам абат Валле – мабуть, щоб вiдтворити атмосферу тiеi доби? Явних пiдстав для цього не було, крiм мого гiпертрофованого прагнення бути вiрним своему джерелу… Я позбувся надмiру латини, але дещо таки лишив. І боюсь, чи не зробив я так, як роблять кепськi романiсти, коли, виводячи на кiн француза, велять йому говорити «parbleu!» та «la femme, ah! la femme!»[11 - До дiдька!.. Жiнка, ох, жiнка! (Фр.)].

Одне слово, мене переповнюють сумнiви. І навiть не знаю, чому я, зiбравшись з духом, вирiшив оприлюднити рукопис Адса як автентичний. Скажiмо так: був то жест закоханостi. Чи, як хто бажае, спосiб звiльнитися вiд багатьох давнiх нав'язливих iдей.

Я переписую цей текст, не думаючи про сучасний свiт. Уроки, коли я знайшов текст абата Валле, побутувало переконання, буцiм писати слiд лише з думкою про сучасне, щоб змiнити цей свiт. Та минуло понад десять рокiв, i тепер потiхою для лiтератора (якому повернуто його високу гiднiсть) е змога писати з чистоi любовi до писання. Тому нинi я вiльний переповiсти – з чистого уподобання оповiдати – iсторiю Адса з Мелька, насолоджуючись i втiшаючись вiд того, як безмiрно далека вона вiд нашоi доби (тобто доби, коли чування розуму прогнало всiх тих монстрiв, яких породило його спання), як дивовижно позбавлена вона зв'язку з нашим свiтом, як позачасово чужа нашим сподiванням i нашим уявленням.

Бо книжка ця мовить про книжки, а не про щоденнi знегоди, i, читаючи ii, ми можемо повторити за великим наслiдувачем Томою Кемпiйцем: «In omnibus requiem quaesivi, et nusquam inveni nisi in angulo cum libro[12 - Всюди шукав я спокою, та знайшов його лиш у кутку з книжкою (лат.).]».

5 сiчня 1980 року




Примiтка


Адсiв рукопис роздiлений на сiм днiв, а кожен день – на перiоди, що вiдповiдають розкладовi богослужiнь. Пiдзаголовки вiд третьоi особи додав, очевидно, отець Валле. Та оскiльки вони дають читачевi кориснi вказiвки i звичай цей не був чужим лiтературним творам тiеi доби, написаним народною мовою, я не вважав за доцiльне iх опускати.

Певнi сумнiви викликало у мене те, як Адсо визначав канонiчнi часи, i не лише тому, що у рiзних мiсцевостях та в рiзнi пори року iх визначали по-рiзному, але й тому, що у XIV сторiччi, ймовiрно, вже не дотримувалися з абсолютною точнiстю вказiвок, поданих у Правилi святого Бенедикта.

Одначе, щоб читачевi зручнiше було орiентуватися, гадаю, що можна дотримуватися такого iх визначення, виснуваного почасти з самого тексту, а почасти з порiвняння первiсного правила й опису чернечого життя, що його подав Едуард Шнайдер у працi «Les heures Bеnеdictines»[13 - Schneider Edouard. Les heures Bеnеdictines. – Paris: Grasset, 1925. – Прим. автора.]:

Полуношниця (яку Адсо iнодi називае також давнiм словом Бдiння). Мiж 2.30 та 3-ю годиною ночi.

Хвалитни (якi в давнiшiй традицii мали назву Утреня). Мiж 5-ю та 6-ю ранку, закiнчуються, коли ледь свiтае.

Час перший. Коло 7.30, незадовго до свiтанку.

Час третiй. Коло 9-i години.

Час шостий. Полудень (у монастирях, де ченцi не працювали на полi, i взимку це був також час трапези).

Час дев'ятий. Мiж 2-ю та 3-ю годинами пополуднi.

Вечiрня. Коло 4.30, перед заходом сонця (правило приписуе вечеряти, коли ще не запали сутiнки).

Повечер’я. Коло 6-i години (найпiзнiше о 7-й годинi ченцi вкладаються спати).

Обрахунок базуеться на тому, що наприкiнцi листопада у Пiвнiчнiй Італii сонце сходить коло 7.30 ранку i заходить коло 4.40 пополуднi.








Абатство

К – Лiчниця

J – Лазнi

А – Вежа

В – Церква

D – Внутрiшнiй дворик

F – Опочивальнi

Н – Капiтулярна зала

М – Свинарники

N – Стайнi

R – Майстернi




Пролог


Упочинi було Слово, й Слово було в Бога, й Бог було Слово. Прiсно було Воно в Бога, i повиннiсть вiрного законника – з псалмопiвчою покорою щоденно славити сю одиноку беззмiнну подiю, iстину сю неспростовну. Та videmus nunc per speculum et in aenigmate[14 - Тепер ми бачимо [все немов вiдбите] в дзеркалi i в загадцi (лат.). Див. 1 Кор. 13, 12.], й iстина, заки постане супроти нас твар у твар, являеться одробинами воiстину недовiдомими у хибах свiту сього, тому мусимо вчитуватися у знамення ii неомильнi навiть там, де вони здаються темними, мовби виплекала iх воля, без решти нацiлена на зло.

Дiйшовши до кресу життя свого многогрiшного, яко старець сивий, мов свiт, загаявшися вже своiм важким i недужим тiлом у сiй келii любоi менi Мелькськоi обителi, перед тим, як поринути у бездонну пропасть нiмотноi, пустельноi божественностi i влитись у неописанне свiтло ангельських сутностей, лагоджуся оставити на сьому пергаменi свiдчення про подii дивогiднi й страхiтливi, що iх лучилося менi уздрiти замолоду, i повторити те, що сам чув i бачив, не намiряючись осягнути смисл iх сокритий, а лиш бажаючи зоставити грядущим пiсля мене (якщо не випередить iх Антихрист) знаки знакiв, щоб могли вони вправлятися на них у молитвi розгадування.

Нехай сподобить мене Господь бути непомильним справоздавцем подiй, що сталися в обителi, назву якоi слушно й богобiйно буде замовчати, наприкiнцi року Господнього 1327, коли цiсар Людовiк прийшов в Італiю, щоб вiдновити гiднiсть Священноi Римськоi iмперii, у лад iз помислом Всевишнього i на сум’яття мерзосвiтнього узурпатора, святокупця й ересiарха, котрий в Авiньйонi соромотою покрив святе iм’я апостола (маю на мислi лукаву душу Жака Кагорця, що його безвiрцi почитають як Йоана XXII).

Аби краще зрозумiти iсторiю, в гущi якоi я опинився, може, варто нагадати, що дiялось у той вiдтинок столiття – так, як я розумiв се тодi, i так, як пам’ятаю тепер, збагатившись iншими оповiдями, почутими опiсля, – якщо пам’ять моя буде у спромозi злучити мiж собою нитки численних, вельми заплутаних i дивовижних подiй.

З найперших рокiв того столiття Папа Климент V перенiс апостольський престол до Авiньйона, залишивши Рим на поталу амбiцiям мiсцевих синьйорiв. Тож поступово священне мiсто християнського свiту, розтерзане звадами мiж його власними владоможцями, стало схоже на цирковий балаган чи лупанарiй; безпiдставно називаючи себе республiкою, воно зазнавало нападiв озброених ватаг i терпiло вiд насильства та грабункiв. Церковнi пастирi, якi не бажали коритися свiтськiй владi, орудували зграями харцизникiв, жакували з мечем у руцi, лиходiяли й обкручували негiднi оборудки. Як тут було запобiгти тому, що Caput Mundi[15 - Столиця свiту (лат.).] знову став, як i можна було сподiватися, ласим шматком для тих, хто бажав прийняти вiнець Священноi Римськоi iмперii й вiдновити його гiднiсть мирськоi потуги, якою вiн був за цезарiв?

Отож року 1314 п’ятеро нiмецьких князiв обрали у Франкфуртi Людовiка Баварського на верховного державця iмперii. Та того ж таки дня, по той бiк Майну, палатинський граф Рейнський й архiепископ Кельнський обрали на ту ж гiднiсть Фрiдрiха Австрiйського. Два iмператори на один престол, один Папа на два престоли: становище се воiстину стало причиною великого безладу…

Два роки опiсля в Авiньйонi обрано було нового Папу, Жака Кагорця, старця сiмдесяти двох лiт, який прибрав iм’я Йоана XXII, i нехай Бог боронить, щоб якийсь понтифiк колись назвав себе цим iм’ям, таким споганеним для праведних. Француз i слуга ревний короля французького (люди розбещеноi землi сеi завжди схильнi сприяти iнтересам своiх i нездатнi дивитися на цiлий свiт як на свою духовну вiтцiвщину), вiн пiдтримав Фiлiпа Красивого проти лицарiв-тамплiерiв, яких король оскаржив (гадаю, несправедливо) у гидосвiтнiх злочинах, щоб з допомогою сього пастиря-вiровiдступника прибрати до рук iхнi маетностi. Тим часом у цей сплiт пiдступiв устряв Роберт Неапольський, котрий, аби зберегти панування над iталiйським пiвостровом, переконав Папу не визнавати жодного з нiмецьких iмператорiв i самому зостатися верховним воеводою церковноi держави.

У 1322 роцi Людовiк Баварський здолав свого суперника Фрiдрiха. Ще бiльше боячися одного iмператора, нiж двох, Йоан одлучив вiд церкви переможця, а той i собi проголосив Папу еретиком. Варто сказати, що того ж року в Перуджi зiбралася капiтула францисканцiв, i генерал iхнiй, Михаiл з Чезени, прислухавшись до прохань «спiритуалiв» (про них ще матиму нагоду розповiсти), проголосив убожество Христа iстиною вiри, твердячи, що навiть якщо Вiн i володiв чимось разом зi своiми апостолами, то лише за usus facti[16 - Фактичним вживанням (лат.).]. Було то гiдне рiшення, яке мало на метi зберегти чесноту i чистоту ордену, але прийшлося воно вельми не до смаку Папi, який, мабуть, вбачав у нiй загрозу своiм власним замислам, бо вiн як предсiдник церкви намiрявся вiдiбрати в iмперii право обирати епископiв, застерiгаючи натомiсть за святим престолом право коронувати iмператорiв. Чи сi спонуки ним рухали, а чи iншi, але 1323 року папським декретом Cum inter nonnullos[17 - З-посеред декiлькох [вчених мужiв]… (Лат.) Назви апостольських документiв – це початковi слова латинського iх варiанта.] Йоан засудив постулат францисканцiв.

Саме тодi, мислю собi, Людовiк побачив у францисканцях, котрi тепер уже стали ворогами Папи, своiх могутнiх союзникiв. Утверджуючи Христове убожество, вони дали нове життя iдеям iмперських богословiв, себто Марсилiя з Падуi та Жана де Жандена. І врештi, за кiлька мiсяцiв до подiй, про якi тут буде мовитись, Людовiк, уклавши угоду з переможеним Фрiдрiхом, прийшов в Італiю, був укоронований у Мiланi, вступив у посвар з родом Вiсконтi, хоч вони й прийняли його прихильно, взяв в облогу Пiзу, призначив цiсарським каштеляном герцога Луккського та Пiстойського Кастручча (i, гадаю, вчинив зле, не знав-бо я чоловiка од нього жорстокiшого, крiм, можливо, Угучона з Фаджоли) i вже брався на Рим, куди кликав його Шарра Колонна, тамтешнiй синьйор.

Отаке-то дiялось на свiтi, коли я – уже тодi новiцiй-бенедиктинець у Мелькському монастирi – змушений був покинути монастирський затишок, корячися волi свого вiтця. Отець же мiй, один iз чiльних баронiв Людовiка, супроводжував його в баталiях i постановив узяти мене з собою, щоб спiзнав я дива Італii й на власнi очi увидiв коронацiю цiсаря в Римi. Та облога Пiзи примусила його поринути у военнi турботи. Цим я й скористався, щоб помандрувати трохи мiстами Тоскани, почасти од бездiлля, а почасти з бажання пiзнавати нове. Одначе отець-матка моi помiркували собi, що негоже давати отроковi, який склав обiт споглядального життя, таку нiчим не обмежену свободу. І за порадою Марсилiя, який ставився до мене вельми зичливо, вирiшили вони вiддати мене пiд опiку одного вченого францисканця, брата Вiльяма з Баскервiля, а вiн саме готувався до певноi мiсii, яка передбачала вiдвiдини знаменитих мiст та стародавнiх абатств. І так став я його писарем i учнем водночас, й нiколи про се не пошкодував, бувши разом з ним свiдком подiй, гiдних того, щоб закарбувати iх у пам’ятi грядущих поколiнь, над чим я зараз i труджуся.


* * *

Тодi було менi невтямки, чого шукав брат Вiльям, а як по правдi, то й нинi я сього не вiдаю, i, мабуть, не знав того навiть вiн сам, адже рухала ним лише спрага iстини i пiдозра – яку я завжди помiчав у ньому, – що iстина е чимось iншим, нiж те, що здавалося йому iстиною в ту мить. У тi роки припорученi йому мирськi повинностi вiдiрвали його, мабуть, вiд його улюблених студiй. Про посланництво, довiрене Вiльямовi, я нiчого не знав упродовж цiлоi нашоi подорожi, себто зi мною вiн про це не говорив. Якесь уявлення про iстоту його завдання змiг я дiстати, лиш прислухаючись подеколи до бесiд, якi вiн провадив з настоятелями монастирiв, де ми раз по раз зупинялися. Але достеменно не знав я нiчого, аж поки ми не прибули до мiсця нашого призначення.

Вирушили ми на пiвнiч, та шлях наш був звивистим, i зупинялись ми у рiзних монастирях. Сталося так, що ми звернули на захiд (хоч мали б звернути на схiд), сливе вздовж гiрського пасма, яке вiд Пiзи веде у бiк мiсць прощi святого Якова, пристаючи у мiсцевостях, якi точнiше назвати не можу через страхiтливi подii, що перегодом тут вiдбулися, але синьйори iхнi були вiрнi iмператоровi, а настоятелi нашого чину за единодушною згодою ставили чоло безецному Папi-еретиковi.



Наша повна пригод мандрiвка тривала два тижнi, i за той час я мав нагоду лiпше (але нiколи вповнi, як я дедалi бiльше переконуюсь) пiзнати свого нового вчителя.

На наступних сторiнках я не надто дбатиму про опис вигляду людей – хiба що якийсь вираз обличчя чи жест здадуться менi знаками нiмоi, але проречистоi мови – адже, як каже Боецiй, нiщо не е таким скороминущим, як зовнiшня форма, позаяк вона в’яне й мiняеться, як польовi квiти з настанням осенi; тож який сенс мае нинi говорити про абата Аббона, що позирк його був суворий, а щоки – блiдi, коли й вiн сам, i всi, хто був коло нього, обернулись на прах, що вкрив мертвотною сiризною iхнi тiла (лиш дух, волею Всевишнього, промениться тим свiтлом, яке нiколи не згасне)? Але Вiльяма хочу описати, раз i назавжди, мене-бо вразила ще й незвичайна його постать, та й юним властиво прив’язуватися до старшого i мудрiшого мужа не лише завдяки чарам його слова i гостротi розуму, але й через зовнiшню подобу його тiла, яка теж стае iм любою, як постать батька, чиi жести i порухи син закарбовуе у пам’ятi, чию посмiшку вiн ловить – i жодна тiнь хтивостi не споганюе сей, мабуть, единий непорочний рiзновид тiлесноi любовi.

У давнину мужi були гожi й високi, а тепер вони схожi на дiтей або карликiв, та се лиш одна з багатьох ознак занепаду свiту, який старiеться. Молодь не хоче здобувати знань, вченiсть занепадае, цiлий свiт ходить догори ногами, слiпi провадять слiпих i штовхають iх у прiрву, птахи падають, ще не злетiвши, осел грае на лiрi, а воли танцюють, Марii вже не до вподоби споглядальне життя, а Мартi – дiяльне, Лiя безплiдна, а в Рахилиних очах – розкошолюбство, Катон же вчащае до лупанарiiв. Усе зiйшло з путi iстинноi. Дяка Всевишньому, що у часи тi од свого вчителя я перейняв спрагу знань i вiдчуття праведноi путi, яке не губиться навiть тодi, коли стежка вельми звивиста.


* * *

Зростом був брат Вiльям трохи вищий од iнших людей, а через сухорлявiсть здавався ще вищим. Очi вiн мав орлинi, а погляд – пронизливий; загострений i дещо гачкуватий нiс надавав йому сторожкого виразу, хоч довгобразе i ластате обличчя його – подiбнi обличчя я часто бачив в уродженцiв земель мiж Гiбернiею та Нортумбрiею – вряди-годи зраджувало непевнiсть i розгублення. З плином часу я зрозумiв, що гадана ця його невпевненiсть насправдi була всього лиш допитливiстю, але тодi я мало що знав про цю чесноту, яку мав радше за пристрасть пожадливого духу, вважаючи, що рацiональний дух не повинен ii плекати, а живитись лиш iстиною, яка (так я гадав) дана нам з самого початку.

Весен йому було, мабуть, з п’ятдесят, тож був вiн уже вельми похилого вiку, але тiло його рухалось напрочуд невтомно i так спритно, що навiть менi нерiдко важко було за ним поспiвати. Бували в нього напади надмiрноi дiяльностi, i тодi снага його здавалась невичерпною. Та iнодi дух його немов завмирав i ставав неповоротким, мов рак, тодi вiн впадав у зацiпенiння, i я бачив, як годинами лежить вiн колодою в келii на своему ложi, ледве спромагаючись вимовити кiлька односкладових слiв i не ворухнувши жодним м’язом на обличчi. У такi хвилини його вiдсутнi очi свiтили порожнечею, i я ладен був запiдозрити, начебто вiн перебувае у владi якоiсь рослинноi субстанцii, що викликае видiння, якби очевидна повстягливiсть його способу буття не велiла менi облишити цю думку. Не приховуватиму, одначе, що в дорозi вiн iнодi зупинявся на краю луки чи на узлiссi, збираючи якесь зiлля (гадаю, завжди те саме), а тодi iз замисленим виразом обличчя брався його жувати. Дещицю цього зiлля вiн брав з собою i споживав його у хвилини великоi напруги (скiльки таких хвилин ми спiзнали у тiм абатствi!). Якось я спитав, що се таке, i вiн з усмiшкою вiдповiв, що добрий християнин навiть вiд невiрних може iнодi дечого навчитися; а коли я попрохав i собi покуштувати, вiн вiдповiв, що зiлля, яке гоже для старого францисканця, не гоже для молодого бенедиктинця.

Мандруючи разом, ми не мали змоги провадити вельми розмiрене життя; в абатствi ми теж вночi чували, а вдень падали вiд утоми, тож не вiдвiдували як годиться всiх богослужiнь. Одначе рiдко коли в дорозi вiн не вкладався спати пiсля повечер’я, i звички його були вельми повздержливi. Інодi цiлий день блукав вiн по монастирському садку i розглядав рослини так, немов то хризопрази чи смарагди, а iнодi я бачив, як вiн никае по скарбничнiй криптi, позираючи на гойно прикрашену смарагдами та хризопразами шкатулу так, немов то кущ чортополоху. А бувало, цiлий день просиджував у великiй залi бiблiотеки, гортаючи рукописи, наче не маючи на думцi нiчого iншого, крiм власноi приемностi (а тим часом навколо нас моторошно множилися трупи замордованих ченцiв). Якось спiткав я його, коли вiн походжав садком без жодноi видимоi цiлi, мовби не треба буде йому здавати перед Богом справу про своi дiла. У чинi нашiм мене навчали зовсiм по-iншому порядкувати своiм часом, що я йому й сказав. А вiн вiдповiв, що лiпоту вселенноi явлено нам не лише як еднiсть у розмаiтостi, але й як розмаiтiсть у едностi. Менi тодi здалося, що вiдповiдь ся зумовлена його схильнiстю до грубоi емпiрii, та потiм я зрозумiв, що люди з його краiв нерiдко описують речi так, немов осiянна сила розуму не мае над ними нiякоi моцi.

У днi, якi ми провели в тiй обителi, руки його завжди були забрудненi пилюкою з книг, слiдами позолоти з iще свiжих мiнiатюр, плямами вiд жовтявих субстанцiй, яких вiн торкався у Севериновiй лiчницi. Здавалось, вiн навiть думати не може, не дотикаючись до чогось руками, а я вважав, що се личить хiба що якомусь механiковi (мене ж учили, що механiк е moechus[18 - Розпусник (лат.).], який зраджуе розумове життя, замiсть того, щоб поеднатися з ним непорочним шлюбом). Але помiчав я, що навiть коли вiн брав у руки поiденi часом, ламкi, наче опрiсноки, сторiнки, доторк його був напрочуд делiкатним, i так само делiкатно торкався вiн своiх причандалiв. Мушу сказати, що химерний сей чоловiк носив у своему дорожньому мiшку струменти, яких досi менi не доводилось бачити, називаючи iх своiми чудесними механiзмами. Механiзми сi, казав вiн, витворило майстерство, яке наслiдуе природу, вiдтворюючи не ii форми, а саму ii дiю. І став пояснювати менi дивовижну дiю годинника, астролябii та магнiту. Наприпочатку я, правда, потерпав, що то якесь вiдьомство, й у тi яснi ночi, коли вiн, тримаючи в руцi якийсь дивний трикутник, лаштувався спостерiгати за зiрками, я вдавав, що сплю. Францисканцi, з якими менi доводилось зустрiчатися в Італii та у себе вдома, були людьми простими, часто-густо неписьменними, i ця його вченiсть мене страшенно чудувала. Але вiн, усмiхаючись, сказав менi, що на його островах францисканцi зовсiм iншi: «Роджер Бекон, якого я шаную як учителя, повчав нас, що колись промисел Божий явиться нам i через науку про механiзми, вона-бо е магiею природною i священною. Колись закономiрно з’являться такi знаряддя мореплавства, завдяки яким кораблi попливуть unico homine regente[19 - Керованi лиш однiею людиною (лат.).], i далеко швидше, нiж судна, що iх несе сила вiтру чи весел; з’являться й екiпажi, якi рухатимуться вельми швидко без помочi тварин, i летючi апарати, керованi людиною, яка змушуватиме iхнi крила битися в повiтрi, на манiр летючих птиць. І крихiтнi пристроi, якi пiднiматимуть велетенську вагу, i повози, якi мандруватимуть дном моря».

Коли ж я спитав його, де ж сi механiзми, вiн вiдповiв, що iх вже виготовляли у давнину, а деякi навiть у наш час: «Крiм, хiба що, пристрою для лiтання, якого я не бачив, зате знаю мудреця, який його вже обмислив. Будуть ще й мости, що перетинатимуть рiчку без стоякiв чи iнших пiдпор, та iнша нечувана машинерiя. Але ти не повинен дивуватися, що iх ще нема, це ж не значить, що iх i не буде. І кажу тобi, Бог хоче, щоб вони були, i вони вже, безперечно, сущi у його помислах, хоч мiй приятель Оккам i заперечуе, що iдеi можуть iснувати таким чином, i не тому, що ми можемо судити про божественну природу, а тому, що ми не можемо нiчим ii обмежувати». І то було не едине суперечливе твердження, яке я чув вiд нього; але навiть тепер, коли я далеко старший i мудрiший, нiж був тодi, менi далi невтямки, як мiг вiн так вiрити своему приятелевi Оккаму i водночас признавати рацiю словам Бекона. Одначе то й справдi були складнi часи, коли мудрому чоловiковi доводилося мислити речi, суперечливi мiж собою.

Ну ось, розповiв я про брата Вiльяма речi, мабуть, несусвiтнi, зiбравши докупи всi тi несув’язнi враження, якi виникли були у мене тодi. Ким вiн був i що робив, ти, мiй добрий читальнику, зможеш, напевне, краще виснувати з учинкiв його у тi днi, що iх ми провели в обителi. І не обiцяю намалювати тобi завершену картину, а радше прагну навести перелiк фактiв дивогiдних i страшливих.

І поки день по дню пiзнавав я свого учителя, збавляючи довгi години подорожi у довгих бесiдах з ним, про якi поведу ще тут мову при потребi, ми незчулися, як на уступах гори перед нами зависочiла обитель. Тож нехай i оповiдь моя наблизиться тепер до неi, як ми тодi, i хай не схибить мое перо, коли я розповiдатиму про те, що там дiялося.




День перший





Першого дня час перший,

де подорожнi прибувають пiд обитель, а Вiльям дае доказ неабиякоi проникливостi


Був чудовий пiзньолистопадовий ранок. Уночi трохи падав снiг, але землю вкривав лиш свiжий снiговий серпанок, не товщий вiд трьох пальцiв. Ще затемна, одразу пiсля хвалитен, ми вислухали месу в якомусь долiшньому сiльцi. Вiдтак зi сходом сонця ми пустилися в путь ДО гiр.

Ми пiднiмалися стрiмкою стежиною, яка змiiлася навколо гори, i тут я побачив абатство. Здивували мене не мури, якi оточували його з усiх бокiв, бо подiбнi я не раз бачив у цiлому християнському свiтi, а радше махиня споруди, що ii, як я потiм довiдався, називали Вежею. Була то восьмикутна будiвля, яка з вiддалi здавалася чотирикутником (досконала фiгура, яка виражае мiць i неприступнiсть Божого Граду); пiвденнi сторони ii пiдносилися над дворищем обителi, а пiвнiчнi немов виростали iз самих складок гори, спираючися на неi i нависаючи над безоднею. Знизу подекуди здавалось, що це скеля сягае самого неба i поступово, не змiнюючи нi барви, нi фактури, переходить у донжон (дiло рук гiгантiв, вiд яких не мають таемниць нi земля, нi небеса). Три ряди вiкон надавали надбудовi троiчного ритму, i те, що матерiально було квадратним на землi, ставало духовно трикутним у небi. Пiдiйшовши ближче, я зрозумiв, що з кожного кута цiеi чотирикутноi форми виростае по семиграннiй баштi, п’ять граней якоi виступають назовнi – отже, чотири з восьми граней головного восьмигранника породжували чотири меншi семигранники, якi зовнi виглядали п’ятигранниками. Хто б не постерiг дивогiдноi злагоди всiх святих сих чисел, кожне з яких мiстить витончений духовний смисл! Вiсiм – число досконалостi кожного чотиригранника, чотири – число Євангелiй, п’ять – число просторiв свiту, сiм – число дарiв Святого Духа. За масивнiстю i формою Вежа схожа була на замок Урсiно або даль Монте, якi менi довелося побачити опiсля, але через свое неприступне розташування виглядала куди моторошнiше, сповнюючи страхом серце подорожнього, який поволi до неi наближався. На щастя, ранок видався напрочуд ясний, тому споруда ся не постала передi мною такою, якою вона постае у днi буремнi.

Але я б не сказав, що вона вселяла радiснi почуття. Мене вона перелякала, породивши легкий неспокiй. Вiдае Бог, що не були то лиш примари незрiлоi моеi душi, i я слушно витлумачив достеменнi провiстя, закарбованi на каменi з самого того дня, коли гiганти взялися за ii спорудження, i ще до того, як слiпа воля монахiв наважилася посвятити ii на сторожу Божого слова.


* * *

Поки нашi мули, шкандибаючи, долали останнiй гiрський закрут, де гостинець розходився утрибiч, породжуючи двi бiчнi стежки, учитель мiй на якусь мить спинився, озираючись то на узбiччя шляху, то на сам шлях, то вище по шляху, де на певному вiдтинку ряд вiчнозелених пiнiй утворював нiби природнiй дах, посивiлий од снiгу.

– Багата обитель, – мовив вiн. – Абат не проти попишатися при публiчних оказiях.

Я вже звик чути вiд нього ексцентричнi твердження, тому розпитувати не став. Вiдтак, проiхавши ще кавалок шляху, ми почули голоси, i на скрутi дороги виринула невелика ватага ченцiв i челядникiв. Один iз них, забачивши нас, вельми гречно виступив наперед.

– Ласкаво просимо, мосьпане, – мовив вiн, – i не дивуйтесь, що я знаю, хто ви такi, нас-бо повiдомили про ваше прибуття. Я – Ремигiй з Варагiни, монастирський келар. І якщо вашмость справдi брат Гульельмо з Баскавiлли, про це слiд попередити настоятеля. Бiжи мерщiй, – наказав вiн, повернувшись до пахолка зi свого почту, – й оголоси, що гiсть наш уже вступае у монастирськi мури!

– Дякую вам, отче келар, – сердечно вiдповiв мiй учитель, – я тим бiльше цiную вашу чемнiсть, що ви перервали своi пошуки, аби привiтати мене. Та не бiйтесь, кiнь пройшов сюди i звернув стежкою праворуч. Вiн ледве чи зайде далеко, бо, дiйшовши до гноiвнi, напевне зупиниться. Вiн надто розумний, щоб кидатись униз урвищем…

– Коли ви його бачили? – спитав келар.

– Ми його не бачили, правда, Адсо? – мовив Вiльям, повертаючись до мене з веселим виглядом. – Та якщо ви шукаете Гнiдого, тварина допевне там, де я оце сказав.

Келар завагався. Зиркнув на Вiльяма, тодi на стежку, i врештi спитав:

– Гнiдого? Звiдкiля ви знаете?

– Ну як же, – мовив Вiльям, – цiлком очевидно, що ви шукаете Гнiдого, улюбленого коня настоятеля, найкращого румака у вашiй стайнi, темноi мастi, зростом у два аршини з трьома вершками, хвiст у нього пишний, копито мале i кругле, але чвал рiвномiрний; голова маленька, вуха гострi, а очi великi. Вiн пiшов праворуч, кажу вам, i краще покваптеся.

Келар на якусь мить завагався, вiдтак подав знак своему почтовi i вирушив униз стежкою праворуч, а тим часом нашi мули знов почвалали пiд гору. Я саме збирався розпитати Вiльяма, бо мене пекла цiкавiсть, але вiн зробив менi знак зачекати: i справдi, через кiлька хвилин ми почули переможнi вигуки i на закрутi стежки знов показалися ченцi i челядники, ведучи за вуздечку коня. Вони пройшли обiч, вельми зачудовано позираючи на нас, i поспiшили перед нас до монастиря. Гадаю, що Вiльям саме тому сповiльнив крок, щоб дати iм змогу розповiсти iншим про цю приключку. Я ж бо не раз вже мав нагоду пересвiдчитися, що учитель мiй, хоча й вельми чеснотливий у всьому муж, грiхував-таки марнослав’ям, коли була нагода дати доказ своiй проникливостi, i тому, знаючи його дар тонкого дипломата, я зрозумiв, що вiн хоче прибути до монастиря, увiнчаний славою мудроi людини.

– Тепер скажiть менi, мосьпане, – не змiг врештi стриматися я, – звiдки ви се знали?

– Любий мiй Адсо, – мовив учитель. – Впродовж цiлоi нашоi мандрiвки я вчу тебе розпiзнавати слiди, через якi свiт промовляе до нас, немов велика книга. Алан Лiлльський говорив:

omnis mundi creatura
quasi liber et pictura
nobis est in speculum[20 - Всяке створiння на свiтi, немов зображення або книга, править нам за дзеркало (лат.).],

маючи на увазi невичерпну скарбницю символiв, якими Господь через своi створiння мовить нам про життя вiчне. Та вселенна ще балакучiша, нiж гадав Алан, i говорить не лише про речi остаточнi (тодi промовляе вона завжди у спосiб недовiдомий), але й про речi дочаснi, i тодi промовляе вона цiлком зрозумiло. Менi соромно повторювати тобi те, що ти й сам повинен знати. Бiля перехрестя, на ще свiжому снiгу дуже виразно виднiли вiдбитки кiнських копит, якi звернули на стежину лiворуч вiд нас. А що вiдстань мiж одним вiдбитком i другим була рiвновелика i регулярна, самi копита – невеличкi i круглi, а почвал рiвномiрний, то я вiдразу зрозумiв, який то був кiнь, i те, що вiн iшов урiвноважено, а не летiв стрiмголов, забрикавшись. Там, де пiнii утворюють такий собi природний дах, деякi галузки було недавно зламано саме на висотi у два аршини i три вершки. А на шпичках ожинового куща, там, де тварина, мабуть, звернула на стежку праворуч вiд себе, гордовито помахуючи своiм пишним хвостом, зосталися довгi чорнi кiнськi волосини… І не кажи менi, буцiм не знаеш, що ця стежка веде до гноiвнi, адже, долаючи нижнiй закрут, ми бачили слiди нечистот, що iх зливають вниз зi схiдноi башти, споганюючи снiг; а саме розташування перехрестя свiдчить про те, що ця стежка може вести лише у той бiк.

– Гаразд, – мовив я, – а маленька голова, гострi вуха, великi очi…

– Не знаю, чи вiн справдi такий, але ченцi саме таким його бачать. Говорив же Ісидор з Севiльi, що краса коня вимагае «ut sit exiguum caput et siccum prope pelle ossibus adhaerente, aures breves et argutae, oculi magni, nares patulae, erecta cervix, coma densa et cauda, ungularum soliditate fixa rotunditas»[21 - …щоб голова була мала i мiцно посаджена, шкiра тiсно прилягала до кiсток, вуха щоб були короткi i загостренi, очi – великi, нiздрi широкi, шия випростувана, грива i хвiст густi, копита твердi i круглi (лат.). Цитату взято з «Етимологiй» Ісидора з Севiльi (див. Глосарiй).]. Якби кiнь, шлях якого я вислiдив, не був воiстину найкращим у стайнi, як тодi пояснити, чому навздогiн йому кинулися не лише стайничi, але й завдав собi клопоту сам келар? А коли чернець вважае якогось коня чудовим, то хай як той кiнь справдi виглядае, чернець бачить його лише так, як описують його auctoritates[22 - Авторитети (лат.).], а найпаче, – i вiн лукаво усмiхнувся до мене, – якщо вiн вчений бенедиктинець…

– Гаразд, – вiдповiв я, – а чому саме Гнiдий?

– Нехай пошле тобi Дух Святий трохи бiльше оливи до голови, нiж ти тепер маеш, сину мiй! – вигукнув учитель. – Як же iнакше ти б назвав коня, якщо навiть великий Буридан, який туж-туж стане ректором у Парижi, не знайшов кращого iменi для лепського коня?

Оце таким був мiй учитель. Вiн не тiльки вмiв читати велику книгу природи, але й розумiвся на тiм, як ченцi читали писанi книги i мислили за iх посередництвом. І дар сей, як ми побачимо, немало прислужився йому в наступнi днi. Зрештою, його пояснення здалося менi тодi цiлком очевидним, i гордощi за те, що тепер я теж його знаю, притлумили сором за те, що я не зумiв пояснити це самостiйно, i я мало не запишався зi своеi проникливостi. Ось яка сила iстини, котра, як i добро, щедро даруе сама себе. І слава йменню святому Господа нашого Ісуса Христа за чудовне се одкровення, якого я сподобився.


* * *

Та повернись до свого русла, оповiде моя, бо ж сей чернець ветхий бариться надто на маргiналiях. Повiдай краще, як ми дiсталися до головних ворiт монастиря, i на порозi стояв абат, бiля якого двiйко послушникiв тримали золоту миску, повну води. Коли ми спiшилися, вiн умив Вiльямовi руки, а тодi обняв його, цiлуючи в уста, i дав святе благословення, а келар тим часом зайнявся мною.

– Дякую, Аббоне, – мовив Вiльям, – для мене велика радiсть ступити в обитель, пiдвладну вашiй милостi, адже слава про неi перейшла далеко за сi гори. Приходжу я як прочанин в iм’я Господа Нашого й як такого ви мене гiдно вшанували. Але приходжу я також в iм’я нашого синьйора на цiй землi, як повiдомить вас послання, котре вам вручу, i вiд його iменi теж дякую вам за гарний прийом.

Абат взяв листа з iмператорськими печатями i сказав, що, зрештою, про Вiльямове прибуття ще ранiше повiдомили його iншi послання вiд братiв по ордену (звiсно, подумав я з деякими гордощами, настоятеля бенедиктинцiв важко захопити зненацька), вiдтак звелiв келаревi провести нас до нашого мешкання, а тим часом стайничi зайнялися нашими мулами. Абат пообiцяв зайти до нас пiзнiше, коли ми трохи перекусимо, i ми вступили у великий двiр, де стояли монастирськi будiвлi, розкинувшись уздовж плескуватоi галявини, яка згладжувала верхiвку гори, утворюючи пологу западину – себто альпу.


* * *

Про розташування монастирських будiвель я ще не раз матиму нагоду розповiсти детальнiше. За воротами (якi були единим отвором у монастирських мурах) вiдкривався оточений деревами просад, який вiв до монастирськоi церкви. Лiворуч од нього простягалася широка смуга городiв i, як я дiзнався згодом, ботанiчний сад; посеред них, уздовж вигину мурiв, тяглися два будинки, де розташувалися лазнi та шпиталь з зiллярнею. Вглибинi, лiворуч од церкви, височiла Вежа; вiд церкви ii вiддiляв клапоть землi, вкритий могилами. Пiвнiчний портал церкви вiдкривався на пiвденну башту Вежi, а прибулий, входячи у монастир, одразу натрапляв поглядом на захiдну башту, яка нависала над проваллям лiворуч, зливаючись з мурами, а далi за нею височiла пiвнiчна башта, помiтна лише для погляду збоку. Праворуч од церкви, дещо позаду, виднiли якiсь будiвлi, що оточували внутрiшнiй дворик з кружганком: були то, безперечно, опочивальнi, абатовi палати i притулок для прочан, де нас поселили. Саме туди ми йшли, минаючи по дорозi чудовий садок. Праворуч позаду церкви, по той бiк розлогого майданчика, вздовж пiвденних мурiв на схiд вервечкою тяглися хижi челядникiв, хлiви, млини, маслоробнi, шпихлiри i пивницi, а також будинок, який, мабуть, був помешканням новiцiiв. Рiвна, лише дещо хвиляста мiсцевiсть дозволила давнiм будiвничим мiсця сього святого дотримуватися законiв взаемного розташування краще, нiж могли вимагати Гонорiй з Отена чи Гiйом Дуран. З положення сонця о тiй порi дня я зрозумiв, що портал виходить точно на захiд, а отже, хори i вiвтар зверненi на схiд; коли зрання сходило сонце, воно притьмом будило ченцiв в опочивальнях i тварин у стайнях. Я нiколи не бачив такоi благолiпоi i так чудово розташованоi обителi, хоч згодом менi довелося споглядати Санкт-Галлен[23 - Маеться на увазi старовинний бенедиктинський монастир у м. Санкт-Галлен (Швейцарiя); до нас дiйшов його опис IX ст., i, ймовiрно, саме цей монастир був прообразом абатства в романi.], Клюнi, Фонтене i ще iншi абатства, якi, можливо, були бiльшi, але не мали таких досконалих пропорцiй. Вiд iнших монастирiв обитель цю вiдрiзняла також незмiрна махиня Вежi. Хоч не вiдаючи нiчого про каменярське мистецтво, я вiдразу зрозумiв, що вона куди стародавнiша, нiж всi iншi споруди, i зведено ii було, мабуть, для iнших цiлей, а решта абатства розкинулася навколо неi вже у пiзнiшi часи, причому розташування цiеi великоi будiвлi намагалися узгодити з розташуванням церкви, або ж навпаки. Бо серед усiх мистецтв саме архiтектура найпалкiше намагаеться вiдтворити у своему ритмi лад вселенноi, яку старожитнi називали kosmos, себто окраса, адже вона схожа на велетенську тварину, яка тiшить око досконалiстю i злагодженiстю всiх своiх членiв. І хвала Творцю Нашому, котрий, як каже Писання, призначив усiм речам число, вагу i мiру.




Першого дня час третiй,

де Вiльям провадить вельми пожиточну бесiду з абатом


Келар був чоловiк огрядний, на вигляд посполитий, але життерадiсний, сивий, але ще молодцюватий, низенький, але прудкий. Вiн завiв нас до наших келiй у притулку для прочан. Точнiше, завiв нас до келii, призначеноi для мого вчителя, пообiцявши, що наступного дня звiльнить ще одну й для мене, адже, мовляв, хоч я й новiцiй, та все ж iхнiй гiсть, а отже, приймати мене належить з усiма почестями. Тiеi ночi спати я мав у широкiй i довгiй нiшi, видовбанiй у стiнi келii, куди вiн звелiв накласти доброi свiжоi соломи. Там iнодi стелили слугам деяких вельмож, додав вiн, коли iхнi господарi бажали, щоб хтось чував над iхнiм сном.

Вiдтак ченцi принесли нам вина, сиру, оливок, хлiба i смачних родзинок та й залишили нас пiдкрiплятися. Ми попоiли i попили з великим смаком. Мiй учитель не мав аскетичних звичок, властивих бенедиктинцям, i не любив iсти мовчки. Зрештою, мову завжди вiн вiв про такi добрi й мудрi речi, що здавалось, нiби якийсь монах читае нам житiя святих.

Того дня я не стримався i став далi розпитувати його щодо нашоi пригоди з конем.

– Одначе, – мовив я, – коли ви читали слiди на снiгу i на гiлках, ви ще нiчого не знали про Гнiдого. Цi слiди свiдкували про будь-якого коня, чи принаймнi про будь-якого подiбного коня. Отож чи не мусимо ми сказати, що книга природи мовить нам лише про сутностi, як це навчають багато славетних богословiв?

– Не зовсiм, любий Адсо, – вiдповiв менi учитель. – Звичайно, слiди цi говорили менi, якщо хочеш, про коня як verbum mentis[24 - Унiверсальне поняття (дослiвно, «слово розуму», лат.). Термiн Томи Аквiнського.], i говорили вони б те ж саме, де б я iх не побачив. Але слiди у тiм мiсцi й о тiй порi дня пiдказували менi, що тут пробiг принаймнi один з усiх можливих коней. І так я опинився на пiвдорозi мiж уявленням про iдею коня i пiзнанням iндивiдуального коня. В кожному разi те, що я знав про узагальненого коня, повiдомили менi слiди, а вони iндивiдуальнi. Можна б сказати, що у той мент я був ув’язнений мiж iндивiдуальнiстю слiдiв i моiм незнанням, яке набувало доволi невиразноi форми узагальненоi iдеi. Коли ти бачиш щось здалеку i не розумiеш, що це таке, спершу ти ствердиш, що це просторове тiло. Коли воно наблизиться до тебе, тодi ти опишеш його вже як тварину, хоч i не знатимеш iще, кiнь це чи осел. І врештi, коли тварина пiдiйде ще ближче, ти зможеш сказати, що це кiнь, хоч не знатимеш iще, Гнiдий це чи Рябий. І лиш коли ти будеш вiд нього достатньо близько, то побачиш, що це Гнiдий (тобто саме той кiнь, а не iнший, хай як би його назвати). І то буде повне знання, осягнення iндивiдуального. Так i я годину тому готовий був побачити будь-якого коня, та не через широту мого розуму, а через убогiсть мого розумiння. І спрагу мого ума було втамовано лише тодi, коли я побачив цього iндивiдуального коня, якого ченцi вели за вуздечку. Тiльки тодi я справдi зрозумiв, що попереднi моi умовиводи наблизили мене до iстини. Отже, iдеi, якi ранiше допомогли менi уявити собi ще не баченого коня, були чистими знаками, як знаками iдеi коня були його слiди на снiгу: а знаки i знаки знакiв ми вживаемо лише тодi, коли не маемо перед собою речей.

Ще ранiше я чув, як вiн з великим скептицизмом говорив про унiверсальнi iдеi i з великою шанобою – про речi iндивiдуальнi: пiзнiше я переконався, що цю його схильнiсть зумовило i його британське походження, i належнiсть до францисканського чину. Але того дня я не мав сили зачинати богословськi диспути: от я й зiбгався клубочком у видiленому менi мiсцi, обгорнувся ковдрою i запав у глибокий сон.

Новоприбулому могло здатися, що то лежить якийсь клунок. Так i справдi здалося абатовi, коли близько часу третього вiн прийшов поговорити з Вiльямом. Тож менi вдалося непомiченим пiдслухати iхню першу бесiду. Без жодного злого умислу, адже показатися раптом гостевi було б куди негречнiше, нiж смиренно принишкнути, що я й зробив.


* * *

Отже, Аббон увiйшов, вибачився за вторгнення, ще раз висловив свою радiсть з приводу Вiльямового прибуття i сказав, що мае поговорити з ним про доволi серйознi речi.

Вiн став вихваляти кмiтливiсть, яку виказав Вiльям в iсторii з конем, i запитав, яким чином вiн змiг так точно описати тварину, якоi нiколи не бачив. Вiльям стисло описав йому шлях свого розумування, i гострота його розуму вельми втiшила настоятеля. Мовляв, не можна було очiкувати меншого вiд мужа, якого випереджала слава про велику проникливiсть. Настоятель сказав, що одержав був листа вiд абата Фарфського, який не лише розповiв йому про доручення, що його дав Вiльямовi iмператор (про нього ще буде мова у наступнi днi), але й повiдомив, що учитель мiй був iнквiзитором на деяких процесах в Англii та в Італii, де вiдзначився своею проникливiстю, а ще бiльше великою людянiстю.

– Менi вельми припало до вподоби, – додав абат, – що у багатьох випадках ви визнавали невиннiсть звинуваченого. Я вiрю, а тим паче у сi вельми сумнi днi, що лукавий ненастанно присутнiй у людських речах, – i крадькома озирнувся, мовби пiдозрюючи, що ворог блукае й у сих мурах, – але вiрю i в те, що супостат не завше дiе безпосередньо. Я знаю, що вiн може пiдбурити своi жертви, аби вони лиходiяли так, що провина впаде на праведного, i потiм насолоджуватиметься тим, що замiсть його прислужника спалять праведника. Нерiдко, щоб довести свою горливiсть, iнквiзитори виривають зiзнання у звинуваченого будь-якою цiною, гадаючи, що добрим iнквiзитором е лише той, хто доводить до кiнця процес, знайшовши офiрного козла…

– Інквiзитор теж бувае начинням диявола, – мовив Вiльям.

– Цiлком може бути, – погодився абат вельми обережно, – адже плани Всевишнього незглибимi, та не менi кидати тiнь пiдозри на таких достойних людей. Ба бiльше, сьогоднi менi потрiбнi саме ви, як один iз них. Сталося у цiй обителi щось таке, що потребуе уваги i поради проникливоi й обачноi людини. Досить проникливоi, щоб вiдкрити, i досить обачноi (якщо потреба), щоб прикрити. Адже часто конечним бувае з’ясувати провиннiсть людей, котрi мають пiдноситися над iншими своею святiстю, але так, щоб можна було усунути причину зла, не допустивши, щоби провинний викликав до себе зневагу загалу. Пастиря, що припустився грiха, треба усунути з лику пастирiв, але горе, якщо овечки перестануть довiряти пастирям.

– Розумiю, – мовив Вiльям. Я вже ранiше помiтив, що коли вiн висловлюеться так швидко i ввiчливо, зазвичай то був чесний спосiб приховати незгоду або збентеження.

– Тому, – продовжував настоятель, – я вважаю, що кожен випадок, коли йдеться про переступ пастиря, належить ввiряти лише таким людям, як ви, котрi не просто вмiють вiдрiзнити добро вiд зла, але й розумiють, що доречне, а що недоречне. Мене тiшить думка, що ваша милiсть виносила осудний вирок лише тодi, коли…

– …звинуваченi були виннi у злочинних дiях, у зловмисному отруеннi, у розбещеннi невинних дiтей та iнших неподобствах, що iх вуста моi не смiють вимовити…

– …що виносили ви осудний вирок лише тодi, – продовжував абат, не зважаючи на те, що його перебили, – коли присутнiсть диявола була такою очевидною в очах загалу, що не можна було вчинити iнакше, бо поблажливiсть була б ще ганебнiшою, нiж сам злочин.

– Коли я визнав когось винним, – уточнив Вiльям, – вiн справдi скоiв злочини такого кшталту, що я мiг з чистим сумлiнням передати його свiтському правосуддю.

Абат на мить завагався, а тодi спитав:

– Чому ви наголошуете на злочинностi дiй, не згадуючи про iх диявольську причину?

– Тому що мiркувати про причини i наслiдки – рiч то вельми трудна, i единим суддею тут може бути Бог. Нам нелегко встановити достеменний зв’язок навiть мiж таким очевидним наслiдком, як спалене дерево, та блискавицею, яка його спалила, а намагання прослiдкувати iнодi дуже довгi ланцюжки причин i наслiдкiв здаеться менi таким же божевiллям, як намагання спорудити вежу, яка б сягала неба.

– Наш учитель з Аквiна, – мовив абат, – не боявся самою силою розуму довести iснування Всевишнього, переходячи з причини до причини аж до самоi неспричиненоi першопричини.

– Хто я такий, – смиренно мовив Вiльям, – щоби перечити учителевi з Аквiна? Адже його доказ iснування Бога пiдтверджують стiльки iнших свiдчень, що й сам доказ сей од цього крiпне. Бог промовляе до нас в глибинi нашоi душi, це знав ще Августин, i ви, Аббоне, славили б Господа та очевиднiсть його присутностi, навiть якби Тома не… – Вiн зупинився i додав: – Я так собi мислю.

– О, звичайно, – поспiшно запевнив його настоятель, i ось таким чудовим способом мiй учитель поклав край цiй схоластичнiй диспутi, котра, очевидно, була йому зовсiм не до смаку. Вiдтак вiн заговорив знову.

– Повернiмось до процесiв. Розумiете – ось, скажiмо, когось було убито отрутою. Цей факт даний нам досвiдом. Судячи з деяких неспростовних знакiв, я можу припустити, що спричинником отруення була iнша людина. Орудуючи такими простими ланцюжками причин, розум мiй до певноi мiри може покладатись на власну силу. Але навiщо менi ускладнювати цей ланцюжок, припускаючи, що у лиходiйство втрутилася якась iнша сила, вже не людська, а диявольська? Я не кажу, що це неможливо, диявол теж зраджуе свою присутнiсть виразними знаками, як ваш Гнiдий. Але навiщо менi шукати цих доказiв? Чи не досить менi знати, що винуватцем е оцей чоловiк, i передати його свiтському правосуддю? Все одно покарою йому буде смерть, хай простить його Господь.

– Але менi казали, що в одному процесi, який точився у Кiлькеннi три роки тому i на якому кiлькох осiб звинувачено у скоеннi мерзенних злочинiв, ви не вiдкидали диявольського втручання, коли було знайдено провинних.

– Але й нiколи не пiдтверджував його вiдкрито. Хоча й не вiдкидав, це правда. Хто я такий, щоб висловлювати своi судження щодо пiдступiв лукавого, зокрема тодi, – додав вiн, i схоже було, що вiн прагне наголосити на цьому аргументi, – коли всi оскаржуеателi, епископ, мiськi радцi i все поспiльство, а може, й самi оскарженi, справдi бажали вiдчути присутнiсть нечистого? Отож, можливо, единим правдивим доказом присутностi диявола е заповзяття, з яким у ту хвилину всi хотiли б бачити його дiяння…

– Значить, ви твердите, – мовив абат стурбованим тоном, – що на багатьох процесах диявол орудуе не лише через винуватця, а, можливо, насамперед через його суддiв?

– Чи зважився б я твердити подiбне? – спитав Вiльям, i я зрозумiв, що запитання було сформульоване так, що абат не мiг вiдповiсти ствердно; i тут Вiльям скористався з його мовчання, щоб змiнити хiд бесiди. – Але насправдi усе це дiла давно минулi. Я облишив шляхетну сю справу, i якщо я так вчинив, то на те була Божа воля…

– Без сумнiву, – погодився абат.

– А тепер, – провадив далi Вiльям, – я маю зайнятись iншими делiкатними питаннями. І хотiв би взятися за те, що вас мучить, якщо ваша милiсть усе менi розповiсть.

Абат, схоже, був задоволений, що може змiнити тему бесiди. І став розповiдати, дуже обережно добираючи слова та вдаючись до довгих парафраз, про один дивний факт, який трапився кiлька днiв тому i спричинив чимало сум’яття серед ченцiв. Вiн, мовляв, розповiдае це Вiльямовi як великому знавцевi людськоi душi i пiдступiв лукавого, сподiваючись, що той зможе вдiлити дрiбку свого безцiнного часу, щоб пролити свiтло на одну вельми сумну загадку. Якось уранцi один козопас знайшов Адельма з Отранто – монаха ще молодого, але вже славетного майстра-мiнiатюриста – внизу крутосхилу, над яким пiдноситься схiдна башта Вежi. Оскiльки його бачили на хорах пiд час повечер’я, але на полуношницю вiн не з’явився, виходить, звалився вiн туди у найтемнiшi години ночi. Була то нiч великоi снiговицi, коли схожi на град, гострi мов лезо клаптi снiгу вирували у поривистому захiдному вiтрi. Його тiло, просякле наскрiзь вологою вiд снiгу, який спершу розтанув, а тодi взявся крижаною плiвкою, знайшли у пiднiжжi урвища, пошматоване об каменюки, через якi воно прокотилося. Бiдолашне i крихке смертне тiло, нехай Господь змилосердиться над ним. Оскiльки тiло, падаючи, перекидалося туди-сюди, нелегко було з’ясувати, звiдки воно впало: безперечно, з одного з вiкон, якi трьома ярусами виходили на провалля з трьох бокiв башти.

– Де ви поховали бiдолашне тiло? – спитав Вiльям.

– Ясна рiч, на цвинтарi, – вiдповiв абат. – Ви, певно, його бачили – вiн лежить мiж пiвнiчним муром церкви, Вежею та городом.

– Розумiю, – мовив Вiльям, – i розумiю, у чому полягае ваша проблема. Якби той нещасливець наклав, борони Боже, на себе руки (бо не можна уявити собi, буцiм упав вiн випадково), то наступного дня ви б знайшли одне з тих вiкон вiдчиненим, а натомiсть ви побачили, що всi вони зачиненi, i бiля жодного не видно слiдiв води.

Настоятель, як я вже говорив, був чоловiком вельми дипломатичним i врiвноваженим, та цього разу не стримав жесту здивування, який позбавив його будь-якого слiду тоi достойностi, яка, на думку Арiстотеля, подобае особi зацнiй i шляхетнiй:

– Хто вам це сказав?

– Ви, – мовив Вiльям. – Якби вiкно було вiдчинене, ви б одразу подумали, що вiн сам через нього викинувся. Наскiльки я мiг роздивитися зовнi, це великi вiкна з непрозорими шибками, а подiбнi вiкна у будiвлях такого розмiру зазвичай розмiщенi вище вiд зросту людини. Отже, якби воно було вiдчинене – а малоймовiрно, що той нещасний просто виглядав з нього i втратив рiвновагу, – ви б тодi напевно подумали, що це самогубство. У такому разi ви б не дозволили поховати його у посвяченiй землi. Але оскiльки поховали ви його по-християнськи, це значить, що вiкна були зачиненi. А якщо вони були зачиненi, то очевидно, що гаданого самовбивцю мусила пiдштовхнути чи то людська рука, а чи диявольська сила, адже навiть на процесах вiдьом я не чував, щоб непокаяному небiжчиковi Бог чи диявол дозволили вернутися з безоднi, аби затерти слiди свого переступу. І ви хочете знати, хто б мiг його – я не кажу штовхнути у прiрву, а висадити проти волi на пiдвiконня, i вас це тривожить, бо це значить, що тепер по абатствi гуляе якась зловмисна сила, чи то природна, чи надприродна.

– Так i е… – мовив абат, i не ясно було, пiдтверджуе вiн цим Вiльямовi слова чи схвалюе мiркування, якi так блискуче виклав Вiльям. – Але звiдки ви знаете, що пiд жодним вiкном не було слiдiв води?

– Бо ви менi сказали, що дув захiдний вiтер, а вiн не мiг мести снiгом на вiкна, якi вiдчиняються на схiд.

– Менi замало хвалили вашi чесноти, – мовив настоятель. – Ваша правда, води не було, i тепер я знаю чому. Усе було саме так, як ви говорите. Значить, ви розумiете мiй неспокiй. То вже була б ганьба, якби хтось iз братii заплямував себе огидним грiхом самовбивства. Але я маю пiдстави вважати, що хтось iнший заплямував себе грiхом рiвно ж огидним. І якби лише це…

– Насамперед, чому ви гадаете, що то був хтось iз ченцiв? В абатствi е багато iнших людей – стайничi, козопаси, прислужники…

– Звичайно, обитель наша невелика, але багата, – пихато погодився абат. – Сто п’ятдесят челядникiв на шiстдесят ченцiв. Але все це сталося у Вежi. Ви вже, мабуть, знаете, що на першому поверсi Вежi розмiщенi кухня i трапезна, але два горiшнi поверхи займають скрипторiй та бiблiотека. Пiсля вечерi Вежу зачиняють, i будь-кому входити туди дуже суворо заборонено, – випередив вiн запитання Вiльяма i вiдразу, але явно неохоче додав: – Ченцям, ясна рiч, теж, але…

– Але що?

– Але я цiлковито вiдкидаю можливiсть – цiлковито, розумiете? – що хтось iз челядникiв мав вiдвагу проникнути туди вночi. – В очах його промайнув немов викличний усмiх, але був вiн миттевий, наче блискавиця чи падуча зiрка. – Вони б боялися, розумiете… iнодi, даючи накази посполитим, варто пiдсилити iх якоюсь погрозою – примiром попередженням, що того, хто не пiдкориться, спiткае щось лихе, що вiн накличе на себе гнiв надприродноi сили. А от монах…

– Зрозумiло.

– Зрештою, монах може мати й iншi причини, щоб вiдважитися проникнути у заборонене мiсце, я маю на увазi причини… як це сказати? Зрозумiлi, хоч i супротивнi правиловi…

Вiльям помiтив нiяковiсть абата i задав йому запитання, яким, можливо, хотiв змiнити хiд бесiди, але воно ще дужче збентежило настоятеля.

– Кажучи, що то, мабуть, було вбивство, ви додали «i якби лише це». Що ви мали на увазi?

– Я так сказав? Звiсно, без причини, нехай якоi огидноi, не вбивають. І я тремчу, уявляючи собi огиднiсть причини, що могла штовхнути ченця до вбивства свого побратима. Ось. Оце i все.

– Бiльш нiчого?

– Менi бiльше нiчого вам сказати.

– Ви хочете сказати, що нiчого iншого вам не вiльно менi сказати?

– Благаю вас, брате Вiльяме, брате Вiльяме, – абат двiчi наголосив на словi «брате».

Вiльям густо почервонiв i мовив:

– Eris sacerdos in aeternum[25 - Ти був священик навiки (лат.). Див. Пс. 109, 4, Єв. 7, 17.].

– Спасибi, брате, – мовив абат.

О Господи Боже, якоi моторошноi таемницi торкнулися в ту мить моi необачнi зверхники, один пiд спонукою тривоги, а другий – допитливостi. Бо я, смиренний новiцiй, який збирався прийняти таiнство святого Божого священства, теж зрозумiв, що абат щось таки знав, але дiзнався вiн про це пiд печаттю сповiдi. Вiн, мабуть, почув з чиiхось уст якусь грiховну подробицю, яка могла мати якийсь зв’язок з трагiчною кончиною Адельма. Тому вiн просив брата Вiльяма розгадати таемницю, про яку вiн сам здогадувався, але не мiг нiкому вiдкрити, i сподiвався, що учитель мiй силою свого iнтелекту пролле свiтло на те, що вiн сам мусить огорнути темрявою, корячися найвищому велiнню милосердя.

– Гаразд, – сказав тодi Вiльям, – чи зможу я розпитати братiю?

– Зможете.

– Чи зможу вiльно пересуватися по обителi?

– Я надам вам цю змогу.

– Ви доручите менi цю мiсiю coram monachis?[26 - У присутностi всiеi братii (лат.).]

– Нинi ж увечерi.

– Одначе я розпочну слiдство вже зараз, ще до того, як ченцi дiзнаються про ваше доручення. А крiм того, я б дуже хотiв – i це не остання причина мого перебування тут – вiдвiдати вашу бiблiотеку, слава про яку ходить по всiх обителях християнського свiту.

Абат рвучко пiдвiвся, обличчя його закам’янiло.

– Я сказав, що ви можете пересуватися по цiлiй обителi. Але, звичайно, не по останньому поверсi Вежi, де бiблiотека.

– Чому ж?

– Менi слiд було пояснити вам це ранiше, але я гадав, що вам це вiдомо. Ви знаете, що наша бiблiотека не схожа на iншi…

– Я знаю, що вона мiстить бiльше книг, нiж будь-яка iнша бiблiотека християнського свiту. Знаю, що порiвняно з вашими полицями книгозбiрнi монастирiв Боббiо та Помпози, Клюнiйськоi та Флерiйськоi обителей схожi на кiмнату хлопчика, який тiльки-но починае вивчати табличку множення. Я знаю, що шiсть тисяч кодексiв, якими пишалася Новалеза понад сто рокiв тому, це нiщо порiвняно з вашою книгозбiрнею, зрештою, чимало iхнiх томiв, мабуть, тепер тут. Я знаю, що ваше абатство едине в християнському свiтi може протиставитися тридцятьом шiстьом бiблiотекам Багдада, десятьом тисячам кодексiв вiзира Ібн аль-Алкамi, що бiблiй у вас не менше, нiж двi тисячi чотириста коранiв, якими пишаеться Каiр, i що вмiст ваших полиць яскраво свiдкуе проти пихатоi легенди невiрних, якi колись давно твердили (вони ж бо близькi друзi князя олжi), буцiм бiблiотека Трiполi мае шiсть мiльйонiв томiв, над якими працюють вiсiмдесят тисяч коментаторiв i двiстi переписувачiв.

– Так воно i е, хвала небесам.

– Я знаю, що серед вашоi братii е чимало ченцiв, якi прибули з iнших монастирiв, розкиданих по цiлому свiтi: хто перебувае тут тимчасово, щоб переписати рукописи, яких бiльш нiде нема, i забрати потiм з собою у свiй монастир, привiзши взамiн якийсь iнший вельми рiдкiсний кодекс, щоб ви переписали його, збагативши свiй скарб; а хто приiхав надовго, iнодi щоб зостатися довiку, бо лише тут вiн може знайти твори, якi освiтлять шлях його пошукiв. Серед вас живуть германцi, даки, гiшпани, французи й греки. Я знаю, що колись дуже давно iмператор Фрiдрiх попросив вас укласти книгу про Мерлiновi пророцтва i перекласти ii потiм арабською мовою, щоб вiн мiг переслати ii у дар египетському султановi. І, врештi, знаю, що у сi вельми сумнi часи навiть така славна обитель, як Мурбахський монастир, не мае жодного переписувача, у Санкт-Галленi дуже мало письменних ченцiв, а у мiстах тепер виникають цехи та гiльдii мирян, якi працюють на унiверситети, тож лише ваше абатство день у день пiдтримуе – та що я кажу? – дедалi вище возносить славу вашого ордену…

– Monasterium sine libris, – замислено процитував абат, – est sicut civitas sine opibus, castrum sine numeris, coquina sine suppellectili, mensa sine cibis, hortus sine herbis, pratum sine floribus, arbor sine foliis…[27 - Монастир без книг… це немов мiсто без багатств, фортеця без вiйська, кухня без начиння, стiл без наiдкiв, сад без зiлля, лука без квiтiв, дерево без листя (лат.). Цитата, ймовiрно, взята з твору ЯкобаЛоубера з картезiанського монастиря в Базелi (кiн. XV ст.).] А наш орден, ревно дотримуючись подвiйноi заповiдi працювати i молитися, завжди був свiтлом для цiлого вiдомого свiту, скарбницею знання, порятунком для надбань стародавньоi вченостi, яким загрожувала погибель у пожежах, грабунках i землетрусах, кузнею нових писань i вмiстилищем старих… Але живемо ми тепер у вельми темнi часи, народ Божий думае лише про своi крамарськi оборудки й мiжусобицi, а у великих мiстах, де нема мiсця для духу святостi, не лише розмовляють (бо вiд мирян не можна вимагати iншого), але й пишуть посполитим нарiччям, та жодна з таких книг нiколи не потрапить у нашi стiни – вони ж бо причиняються до ширення ересi! Через грiхи людськi свiт завис на краю безоднi, сама безодня проникла у нього i безодню прикликае[28 - Див. Пс. 42, 8.]. А незабаром, каже Гонорiй, тiла людей стануть дрiбнiшими вiд наших, як i нашi тiла мiзернiшi, нiж тiла древнiх. Mundus senescit[29 - Свiт старiеться (лат.). Поширений топос у середньовiчних авторiв, адже вважалося, що свiт уже пережив свою золоту добу, а тепер хилиться до занепаду, тобто до свого кiнця та Страшного суду.]. Тож тепер Бог поклав на наш орден мiсiю чинити спротив цiй гонитвi до прiрви, зберiгаючи, вiдтворюючи i захищаючи скарб мудростi, що його довiрили нам праотцi. Провидiння Боже зарядило, щоб вселенська управа, яка на зорi свiту мала осiдок на сходi, поступово, як наспiвае пора, перемiщалася на захiд, i се мае остерегти нас, що кiнець свiту близько, бо хiд iсторii досяг уже меж вселенноi. Та поки не скiнчилося остаточно тисячолiття, поки не восторжествував, хай i ненадовго, окаянний звiр, iм’я якому Антихрист, на нас лежить повиннiсть захищати скарбницю християнського свiту i саме слово Боже, яке Господь вклав у вуста пророкам та апостолам, яке повторювали отцi, не змiнивши нiже тоi коми, яке намагалася тлумачити вчена школа, хоча нинi у тiй самiй школi загнiздився змiй гординi, заздрощiв та безрозум’я. Й у присмерках сих ми далi триматимем наш свiтич, хай промениться свiтлом високо над небосхилом. І поки стоять сi мури, ми будемо вартiвниками божественного Слова.

– Воiстину, – мовив Вiльям побожним тоном. – Але як це пов’язане iз забороною вiдвiдувати бiблiотеку?

– Бачите, брате Вiльяме, – мовив абат, – щоб можна було провадити ту незмiрну i святу працю, яка так збагачуе цю обитель, – i вказав на махиню Вежi, яка виднiла з вiкон келii, маестатично пiдносячись над самою монастирською церквою, – святобливi люди трудилися столiттями, пiдкоряючись залiзним правилам. Бiблiотеку споруджено за планом, який протягом столiть зоставався незнаним загаловi, i пiзнати його не мае права жоден з монахiв. Лише бiблiотекар отримуе цю таемницю вiд свого попередника, i сам ще за життя передае ii своему помiчниковi, щоб смерть, захопивши його зненацька, не вiдiбрала у громади цього знання. І вуста обох запечатанi обiтницею тримати його у таемницi. Лише бiблiотекар, знаючи цю таiну, мае право пересуватися по лабiринтi книг, лише вiн знае, де яку книгу знайти i куди покласти на мiсце, лише вiн вiдповiдае за iх збереження. Іншi ченцi працюють у скрипторii i можуть ознайомитися зi списком книг, якi зберiгаються у бiблiотецi. Але список назв часто говорить дуже мало, i тiльки бiблiотекар з розмiщення книги може судити про те, як ii знайти, якi таемницi, якi iстини i якi облуди криються у нiй. Лише вiн вирiшуе, iнодi порадившись зi мною, чи видавати ii ченцевi, який ii просить, чи нi, а якщо видавати, то як i коли. Адже не всi iстини призначенi для усiх вух, не завжди побожна душа може розпiзнати всi облуди; та й, зрештою, ченцi працюють у скрипторii над конкретними творами i для цього мають читати певнi книги, а не iншi, iм не вiльно давати волю нерозумнiй цiкавостi, яка, бувае, опановуе iх то через слабкiсть ума, то через гординю, то через диявольськi нашiптування.

– Значить, в бiблiотецi е також книги, якi мiстять облуду…

– Потвори iснують на свiтi, бо вони е частиною Божого плану, i навiть у страхiтливих iхнiх подобах проявляеться могутнiсть Творця. Так само божественний план передбачае i чарiвничi книги, юдейськi кабали, казки поганських поетiв, вигадки невiрних. Тi, хто заснував i столiттями пiдтримував цю обитель, були твердо i свято переконанi, що навiть облуднi книги в очах метикованого читальника можуть випромiнювати блiде свiтло божественноi мудростi. Тому бiблiотека е пристановищем i для таких книг. Але зрозумiйте, це й е причина того, що входити туди будь-кому не можна. Зрештою, – додав настоятель, майже вибачаючись за мiзернiсть цього останнього аргументу, – книга – творiння крихке, з часом вона зношуеться, боiться гризунiв, негоди, невправних рук. Якби протягом усiх цих сотень лiт кожен мiг вiльно торкатися наших рукописiв, бiльшостi з них вже давно б не було. Отже, бiблiотекар оберiгае iх не лише вiд людей, але й вiд сил природи, присвятивши свое життя боротьбi з силами забуття, сього ворога iстини.

– Отже, на останнiй поверх Вежi не мае доступу нiхто, крiм двох осiб…

Абат посмiхнувся:

– Нiхто не мае права туди ввiйти. Нiхто не може туди ввiйти. Нiхто, хай би як вiн хотiв, не зумiе туди ввiйти. Бiблiотека сама себе захищае, вона бездонна, як iстина, яку вона мiстить, i оманлива, як облуда, яку вона крие у собi. Духовному лабiринтовi вiдповiдае ще й лабiринт земний. Можна увiйти, а потiм не вийти. Цим я хочу сказати, що ви теж маете дотримуватися правил нашоi обителi.

– Але ви не вiдкидаете того, що Адельм мiг випасти з котрогось вiкна бiблiотеки. Як я можу дошукуватись причин його смертi, якщо не побачу мiсця, де, можливо, почалася iсторiя його загибелi?

– Брате Вiльяме, – мовив абат примирливим тоном, – чоловiк, який описав мого Гнiдого, не бачивши його, i смерть Адельма, не знаючи про неi майже нiчого, без труднощiв може мiркувати про мiсця, не маючи до них доступу.

Вiльям схилився у поклонi:

– Ваша милiсть мудра навiть тодi, коли виказуе суворiсть. Як бажаете.

– Якщо я був колись мудрим, то це тiльки тому, що вмiю бути суворим, – вiдповiв абат.

– І останне, – мовив Вiльям. – Де Убертин?

– Вiн тут. Чекае на вас. Ви знайдете його у церквi.

– Коли?

– Будь-коли, – посмiхнувся абат. – Знаете, вiн хоч i вельми вчений, та не з тих людей, що засиджуються у бiблiотецi. Вiн мае ii за мирську спокусу… Його можна побачити здебiльшого в церквi, у молитвi й розважаннях…

– Вiн постарiв? – вагаючись, поспитав Вiльям.

– Коли ви бачили його востанне?

– Дуже давно.

– Вiн стомився. Зовсiм вiдiйшов вiд речей свiту сього. Йому шiстдесят вiсiм рокiв. Але, гадаю, вiн зберiг той дух, який властивий був йому замолоду.

– Пiду притьмом до нього, дякую вам.

Абат спитав, чи не хоче вiн пообiдати разом з братiею пiсля часу шостого. Вiльям вiдповiв, що вiн тiльки-но попоiв досхочу i волiе тут же побачитися з Убертином. Абат попрощався.

Вiн саме виходив з келii, коли знадвору донiсся пронизливий вереск, немов когось смертельно поранили, а тодi ще i ще залунали крики, такi ж несамовитi.

– Що це?! – спитав Вiльям, збитий з пантелику.

– Нiчого, – вiдповiв абат, посмiхаючись. – Саме пора забивати свиней. То свинарi взялися до працi. Не ця кров мае вас цiкавити.

І вийшов. Але сим вiн не виправдав своеi слави проникливоi людини. Бо наступного ранку… Та стримай же свое нетерпiння, язику мiй зухвалий. Бо за той день, про який я веду мову, до того, як запала нiч, сталося ще чимало всякоi всячини, про що варто розповiсти.




Першого дня час шостий,

де Адсо замиловуеться порталом церкви, а Вiльям знов зустрiчаеться з Убертином Казальцем


Монастирська церква була не така велична, як iншi церкви, що iх менi довелося бачити опiсля у Страсбурзi, Шартрi, Бамбергу та Парижi. Вона бiльше нагадувала храми, якими я вже ранiше милувався в Італii: мiцно осадженi на землi, вони рiдко запаморочливо стримiли до неба i часто були бiльшi завширшки, нiж заввишки; але на першому рiвнi ii, наче твердиню, вiнчав ряд квадратних фортечних зубцiв, а вище пiдносилася ще одна споруда – то була навiть не вежа, а немов друга чимала церква, пронизана строгим рядом вiкон, над якою височiв гостроверхий дах. Цiй мiцнiй монастирськiй церквi, подiбнiй до церков, що iх будували нашi предки у Провансi та Лангедоку, чужий був смiливий розмах i надмiр прикрас, властивий сучасному стилю, i, гадаю, лиш вiднедавна став оздоблювати ii шпиль над хорами, смiливо спрямований у небесне склепiння.

Перед входом, який на перше око здавався однiею великою аркою, стояли двi прямi, нiчим не прикрашенi колони; вiд них двома уступами вiдходив одвiрок, увiнчаний низкою iнших арок, якi вели погляд, немов у глиб безоднi, до самого порталу, що ховався у затiнку. Над порталом нависав великий тимпан, з бокiв його пiдтримували два контрфорси, а посерединi – рiзьблений пiлястр, що роздiляв вхiд на два отвори, захищенi кованими дубовими дверима. О тiй порi дня блiде сонце майже прямовисно свiтило у дах, i свiтло косо падало на фасад, не освiтлюючи тимпана; тому, минувши колони, ми раптом опинилися пiд гущавиною арочних склепiнь, що вiдходили вiд ряду менших колон, якi слугували домiрною пiдмогою контрфорсам. Коли очi моi врештi звикли до напiвзатiнку, погляд мiй раптом заслiпила нiма оповiдь рiзьбленого каменя, безпосередньо доступна будь-чиему зоровi та уявi (недарма pictura est laicorum literatura[30 - Образи – це лiтература для простолюду (лат.).]), зануривши мене у видiння, про яке навiть нинi язик мiй ледве у змозi говорити.

Уздрiв я престол на небi i Того, Хто сидiв на ньому. Лик Сидячого був суворий i безпристрасний, широко розплющенi очi грiзно позирали на земне людство, що дiйшло до кiнця своеi iсторii, мае-статичнi волосся i борода, мов води рiки, однаковими, симетрично роздiленими струмками спадали на груди. Вiнець у Нього на головi виблискував склицею й самоцвiтами, царська тунiка пурпурового кольору, оздоблена вишивкою i мереживом iз золотих та срiбних ниток, широкими фалдами спадала з колiн. Лiвиця, що спочивала на колiнах, тримала запечатану книгу, правиця ж пiдносилась у благословляюче-грiзному жестi. Лик Його яснiв у сяйвi страхiтливо чудовного, пишно оздобленого хрещатого нiмба, а навколо престолу i над головою Сидячого виблискувала райдуга, подiбна до смарагда. Перед престолом, пiд ногами Сидячого, плинуло море, до кришталю подiбне, а навколо Нього i навколо престолу уздрiв я чотирьох страхiтливих звiрiв – страхiтливих супроти мене, який дивився на них у захватi, але лагiдних i сумирних супроти Сидячого, якому вони безнастанно спiвали хвалу.

Утiм, не всi вони виглядали страхiтливо, бо чоловiк, який простягав книгу, лiворуч од мене (i праворуч од Сидячого), здався менi прекрасним i лагiдним. Зате жахливим постав передi мною орел з могутнiми кiгтями, що розпростер великi своi крила з протилежного боку – дзьоб його був роззявлений, а схоже на кольчугу пiр’я наiжене. В ногах Сидячого, пiд двома першими постатями – ще двое, телець i лев, кожна з сих потвор стискала, хто у лапах, а хто в копитах, по книзi, тулубами вони вiдвернулись од престола, а повернулись до нього головами, скрутивши спину i шию у рвучкому поривi, боки iх трiпотали, а кiнцiвки зводились немов у передсмертнiй судомi, пащi iхнi були роззявленi, а хвости, по-змiiному згорнутi в кiльце, закiнчувались язиками полум’я. Обидва вони були крилатi, обидва увiнчанi нiмбами, i попри страхiтливу подобу, не були то створiння пекельнi, а небеснi, i виглядали вони моторошно, бо рикали во славу Грядущого, який судитиме живих i мертвих.

Навколо престолу, обiч чотирьох звiрiв i пiд ногами Сидячого, немов просвiчуючи крiзь прозорi води кришталевого моря, на двадцяти чотирьох невеликих сiдалищах спочивало двадцять четверо старших, облаченних у бiле й увiнчаних золотом. Вони розташувались вiдповiдно до трикутноi структури тимпана i сливе заповнювали цiле поле бачення – внизу семеро i ще семеро, вище – трое i трое, i на самiй горi, поруч з троном – двое i двое. Дехто з них тримав у руках старовинну вiолу, а дехто – чашу з пахощами, лише один з них грав, а решта перебувала у полонi екстазу; повернутi вони були до Сидячого, якому вони спiвали хвалу, а члени iхнi так само звивались, як кiнцiвки звiрiв, щоб усi вони могли бачити Його; але звивались вони не по-звiриному, а в такт порухiв екстатичного танцю – так, мабуть, танцював Давид навколо ковчега – i зусiбiч погляди iхнiх зiниць, всупереч законам розмiщення тiл, незмiнно збiгалися в единiй осяйнiй точцi. Яка гармонiя самозабуття i поривiв, неприродних, але таких витончених поз, який злад у мiстичнiй мовi членiв, чудом звiльнених вiд тяжкостi тiлесноi матерii; благословенне множество налилось новою посутньою формою, немовби святе сее зiбрання опинилось у владi рвучкого вiтру, подуву життя, несамовитоi насолоди, i ликування iхне чудовно воплотилось в образ, згуком бувши!

Замешканi Духом й осяянi одкровенням тiла та члени, зсудомленi зачудуванням лики, взнеслi од захвату погляди, роз’ятренi любов’ю щоки, розширенi блаженством зiницi; одного пойняла нiжна туга, другого пронизала тужлива нiжнiсть, того преобразило здумiння, а того омолодило радiння; й усе спiвае нову пiснь – риси облич, бганки тунiк, порухи i натужнiсть кiнцiвок, вуста, напiврозтуленi усмiхом вiчноi хвали. А пiд ногами у старших i над ними, дугою здiймаючись i симетричними смугами пробiгаючи над престолом i над чотириликим товариством, усi на один кшталт – учинило-бо iх мистецьке вмiння взаемно сумiрними – однакi у розмаiтостi й розмаiтi в однакостi, одноцiлi у рiзностi й рiзнi у своiй apta coadunatio[31 - Впорядкованiй едностi (лат.).], у подиву гiднiй сумiрностi частин з утiшною м’якiстю барв, дивогiдне спiвзвуччя i злагода не схожих мiж собою голосiв, сув’язь, укладена на манiр струн цитри, охоча й уважлива до незникомоi спорiдненостi глибокою внутрiшньою снагою, сотворителькою однозвуччя у поперемiннiй грi рiзнозвуччя, плетиво i злука створiнь не сумiрних i заразом сумiрених, дiло любовноi сполуки за законом водночас небесним i людським (незламнi-бо й непорушнi узи миру, любовi, чесноти, устрою, уряду, ладу, родоводу, життя, свiтла, сяйва, виду й постатi), рясногранна й iскрометна рiвновартiсть форм, що виблискують над домiрними частинами матерii, – отак-от сплелося там усе квiття й листя, усе пагiння, кущi й суцвiття усеньких зел, що красять сади землi й небес: фiалка, зiновать, чебрець, лiлея, купальниця, нарцис, кала, акант, мальва, мирра i пахуча розрив-трава.

Але коли душа моя, захоплена сим суголоссям земних красощiв i величавих надприродних знамень, мало не вибухнула у радiсному гiмнi, око мое, мандруючи за домiрним ритмом круглих ажурових вiконець в ногах у старших, дiсталося до сплетених разом постатей, що становили цiлiсть iз серединним пiлястром, який пiдтримував тимпан. Чим були i яке символiчне послання несли цi три пари левiв, що сплелися у поперечний хрест, вигнувшись дугою, заднiми лапами спершись об землю, а переднi поклавши на спину свого товариша – скуйовджена грива спадае змiiстими кучерями, паща роззявилася у грiзному риковi, а самi вони немов злилися з самим тiлом пiлястра, опутанi плетивом виноградних пагонiв? Дух мiй дещо вспокоiли поставленi обабiч пiлястра, щоб приборкати диявольську натуру левiв, велячи iм символiчно вiстити про речi вишнi, двi неприродно витягнутi людськi постатi, такi ж заввишки, як i сама колона, що iх вiддзеркалювали ще двi такi ж фiгури, розмiщенi навпроти i симетрично до них по обидва боки розписаних iз зовнiшнiх бокiв контрфорсiв, де починалися одвiрки дубових дверей: були то постатi чотирьох старцiв, i з непомильних прикмет я впiзнав у них Петра i Павла, Єремiю та Ісаю; протистоячи левам, хоч бувши тiеi ж матерiальноi природи, вони теж немов звивались у танцювальному кроцi, пiднiсши довгi кiстлявi руки з розчепiреними пальцями, наче крила, i наче крила були iхнi бороди та кучерi, розмаянi пророчим вiтром, i бганки довгополих одiнь, що хвилювали й бурунилися, порушуванi довжелезними ногами. Ледве вiдiрвавши зачароване око вiд загадкового сього багатоголосся святих кiнцiвок i пекельних з’яв, я уздрiв, – обiч порталу, пiд глибокими арками, вирiзьбленi подекуди на пiдпорах, у прогалинах мiж тендiтними колонами, якi спомагали iх i прикрашали, а подекуди на оповитих рослинним орнаментом капiтелях кожноi колони, звiдки вони розгалужувалися до гущавини арок, – iншi страхiтливi для ока дивовиддя, присутнiсть яких у сiм мiсцi виправдовувала хiба лиш iхня iнакомовна сила, могуття притчi або ж моральна наука, яку вони несли у собi: уздрiв я хтиву жiнку, голу й обдерту зi шкiри, яку пожирали огиднi ропухи й висисали гади, а поруч з нею – череватого сатира з грифонячими ногами, вкритими жорстким заростом, його безстидна пелька викрикувала собi самому вiчне прокляття; й уздрiв скупого, що закляк у смертнiй судомi на своему ложi з пишними колонами, ставши вже безвладною здобиччю когорти бiсiв, один з яких виривав йому з хрипучих уст душу в подобi немовляти (гай-гай, нiколи не народитися йому для вiчного життя); i уздрiв гордiвливого, якого осiдлав нечистий, встромляючи пазурi йому в очi, а поруч двое гидомирних ненажер врукопаш шматували один одного; увидiв я й iншi створiння, якi мали голову козла, шерсть лева, пащу пантери, вони потопали у лiсi полум’я, й мене немов насправжки торкнувся його жагучий подих. А навколо них, мiж ними, над ними i пiд ними – ще обличчя i ще кiнцiвки: чоловiк i жiнка вчепились одне одному в чуба, два гаспиди висмоктували очi пропащоi душi, якийсь чоловiк, вишкiрившись, гачкуватими руками роздирав пащу гiдри – немов всяку звiрину з бестiярiю Сатани зiбрали на консисторiй i поставили вiночком на вартi трону, що iм протилежав, аби поразкою своею вони спiвали йому славу: фавни, гермафродити, шестипалi нелюди, сирени, гiпокентаври, горгони, гарпii, iнкуби, дракононоги, мiнотаври, рисi, леопарди, химери, кенопери з собачою мордою, що викидають вогонь iз нiздрiв, зуботирани, багатохвости, волохатi гади, саламандри, рогатi гадюки, кусючi панцерники, полози, двоголовцi з наiженою зубами спиною, гiени, видри, ворони, крокодили, гiдрони з рогами, мов пили, жаби, грифони, мавпи, песиголовцi, левкроти, мантикори, яструби, парандри, ласки, дракони, одуди, сови, василiски, гiпнали, престери, спектафiки, скорпiони, ящури, кити, скитали, амфiсбени, якулюси, дипсади, зеленi ящiрки, риби-причепи, полiпи, мурени та черепахи. Немов увесь пекельний люд зiбрався на сходини, щоб постати переддвер’ям, темною хащею, пустищем безнадiйного вигнання супроти з’яви Сидячого на тимпанi, супроти Його обiтованого й грiзного лику; вони, поборенi в Армагеддонi, стояли перед Тим, Хто гряде остаточно вiддiлити живих вiд мертвих. І, мало не зомлiвши вiд сього марева, не маючи певностi, чи я у приязному мiсцi, а чи у падолi Страшного суду, впав я у сум’яття й заледве стримав плач; менi причулися (а може, я й справдi чув?) голоси i привидiлися образи, якi я пам’ятав зi своеi послушницькоi юностi, коли вперше читав священнi книги i ночами розважав на Мелькських хорах; i в очманiннi знесилених i змучених чуттiв своiх почув я голос грiмкий, який, немов сурма, прорiк: «З того, що бачиш, спиши книгу» (се я зараз i роблю), й уздрiв я сiм золотих лампад, а посеред них – Єдиного, подiбного до синiв чоловiчих, оперезаного на грудях золотою стяжкою; голова Його й волосся були бiлi, мов вовна бiлоснiжна, очi – мов полумiнь вогню, ноги – мов розпечена в печi бронза, голос – мов шум великоi води; у правицi держав Вiн сiм зiрок, а з уст Йому виходив двосiчний меч. Й увидiв я, як розчинились у небi ворота, i Сидячий постав передi мною подiбним до ясписа i сардiя, i райдуга була навкруг престолу, а вiд престолу виходили громи i блискавицi. І взяв Сидячий в руки гострий серп i скрикнув: «Пошли серпа свого й жни, бо настала година пожати, дозрiло бо жниво землi[32 - Од. 14,15.]»; i скинув Сидячий додолу серпа свого, i земля була вижата.

І ось тодi зрозумiв я, що видiння се нi про що iнше не мовило, як про те, що дiялося в монастирi, про те, що ми вловили з неохочих абатових уст – й не раз у наступнi днi приходив я сюди, щоб споглядати портал, маючи певнiсть, що переживаю ту саму iсторiю, яку вiн повiдае. І збагнув я, що прибули ми сюди, щоб стати свiдками великого i несамовитого побоiща.

Я затремтiв, мов облитий крижаним зимовим дощем. І тут почув я ще один голос, але тепер долинав вiн з-за моеi спини, i був то голос iнший, бо цiлком земний, а не породжений слiпучим осердям моеi вiзii; ба навiть вiн розбивав цю вiзiю, бо й Вiльям (лише в той мент я згадав про його присутнiсть), який теж поринув був у споглядання, обернувся разом зi мною.


* * *

Істота у нас за плечима мала подобу ченця, хоч брудна й подерта ряса робила його бiльше схожим на бурлаку. Зi мною зроду не траплялось, як це бувало натомiсть з багатьма моiми побратимами, щоб мене вiдвiдав диявол, однак, гадаю, якщо колись вiн мае явитися менi, то постане передi мною саме в подобизнi того нашого спiврозмовника. Голова голомоза, але не поголена на знак покути, а поiдена якоюсь застарiлою липкою висипкою, чоло таке низьке, що, якби вiн мав волосся на головi, воно б злилося з бровами, густими й неохайними, очi круглi, з невеличкими, дуже рухливими зiницями, а погляд – не знаю навiть, чи невинний, а чи лукавий, може, одне i друге нараз, бо мiнявся вiн щомитi. Нiс його важко було навiть назвати носом – от лиш кiстка виступала помiж очей i, тiльки-но вiдiрвавшись вiд чола, одразу поверталася назад, переходячи у двi темнi печери, якими були широченнi нiздрi, зарослi густим волоссям. Перекошенi у правий бiк уста, що iх сполучав з нiздрями рубець, були широкi й потворнi, а мiж вiдсутньою верхньою та м’ясистою i випнутою нижньою губою несумiрним ритмом виринали зуби, чорнi й гострi, немов собачi.

Чоловiк усмiхнувся (чи так менi принаймнi здалося) i, пiднiсши палець, повчально промовив:

– Penitenziagitel Покаяйтеся! Позоруй, iбо змiй грядущий йме гризти твою душу! Смрть есть super nos![33 - Над нами (лат.).] Модлися, жеби папiж свентий прийшов ослобонити нас од злого omnia peccata![34 - Усiх грiхiв (лат.).] Овва, желанне вам се чарнокнижжя, заж то Domini Nostri lesu Christi![35 - Господа нашого Ісуса Христа (лат.).] І паки радость в болi й laetitia[36 - Втiха (лат.).] в терпiнню… Глядись од дiавола! Прiсно сокрився в леда кутi, оби ся в’iсти менi в п’яти. Зась Сальватор не глупий! Лепський се кляштор, тутай i iсти есть, i мож ся помодлити Dominum nostrum[37 - Господевi нашому (лат.).]. Прочее ж не вартуе нич. Амен. Хiба не?

Упродовж оповiдi доведеться менi не раз ще говорити про се створiння i передавати його мову. Зiзнаюсь, дуже важко менi це робити, бо й тепер, як i тодi, не втямлю, якою мовою вiн говорив. Не була це латина, якою бесiдували вченi мужi в обителi, не було це й тутешнiм народним нарiччям, анi iншою посполитою говiркою, якi менi доводилось чувати. Я передав, мабуть, лише блiдий образ його способу висловлювання, навiвши вище (так, як iх пам’ятаю) першi слова, якi почув од нього. Коли пiзнiше я дiзнався про його повне пригод життя i про рiзнi мiсця, в яких вiн жив, нiде не пускаючи корiння, то усвiдомив, що говорив Сальватор усiма мовами i не говорив жодною. Себто вiн вигадав собi свою власну говiрку, використовуючи клаптi, вирванi з мов, на якi натрапляв на своему шляху; а якось я подумав, чи не була се – нi, не Адамова мова, якою розмовляло вiд початкiв свiту аж до падiння Вавилонськоi вежi блаженне людство, об’еднане единим говором, i не одна з тих мов, якi зродилися пiсля тiеi фатальноi подii, що роздiлила людство – сама вавилонська говiрка, якою вона була першого дня пiсля кари Божоi, мова первобутного сум’яття. Зрештою, Сальваторове язичiе важко було назвати мовою, адже кожна людська мова мае правила, а непорушний закон твердить, що кожне слово означае ad placitum[38 - За домовленiстю (лат.).] щось одне, i не годиться собаку називати то собакою, то котом, чи вимовляти звуки, яким люди за взаемною згодою не надали певного сенсу, бо хiба хтось втямив би щось зi слова «бумбара»? І все ж я сяк-так розумiв, що хотiв сказати Сальватор, так само розумiли його й iншi. Був то знак, що говорив вiн не одним, а всiма нарiччями, i жодним як годиться, беручи слова то з одного, то з другого. Пiзнiше я навiть помiтив, що вiн мiг називати одну i ту ж рiч то латиною, то провансальською, i усвiдомив, що вiн не так складае власнi речення, як використовуе disiecta membra[39 - Розшматованi члени (лат.).] почутих ранiше фраз, залежно вiд ситуацii i вiд того, про що вiн говорить, немов мiг вiн говорити про якийсь харч лише словами людей, серед яких споживав його, i виражати свою радiсть лише висловами, якi чув вiд людей радiсних, у день, коли й сам вiдчував такi ж радощi. Його мова була схожа на його обличчя, яке немов було складене зi шматкiв облич iнших, чи на коштовнi релiкварii (si licet magnis componere parva[40 - Якщо великi речi можна порiвняти з малими (лат.). З «Георгiк» Публiя Вергiлiя Марона.], сирiч речi божественнi з речами диявольськими), що iх виготовляли iз залишкiв iнших священних предметiв. Коли я вперше побачив його обличчя i почув його мову, Сальватор здався менi дуже подiбним до тих волохатих i копитоногих покручiв, що iх я тiльки-но бачив пiд порталом. Пiзнiше я зрозумiв, що чоловiк цей мав добре серце i веселу вдачу. А ще пiзнiше… Та не буду забiгати наперед. Зрештою, тiльки-но вiн заговорив, мiй учитель з великою цiкавiстю почав його розпитувати.

– Чому ти кажеш – покаяйтеся? – спитав вiн.

– Вашмосцю брате всечеснейший, – вiдповiв Сальватор, уклонившись з-чудернацька, – Йсус гряде i людям мус ся покаяти. Хiба не?

Вiльям уважно глянув на нього:

– Ти прийшов сюди з монастиря мiноритiв?

– Не розумiм.

– Питаю, чи мешкав ти серед братчикiв святого Франциска, чи знав так званих апостолiв…

Сальватор пополотнiв, точнiше, його засмагле твариняче лице посiрiло. Вiн глибоко вклонився, промовив, ледь ворушачи губами:

– Проч од мене! – побожно перехрестився i втiк, раз по раз озираючись.

– Що ви його запитали?» – спитав я у Вiльяма.

Вiн на мить замислився.

– Нiчого такого, скажу тобi пiзнiше. Тепер зайдiм у церкву. Треба знайти Убертина.

Недавно минув час шостий. Із заходу всередину церкви крiзь нечисленнi вузькi вiкна продiставалося блiде сонце. Слабка смужка свiтла ще торкалася великого вiвтаря, покрiвець якого виблискував золотистим сяйвом. Бiчнi нави запали у напiвтiнь.

Бiля останньоi каплицi у лiвiй навi, вiдразу перед вiвтарем височiла тендiтна колона, а на нiй стояла кам’яна Богородиця, вирiзьблена в сучасному стилi – незбагненна посмiшка, випнутий живiт, на руках дитятко, вишукана одежа з вузьким корсетом. У ногах у Богородицi лежав чоловiк в облаченнi клюнiйського чину, простертий у молитвi.

Ми пiдiйшли ближче. Учувши звук наших крокiв, чоловiк пiдвiв обличчя. Був то безбородий i безволосий старець з великими небесно-блакитними очима, тонкими червоними губами, ясною шкiрою, що обтягала костистий череп, вiд чого вiн був схожий на мумiю, вимочену в молоцi. Руки в нього були бiлi, з довгими тонкими пальцями. Вiн був схожий на дiвицю, яка зiв’яла, пiдтята передчасною смертю. Спершу погляд його зупинився на нас розгублено, немов ми розпорошили його екстатичну вiзiю, а тодi лице його освiтилось радiстю.

– Вiльяме! – вигукнув вiн. – Брате мiй любий! – Вiн насилу пiдвiвся i пiдiйшов до мого вчителя, щоб обняти його i поцiлувати в уста. – Вiльяме! – повторив вiн, i сльози заволокли йому очi. – Скiльки часу минуло! Але я таки тебе впiзнав! Скiльки часу, скiльки подiй! Скiльки випробувань наклав на нас Господь! – Вiн заплакав. Вiльям теж обняв його, явно зворушений. Перед нами був Убертин з Казале.

Про нього я вже чував, i немало, ще до того, як прибув до Італii, а найбiльше, коли вчащав до францисканцiв при iмператорському дворi. Хтось менi навiть повiв, начебто найбiльший поет тих часiв, Дайте Алiг’ерi з Флоренцii, що переставився кiлька рокiв тому, склав поему (я не зумiв ii прочитати, бо написана вона тосканським нарiччям), до якоi руку приклали i небеснi сили, i сили земнi, i чимало рядкiв ii були переказом уступiв з Убертинового «Arbor vitae crucifixae»[41 - Дерево хресного життя (лат.).]. Та не було се единою заслугою сього славетного мужа. Але щоб читальник мiй краще змiг зрозумiти важливiсть цiеi зустрiчi, спробую вiдтворити подii тих рокiв, як я сам розумiв iх пiд час мого короткого побуту в серединнiй Італii, чуючи те, що говорив про них мiй учитель, i прислухаючись до бесiд, якi Вiльям провадив з настоятелями i ченцями впродовж нашоi подорожi.

Моi вчителi в Мельку часто твердили менi, що пiвнiчанину нелегко достеменно збагнути релiгiйнi i полiтичнi тонкощi того, що дiеться в Італii.

Пiвострiв цей, де клiр бiльше, нiж будь-де iнде, виставляв напоказ свое всесилля i багатство, ще рокiв зо двiстi тому породив рухи людей, якi змагали до убогiшого життя, виступаючи проти розбещених священикiв i вiдмовляючись навiть приймати вiд них святi таiнства. Вони об’еднувались у незалежнi спiльноти i стали ненависними водночас синьйорам, iмперii та мiським управам.

Врештi прийшов святий Франциск i став ширити свое вчення про любов до убогостi. Воно не суперечило приписам церкви, i завдяки цьому церква прийняла заклик до суворостi звичаiв, який кинули тi давнi рухи, й очистила iх вiд елементiв хаосу, що загнiздились були в них. Це мало б започаткувати добу смирення й святостi, одначе францисканський чин набирав моцi, притягуючи до себе найкращих людей, поволi ставав всеможним i надто погрузав у мирських дiлах, тому чимало францисканцiв захотiли повернути йому давню чистоту. Зробити се було нелегко, тим паче орденовi, який на час мого побуту в тiй обителi налiчував уже понад тридцять тисяч членiв, розкиданих по цiлому свiтi. Але попри все чимало братiв святого Франциска заперечували правило, що його виробив для себе орден, – мовляв, вiн сам уже перейняв звичаi тих церковних iнституцiй, задля реформування яких виник. І сталось це, мовляв, ще за життя самого Франциска – орден зрадив слова його та цiлi.

Багато хто вiдкрив тодi для себе твiр одного ченця-цистерцiан-ця, який писав на зорi XII столiття нашоi ери; звали його Йоахимом i приписували йому пророчий дух. Вiн провiщав настання новоi доби, коли Христовий дух, давно вже знiвечений дiлами його лжеапостолiв, знову сповниться на землi. І всiм стало ясно, що, сам того не вiдаючи, говорив вiн про францисканський чин.

Чимало францисканцiв вельми втiшилися з цього, навiть занадто, тому в серединi столiття в Парижi сорбоннськi богослови засудили вчення авви Йоахима, мабуть, через те, що францисканцi (та й домiнiканцi) ставали надмiру популярними i впливовими в унiверситетах Францii i iх хотiли позбутися, затаврувавши як еретикiв. Цього, однак, не сталося, i було то велике благо для церкви, адже дало змогу поширюватися творам Томи Аквiнця i Бонавентури Баньореджiйця, якi еретиками аж нiяк не були. Це свiдчить про те, що й у Парижi вченi мужi не мали чiткого розумiння, або ж хтось хотiв ще бiльше збити iх з пантелику, переслiдуючи своi цiлi. Це i е те лихо, що його приносить ересь християнському людовi: вона затуманюе думки i не одного спонукае стати iнквiзитором задля особистоi користi. Побачене згодом у цiй обителi зродило у менi думку, що нерiдко самi iнквiзитори творять еретикiв. І не лише в тiм сенсi, що бачать еретикiв там, де iх катма: вони з таким запалом придушують еретичну заразу, що багато хто ладен пристати до ересi лише з ненавистi до них. Це воiстину безвихiдне коло, що його вимудрував диявол, хай простить мене Господь.

Але говорив я про йоахимiтську ересь (якщо то була ересь). І от з’явився в Тосканi один францисканець, Герард iз Борго Сан Доннi-но, який зробився речником Йоахимових пророцтв i справив сильне враження на середовище братчикiв-мiноритiв. Так серед них виникла когорта прихильникiв стародавнього правила, i коли Лiонський собор, рятуючи францисканський чин вiд розпуску, надав йому у власнiсть усi дiбра, якими той користувався, деякi брати у Марках збунтувалися, бо вважали, що анi сам францисканець не повинен нiчим володiти, нi його монастир, нi його орден. iх засудили до довiчного ув’язнення. Не думаю, що проповiдували вони щось супротивне Євангелiю, але коли в гру вступае володiння мирськими речами, людям важко мiркувати по справедливостi, i так iх засудили до довiчного ув’язнення. Кажуть, що через багато рокiв новий генерал ордену Раймонд Гауфредi знайшов цих в’язнiв в Анконi i, звiльняючи iх, сказав: «Допустив Господь, аби весь чин наш i всi ми осквернилися цiею провиною».

Серед цих звiльнених був Ангел Кларенець, який згодом зустрiвся з одним провансальським ченцем, П’ером Олье, що проповiдував Йоахимовi пророцтва, а вiдтак з Убертином Казальцем, i вони започаткували рух спiритуалiв. На трон папський зiйшов тодi святiший пустельник Петро Морронець, який правив як Целестин V, i спiритуали сприйняли його з полегшею: «Явиться святий, – було сказано, – i дотримуватиметься науки Христовоi, i житиме ангельським життям, тож тремтiть, розтлiннi прелати». Можливо, Целестин жив аж надто ангельським життям, а прелати навколо нього були надто розтлiннi, а може, вiн не мiг витримати напруги довготривалоi вiйни з iмператором та iншими монархами Європи; так чи iнак, але Целестин вiдрiкся вiд своеi гiдностi римського первосвященика й усамiтнився в монастирi. Одначе за нецiлий рiк його правлiння сподiвання спiритуалiв цiлковито сповнились: разом з Целестином вони заснували згромадження, зване спiльнотою fratres et pauperes heremitae domini Celestini[42 - Брати й убогi пустельники отця Целестина (лат.).]. З другого боку, Папа мусив якось залагоджувати чвари мiж найвпливовiшими римськими кардиналами, а тим часом дехто з них, як кардинал Колонна чи кардинал Орсiнi, таемно пiдтримував оновлений рух за убожество; було то воiстину вельми дивне рiшення з боку цих владних мужiв, якi жили серед непомiрних розкошiв та багатств, i я досi не знаю, чи вони просто використали спiритуалiв для своiх шанолюбних цiлей, чи, може, вважали, що зможуть виправдати свое сповнене плотських утiх життя, пiдтримавши рух духовних подвижникiв; а може, правда й одне, i друге, я ж бо дуже мало розумiюся на iталiйських справах. Але, примiром, саме кардинал Орсiнi прийняв Убертина до себе капеланом, коли того, як найвпливовiшого зi спiритуалiв, мало не звинуватили в ересi. Той же кардинал став на його оборону й в Авiньйонi.

Одначе, як бувае в таких випадках, проповiдi Ангела з Убертином, з одного боку, не суперечили вченню церкви, а з другого боку, до iхнiх проповiдей по цiлiй краiнi прислухалися надто великi маси простолюду, геть зовсiм виходячи з-пiд контролю. Так цi ченцi та братчики, ревнителi убогого життя, затопили цiлу Італiю, i багато хто вважав iх небезпечними. Тепер уже важко було вiдрiзнити спiритуалiв-учителiв, якi пiдтримували зв’язок з церковною владою, вiд iхнiх послiдовникiв з простолюду, якi тепер жили, вiддалившись вiд ордену: вони жебрали i день у день працею рук своiх здобували собi поживу, не затримуючи для себе жодноi власностi. Саме iх народний поголос став називати братчиками, i братчики цi дуже були подiбнi до французьких бегiнiв, якi сповiдували iдеi П’ера Олье.

Пiсля Целестина V папський престол посiв Бонiфацiй VIII, i Папа цей поквапився проявити вельми малу поблажливiсть до спiритуалiв i братчикiв загалом: в останнi роки столiття вiн пiдписав буллу Firma cautela[43 - Сувора обережнiсть (лат.).], якою одним махом засудив сумникiв, себто мандрiвних жебракiв, крайне вiдгалуження францисканського чину, i самих спiритуалiв, себто тих, хто вiдiйшов вiд життя ордену, щоб вiддатися самiтництву.

Згодом спiритуали допоминалися дозволу в iнших понтифiкiв – наприклад, у Климента V – мирно вiддiлитися вiд ордену, та прихiд Йоана XXII забрав iм будь-яку надiю. Пiсля свого обрання у 1316 роцi вiн повелiв закувати в ланцюги Ангела Кларенця та провансальських спiритуалiв, i чимало з тих, хто й далi жив вiльним життям, було спалено.

Проте Йоан уже зрозумiв, що знищити лихе насiння братчикiв можна, лише засудивши як еретичне твердження про те, що Христос i апостоли не мали нiякоi власностi, нi особистоi, нi спiльноi; i оскiльки якраз за рiк до того у Перуджi зiбралася генеральна капiтула францисканцiв, яка схвалила цю тезу, то, засудивши братчикiв, Папа засуджував цiлий орден. І була то вельми дивна рiч, що Папа мiг оголосити хибною думку, що Христос був убогий, але ясно було, що вiд думки про убогiсть Христа до вiдстоювання убогостi його церкви було недалеко, а убога церква була б надто слабкою супроти цiсаря. Так чимало братчикiв, якi нiчого не знали нi про iмперiю, нi про Перуджу, загинули на вогнищах.


* * *

Ось про таке розмисляв я, дивлячись на легендарного Убертина. Учитель мiй представив мене, i старець погладив мене по щоцi гарячою, аж пекучою рукою. Вiд доторку цiеi руки я збагнув чимало з того, що чував про сього святого мужа, зрозумiв мiстичний огонь, який пожирав його з самого отроцтва, коли вiн уявляв собi, нiби перетворився на покаянну Магдалину; i тi вельми близькi стосунки, що iх вiн пiдтримував зi святою Ангелою Фолiньянкою, яка втаемничила його у поклонiння хрестовi…

Я споглядав це обличчя з лагiдними рисами, схоже на лик святоi, з якою вiн перебував у високодуховних братнiх стосунках. Воно, мабуть, мало куди суворiший вираз, коли у 1311 роцi В’енський собор усунув ворожих спiритуалам францисканських настоятелiв, але зобов’язав спiритуалiв жити миром у лонi ордену, а цей поборник самозречення вiдмовився пiти на компромiс i боровся за створення незалежного ордену на засадах якнайбiльшоi суворостi. Убертин зазнав тодi поразки у своiй битвi, адже у тi роки Йоан XXII оголосив хрестовий похiд проти послiдовникiв П’ера Олье, та Убертин не завагався стати перед Папою на захист пам’ятi свого товариша, i Папа, ускромлений його святiстю, не насмiлився осудити його (хоч iнших таки осудив). Вiн навiть запропонував йому вихiд зi становища, примусивши вступити до клюнiйського чину. Убертин (хоч на позiр такий безборонний i вразливий) був досить спритний, щоб здобути собi протекцiю i союзникiв при папському дворi, i хоч вiн таки погодився вступити до монастиря в Гамблу у Фландрii, але так туди, здаеться, й не поiхав, а зостався в Авiньйонi пiд опiкою кардинала Орсiнi, щоб обстоювати справу францисканцiв.

Лише в останнi роки (ходили такi невиразнi чутки) йому перестало щастити при дворi, i вiн мусив утекти з Авiньйона, а Папа звелiв переслiдувати його як еретика, який mundum discurrit vagabundus[44 - Мандрував по свiтi, як бурлака (лат.).]. Подейкували, що по ньому й слiд пропав. Пополуднi, з бесiди мiж Вiльямом i настоятелем я дiзнався, що тепер вiн переховуеться в цьому абатствi. І ось вiн стояв передi мною.

– Вiльяме, – говорив вiн, – мене мало не вбили, розумiеш, менi довелося тiкати уночi.

– Хто хотiв твоеi смертi? Йоан?

– Нi. Йоан нiколи мене не любив, але завжди ставився з шанобою. Бо саме вiн десять рокiв тому дав менi змогу уникнути судового процесу, наказавши вступити до бенедиктинцiв.

– То хто ж бажав тобi зла?

– Усi. Вся курiя. Вони двiчi пробували вбити мене. Намагалися затулити менi рота. Ти ж знаеш, що сталося п’ять рокiв тому. Два роки до того було засуджено нарбонських бегiнiв, i Беренгарiй Таллонi, який був одним iз суддiв, звернувся до Папи з клопотанням. То були важкi часи, Йоан уже був видав двi булли проти спiритуалiв, i навiть Михаiл Чезенець здався – до речi, коли вiн приiздить?

– Буде тут через два днi.

– Михаiл… Стiльки часу я його вже не бачив. Тепер вiн прийшов до тями, зрозумiв, чого ми хотiли, адже Перуджiйська капiтула визнала за нами рацiю. Але тодi, у 1318 роцi, вiн скорився Папi i вiддав йому в руки п’ятеро спiритуалiв з Провансу, якi не хотiли йти на компромiс. iх було спалено, Вiльяме… Ох, як се жахливо! – Вiн сховав голову мiж руки.

– Але що ж достеменно сталося пiсля того, як Таллонi подав клопотання? – спитав Вiльям.

– Йоан мусив знов оголосити дискусiю, розумiеш? Мусив, бо в курii були люди, якi сумнiвалися, францисканцi з курii теж – сi фарисеi, гроби повапленi, готовi продатися за пребенду, теж були охопленi сумнiвами. Саме тодi Йоан попрохав мене написати пам’ятку про убогiсть. Вона вдалася менi на славу, Вiльяме, хай простить Господь мою гординю…

– Я читав ii, Михаiл менi показував.

– І серед наших дехто вагався, примiром, провiнцiял Аквiтанii, кардинал Сан Вiтале, епископ Каффи…

– Дурень, – мовив Вiльям.

– Хай спочивае в мирi, вiн переставився два роки тому.

– Бог не був такий милосердний. З Константинополя прийшла неправдива чутка. Вiн i далi серед нас, i менi казали, що вiн буде одним з легатiв. Бережи нас, Господи!

– Але вiн – прибiчник тез Перуджiйськоi капiтули, – сказав Убертин.

– У тiм, власне, й рiч. Вiн належить до того рiзновиду людей, якi завжди е найкращими помагачами своiх супротивникiв.

– Правду кажучи, – сказав Убертин, – тодi теж вiн не надто допомiг справi. Зрештою, насправдi все скiнчилося нiчим, але принаймнi не утвердилась думка, буцiм iдея ся еретична, а це важливо. Тому iншi так i не простили менi. Вони намагалися всiляко менi шкодити, сказали, буцiм я був у Захсенгавзенi три роки тому, коли Людовiк оголосив Йоана еретиком. А проте всi знали, що в липнi я був разом з Орсiнi в Авiньйонi… Вони вирiшили, начебто в деяких мiсцях вiдозви цiсаря вiдображено моi погляди – чисте тобi божевiлля.

– Не таке вже й божевiлля, – мовив Вiльям. – Цi думки пiдказав йому я, взявши iх з твоеi Авiньйонськоi пам’ятки i з деяких творiв П’ера Олье.

– Ти? – радiсно-здивовано вигукнув Убертин. – Отже, ти признаеш мою рацiю!

Вiльям, схоже, збентежився:

– То були слушнi думки для цiсаря у той момент, – ухильно сказав вiн.

Убертин з недовiрою глянув на нього.

– Гм, то насправдi ти у це не вiриш, чи не так?

– Розкажи менi ще, – мовив Вiльям, – розкажи, як ти врятувався вiд тих собак.

– Воiстину то собаки, Вiльяме. Скаженi собаки. Знаеш, менi довелося поборотись з самим Бонаграцiею.

– Але ж Бонаграцiя з Бергамо з нами!

– То тепер, пiсля тривалих наших з ним бесiд. Я таки переконав його, i вiн запротестував проти булли Ad conditorem canonum[45 - До засновника правил (лат.).]. А Папа на рiк кинув його до в’язницi.

– Я чув, нiби тепер вiн зблизився з одним моiм другом, який належить до курii, Вiльямом з Оккама.

– Я мало знав його. Вiн менi не подобаеться. Людина без запалу, сама голова, серця нi на грiш.

– Зате голова чудова.

– Може, й так, та заведе вона його до пекла.

– Значить, я з ним там зустрiнусь, i ми побалакаемо собi про логiку.

– Помовч, Вiльяме, – мовив Убертин, вельми приязно усмiхаючись, – ти кращий вiд твоiх фiлософiв. Лиш би ти захотiв…

– Що?

– Пам’ятаеш, як ми бачились востанне в Умбрii? Я тiльки-но одужав од своiх хворостей, молитвами тiеi чудовоi жiнки… Клари з Мон-тефалько… – прошепотiв вiн, й обличчя його запроменiло, – Клара… Коли жiноче ество, таке зiпсуте за своею природою, пiдноситься у святостi, воно стае носiем незрiвнянноi благодатi. Ти знаеш, Вiльяме, що життя мое завжди поривалося до найчистiшоi чистоти, – вiн судомно схопив його за рамено, – знаеш, з якою жорстокою – авжеж, це вiдповiдне слово – з якою жорстокою спрагою покаяння намагався

я умертвити в собi живчик плотi, щоб стати цiлковито вiдкритим для любовi Розп’ятого Ісуса… І все ж у моему життi були три жiнки, якi стали для мене небесними посланницями. Ангела Фолiньянка, Маргарита з Чiтта-дi-Кастелло (вона пiдказала менi закiнчення моеi книжки, коли я написав ii всього третину) i, врештi, Клара з Монтефалько. То був дар Божий, що менi, саме менi випало розслiдувати ii чудеса i проголосити загаловi ii святiсть, ще до того, як за це взялася церква. І ти теж там був, Вiльяме, й мiг пiдтримати мене у цiй святiй справi, та не захотiв…

– Тобто я мав послати на вогнище Бентiвенгу, Джакома i Джованнучча – ось до якоi святоi справи ти мене намовляв, – тихо сказав Вiльям.

– Вони затьмарювали ii пам’ять своiми збоченнями. А ти був iнквiзитором!

– Саме тодi я попросив, щоб мене звiльнили вiд обов’язкiв iнквiзитора. Історiя ця менi не подобалася. Не подобався, скажу вiдверто, й спосiб, яким ти змусив Бентiвенгу зiзнатися у своiх помилках. Ти вдав, нiбито хочеш вступити в його секту, якщо це справдi була секта, видобув у нього всi таемницi, а тодi звелiв арештувати.

– Але хiба можна поводитися iнакше з ворогами Христовими! То були еретики, лжеапостоли, вiд них смердiло сiркою, як вiд фра Дольчина!

– То були Кларинi друзi.

– Нi, Вiльяме, навiть краем тiнi не торкайся Клариноi пам’ятi!

– Але вони належали до ii оточення…

– Вона вважала iх спiритуалами, вона не пiдозрювала… І лише потiм розслiдування з’ясувало, що Бентiвенга з Губбiо проголошував себе апостолом, а потiм разом з Джованнуччом з Беваньi зводив черниць, кажучи iм, нiбито пекла нема i можна задовольняти тiлеснi жадання, не гнiвлячи Бога, нiбито можна причащатися тiла Христового (Господи прости!) пiсля злягання з черницею, а Господовi милiша була Магдалина, нiж дiвиця Агнеса, нiбито той, кого юрба називае демоном, – то сам Бог, бо демон – то мудрiсть, а мудрiсть – то i е Бог! Блаженна Клара, почувши таку мову, сподобилася вiзи, в якiй сам Бог мовив iй, що вони – зловмиснi визнавцi Spiritus Libertatis[46 - Вiльного Духа (лат.).]!

– Ум цих мiноритiв запалав саме пiд впливом Клариних вiзiй, а часто дуже малий крок вiддiляе екстатичну вiзiю вiд шалу грiха, – мовив Вiльям.

Убертин схопив його за руки, i сльози знов заволiкли йому очi:

– Не кажи такого, Вiльяме. Як можна сплутати мить екстатичноi любовi, яка палить тобi нутро пахощами ладану, i розпусту чуттiв, яка вiдгонить сiркою? Бентiвенга закликав торкатися оголених членiв тiла, твердячи, нiби лише так можна звiльнитися з-пiд влади чуттiв, homo nudus cum nuda iacebat…

– Et non commiscebantur ad invicem…[47 - Нагий чоловiк з нагою жiнкою лежав… але не з’еднувалися вони мiж собою (лат.).]

– Брехня! Вони прагнули насолоди. Вони не мали за грiх, коли чоловiк i жiнка злягаються, щоб втишити свiй плотський потяг, коли вони торкаються i цiлують одне одного у всi мiсця, коли вiн притискае свое оголене лоно до ii оголеного лона!

Те, як Убертин таврував чужий порок, правду кажучи, зовсiм не спонукало мене до чеснотливих думок. Мiй учитель, мабуть, помiтив мое збентеження i перебив сього святого чоловiка.

– Дух твiй, Убертине, такий же палкий в любовi Бога, як у ненавистi до зла. Я мав на увазi, що рiзниця мiж палкiстю серафимiв i палкiстю Люцифера невелика, бо й одна, i друга завжди родяться з граничного спалаху волi.

– О, рiзниця е, вона е, i я добре ii знаю! – натхненно мовив Убертин. – Ти хочеш сказати, що мiж прагненням до добра i прагненням до зла е лише малий крок, бо все залежить вiд того, куди спрямована та сама воля. Це правда. Та рiзниця в об’ектi, а об’ект розпiзнати дуже легко. Тут Бог, а там – диявол.

– А я боюсь, що втратив здатнiсть це розрiзняти, Убертине. Хiба твоя Ангела Фолiньянка не розповiдала, як одного дня дух ii у найвищому захватi перенiсся у Христовий Грiб? Хiба не казала вона, що спершу поцiлувала йому груди, а вiн лежав iз заплющеними очима, тодi поцiлувала його в уста i вiдчула, як з тих уст сочаться невимовно солодкi пахощi, а через якусь хвилю притулила свою щоку до щоки Христа, а Христос погладив ii по щоцi i пригорнув до себе, i тодi – твердила вона – щастя ii сягло вершини?..

– Хiба це якось стосуеться чуттевого потягу? – спитав Убертин. – То був мiстичний досвiд, а тiло було тiлом Нашого Господа.

– Може, я звик до iншого в Оксфордi, – сказав Вiльям, – там мiстичний досвiд мав дещо iнший характер…

– Все в головi, – усмiхнувся Убертин.

– Або в очах. Вiдчуття Бога як свiтла, споглядання Його у промiннi сонця, в образах у свiчадi, у ряхтiннi барв, що оповивають часточки упорядкованоi матерii, у мерехкотiннi денного свiтла на мокрому листi… Хiба така любов не ближча до любовi Франциска, який славив Бога у його створiннях, квiтах, травах, водi, повiтрi? Не думаю, що така любов може завести на манiвцi. А от любов, яка переносить дрож плотських зносин на бесiду з Усевишнiм, менi не до вподоби…

– Блюзниш, Вiльяме! Це не те ж саме. Вiд екстазу серця, залюбленого в Розп’ятого Ісуса, до розтлiнного екстазу лжеапостолiв з Мон-тефалько – величезний стрибок униз…

– Вони не були лжеапостолами, то були брати Вiльного Духа, ти сам це казав.

– Байдуже! Ти не знав усього про той процес, я сам не наважився прикласти до актiв деякi зiзнання, щоб демонська тiнь навiть на мить не торкнулася того пiдсоння святостi, яке Клара там створила. Але я таки дещо дiзнався, таки дiзнався, Вiльяме! Вони збиралися ночами в льоху, брали щойно народжене немовля i кидали одне одному, аж поки воно не вмирало вiд стусанiв… чи чогось iншого… Той же, хто востанне спiймав його живим, на чиiх руках воно помирало, ставав проводарем тоi секти… А тiло дитини роздирали, змiшували з борошном i пекли з нього своi блюзнiрчi облатки!

– Убертине, – твердо сказав Вiльям, – усе це багато столiть тому говорили вiрменськi епископи про секту павликiян. І богомилiв.

– То й що? Диявол тугодум, вiн знов i знов повертаеться до звичних способiв обману i спокушання, повторяючи своi обряди щотися-чолiття, вiн завжди однаковий, i саме тому в ньому можна впiзнати ворога! Повiр менi, у Пасхальну нiч вони запалювали свiчки i приводили у льох дiвиць. Вiдтак гасили свiчки й накидалися на них, навiть коли були зв’язанi з ними кровними узами… А якщо з цього злягання народжувалась дитина, знов починався пекельний обряд – усi збиралися навколо посудини, повноi вина, яку називали барильцем, i впивалися цим вином, тодi розрiзали на шматки дитину, кров ii наливали у чашу, кидали ще живих дiтей у вогонь, а попiл, що лишався вiд них, змiшували з цiею кров’ю й пили!

– Але ж це триста рокiв тому описав Михаiл Пселл у творi про бiсiвськi пiдступи! Хто тобi розповiв усе це?

– Вони, Бентiвенга та iншi, пiд тортурою!

– Одна-едина рiч хвилюе живих створiнь бiльше вiд насолоди – страждання. Пiд тортурою людина наче перебувае пiд владою дурманного зiлля. Все те, що ти колись чув, усе, що читав, спливае у твоiй свiдомостi, немов ти у полонi шаленого пориву, але несе вiн тебе не до неба, а до пекла. Пiд тортурою ти скажеш не лише те, чого хоче iнквiзитор, але й те, що, на твою думку, могло б справити йому приемнiсть, бо мiж тобою i ним виникае близький зв’язок (зв’язок воiстину диявольський)… Все це я знаю, Убертине, бо теж колись належав до тих, хто вважае, буцiм правду можна видобути розжареним залiзом. Але знай, жар iстини породжений iншим огнем. Пiд тортурою Бентiвенга мiг говорити найнесусвiтнiшу брехню, бо то говорив не вiн, то говорило його любострастя, демони його душi.

– Любострастя?

– Так, бувае любострастя болю, як бувае i любострастя вiри, а навiть любострастя покори. Якщо бунтiвним ангелам так мало треба було, щоб перемiнити свою жагу вiри i покори в жагу гординi й бунту, то що ж тодi казати про людину? Кажу тобi, щоб ти знав: саме ця думка свiнула менi пiд час розслiдувань. Тому я й вiдмовився вiд гiдностi iнквiзитора. Я бiльше не вiдважувався розслiдувати хиби зловмисникiв, бо зрозумiв, що такi самi хиби властивi й святим.

Убертин слухав останнi слова Вiльяма, немов не розумiючи, про що той говорить. З виразу приязного спiвчуття, який дедалi виразнiше вимальовувався на його обличчi, я зрозумiв, що вiн вважае, нiби Вiльям став жертвою почуттiв, вартих великого осуду, та прощае йому все це з любовi до нього. Перебиваючи його, вiн гiрко мовив:

– Байдуже. Якщо ти так до цього ставишся, то добре зробив, що зупинився. Зi спокусами треба боротися. Одначе менi бракувало твоеi пiдтримки, а ми ж могли розгромити цю нечестиву зграю. А що сталося насправдi, ти знаеш – мене самого звинуватили в тому, що я був надто поблажливий до них, i запiдозрили в ересi. Ти теж був надто поблажливий у боротьбi зi злом. Зло, Вiльяме, куди не глянь – всюди зло; невже нiколи не щезне се прокляття, ся тiнь, се багно, яке не дае нам торкнутися першоджерела? – Вiн ще ближче присунувся до Вiльяма, немов боячись, що хтось його почуе. – Ти знаеш, що воно закралося й сюди, мiж сi освяченi молитвою мури?

– Знаю, настоятель казав менi, навiть попрохав допомогти йому з’ясувати цю справу.

– Тож з’ясовуй, розкопуй, дивись соколиним оком у двох напрямах – розкошелюбства i гординi…

– Розкошелюбства?

– Авжеж, розкошелюбства. У загиблому юнаковi було щось… жiноче, а отже, диявольське. Очi його були немов очi дiвицi, яка хоче вступити у зв’язок з iнкубом. А говорячи про гординю, я мав на увазi гординю ума: ii не бракуе у сьому монастирi, де звикли пишатися словом, творячи iлюзiю мудростi…

– Коли щось знаеш, допоможи менi.

– Я нiчого не знаю. Менi тут нiчого знати. Але деякi речi вiдчуваеш серцем. Та годi вже, чому ми все про сумне, хiба гоже так страхати нашого молодого приятеля?

Глянувши на мене своiми небесно-блакитними очима, вiн торкнувся моеi щоки своiми довгими, бiлими пальцями, а я iнстинктивно мало не вiдсахнувся; одначе стримався, i добре зробив, бо образив би його, адже намiри його були чистi.

– Розкажи краще про себе, – сказав вiн, знов повертаючись до Вiльяма. – Що з тобою дiялося весь цей час? Уже минуло…

– Вiсiмнадцять рокiв. Я вернувся у рiднi краi. Знову взявся за науку в Оксфордi. Вивчав природу.

– Природа – це добро, вона-бо – дитя Боже, – мовив Убертин.

– І Бог, мабуть, теж добрий, якщо породив природу, – усмiхнувся Вiльям. – Отож, я вчився i заприятелював з багатьма мудрими людьми. Тодi я познайомився з Марсилiем, мене приваблювали його iдеi про iмперiю, про народ, про новий закон для земних царств, i так я опинився серед тих наших братiв по ордену, якi дораджують цiсаревi. Але все це ти знаеш, я ж тобi писав. Я так зрадiв, коли в Боббiо прознав, що ти тут. Ми думали, що ти загинув. Але тепер, коли ти знову з нами, твоя присутнiсть буде вельми до речi через кiлька днiв, коли прибуде Михаiл. То буде жорстока сутичка.

– Я небагато можу додати до того, що сказав був п’ять рокiв тому в Авiньйонi. Хто приiде з Михаiлом?

– Дехто з учасникiв Перуджiйськоi капiтули, Арнальд з Аквiтанii, Г’ю з Ньюкасла…

– Хто? – перепитав Убертин.

– Гуго з Новокастра, даруй менi, я подумки вживаю свою рiдну мову, навiть коли висловлююсь доброю латиною. І ще Вiльгельм Альнвiк. Вiд авiньйонських францисканцiв можна чекати Єронiма, того дурня з Каффи, може, будуть також Беренгарiй Таллонi та Бонаграцiя з Бергамо.

– Уся надiя на Бога, – мовив Убертин, – цi двое не забажають надто настроювати Папу проти себе. А хто вiдстоюватиме позицii курii, я маю на увазi – хто з непримиренних приiде?

– Судячи з того, що менi писали, буде, гадаю, Лоренцо Декоалькон…

– Пiдступний чоловiк.

– Жан д’Анно…

– Той знае всi богословськi тонкощi, бережись його.

– Якось дамо собi раду. І врештi, Жан де Бон.

– Той зчепиться з Беренгарiем Таллонi.

– Так, це, гадаю, буде страшенно кумедно, – мовив мiй учитель веселим тоном. Убертин глянув на нього з непевною усмiшкою.

– Нiколи не розумiю, коли ви, англiйцi, говорите серйозно. Нiчого кумедного в такому серйозному питаннi нема. Ідеться про виживання ордену, до якого ти сам належиш i який я теж у глибинi серця все ще вважаю своiм. Але я благатиму Михаiла не iхати до Авiньйона. Надто вже наполегливо Йоан запрошуе, кличе, заманюе його до себе. Не довiряйте тому старому французовi. О Господи, в чиiх руках опинилась Твоя церква! – Вiн повернув голову до вiвтаря. – Вона стала блудницею, рознiжилась у розкошах, купаеться в розпустi, наче розгарячена змiя! Вiд сувороi чистоти Вiфлеемськоi яскинi, вiд нагото дерева, lignum vitae[48 - Дерево життя (лат.).] хреста, до вакханалiй золота та каменю! І тут теж, розумiеш, – ти ж бачив тутешнiй портал. Куди не глянь – всюди пишаються образи! Зрештою, недалекi вже днi Антихриста, i я боюсь,

Вiльяме! – Вiн озирнувся навколо, вдивляючись витрiщеними очима у темнi нави, немов Антихрист мав ось-ось з’явитися, i я вiдчув, що й сам сподiваюсь побачити його. – Його намiсники вже тут, вiн послав iх, як колись Христос послав у свiт апостолiв! Вони топчуть Град Божий, спокушають обманом, лицемiрством i насильством. Тодi пришле Бог слуг своiх, Ілiю та Еноха, яких Вiн зберiг при життi у земному раю, щоб вони сплутали плани Антихриста, i прийдуть вони, i проповiдуватимуть у волосяницях, i навчатимуть покаяння прикладом i словом…

– Вони вже прийшли, Убертине, – сказав Вiльям, показуючи на свiй грубий францисканський габiт.

– Але вони ще не здобули перемоги, саме настала мить, коли ошалiлий Антихрист накаже замордувати Еноха та Ілiю i виставити iхнi тiла напоказ, щоб кожен iх бачив i боявся йти iхнiм шляхом. Так, як хотiли замордувати мене…

Тут мене охопив жах, я подумав, що Убертин у полонi якогось божественного безумства, i став побоюватися за його розум. Тепер же, через багато лiт, коли я знаю те, що знаю, тобто що через кiлька рокiв його буде вбито в якомусь нiмецькому мiстi за вельми загадкових обставин i що винуватця так нiколи й не знайдуть, то вiдчуваю ще бiльший жах, бо вже не маю сумнiвiв, що того вечора Убертин пророкував.

– Знаеш, авва Йоахим говорив правду. Ми вступили в шосту еру людськоi iсторii, коли грядуть два Антихристи – мiстичний Антихрист й Антихрист iстинний, i се станеться тепер, у шосту епоху, пiсля того, як прийшов Франциск, який вiдобразив на своiй власнiй плотi п’ять ран Розп’ятого Ісуса. Мiстичним Антихристом був Бонiфацiй, вiдречення Целестина недiйсне, Бонiфацiй – то звiр, що виходить з моря[49 - Див. Од. 13.], сiм голiв його зображають смертнi грiхи, а десять рогiв – зневаженi заповiдi, наближенi до нього кардинали – то саранча, а тiло його – Аполлiон[50 - Аполлiон (гр. Apollyon) – Губитель, iм’я ангела безоднi в Одкровеннi св. Йоана Богослова (див. Од. 9, 11).]! Але число звiра, якщо написати його iм’я грецькими лiтерами, е Benedicti! – Вiн пильно глянув на мене, чи я все зрозумiв, i повчально пiднiс палець. – Істинним Антихристом, звiром, що виходить iз землi, був Бенедикт XI! Бог допустив, щоб се втiлення пороку й зла порядкувало в Його церквi, аби ще бiльшою славою засяяли чесноти його наступника!

– Але ж, превелебний отче, – ледь чутно заперечив я, набравшись вiдваги, – його наступником е Йоан!

Убертин заслонив собi рукою чоло, немов щоб прогнати болiсний сон. Вiн був такий стомлений, що ледве дихав.

– Авжеж. Усi цi розрахунки хибнi, ми все ще очiкуемо ангельського Папу… Але таки з’явилися Франциск та Домiнiк. – Вiн пiднiс очi до неба i молитовним тоном мовив (але я був певен, що то вiн цитуе уступ зi своеi славетноi книги про дерево життя): – Quorum primus seraphico calculo purgatus et ardore celico inflammatus totum incendere videbatur. Secundus vero verbo predicationis fecundus super mundi tenebras clarius radiavit…[51 - Перший з яких, очищений серафiчним каменем i наснажений небесним жаром, запалив цiлий свiт. Другий, багатий на правдиве пророче слово, засяяв яскраво над темрявою свiту (лат.).] Так, якщо цi обiтницi справдяться, ми ще дочекаемось ангельського Папи.

– Хай буде так, Убертине, – мовив Вiльям. – А поки я мушу тут подбати про те, щоб не прогнали людського iмператора. Про твого ангельського Папу говорив також фра Дольчино…

– Не згадуй бiльше iменi того гаспида! – вигукнув Убертин, i я вперше побачив, як вiн весь перемiнився – смуток його заступила лють. – Вiн закаляв слово Йоахима Калабрiйця i зробив з нього джерело смертi й бруду! Достотний посланець Антихриста! Але ти, Вiльяме, говориш так, бо насправдi не вiриш у пришестя Антихриста, а твоi оксфордськi вчителi напоумили тебе схилятися перед розумом, нехтуючи пророчими властивостями серця!

– Помиляешся, Убертине, – вельми серйозно вiдповiв Вiльям. – Ти знаеш, що з усiх своiх учителiв найдужче я шаную Роджера Бекона…

– Який марив летючими машинами, – насмiшкувато-гiрко мовив Убертин.

– Який говорив про Антихриста чiтко i ясно, бо побачив його знамення у зiпсуттi свiту та в немочi мудростi. Але вiн навчав, що лиш одним способом можна пiдготуватися до його пришестя: вивчати таемницi природи, щоб знання цi причинилися до вдосконалення людського роду. Можна готуватися до боротьби з Антихристом, вивчаючи цiлющi чесноти трав, природу каменiв, а навiть вигадуючи тi летючi машини, з яких ти смiешся.

– Для твого Бекона Антихрист – лише привiд для того, щоб плекати гордощi розуму.

– Святий привiд.

– Нiщо святе приводу не потребуе. Вiльяме, ти ж знаеш, як я тебе люблю. Знаеш, як я тобi вiрю. Упокор свiй розум, навчися оплакувати рани Господнi, викинь геть своi книжки.

– Я збережу лише твою, – усмiхнувся Вiльям.

Убертин теж усмiхнувся i покивав на нього пальцем:

– Ото дурноверхий англiець. Не смiйся занадто з ближнiх. Краще бiйся тих, кого не можеш любити. І стережися цiеi обителi. Це мiсце менi не подобаеться.

– А я якраз хотiв краще його пiзнати, – сказав Вiльям, прощаючись. – Ходiмо, Адсо.

– Я кажу тобi, що воно недобре, а ти кажеш, що хочеш пiзнати його. Ач який! – сказав Убертин, хитаючи головою.

– До речi, – знов озвався Вiльям, уже на пiвдорозi до виходу, – хто цей подiбний до тварини монах, що розмовляе вавилонською мовою?

– Сальватор? – обернувся Убертин, який вже був уклякнув. – Схоже, це я зробив цей подарунок абатству… Разом з келарем. Скинувши габiт францисканця, я на деякий час повернувся до свого колишнього монастиря в Казале. Там я побачив, що кiлька ченцiв потрапило у скрутне становище, бо братiя звинуватила iх у тому, буцiм вони – спiритуали з моеi секти… так вони висловилися. Я заступився за них i домiгся, щоб iм дозволили пiти за моiм прикладом. І торiк, коли я приiхав сюди, то побачив тут цих двох, Сальватора та Ремигiя. Сальватор… Вiн справдi схожий на звiрину. Але охочий прислужитися.

Вiльям якусь мить вагався.

– Я чув, як вiн каже «покаяйтеся».

Убертин замовк. Тодi махнув рукою, мовби проганяючи набридливу думку.

– Та нi. Знаеш, якi цi мирськi брати. Селюки, якi десь, можливо, наслухались якогось мандрiвного проповiдника, а потiм верзуть самi не знаючи що. Сальваторовi можна багато що закинути, це захланна i розпусна бестiя. Але нiчого, нiчогiсiнько йому не закинеш супроти правовiр’я. Нi, зловмисником у монастирi е хтось iнший, пiдозрюй краще того, хто знае забагато, а не того, хто не вiдае нiчого. Не будуй замку пiдозр на одному словi.

– Звiсно, нi, – вiдповiв Вiльям. – Я покинув iнквiзиторство саме тому, що не хотiв цього робити. Але я люблю слухати всiлякi слова, потiм е над чим помiркувати.

– Ти забагато мiркуеш. Хлопче, – мовив вiн, повертаючись до мене, – не бери поганого прикладу зi свого вчителя. Єдина рiч, про яку варто мiркувати, – то смерть, я зрозумiв се лише на схилку свого життя. Mors est quies viatoris – finis est omnis laboris[52 - Смерть – спочинок для подорожнього, кiнець усiх трудiв (лат.).]. Залиште мене, я хочу помолитися.




Першого дня коло часу дев'ятого,

де Вiльям провадить учену бесiду iз Северином-зiллярем


Ми знову пройшли серединною навою i вийшли. Розмова з Убертином збурила мою душу.

– То… дивний чоловiк, – сказав я.

– Пiд багатьма оглядами вiн е – чи був колись – великим чоловiком. Але саме тому вiн дивний. Лише малi люди здаються нормальними. Убертин мiг би стати одним з тих еретикiв, яких вiн допомагав палити, або ж кардиналом святоi Римськоi Церкви. Вiн упритул пiдiйшов до обох цих крайнощiв. Коли я розмовляю з Убертином, менi здаеться, що пекло – це лише погляд на рай з iншого боку.

Я не зрозумiв, що вiн мае на увазi.

– З якого боку? – спитав я.

– Авжеж, – погодився Вiльям, – рiч у тiм, щоб знати, чи е цi боки i чи е якась цiлiсть. Та не слухай мене. І не дивись бiльше на цей портал, – сказав вiн, легенько вдаривши мене по потилицi, коли я обертався, приваблений скульптурами при входi. – Сьогоднi тебе вже досить лякали. Усi.

Ідучи до виходу, я побачив перед собою ще одного ченця. Вiн був, мабуть, Вiльямового вiку. Вiн усмiхнувся до нас i чемно привiтався. Сказав, що вiн – Северин iз Санкт-Еммерама, отець-зiлляр, який дбае про лазню, лiчницю та городи, i що вiн до наших послуг, якщо ми хочемо краще зорiентуватися на теренах абатства.

Вiльям подякував йому i сказав, що, заходячи, вже помiтив чудовий город, який, схоже, мiстить не лише iстiвну городину, але й цiлющi зела, наскiльки це можна побачити крiзь снiг.

– Улiтку або навеснi, коли буяють розмаiтi трави, кожну з яких прикрашають квiти, город цей ще краще спiвае славу Творцевi, – мовив Северин, немов вибачаючись. – Але й в цю пору року око зiлляра бачить крiзь сухе гiлля, якi рослини виростуть згодом, i можу сказати тобi, що в цьому городi ти знайдеш бiльше трав, нiж в будь-якiй зiллярськiй книзi, i вони барвистiшi вiд будь-якого iх найчудовiшого зображення. Та й узимку ростуть гарнi зела, а в зiллярнi я тримаю в посудинах чимало зiлля, назбираного заздалегiдь, щоб мати напоготовi. Адже корiнням квасеницi лiкують бронхiти, з вiдвару корiння алтеi роблять примочки при шкiрних хворостях, лопухом гоять екземи, а подрiбнивши i змоловши кореневище змiйовика, можна лiкувати бiгунку i деякi жiночi хвороби, перець сприяе травленню, пiдбiл добрий на кашель, маемо й непоганий тирлич на травлення, i солодець, i ялiвець, з якого можна зробити добрий напар, i чорну бузину, з кори якоi роблять примочки на печiнку, i мильнянку, коренi якоi вимочують у холоднiй водi, а потiм вживають при бронхiтi, i валерiяну, чесноти якоi ви, мабуть, знаете.

– У вас е рiзнi кориснi трави, якi ростуть у рiзному пiдсоннi. Як вам вдаеться всiх iх тут вирощувати?

– З одного боку, мусимо за це дякувати милосердю Господа, адже розташований наш монастир на плоскогiр’i, яке на пiвднi виходить на море, звiдки дують теплi вiтри, а з пiвночi мае високу гору, звiдки доходить лiсова прохолода. А з другого боку, я завдячую цим своему замилуванню до сього мистецтва, яке я, недостойний, сподобився одержати вiд своiх учителiв. Деякi рослини ростуть навiть у неприязному iм пiдсоннi, якщо добре дбати про грунт i поживу для них, плекати iхнiй рiст.

– Але ви також вирощуете рослини, якi йдуть лише на харч? – спитав я.

– Мiй зголоднiлий лошачку, нема рослин, якi годяться у iжу, а не годяться для лiкування, – треба тiльки вживати iх у належнiй кiлькостi. Лиш надмiр робить iх причиною недуг. Вiзьмiмо цибулю. Природа ii тепла i волога; як спожити ii небагато, вона дае силу при зляганнi – звiсно, се для тих, хто не давав наших обiтiв, – надмiр же ii робить голову важкою, а зарадити сьому може молоко з оцтом. А тому, – додав вiн лукаво, – молодому ченцевi годиться споживати ii помiрковано, iж краще часник. Природи вiн теплоi й сухоi, i помiчний вiн вiд трутизни. Одначе дехто каже, що коли забагато з’iсти його ввечерi, вiд нього важкий сон. Але вiн не так вадить, як iншi зела, що викликають лихi видiння.

– Якi видiння? – спитав я.

– Гм, щось новiцiй наш надмiру допитливий. Знати речi цi мае лише зiлляр, iнакше будь-яка нерозважлива голова могла б роздавати видiння на всi боки, дурманячи людям голови.

– Але досить трохи кропиви, – зауважив Вiльям, – званоi також ройброю, а iнодi олiерiбусом, щоб убезпечитися вiд видiнь. Сподiваюсь, у вас е й це добре зiлля.

Северин крадькома зиркнув на вчителя:

– Ти знаешся на зiллярствi?

– Дуже мало, – скромно мовив Вiльям, – якось до рук менi потрапив «Theatrum Sanitatis»[53 - Театр здоров’я (лат.).] Убубхасима з Бальдаха…

– Абул Асана аль-Мухтер iбн-Ботлана.

– Або Еллукасима Елiмiттара, якщо хочеш. Цiкаво, чи нема якихсь його творiв тут?

– Є щонайкращi, з численними препишними iлюстрацiями.

– Хвала небовi. A «De virtutibus herbarum»[54 - Про достоiнства трав (лат.).] Платеарiя?

– І ця е, i «De plantis»[55 - Про рослини (лат.).] Арiстотеля. Буду радий побесiдувати iнодi з тобою про зела.

– Я радiтиму ще бiльше, – мовив Вiльям, – та хiба сим ми не порушимо звичаю мовчанки, дотримуватися якого, здаеться, наказуе правило вашого чину?

– Правило, – мовив Северин, – столiттями пристосовувалося до вимог рiзних спiльнот. Воно приписувало lectio divina[56 - Читання Святого Письма (лат.).], але не студii: та ти знаеш, як ревно наш орден дбае про дослiдження речей божественних i людських. Крiм того, правило приписуе спiльну опочивальню, але часто ченцi потребують вiддаватись розважанням i вночi, тому кожен з них мае власну келiю, як це заведено у нас. Правило дуже суворе стосовно мовчанки, i в нас теж вимагаеться, щоб не лише той чернець, що робить ручну роботу, але й той, що пише або читае, уникав балачок зi своiми братами. Але обитель наша – це насамперед спiльнота вчених мужiв, i iм корисно обмiнюватися мiж собою скарбами знань, якi вони нагромаджують. Будь-яка бесiда, що стосуеться наших студiй, вважаеться законною i пожиточною, аби лиш ii не провадили у трапезнiй чи пiд час богослужiнь.

– Ти часто мав нагоду бесiдувати з Адельмом Отрантським? – спитав раптом Вiльям.

Северина це, схоже, не здивувало.

– Бачу, ти вже говорив з абатом, – мовив. – Нi. З ним я нечасто розмовляв. Вiн весь час розписував мiнiатюрами книги. Я чув iнодi, як вiн дискутував про тонкощi своеi працi з iншими монахами – Венанцiем iз Сальвемека чи Хорхе з Бургоса. Зрештою, день свiй я коротаю не в скрипторii, а у своiй робiтнi, – i кивнув на будiвлю лiчницi.

– Розумiю, – сказав Вiльям. – Отже, ти не знаеш, чи Адельм мав видiння.

– Видiння?

– Подiбнi до тих, якi викликае твое зiлля.

Северин зацiпенiв:

– Я ж казав, що дуже дбаю про те, щоб небезпечнi трави були недоступними для iнших.

– Я не це мав на увазi, – поспiшно уточнив Вiльям. – Я говорив про видiння взагалi.

– Не розумiю, – наполягав Северин.

– Чернець, який уночi блукае по Вежi, де, за словами абата, з тими, хто входить туди о забороненiй порi, можуть траплятися… жахливi речi, тож я подумав, що вiн мiг мати диявольськi видiння i що це вони штовхнули його в прiрву.

– Я вже казав, що не буваю в скрипторii, хiба що iнодi менi потрiбна якась книга, та зазвичай менi досить тих травничих книг, якi я тримаю в лiчницi. Я ж казав тобi, Адельм часто розмовляв з Хорхе, з Венанцiем i, звичайно, з Беренгарiем.

Я вiдчув легке вагання у Севериновому голосi. Не оминула його й увага мого вчителя:

– З Беренгарiем? А чому – звичайно?

– Беренгарiй з Арунделя, помiчник бiблiотекаря. Вони були однолiтками, разом вiдбували новiцiят, тож нiчого дивного, що iм було про що поговорити. Я це мав на увазi.

– Значить, ти це мав на увазi, – мовив Вiльям. На мое здивування, розпитувати далi вiн не став. І вiдразу змiнив тему розмови. – Може, пора нам уже зайти у Вежу. Будеш нам за провiдника?

– Залюбки, – сказав Северин з явною полегкiстю. Вiн попровадив нас краем городу, i ми пiдiйшли до захiдного фасаду Вежi.

– Вiд городу е вхiд до кухнi, – мовив вiн, – але кухня займае лише захiдну половину першого поверху, а решту займае трапезна. З пiвденного боку е ще двое дверей, якi ведуть до кухнi та до трапезноi – до них можна дiстатися, обiйшовши ззаду хори церкви. Але ми зайдемо сюди, адже з кухнi можна прямо пройти до трапезноi.

Увiйшовши в простору кухню, я помiтив, що всерединi Вежа мае восьмикутний внутрiшнiй двiр; як я зрозумiв пiзнiше, то був своерiдний великий глухий колодязь, на який з кожного поверху виходили широкi вiкна, подiбнi до вiкон у зовнiшнiх стiнах. Кухня була величезною, повною диму залою, де метушилося чимало челядникiв, рихтуючи страви на вечерю. Двое з них готували приправлену городиною запiканку з ячменю, вiвса та жита, нарiзаючи на великому столi рiпу, капусту, редьку та моркву. Неподалiк ще один кухар, зваривши рибу у винi з водою, тепер присмачував ii пiдливою з шавлii, петрушки, чебрецю, часнику, перцю та солi.

Пiд захiдною баштою стояла велетенська пекарська пiч, де вже блимало червонувате полум’я. У пiвденнiй баштi стояла ще одна величезна плита, на якiй кипiли казани й оберталися рожни. Через дверi, що виходили на тiк за церквою, свинарi саме вносили тушi забитих свиней. Ми вийшли через тi ж дверi й опинилися на току, розташованому на схiдному краю дворища, поблизу мурiв, вздовж яких вишикувались господарськi будiвлi. Северин пояснив, що перша будiвля – це свинарники, за ними тяглися стайнi, стiйла для волiв, а далi – курники i крита загорода для овець. Перед свинарниками свинарi розмiшували у великому глеку кров тiльки-но забитих свиней, щоб вона не зсiдалася. Якщо ii вiдразу як слiд вимiшати, то при цiй холоднiй погодi вона постоiть, не псуючись, ще кiлька днiв, поки з неi не нароблять кров’янки.

Ми знову зайшли у Вежу i лише побiжно оглянули трапезну, проходячи через неi по дорозi до схiдноi башти. Трапезна займала простiр пiд двома баштами, у пiвнiчнiй частинi стояла грубка, а зi схiдноi гвинтовi сходи вели у скрипторiй, себто на другий поверх. Саме цими сходами ченцi йшли щодня до працi, або двома рядами iнших, не таких зручних, зате добре опалених сходiв, якi спiраллю пiднiмалися позаду грубки та кухонноi печi.

Вiльям спитав, чи знайдемо ми когось у скрипторii, бо ж була недiля. Северин усмiхнувся i сказав, що для ченця-бенедиктинця праця – це те ж саме, що молитва. У недiлю богослужiння тривають довше, але ченцi, якi працюють над книгами, усе ж проводять нагорi кiлька годин, зазвичай плiдно обмiнюючись ученими заувагами та порадами i розважаючи над Святим Письмом.




Першого дня пiсля часу дев'ятого,

де описано вiдвiдини скрипторiю i знайомство з багатьма вченими мужами, переписувачами та рубрикаторами, а також зi слiпим старцем, який очiкуе Антихриста


Поки ми пiднiмалися сходами, я побачив, що вчитель мiй придивляеться до вiкон, крiзь якi на сходи падало свiтло. Я, мабуть, ставав таким же кмiтливим, як i вiн, бо вiдразу помiтив, що вони розмiщенi так, що до них важко дiстатися. Зрештою, вiкна трапезноi (единi вiкна на першому поверсi, якi виходили на урвище) теж були важкодоступними, адже пiд ними не було високих меблiв.

Пiднявшись по сходах, ми увiйшли у скрипторiй з боку схiдноi башти, i тут я не змiг стримати захопленого вигуку. Другий поверх не був роздiлений на двi частини, як нижнiй, а тому розкинувся перед моiми очима у всiй своiй просторiй неосяжностi. Вигнуте i не дуже високе склепiння (нижче, нiж у церквi, але вище, нiж в будь-якiй капiтулярнiй залi, яку я будь-коли бачив), пiдперте мiцними колонами, спиналося над цiлим примiщенням. Весь простiр пронизувало чудове свiтло, яке лилося крiзь три величезнi вiкна з кожноi бiльшоi сторони i крiзь п’ять менших вiкон, прорубаних у кожнiй з п’яти зовнiшнiх сторiн кожноi башти; ще вiсiм високих i вузьких вiкон впускали свiтло ще й з внутрiшнього восьмикутного колодязя.

Завдяки усiм цим вiкнам велику залу щедро виповнювало рiвне розсiяне свiтло, хоч був то зимовий пополудень. Шибки не були кольоровими, як це бувае у церквах, свинцевi крiплення тримали чотирикутники безбарвного скла, i всередину вливалося якнайчистiше свiтло, не переiнакшене людською майстернiстю, щоб освiтлювати працю тих, хто читае i пише. В iнший час та в iнших мiсцях я бачив чимало скрипторiiв, та не бачив жодного, де у струменях матерiального свiтла, яке робило простiр осяйним, так свiтляно виблискувало б саме духовне начало, що його свiтло воплочае, – claritas, джерело всякоi краси i мудростi, невiд’емний атрибут чудовноi домiрностi, вираженоi у цiй залi. Красу-бо творять спiльно три речi: насамперед се integritas, або довершенiсть, i тому речi неповнi ми почитуем за негарнi; тодi належна домiрнiсть, сирiч consonantia; i врештi claritas, свiтло, ми ж бо звемо прекрасними речi, яким властива свiтла барва[57 - Так говорить про природу краси Тома Аквiнський у своiй «Сумi богослов’я».]. І оскiльки вiзiя прекрасного вселяе супокiй, а наш апетит однаково прагне спочивати в мирi, добрi та красi, я вiдчув у собi велике вмиротворення i подумав: як, мабуть, утiшно працювати у сьому мiсцi.

У ту полуденну годину воно здалося моiм очам чудовним горнилом премудростi. Згодом у Санкт-Галленi я бачив скрипторiй подiбних розмiрiв, розташований окремо вiд бiблiотеки (деiнде ченцi працювали в тому ж примiщеннi, де зберiгалися книги), але вiн не був так неперевершено домiрний. Пiд кожним з вiкон стояло по столу, за ними сидiли книжники, переписувачi, рубрикатори та iншi вченi монахи. Всього вiкон було сорок (воiстину довершене число, одержане подесятерiнням чотирикутника, або немов десять заповiдей помножено на чотири богословськi чесноти), тому водночас тут могло б працювати сорок ченцiв, хоч у той момент iх там було десь тридцять. Северин пояснив нам, що монахiв, якi працюють у скрипторii, звiльнено вiд богослужiнь третього, шостого i дев’ятого часу, щоб iм не довелося переривати працю у свiтлi години i зупиняли вони ii лише при заходi сонця, перед вечiрнею.

Найкраще освiтленi мiсця вiддано найдосвiдченiшим мiнiатюристам, рубрикаторам та переписувачам. На кожному столi стояло все потрiбне для розпису i переписування книг: рiжки з чорнилом, тонкi пера, якi дехто з ченцiв пiдстругував тонким ножиком, пемзовий камiнь, щоб вигладжувати пергамен, лiнiйки, щоб креслити лiнii, на яких вiдтак проляже письмо. Бiля кожного переписувача або на вершку нахиленоi площини його стола стояв пюпiтр, на ньому спочивав переписуваний рукопис, накритий шаблоном, що видiляв рядок на сторiнцi, який саме переписувався. Дехто писав чорнилом золотистоi та iнших барв. Іншi натомiсть лише читали книги i виписували щось iз них у своi особистi зшитки чи таблички.

Утiм, менi не вдалося довше поспостерiгати за iхньою працею, бо назустрiч нам вийшов бiблiотекар, i ми вже знали, що це Малахiя з Гiльдесгайма. Лице його намагалося виразити гостиннiсть, але я мимохiть аж охнув супроти такоi незвичайноi фiзiономii. Вона була блiда, i хоч вiн перебував усього лиш на половинi земного свого шляху, сiть тонких зморщок робила його подiбним не те що до старика, а радше, як здалося менi на перший погляд (прости мене Господи), до староi жiнки, через щось жiноче в його глибоких i смутних очах. Уста його були майже неспроможнi зобразити усмiшку, i загалом здавалося, нiби чоловiк сей зазнае мук iснування через якийсь неприемний обов’язок.

Тим часом вiн чемно привiтав нас i представив ченцям, якi в ту хвилину там працювали. Малахiя розповiв нам також, яку роботу виконуе кожен з них, i я зачудувався глибокою iхньою вiдданiстю пiзнанню i дослiдженню божественного слова. Так я познайомився з Венанцiем iз Сальвамека, тлумачем з грецькоi та арабськоi, шанувальником Арiстотеля, воiстину наймудрiшого з людей. Запiзнався я i з Бенцiем з Упсали, молодим скандинавським монахом, знавцем риторики. З Беренгарiем з Арунделя, помiчником бiблiотекаря. З Аймаром з Александрii, який переписував твори, позиченi бiблiотецi всього на кiлька мiсяцiв, i рiвно ж з гуртом мiнiатюристiв, вихiдцiв з рiзних краiн: Патриком з Клонмакнойза, Рабаном з Толедо, Магнусом з Іони, Вальдом з Герфорда.

Перелiчувати iх, звiсно, я мiг би ще довго, перелiк-бо сам по собi незрiвнянна рiч, спроможна породити подиву гiднi гiпотипози. Та мушу перейти до теми наших бесiд; вони дали нам чимало корисних вказiвок, з яких ми почали розумiти той ледь чутний неспокiй, яким вiяло вiд ченцiв, i те щось невисловлене, що вчувалось у кожнiй бесiдi.

Учитель мiй почав розмову з Малахiею, вихваляючи красу скрипторiю та дух працьовитостi, який тут пануе, i розпитуючи про працю, яка тут провадиться. Адже, сказав вiн вельми обережно, вiн чував немало про цю бiблiотеку й хотiв би переглянути багато книг. Малахiя сказав йому те саме, що ми вже знали вiд абата: чернець просить у бiблiотекаря твiр, який хоче переглянути, i якщо прохання це доречне й богобiйне, той iде за нею нагору, в бiблiотеку. Вiльям спитав, як бiблiотекаревi вдаеться пам’ятати назви всiх книг, якi зберiгаються у шафах нагорi, i Малахiя показав йому товстезний том, густо заповнений списками i прикований золотим ланцюжком до його стола.

Вiльям устромив руку в отвiр у своiй рясi, де вона на грудях утворювала мiшок, i вийняв звiдти предмет, який я вже бачив був у нього в руках i на обличчi пiд час нашоi подорожi. Був то роздвоений хомутець, зроблений таким чином, що вiн мiг сидiти в людини на носi (а тим бiльше на його носi, великому й орлиному), як вершник сидить на крупi коня або птах на бантинi. А по обидва боки цього хомутця, домiрно з очима, були прикрiпленi два довгастi металевi кружальця, якi тримали два товстi, як дно пляшки, скельця, подiбнi за формою до мигдалю. Вiльям любив читати, тримаючи цi скельця перед очима, i говорив, буцiм бачить крiзь них краще, нiж це дозволяе йому природний зiр i немолодий вiк, особливо коли смеркне. Вони потрiбнi були йому не для того, щоб бачити далеко, бо око вiн мав напрочуд гостре, а щоб бачити зблизька. З iх допомогою вiн мiг читати рукописи, написанi крихiтними лiтерами, якi навiть менi важко було розiбрати. Вiн пояснив, що, коли людина перейде за половину свого життя, навiть якщо зiр ii завше був чудовий, око твердне i зiниця не в змозi легко пристосовуватись до вiддалi, тому чимало вчених людей пiсля п’ятдесятоi весни свого життя немов помирають для читання i писання. То велика бiда для тих, хто мiг би ще багато рокiв приносити своiм розумом великий пожиток. Тому слiд хвалити Господа, що хтось винайшов i виготовив сей струмент. Розповiв вiн менi це, пояснюючи iдеi свого приятеля Роджера Бекона, який твердив, що метою мудростi е також продовжувати людське життя.

Іншi ченцi дивились на Вiльяма з великою цiкавiстю, та не смiли нi про що питати. Я зрозумiв, що навiть у це мiсце, яке пишалося своею ревною вiдданiстю читанню i писанню, сей подиву гiдний предмет ще не проник. І вiдчув гордощi, що супроводжую людину, яка мае чим здивувати iнших людей, вiдомих у свiтi своею мудрiстю.

З цiею штукою на очах Вiльям нахилився над списками, якi мiстилися в цiй книзi. Я теж туди зазирнув, i ми побачили назви книг знаменитих i нiкому не вiдомих; усi вони належали бiблiотецi.

– «De pentagono Salomonis», «Ars loquendi et intelligendi in lingua hebraica», «De rebus metallicis»[58 - «Про Соломонiв пентакль», «Мистецтво бесiди i розумiння гебрейськоi мови», «Про властивостi металiв» (лат.).] Роджера з Герфорда, «Algebra» Аль-Куварiзмi, латиною переложив Роберт Англiк, «Пунiчнi вiйни» Силiя Італiка, ««Gesta francorum», «De laudibus sanctae crucis»[59 - «Дiяння франкiв», «Про хвалу святому хрестовi» (лат.).] Рабана Мавра та «Flavii Claudii Giordani de aetate mundi et hominis reservatis singulis litteris per singulos libros ab A usque ad Z»[60 - «Про вiк свiту i людей» (укладено книгами за лiтерами вiд А до Z) Флавiя Клавдiя Йордана (лат.).], – читав мiй учитель. – Блискучi твори. Але в якому порядку iх записують? – Вiн зацитував з якогось тексту, якого я не знав, але напевно знав Малахiя: – «Habeat Librarius et registrum omnium librorum ordinatum secundum facultates et auctores, reponeatque eos separatim et ordinate cum signaturis per scripturam applicatis»[61 - Бiблiотекар повинен мати реестр усiх книг, упорядкований за предметами й авторами, i вони мають бути поскладанi за порядком з письмовими позначками на них (лат.).]. Як ви запам’ятовуете мiсце, де лежить кожна книжка?

Малахiя показав йому анотацii обiк кожноi назви. Я прочитав: iii, IV gradus, V in prima graecorum; ii, V gradus, VII in tertia anglorum[62 - iii, IV рiвень, V у першiй грекiв; ii, V рiвень, VII у третiй англiв (лат.).] i так далi. Я зрозумiв, що перше число вказуе мiсце книги на полицi, про полицю, або gradus, свiдчить друге число, а трете число позначае шафу.

Зрозумiвши, що iншi позначки означають залу або коридор бiблiотеки, я насмiлився попрохати детальнiших пояснень щодо сих останнiх distinctiones[63 - Тут: позначок (лат.).]. Малахiя зиркнув на мене суворо:

– Може, ви не знаете, або ж забули, що входити до бiблiотеки дозволено лише бiблiотекаревi. А отже, цiлком слушно i достатньо, аби лише бiблiотекар умiв розшифрувати цi позначки.

– А за яким порядком наведено книги у цьому списку? – спитав Вiльям. – Це не схоже на предметне упорядкування.

Вiн не згадав порядок за авторами, вiдповiдно до лiтер абетки, бо спосiб цей почали застосовувати лише недавно, а отже, вiн ще був не вельми поширений.

– Своiм корiнням бiблiотека сягае в глиб часiв, – мовив Малахiя, – i книжки рееструють в мiру iх придбання чи одержання в дар, коли вони опиняються у наших мурах.

– Серед них важко знайти потрiбне, – зауважив Вiльям.

– Досить, щоб бiблiотекар вивчив перелiк напам’ять i знав, коли надiйшла кожна книжка. Що стосуеться iнших ченцiв, то вони можуть покластися на його пам’ять, – вiн немовби мав на увазi не себе, а когось iншого; i я зрозумiв, що говорив вiн про посаду, яку в той момент недостойно обiймав, але яку до нього обiймала сотня iнших, уже померлих монахiв, що передавали один одному своi знання.

– Зрозумiло, – мовив Вiльям. – Отже, якби я шукав щось про пентакль Соломона, не знаючи достеменно, що саме, ви б могли сказати менi, що про це мовить книга, назву якоi я оце прочитав, i знайти ii на горiшньому поверсi.

– Якби вам справдi треба було дiзнатися щось про Соломонову зiрку, – мовив Малахiя, – то перш нiж дати вам цю книгу, я б волiв порадитися з настоятелем.

– Я оце прознав, – сказав тодi Вiльям, – що недавно переставився один з ваших найталановитiших мiнiатюристiв. Абат стiльки розповiдав менi про його майстернiсть. Чи не мiг би я подивитись на кодекси, якi вiн iлюстрував?

– Адельм з Отранто, – сказав Малахiя, недовiрливо дивлячись на Вiльяма, – з огляду на молодий вiк, працював лише з маргiналiями.

Вiн мав дуже жваву уяву i з вiдомих речей умiв складати речi невiдомi й дивовижнi, примiром, сполучаючи людське тiло з кiнською шиею. Але онде його книги. Його стола ще нiхто не рухав.

Ми пiдiйшли до робочого стола Адельма, на якому лежали щедро розписанi сторiнки з Псалтиря. То були аркушi якнайтоншого сирiвця – царя над пергаменами, – й останнiй був усе ще прикрiплений до стола. Ледь протертий пемзою i пом’якшений крейдою, вiн був вигладжений шпателем, i крихiтнi дiрочки, зробленi по боках тоненьким стилосом, накреслювали лiнii, якi мали провадити руку митця. Першу половину вже вкривали письмена, i мiнiатюрист почав уже виводити фiгури по краях тексту. Натомiсть глянувши на iншi, вже завершенi аркушi, ми з Вiльямом зачудовано скрикнули. На полях Псалтиря виринав свiт навиворiт, протилежний свiтовi, до якого призвичаiли нас чуття. Здавалося, немов на приконеччi iстинноi оповiдi розгортаеться iнша оповiдь, глибоко пов’язана з нею через дивовижнi алюзii in aenigmate[64 - У подобi загадки (лат.).], оповiдь оманна, яка повiдае про вселенну догори ногами, де собаки тiкають вiд зайця, а козулi полюють на лева. Крихiтнi голiвки на пташиних лапках, тварини з людськими руками на хребтi, кудлатi голови, з яких вистають ноги, смугастi дракони, чотириногi iз змiiною шиею, сплетеною у тисячу нерозв’язних вузлiв, мавпи з оленячими рогами, птахоподiбнi сирени з перетинчастими крилами на спинi, люди без рук, на спинi яких, наче горби, виростають iншi людськi тiла, фiгури iз зубастим ротом на черевi, люди з конячою головою i конi з людськими ногами, рибини з пташиними крилами i птахи з риб’ячими хвостами, потвори з одним тiлом i двома головами або з однiею головою i двома тiлами, корови з пiвнячим хвостом i крилами метелика, жiнки з головами, вкритими лускою, наче риб’яча спина, двоголовi химери, що сплелися з ящеромордими бабками, кентаври, дракони, слони, мантикори, одноноги, що простяглися на гiлках дерев, грифон, з хвоста якого народжуеться лучник у повному военному обладунку, диявольськi створiння з безконечною шиею, череди людиноподiбних звiрiв i звiроподiбних карликiв iнодi на тiй самiй сторiнцi сусiдували зi сценами сiльського життя, де побут села було зображено так навдивовижу яскраво, що можна було подумати, буцiм постатi цi живi – орачi, збирачi плодiв, женцi, прядильницi, сiячi, а поруч з ними озброенi арбалетами лиси i куницi напирали на наiжене баштами мiсто, яке обороняли мавпи.

Початкова лiтера, вигнута як L, у долiшнiй своiй частинi породжувала дракона, в iншому мiсцi з великоi лiтери V, що починала слово «verba»[65 - Слова (лат.).], наче природний пагiн на стовбурi, виростала змiя з тисяччю кiлець, а з неi, мов листя i суцвiття, виростали iншi гади.

Поруч з Псалтирем лежав напрочуд вишуканий Часослов, недавно, мабуть, закiнчений, i був вiн такого малого розмiру, що помiщався на долонi. Почерк був дрiбний, а мiнiатюри на полях ледь помiтнi, око не могло вiдразу iх вловити, а мусило дослiдити зблизька, й тодi вони поставали у всiй своiй пишнотi. І чудувався я: що за надлюдське знаряддя мав мiнiатюрист, який намалював iх, як зумiв вiн зробити iх такими виразистими на цьому крихiтному клаптику пергамену! Всi поля книги кишiли крихiтними фiгурками, якi народжувались i виростали, немов живi, з кiнцевих завиткiв кунштовно вималюваних лiтер: морськi сирени, прудкi оленi, химери, людськi тулуби без рук, якi, наче дощовi хробаки, вилазять з-помiж рядкiв. В одному мiсцi, немов продовжуючи «Sanctus, Sanctus, Sanctus[66 - Свят, Свят, Свят (лат.).]», – що повторювалося у трьох рiзних рядках, виринали три звiринi постатi з людськими головами: двi з них еднались у цiлунку, причому одна вигнулась додолу, а друга – догори. Малюнок сей я без вагань назвав би безстидним, якби не був переконаний, що таку мiнiатюру в тiм мiсцi мае виправдовувати нехай не очевидний, але глибокий духовний смисл.

Коли я гортав сi сторiнки, нiме захоплення змагалось у менi зi смiхом, бо хоч сусiдували вони зi священними рядками, постатi сi нестримно схиляли до веселощiв. А брат Вiльям, який теж розглядав iх з усмiшкою, зауважив:

– Babewyn – ось як звуть iх на моiх островах.

– У Галлiях iх називають бабуiнами, – мовив Малахiя. – Справдi, свого мистецтва Адельм навчився у вашому краю, хоч пiзнiше студiював його й у Францii. Це бабуiни, себто африканськi мавпи. Фiгури свiту навиворiт, де будинки стоять на кiнчику шпиля, а земля здiймаеться над небом.

Я згадав собi кiлька рядкiв, якi чув колись рiдною говiркою, i не мiг стриматися, щоб не проказати iх:

Aller Wunder si geswigen,
das Herde Himel hat uberstigen,
daz suit ir vur ein Wunder wigen[67 - Мовчи про всi чудеса,земля злетiла над небеса,саме це треба вважати чудом (нiм.).].

І Малахiя пiдхопив, цитуючи той самий вiрш:

Erd ob un Himel unter
das suit ir h?n besunder
Vur aller Wunder ein Wunder[68 - Земля горi, небо долi —Це особливо слiд вважатиЧудом над чудесами (нiм.).].

– Молодець, Адсо, – вiв далi бiблiотекар, – справдi, цi образки розповiдають про землi, куди можна дiстатися верхи на голубiй гусцi, де яструби ловлять рибу в ручаях, а ведмедi женуться у небi за соколами, раки лiтають з голубками, а трьох велетнiв, спiйманих у пастку, дзьобае пiвень.

Блiда усмiшка освiтила його вуста. Тодi iншi монахи, якi дещо боязко слiдкували за розмовою, вiд серця розсмiялись, немов чекали на бiблiотекарiв дозвiл. Вiн спохмурнiв, а вони й далi смiялися, вихваляючи вдатнiсть бiдолашного Адельма i показуючи один одному найнеймовiрнiшi фiгури. Всi ще смiялися, коли з-за наших спин пролунав голос, урочистий i суворий:

– Verba vana aut risui apta non loqui[69 - Пустослiв’ю i смiшкам вiддаватися не личить (лат.). З Правила св. Бенедикта, гл. 4.].

Ми обернулися. До нас промовляв чернець, зiгнутий пiд тягарем рокiв, сивий, як голуб, не те що волосся – навiть обличчя й зiницi його були сивi. Я зрозумiв, що вiн слiпий. Голос його все ще був гучний, а кiнцiвки мiцнi, хоч тiло вже дещо заклякло вiд ваги лiт. Вiн утупився у нас очима, нiби й справдi бачив, i потiм я не раз помiчав, що вiн ходить i розмовляе так, нiби все ще володiе даром зору. Але тон його голосу мiг належати лише тому, хто володiе даром пророцтва.

– Цей шанований за вiк i мудрiсть чоловiк, якого ви бачите, – Хорхе з Бургоса, – мовив Малахiя Вiльямовi, показуючи на новоприбулого. – Вiн найстарший з усiх у монастирi, крiм Алiнарда з Гротта-феррати, i саме йому дуже багато наших ченцiв звiряють своi грiхи у таiнствi сповiдi. – Тодi повернувся до старця: – Чоловiк, що перед вами, се брат Вiльям Баскервiльський, наш гiсть.

– Сподiваюсь, ви не розсердились за моi слова, – рiзким тоном сказав старий. – Я чув, як дехто тут реготав iз смiховинних речей, тож нагадав iм одну iз засад нашого правила. Як каже псалмопiвець, той, хто заради обiтницi мовчання утримуеться вiд добрих бесiд, тим бiльше уникати мае бесiд лихих. А крiм лихих бесiд, бувають i лихi образи. Образи цi наводять оману i викривляють подобу сотвореного свiту, показуючи його навиворiт, а не таким, яким вiн мае бути, яким вiн завжди був i завжди буде на вiки вiчнi аж до кiнця часiв. Але ви прибульцi з iншого ордену, де, як менi казано, поблажливо ставляться навiть до найнедоречнiших веселощiв. – Вiн натякав на чутки, якi ходили серед бенедиктинцiв про дивацтва святого Франциска Ассiзького, а може, й про чудернацтва, приписуванi братчикам i спiритуалам всiлякого кшталту, якi недавно зродилися з лона францисканського чину, сiючи збентеження. Але брат Вiльям удав, нiби не помiтив iнсинуацii.

– Маргiнальнi образки часто спонукають до усмiшки, але цiль iх повчальна, – вiдповiв вiн. – Яку проповiдь iнодi доречно вставляти exempla[70 - Приклади (лат.).], нерiдко жартiвливi, щоб зачепити уяву благочестивого натовпу, так i мовi образiв не варто цуратися таких nugae[71 - Витiвок (лат.).]. Для кожноi чесноти i для кожного грiха можна знайти приклад у бестiарiях, а тваринний свiт може бути алегорiею свiту людського.

– Гм, звiсно, – насмiшкувато, але без усмiшки, сказав старий, – кожен образ добрий, аби лиш заохочував до чесноти, навiть якщо велике дiло сотворення доведеться обернути догори ногами i зробити предметом осмiяння. Щоб слово Боже проявилося в ослi, який грае на лiрi, в дурнi, який оре щитом, у волах, якi самi запрягаються в плуг, у рiчках, якi пливуть до своiх верхiв’iв, у морi, яке загораеться, у вовку, який стае пустельником! Вполюйте зайця з допомогою вола, навчiться граматики вiд сов, нехай собаки покусають вошей, слiпi хай дивляться на нiмих, а нiмi хай просять хлiба, хай мурашка народить теля, хай куряча печеня лiтае, а книшi ростуть на дахах, хай папуги читають лекцii з риторики, а кури заплiднюють пiвнiв, поставте вiз перед волiв, покладiть собаку спати в лiжко, i хай усi ходять вниз головою! Навiщо всi цi nugae? Щоб створити iнший свiт, свiт навиворiт, протиставлений свiтовi, що його сотворив Бог, i все це пiд приводом науки Божих заповiдей!

– Але Ареопагiт вчить нас, – смиренно мовив Вiльям, – що Бога можна назвати лише через якнайбiльше розмаiття речей. А Гуго Вiкторинець нагадуе нам: що бiльше подiбнiсть робиться неподiбною, то бiльше пiд покровом страхiтливих i неприличних постатей вiдкриваеться нам iстина, а уяву менше вдовольняе тiлесна втiха, i вона змушена дошукуватись таiн, що криються пiд потворнiстю образiв…

– Знаю я сей аргумент! І з соромом визнаю, що був то коронний аргумент нашого ордену, коли клюнiйськi отцi воювали проти цистер-цiянцiв. Але мав рацiю святий Бернард: людина, яка жадае вiдкрити речi Божi per speculum et in aenigmate, i тому зображае потвор та чудернацтва природи, поволi набувае смаку до самого дiла рук своiх, себто потворностi, черпаючи в нiй насолоду i дивлячись на свiт тiльки через неi. Подивiться-но лиш – поки ви зрячi – на капiтелi колон на нашому кружганку, – i показав рукою за вiкно, в бiк церкви, – навiщо очам монахiв, заглиблених у розважання, споглядати сих смiховинних покручiв, сю потворну пишноту i пишну потворнiсть? А навiщо цi бридкi мавпи? Цi леви, кентаври, недолюди з устами на черевi, однiею ногою i вухами, наче вiтрила? А цi плямистi тигри, воiни в бою, мисливцi, якi дмуть у рiжки, цi багатоголовi тiла i багатотiлi голови? А чотириногi зi змiiним хвостом, рибини з головою чотириногих? Ось тварина, спереду схожа на коня, а ззаду – на козла, а ось рогатий кiнь, i ще чимало подiбного, тож тепер монах волiе споглядати мармуровi статуi, нiж читати рукописи, i подивляти дiла людськi, анiж медитувати про закон Божий. Сором пожаданню очей ваших, ганьба вашим смiшкам!

Великий старець зупинився, важко дихаючи. А я чудувався, що хоч вiн ослiп, мабуть, уже багато рокiв тому, але так добре пам’ятав цi образи i так яскраво описував нам iх бридкiсть. У мене навiть зродилась було пiдозра, що колись вони, певно, сильно спокушали його самого, якщо вiн i тепер говорить про них так пристрасно. Але найспокусливiшi образи грiха менi часто траплялося бачити саме у писаннях тих мужiв незламноi чесноти, якi засуджували iх чар i вплив. Це знак, що мужi сi сповненi були великого запалу свiдкувати про iстину, тому з любовi до Бога не вагалися вiдносити на карб зла всi спокуси, якими воно прикриваеться, i прагнули якнайкраще просвiтити людей щодо способiв, якими вабить iх до себе лукавий. Слова Хорхе й справдi зродили у менi велике бажання уздрiти зображення тигрiв i мавп на кружганку, подивляти яких я ще не мав нагоди. Та Хорхе перебив хiд моiх думок, бо знов заговорив, але вже не так пристрасно.

– Господь наш не потребував вдаватися до всiх сих глупств, щоб указати нам путь праведну. Бiблiйнi притчi не смiшать i не страхають. Натомiсть Адельм, смерть якого ви зараз оплакуете, так замиловувався своiми почварами, що втратив з виду речi остаточнi, матерiальним уособленням яких вони мали б бути. І вiн пройшов усi, воiстину всi, – тут голос його зробився урочистим i грiзним, – стежки потворностi. А Бог вмiе за це карати.

На присутнiх впала важка мовчанка. Обiрвати ii осмiлився Венанцiй з Сальвамека.

– Превелебний Хорхе, – мовив вiн, – чеснота ваша спонукае вас до упереджених суджень. За два днi до Адельмовоi смертi ви були присутнi на вченому диспутi, який вiдбувся у цьому самому скрипторii. Адельм вельми дбав про те, щоб його мистецтво, зосереджене на чудернацьких i фантастичних образах, несхибно змагало до слави Божоi i слугувало пiзнанню речей небесних. Брат Вiльям згадував тут Ареопагiтовi слова про пiзнання через неподiбнiсть. А того дня Адельм згадував ще одного високого авторитета, учителя з Аквiна, який твердив, що божественнi речi краще представляти у подобi тiл нiкчемних, нiж у подобi тiл шляхетних. По-перше, так легше звiльнити людський дух вiд блуду; бо ж зрозумiло, що деякi прикмети речам божественним приписувати не годиться, а якби iх представлено у подобах шляхетних тiлесних речей, це спричинило б сумнiви. По-друге, цей спосiб зображення краще вiдповiдае доступному нам на цiй землi пiзнанню Бога: Вiн-бо являеться нам бiльше в тiм, чим Вiн не е, нiж у тiм, чим Вiн е, а тому подiбностi речей, далеких вiд Бога, дають нам точнiше уявлення про Нього, нагадуючи нам, що Вiн е понад усiм тим, що ми говоримо i думаемо. І по-трете, у цей спосiб речi Божi краще сокритi вiд негiдних людей. Отож мова тодi велася про те, як усi цi дотепнi й загадковi чудернацтва, воплотившись в образах, можуть допомогти вiдкрити iстину. А я ще нагадав йому, що у творах великого Арiстотеля можна знайти вельми чiткi твердження на цю тему…

– Не пригадую, – сухо перебив його Хорхе, – я вже дуже старий. Не пам’ятаю. Може, й справдi я був надто суворий. Уже пiзно, треба йти.

– Дивно, що не пригадуете, – наполягав Венанцiй, – був то вчений i захопливий диспут, свое слово сказали й Бенцiй з Беренгарiем. Питання полягало в тiм, чи не спонукають нас метафори, гра слiв, загадки, що iх витворила уява поетiв для чистого задоволення, до розмислiв про речi у новий, незвичний спосiб, i я твердив, що й цю чесноту мудрець повинен плекати… Малахiя теж там був…

– Якщо всечесний Хорхе не пригадуе, май пошану до його вiку i до стоми його розуму… втiм, досi вельми жвавого, – втрутився хтось iз ченцiв, якi прислухалися до розмови.

Цю фразу вимовлено було пристрасним тоном, принаймнi на початку, бо той, хто говорив, зрозумiв, що, напоминаючи про пошану до старця, вiн насправдi пiдкреслив його слабкiсть, i тому притишив запал своiх слiв, закiнчивши реплiку вибачливим шепотом. Говорив Беренгарiй з Арунделя, помiчник бiблiотекаря. Дивлячись на цього блiдолицого молодика, я згадав, як описував Адельма Убертин: очi його були схожi на очi хтивоi жiнки. Погляди всiх присутнiх зупинились тепер на ньому, а вiн збентежено сплiв пальцi, немов щоб приглушити внутрiшню напругу.

Венанцiй повiвся трохи дивно. Вiн глянув на Беренгарiя так, що той опустив очi.

– Гаразд, брате, – мовив вiн, – якщо пам’ять е даром Божим, то здатнiсть забувати теж може бути рiччю благою, i ii слiд поважати. Я поважаю ii у старшому побратимi, до якого звертався. Але вiд тебе я сподiвався яскравiшого спогаду про те, як ми тут тодi дискутували, i твiй улюблений друг теж…

Не маю певностi, чи Венанцiй справдi наголосив на словi «улюблений». Але я виразно вiдчув, як серед присутнiх майнув подув збентеження. Кожен вiдвертав погляд куди-iнде, щоб не дивитися на Беренгарiя, який сильно почервонiв. Тут одразу рiшуче втрутився Малахiя.

– Ходiть-но, брате Вiльяме, – мовив вiн, – я покажу вам iншi цiкавi книжки.

Гурт розiйшовся. Я помiтив, що Беренгарiй кинув на Венанцiя сповнений злоби погляд, а той з нiмим викликом вiдповiв йому тим же. Бачачи, що старець Хорхе вiдходить, я схилився у поривi шанобливого почуття, щоб поцiлувати йому руку. Старець прийняв поцiлунок, поклав руку менi на голову i спитав, хто я такий. Коли я назвав йому свое iм’я, обличчя його роз’яснилося.

– Ти носиш велике i славне iм’я, – мовив вiн. – Знаеш, хто такий був Адсо з Монтье-ан-Дер? – спитав вiн.

Я, правду кажучи, сього не знав. Тодi Хорхе сказав:

– Це автор великоi i моторошноi книги, «Libellus de Antichristo»[72 - «Про Антихриста» (лат.).], у нiй вiн прозрiв речi, якi мають статися, та до нього не прислухалися.

– Книга ця була написана ще до тисячного року, – мовив Вiльям, – i речi тi не справдилися…

– Не справдилися для тих, хто не мае очей, щоб видiти, – мовив слiпий. – Шляхи Антихриста повiльнi й звивистi. Вiн гряде непередбачено, i не тому, що обрахунок апостола хибний, а тому, що мистецтва цього обрахунку ми так i не навчилися. – Вiн повернувся лицем до зали i заволав так голосно, що аж склепiння скрипторiю загримiло: – Вiн уже в дорозi! Не гайте послiднiх днiв на смiшки з плямистошкiрих i звивистохвостих почварок! Не змарнуйте останнiх семи днiв!




Першого дня вечiрня,

де описано вiдвiдини решти абатства, Вiльям доходить деяких висновкiв щодо смертi Адельма i провадить бесiду з братом-склярем про скельця для читання та про видiння у тих, хто занадто любить читати


Тут задзвонили на вечiрню, i ченцi налаштувалися покинути своi робочi мiсця. Малахiя дав зрозумiти, що й нам теж пора. Вiн же мав залишитися зi своiм помiчником Беренгарiем, щоб привести все до ладу i (як вiн висловився) приготувати бiблiотеку до ночi. Вiльям спитав його, чи потiм вiн замикае дверi.

– Нема дверей, якi б закривали доступ до скрипторiю з кухнi та трапезноi чи зi скрипторiю до бiблiотеки. Сильнiшою вiд будь-яких дверей мае бути абатова заборона. А ченцям потрiбен доступ до кухнi i трапезноi аж до повечер’я. Тодi, щоб не дати зайти у Вежу стороннiм або тваринам, на яких заборона не дiе, я сам замикаю внизу дверi, якi ведуть до кухнi та трапезноi, i з того часу Вежа стае недоступною.

Ми зiйшли вниз. Ченцi посунули на хори, а тим часом мiй учитель вирiшив, що Господь простить нам, якщо ми не пiдемо на богослужбу (Господевi ще багато чого довелось прощати нам у наступнi днi!), i запропонував прогулятися з ним трохи по дворищi, щоб ми краще пiзнали це мiсце.

Ми вийшли з кухнi i перетнули цвинтар: деякi нагробнi каменi були цiлком ще недавнi, а iншi несли на собi вiдбиток часу, повiдаючи про життя монахiв минулих столiть. Могили були безiменнi, на них височiли кам’янi хрести.

Погода псувалася. Здiйнявся холодний вiтер, i небо затяглося хмарами. За городами ледь виднiло призахiдне сонце, а на сходi небо темнiшало, i ми пiшли вздовж хорiв церкви саме в той бiк, до задньоi частини дворища. Там, практично пiд самим окiльним муром, де вiн зливався зi схiдною баштою Вежi, розташувалися свинарники, i свинарi саме закупорювали глек, повний свинячоi кровi. Ми помiтили, що за свинарниками окiльний мур був нижчий, так що звiдти можна було визирнути вниз. За межами мурiв терен, який стрiмко спускався вниз, був укритий покидьками, яких снiг повнiстю не прикривав. Очевидно, то була гноiвня, в яку скидали послiд, i доходила вона аж до того закруту, звiдки вiдходила стежка, на яку звернув утеклий кiнь. Я називаю це гноiвнею, бо була то велика яма чогось сморiдного, i сопух вiд неi доходив аж до парапету, з якого я визирав; i я побачив, що навколишнi селяни приходили сюди, щоб набрати знизу гною для своiх полiв. Але з тваринними i людськими екскрементами змiшалися й iншi, твердi вiдходи – сюди спливала вся мертва матерiя, яку обитель виштовхувала зi свого тiла, залишаючись прозоро-чистою у своему стремлiннi до верхiвки гори i до неба.

Поруч були конюшнi, i конюхи саме вели коней до ясел. Ми пройшли стежкою, вздовж якоi з боку мурiв тягнулася низка стаень; праворуч, поруч з хорами церкви, розташувались опочивальнi монахiв, а за ними – нужники. В кутку огорожi, де схiдний мур повертав на пiвдень, стояла будiвля, де розмiстились майстернi. Ковалi, закiнчуючи складати на мiсце своi причандали й гасити мiхи, збирались на богослужбу. Вiльям з цiкавостi пiдiйшов до однiеi з майстерень, дещо вiдокремленоi вiд решти, де якийсь чернець саме збирав свое господарство. На столi у нього лежала чимала купка невеликих рiзнобарвних скелець, а до стiни були припертi бiльшi листи скла. Поруч стояв незакiнчений покровець для мощей, чи радше його срiбний каркас, куди майстер, очевидно, вставляв скельця та камiнцi, яким вiн своiми iнструментами надавав форми самоцвiтiв.

Так ми познайомилися з Николою з Морiмондо, монастирським майстром-склярем. Вiн пояснив нам, що скло видувають у заднiй частинi майстернi, а в переднiй, де працюють ковалi, склянi плити вставляють у свинцевi крiплення i виготовляють вiтражi. Але, додав вiн, усi тi чудовi вiтражi, що прикрашають церкву й Вежу, виготовленi ще столiття зо два тому. А тепер вони лиш виконують всiлякi дрiбнi роботи i виправляють шкоду, завдану часом.

– І це дуже важко, – додав вiн, – нелегко тепер знайти такi барвники, як колись, зокрема той синiй колiр, який можна ще подивляти на хорах, – вiн такий прозорий, що, коли сонце стоiть високо, наву затоплюе райське свiтло. Шибки захiдноi частини нави, переробленi не так давно, вже не такi, i це добре видно у лiтнi днi. Марна справа, – додав вiн, – де й подiлась мудрiсть древнiх, доба гiгантiв скiнчилася!

– Так, ми карлики, – визнав Вiльям, – але карлики, якi стоять на плечах у тих гiгантiв[73 - Цей вислiв приписують Бернардовi Шартрському (XII ст.).], i при всiй нашiй малостi ми iнодi спроможнi зазирнути далi за виднокiл, нiж вони.

– Хiба ми спроможнi зробити щось краще, нiж робили вони? – вигукнув Никола. – Коли будеш у криптi церкви, де зберiгаеться скарбниця обителi, побачиш релiкварii такоi вишуканоi роботи, що оце страховиддя, яке я в убогостi своiй тут лiплю, – i вказав на свою роботу на столi, – здасться тобi всього лиш смiховинною iмiтацiею!

– Звiсно, давнi умiльцi тямили зладити подиву гiднi й вiковiчно тривкi речi, та нiде не написано, що майстри-склярi повиннi вiчно виготовляти вiтражi, а срiблярi – релiкварii. Інакше земля по вiнця наповниться релiкварiями, тим паче, що святих, мощi яких можна було б туди помiстити, тепер обмаль, – пожартував Вiльям. – Та й скiльки тих вiтражiв можна зробити? А в рiзних краiнах я бачив новi вироби зi скла, якi свiдчать про те, що в майбутньому скло не лише слугуватиме для прикраси божественних обрядiв, але й допомагатиме подолати людську немiч. Хочу показати тобi творiння наших днiв, найостаннiшим взiрцем якого я маю щастя володiти. – Застромивши руку в рясу, вiн витяг звiдти своi лiнзи, якi справили на нашого спiврозмовника велике враження.

З великою цiкавiстю Никола взяв до рук хомутець, який простягнув йому Вiльям.

– Oculi de vitro cum capsula![74 - Скельця для очей в оправi (лат.).] – вигукнув вiн. – Я чув про них вiд фра Джордана, з яким познайомився був у Пiзi! Вiн казав, що вiд часу iх винайдення не минуло й двадцяти рокiв. А вiдколи я говорив з ним, минуло ще двадцять рокiв.

– Гадаю, iх винайшли значно ранiше, – сказав Вiльям, – але iх важко виробляти, тут потрiбнi дуже досвiдченi майстри-склярi. Вони коштують часу i працi. Десять рокiв тому пару оцих скелець ab oculis ad legendum[75 - На очi для читання (лат.).] в Болоньi продавали за шiсть сольдiв. Понад десять рокiв тому я одержав одну пару в дар вiд великого майстра Сальвiнiо дельi Арматi i весь час ревно бережу iх, немов вони – як воно тепер i е – частина мого власного тiла.

– Сподiваюсь, ти дозволиш менi добре розглянути iх колись на днях, менi кортить виготовити щось подiбне, – схвильовано мовив Никола.

– Звичайно, – погодився Вiльям, – але май на увазi – товщина скла залежить вiд ока, для якого воно призначене, i поки знайдеш вiдповiдну товщину, мусиш випробувати на пацiентi чимало таких лiнз.

– Чудо iз чудес! – вiв далi Никола. – Хтозна, чи не говоритимуть про вiдьомство або каверзи диявола…

– Звiсно, тут можна говорити й про магiю, – погодився Вiльям. – Але бувають два рiзновиди магii. Інодi магiя е дiлом диявола, який прагне занапастити людину способами, про якi не вiльно навiть згадувати. Але бувае й магiя, яка е дiлом Божим, бо показуе Божу мудрiсть через мудрiсть людську i слугуе для того, щоб змiнювати природу, а однiею з цiлей ii е продовжити життя людини. Це свята магiя, i вченi мужi повиннi вiддаватися iй дедалi бiльше, не лише вiдкриваючи нове, але й вiднаходячи численнi таемницi природи, якi Божа премудрiсть ще ранiше вiдкрила гебреям, грекам та iншим давнiм народам, а нинi навiть невiрним (нема слiв, якi дивовижi можна знайти у книгах невiрних про оптику i закони бачення!). Християнська наука повинна знов оволодiти всiма цими знаннями i перейняти iх вiд поган та невiрних tamquam ab iniustis possessoribus[76 - Як вiд неправедних володарiв (лат.).], наче то не вони, а лише ми маемо право на цi скарби iстини.

– Але чому тi, що володiють цим знанням, не передають його всьому Божому народовi?

– Бо не весь народ Божий готовий прийняти цi таемницi. Тих, хто володiв цiею мудрiстю, нерiдко мали за чаклунiв, зв’язаних угодою з дияволом, i за бажання передати iншим скарб свого знання вони платили своiм життям. Я й сам пiд час процесiв, у яких когось пiдозрювано у зв’язку з дияволом, намагався не вживати цих лiнз, прохаючи секретарiв, щоб вони читали менi потрiбнi документи, iнакше мене самого запiдозрили б у прихильностi до пiдсудних, адже в ту мить присутнiсть нечистого здавалась непозбутньою, i кожен, так би мовити, вiдчував запах сiрки. Та й, зрештою, ще великий Роджер Бекон застерiгав, що не завжди таемницi науки мають ставати надбанням загалу, бо дехто може використати iх для лихих цiлей. Нерiдко вченi мужi, щоб оберегти iх вiд безцеремонних очей, мусять оголошувати магiчними книжки, якi такими зовсiм не е.

– Отже, ти побоюешся, що посполитi можуть вжити цi таемницi на лихе? – спитав Никола.

– Що стосуеться посполитих, то, мабуть, на них цi таемницi наводять страх, адже вони мають iх за диявольськi штучки, про якi аж надто часто говорять iм проповiдники. Розумiеш, я знав вельми вправних лiкарiв, якi виготовляли лiки, здатнi негайно зцiлити вiд хворостi. Даючи цю мазь або напар посполитим, вони виспiвували щось схоже на молитви, та не тому, що самi цi молитви мають здатнiсть зцiлювати, а тому, щоб душа, окрилена вiрою в побожну формулу, охочiше корилася тiлеснiй дii лiку. Та часто-густо скарби науки слiд захищати не вiд посполитих, а вiд iнших учених мужiв. Нинi виготовляють дивовижнi механiзми, якими воiстину можна змiнювати природний хiд речей, але горе, коли вони потраплять до рук людей, якi використовуватимуть iх для того, щоб змiцнити свою мирську могутнiсть. Менi розповiдали, нiбито один хiнський мудрець зробив порошок, який, зустрiвшись з вогнем, може викликати страшний гуркiт i велике полум’я, знищуючи все на багато лiктiв навколо. Це подиву гiдний винахiд, якщо використовувати його для того, щоб вiдвести русло рiчки або звiльнити поле вiд кам’яних брил. Але якщо хтось використае його, щоб завдавати шкоди своiм неприятелям?

– Може, се й на благо, якщо то неприятелi Божого народу, – побожно сказав Никола.

– Може, й так, – погодився Вiльям. – Але хто е нинi неприятелем Божого народу? Імператор Людовiк чи Папа Йоан?

– Господи Боже милосердний! – сказав Никола, геть налякавшись. – Менi зовсiм не хочеться самому вирiшувати це моторошне питання!

– Бачиш? – мовив Вiльям. – Інодi краще, щоб деякi таемницi й надалi були сокритi пiд загадковими словами. Незбагненнiсть природи не можна вiдтворити на козячiй чи овечiй шкурi. Арiстотель у своiй книзi таiн твердить: якщо занадто поширювати знання про таемницi природи й мистецтва, порушуеться небесна печать i може трапитись чимало лих. Це не значить, що таемниць не слiд вiдкривати, але саме вченим мужам належить вирiшувати, коли i як се робити.

– Тому цiлком слушно, що в таких мiсцях, як наш монастир, – мовив Никола, – доступ до деяких книг мае не кожен.

– То iнша рiч, – мовив Вiльям. – Забагато говорити – то грiх, але занадто все замовчувати – теж грiх. Я не мав на увазi, що джерела знання треба приховувати. Ба бiльше, це здаеться менi великим злом. Я хотiв сказати, що вчений муж, говорячи про таемницi, якi можуть породити i добро, i зло, мае право i обов’язок вживати затемнену мову, зрозумiлу лише йому подiбним. Шлях науки нелегкий, i нелегко вiдрiзнити добро вiд зла. А часто вченi мужi нових часiв е лише карликами на плечах у карликiв.

Приязна мова мого вчителя, мабуть, схилила Николу до звiрень. Вiн пiдморгнув Вiльямовi (мовляв, ми з тобою розумiем один одного, бо говоримо про те саме) i натякнув:

– Одначе тут, – i кивнув на Вежу, – таемницi мудростi охороняе дещо iнше. Магiчнi формули…

– Справдi? – сказав Вiльям, вдаючи байдужого. – Мабуть, замкнутi наглухо дверi, суворi заборони, погрози.

– Е, нi, ще щось…

– Що, наприклад?

– Ну, точно я не скажу, моя справа – скло, а не книжки, але в монастирi розповiдають… дивнi iсторii…

– Якi iсторii?

– Дивнi. Скажiмо, про ченця, якому вночi закортiло пробратися в бiблiотеку, i вiн побачив змiiв, людей без голови i людей з двома головами. А коли вийшов з лабiринту, то мало не збувся розуму…

– А чому ти говориш про магiю, а не про диявольськi з’явища?

– Нехай я убогий майстер-скляр, але не зовсiм уже простак. Навiщо дияволовi (борони Боже нас вiд нього!) спокушати ченця змiями i двоголовими людьми? Вiн може знаджувати хiба що сласними видiннями, як це було з отцями пустинi. І зрештою, якщо читати деякi книги е злом, навiщо дияволовi перешкоджати ченцевi чинити це зло?

– Непогана ентимема, – погодився учитель.

– А крiм того, якось я лагодив шибки в лiчницi i задля розваги погортав трохи деякi Севериновi книжки. Була там одна книга про таемницi, написана, гадаю, Альбертом Великим; око мое привабили якiсь чудернацькi мiнiатюри, i на тих сторiнках я прочитав, що можна нанести мазь на гнiт оливноi лампадки, щоб випари, якi вiд того утворюються, спричиняли видiння. Ти, може, помiтив – а може, й не помiтив, адже ж не провiв ще в обителi жодноi ночi, – що в нiчнi години на верхньому поверсi Вежi свiтиться. У певних мiсцях з вiкон просочуеться слабке свiтло. Усi дивуються, що б се могло бути; дехто твердить, що то блуднi вогнi або ж душi покiйних монахiв-бiблiотека-рiв, якi повертаються вiдвiдати свое царство. Багато хто у це вiрить. А менi здаеться, що то каганцi, наготовленi таким чином, щоб викликати видiння. Розумiеш, якщо взяти жир з вуха собаки i намазати ним гнiт, той, хто вдихне дим вiд цiеi лампади, подумае, буцiм у нього coбача голова, а присутнi й справдi побачать його з собачою головою. Є ще iнше мастило, вiд якого той, хто опиниться поблизу лампади, вiдчуе себе великим, як слон. А коли зробити гнiт з очей кажана, двох рибин – не пам’ятаю вже яких – та жовчi вовка, то дим його дасть видiння усiх цих тварин. Хвiст ящiрки покаже всi речi навколо немов притрушенi срiблом, а вiд лою чорноi змii зi шматком погребального покривала може здатися, що цiла кiмната повна змiй. Я все це знаю. В бiблiотецi е хтось дуже хитрий…

– А може, всi цi магiчнi практики – дiло рук померлих бiблiотекарiв?

Николу це збентежило й занепокоiло:

– Про це я не подумав. Може, й так. Хорони нас Бог! Уже пiзно, вечiрня вже почалася. Прощавайте. – І вирушив у бiк церкви.

Ми пiшли далi вздовж пiвденних мурiв: праворуч був притулок для прочан i капiтулярна зала з садком, а лiворуч – маслоробнi, млин, шпихлiри, пивницi, будинок новiцiiв. Усi, кого ми зустрiчали, поспiшали до церкви.

– Що ви думаете про те, що розповiв Никола, мосьпане? – спитав я.

– Не знаю. В бiблiотецi щось дiеться, i не думаю, що то дiло душ померлих бiблiотекарiв…

– Чому?

– Вони, мабуть, були такi чеснотливi, що нинi перебувають у царствi небеснiм, споглядаючи лик Божий, якщо така вiдповiдь тебе задовольнить. Що ж стосуеться лампад, то треба буде з’ясувати, чи справдi вони там е. А вiдносно мастил, про якi говорив наш скляр, то викликати видiння можна й простiшими способами, i Северин непогано на них знаеться, як ти, певно, помiтив нинi. Ясна рiч, в обителi не хочуть, щоб вночi хтось блукав по бiблiотецi, а багато кого таки тягнуло i далi тягне туди.

– А який зв’язок мiж цiею iсторiею i нашим злочином?

– Злочином? Що бiльше я про це думаю, то бiльше переконуюся, що Адельм сам наклав на себе руки.

– Чому ж?

– Ти пам’ятаеш, як нинi вранцi я помiтив гноiвню? Поки ми пiднiмалися по закрутi, над яким височить схiдна башта, я побачив там слiди, залишенi зсувом: у тому мiсцi, де збираеться найбiльше вiдходiв, частина грунту зiрвалася i сповзла аж пiд башту. Ось чому нинi увечерi, зазирнувши вниз, ми побачили, що снiг не прикривае вiдходiв, тобто iх ледь притрусив останнiй, вчорашнiй снiгопад, а не попереднiй снiг, що випав був у минулi днi. Настоятель сказав нам, що Адельмiв труп сильно розтрощило об каменi, а пiд прямовисними мурами схiдноi башти ростуть сосни. Каменi ж е власне в тому мiсцi, де закiнчуеться мур, вони там утворюють щось на кшталт схiдця, а вже потiм починаеться схил, вкритий покидьками.

– І що ж?

– А тепер подумай: хiба не… як би це сказати?., економнiше для нашого розуму вважати, що Адельм, через причини, якi ще треба встановити, зi своеi власноi волi кинувся з парапету муру вниз, його вдарило об каменi, i вiн, уже мертвий, а може, лиш поранений, звалився у гноiвню. Того вечора дув сильний вiтер, вiн спричинив зсув, який перемiстив частину грунту разом з покидьками i тiлом того бiдолахи пiд схiдну башту.

– Чому ви кажете, що цей розв’язок був би економнiшим для нашого розуму?

– Любий Адсо, не варто множити причини i iх пояснення, якщо це не е конче необхiдним. Коли припустити, що Адельм упав зi схiдноi башти, то треба припустити також, що вiн пробрався якось в бiблiотеку, що хтось вдарив його ще до того, як вiн змiг вчинити опiр, що той хтось з бездиханним тiлом на плечах зумiв вилiзти на вiкно, вiдчинити його i кинути вниз того нещасного. Натомiсть для мого припущення нам досить Адельма, його самогубного намiру i зсуву. Все пояснюеться меншою кiлькiстю причин.

– Але навiщо йому було вбивати себе?

– А навiщо комусь було вбивати його? Причину шукати треба в будь-якому разi. Ця причина, безсумнiвно, е. У Вежi пануе атмосфера недомовок, усi замовчують щось перед нами. А тим часом до нас уже дiйшли деякi поголоски, правда, досить туманнi, про те, що Адельма з Беренгарiем пов’язували якiсь дивнi стосунки. А отже, нам варто уважнiше придивитись до помiчника бiблiотекаря.

Поки ми отак бесiдували, вечiрня скiнчилася. Челядники поквапились до своеi роботи, щоб до вечерi все закiнчити, а ченцi вирушили до трапезноi. Небо вже зовсiм стемнiло, починалася снiговиця. Легкий снiг падав крихiтними, м’якими клаптиками, i снiжило, гадаю, мало не цiлу нiч, бо наступного ранку бiла ковдра вкривала все дворище. Але про це ще буде мова.

Я зголоднiв, а тому зрадiв, що прийшла пора вечеряти.




Першого дня повечер'я,

де Вiльям i Адсо тiшаться радою гостиннiстю абата i вислуховують гнiвливi слова Хорхе


Трапезну освiтлювали великi смолоскипи. Ченцi сидiли вздовж ряду столiв, а перпендикулярно до них, на широкому помостi стояв стiл абата. З протилежного боку стояв амвон, на якому вже зайняв мiсце монах, який мав читати пiд час вечерi. Абат чекав нас бiля рукомийника з бiлим рядном, щоб витерти руки пiсля миття, за древнiм приписом святого Пахомiя.

Вiн запросив Вiльяма за свiй стiл i сказав, що в той вечiр я, хоч усього лиш новiцiй-бенедиктинець, теж матиму цей привiлей, як свiжоприбулий гiсть.

У наступнi днi, сказав вiн менi по-батькiвському, я сидiтиму за столом з ченцями, а якщо мiй учитель дасть менi на час трапези якесь доручення, я зможу до того чи опiсля поiсти в кухнi, де кухарi подбають про мене.

Тепер ченцi нерухомо стояли бiля столiв – каптури опущенi на обличчя, руки схованi у складках наплiчникiв. Абат пiдiйшов до свого стола i вiдмовив Benedicite[77 - Благословiть (лат.).].

Читець з амвона затягнув Edent pauperes[78 - iдять убогi (лат.).]. Абат дав свое благословення, i всi сiли.

Правило нашого засновника передбачае дуже скромну поживу на вечерю, але настоятель мае змогу вирiшувати, скiльки iжi насправдi потребують ченцi. Утiм, в наших монастирях тепер уже не так суворо ставляться до радощiв столу. Я не говорю про тi обителi, якi, на жаль, перетворилися на гнiзда обжерства; але навiть у монастирях, якi дотримуються приписiв покаяння i чесноти, монахам, якi здебiльшого вiддаються важкiй працi розуму, подають поживу хоч i не витончену, зате ситну. Зрештою, на столi настоятеля завжди стоять кращi наiдки, адже нерiдко там садять шанованих гостей, а монастирi пишаються плодами своеi землi i своiх хлiвiв, рiвно ж як вправнiстю своiх кухарiв.

За звичаем ченцi iли в мовчанцi, спiлкуючись мiж собою нашою звичною абеткою жестiв. Першими обслуговувано новiцiiв i молодших ченцiв, вiдразу по тому, як зi стола абата було передано страви, призначенi для всiх.

За абатовим столом разом з нами сидiв Малахiя, келар i двое найстарших ченцiв – Хорхе з Бургоса, слiпий старець, з яким я вже запiзнався в скрипторii, i старезний Алiнард iз Гроттаферрати: йому було майже сто лiт, вiн накульгував, виглядав немiчним, i менi здалося, що вiн не сповна розуму. Настоятель розповiв нам, що вiн живе тут ще з часiв свого новiцiяту i пам’ятае щонайменше вiсiмдесят рокiв iсторii монастиря. Вiн сказав нам це пiвголосом ще на початку, а потiм, дотримуючись звичаю нашого чину, ми стали мовчки слухати читання. Але, як я вже сказав, за абатовим столом можна було дозволити собi деякi вольностi, i ми похвалили запропонованi нам страви, а настоятель раз у раз вихваляв гарнi властивостi своеi олii або свого вина. А одного разу, наливаючи собi вина, вiн навiть згадав уступ з правила, де святий наш засновник зауважив, що монахам, звичайно, пити вино не личить, та в нашi часи ченцiв уже не можна переконати зовсiм не пити, то хай принаймнi не впиваються, бо ж вино навiть мудрецiв штовхае до грiха, як нагадуе нам Еклезiаст. Бенедикт говорив про «нашi часи», маючи на увазi своi часи, такi вже вiд нас далекi; що ж тодi казати про тi часи, коли ми вечеряли в монастирi, часи великого занепаду звичаiв (я вже навiть згадувати не хочу про моi часи, коли я це пишу, скажу хiба, що тут, у Мельку, бiльше замиловуються пивом!); одне слово, пилося тодi без надмiру, але й не без смаку.

Ми iли смажене на рожнi м’ясо недавно забитих свиней, i я помiтив, що для iнших страв тут використовували не тваринний жир i не рiпакову олiю, а добру оливкову олiю, яку доставляли з посiлостей абатства в пiднiжжi гори бiля моря. Абат пригостив нас куркою (страва ця була тiльки в нього на столi) – я бачив ранiше, як ii готували в кухнi. Я помiтив ще одну рiдкiсну рiч – вiн послуговувався металевою виделкою, яка формою нагадувала менi лiнзи мого вчителя: як чоловiк шляхетного походження, наш господар не хотiв бруднити собi руки iжею i навiть запропонував нам цей свiй iнструмент, щоб ми могли накласти собi в тарiлки м’ясо з великого полумиска. Я вiдмовився, але побачив, що Вiльям охоче погодився i вельми невимушено орудував сим панським причандалом, може, щоб абат не подумав, буцiм францисканцi – люди зле вихованi i посполитого походження.

Захопившись всiма цими смачними наiдками (пiсля кiлькох днiв дороги, коли ми живилися тим, що трапилося), я перестав звертати увагу на читання, яке тим часом святобливо тривало. Мою увагу до нього знову привернуло енергiйне схвальне кректання Хорхе, i я зрозумiв, що ми дiйшли до мiсця, де завжди читають главу з Правила. Пригадавши, що вiн говорив пополуднi, я зрозумiв, чому Хорхе був такий вдоволений. Читець голосив:

– Наслiдуймо приклад пророка, який каже: я мовив – пильнувати я буду дороги своеi, щоб своiм язиком не грiшити, накладу я вуздечку на уста своi, занiмiв я в мовчаннi, замовк навiть про добро[79 - Див. Пс. 39, 1.]. І якщо в цьому уступi пророк повчае нас, що iнодi з любовi до мовчання нам слiд утримуватися навiть вiд дозволених розмов, то тим паче ми повиннi утримуватися вiд розмов недозволених, щоб уникнути покари за сей грiх! – І далi: – А непристойностi, дурощi i блазнювання осуджуем навiчно i повсюди, i не дозволимо, щоб учень розтуляв уста, виголошуючи таку мову.

– Це стосуеться й малюнкiв на полях, про якi нинi говорилось, – не стримавшись, тихим голосом зауважив Хорхе. – Йоан Золотоустий казав, що Христос нiколи не смiявся.

– Його людська природа цього не забороняла, – зауважив Вiльям, – адже твердять богослови, що смiх властивий людинi.

– Forte potuit sed non legitur eo usus fuisse[80 - Хоч i мiг, але не написано, що так чинив (лат.).], – вiдрубав Хорхе словами Петра Пiвчого.

– Проте, – прошепотiв Вiльям з вельми святобливим виглядом, – коли святого Лаврентiя поклали на решiтку, в певний момент вiн запропонував своiм катам перевернути його на другий бiк, кажучи, що з цього боку вiн вже спечений, як згадуе також Пруденцiй у «Peristephanon»[81 - Про [мученицькi] вiнцi (гр.).]. Отже, святий Лаврентiй умiв говорити смiховиннi речi, нехай лиш для того, щоб принизити своiх ворогiв.

– Це доводить, що смiх – це щось близьке до смертi i розкладання тiла, – буркнув у вiдповiдь Хорхе, i мушу визнати, що вiдповiв вiн як добрий логiк.

Тут настоятель добротливо закликав нас до тишi. Тим часом вечеря закiнчувалась. Абат пiдвiвся i представив Вiльяма ченцям. Вiн воздав хвалу його мудростi, розповiв про славу i попередив, що йому доручено розслiдувати смерть Адельма, тому вiн просить монахiв, щоб вони вiдповiдали на його запитання i полегшували йому пошуки, аби лиш, додав настоятель, його прохання не суперечили правилам монастиря. Якщо ж так станеться, то належить звернутися за дозволом до нього, абата.

По закiнченнi вечерi монахи налаштувалися йти на хори, на службу повечер’я. Вони знов накинули собi на обличчя каптури i вишикувались напоготовi перед дверима. Вiдтак вирушили довгою чередою, перетинаючи цвинтар i заходячи на хори через дверi з пiвночi.

Ми вирушили разом з настоятелем.

– О цiй порi замикають дверi Вежi? – спитав Вiльям.

– Тiльки-но челядники приберуть у трапезнiй та в кухнi, бiблiотекар зачинить всi дверi, замкнувши iх зсередини на засув.

– Зсередини? А сам вiн як вийде?

Абат пильно дивився на Вiльяма якусь мить, а тодi спохмурнiв на виду.

– Звiсно, в кухнi вiн не спатиме, – мовив вiн рiзко. І приспiшив крок.

– Гаразд, гаразд, – шепнув менi Вiльям, – отже, е ще один вхiд, але нам не вiльно його знати. – Я усмiхнувся, пишаючись його умовиводом, а вiн буркнув менi: – І не смiйся. Як бачиш, у мурах цих смiх не тiшиться доброю славою.

Ми ввiйшли на хори. Свiтилась лише одна лампадка на дебелому бронзовому тринiжку у два людськi зрости. Монахи посiдали мовчки на своi мiсця, а тим часом читець читав уступ з гомiлii святого Григорiя.

Тодi абат подав знак, i пiвчий затягнув «Tu autem Domine miserere nobis»[82 - Помилуй нас, Господи (лат.).]. Абат вiдповiв «Adjutorium nostrum in nomine Domini»[83 - Помiч наша в iм’я Бога (лат.).], i всi хором заспiвали «Qui fecit coelum et terram»[84 - Який сотворив небо i землю (лат.).]. Тодi розпочався спiв псалмiв: Коли кличу, озвися до мене, Боже правди моеi; Хвалитиму Господа усiм серцем своiм; Хвалiте, Господнi раби, хвалiть iм'я Господа![85 - Вiдповiдно, Пс. 4, 1, Пс. 9, 2 i Пс. 113, 1.] На хорах для нас мiсць не було, i ми вiдiйшли у головну наву. І звiдти ми помiтили, як раптом у темрявi з бiчноi каплицi виринув Малахiя.

– Слiдкуй за цим мiсцем, – сказав менi Вiльям. – Можливо, тут починаеться прохiд, який веде до Вежi.

– Пiд цвинтарем?

– Чому б i нi? Зрештою, якщо добре подумати, тут десь мае бути оссарiй, бо ж неможливо, щоб упродовж столiть усiх монахiв ховали на тому клаптику землi.

– То ви й справдi хочете пробратися вночi в бiблiотеку? – перестрашено спитав я.

– До мертвих монахiв, гадiв i таемничих вогнiв, мiй добрий Адсо? Нi, хлопче. Я помишляв про це нинi, та не з цiкавостi, а тому, що хотiв знати, як загинув Адельм. Тепер же, як ти вже знаеш, я схиляюся до логiчнiшого пояснення, i взагалi я б волiв не порушувати тутешнiх звичаiв.

– То навiщо вам знати про вхiд?

– Бо мудрiсть не лише в тiм, щоб знати все про те, що мусиш або можеш зробити, але й в тiм, щоб знати все про те, що мiг би, але, може, не повинен робити. Ось чому нинi я говорив майстровi-скляру, що вчений муж повинен до певноi мiри берегти таемницi, якi вiн вiдкривае, щоб iншi ними не зловжили, одначе вiдкривати iх треба, а в цiй бiблiотецi, схоже, таемницi навiчно зостаються сокритими.

З цими словами вiн пiшов до виходу, бо служба скiнчилася. Обое ми були дуже стомленi, тому вiдразу пiшли в нашу келiю. Я згорнувся клубком у своему «склепику», – як жартiвливо назвав мою нiшу Вiльям, й одразу ж заснув.




День другий





Другого дня полуношниця,

де пару годин мiстичного щастя обривае вельми кривава подiя


Нема зрадливiшоi живини, нiж пiвень, символ раз диявола, а раз – воскреслого Христа. Чин наш знав пiвнiв недбайливих, котрi не пiли зi сходом сонця. Зрештою, особливо у зимовi днi, служба полуношницi вiдправляеться, коли надворi ще нiч уповнi i вся природа спить, а чернець мусить прокидатись у темрявi i довго в темрявi молитися, очiкуючи дня й освiтлюючи морок полум’ям побожностi. Тому мудрий звичай велить чувальникам не вкладатися спати разом з братiею, а вiдбувати нiч, ритмiчно проказуючи визначене число псалмiв, яке вiдмiрюе плин часу, щоб, коли проминуть години, видiленi iншим для сну, подати iм знак до пробудження.

Отак-от розбудили й нас тiеi ночi чувальники – дзвонячи у дзвiночки, вони обходили опочивальнi й притулок для прочан, а один iз них зазирав у кожну келiю, гукаючи «Benedicamus Domino»[86 - Благословiм Господа (лат.).], на що ченцi вiдповiдали «Deo gratias»[87 - Дяка Боговi (лат.).].

Ми з Вiльямом пiдкорилися бенедиктинським звичаям: за якихсь пiвгодини ми були вже готовi зустрiти новий день i подалися на хори, де ченцi, простершись на землi, вiдмовляли першi п’ятнадцять псалмiв i чекали, коли увiйдуть новiцii пiд орудою свого вчителя.

Тодi кожен сiв на свое сiдалище i хор заспiвав «Domine labia mea aperies et os meum annuntiabit laudem tuam»[88 - Господи, вiдкрий моi уста, i вони зголосять хвалу Твою (лат.). Пс. 50, 17.]. Голоси здiймались до склепiнь церкви, немов молитва дитини. Двое ченцiв пiднялися на амвон i виголосили дев’яносто четвертий псалом, «Venite exultemus»[89 - Ходiте заспiваймо (лат.).], а пiсля нього – iншi, приписанi обрядом. І я вiдчув запал оновленоi вiри.

Ченцi сидiли на своiх сiдалищах – шiстдесят однакових постатей в однакових габiтах i каптурах, шiстдесят тiней, ледь освiтлених полум’ям великого тринiжка, шiстдесят голосiв, що зосереджено возносять хвалу Всевишньому. І, чуючи се зворушливе суголосся, передсiнок райських блаженств, я спитав себе, чи можливо, щоб обитель ся була мiсцем сокритих тайнощiв, свавiльних спроб вiдкрити iх i похмурих грiзьб. Бо тодi я бачив у ньому лише пристанище чеснотливостi, релiкварiй мудростi, ковчег обачностi, вежу мудростi, заповiдник лагiдностi, бастiон сили, кадило праведностi.

Пiсля шести псалмiв почалося читання Святого Письма. Декому з ченцiв очi злипалися вiд сонливостi, i один з нiчних чувальникiв з невеликою лампою обходив хори, дивлячись, чи хтось бува не заснув. Спiйманий на дрiмотi мусив спокутувати переступ – вiн брав лампу i сам продовжував обхiд. Заспiвали ще шiсть псалмiв. Тодi абат дав свое благословення, гебдомадарiй став вiдмовляти молитви, всi схилилися перед вiвтарем i запали у мить самозаглиблення, всю солодкiсть якого не збагнути нiкому, хто не пережив цих часин мiстичного запалу i глибокого внутрiшнього сумиру. Врештi, знов опустивши каптури на обличчя, всi сiли й урочисто затягли «Те Deum»[90 - Тебе, Господи (лат.).]. Я теж возблагодарив Господа за те, що Вiн забрав у мене сумнiви i звiльнив од збентеження, яке заволодiло було мною першого дня в абатствi. Ми слабкi створiння, сказав я собi, i серед сих учених i побожних монахiв теж рояться дрiбнi заздрощi та невидима неприязнь, але все то дим, що його розганяе буйний вiтер вiри, тiльки-но всi зберуться в iм’я Отця, а Христос знов зiйде помiж них.


* * *

Мiж полуношницею i хвалитнами чернець не вертаеться до келii, хоч надворi все ще глибока нiч. Новiцii пiшли за своiм учителем в капiтулярну залу вивчати псалми, дехто з ченцiв зостався в церквi, щоб подбати про священне знадiб’я, а бiльшiсть прогулювалася, мовчки розважаючи, по кружганку, що зробили й ми з Вiльямом. Небо було ще темне, а челядь ще спала, коли ми повернулися на хори, щоб бути присутнiми на хвалитнах.

Знов почалося псалмопiння, i один з-посеред приписаних на понедiлок псалмiв воскресив моi колишнi страхи: «Грiшне слово безбожного в серцi моiм: – Нема страху Божого перед очима його – Слова його уст то марнота й обмана, перестав вiн бути мудрим, щоб чинити добро[91 - Пс. 36, 2–4.]». Менi здалося лихою призвiсткою, що саме на той день правило приписало такий страхiтливий докiр. Не втихомирило мого трепетливого неспокою i звичне читання Одкровення пiсля хвалитних псалмiв, й уяву мою знов заполонили постатi з порталу, якi так зачарували мое серце й очi напередоднi. Та пiсля респонсорiю, гiмну i стиха, коли почалася пiснь Євангелiя, я помiтив за вiкнами хорiв, якраз над вiвтарем, блiдий посвiт, що починав уже вигравати рiзнобарвними вiтражами, котрi досi мертво спочивали у мороцi. То не була ще вранiшня зоря, яка торжествуватиме при часi першому, коли ми спiватимем «Deus qui est sanctorum splendor mirabilis та lam lucis orto sidere»[92 - Господь, який е сяйво святостi дивогiдне… Зiйшла вже зоря свiтла (лат.). Другий гiмн мiститься в збiрцi пiсень «Carmina burana» (XIII ст.).]. То було лише перше кволе провiстя зимового свiтанку, але i його було досить, i досить було легкоi пiвтiнi, що помалу витiсняла нiчну пiтьму в навi, щоб звеселити мое серце.

Ми спiвали слова з божественноi книги, свiдкуючи про Слово, яке прийшло освiтити народи, i менi здалося, що денне свiтило всiм своiм сяйвом вливаеться у храм. У словах гiмну немов виблискувало ще неприсутне свiтло, немов мiстична лiлiя пахучо розкривалася мiж хрестовинами склепiння. «Дякую, о Господи, за цю мить невимовноi радостi, – молився я мовчки, мовлячи своему серцю: – Чого ж ти, дурне, боiшся?»

Але раптом за пiвнiчними дверима здiйнявся якийсь галас. Я здивувався, як це челядь, готуючись до працi, смiе заважати святому богослужiнню. Тут увiйшло трое свинарiв з перестрашеними обличчями. Пiдiйшовши до настоятеля, вони щось йому зашепотiли. Настоятель спершу заспокоiв iх жестом, немов не бажаючи переривати богослужбу; але ввiйшли iншi челядники, i вигуки залунали голоснiш:

– Там чоловiк, мертвий чоловiк! – говорив хтось, а iншi гукали: – То монах, хiба ти не бачив його чобiт?

Молiльники замовкли, а настоятель поспiхом вийшов, подаючи знак келаревi, щоб той iшов за ним. Вiльям поквапився iм услiд, але вже й iншi ченцi покинули своi мiсця i притьмом посунули надвiр.

Небо вже посвiтлiло, а вiд снiгу на землi усе навколо здавалося ще свiтлiшим. Ззаду за хорами, перед свинарниками, де ще попереднього дня височiла велика посудина зi свинячою кров’ю, над цямринами глиняного глека стирчав якийсь дивний предмет сливе хрещатоi форми, схожий на двi тички, запханi у землю й обвiшанi ганчiр’ям, щоб вiдполохувати птахiв.

Але то були двi людськi ноги, ноги чоловiка, запханого вниз головою у глек з кров’ю.


* * *

Абат наказав витягти труп з огидного течива (бо, на жаль, нiхто б не мiг залишитися живим у такiй ганебнiй позi). Свинарi, вагаючись, пiдiйшли до вiнець глека i, брьохаючись кров’ю, витягли з нього закривавленого бiдолаху. Як уже говорилося, напередоднi кров залили в глечик, добряче вимiшали i зоставили студитись, тому вона не зсiлася, але шар ii, що вкривав труп, тепер потроху згущувався, просякав одяг i не давав упiзнати обличчя. Пiдiйшов пахолок з вiдром води i вилив його на обличчя мерця. Ще хтось нагнувся i ганчiркою протер лице, щоб можна було розгледiти його риси. І перед нашими очима з’явилося блiде обличчя Венанцiя iз Сальвамека, знавця греки, з яким ми бесiдували пополуднi бiля Адельмових рукописiв.

– Може, Адельм i наклав на себе руки, – мовив Вiльям, дивлячись на нього, – але цей напевно нi, не варто також думати, буцiм вiн необачно вилiз на край глека й випадково впав у нього.

Пiдiйшов настоятель.

– Як бачите, брате Вiльяме, в обителi щось дiеться, тому конче потрiбна вся ваша мудрiсть. Але благаю вас, дiйте швидше!

– Чи був вiн на хорах пiд час богослужiння? – спитав Вiльям, киваючи на труп.

– Hi, – мовив настоятель. – Я помiтив, що мiсце його пустувало.

– Бiльше нiкого не бракувало?

– Здаеться, нi. Я нiчого не помiтив.

Перед тим як сформулювати нове запитання, Вiльям завагався i задав його пошепки, пильнуючи, щоб не почули iншi:

– Беренгарiй був на своему мiсцi?

Абат зиркнув на нього тривожно й захоплено, немов вражений, що учитель мiй живить пiдозру, яку й вiн сам якусь мить живив, але маючи на те зрозумiлi причини. Тодi швидко сказав:

– Був, його мiсце в першому ряду, праворуч од мене.

– Ясна рiч, – мовив Вiльям, – це ще нiчого не значить. Не думаю, що хтось проходив ззаду абсиди, йдучи на хори, а отже труп мiг лежати тут уже не одну годину, принаймнi вiд того часу, як усi пiшли спати.

– Звiсно, челядь встае лише на свiтанку, тому його побачили лише тепер.

Вiльям нахилився над трупом, немов звик мати справу з мертвими тiлами. Змочивши водою ганчiрку, що лежала поруч з вiдром, вiн ретельно витер Венанцiеве лице. Тим часом навколо перелякано юрмилися iншi ченцi, утворивши галасливе коло. Настоятель закликав iх до тишi. Помiж них пропхався Северин, обов’язком якого в обителi було дбати про небiжчикiв, i нахилився поруч з моiм учителем. Щоб почути iхню розмову i допомогти Вiльямовi, якому треба було намочити iншу, чисту ганчiрку, я пiдiйшов до них, долаючи страх i вiдразу.

– Ти бачив колись потопельника? – спитав Вiльям.

– Не раз, – вiдповiв Северин. – Якщо я правильно тебе зрозумiв, вони виглядають iнакше, у них набряклi обличчя.

– Отже, цей чоловiк був уже мертвий, коли вбивця кинув його у глек.

– Навiщо вiн це зробив?

– А навiщо вiн його вбив? Це дiло якогось збоченого розуму. Тепер треба з’ясувати, чи е на тiлi рани або синцi. Пропоную занести його до лазнi, роздягти, обмити й оглянути. Я скоро долучусь.

І поки Северин за дозволом абата розпоряджався, щоб свинарi перенесли тiло до лазнi, мiй учитель попросив, щоб абат звелiв ченцям вернутися на хори тим самим шляхом, яким вони сюди прийшли, челядь теж мала вiдiйти так, як прийшла, залишивши тiк безлюдним.

Абат вволив це його бажання, не спитавши причин. І ми зосталися самi бiля глиняного глека, з якого пiд час макабричноi операцii витягання тiла повиливалася кров, снiг навколо був весь червоний, розтопившись там, де пролилась вода, i потемнiвши там, де поклали були тiло.

– Кепськi справи, – мовив Вiльям, показуючи на складний вiзерунок слiдiв, що iх залишили навколо ченцi i челядь. – Снiг, любий Адсо, се подиву гiдний пергамен, на якому тiла людськi лишають вельми виразнi письмена. А оце – погано вичищений палiмпсест, i ми, мабуть, нiчого цiкавого з цього не вiдчитаемо. З церкви сюди натовпом бiгли ченцi, а зi свинарникiв i стаень сунули юрми пахолкiв. Єдиним неторкнутим мiсцем е вiдтинок вiд свинарникiв до Вежi. Подивiмось, чи не знайдеться там щось цiкавеньке.

– Але що ви шукаете?

– Якщо вiн не сам кинувся у глека, значить, хтось його туди занiс i то, гадаю, вже мертвого. А хто несе тiло iншоi людини, лишае в снiгу глибокi слiди. Отже, роздивись тут навколо, може, знайдеш слiди, якi виглядатимуть iнакше, нiж слiди, залишенi цими галасливими ченцями, якi зiпсули нам пергамен.

Так ми й вчинили. Одразу скажу, що саме я – спаси мене Боже вiд марнославства – постерiг мiж глеком i Вежею те, що ми шукали. Були то досить глибокi слiди людських нiг там, де нiхто ще не проходив. Мiй учитель притьмом помiтив, що вони не такi виразнi, як слiди, залишенi монахами i челяддю, то був знак, що зверху нападав новий снiг, а отже залишенi вони були ранiше. Але найцiкавiшим для нас було те, що мiж слiдами нiг виднiвся iнший, безперервний слiд, наче той, хто залишив цi слiди, волiк щось. І поволока ця тяглася вiд глека до дверей трапезноi, вздовж стiни Вежi мiж пiвденною i схiдною баштами.

– Трапезна, скрипторiй або бiблiотека, – сказав Вiльям. – Знов бiблiотека. Венанцiй збувся життя у Вежi, а найiмовiрнiше в бiблiотецi.

– Чому саме в бiблiотецi?

– Я пробую поставити себе на мiсце вбивцi. Якби Венанцiя було вбито у трапезнiй, в кухнi чи в скрипторii, чому б його було там не залишити? Та якщо смерть спiткала його в бiблiотецi, треба було забрати його звiдти, бо в бiблiотецi його нiколи б не знайшли (а вбивцi, певно, потрiбно було, щоб його знайшли), i рiвно ж тому, що вбивця, мабуть, не хоче привертати зайвоi уваги до бiблiотеки.

– А чому вбивцi мае бути потрiбно, щоб його знайшли?

– Не знаю, я лиш припускаю. Хто сказав тобi, що вбивця занапастив Венанцiя з ненавистi до нього самого? А може, Венанцiй був лише випадковою жертвою, а вбивця хотiв просто лишити знак, який може значити щось iнше.

– Omnis mundi creatura, quasi liber et pictura… – шепнув я. – А що б то мiг бути за знак?

– А от цього я не знаю. Та не забуваймо, що бувають знаки, якi знаками тiльки здаються, а насправдi позбавленi сенсу, як бiм-бi-рiм чи там-ба-бах…

– Жорстоко, – мовив я, – вбивати людину, щоб просто сказати там-ба-бах!

– Жорстоко, – зауважив Вiльям, – вбивати людину, навiть щоб сказати «Credo in unum Deum…»[93 - Вiрую в единого Бога (лат.).].

Тут до нас пiдiйшов Северин. Труп було обмито i ретельно обстежено. Жодноi рани, жодного слiду вiд удару в голову. Немов причиною смертi були якiсь чари.

– Може, кара Божа на нього впала? – спитав Вiльям.

– Може, – сказав Северин.

– А може, причиною була трутизна?

Северин завагався.

– Це теж може бути.

– У тебе в робiтнi е отрути? – спитав Вiльям, коли ми йшли до лiчницi.

– Залежить, що ти розумiеш пiд отрутою. Бувають субстанцii, якi у малих дозах кориснi для здоров’я, а в надмiрних дозах несуть смерть. Як будь-який добрий зiлляр, я зберiгаю i вживаю iх дуже обережно. На нашому городi я вирощую, наприклад, валерiяну. Кiлька крапель у напарi з iнших трав заспокоюють серце, коли воно безладно б’еться. Надмiрна доза викликае нетяму i смерть.

– А ти не помiтив на трупi ознак якоiсь конкретноi отрути?

– Нi. Але чимало отрут не залишають слiдiв.

Ми дiйшли до лiчницi. Тiло Венанцiя, обмите в лазнi, доправили сюди, i тепер воно лежало на великому столi в Севериновiй робiтнi; лембики та iншi склянi й череп’янi причандали навiяли менi думку про майстерню алхiмiка (хоч знав я про них лише з чужих уст). На довгих полицях уздовж зовнiшнього муру тяглася довга вервечка плящинок, колбочок, глечикiв, повних рiзнобарвних субстанцiй.

– Непогана збiрка цiлющого зiлля, – сказав Вiльям. – Усе це плоди вашого городу?

– Нi, – мовив Северин, – чимало рiдкiсних i заморських зел привозили менi впродовж рокiв ченцi, якi прибували з рiзних кiнцiв свiту. Крiм субстанцiй, якi легко одержати з тутешньоi рослинностi, я маю й чимало цiнних i рiдкiсних речовин. Дивись-но… товчений агалiнгус, вiн походить з Хiни, а дiстав я його вiд одного вченого араба. Сокотринське алое, привезене з Індii, чудово гоiть рани. Живосрiбник воскрешае з мертвих, сирiч приводить до тями зомлiлих. Арсеник – вiн надзвичайно небезпечний, смертельна отрута, якщо його проковтнути. Огiркова трава лiкуе легеневi хворостi. Буквиця ж помагае при пошкодженнi черепа. Смола мастикового дерева спиняе легеневу мокроту i важкi катари. Мирра…

– Та сама, що ii принесли трiе царi? – спитав я.

– Та сама, але вона слугуе також для запобiгання викидням. А ось це – мумiйо, вельми рiдкiсна рiч, яка утворюеться внаслiдок розкладу мумiфiкованих трупiв, з неi готують чимало чудодiйних лiкiв. Мандрагора, добра на сон…

– І збуджуе тiлесне бажання, – додав мiй учитель.

– Так кажуть, але тут, самi розумiете, ii для цього не вживають, – усмiхнувся Северин. – Погляньте-но сюди, – сказав вiн, беручи одну з плящинок, – це туцiя, чудотворно впливае на очi.

– А це що таке? – з цiкавiстю спитав Вiльям, торкаючись камiнця на однiй з полиць.

– Це? Це менi подарували вже давно. Гадаю, це lopris amatiti, тобто lapis ematitis. Схоже, вiн теж мае цiлющi якостi, але я ще не зрозумiв, якi саме. Ти його знаеш?

– Авжеж, – сказав Вiльям, – але це не лiки.

Вiн вийняв з ряси ножичок i повiльно пiднiс його до каменя. Тiльки-но вiн наблизив ножичок до каменя, делiкатно тримаючи його в руцi, я побачив, як лезо рiзко смикнулося, немов Вiльям раптом ворухнув зап’ястям, хоч насправдi вiн цього не робив. І лезо з легким металевим дзенькотом припало до каменя.

– Бачиш, – сказав менi Вiльям, – це магнiт.

– А для чого вiн? – спитав я.

– Багато для чого, колись тобi розповiм. А тепер скажи менi, Северине, чи нема тут нiчого такого, що могло б убити людину.

Северин замислився на мить, хоч чiтка його вiдповiдь навряд чи вимагала роздумiв:

– Такого тут чимало. Я казав тобi, що межа мiж отрутою i лiками досить нечiтка, греки одне i друге називали pharmacon[94 - Зiлля (гр.).].

– І нiчого звiдси не пропадало останнiм часом?

Северин знов замислився, а тодi сказав, немов зважуючи слова:

– Останнiм часом нiчого.

– А давнiше?

– Хтозна. Не пам’ятаю. Я в цiм монастирi вже тридцять лiт, а лiчницею займаюся двадцять п’ять.

– Справдi, важко все пам’ятати, – визнав Вiльям. А тодi раптом сказав: – Учора ми говорили про рослини, якi викликають вiзи. Якi це рослини?

Своiми жестами i виразом обличчя Северин виразно показав, що хоче будь-що уникнути цiеi теми:

– Треба подумати, тут же стiльки чудотворних субстанцiй. Поговорiм краще про Венанцiя. Що ти про все це скажеш?

– Треба подумати, – вiдказав Вiльям.




Другого дня час перший,

де Бенцiй з Упсали звiряе дещо, ще дещо звiряе Беренгарiй з Арунделя, а Адсо дiзнаеться, що таке правдиве покаяння


Злощасна пригода збурила життя цiлоi спiльноти. Гармидер, який зчинився, коли було знайдено труп, перервав богослужiння. Настоятель принукав ченцiв повернутися на хори, щоб помолитися за душу брата по ордену.

Голоси ченцiв звучали з надривом. Ми стали у мiсцi, звiдки добре було видно iхнi обличчя, адже за звичаем пiд час богослужiння каптури iхнi не були опущенi. Ми вiдразу глянули на лице Беренгарiя. Воно було блiде, зсудомлене, лискуче вiд поту. Напередоднi ми двiчi чули закиди в його бiк, що вiн, мовляв, мав якiсь особливi стосунки з Адельмом; i дивувало не те, що вони, ровесники, були друзями, а ухильний тон тих, хто говорив про цю приязнь.

Поруч з ним ми помiтили Малахiю. Вiн був похмурий, насуплений, неприступний. Бiля Малахii виднiло таке ж непроникне обличчя слiпого Хорхе. Натомiсть в око впадали нервовi порухи Бенцiя з Упсали, знавця риторики, з яким напередоднi ми познайомилися в скрипторii, i ще ми перехопили швидкий погляд, що його вiн кинув у бiк Малахii.

– Бенцiй нервуеться, а Беренгарiй наляканий, – зауважив Вiльям. – Треба буде вiдразу iх розпитати.

– Чому? – простодушно спитав я.

– Трудне наше ремесло, – мовив Вiльям. – Нелегке ремесло iнквiзитора, який мусить цiлити у найслабших, ще й в мить iх найбiльшоi безпомiчностi.

Тож ледве закiнчилася служба, ми наздогнали Бенцiя, який iшов до бiблiотеки. Здавалось, юнак був явно незадоволений, коли почув, що його гукають, i спробував було викрутитись якоюсь недолугою вiдмовкою. Йому, мовляв, термiново треба до скрипторiю. Та учитель мiй нагадав йому, що вiн провадить слiдство за дорученням настоятеля, i повiв його у дворик. Ми сiли мiж двома колонами на внутрiшньому парапетi кружганку. Бенцiй, раз у раз кидаючи погляди в бiк Вежi, чекав, коли Вiльям заговорить.

– Отже, – сказав Вiльям, – про що була мова того дня, коли ви бесiдували про Адельмовi маргiналii – ти, Беренгарiй, Венанцiй, Малахiя i Хорхе?

– Ви ж учора чули. Хорхе сказав, що книги, якi мiстять iстину, неподобно прикрашати смiховинними малюнками. А Венанцiй вiдповiв, що сам Арiстотель говорив про дотепнiсть i гру слiв як знаряддя, якi допомагають дiстатись до iстини, а якщо смiх може бути носiем iстини, значить, рiч се напевне не лиха. Хорхе зауважив, що, наскiльки вiн пам’ятае, Арiстотель говорив про це у своiй працi про поетику, з приводу метафор. А тут, мовляв, непокоять принаймнi два моменти: по-перше, його «Поетика», яка стiльки часу i, можливо, за Божим повелiнням була невiдома християнському свiтовi, прийшла до нас через невiрних маврiв…

– Але ж переклав ii латиною приятель ангельського доктора Аквiнського, – зауважив Вiльям.

– Тож я йому це й сказав, – мовив Бенцiй, одразу збадьорившись. – Я погано читаю грецькою, тому змiг приступити до цiеi великоi книги саме завдяки перекладовi Вiльгельма з Мербеке. Отож я сказав це йому. Але Хорхе додав, що другою причиною для занепокоення е те, що там Арiстотель говорить про поезiю, яка е дiлом неподобним i живиться вигадками. А Венанцiй вiдказав, що псалми – теж поетичнi твори, i в них е чимало метафор, та Хорхе розсердився i заявив, що псалми – твори богонатхненнi, i метафори iхнi передають iстину, а в творах поганських поетiв метафори слугують для того, щоб передавати олжу, або просто для розваги, i це дуже мене вразило…

– Чому?

– Бо я вивчаю риторику i читаю багатьох поганських поетiв, а тому знаю… точнiше, вважаю, що через iх слово нам передано й iстини naturaliter[95 - Природно, за своею суттю (лат.).] християнськi… Зрештою, наскiльки я пам’ятаю, тодi Венанцiй заговорив про iншi книги, i Хорхе сильно розгнiвався.

– Про якi книги?

Бенцiй завагався:

– Не пригадую. Хiба важливо, про якi книги була мова?

– Дуже важливо, адже ми тут намагаемось з’ясувати щось, що сталося у громадi, яка живе книгами, мiж книгами, задля книг, а отже важливо й усе те, що говориться тут про книги.

– Справдi, – мовив Бенцiй, вперше усмiхнувшись i роз’яснившись на виду. – Ми живемо задля книг. Солодке се посланництво у сiм свiтi, опанованiм безладдям i занепадом. Значить, вам буде зрозумiло, що сталося того дня. Венанцiй, який дуже добре знае… себто дуже добре знав греку, сказав, що Арiстотель присвятив смiховi другу книгу «Поетики», а якщо сей великий фiлософ присвятив йому цiлу книгу, значить, смiх – се рiч важлива. Хорхе сказав, що не один отець церкви присвятив цiлi книги грiховi, який е рiччю важливою, але лихою, а Венанцiй вiдповiв, що Арiстотель, схоже, говорив про смiх як про рiч благу, знаряддя iстини, i тодi Хорхе глузливо спитав, чи вiн часом не читав цiеi Арiстотелевоi книги, а Венанцiй вiдповiв, що нiхто ii не читав, бо нiхто ii нiколи не бачив, i схоже, що вона безслiдно втрачена. А й справдi, нiхто нiколи не читав другоi книги «Поетики», Вiльгельм з Мербеке нiколи не тримав ii в руках. Тодi Хорхе сказав, що ii так i не було знайдено, бо насправдi ii так i не було написано, адже провидiння не бажало, щоб прославлялись речi нiкчемнi. Я хотiв заспокоiти iхнi пристрастi – Хорхе легко спалахував гнiвом, а Венанцiй своiми словами провокував його, – тому сказав, що у вiдомiй нам частинi «Поетики» i в «Риторицi» подибуемо чимало мудрих спостережень над дотепними загадками, i Венанцiй зi мною погодився. Був там також Пацифiк з Тiволi, який досить добре знае поганських поетiв, i вiн сказав, що найдотепнiшими е загадки африканських авторiв, у цьому вони неперевершенi. Вiн навiть навiв Симфозiеву загадку про рибу:

Est domus in terris, clara quae voce resultat.
Ipsa domus resonat, tacitus sed non sonat hospes.
Ambo tamen currunt, hospes simul et domus una[96 - Є на землi така домiвка, що голос мае гучний.Сама домiвка повна галасу, та мовчазний ii господар.Й обое вони, i домiвка, i господар, весь час у русi (лат.).].

Тут Хорхе сказав, що мова наша мае обмежуватись до «так» або «нi», як велiв Ісус[97 - Див. Мт. 5, 37.], а що понад те, се вiд лукавого; i щоб назвати рибу, досить сказати «риба», – не прикриваючи сього поняття олживими згуками. І додав, що не почитуе за мудре брати собi за взiрець африканцiв… А тодi…

– А тодi що?

– Тодi сталося щось, чого я не зрозумiв. Беренгарiй засмiявся, а коли Хорхе став його картати, сказав, що смiеться, бо йому спало на гадку, що, добре пошукавши серед африканцiв, можна надибати цiлком iншi загадки, не такi легкi, як загадка про рибу. Малахiя – а вiн теж там був – страшенно розлютився, схопив Беренгарiя за каптур i вiдiслав пильнувати своiх обов’язкiв… Ви ж знаете, Беренгарiй – його помiчник…

– А тодi?

– Тодi Хорхе пiшов геть i цим поклав кiнець дискусii. Ми всi розiйшлися у своiх справах, але пiд час роботи я помiтив, як спершу Венанцiй, а вiдтак Адельм пiдходили до Беренгарiя з якимсь запитанням. Я здалеку бачив, що вiн уникав вiдповiдi, але у той день обидва вони ще раз пiдходили до нього. А потiм увечерi того ж дня я бачив, як Беренгарiй з Адельмом, перед тим як iти у трапезну, бесiдували собi по-дружньому на кружганку. Оце все, що я знаю.

– Тобто ти кажеш, що двое людей, якi допiру загинули за таемничих обставин, питали про щось Беренгарiя, – мовив Вiльям.

Бенцiй неохоче вiдповiв:

– Я цього не казав! Я розповiв про те, що трапилось того дня i, оскiльки ви мене питали… – Вiн замислився на мить, а тодi поспiхом додав: – Та якщо хочете знати мою думку, Беренгарiй розповiв iм про щось, що е в бiблiотецi, i саме там вам слiд шукати.

– Чому ти так думаеш? Що мав на увазi Беренгарiй, кажучи, що треба «пошукати серед африканцiв»? Хiба не те, що треба бiльше читати африканських поетiв?

– Може, i так, але чому тодi Малахiя так розгнiвався? Насправдi це вiд нього залежить – дати прочитати книгу африканських поетiв чи нi. Але одне я знаю: гортаючи каталог книг, серед позначок, вiдомих лише бiблiотекаревi, часто можна побачити позначку «Africa», – i я бачив навiть позначку, що гласить «finis Africae[98 - Край Африки (лат.).]». Якось я попрохав книжку – не згадаю вже, яку саме, просто назва мене зацiкавила, – яка мала цю позначку; та Малахiя сказав менi, що книжки з цiею позначкою загублено. Ось що менi вiдомо. Тому кажу вам: придивiться-таки до Беренгарiя i прослiдкуйте, коли вiн пiднiмаеться в бiблiотеку. Про всяк випадок.

– Про всяк випадок придивимось, – завершив розмову Вiльям, прощаючись з ним. Вiдтак ми стали прогулюватись по кружганку, i вiн сказав менi ось що: насамперед, Беренгарiй знову став об’ектом плiток братii; по-друге, схоже, що Бенцiй щосили намагаеться пiдштовхнути нас до бiблiотеки. Я зауважив, що вiн, мабуть, хоче, щоб ми вивiдали щось, що вiн теж хоче знати, i Вiльям сказав, що так воно, мабуть, i е, але причиною могло бути й те, що, пiдштовхуючи нас до бiблiотеки, вiн хоче тримати нас подалi вiд якогось iншого мiсця. Вiд якого, спитав я. І Вiльям сказав, що не знае, може, вiд скрипторiю, а може, вiд кухнi, чи вiд хорiв, чи вiд опочивальнi, або вiд лiчницi. Я зауважив, що напередоднi саме його, Вiльяма, так вабила бiблiотека, а вiн вiдповiв, що волiе, щоб його вабило те, що подобаеться йому, а не те, що радять йому iншi. Одначе, мовив вiн, бiблiотеку треба тримати на оцi, а навiть було б незле спробувати якось пробратися туди. Обставини, мовляв, тепер уже управнюють його посунутися у своiй цiкавостi поза межi чемностi й шаноби до звичаiв i законiв обителi.

Ми вийшли з дворика. З церкви пiсля служби Божоi виходили новiцii i челядь. Обходячи захiдну стiну храму, ми побачили Беренгарiя – вiн вийшов з дверей трансепту i пiшов через цвинтар у бiк Вежi. Вiльям гукнув його, той зупинився, i ми його наздогнали. Вiн був ще бiльше схвильований, нiж тодi, на хорах, i Вiльям, мабуть, вирiшив скористатися цим станом його духу, як це вiн зробив з Бенцiем.

– Схоже, ти був останнiм, хто бачив Адельма живим, – сказав вiн йому.

Беренгарiй хитнувся, немов ось-ось зомлiе.

– Я? – вимовив вiн ледь чутно.

Вiльям спитав це майже навмання, може, тому, що Бенцiй сказав йому, що бачив, як вони обидва балакали про щось на кружганку пiсля вечiрнi. Та, мабуть, вiн втрапив-таки у цiль, i Беренгарiй, ясна рiч, подумав про iншу, воiстину останню зустрiч, бо тремтливим голосом заговорив:

– Як ви можете таке говорити, я бачив його перед тим, як iти спочивати, як усi iншi!

Тодi Вiльям вирiшив, що не варто дати йому очуняти:

– Нi, ти бачив його пiзнiше, i знаеш бiльше, нiж хочеш показати. Але смертей уже двi, i мовчати бiльше ти не можеш. Ти чудово знаеш, що е чимало способiв розв’язати язика!

Вiльям не раз казав менi, що навiть бувши iнквiзитором, вiн завжди вiдчував огиду до тортур, але Беренгарiй хибно його зрозумiв (або ж Вiльям сказав так зумисне); хай там як, але цей Вiльямiв маневр таки дав своi плоди.

– Так, так, – сказав Беренгарiй, вибухнувши нестримним плачем, – я бачив Адельма того вечора, але бачив я його вже мертвим!

– Як це? – спитав Вiльям. – Унизу крутосхилу?

– Нi-нi, я бачив його тут, на цвинтарi, вiн простував мiж гробами, примара серед примар. Я пiдiйшов до нього й вiдразу помiтив, що передi мною не живий чоловiк, бо лице його було лицем трупа, а очi споглядали вже вiчнii муки. Ясна рiч, я зрозумiв, що то був його привид, лише наступного ранку, коли дiзнався про його смерть, але вже тодi я вiдчував, що бачу видiння, що то проклята душа, потороча… О Господи, яким потойбiчним голосом заговорив вiн до мене!

– І що ж вiн сказав?

– «Мене проклято! – сказав. – Той, кого бачиш ти зараз перед собою, тiльки-но iз самого пекла i до пекла мусить вернутись». Ось що сказав вiн менi. А я заволав до нього: «Адельме, ти справдi з пекла? Якi ж вони, пекельнii муки?» Я тремтiв, бо саме вийшов був зi служби повечер’я, де читали страхiтливi уступи про гнiв Господнiй. А вiн мовив: «Муки пекельнi безконечно моторошнiшi, нiж язик наш може виговорити. Чи бачиш, – сказав вiн, – сю пелену фальшивих мудрощiв, яка огортала мене аж донинi? Вона тяжить i гне мене, мовби найбiльша паризька вежа чи найвища у свiтi гора лягла менi на плечi, i нiколи я вже бiльш не зможу скинути ii iз себе. Й сю покару наклала на мене Божа справедливiсть за мое марнославство, за те, що тiло свое я мав за мiсце насолод, i що вважав, буцiмто бiльше вiдаю вiд iнших, що любувався я потворними речами, в уявi iх своiй лелiючи, а тепер ще бiльших почвар породили вони в глибинi душi моеi – i мушу жити з ними вiчно. Чи бачиш? Пiдшивка сеi пелени – немов жарини i палкий вогонь, i сей вогонь жере мое тiло, i мука ся дана менi за ганебний злочин плотi, яким себе я закаляв, й огонь сей безупинно палить i спустошуе мене! Подай же руку, навчителю мiй незрiвнянний, – вiв далi вiн, – щоб зустрiч ця зi мною стала тобi корисною наукою, вiдплатою за всю ту науку, яку одержав я вiд тебе, подай же менi руку свою, мiй неперевершений навчителю!» Вiн махнув рукою, i з пальця його, що ярiвся вогнем, менi на руку впала краплина його поту i немов наскрiзь пропекла менi долоню, i багато днiв мав я сей знак, лише ховав його вiд усiх. І зник вiн мiж гробами, а наступного ранку я дiзнався, що тiло того, хто вселив тодi у мене такий жах, у той час лежало вже бездиханне у пiднiжжi скелi.

Беренгарiй захлинався плачем. Вiльям спитав його:

– Чому вiн назвав тебе своiм неперевершеним навчителем? Ви ж були того самого вiку. Ти чогось його навчив?

Беренгарiй сховав голову, натягнувши каптура на обличчя, i впав навколiшки, обхопивши Вiльяма за ноги:

– Не знаю, не вiдаю, чому вiн так назвав мене, я нiчого його не вчив! – i вибухнув схлипами. – Я боюсь, отче, дозвольте висповiдатись вам, змилуйтесь надо мною, диявол пожирае моi нутрощi!

Вiльям вiдсунув його вiд себе i простяг руку, допомагаючи пiдвестися.

– Нi, Беренгарiю, – мовив вiн йому, – не проси мене прийняти твою сповiдь. Не запечатуй моi вуста, вiдкриваючи своi. Я хочу дещо почути вiд тебе, але мусиш сказати менi це iншим способом. А як не скажеш, я дiзнаюсь самотужки. Проси у мене милосердя, якщо хочеш, та не проси мовчання. Занадто вперто всi мовчать у цiй обителi. Скажи менi радше, як ти мiг бачити, що його обличчя блiде, якщо була то глупа нiч, як вiн мiг попекти тобi руку, якщо падав дощ з градом i снiгом, i що робив ти о тiй порi на цвинтарi? Ну ж бо, – i грубо струснув його за плечi, – скажи менi бодай це!

Беренгарiй весь тремтiв:

– Не знаю, що я робив на цвинтарi, не пам’ятаю. Не знаю, як я мiг бачити його обличчя, може, я мав iз собою якийсь свiтич, нi… то вiн мав, вiн мав iз собою свiчку, може, я бачив його лице у свiтлi полум’я…

– Як вiн мiг мати свiчку, якщо падав дощ зi снiгом?

– То було пiсля повечер’я, одразу пiсля повечер’я, тодi ще снiг не падав, вiн почав падати пiзнiше… Пам’ятаю, що снiгом мести почало, коли я тiкав до опочивальнi. Я тiкав до опочивальнi, у протилежний вiд привида бiк… І бiльш нiчого я не знаю, прошу вас, не розпитуйте мене бiльше, якщо не хочете прийняти мою сповiдь.

– Гаразд, – мовив Вiльям, – тепер iди, iди до церкви, поговори з Господом, бо з людьми говорити ти не хочеш, може, знайдеш когось, хто прийме твою сповiдь, бо якщо ще вiдтодi ти не визнав своiх грiхiв, але причащався святих тайн, ти допустився святотатства. Іди. Ми ще побачимось.

Беренгарiй притьмом зник. А Вiльям потер собi руки, як це вiн не раз робив на моiх очах, коли був чимось задоволений.

– Чудово, – мовив вiн, – це багато що з’ясовуе.

– З’ясовуе, мосьпане? – спитав я. – Що це з’ясовуе, якщо на додачу маемо ще й привид Адельма?

– Любий Адсо, – мовив Вiльям, – той привид менi нiскiлечки не схожий на привида, в кожному разi слова, якi вiн виголошував, я читав у якiйсь книжцi на вжиток проповiдникiв. Цi монахи, мабуть, читають забагато, й у хвилини збудження iм ввижаеться те, що вони вичитали в книгах. Не знаю, чи Адельм справдi говорив усе це, а чи Беренгарiй почув це, бо хотiв почути. Хай там як, але iсторiя ця пiдтверджуе цiлий ряд моiх припущень. Ось це, наприклад: Адельм наклав на себе руки, а з Беренгарiевоi iсторii можна виснувати, що перед смертю вiн не знаходив собi мiсця, бувши у полонi великого хвилювання, його мучили докори сумлiння за щось, що вiн був скоiв. Вiн був схвильований i наляканий через свiй грiх, бо хтось нагнав на нього страху i, мабуть, змалював йому ту саму картину пекельноi з’яви, яку вiн потiм у нестямi так майстерно розiграв перед Беренгарiем. А через цвинтар вiн iшов, вертаючись iз церкви, де був звiрився (чи висповiдався) комусь, хто вселив у нього страх i докори сумлiння. З цвинтаря ж вiн прямував, як сказав Беренгарiй, у бiк, протилежний до опочивалень. Отже, у бiк Вежi, але й, можливо, в бiк монастирського муру за свинарниками, звiдки, за моiми припущеннями, вiн кинувся в урвище. Вiн кинувся туди ще до того, як затягла снiговиця, i загинув у пiднiжжi муру, i лише згодом зсув занiс його труп мiж пiвнiчну i схiдну башти.

– А крапля вогняного поту?

– Вона була в iсторii, яку вiн почув i повторив або яку Беренгарiй уявив собi пiд впливом хвилювання та докорiв сумлiння. Бо муки сумлiння Беренгарiя виступають тут антистрофою до Адельмових мук сумлiння, ти ж сам чув. Якщо Адельм iшов з хорiв, вiн, можливо, нiс свiчку, i крапля, яка впала на руку його друга, була всього лиш краплею воску. Але Беренгарiй вiдчув цей бiль набагато гострiше, бо Адельм назвав його своiм навчителем. А це значить, що докори Адельма стосувалися чогось, чого вiн навчився вiд Беренгарiя i що врештi кинуло його у смертельний розпач. І Беренгарiй це знае, вiн страждае, бо усвiдомлюе, що штовхнув Адельма до загибелi, намовивши до чогось недозволеного. І неважко уявити собi, що то було, бiдолашний мiй Адсо, пiсля всього того, що ми чули про нашого помiчника бiблiотекаря.

– Я зрозумiв, що сталося мiж ними, – сказав я, соромлячись своеi проникливостi, – але хiба ми всi не вiримо у милосердного Бога? Ви кажете, що Адельм, мабуть, визнав свiй грiх у сповiдi; чому ж тодi вiн захотiв спокутувати свiй перший грiх грiхом ще тяжчим, чи принаймнi таким самим тяжким?

– Бо хтось сказав йому щось таке, що кинуло його у розпач. Я вже говорив, що слова, якi настрахали Адельма i якими Адельм настрахав Беренгарiя, взятi, схоже, з якоiсь сучасноi збiрки проповiдей. Адже нiколи так, як в останнi роки, проповiдники не проголошували перед поспiльством стiльки кровожерних, несамовитих i страхiтливих речей, прагнучи змiцнити побожнiсть i острах Божий (а рiвно ж ревнiсть i шанобу до людського та Божого закону). Нiколи так, як у нашi днi, не лунало серед процесiй флагелантiв стiльки священних гiмнiв, натхнених стражданнями Христа i Богородицi, нiколи так, як нинi, церква не намагалася змiцнювати вiру посполитих, погрожуючи пекельними муками.

– Може, це через потребу в каяттi, – мовив я.

– Адсо, я нiколи не чув стiльки закликiв до покаяння, як нинi, коли нi проповiдники, нi епископи, анi навiть моi побратими спiритуали не спроможнi бiльше провадити народ шляхом правдивого покаяння…

– А третiй вiк, ангельський Папа, Перуджiйська капiтула… – розгублено сказав я.

– Туга за минулим. Велика доба покаяння скiнчилася, тому про покаяння може говорити навiть генеральна капiтула ордену. Сто чи двiстi рокiв тому пронiсся великий буревiй оновлення. Тодi тих, хто про це говорив, спалювали, дарма – святi вони були чи еретики. Тепер про покаяння говорять усi. У певному сенсi про покаяння говорить навiть Папа. Не вiр в оновлення людського роду, коли його голосить курiя i двiр.

– І фра Дольчино, – насмiлився я, бо менi кортiло бiльше довiдатися про того, чие iм’я я кiлька разiв чув напередоднi.

– Вiн помер, i помер так само негiдно, як i жив, бо теж прийшов запiзно. Та й що ти про це знаеш?

– Нiчого, тому й питаю…

– Я б волiв нiколи про це не згадувати. Маючи до дiла з деякими так званими лжеапостолами, я мiг спостерiгати за ними зблизька. Сумна iсторiя. Вона б посiяла сум’яття тобi в душу. Вона й мене кинула в сум’яття, i моя неспроможнiсть сказати, чия тут правда, тебе б ще бiльше збентежила. Це iсторiя чоловiка, який скоiв несосвiтеннi речi, бо втiлив на практицi те, що проповiдували йому всi цi святi. У певну мить я перестав розумiти, хто тут винуватий, мене немов… немов затуманив дух спорiдненостi, яким дихали два ворожi табори – табiр святих, якi проповiдували покаяння, i табiр грiшникiв, якi втiлювали його в життя, часто коштом iнших… Та я мовив про iнше. А може, й далi про те ж: коли доба покаяння добiгла кiнця, потреба в покаяннi стала потребою в смертi. І тi, хто вбивав збожеволiлих покаяльникiв, вiддаючи смертi те, що iй належить, запрагли подолати правдиве каяття, яке породжувало смерть, i покаяння душi замiнили покаянням уяви, ваблячи до надприродних вiзiй страждання i кровi, називаючи iх «свiчадом» правдивоi покути. Свiчадом, яке дае змогу посполитим – а подеколи й ученим – ще в цiм життi уявно пережити муки пекла. Щоби – кажуть вони – нiхто не грiшив. У сподiваннi, що страхом можна стримати душi вiд грiха i не допустити бунту.

– І тодi справдi нiхто не грiшитиме? – спитав я схвильовано.

– Залежить, що ти маеш на увазi пiд грiхом, Адсо, – сказав менi учитель. – Менi б не хотiлося бути несправедливим до людей краiни, в якiй я живу вже кiлька рокiв, але менi здаеться, що iталiйський люд не вiдзначаеться великою чеснотою, i якщо не грiшить, то лише зi страху перед якимсь бовваном, якого вони часто-густо називають iм’ям святого. Вони бiльше бояться святого Себастiяна чи святого Антонiя, нiж Христа. Якщо хочеш зберегти якесь мiсце у чистотi, щоб його не запаскуджували сечею, як це iталiйцi повсюди роблять, наче собаки, варто лиш повiсити над ним образок святого Антонiя з дерев’яним патиком, i вiн прожене усiх тих, хто хоче до вiтру. Отож завдяки своiм проповiдникам iталiйцi ризикують повернутися до давнiх забобонiв. Вони бiльше не вiрять у воскресення тiла, а страхаються лише тiлесних страждань i напастей, тому дужче бояться святого Антонiя, нiж Христа.

– Але ж Беренгарiй не iталiець, – зауважив я.

– Байдуже, я маю на увазi атмосферу, яку церква i проповiдницькi чини поширили на цьому пiвостровi i яка звiдси шириться далi. І дiсталася вона навiть до цiеi шанигiдноi обителi, населеноi усiма цими вченими монахами.

– Бодай би вони принаймнi не грiшили, – не здавався я, готовий задовольнитися хоча б цим.

– Якби ця обитель була speculum mundi[99 - Дзеркалом свiту (лат.).], ти б уже мав вiдповiдь.

– А вона ним е? – спитав я.

– Щоб iснувало дзеркало свiту, треба, щоб свiт мав якусь форму, – завершив розмову Вiльям, занадто з-фiлософська, як на мiй отрочий розум.




Другого дня час третiй,

де вибухае сварка мiж простаками, Аймар з Александрii на щось натякае, а Адсо розважае про святiсть i екскременти диявола. Вiдтак Вiльям з Адсом повертаються у скрипторiй, Вiльям бачить дещо цiкаве, утрете бесiдуе про дозволенiсть смiху, але в кiнцевому пiдсумку не може роздивитись того, що хотiв би


Перед тим як пiднятись у скрипторiй, ми зайшли до кухнi, щоб щось перекусити, бо ми ще нiчого не iли, вiдколи прокинулись. Я одразу пiдкрiпився кухлем гарячого молока. Велика плита з пiвденного боку вже палала, мов кузня, а тим часом у печi пiкся хлiб на цiлий день. Двое козопасiв розкладали тушу тiльки-но забитоi вiвцi. Помiж кухарiв я постерiг Сальватора, який усмiхнувся менi своiм вовчим ротом. Тут я побачив, як вiн бере зi стола рештки вчорашньоi курки i крадькома тицяе iх козопасам, а вони ховають iх у своi кожухи, задоволено гигикаючи. Але це помiтив i головний кухар, який висварив Сальватора:

– Ти маеш берегти монастирськi дiбра, а не тринькати iх!

– Вони ж Filii Dei[100 - Дiти Божi (лат.).], – сказав Сальватор, – Йсус казав-бо, зчините для него те, що зчините для одного з цих убогих!

– Братчик чортiв, мiнорит смердючий! – гаркнув на нього кухар. – Ти вже не серед своеi голодраноi братii! Про те, щоб давати дiтям Божим, подбае абатове милосердя!

Сальватор спохмурнiв на виду i, вкрай сердитий, обернувся:

– Жаден я тобi не братчик-мiнорит! Я’сьм монах Sancti Benedicti![101 - Святого Бенедикта (лат.).]Merdre a toy[102 - Тут: Іди до дiдька (спотв. фр.). Фарс «Убу-король» французького драматурга Альфреда Жаррi (1873–1907), якого вважають предтечею театру абсурду, починаеться власне зi слова merdre (насправдi такого слова у французькiй мовi нема).], богомиле рiвняний!

– Вiд богомила чую, i богомилка та сучка, яку ти граеш тут по ночах прутнем своiм христопродавчим, плюгавче один!

Сальватор притьмом вигнав козопасiв i мимохiдь кинув на нас стурбований погляд.

– Брате, – озвався вiн до Вiльяма, – оборонь свiй чин, що моiм не е, повiдж йому, що filios Francisci[103 - Дiти Франциска (лат.).] не суть христопродавцi! – Вiдтак шепнув менi на вухо: – Олжа се, тьху, – i сплюнув на землю.

Кухар грубо виштовхав його за дверi i зачинив iх за його спиною.

– Брате, – шанобливо сказав вiн Вiльямовi, – я не говорив зле про ваш чин i про святих людей, якi до нього належать. Я розмовляв з цим лжемiноритом i лжебенедиктинцем, а вiн нi риба нi м’ясо.

– Я знаю, звiдки вiн прийшов, – примирливо мовив Вiльям. – Але тепер вiн – такий самий чернець, як i ти, i йому теж належиться братня пошана.

– Але вiн пхае носа куди не треба, бо його захищае келар, i вiн сам уже став вважати себе келарем. Порядкуе в абатствi i вдень, i вночi, мовби все це його!

– Чому вночi? – спитав Вiльям. Кухар махнув рукою, мовляв, вiн не бажае говорити про нечестивi речi. Вiльям бiльш нiчого його не питав i допив свое молоко.

Моя цiкавiсть розпалювалася все дужче й дужче. Зустрiч з Убертином, поголоски про Сальваторове i келареве минуле, дедалi частiшi натяки на братчикiв i мiноритiв-еретикiв, якi я чув у тi днi, небажання учителя розповiсти менi про фра Дольчина… Вервечка образiв у моiй головi почала складатися в картину. От, примiром, бувши в дорозi, ми принаймнi двiчi бачили процесii флагелантiв. За першим разом мiсцева люднiсть дивилась на них, як на святих, за другим разом пiшов поголос, що вони еретики. А то були тi самi люди. Вони ходили процесiями вулицями мiста, пара за парою, прикритi лише у соромливих мiсцях, позбувшись будь-якого почуття стиду. Кожен з них мав у руцi шкiряний бич, яким вони били себе по спинi до кровi, щедро проливаючи сльози, немовби власними очима бачили страстi Спасителевi, i жалiбним спiвом благали Господнього милосердя i помочi вiд Богородицi. Не лише вдень, а й уночi, запаливши свiчки, у зимову студiнь, великими натовпами ходили вони навколо церков, простиралися в покорi перед вiвтарями, а попереду йшли священики зi свiчками i корогвами, i були то не лише посполитi чоловiки й жiнки, але й шляхетнi матрони, купцi… Чинились тодi великii дiла покаяння, крадii вiддавали награбоване, iншi теж визнавали своi злочини…

Та Вiльям дивився на них байдуже i сказав менi, що то не правдиве каяття. Вiн говорив тодi те саме, що сказав уранцi: доба великого покаяльного очищення добiгла кiнця, а в цей спосiб проповiдники лишень дають якийсь лад побожностi юрби, щоб не захлиснуло ii прагнення iншого каяття, яке справдi було еретичним i наводило на всiх пострах. Але рiзниця, хоч вона й була, зоставалась для мене геть неясною. Менi здавалося, що вона не у вчинках одних чи других, а в тому, як церква судила про той чи той вчинок.

Менi згадалась бесiда з Убертином. Вiльям, безперечно, на щось натякав, вiн намагався розтлумачити Убертиновi, що рiзниця мiж його мiстичною (i православною) вiрою та схибленою вiрою еретикiв не така вже й велика. Убертин на це образився, немов ця рiзниця для нього цiлком очевидна. У мене тодi склалося враження, що вiн вiдрiзняеться вiд iнших саме тим, що вмiе добре бачити вiдмiнностi. Вiльям склав iз себе обов’язки iнквiзитора, бо втратив здатнiсть iх бачити. Тому йому не хотiлося говорити зi мною про того таемничого фра Дольчина. Але, мислив я собi, тодi очевидно, що Вiльям втратив благоволiння Господа, який не лише велить бачити рiзницю, але й, сказати б, надiляе своiх обранцiв здатнiстю ii бачити. Убертин i Клара з Монтефалько (навколо якоi теж були самi грiшники) були святими саме тому, що вмiли розрiзняти. Оце i е святiсть.

Але чому Вiльям не вмiв розрiзняти? Ум його був такий гострий, а в явищах природи вiн тямив помiчати найменшу вiдмiннiсть i найменшу подiбнiсть мiж речами…

Я поринув у цi думки, а Вiльям допивав свое молоко, коли ми почули, як з нами хтось вiтаеться. То був Аймар з Александрii, з яким ми запiзналися були в скрипторii – мене тодi вразив вираз його обличчя, на якому вiчно побутував кривий усмiх, немов вiн нiяк не мiг збагнути, чому всi людськi створiння такi пустi, не надаючи, однак, космiчнiй сiй трагедii надто великого значення.

– То що, брате Вiльяме, ви вже освоiлись у цiм вертепi недоумкiв?

– Це, гадаю, домiвка мужiв, гiдних шани за свою святiсть та ученiсть, – обережно мовив Вiльям.

– Колись так i було. Коли абати робили свое дiло, а бiблiотекарi – свое. Ви ж бачили там, нагорi, – кивнув вiн на верхнiй поверх, – як той нiмець, напiвтруп з очима слiпця, побожно вислуховуе марення того iспанця, слiпця з очима трупа, i всi щоранку очiкують пришестя Антихриста. Нарихтували нових пергаменiв, а нових книжок обмаль… Ми тут сидимо i не рухаемося, а там, у мiстах, щось дiеться… Колись нашi монастирi керували свiтом. Нинi цiсар, бачте, згадав про нас – сюди iдуть його друзi на зустрiч з його ворогами (я знаю дещо про вашу мiсiю, ченцi балакучi, вони ж не мають iншого до роботи). Але сам сидить у мiстi, бо тiльки звiдти можна правити цiею краiною. Ми тут збираемо зерно i вирощуемо птицю, а там лiктi шовку обмiнюють на штуки льону, штуки льону – на мiшки спецiй, i все це – на добрi грошi. Ми тут бережемо своi скарби, а там скарби помножують. І книжки. Куди кращi вiд наших.

– Звiсно, на свiтi дiеться чимало нового. Але чому ви вважаете, що це абатова провина?

– Бо вiн вiддав бiблiотеку в руки чужинцiв i порядкуе так, що обитель стала схожа на цитадель, единою метою якоi е захист бiблiотеки. У бенедиктинському абатствi на iталiйськiй землi iталiйцi мають вирiшувати iталiйськi питання. А що ж нинi роблять iталiйцi, якi вже навiть папи не мають? Торгують, виробляють, а тому багатшi вiд французького короля. Тож робiм так i ми – якщо ми вмiемо гарно переписувати книжки, чому б нам не переписувати iх для унiверситетiв, чому б бiльше не цiкавитися тим, що дiеться там, за горами? Я не маю на увазi цiсарського двору, з усiею повагою до вашоi мiсii, брате Вiльяме, я говорю про те, що роблять болонцi i флорентiйцi. Звiдси ми б могли керувати потоком прочан i купцiв, якi iдуть з Італii в Прованс i назад. Чому б не допустити в бiблiотеку творiв, написаних посполитим нарiччям, тодi вона б збагатилася й авторами, якi латиною вже не пишуть. А натомiсть нами керуе гурт чужинцiв, якi далi провадять бiблiотеку так, нiби в Клюнi абатом все ще добрий Одiльйон…

– Але ж настоятель – iталiець, – мовив Вiльям.

– Та що там настоятель, – з такою ж кривою усмiшкою сказав Аймар. – Замiсть голови у нього – бiблiотечна шафа. Поточена хробаками. Щоб дошкулити Папi, вiн приймае в обитель братчикiв… я маю на увазi тих еретикiв, вигнанцiв з вашого пресвятого чину… а щоб догодити цiсаревi, скликае сюди ченцiв з усiх монастирiв пiвночi, нiби у нас нема своiх майстерних переписувачiв i знавцiв греки й арабськоi, нiби у Флоренцii чи в Пiзi нема купецьких синiв з багатих i щедрих родин, якi охоче вступили б в орден, якби вiн дав iхнiм батькам змогу помножити свою могутнiсть i престиж. Але тут поблажливiсть до речей свiту сього згадують лише тодi, коли треба дозволити нiмцям… ох, Господи милий, спопели ж язик мiй, бо норовить вiн виказати речi мало достойнi!

– В обителi дiються мало достойнi речi? – неуважно поспитав Вiльям, наливаючи собi ще трохи молока.

– Ченцi теж люди, – прорiк Аймар. Вiдтак додав: – Але тут вони меншою мiрою люди, нiж деiнде. Ясна рiч, я нiчого вам не говорив.

– Дуже цiкаво, – мовив Вiльям. – Це лише вашi гадки, чи й iншi думають так, як ви?

– Й iншi теж, багато хто так думае. Не один з тих, хто тепер оплакуе нещасливу долю бiдолашного Адельма, не надто б сумував, якби у прiрву впав хтось iнший – той, хто забагато вештаеться по бiблiотецi.

– Що ви маете на увазi?

– Я вже й так забагато сказав. Ми тут усi дуже балакучi, ви вже, певно, це помiтили. З одного боку, мовчання тут уже бiльш нiхто не дотримуеться. А з другого – доводять його до крайнощiв. А замiсть того, щоб говорити чи мовчати, належить дiяти. У золоту добу нашого чину, коли настоятель не мав належного гарту, всього лиш одна чаша отруеного вина – i мiсце для наступника було вiльне. Я сказав вам усе це, ясна рiч, брате Вiльяме, не тому, що ремствую проти абата чи iнших братiв. Хай Бог боронить, лиха звичка ремствувати менi, на щастя, не властива. Але я б не хотiв, щоб абат просив вас розслiдувати щось про мене чи про когось iншого, примiром Пацифiка з Тiволi чи Петра з Сант-Альбана. До бiблiотеки ми нiякого стосунку не маемо. Але хотiли б мати. Тож викрийте це змiiне кубло, ви ж стiлькох еретикiв спалили.

– Я нiколи нiкого не палив, – сухо вiдповiв Вiльям.

– Це я просто так, до слова, – погодився Аймар з широкою усмiшкою. – Гарного вам полювання, брате Вiльяме, але вночi будьте обережнi.

– А чому не вдень?

– Бо вдень тут дбають про тiло з допомогою доброго зiлля, а вночi збавляють розуму з допомогою лихого. Не дуже тому вiрте, що в прiрву Адельма пiдштовхнули чиiсь руки, анi тому, що чиiсь руки запхнули Венанцiя у глек з кров’ю. Є тут хтось, хто не хоче, щоб ченцi самi вирiшували, куди iти, що робити i що читати. І намагаеться з допомогою пекельних сил або заклять чаклунiв, якi знаються з пекельними силами, збити з пантелику цiкавськi голови…

– Ви маете на мислi отця-зiлляра?

– Северин iз Санкт-Еммерама – достойний чоловiк. Звичайно, вiн – нiмець, як i Малахiя… – Ще раз показавши, який вiн далекий вiд ремствування, Аймар пiднявся нагору до своеi працi.


* * *

– Що ж вiн хотiв нам сказати? – спитав я.

– Усе i нiчого. У монастирi ченцi завжди воюють мiж собою, щоб запевнити собi головство у спiльнотi. У Мельку так само, але, мабуть, ти, бувши новiцiем, не мав ще нагоди це усвiдомити. Втiм, на твоiй землi здобути владу над монастирем означае завоювати собi позицiю, з якоi можна на рiвних говорити з iмператором. А в цiй краiнi все по-iншому, iмператор далеко, навiть коли вiн у Римi. Тут нема двору, тепер уже навiть папського. Зате е мiста, як ти, напевне, помiтив.

– Звичайно, i вони мене вразили. Мiста в Італii зовсiм iншi, нiж у моiх сторонах… Це не лише мiсце мешкання: усi рiшення приймаються в мiстах, усi тут завжди на майданi, i бiльше важать мiськi радцi, нiж iмператор чи Папа. Цi мiста… кожне з них наче окреме королiвство…

– А королями iхнiми е купцi. А iхньою зброею е грошi. Грошi в Італii виконують iншу роль, нiж у твоiй чи моiй краiнi. Вони в обiгу повсюди, але деiнде життя великою мiрою все ще опановане обмiном товарами. Обмiнюють усе – птицю i снопи збiжжя, серпи i пiдводи, а грошi потрiбнi, щоб купувати весь цей крам. І ти, певно, помiтив, що в iталiйських мiстах усе навпаки – товари потрiбнi для того, щоб здобувати грошi. Навiть священики, епископи i чернечi ордени мусять розраховуватися грiшми. Ясна рiч, саме тому бунт проти влади проявляеться тут як заклик до вбогостi, i бунтують проти влади якраз тi, хто не мае доступу до грошових вiдносин, саме тому кожен заклик до вбогостi викликае таку напругу i такi суперечки, а хто надто ревно проповiдуе вбогiсть, того цiле мiсто, вiд епископа до магiстрату, вважае своiм ворогом. Інквiзитори вiдчувають сморiд диявола там, де хтось збунтувався проти смороду екскрементiв диявола. Зрозумiвши це, зрозумiеш i сенс Аймарових слiв. У золоту добу ордену пастирi з бенедиктинських абатств керували паствою вiрних. Аймар хоче повернути цю традицiю. Але тепер життя пастви змiнилося, i абатство може вiдновити цю традицiю (i свою колишню славу та могутнiсть) лише тодi, якщо саме змiниться i сприйме новi звичаi пастви. А оскiльки паствою нинi керують не зброею чи пишнотою обрядiв, а грiшми, то Аймар хоче, щоб весь устрiй обителi i навiть бiблiотека були пiдпорядкованi тому, щоб робити грошi.

– А як усе це стосуеться злочинiв чи злочину?

– Цього я ще не знаю. А тепер я б хотiв пiднятися нагору. Ходiмо. Ченцi вже працювали. У скрипторii панувала тиша, але то не була та тиша, яку породжуе працьовитий супокiй сердець. Беренгарiй, який прийшов тiльки-но перед нами, зустрiв нас збентежено. Іншi ченцi пiдвели голови вiд своеi працi. Вони знали, що ми намагаемось знайти тут щось, що стосуеться Венанцiя, i сам напрям iхнiх поглядiв скерував нашу увагу на порожне мiсце пiд вiкном, яке виходило на центральний восьмикутник.

Хоч днина видалась дуже холодна, в скрипторii було досить тепло. Недарма вiн був розташований над кухнею, з якоi надходило досить тепла, а до того ж комини обох долiшнiх печей проходили через стовпи, якi пiдтримували два ряди гвинтових сходiв, розмiщених у захiднiй i пiвденнiй баштах. У пiвнiчнiй баштi, в протилеглому кiнцi великоi зали, сходiв не було, зате була велика грубка, яка палала, тирячи приемне тепло. Крiм того, пiдлогу вкривала солома, i це робило нашi кроки нечутними. Отже, найгiрше опаленою була схiдна башта, i я справдi помiтив, що, оскiльки монахiв у скрипторii працювало не так багато i залишалось доволi вiльних мiсць, мало хто хотiв сiдати за розмiщенi з того боку столи. Коли згодом я усвiдомив, що тiльки гвинтовi сходи схiдноi башти вели не лише вниз, до трапезноi, але й уверх, до бiблiотеки, я подумав було, чи система опалення зали не влаштована за мудрим розрахунком так, щоб знеохотити ченцiв до цiкавського винюхування у тому напрямку i полегшити бiблiотекаревi стеження за входом у бiблiотеку. Але я, мабуть, переборщив трохи у своiх пiдозрах, убого мавпуючи свого вчителя, бо вiдразу зрозумiв, що влiтку такий розрахунок мало що б дав, тим паче, помислив собi я, що влiтку той кут не дуже освiтлюе сонце, а отже вiн знову ж таки менш привабливий.

Стiл бiдолахи Венанцiя стояв задом до великоi грубки i був, мабуть, розмiщений чи не найзручнiше. Тодi я ще мало вiдав про життя у скрипторii, але згодом провiв там немало часу i знаю, яких страждань завдають писаревi, рубрикаторовi чи книжниковi довгi зимовi години за столом, коли пальцi коцюбнуть на стилосi (бо навiть при нормальнiй температурi пiсля шести годин писання пальцi вражае страхiтливий «чернечий корч», – а великий палець болить, мовби його товкли у ступi). Тому на полях рукописiв нерiдко можна подибати фрази, що iх переписувач зоставив як свiдчення своiх страждань (i нетерплячостi), примiром, «Дяка Боговi, скоро темнiе», чи «Ох, менi б келих вина!», чи ще «Нинi зимно, свiтло слабке, пергамен з ворсом, робота не клеiться». Як каже стародавне прислiв’я, перо тримають лише три пальцi, але працюе все тiло. І все тiло болить.

Та мова була про Венанцiiв стiл. Вiн був менший, нiж iншi, як, зрештою, всi столи, розмiщенi навколо восьмикутного подвiр’я i призначенi для книжникiв, тодi як столи пiд вiкнами зовнiшнiх мурiв, призначенi для мiнiатюристiв та переписувачiв, були бiльшими. Венанцiй теж використовував пюпiтр, бо, ймовiрно, зазирав у позиченi монастирем рукописи, якi переписувались. Пiд столом були низькi полицi, де громадилися розрiзненi аркушi; а що всi вони були латиною, я дiйшов висновку, що були то його недавнi переклади. Написанi поспiхом, вони не були оформленi як сторiнки книги, бо згодом iх, мабуть, мали передати переписувачевi i мiнiатюристовi. Тому прочитати щось там було годi. Помiж цих аркушiв було кiлька книжок грекою. Ще одна грецька книга була розкрита на пюпiтрi, саме над нею Венанцiй працював як перекладач у попереднi днi. Я тодi ще не знав греки, але учитель мiй сказав, що був то твiр якогось Лукiяна, в якому розповiдаеться про людину, обернену на осла. Я згадав тодi подiбну казку Апулея, яку новiцiям зазвичай суворо не радили читати.

– Навiщо Венанцiй перекладав це? – спитав Вiльям Беренгарiя, який од нас не вiдступав.

– Їi замовив у нашого монастиря синьйор Мiлана, i за це монастир матиме привiлей на виробництво вина у деяких маетках на сходi, – Беренгарiй вказав рукою кудись далеко. Але вiдразу ж додав: – Не подумайте, що обитель бере за грошi замовлення вiд мирян. Але замовник постарався, щоб венецiйський дож позичив нам цей цiнний грецький рукопис, а одержав його вiн вiд вiзантiйського кесаря, i по завершеннi Венанцiевоi працi ми б зробили два списки – один для замовника, а другий – для нашоi бiблiотеки.

– Яка не цураеться включати до своеi збiрки й поганськi казки, – мовив Вiльям.

– Бiблiотека свiдкуе про iстину i помилку, – пролунав голос у нас за спиною. То був Хорхе. Я ще раз здивувався (та немало доведеться менi ще дивуватися у наступнi днi), як раптово i негадано з’являвся сей дiдуган, немов то ми його не бачимо, а не вiн нас. Менi було невтямки, що робить слiпий у скрипторii, але згодом я зрозумiв, що Хорхе був всюдисущий, вiн бував у всiх закутках обителi. Часто бував вiн i в скрипторii – сидiв на скринi бiля камiна i мовби слiдкував за всiм тим, що вiдбуваеться в залi. Якось я почув, як зi свого мiсця вiн голосно спитав: «Хто це йде нагору?» – звертаючись до Малахii, що саме йшов до бiблiотеки, ступаючи по соломi, яка приглушувала його кроки. Всi ченцi дуже його поважали i часто зверталися до нього по допомогу, читаючи йому важко зрозумiлi уступи, запитуючи його думку про якийсь коментар чи радячись, як краще зобразити якусь звiрину чи якогось святого. Вiн же спрямовував у порожнечу своi погаслi очi, немов вдивляючись у сторiнки, що жили в його пам’ятi, i вiдповiдав, що лжепророкiв зазвичай зображають епископами, а з уст iм вискакують жаби, або пояснював, якими самоцвiтами мають бути прибранi мури небесного Єрусалима; що арiмаспiв слiд малювати на мапах поблизу землi пресвiтера Йоана[104 - Пресвiтер Йоан — мiфiчна постать iз середньовiчних легенд, християнський правитель далеких схiдних краiв. Його називали також християнським володарем Азii, правителем татар, iмператором Ефiопii.] – i радив не зображати iх потворнiсть надто яскраво: достатньо нашкiцувати iх приблизно, аби лиш можна було iх упiзнати, адже вони не мають збуджувати надто уяву, а вiдразливiсть iхня не повинна викликати смiху.

Якось я почув, як вiн радить одному коментаторовi, що тлумачити recapitulatio[105 - Стисле повторення (лат.).] в текстах Тихонiя треба за святим Августином, щоб уникнути донатистськоi ересi. Іншого разу я почув, як вiн дораджуе спосiб вiдрiзняти еретикiв вiд схизматикiв при укладаннi коментарiв. А ще якось вiн пояснював розгубленому книжниковi, яку книгу той мае шукати в каталозi бiблiотеки, мало не вказуючи сторiнку, на якiй вона згадана, й запевняючи його, що бiблiотекар радо видасть йому цю книгу, бо то твiр богонатхненний. Врештi одного разу я почув, як вiн сказав, що таку i таку книгу не варто шукати, хоч вона i е в каталозi, бо ще п’ятдесят рокiв тому ii погризли мишi i вона розсиплеться в руках у того, хто ii торкнеться. Одне слово, вiн був воiстину пам’яттю бiблiотеки i душею скрипторiю. Інодi вiн напучував ченцiв, чуючи, як вони теревенять мiж собою: «Поспiшiть свiдкувати про iстину, час-бо вже близько!» – натякаючи на пришестя Антихриста.

– Бiблiотека свiдкуе про iстину i помилку, – сказав тодi Хорхе.

– Звiсно, Апулей i Лукiян провиннi у багатьох помилках, – мовив Вiльям. – Але пiд покровом своiх вигадок казка ця мiстить i добру мораль, бо навчае, як дорого доводиться розплачуватися за власнi помилки, та й зрештою я вважаю, що iсторiя чоловiка, оберненого ослом, натякае на перетворення душi, оскверненоi грiхом.

– Можливо, – сказав Хорхе.

– Утiм, тепер я розумiю, чому пiд час тiеi розмови, про яку вiн розповiдав учора, Венанцiя так зацiкавила проблема комедii; бо ж казки такого штибу теж можна прирiвняти до комедiй старожитнiх авторiв. І однi, i другi не розповiдають, як трагедii, про людей, що iснували насправдi, вони, каже Ісидор, мовлять про людей вигаданих: «fabulae poetae a fando nominaverunt quia non sunt res factae sed tantum loquendo fictae»[106 - Поетичними назвали iх казками, вони-бо оповiдають не про речi дiйснi, а про речi вигаданi (лат.). З «Етимологiй» Ісидора з Севiльi.].

Спершу я не мiг зрозумiти, навiщо Вiльям вдався в цю вчену дiятрибу, i то з чоловiком, який, схоже, не полюбляе подiбних тем, та вiдповiдь Хорхе показала менi, яким проникливим був мiй учитель.

– Мова того дня йшла не про комедii, а лише про дозволенiсть смiху, – насупившись, мовив Хорхе. А я чудово пам’ятав, що, коли напередоднi Венанцiй згадав про ту бесiду, Хорхе заявив, що не пригадуе ii собi.

– Ага, – недбало кинув Вiльям, – а я думав, ви розмовляли про вигадки поетiв i дотепнi загадки…

– Говорили ми про смiх, – сухо сказав Хорхе. – Погани писали комедii, щоб спонукати глядачiв до смiху, i чинили зле. Господь наш Ісус Христос нiколи не розповiдав анi комедiй, анi казок, а лише прозорi притчi, якi алегорично навчають нас, як заслужити собi рай, i нехай так буде.

– Цiкаво, – мовив Вiльям, – чому вам так не до вподоби думка, що Ісус теж смiявся. Гадаю, смiх, як i купiль, – чудовий засiб для лiкування гуморiв та iнших тiлесних хворостей, зокрема меланхолii.

– Купiль – добра рiч, – мовив Хорхе, – навiть Аквiнець радить iх, щоб позбутися смутку, адже то лиха пристрасть, коли вона не звернена до зла, яке можна побороти вiдвагою. Купiль вiдновлюе рiвновагу гуморiв. А смiх трусить тiлом, спотворюе риси обличчя i робить людину подiбною до мавпи.

– Мавпи не смiються, смiх властивий людинi, вiн е знаменням ii розумноi природи, – мовив Вiльям.

– Знаменням розумноi природи людини е також слово, а словом можна блюзнити Бога. Не все те, що властиве людинi, обов’язково благе. Смiх – знамення глупоти. Той, хто смiеться, не вiрить у те, з чого смiеться, але й не ненавидить його. А отже смiятися зi злого означае не бажати поборювати його, а смiятися з доброго означае не усвiдомлювати сили, з якою добро поширюе само себе. Тому-то Правило гласить, що десятий ступiнь послуху полягае в тому, що монаховi не слiд легко пiддаватись поривам смiху, бо ж написано: «stultus in risu exaltat vocem suam»[107 - Дурень у смiху пiдносить голос свiй (лат.).].

– Квiнтильян, – перебив мiй учитель, – твердить, що смiх належить стримувати в панегiрику, з огляду на гiднiсть, але його слiд заохочувати в багатьох iнших випадках. Тацит восхваляв iронiю Кальпурнiя Пiзона, а Плiнiй Молодший писав: «aliquando praeterea rideo, jocor, ludo, homo sum»[108 - Інодi я смiюся, жартую, граюся, бо я людина (лат.).].

– То все погани, – вiдрiк Хорхе. – Правило каже: «Проженiмо навiчно i повсюдно непристойностi, дурощi й блазнювання, i не дозвольмо, щоб учень розтуляв уста, виголошуючи таку мову».

– Але коли Христове слово вже трiумфувало на землi, Синезiй з Кирени сказав, що божество зумiло сумiрно сполучити комiчне й трагiчне, а про цiсаря Адрiяна, мужа звичаiв возвишених i душi naturaliter християнськоi, Гелiй Спарцiян твердив, що той умiв чергувати хвилини веселощiв з хвилинами поважностi. І, врештi, Авсонiй радить помiрковано дозувати серйозне i грайливе.

– Але Павлiн Ноланець i Климент Александрiйський остерiгають нас проти цих глупств, а Сульпiцiй Север каже, що святого Мартина нiхто нiколи не бачив анi в полонi гнiву, анi в полонi веселощiв.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66748418) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Рукопис о. Адса, перекладено французькою за виданням о. Ж. Мабiйона (Париж, друкарня абатства Ла Сурс, 1842) (фр.). – Прим. автора.




2


Монастир (нiм.) – тут i далi примiтки перекладача, якщо не вказано iнакше.




3


Старожитня антологiя, або Зiбрання старожитнiх праць i творiв усiлякого роду – поем, листiв, епiстул, епiтафiй, з нiмецьким коментарем, примiтками та дослiдженнями превелебного отця, доктора теологii Жана Мабiйона, еромонаха чину св. Бенедикта i згромадження св. Мавра. Нове видання, до якого долучено життепис Мабiйона i кiлька невеликих творiв, а саме дослiдження «Про хлiб причастя, прiсний i квасний» для його преосвященства кардинала Бони. З додатком твору Ільдефонса, епископа Іспанii, на ту ж тему i послання Євсевiя Романського до Теофiла Галла «Про почитання невiдомих святих», Париж, друкарня Левеск, при мостi св. Михаiла, 1721. За дозволом короля (лат.).




4


Монталан, на набережнiй оо. Августинцiв (при мостi св. Михаiла) (лат.).




5


Пригадуючи цi подробицi, я не можу не питати себе – реальнi вони, а чи просто наснились менi (фр.). Цитата iз «Сiльвii» Жерара де Нерваля.




6


Мiло Темешвар — фiктивний автор, вигаданий Борхесом. Еко теж не раз використовуе це iм’я для фiктивних посилань.




7


La Repubblica, 22 settembre 1977. – Прим. автора.




8


Алюзiя до Дайте – див.: «Божественна комедiя», Чистилище, 3, 49. Турбiя i Лерiчi — крайнi пункти гористоi мiсцевостi мiж Генуею i Нiццою на побережжi Лiгурiйського моря.




9


Liber aggregationis seu liber secretorum Alberti Magni, Londinium, juxta pontem qui vulgariter dicitur Flete brigge, MCCCCLXXXV. – Прим. автора.




10


Les admirables secrets dAlbert le Grand, A Lyon, Chez les Hеritiers Beringos, Fratres, a l’Enseigne dAgrippa, MDCCLXXV; Secrets merveilleux de la Magie Naturelle et Cabalistique du Petit Albert, A Lyon, ibidem, MDCCXXIX. – Прим. автора.




11


До дiдька!.. Жiнка, ох, жiнка! (Фр.)




12


Всюди шукав я спокою, та знайшов його лиш у кутку з книжкою (лат.).




13


Schneider Edouard. Les heures Bеnеdictines. – Paris: Grasset, 1925. – Прим. автора.




14


Тепер ми бачимо [все немов вiдбите] в дзеркалi i в загадцi (лат.). Див. 1 Кор. 13, 12.




15


Столиця свiту (лат.).




16


Фактичним вживанням (лат.).




17


З-посеред декiлькох [вчених мужiв]… (Лат.) Назви апостольських документiв – це початковi слова латинського iх варiанта.




18


Розпусник (лат.).




19


Керованi лиш однiею людиною (лат.).




20


Всяке створiння на свiтi, немов зображення або книга, править нам за дзеркало (лат.).




21


…щоб голова була мала i мiцно посаджена, шкiра тiсно прилягала до кiсток, вуха щоб були короткi i загостренi, очi – великi, нiздрi широкi, шия випростувана, грива i хвiст густi, копита твердi i круглi (лат.). Цитату взято з «Етимологiй» Ісидора з Севiльi (див. Глосарiй).




22


Авторитети (лат.).




23


Маеться на увазi старовинний бенедиктинський монастир у м. Санкт-Галлен (Швейцарiя); до нас дiйшов його опис IX ст., i, ймовiрно, саме цей монастир був прообразом абатства в романi.




24


Унiверсальне поняття (дослiвно, «слово розуму», лат.). Термiн Томи Аквiнського.




25


Ти був священик навiки (лат.). Див. Пс. 109, 4, Єв. 7, 17.




26


У присутностi всiеi братii (лат.).




27


Монастир без книг… це немов мiсто без багатств, фортеця без вiйська, кухня без начиння, стiл без наiдкiв, сад без зiлля, лука без квiтiв, дерево без листя (лат.). Цитата, ймовiрно, взята з твору ЯкобаЛоубера з картезiанського монастиря в Базелi (кiн. XV ст.).




28


Див. Пс. 42, 8.




29


Свiт старiеться (лат.). Поширений топос у середньовiчних авторiв, адже вважалося, що свiт уже пережив свою золоту добу, а тепер хилиться до занепаду, тобто до свого кiнця та Страшного суду.




30


Образи – це лiтература для простолюду (лат.).




31


Впорядкованiй едностi (лат.).




32


Од. 14,15.




33


Над нами (лат.).




34


Усiх грiхiв (лат.).




35


Господа нашого Ісуса Христа (лат.).




36


Втiха (лат.).




37


Господевi нашому (лат.).




38


За домовленiстю (лат.).




39


Розшматованi члени (лат.).




40


Якщо великi речi можна порiвняти з малими (лат.). З «Георгiк» Публiя Вергiлiя Марона.




41


Дерево хресного життя (лат.).




42


Брати й убогi пустельники отця Целестина (лат.).




43


Сувора обережнiсть (лат.).




44


Мандрував по свiтi, як бурлака (лат.).




45


До засновника правил (лат.).




46


Вiльного Духа (лат.).




47


Нагий чоловiк з нагою жiнкою лежав… але не з’еднувалися вони мiж собою (лат.).




48


Дерево життя (лат.).




49


Див. Од. 13.




50


Аполлiон (гр. Apollyon) – Губитель, iм’я ангела безоднi в Одкровеннi св. Йоана Богослова (див. Од. 9, 11).




51


Перший з яких, очищений серафiчним каменем i наснажений небесним жаром, запалив цiлий свiт. Другий, багатий на правдиве пророче слово, засяяв яскраво над темрявою свiту (лат.).




52


Смерть – спочинок для подорожнього, кiнець усiх трудiв (лат.).




53


Театр здоров’я (лат.).




54


Про достоiнства трав (лат.).




55


Про рослини (лат.).




56


Читання Святого Письма (лат.).




57


Так говорить про природу краси Тома Аквiнський у своiй «Сумi богослов’я».




58


«Про Соломонiв пентакль», «Мистецтво бесiди i розумiння гебрейськоi мови», «Про властивостi металiв» (лат.).




59


«Дiяння франкiв», «Про хвалу святому хрестовi» (лат.).




60


«Про вiк свiту i людей» (укладено книгами за лiтерами вiд А до Z) Флавiя Клавдiя Йордана (лат.).




61


Бiблiотекар повинен мати реестр усiх книг, упорядкований за предметами й авторами, i вони мають бути поскладанi за порядком з письмовими позначками на них (лат.).




62


iii, IV рiвень, V у першiй грекiв; ii, V рiвень, VII у третiй англiв (лат.).




63


Тут: позначок (лат.).




64


У подобi загадки (лат.).




65


Слова (лат.).




66


Свят, Свят, Свят (лат.).




67


Мовчи про всi чудеса,
земля злетiла над небеса,
саме це треба вважати чудом (нiм.).




68


Земля горi, небо долi —
Це особливо слiд вважати
Чудом над чудесами (нiм.).




69


Пустослiв’ю i смiшкам вiддаватися не личить (лат.). З Правила св. Бенедикта, гл. 4.




70


Приклади (лат.).




71


Витiвок (лат.).




72


«Про Антихриста» (лат.).




73


Цей вислiв приписують Бернардовi Шартрському (XII ст.).




74


Скельця для очей в оправi (лат.).




75


На очi для читання (лат.).




76


Як вiд неправедних володарiв (лат.).




77


Благословiть (лат.).




78


iдять убогi (лат.).




79


Див. Пс. 39, 1.




80


Хоч i мiг, але не написано, що так чинив (лат.).




81


Про [мученицькi] вiнцi (гр.).




82


Помилуй нас, Господи (лат.).




83


Помiч наша в iм’я Бога (лат.).




84


Який сотворив небо i землю (лат.).




85


Вiдповiдно, Пс. 4, 1, Пс. 9, 2 i Пс. 113, 1.




86


Благословiм Господа (лат.).




87


Дяка Боговi (лат.).




88


Господи, вiдкрий моi уста, i вони зголосять хвалу Твою (лат.). Пс. 50, 17.




89


Ходiте заспiваймо (лат.).




90


Тебе, Господи (лат.).




91


Пс. 36, 2–4.




92


Господь, який е сяйво святостi дивогiдне… Зiйшла вже зоря свiтла (лат.). Другий гiмн мiститься в збiрцi пiсень «Carmina burana» (XIII ст.).




93


Вiрую в единого Бога (лат.).




94


Зiлля (гр.).




95


Природно, за своею суттю (лат.).




96


Є на землi така домiвка, що голос мае гучний.
Сама домiвка повна галасу, та мовчазний ii господар.
Й обое вони, i домiвка, i господар, весь час у русi (лат.).




97


Див. Мт. 5, 37.




98


Край Африки (лат.).




99


Дзеркалом свiту (лат.).




100


Дiти Божi (лат.).




101


Святого Бенедикта (лат.).




102


Тут: Іди до дiдька (спотв. фр.). Фарс «Убу-король» французького драматурга Альфреда Жаррi (1873–1907), якого вважають предтечею театру абсурду, починаеться власне зi слова merdre (насправдi такого слова у французькiй мовi нема).




103


Дiти Франциска (лат.).




104


Пресвiтер Йоан — мiфiчна постать iз середньовiчних легенд, християнський правитель далеких схiдних краiв. Його називали також християнським володарем Азii, правителем татар, iмператором Ефiопii.




105


Стисле повторення (лат.).




106


Поетичними назвали iх казками, вони-бо оповiдають не про речi дiйснi, а про речi вигаданi (лат.). З «Етимологiй» Ісидора з Севiльi.




107


Дурень у смiху пiдносить голос свiй (лат.).




108


Інодi я смiюся, жартую, граюся, бо я людина (лат.).